Зона покриття

Кашвак

Через годину, після того як вони від'їхали од місця пікніка, де Рей застрелився Клаєвим револьвером, автобус проїхав повз щит, на якому було написано:

— Господи, — пробурмотів Клай. — Ярмарок. Кашвакамак-хол. Ісусе. Кращого місця для зграї не знайдеш.

— Що це за ярмарок? — спитала Деніз.

— Звичайнісінький окружний ярмарок, — відповів Клай, — тільки більший за деякі інші й менш впорядкований, бо відбувається у місцині, де немає самоуправління. А ще бізнес у Норт-Енді. Усі мешканці штату Мен знають про Норт-Енд на ярмарку північних округів. До певної міри він має таку саму погану славу, як і мотель «Сутінковий».

Том зажадав дізнатися, що таке Норт-Енд, але перш ніж Клай зміг пояснити, їх перебила Деніз.

— Он іще двоє. Маріє, Ісусе, я знаю, що це фонери, але мене все одно нудить.

У пилюці на узбіччі лежали чоловік і жінка. Вони померли чи то в обіймах, чи то від жорсткої сутички. От тільки обійми начебто були не в стилі фонерів. Дорогою на північ вони бачили з півдюжини мертвих. Практично не залишалося сумніву в тому, що це постраждалі зі зграї, що приходила за ними до автобуса. Удвічі більше фонерів безцільно брели на південь, часом по одному, часом парами. Одна з таких пар, вочевидь не розуміючи, куди прямує, спробувала спинити автобус, коли він проїжджав повз них.

— Правда, було б добре, якби вони всі до здійснення того, що запланували для нас на завтра, або повипали зі зграї, або попадали мертвими? — спитав Том.

— Не розраховуй на це, — відповів йому Ден. — На кожну жертву і на кожного дезертира, яких ми бачили, припадає двадцять-тридцять таких, котрі мають незіпсовану програму. І тільки Господь Бог відає, скільки їх чекає на нас у тому Кашваці.

— На це теж не варто розраховувати, — трохи різкувато відповів Джордан, що сидів поруч із Томом. — Баг у програмі — хробак — це вам не абищо. Усе може початися з маленької неприємності, а потім раптом раз — і все повисло. Я граю в одну гру, називається «Стар Маг». Ну, тобто, колись грав у неї. Так один чувак у Каліфорнії сильно розсердився, бо весь час програвав, до того розізлився, що запустив хробака в систему, і той за тиждень зжер усі сервери. Практично півмільйона ґеймерів через цього придурка повернулися до комп'ютерного пасьянсу.

— У нас немає тижня, Джордане, — нагадала йому Деніз.

— Знаю. І також знаю, що не всі вони можуть за одну ніч накритися.. . але це можливо. Тому я не полишаю сподівань. Я не хочу померти, як Рей. Він втратив... надію. — По Джордановій щоці скотилася сльоза.

Том обійняв його.

— Ти не помреш, як Рей, — сказав він хлопчику. — Ти виростеш великим... як Біл Ґейтс.

— Я не хочу бути таким, як Біл Ґейтс, — насупився Джордан. — Б'юся об заклад, у Біла Ґейтса був мобільник. Ціла дюжина мобільників, взагалі-то. — Він випростувався. — Але я багато віддав би, щоб дізнатися, як така кількість цих бісових ретрансляторів може досі працювати, якщо немає електроенергії.

— ФЕМА[43], — глухо сказав Ден.

Том і Джордан, мов за командою, повернули до нього голови. На губах Тома з'явилася обережна посмішка. Навіть Клай подивився у дзеркало заднього огляду.

— Гадаєте, я жартую? — спитав Ден. — На жаль, це не жарт. Я читав про це статтю в журналі, поки сидів у приймальні лікаря, в очікуванні огидного огляду, коли доктор натягає рукавички і потім лізе тобі...

— Будь ласка! — вигукнула Деніз. — Усе й так погано. Цю частину можна було б і пропустити. Що було в тій статті?

— Після одинадцятого вересня ФЕМА зажадала від Конгресу й отримала-таки велику суму грошей — не пригадую точно, скільки, але йшлося про десятки мільйонів, — для того, щоб оснастити вежі-ретранслятори стільникового зв'язку в масштабах усієї країни аварійними генераторами тривалої дії, аби забезпечити зв'язок у країні на випадок координованих терористичних атак. — Ден помовчав. — Схоже, все у них вийшло.

— ФЕМА, — повторив Том. — Не знаю, сміятися мені чи плакати.

— Я би порадила тобі написати листа своєму конгресменові, але він, мабуть, збожеволів, — похмуро пожартувала Деніз.

— Він був божевільним ще до Імпульсу, — неуважно відповів Том, потираючи потилицю і дивлячись у вікно. — ФЕМА. А знаєте, це навіть логічно. Довбана ФЕМА.

— А я би багато дав за те, щоб дізнатися, навіщо вони влаштували таку грандіозну акцію, аби тільки схопити нас за барки й доставити туди, куди їм треба, — сказав Ден.

— І не дозволити, щоб решта наслідувала приклад Рея, — додала Деніз. — Не забувайте про це. — Вона помовчала. — Але я б і так цього не робила. Самогубство — це гріх. Тут вони можуть робити зі мною все, що їм заманеться, але я й моя дитина — ми збираємося потрапити до раю. Я вірю в це.

— Латина — ось від чого мені стає моторошно, — вів Ден. — Джордане, а чи могло так статися, що фонери взяли стару інформацію, ту, якою володіли до Імпульсу, і вставили її в нову програму? Якщо вона потрібна була... гм, не знаю... для їхніх довготермінових цілей?

— Гадаю, так, — відповів Джордан. — Не можу сказати точно, бо ми не знаємо, які команди були закладені в Імпульс. Хай там як, але це не звичайна комп'ютерна програма. Вона сама себе створює. Органічно. Як модуль навчання. Гадаю, це і є модуль навчання. «Це відповідає визначенню» — як сказав би Директор. Тільки навчаються вони разом, бо...

— Бо володіють телепатією, — закінчив його думку Том.

— Так, — погодився Джордан. Він виглядав стурбованим.

— Чому вам стає моторошно від латини? — спитав Клай, дивлячись на Дена у дзеркало заднього огляду.

— Том зауважив, що латина — це мова правосуддя, і, гадаю, це правда, але як на мене, то зараз вона більше скидається на мову помсти. — Він нахилився уперед. Очі за скельцями окулярів були втомлені і стурбовані. — Хай там чим вони користуються, латиною чи ні, думати вони не можуть. У цьому я впевнений. Принаймні поки що не можуть. Замість раціонального мислення вони покладаються на якийсь розум вулика, що виник з чистої люті.

— Заперечую, ваша честь, фрейдистське припущення! — з веселими нотками в голосі вигукнув Том.

— Може, це й за Фройдом, а можливо, за Лоренцом, — відповів Ден, — але я маю право на сумнів. Хіба вас здивує той факт, що ця єдина істота — істота, що жадає помсти, — плутає акт правосуддя і помсту?

— А хіба це має значення? — спитав Том.

— Для нас, може, й має, — відповів йому Ден. — Як людина, що колись читала курс про суди Лінча в Америці, авторитетно заявляю, що помста завдає більше болю, ніж правосуддя.

Невдовзі після цієї розмови вони приїхали до місця, яке Клай впізнав. І це його стривожило, бо раніше він у цій частині штату не бував. Хіба що раз — уві сні про масове навернення.

Поперек дороги широкими мазками яскраво-зеленої фарби йшов напис «КАШВАК=БЕЗ-МОБ». Автобус перетнув ці слова на швидкості тридцять миль на годину, а потоку фонерів досі не було кінця: вони рухалися ліворуч своєю величною зачарованою процесією.

«То був не сон, — подумав Клай, дивлячись на сміття, що застрягло в кущах обабіч дороги, на банки з-під пива й содової у стічних канавах. Під шинами маленького автобуса хрускотіли пакети, у яких колись були чіпси «Дорітос» і сирні кільця. — Нормальні стояли тут у шерензі по двоє, їли чіпси, запивали їх пивом, відчуваючи ту дивну сверблячку в голові, поштовхи руки в мозку, чекаючи, поки підійде їхня черга зателефонувати рідній людині, яка загубилася під час Імпульсу. Вони стояли і слухали, як ними керує Лахмітник: «Праворуч і ліворуч, шикуйтеся в дві шеренги, правильно, ви молодці, проходимо, не затримуємося, до настання темряви нам потрібно обробити якомога більшу кількість людей».

Трохи далі попереду дерева, що росли обабіч дороги, закінчилися. Поле, котре якийсь фермер ледве відстояв для своїх корів чи овець, тепер було геть витоптане й сплюндроване тисячами ніг, що по ньому пройшлися. Майже таким самим воно було б і після рок-концерту. Один з наметів зник (його здуло вітром), а ще один зачепився за гілля дерев і тріпотів у тьмяному світлі надвечір'я, мов довгий коричневий язик.

— Мені снилося це місце, — напруженим голосом сказав Джордан.

— Справді? — вигукнув Клай. — Мені теж.

— Написи «Кашвак дорівнює Без-Моб» привели нормальних сюди, — провадив далі Джордан. — Це було схоже на контрольно-пропускні пункти, правда, Клаю?

— Щось на зразок того, — озвався Клай. — Дуже схоже на КПП.

— У них були великі картонні коробки, вщент заповнені мобільниками, — додав Джордан. Цієї деталі зі свого сну Клай не пригадував, але не мав сумнівів, що так і було. — Цілі гори мобільників. І кожен нормальний мав змогу зробити один дзвінок. Стадо щасливих баранів.

— Коли тобі це снилося, Джорді? — спитала Деніз.

— Минулої ночі. — Джордан зустрівся поглядом із Клаєм, який дивився у дзеркало заднього огляду. — Вони знали, що не розмовлятимуть з тими людьми, з якими хотіли поговорити. У глибині душі знали. Але все одно дзвонили. Брали телефони. І слухали. Більшість із них навіть опору не чинили. Чому, Клаю?

— Гадаю, тому що вони втомилися боротися, — озвався Клай. — Утомилися бути іншими. Хотіли слухати «Прогулянку слоненяти» по-новому.

Вони проминули сплюндроване поле, на якому стояли намети. Попереду траса розгалужувалася, й від неї відходив брукований бічний шлях. Ця об'їзна дорога була ширшою і рівнішою за саму трасу. Потік фонерів повертав на неї та зникав у лісовій просіці. Над верхівками дерев десь на відстані приблизно півмилі височіла споруда, схожа на підйомний кран, яку Клай теж упізнав, бо бачив уві сні. І подумав, що це, мабуть, якийсь атракціон — можливо, вишка для стрибків із парашутом. На перетині траси й об'їзної дороги стояв рекламний щит, на якому було зображено цілу родину — тата, маму, синочка й маленьку донечку, — що з посмішками на задоволених обличчях прямувала в казкову країну атракціонів, ігор і сільськогосподарських експонатів.

Під щитом стояв Лахмітник. Піднявши одну руку, він жестом звелів їм зупинитися.

«Ісусе, — подумав Клай і припаркував мікроавтобус поряд із ним. Погляд очей Лахмітника, які Клай так і не зміг правильно передати на малюнку в Ґейтені, був водночас холодним і сповненим недоброзичливого зацікавлення. Клай переконував себе у тому, що таке поєднання просто не можливе, але так і було. Здебільшого холодна тупість була єдиним їх виразом, але лише секунда — і їй на зміну приходить навдивовижу неприємна ненажерливість. — Не може бути, щоб він хотів сісти до нас у автобус».

Але саме цього, схоже, й хотів Лахмітник. Склавши долоні разом, він підніс їх до дверей і розвів у різні боки. Жест був досить кумедним: схожим жестом люди показують, що пташка полетіла. Та самі руки темношкірого були чорними від бруду, а мізинець на лівій зламаний у двох місцях.

«Це і є нові люди, — подумав Клай. — Телепати, яких треба купати».

— Не впускай його, — благально мовила Деніз. Її голос тремтів. Клай уже помітив, що конвеєр фонерів, який рухався ліворуч від автобуса, зупинився, тож у відповідь покачав головою.

— Немає вибору.

«Вони зазирнуть тобі у голову і що побачать? Що ти думаєш про довбаний мобільний телефон, от що!— сказав йому Рей... майже пирхнув. — А про що ще всі думають з першого жовтня?»

«Сподіваюся, це так, Рею, — подумав він, — бо до настання темряви ще залишається півтори години. Як мінімум півтори години».

Він смикнув за важіль, що відчиняв двері, і Лахмітник із порваною губою, що звисала, перетворюючи рот на сардонічну посмішку, зайшов у автобус. Вкрай худий, брудна червона кофта висить на плечах, як на вішаку. Ніхто з нормальних у автобусі чистотою не вирізнявся, бо особиста гігієна з першого жовтня втратила значення, але від Лахмітника ішов такий важкий і сильний сморід, що у Клая почали сльозитися очі. Такий дух ішов би від гострого сиру, якби його залишили в теплій кімнаті на видержку.

Лахмітник опустився на сидіння біля дверей, обличчям до крісла водія, і подивився на Клая. Якусь мить він просто дивився своїми тьмяними очима, у яких прозирало моторошне зацікавлення.

Мовчанку порушив Том. Він заговорив тонким голосом, у якому звучала лють. Такі нотки Клай чув тільки одного разу, коли Том казав повнявій жінці — біблійній проповідниці: «Ну все, приїхали», коли та почала відправляти перед Алісою службу про кінець світу.

— Чого вам від нас треба? У вас є цілий світ, яким би він не був. Чого вам треба від нас?

Спотворений рот Лахмітника почав рухатися, але слово вимовив Джордан. Тільки одне слово, сказане монотонним, позбавленим емоцій голосом.

— Справедливості.

— Якщо вже йдеться про справедливість, — сказав Ден, — то навряд чи вам відомо, що це таке.

Лахмітник відповів жестом. Підніс руку долонею догори, показуючи вказівним пальцем на бічну дорогу: Їдь далі.

Щойно автобус рушив з місця, як почала рухатися й конвеєрна стрічка фонерів. Ще декілька впали на землю і заходилися дубасити один одного, а в зовнішньому дзеркалі Клай побачив і інших, що брели бічною дорогою в протилежному напрямку, до траси.

— Ви втрачаєте бійців, — зауважив Клай.

Лахмітник не відповів — зграя мовчала. Його очі, то тьмяні, то зацікавлені, то водночас тьмяні й зацікавлені, незмигно дивилися на Клая, якому цей погляд лоскотав шкіру. Скрючені пальці Лахмітника, сірі від бруду, лежали на колінах заяложених синіх джинсів. А тоді він ошкірився. Можливо, то й була відповідь. Врешті-решт виявилося, що Ден мав рацію. На кожного фонера, що випадав зі зграї (говорячи словами Джордана, накривався), припадала маса інших. Але Клай навіть гадки не мав, наскільки численною може бути ця маса, аж поки через півгодини, коли ліс обабіч дороги розступився, і вони проїхали під дерев'яною аркою з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ЯРМАРОК ПІВНІЧНИХ ОКРУГІВ».

— Господи помилуй, — пробурмотів Ден.

Почуття, яке пережив сам Клай, краще виразила Деніз: вона тихо скрикнула.

Сидячи через прохід на першому пасажирському місці, Лахмітник просто зирив на Клая з тупим злорадством недоброї дитини, що збирається відірвати кільком мухам крильця. «Як вам це подобається? — здавалося, промовляла його усмішка. — Це щось, чи не так? Уся банда зібралася!» Авжеж, цей оскал міг говорити що завгодно. З таким самим успіхом він міг означати: «Я знаю, що у тебе в кишені».

За аркою починалася центральна вулиця і розташовувалися атракціони, які, судячи з вигляду, у той час, коли пройшов Імпульс, перебували ще у стані підготовки й збирання. Клай не знав, скільки наметів уже встигли встановити працівники фірми, що займалася обслуговуванням ярмарку, але деякі віднесло вітром (як ті павільйони на пропускному пункті, котрі вони проминули за шість чи вісім миль звідси), і тепер на майданчику стояло приблизно півдюжини. Боки наметів піднімалися й опускалися, наче вони дихали свіжим вечірнім вітерцем. «Скажені чашки» були зібрані тільки наполовину, як і кімната сміху навпроти (по єдиній встановленій частині фасаду йшов напис «СТРАШНО ДО», над словами танцювали скелети). Тільки чортове колесо і вишка для стрибків з парашутом на дальньому кінці недобудованої центральної вулиці були ніби готові, але без веселих електричних ліхтариків здавалися Клаю жахливими, більше схожими на гігантські знаряддя тортур, ніж на атракціони. Але один вогник блимав, і він це бачив: крихітний червоний маячок на верхівці парашутної вишки, що, ясна річ, працював на батарейках.

Далеко за вишкою стояла біла будівля з червоним цоколем. Судячи з довжини, вона запросто могла вмістити дюжину комор. Уздовж стін снопами лежало сіно. З цієї дешевої сільської ізоляції через кожен десяток футів стирчали американські прапори, що лопотіли на вечірньому вітерці. Будівлю задрапірували сувоями патріотичних транспарантів і прикрасили написом, зробленим яскраво-синьою фарбою:

Але їхню увагу привернули зовсім не ці принади. Парашутну вишку від Кашвакамак-холу відділяло кілька акрів відкритого простору. Клай здогадався, що саме на цьому майдані збирався великий натовп, коли відбувалися виставки худоби, покази тракторів, завершальні концерти ярмаркового дня і, ясна річ, шоу з салютом, що влаштовувалося як у перший, так і в останній день ярмарку. Довкола стояли ліхтарні стовпи й гучномовці. Тепер на цій величезній порослій травою площі яблуку ніде було впасти через фонерів. Вони стояли пліч-о-пліч, стегно до стегна, повернувши обличчя туди, звідки мав виїхати маленький жовтий автобус.

Будь-яка надія Клая на те, що він все-таки побачить Джонні (чи Шарон) зникла в одну мить. На перший погляд під цими ліхтарними стовпами, від яких тепер було мало користі, зібралося не менше за п'ять тисяч фонерів. Але потім Клай побачив, ще вони наводнили ще й порослі травою автостоянки поряд із основним ярмарковим майданчиком, і змінив свою думку. Вісім. Як мінімум вісім тисяч.

Лахмітник сидів на місці третьокласника якої-небудь ньюфілдської початкової школи і всміхався Клаю, шкірячи зуби через розірвану нижню губу. «Як вам це подобається?» — здавалося, запитувала його усмішка. І Клаю знову довелося нагадати собі, що в цьому оскалі можна прочитати що завгодно.

— А хто сьогодні виступає? Вінс Джил?[44] Чи ви, хлопці, зірвали великий куш і запросили Алана Джексона?[45] — Том намагався жартувати, і Клай подумки високо оцінив його зусилля. Однак у голосі Тома звучав страх.

Лахмітник досі не зводив очей із Клая, але на лобі посередині в нього з'явилася маленька вертикальна складка — наче його щось збентежило.

Клай повільно вів мікроавтобус центральною вулицею до парашутної вишки й мовчазного натовпу, що зібрався за нею. Тут теж подекуди валялися трупи. Вони нагадали Клаю дохлих мух, яких часом знаходиш на підвіконні після раптового похолодання. Він зосередився на тому, щоб розслабити руки. Не хотів, аби Лахмітник побачив, як побіліють кісточки його пальців, які стискають кермо.

«І їдь повільно. Спокійно, неквапом. Він лишень дивиться на тебе. А щодо мобільних, то про що інше може думати людина з першого жовтня?

Лахмітник підняв руку і показав на Клая викривленим скаліченим пальцем.

— Ніякого фо-фо, ти, — сказав Клай чужим голосом. — Insanus.

— Так, ніякого фо-фо-ме-ме для нас, ми ж тут всі козли в цьому автобусі, — переклав Клай. — Але ви з цим розберетеся, правда ж?

Лахмітник вишкірився, наче підтверджуючи: так... але маленька вертикальна зморшка з лоба не зійшла. Наче його й досі щось спантеличувало. Можливо, те, що вирувало в голові Клая Ріддела, не давало йому спокою.

Коли автобус під'їздив до кінця центральної вулиці, Клай подивився у дзеркало заднього огляду.

— Томе, ти питав мене, що таке Норт-Енд.

— Вибач, Клаю, але мені вже не хочеться цього знати, — відповів Том. — Може, тому що мене приголомшив розмах зустрічі.

— Ні, але ж це цікаво, — гарячково наполягав Клай.

— Добре, що таке Норт-Енд? — спитав Джордан. Хай Господь благословить Джордана. Допитливий до самого кінця.

— Ярмарок північних округів ніколи не мав особливого розмаху в двадцятому столітті, — сказав Клай. — Звичайна собі маленька паскудна сільськогосподарська виставка-ярмарок, на якій продавали вироби ремісників, продукти і тварин, і все це в Кашвакамак-холі... куди нас, судячи з усього, й запроторять.

Він подивився на Лахмітника, але той і не підтвердив, і не спростував цей здогад. Тільки вишкірявся. Маленька вертикальна складка з його лоба зникла.

— Клаю, обережно, — напруженим голосом застерегла Деніз.

Він повернув голову, глянув крізь вітрове скло і різко загальмував. Із мовчазної юрби, хитаючись, вийшла літня жінка з гнійними рваними ранами на ногах. Вона обминула парашутну вишку, наступила на кілька елементів конструкції кімнати сміху (яку розмітили, але так і не склали, бо пройшов Імпульс), а тоді незграбно побігла прямо до шкільного автобуса. Добігши, жінка почала повільно барабанити по вітровому склу брудними, скоцюрбленими від артриту руками. На її обличчі Клай побачив не жадібну безтямність, яку звик пов'язувати з фонерами, а вираз переляку і дезорієнтації. Знайомий вираз. «Хто ти? — питала Темна Фея. Темна Фея, яку Імпульс зачепив тільки трохи. — Хто я?»

За літньою жінкою, чиє безумне обличчя було менш ніж за п'ять футів від Клая, рухаючись акуратним квадратом, пішли дев'ять фонерів. Її губи ворушилися, і він почув чотири слова — почув слухом і розумом: «Візьміть мене з собою».

«Навряд чи вам захочеться поїхати туди, куди прямуємо ми», — подумав Клай.

А тоді фонери схопили її та потягли назад до натовпу, що стояв на порослому травою майдані. Вона намагалася вирватися, але вони не мали жалю. Клай упіймав її блискавичний погляд і подумав, що це очі жінки, яка побувала у чистилищі, тільки якщо їй пощастило. Скоріше за все, то було пекло.

Лахмітник знову простер руку долонею догори і вказівним пальцем уперед. «Рушай».

Рука літньої жінки залишила на вітровому склі відбиток, прозорий, але помітний. Клай подивився крізь нього і рушив.

— Хай там як, — розповідав він, — до тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року ярмарок нічим особливим не вирізнявся. Ті, хто жили у цій частині світу і хотіли покататися на атракціонах, пограти в ігри й просто розважитися, їхали на фрайбурзький ярмарок. — Власний голос здавався Клаєві записаним на плівку. Розмова заради розмови. Це нагадало йому водіїв бостонських «амфібій», що показували туристам різні видатні місця міста. — Але наприкінці століття бюро штату в справах індіанців провело геодезичну зйомку. Усі знали, що ярмарок проводиться практично по сусідству з резервацією Сокабасін. Але геодезична зйомка показала, що північний край Кашвакамак-холу насправді стоїть на землі резервації. З формальної точки зору — на території індіанців. Організатори ярмарку дурнями не були, як і члени ради племені мікмаків. Вони домовилися, що приберуть крамнички з північного краю холу і поставлять там гральні автомати. Так виник Норт-Енд. І ярмарок північних округів ураз перетворився на найбільший осінній ярмарок штату Мен.

Вони під'їхали до парашутної вишки. Клай хотів різко повернути ліворуч і провести автобус між атракціоном та недобудованою кімнатою сміху, але Лахмітник, опустивши долоні вниз, зробив знак зупинитися. Клай зупинив автобус. Лахмітник підвівся і повернувся до дверей. Клай натиснув на важіль, і Лахмітник вийшов. Тоді повернувся до Клая і зробив широкий жест рукою.

— Що він зараз робить? — спитала Деніз. Зі свого місця вона цього не бачила. Ніхто, крім Клая, не бачив.

— Він хоче, щоб ми вийшли, — відповів Клай і підвівся. Й одразу ж відчув, як мобільний телефон, котрий дав йому Рей, вперся у стегно. Якби він опустив погляд, то побачив би його обриси через синю тканину джинсів. Тому обсмикнув футболку, намагаючись сховати телефон. «Мобільник, то й що, всі про них думають».

— Ми виходимо? — злякано спитав Джордан.

— Схоже, вибору ми все одно не маємо, — відповів Клай. — Ходімо, відвідаємо ярмарок.

Лахмітник повів їх до мовчазного натовпу. Юрба розступилася, утворивши зовсім вузький прохід від парашутної вишки до подвійних дверей Кашвакамак-холу. Клай та інші проминули паркувальний майданчик, заставлений вантажівками (на бортах кожної був напис «РОЗВАЖАЛЬНА КОРПОРАЦІЯ НОВОЇ АНГЛІЇ» і логотип із зображенням американських гірок). А потім натовп їх поглинув.

Той перехід здався Клаю нескінченним. Хоча свіжий вітерець і провівав верхній рівень, майже нестерпний сморід все одно бив у ніс і випікав очі. Клай усвідомлював, що його ноги рухаються, бачив червоне «кенгуру» Лахмітника попереду, але подвійні двері холу, на яких висіли червоні, білі й сині гірлянди, від цього не ставали ближчими. Смерділо брудом і кров'ю, сечею і лайном. Бродінням зарази, обпаленою плоттю, тухлим яйцем від просоченого гною. Одягом, що гнив на тілах, які його носили. І ще чимось новим. Назвати це запахом божевілля було б надто простим виходом.

Думаю, це запах телепатії. Якщо так і є, то ми до неї не готові. Вона занадто сильна для нас. Якимось чином вона випалює мозок. Так занадто сильний струм може спалити проводку в електросистемі автомобіля чи...

— Допоможіть! — заволав Джордан у нього за спиною. — Допоможіть, вона зараз зомліє!

Клай повернувся і побачив, що Деніз упала на коліна і впирається руками в землю. Біля неї навколішках стояв Джордан і намагався підвести її, поклавши одну руку Деніз собі на шию, але вагітна жінка була надто важкою для нього. Том і Ден не могли пробратися на допомогу, бо коридор, відкритий фонерами, був занадто вузьким. Деніз підвела голову і на якусь мить зустрілася поглядом із Клаєм. У її очах стояло зачудоване нерозуміння — то були очі підстреленої лані. Її знудило рідкою масою на траву, і голова знову похилилася. Волосся, ніби фіранка, затуляло обличчя.

— Допоможіть! — знову закричав Джордан і розплакався.

Клай повернувся і заходився ліктями розштовхувати фонерів, аби пробратися до Деніз з іншого боку.

— Геть з дороги! — грізно закричав він. — Геть, вона вагітна, ви що, кретини, не бачите, що вона вагі...

Спочатку він упізнав блузку. Білу шовкову блузку Шарон з високим комірцем, яку він завжди називав лікарською. І чомусь вважав саме цю найсексуальнішим предметом з усього її одягу, частково завдяки тому високому суворому комірцеві. Вона подобалася йому оголеною, але ще більше він любив гладити і стискати її груди через білий шовк. Він любив пестити її доти, доки соски не ставали досить твердими і починали випирати з-під тканини.

Зараз лікарська блузка Шарон місцями була чорна від бруду, а місцями — поплямована засохлою кров'ю. І порвана під пахвою. «Вона виглядає не так погано, як інші», — написав Джонні. Але й гарно вона теж не виглядала. Авжеж, це була вже не Шарон Ріддел, що пішла на роботу до школи у своїй лікарській блузці і темно-червоній спідниці, поки її чоловік, з котрим вони мешкали окремо, перебував у Бостоні, збираючись укласти угоду, що поклала б край їхнім фінансовим негараздам і змусила її визнати, що причиною всіх нападок на його «недешеве хобі» були страх і недовіра (принаймні про це він мріяв, тримаючи в душі образу на неї). Темно-русяве волосся звисало пасмами. Обличчя було сильно порізане, одне вухо наче наполовину відірване, і на його місці зяяла діра, оточена згустками крові. Вона щось з'їла, щось темне, і в кутиках рота, рота, який він цілував майже щодня протягом майже п'ятнадцяти років, пристали крихти. Вона дивилася на нього, повз нього, з тією ідіотською напівусмішкою, яку він бачив на обличчях інших фонерів.

— Клаю, допоможіть! — майже ридав Джордан.

Клай струсив із себе оману. Шарон там не було — ось що треба було зрозуміти. Шарон не було вже майже два тижні. Відтоді, як вона спробувала скористатися маленьким червоним мобільником Джонні в день Імпульсу.

— Дай пройти, суко, — процідив він крізь зуби і відштовхнув жінку, що колись була його дружиною, вбік. І, поки вона не ступила вперед знову, зайняв її місце.

— Ця жінка вагітна, тож поступися місцем, чорт забирай. — Клай нахилився, поклав другу руку Деніз собі на шию і підвів її.

— Іди вперед, — звелів Том Джорданові. — Дозволь, я її тримаю.

Джордан тримав руку Деніз достатньо часу, щоб Том міг підсунути під неї свою шию. Так вони з Клаєм і несли її останні дев'яносто ярдів до дверей Кашвакамак-холу, де на них чекав Лахмітник. На той час Деніз уже бурмотіла, що вони можуть відпустити її, вона йтиме сама, з нею все добре, але Том не відпускав. І Клай теж. Якби відпустив, то у нього з'явилася б можливість озирнутися на Шарон. А він не хотів цього робити.

Лахмітник шкірився на Клая, і цього разу усмішка здавалася більш осмисленою. Наче обидва потішалися над якимось жартом.

«Шарон? — подумав Клай. — Невже цей жарт — Шарон?»

Але, схоже, йому просто примарилося, бо Лахмітник зробив жест, котрий у старому світі Клай міг би сприйняти як до болю знайомий, але тут він здавався зловісно недоречним: права рука піднесена до правого вуха і великим пальцем притиснута до нього, мізинець приставлений до рота. Імітація телефонної розмови.

— Ніякого фо-фо-те-те, — сказала Деніз, а потім, уже власним голосом, вигукнула: — Годі, не роби цього, терпіти не можу, коли ти так робиш!

Та Лахмітник не звертав на неї уваги. Він і досі тримав праву руку, зображаючи телефонну трубку — великий палець біля вуха, мізинець коло рота, — і дивився на Клая. На якусь мить Клая охопило відчуття впевненості, що він зиркнув і на кишеню, з якої випирав мобільний. А тоді Деніз знову це сказала, потворно спародіювавши його давні розмови з Крихіткою Джонні:

— Ніякого фо-фо-те-те. —Лахмітник зобразив на обличчі сміх — огидну гримасу спотвореного рота. Погляди зграї за спиною наче притискали Клая до землі.

Потім подвійні двері Кашвакамак-холу прочинилися самі собою, і звідти вирвалися змішані запахи спецій, варення, сіна і худоби. Хоча й слабкі, як примарний аромат минулих років, вони все одно трохи нейтралізували сморід зграї. Надворі ще не до кінця стемніло, аварійні лампи, що працювали на елементах живлення, світили тьмяно, але ще не згасли остаточно. Клая це вкрай зачудувало, але він сумнівався, що їх не вмикали спеціально, аби приурочити світло до їхнього приїзду. Лахмітник нічого не говорив, тільки посміхався і жестом показав їм зайти всередину.

— Для нас це щастя, потворо, — сказав Том. — Деніз, ти точно можеш іти сама?

— Так. Але спочатку мені треба владнати одну маленьку справу. — Вона набрала в легені повітря і щосили плюнула в обличчя Лахмітнику. — Маєш. Забирай це з собою у Гахвахд, ти, суча мордо.

Лахмітник промовчав. Тільки стояв і шкірився до Клая. Просто двоє хлопців, що знають один анекдот і нікому його не розповідають.

Ніхто їм не приніс поїсти, але автоматів із продуктами харчування було повно, а в комірчині для обслуги, на південному краї неозорої будівлі, Ден знайшов лом. Усі скупчилися навколо і дивилися, як він ламає автомат із цукерками. «Хіба ми не божевільні? — подумав Клай. — На обід ми їмо «Снікерси», а завтра снідатимемо «Твіксами». І тут зазвучала музика. І цього разу з великих гучномовців, що кільцем оточували порослий травою майдан, лунало не «Ти світло мого життя» чи «Прогулянка слоненяти». То було щось повільне і урочисте, мелодія, яку Клай колись чув, але відтоді минуло багато років. Вона сповнювала його душу смутком, а ніжна шкіра рук із внутрішнього боку вкрилася сиротами.

— Господи, — тихо пробурмотів Ден. — Здається, це Альбіноні[46].

— Ні, — заперечив Том. — Це Пахельбель[47]. «Канон ре-мажор».

— Авжеж, — сором'язливо сказав Ден.

— Це наче... — почала Деніз, одразу ж замовкла і почала вивчати свої черевики.

— Що? — спитав Клай. — Кажи. Тут усі свої.

— Це наче відлуння спогадів, — пояснила вона. — Немовби це все, що у них лишилося.

— Так, — погодився Ден. — По-моєму...

— Люди, йдіть сюди! — погукав Джордан. Він визирав у одне з малих віконець, розташованих досить високо, але хлопчик діставав до них, бо стояв навшпиньках. — Погляньте-но!

Усі підійшли до віконець і визирнули на широкий майдан. Надворі вже геть стемніло. Гучномовці і ліхтарні стовпи чорними вартовими бовваніли на тлі темного неба. За ними виднілися обриси парашутної вишки, на верхівці якої самотньо блимав вогник. А попереду, прямо перед очима, навколішках, як мусульмани під час молитви, стояли тисячі фонерів, а музика Йоганна Пахельбеля наповнювала повітря звуками, схожими на замінник спогадів. А коли вони лягли на землю, то зробили це як одна істота, ледь чутно здійнявши вітерець, що розкидав порожні пакети та зім'яті пляшки з-під содової й закружляв ними в повітрі.

— У всієї армії кретинів відбій, — пробурмотів Клай. — Якщо ми збираємося щось робити, то в нас є тільки одна ніч: сьогоднішня.

— Робити? А що ми можемо вдіяти? — недовірливо спитав Том. — Двоє дверей, які я перевіряв, замкнені. Впевнений, що з іншими пощастить не більше.

Ден підняв лома.

— Не варто, — похитав головою Клай. — Для торговельних автоматів ця штука, може, й придатна, але тут же було казино, пригадуєте? — Він показав жестом на північний край холу, встелений килимами і заставлений рядами «одноруких бандитів», хромоване покриття яких тьмяно виблискувало у світлі аварійних ламп, яке ставало дедалі слабшим і слабшим. — Я думаю, ці двері ломостійкі.

— А вікна? — спитав Ден, потім придивився ближче і сам відповів на власне питання. — Хіба що Джордан.

— Давайте щось перекусимо, — вирішив проблему Клай. — А тоді просто сядемо і трохи відпочинемо у тиші. Нам цього так бракувало останнім часом.

— І що робитимемо? — поцікавилася Деніз.

— Ви можете робити все, що вам спаде на думку. А я вже майже два тижні не малював, і мені цього дуже не вистачало. Так що я помалюю.

— У вас же немає паперу, — заперечив Джордан.

Клай посміхнувся.

— Коли немає паперу, я малюю подумки.

Джордан якось невпевнено на нього подивився, намагаючись зрозуміти, чи його, бува, не беруть на кпини. Вирішивши, що Клай говорить серйозно, він знову заперечив:

— Але ж це зовсім не те саме, що малювати на папері, чи не так?

— До певної міри це навіть краще. Замість стирати намальоване я просто його перевигадую.

Гучно клацнувши, двері автомата з цукерками розчахнулися.

— Бінґо! — закричав Ден і переможно підняв лом над головою. — Хто казав, що викладачі університетів у реальному житті ні до чого не придатні?

— Дивіться! — жадібно вигукнула Деніз, не звертаючи на Дена ніякої уваги. — Ціла коробка м'ятних батончиків! — І занурила у них руки.

— Клаю? — покликав Том.

— Гммм?

— Гадаю, ти не бачив серед них свого сина, чи не так? Або свою дружину? Сандру?

— Шарон, — виправив Клай. — Нікого з них не бачив. — Він повернувся до автомата і зазирнув до нього з-за широкого стегна Деніз. — А ті — горіхові?

За півгодини вони наситилися солодощами і відкрили автомат із напоями. Усі двері, які вони намагалися відчинити, виявилися замкненими. Ден намагався зарадити цьому за допомогою лома, але не зміг вставити його навіть у щілину під дверима. І хоча на перший погляд двері були схожі на дерев'яні, Том вважав, що всередині у них, швидше за все, сталеве осердя.

— А ще вони на сигналізації, — сказав Клай. — Якщо будемо надто довго коло них товктися, приїде поліція резервації і забере нас до в'язниці.

Інші четверо вмостилися маленьким колом на м'якому килимовому покритті казино серед гральних автоматів. Клай сидів на бетонній підлозі, підпираючи спиною подвійні двері, через які їх насмішкуватим жестом {тільки після вас, побачимося вранці) пропустив Лахмітник.

Клай подумки повертався до іншого насмішкуватого жесту — імітації телефонної розмови за допомогою великого пальця й мізинця, але він позбавився цих думок, не дозволяючи прямо завдавати клопоту розуму, в усякому разі не так відверто. З багатого досвіду він знав, що результату в таких справах якнайшвидше можна досягти, тільки користуючись дверима чорного ходу. Тож прихилив голову до дерев'яних дверей зі сталевим осердям, схованим усередині, заплющив очі й уявив сплеш-сторінку коміксу. Не з «Темного Мандрівника» — йому кінець, і кому ж, як не Клаю, це знати? — а з нового коміксу. За браком кращої назви, нехай це буде «Зона покриття» — сага про кінець світу, від якої кров холоне у жилах, де ватаги фонерів йдуть війною на кількох нормальних, що дивом лишилися у живих...

Тільки це не може бути правдою. На перший побіжний погляд все відповідало дійсності (як і двері Кашвакамак-холу, що, здавалося, були зроблені з дерева, а насправді — зі сталі). Армія фонерів зазнала величезних втрат — так мусило бути. Скільки їх загинуло у хвилі насильства, що накрила світ одразу ж після Імпульсу? Половина? Пригадавши несамовитість, якою насильство супроводжувалося, він подумав: «А може, й більше. Можливо, шістдесят чи навіть сімдесят відсотків». Додамо до цього втрати, пов'язані з важкими пораненнями, інфекцією, незахищеністю тіла, подальшими бійками і просто дурістю. Плюс, ясна річ, попрацювали винищувачі зграй — скількох вони відправили на той світ? І скільки тоді лишилося великих зграй, подібних до цієї?

Клай подумав, що завтра їм, можливо, вдасться це з'ясувати, якщо на місце буфонади зі стратою божевільних підтягнуться й ті зграї, що залишилися. Хоча яка користь з цієї інформації?

Не зважай. Відсій усе неважливе. Якщо на титульній сторінці потрібно зобразити передісторію, то всю ситуацію слід переглянути під таким кутом, щоб звести до однієї оповідної серії картинок. Це неписане правило. Ситуацію фонерів можна описати в двох словах: тяжкі втрати. На перший погляд їх було дуже багато, їх до чорта, але ж і мандрівні голуби, напевно, теж до самого кінця справляли таке враження. Бо їхні зграї у небі затьмарювали денне світло до самого кінця. І ніхто не помітив, що цих велетенських зграй ставало дедалі менше й менше. Поки їх якось разом не стало. Зникли. Finito[48]. Бах — і все.

«Плюс, — подумав Клай, — у них тепер з'явилася ще одна проблема: погане програмування. Хробак. Як бути з цим? Врешті-решт, життя цих істот на планеті може виявитися коротшим, ніжу динозаврів, і ніщо їм не допоможе: ні телепатія, ні переміщення у повітрі, і так далі, і тому подібне».

Добре, досить вже передісторії. Що ти намалюєш на аркуші? Якою буде твоя клята картина, та зачіпка, з якої усе почнеться? Авжеж, на ній будуть Клай Ріддел та Рей Гейзенґа. Вони стоять у лісі. Рей тримає дуло револьвера Бет Нікерсон біля підборіддя, а в руках у Клая...

Ясна річ, мобільний телефон. Той, котрий Рей підібрав у ґерлейвільській каменоломні.

КЛАЙ (перелякано): Рею, ЗУПИНИСЯ! Це безглуздо! Невже не пам'ятаєш? Кашвак — МЕРТВА ЗОНА МОБ...

Не допомогло! БА-БАХ! — нерівними великими жовтими літерами на передньому плані сплеш-сторінки, і пляма[49] розпливається, бо дбайливий Арні Нікерсон забезпечив свою дружину набоями з м'якими кінчиками, які продають в Інтернеті на сайтах «Американська параноя», і тепер замість голови в Рея — справжній гейзер. На задньому плані (саме завдяки такому детальному опрацюванню Клая Ріддела міг би взнати весь світ — якби не Імпульс) з гілля сосни здіймається у повітря налякана ворона.

У біса гарна сплеш-сторінка, подумав Клай. Ймовірно, занадто кривава, і в старі добрі часи, коли ще існував Коміксовий Кодекс, таку б ні за що не пропустили, але уяву розбурхує одразу. І незважаючи на те, що Клай нічого не казав Рею про мобільні телефони, які не працюють далі пункту навернення, він би обов'язково це зробив, якби вчасно подумав. От тільки часу не вистачило. Рей вчинив самогубство, щоб Лахмітник та його друзі не прочитали в його думках про телефон, і в цьому була гірка іронія. Лахмітник знав усе про телефон, заради якого Рей пішов на смерть. Лахмітник знав, що телефон у Клая в кишені... і йому було байдуже.

Лахмітник стоїть біля подвійних дверей Кашвакамак-холу. Підносить руку з розчепіреними великим пальцем та мізинцем до вуха, скоцюрблені пальці біля розірваної, зарослої щетиною щоки, мізинець прямо перед ротом. Використовує Деніз, щоб знову наголосити, розставити всі крапки над «і»: — Ніякого фо-фо-те-те.

Так. Бо Кашвак дорівнює Без-Моб.

Рей загинув ні за цапову душу... але чому ж тоді Клаю зараз не сумно через це?

Клай розумів, що дрімає, бо часто це робив, малюючи в уяві. Усі образи розпливаються, стають нечіткими. І нічого поганого в цьому не було. Бо так він почувався завжди, коли картина й історія поєднувалися — щастя, яке сповнює людей, що нетерпляче очікують повернення додому, і цей момент уже не за горами. Момент, коли подорож закінчиться возз'єднанням закоханих. У нього не було жодних підстав для таких відчуттів, але вони не зникали.

Рей Гейзенґа застрелився через абсолютно непотрібний мобільний телефон.

Чи, крім телефону, було ще щось? Зараз Клай бачив іншу серію картинок. На ній зображалася подорож у минуле, це було зрозуміло із зубчатих країв.

Рука Рея великим планом, у ній заяложений мобільник і клаптик паперу з надряпаним на ньому номером. Великий палець Рея закриває всі цифри, крім телефонного коду штату Мен.

РЕЙ: Коли настане час, подзвони за номером, записаним на тому клапті. Ти зрозумієш, коли цей час прийде. Мені залишається тільки сподіватися, що зрозумієш.

У Кашвакамак-холі не можна подзвонити з мобільного, Рею, бо Кашвак=Без-Моб. Спитай хоча б у Президента Гахвахда.

З'являється ще одна серія картинок з минулого, наче для того, щоб розставити всі крапки над «і». Це траса-160. На передньому плані — маленький жовтий автобус із написом «ШКІЛЬНИЙ ОКРУГ 38 НЬЮФІЛД ШТАТ МЕН» на боці. Весь середній план займають букви «КАШВАК= БЕЗ-МОБ», написані фарбою поперек дороги. І знову вражають деталі: порожні банки з-під содової у стічній канаві, викинута футболка, що лежить на гілках куща, а вдалині — намет зачепився за дерево і тріпоче на вітрі, мов довгий коричневий язик. Над мікроавтобусом чотири контури для слів, схожі на кульки. Таких слів ніхто з них в реальності не казав (навіть дрімаючи, він це усвідомлював), але це було не головне. Достовірність не мала значення, принаймні тепер.

Клай подумав, що зрозуміє, у чому суть, коли підійде до неї.

ДЕНІЗ (У КОНТУРІ): Це тут вони?..

ТОМ (У КОНТУРІ): Тут вони перетворювали нормальних на фонерів, так. Нормальний стає в чергу, дзвонить, а до зграї на ярмарку йде вже одним із НИХ. От і все.

ДЕН (У КОНТУРІ): Чому тут? Чому не на території ярмарку?

КЛАЙ (У КОНТУРІ): Невже не пам'ятаєш? Кашвак=Без-Моб. Їх вишикували у чергу на дальньому краї зони покриття. Далі лежить простір без мобільного зв'язку. Nada[50]. Нуль. Немає мережі.

Чергова серія картинок. Лахмітник у всій смердючій красі великим планом. Усмішка на весь понівечений рот і підбиття підсумків будь-якої справи одним жестом руки. У Рея з'явилася якась блискуча ідея, втілення якої залежало від мобільного телефону. Ідея була настільки грандіозною, що він геть забув про відсутність покриття в Кашваці. Щоб мати бодай риску сигналу на телефоні, який він мені дав, мені, мабуть, довелося б іти до Квебека. Це смішно, але знаєте, що найсмішніше в усій цій історії? Я взяв телефоні Ну й ідіоті

Отже, ідея, заради якої Рей пішов на смерть, виявилася безглуздою? Можливо, але в уяві художника вже поставала інша картина. Надворі після Пахельбеля зазвучав Форе[51], а після нього — Вівальді. Стереосистем більше не було: музика лилася з гучномовців. Чорних гучномовців на тлі згаслого неба. На задньому плані недобудовані атракціони, на передньому — Кашвакамак-хол із його гірляндами та копицями сіна для дешевої ізоляції. І завершальний штрих, невеличка деталізація, завдяки якій Клай Ріддел вже помалу ставав відомим...

Раптом він широко розплющив очі і випростався. Інші досі сиділи кільцем на килимі північного краю будівлі. Клай не знав, скільки часу провів, притулившись спиною до дверей, але, мабуть, довго, бо його зад геть занімів.

Люди, спробував покликати він, але з вуст не зірвалося ані звуку. У роті пересохло. Серце шалено калатало в грудях. Клай відкашлявся і повторив спробу.

— Люди! — сказав він, і всі повернулися на звук його голосу. Щось у ньому змусило Джордана схопитися на ноги, а слідом за ним і Том не змусив себе довго чекати.

Клай підійшов до них на задерев'янілих ногах, бо ще до пуття не прокинулися, на ходу дістаючи мобільник із кишені. Той телефон, заради якого помер Рей, зопалу забувши про найхарактернішу особливість Кашвакамаку: тут, на ярмарку північних округів, немає стільникового покриття.

— Якщо він не працює, то яка з нього користь? — спитав Ден. Клаєве збудження передалося і йому, але так само швидко і зникло, коли він побачив, що предмет у руці Клая — не дозвіл на звільнення із в'язниці, а всього лише черговий триклятий мобільник. Брудна стара «Моторола» з тріснутим корпусом. Інші дивилися на телефон зі страхом і цікавістю.

— Потерпіть трошки, — попросив Клай. — Зможете?

— У нас ціла ніч попереду, — відповів Ден і заходився полірувати скельця своїх окулярів. — Усе одно її треба якось скоротати.

— Ви зупинилися біля «Ньюфілдської факторії», збираючись пошукати харчів та напоїв, і знайшли жовтий шкільний автобусик.

— То було наче трильйон років тому, — зітхнула Деніз, прикусивши нижню губу, вона здмухнула волосся з лоба.

— Рей знайшов автобус, — наголосив Клай. — У ньому було приблизно дванадцять місць...

— Узагалі-то, шістнадцять, — виправив Ден. — Так було написано на щитку. Схоже, школи тут у них крихітні.

— Шістнадцять місць, за заднім сидінням багажне відділення для рюкзаків або легких сумок для виїзних екскурсій. Далі ви поїхали автобусом. А коли дісталися ґерлейвільської каменоломні, то хто запропонував зупинитися біля неї? Б'юся об заклад, що Рей.

— Так і було, — з подивом підтвердив Том. — Він сказав, що непогано було б приготувати якусь гарячу їжу і відпочити. А звідки ти знаєш, Клаю?

— Знаю, бо намалював, — відповів Клай, і це майже скидалося на правду: розповідаючи, він змальовував картину в уяві. — Дене, ви з Деніз та Реєм знищили дві зграї. Першу за допомогою бензину, а от для другої в хід пустили динаміт. Рей знав, як це зробити, бо використовував шашки, коли працював на прокладанні доріг.

— Бля! — видихнув Том. — Він знайшов динаміт на тій каменоломні, правда ж? Поки ми спали. Не дивно, що ми нічого не помітили — бо спали як убиті.

— Розбудив нас саме Рей, — продовжила Деніз.

— Не знаю, динаміт то був чи якась інша вибухівка, але я майже впевнений, що, поки ви спали, він зробив із того маленького автобуса бомбу на колесах, — сказав Клай.

— Це ззаду! — вигукнув Джордан. — У багажному відділенні.

Клай кивнув.

Руки Джордана стислися в кулаки.

— І скільки там, як ви думаєте?

— Поки не вибухне, не знатимемо, — відповів Клай.

— Давай з'ясуємо, чи правильно я тебе зрозумів, — утрутився Том. З гучномовців уже лунав не Вівальді, а Моцарт, «Легка вечірня музика». Той етап еволюції фонерів, на якому вони могли слухати Дебі Бун, вочевидь закінчився. — Він заклав бомбу в заднє відділення автобуса... а тоді якимось чином налаштував мобільний телефон, щоб той спрацював як детонатор?

Клай кивнув:

— Це я так думаю. Гадаю, у конторі каменоломні він знайшов два стільникових. Наскільки мені відомо, там могло виявитися й півдюжини — для робочих, апарати ж нині такі дешеві. Але важливо не це. Він під'єднав детонатори до вибухівки. Це так повстанці раніше підривали придорожні бомби в Іраку.

— І все це він зробив, поки ми спали? — спитала Деніз. — І нічого нам не сказав?

— Він тримав це в таємниці, щоб інформація не потрапила у ваші думки.

— І застрелився, щоби стерти це зі своєї голови, — сказав Ден і нервово розсміявся. — Та він герой, хай йому грець! Одне тільки забув: стільникові телефони не працюють далі того місця, де стояли довбані намети! Та готовий битися об заклад, вони навіть там ледве тягнули!

— Правильно, — кивнув Клай. На його губах грала посмішка. — Тому Лахмітник і дозволив мені залишити цей телефон у себе. Він не знав, що я з ним робитиму. Я не впевнений, чи здатні вони насправді думати...

— Так, як ми, не можуть, — запевнив його Джордан. — І ніколи не зможуть.

— ...але йому було начхати, бо він знав, що телефон не працює. Я навіть не можу пропустити крізь себе Імпульс, бо Кашвак дорівнює Без-Моб. Ніякого фо-фо-те-те.

— Тоді чому ти посміхаєшся? — спитала Деніз.

— Бо я знаю те, що йому невідомо. Те, що їм не відомо. — Клай повернувся до Джордана. — Ти вмієш водити машину?

Джордан здивовано звів брови.

— Та мені ж тільки дванадцять років. Тобто як я можу це вміти?

— Ти ніколи не сидів за кермом карта? Чи всюдихода? Чи снігохода?

— Взагалі-то... біля Нашуа, на майданчику для гри в гольф, є земляна доріжка для картингу, і два чи три рази...

— Цього цілком досить. Далеко їхати тобі не доведеться. Тобто за умови, що автобус залишається й досі біля парашутної вишки. І б'юся об заклад, що так воно і є. Гадаю, вони вміють водити не краще, ніж думати.

— Клаю, ти що, з глузду з'їхав? — спитав Том.

— Ні. Нехай влаштовують завтра привселюдну страту винищувачів зграй на своєму віртуальному стадіоні, але нас там не буде. Ми звідси виберемося.

Скло в маленьких віконцях було товстим, але Денів лом із ним упорався. Він, Том і Клай працювали по черзі, поки не вибили всі осколки. Потім Деніз зняла із себе светр і накрила ним підвіконня.

— Джордане, ти як, нормально? — спитав Том.

Джордан кивнув. Хлопчик був переляканий — без жодної кровинки в губах, — але тримався спокійно. Колискові фонерів пішли на друге коло: знову звучав «Канон» Пахельбеля, котрий Деніз назвала відлунням спогадів.

— Усе гаразд, — запевнив їх Джордан. — Буде гаразд. Я думаю. Як тільки я почну щось робити.

— Том міг би спробувати протиснутися... — почав Клай. Том глянув на віконце завширшки не більше від вісімнадцяти дюймів з-за Джорданового плеча і заперечно похитав головою.

— Зі мною все буде гаразд, — сказав Джордан.

— Добре. Повтори ще раз, що ти маєш зробити.

— Обійти навколо автобуса і зазирнути в багажне відділення. Переконатися, що там є вибухівка, але не торкатися її. Пошукати другий мобільний.

— Правильно. Впевнися, що він увімкнений. Якщо ні...

— Я знаю, ввімкнути. — Джордан подивився на Клая очима, у яких читалося: «Я не дурень». — Потім завести двигун...

— Ні, чекай, не поспішай так...

— Підсунути крісло водія поближче, щоб діставати до педалей, і тільки тоді завести двигун.

— Так.

— Проїхати між парашутною вишкою і кімнатою сміху. Вести автобус на найменшій швидкості. Під колеса можуть потрапити якісь деталі кімнати сміху, і вони затріщать, але я не повинен зупинятись.

— Правильно.

— Підібратися до них якомога ближче.

— Так, правильно. Потім повертаєшся назад, до цього вікна. Таким чином будівля холу захистить тебе від вибуху.

— Сподіваємося, що вибух таки станеться, — не втримався від зауваження Ден.

Клай міг би спокійно обійтися без подібних коментарів, але промовчав. Просто нахилився і поцілував Джордана в щоку.

— Я люблю тебе, і ти це знаєш, — вимовив він.

Джордан рвучко і міцно обійняв його. Потім Тома. Потім Деніз.

Простягнувши йому руку, Ден сказав: «До біса це» і стиснув Джордана у ведмежих обіймах. Досі Клай не відчував особливої приязні до Дена Гартвіка, але після цього жесту зрозумів, що той йому подобається.

Клай зчепив пальці рук, утворивши сходинку, і підсадив Джордана.

— Не забувай, — попередив він, — це буде як пірнання, тільки в сіно, а не у воду. Руки вгору і пішов.

Джордан підняв руки над головою і висунув їх через розбите вікно у ніч. Обличчя під копицею густого волосся ще ніколи не було таким блідим, тому перші червоні плями дорослішання на ньому вирізнялися, як крихітні опіки. Хлопчик боявся, і Клай його чудово розумів. Стрибати доведеться з висоти десяти футів, і, навіть попри сіно, приземлення вочевидь буде твердим. Клай сподівався, що Джордан не забуде, що руки слід тримати вперед, а голову — втягнути в шию. Лежачи біля Кашвакамак-холу зі зламаною шиєю, він нікому не зможе допомогти.

— Порахувати до трьох, Джордане? — спитав він.

— Чорт, ні! Просто виштовхніть мене, поки я не обпісявся!

— Тоді руки вперед і пішов! — закричав Клай і викинув угору зчеплені руки. Джордан кулею вилетів у вікно і зник. Клай не чув, як він приземлився, — музика грала надто гучно.

Інші скупчилися біля вікна, що знаходилося вище рівня їхніх голів.

— Джордане? — покликав Том. — Джордане, ти там?

Якусь мить хлопчик не відповідав, і Клай вирішив, що він справді зламав собі шию. А потім голос, який тремтів:

— Я тут. Ой-йой, як боляче. Я вдарився ліктем. Лівим. Рука заніміла. Чекайте...

Вони стали чекати. Деніз міцно стиснула Клаєву руку.

— Рухається, — нарешті сказав Джордан. — Гадаю, нічого страшного, але, мабуть, доведеться піти до шкільного медпункту.

Від полегшення вони розреготалися.

Том прив'язав автобусний ключ запалювання до подвійної стрічки, яку вирвав зі своєї сорочки, а стрічку — до пряжки паска. Клай знову сплів пальці на кшталт підніжки і підняв Тома.

— Зараз я спущу тобі ключ, Джордане. Готовий?

— Так.

Том ухопився за край вікна, глянув униз і спустив пасок.

— Усе, він у тебе. Тепер слухай мене, — сказав Том. — Ми просимо тебе зробити це, тільки якщо ти зможеш. Якщо не вдасться, ніякого покарання. Зрозумів?

— Так.

— Тоді вперед. Геть! — Том якусь мить вдивлявся у темряву, а потім мовив: — Він пішов. Господи, допоможи цій хоробрій дитині. Спускайте мене.

Та стіна будівлі, від якої відійшов Джордан, була дальньою, зграя спала з іншого боку. Клай, Том, Деніз та Ден перейшли до тієї стіни, що виходила на центральну вулицю. Чоловіки втрьох перекинули зламаний автомат на бік і підтягнули до стіни. Ставши на автомат, Клай і Ден тепер могли дивитися у високі вікна, а от Тому для цього доводилося підніматися навшпиньки. Клай поставив ящик, щоб Деніз також могла визирнути, сподіваючись, що вона не впаде і не почнуться перейми.

Вони побачили, як Джордан підійшов до краю скупчення тіл, постояв там хвилину, наче розмірковував, а потім повернув ліворуч. Ще довго після того, як раціональне мислення підказало йому, що Джордан уже зник із поля зору, Клаю здавалося, що він бачить фігурку, яка обходить величезну зграю.

— Як ти думаєш, скільки часу йому знадобиться, щоб повернутися? — спитав Том.

У відповідь Клай похитав головою. Він не знав. Це залежало від багатьох факторів, і розмір зграї був лише одним із них.

— А що, як вони вже зазирнули в багажник автобуса? — спитала Деніз.

— А що, як Джорді зазирне в багажник, а там порожньо? — піддав жару Ден, і Клай ледве втримався, щоб не порадити йому тримати свої погані флюїди при собі.

Час спливав, розтягуючись на кілометри. Маленький червоний вогник на верхівці парашутної вишки блимав. Після Пахельбеля знову почався Форе, після Форе — Вівальді. Клаю чомусь згадався сплячий хлопчик, який випав із магазинного возика, а разом з ним — і чоловік, який його віз (мабуть, це був не його батько), а потім сів з малим на узбіччя дороги, приказуючи: «Ґреґорі поцілує, і все заживе». Згадався чоловік з наплічником, який, слухаючи «Прогулянку слоненяти», сказав: «Для Доджа теж тоді були непогані часи». У пам'яті спливло, як у дитинстві, у наметах для гри у бінґо, чоловік із мікрофоном монотонно вигукував: «Це вітамін щастя», витягаючи номер В-12 з барабана, всередині якого стрибали м'ячики для пінґ-понґу. І не мало значення, що вітаміном щастя був вітамін D.

Тепер здавалося, що час тягнеться нескінченно, і Клай почав втрачати надію. Якби їм судилося почути звук автобусного двигуна, то це вже мало статися.

— Щось пішло не так, як слід, — тихо пробурмотів Том.

— А може, й ні, — озвався Клай. Йому доводилось докладати зусиль, щоб голос не видав, що на душі у нього страшний тягар.

— Ні, Томмі має рацію, — сказала Деніз, ладна будь-якої миті розплакатися. — Я всім серцем люблю його, і він хоробріший, ніж Сатана на своїй прем'єрі в пеклі, але якби все пішло так, як треба, то він вже мусив рушати.

На диво, Ден не підтримав їхнього песимізму.

— Ми не знаємо, яка перешкода могла виникнути на його шляху. Просто дихайте глибше і візьміть свою фантазію в шори.

Клай спробував це зробити, але у нього не вийшло. Тепер краплями спливали секунди. З великих концертних динаміків гриміла Шубертова «Аве Марія». «Душу б продав за дозу гарного рок-н-ролу: «О Керол» Чака Беррі чи «Коли кохання приходить у місто» "U2"», — подумав Клай...

За вікном не було нічого, крім темряви, зірок і самотнього крихітного червоного вогника, що працював на батарейках.

— Підсади мене, — сказав Том, зістрибуючи на підлогу з автомата. — Якось спробую пролізти у те віконце і піду його пошукаю.

— Томе, якщо мій здогад про вибухівку в автобусі був неправильним...

— До біса автобус і туди ж вибухівку! — несамовито вигукнув Том. — Я хочу знайти Джор...

— Гей! — крикнув Ден. — Гей, все гаразд! ДАВАЙ, МАЛИЙ! — і грюкнув кулаком у стіну біля вікна.

Клай повернувся і побачив, як у темряві спалахнули вогні фар. Від ковдри з коматозних тіл, розстеленої на акрах майдану, почав підніматися туман, і фари автобуса сяяли, наче крізь димову завісу. Їхнє світло ставало яскравішим, потім тьмянішало, знову яскравішало, і в уяві Клая постала чітка картина: Джордан сидить у кріслі водія мікроавтобуса і натискає на елементи керування, намагаючись розібратися, який із них за що відповідає.

Зараз фари поволі почали наближатися. Дальнє світло.

— Так, котику, — видихнула Деніз. — Ну ж бо, мій хороший. — Стоячи на ящику, вона з одного боку вхопила за руку Дена, з другого — Клая. — Ти молодець, так тримати.

Фари відвернулися від них і зараз освітлювали дерева на дальньому лівому краю відкритого майдану, який килимом вкривали фонери.

— Що він робить? — мало не застогнав Том.

— З того боку кімната сміху не має стіни, — відповів Клай. — Усе гаразд. — Повагавшись, він додав: — Принаймні я так думаю.

«Якщо його нога не зісковзне. Якщо він не сплутає газ і гальмо, не в'їде у кляту кімнату сміху і не застрягне там».

Вони чекали, а автобус дав задній хід, освітивши фарами стіну Кашвакамак-холу. І в променях дальнього світла Клай побачив, чому Джордан так забарився. Не всі фонери спали. Дюжини їх (тих, що мають погане програмування, припустив він) були на ногах і бродили по майдану. Чорні силуети безглуздо тикалися в різні боки, намагаючись знайти вихід, чіплялись через тих, що лежали, падали, підводилися і знову починали блукати, а нічне повітря наповнювали звуки «Аве Марії» Шуберта. Один із них, молодий чоловік з великою глибокою раною посеред лоба, що надавала його обличчю стурбованого вигляду, підійшов до Кашвакамак-холу і навпомацки, наче сліпий, почав пробиратися уздовж стіни.

— Ти вже досить далеко заїхав, Джордане, — пробурмотів Клай, коли фари наблизилися до стовпів з гучномовцями на дальньому краї майдану. — Став машину і мчи сюди.

І Джордан наче почув. Фари зупинилися. Якусь мить по майдану рухалися тільки неспокійні обриси фонерів, що не спали, та ще туман піднімався від теплих тіл, які лежали на землі. Тоді вони почули ревіння двигуна автобуса, що заглушив навіть музику, і фари стрибнули вперед.

— Ні, Джордане, що ти робиш?! — закричав Том.

Деніз відсахнулася і неодмінно впала 6 із ящика, якби Клай не підхопив її за талію.

Автобус врізався у сплячу зграю і, підскакуючи, покотив по ній. Фари стрибали вгору-вниз: вони то освітлювали тіла, то миттєво піднімалися, то знову опускалися до звичного рівня. Автобус розвернувся ліворуч, потім знову взяв курс, але його занесло праворуч. На якусь мить чотири яскраві вогні дальнього світла вихопили з темряви одну зі сновид — чітку фігуру, наче вирізану з чорного будівельного картону. Клай побачив, як фонер здійняв руки, наче повідомляючи про забитий гол, і зник під радіаторною решіткою автобуса.

Джордан виїхав на середину майдану і зупинив автобус. Фари горіли, з радіаторної решітки стікали краплі. Прикривши очі рукою, щоб їх не сліпило світло, Клай зміг роздивитися маленьку темну фігурку, що відрізнялася від решти живістю і цілеспрямованістю. Джордан вискочив у бічні двері автобуса і почав пробиратися до Кашвакамак-холу. Потім хлопчик упав, і Клай подумав, що йому кінець. Але буквально наступної миті Ден вигукнув: «Он він, он!», і Клай знову побачив Джорданів силует — він уже був на десять ярдів ближче, встиг забрати набагато лівіше від того місця, де його не стало видно. Мабуть, перш ніж підвестися на ноги, Джордан певну відстань проповз по тілах.

Коли хлопчик знову потрапив у сніп приглушеного світла від фар автобуса, пришпилений до ніг сорокафутової тіні, вони вперше змогли його добре роздивитися. Джерело світла знаходилося у Джордана за спиною, тож обличчя не було видно. Але впадало у вічі те, що тіла фонерів він перестрибував з якоюсь нестямною грацією. Ті, що лежали, залишалися байдужими до світу. Фонери, які блукали по майдану, але перебували далеко від Джордана, не звертали на нього жодної уваги. А от ті, що були поблизу, намагалися його схопити. Від двох Джордан викрутився, але втретє не пощастило: якась жінка вчепилася в його густу чуприну.

— Дай йому спокій! — закричав Клай. Йому було не видно її, але його охопила якась божевільна впевненість у тому, що це саме та жінка, яка колись була його дружиною. — Відпусти його!

Вона не відпускала, але Джордан спромігся схопити її за зап'ястя, вивернув жінчину руку, впав на коліно і поповз від неї накарачках. Вона знову потягнулася рукою, щоб вхопити його за комір сорочки, схибила і врешті-решт почвалала в напрямку, відомому тільки їй самій.

Клай побачив, що багато заражених фонерів зібралося довкола автобуса. Схоже, їх притягувало світло фар.

Клай зістрибнув з автомата (цього разу від падіння Деніз урятував Ден Гартвік) і схопив лома. Швидко вилізши назад, він розтрощив вікно, через яке дивився.

— Джордане! — на повний голос закричав він. — Заходь ззаду! Біжи на той бік!

Джордан підвів голову на голос Клая і перечепився через щось — ногу, руку чи, може, шию. Поки він підводився, з темряви, що дихала, матеріалізувалася рука і вхопила його за горло.

— Господи, тільки не це, — прошепотів Том.

Джордан різко рвонув уперед, наче захисник, що хоче вирвати м'яча у гравця команди-суперника, відштовхнувся ногами і вирвався з мертвої хватки. Спотикаючись, він рушив далі. Клай бачив, як широко розкриті його очі та як важко здіймаються груди. Коли Джордан наблизився до Кашвакамак-холу, Клай почув схлипування: хлопчик робив глибокі вдихи.

«Нічого не вийде, — подумав Клай. — Він не зможе. Але ж він уже так близько, так близько».

Проте Джордан зміг. Двоє фонерів, що непевним кроком брели уздовж стіни, коли він промчав повз них і завернув за ріг будівлі, не звернули на нього уваги. Четверо його друзів миттю зіскочили з перевернутого автомата і під проводом Деніз та її живота, як група підтримки, побігли через весь хол.

— Джордане! — закричала Деніз, спинаючись навшпиньки й знову опускаючись. — Джордане, Джорді, ти там? Заради всього святого, хлопчику, скажи, що ти там!

— Я... — він шумно втягнув у себе повітря, — тут. — Знову вдих. Клай, наче крізь туман, чув сміх Тома і відчував, як той колотить його по спині. — Ніколи 6 не подумав... — Хуууу-уууух! — ...що бігти по людях так... важко.

— Ти взагалі чим думав, коли це зробив? — нагримав на нього Клай. Він дорого б віддав за те, щоб стиснути малого в обіймах, добряче потрусити, а потім знову розцілувати нерозумного відчайдуха. Але він навіть не бачив хлопця. — Я ж сказав під'їхати поближче до них, а не на них!

— Я зробив це... Хууу-ух!.. .за Директора! — У голосі Джордана, крім браку дихання, вчувався виклик. — Вони вбили Директора. Вони та їхній Лахмітник. Вони та їхній тупий Президент Гарварда. Я змушу їх за це заплатити. Я хочу, щоб він заплатив.

— Чому ти так забарився? — спитала Деніз. — Ми так довго чекали!

— Вони не всі сплять, бродять дюжинами, — відповів Джордан. — А може, й сотнями. Хай там що з ними коїться поганого... чи доброго... чи просто зміни відбуваються... це дуже швидко поширюється. Вони розбрелися по всіх усюдах, ходять, наче остаточно заблукали в лісі. Мені доводилося змінювати маршрут, щоб не потрапити їм на очі. І до автобуса я підібрався з боку центральної вулиці. А потім... — Він видихнув із себе повітря, сміючись. — Він не хотів заводитися! Можете собі уявити? Я крутив ключ туди-сюди, але, крім клацання, нічого не чув. Я ледь не збожеволів, але потім опанував себе. Бо знав, що Директора б це дуже засмутило.

— Ох, Джорді... — видихнув Том.

— А знаєте, чому він не заводився? Я мусив пристебнути пасок безпеки. На пасажирських місцях вони не потрібні, але автобус не заведеться, якщо водій не пристебне свого паска. Мені шкода, що це забрало так багато часу, але все-таки я тут.

— І ми можемо припустити, що відділення для багажу не було порожнє? — спитав Ден.

— У цьому можете навіть не сумніватися. Воно напхом напхане штуками, схожими на червону цеглу. Їх там незліченна кількість. — Дихання Джордана вже прийшло у норму. — Вони накриті ковдрою. Зверху лежить мобільник. Рей прив'язав його до двох цеглинок за допомогою еластичного шнурка. Телефон увімкнений, і в ньому є порт для підключення до комп'ютера і передачі даних, наприклад факсом. Шнур живлення йде під цеглинки. Я сам не бачив, але голову даю на відсіч, що детонатор усередині. — Він знову глибоко вдихнув повітря. — А на дисплеї телефону були риски. Три риски сигналу.

Клай кивнув. Він не помилився. Вважалося, що Кашвакамак — мертва зона мобільного зв'язку, що починається якраз за бічною дорогою, яка веде на ярмарок північних округів. Фонери дістали цю інформацію з голів деяких нормальних і скористалися нею. Графіті «Кашвак=Без-Моб» поширилися, як віспа. Але чи намагався хто-небудь із фонерів хоч раз скористатися мобільним телефоном на ярмарковому майданчику? Авжеж, ні. Навіщо їм це? Телепатам телефони не потрібні. А коли ти член великої зграї — частинка цілого, — телефон двічі не потрібен, якщо тільки таке може бути.

Але на цьому невеликому п'ятачку стільникові телефони все ж працювали і чому? Бо тут працювали робочі — ось чому. Робітники компанії під назвою «Розважальна корпорація Нової Англії». А у двадцять першому столітті робочим, що займалися спорудженням павільйонів (для рок-концертів, турів зірок і кінозйомок), потрібен був мобільний зв'язок, особливо у віддалених від цивілізації місцях, де стаціонарних телефонів як кіт наплакав. А як бути, коли немає веж-ретрансляторів, що передають сигнал? Це не проблема. Вони користуються піратським методом встановлення програмного забезпечення і привозять власне обладнання. Незаконно? Ще б пак, але, судячи з тих трьох рисок на дисплеї, про які повідомив Джордан, дієво. А оскільки живляться ці ретранслятори від батарей, то обладнання досі працює. Його встановили на найвищій точці ярмарку.

На верхівці парашутної вишки.

Ден знову перейшов через увесь зал, заліз на автомат і визирнув у вікно.

— Троє оточили автобус, — доповів він. — Перед фарами четверо. Збоку здається, ніби всередині ховається якась поп-зірка першої величини. Ті, на яких вони стоять, мабуть, вже розчавлені. — Він повернувся до Клая і кивком голови показав на брудну «Моторолу», котру Клай уже тримав у руці. — Кращого моменту, щоб це зробити, годі й чекати, бо поки ви роздумуєте, один із них вирішить залізти в той клятий автобус і відігнати його подалі.

— Мені слід було заглушити двигун, але я подумав, що фари погаснуть, якщо це зробити, — виправдовувався Джордан. — А мені потрібне було світло, щоб їх бачити.

— Усе гаразд, Джордане, — відповів Клай. — Нічого страшного. Зараз я... — Але в кишені, з якої він витяг «Моторолу», не було нічого. Клаптик паперу з телефонним номером зник.

Клай із Томом шукали на підлозі, гарячково нишпорячи всюди, а Ден, стоячи на перевернутому автоматі, із сумом у голосі доповідав, що ось уже перший фонер заліз у автобус, коли Деніз заволала: «Годі! ЗАМОВКНИ!»

Кожен із них відірвався від своєї справи, і всі глянули на неї. Серце Клая розривалося. Він не міг повірити у власну недбалість. «Заради цього Рей пішов на смерть, ти, тупий шматок лайна! — кричала половина його душі на іншу половину. — Він помер заради цього номера, а ти його загубив!»

Деніз заплющила очі, похилила голову і молитовно склала руки перед собою. А потім дуже швидко проспівала: «Тоні, Тоні, поможи, де загублене, скажи».

— Що це в біса таке? — уражено спитав Ден.

— Молитва до святого Антонія, — спокійно відповіла вона. — Мене навчили в парафіяльній школі — завжди спрацьовує.

— Ой, тільки цього нам бракувало, — мало не застогнав Том. Деніз не звернула на його слова ніякої уваги — її погляд був прикутий до Клая.

— На підлозі папірця нема, так?

— Думаю, нема, ні.

— Іще двоє забралися в автобус, — повідомив Ден. — Блимають сигнали повороту. Схоже, хтось із них сидить у...

— Прошу тебе, Дене, замовкни, — обірвала його Деніз. Вона впритул дивилася на Клая. І досі зберігала спокій. — І якщо ти загубив його в автобусі чи десь надворі, то вже не знайдеш, так?

— Так, — тяжко зітхнув він.

— Отже, ми знаємо, що його там немає.

— Звідки ми це можемо знати?

— Тому що Господь цього не допустив би.

— Здається... моя голова цього не витримає і вибухне, — прокоментував Том на диво спокійним голосом.

І знову Деніз його проігнорувала.

— Тож у котрій з кишень ти ще не дивився?

— Я перевірив кожну... — почав Клай і замовк. Не відводячи погляду від Деніз, він поліз у маленьку кишеню, пришиту до великої передньої правої кишені джинсів. І намацав папірець. Він не пам'ятав, як його туди поклав, але клапоть лежав там, і Клай витяг його. На ньому були ретельно виведені рукою покійного цифри: 207-919-98-11.

— Подякуй від мене святому Антонієві, — сказав він.

— Якщо цей номер спрацює, я попрошу святого Антонія подякувати Богові, — відповіла Деніз.

— Дені... — озвався Том. Вона повернулася до нього.

— Подякуй Йому і від мене.

Усі вчотирьох сіли під подвійними дверима, через які ввійшли, сподіваючись, що сталеве осердя захистить їх. Джордан припав до землі біля задньої стіни будівлі, під розбитим вікном, через яке виліз.

— Що робитимемо, якщо після вибуху в цих стінах не з'явиться жодної дірки? — спитав Том.

— Щось придумаємо, — відповів Клай.

— А якщо Реєва бомба не вибухне? — уставив свої п'ять копійок Ден.

— Відступиш на двадцять ярдів назад і впадеш, — відрізала Деніз. — Давай, Клаю. Не треба чекати на потрібну мелодію.

Він відкрив кришку мобільного, подивився на темний дисплей і зрозумів, що треба було спершу перевірити, чи ловить він сигнал, а потім вже відправляти Джордана на завдання. Про це він якось не подумав. І ніхто з них не подумав. Яке безглуздя. Так само по-дурному, як і забути, що поклав клаптик паперу з номером у кишеньку на джинсах. Клай натиснув кнопку живлення. Телефон пискнув. Якусь мить на дисплеї нічого не було, а тоді в кутку з'явилися три риски, рівні й чіткі. Клай набрав номер і обережно поклав палець на кнопку ВИКЛИК.

— Джордане, ти готовий?

— Так!

— А ви? — звернувся Клай до трьох людей, що стояли поруч.

— Зроби це, поки в мене не стався серцевий напад, — відповів Том.

І раптом в уяві Клая постало зображення, дуже чітке й від того жахливе: Крихітка Джонні лежить біля автобуса, набитого вибухівкою. Лежить на спині з розплющеними очима, склавши руки на грудях, в улюбленій футболці «Ред Сокс», і слухає музику, поки його свідомість реорганізується якимось дивним новим способом.

Клай відігнав від себе зображення.

— Тоні, Тоні, поможи, — чомусь сказав він, натиснув кнопку і подзвонив на телефон, що лежав у задньому відділенні мікроавтобуса.

У нього ще був час, аби почати відлік: Міссісіпі один, Міссісіпі два, — а потім увесь світ за стінами Кашвакамак-холу, здавалося, вибухнув, і «Адажіо» Альбіноні потонуло в голодній ударній хвилі. Весь ряд віконець, розташованих на тому боці будівлі, біля якого лежала зграя, вилетів усередину. Крізь отвори в зал проникало яскраве темно-червоне світло, а потім південну стіну будівлі зірвало — градом посипалися дошки, осколки і здійнявся вихор із сіна. Двері, на які вони спиралися, наче ввігнулись. Деніз обійняла свій живіт, затуляючи дитину. А ззовні залунали несамовиті крики болю. Якусь мить ці звуки циркулярною пилкою врізалися в голову Клая. А потім звук стих. Але крики у його вухах не припинялися ні на мить. То були крики людей, що живцем горять у пеклі.

Щось впало на дах, і під вагою вся будівля здригнулася. Клай схопив Деніз і поставив її на ноги. Вона боязко поглянула на нього, наче забула, хто він такий.

— Ходімо! — Він кричав, але власного голосу майже не чув. Наче у вухах були ватні тампони, що не пропускали звуку. — Ходімо, треба звідси вибиратися!

Том уже був на ногах. Ден наполовину підвівся, але не зумів встати і впав, повторив спробу, і цього разу йому це вдалося. Він ухопив Тома за руку, а Том, у свою чергу, взяв за руку Деніз. Тримаючись так, вони вервечкою подалися до пролому в стіні залу. Там, поряд із купою палаючого сіна, вже стояв Джордан і широко розкритими очима дивився на результат одного-єдиного телефонного дзвінка.

Нога велетня, що, здавалося, наступила на дах Кашвакамак-холу, виявилася величезним шматком шкільного автобуса. Дах уже зайнявся. Прямо перед їхніми очима, за маленьким стогом підпаленого сіна, валялися два перевернутих сидіння, що теж горіли. Сталеві каркаси буквально перетворилися на спагеті. З неба, як лапатий сніг, падав одяг: сорочки, капелюхи, штани, шорти, бандажі, палаючий бюстгальтер. Клай побачив, що вони вчасно вийшли з будівлі: ізоляційний прошарок сіна невдовзі перетвориться на вогняний рів.

Увесь майдан, на якому колись проводилися концерти, дискотеки просто неба і різні змагання, тепер перетворився на море, у якому плавали острівці вогню, але шматки автобуса розлетілися на значно більшу відстань: Клай побачив вогонь у кронах дерев, що росли як мінімум за триста ярдів від центру майдану, де стався вибух. Точно на південь від того місця, де вони зараз стояли, зайнялася недобудована кімната сміху, а в каркасі парашутної вишки він побачив щось охоплене вогнем, — можливо, людський торс.

Сама зграя перетворилася на сирий м'ясний рулет із мертвих і помираючих фонерів. Телепатичний зв'язок обірвався. (Хоча слабкі потоки тієї дивної психічної сили ще й досі час від часу напливали на нього. Від цього волосся ставало сторч, а тіло вкривалося сиротами.) Але вцілілі ще могли кричати, і їхні крики лунали у нічному повітрі. Навіть якби Клай міг собі уявити вповні, який жах на них чекає (у перші кілька секунд він не завдавав собі клопоту і не вводив себе в оману), то його рука все одно 6 не здригнулася. Але те, що розгорталося перед їхніми очима, годі було змалювати в уяві.

Полум'я давало досить світла, щоб вони могли побачити навіть більше, ніж їм би хотілося. Куди не кинь оком, лежали розчленовані і обезголовлені трупи, стояли калюжі крові, валялися відірвані кінцівки, — але розкиданий одяг і черевики справляли ще гірше враження — наче вибух мав таку силу, що частина зграї просто випарувалася. Просто на них ішов чоловік, що затискав руками горло, марно намагаючись зупинити потік крові, яка лилася між пальців і у світлі палаючого даху Кашвакамак-холу здавалася помаранчевою. Його кишки теліпалися туди-сюди на рівні паху. Коли чоловік з широко розкритими невидющими очима проходив повз них, із живота вивалилося ще кілька вологих кілець.

Джордан щось говорив. Через крики, виття і тріск пожежі, що з кожною секундою ставала дедалі сильнішою, Клай не міг розібрати слів, тому нахилився ближче.

— Ми мусили це зробити, це був єдиний вихід, — мов заклинання, повторював Джордан. Він дивився на жінку з відтятою головою, чоловіка без ноги, рештки чийогось тіла, настільки роздерті, що нагадували каное, вщерть наповнене кров'ю. Трохи далі ще два автобусних сидіння приземлилися на пару жінок, що померли, обійнявшись, і тепер горіли яскравим полум'ям. — Ми мусили це зробити, це був єдиний вихід. Ми мусили це зробити, це був єдиний вихід.

— Правильно, котику, притулися до мене обличчям та так і йди, — сказав Клай, і Джордан одразу ж зарився головою у його бік. Іти так було незручно, але про це зараз не думалося.

Вони обійшли край майдану, прямуючи до виходу з недобудованої центральної вулиці, яка могла б стати веселим парком атракціонів, якби не втрутився Імпульс. Тим часом Кашвакамак-хол розгорявся все сильніше й сильніше, освітлюючи яскравою загравою майдан. Довкола, спотикаючись і ледве тягнучи ноги, бродили темні силуети, часто оголені чи напівоголені (одяг зірвало вибухом). Клай не мав жодного уявлення, скільки їх залишилося. Ті, що пройшли повз їхній маленький гурт, не виявляли до них жодної цікавості: вони прямували чи до центральної вулиці, чи до лісу, що підступав до західного краю території ярмарку. «Якщо не вдасться відновити свідомість зграї, — подумав Клай, — то в лісі на них чекає смерть». Але в поверненні стадного інстинкту він сумнівався. Частково через вірус, але переважно завдяки Джордановому рішенню поставити автобус прямо в центрі майдану, що допомогло створити максимальну кількість жертв (так само вони вчинили з пропановими цистернами).

«Якби вони знали, до чого це призведе, то ніколи б і пальцем не зачепили старого... — подумав Клай. — Але звідки їм було це знати?»

Вони наблизилися до засміченої галявини, на якій робочі залишили свої вантажівки і будинки-автопричепи. Тут на землі лежали електричні кабелі, схожі на змій, а проміжки між будинками на колесах були заповнені предметами побуту сімей, що постійно знаходилися в дорозі: приладами для барбекю, газовими грилями, шезлонгами, був тут і гамак, а також колесо для сушки, на якій білизна висіла вже, мабуть, тижнів зо два.

— Знайдімо машину, у якій є ключі, і забираймося звідси до дідька, — сказав Ден. — Бічну дорогу розчистили, і якщо просуватися обережно, то, готовий побитися об заклад, ми зможемо досить далеко проїхати трасою-160 на північ. — Він повів рукою в тому напрямку. — Туди, де закінчується без-моб.

Клай помітив вантажний автофургон із написом «ЛЕМ — ФАРБУВАННЯ І САНТЕХНІКА» ззаду на причепі. Дверцята відчинилися одразу, як тільки він натиснув на ручку. Весь простір усередині був забитий ящиками із різними інструментами сантехніка, але в одному з них Клай знайшов те, що шукав: балончики з фарбою. Переконавшись, що вони повні чи майже повні, він узяв із собою чотири штуки.

— Навіщо вони тобі? — здивувався Том.

— Побачиш, — загадково сказав Клай.

— Їдьмо звідси, будь ласка, — стала благати Деніз. — Я вже не можу. Мої штани вже промокли від крові. — І розплакалася.

Вони вийшли на центральну вулицю й стали між «Скаженими чашками» та наполовину зібраним дитячим атракціоном — паровозом «Чарлі Чу-Чу».

— Подивіться, — сказав Том, показуючи на щось рукою.

— Ох... Господи... Боже, — промимрив Ден.

На гострій верхівці даху квиткової каси паровозика лежали залишки обвугленого червоного пуловера (такий часом називають «кенгурушкою»), із якого й досі йшов дим. Навколо дірки спереду, можливо, зробленої великим уламком шкільного автобуса, розпливалася величезна пляма крові з нерівними краями. І поки кров не встигла розійтися далі, закриваючи решту літер, Клай зміг розібрати три букви, що звучали як останній сміх Лахмітника: ГАР.

— У тій клятій кофті нікого нема. Судячи з розміру дірки, йому зробили операцію на відкритому серці, а наркоз не вкололи, — сказала Деніз. — Тож коли вам набридне дивитися...

— На південному краю центральної вулиці є ще одна маленька стоянка, — промовив Том. — Там круті тачки. Мабуть, належали їхнім босам. А раптом нам пощастить?

Їм пощастило, але автомобіль виявився не крутим. Виїзд для всіх крутих машин зі стоянки перегородив невеличкий фургон із написом «ТАЙКО. ЕКСПЕРТИ З ОЧИЩЕННЯ ВОДИ». Водій фургона завбачливо залишив ключ у замку запалення, можливо, саме тому, що його машина блокувала виїзд, і Клай, сівши за кермо, повіз їх далі від полум'я, закривавлених останків та криків. Він повільно вів фургон бічною дорогою до того місця, де стояв щит із зображенням щасливої родини, якої більше не існувало (якщо вона взагалі колись була). Біля щита став і перевів важіль коробки передач у положення зупинки.

— Хтось із вас мусить пересісти за кермо, — сказав він.

— Чому, Клаю? — спитав Джордан, але в його голосі чулося, що він уже знає відповідь.

— Бо тут я вийду.

— Ні!

— Так. Я піду шукати свого сина.

— Але ж він, напевно, мертвий. Я не хочу, щоб ти вважав мене жорстоким, але подивися на це реально, — сказав Том.

— Я знаю, Томе. А ще я знаю, що шанс вижити у нього був, і ти теж це знаєш. Джордан сказав, що вони розбрелися по всіх усюдах, ходять, наче остаточно заблукали у лісі.

— Клаю... серденько... навіть якщо він живий, то може статися так, що він бродить у лісі з розкуроченою головою, — спробувала відговорити його Деніз. — Мені самій не подобається те, що я кажу, але ти знаєш, що так може бути.

Клай кивнув:

— Я також знаю, що він міг вибратися звідти раніше, поки ми сиділи під замком, і піти дорогою, що веде на Ґерлейвіль. Одна зайшла аж туди, я бачив на власні очі. На шляху мені зустрічалися ще деякі з них. Та й вам теж.

— Не сперечайтеся з творчою натурою, так? — із сумом констатував Том.

— Так, — підтвердив Клай, — але хочу вас із Джорданом про щось попросити: ви не могли б вийти зі мною на хвилинку?

Том зітхнув.

— Чом би й ні?

Поки вони стояли біля фургончика, що належав компанії, яка займалася очисткою води, повз них пройшли кілька фонерів, і на обличчях у них був написаний вираз розгубленості й ніяковості. Клай, Том і Джордан не звернули на них уваги, і фонери вчинили так само. Лінія горизонту на північному заході поволі починала розгорятися червонясто-помаранчевим, бо полум'я з Кашвакамак-холу вже перекинулося на ліс, що підступав до його задньої стіни.

— Ніяких грандіозних прощань, — попередив Клай, удаючи, що не бачить сліз в очах у Джордана. — Я дуже сподіваюся побачити вас знову. Томе, візьми. — Він простягнув другові мобільний, за допомогою якого підірвав автобус. І Том взяв його. — Їдьте на північ. Дивіться на дисплей і перевіряйте, чи є сигнал. Якщо натрапите на дорожні рифи, залишайте свій транспорт і далі йдіть пішки, поки дорога знову не стане вільною, а там беріть іншу машину чи вантажівку. Можливо, у районі Ренджлі — раніше там плавали на човнах влітку, полювали восени і каталися на лижах взимку — на дисплеї телефону будуть риски сигналу. Але за межами цієї зони ви будете поза небезпекою, і можна буде, не боячись, подорожувати вдень.

— Уже можна, б'юся об заклад, — витираючи очі, мовив Джордан.

Клай кивнув.

— Можливо, ти й маєш рацію. Хай там як, будьте обережні. Коли проїдете близько ста миль на північ від Ренджлі, знайдіть якусь хатину, зробіть запаси і заляжте там на зиму. Ви ж розумієте, що станеться взимку з цими істотами?

— Якщо групова свідомість розпадеться і вони не полетять у вирій, то майже всі вимруть, — сказав Том. — Принаймні ті з них, що зараз перебувають північніше лінії Мейсона-Діксона[52].

— Думаю, так. Я поставив балончики з фарбою на середню стійку. Через кожні двадцять миль пишіть на дорозі Т-Дж-Д, великими гарними літерами. Зрозумів?

— Т-Дж-Д, — повторив Джордан. — Це означає «Том, Джордан, Ден і Деніз».

— Правильно. Напис робіть дуже великим і ставте стрілку, коли повертатимете на іншу дорогу. Якщо поїдете путівцем, пишіть на деревах, завжди з правого боку дороги. Туди я й дивитимусь. Збагнули?

— Завжди праворуч, — повторив Том. — Їдьмо разом, Клаю. Будь ласка.

— Ні. Не треба піддавати жару, бо мені й так боляче. Щоразу, коли вам доводитиметься міняти машину, залишайте її посеред дороги і пишіть на ній «Т-Дж-Д». Домовилися?»

— Домовилися, — кивнув Джордан. — Краще знайдіть нас.

— Обов'язково знайду. Деякий час світ буде небезпечним, але, звісно, не таким страшним, як раніше. Джордане, у мене до тебе одне питання.

— Яке?

— Якщо я раптом знайду Джонні і побачу, що він пройшов через їхній пункт навернення, і це найгірше, що з ним сталося, як мені бути?

Джордан вражено втупився у нього.

— Звідки мені це знати? Господи, Клаю! Тобто... ви що!

— Ти знав, що вони перезавантажуються, — сказав Клай.

— Я просто вгадав!

Але Клай знав: то був не просто здогад. А щось набагато цінніше. Крім того, він бачив, що Джордан виснажений і наляканий. Він опустився перед хлопчиком на коліно і взяв його за руку.

— Не бійся. Гірше йому вже не буде. Бог цьому свідок.

— Клаю, я... — Джордан перевів погляд на Тома. — Люди — не комп'ютери. Скажи йому це, Томе!

— Але комп'ютери схожі на людей, чи не так? — спитав Том. — Тому що ми створюємо все тільки за відомими зразками. Ти знав про перезавантаження і про хробака. Тож скажи йому, що думаєш з цього приводу. Мабуть, йому все одно не вдасться знайти сина. Якщо ж малий все-таки знайдеться... — Том знизав плечима. — Він уже це сказав. Навряд чи від цього дитині стане гірше.

Джордан міркував над Томовими словами, закусивши нижню губу. Він виглядав страшенно змученим, на сорочці були плями крові.

— Ви йдете? — покликав їх Ден.

— Ще одну хвилину, — озвався Том. І вже м'якше додав: — Давай, Джордане.

Джордан ще трохи помовчав. Потім подивився на Клая і почав:

— Вам буде потрібний ще один мобільний. Відвезіть сина туди, де є покриття...