Золотий маг. Книга 1. Зерно

Глава 5

Срібний передзвін і шум у коридорі змусили відкрити очі. Починався новий навчальний тиждень. Тепер все було серйознішим і важчим. Вони всі пройшли повну ініціацію та стали справжніми магами, нехай поки тільки учнями. Нік вирішив влаштувати з такої нагоди собі приємний сюрприз. У кутку кімнати його чекав готовий умивальник, а це означало, що нарешті він міг вмиватися сам, без натовпу студентів, які весь час кудись поспішали. Але він вирішив побалувати себе ще більше. Настав час відкрити і покопатися у сейфі, який він притягнув з собою з Землі.

Вісім заповітних цифр. Він спеціально ввів дату свого народження, щоб не забути та не переплутати код. Тихе клацання — й дверцята сейфу беззвучно відчинилися, показавши дрібні частинки його колишнього життя. Ще рік тому він і подумати не міг, що буде радий таким звичним та непомітним дрібницям. На світ з’явилися: зубна паста, зубна щітка, крем для гоління, крем після гоління і звичний станок для гоління. Інші речі він потримав у руках, помилувався ними та сховав назад до підходящого моменту. Закрив сейф та сховав подалі під ліжко.

Свіжий, поголений, добре пахне, у чудовому настрої Нік вирушив на сніданок та заняття. Ніщо не могло сьогодні його засмутити. Навіть нудні лекції не стерли усмішку з його задоволеної морди. Весь день він радісно носився по Школі, чим немало здивував Матотору і Касталатуса.

Нік точно пам’ятав, що вранці, коли переглядав розклад занять на день, ніяких уроків після обіду у нього не було. Але, повертаючись з обіду, помітив, що його плани на день хтось відкоригував. Він хотів піти гуляти в парк, але таємничий запис «Індивідуальне заняття» трохи зіпсувало його настрій, стерши дурну посмішку з обличчя.

— Багукхане, а що це за подарунок мені? Ні в кого немає сьогодні додаткових занять, а мені намалював? За що ж ти мене так не любиш? — обурився Нік.

— Та ось дивлюся, що ти дуже радісний та задоволений сьогодні з самого ранку бігаєш. Думаю, дай поверну учня до реальності, — посміхаючись, знущався над ним Хранитель.

— Уже повернув. Може, більше не варто? Я піду собі погуляю в парк, наберуся сил перед навчальним періодом, — жалібно скривився Нік.

— Звичайно, підеш. Я б навіть сказав побіжиш, — вже ледве стримував сміх Багукхан.

— Що ти маєш на увазі?

— На прохання Магістра Целмаліт, за розпорядженням директора Хегана і за мого задоволеного підтакування, тепер щовечора ти будеш здійснювати пробіжки. Поки Целмаліт не побачить у тебе чудову фізичну форму та не відмінить ці твої забави, — вже крізь сміх говорив маг.

— От же мучителі одні зібралися. І багато я повинен бігати щодня? — сумно змирився учень.

— До Військової Академії та назад.

— Так це ж далеко. Та ще й того, в гору. От гади. Не можна було легкі пробіжки в парку призначити? Там… присідання, віджимання. Садисти, — тут на обличчі у Ніка промайнула зловтішна посмішка. — А може, це на краще, що за межами Школи?

— От якщо ти зараз подумав, що зможеш відлежатися на найближчій до Школи галявинці в лісі, то з радістю тебе засмучу, — хитро посміхнувся старий. — Ось тобі листок пергаменту. Там розписані дати. Напроти кожної повинен стояти підпис чергового офіцера з далеких воріт Військової Академії. І навіть не думай сам розписуватися за них. По-перше, я знаю підписи всіх офіцерів, а по-друге, у нас є своя людина в Академії, яка буде підтверджувати, добрався ти сьогодні до них чи ні. Тому можеш бігти, можеш йти, можеш навіть повзти, але щоб підпис чергового офіцера мені ввечері показав. Ну що, ти все ще так само щасливий, як був зранку?

— От все ви передбачили. Ну чому тільки я один це повинен робити? — обурився Нік. — Он Матотору в три рази товщий за мене. Та й ще з десяток учнів більші за мене будуть. За що мені таке щастя?

— Це було прохання Ліни. А ти сам вже бачив, як її тут люблять та поважають. Крім того, я не розумію, чому ти обурюєшся? Тобі хочуть повернути хорошу форму, зробити здоровим і сильним, а ти ще й незадоволений. Ти, навпаки, подякувати нам мусиш.

— Ага. Дякую. Я так підозрюю, що при цьому навчальне навантаження мені ніхто зменшувати не збирався?

— Ти ж знаєш моє добре серце, — вже відкрито знущався над ним Хранитель. — Я можу тільки збільшити. Тим більше що видів магії у тебе немало. Вчитися треба дуже багато. Тому ласкаво просимо до Школи.

— От знав же, що пошкодую про своє рішення відправитися в Школу, але не думав, що так швидко, — сумно резюмував Нік. — Гаразд, піду перевдягнуся й піду на пробіжку.

— І листочок для підписів не забудь. — додав Багукхан, згинаючись від сміху.

Потяглися нескінченні дні і тижні, заповнені суцільними заняттями. Вже через пару днів пробіжки стали навіть приносити задоволення і відпочинок, а навчання тільки збільшувалося. Через необхідність вивчати більше видів, ніж іншим учням, дні Ніка були розписані з ранку до вечора, так що пробіжки доводилося закінчувати в темряві, пропускаючи вечерю. Дні зливалися в однакову нескінченну смугу занять. А прохання до Хранителя зменшити їх кількість натикалися лише на усмішку та відмови. Єдиною віддушиною були вихідні, які він проводив у місті в майстерні Окертуза. Там йому завжди були раді. Майстерня була єдиним місцем, де від нього не вимагали щось вчити, повторювати, вправлятися, робити домашні завдання. Там було затишно та спокійно, навіть стук ковальських молотів заспокоював і присипляв. Тому кожен вільний день він поспішав в місто до нових друзів, щоб відпочити та відчути себе людиною.

Починало темніти і Нік, попрощавшись з Окертузом, дітьми та гномами, відправився назад до Школи. Дійшовши до кінця вулиці ковалів, він помітив невелику групу, яка себе якось дивно поводила. Були чутні крики, лайка. Наблизившись, побачив неприємну картину. Двоє здорових хлопців утримували щуплого юнака, який ледь тримався на ногах і все поривався впасти, а третій його періодично бив, викрикуючи образи та лайку.

— Я попереджав вас, «книжкових хробаків», не з’являтися тут? Попереджав. Тепер отримуй, — почув Нік й побачив, як черговий удар дістався хлопчині. Той зігнувся навпіл від удару в живіт. Він давно б уже валявся на землі, якби не два амбали, які його утримували та задоволено іржали.

— Якщо жити хочеш, давай проси вибачення та цілуй мої чоботи! — викрикнув нападник і ще раз вдарив хлопця.

— Ну, будь ласка, не треба мене бити. Будь ласка, — долинуло слабке прохання потерпілого.

— Гей ви, виродки! Швидко відпустили хлопця! — голосно сказав Нік, підходячи до компанії.

— Ішов би ти звідси, дідусю, поки цілий, — нахабно відповів один із здорованів, потім відпустив хлопця та повернувся до Ніка, грізно зиркнувши.

— Ой, боюся, боюся, — знущаючись, сказав Нік, але для безпеки зробив крок назад. На нього рухався таки здоровенький «бичок». Але Нік теж був не маленьким хлопчиком. Ще не всі кілограми вдалося скинути, тому він виглядав досить крупно, але здорованів було двоє і він вирішив поки спробувати розібратися з одним, щоб в разі чого мати можливість відступити.

— Що, багато зайвого здоров’я? — розлютився здоровань та почав наступати.

Нік не став чекати удару, а вирішив напасти першим, що б мати хоча б перевагу несподіванки. Коли нападник наблизився на достатню відстань, Нік зробив швидкий крок вперед та завдав сильного удару в пах. Це було не зовсім красиво і йому стало трохи соромно, але бажання зберегти своє здоров’я та допомогти побитому хлопчині швидко стерло деякі межі пристойності. Як і очікував Нік, після такого удару нападник почав нахилятися та рефлекторно потягнувся руками вниз, щоб схопитися за чоловічу гідність, яка стала нестерпно боліти. У цю мить Нік завдав сильного удару знизу вверх в обличчя здорованя. Хруснув зламаний ніс, бризнула кров, а нападник перекинувся на землю, сильно приклавшись ще й спиною.

Події почали розвиватися стрімко. Але адреналін, що викидався в кров, загострив всі відчуття та показував картинки, ніби в сповільненій зйомці. Він побачив, як другий громила відкинув, немов ляльку, побитого хлопця прямо у велику калюжу і почав наближатися до Ніка, одночасно витягуючи меч із піхов, які бовталися на боці. Нік знав, що йому буде важко впоратися з другим нападником, бо він не був надто вмілим бійцем, та й ефекту несподіванки вже не вийде. Тим більше що в руці у того вже з’явився меч. Думати та вибирати варіанти захисту було ніколи і Нік застосував автоматично той самий прийом, що й у селі, коли рятував Ліну. Він швидко промовив заклинання та вдарив нападника повітряним тараном. Ефект був миттєвим. Здоровань, не чекаючи такого, отримав сильний удар і з величезними від подиву очима й розкритим від болю ротом пролетів метрів п’ять та дуже неприємно гепнувся на спину. Перед Ніком залишався тільки третій нападник, той, що бив і ображав худого хлопчину. Він тільки тепер помітив, що на ньому був одяг учня Школи Магів та й обличчя здалося трохи знайомим. Поки забарився, розглядаючи третього, краєм ока помітив, як двоє здорованів, оговтавшись від несподіваних ударів, почали підніматися і з звірячим оскалом рухатися на нього. Перед ним стояли три розлючених «звіра», готових його розірвати. Зрозумівши, що новий повітряний удар зупинить тільки одного з трьох, а інші доберуться до нього, Нік згадав нове заклинання магії Води, яке він почав тільки пару днів тому вивчати з Квітою. Добре, що під рукою виявилася величезна калюжа, в якій розгублено сидів потерпілий хлопець. Від хвилювання та слабо себе контролюючи, Нік влив у заклинання переміщення води занадто багато енергії. Вся вода з калюжі піднялася стіною і з величезною силою вдарила в трьох нападників. Удар був настільки сильний, що всіх трьох відкинуло на землю на кілька метрів назад. Задихнувшись від витрачених зусиль, Нік стояв, жадібно втягуючи повітря та судорожно думаючи, яке магічне заклинання він міг би ще застосувати, щоб зупинити нападників, які вже піднімалися з землі з зовсім не дружніми намірами. Застосовувати магію Вогню йому не хотілося. Навіть небезпека отримати по морді не змусить його завдати непоправної шкоди людям. Трохи розгубившись від безсилля, він почав навіть думати про втечу разом з побитим хлопцем, що все ще сидів посередині дороги, але вже не в калюжі.

— Негайно зупиніться, — грізний крик відірвав Ніка від думок про ганебну втечу і повернув у реальність.

Між ним та нападниками стали декілька військових. Серед них він помітив кілька офіцерів. Всі важко дихали, очевидно, їм довелося бігти, щоб вчасно зупинити бійку. Це був патруль. Хтось із перехожих викликав їх, щоб зупинити заворушення. Підтягнулися ще кілька солдатів та оточили всіх, хто брав участь у потасовці. Нік розслабився та підійшов до врятованого хлопця, що сидів на землі. Лице його було пристойно розбите. Він сидів в шоці і не міг поворухнутися. Кров текла з носа та розбитих губ. Нік закинув йому голову, дістав хустку й затиснув ніс, намагаючись зупинити кров. За його спиною було жарко. Нападників, очевидно, зовсім не злякала і не остудила поява патруля. Вони не тільки не звертали уваги на офіцера, який намагався їх заспокоїти, але й пробували прорватися до Ніка і хлопця, щоб закінчити розправу. Злі вони були сильно, вочевидь, раніше ніхто не міг або не смів відповісти їм, і це просто бісило їх. А особливо їх ватажка, того, що особисто бив хлопця.

— Офіцере, ви розумієте, хто перед вами? Швидко забирайтеся звідси і дайте нам самим розібратися! — пролунав за спиною злий та нахабний крик ватажка нападників. — Ви будете покарані за те, що втрутилися.

— Я, командер Рас Ластерк, іменем короля затримую вас всіх, — пролунав у відповідь грізний рик офіцера. Було видно, що його сильно зачепило таке хамське поводження нападників. — Солдати, заарештувати всіх учасників бійки та негайно доставити у відділок!

— Ви, двоє, — звернувся він до здорованів. — Ви молодші офіцери. Майбутні випускники Військової Академії. Як ви могли так заплямувати мундир офіцера? Негайно віддайте зброю та прямуйте у відділок, в Академії будете покарані додатково.

Нік обернувся подивитися на реакцію нападників. Крик офіцера вплинув на них. Вони заспокоїлися, поникли та без суперечок протягнули мечі солдатам, їх ватажок ще деякий час намагався сперечатися з офіцером, але, зрозумівши, що це безглуздо, змирився, хоча його і розпирало від гніву.

— Ви, двоє, — звернувся офіцер до Ніка та хлопця на землі. — Піднімайтеся і негайно йдіть за нами у відділок.

— Добрий день, офіцере. Зачекайте пару хвилин. У хлопця сильно тече кров, — відповів спокійно Нік. — Треба пару хвилин, щоб вона зупинилася, інакше він стече кров’ю по дорозі.

— Так, звичайно, — вже спокійно додав офіцер. — Кліноне, допоможіть постраждалому.

Один з молодших офіцерів кинувся на допомогу. Це було дуже вчасно. Хлопець поки був все ще в шоці, а у Ніка вже затерпла рука підтримувати йому голову. Офіцер, не замислюючись, скинув з себе мундир, склав його та підклав під голову хлопчині. Певно, Клінон був кимось на кшталт медика, він дістав з кишені невелику пляшку та підніс до носа хлопця. Вдихнувши запах, той трохи ожив. Погляд став більш усвідомлений, він навіть зміг попросити води. Офіцер дістав флягу, змочивши водою хустку, він протер обличчя хлопцеві, після чого дав напитися. Той почав приходити до тями. Минуло ще пару хвилин і вони змогли поставити його на ноги та повести у відділок слідом за нападниками, що йшли попереду, оточені солдатами.

Йти виявилося недалеко. Найбільший відділок у столиці був якраз в кінці ринку, тому навіть неспішним кроком через десять хвилин вони вже були там. Учня і потерпілого юнака залишили у великій кімнаті очікувати під наглядом солдата, а трьох нападників відвели в одну з кімнат. Періодично звідти чувся крик, але, на подив, кричали не офіцери, що вели допит, а ватажок нападників, і слів він не вибирав. Половину почутого були образи та погрози. Нік сидів на лавці і підтримував все ще слабкого потерпілого. Добре, що кров вдалося зупинити, але обличчя почало пухнути і синіти від побоїв.

— Шпасибі, — промовив хлопець. Губи розпухли і слова виходили кострубаті.

— Будь ласка, — відповів Нік. — Тебе як звати і за що вони тебе так прикрасили?

— Мене звуть Цифріт Тілу Третій, — насилу вимовив парубок. — Краще просто Цифріт. — А вас як звуть?

— Мене Нік.

— Спасибі ще раз, Ніку, — Цифріт вже призвичаївся більш-менш ясно вимовляти слова з розбитими губами. — Я учень останнього року навчання Королівської Академії Казначеїв. У цієї трійці така розвага вже давно. Вони ловлять учнів Академії і б’ють, а нещодавно заборонили взагалі з’являтися в тому районі. Ми намагаємося обходити стороною або ходити групами, але в цей раз я затримався в книжковій крамниці. Думав, що не зустріну їх. Не пощастило.

— Кумедна розвага у хлопчат. Ну, може, хоч тепер їх покарають. Ти як себе почуваєш?

— Дякую. Вже краще. А цих навряд покарають. Це вже багато разів було. Правда, раніше їх боялися навіть у відділок вести. Сьогодні якийсь занадто сміливий командир патруля попався.

Він не встиг розповісти, ким же були ці нападники, як до них вийшов офіцер Ластерк і забрав їх на допит. У кімнаті за столом сидів ще один офіцер, який збирався вести допит, а в кутку — цивільний писар, що записував свідчення. У повітрі висіла напруга. Офіцери були сильно злі після допиту нападників, було видно, що офіцеру за столом не дуже хотілося розбиратися з цією справою, але Ластерк наполягав. Першим почали опитувати Цифріта як потерпілого. Він розповів все, що сталося, не упускаючи нічого, навіть погрози і образи, які звучали на його адресу від нападників. До кінця оповідання офіцери вже заспокоїлися. Вони розуміли, що сталося з потерпілим. Поставивши кілька уточнюючих запитань, вони перейшли до допиту Ніка.

— Назвіть себе, — звернувся до нього офіцер за столом.

— Нік Еліша Гаммел Крігер, — спокійно відповів він.

— Чим ви займаєтеся або на кого працюєте?

— Я учень Школи Магів.

— Щось ви зовсім не схожі на учня. Таких старих учнів я ніколи не бачив. Та й одягнені ви зовсім не як учень, — не повірив офіцер.

— Не найоригінальніше зауваження, — пожартував Нік, потім дістав з кишені знак учня Школи та простягнув офіцерові.

— Добре. Розкажіть, чому ви втрутилися в бійку?

— А що я, по-вашому, повинен був робити? — здивувався запитанню маг. — Два здорових кабани тримають цього доходягу. Вибач, Цифріте. А третій його б’є та знущається над ним. Мені здається, що кожен на моєму місці вчинив би так само.

— Це, звичайно, правильно. Але чому ви не спробували зупинити бійку, а самі застосували силу?

— Я намагався, але замість того, щоб зупинитися, один з них напав на мене. Довелося захищатися вже мені.

— Молодший офіцер Лафаард стверджує, що ви обізвали їх виродками. Це їх дуже образило.

— Пробачте, але такими вони є, на мою думку. Те, що вони робили з Цифрітом, як на мене, принижує їх, як офіцерів, набагато більше, — прямо відповів учень. Офіцер за столом ствердно кивнув, а командер Ластерк від образи заскрипів зубами. Ще на місці бійки було помітно, що його обурила така поведінка молодших офіцерів.

— У свідченнях вказано, що ви застосували магію. Для чого ви це зробили? — продовжив допит офіцер.

— У мене не було іншого вибору. Другий «кабан», залишивши Цифріта, витягнув меч і кинувся на мене. Довелося трохи його заспокоїти. Я намагався застосовувати максимально обережно, щоб не нашкодити їм сильно. Але це їх зовсім не заспокоїло. За командою головного, вони спробували знову напасти на мене, але вже вдвох. Довелося трохи остудити їхні гарячі голови водою. І тут дуже вчасно нагодився командер Ластерк, бо я вже думав тікати разом з Цифрітом, щоб не застосовувати заклинання, які могли сильно покалічити або вбити нападників.

Офіцери кивали головами на знак згоди та підтримки дій Ніка. Той, що сидів за столом, не встиг поставити наступне питання, як до кімнати увірвався середнього віку чоловік і почав кричати на офіцерів.

— Що ви тут влаштували? Негайно відпустити Езера та інших! Мені довелося терміново бігти сюди вирішувати питання. Завтра ж всі будете покарані!

— Пробачте, пане Міте. Але Езер і його друзі побили до напівсмерті цього молодого хлопця, — не надто впевнено, але спробував заперечити командер.

— А! Це ви тут всю цю кашу заварили, командере Ластерку. Вам мало попереднього покарання? Ви знову за своє? — ще більше розізлився чиновник. — Негайно відпустити всіх, а все, що тут понаписували, знищити.

Командер хотів ще щось заперечити, але пан Міте не звернув на це ніякої уваги. Розвернувшись, він швидким кроком залишив кімнату.

— До чого довели країну? Соромно, — кинув спересердя Ластерк і злий пішов виконувати розпорядження начальства.

— А ти чого чекаєш? — гримнув на писаря офіцер, що проводив допит. Йому треба було на комусь зігнати злість. — Давай сюди всі папери і вали звідси.

Офіцер розірвав навпіл папери і сердито кинув їх у відро для сміття.

— А я казав, що не треба було розбиратися у всьому цьому. Ні. Ластерк вперся, як баран, — сам себе лаяв офіцер. Побачивши, що на лаві і досі сидять Нік та Цифріт, кинув їм: — А ви чого тут сидите? Йдіть. Справу закрито, — та вибіг з кабінету.

Нік зібрався було йти, але для чогось забрав порвані аркуші з відра. Допоміг піднятися Цифріту, і вони пішли на вихід.

— Слухай, Цифріте, а що це за «велике цабе» тут слиною бризкало і команди роздавало? — запитав Нік, коли вони вийшли з дільниці.

— Це пан Міте. Перший канцлер. Особистий помічник сина нашого короля Тана. Боюся, офіцерам завтра дістанеться за це розслідування, — сумно відповів хлопець.

— Так а через що йому треба було втручатися?

— Так ти не зрозумів, хто був головним у всьому цьому інциденті? — здивувався учень.

— Ні. Начебто сказали, що Езер. Це учень моєї магічної Школи.

— На додаток до всього цей Езер ще й молодший син Ніолан — дочки нашого короля. Відповідно, принц Езер — це його онук. Ось і творить все, що хоче, без остраху бути покараним, — пояснив Цифріт.

— Тепер зрозуміло, кого я викупав у калюжі. Нічого, наступного разу, може, хоч трохи буде боятися отримати по морді. Давай я допоможу тобі дістатися, куди тобі треба, і поїду вже назад у Школу.

— Спасибі, тут вже недалеко. А як я можу знайти тебе? — запитав Цифріт.

— Я буваю в місті тільки по вихідним. Зазвичай відвідую своїх друзів. Майстра Окертуза і його гномів. Це остання майстерня на вулиці ковалів. А так я весь час у Школі, — відповів Нік.

— Ось ми й прийшли, — Цифріт зупинився біля дверей, над якими великими літерами красувався напис «Королівська Академія Казначеїв» і герб гільдії казначеїв: листок пергаменту з пером, а над ним колос, замок і кольчуга. — Ще раз спасибі, Ніку. Ти мене врятував.

— Не кажи дурниць. Ти, головне, одужуй та більше не потрапляй в такі ситуації, — відповів він і попрощався з новим знайомим.

Три насичених дня навчання стерли в голові події вихідного. Навчатися ставало все важче. Якщо для всіх новачків навчання було приємними і легкими, то додаткові заняття, які почав відвідувати Нік, відбирали у нього всі сили. Як завжди, викладачі вирішили, що їх заняття найважливіші, і спуску не давали ні з одного виду магії. Він підозрював, що їх прагнення сильно стимулював наказами директор Хеган.

Йшла лекція з магії Землі. Неприємний голос Магістра Бата не давав заснути, хоча Нік чесно намагався це зробити. Тихий стукіт у двері змусив з цікавості відрити одне око. До зали увійшов Хранитель Багукхан і щось почав шепотіти на вухо викладачу. Нік вирішив не обтяжувати себе довгим триманням відкритим одного ока, влаштувався зручніше та з задоволенням почав дрімати. І знову в голову почав пробиватися противний голос Бата, але вже звернений особисто до нього. Не почувши слів, він подумав, що викладач помітив його небажання слухати і робить зауваження, але потім до нього все-таки дійшло, що від нього хотіли.

— Ніку, збирайтеся і вирушайте з Багукханом, — повторив Бат, не приховуючи свого роздратування неуважністю учня.

— Так. Добре, Магістре. Вже йду, — здивований Нік швидко зібрав речі і поспішив за Хранителем з класу.

— Багукхане, в чому справа? Ти навіщо мене з заняття забрав? Я, звичайно, радий втекти від Бата, але він же потім змусить відпрацьовувати.

— Ти думаєш, мені хочеться в мої роки бігати по Школі? Терміново викликає тебе директор Хеган. Що ти вже накоїв? Там такий ґвалт. Приїхали з королівського палацу. Лайка стоїть на весь коридор. Признавайся, яким боком тебе це стосується?

— Я зрозумів, у чому справа. Гаразд, розберемося. У мене до тебе прохання. Ти йди неспішно до кабінету Хегана, а я збігаю до себе в кімнату і тебе наздожену. Відчуваю, дещо мені треба там взяти, — сказав Нік і, не чекаючи відповіді мага, побіг до себе в кімнату.

— Стій. Куди ти побіг? Нам терміново до директора, — почав кричати у слід Хранитель, але марно. Він від відчаю махнув рукою та повільно пішов по коридору.

Нік наздогнав Хранителя задовго до того, як той дістався до кабінету. Багукхан старанно виконував прохання учня і йшов дуже повільно.

— Давай розповідай, поки не дійшли, у що ти вже вляпався? — суворо наказав маг й зупинився.

— Та нічого особливого. У вихідний, ввечері, йшов від Окертуза. В кінці вулиці, перед ринковою площею, почув крики. Троє били якогось хлопчину. Я попросив припинити. Полізли на мене. Довелося трохи заспокоїти. Потім втрутився патруль і загребли у відділок. Почали допитувати. Прибіг якийсь Міте, наваляв офіцерам, змусив всіх відпустити, забрав із собою нападників і поїхав. Хлопчина, який постраждав, сказав, що одним із нападників був Езер, синок дочки короля та ще й учень нашої Школи. До речі, щось я його не бачив з тих пір в Школі. Я думав, що справу зам’яли і забули. Ну, як бачиш, не забули, — стисло розповів про те, що трапилося, Нік.

— Тепер зрозуміло, через що такий ґвалт підняли. Гаразд, думаю, Хеган розбереться і тебе покарати не дасть. Пішли швидше. Там, напевно, вже йому всю голову продовбали через нас.

Повернувши в коридор, який вів до кабінету директора, вони зіткнулися з професором Атавхаї. Нік хотів привітатися, але Хранитель не дав цього йому зробити, потягнувши за рукав далі.

— А професор що тут робить? — запитав учень.

— Ну як же, дізнався, що шум великий і тебе викликають, от і прибігла велика червона нянька, — посміхнувся Багукхан.

Перед дверима стояли в караулі два офіцери. Вони хоча й були здоровими хлопцями, та ще й при зброї, але з жахом поглядали на демона, що топтався біля входу в коридор. Помітивши ці погляди, Хранитель махнув рукою Атавхаї, щоб той йшов, але демон продовжував маячити та лякати лицарів. Віддихавшись перед дверима, вони увійшли.

У кабінеті директора нічого не змінилося з тих пір, коли Нік був тут в день свого приїзду в Школу. Хеган сидів за столом, весь червоний і спітнілий. Поруч з вікном стояла невисока жінка дуже пишно та красиво одягнена. Відразу за дверима збоку стояв ще один офіцер, очевидно, особистий охоронець. Жінка повернулася і Нік побачив, що вона була вже не молода, хоча й донині зберегла свою красу. Єдине, що її псувало зараз, це розчервоніле обличчя. Перед ним була дочка короля Нілаон, він не встиг як слід її розглянути, як події почали блискавично розвиватися, чого він зовсім не очікував.

— Це цей негідник напав на мого сина? — майже викрикнула вона і зробила крок назустріч.

Хранитель ступив уперед та став між Ніолан та Ніком. Цей рух не сподобався охоронцеві і він теж подався вперед. За мить ситуація стала вибухонебезпечною. Багукхан, помітивши рух охоронця, клацнув пальцями і той миттєво застиг, мов дерево, навіть не завершивши руху. Це настільки здивувало та розсмішило Ніка, що він мимоволі посміхнувся.

— Будь ласка, заспокойтеся, пані Нілаон, — директор Хеган підхопився з крісла, злякавшись. — Будь ласка. Ми зараз в усьому розберемося.

Принцеса, побачивши обличчя Хранителя й застиглу позу свого охоронця, відступила до вікна та трохи заспокоїлася.

— Що з ним? — запитала Нілаон, вказуючи на охоронця в неприродній позі.

— Нічого. Зараз все буде добре, — спокійно сказав Багукхан. Він став поруч з Ніком та ще раз клацнув пальцями. Охоронця, ніби включили. Він продовжив розпочатий рух і зупинився. Нічого не розуміючи, він озирнувся, побачив Нілаон і Хранителя з різних боків кімнати, хитнув головою та винувато повернувся на своє місце біля дверей.

— Класне заклинання. Навчиш мене? — тихо прошепотів Нік на вухо Багукхану.

— Не вийде. Це магія Впливу, — спокійно відповів маг і посміхнувся.

Ситуація в кімнаті трохи заспокоїлася. Хеган сів на своє місце й звернувся до учня.

— Ніку, пані Нілаон стверджує, що ввечері у вихідний ти напав на її сина, учня нашої Школи, Езера і його друзів. Ображав їх, побив та принизив. Будь ласка, відповідай, було це чи ні?

— Шановний директоре Хегане, я, перш ніж відповісти, хотів поставити питання її величності пані Нілаон, — почав Нік. Він помітив, як маска задоволення і зверхності лягла на обличчя Нілаон після його настільки пишномовного звернення. — Скажіть, а що робив ваш син і його друзі на вулиці ковалів? І як він пояснив мою агресію по відношенню до нього?

— Мій син та його друзі мають право бути де захочуть та коли захочуть, — кинула у відповідь принцеса. Було видно, що навіть проста необхідність комусь відповідати її сильно дратує. — Він сказав, що просто стояв з друзями та розмовляв, коли на нього накинулися з образами, а потім побили його друзів та принизили його самого.

— Пробачте, невже ви вважаєте, що учень Школи, та ще в моєму віці, буде просто так кидатися на трьох людей, які просто розмовляють? Причому двоє з них здоровенні офіцери зі зброєю. Я, звичайно, розумію, що мої слова і пояснення не матимуть для вас ніякого значення. Але можу вам повідомити, а я думаю, що вам цього не сказали, що офіцери патруля забрали всіх учасників інциденту у відділення для з’ясування, — Нік побачив, як при цих словах обличчя принцеси спотворила гримаса гніву. Але продовжив: — Офіцери провели розслідування та взяли пояснення сторін, але потім з’явився канцлер Міте, зам’яв справу та змусив знищити документи. Я, підозрюючи, що подібне тому, що відбувається зараз, може трапитися, без відома гідних панів офіцерів зберіг документи. І щоб не бути голослівним, прошу шановного Магістра Хегана зачитати покази потерпілого, ну і мої пояснення до справи.

Він дістав з кишені аркуші пергаменту, на яких були показання його і Цифріта у відділку. Вони були розірвані навпіл, але це не зашкодило їх прочитати. Поки директор зачитував, Нік стежив за маскою на обличчі Нілаон. Вона змінювалася від гніву до нерозуміння й розгубленості.

— Як таке може бути? Мій син не міг такого зробити, — розгублено промовила вона, коли директор закінчив читати свідчення.

— Пробачте, пані Нілаон, — боязко втрутився директор. — Я розумію, що про пригоди вашого сина намагаються вам не доповідати, але на підтвердження прочитаних показань, вчора я отримав лист від керівника Королівської Академії Казначеїв. У ньому Ніку Еліше Гаммел Крігеру висловлюється подяка за порятунок учня Академії Цифріта Тілу Третього і вказується, що вашим сином та його друзями, молодшими офіцерами Військової Академії, були до цього, в різний час, побиті та принижені не менше семи учнів. Мені здається, вам треба поговорити з сином, його поведінка не гідна члена королівської сім’ї.

— Але ваш учень назвав мого сина та двох офіцерів виродками. А потім побив їх і облив брудною водою з калюжі, — спробувала Нілаон вичавити із ситуації хоч щось на свою користь. — Ви вважаєте, це прийнятна поведінка по відношенню до королівського онука?

— Пані Нілаон, — Нік випередив директора, який хотів щось відповісти. — По-перше, я прошу вибачення за те, що назвав вашого сина виродком. Але я не знав тих, хто бив хлопця. Насправді це було тільки спробою зупинити побиття і перевести увагу нападників з постраждалого на мене. По-друге, коли на мене кидаються з кулаками, а потім з мечем, я намагаюся захищатися. І по-третє, використання води було останнім шансом зупинити агресивних молодих людей, щоб не завдати їм травм і каліцтв. Причому, це їх не зупинило. Тільки вчасна поява патруля змогла врятувати мене та Цифріта. Я ще раз прошу вибачення у вас за слова, сказані вашому синові, але не прошу вибачення у нього. Я вважаю, що його поведінка могла призвести до смерті людини.

Нілаон насилу стримувала себе під час промови Ніка. Спаплюжена честь її сина та неможливість помститися кривдникові зовсім розлютили її, не даючи зробити правильні висновки.

— Пробачте, директоре Хегане, за клопіт, — зло кинула вона й вийшла з кімнати.

Настала незручна пауза, і тільки Хранитель почав хіхікати поруч з Ніком.

— Ну, ти її й розізлив. Вона, якщо б могла, точно тебе розірвала тут. Ну що за бездарне сім’я у гарного короля? — сказав він, посміхаючись.

— Ніку, а яке ти заклинання використовував? — запитав, заспокоївшись, директор.

— Так ми якраз недавно вчили з Магістром Квітою. Переміщення води. Добре, що згадав в тій метушні.

— І багато ти на них вилив?

— Ну, не мало. Калюжа була велика і брудна. Там явно не тільки вода була, — посміхнувся він, згадавши мокрих нападників.

— Гаразд, з цим розібралися. Але ж небезпечного ворога ти собі нажив, Ніку. Навіть не одного. Езер і його дружки точно запам’ятають надовго таке приниження. Все, досить, давайте йдіть, — виштовхав їх з кабінету директор.

Вийшовши в коридор, вони відразу потрапили в обійми професора Атавхаї.

— Ну що, все добре? — запитав демон.

— Ти чого тут стирчиш, учнів лякаєш, величезна нянько? — жартома зображуючи гнів, накинувся на Атавхаї Хранитель. — Ти думаєш, що я там для меблів був? Нічого з твоїм Ніком не сталося. Правда, замість того щоб втертися в довіру до королівського двору, він собі там ворогів накопичує.

— Ніку, а ти чому на заняття до мене не приходиш? — змінив тему Атавхаї, миттєво забувши хвилювання, коли небезпека для учня минула.

— Та я вже кілька днів збирався, але мене так завантажили заняттями з основних магічних видів, що ввечері ледве ноги піднімаю. Та ще доводиться щодня ходити в кімнату медитацій для підзарядки магічною енергією, я вже не кажу про вечірню пробіжку, — поскаржився на своє життя Нік. — Багукхане, ну ти ж можеш трохи легший мені графік складати, щоб я міг і до Атавхаї ходити займатися?

— Так, ви обидва, — сміючись, наїхав на них Хранитель. — Будете плакатися, взагалі так загружу, що ти до Атавхаї на заняття потрапиш тільки через рік.

— Ну, не хочеш заняття зменшувати, хоча б пробіжки скасуй. Я замість них краще Некромантією позаймаюся — продовжував канючити Нік, незважаючи на погрози Хранителя.

— Знаю я вас. Буде сидіти й базікати. Поки важливіше займатися основними видами.

— Ось так завжди. Ти постійно вважав мою магію чимось нижчим, — закипів демон.

— Здорованю, не дратуй мене. А то й Касталатусу поставлю самі заняття з магії Води, — жартома почав дражнити того Багукхан.

— Який же ти дрібний, вредний старий, — не залишився в боргу демон.

Нік трохи розгубився, але помітно було, що жартівлива суперечка приносила задоволення обом учасникам. Він навіть підозрював, що ці двоє вже не одне десятиліття займаються цим, при цьому залишаючись хорошими друзями. В черговий раз пообіцявши заходити частіше, залишив цих двох дивовижних істот й далі лаятися та пішов обідати.

Тиждень підходив до завершення. Нескінченні заняття почали сильно вимотувати. Настрій був паршивий, найсильніше злило те, що, в порівнянні із заняттями з Ліною, тепер інформація запам’ятовувалася гірше, а магічні вправи давалися значно важче. У такі дні він лаяв себе за подарунок захисту думки, який випросив у Вищого. Учні, які з ним тільки почали вчитися, вже поглядали на нього з насмішкою, вважаючи його трохи тупеньким. А йому доводилося мовчати і ходити щовечора, поки всі відпочивали, на додаткові заняття з різних видів магії. Хранитель почав втілювати свої погрози завантажити його ще більше. На відміну від минулих тижнів, цього разу він поставив пару занять й на суботу. І поки інші купалися, стриглися, приводили себе в порядок та відпочивали, він займався. Добре, що додаткових занять було всього два. Одне з Квітою, друге з Атавхаєм. Не дивлячись на взаємну симпатію, на заняттях Квіта не давала йому поблажок. Радувала його не тільки можливість побути поруч з нею, постійно доводячи її до сказу своїми підколами і жартами, але й те, що у нього почали потроху виходити заклинання магії Води. Він думав, що найкраще будуть виходити заклинання магії Вогню, але через те, що займатися ними доводилося рідко і крадькома, то у використанні магії Води він просунувся далі. Другим заняттям в суботу була Некромантія. Його здатності до цього виду магії не були зафіксовані офіційно, тому призначення таких занять проходило таємно. На загальній дошці занять учнів першого року навчання у нього були розписані заняття, як у всіх, але щоранку Хранитель видавав йому записку з його особистим розкладом, де вказувалися додаткові уроки. Як і припускав Багукхан, великої користі з Некромантії так і не вийшло. Атавхаї на радощах, що Нік прийшов вперше займатися, зовсім забув про обов’язки вчителя і дві години пролетіли за столом та приємною бесідою.

Вихідний трохи поліпшив настрій. Можна було хоча б на день забути про навчання, уроки, книжки і заклинання. Провівши півдня з Касталатусом і Матотору в прогулянці по місту, Нік попрощавшись з друзями, як зазвичай, відправився в майстерню до Окертуза. Він поки не хотів знайомити їх. Йому подобалася затишна сімейна атмосфера у коваля і він не хотів її псувати.

— Привіт, Ніку. Чого ти так довго сьогодні? — радісно зустріла його Істер, донька Окертуза, та кинулася йому на шию.

— Здрастуй, Істер. Обережно, а то розсиплю пиріжки — йому було приємно, що Істер його завжди чекала. І однією з причин було те, що він приносив кошик пиріжків, які так любили всі в майстерні.

— А тебе вже давно чекають гості, — сказала дівчинка, відпускаючи Ніка й забираючи у нього кошик.

— І хто ж це може бути?

— Ну пішли, пішли швидше. Подивишся, — не відповіла мала, але потягла його за рукав в майстерню.

— А, Ніку, привіт, — на ганку його зустрів Окертуз. — Тут тебе вже дві години твій знайомий чекає.

— Добрий день, Ніку, — долинув з-за спини Майстра чийсь голос. А потім збоку з’явилася голова Цифріта.

— Привіт, Цифріте. Ти що тут робиш?

— Прийшов тебе побачити і ще раз подякувати, — відповів учень-скарбник, вибираючись з-за широкої спини Майстра Окертуза. Вигляд у нього був значно краще, ніж коли вони розлучилися тиждень тому. Губа все ще була розбита, але вже стала нормального розміру. Синці під очима майже зникли.

— Тут твій знайомий розповів, що ти в минулі вихідні трохи попустував неподалік, — розсміявся Майстер. — Ти що, дійсно скупав в калюжі принца, сина Нілаон?

— Ну, як скупав? Так вийшло, що калюжа сама захотіла з ними зустрітися і побігла їм назустріч, — віджартувався він. — Та й не знав я тоді, якій великій шишці допоміг вмитися.

— Ніку! Ніку! Ніку! А можеш мені показати такий фокус? — згораючи від нетерпіння, смикала його за рукав Істер.

— Ні, Істер. Я поки ще погано контролюю силу заклинання, тому ти вся з ніг до голови будеш мокрою. Навіщо твоїй мамі зайвої роботи додавати?

— Ну будь ласка. Будь ласка, — продовжувала випрошувати маленьку виставу дівчинка.

— Давай. Ми теж подивимося, — приєдналися до неї гноми. — Нам ось вмитися треба. Тому на нас можеш і показати.

— Ще дві маленькі дитини, — пожартував учень. — Ну, нехай. Принесіть відро води і давайте цих брудних гномів відмиємо.

Гноми, які не так часто бачили магічні заклинання, кинулися в майстерню за водою. А решта всілися на лавці у дворі подивитися виставу. Гноми принесли води, роздяглися до пояса і зайняли місце, чекаючи, що ж відбудеться далі. Просто вилити на гномів воду, здалося йому занадто простим. Він не хотів розчарувати дітей, тому вирішив трохи подовжити виставу. Зібравшись, він спочатку змусив воду крутитися у відрах, потім почав поступово витончувати обертову водяну спіраль, піднімаючи воду з відер. Деякий час перед щасливими гномами оберталися водяні стовпи. Нік зрозумів, що зробив помилку. Він не знав, як з обертових стовпів частинами перемістити воду ближче до облич гномів. Це він ще не вчився робити. Щоб хоч якось закінчити, він вирішив стиснути стовпи назад, до розмірів відра, та перемістити на гномів. Але цього разу задумане вийшло не дуже добре. Концентрації і вміння йому не вистачило, тому вийшла не дуже приємна ситуація. Вода, зіщулившись, та отримавши поштовх, з силою молота вдарила в обличчя обом гномам. І якщо Рун похитнувся, але встояв, то Ереда просто знесло на землю.

— Вибач, Ереде, вибач, — повторював Нік, кинувшись піднімати з землі гнома. — Я ж казав, що ще погано вмію. Давай піднімайся.

Він намагався підняти важенного гнома, а той сидів у калюжі води і сміявся.

— Та облиш ти його, Ніку, — сміявся поруч Рун. — Он зате як гарно вимив йому фізіономію. Що йому дубовому буде.

— Блін. Я так перелякався. І ти мене вибач, Руне, — він повернувся подивитися на другого гнома, що сміявся, й побачив, як все сімейство Окертуза зігнулося навпіл від сміху. — Ну чого ви ржете? Ну, не вийшло у мене все зробити правильно. Я тільки почав вчитися.

— Чудово! Чудово! А можна ще один фокус? — кинулася до нього Істер.

— Ні, на сьогодні досить. Ось навчуся добре, тоді й буду показувати.

— Гаразд. Давайте накривати на стіл, — переставши сміятися, скомандувала Раті, дружина коваля. — У мене вже все готово. Пообідаємо.

Під час обіду з усіх боків на гномів сипалися жарти. Вони анітрохи не ображалися і були задоволені, що взяли участь у виставі. Радості у них було не менше, ніж у дітей, від побаченого. Всі наїлися та з задоволенням відпочивали в приємній тіні величезного дерева. Нік витягнув Окертуза в крамницю, щоб розпитати про справи.

— Як тиждень минув? Торг був? — запитав він, коли вони всілися в крамниці.

— Зовсім слабенько, — відповів засмучений Майстер. — Ти знаєш, я вже розумію, що майстерню мені не врятувати. Грошей на виплати та на дозвіл на наступний рік мені не назбирати.

— А як же ярмарок? Може, там вдасться продати достатньо?

— Та ні. Навіть якщо продамо весь товар, що є, й половини суми не наберемо. Поки ще не знаю, що робити. Напевно, після ярмарку будемо все продавати і виїжджати в інше місто. Може, в Тату або Леіду. Там немає таких податків і нам вистачить на нову майстерню та на дозвіл робити зброю.

— Погано. А ти Раті і дітям вже говорив?

— Раті говорив. Та вона й сама бачить, як справи йдуть останнім часом. А Ігве, напевно, здогадується.

— А що Еред і Рун?

— Вони поїдуть зі мною. Тут, в Оері, навряд чи хто захоче гномів взяти. Останнім часом їх недолюблюють, та й мито за них більше платити треба. Кому охота витрачати зайві гроші?

— Ти, головне, не розкисай. Може, щось і вийде зробити. Почекай, у мене з’явилася одна ідея. Не впевнений, що вона тобі допоможе, але спробувати варто.

Нік виглянув у двір та покликав в крамницю Цифріта.

— Слухай, Цифріте, ти ж вже скоро будеш закінчувати свою Академію?

— Так. Ще півроку.

— А ти хоч чомусь там навчився за весь час?

— Звичайно. Ображаєш. Я кращий учень в Академії, думаю, закінчу її з відзнакою.

— Ну, от і добре. Ти все рвався мені віддячити. Є така пропозиція. Давай ти зробиш оцінку та аналіз роботи майстерні Окертуза. А то у нього зовсім справи погано йдуть. Може, після аналізу ти зможеш хоч щось підказати, щоб поліпшити ситуацію. Буде тобі практика і йому може допоможеш. Окертузе, ти ж не проти, якщо Цифріт з точки зору скарбника все тут вивчить? — звернувся Нік з питанням до Майстра.

— Та ні. Не проти. Роботи майже немає, тому заважати особливо він мені не буде. Нехай робить. Я не думаю, що це допоможе, але хоч буду мати оцінку майна перед продажем. Це теж корисно.

— Так. Не ховай себе завчасно, — обірвав його маг, а потім звернувся до учня-казначея: — Ну що, Цифріте, візьмешся?

— А чому б ні? Мені все одно треба випускну роботу робити. Ось я і візьму це собі як тему роботи. Дуже навіть добре буде.

— От і чудово. Всім буде добре, — підсумував Нік. — Мені вже пора. Я сьогодні хотів трохи раніше повернутися у Школу. Цифріте, ти йдеш або залишаєшся ще?

— Йду, йду — розсіяно відповів той. Голова його вже була зайнята планами, цифрами та розрахунками.

Одноманітні дні зливалися в суцільну смугу, накопичуючи втому і роздратування. Трохи рятували вечірні пробіжки. Вони дозволяли ні про що не думати, а просто бігти, переводячи роздратування в фізичну втому. Зазвичай у вечірній час на дорозі нікого не було. Ця самотність давала йому час, щоб згадати про своє минуле життя. Спогади трохи стиралися, ставали далекими та розпливчастими. Нове життя витісняло старе. Але йому, як і раніше, не вистачало багато речей, до яких він звик раніше. Хоча б того ж плеєра. Як було б чудово бігти під улюблені пісні, в сотий раз повторюючи текст. Іноді по дорозі проїжджав шкільний візок, везучи когось в місто або з нього. Кучер вже звик до Ніка і тільки вітально махав при зустрічі. Того вечора він вийшов на пробіжку трохи пізніше, ніж завжди. Пробігши третину шляху, він зустрів самотнього подорожнього, який йшов у бік Школи, закутавшись в довгий плащ з капюшоном, що приховував його обличчя. Нік здивувався, тому що раніше йому не доводилося зустрічати піших по дорозі в Школу. Всі, кому що-небудь було треба в Школі, користувалися возами або каретами. Та ще такий, що приховує лице. Зупинятися він не став, але цікавість брала вгору і він кілька разів обертався на незнайомця, поки той не зник за поворотом. Шлях до Військової Академії та назад вивітрили з голови Ніка спогади про таємничого незнайомця, а заняття на наступний день остаточно витіснили цей епізод.

Нік сидів у кімнаті охорони Військової Академії, чекаючи поки черговий офіцер розпишеться в його листі контролю та намагався трохи віддихатися. Хранитель за останні три тижні вже переконався, що Нік сумлінно пробігає весь шлях, але продовжував вимагати підтвердження від чергового. Учень втупився в стіну, намагаючись не помічати жартів, які сипали курсанти в його бік. За цей час вже звик до жартів з їхнього боку, так і не зумівши пояснити їм, для чого він це робить. Для них щоденні фізичні вправи були нормою і нікому з них навіть у страшному сні не наснилося б ще додатково бігати. Тим більше їм було не зрозуміло, навіщо це магу. Нік зібрався вже йти, коли повз нього безшумною тінню прослизнув той самий чоловік, якого він зустрів декілька днів тому на дорозі до Школи. Він був все в тому ж плащі з каптуром, що не дозволяв розгледіти обличчя, буденно махнувши рукою черговому, вийшов на вулицю.

— Слухай, а хто це був? — запитав учень, забираючи у чергового офіцера свій листок.

— Це один з наших викладачів, — відповів той, віддав листок і пішов у справах.

Нік ніяк не міг зрозуміти, що робить викладач Військової Академії в Школі магів. У ньому спалахнула колишня цікавість журналіста, передчуваючи якусь загадку або таємницю. Трохи забарившись, він кинувся наздоганяти загадкового викладача. На його подив, за ті кілька хвилин, на які він відстав, незнайомець пройшов досить велику відстань. Рухався він напрочуд легко і швидко, тому Нік насилу наздогнав його.

— Добрий вечір, — чемно привітався учень, порівнявшись з незнайомцем. — Скажіть, а ви в Школу йдете?

Незнайомець нічого не відповів, продовжуючи йти в бік Школи. Йшов він швидко, тому Ніку коштувало великих зусиль йти врівень.

— Пробачте, не знаю, як вас звати. Але я вже вдруге бачу, як ви йдете з Військової Академії в Школу магів. Мені сказали, що ви викладач в Академії. Ще раз вибачте мені мою цікавість, але що тоді вас пов’язує зі Школою? — задихаючись, продовжував діставати незнайомця учень.

— Чоловіче. Ви, здається, повинні бігти в Школу, а не йти і розмовляти. Ось і біжіть, — з під плаща долинув красивий, мелодійний, але в той же час суворий голос. Ніку він видався дивним.

— Мені не обов’язково бігати. Можна йти. Тим більше що ви йдете дуже швидко. Я ж не до змагань готуюся, а просто намагаюся скинути зайву вагу.

Незнайомець проігнорував слова Ніка й продовжував швидко йти.

— А ви не дуже говіркі, — не полишав він, намагаючись завести розмову. — Мене звуть Нік. Я учень Школи. Новенький. Першого року навчання. Ось тільки не треба жартувати з приводу старого за партою. Я вже вдосталь наслухався цього. Краще скажіть, як вас звати або як я можу до вас звертатися?

— А вам не здається, Ніку, що ви ведете себе неналежно учневі. Нахабно, грубо та нав’язливо.

— Є трохи. На жаль, мене іноді переповнює цікавість, і я порушую деякі правила поведінки. Вибачте мені, будь ласка. Та й нудно одному бігати весь час туди-сюди. А тут такий незвичний подорожній.

— Що ж у мені такого незвичайного? — запитав незнайомець. Нік посміхнувся. Йому все-таки вдалося зацікавити таємничого вчителя.

— Я, звичайно, недавно в Школі, але досі не бачив, щоб хтось пішки ходив по цій дорозі, ну, крім мене — товстого, та ще й сховавши обличчя під каптуром.

— Я люблю ходити пішки. Не тільки учням треба підтримувати гарну фізичну форму, а й викладачам, — почулася у відповіді легка посмішка.

— Та ви жартуєте. Судячи з усього, у вас відмінна форма. Й до того ж я впевнений, що у всіх викладачів Військової Академії хороша форма.

— Щоб не лякати вас, Ніку, своїм виглядом, я скину накидку, — відповів незнайомець і зупинився.

Нік зупинився поруч і з нетерпінням втупився на незнайомця. Той, не поспішаючи, витончено відкинув капюшон та струснув волоссям. Нік онімів, побачивши, хто перед ним стояв. Це була дивовижної краси дівчина, з правильними рисами обличчя, трохи блідою шкірою, з глибокими котячими очима. А з золотаво-русявого волосся стирчали симпатичні гострі котячі вуха. Перед ним була ельфійка. Він ніколи раніше не бачив ельфів, але сотні разів читав їх опис в книгах на Землі та бачив у фільмах. Незнайомка виглядала саме так, як їх уявляли люди на Землі, тільки ця була жива і реальна, навіть невеликий рум’янець пробивався на щоках.

— Ух ти! Ось це так, — зміг видавити з себе збентежений учень.

— Що ж тебе так здивувало? Ти що, ельфів ніколи не бачив раніше? — запитала незнайомка і посміхнулася.

— Не бачив, — відповів чесно він, не відриваючи погляду від ельфійки. — Але, крім того, ви дуже красива.

— Дякую, — ввічливо подякувала вона. Нік помітив, що їй було приємно це чути. — Мене звати Теммелінг Росе.

— Приємно познайомитися, — автоматично відреагував, все ще не отямившись від побаченого.

— Може, ми все-таки продовжимо шлях у Школу, чи будемо до ночі стояти тут? — повернула його до дійсності ельфійка. Вона накинула накидку на голову і рушила.

— Так, звичайно, — розсіяно відповів у порожнечу учень та кинувся наздоганяти нову знайому.

— Слухайте, Теммелінг, але це ж іще цікавіше, — включилося його журналістське минуле. — Ельфійка в Школі, яка ходить щодня у Військову Академію. Та я просто помру від цікавості, якщо не дізнаюся про вас більше.

— Ну що ж. Виходить, Школа втратить незвичного учня, — з посмішкою відповіла вона.

— Ой. Ще й почуття гумору, виявляється, у ельфів є. Ну, повний набір, щоб заінтригувати будь-якого чоловіка. Краса, гумор і таємниця.

— Ніку, ви, як мені здавалося, повинні були вправлятися з бігу, а не дотепності та компліментах. Вам краще мовчати та стежити за диханням. Це буде більш корисним для ваших фізичних навантажень.

— Зате загадки дуже корисні для розумових, а інколи ще й доволі приємні, — парирував він. — А скажіть, Теммелінг, ви щодня здійснюєте цю пішу прогулянку? І в який час? Я із задоволенням складу вам компанію, тим більше що мене кожен день змушують бігати.

— Нехай це буде ще однією таємницею, — посміхнулася ельфійка. — Тепер я точно постараюся, щоб ми не зустрічалися на цій дорозі. Ми вже прийшли. Всього найкращого вам, Ніку.

Він хотів заперечити, спробувати її переконати, але вона, немов тінь, миттєво зникла. Трохи засмучений, але все одно збуджений від такої зустрічі, він поспішив до себе в кімнату з твердим наміром дізнатися про неї більше.

Можливість це зробити виникла одразу. У залі за своєю конторкою сидів Хранитель. Нік задоволений кинувся до нього розпитувати.

— Багукхане, ти ж все про всіх у Школі знаєш? — збуджено випалив учень, схилившись над конторкою.

— З чого це ти так вирішив? — відповів той запитанням на запитання.

— Ой, тільки не прибідняйся. Ти точно все знаєш. На те ти і Хранитель.

— І що ж такого важливого ти хочеш від мене дізнатися? — посміхнувся старий.

— Я щойно на пробіжці зустрів ельфійку. Теммелінг Росе. Що ти про неї знаєш?

— А, ось воно що… — єхидно посміхнувся Багукхан. — Я навіщо тебе відправив на пробіжки? Щоб ти до незнайомих дівчат чіплявся? Ти ж вже Квіті голову заморочив. Тобі мало?

— Та при чому тут це? Ні, ну це теж при чому, звичайно. Я дорослий чоловік. Як, по-твоєму, я повинен реагувати на красивих дівчат? Ось ти, наприклад, все помічаєш та знаєш, а прибідняєшся тут. І взагалі, не змінюй тему. Мені просто страшенно цікаво. Ельфійка в Школі, та ще й ходить у Військову Академію.

— Я дивлюся, ти теж спостерігати майстер. Ну і що дивного в тому, що в Школі є ельфійка? Тут раніше часто жили і викладали ельфи.

— Ох і любиш ти уникати відповіді. Ти можеш мені про цю конкретну ельфійку розповісти? — почав заводитися Нік.

— Ну що тут розповідати? — змирився Багукхан. — Її історія чимось схожа на долю Атавхаї. Теммелінг — бойовий ельф. Вона була командиром одного з підрозділів гвардії ельфів. Ну, якогось дуже особливого. Вони виконують найскладніші, небезпечні і таємні завдання короля ельфів. Два з половиною роки тому в одній з невеликих битв її група потрапила в засідку. Частина загинули, частина змогла відійти. Вона залишилася й прикривала відхід тих, хто вижив. Була поранена, напевно, її б добили, але були там випадково наші офіцери та кілька магів Школи. Її відбили, а маги врятували і вилікували. У цих дурненьких ельфів є свій кодекс честі. За їхніми законами, вона повинна була віддати людям за порятунок великий викуп. Але через те, що була з бідного роду, а на службі, тим більше таємній, у короля грошей не накопичила, то звернулася до свого військового начальства, щоб ті за неї внесли викуп. Люди не вимагали ніякого викупу, але ті ельфи ж схиблені на своїй честі та кодексі. А її начальство мало на неї зуб за непокірність та вільність, тому відмовилися виділяти гроші на викуп. Ну, от щоб не заплямувати свою честь та дотриматися їх правила, вона кинула службу у ельфів і пішла на службу до нас. Ми, маги, бойовим навикам не вчимо, хоча, на мою думку, даремно, ось вона й ходить у Військову Академію викладати стрільбу з лука. Вони в цьому майстри великі. Ось така історія. Їй всього треба три роки відслужити, щоб відробити борг. Залишилося трохи більше півроку. А що з нею буде потім, я не знаю. Ну що, задовольнив я твою невгамовну цікавість? А тепер давай йди до себе. Завтра новий день буде. Нові заняття. Між іншим, тебе завтра чекають нові додаткові заняття. Будь уважним до свого розкладу. Тому тобі треба відпочити. А про ельфійку забудь. Вона дуже скрита. Любить самотність, майже на людях не з’являється.

— Спасибі тобі, Багукхане. Щоб я без тебе робив? Ти у мене прямо як Гугл.

— Що?

— Нічого. Кажу, що ти й справді все знаєш. На добраніч.

Вранці, приводячи себе в порядок, Нік згадав слова Хранителя про додаткові заняття. Він і так займався більше своїх однокурсників. Тепер щось йому ще додадуть. Розклад для учнів писався на дошці, яка стояла біля Багукхана в залі. Зазвичай заняття планувалися заздалегідь й довго не змінювалися. Так у всього першого курсу перші два-три заняття були лекції з магічних основ, потім загальні практичні заняття, а після обіду вже були індивідуальні заняття з різних видів магії. І якщо інші мали одне заняття, то Ніку доводилося займатися більше, це починало його втомлювати і дратувати.

Дібравшись до дошки занять, він побачив дивовижні позначення на післяобідніх заняттях. Там було написано «Індивідуально спец».

— Привіт, Багукхане. Ну і що це за заняття ти мені на сьогодні призначив? Хоч з якого виду магії? — запитав засмучений учень.

— От після обіду прийдеш, я тобі все розповім. А зараз бігом на сніданок та на заняття, — єхидно посміхнувся старий.

— Ну ось чому мені не дісталася схильність до магії Рослин? Сидів би собі в садочку, квіточки вирощував. Садисти, — жартома образився і пішов на сніданок.

Закінчилися ранкові заняття, минув обід, а на дошці розкладів напис все ще не змінювався. Як не змушував себе Нік повірити, що йому все рівно, але цікавість та інтерес гнали його до дошки щогодини. Багукхан тримав театральну паузу, не розкриваючи секрету, що ж це за нові заняття. Після того, як його змусили бігати, очікувати від Хранителя можна було всього.

Насилу дочекавшись призначеного часу, він, ніби школяр-першокласник, стояв біля стійки Хранителя.

— Ну, признавайся, яку нову муку ти для мене придумав? Хто буде викладати і з якого виду магії? — запитав Нік.

— Який ти нетерплячий. Маг повинен бути завжди спокійним і стриманим, — знущався над ним Багукхан.

— Так то маг. А я пенсіонер-першокласник. Мені можна. А може, ти пожалієш мене хоч раз і відпустиш відпочивати?

— Ага. Не дочекаєшся. Пішли зі мною, — зруйнував Хранитель його мрії і повів в свої кімнати за стіною.

Нік вже один раз був у оселі Багукхана, але цього разу вони минули кабінет, в якому розмовляли минулого разу та пройшли в невеликий зал. Світло з двох великих вікон заливало невелику кімнату. Вона була абсолютно порожня, якщо не брати до уваги декількох крісел біля стіни. Багукхан сів у одне з них і жестом дав зрозуміти, щоб учень теж сідав.

— А що це за кімната? Невже я заслужив уваги великого Хранителя? Я так розумію, ми тут будемо вести філософські бесіди про будову світу? — пожартував Нік.

— Це мій зал для занять. І припини жартувати, а то моє добре ставлення до тебе швидко закінчиться. Так, маєш рацію, ми з тобою будемо тут займатися. Ти вже вивчив частину заклинань в різних видах магії, а тепер ми будемо з нешкідливих заклинань робити бойові. Крім того, я навчу тебе застосовувати декілька видів магії одночасно, так, що б вони не руйнували один одного, а доповнювали. Так само, як і на заняттях Магістра Весела, будеш вчитися застосовувати мінімум магічної сили в заклинанні та створювати складні й тонкі заклинання. Я буду магічно ізолювати цю кімнату, щоб ти нічого не зруйнував і нікого не вбив, навчаючись бойової магії. Нажаль, а може й на краще, у тебе стоїть магічний ментальний захист, тому я не зможу застосувати магію впливу, щоб допомогти тобі краще і швидше вивчати заклинання. Тобі просто доведеться багато й наполегливо працювати. Ти готовий?

— Готовий. Це будуть найприємніші та корисні заняття. І поки не почали, я хочу серйозно сказати, що радий та вдячний тобі, що ти вирішив зі мною займатися.

— Не підлизуйся. Ти ще проклянеш мене і своє бажання вчитися в Школі. Ти будеш виповзати звідси без сил. Моя дружба та добре ставлення до тебе завжди будуть залишатися за дверима цього залу, — розвіяв його райдужні плани Хранитель.

Два тижні були суцільною мукою. Багукхан навантажував заняттями все більше, і хоча почали з’являтися перші результати такої роботи, але накопичувалася втома, злість, апатія. Бажання й сил не було настільки, що Нік навіть пропустив вилазку в місто у вихідний.

Замість цього він майже цілий день провалявся в ліжку, відповідаючи грубістю на щиру турботу Матотору. Тільки ввечері, переставши на всіх злитися, він сходив в гості в сад до Магістра Золд. Там його, як завжди, попросили допомогти, але проста робота в саду його заспокоїла та додала сил. У ці вихідні Нік все-таки вирішив з’їздити в місто дізнатися, як йдуть справи у Окертуза. Найважче було розлучитися зі солодкою парочкою друзів-учнів. Але перша ж закусочна на ринку швидко змінила пріоритети у Матотору, який забрав з собою Касталатуса. Пообіцявши обов’язково десь пообідати, і задоволений, що так легко відбувся, Нік відправився в кузню до друзів.

— Ніку, Ніку, нарешті це ти. Як добре, що ти прийшов, — кинувся до нього радісний Окертуз.

— Що трапилося?

— Слухай. Дуже прошу тебе. Забери від мене цього учня-скарбника. Він весь час сидить тут. Він мені вже дірку в голові продовбав своїми питаннями. Скрізь лазить, все міряє, все записує. Діти, Раті і навіть гноми вже бояться його, як чумного.

— Ну і відправив би його на навчання. Або вигнав зрештою, якщо він такий докучливий, — розсміявся маг, дізнавшись причину паніки.

— Та ми намагалися. Ну, не зовсім стусанами, але наполегливо. Не йде гад. Каже, що обіцяв тобі зробити все добре, а також, що для його навчання це начебто треба. Я тебе дуже прошу, зроби так, щоб він залишив мене в спокої.

— Добре. Я поговорю з ним, якщо він сьогодні прийде, — погодився Нік.

— Який прийде. Він зранку вже по майстерні лазить. Невгамовний.

— Ну пішли. Зв’яжемо його і віднесемо в Академію скарбників. Заплатимо там великі гроші, щоб його на вулицю не випускали.

— Тобі смішно. А я нормально працювати не можу вже декілька днів.

— Не переживай. Це по молодості він такий занадто активний і не знає міри. Давай веди. Будемо ловити і в’язати, — не зміг втриматися, щоб ще раз не підчепити друга Нік.

Вони знайшли Цифріта в невеликій коморі, де коваль зберігав заготовки для виробів. Той щось усередині перераховував та записував собі на пергамент. Захопившись роботою, він не помітив, що хтось увійшов.

— Привіт, Цифріте. Ледве тебе знайшли, — відволікли учня-скарбника.

— А, Ніку, добрий день! — радісно вигукнув Цифріт й підійшов до них. — Я якраз хотів тобі показати те, що вже встиг зробити. Ти знаєш…

— Зачекай. Зачекай. Ми з Окертузом теж хотіли з тобою поговорити. Давай вийдемо на подвір’я. Там і поговоримо. Чого тут пилюку збирати?

— Я ще не до кінця порахував заготовки, — розгубився скарбник. Він було потягнувся закінчити підрахунки, але Нік, вхопивши його за руку, витягнув з комори.

— Не переживай. Все встигнеш, — заспокоїв його товариш. Але побачивши здивований і обурений погляд коваля, додав: — Я думаю, що це не настільки важливо для загального розуміння справ.

— Ну як неважливо? — спалахнув Цифріт. Він весь час обертався, сподіваючись вирватися та завершити підрахунки. Якби Нік не тримав його міцно й не тягнув у двір, то довелося б знову його витягати зі складу. — Це дуже важливо. Треба ж все точно розрахувати.

— Так. Перше. Ти, звичайно, не ображайся, але ти занадто жваво і серйозно взявся за роботу, — почав Нік, коли вони всілися за столом у дворі під великим деревом. — Я розумію, що ти хочеш все зробити добре, але це не просто шматок заліза або якась річ. Це жива майстерня з живими людьми, у світ яких ти влазиш. В результаті ти паралізував роботу всієї майстерні.

— Але ти ж сам сказав зробити це, — мало не плачучи почав виправдовуватися учень.

— Так, це була моя помилка. Треба було відразу домовитися про правила твого тут перебування. Я не думав, що ти весь свій час присвятиш цьому завданню, — почав заспокоювати його Нік. — Я знаю, що ти хотів як краще. Ти мені скажи, ти вже зібрав весь матеріал, який тобі потрібен для роботи?

— Майже, — все ще з мокрими очима відповів Цифріт.

— От і чудово. Значить, я можу бути впевненим, що Окертуза і гномів ти більше мучити не будеш.

— Я ще хотів трохи…

— Стоп. Ти ж сказав, що матеріалу достатньо. Значить, аналіз та висновки для своєї підсумкової роботи ти зробиш на підставі того, що вже зібрав. Якщо тобі треба буде щось уточнити, можеш звернутися до Окертуза, але в крайньому випадку і не сильно його відволікаючи від роботи. Що стосується висновків, які цікавлять мене й Майстра, то я впевнений, що ти вже їх зможеш зробити.

— Я зрозумів, — надувся ображений скарбник. — Загальні висновки, звичайно, я можу вже зробити. Але треба ж все підтвердити розрахунками.

— От і підтверджуй собі спокійно у себе в Школі. Там потрібні твої розрахунки та висновки, а нам важливі твої загальні зауваження і поради. Розповідай, до яких висновків ти вже прийшов? І що можеш порадити?

— Ну, якщо в загальному… Не надаючи точні цифри та розрахунки… Не враховуючи точний аналіз вартості залишків…

— Цифріте, припини нудити. Давай конкретні висновки та поради, — гримнув на скарбника Нік.

— Я зрозумів, зрозумів, — відреагував Цифріт. — На мою думку, ситуація з майстернею дуже погана. Трохи більше, ніж через тридцять днів, треба буде вносити плату за патент кузні. Без зброї та обладунків і з двома гномами це сімсот татінів. Якщо Окертуз не має прихованого запасу, то зробити це буде практично неможливо. У касі трохи більше шести десятків татінів, товару є десь татінів на сто-сто п’ятдесят. Є трохи матеріалу, щоб доробити ще щось до ярмарку. Навіть якщо все вдасться продати, то в сумі буде максимум двісті п’ятдесят татінів. Є ще борг за матеріали та й їм усім якось прожити весь цей час треба. Є з десяток непоганих мечів та пару кольчуг. Самі продати вони це не можуть. Значить, треба їх тихенько продати через інші майстерні. А це хіба що за півціни. Отже, що ми маємо. В кращому випадку, якщо все це вдасться продати, а витрати за цей період будуть не дуже великі, борг теж поки не віддавати, то пощастить назбирати до чотирьох сотень татінів. Цього не вистачить заплатити за дозвіл на роботу. Тому, якщо не брати у когось в борг, то після ярмарку кузня працювати не зможе. Хоча з такими продажами я взагалі не бачу сенсу працювати далі. Це тільки збільшувати борги.

— А з приводу прав на вироби ти дізнавався? — запитав Нік.

— Так, дізнався. Їх є два види. Можна отримати безстрокове право на товар. Коштує таке дуже не дешево. Залежно від виду та вартості товару, від тисячі до двох тисяч татінів. Можна таке право купити на один рік. Це коштує двісті, а потім стільки ж за продовження ще на рік.

— А наскільки серйозно захищає гільдія ці права?

— Ну в принципі, для гільдій це непоганий заробіток, тому стежать. Вони ж ще мають частину штрафів за порушення. У столиці та у великих містах, звичайно, з цим краще, а от десь в глибинці не надто стежать.

— Зрозуміло. А що з оцінкою майстерні і будинку, якщо Окертуз все-таки захоче її продати?

— З цим теж не все просто. Після того, як майстерня опинилася в самому кінці вулиці майстрів зброярів і ковалів, то продати її буде дуже не просто. Думаю, що купити її захочуть тільки більші майстерні як додаткове виробництво або склад.

— Зрозуміло, — сумно сказав Окертуз. — А що з вартістю?

— Якщо швидко, то дві-три тисячі. Якщо вдало, то максимум п’ять, — відповів казначей-учень.

— Ну що ж, на це і будемо розраховувати, — підсумував зовсім засмучений коваль і звернувся до гномів, що сиділи поряд: — А ви що думаєте з цього приводу?

— А що ми? Якщо не проженеш, то куди ти — туди й ми, — відповів за двох Еред. — У провінції за ці гроші відкриємо нову майстерню. Плата за вступ в гільдію та дозвіл на роботу там значно менша. Знову зможемо зброю і обладунки робити та продавати. Не пропадемо.

— Спасибі вам, друзі. Будемо готуватися до переїзду після ярмарку.

— Ти не поспішай ховати майстерню завчасно, — втрутився Нік. — Є у мене пару ідей. Ти хочеш зберегти майстерню?

— Дуже хочу, — пожвавішав Окертуз.

— Тоді поклич Раті і я розповім тобі, як можна це зробити.

Коли до них приєдналася дружина Окертуза, Нік продовжив:

— Всі в зборі. Тоді слухайте та думайте. Я готовий викупити у тебе половину майстерні. Я заплачу тобі дві тисячі татінів, але за умови, що більша частина цієї суми буде вкладена в кузню. Тисячу двісті ти внесеш за дозвіл на наступний рік виготовляти і продавати не тільки залізні вироби, а й зброю та обладунки. Сплатиш борги за матеріалами та закупиш додаткові. Частина піде на придбання прав на деякі вироби. Що залишиться — витратиш на сім’ю і цих двох гномів. Що ти скажеш на таку пропозицію?

— Ніку, — втрутився Цифріт. — Навіщо тобі це? Майстерня не приносить прибутку.

— Не бійся, мій юний друже. Я вірю, що ми зможемо перетворити її на процвітаюче підприємство. І ти нам у цьому допоможеш.

— Ніку, дві тисячі татінів — це дуже великі гроші, — скарбник все ще не міг повірити в реальність такого рішення після його висновків. — Навіщо тобі це?

— По-перше, як я вже сказав, я вірю, що ми зможемо повернути добру славу і гроші майстерні. По-друге, у мене не так багато друзів у цьому місті. Я готовий допомогти вам й не дати просто так кинути справу всього вашого життя та виїхати звідси. Ти можеш подумати і не давати відповідь зараз.

— А що тут думати? — сказав Окертуз. Він подивився на задоволених гномів, на усміхнену Раті. Вони дружно закивали у відповідь. — Я згоден. Спасибі тобі, Ніку. Ти рятуєш не тільки мою справу, а й справу мого батька, діда і добре ім’я всієї моєї родини.

— Гаразд, гаразд, — збентежився маг. — Не роби з мене рятівника. Я ще сподіваюся добре заробити при цьому.

Тиждень пішов на підготовку та оформлення покупки. Оплативши послуги Майстра Хедре Ловена — законника Школи, Нік позбувся головного болю при оформленні документів. Все було підготовлено в термін і в суворій відповідності до законів Тротса. Ловен повністю супроводжував угоду купівлі майстерні, тому Ніку залишалося тільки приїхати до міської управи та розписатися в документах. За цей час Окертуз виготовив, за кресленнями Ніка, кілька великих і маленьких умивальників, а Цифріт оформив на них ексклюзивне право на виготовлення.

Нік вирішив застосувати в новому світі всі маркетингові прийоми, яким він навчився на Землі. Знаючи популярність скарбника Майстра Анти в Школі, подарував йому один з великих умивальників з обіцянкою виплати винагороди за кожен новий замовлений. І вже до кінця другого тижня мав хороші замовлення на всі види умивальників, а також на велику партію інших виробів з металу, відра, тази, бочки для Школи. Інформація про їхні вироби почала швидко поширюватися містом та навіть за його межами.

Відвідавши у вихідний вже частково свою майстерню, він не міг натішитися. Робота кипіла на всю. Гноми взялися за свою звичну й улюблену справу. Рун, не зупиняючись, кував мечі й обладунки, а Еред прикрашав їх красивими хитромудрими візерунками. Всі інші вироби залишалися за самим Окертузом. Спочатку він взяв сина в помічники, але все рівно не справлявся і через тиждень йому довелося найняти ще одного коваля. У крамниці задоволений господарював Цифріт. Вони знайшли нарешті спільну мову з Окертузом та щасливо співіснували поруч. У майстерні оселилася радість і надія. А над усім цим, гордо розгойдуючись на вітрі, висіла нова вивіска майстерні, на якій два молоти поділяв меч на тлі щита.

Непомітно пройшла пора Змін, закінчувалася пора Підсумків. Настрій в Школі потрохи переходив від тривожного, з приводу складання іспитів, до святково-очікувального. Учні закінчували здавати іспити, а за стінами замку все жило очікуванням початку ярмаркового тижня. Викладачів та учнів, що особливо відзначилися, чекав королівський бал.

Нік вже здав майже всі іспити і більше часу приділяв не навчанню, а майстерні. Його зараз більше хвилювали хороші продажі на ярмарку. До початку залишалося кілька днів. Майже щодня він вирушав у місто, щоб все перевірити й дати нові вказівки. Ковалі працювали цілодобово. Через те, що вони сплатили підвищений збір на наступний рік, їм виділили більший торговий павільйон на ярмарку, тому й товарів слід було підготувати достатньо. Щоб ще збільшити продажі, Нік вирішив застосувати знання з Землі. Він змусив Цифріта написати невеликі рекламки із зазначенням товару, акцій та їх місця на ринку, а сина Окертуза з друзями — зустрічати всіх, хто в’їжджає в місто, й роздавати їх. Не дивлячись на опір Цифріта, який ретельно зважував всі витрати, він придумав ще кілька акцій та безкоштовних подарунків. Наприклад: купи п’ять мечів — отримай в подарунок умивальник. Треба було не тільки продати більше зараз, але й змусити покупців ще і ще приходити в майстерню протягом року.

Втомлений, після чергового дня проведеного в майстерні, сидів у кімнаті та вигадував нові завдання для Окертуза і Цифріта. У двері постукали. Нік зовсім не здивувався, побачивши знайоме обличчя Матотору. Останні тижні, особливо після купівлі майстерні, він зовсім забув про своїх шкільних друзів.

— Привіт, Матотору! Радий тебе бачити.

— Привіт, Ніку. Та я, власне, на хвилину. Тебе викликає директор Школи.

— З чого це раптом? А ти не знаєш навіщо?

— Ні. Просто сказали передати тобі, — відповів товстун й помчав на вечерю, що наближалася. Нік посміхнувся, побачивши довгу біляву тінь, яка побігла слідом за товстуном.

«Вони знайшли один одного», — подумав Нік про солодку парочку Матотору і Касталатуса.

— А, Ніку, заходь, — привітався директор Хеган.

— Щось трапилося? — запитав учень, перебираючи в думці ймовірні причини настільки дивного виклику.

— Та ні. Все добре. Тут твоєї персоною зацікавилися в королівському палаці. Особисто Магістр Дорінг хоче тебе побачити. Я підозрюю, що не так побачити, як в голові у тебе покопатися. Його дуже турбують новини про Ліну, що вона жива. Ти ж, певно, знаєш його ненависть до неї. Тому чекають на тебе неприємні хвилини.

— Зрозуміло, — філософськи і трохи єхидно відповів учень. — І коли мені треба з’явитися в палац?

— Поїдеш завтра разом з учнями та викладачами на королівський бал.

— От же лайно. Вибачте, директоре. Я був щасливий, що це мене минуло. А може, все-таки в інший час поїду? Я страшенно не люблю такі заходи.

— Не вийде. Це наказ Дорінга. Тому завтра до обіду будь готовий. У тебе є що одягнути на бал?

— Ні. Одягну простий шкільний одяг, — скривився Нік.

— Це, звичайно, погано, але часу шити щось більш урочисте вже немає. Сподіваюся, що він хоча б чистий та випрасуваний?

— До завтра буде.

— Добре. Мало не забув. Тебе буде супроводжувати Магістр Квіта Лоре. Ну, щоб підказати, якщо щось не так піде, або відвернути увагу.

— Ну хоч щось приємне, — кисло посміхнувся учень і пішов до себе в кімнату.

Настрій був жахливий. Їхати на бал зовсім не хотілося, але розпорядження начальства не обговорюються. У призначений час він стояв разом з іншими учнями та викладачами Школи у дворі і чекав візок.

— Привіт, Ніку, — поруч стояла Квіта й посміхалася йому.

— Оце так! — вирвалося у нього, коли він її побачив.

— Що? — перепитала магеса.

— Ти просто чудово виглядаєш, — оговтався від розгубленості учень. — Ну, хоч якась радість від цієї поїздки.

— Дякую, — трохи зашарілася Квіта, бачачи його реакцію. — Я теж не особливо люблю такі заходи, але для викладачів це обов’язково. Доводиться їхати. А цього разу до тебе нянькою приставили.

— Щось багато няньок у мене з’явилося останнім часом. Я все-таки сподіваюся, що ти будеш прекрасною супутницею жахливого чудовиська, а не нянькою.

— Подивимося на твою поведінку, — посміхнулася Квіта. — А навіщо тебе тягнуть на цей бал? Начебто не прийнято учнів першого року брати.

— Магістрові Дорінгу приспічило зі мною познайомитися. А приїхати в Школу йому ліньки, от і знайшов привід викликати.

— Тепер зрозуміло. Готуйся. Навряд тепер цей бал буде дуже приємним для тебе.

— Ну, я сподіваюся все-таки трохи розважитися, — хитро сказав Нік. — Тим більше, коли поруч така шикарна супутниця.

Дорога до королівського замку пролетіла непомітно. Він не міг відірвати погляду від Квіти, що сиділа навпроти, чим бентежив її та змушував червоніти.

Вони трохи спізнювалися, тому часу роздивитися палац зсередини у нього не було. Швидко прогнали залами, коридорами, переходами, сходами у великій урочистий зал. Виявляється, всі мали стояти на своїх місцях. Місце для Школи було вільним. Вони розмістилися на ньому. Попереду стали керівники Школи і найстаріші викладачі, за ними інші, а під самою стіною дісталося місце учням. Нік виявив поряд з собою кілька знайомих учнів. Там був і Кавар Фундо. Ну, ще б пак, як старості та найстараннішому учневі не бути на балу? Також поруч з ним виявилася Амалі Едер. Краща учениця кафедри Цілительства. І це теж було логічно. Інших учнів він знав тільки поверхово, зрідка зустрічаючись з ними в їдальні.

Урочиста частина розпочалася. Пролунали звуки фанфар та зазвучав голос церемоніймейстера.

— Його величність король Фенстел. Принц Тан! — називав тих, хто входив, розпорядник. — Принц Уртес! Принцеса Нілаон!

Нік, підпираючи стіну, нічого не бачив за головами та головними уборами тих, хто стояв попереду. І хоч одним із завдань, які ставив для нього Зонколан, було долучення до вищого суспільства, Ніку настільки цього не хотілося, що він сподівався відкласти це на якомога дальній термін, або краще назавжди. Урочистості завжди дратували й втомлювали його, але зараз було розпорядження директора Хегана, тому доводилося терпіти.

Виступив з промовою король, порадувавши стислістю та простотою виступу. Потім принц Тан розповів про досягнення армії королівства за минулий рік, а завершував цю говорильню канцлер Миті, який довго та нудно хвалився досягненнями й успіхами. На щастя, офіційна урочиста частина щорічного королівського балу на цьому закінчилася. Далі король у супроводі свити почергово підходив до груп присутніх і про щось коротко з ними розмовляв. Підійшов він і до магів Школи. Обмінявшись вітаннями з директором Хеганом та привітавши магів із закінченням року, він пройшов далі. Через добрі півгодини король завершив свій церемоніальний обхід всіх присутніх, бо групи стали перемішуватися, а в залі заграла музика. Почався бал.

Маги Школи теж почали розходитися, знаходити знайомих, друзів, спілкуватися. Молодь танцювала в центрі залу. Нік помітив, як якийсь офіцер підійшов до Квіти і запросив її на танець. У залі народ почав перемішуватися, створюючи групи за інтересами. Поруч з Ніком залишалося кілька викладачів та учнів. Решта розбрелися по залу.

— Слухай, Каваре, а довго все це дійство триватиме? Воно мені вже добряче набридло, — запитав він учня-куратора, що стояв поруч.

— До самого ранку, — відповів Кавар. — Зараз трохи будуть танці, потім урочистий банкет, а після різні вистави та знову танці. А ти чому не веселишся і не танцюєш?

— Старий я вже для таких розваг, та й не люблю я це. А можна якось звідси втекти раніше?

— Звичайно, можна. Потрібно тільки довести до відома директора Хегана або когось із старших викладачів. Біля входу в палац всю ніч чергуватимуть карети зі Школи.

— Вже добре. Треба буде звалити швидше.

— Ти що? Так почесно потрапити на королівський бал! Всі учні хочуть, але беруть тільки кращих. Я взагалі не розумію, як ти потрапив сюди? Зазвичай учнів першого року не беруть. Тому радій та отримуй задоволення.

— Ага. Я і радію, — зло відповів Нік. — Ти сам чого стирчиш тут зі мною? Он скільки молодих дівчат вільних. Запрошуй і танцюй. Он красуня Амалі стоїть одна. Вперед!

— Ну що ти. Я з бідної сім’ї. На балах не бував. Танцювати не вмію. А до Амалі взагалі боюся підходити. Вона така красива, — сказав Кавар і почервонів.

— Це дурниці. Ти теж не останній учень у Школі. Чого боятися? Ну, хочеш я їй скажу, щоб вона тебе запросила?

— Ти що! Ні! Ні! Не треба, — злякався учень і втік подалі в натовп.

— От герой, — посміхнувся Нік йому навздогін.

— А, ось ти де! — прогримів знайомий голос над вухом і по спині начебто дошкою хтось вдарив.

— Зонколане, привіт. Радий тебе бачити. Тільки наступного разу контролюй силу, а то плечі мені поламаєш, — Нік радісно обнявся з главою клану. — Як твої успіхи? Давно тебе не бачив.

— У мене все добре. Все ніяк не було часу заглянути в Школу. Справи клану весь час забирають. Та й до столиці я тільки вчора приїхав. Якраз на бал. Як твоє навчання?

— Якщо чесно, вже неабияк набридло. Багукхан вирішив мене добити заняттями. Ставить багато додаткових. Добре, що навчальний період закінчився. Хоч трохи відпочину.

— Ти займайся. Хранитель зайвим навантажувати не буде. Ой, забазікався я тут з тобою. Я чому тебе знайшов. Хеган просив відвести тебе до Магістра Дорінга. Він тебе вже чекає.

— Нарешті. А то я боявся, що всю ніч доведеться тут стирчати. Давай веди.

— Ніку, ти будь обережнішим. Дорінг рідкісна сволота. І обов’язково буде у тебе в голові копатися. Це його улюблене заняття.

— Нехай копається скільки захоче, — посміхнувся учень.

Зонколан, розштовхуючи людей, як криголам, направився в один з кутів залу. Там виявилася невелика ніша, в якій, зручно розташувавшись в глибоких кріслах, розмовляли кілька магів.

— Магістре Дорінгу, — Зонколан, зігнувшись у два рази, нахилився до одного з магів. — Ви просили запросити до вас учня Школи Ніка Елішу Крігера. Ось він.

— Дякую, шановний Зонколане. Ви можете йти. Я трохи побалакаю з вашим учнем і швидко його відпущу веселитися, — відповів королівський маг. У словах відчувалися ворожість і якась зверхність. Він повернувся до учня й продовжив: — Добрий вечір, Ніку. Сідайте навпроти. Мені хотілося б поставити вам декілька запитань.

— Добрий вечір, Магістре. Я із задоволенням відповім на всі ваші запитання, — ввічливо відповів Нік, граючи наївного дурнуватого учня.

— Ось і добре. Я постараюся забрати не надто багато вашого часу. Як вам навчається в Школі? — почав здалеку Магістр.

Нік відчув, як мерзенна холодна змія намагається забратися йому в голову. Було неприємно і хотілося посмикати головою, звільнитися від цього відчуття, але доводилося терпіти та не подавати виду, внутрішньо насолоджуючись очікуваним результатом.

— Все добре. Важкувато трохи звикати до таких змін у моєму житті. Я ж не молодий хлопець, тому важко в такому віці знову починати вчитися.

На обличчі Дорінга відбилося здивування. Навіть виникла незручна пауза. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається з його заклинанням. Але взяв себе в руки й продовжив.

— Ніку, я бачу, ви скуті. Ви боїтесь мене? Не потрібно. Розслабтеся. Це не іспит. Ми просто розмовляємо. Мені цікаво дізнатися трохи більше про такого незвичайного учня, — в голові у Ніка посилився тиск. Неначе хтось свердлом намагався пробитися в його черепну коробку. — Розкажіть, як же так сталося, що ви так пізно потрапили в Школу?

— Що ви, Магістре, я себе добре почуваю у вашому товаристві, — посміхнувся Нік. — А як я потрапив у Школу? Та це в принципі звичайна історія. Я навіть не підозрював, що в мене є здібності мага. Чи як це називається Зерно мага. Я жив у невеликому замку Штенер в Іриді. Це досить відокремлене, покинуте місце. Через те, що я був молодшим сином у родині, то великої уваги на мене не звертали. Вчився я різним наукам, більше собі в задоволення. Але кілька років тому сталося лихо. Загинув мій старший брат Спуд. А мій батько не зміг пережити цього і став несповна розуму й незабаром теж помер. Управляти справами я не вмів, та й нестерпно стало там жити. Я продав замок і відправився подорожувати. Багато плавав з моряками по островах Північного моря, рідко повертаючись на велику землю. І ось одного разу в маленькому приморському містечку я зустрівся з Ліною Срібною Драконицею. Вона сказала, що у мене є Зерно мага і мені треба йти вчитися в Школу. Я спочатку сильно не хотів, ну куди мені, дорослому чоловіку, починати вчитися з молодими, але Ліна мене переконала. Вона відправила мене в місто Холу, що на кордоні, де на мене чекав Магістр Зонколан. Ось така історія.

Весь час поки тривала розповідь Нік пильно спостерігав за Дорінгом. Він все не полишав спроб проникнути в свідомість учня. Червоний від прикладених зусиль та зі злості, що всі його спроби були невдалими, зовні він залишався спокійним і продовжував ставити запитання.

— Скажіть, Ніку. Ви можете сказати, де зараз знаходитися Ліна?

— На жаль, Магістре Дорінг, не можу. Я не знаю, де вона живе. Ми зустрілися в невеликому містечку на березі моря. Вона говорила, що теж подорожує, а звідки і куди не сказала.

— Але, як мені розповіли, Ліна провела з вами первинну ініціацію.

— Так. Це правда. До Школи залишалося ще трохи часу, тому щоб мене підготувати Ліна провела ініціацію.

— Добре. А щось про магічний ментальний захист Ліна вам говорила? Може, робила його вам?

— Ні. Нічого такого я не пригадаю, але щось про це говорив Гуру на повній ініціації. Я мало що пам’ятаю. Він сказав, що ініціація трохи не вдалася і будуть побічні ефекти. Але не уточнив, що він мав на увазі.

— З вами говорив Вищий?

— Ну, як говорив… Я останнім проходив ініціацію. Він тільки сказав, що не зовсім вдалася ініціація та щоб я покликав до нього Директора Хегана.

— Зрозуміло. Давайте повернемося до Ліни. Казала вона вам, коли збирається повернутися в Тротс?

— Ні. Навіть навпаки. Казала, що більше ніколи не збирається повертатися ні в Школу, ні в Тротс. Тому й не відвела мене в Школу сама, а Магістр Зонколан забрав мене в Холу.

— А що за послання вона передала з вами в Школу?

— Так я ж все розповів директору Хегану. Він сказав, що передасть вам і королю.

— Хеган передав. Але мені б хотілося від вас його почути. Може, він не зовсім точно передав?

— А, зрозуміло, — продовжував зображати дурника учень. — Там говорилося, що Темні планують війну з Тротсом. Будують портал для цього. Чудовиськ там або ще когось перенести. А поки змусять Вогненних та Земляних воювати з нами, щоб послабити. Тому просила готуватися, готувати війська. От і все. Але я говорив потім з директором Хеганом. Він та інші маги вважають, що ніяких ознак війни та небезпеки немає.

— Ваш директор правий. Ніяких ознак немає, і, думаю, не буде. Ну що ж, Ніку. Я і так вас занадто довго затримав. Ви можете йти, — тільки після цих слів тиск в голові зник. Вочевидь, зрозумівши, що не зможе пробитися через захист, Дорінг здався. Або відклав на інший час спроби взнати думки дивного учня.

— Дякую, Магістре. Я радий був з вами познайомитися. Завжди до ваших послуг, — попрощався Нік і швиденько забрався з ніші.

Голова розколювалася після численних спроб Дорінга, пробити дірку в захисті та дістатися до вмісту його голови. Не привертаючи уваги, він під стінкою дістався до місця, звідки його забрали. Там все ще були кілька викладачів школи і Квіта в тому числі.

— Ти де пропадав? — кинулась вона до нього з питанням, коли помітила, що він підійшов.

— А з чого така турбота? Як мені здавалося, ти чудово проводила час з армійським офіцером, — огризнувся Нік.

— Тому що директор попросив доглянути за тобою. А ти що, ревнуєш? Так треба було самому мене запросити на танок.

— Я не маленький, щоб за мною наглядати. Та й з чого мені ревнувати? Я ж простий учень, а ти Магістр. Мені за статусом не дозволено запрошувати тебе на танець. А був я на милій бесіді з Магістром Дорінгом, який, як дятел, довбався у мене в голові.

— Значить, він дізнався все, що хотів?

— Ага. Обламався, правда, виду не показав. Ввічливо поводився, але, думаю, що це не остання його спроба покопатися в моїй голові.

— Він кращий маг думки в країні. Як це він не зміг? — здивувалася магеса.

— Ось так, не зміг. Потім розповім. Он йди танцювати. Тебе твій шанувальник вже шукає. Йде сюди.

— Ніку, що за хлоп’яцтво? Що за ревнощі?

— Звичайні такі ревнощі, — зло відказав Нік і відвернувся назустріч Магістру Золд, керівнику кафедри рослин. — Добрий вечір, Магістре Золд. Чи не складете мені компанію?

— Ну що ви, Ніку. Ви краще молодими дівчатами займіться. Стара я вже для таких розваг, та і йти вже зібралася.

— Так це просто чудово! Ви моя рятівниця. Я теж тільки про це і мрію. Давайте разом вирушимо в Школу, — Нік глянув на Квіту. Побачив спопеляючий погляд, посміхнувся, взяв під руку Магістра Золд і пішов до виходу з залу.

Почався період свят і в першу чергу — пора ярмарку. Нік більше часу проводив у місті, допомагаючи Окертузу і Цифріту. Торгівля йшла чудово. Всі виверти, які придумав Нік, спрацювали. Реклама та дивні новинки-умивальники привертали все більше й більше покупців. Всі були задоволені.

Ніку залишалося скласти ще кілька іспитів, тому, залишивши друзів самих розбиратися на ярмарку, вирішив кілька днів витратити на підготовку.

Обід і святкова атмосфера не давали Ніку зосередитися на заклинанні. Поруч сиділа Квіта, він розплився в усмішці в черговий раз, дивлячись у її бездонні очі. Вранці він успішно склав іспит з накопичення магії. Швидше, це була проста формальність. Магістр Весел чудово знав його здібності, тому міг поставити оцінку автоматично, але в Школі було прийнято, що учень все одно повинен складати іспит, не дивлячись на поточні успіхи. Багукхан відправив Ніка займатися до Квіти, хоча всі заняття в Школі закінчилися ще з початком пори Підсумків. Зазвичай Квіта не давала йому розслаблятися на заняттях, але, бачачи його задоволену ледачу пику, зрозуміла, що сьогодні урок остаточно провалений. Вона грайливо відповіла на його погляд та посміхнулася. Нік вже було зібрався поцілувати Квіту, але в цей момент відчинилися двері і в клас, без стуку, влетів захеканий Матотору.

— Вибачте, Магістре, я думаю Ніку потрібно знати. Там у професора Атавхаї проблеми, — ледве вимовив Матотору, хапаючи ротом повітря. Швидке пересування було слабким місцем товстуна.

— Блін, як же ти невчасно Мата, — простогнав Нік, відриваючись поглядом від красуні Квіти. — Гаразд, веди і розповідай, що сталося.

— Я з вам, — кинула магеса, підхоплюючись.

— Звичайно, пішли. Ти ж все-таки викладач. Може, допомога потрібна буде, — сказав Нік і поспішив за Матотору.

— Ну, розповідай що знаєш.

— Десь хвилин двадцять тому в Школу увірвалися військові на чолі з принцом Таном і Магістром Дорінгом. Всі виходи перекриті солдатами. Вони пішли до професора Атавхаї. Я не знаю, що вони від нього хотіли, але він сильно розлютився, закрився у себе в залі. Вони послали солдатів, так він викинув їх звідти. Принц дуже злий. Я думаю, що буде біда. Ось і побіг за тобою. Ти ж кращий друг професора, — задихаючись від нестачі повітря, швидко на ходу виклав Матотору.

Вони змогли дійти тільки до майданчика другого підземного поверху, на якому розташовувалася навчальна кафедра Некромантії, де жив Атавхаї, і зупинилися на сходинках, з висоти спостерігаючи за подіями. Далі їх не пустили солдати. Разом з ними було ще кілька цікавих учнів та викладачів. На самому майданчику, в оточенні військових, стояли Принц Тан, Магістр Дорінг та директор Школи. Принц був червоний від злості і щось кричав директору Хегану. Нік гримнув на учнів, що стояли поруч, щоб припинили базікати. Йому хотілося дізнатися з розмови, що сталося.

— Я зараз приведу сюди армію та зрівняю вашу школу з землею. Негайно заспокойте вашого демона і дайте нам його допросити, — репетував Тан в обличчя директору.

— Я зараз спробую з ним поговорити, але те, що ви його підозрюєте, це просто абсурд, — спокійно відповів директор. Було видно, що він схвильований, але намагався тримати себе в руках перед великим начальством.

Нік зрозумів, що Атавхаї таки загрожують неприємності, а солдатам втрата здоров’я, якщо демон і далі буде злий. Треба було щось терміново робити. Тільки одна людина у всій Школі могла хоч щось підказати або зробити. Він зрозумів, що треба бігти до Багукхана.

Хранителя не було на місці. Нік кинувся до нього в особисті покої. У Школі мало хто міг зважитися на таке. При тому що посада, яку той зараз займав, могла викликати тільки сміх у непосвячених, але навіть при цьому учні, і тим більше викладачі, поважали, боялися та обожнювали його. А зайти в особисті покої побоялися б, напевно, більшість. Хранитель сидів за столом і читав книжку.

— Багукхане, потрібна твоя допомога. Там проблеми у Атавхаї! — порушивши всі правила етикету, швиденько сказав учень.

— Що трапилося? — спокійно відповів Хранитель і подивився на нього.

— Я сам не особливо розібрався. Примчав в Школу злий принц Тан з Магістром Дорінгом і бойовими офіцерами. Виходи закриті. Наскільки я зрозумів, королевич в чомусь страшному підозрює Атавхаї. Спробували його допитати. Він викинув їх із зали. Зараз послали Хегана, щоб той заспокоїв демона. Але директор, судячи з усього, не вірить у звинувачення. Тому буде велика бійня. А мені б дуже не хотілося, щоб професор постраждав.

— Та він завжди був гарячим, коли зачіпали його честь. — Хранитель повільно підвівся з-за столу і пішов до виходу. — Ти підеш зі мною. Він з тебе порох здуває, тому особливо бушувати не буде. Постараємося всіх заспокоїти. Щоб не сталося, воно не вартує нових жертв.

Хранитель не поспішав. Нік мало не бігав навколо нього від нетерпіння, але це не змусило старого прискоритися.

— Багукхане, може, підемо трохи швидше? Ти ж сам казав, що не потрібно зайвих жертв. Хтозна чого вони вже встигнуть натворити, — підштовхував Хранителя Нік.

— Ніку. По-перше, я стара людина і бігати мені вже не під силу. По-друге, я впевнений в Атавхаї. Ну, зламає кілька занадто безтурботних ший. Не біда. А по-третє, чим довше наші правителі будуть скаженіти з безсилої люті, тим швидше вислухають нас. Іноді потрібно дати ситуації дозріти, — повчально сказав Хранитель та хитро підморгнув. — Наприклад, ось як Ліна з тобою вчинила.

— Не найвдаліший приклад. Поки немає підтверджень, що від двадцятирічної затримки хтось отримав якісь вигоди, — відповів учень.

— Це тобі так здається. Ти стільки знань і навичок придбав за цей час, став мудрішим та обачнішими, а скільки подарунків ти отримав від Гуру. Навряд, ти б отримав їх, якби був молодим, недосвідченим і гарячим.

— Зараз мова не про мене. Треба Атавхаї рятувати, а то злий Тан може й армію проти нього послати.

— Ну, значить, буде в Тротсі на одну армію менше, — посміхнувся старий.

Нарешті вони дісталися до майданчика між поверхами. Ситуація майже не змінилася, якщо не брати до уваги збільшення кількості допитливих роззяв. Протиснувшись між ними, Хранитель і Нік вперлися в стрій солдат, які перекрили вхід.

— Солдате, ти б не міг відійти і пропустити дідуся до он тієї купки начальників, що репетують? — посміхаючись, сказав маг здоровенному солдату.

— Не можу. Наказ нікого не пропускати.

— Тоді піди та передай їм, що Багукхан прийшов.

Солдат гордовито, з висоти свого зросту, подивився на Хранителя і зробив вигляд, що не почув його.

— Солдате, я б на твоєму місці послухався, що говорить цей мудрий маг. І швиденько зробив те, що він просить, якщо не хочеш, щоб він зараз перетворив тебе у віслюка. Ні, мабуть, краще в соляний стовп. Тобі ж наказано стояти, стовпові це робити зручніше, — втрутився Нік.

Солдат нерішуче подивився на Хранителя, згадав, що він в магічній Школі і, злякавшись, все-таки пішов доповідати начальству. Директор Хеган, почувши доповідь, не чекаючи рішення Тана, підбіг до них і за руку потягнув Хранителя до начальства. Багукхан, у свою чергу, кивнув Ніку, змушуючи того йти з ним.

— Ну, і що у вас тут сталося? — спокійно запитав Багукхан, підходячи до принца.

— Та ви, маги, взагалі страх втратили! Своє місце забули! — почав кричати Тан, нахилившись, прямо в обличчя Хранителю. — Я королівський син. Спадкоємець престолу. Командувач арміями королівства. А якийсь смердючий демон сміє викидати мене із зали і калічити моїх воїнів.

Нік і сам злякався цього крику, хоча стояв поруч. Але реакція Багукхана здивувала та налякала його ще більше. Очі Хранителя стали холодними та колючими, голос суворим і навіть якимось могутнім. Ніку здалося, що маг став більше свого звичного зросту. Він змахнув рукою і Нік помітив, як навколо них утворився ледве помітний купол. Такий же Багукхан створював, коли розмовляв з ним і не хотів, щоб їх підслуховували.

— Ти забув, хто я такий? — прозвучав грізний голос Хранителя. Нік подивився на директора й Магістра Дорінга. Обличчя тих були блідими та переляканими. — Ще раз посмієш заволати в мій бік, я зроблю так, що ти навіть слова не зможеш сказати до самої смерті. Що ти тут влаштував? І як ти взагалі посмів вриватися в Школу з солдатами?

— Вибачте, Хранителю, — Тан якось одразу знітився, зсутулився та потупив погляд. — Сьогодні сталася неприємна подія, і я не зміг себе контролювати.

— Розповідай, що сталося та чому ви тут.

— Я не хочу, щоб це чули. Давайте відійдемо.

— Я вже подбав про це. Нас ніхто не почує, — відповів маг. — Розповідай.

— А цей учень? — Тан вказав на Ніка.

— Це зі мною. І до того ж, кращий друг професора Атавхаї. Тільки він зможе його заспокоїти.

— Зрозуміло, — сказав Тан й підозріло подивився на Ніка, але почав розповідати. — Сьогодні вранці, як зазвичай, король Фенстел відправився на полювання в ліс неподалік від міста. Його супроводжував загін охорони. Як мені доповіли, під час полювання на них напали та намагалися вбити короля. Охороні вдалося знищити всіх нападників. Правда, досить великою ціною. Загинуло троє людей і п’ятеро поранено Нападникам вдалося дістатися до короля. Один з них зміг дотягнутися і поранити коня батька. Король впав і сильно вдарився об землю. Лікарі кажуть страшного нічого немає. Сильно забив плече та зламав руку. Як виявилося, меч нападника був обмазаний отрутою. Кінь помер дуже швидко від невеликої рани.

— Тепер зрозуміло чому ти нервуєш, — перебив принца Хранитель. — Але навіщо треба було вриватися в Школу і звинувачувати Атавхаї? Він як може бути з цим пов’язаний?

— Вся справа в тому, — продовжив Тан, трохи заспокоївшись, — що всі нападники були нечистю. Це були мерці і зомбі. Магістр Дорінг вважає, що таке під силу тільки дуже сильному Некроманту. А у нас в країні такий тільки один. Це Магістр Атавхаї.

— Ну, Дорінг, той завжди був недалеким, але ти що, дурень? — не добираючи вирази відповів Хранитель. Нік побачив, як зла гримаса проскочила по обличчю Дорінга. — Скільки років Атавхаї вірно служить твоєму батькові й королівству. Тільки ідіот міг на нього подумати.

— А що я повинен був думати, якщо у нас тільки Атавхаї сильний Некромант? — розвів руками принц. — Мені дуже треба з ним поговорити. А він як це почув, викинув мене та Магістра Дорінга за двері. А бійцям дісталося по повній.

— Добре, ми зараз спробуємо з ним поговорити і щось придумаємо, — сказав Багукхан та потягнув Ніка в клас до Некроманта.

Офіцери і солдати розступилися, з жалем дивлячись на них. Вони вже бачили, що злий демон зробив з їх товаришами.

— Атавхаї! Це я, Багукхан. Ми з Ніком заходимо до тебе, тому поводься добре, — прокричав Хранитель, перед тим як зайти до зали.

Зайшовши в клас, вони побачили моторошну сцену хаосу. Столи були розбиті та розкидані, частина з них була повалена біля протилежної стіни у вигляді барикад, які закривали вхід в підсобне приміщення, де сховався демон.

— Іди сюди, здоровий, червоний психу, — посміхаючись, сказав Багукхан, закривши за собою вхідні двері і розглядаючи поле битви. — Давай швидше вилазь з своєї фортеці.

Барикада зі столів заворушилася і з гуркотом в ній утворився прохід. В клас вийшов Атавхаї злий, з палаючими очима.

— Ну, і чого ти розійшовся? — спокійно запитав Хранитель, сідаючи на один з вцілілих стільців.

— Та ти чув, в чому мене звинувачує цей щур Дорінг? Він стверджує, що це я організував замах на Фенстела, — прогарчав демон.

— Ну, чув. Ти ж знаєш, що Дорінг сволота і при будь-якій зручній нагоді паскудить магам. І що, варто було через це психувати?

— Так вони зібралися мене тягнути в підвали замку на допит з тортурами, — обурився Атавхаї.

— Ну, дурні. Що з них візьмеш? Ти повинен бути спокійнішим і розумнішим. А ти влаштував тут поле битви. Гаразд. Треба зараз вирішити, як спокійно розібратися в ситуації. А вона не проста. Ти дійсно єдиний сильний Некромант в Тротсі. Ти впевнений, що ніхто із твоїх учнів не зміг би підняти мерців і відправити здійснити замах?

— Та навряд. Кілька могли б підняти парочку мерців і змусити їх нападати, але так, щоб майстерно відбиватися від офіцерів варти, вкласти десяток, це точно їм не під силу. Хіба що якийсь сильніший Некромант їх міг за всі ці роки навчити більше, ніж я. Але я б швидше подумав про Некромантів Темних. Тим більше що Гуру попереджав, що вони затівають недобре.

— Може бути й Темні. Але дуже незграбно все це зроблено. Вони б тихо отруїли Фенстела або найняли таємного вбивцю. А так відкрито використати темну магію. Як на мене, занадто просто і безглуздо для них. Гаразд, то поки не наша турбота. Нам треба вирішити, як з тебе всі підозри зняти. Ти що робив останні два-три дні?

— Та нічого особливого. Тут був увесь час. Замовлень не було. З Касталатусом займався. Хороший малий. Ось з нього вийде гарний Некромант.

— Не відволікайся. Добре, що був тут. Я ось що пропоную. Ці два придурки все одно не відстануть від тебе, поки не переконаються, що ти не маєш відношення до замаху. І головне, переконати Дорінга. Тан вже, я думаю, й сам зрозумів, що погарячкував. Давай зробимо так. Я тобі зараз поставлю блок на спогади, залишивши тільки останні три дні. Не переживай, потім зніму. Нехай Дорінг, на очах у принца, покопається у тебе в голові та переконається у твоїй невинності. Не сперечайся. Я знаю, що неприємно. Але так буде краще для всіх.

— Добре, — важко погодився демон. — Ти ж знаєш, як я ненавиджу, коли копаються у мене в голові. Я навіть Ліні не дозволяв. Правда, це її все рівно не зупиняло.

— Ну, от і добре! Давай сідай на підлогу переді мною, головне, заспокойся та розслабся.

Демон сів на підлогу перед Хранителем, але той все одно не діставав до голови Атавхаї.

— От же здоровило величезне. І за що мені, старому, таке покарання? — посміхаючись, зачепив демона Багукхан і поліз на стілець. Тільки так йому насилу вдалося дотягнутися до голови Атавхаї.

Нік сидів навпроти, ледве стримуючи сміх від такої картини. Хранитель поклав руки на голову велетню і закрив очі. Голова демона сіпнулася, як від удару струмом. Він скривив страшну гримасу, але втримався й не зробив зайвих рухів. Нік зрозумів, що для нього це була неприємна, болюча процедура. Через кілька хвилин Хранитель промовив якесь заклинання і розплющив очі. Робота далася йому не легко. Він насилу зліз зі стільця, а по щоках текли струмки поту.

— Вставай, Атавхаї. Розлігся тут, — Хранитель легко поплескав демона по плечу, приводячи того до тями. — Робив швидко, тому було неприємно. Коли буду знімати, то зроблю акуратніше. Гаразд, ти приводь себе до ладу, а ми з Ніком підемо поговоримо з двома психами з палацу.

Нік піднявся та пішов слідом за Хранителем. Він не розумів, навіщо він взагалі тут та навіщо його тягає за собою Багукхан. Але сперечатися і ставити зайві питання не став. У коридорі повисла напружена тиша. Скрип дверей змусив здригнутися всіх солдатів в коридорі. Але, побачивши, хто виходить з дверей, вони трохи розслабилися. Тан і Дорінг з нетерпінням чекали їх на майданчику і відразу кинулися назустріч, ледь почули їх кроки.

— Ну що, ви змогли його заспокоїти? — першим запитав принц.

— Так, трохи заспокоїли, — відповів Багукхан. — Я поговорив з ним. Як я і казав, він не має до замаху ніякого відношення. Зрозуміло, що заарештувати себе і допитати у в’язниці він себе не дасть. Я придумав, як саме довести невинність Атавхаї. Але спочатку, принце Тане, відповідай мені. Ти довіряєш Магістру Дорінгу?

— Що за питання? — здивувався Тан. — До чого це зараз?

— Відповідай! — суворо сказав Хранитель.

— Так. Безумовно, довіряю.

— Добре. Магістр Дорінг один з кращих магів впливу і може без особливих зусиль прочитати думки професора Атавхаї. Ми домовилися з професором про те, що він дозволить Магістру Дорінгу прочитати його думки та подивитися, що він робив останні дні. Для того щоб ви переконалися в його невинності. Вас влаштує така перевірка?

Тан глянув на Магістра Дорінга, чекаючи від нього пояснень. Дорінг задумався, але потім відповів.

— Це хороший варіант. Якщо професор Атавхаї дозволить мені добровільно прочитати його пам’ять, то ми точно знатимемо, причетний він до цього чи ні.

— А як з приводу нашої безпеки? — невпевнено запитав принц.

— З нами підете тільки ви двоє, — відповів Багукхан. — Атавхаї пообіцяв не завдавати вам шкоди. Але й ви повинні ставитися до нього, як до чесної людини і одного з кращих викладачів, а не як до злочинця.

— Так, так. Звичайно, — швидко запевнив усіх принц Тан.

Вони всі разом пройшли в зал, де їх вже чекав Атавхаї. Скривившись, побачивши принца і Дорінга, він все-таки зміг стриматися. Вся неприємна процедура зайняла трохи більше двадцяти хвилин. Закінчивши читання пам’яті демона, Магістр Дорінг звернувся до Багукхана.

— А навіщо ви, Хранителю, поставили обмеження?

— Мені здається, що вкрай неетично та неприємно для шановного професора Атавхаї взагалі процедура копання в його голові. І спасибі йому, що він дозволив це зробити. А трьох днів достатньо, щоб зробити висновок. Чи не так, Дорінгу?

— Так, звичайно, — він повернувся до принца і продовжив: — Я з упевненістю можу сказати, що шановний професор Атавхаї жодним чином не причетний до інциденту з вашим батьком. Всі останні три дні він провів у цьому приміщенні. Нікуди зі Школи він не відлучався. І більше того, за ці три дні у нього навіть думки жодної не було з приводу короля Фенстела.

— Пробачте нас, професоре, — сказав Тан і присів на стілець. — Мене зовсім вибила з колії ця подія. Але я був згоден з Магістром Дорінгом, що це міг зробити тільки найсильніший маг Некромант. І що тепер нам робити? Як нам знайти того, хто це зробив?

Ніку здалося, що принц зараз від безсилля заплаче. Але в цей момент втрутився Хранитель.

— Я думаю, треба розглядати й інші варіанти. Їх, власне, не так багато. Або це міг зробити хтось із учнів професора Атавхаї, або це був маг з-за меж держави Тротс.

— Я, звичайно, не знаю всіх подробиць того, що сталося, але, судячи з усього, ніхто з моїх учнів цього зробити не зміг би. Всі вони занадто слабкі Некроманти, — відреагував Атавхаї.

— Я вважаю, що треба провести ретельне розслідування. Може, докази або сліди на місці щось підкажуть, — запропонував Багукхан.

— Там уже працюють найкращі мої офіцери, — сумно сказав Тан. — Але що вони можуть там знайти? Вони ж навіть не знають, що міг використати для цього нападник маг.

— Значить, треба це доручити магу, який знає, що шукати, — продовжив думку принца Хранитель. — Мені здається, що якщо всі звинувачення з професора зняті, то було б розумно йому доручити цю справу. Хто краще за нього розбирається в Некромантії?

— Це розумно, — погодився Дорінг.

— Після всього, що мені довелося пережити за останні дві години, — обурився Атавхаї. — Ні, я відмовляюся. Є в місті кілька моїх учнів, нехай вони цим займаються.

— Професоре, — втрутився принц Тан. — Я ще раз прошу вибачити мені. Але дуже прошу вас взятися за розслідування. Адже цей маг хотів не просто налякати, а вбити мого батька. І я дуже боюся, що він захоче завершити розпочате. Життя короля в небезпеці. Нам конче треба знайти і схопити цього мага, тому краще, якщо цим займетеся ви як найкращий Некромант в Тротсі.

— Ну, я не знаю, — уперся Атавхаї. Але було видно, що ще трохи натиску, і він погодиться.

— Не ображайся на них, Атавхаї. Їх можна зрозуміти. А от у тому, що життя короля, як і раніше, в небезпеці, принц Тан правий. Ти ж завжди виконував прохання та завдання палацу. Послужи королю на цей раз, — вирішив дотиснути його Хранитель.

— Ну, добре, — погодився демон. — Тільки мені потрібні будуть помічники та сприяння ваших офіцерів.

— Все, що необхідно, — радісно схопився принц і спробував обійняти професора. — Беріть будь-яких помічників, скільки треба війська, тільки знайдіть мені цього гада.

— Помічників я візьму зі Школи, — почав перераховувати, що йому потрібно, Атавхаї. Візьму своїх учнів Касталатуса і Ніка. Але головне, щоб ваші офіцери оточили місце події, нікого не пускати туди, нічого там не чіпали. Щоб не затоптали там все, особливо магічних знаків. Сьогодні вже пізно, шукати марно. Завтра зранку я з помічниками туди приїду. Так що надішлете когось, щоб супроводжував нас та показав місце. І ще краще, якщо там завтра зранку будуть офіцери, які були з королем під час полювання і залишилися живі. Мені потрібні свідки. Це поки все.

— Спасибі, професоре. Все буде так, як ви сказали. Завтра вранці за вами заїде один з моїх офіцерів. Ще раз вибачте за підозри, — сказав принц і вони з Магістром Дорінгом швиденько вийшли з кімнати.

— Атавхаї, а я тобі там навіщо потрібен? — здивовано запитав Нік.

— Нічого, розвієшся. Чи ти віддаєш перевагу сидіти тут в замку в чотирьох стінах? Заразом буде тобі наочний урок Некромантії. Зарахую тобі як пару занять, — відповів задоволений і значно веселіший демон.

— У мене взагалі ще два іспити. У Квіти і Магістра Бата.

— Думаю, що з Квітою ти розберешся сам, — хитро підморгнув йому Багукхан. — А з Батом я домовлюся. Здаси іспит, коли повернешся з розслідування.

— На що це ти натякаєш про мене з Квітою? Що за підморгування? — посміхаючись та награно обурюючись, запитав Нік.

— Та знаю я все. Заморочив дівчині голову. Ходить квітуча вся, — продовжив знущатися над Ніком Багукхан. — Ось і Атавхаї все знає, від того й почервонів.

— Про що це ти, старий інтригане? Нічого я не знаю. І взагалі, залиш Ніка в спокої. Він вже дорослий. Хоча і вчиться в Школі у першому класі. Ну, прямо роман учня й викладача, — підхопив естафету жартівливих знущань Атавхаї.

— Так. Вистачить. Знайшли об’єкт для жартів, — несерйозно обурився Нік.

— Гаразд, йди до себе відпочивай. А нам з цим дрібним стариганом ще поговорити треба, — відправив Ніка демон. — Та й поклич сюди Касталатуса. Треба його попередити. Допоможе мені зібрати потрібні компоненти на завтра.

Стук прийшов у сон і все ніяк не хотів утихати. Відкрив очі — нічого не побачив, у двері знову наполегливо постукали. Потрусив головою, скидаючи залишки сну й повертаючись в реальність. Красиві картинки нічних кошмарів, залишивши легкий неприємний післясмак, миттєво випарувалися з голови. Знову постукали. Поглянувши у вікно та побачивши на вулиці ще темряву, Нік пішов до дверей, щоб з’ясувати, хто його підняв так рано. За дверима стояв одягнений Касталатус з великою сумкою.

— Мене послав до тебе професор Атавхаї. Давай швидше одягайся. Нам треба їхати.

— А чому так рано? Я думав, що виїдемо, коли стане світло на дворі, — позіхаючи відповів Нік, підставляючи долоні потоку холодної води в умивальнику.

Прохолода змила залишки сну. Він швидко зібрався та вирушив слідом за товаришем до воза. Транспортний засіб його чимало здивував. Це був все той же візок або диліжанс, або карета. Нік так і не зрозумів, як краще це називати. Для всіх це був візок. Тільки цього разу візок був дуже великих розмірів, а тягнути його збиралася пара потужних конячок. Напевно, це був персональний засіб пересування Атавхаї. У менший розмір він навряд би зміг залізти. Хоча і в цю штуку змогли б поміститися парочка, а то і трійця таких демонів. Як тільки вони зайшли всередину і всілися, Атавхаї дав команду — і фургон рушив. Нік ледве встиг підставити подушку на сидінні та вхопитися за стіну. Усередині фургон виявився дуже просторим. Було дві лавки для сидіння, одна напроти іншої, а між ними достатня відстань, щоб можна було влягтися. Атавхаї сидів навпроти учнів і вдоволено посміхався. Поруч з собою Нік з подивом виявив Магістра Весела.

— Доброго ранку, Магістре, — привітався з викладачем учень. — А ви як потрапили під руку цьому свіжоспеченому детективові?

— Доброго ранку, Ніку. Атавхаї попросив допомогти йому в цьому невеликому розслідуванні. Та й мені хоч якась розвага. Іспити я вже всі прийняв. Тому в Школі мене нічого не тримало.

— А вам чому так весело зранку, професоре Атавхаї? Можна було не так рано виїжджати?

— Ну чому рано? Поки доїдемо, якраз буде світанок. Треба раніше, щоб солдати не знищили всі сліди і докази.

Демон зручно влаштувався на своїй лаві та почав дрімати. Нік радий був би наслідувати його приклад, але ями й камені на дорогах змушували тільки міцніше чіплятися за стіну цієї летючої мініфортеці. Незабаром почало світати й він почав з цікавістю розглядав околиці. Спочатку це була знайома дорога до міста. У саме місто заїжджати не стали, а не доїжджаючи звернули на іншу дорогу, щоб об’їхати його стороною. Тільки зрідка, в просвітах між деревами, далеко виднілися стіни й башти столиці. Але потім і вони перестали скрашувати одноманітний пейзаж. Екіпаж в’їхав у ліс, який високими стінами стояв навколо. Лісова дорога була зовсім погана і, скоріше, була придатна для кінних та піших прогулянок, а не для швидкої їзди екіпажів. Візникові довелося зменшити швидкість, щоб не повбивати коней і людей, та це не дуже допомагало сидячим всередині. Але всім на радість незабаром попереду спочатку почулося іржання коней, а потім людські голоси, й через пару хвилин вони зупинилися.

Нік першим, з величезним полегшенням, вискочив з диліжанса щоб розім’яти, затерплі ноги. Вони стояли на невеличкій галявині, дорога, оточена деревами, пробігала по ній і піднімалася на невеликий пагорб. До них підійшла група офіцерів. В одному з них він впізнав командера Ластерка, який займався розглядом справи після інциденту з онуком короля.

— Доброго ранку, командере Ластерку. Ви мене не пам’ятаєте? — запитав у офіцера Нік.

— Доброго ранку. Пам’ятаю. Ви той маг-учень, який зупинив побиття учня і виваляв в калюжі королівського нащадка. Що ви тут робите? — у свою чергу поцікавився офіцер.

— Я сподіваюся, у вас не було неприємностей за той випадок? А то канцлер Мите дуже серйозно погрожував вас покарати. А ми приїхали за дорученням принца Тана, розслідувати пригоду, що сталася з королем. Не чекав вас тут побачити.

— Як не покарали? — посмутнів Ластерк. — Покарали. Відправили у Військову Академію вчити бовдурів. Королівські принци вони такі. Як жалування побільше і посади жирніше, то це своїм тупим улюбленцям, а як брудна робота та ще й небезпечна — відправляє мене і моїх людей. Тому зараз я командую розслідуванням замаху на короля.

— Боюся вас засмутити, але тут головним будете не ви. Сподіваюся, ваші офіцери не боягузи? — не втримався, щоб не підколоти.

— Серед моїх офіцерів і солдатів боягузів не було, немає й не буде, — трохи самовпевнено, але в той же час з гордістю відповів командер.

— Гаразд, вірю, вірю, — хитро посміхнувся Нік та, повернувшись до диліжанса, голосно сказав: — Атавхаї, ну чого ти там застряг? Підняв усіх раніше, а сам спиш. Вставай. Працювати треба.

— Ну, і кому тут не терпиться зі мною зустрітися? — пролунав у відповідь рик з диліжанса.

Це справило враження та трохи налякало офіцерів, які навіть зробили кілька кроків назад. Ластерк залишився стояти на місці, хоча трохи зблід. З дверей з’явилася спочатку голова професора, а потім він весь виліз, потягуючись від сну. Безстрашні офіцери зробили ще кілька кроків назад, а їх командер насилу стримав такий же порив.

— Командере, це професор Атавхаї, маг-Некромант, який на прохання принца Тана взявся за розслідування замаху. Поруч з ним Магістр Весел і учень Касталатус, які будуть йому допомагати. Навіщо тут я, поки не зрозуміло. Напевно, щоб представити вас один одному. Професоре, це командер Рас Ластерк і його офіцери. Ну а хто з вас двох буде головний — розберетеся як-небудь самі.

— Ну що ж, командере, давайте ведіть показуйте нам місце нападу, — відразу розпорядився Атавхаї.

Вони пішли до місця події. Командер Ластерк, хоч і тримався впевнено й не подавав поганий приклад своїм підлеглим, весь час намагався, щоб між ним і Атавхаєм знаходився Нік. Наближатися до демона він боявся. Решта офіцерів трималися позаду на пристойній відстані та не приховували свого страху. Разом з ними, для їх же спокою, йшли Весел і Касталатус.

Вони підійшли до галявини та побачили малоприємну картину, яка залишилася після замаху на короля. Трава була вся витоптана, скрізь були розкидані людські кістки, на стежці лежало три людських трупи і труп коня. Солдат, що охороняв місце битви, віддав честь командеру й пропустив їх.

— Командере, перш ніж ми приступимо до вивчення місця, мені б хотілося почути розповідь від очевидця, що тут вчора відбулося, — попросив Атавхаї.

— Так, звичайно. Вас чекає один з офіцерів охорони, який вчора був на місці, — відповів Ластерк і підізвав одного з військових, що стояв неподалік. Рука офіцера була замотана та прив’язана до тіла, очевидно, після вчорашнього поранення.

— Офіцере, розкажіть нам докладно, що вчора тут відбулося, — наказав командер.

— Вчора його величність король, як зазвичай, відправився на полювання, — трохи хвилюючись, почав розповідь офіцер. З одного боку, йому було боляче і неприємно згадувати подію, а з іншого — лякала нависла над ним фігура демона. — Ми завжди їдемо цією дорогою на полювання, тому знаємо її добре. Його величність їхав у супроводі трьох єгерів і десяти охоронців. Всі були верхи. Коли ми під’їхали до цієї галявини, то побачили двох людей, які стояли на дорозі. Люди часто звертаються до короля, коли він їде на прогулянки або на полювання, тому поява цих двох не дуже нас здивувало. Ми зупинилися, і в цей момент ці двоє оголили мечі й кинулися на офіцера, який їхав попереду. При цьому, як по команді, з обох боків на нас кинулися скелети. Вони теж були озброєні, правда, в деяких були мечі, у деяких алебарди, у частини — списи і піки. Ми не очікували нападу, тому нападникам відразу вдалося вбити декілька коней та офіцерів охорони. Але, швидко оговтавшись, ми кинулися знищувати нападників. Проблема була ще й у тому, що це були мерці. Вони не падали і не вмирали від удару мечем, а продовжували наступати. Ми згрупувалися навколо короля, не даючи їм дістатися до нього. Але в якийсь момент в захисті утворилася прогалина й туди кинувся один з мертвяків, який до цього в бою участі не брав. Очевидно, він чекав такого моменту, щоб нанести удар королю. Але кінь під королем, мабуть, злякавшись мерця, встав дибки і скинув короля на землю. Цим він його врятував. Удар мертвяка прийшовся в коня. Ми відразу зарубали мерця. І після цього все одразу припинилося. Може, той, хто ними керував, зрозумів, що мета не досягнута і кинув управляти ними. Скелети відразу повалилися на землю простими купами кісток. Що дивно, швидко помер і кінь короля, хоча рана була незначна, певно, меч міг бути отруєний. Ми одразу посадили короля й частину охорони на вцілілих коней та відправили в замок. Ось ніби і все.

— Дякую, офіцере. Можете бути вільним, — прогарчав Атавхаї. Офіцер задоволений, що спілкування з демоном закінчилося, з полегшенням одразу пішов.

— Ластерку, чи оглянули ви околиці і чи знайшли щось? — звернувся до командера маг.

— Так, все оглянули. На жаль, нічого не знайшли. Тільки сліди зомбі і скелетів. Нічого, що могло б вказати на того, хто керував усім цим, не знайшли. А після вчорашньої команди принца не чіпати нічого, ми взагалі припинили пошуки, тільки охороняли й не підпускали сюди сторонніх.

— Добре. Поки все зрозуміло. Ви залишайтеся тут, а ми з моїми помічниками почнемо огляд.

Атавхаї підійшов до лежачих тіл мертвяків і почав їх розглядати. Потім намалював на землі біля них пентаграму, взяв у Касталатуса кілька магічних предметів, розклав їх та почав ритуал. Він кидав в пентаграму одне заклинання за іншим. Лінії то розгоралися вогнем, то гасли, спалахували магічні предмети, один раз Ніку навіть здалося, що він почув якесь виття з магічного малюнка. Потім все обірвалося. Атавхаї піднявся і підійшов до групи, яка терпляче чекала закінчення ритуалу.

— Що мені поки вдалося дізнатися. Зроблено все добре і на совість. Мертвяки досить свіжі. Максимум два дні, як померли. Скелети старі, але лише декілька днів, як підняті з могил. Сюди вони йшли. Йшли не дуже довго. На жаль, всі нитки, які вели до керуючого всім цим, добре перерізані. Тому поки я не можу сказати, хто це зробив, — втомлено сказав демон. А потім звернувся до Магістра Весела: — Веселе, тепер твоя черга. Може, тобі вдасться дати нам ниточку. Ти спробуй хоча б вказати, звідки велося керування нападом.

Весел схилився над мерцями, скривився від виду і запаху, але приступив до магічних дій. Нік прошепотів заклинання магічного зору та став спостерігати. Магістр промовив заклинання, влив у трупи трохи магічної сили. Відгуку ніякого не було. Ще одне заклинання, ще одне, сили вливалося все більше й більше, але результату, як і раніше, не було. Тільки після десятка заклинань Нік помітив невелику зміну. З одного з трупів піднялася невелика хмарка срібного пилу і тут же розчинилася. Але професор встиг зреагувати, нахилився й вдихнув залишки цієї хмарки, після чого розслабився та припинив заклинання.

— Ну, що там? Ти зміг хоч щось дізнатися? — з нетерпіння накинувся на нього Атавхаї.

— Дай перевести дух, — попросив втомлений професор. — Ти знаєш, настільки добре все обірвано, що сліду управління не залишилося. Мене ще здивував фон використовуваної енергії, він був ніби нейтральним. Я в ньому не помітив особистості мага. Але, мабуть, йому все-таки довелося застосувати свою енергію, коли він зшивав рани мерця, щоб використовувати його. Фон цієї енергії я і зумів вловити.

— Ніку, я помітив, що ти спостерігав, — звернувся він до Ніка. — Це тобі гарний урок, що треба до кінця шукати енергію, яка використовувалася при заклинаннях. Навіть невеликої краплі достатньо, щоб зрозуміти заклинання або хто його застосував. Нагадаєш мені потім у школі, я з тобою займуся цим.

— Веселе, ти, певно, вмираючи, вчити будеш, — злився від нетерпіння Атавхаї. — Ми тут не для цього. Що ти зміг дізнатися?

— Довідатися нічого, але залишився невеликий магічний фон. Знаєш, як легкий запах парфумів жінки, яка пройшла повз.

— Веселе, я тебе зараз придушу, — гарячкував демон.

— Добре. Добре. Сам звик незграбно працювати з купою енергії. Нехай учні хоч чомусь навчаться. Зараз. Спробую пройтися по сліду цієї енергії. Може, знайдемо місце роботи мага.

Він зосередився, закрив очі і вимовив чергове заклинання. Потім, як собака, почав нюхати повітря, шукаючи знайомий запах. Мабуть, він зовсім не жартував, порівнюючи слід енергії зі слідом запаху. Так із закритими очима він і пішов по дорозі. Нік хотів було його підхопити, щоб професор не впав, але Атавхаї його зупинив.

— Не чіпай його. Ти зіб’єш його з цілі. З ним буде все гаразд. Він бачить не тільки очима, а й енергіями. Нехай веде.

І професор дійсно їх вів. Вів, як гончак. Принюхуючись, нікуди не звертаючи. Вів і вів по дорозі, вгору на вершину пагорба. Решта поспішили, щоб не відстати від Весела. Піднявшись на пагорб, він звернув праворуч, пройшов кілька кроків, зупинився біля каменя і розплющив очі.

— Тут. Він тут стояв, — змучено, як після довгої гонитви, сказав Магістр.

— Ластерку, твої люди оглядали це місце? — запитав офіцера Атавхаї.

— Так, звичайно. Нічого особливого. Є кілька слідів, але сліди є по всій галявині і дорозі. Сюди багато людей відпочивати ходить. Ніяких слідів магічних обрядів, магічних предметів не було. Ми одразу подумали про вершину пагорба. Звідси видно все, як на долоні, і можна було стежити за нападом, але, обшукавши, ми нічого не знайшли.

— Магістр Весел не помиляється. Треба ще раз все оглянути, — парирував Атавхаї. — Такий магічного обряд вимагає багатьох деталей, повинні залишитися сліди.

Маги і офіцери почали ще раз уважно оглядати місце. Минуло кілька хвилин, але результату не було.

— Тільки сліди. Чоловік, жінка і сліди тварини. Вовк або собака, — підсумовував новий пошук Ластерк.

— Ніяких слідів магічного обряду. Просто безвихідь якийсь. Вони повинні тут бути! — гарчав Атавхаї.

— Професоре, якщо маг, який все це організував, так добре прибрав магічні сліди, то, напевно, він і про інше так само подбав, — вліз зі своєю версією Нік. — Ви вважаєте, що Магістр Весел помилитися не міг. Обряд мав бути. Навряд він після невдачі мав час щоб прибирати тут. Слідів немає, значить, це повинно було бути швидко. Один варіант. Треба подивитися під каменем.

— Ти правий. Швидше приберіть камінь, тільки обережно. Якщо там щось є, то порушить це не можна, — наказав Атавхаї.

Два офіцери і два солдати швидко кинулися виконувати. Вони обережно з одного боку підняли важкий камінь і відвалили його на сторону.

— А ось і те, що ми шукали! — радісно викрикнув Атавхаї. — Молодець, Ніку.

Ніка розбирала цікавість. Він протиснувся між Атавхаї і Магістром Веселом, щоб подивився на те, що було заховано під каменем. Там виявилася магічна пентаграма, в центрі якої лежала мертва чорна кішка. Нік розумів, що в обрядах Некромантів кішки — це ще досить простенькі жертви, але його все одно неприємно пересмикнуло від побаченого.

— Ану, відійшли всі подалі від жертовника. Я спочатку перевірю на приховані магічні заклинання захисту, — відігнав демон всіх цікавих від місця обряду.

Він підкликав Касталатуса, взяв у нього валізку з предметами і почав магічні ритуали. Він малював кола, пентаграми, фігури, розкладав дивні предмети, запалював свічки та промовляв одне заклинання за іншим. Минуло не менше півгодини, коли він, закінчивши, підійшов до групи людей, які насторожено і уважно спостерігали за діями мага. Для новачків Ніка і Касталатуса це вже було звичною практикою, але для офіцерів — це справжнє диво. І хоча в результаті довгих магічних практик демона в небо не злетів стовп вогню, не розкололася земля і навіть, як очікував Нік, не заговорила людським голосом мертва кішка, всі відчували, що магія застосовувалася сильна.

— Ну, що можу сказати, — почав, трохи віддихавшись Магістр. — Зроблено дуже якісно. Але це всього лише був ритуал управління мерцями і зомбі. Основну магічну роботу провели не тут. Пасток немає. Але той, хто це робив, йшов не поспішаючи, акуратно замітаючи за собою сліди. Всі магічні ниточки обрізані. І не тільки від пентаграми до магу, але й до мерців, що атакували. На жаль, більшого мені з’ясувати не вдалося. Пентаграма, предмети та заклинання використовувалися стандартні. Чисто виконані, багато сили, але немає нічого, що могло б видати особистий почерк мага. Веселе, тепер вся надія знову на тебе. Спробуй прив’язати застосовані сили до мага і дати мені образ цієї сили.

— Добре. Спробую, — спокійно відповів професор й попрямував до місця магічного ритуалу.

На відміну від Атавхаї, він не малював знаки та не розставляв магічні предмети. Весел дістав невелике перо, прошепотів заклинання і почав водити ним над пентаграмою. Потім заплющив очі. Пером набирав повітря в долоню, а потім підносив його до обличчя, але не принюхувався, як минулого разу, а ніби розглядав його уважно закритими очима. Всі стояли, затамувавши подих, боячись мимовільним рухом перешкодити цій загадковій роботі мага. Минуло кілька хвилин, Весел зупинився і відкрив очі. На обличчі відбилося розчарування. Він кілька разів змахнув пером, як би скидаючи з нього залишки набраного повітря, та сховав його в кишеню.

— Ти знаєш Атавхаї, як не дивно, але я не зміг ідентифікувати мага за використаною силою, — сумно сказав професор.

— Як же так, Веселе? Там же були сліди сили. Я відчував, — гарячкував демон. — Ти ж краще за всіх у світі бачиш силу.

— Цей маг виявився розумнішим і хитрішим, ніж ми з тобою думали, — спокійно відповів Магістр. — Силу то він використовував, але нейтральну. Через себе не пропускав. Там повинно бути якесь магічне джерело. Предмет. Заберіть кішку. Думаю, що під нею.

Атавхаї повернувся до пентаграми, щоб перевірити слова Весела. А Нік в цей час вирішив поставити професору запитання.

— Професоре Веселе, як же так? Мені говорили, що маг, для того щоб використовувати силу, вкладену в магічний предмет, повинен увібрати її в себе. Тим самим наділивши своєю індивідуальністю. А тепер ви сказали, що цей маг використовував силу для заклинань без цього.

— Хороше запитання, Ніку. Бачиш, насправді використовувати силу з магічного предмета можна і так, і так. Якщо маг вбере силу спочатку в себе, а потім вкладе в заклинання, то це значно посилить силу заклинання і в той же час дозволить для його використання застосувати значно менше самої сили. Але в магічні предмети, наділені силою, можна вбудовувати готові заклинання й тоді використовувати силу з предмету, не вбираючи її. Саме так вчинив цей Некромант. Він заклав у предмет заклинання, скоріше, навіть два. Одне було командою зомбі та мерцям діяти, а друге передавало їм магічну силу з кільця і з нещасної вбитої тварини, перетворену пентаграмою. Бачиш, наскільки складний шлях вибрав цей маг, але це дозволило йому не бути ідентифікованим нами при розслідуванні.

— Досить лекцій. Тут вам не заняття із застосування магічних сил, — перебив їхню розмову Атавхаї. — Справді, під кішкою був магічний перстень. Толку від нього не багато, але я його забрав. У Школі вивчимо більш ретельно. Спробуємо дізнатися, хто його заряджав силою. Касталатусе, нічого стояти без діла. Іди знищ пентаграму. Та й не здумай це робити руками. Візьми палицю. І нехай солдати повернуть камінь на місце, нічого таке залишати на очах у всіх.

— Що ж ми маємо в підсумку? — продовжив демон, коли Касталатус відправився виконувати його доручення, а до них підійшли офіцери на чолі з командером Ластерком. — Поки що у нас глухий кут. Ми знаємо, звідки маг керував нападом, знаємо, що це був сильний Некромант, до того ж хитрий та обережний. Ідентифікувати або навіть дізнатися, куди він пішов, ми не змогли.

— І що ж нам далі робити? — поставив очевидне запитання Ластерк.

— Поки страшного нічого немає. Просто магія не допомогла вирішити задачу швидко й легко, — відповів демон. — Зараз оглянемо ще раз мерців і будемо шукати, де він їх створив. Не думаю, що цей Некромант витрачав би сили, щоб тягнути цю компанію здалеку. Та й зомбі почали б розкладатися. А вони досить свіжі. Швидше за все, він проводив обряд підняття мерців в одному з найближчих сіл чи селищ. Доведеться проїхатися по навколишніх селах і дізнатися, на якому цвинтарі з’явилися відкриті могили.

— Командере Ластерку, — перервав демона офіцер, що підбіг до них. — Пробачте, що перебиваю. Але думаю, що це важливо. Там на галявині знайшовся місцевий лісничий, який впізнав одного з зомбі. Це може допомогти розслідуванню.

— Ось це дуже гарна новина! — радісно вигукнув Атавхаї. — Це значно спростить нам роботу. Не треба буде об’їжджати всі найближчі села. Пішли швидше.

Вони спустилися з пагорба на галявину. Біля трупів зомбі стояв літній чоловік в оточенні солдатів.

— Розповідайте, хто впізнав тіло? — запитав Ластерк, коли вони наблизилися до групи.

— Я впізнав, пане офіцере. Я місцевий лісничий, — тихо відповів чоловік. — Ось цей крайній праворуч — наш місцевий хлопець. Звуть його Бужук. Решту двох я не знаю.

— З якого села?

— Дальні Ворота.

— Нічого незвичайного за останні дні в селі не відбувалося? — втрутився в розмову Атавхаї.

— Я не знаю, — заїкаючись, відповів лісничий, намагаючись відсунутися подалі від демона. — Я останні три дні був тут. Ми готували полювання його величності короля.

— Зрозуміло. Як далеко село? — знову запитав Ластерк.

— Через ліс не дуже далеко. А по дорозі кілометрів десять-п’ятнадцять буде, — відповів той.

— Гаразд, тут нам більше дізнатися нічого не вийде, — підсумував Атавхаї.—Ластерку, вантажте трупи і поїхали в село. Може, там вдасться більше дізнатися. Ніку, Касталатусе і ти, Веселе, пішли в фургон. Часу не можна втрачати.

У Дальні Ворота вони домчалися за півгодини. Зупинилися біля єдиного в селі придорожнього трактиру, який одночасно служив і готелем. Коли відчинилися двері їх карети, Нік мало не вивалився назовні. Чи то візник боявся гніву демона, чи то хотів догодити, але поспішав він сильно, про що невдовзі пошкодували всі, крім Атавхаї. Вхопившись за дві величезні скоби з боків карети, він тільки посміювався над літаючими всередині учнями і професором Веселом. Ніякі м’які пристосування не допомогли Ніку. Дивом вдалося уникнути більш серйозних травм, але десятком синців та шишок обзавелися всі. Вершникам командера Ластерка насилу вдалося наздогнати візок із магами. Але зате вони не стримували сміх, коли побачили мандрівників, що вивалювалися назовні.

— Атавхаї, я з професором і Ластерком сходжу в таверну, порозпитую про нашого мага, — ледве стримуючи бажання придушити візника, видавив із себе Нік. — Ти поки почекай нас тут. Не варто так відразу лякати всіх місцевих.

— Добре, — погодився демон. — Але як будуть мовчати або брехати — кличте. Я їм швидко язики порозв’язую.

Таверна була схожа на ту, яку Нік вже бачив по дорозі в Школу, і саме так її описували письменники в земних книгах. Невеликий зал, з рядами столів по обидва боки, що закінчується стійкою, за якою стояв дебелий господар та стежив за роботою офіціанток. Не дивлячись на те, що час був вже не для сніданку, але ще й не обідній, в таверні вже сиділи з десяток відвідувачів, а деякі були добряче п’яними та створювали чимало шуму. Розслідувачі одразу попрямували до господаря, чим тільки налякали і збентежили його.

— Я командер Ластерк з Оера, — одразу офіційно представився командер, чим ще більше налякав бідного господаря. — Ми тут з приводу розслідування однієї важливої справи. Нам потрібно поставити вам кілька запитань. Є де поговорити, а то тут занадто багато людей і шуму?

— Так більше й ніде. На кухні мало місця і так само галасливо, в коморі ми не помістімося, — відповів господар та, виглянувши у зал, закричав на відвідувачів: — Ану тихо! Чого ви такий гамір влаштували? Зараз вижену всіх!

— Зачекайте, — зупинив всіх професор Весел. — Не треба нікуди йти. Давайте сядемо за другий стіл з правого боку.

— Ви щось відчули, Магістре? — запитав учень.

— Поки нічого конкретного. Невеликий магічний слід. Мені треба його вивчити. А ви з Ластерком тим часом розпитайте господаря.

— Добре, давайте займемо цей стіл, — скомандував Ластерк.

— Може, панове чогось бажають випити або поїсти? — запобігливо запитав переляканий господар. Він все ще не розумів, що знадобилося від нього таким важливим і серйозним гостям зі столиці.

— Ні, нічого не треба. У нас мало часу, — відмовився за всіх командер.

Вони сіли за стіл. Весел всівся на певне місце, закрив очі й почав шепотіти заклинання, чим ще дужче налякав бідного господаря. Ластерк і Нік сіли навпроти нього. Настала невелика пауза. Командер забарився, не знаючи, що запитати у господаря. Але в результаті зміг видавити з себе запитання.

— Скажіть чи було щось незвичайне за останні пару днів у вас в селі?

— Та ні все як завжди. Нічого особливого, — відповів той.

Знову настала пауза, тому Нік вирішив взяти ініціативу в свої руки. Він уже визначив для себе, про що варто було розпитати власника таверни.

— Скажіть, ваша таверна єдина в селі чи є ще заїжджі двори?

— Ні, більше немає. Моя таверна одна.

— Добре. Тоді згадайте, чи жив у вас останнім часом який-небудь маг? — продовжував розпитувати учень.

— Я не можу стверджувати точно, але мені здалося, що був один маг. Він, правда, не представився магом, та й одяг був на ньому не як у всіх магів, але поводився він, як маг. Та ще весь час на руках у нього були кільця і браслети, як у жінки. Я й подумав, що він маг.

— Коли він був тут?

— Ну, три дні тому приїхав. А вчора рано вранці виселився. І більше я його не бачив.

— Щось незвичайне за ці дні ви за ним не помічали?

— Та ні. Правда, незвично було вже те, що він у нас оселився. Адже приїхав в обід. Спокійно міг до столиці доїхати. А він залишився. Та ще й на два дні. А так нічого дивного.

— Він був один? І може, до нього хтось приїздив або зустрічався з кимось?

— Був не один, а з молодою дівчиною. Дуже красивою. Незвичайна така краса. У нас в селі таких гарних ніколи не було. А ось, щоб зустрічався з кимось… Цього я не бачив. Він завжди сідав за цей стіл, на те саме місце, де сидить зараз шановний маг, — господар глянув на Магістра Весела, який залишався в трансі і вимовляв заклинання. На всяк випадок, подалі відсунувся від мага та продовжив розповідь: — У таверні точно до них ніхто не підходив. А от у селі… Цього я не знаю. Вони вдень надовго йшли кудись. А ось що ще дивного я помітив. Не знаю, куди вони ходили, але весь час поверталися з чобітьми сильно вимазаними брудом. Доньці доводилося довго чистити їх взуття.

Раптово Магістр Весел припинив шепотіти заклинання, стрепенувся й розплющив очі.

— Нічого, — мовив він і багатозначно замовк.

— Що значить нічого? — не витримав цієї паузи Нік. — Ви ж сказали, що відчули слід застосування магічних заклинань.

— Так, відчув. Тут точно були виконані заклинання. Але знову застосовувалася безлика магічна сила. Він знову використав один з магічних предметів для активації заклинання. Чомусь цей маг дуже ретельно замітає сліди.

— Добре. Якщо тут більше нічого неможливо дізнатися, може, ви з командером сходіть і огляньте кімнату, в якій жив маг? Можливо, там хоч якісь сліди залишилися? — раптом вирішив Нік. — Господарю, може хтось провести їх у кімнату, де жив цей дивний гість? А ми з вами продовжимо пригадувати.

— Так, звичайно. Зараз служниця відведе, — сказав він і махнув комусь рукою.

Коли маг та командер пішли, Нік продовжив розпитувати господаря закладу:

— Гаразд, поки залишимо в спокої мага. Ми знайшли тіло одного з жителів села. Ніби звати Бужук. Може, ви знаєте що з ним сталося?

— Так, звичайно, знаю. Це ж тут якраз і сталося. Я не бачив, як все почалося. Але кажуть, що один з двох чужинців, які зупинилися на вечір в таверні, щось неприємне сказав Бужуку, який сидів за сусіднім столом. А далі я вже все бачив. Бужук з кулаками кинувся на цих двох. Він же чолов’яга здоровий. І навіть одному встиг в морду дати. Другий відразу меч вихопив та на Бужука поліз. Бужук за свій меч вхопився. Почалася бійка чимала. Усе мені тут поперевертали. І головне, що ніхто не міг підійти заспокоїти. Вони мечами махали направо-наліво. Потім вліз й другий чужинець. Загалом удвох вони завалили Бужука. Але і він встиг їх порізати. Крові було чимало. Поки бігали за місцевим знахарем, так всі троє й померли.

— Що ж ти казав, що нічого дивного не відбулося за останній час?

— Та у нас бійки часто бувають. Чоловіки понапиваються і лізуть битися. Правда, щоб так до смертовбивства… Такого давно не було.

— А Бужук був таким хуліганом, що одразу в бійку кидався?

— Та ні. Здоровий був чолов’яга. Міг на підпитку кулаками помахати, але дуже рідко. А тоді ніби з ланцюга зірвався. Та й чужинці зазвичай у нас тихо поводяться.

У цей момент за стіл повернулися командер і Магістр Весел.

— Щось знайшли? — запитав Нік.

— Ні, порожньо. У кімнаті все прибрано, речей їх не залишилося, — відповів командер.

— Заклинання або якісь магічних дій в кімнаті не проводили, — продовжив маг.

— Ясно. Ну, тут сплив епізод з нашим трупом Бужуком. Господар розповів, що в таверні була бійка. Троє загиблих. Але, що дивно, було двоє чужинців. Та й Бужук цей, зі слів господаря, хлопець досить спокійний. А чи не міг наш маг цьому всьому посприяти? Господарю, а під час бійки маг був у залі?

— Так, був. Сидів, як завжди, за цим столом. Але я не можу сказати, робив він щось чи ні. Я за бійкою дивився.

— Справді дивно. На порожньому місці бійка та ще й з вбитими. Я думаю, що точно застосовувалися заклинання впливу, — висловив припущення Магістр Весел.

— Ну, раз таке може бути, то звучить і виглядає правдоподібно. І тоді зрозуміло, чому зчепилися мирні люди, та ще так жорстоко, аж до смерті, — зробив висновок командер, ніби у нього в голові склалася вся картинка.

— Професоре, але це ж був чорний маг. Некромант. Як він міг використовувати заклинання срібних? Заклинання впливу? — здивувався учень.

— Ніку, це ми вирішили, що він чорний маг. Може, у нього були і здатності до інших видів магії. Хоча я не пам’ятаю випадку, щоб було таке суміщення. Темної магії зі світлими видами. І взагалі, можливо, це були два маги. Ми ж знайшли сліди другої людини на місці події. Та й господар таверни підтверджує, що з магом була дівчина. Можливо, це вона маг.

— Якби вона була магом і використовувала заклинання управління, то думаю, що ви б точно це відчули.

— Це так. Тут знову застосовувалася така безбарвна магія, як і на галявині.

— Рятуйтеся! Вони йдуть! Йдуть за нами! — пролунав моторошний крик в таверні.

Один з відвідувачів злякано кричав. Потім, перевернувши стіл, кинувся на вулицю.

— Господарю, хто це і що він таке кричав? — кинув запитання командер й схопився з-за столу, оголюючи меч.

— Не звертайте уваги, панове, — почав заспокоювати їх господар. — Це наш, місцевий. Він останнім часом зовсім з розуму вижив. Він у нас наглядач на місцевому кладовищі. Донедавна ніби нормальний був. А пару днів тому неначе здурів. Бігає по селу і кричить, що мертві з могил повилазили та на село нападають. Напевно, вино зовсім йому розум занапастило.

— А може, не такий він вже навіжений? — тихо сказав про себе Нік. — Може, він якраз і бачив вихід нашої чудової команди нападників. Треба йти перевіряти. Господарю, покажеш дорогу на місцеве кладовище?

— Та що там дивитися? Могили як могили. Ось синок мій проведе й покаже дорогу.

Кладовище на вигляд було тихим і мирним, як і мало бути. Цілком доглянутим. Сина шинкаря відпустили заздалегідь, тому з темряви величезного воза на світло вийшов Атавхаї. Солдати і офіцери, хоч і намагалися не показувати страх перед демоном, але поруч з магами, як і раніше, ризикнув стояти тільки один командер Ластерк.

Нік, Касталатус і Ластерк трохи відстали, щоб дати можливість старшим магам спокійно розпочати свою роботу. Сонце освітлювало дві фігури, застиглі одразу за воротами цвинтаря. Як же смішно виглядали поруч один з одним ці два маги. Сутулий крихітний дідок Магістр Весел і біля нього величезна скеля з рогами на голові. Кожен з них вже закрив очі і шепотів свої заклинання.

Минуло кілька хвилин й перша розвідка заклинаннями закінчилася. Маги покликали інших.

— Ну що. Я відчуваю заклинання, які тут використовували, — почав Атавхаї. — 3 десяток піднятих мерців. Трохи неупокоєних могил. Мабуть, маг не зміг або не захотів піднімати більшу кількість. Ось вони й ворушаться, потривожені заклинаннями. Я потім напишу королівському магу, щоб прислали сюди Некромантів заспокоїти повністю це кладовище. Бо рано чи пізно виберуться ці гади і біди нароблять місцевим. Поки все. Треба шукати місце, де чорний Некромант творив магічні ритуали. Що у тебе, Веселе?

— Тут все значно краще, ніж на місці нападу. Сили застосовувалися чималі. Сліди залишилися гарні. Відчуваю місце ритуалу. Попрацюю там і дам тобі більше інформації про нашого таємничого мага.

— Чудово. Не треба буде все кладовище обходити, щоб знайти місце. Ну що ж, ми чекаємо. Веди нас до нього, Веселе.

Місце ритуалу знайшли швидко. Воно було заховане між кількома невеликими склепами, що закривало його від сторонніх очей. По дорозі Атавхаї спеціальним знаком, магічною міткою, відзначав деякі могили. У них, за його словами, ворушилися недовикликані мерці. Їх пізніше слід було заспокоїти. На відміну від місця нападу на короля тут сліди магічного дійства не були приховані. Хоча той, хто проводив ритуал, і зруйнував пентаграму, розкидав магічні амулети, було помітно, що він поспішав і не став ховати все ретельно. Нік подивився в центр зруйнованої пентаграми та швидко відвернувся від побаченого. Так, цей новий світ був жорстокий, і він знав, що є основою Некромантії, але те, що було головними магічними предметами, вчиненого тут ритуалу, не могло не викликати огиду і гнів. У центрі, як зламана лялька, лежало тіло дитини з перерізаним горлом, а у вершинах, не до кінця стертої перевернутої пентаграми, були тільця вбитих кошенят.

На відміну від Ніка, який не міг на таке дивитися спокійно, Атавхаї і Магістр Весел приступили до своєї роботи, заради якої вони тут опинилися. Демон уважно вивчав магічні предмети, які використовував маг, разом з жертвами і лінії пентаграми, а Магістр, як завжди, закрив очі й шепотів заклинання.

Всі інші стояли поодаль, затамувавши подих, щоб не збивати та не заважати працювати магам. Весел закінчив раніше Атавхаї, але не перешкоджав демону перебирати амулети і магічні предмети.

— Знаєш, Веселе, що мене лякає? — почав говорити Атавхаї, розглядаючи предмети у себе на долонях. — Я б проводив ритуал саме так. Такі ж амулети, лінії, жертви. Як це не страшно, але схоже, це все-таки хтось із наших учнів. Але така сила, така кількість та й людське жертвоприношення.

— На жаль, ти правий, мій друже. Я теж це відчув. Мені знайомий цей магічний слід. Я не можу сказати, хто це, але те, що хтось із наших колишніх учнів, так точно.

— Але ти ж знаєш, що я ніколи не вчив їх використовувати людські жертви? — розгублено та мало не плачучи промовив, немов виправдовуючись, демон.

— Я знаю, Атавхаї. Значить, хтось навчив його цьому. Та й силу вклав у нього чималу. Зараз не час думати про це. Нам треба знайти і зупинити його.

— Так, так. Звичайно. Вибач. Ти все зробив? — почав заспокоюватися Атавхаї.

— Так. Я зробив магічний образ сили, — відповів Магістр Весел. — Зараз я тобі його передам, і ти зможеш побачити напрямок, де зараз знаходиться цей маг.

Мабуть, ця процедура була знайома обом і не один раз ними проводилася. Демон підійшов до маленького мага. Він намагався нахилитися до обличчя Весела, але різниця в розмірах не давала це зробити. Тоді демон опустився перед магом на коліна й наблизився до нього. Весел почав промовляти магічні заклинання. Через кілька секунд перед ним виникла невелика напівпрозора кулька, яка переливалася срібним і чорним. Маг промовив ще одне заклинання і кулька проникла у величезну червону голову демона. Атавхаї сіпнувся, повернув голову й ніби почав вдивлятися в щось закритими очима. Почулися слова ще одного заклинання і настала тиша. Атавхаї відкрив очі, але все ще вдивлявся у далечінь, ніби намагаючись щось розгледіти.

— Ну що, ти побачив його? — нетерпляче запитав Весел.

— Так. Напрямок знаю. Він від нас на відстані десь п’ятдесят-шістдесят кілометрів. У якійсь придорожній таверні.

— Ти побачив, хто він? І що за село?

— Ні, не встиг. Ти занадто рано розірвав зв’язок.

— Мені довелося, інакше він відчув би заклинання і що ми про нього знаємо.

— Нічого. Я вже знаю, куди нам треба їхати. Дорогою ще раз спробую перевірити.

— Якщо ти сам повториш заклинання, він точно дізнається, що за ним гоняться.

— Я постараюся це зробити якомога ближче до нього. Та й тепер, маючи його магічний слід, я буду його гнати хоч на край світу, але дістану цього гада.

— Ти не гарячкуй, — заспокоював демона Весел. — Ти ж бачиш, якою силою він зараз володіє. Тому просто так він тобі не здасться. Я тобі ще потрібен?

— Ні. Далі я сам. Візьму Ніка, Ластерка і частину його хлопців. Який би сильний він не був, думаю, впораємося. Тим більше, що, судячи з усього, тут при підготовці, а також при нападі він витратив більшу частину своєї магічної сили. Ти забирай Касталатуса, частину солдатів та повертайся в королівський замок. Розкажеш Магістру Дорінгу і королю, що нам вдалося дізнатися.

— Добре. Але ти будь обережний. Мені здається, що не такий простий цей маг, а також ті, хто за ним стоять.

— Ластерку, у тебе карти з собою? — почав швидко командувати Атавхаї.

— Так, звичайно, — відповів командер і дістав декілька карт.

— Дивися, як я встиг помітити, цей Некромант зараз знаходитися в якомусь селі на північний схід, десь шістдесят кілометрів звідси. Що у нас там по карті? Ага, два-три села потрапляють. Вже простіше. По дорозі, коли під’їдемо ближче, я ще раз спробую подивитися, де маг. Нам бажано встигнути знайти його до ночі. Боюся, що з настанням темряви нам набагато важче буде його схопити. Доведеться скакати дуже швидко і сподіватися, що він не вирушить далі в дорогу. Ластерку, візьми з собою чотирьох найкращих вершників, інших відправ з Магістром Веселом. А ти, Ніку, тримайся з усіх сил. Поїздка буде не найприємнішою.

Мабуть, це була найжахливіша поїздка за все життя Ніка. Йому здавалося, що всі три години він був усередині величезної пральної машинки, яка намагалася вичавити з нього все. Зупинилися тільки один раз, для того щоб Атавхаї перевірив магічний слід мага. Добре було те, що маг все ще залишався в селі, і тепер вони вже напевно знали, в якому з трьох. Але було й погане. Тепер таємничий маг знав, що його викрили та переслідують. Залишалося сподіватися, що за годину, яку мали витратити на дорогу, він не зможе втекти далеко або позбавитися від магічного сліду, який вів до нього.

Колеса воза ще гребли пісок перед таверною, а Атавхаї, Нік, Ластерк і офіцери вже забігали всередину. Перші кілька моментів відвідувачі, які сиділи за столами, навіть не зрозуміли, що відбувається. Потім почався хаос. Крики жаху від виду демона, хтось намагався залізти під стіл, хтось витягав меч з піхов, хтось просто від переляку знепритомнів. Ситуація могла вийти з-під контролю. Ластерк перший зрозумів, що треба щось робити.

— Всім сісти і залишатися на місцях! — закричав він. — Я командер Ластерк. Це наказ! Нікому не рухатися! Мечі сховати!

Більшість відреагували на наказ. Тільки кілька розпалених вином спробували обуритися. Реакція бійців Ластерка була миттєвою. Удари руків’ям меча в голову швидко заспокоїли незадоволених. Атавхаї і Нік уважно оглядали відвідувачів, намагаючись знайти незнайомого мага за тими описами, що їх дав господар заїжджого двору в першому селі. Нікого, хто б міг підійти, не було. Атавхаї підскочив до стійки та витягнув з-за неї переляканого господаря.

— Маг, чоловік середніх років і з ним молода дівчина. Де вони?

— М-м-м-м… Маг… не знаю, — заїкаючись, видавив із себе господар. — Чоловік з дівчиною були. Збиралися ночувати, але годину тому спішно виїхали.

— Куди? Вони коней або візок замовляли?

— Я не знаю. Вони дуже поспішали.

Демон зрозумів, що у господаря більше нічого дізнатися не вдасться. Маг втік, коли відчув магічне стеження. Весел їх попереджав про це. Атавхаї закрив очі і почав шепотіти заклинання магічного пошуку. Ховатися вже не було сенсу.

— Що в тому напрямку? — демон ткнув кігтем у бік стіни.

— Кухня, — простогнав господар.

— Ідіот! За будинком! Що в тому напрямку? Десь пару кілометрів.

— Та нічого. Лісок невеликий. А за ним кладовище.

— Чомусь я анітрохи не здивований, — підбив підсумок їх раптового вторгнення в таверну демон. — Де ж ще бути Некроманту? Ніку, Ластерку, пішли. Судячи з усього, нам вже приготували «приємну» зустріч.

Все так і сталося. За огорожею кладовища, біля воріт, їх уже чекала весела юрба мерців. На перший погляд, тушок п’ятнадцять. Кілька з них були озброєні іржавими мечами, мабуть, їх з ними й ховали, а решта носилися з палицями і кийками. Ластерк і його бійці з подивом та німим запитанням дивилися на Атавхаї, але страху в їх очах не було зовсім.

— Бийтеся з ними, як із звичайними воїнами, але пам’ятайте, що навіть без голови вони можуть завдати удару, тому намагайтеся якомога сильніше порубати мерця. Це прості селяни в минулому житті, тому вам, умілим бійцям, вони не рівня, — заспокоїв усіх Атавхаї, — Ніку, тобі краще використовувати прості вогняні кулі. Вони і відкидають мерців, і спалюють. Але постарайся всю силу відразу не витрачати, хтозна які сюрпризи нам приготував цей маг. Ти один у нас з можливістю застосування магії. Мені мої вміння тут зовсім не знадобляться. Немає часу будувати пентаграми і заспокоювати всю цю нечисть. Тільки сила. Пішли.

Демон видав моторошний рик і струснув руками. З пальців рук вилізли великі кігті. «Ну, чисто як Росомаха з фільму», — тільки й встиг подумати Нік, як Атавхаї і бійці, відкривши ворота, кинулися на юрбу мерців.

Помах величезних червоних рук — і два мерці розсипалися. Велетню можна було навіть не випускати кігті, сила була така, що й від каменю залишився б тільки пил. Його почин підхопив Ластерк та його бійці. Задзвеніли мечі, вдаряючись об палиці і кістки. Офіцери дійсно були майстрами своєї справи, мечі виблискували в світлі сонця, що вже заходило, розриваючи кістки, зв’язки, черепи скелетів, піднятих чорною силою Некроманта з землі. Нік був поки єдиним, хто не брав участь у бою. Все відбувалося на п’ятачку перед воротами, і він боявся зачепити когось із своїх. Один раз він тільки застосував магічну кулю, добивши половину мерця, що повз по землі і хотів дотягнутися мечем до Ластерка. Не минуло й п’яти хвилин, як все стихло. Навколо бійців валялися порубані або розірвання купи кісток. Тільки Атавхаї, розпалений сутичкою, величезною своєю ногою дочавлював залишки, що де-не-де ворушилися.

— Всі цілі? — запитав демон, закінчивши добивати ворогів.

— Начебто так, — відповів Ластерк, оглянувши своїх бійців і Ніка.

— Щось занадто просто, — видихнув демон. Він прошепотів заклинання пошуку та вп’явся закритими очима в невидиму фігуру попереду. — Він там! Прямо перед нами! Чекає. Ну що ж, не будемо змушувати «дорогого гостя» чекати. Пішли, але тільки обережно. Думаю, що він підготував ще пастки.

Вони почали повільно, крок за кроком, рухатися вперед по доріжці. Попереду йшов Атавхаї, як рухома стіна, прикриваючи всіх інших. Нік замикав невеликий загін. Він зрозумів, що користі від нього в ближньому бою ніякої, через можливість поранити або зачепити когось своїми заклинаннями. Вийшли на розвилку. Від невеликої галявини розходилися стежки на всі боки, а огляд закривали кам’яні плити могил. «Гарне місце для засідки», — подумав Нік і почав озиратися по сторонах. Поки все було спокійно. Всі зупинилися віддихатися й перевести дух. Напруга не давала розслабитися. Небезпеки не було і Атавхаї подав знак рухатися далі. І в цей же момент над кладовищем пролунав моторошний сміх. Всі, крім демона, здригнулися та ще уважніше почали вдивлятися в тунелі стежок, що розбігалися на всі боки. Сміх був сигналом до початку атаки. Одночасно з різних сторін на них полізли нові мерці. Їх було значно більше, ніж першого разу. Але тільки деякі з них були озброєні палицями, інші просто створювали натовп, що давив і знищував. Всі приготувалися до нової сутички. Навіть Ніку цього разу знайшлася робота. Через те, що він йшов останнім, на його долю випав обов’язок справлятися з мерцями, які з’явилися у них за спиною на стежці, по якій вони пройшли. Ніхто йому не заважав, і він почав раніше інших, закидаючи скелети, що наближалися, вогняними кулями. Через відсутність будь-якої зброї він волів спалювати нападників на значній відстані, щоб не дати їм наблизитися.

Голова все ніяк не могла зрозуміти, що це був справжній бій. Вогняні кулі легко народжувалися і летіли, спалюючи одного мерця за іншим. Він не відчував ні жалю, ні хвилювання, ніби стріляв у намальовані мішені десь в тирі. Перед ним були скелети. Він навіть встиг подумати, чи зміг би він так само легко відправити вогняну смерть живій людині. Йому ніколи раніше не доводилося вбивати. Хоч він і любив вправлятися стріляниною, особливо зі снайперських гвинтівок. Він і не помітив, як знищив усіх мерців, які наступали з його боку, лише шум бою за спиною, що тільки посилювався, повернув його до реальності. Нік озирнувся, щоб подивитися, як справи у інших. Ситуація була не настільки райдужною, як у нього. Атавхаї махав своїми величезними ручищами, як молотами, розкидаючи залишки мерців на всі боки. Ластерк ще з одним офіцером успішно відбивалися, стримуючи наступ з лівої доріжки. А ось трьом іншим бійцям було зовсім погано. Їм припало прикривати відразу два проходи, і вони вже ледве стримували ходячий натовп кісток. Один з них лежав за спинами товаришів з перебитими ногами та вже нічим їм допомогти не міг. Нік зрозумів, що треба поспішати туди.

На одній дорозі мерців було менше, і у офіцера більш-менш виходило відбиватися та стримувати їх. На іншій наступало не менше півтора десятка, й ситуація здавалася безнадійною. Офіцер був вже кілька разів поранений і насилу утримував позицію. Тільки те, що стежка була вузькою і мерці могли підбиратися лише по двоє, та й то сильно заважаючи один одному, давало йому ще можливість битися. Нік підбіг до нього і розгублено подивився на свої порожні долоні. У нього, як і раніше, не було зброї, та й, по правді кажучи, він зовсім не вмів користуватися мечем. Озирнувшись навкруги, він зауважив невелику лаву, що стояла на доріжці.

Піднявши її, він кинув в мерців, що наступали, чим створив невелику купу із рухливих кісток, по якій вже лізли наступні нападники.

— Відійди. Стань у мене за спиною, — сказав Нік офіцерові. Той подивився на неозброєного мага і простягнув меч, та коли Нік відмовився, здивувався, але виконав прохання.

На диво, миттєво думки стали ясними, конкретними і ефективними. Згадалися потрібні слова заклинання повітряного потоку, якому його навчила Ліна на першому для нього випробуванні на види магії. Губи автоматично виголосили їх, а руки виконали потрібні рухи. Народився жахливий повітряний таран, який помчав назустріч колоні мерців. Страшенна сила розірвала й розкидала десятки скелетів, повністю очистивши доріжку від нападників, та ще поваливши кілька могильних плит і пам’ятників, перш ніж вичерпатися. Як і першого разу, Ніка з силою відкинуло назад, і він впав, боляче вдарившись спиною.

Встати він не міг, але повернувши голову, подивився, що відбувалося на другий доріжці. Офіцер, якого він замінив, не стояв без діла, а успішно допомагав своєму бойовому товаришеві добивати мерців, що залишилися. У решти ситуація була подібна. Очевидно, мерці закінчилися у Некроманта, бо Ластерк з помічником розправлялися з останніми, що вижили, а Атавхаї по коліна в кістках знову танцював свій божевільний танець переможця, давлячи ногами рештки, що рухалися. Через пару хвилин свист мечів та хрусткий танець припинилися і настала дзвінка тиша. Було чутно тільки часте дихання захеканих бійців.

— Ти як, магу? — запитав офіцер, допомагаючи Ніку піднятися. — Вчасно ти допоміг. Я вже з життям прощався. Дякую тобі.

— Нормально. Спина болить, — відповів Нік, розтираючи спину, що сильно боліла.

— Гарно ти вклав мертвяків. Перший раз бачу таке правильне застосування магії. А то все дурниці якісь виробляють теперішні маги.

— Ніку, ти як? — запитав демон, що підійшов до них.

— Я майже в порядку. Сил витратив, звичайно, чимало. Ось з офіцерами проблема.

Дійсно, дісталося всім їм куди більше, ніж магам. Один лежав з перебитими ногами, ще один був поранений та й Ластерку дісталося. Одна рука висіла батогом, а з розбитої рани на голові текла кров. Двоє, що залишилися, хоча і отримали неабияку кількість ударів та подряпин, але були готові боротися.

— Нам треба йти за Некромантом, — сказав Атавхаї, оглянувши їх невеликий загін. — Я думаю, що поранені залишаться тут. А ми з рештою підемо далі.

— Я піду з тобою, — категорично заявив Ластерк.

— І я теж, — сказав поранений. Третій, з перебитими ногами, промовчав, але було видно, що і він був готовий повзти далі, щоб не підвести товаришів.

— Та як ви підете? Його одного залишати тут не можна. Навколо ще можуть бути мерці. А нам треба швидше йти, щоб Некромант не встиг ще щось придумати.

— Ми підемо з вами, — не заспокоїлися бійці.

— Та біс з вами, — зло кинув демон. — Тільки товариша вам доведеться нести на собі. І не відставайте. Тут трохи залишилося. Я відчуваю, що він поруч.

Загін почав рух далі. Попереду, як криголам, йшов Атавхаї, розсовуючи собою купи решток від мерців. Останніми йшли два офіцери, які несли на собі пораненого товариша. Йшли дуже повільно, щоб не потрапити в якусь із пасток. Але їх більше не було. Через кілька хвилин перед ними відкрилася невелика галявина з великими і красивими склепами. Напевно, тут ховали найзаможніших жителів села. Їх вже чекали. Біля однієї з могил стояв маг зі своєю помічницею. Перед ними ходили з десяток мерців, охороняючи їх.

Атавхаї зупинився. За ним і всі інші, стали поруч та приготувалися до атаки. Демон не поспішав. Він уважно дивився на мага, намагаючись щось пригадати.

— Вілі Аррато! — голосно промовив Атавхаї. Нік подумав, що маг застосував якесь заклинання, але нічого не відбувалося. Тільки Некромант почав сміятися.

— Я радий, вчителю, що ви мене впізнали. Я так і знав, що за мною пошлють вас, але не думав, що ви зможете мене вистежити. Ну що ж, так навіть краще, — спокійно відповів Некромант.

— Ти ж був слабким магом. Мерця з могили тільки з другої спроби міг заспокоїти. Звідки така сила і вміння? Хоча негідником ти був завжди, — сказав демон.

— Ха-ха-ха… — розсміявся ще більше Некромант. — Ви завжди ставилися до мене, як до порожнього місця.

— Так ти ж таким і був. Але тепер ти став ще й вбивцею. І не тільки бійців охорони короля руками зомбі, але й ні в чому не винного немовляти, для своїх моторошних ритуалів, — парирував Атавхаї.

— Я радий, що ви, вчителю, хоч пізно та своєрідно, але визнали мій талант в Некромантії. Тим приємніше буде вас здивувати та знищити! — викрикнув розлючений маг. — Шкода, що з королем не вдалося, але відправити в пекло кращого Некроманта Тротса теж буде непоганим результатом.

— Ти, як завжди, поспішаєш, Вілі. Як завжди. Все, що міг, ти вже використав. А те, що залишилося, жалюгідне сміття! — грізно відповів демон та покрокував назустріч Некроманту.

— Вовк і Цвях — з Атавхаї. Нік і Третій — зі мною. Обійдемо їх з боку та відволічемо на себе мертвяків, — швидко скомандував Ластерк.

За командою Некроманта, мерці, що залишилися, кинулися їм назустріч. Бійці швидко розділилися і виконали наказ командира. Двоє наздогнали Атавхаї та стали з ним в один ряд, готуючись зустріти мерців. Третій став попереду й повів за собою Ластерка і Ніка трохи лівіше, відволікаючи на себе більшу частину нападників.

Зав’язалися сутички. Цього разу мерці були більш вмілі та майже всі озброєні мечами. Певно, Некромант залишив, як останній резерв, бійців, яких підняв з могил. Троє нападників на групу демона були швидко знищені і над кладовищем пролунав грізний рик Атавхаї.

— Це і все, що ти міг назбирати? Мерзенний вбивця! Тепер стережися! — прогарчав демон.

— Як завжди, ви мене недооцінили, вчителю. Ще один сюрприз! — Некромант вдарив невеликим посохом в центр палаючої пентаграми і вимовив заклинання.

За кілька кроків перед групою демона на землі почало палати коло. Бійці зупинилися. З кола фонтаном бризнула земля і з’явилося щось. Це було щось середнє між людиною та ящіркою. Тіло було цілком людське, голова від якогось ящура з подовженою пащею, начиненою рядами гострих іклів, а ззаду був великий, масивний хвіст, на який ця істота спиралася.

— Ну, як вам подарунок, вчителю? — радісно прокричав Вілі Аррато. — Один з ваших родичів. Що ви тепер скажете?

— Ти ж не мав відгуку в Демонології. Як ти зміг? — дещо розгублено відповів Атавхаї.

— Цвяше, назад. Це бойовий демон. Тобі з ним не впоратися! — крикнув маг офіцеру, який кинувся в атаку.

Але було пізно. В руках чудовиська з’явилися два мечі. Бойовий демон, відштовхнувшись хвостом, як від трампліна, стрибнув назустріч бійцеві і завдав декілька блискавичних удару. Цвях навіть не встиг нічого збагнути, як почав розвалюватися на частини, порубаний умілим ворогом. Пролунав ще один рик Атавхаї і він кинувся назустріч бойовому демону. Той відскочив на кілька кроків назад і зайняв оборонну стійку. Атавхаї підхопив меч загиблого офіцера і атакував. Нік навіть не думав, що маг вміє так добре володіти мечем. Противники почали бойовий танець, завдаючи швидкі удари, ухиляючись, нападаючи, обертаючись навколо один одного.

Ніка відволік шум і крики поруч. Спостерігаючи за демонами, він зовсім забув про битву, яка точилася поруч. Третій і Ластерк з великими труднощами відбивалися від атакуючих мерців. На землі валялося вже кілька порубаних, але залишилися ще п’ятеро скелетів, що наступали на них. Місця навколо було достатньо і нападники обступили бійців з усіх боків. Нік відреагував миттєво. Дві вогняні кулі — і офіцерам стало значно легше. З іншими Нік допомогти поки не міг. Миготіли мечі, руки, тіла, голови і він боявся випадково зачепити своїх. Але, позбувшись небезпеки ззаду, офіцери швидко прикінчили трьох, хоча й самі вже були добряче змучені та поранені.

Всі мимоволі обернулися подивитися на сутичку двох демонів. Бойовий демон був значно менше, ніж Атавхаї, десь розміром із середню людину, але майстерністю бою перевершував мага. На тілі Магістра вже виднілося кілька невеликих ран й було помітно, що він починає програвати. Поруч тінню крутився поранений офіцер на прізвисько Вовк. Він весь час намагався допомогти Атавхаю, але в нього нічого не виходило. Аж надто сильний був супротивник. На одну мить Вовк забарився біля парочки, пропустив швидкий випад бойового демона і, затискаючи рану в плечі, вийшов з бою.

Треба було щось робити. Атавхаї поступово слабшав і в будь-яку хвилину міг бути вбитим. Нік подивився на змучених бійців.

— Треба вбити Некроманта, — сказав він рішуче. — Інакше бойовий демон всіх нас тут покладе. Пішли.

Вони стали клином і почали рухатися до мага. Захисників у нього вже не було. Поруч з ним залишилася тільки молода дівчина. «Ми впораємося», — подумав Нік. Але тут дівчина почала бігти їм назустріч.

— Ні! Кей Ті! Не роби цього! — крикнув їй услід Некромант. Та вона вже його не слухала.

Але що може зробити маленька тендітна дівчина проти трьох бійців, які щойно знищили кілька десятків мерців? Третій вийшов на кілька кроків вперед, щоб зустріти і «заспокоїти» дівчину. Ластерк та Нік зупинилися, щоб з посмішкою поспостерігати за настільки нерівним двобоєм. Те, що відбулося далі, швидко стерло усмішки з їхніх облич. Дівчина не добігла до Третього кілька кроків й стрибнула. У повітрі її тіло почало швидко змінюватися, перетворюючи її у велику рись. Третій навіть не встиг підняти меч, як кігті рисі вп’ялися йому в груди, а щелепи зімкнулися у нього на горлі. «Сліди тварини на місці нападу на короля. Це була не собака, а дівчина-перевертень», — встиг подумати Нік. Інстинктивно він і Ластерк зробили кілька кроків назад. Кей Ті, в тілі рисі, підняла голову та подивилася на них. З іклів рисі на землю повільно падали краплі червоної крові. Вона зробила крок вперед. Ще один… І стрибнула на них.

Час зупинився. Нік, як в сповільненій зйомці, дивився на смерть, що летіла на них. Але тіло в цей час вирішило діяти окремо від нього. Він змахнув рукою й вимовив слова заклинання, від страху вклавши в нього всі сили, що у нього залишалися. В ту ж мить картинка з риссю, що летить на нього, змінилася величезною стіною вогню перед ним. Мозок сам вибрав і активував потрібне в той момент заклинання. Кей Ті ніяк не могла ухилитися. Вона влетіла у вогонь, і тільки рик страху й відчаю долетів до Ніка. Але швидкість та інерція зробили свою справу. Вона пролетіла через вогонь й палаючим факелом приземлилася перед ними. Трохи не долетіла. Ластерк зреагував зі швидкістю добре навченого воїна. Він зробив крок вперед і встромив у тліюче тіло рисі меч. Але вона встигла вдарити. Насаджуючись ще більше на меч, вона встромила зуби в ногу командера. Це було останнє, що вона встигла. Очі згасли і неживе тіло Кей Ті повалилося на землю, насаджене на меч, тягнучи за собою ще раз пораненого Ластерка.

— Командере, я зараз допоможу, — Нік кинувся до пораненого воїна.

— Терпимо. Я сам, — простогнав Ластерк. — Іди за Некромантом. Вбий цього гада.

Нік піднявся та озирнувся на всі боки. Праворуч за декілька десятків метрів тривав бій двох демонів. Атавхаї почав здавати. Він відступав, вже насилу відбиваючись від бойового демона. Ран стало ще більше. Нік подивився на мага. Той посміхнувся і встав в середину пентаграми. Нік зрозумів, що треба поспішати, й кинувся до нього. Некромант встромив посох в землю та почав говорити слова заклинання.

— Ніку, швидше до Некроманта! — почув він крик Атавхаї. — Він хоче магічно втекти. Переміститися. Не дай йому закінчити заклинання.

Нік обернувся на крик й побачив страшний фінал бою двох демонів. Атавхаї відкинув меч, розвів руки в сторони і загарчав. У цей час бойової демон завдав удар. Обидва меча увійшли в тіло Атавхаї. Рик майже перейшов у виття. Цей звук повернув Ніка до дійсності і з подвоєною силою кинув його назустріч Некроманту. Придумувати, що робити, не було часу. Нік просто з розгону стрибнув на Некроманта, що стояв посеред пентаграми. Майже сто кілограмів ваги і швидкість мали знести кого завгодно. Нік навіть встиг здивуватися. Відчуття було таким, ніби він з розгону врізався в дерево. Удар вибив все повітря з легенів. Але все-таки, нехай, і частково, та він домігся свого. Кам’яний Некромант повалився на землю разом з ним. Заклинання обірвалося. Вілі Аррата знову став людиною з крові і плоті. Він спробував піднятися, поки Нік відсапувався від удару. Нік з криком обхопив його ззаду за голову і груди й повалив разом з собою знову на землю. Вони почали кататися по землі. Нік весь час намагався вхопити супротивника рукою за рот або горло, щоб не дати почати читати заклинання переміщення. Час від часу перекочуючись, вони потрапляли на палаючі лінії пентаграми. У Ніка вже вся спина й руки були в опіках. Некромант відчайдушно чинив опір, весь час намагаючись скинути Ніка або хоча б його руки та вимовити заклинання. Лежачи на боці, Нік відчував, як палаюча лінія пентаграми залишає черговий опік на плечі. Утримуючи Некроманта, він судорожно смикався, намагаючись відповзти від вогню.

— Ніку, перевернись! — почув він знайомий рик зовсім поруч.

Різко смикнувшись, він перевалився на спину, утримуючи в обіймах на собі Некроманта. Обпекло спину. Проклятий вогонь. Над ними в останніх променях призахідного сонця нависла величезна фігура Атавхаї. Нік встиг посміхнутися — і тут над ним просвистіла ручища демона з величезними кігтями. Пролунав тріск шкіри, яка розривається, та кісток, які ламаються. А потім різкий біль у лівому плечі і тисячі вогників в очах.

Тіло Некроманта, яке все ще утримував Нік, раптово обм’якло і більше не ворушилося. Він насилу скинув його з себе. Ліве плече горіло вогнем, рука висіла батогом. Нік підняв голову. Поруч на колінах стояв Атавхаї, руками підтримуючи живіт. Крізь пальці текла цівка червоної крові.

— Вибач, Ніку. Я тебе трохи зачепив кігтями, — ледве вимовив демон і почав валитися на бік.

— Атавхаї, тримайся! Я зараз, — Нік спробував різко піднятися, але не зміг. На ногах у нього все ще лежав труп Некроманта, ліва рука не слухалася зовсім, з плеча стікала в рукав кров.

— Є хтось ще живий? — прокричав у темне небо Нік. — Давайте сюди!

— Зараз, Ніку. Зараз, — по голосу це був Вовк.

І дійсно, через кілька хвилин до них підійшов Вовк, один з офіцерів Ластерка. Він був поранений в плече, але хоч і з труднощами, та все ж міг ходити.

— Вовк, ти як? — запитав Нік. Йому вдалося сісти й скинути труп зі своїх ніг.

— Нормально. Що у вас?

— Атавхаї сильно поранений. Судячи з усього, без свідомості. У мене одна рука не слухається і весь в опіках. Ластерк поранений в ногу та плече. Третій мертвий. Ми з тобою одні можемо рухатися. Давай так. Ти дорогу пам’ятаєш в село?

— Пам’ятаю.

— Ти вирушай в село, там стоїть наш візок біля таверни. Розкажеш кучеру, де ми. Знайдіть ще два вози, зберіть людей, заберіть у господаря таверни якомога більше ковдр, подушок, білизни. Треба буде перев’язати всіх хоч якось і швидше сюди. А я спробую допомогти тут пораненим, щоб вас дочекалися.

— Люди не захочуть їхати вночі на кладовище, та й господар не віддасть нічого з таверни.

— Зараз, зараз, — Нік дістав з кишені невеликий мішечок з монетами. Там було мало. Він обмацав Атавхаї, дістав у нього мішечок більше і віддав Вовку. — Грошей не шкодуй. Важливо якомога швидше, щоб ми вирушили в Школу. Там нам допоможуть. А, і ще… Запитай, якщо в селі є маг-цілитель або знахар якийсь, то прихопи з собою. Але надто довго не затримуйся. Інакше ми всі тут і залишимося. Води привези. Пити хочеться та й рани промити треба. Давай тільки швидше. Через півгодини зовсім темно стане, ти не знайдеш дорогу.

Вовк, підтримуючи здоровою рукою поранену, пішов у село за допомогою. «Треба хоч трохи зупинити кров та допомогти пораненим», — подумав Нік. Виявилося, щось робити однією рукою дуже не просто. Насилу відірвавши край сорочки, він заштовхав її в рукав, трохи затиснувши рану. Щоб закріпити поранену руку, довелося зняти ремінь зі штанів і притягнути їм руку до тіла. Коли рука була зафіксована, біль трохи вщух. Дуже хотілося пити й вимити руки, які були всі в крові. І в своїй, і в крові Некроманта. Але води в речах Вілі Аррата не виявилося. Зате він знайшов ніж та прихопив його з собою.

Потрібно було щось робити з пораненими. Почати він вирішив з Атавхаї. Демон був без свідомості, але дихав. Важко, хрипко, уривчасто, але дихав. Він сів поруч з величезною рогатою головою демона та почав трясти її, наскільки міг однією рукою. Нічого не допомагало.

— Ну, давай! Відкрий очі! Велика червона нянька! — кричав Нік і бив демона по щоці. Рука боліла й перетворилася на один суцільний синець. Але це дало ефект. Голова Атавхаї сіпнулася, він застогнав та розплющив очі.

— Живий. Молодець. Здорове ти чудовисько! — мало не плакав від радості Нік. Він обійняв шию велетня. — Не здумай знову закривати очі. Я вже руку не відчуваю, тому наступного разу візьму камінь.

— Боляче. Дуже боляче. Чому темно? — ледве вимовив Атавхаї.

— Тому що ніч настала, а сил палити вогнище у мене немає, — сказав Нік і відпустив шию пораненого друга. — Ти мені скажи, навіщо ти перестав битися зі своїм родичем і дав йому себе заколоти?

— Я б все одно програв. А так він був впевнений у перемозі, втратив увагу і я зміг до нього дотягнутися та скрутити йому шию, — спробував посміхнутися демон. Але губи ледь здригнулися, а з куточків потекла кров.

— Все, мовчи. Дірявий. Нам треба дотягнути і допомоги дочекатися. Я зараз спробую закрити тобі рани чимось чистішим, ніж твої руки, і якось перев’язати. Правда, не знаю, як це зробити однією рукою.

Демон спробував щось запитати, але не зміг. На губах з’явилася тільки червона піна.

— Мовчи. Якщо ти про руку, то фіг з нею. Доберемося до Школи, там Целмаліт заштопає.

Нік відірвав ще шматок своєї сорочки, але зрозумів, що цього буде мало. Він відкинув плащ демона та ножем відрізав шматок сорочки Атавхаї. Треба було знайти, чим би перев’язати цю величезну гору. Погляд впав на плащ мертвого Некроманта. Нік не став возитися із зав’яз-ками, а просто зрізав плащ та приготувався допомогти пораненому. Він прибрав руки демона від ран, розрізав одяг, приклав до ран чисті шматки сорочок й насилу перев’язав.

— Слухай, я ось що подумав, — сказав Нік, закінчивши з перев’язкою. — Треба дати знати Целмаліт про наш стан. Нехай вона виїде нам на зустріч. А то боюся, що від такої втрати крові не всі ми зможемо доїхати до лазарету в Школі. Ти ж можеш викликати Скадела, своє чортеня? Не говори, просто кивни або кліпни. Прекрасно. Що для цього треба?

— Намалюй пентаграму і коло в ній, — прошепотів демон.

Нік взяв ніж і почав креслити перевернуту пентаграму на піску. Через темряву та суцільний біль вона вийшла дуже крива. Намалювавши коло всередині, він повернувся до Атавхаї.

— Ну, щось намалював. Що далі?

— Зараз, — насилу вимовив демон. — Заклинання.

Нік думав, що йому треба вимовити якесь заклинання, але Магістр сам почав через біль шепотіти слова.

— Треба підпалити пентаграму. Просто створи на кінці вогонь.

— Зрозумів. Мовчи, — Нік вимовив заклинання вихідного вогню та вклав у нього ті пару крапель сили, що залишилося. Цього виявилося достатньо. Невеликий вогник спалахнув біля основи пентаграми і побіг по її променях, ніби вони були заповнені бензином.

— Що далі?

— Медальйон на шиї. Поклади в центр, — підказав Атавхаї.

Нік відшукав на шиї демона ланцюжок, на якому висів круглий золотий медальйон з вибитим малюнком всередині.

— Вибач, я не зможу підняти твою голову, щоб зняти ланцюжок, — сказав Нік і зірвав з силою медальйон, розірвавши тонкий золотий ланцюжок.

Він поклав його в коло всередині пентаграми. Атавхаї вимовив кілька слів заклинання і всередині кола спочатку з’явилося світло, а потім і саме чортеня Скадел. Він злякано озирався в колі вогню, не розуміючи, що з ним сталося.

— Скаделе, це я, Нік, — привернув він уваги чортеня. — Ти мене чуєш? Потрібна твоя допомога.

— Чую, чую, — відповів чорт. — А де Атавхаї?

— Він поруч зі мною. Він сильно поранений, — за спиною Ніка почувся стогін. Атавхаї хотів щось сказати чортеняті, але не зміг.

— Господарю, що з тобою? — заволав Скадел і почав підстрибувати в центрі кола, намагаючись побачити демона.

— Припини стрибати. Заспокойся і вислухай мене! — гримнув на нього Нік. — Від тебе зараз залежить, доберемося ми до Школи чи ні. Знайдеш Багукхана і Магістра Целмаліт. Передай їм, що був бій з Некромантом. Двоє офіцерів загинули. Всі інші, включаючи Атавхаї і мене, поранені. Демон поранений сильно. Нам дуже потрібна їхня допомога. Нехай якнайшвидше виїжджають нам назустріч. Ми, я дуже сподіваюся, будемо їхати в Школу по дорозі, яка веде в столицю із замка барона Меза. Ми зараз в селі Лісовий Кут. Ти все зрозумів?

— Зрозумів. Господарю, ти як? Прошу, не вмирай. Я все зроблю, — мало не плачучи пропищало чортеня і зникло у спалаху світла.

— Ну, тепер принаймні вони знають, де нас шукати, — втомлено промовив Нік. Напруга такого довгого дня, рани і втрата крові давали про себе знати. — Ти як, Атавхаї? Не відповідай. Просто рикни, щоб я знав, що ти при свідомості. Ось і добре. І не думай мені відключитися. Я зараз піду подивлюся, як там інші поранені, і повернуся. А ти періодично рикай, щоб я чув.

Він оглянув пораненого офіцера Ворона. Але у того були перебиті ноги. Зовнішніх ран не було, і допомогти йому Нік нічим не міг. Накласти шини однією рукою він навіть не намагався. З Ластерком довелося повозитися довше. Перебинтував розірвану іклами ногу, перебиту руку зафіксував, щоб зменшити біль, рана на голові хоч і лякала, але вже не кровоточила. Ось тільки мертвим допомога вже була не потрібна. З останніх сил він повернувся до Атавхаї, сів поруч, почув тихий рик, посміхнувся, закрив очі та став чекати.

Минуло десь з півгодини і він почув шум, що наближався. Відкривати очі не хотілося. Біль у плечі трохи вщух, турбували тільки опіки. Він знав, якщо почне рухатися, біль знову повернеться. За спиною заворушився демон, видаючи тихі стогони. Голоси наближалися. Тепер він уже бачив світло від смолоскипів і чув стукіт копит по піщаній доріжці. Жителі села голосно обговорювали побачене. І дійсно, таке справляло враження. Купи кісток, поранені й убиті офіцери, і це вони ще не дісталися до демонів. Не дивлячись на заперечення місцевих, кучер загнав візок прямо до місця бою. Він розумів, що дотягнути величезного демона до воріт, та ще в темряві, буде нереально.

Підійшли люди. У неяскравому світлі смолоскипів Нік побачив візника, Вовка і ще декілька людей.

— Хто тут головний? — запитав Нік.

— Це голова села, — відповів Вовк й виштовхав наперед невисокого товстуна.

— Як вас звати?

— Коліман, — тремтячим голосом відповів переляканий староста.

— Ось що, Колімане. Ми тут за наказом короля Фенстела. Ви тільки що пройшли повз пораненого командера Ластерка. Поруч зі мною важко поранений Магістр Атавхаї. Є в селі знахар або маг-цілитель?

— Пане. Мага немає у нас. Знахар є місцевий, — відповів голова і за рукав витягнув худого старого.

— Добре. Хоч щось. Знахарю, є у вас хоч щось, щоб біль зняти? Нам треба доїхати до магічної Школи в столиці. Там нами займуться маги.

— Є настоянка. Сильно не допоможе, але трохи біль заспокоїть, — відповів старий та простягнув глечик з настоянкою.

— Добре, — Нік взяв глечик, відпив трохи й повернув. — Знахарю, дай напитися зілля пораненим. Колімане, треба у вози постелити щось на підлогу м’яке і розмістити там поранених. Мене, Магістра Атавхаї та командера Ластерка у великий фургон. Вовка та Сотника в той, що поменше. І що особливо важливо, в третій фургон потрібно зібрати трупи, й відразу за нами відправити до столиці для Магістра Дорінга і принца Тана. Вони оплатять всі ваші витрати. Та й коней офіцерів не забудьте. Все зрозуміло? Вовк, ти як себе почуваєш? Терпимо. Добре. Я попрошу тебе, простеж щоб вони зібрали всі трупи. Некроманта, демона, перевертня, ну й Цвяха з Третім. І всі речі Некроманта нехай теж туди складуть. Це дуже важливо.

Всі кинулися виконувати команди Ніка. Мабуть, в зіллі Знахаря було щось заспокійливе, бо Нік насилу боровся з бажанням заснути. Атавхаї і Ластерка поклали на дно фургона, Нік забрався в нього останнім. Місця особливо не було, тому йому довелося сидіти, притулившись до демона. Це було навіть на краще. Лежати він все одно не зміг би через обпалену спину. Решту чекати не стали. Візник, розуміючи стан пасажирів особливо не гнав, щоб не добити їх остаточно.

— Атавхаї, ти пам’ятаєш, що я тобі сказав? Періодично рикай, щоб я знав, що ти все ще з нами, — розштовхав демона Нік.

Маг спробував щось сказати чи рикнути у відповідь, але в нього не вийшло. Чулося тільки якесь булькотіння.

— Ну, хочеш булькати, так булькай. Головне частіше і щоб я чув, — сказав Нік і вони з Ластерком не змогли стримати сміх. Кривлячись від болю, вони сміялися. Навіть тіло демона трусилося від беззвучного сміху, періодично перериваючись стогонами.

Їхали повільно, дорога здавалася нескінченною. Нік час від часу випадав, чи то втрачав свідомість, чи то засинав. Щоразу прокидаючись, він штовхав демона, щоб переконатися, що той живий і при свідомості. Атавхаї відповідав глухим стогоном або риком. Вони не знали, де знаходяться та як довго їдуть.

Раптово заіржали коні і віз зупинився. Ластерк вилаявся від болю, а Нік за звичкою штовхнув ліктем демона, за що отримав грізний рик у відповідь. Двері воза відчинилися і на них вилилося яскраве світло від факела. Очі звикли до темряви й нічого не змогли розглядіти, крім яскравої плями. Хтось відсунув факел убік і Нік побачив суворе обличчя Магістра Целмаліт.

— Атавхаї, Ніку, Ластерку! Ну, молодці. Герої, теж мені, — не втрималася, щоб їх не насварити Целмаліт. — Швидко сказали мені, що трапилося.

— Доброї ночі, Магістре, — вирішив віддуватися за всіх Нік. Він знав, що злість Целмаліт удавана. Вона дуже за них переживала. — Коротенько ситуація наступна. Найтяжчий Атавхаї. У нього сильні два поранення в живіт, ну і дрібниці ще. Говорити він не може. Я його перемотав як міг, але йому зовсім погано. У Ластерка, судячи з усього, перебита рука, велика кусано-рвана рана ноги і пару поверхневих ран. У мене дурниця. Атавхаї розірвав мені плече. Випадково. Руки та спина в опіках. В принципі терпимо, але крові багато втратив. За нами їде ще візок з двома іншими пораненими, але там рани не такі сильні, думаю, що вони дотягнуть без проблем до лазарету.

— О, Боги! Ви що, один одного загризти чи повбивати вирішили? — спробувала невдало розрядити напругу Целмаліт. — Амалі, давай знеболюючі та кровоспинні настоянки. Швидше!

Целмаліт почала швидко роздавати вказівки помічникам. Ластерка перенесли в інший візок, напоїли знеболюючим, змастили рану на нозі і перебинтували.

— Ніку, ти також вирушай у віз до Ластерка. Тобою зараз займеться Амалі. А я вже в Школі продовжу. Тепер мені треба серйозно попрацювати над цим червоним малюком, — грізно сказала Целмаліт.

— Ну, тримайся, друже, — Нік поплескав демона по плечу. — І не думай мені навіть булькати. Не ганьби мене.

Атавхаї почав судорожно сіпатися, намагаючись стримати сміх та стогін одночасно.

— Марш звідси! Ти що, його добити хочеш? — гримнула Магістр і виштовхала Ніка з фургона.

У другому фургоні він відразу потрапив у руки Амалі — старшої учениці і помічниці Магістра Целмаліт. Вона саме закінчила процедури з Ластерком й взялася за Ніка.

Зняти одяг виявилося не так легко. Він весь просяк кров’ю і зрісся зі шкірою в місцях опіків. Рани, що вже трохи заспокоїлися, з новою силою нагадали про себе. Відчуття було таке, що з нього знімають не одяг, а шкіру. Кожен найменший рух віддавав гострим болем у пораненому плечі. Вже до кінця цієї болісної процедури стало трохи легше, коли почало діяти зілля, що знімає біль. Весь біль воно не зняло, але хоч притупило, це дало можливість Амелі остаточно зрізати весь обгорілий одяг з Ніка. Створивши невелику магічну кульку, що світилася, учениця почала водити нею навколо рани на плечі. Біль ставав меншим. В результаті плече заніміло зовсім і він перестав його відчувати. Потім вона зайнялася опіками. Промивши їх якимось розчином, Амалі змастила їх маззю та закрила чистою тканиною. Покликавши помічника, вона акуратно перев’язала всього Ніка, зробивши з нього нерухому мумію.

— Ось вже вдруге я був перед вам голий, — пожартував Нік, коли процедура була закінчена. — Мені вже починає подобатися.

— Що за дурість ви говорите, Ніку? — спалахнула дівчина. Я цілитель і для мене будь-яке тіло — це місце для застосування моїх знань та умінь.

— А до свого чоловіка ви теж так само будете ставитися? — не вгамовувався Нік. Біль майже вщухла повністю і бажання пожартувати над кимось знову вилізло на перший план.

— Припиніть негайно! — грізно зупинила його Амалі.

Важкий день та снодійне в настоянці почало перемагати Ніка, і як йому не хотілося, він не міг продовжувати знущатися над бідною дівчиною. Очі налилися свинцем, мозок перестав міркувати й такий довгоочікуваний сон вимкнув свідомість.

Гуркіт грому. Тиша. Знову грім, але якийсь довгий і дивний. Думки, що це могло бути, поки не народжувалися. Чомусь голова відмовлялася думати. Білий лист. Треба відкрити очі. Ось перша думка. Вже щось. Повіки важкі, підніматися не хочуть. Знову незрозумілий грім, хоча він відчуває, що лежить у ліжку в приміщенні. Звідки тоді звук? Невже поруч відкрите вікно? Треба подивитися. Ще одне зусилля. Очі відкрилися. Біла стеля. Ще грім. Довгий. Переходить чомусь у виття. Треба дізнатися, що за звуки. Вони вже добряче набридли й дратують. Звук ліворуч, треба повернутися вліво. Голово, включайся і подавай команди тілу. Сіпнувся. Перевалився. Боляче. Болить плече. Терпимо. Смішно. Губи насилу, але розпливлися в усмішці, сміятися сил не було. Зате почали пробігати думки та спогади. Неймовірно довгий і важкий день. Бій з мерцями і божевільним магом. Поранення Атавхаї. Опіки. Біль. Розірване плече. Темно. Красиве обличчя Амалі. Темрява. Грім. Губи беззвучно сміються. Це не грім. Це величезний демон хропе уві сні. Значить, живий, значить, Целмаліт встигла й змогла. Але як же дратує це хропіння. Треба щось з цим робити. Голово, ну дай команди щось йому сказати. Не виходить. Плече болить. Перевалився назад на спину. Легше.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а… — зміг прокричати Нік.

Грюкнули двері і хтось зайшов. Почули. Підходить.

Нахиляється. Красиво.

— Як ви себе почуваєте, Ніку? — запитала Амалі.

Він спробував щось відповісти, але нічого не вийшло. З рота виривався тільки хрип.

— Почекайте. Ось випийте відвар з трав та ягід. Вам стане легше, — піднесла вона кухоль до губ.

Як же, виявляється, хотілося пити. Гірко й несмачно. Але хоч рідке. Зілля подіяло швидко. Стало легше міркувати і рухатися.

— Можна заглушити цю страшенну громовицю, що валяється поряд? — попросив Нік, поглядом вказуючи на Атавхаї.

— Я не знаю, як це зробити, — чесно зізналася дівчина і почервоніла.

— Зате я знаю. Допоможіть мені, — він перекинувся на бік, намацав рукою під ліжком кросівок й насилу кинув його в демона.

— Що ви робите? — обурилася Амалі таким його вчинком. — Це ж професор Атавхаї. Він важко поранений. Як ви можете?

— Але ж подіяло, — посміхнувся Нік, насолоджуючись тишею. — Як довго ми вже тут та як стан Атавхаї і Ластерка?

— З офіцером Ластерком все більш-менш добре. Йому провели сеанс лікування рани на нозі. А перебитою рукою займуться трохи пізніше. Професора Атавхаї лікувала сама Магістр Целмаліт на дорозі, в дорозі і тут. Всі сили витратила. Зараз відпочиває. Небезпека його життю минула. Думаю, що тепер він швидко видужає. У демонів загоєння ран йде значно швидше, ніж у людей.

— А що з моїм плечем та опіками? Я, як і раніше, не відчуваю руки.

— Я зупинила кров, відновила судини. Магістр Целмаліт сказала поки дати вам відпочити. Ви втратили дуже багато крові. А далі вона сама займеться відновленням зв’язок і тканин, щоб ви могли нормально користуватися рукою. Опіки ми почистили й змастили маззю.

— Спасибі вам, Амелі, за все, що ви для мене зробили. Тепер я ваш боржник.

— Ви знову говорите дурниці. Це мій обов’язок і цього мене вчили тут в Школі. І взагалі, вам варто спокійно лежати та не витрачати сили. Ось, випийте заспокійливої настоянки. Вона й сил вам додасть, й трохи поспите ще.

— Добре. Як скажете, — сил дійсно не було, і він покірно випив ліки.

Наступного разу Нік знову прокинувся від шуму. Хтось наполегливо намагався потрапити в кімнату, а його не пускали.

— Мені треба з ними терміново поговорити, — почув Нік. Голос здався знайомим. Але голова ще не зовсім прокинулася і він не міг зрозуміти, чий він.

— До них не можна. Вони ще сплять, — дзвінкий дівочий. Напевно, одна зі студенток кафедри Цілительства поставлена за ними спостерігати.

— Та вони вже добу сплять. Це терміново, — Нік згадав. Це був Хранитель. Що знадобилося від них Багукхану, він не знав. — Ти давай поклич Магістра Целмаліт. А я поки подивлюся, як вони там.

Почулися кроки учениці, що побігла виконувати прохання, а Хранитель тим часом відкрив двері й заглянув в палату.

— Заходь, Багукхане. Я вже не сплю, — сказав Нік. — Та й нашого червоного вже теж, напевно, треба будити.

— Ну, от і добре. А то ці лікарі гірше вояк. А справа термінова.

Нік обережно піднявся з ліжка й підійшов до сплячого демона. Як його змогли занести в палату і скільки чоловік це робили, було загадкою. Але, щоб розмістити його, довелося скласти до купи два ліжка, та й ті жалібно скрипіли й прогинались під його вагою. Нік підібрав свій кросівок, яким запустив в Атавхаї минулого разу, щоб припинити жахливу симфонію хропіння.

— Атавхаї, давай прокидайся, — Нік спробував обережно розбудити демона. Трусити або штовхати сильно не хотів, щоб не нашкодити свіжим ранам.

З третьої спроби з’явився перший результат. Атавхаї відкрив одне око і загарчав. Учень відійшов подалі, щоб не потрапити під сонну й важку руку демона.

— Нічого тут гарчати. Давай прокидайся. У нас гості — не залишав спроб підняти друга Нік.

— Де я? І чому в мене все болить? — поступово прокидався Атавхаї.

— Ми в лазареті Школи. А болить, бо ти дав своєму дружку порізати себе трохи.

— Так, пам’ятаю. Значить, все-таки Целмаліт встигла. Це добре, — демон трохи підвівся. Скривився від болю і почав оглядатися по сторонах. А помітивши Багукхана, не втримався, щоб не пожартувати. — А ти чого тут, мій вічно молодий старигане?

Хранитель зібрався відповісти тим самим, але тут відчинилися двері і в палату вбігла незадоволена Магістр Целмаліт.

— Хранителю, що ви тут робите? Цим двом потрібен спокій та відпочинок. Їх ще довго доведеться лікувати.

— Заспокойся, Целмаліт. На мою думку, ніяка смертельна небезпека їм не загрожує. Мені ж треба терміново з ними поговорити. А ти ще встигнеш їх підлатати. Я ж не забираю їх у тебе.

— Та я майже здоровий, — спробував встати демон, але, вхопившись за живіт, впав назад на ліжко.

— Я впевнена, що через дрібниці ви б сюди не прийшли, — змирилася цілителька. — Тільки недовго. Мені треба буде їх зараз оглянути й почати лікування. А ви двоє випийте ліки, що стоять біля ваших ліжок, і лежати мені тихо. Якщо помічу зайві рухи або кровотечі, зроблю ваше лікування максимально болючим та довгим.

— А ми що? Ми нічого. Будемо гарними хлопчиками, — пообіцяв за двох учень.

Коли Целмаліт вийшла, а Нік і Атавхаї випили приготовані ліки, Хранитель всівся на стілець між їхніми ліжками та почав розпитувати.

— Давайте розказуйте, що сталося? І бажано детальніше. А то щось мені ця вся історія дуже не подобається.

— Нехай Нік розповість. Він базікати майстер, а то мені дійсно поки важко говорити. Якщо щось забуде, я додам.

— Поїхали ми, значить, вранці на місце нападу на короля. Атавхаї взяв з нами Магістра Весела. Оглянули місце. Там було три зомбі та з десяток мерців. Знайшли місце, де стояв Некромант. Там була пентаграма. Весел нічого не зміг виявити про мага, тому що той застосував кільце з нейтральною силою. Добре, що місцевий лісничий впізнав одного з зомбі і вказав нам село. В таверні господар розповів про чоловіка, дуже схожого на мага, і дівчину. А ще про бійку в трактирі, де були зарізані троє, які й були потім ініційовані як зомбі. Весел відчув застосування магії впливу.

— Дивно, — перебив Ніка Хранитель. — Некромант і магія впливу. Не пригадаю, щоб таке зустрічав.

— Я теж про це запитав у Весела. Він каже, що, можливо, знову застосовувався магічний предмет, наповнений силою та з вкладеним заклинанням впливу. Далі ми вирушили на місцевий цвинтар. Там власне й були підняті мерці. На місці магічного обряду Весел зміг відчути образ або слід Некроманта і передав його Атавхаю. Там під час обряду були принесені людські жертви. Була вбита дитина. Атавхаї зміг визначити напрямок, і ми з офіцерами командера Ластерка помчали по сліду. Через те що професору довелося ще раз використати пошукові заклинання, Некромант нас засік та приготував «приємну» зустріч. З трьома десятками мерців ми впоралися. Не без втрат, але більш-менш. Так цей гад викликав бойового демона. А потім на нас ще напала супутниця Некроманта. Вона виявилася перевертнем-риссю. Наш великий червоний друг дав бойовому демону себе потикати мечами. А в цей час Некромант зібрався покинути нас через портал, але мені вдалося йому трохи перешкодити, а доблесний Атавхаї перерізав йому горлянку, ну і моє плече заодне. Ну так, щоб не нудно було одному лежати в лазареті. У результаті завдання виконали, але двоє загиблих і п’ятеро поранених. Так собі підсумок. Ну а далі нецікаво.

— Це був мій учень. Вілі Аррато, — продовжив розповідь Атавхаї.

— Та це я вже знаю. Я був у палаці вранці. Дорінг мені всі мізки виїв. Не знаю, для чого, але він хоче представити справу так, що це Вільні, до яких належав Вілі Аррато, влаштували замах. Знову копає під Главу магічного Дому.

— Дурниці все це. Він прекрасно знає, що Нуфо відданий королю, — відмахнувся від такої версії Атавхаї. — Мене знаєш, що турбує? Я ж пам’ятаю цього Вілі. Дуже посередній учень був. Правда, з гонором, якимись дурними амбіціями. Але сили було мало, таланту мало, вміння й навичок мало. А тут, дивись, ще й магія впливу. Як? Багато мерців підняв, зомбі зробив, відправив їх у бій. Звідки сили стільки? І що для мене дивно, викликав бойового демона. Я ж точно пам’ятаю, що у нього не було здібностей в Демонології. Як він міг це зробити? І в кінці — відкриття порталу. Ну, я ще можу зрозуміти десь підучився Некромантії, ну нехай за стільки років розвинув у собі сили. Але як так легко далися чужі для нього заклинання? Поясни мені, дурневі, як це можливо?

— Так, цікава і незвичайна загадка. Можу поки тобі одне сказати. Хтось дав йому ці здібності. Як? Я не знаю. Є у мене одна підозра, але вона дуже неймовірна.

— Багукхане. Нам треба забрати труп Некроманта і дослідити його.

— Так, я знаю. Я намагався вранці це зробити. Але Дорінг чомусь вперся й не хоче віддавати тіло. Він навіть вже призначив на завтра прилюдно церемонію спалення. Хоче, щоб люди побачили Некроманта, демона, перевертня, почали боятися й ненавидіти Вільних, ну і славити улюбленого короля-захисника і вірного Дорінга-рятівника. Не подобається мені це все.

— Значить, нам треба тіло терміново добути. Будь-якою ціною, — задумався демон. — Я ось що подумав. А давай налякаємо Дорінга. Він же боягуз ще той. Повертайся в замок і скажи Дорінгу, королю й принцу Тану, що поговорив зі мною. І я, як найсильніший Некромант в державі, підозрюю, що тіло Некроманта захищено страшними заклинаннями, і коли його знищити, то буде якась велика біда. Ну там вибух або мор, або хвороби. Придумай щось страшніше. Але я, як надійний захист і опора короля, огляну труп, зніму всі захисні заклинання, а завтра ввечері він зможе спокійно спалити труп, на радість натовпу і на догоду своїм мерзенним планам.

— Гарна ідея. Думаю, Дорінг перший побіжить віддавати нам труп. Все, я поїхав у замок, а ти поки підготуй все для магічних обрядів. Знаю я один давній. Важкий дуже. Ну, раз треба… Все, я пішов.

Відпочити не вдалося. Целмаліт оглянула їх і навіть провела невеликі сеанси лікування. Нік посміхався, дивлячись на ці процедури, порівнюючи їх з важкими операція на Землі в таких випадках. А тут лежиш собі спокійно, а цілитель створив блакитне світіння в долонях і водить ним туди-сюди поверх рани, примовляючи різні заклинання. Це раніше таке йому могло здатися грою або легкою дитячою забавкою. А зараз Нік вже знав, скільки сил життєвих та магічних йде на лікування магічним способом та як довго і важко відновлюються маги-цілителі після таких сеансів. Залишившись задоволеною процесом загоєння, Целмаліт змусила їх знову випити гірких настоянок й відправилася в іншу палату лікувати поранених офіцерів, яких привезли разом з Ніком і Атавхаї.

Зате дозволили їх провідати відвідувачам. До Атавхаї одразу прибігло його ручне чортеня Скадел, а ось Ніка провідала Квіта. Звичайно, офіційно просто прийшов викладач-куратор, але Ніку було приємно бачити хвилювання в очах Квіти. Довго їм поговорити не дали, але й ця коротка зустріч порадувала його.

Атавхаї викликав до себе Касталатуса та наказав йому підготувати все необхідне для магічних обрядів. Бідний переляканий учень вже дві години сидів під дверима з декількома сумками, забитими всілякими страшними магічними матеріалами для досить небезпечних заклинань Некромантії.

У коридорі почувся шум, крики й знайомий голос Багукхана. Знову він лаявся з Целмаліт.

— Ви що, подуріли всі? Труп в лікарню?! Я не дозволю! — донеслося до Ніка.

— Це дуже потрібно. Це вкрай важливо, — виправдовувався Хранитель.

Відчинилися двері. Спочатку влетіла магістр Целмаліт, закриваючи собою прохід. За нею наступаючи й вдавлюючи її в палату, рухався Хранитель.

— Зрозумій, Целмаліт. Мені треба з Атавхаї провести кілька магічних обрядів. Це дуже важливо і не можна зволікати, — спокійно пояснював Багукхан.

— Мало вам трупа, так ще й обряди. Та ви точно здуріли. Це ж лікарня. Тут лежать хворі. Тут має бути все чисто, — майже кричала Целмаліт.

— Ну, ти ж не відпустиш Атавхаї і Ніка на кафедру, щоб там провести обряд. Вони встати не можуть. Куди їм ще йти?

— Невже це не може потерпіти до завтра? Може, вдень їм буде трохи краще, і ви проведете це хоча б у дворі, а не тут. У мене тут хворі, поранені, персонал, учні. А раптом хтось постраждає? — не здавалася Целмаліт.

— Так, все! — грізно заревів Хранитель. — Досить. Цить. Буде, як я сказав. Я не від веселощів або від великого бажання це роблю в тебе в палаті. Будеш заважати — всіх змушу стояти стовпами. Ти ж знаєш, я легко це зроблю. Ніхто не постраждає. А бруд приберуть твої підлеглі. Не помруть від зайвої роботи. Давайте заносьте. Чого стали?

Двоє здорових мужиків занесли в палату носилки, на яких лежав накритий труп Некроманта. Хранитель вигнав з палати всіх, крім Атавхаї, Ніка і Касталатуса. Було чутно, як Целмаліт виганяє весь персонал подалі, на безпечну відстань.

— Ну що, почнемо? — скерував Хранитель. — Ти, Касталатусе, малюй велике коло, всередині нього — коло менше, а всередині меншого — пентаграму. Дивись акуратно, рівно та правильно. І за розміром так, щоб в центр пентаграми ми змогли покласти труп.

Касталатус кинувся виконувати наказ Хранителя. Уроки у Атавхаї не пройшли даремно. Швидко за допомогою пристосувань він намалював на підлозі рівне велике коло, потім коло менше й пентаграму. Багукхан критично оглянув роботу учня, взяв крейду та намалював якісь знаки по сторонах світу в проміжку між більшим і меншим колами.

— Атавхаї, далі ти. Скажеш Касталатусу, що треба писати і які елементи встановлювати в точках пентаграми. Ти повинен розірвати зв’язок між Вілі Аррато і темним світом, який створюють при первинній ініціації. Зможеш?

— Зможу, — відповів демон та почав диктувати Касталатусу, які символи писати і які елементи куди ставити.

Як і при ініціації, це були кістки, кров, череп та інше, але розміщувалося в інших точках. Коли учень закінчив, Магістр, підвівшись на ліжку, ретельно все перевірив. Переконавшись, що все правильно, він кивнув Хранителю. Той разом з Касталатусом обережно, щоб не порушити лінії та предмети, внесли і проклали труп Некроманта в центр пентаграми. Багукхан зняв з себе кілька магічних предметів та поклав на ті символи, які намалював сам. Це був кулон незвичайної форми, два кільця і магічна палиця, з якою Хранитель ніколи не розлучався.

Касталатуса найбезцеремоннішим способом вигнали з палати. Обидва маги ще раз все перевірили й почали ритуал. Атавхаї вимовив заклинання і промені пентаграми стали горіти вогнем. Слідом два заклинання виголосив Хранитель. Засвітилися два кола. Одне стало темним, а друге срібним. Далі знову настала черга демона. Заклинання сипалися одне за одним. Спалахували по черзі встановлені в пентаграмі предмети. Спочатку вони горіли чорним полум’ям, але в міру того, як заклинання виголошувалися, колір змінювався спочатку на червоний, а потім на срібний. Коли всі елементи стали однаково срібними, Атавхаї виголосив останнє заклинання й виконав в повітрі магічний жест. Тіло мертвого Некроманта сіпнулося, в повітрі виразно почувся звук нитки, що розривається, і тіло обм’якло. Атавхаї подивився на Багукхана, даючи зрозуміти, що свою частину закінчив.

Хранитель підійшов ближче до пентаграми і почав читати заклинання. Нік ніколи раніше не чув таких заклинань. Зазвичай вони складалися з одного або декількох слів, вимовлялися чітко. Навіть якщо треба було вимовляти кілька заклинань, то між ними робилася пауза, ніби розділяючи їх. Цього разу Хранитель вимовляв одне за одним слова довгого заклинання. Не зупиняючись, не роблячи паузи, а тільки прискорюючись та вкладаючи все більше й більше сили. Незабаром вже громом розносилися по палаті слова мага. У цей час з тілом творилося незвичне. Воно ніби намагалося відірватися від підлоги та злетіти, але щось не давало йому це зробити. Дві сили рвали тіло. Одна тягла вгору, інша — вниз. Тіло вигнулося дугою і здавалося, що ось-ось зламається, розвалиться на дві частини. Голос Хранителя ставав все сильніше й сильніше. Ніку стало страшно. Було відчуття чогось неймовірно великого, сильного, стародавнього. І тут воно сталося. З тіла вийшло щось та зависло над ним. Тіло Некроманта сіпнулося останній раз і впало на підлогу. Голос Хранителя обірвався й настала неймовірна тиша. Тіло так і лежало на підлозі, а на невеликій відстані над ним висіла чорна зірка.

— Цього я й боявся, — стомлено сказав Хранитель і сів просто на підлогу.

— Що це? — запитав Атавхаї, вражений побаченим.

— Ну, ти сам бачиш. Чорна зірка.

— Ну зірка, і що? Ти можеш нормально пояснити.

— Ти щось чув про війну «Чорної зірки»?

— Так, небагато. Але це було дуже давно. Ніхто вже нічого й не пам’ятає.

— Так, це було більше п’ятисот років тому. На Франі з’явився напівбог, який міг давати людям ось такі чорні зірки. Це не так просто. Це був страшний ритуал, обов’язково з людськими жертвами. Людина, яка отримувала від Господаря чорну зірку, ставала його рабом. Але не простим. Він отримував силу і якості. Якості тих людей, яких приносили в жертву при ритуалі. Тому жертв обирали дуже ретельно. Так ось, володар Чорної Зірки не тільки отримував все краще від жертви, але і його якості посилювалися багаторазово. А це зазвичай були гординя, жадібність, сила, помста, жорстокість. Таким чином Господар створив загін вірних рабів, які, завдяки посиленим якостям власним та жертв, стали вождями, королями, імператорами й зібрали для Господаря величезні армії. Ось ці армії і прийшли підкорювати Тротс та сусідні держави. Була кривава війна. Загинули мільйони людей. І тільки завдяки древнім магам, древнім народам і невеликому втручанню Богів вдалося перемогти у цій війні. Але дуже страшною ціною. Напівбог був убитий. Ну як убитий… Змогли знищити тільки його тілесну оболонку, а його самого забрали Боги і мали вбити. Ну, суть не в цьому. Господар точно так само, як і простих людей, наділяв Чорної Зіркою і магів. І виходили дуже сильні маги. Причому в якості жертв для ритуалу вибиралися інші маги. Тоді маг-володар Чорної Зірки отримував магічні таланти своїх жертв. Ніби забирав собі їх Зерна. Так з простих середніх магів створювалися видатні маги, які мали таланти у багатьох видах магії. Коли ви мені розповіли про цього Некроманта і про те, що у нього з’явилися здібності, яких не було раніше, я й згадав про Чорну Зірку. І ось ви самі бачите. Найстрашніше підтвердилося.

— Але ж цього напівбога, який був Господарем, вбили Боги, як ти сам сказав, — запитав Атавхаї. — Як у Вілі Аррато могла з’явитися ця Зірка?

— Цього я не знаю. Але боюся, що якщо в одного вона з’явилася, то може з’явитися або вже з’явилася і в інших. А це, повірте, проблема страшніша за можливий напад Темних. Так що у нас з вами з’явилася нова загадка, яку треба вирішити якомога швидше.

— Багукхане, але може все не так страшно? Може, цей Вілі знайшов десь записи з ритуалом і зміг його провести? З ним ми ж впоралися.

— Я не чув, щоб простий смертний міг провести цей ритуал. Адже хтось йому дав можливість викликати бойового демона. І кудись повинен був привести портал, через який він збирався втекти.

— Вмієш ти заспокоїти, — огризнувся Атавхаї. — Будемо тепер ще й цю проблему вирішувати. Але…

Він не встиг договорити, як в палату увірвалася зла Магістр Целмаліт. Вона побачила на підлозі тліючу пентаграму з тілом Некроманта і вже хотіла кричати на них, але Хранитель її випередив.

— Все, все, Целмаліт. Ми закінчили. Можеш надсилати своїх, щоб прибрали.

— Я так цього не залишу. Я завтра все розповім директору Хегану! — І подивившись на Ніка та Атавхаї, розсердилася ще більше. — І навіщо я вмирала, рятуючи вас двох? На вас уже й лиця немає. Негайно випили ліки і спати! Мені ще завтра цілий день над вами працювати.

Щоб не злити ще більше Магістра, Нік та Атавхаї випили всі ліки і настоянки, які вона принесла.

Думки почали плутатися. Подіяло лікувальне зілля, яке йому дали. Нік насилу озирнувся на всі боки. Палату госпіталю магічною Школи заливала нічна темрява, що розривалася невеликими колами світла від палаючих масляних ламп. Біль у плечі потрохи стихала. Поруч з ним на зсунутих ліжках лежав поранений демон. Він руками підтримував живіт. На білих бинтах з’явилися червоні плями крові, але не дивлячись на біль, він про щось голосно сперечався з Хранителем. Нік чув слова, але зрозуміти їх вже не міг. На підлозі, в центрі пентаграми, лежав мертвий маг з розпоротим горлом. Як же багато всього сталося. Адже ще півроку тому про таке Нік міг, хіба що, прочитати в забавних фантастичних книжках. Очі злипалися. Зілля вступало в свої права. Втомлений від останніх подій мозок видавав за сон картинки з такого спокійного недалекого минулого.