Золотий маг. Книга 1. Зерно

Глава 4

Металевий гуркіт розірвав сон та увірвався в голову. «Ну коли вже це прокляте будівництво у дворі закінчиться. Дайте ж поспати людині, — подумав Нік. — Треба встати і закрити вікно. Все-таки буде трохи тихіше», — крутилися думки. Насилу вдалося відкрити одне око. Над ним була сіра кам’яна стеля. Думки почали бігати в голові, розганяючи сон. «Де це я?» — сам себе запитав Нік. Відповіді не знайшлося. Довелося відкривати друге око та повертати голову, щоб озирнутися. Погляд вперся в дерев’яну шафу біля протилежної стіни, а потім повільно опустився вниз, де зупинився на сумці. «Блін. Це не сон. Я все-таки пішов у перший клас в Школу, хоча це скоріше перший курс інституту», — прийшла в голову думка. Скажений день та дуже пізнє засинання давало про себе знати. Голова лягла на місце, очі закрилися і темний спокій повернувся в голову. Щастя було недовгим. Не минуло й хвилини, як у двері знову постукали.

— Ніку, вставай. До сніданку залишилося півгодини. Ще треба привести себе в порядок та підготуватися до занять, — звучав з-за дверей наполегливий голос.

Переборовши сильне бажання послати учня-куратора куди подалі нецензурними словами, Нік почав ворушиться в ліжку.

— Я зрозумів. Скоро буду, — відповів він, не відкриваючи очей, хоча ноги вдалося звісити з ліжка.

Через кілька хвилин Нік зрозумів, що починає засинати сидячи, довелося докласти зусиль, щоб знову відкрити очі. Голова далі відмовлялася навіть робити вигляд напруженої розумової роботи. Добре, що і без цього руки та ноги виконували звичну ранкову роботу. Він автоматично натягнув штани, футболку, взув ноги в капці, взяв новий рушник та вийшов у коридор. Потрапив ніби в мурашник, повз нього бігали учні, частина одягнених прямувала в бік сходів, частина сонних повільно рухалася в свої кімнати.

Нік приєднався до сонних зомбі і пішов до туалету. Кімната виявилася досить великою. Праворуч були ряди дерев’яних кабінок, а зліва місця для вмивання. «Все, як у якомусь туалеті на заправці, — подумав він. — Ось тільки немає дзеркал, умивальників та сушарок для рук». У кутку стояла велика бочка з водою, а поруч з десяток невеликих глечиків. Зміст кабінки змусив Ніка посміхнутися. Там навіть була якась подоба унітазу, правда, дерев’яна і без зливного бачка. Заміною останньому було відро з водою. Але найстрашніше, що в кабінці не виявилося звичайнісінького туалетного паперу. Ліна розповідала, що паперу робиться дуже мало і він дорогий. Очевидно, настільки, що в туалетах не використовується. Зате було ще одне відро з ароматною водою, якою він і скористався. Біля умивальника з’ясувалося, що відсутні зубна паста та щітка. Учні використовували невелику дерев’яну паличку і полоскали рот ароматною настоянкою з трав. Дряпати зуби деревинкою Ніку зовсім не хотілося, тому він тільки прополоскав рот настоянкою та вмився. Вода була прохолодною, якщо не сказати холодною, зате в голові нарешті прокинулися думки.

Часу розбирати рюкзак не було, він одягнув те, в чому був напередодні, та відправився шукати їдальню. Добре, що по дорозі траплялися такі ж любителі поспати, прилаштувавшись за парочкою, йому вдалося дістатися на сніданок.

Їдальня виявилася великим залом, який дуже нагадував ресторан в якомусь готелі. Правда, столи були на шість-сім чоловік, більш масивні, дерев’яні. Це для учнів. Окремо стояли столики для викладачів. Вони були менші, виконані більш витончено і покриті красивими скатертинами. Як у звичайній студентській їдальні, учні набирали собі їжу, а викладачам страви подавали офіціанти окремо.

— Ніку, йди до нас, — хтось гукнув його із залу. З-за столу, що стояв далеко, йому махав рукою Матотору. Він кивнув, даючи зрозуміти, що помітив і рушив вибирати їжу.

Не розбираючись у місцевих стравах, намагався брати те, що хоча б віддалено нагадувало йому їжу, яку він знав на Землі, шматок хліба, сир та м’ясо.

— Привіт, Матотору, — привітався вивантажуючи припаси на стіл. — О, і ти Касталатус тут. Ну, бачиш, все для тебе вчора добре закінчилося. А ти боявся.

— Здрастуй, Ніку. Я дуже радий. Правда, кажуть, що вибір Магістра Зонколана зчинив цілий скандал у Школі. Але я дуже радий, що ми з тобою будемо в одному клані, — відповів Касталатус.

За столом сидів ще один учень, дуже схожий на Касталатуса, такий же високий блондин, але виглядав більш дорослішим і серйознішим.

— Ой, мало не забув. Ніку, це Кавар Фундо, — спохватився невгамовний Матотору, вказуючи на сидячого поруч незнайомого учня. — Цього року він у нас в клані буде учнем-куратором.

— Ну, привіт, учень-куратор, — посміхнувся Нік. — Так це ти не дав мені спокійно поспати вранці. Я дуже сподіваюся, що тут не дуже вимогливо ставляться до відвідування занять, і ти час від часу будеш забувати стукати до мене в двері.

— Це мій обов’язок. І хоч я не в захваті від моїх нових обов’язків, але я змушений їх виконувати. Тож буду це робити сумлінно, — відповів серйозно юнак.

— Та добре роби. Я ж не проти. Але міг би старому робити невеликі поблажки, — знову пожартував Нік і взявся за їжу.

Він встиг лише пару раз відкусити саморобний бутерброд, як у повітрі задзвеніли срібні дзвіночки. Він не звернув на це ніякої уваги, хоча його сусіди по столу заклопотано вскочили.

— Давай швидше. Залишилося п’ять хвилин до початку занять, а нам треба ще заскочити в кімнати переодягнутися, — заторохтів Матотору, намагаючись витягнути його з-за столу.

— Може, ви мене тут кинете, а я потім скажу, що не знайшов дороги, так і висплюся, — пожартував Нік.

— Це абсолютно неможливо, — офіційно заявив Кавар Фундо, не зрозумівши жарту, — я як учень-куратор зобов’язаний всіх новачків вчасно доставити на перше заняття.

— Ух! Ти ж наш грізний начальник, — не зміг стриматися Нік. — Гаразд, веди нас. О, пунктуальний!

Вони побігли коридорами назад в житловий корпус. Навіть товстун, на диво, швидко мчав попереду всіх, очевидно страх покарання був сильний. Перевдягатися йому не було у що. Речі так і лежали не розібрані та не попрасовані в сумці. Взявши зі столу папку з кількома листами пергаменту та пару пір’їн для письма, Нік вийшов у коридор чекати куратора. Повз нього зграями проходили новачки з інших кланів зі своїми кураторами. Учні старших курсів не збивалися в групи, а статечно проходили повз, поглядаючи зверхньо на новеньких. Не минуло й хвилини, як до нього підійшли Гвелінор і Касталатус у супроводі учня-куратора. Вони віддали ключі від кімнат Багукхану та всі разом вирушили на перший урок.

У коридорі перед класом юрмилися нові учні з усіх кланів. На обличчях були радість, страх, збентеження. Новачки не знали, як себе вести, тому тулилися одне до одного по кланам. Розмов майже не було, тому в коридорі стояла гнітюча тиша очікування. Скрип дверей розірвав тишу, як вибух. З класу виглянула голова директора школи і посміхнулася.

— Ну що, учні, прошу на перший урок. Заходьте, сідайте, — запросив усіх Магістр Хеган.

Учні зайшли в клас та почали вибирати собі місця. Через те що учнів-кураторів з ними вже не було, то Гвелінор і Касталатус дивилися на Ніка як головного, чекаючи його рішення. Він не поспішав. Пропустивши учнів всіх інших кланів, він увійшов до класу, роздивився і вибрав для них місця за спинами інших учнів, які вже зайняли всі передні столи. Нік завжди любив сидіти ззаду, але зараз особливо сховатися не вдавалося. У класі було всього п’ятнадцять учнів. Директор зійшов на кафедру, почекав, поки всі заспокояться, та почав урок.

— Ну що ж, учні. Сьогодні починається ваше навчання в магічній Школі будинку Каса Альєнте. Це буде важкий шлях довжиною в чотири роки. Ті, хто буде лінуватися і погано займатися, можуть покинути школу достроково, проте я сподіваюся, що серед вас ледарів немає. На цьому занятті я трохи розповім вам про те, чому і як ви будете вчитися. Але спочатку хочу познайомитися з вами ближче та вручити кожному нагрудний знак учня Школи.

Він узяв зі столу список учнів, коробку зі знаками, витягнув один, роздивився і запросив першого учня.

— Знак учня клану Вільних. Оджи Гветал, прошу підійдіть до мене, — сказав урочисто директор.

Оджи підійшов до кафедри, отримав свій знак учня і з гордим виглядом повернувся на своє місце. Так по черзі всі отримали свої знаки. Останнім директор назвав ім’я Ніка. «Цього слід було очікувати», — подумав він та пішов до кафедри. За спиною чувся шум. Він не був присутній на урочистій церемонії представлення нових учнів, тому всі вперше бачили його. З боку Лисиць та Стовпів почулися насмішки та жарти на його адресу.

— Ану, тихіше, а то зараз почну карати, — гримнув Магістр Хеган, щоб заспокоїти учнів. — Ну що, Ніку, тобі напевно доведеться важче всіх. Сподіваюся, у тебе вистачить терпіння і бажання.

— Подивимося. На жаль, від моїх бажань вже мало що залежить, — відповів учень, взяв знак і пішов на своє місце.

Він сів на місце і мимоволі почав крутити в руках знак учня Школи. Як розповідав Зонколан, це повинна була бути проста прямокутна срібна пластина зі шпилькою та з цифрою, що позначає рік навчання в школі. Але кожен клан вирішив виділитися, тому на знаки тепер наносили не тільки цифру з роком навчання, але й позначення клану. На пластинці, що він крутив у руках, був вибитий срібний дракон, який в лапах тримав цифру один. Нік озирнувся і побачив, як інші учні теж розглядають свої знаки та обмінюються з іншими, щоб побачити зображення на них. Певно, така поведінка учнів була звичною для директора і він не робив зауважень, а дав усім досхочу задовольнити цікавість. Нік піддався загальній ейфорії і з задоволенням розглядав знаки. Так, на знаку учня клану Лисиць було вибито один язик полум’я, у Стовпів було все абсолютно просто — один стовп. У Роз — одна троянда, у Птахів — одне перо, і тільки Вільні виявилися вірні старим традиціям. На їх пластині була вибита лише цифра один.

— Ну що, всі намилувалися своїми новими іграшками? — повернув усіх до заняття директор. — Давайте продовжимо. Ці знаки ви всі повинні завжди носити на одязі, в першу чергу за межами Школи. Це дуже важливо для вашої безпеки. Пам’ятайте, що за свої вчинки, справи та навіть слова ви несете відповідальність не тільки перед нашою державою в особі його короля, але в першу чергу перед магічним Будинком Каса Альєнте. Ми намагаємося порушників карати самі, а вже потім його карає держава. Кожен з вас, будучи учнем або й магом, може звертатися по допомогу до будь-якої людини, чиновника або лицаря. Як тільки ви пред’явите свій знак та підтвердите, що є членом магічного Будинку, вам буде надана будь-яка поміч. Тому так важливо мати свій знак завжди при собі. Це вам зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів за всіх Нік. — Але ж такий знак може пред’явити будь-яка проста людина, не будучи магом. Ну, наприклад, неуважний чарівник загубив, а хтось знайшов.

— І таке буває. Тому, по-перше, не губіть їх, а по-друге, на кожен знак накладено заклинання. Потрапивши у ваші руки, вони частково з’єднуються з вами. У кожному місті, казармі, державній установі є маг, який, вимовивши певне заклинання, побачить, чи є ви учнем і чи пред’явлений вами знак ваш або чужий. За використання чужого людина буде суворо покарана. Отже, зі знаками розібралися. Тепер розповім про навчання. Пару найближчих тижнів будуть дуже насиченими. Зазвичай заняття в школі складаються з лекцій, практичних занять, індивідуальних занять з викладачами, самостійної підготовки, ну і, звичайно ж, з іспитів. На цьому тижні у вас будуть в основному тільки лекції та знайомство зі школою, але в кінці тижня вас чекає дуже важливий етап. Ви пройдете первинну ініціацію як маги. Це означає, що з цього моменту ви зможете виконувати прості заклинання. Наступний тиждень будете навчатися основам магічної справи і головному для кожного чаклуна — накопиченню магічної енергії, а також пройдете випробування на здібності до видів магії. Наприкінці другого тижня тим, хто не буде лінуватися, належить пройти повну ініціацію мага, яку з кожним з вас проведе наш Вищий. А далі все просто. Заняття, заняття і ще раз заняття. Після того, як ви пройдете всі випробування на магічні здібності, для кожного підготують індивідуальні плани занять. Звичайно, в цьому семестрі ви в основному займатиметеся цілою групою, але чим далі, тим більше буде індивідуальних занять за видами магії. І не забувайте: наприкінці пори підсумків, вас чекають іспити. Тому лінуватися не варто.

Директор зробив паузу, підійшов до столу та випив склянку води, щоб перепочити. Частина учнів, особливо допитливих, вже закінчували писати другий лист пергаменту. Листи перед Ніком залишалися абсолютно чистими.

— Отже, тепер трохи детальніше про те, чим ви будете займатися в найближчі пару днів, — продовжив директор. — Сьогодні на вас чекають дві лекції з основ магії, відпочинок і обід. А після обіду ви всі відправитеся на медичний огляд до наших лікарів. Завтра в першій половині дня знову лекції, після обіду знайомство зі Школою.

Він хотів продовжити розповідати, що чекає першокурсників ще на цьому тижні, але тут у повітрі пролунав срібний передзвін. Нарешті перерва. Цього разу дзвінок порадував Ніка набагато більше, ніж вранці.

— Перше заняття закінчилося. Перерва десять хвилин і продовжимо далі, — сказав директор та вийшов з класу.

Учні, як маленькі діти, схопилися з місць і радісно почали обмінюватися враженнями. Всіх переповнювали емоції та отримана інформація. Вони збилися групами й почали жваво обговорювати почуте. Нік вийшов в коридор розім’яти затерплі ноги, де одразу зіштовхнувся з магістром Зонколаном.

— Привіт, Ніку. Ти мені якраз і потрібен. Давай збирайся, нам треба одну термінову справу зробити. А то мені завтра їхати, а це невідкладно.

— Так у мене ж заняття скоро почнеться, — здивувався учень.

— Не хвилюйся. Це перші спільні заняття. З Хеганом я домовився. Ще одне. Касталатуса з собою захопи.

Він зайшов у клас, зібрав свої чисті аркуші в папку та покликав Касталатуса. Той теж здивувався такому розвитку подій, але, слухняно зібравшись, пішов з Ніком.

— Зараз забіжимо до вас у кімнати, візьмете свої документи і підемо до Законника, — сказав Зонколан, оглянувши їх.

Прийшли до житлового корпусу. Нік з Касталатусом вирушили в кімнати, а Зонколан залишився розмовляти з Багукханом. Учні швидко збігали за документами й вирушили слідом за Магістром довгими коридорами Школи. Магістр своїми великими кроками, здавалося б, йшов не поспішаючи, але учням доводилося підбігати, щоб встигнути за ним. Через п’ять хвилин такої погоні вони дісталися до адміністрації Школи. Нік вперше потрапив в цю частину, тому з цікавістю розглядав все навкруги. Написи на дверях кабінетів говорили самі за себе. Вони зупинилися біля дверей з написом Майстер Хедре Ловен Законник. За дверима хтось розмовляв. Бесіда перервалася, коли керівник клану, не постукавши, відчинив двері.

— А, ви обидва тут? Чудово, — сказав Зонколан, заходячи до кабінету, — швидше впораємося.

Він виштовхав перед собою учнів, які розгублено оглядалися на всі боки, не розуміючи, що від них хочуть.

— Ніку, Касталатусе, знайомтеся. Це, напевно, одні з найголовніших людей у Школі, — шумно продовжив магістр. — За столом сидить Майстер Хедре Ловен — Законник нашої Школи. Він оформляє всі документи, а також карає за провини. Його гість — це Майстер Анта, головний казначей. У його хлопців ви будете отримувати належну вам щотижневу стипендію. Також у нього можна зберігати гроші, коштовності і документи.

— А ці двоє, — вказав на Ніка і Касталатуса, — нові учні школи з мого клану.

— Ну, чудово Зонколане, — ліниво сказав Майстер Ловен. — Від нас що ти хочеш?

— Хедре, треба, щоб ти оформив договір про право на мага, — спокійно продовжив глава клану. — Тут така справа. Навчання учня Касталатуса сплачує не клан, а ось цей інший учень Нік Еліша. Якраз тут Анта. Він отримає та підтвердить оплату.

— Нічого собі. Такого я не пам’ятаю. Учень оплачує навчання іншого учня. Краще б він за себе заплатив, а не належав клану, — здивовано промовив Законник.

— За себе він також сам оплатив. Він вільний член клану Срібних Драконів. Ось його документи, — сказав Зонколан і простягнув Ловену кілька аркушів.

— А це тобі має сподобатися, Майстре Анта, — з посмішкою продовжував Глава клану. І простягнув тому знайомі Ніку грошові розписки.

— Так, це мені подобається, — задоволено промовив скарбник, розглядаючи розписки. — Ніку, дай мені свої документи, щоб я переконався, що це твої гроші.

Учень простягнув Майстру Анта свою грамоту, що засвідчувала його особу, ту, яку йому дав Зонколан при першій зустрічі на Франі. Скарбник уважно прочитав грамоту, звірив її з розписками і передав її Законнику.

— У мене все правильно. Оплата внесена саме Ніком Елішою Гаммел Крігером, — сказав Анта, звертаючись до Ловена. Потім уважно подивився на Ніка й спитав: — Звідки такі величезні гроші у тебе, учню? Я начебто знаю всі багаті сім’ї в Тротсі.

— Я не з Тротса. Ще недавно я жив у Іриді. А гроші це спадок, який зараз став у нагоді, — спокійно відповів Нік. Легенду, яку йому придумав магістр, він вивчив добре.

— Зонколане, а як з підданством? — запитав Законник, коли почув відповідь.

— Все в порядку, — відповів Магістр і простягнув майстру Ловен ще один аркуш паперу. — Законник клану Драконів посвідчив заяву Ніка про відмову від підданства Іриди і прийняття підданства Тротса. Вчора я його завірив у королівського законника.

— Так, дійсно все гаразд, — підтвердив Ловен, кілька разів перечитавши документ. Ну добре, раз всі документи в порядку, то я зараз складу договір. Справа ця не швидка, тому ви двоє, — вказати він на учнів, — почекайте за дверима, біля мого кабінету. Вас покличуть. А ви двоє мені не заважайте, щоб я не наробив помилок, — сказав законник Зонколану і майстру Анта.

Учні вийшли з кабінету законника і всілися на лавці в коридорі. Нік, не виспавшись за ніч, почав дрімати. Але новий друг не дав йому цього зробити.

— Ніку, так це, виходить, ти мені оплатив навчання в Школі? — запитав він.

— Угу, — промимрив у відповідь Нік, не відкриваючи очей. Йому дуже не хотілося заглиблюватися в цю тему та й подрімати збирався.

— Але чому? Це ж величезні гроші, — не вгамовувався Касталатус.

— Ну ось так вирішив і сплатив. Я не можу тобі всього розповісти, але мені здалося, що так буде краще всім. Можливо, якось іншим разом я тобі докладніше поясню, — відповів Нік, все ще сподіваючись, що його залишать у спокої. — Тебе все одно викупив би якийсь із кланів. Швидше за все Лисиці. Мені не хотілося, щоб ти потрапив до їх загребущих рук. Некромант це не простий маг Повітря або Води. І взагалі. Не забивай собі голову дурницями. Вчися і все. Головне, нікому про це не розповідай. Будуть менше знати — буде всім краще. А зараз дай мені подрімати трохи. Я дуже пізно ліг і зараз відчуваю себе вареним.

Нік знову спробував розслабитися та подрімати. З кабінету час від часу чувся гучний голос Зонколана та сміх. Минуло хвилин десять і з-за дверей долинув крик Майстра Ловена:

— Так. Ви двоє мене вже дістали. Я вже третій раз починаю писати договір. Анта, давай йди до себе. Ти вже отримав оплату, йди радій поповненню скарбниці. А ти, Зонколане, йди подивися, як там твої учні, і дайте мені нарешті спокійно дописати договір.

Нік зрозумів, що поспати вже не вдасться. Двері відчинилися і в коридор вийшли Зонколан та Майстер Анта. Не дивлячись на крики Ловена, вони продовжували жартувати й сміятися. Скарбник рушив до себе в кабінет, який знаходився поруч по коридору, а Зонколан сів поряд з учнями.

— Магістре, напевно треба вам поговорили з Законником і Скарбником, щоб інформація про цей договір не поширювалася по Школі, — сказав Нік.

— Згоден. Нам зовсім не потрібно притягувати до тебе зайву увагу. Закінчимо з договором і обов’язково з ними поговорю. Хоча вони небалакучі хлопці. Вміють зберігати таємниці, але попередити все-таки варто, — відповів Голова клану. — До речі, хотів тобі сказати, що твоя інтуїція тебе не підвела. Сьогодні зранку мене вже дістали глави кланів Лисиць і Стовпів. Хотіли перекупити Касталатуса. Уявляєш, пропонували за нього тридцять тисяч. Але я послав їх. Тож тебе можна привітати з вдалою покупкою.

— Авжеж. Як на невільничому ринку. Тридцять срібних монет. Смішно, — сказав більше для себе Нік і продовжив: — Поки у нас є час, я ще хотів запитати про одну людину, яку зустрів вчора і з яким ви сьогодні розмовляли, доки ми з Касталатусом ходили в свої кімнати за документами.

— Ти маєш на увазі Багукхана?

— Так, його. Мені б дізнатися про нього більше, — сказав Нік.

— А чого це він тебе так зацікавив?

— Вчора вночі, коли ми поверталися з кухні в кімнати з Матотору, мені довелося з ним познайомитися. Чесно кажучи, він справив на мене сильне враження. Він взяв мене за руку та намагався покопатися в моїй голові.

— Зачекай, — зупинив його Зонколан і, повернувшись до другого учня, сказав: — Так, Касталатусе, ми з Ніком підемо пройдемося, а ти сиди тут. Якщо Майстер Ловен закінчить договір, покличеш нас. Ми будемо в залі за рогом. Пішли, Ніку.

Вони піднялися та пройшли в зал, щоб продовжити розмову без зайвих вух. Як тільки вони завернули за ріг, Зонколан почав розпитувати:

— Я зовсім про нього забув. Він дуже сильний маг думки. Може легко отримати будь-яку інформацію з твоєї голови. Що він зміг дізнатися?

— Думаю, що нічого особливо важливого і таємного, — заспокоїв Нік Магістра. — У мене є маленький подарунок від Гуру — надійний захист від проникнення в мій мозок. Але дещо він все-таки зміг відчути. Він сказав мені таку фразу: «Той, хто хотів сховати, сховав добре. Але я радий, що та яка знайшла, все ще з нами». Виходить, що він виявив захист Вищого та повну ініціацію і про Ліну теж дізнався.

— Це все, що він сказав? — запитав Зонколан.

— Це все. Але й це немало. Я сподіваюся, що в Школі більше немає інших таких самих проникливих магів? А то наші секрети дуже скоро можуть перестати бути секретами.

— На щастя, таких сильних магів Думки поблизу більше немає. Є ще придворний маг короля. Теж сильний в цій справі, але йому дуже далеко до Багукхана. Найсильнішою у цій царині за всі роки у нас була Ліна. Що ж ти мені про захист не сказав? Я вже перелякався. Але видно, Гуру тобі королівський подарунок зробив, раз Багукхан не зміг подолати його захист, — трохи заспокоївшись, сказав Глава клану.

— Гаразд, подарунки подарунками. Ти мені краще розкажи, хто такий цей Багукхан? І чому, якщо він такий сильний маг, то працює вахтером в учнівському корпусі? — вирішив дізнатися Нік.

— Боюся, що особливо багато я не зможу тобі про нього розповісти. Це найзагадковіша особистість у нас. Ніхто не знає, скільки йому років. Іноді мені здається, що він тут з часів створення Ордена. Будь-який чарівник тобі скаже, що з першого дня його перебування в школі Багукхан вже був там. Він набагато старше будь-кого з нині живих, навіть, більше того, в книгах-записах Школи його ім’я зустрічається ще багато сотень років тому. З часом всі стали його називати Хранителем. Він напевно міг би бути вічним Главою магічного Ордену Каса Альєнте або вічним директором цієї Школи, але ніколи не був ні тим ні іншим. Йому пропонували багато разів, навіть кілька разів при мені, весь час відмовлявся. Він міг би викладати, але теж цього не робить, щоправда з кращим учням, яких обирав сам, він займався особисто, зокрема і з Ліною. Часто в складних ситуаціях маги, військові і навіть королі зверталися за порадою до Багукхана. Це останні сорок років у нас спокійно, а до цього були періоди, коли країна та Магічний Орден десятиліттями воювали. І без його порад не обходилося. Але весь час він залишався на своєму місці, опікувався учнями школи і молодими магами. Крім сильного дарунка магії Думки він ще володіє кількома дивовижними здібностями, яких я не зустрічав ніколи. Він вміє створювати купол, через який не можуть проходити чари. Часто цю його властивість використовують при випробовуваннях на магічні здібності або при магічних поєдинках. Ще одне його вміння — може на час позбавляти людину здатності до чар, ніби перекриває потік сили в мага і не дає тому творити заклинання. Я знаю що у часи воєн його запрошували, коли треба було допитати полонених магів. Мабуть, більше нічого такого цікавого або важливого про нього розповісти я не можу, — закінчив свою розповідь Зонколан.

— Дивно, чому Ліна мені не розказала про нього, — здивувався Нік. — Вона розповідала про багатьох, з ким я мав зустрітися, але про нього ні слова. Треба буде запитати у неї при зустрічі.

Магістр щось хотів відповісти, але тут з-за рогу вискочив Касталатус і перебив його.

— Магістре, там Майстер Ловен закінчив договір та кличе вас до себе.

Вони всі повернулися в кабінет Законника Школи, щоб закінчити справу. Ніка змусили ретельно перечитати довгий договір, написаний на двох сторінках. Він все життя не любив читати договори, але в цей раз втекти від цього не вдалося. З договору він дізнався, що тепер володіє всіма майновими правами на Касталатуса до виплати їм внесеної суми. Зробити вільним бідолаху може в будь-який момент за своїм бажанням. Касталатуса теж змусили перечитати договір. Але було видно, що за радість потрапляння в Школу він міг би підписати ще більше кабальний документ.

— Ну що, ви обидва уважно прочитали договір? — офіційно запитав Майстер Ловен. І коли учні кивнули у відповідь, продовжив: — Тепер підписуйте. Спочатку ти, Ніку. Тепер ти, Касталатусе. Твоя черга, Зонколане, розписатися як свідок. Ну а я скріплю цей договір підписом та печаткою Школи.

Підписавши і поставивши печатку, Майстер Ловен простягнув Ніку договір. Учень не був упевнений у збереженні такого важливого документа, тому передав його на зберігання Зонколану. На душі було трохи бридко — огидно відчувати себе власником іншої людини.

— Так, ви двоє, бігом до себе в кімнати, залишите там свої документи, візьмете письмове приладдя і на третє заняття. А я зостануся, мені ще треба поговорити з Майстром Ловеном, — сказав суворо Зонколан та виштовхав учнів за двері.

Останнє на цей день заняття було першим з Загальної магії. Проводив його так само сам директор. Нові учні із захопленням ловили кожне слово викладача. Нік, навпаки, займався тільки тим, що боровся з бажанням поспати. Більшу частину того, що розповідав Магістр Хеган, він уже знав із занять з Ліною, тому листи для записів у нього залишалися чистими. Періодично він все-таки провалювався в напівдрімоту, за що отримав зауваження від директора. Але врешті-решт в голові прозвучали срібні передзвони, що сповістили про те, що муки на сьогодні закінчені.

Молодь обурювалася, що так швидко завершилися сьогодні заняття, а Нік вже крокував до себе. До обіду залишалося ще трохи часу, й він хотів відпочити, але не судилося. Відчинилися двері і в кімнату увірвався товстун Матотору, а з-за його спини визирав переляканий Касталатус, що не наважився зайти в кімнату.

— Господи, Матотору, що тобі від мене треба? — спитав він, не відриваючи голови від подушки.

— Ніку, вставай. Там обід скоро почнеться. Давай швидше, — скоромовкою проговорив товстун.

— А ти, бідний, без мене не міг ніяк впоратися з цим? — відповів Нік, намагаючись підняти своє тіло з ліжка.

— Ну ти чого? — образився учень. — Я ж бачив, що вранці ти не встиг нормально поїсти. Цього разу вирішив, що треба вчасно прийти й гарно наїстися.

— Гаразд, не ображайся. Спасибі, що зайшов. А то дійсно я б проспав обід, — глянув на не розібрані валізи і зрозумів, що переодягнутися не вийде. — Слухай, Матотору, а де тут можна речі попрасувати? А то мені якось набридло ходити в одному і тому ж четвертий день.

— Так треба віднести в господарську частину. Там виперуть, попрасують та занесуть до кімнати. Добре, що в Школі це роблять працівники господарської частини. Не треба самому возитися. Ти захопи з собою що треба, занесемо по дорозі, це поруч з їдальнею.

Нік швидко вибрав потрібні речі, взяв із собою пару монет, щоб заплатити, та вийшов у коридор, де вже згораючи від нетерпіння його чекали Матотору і Касталатус.

— Ну, пішли. Веди нас. О, вічно голодний товаришу! — пожартував Нік.

Він вже трохи краще орієнтувався в коридорах Школи, але все рівно сам не зміг би швидко знайти їдальню. Товстун жалісливим поглядом провів двері в їдальню та повів хлопців у госпблок. На щастя, він виявився зовсім не далеко. Вони спустилися в підвал і їх обдало гарячою парою від чанів з водою. Тут же знаходилися столи, на яких жінки прасували речі. Нік був не єдиним, хто вирішив скористатися допомогою, тому довелося навіть стати в чергу. Учні віддавали ганчіркові сумки з речами на прання і називали номер.

— Слухай, а що за номер вони називають? — запитав він у Матотору.

— Номер своєї кімнати. Після прання і прасування речі приносять та залишають біля кімнат. Ти, напевно, не помітив там на стіні спеціальні гачки для цього.

— Та вже зовсім з жиру біситеся ви тут. А що, самому прийти вже навіть ліньки? — зло запитав Нік.

— Вважається, що учнів та викладачів нічого не повинно відволікати від навчання. До речі, працювати в Школі дуже престижно і прибутково на будь-якій посаді. Сюди величезна черга бажаючих, а посади, навіть прачок, часто передаються у спадок, — здивувався Матотору обуренню новенького.

— Мені тільки попрасувати. Номер п’ятдесят сім. Будь ласка, якщо можна швидше, відносити не потрібно, я сам через півгодини заберу, — сказав Нік, передаючи речі, коли підійшла його черга.

Здорова жіночка, на вигляд років сорок, на мить відірвалася від аркуша, на якому записувала номери кімнат, і здивовано подивилася на нього.

— Ти що, новий учень? У нас багато роботи. За півгодини не встигнемо. Але через годину можемо принести до кімнати.

— Не потрібно. Я сам заберу. Дякую, — відповів він та помітив ще більше здивовані очі приймальниці.

«Ну й порядки тут. Слово подяки викликає у людей ступор», — подумав учень йдучи із пральні.

На превелику радість товстуна, вони нарешті дісталися до їдальні. Не дивлячись на страх перед незнайомими стравами, Нік все-таки вибрав собі повноцінний обід, запитуючи у Матотору про склад всіх страв. Виявилося, що більшість продуктів, які туди входили, були поширені на Землі, але смак страв був іншим. Напевно, різниця все-таки була. Їв не поспішаючи, бо вирішив після обіду одразу заскочити в пральню забрати речі, щоб потім не шукати дорогу.

— Слухай, Матотору, а чому учні їдять те, що пропонують, а викладачам приносять те, що вони замовляють?

— На те вони й викладачі. Їжа учнів входить у вартість навчання, а викладачі можуть їсти те саме, що й ми, або доплачувати і їм готуватимуть те, що вони хочуть. Більшість воліють доплатити та насолоджуватися улюбленими стравами, — промимрив у відповідь Матотору з повним ротом.

— А учні теж можуть доплачувати і замовляти їжу?

— Я навіть не знаю. Всі задоволені тим, як годують.

— Гаразд, дивлюся, ви тут надовго ще. Я піду сходжу в пральню заберу речі та повернуся за вами. Сподіваюся, Матотору, ти до того часу вже впораєшся з цією горою їжі, — сказав Нік і вийшов з їдальні.

Він швидко дійшов до госпблока, але його речі тільки почали прасувати, тож став осторонь і дивився, як молода дівчина зайнялася ними. Узявши футболку й джинси, вона довго розглядала їх з усіх боків, потім покликала старшу працівницю. Вони про щось перемовлялися, поглядаючи на Ніка, врешті підійшли до нього.

— Пробачте, — нерішуче промовила дівчина. — Але я ніколи раніше не бачила таких речей та не знаю, як їх прасувати, щоб не пошкодити.

— Нічого незвичного у прасуванні цих речей немає, — заспокоїв її учень. Він сам не знав, як відреагують речі на місцеві праски. — Прасуйте як зазвичай, тільки через вологий шматок тканини.

— Добре. Я намагатимуся швидко, щоб вас не затримувати, — зніяковіла дівчина та пішла виконувати свою роботу.

Обережно випрасувавши футболку, вона вже сміливіше і швидше впоралася з іншими речами. Розвісивши їх на вішалки, вона принесла їх Ніку.

— Дивовижні у вас речі, — сказала вона, простягаючи вішалки. — Я скільки тут працюю, ніколи таких не бачила. Тонкі та м’які. І кольори такі яскраві.

— Я просто з далеких місць приїхав. Тому й речі трохи інші у мене. Спасибі вам за роботу. Ось невелика подяка, — сказав Нік і простягнув дівчині пару срібних монет.

— Ну що ви, що ви, — збентежилася дівчина. — Це наша робота. Нам за неї добре Школа платить.

— Нічого. Це від мене невеличкий додаток. Як вас звати?

— Мене звуть Те Ма, — ще більше почервоніла дівчина.

— А мене звати Нік. От і познайомилися. Те Ма, у мене до вас буде маленьке прохання. Я живу в номері п’ятдесят сім. Ви не могли б особисто займатися моїми речами? Пранням і прасуванням. Ви самі бачили, що вони трохи не такі, як інший одяг, а мені вони дуже дорогі. Не хотілося, щоб їх зіпсували.

— Так, звичайно, Ніку. Я скажу приймальниці, щоб віддавала мені ваші речі.

— От і чудово. Ще раз спасибі вам, Те Ма. До побачення, — мовив він, чим ще більше збентежив дівчину.

Під обурені стогони Нік витягнув товстуна з-за столу і вони відправилися до себе в кімнати. Касталатус весь час був поруч. Ніку аж стало смішно через те, що вони скрізь пересувалися такою колоритною трійцею. Хороший обід та недосип вночі швидко вклав його в ліжко і занурив у солодкий сон. Напевно, він так і проспав би до ранку, якби його знову нахабно не розбудили стуком у двері. «Як же добре було на Землі. Вимкнув мобільний і все, ніхто тебе не знайде, не підніме. А тут стукають та стукають. А якщо б двері зробити м’якими? У що б вони тоді стукали?» — подумав Нік, встаючи з ліжка. Він відкрив двері і з подивом виявив за нею не галасливого Матотору, а тихого Касталатуса.

— Що сталося? Достойний продовжувач справи Шкільного дзвону, — видавив із себе Нік.

— Ти проспав медичний огляд. Вже практично всі нові учні пройшли його. Я думав, ти вже там, а потім зрозумів, що ти заснув після обіду. Ось і прибіг тебе попередити, — скоромовкою випалив Касталатус.

— От лихо. Невже я так довго спав? Треба таки завести собі будильник, а то завжди буду запізнюватися, — сказав собі учень. — Дякую. Молодець, що розбудив. Зачекай хвилину, я перевдягнуся, проведеш мене на огляд.

Він пошкодував, що перед оглядом не може нормально помитися, хоча з радістю одягнув чисту білизну й нові випрасувані речі, взяв заготовлені подарунки та відправився за Касталатусом до лікарів. Коли вони прибігли, учнів вже не було. Нік заглянув в приймальню лазарету, де проходив огляд. У кутку зали, біля столу стояла жінка, а навколо неї юрмилися з десяток учнів старших курсів. Він зайшов у зал і привітався.

— Що вам потрібно тут? — суворо запитала жінка.

— Та ось, на огляд прийшов, — відповів учень.

— Тебе не вчили приходити вчасно? Огляд вже закінчено, — сказала магеса й повернулася до учнів.

— Ну, може, вибачите старого? Пам’ять вже підводить, та й по коридорах бігати швидко не можу, — спробував пожартувати Нік, підходячи до групи учнів. Всі вже відволіклися та стежили за незвичайним учнем, який нахабним чином порушує всі правила Школи.

— Старий кажеш? Скільки ж тобі років, старий? — відреагувала магеса на жарт.

— Так уже сорок два набігло, — зображуючи старого, відповів Нік.

— Мені вже вісімдесят три. Хоча для учня першого року ти дійсно немолодий.

— Та невже? Ніколи не повірю. Виглядаєте ви максимум на сорок, — вирішив зробити комплімент.

— Що за грубі лестощі? — відповіла жінка. Але все-таки посміхнулася і трохи почервоніла.

— Що, були зайві гроші? Вирішив погратися в мага? — глузливо додала магеса, вважаючи, що порушник — багатий ледар, який не має магічного Зерна, а для розваги купив собі місце в Школі.

— Я настільки лінивий, що добровільно, навіть для розваги, ніколи б не ганьбився, йдучи в Школу разом з молоддю. Так вийшло. Знайшли Зерно, відправили до Школи, — відповів Нік. Його навіть трохи зачепило таке припущення.

— Добре. Ми оглянемо тебе, раз прийшов, — пом’якшала жінка, зацікавившись. — Всі вільні на сьогодні. Завтра підведемо підсумки сьогоднішнього вашого тестування. Полі і ти, Амалі, залишіться. Подивіться ще й цього новенького.

Всі учні вийшли, хоча було видно, що їм цікаво подивитися, чим все закінчиться. Залишилося дві дівчини. Одна зовсім молоденька, довга, сутула та незграбна. Друга, навпаки, виглядала старше, років на 25 і була дійсно красунею. Задивившись на неї, він проґавив, як магеса щось його запитувала. Їй довелося повторити голосніше, щоб він зрозумів запитання.

— Як тебе звуть, учню? — перепитала вона.

— А… — до нього дійшов нарешті зміст питання. Від відірвав погляд від молодої красуні, щоб відповісти. — Мене Нік. Нік Еліша Гаммел Крігер.

— Мене звуть Магістр Целмаліт. Надалі будь уважнішим. Давай роздягайся, — і, повернувшись до однієї з учениць, додала. — Полі, запиши, будь ласка, ім’я та вік учня й приготуйся першою його оглянути.

— Може, не варто бентежити молодих дівчат моїм старечим тілом? — пожартував Нік, знімаючи з себе одяг. — Вони все ж таки звикли бачити молоді красиві тіла, а тут я.

— Припини жартувати, — суворо сказала Целмаліт. — Вони майбутні лікарі і повинні дивитися не на тіло, а на його проблеми.

— Вони дівчата в першу чергу. Я сподіваюся, труси мені не треба знімати? — Не зміг утриматися від провокаційного питання. Подивившись на учениць, він помітив, що вони почервоніли від таких його зауважень.

— Негайно припини жартувати. Що це за білизна на тобі? Треба було залишити тобі штани. Сором який, — відповіла магеса, подивившись на нього. Він сам зрозумів, що для Франа його плавки дуже неприродно виглядають. — Гаразд, лягай на кушетку, старайся не рухатися та не розмовляти. Полі, починай обстеження.

Учень влігся зручніше на кушетку та став спостерігати за діями учениці. Вона промовила заклинання і навколо її долонь з’явилося невелике світіння. Проводячи руками над тілом, вона ніби сканувала його. Він зауважив, що дівчина не має великого досвіду в цьому, тому сильно хвилюється. Хотів її підбадьорити, але, згадавши заборону на розмови, лежав тихо, не заважаючи проводити над собою тести. Полі витратила на його обстеження хвилин десять, уважно прислухаючись до своїх відчуттів та перевіряючи, поверталася до вже пройдених ділянок тіла. Коли вона закінчила, магеса почали її розпитувати про результати. За словами молодої учениці, зі здоров’ям Ніка було майже все в порядку. Ніяких серйозних захворювань або відхилень вона не знайшла. Зауваження про зайву вагу не справило на Магістра враження, тому що це було видно при зовнішньому огляді. Целмаліт щось записала собі на аркуші та запросила другу ученицю для обстеження. Він знову замилувався молодою жінкою, коли та підійшла до нього.

— У мене є невелике прохання, — сказав Нік, підвівшись на кушетці.

— Що ти хотів? — запитала Магістр.

— Можна мене накрити простирадлом хоча б нижче пояса? А то гарні дівчата ходять тут навколо мене колами. Боюся, що моя реакція на це буде занадто помітною, — сказав він, знову змусивши почервоніти дівчат.

— Дійсно, вигляд у тебе досить непристойний, — погодилася керівниця. — Амалі, накрий, будь ласка, учня простирадлом. Йому буде спокійніше та й тебе відволікати не буде.

Дівчина виконала прохання, але при цьому почервоніла ще сильніше. Ніку стало трохи спокійніше за свою реакцію, він розслабився та смиренно дав себе просканувати. На цей раз процедура пройшла значно швидше. Було помітно, що Амалі більш досвідчена знахарка, вона майже не зупинялася і не поверталася, рухи були точні й упевнені. Її результат більше здивував.

— У учня проблеми з головою. Іноді бувають болі. Але зараз стан непоганий, хоча плями ще є. Невеликі проблеми з серцем і шлунком. Проблеми з ногами, особливо з колінами, але це, напевно, через надмірну вагу, — підбила підсумок Амалі. — Що я ще помітила… Мені здається, що є магічний вплив на організм. Хтось недавно лікував його. Дуже тонко, я змогла лише тіні вловити. А що робили і хто, я не можу визначити.

— Ніку, тебе недавно лікував маг-цілитель? — запитала Магістр.

— Було діло. Так що Амалі не помилилася.

— Добре Амалі. Молодець. Зараз я перевірю сама. Подивимося, чи все ти помітила, — сказала Целмаліт та підійшла до кушетки.

Він очікував такої ж процедури у виконанні магеси, але все було трохи по-іншому. Вона закрила очі, зосередилася і промовила заклинання. З її рук потекло синє сяйво, яке огорнуло учня, ніби кокон. Магістр не водила руками над тілом. Вона не рухалася взагалі, а просто сканувала все тіло відразу магічним сяйвом. Як тільки одна ділянка тіла вивчалася, сяйво там пропадало. Через пару хвилин все сяйво зникло, а магеса задоволено відкрила очі. «Оце так. Не треба ні рентгена, ні МРТ, ні УЗД. Іноді магія все-таки сильніша за науку і техніку», — подумав Нік.

— Амалі, більш менш добре. Пропустила пісок у нирках, щоправда там тільки залишки. Хтось добре почистив. Дійсно, хтось чудово попрацював над твоїм організмом, Ніку. Це мав бути дуже сильний маг, свою роботу зміг майже повністю приховати. Я й не знаю, хто б це міг бути. Навіть я так тонко не змогла б зробити. Дуже цікаво. Учню, ти можеш назвати ім’я мага, який тебе лікував? — запитала Целмаліт.

— На жаль, я не можу сказати. Мене просили зберегти це в таємниці, — відповів він, встаючи з кушетки.

— Я не знаю, чому це повинно бути таємницею. Мені неприємно це чути. Я думала, що знаю всіх сильних магів-цілителів, тим більше що майже всіх їх я навчала, — розлютилася магеса. — Ніку, ти можеш одягатися та йти до себе.

— Магістре, вибачте мені. Чи можу поговорити з вами наодинці? — попросив він, натягуючи штани. — Може, тоді я зможу відповісти на ваші запитання.

— Що за дурні таємниці, учню? — фиркнула магеса, але, мабуть, цікавість виявилася сильнішою. — Добре, дівчата, можете йти. Завтра обговоримо ваше тестування.

Учениці обурено подивилися на Ніка. Не дивлячись на видиму стриманість, вони все одно залишалися дівчатами, яким було цікаво. А тут їх позбавляли можливості дізнатися таємницю. Витримавши спопеляючі погляди, він одягнувся, зачекав, поки учениці вийдуть із залу, і взяв невеликий пакунок, який приніс з собою.

— У мене є для вас невеликий подарунок. Поки не скажу від кого. Спершу лист для вас. Прочитайте. Я не знаю, що там написано. Але велике прохання, все, що ви з листа дізнаєтеся, збережіть в таємниці, — сказав і простягнув листа магесі.

— Які страшні таємниці. Може, мені краще не читати цього листа? — відповіла Целмаліт.

— Можете не читати. Якщо вас потім не мучитиме цікавість, хто так акуратно попрацював над моїм організмом, — посміхнувся Нік.

Він знав, що цікавість все-таки пересилить. Вона взяла пакет, розгорнула його та дістала лист. Він був довший, ніж такий самий лист, адресований Атавхаю, та й реакція на нього була трохи інша. Якщо демон стрибав від радості, то Целмаліт почала плакати. Нік дуже не любив, коли жінки плакали. Він не знав, що робити і як зарадити, тому трохи зніяковіло стояв, чекаючи, що скаже знахарка.

— Ти ж, звичайно, не скажеш, де вона? — запитала Целмаліт, трохи заспокоївшись.

— Звичайно ж, ні, — відповів учень. — Це для її ж безпеки. Так буде краще для всіх. Але якщо все буде добре, то, можливо, я зможу передати їй від вас лист у відповідь.

— Спасибі, Ніку. Вона просить долікувати тебе та змушувати займатися фізичним навантаженням, щоб скинути зайву вагу. Я все зроблю. А ще просить тебе оберігати. Від чого? Для тебе існує небезпека тут в Школі?

— Поки що ні. Але думаю, що через деякий час все може змінитися, не лише для мене, але й для всіх, — сказав Нік та простягнув магесі пакет. — Там маленькі подарунки. Вибирав на її прохання, тому не судіть суворо.

Целмаліт відкрила пакет повністю і побачила косметику, яку купив Нік для неї, готуючись до від’їзду.

— Думаю, ви самі розберетеся, що для чого тут. Але я змушений повторити. Про вміст, так само як і про лист, краще нікому не розповідати. Коли щось закінчиться, то флакони і коробочки потрібно ретельно знищити. Лист необхідно спалити, — нагадав Нік. — Я, мабуть, піду. І так затримав вас своїм запізненням, тим паче вечеря скоро.

— Так, звичайно. Можеш іти. Ще раз дякую за таку новину. Я обов’язково виконаю все, що вона мене просила, — сказала магеса і тепло посміхнулася.

— Ну, можна без фізичних навантажень. Мені хоча б до навчання звикнути треба, — жартома попросив Нік.

— Навіть не сподівайся, — почув уже за дверима.

У коридорі на лаві сидів Касталатус і чекав.

— А ти чому тут сидиш, а не в себе в кімнаті?

— Тебе чекаю, — просто відповів учень.

— Навіщо?

— А що мені там робити?

— Ну, познайомився б з іншими учнями. Пора вливатися в колектив. Зрештою, є Матотору.

— Та вони всі шарахаються від мене і шепочуться за спиною. Ніби я чудовисько. А Матотору тільки про їжу може говорити та весь час мене на кухню тягне, — поскаржився Касталатус.

— Зрозуміло. Ну, пішли. Думаю, що наш ненаситний друг нас вже чекає, щоб на вечерю потягти, — посміхнувся Нік, і вони відправилися в житловий корпус.

Вечір пройшов спокійно та приємно. Вони не поспішаючи повечеряли, чекаючи, поки Матотору з’їсть три порції і вирушили по кімнатах. Нік спокійно розібрав валізу і рюкзак, розклав всі речі та раніше ліг спати, щоб зранку було легше вставати.

Ранок, добре виспавшись, Нік зустрів бадьорим та веселим. Він потроху починав звикати до розпорядку дня в Школі. Подлубавшись в зубах дерев’яною паличкою, вмившись прохолодною водою з бочки та швидко поснідавши, він разом з усіма перволітками відправився на заняття. Новачки насторожено поставилися до нього і Касталатуса, тому знайти нових друзів поки не виходило. Навіть учень з їх клану Гвелінор весь час проводив з іншими новачками, намагаючись триматися від них подалі. Ніка це навіть влаштовувало. Спочатку треба було самому прижитися в новому світі, роздивитися, а потім заводити друзів.

Заняття в цей день були продовженням вчорашніх. Директор розповідав про загальні принципи магії, основи і методи її використання. Всю суть цих лекцій Нік вже знав від Ліни, тому слухав в піввуха, нічого не записуючи. Він навіть хотів написати кілька думок, але, спробувавши писати пером і чорнилом, швидко зрозумів, що з писанням у нього будуть проблеми. В комп’ютерну епоху, набору тексту на клавіатурі, він звичайною кульковою ручкою писати практично розучився. Навіть заповнення бланку квитанції на оплату комунальних платежів було для нього проблемою. А тут не тільки писати треба багато, ще й незвичним йому способом. Спроба записати на занятті кілька слів закінчилася окремими буквами, подряпинами і чорнильними плямами по всьому пергаменту. Магістр Хеган, побачивши таку «красу», зробив йому зауваження. «Треба буде обов’язково потренуватися. Бо далі треба буде записувати важливі речі, а я як каліка», — подумав Нік. Вже до початку третього заняття він насилу стримував позіхання і бажання заснути. Монотонний голос директора окремими уривками пробивався в голову і тільки срібний передзвін, який означав закінчення занять, зміг його розбудити. Він радісно вже зібрався йти, коли директор попросив його затриматися.

— Ніку, мені дуже не подобається твоє ставлення до навчання, — невдоволено почав Магістр Хеган. — Ти абсолютно не слухаєш матеріал, нічого не записуєш, а на третьому занятті так взагалі майже спав.

— Пробачте, будь ласка, Магістре, — зробив жалісливий вигляд учень. — Це не злий намір. Просто мені поки важко увійти в навчальний процес. Зрозумійте, ще пару тижнів тому я й не думав ставати магом. Моє навчання закінчилося більше двадцяти років тому. Я жив звичайним життям і мені зараз нелегко змушувати себе щось вчити. Як ви помітили, мені навіть письмо дається важко. Мені треба звикнути до думки, що я знову учень. Я обіцяю докласти всіх зусиль, щоб стати хорошим учнем. Тим більше що більшу частину матеріалу, що ви сьогодні викладали, мені розповідала Ліна. Я розумію, що це не виправдання, але прошу поставитися з розуміння до цієї ситуації.

— Ніку, я розумію, що тобі зараз нелегко. Але ти повинен пам’ятати, який дар ти отримав і скільки тобі треба займатися, щоб мати можливість правильно та в повній мірі його використовувати. А що буде далі, коли тобі треба буде займатися більше, за інших учнів? Адже їм доведеться вчити тільки один основний вид магії, тебе ж чекає навчання як мінімум за трьома основними та декількома другорядним видами. Це просто величезний обсяг занять.

— Скажу чесно — мене це тільки лякає. Я взагалі не хотів ставати магом. У мене було хороше, спокійне, розмірене, забезпечене життя і тільки доводи Ліни змусили мене змінити все. Я й до тепер не до кінця впевнений, що зробив правильний вибір.

— Але ж у тебе унікальний дар, його не можна просто взяти та викинути, — здивувався таким словам директор.

— Я прожив сорок два роки, не знаючи про цей дар, тому для мене це, скоріше, не дар, а важкий тягар, що звалився несподівано. Думаю, що прекрасно зміг би і далі жити без здібностей мага, тому прошу поки не судіть мене занадто суворо. У мене раптово все змінилося в житті та ще й дуже кардинально. Ви навіть не уявляєте наскільки, — гірко посміхнувся Нік. — Мені треба час, щоб звикнути.

— Розумію. Я завжди тобі допоможу, якщо треба буде. Але якщо ті новини, які ти нам приніс, збудуться, то у нас дуже мало часу, щоб ти виріс в сильного мага. Пам’ятай це.

— На жаль, я пам’ятаю про це, — сказав сумно учень. — Це обтяжує мене ще більше. Занадто високі очікування у Ліни, Вищого, вас щодо мене. Я не впевнений, що зможу їх виправдати. Як я любив говорити раніше, поживемо — побачимо.

— Ти, головне, вір у себе. І все вийде, — спробував підбадьорити директор.

— Ще одна цитата з минулого. Та куди ж тепер я подінуся з підводного човна, — сказав він і посміхнувся.

— Не зрозумів? — перепитав Магістр.

— Та неважливо. Дякую за розуміння та підтримку, професоре. Можна я піду?

— Так-так, звичайно. Якщо потрібна буде допомога, обов’язково звертайся до мене, — сказав Хеган, відпускаючи учня.

Друга половина дня обіцяла бути більш цікавою. Для новачків мали проводити докладне ознайомлення зі Школою, щоб вони знали, де що знаходиться та не губилися в нескінченних коридорах. Таке заняття зустріли з великим ентузіазмом. Всі швидко пообідали та, не чекаючи призначеного часу, зібралися у дворі Школи в очікуванні цікавої екскурсії. На диво, Ніка теж охопив юнацький азарт бажання дізнатися більше про Школу. Раніше, подорожуючи Європою, він часто бував у старовинних замках, але вони скоріше навіювали на нього нудьгу своєю занедбаністю, відсталістю, старовиною. Але тут був величезний «живий» замок, в якому йому належало довго жити й вчитися.

Настав призначений час, але ніхто із викладачів так і не з’явився, зате прийшов учень-куратор Драконів Кавар Фундо.

— Увага, учні. Зараз я проведу вам ознайомчу екскурсію по території Школи, — сказав він голосно. — Будьте уважні та не відставайте від групи. Якщо виникнуть питання — задавайте. Знайте, чим краще ви запам’ятаєте, де що знаходиться на території Школи, тим менше вам доведеться бігати по коридорах і спізнюватися на заняття.

Очевидно викладачам, більшість, правда, з яких вже далеко не молоді, було лінь проводити екскурсії для новачків, тому прислали учня-куратора. Але з іншого боку, Нік навіть був радий, що екскурсоводом призначили цього фанатичного педанта. Він детально все розповість і не треба буде постійно питати дорогу або тягати всюди з собою товстуна.

— Для початку давайте вийдемо за межі школи, щоб скласти собі загальне уявлення про неї, — сказав Кавар, прямуючи до вхідних воріт. Коли вони вийшли і трохи віддалилися, він почав розповідь. — Отже зараз ми можемо бачити загальну панораму. З боку міста в Школу можна потрапити лише по одній цій дорозі і тільки через один вхід. Це було зроблено спеціально, щоб убезпечити її учнів. В останні декілька десятиліть у нас в країні мир і спокій, а до цього численні війни та повстання не раз приводили до облоги Школи. З гордістю можу сказати, що жодного разу за останні сто років вона не була взята. Як ви бачите, масивні ворота вбудовані в невелику цитадель, яка переходить в охоронну стіну і оточені двома вежами. Раніше в цитаделі жила охорона, та останні років двадцять загроз не було, тому охорону прибрали. Але працівники Школи підтримують там порядок, а два рази на рік сюди приходить невеликий гарнізон, щоб провести навчання з захисту від нападників. Для порядку при вході вдень і вночі чергують викладачі, працівники та учні старших років навчання. Хоча сама Школа знаходиться на невеликому пагорбі, проте для її безпеки вся територія оточена стіною. Тому таємно втекти вам буде непросто. Давайте підемо всередину і продовжимо.

— В принципі ніхто не забороняє учням виходити за межі, але треба повідомити викладача-куратора клану або учня-куратора, так само відзначитися у чергових на виході. Викладачі завжди повинні знати, де знаходяться їх учні, — продовжив розповідь Кавар. — Тепер ми перебуваємо на подвір'ї Школи. Тут проводяться великі урочисті заходи, коли їх неможливо провести у великій залі. Звідси ми можемо побачити всю Школу. Отже, прямо перед нами основна будівля навчального закладу. П’ять поверхів вгору та два під землею. Ліворуч і праворуч дві невеликі триповерхові будівлі, що з’єднані з основною будівлею замку переходами. Ліворуч адміністративна будівля. Там кабінети директора та інших служб. У тому числі казначейство, де ви щотижня будете отримувати стипендію. Вона не дуже велика, але все таки краще, ніж нічого. На першому і другому році навчання це по одному золотому на тиждень, а на третьому-четвертому — по два. Ці гроші зможете витрачати для купівлі одягу, різних побутових дрібниць, на прогулянки в місті чи просто збирати. Але не все так просто. Одним з покарань за погане навчання, за порушення дисципліни, за погану поведінку може бути позбавлення стипендії на тиждень або на місяць. Тому пам’ятайте про це. Так само в цій будівлі живуть робітники та співробітники школи. Будівля праворуч вже знайома вам всім зсередини. Це медичний блок. Там знаходиться наш лазарет та навчальні аудиторії факультету Медицини. Є серед вас учні зі срібним Зерном? Ага, бачу двоє. Але срібні, як відомо, діляться на дві групи: це маги Думки і маги Медицини. У кого буде схильність до лікарських чар, будуть займатися в цьому корпусі. Крім того, як ви можете бачити, зліва до основної будівлі прилягає вежа. У вежу ми сьогодні не підемо. Там у нас зали історії Школи, оглядовий майданчик і особисті покої директора. Оглядовий майданчик раніше використовували як місце спостереження для військової охорони, а зараз це місце відпочинку викладачів. Учням туди вхід заборонений. Гаразд, пішли далі, нам ще дуже багато чого треба оглянути.

Учні ланцюжком почали заходити в будівлю Школи. Нік йшов останнім. Йому зовсім не хотілося знову лізти в лабіринт кам’яних коридорів. Він зловив себе на думці, що за останні два дні це були перші півгодини на свіжому повітрі. Весь інший час він переміщувався виключно всередині будівлі Школи. «Треба з цим закінчувати, — подумав учень. — Як мінімум годину на день прогулянка, а то скоро перетворюся на крота».

— Ніку, ти всіх затримуєш, — почув він голос Кавара. — Продовжуємо вивчати Школу. Це головний хол, праворуч основний зал Школи. Ви всі там були при урочистому представленні. За основним залом розташовані приміщення кафедри Транспортників та магії Землі. Найголовніше, що там розташований Зал з порталом. Я думаю, більшість чули, що це таке. Вам про нього будуть детально розповідати на заняттях. Але саме в порталі відбувається повна ініціація учнів в маги самим Вищим. Вам всім скоро доведеться пройти цю процедуру. Повертаємося в центральний хол. Зліва від нього улюблене місце учнів. Це їдальня. Думаю, що туди всі вже добре дорогу вивчили. Далі за їдальнею кухня. Якщо думаєте, що це вас не стосується, то сильно помиляєтеся. Кухня — це одне з місць, куди відправляють учнів відбувати покарання за порушення, там завжди раді допомозі. Якщо не будете порушувати правила, не потрапите туди. Далі у нас госпблок. Тут багато дуже корисного для всіх жителів школи. Він знаходиться як на першому поверсі, так і на один поверх нижче. Перше, що для вас буде корисним, це пральня. Раз на тиждень можете тут поміняти свою постіль на чисту. Це відбувається на шостий день тижня. Крім того, сюди можете приносить на прання і прасування свої речі. У кожного з вас в кімнаті в шафі є спеціальні сумки для цього з номером кімнати на них. Ви приносите речі, називаєте номер кімнати, а пізніше вам принесуть їх чистими і випрасуваними до дверей ваших кімнат. Ось кімната чергового в госпблоці. Тут можна записати прохання, якщо у вас в кімнаті щось зламалося або треба замінити. Але не рекомендую щось ламати спеціально. Для тих, хто особливо відзначиться, вартість зламаних речей вираховують зі стипендії. Далі улюблені кімнати наших учениць, хоча деякі учні теж частенько там бувають. Там працюють майстри зачісок. Дівчата, будь ласка, не треба заглядати, буде вільний час — підете подивитеся. Ось наступний зал це для юнаків та чоловіків — тут у нас можна поголитися. Деякі це роблять у себе в кімнатах, деякі воліють ходити сюди. А є й такі, наприклад, як учні третього року, гноми. Вони ніколи не голяться, для них борода святе. Але більшість все-таки часто заглядають сюди до майстрів. Ну і останній зал на першому поверсі, ще одне місце частого відвідування дівчатами. Тут працюють кравці. Якщо вам щось треба пошити або полагодити одяг, то приходьте сюди. Зрозуміло, що кращі майстри з пошиття працюють у місті, але й тут можна пошити все, що потрібно. Ми закінчили вивчення першого поверху. Може у кого є питання? Ні? Це добре. Давайте повернемося тепер в головний хол, а звідти спустимося на нижні поверхи.

Всі пішли в хол. Дівчата перемовлялися між собою, напевно обговорюючи, коли відправляться на стрижку або за новим платтям, а юнаки бурхливо раділи тому, що не доведеться самим прати та прасувати речі. «Якісь балувані і зніжені виходять тут маги, — подумав Нік. — Як вони потім виживають, коли потрапляють в реальний світ? Хто їм соплі витирає? І головне, як вони збираються воювати, якщо доведеться?» Він йшов останнім, тому й учень-куратор, наздогнавши, пішов поряд з ним.

— Ну, як тобі школа? — запитав Кавар.

— Так я ось йшов і думав, а як живуть маги після закінчення Школи, якщо чотири роки за ними доглядають, як за малими дітьми? — висловив вголос Нік свої сумніви.

— Частина влаштовується в замки до багатіїв або лицарів і далі продовжують жити на всьому готовому, частина звикає жити, як нормальні люди, без опіки та допомоги. Але більшість, заробляючи непогані гроші магічним ремеслом, оточують себе розкішшю та зручностями, — відповів чесно куратор. — Давай наздоженемо інших, а то цей огляд ніколи не закінчиться.

— Продовжуємо ознайомлення зі Школою, — сказав Кавар, коли вони приєдналися до учнів, які зібралися в холі. — Давайте рухатися швидше, бо нам ще багато чого оглянути потрібно. Спускаємося на поверх нижче. Я вже говорив, що в Школі два нижніх — підземних поверхи. Перший повністю відданий господарським службам. Праворуч знаходяться майстерні та склади. Ліворуч сховища, зал видачі та лазня. У залі видачі ви можете отримати ті речі, які купите в місті і залишите в міському будинку Школи, якщо вам буде лінь їх нести самим. Лазня або терми зрозуміло для чого. Порядок користування нею наступний: учні миються безкоштовно на шостий день, коли будете міняти постіль. Викладачі — в перший і четвертий день тижня. У другій — усі бажаючі за плату, в п’ятий — працівники школи, а в третій і сьомий дні лазня не працює. Запам’ятали? День учнів шостий. Тепер спускаємося на другий нижній поверх. На ньому все абсолютно просто. Частина приміщень — навіть я не знаю для чого. А все, що вам треба знати, це ліва частина поверху. Тут розташовані класи, приміщення та лабораторії кафедри темних наук: Некромантії і Демонології. Ось серед нас є учень, який буде там займатися. Хоча, можливо, при випробуваннях ще у когось з вас будуть відгуки за цими напрямками магії. А тепер повертаємося та швиденько пробіжімося по верхніх поверхах.

Група почала підніматися нагору. Вже відчувалося, що всі трохи втомилися, хоча інтерес та цікавість все ще тримали учнів. Всі знову зібралися в центральному холі.

— Тут ми зупинимося, наверх підніматися не будемо. Я просто перерахую, що є на верхніх поверхах. Отже. Другий поверх вам частково вже знайомий. Праворуч житловий корпус для учнів. Хоча це, звичайно ж, не корпус, а тільки два поверхи. Зліва навчальна зона. Найважливіше, що є на цьому поверсі, — бібліотека, зали медитації та накопичення енергії, ізольовані зали для випробувань і магічних практик, а також класи для загальних занять. Третій поверх: праворуч житлова зона для учнів, ліворуч Кафедри магії Води і магії Рослин або, як її ще називають, друїдів. Ще вище. Четвертий поверх: житлова частина для викладачів, а ліворуч кафедри магії Вогню, Предметної магії чи магії артефактів та рунної магії. П’ятий поверх: також житлова зона для викладачів та кафедри магії Повітря, Думки і магії Гравітонів. Начебто все. Про вежу я вам вже розповідав. А тепер знову вийдемо на вулицю.

Нік думав, що вони знову вийдуть на подвір’я, але, на його подив, вони пішли в протилежний бік. Минувши двері, потрапили в довгий коридор, який вивів їх на внутрішню територію школи. Перед ними розкинувся величезний, майже нескінченний внутрішній двір.

— Ось ми й вийшли знову на вулицю, хоча все ще залишаємося у Школі, — продовжив екскурсію Кавар. Більшу частину магії неможливо застосувати, а тим більше вивчити в класах і залах, тому майже всі практичні заняття у вас будуть проходити тут. Подивіться ліворуч. Ви бачите велику двоповерхову будівлю. Це кафедра магії Тварин. Там у нас стайня. Якщо хтось захоче кататися на конях, може туди звертатися, правда, за це задоволення треба буде доглядати за тваринами. Далі за ним будівля кафедри Магічних істот. Усіх вас чекає піврічний курс вивчення магічних істот. Далі кафедра магії Рослин з прекрасним садом, лісом і теплицями з дивовижними рослинами. Тепер подивіться праворуч. Одноповерхова будівля з великою прилеглою територією це додатковий корпус кафедри магії Землі. Там також розташована кафедра Геомагів. Потрапити на ці кафедри ви можете як зсередини з першого поверху, так і ззовні. А тепер невелика прогулянка по внутрішній території школи. Я не буду детально розповідати про те, що тут розміщено. Ви зможете у вільний час все вивчити, та й надалі будете багато часу проводити тут на практичних заняттях. Найголовніше. Перед собою ви бачите головну алею. По ній можете пересуватися вільно, а ось сходити з неї потрібно обережно. Живоплотом відокремлені зони для занять різних кафедр, там же знаходяться малі корпуси для занять. Ви легко визначите, до яких кафедр відносяться ті чи інші ділянки. Але пам’ятайте, що практика в магічних заклинаннях часто буває небезпечна, тому не рекомендую гуляти в таких зонах без дозволу. Для простих прогулянок тут досить загальних місць, де не практикуються в магії. У Школі є ще кілька маленьких кафедр, про них ви дізнаєтеся вже під час навчання. Ось загалом і все, що я повинен був вам показати та розповісти про Школу. Якщо є питання — задавайте.

Кілька учениць кинулися до Кавара, щоб засипати його питаннями, але Нік стояв найближче до куратора і встиг першим.

— Каваре, а що це за гул постійний? У будівлі школи я його не чув, — запитав він.

— А, це море. Тут не дуже далеко до нього. Просто з-за дерев і захисної стіни його не видно. А ось з вікон четвертого поверху відкриваються чудові морські краєвиди, — відповів учень-куратор.

— Зрозумів. Це виходить, що викладачі вибрали собі відмінний вид з кімнат. Ех, шкода, у нас моря не видно, — сказав Нік. Він хотів задати ще якесь питання, але не встиг. Підбігли учні, перебиваючи один одного, почали допитувати куратора.

Зрозумівши, що зараз поставити питання не вийде, він відійшов убік. Ноги боліли. Непомітно екскурсія тривала більше двох годин. Погляд упав на плоский камінь біля стіни будівлі кафедри магії Землі. Зручно вмостившись, Нік закрив очі і розслабився. Він починав приймати і вживатися в новий, зовсім інший світ. Не за своїм бажанням, а за примхою долі.

Наступні декілька днів злилися в один своєю одноманітністю. До обіду заняття з основ магії, після обіду уроки медитації та підготовка до ініціації, а потім вільний час, у який Нік із задоволенням гуляв по території Школи, вивчаючи її. Внутрішній двір виявився величезною територією. Крім ділянок, на яких знаходилися зони практичних занять різних магічних кафедр, він виявив прекрасний сад, ліс та навіть невелику річку, яка перетинала територію школи і, очевидно, впадала море. Витративши чимало сил та часу, він таки дістався до стіни, яка захищала територію Школи. Задня її частина виглядала не менш велично, ніж передня. Правда, була дещо занедбана, заросла деревами та чагарниками і де-не-де почала тріскатися. Але все одно чотири метри суцільного каменю товщиною у півметра не могли не викликати захоплення. Чим ближче він підходив до краю території, тим виразніше чулося море. Здавалося, що воно зовсім поруч. «Треба буде якось пробратися в башту і оглянути всю територію Школи з висоти. Так буде простіше орієнтуватися», — подумав він.

Закінчувався четвертий день перебування Ніка в Школі. Він, як колись на Землі, за звичкою називав дні тижня. Ніяк не міг звикнути, що у днів немає назви, а тільки порядковий номер у тижні. Та й до відсутності назв місяців звикнути було важко. За сорок з гаком років земне літочислення, місяці, дні тижня, системи одиниць настільки міцно вросли у свідомість, що він автоматично перекладав все в звичні назви. На Франі, принаймні в Тротсі, місяців не було зовсім. Були пори. Вони трохи збігалися з земними порами року, але для Ніка такий відлік днів був незвичним. Рік був трохи коротше земного, всього в ньому було 350 днів, які ділилися нерівномірно на пори року. Перша — пора Початку. У звичній системі це був початок року. Тривала вона двадцять днів. У цей час в основному відпочивали, святкували, веселилися. Навчання в ці дні не було. Потім наставала пора Надій, що тривала сто днів. Порівняти її можна було б з весною. Наступна — пора Дарів. Вона теж триває сто днів. У цей період була ще одна перерва в навчанні, що тривала лише тридцять днів. Далі наступала пора Змін, ще сто днів. З її початком починається навчання в Школі, якраз зараз йшла саме вона. В результаті рік закінчується порою Підсумків. Триває тридцять днів. У цей період учнів очікують перші іспити та випробування. Ось такий нехитрий календар очікував тепер Ніка.

Перші чотири дні навчання були присвячені лекціям із загальної магії і основам магії. Нудні перші лекції змінювалися більш цікавими. Починалися введення в різні види магії і читати їх приходили викладачі з усяких кафедр. Але вже завтра новачків очікував новий етап. Всі вони повинні будуть пройти первинну ініціацію. Нік її пройшов вже, але заради збереження таємниці, все одно повинен буде проходити її разом з усіма.

Вранці, після сніданку, всі учні першого року зібралися в центральному холі в очікуванні подальших подій. Всі, крім Ніка, дуже хвилювалися. Навіть балакучі дівчата тихо стояли в очікуванні процедури первинної ініціації. До учнів вийшов директор Магістр Хеган з групою викладачів.

— Учні! Сьогодні настає новий етап у вашому житті і навчанні. Ви станете на сходинку ближче до звання Майстра магії. Первинна ініціація перетворює вас з простих людей в чарівників. Пам’ятайте, зворотної дороги немає, після цього ви вже ніколи не будете звичайними. Магія — це не тільки великий дар, але й велика ноша та відповідальність. Зараз я вас поділю на групи і кожна відправиться зі своїм викладачем проводити процедуру первинної ініціації.

Учнів швидко розділили на групи. Нік анітрохи не здивувався, коли поруч з ним залишився Касталатус, Гвелінтор і додалася дівчина з клану Роз Петал Ар Собр. Як виявилося, у неї теж було Зерно магії Води. А от вибір викладача, який повинен був ними займатися, Ніка відверто порадував. Це була Магістр Квіта Лоре. В нескінченній суєті перших днів він зовсім про неї забув, але зараз зрадів, що саме вона проводитиме ритуал.

— Добрий день, учні. Ніку, Гвелінторе і Касталатусе, ви мене вже знаєте. А вас, ученице, звуть Петал Ар Собр. Вірно? — запитала Квіта, звертаючись до дівчини. — Добре. Ви підете зі мною на процедуру первинної ініціації. Вона відбудеться на нашій кафедрі. А декого особливо попереджаю відразу. Жарти тут недоречні.

Нік задоволено посміхнувся, розуміючи, що останні слова були звернені тільки до нього. Решта і так були налякані, схвильовані та серйозно налаштовані. Квіта подивилася на задоволену пику Ніка, насупилася, розвернулася й мовчки повела учнів на кафедру магії Води. Піднявшись на третій поверх, вони пройшли кафедру чар Рослин, за ними починалися володіння магів Води. Минувши двері кафедри, Квіта зупинилася біля входу в один з навчально-практичних залів.

— Так. Першою процедуру пройде Петал. Решта сідайте тут та чекайте. Для особливо нахабних повторюю. Не шуміти і не заважати проводити процедуру, — суворо сказала Квіта, дивлячись на Ніка, чим розсмішила його ще більше.

Перелякана учениця зайшла в зал разом з Магістром, а троє учнів сіли на лавці біля залу і стали чекати.

— Слухай, Ніку, я розумію, чому тебе та Петал відправили до Магістра Квіти Лоре. Ну, мене теж зрозуміло. Я без Зерна. Все одно, хто проведе обряд. Але чому разом з нами відправили Касталатуса, зовсім незрозуміло, — запитав Гвелінтор, коли сидіти в тиші стало нестерпно.

— Та я й сам дивуюся. Може, Магістра Атавхаї немає на місці. Чи обряд первинної ініціації може провести будь-який Магістр. Так чому б не викладач-куратор? Тим більше що решта з побоюванням ставляться до дару Касталатуса, — відповів Нік.

— Ви знаєте, я вже й сам не радий цьому дару, — сумно сказав учень. — Як вдома від мене всі шарахалися, так само й тут. Ну, правда, вбити не хочуть, але намагаються триматися від мене подалі.

— Не переживай через це, — спробував заспокоїти друга Нік. — Ось пройдеш ініціацію, будеш займатися, станеш магом. А Некромантів хоч і бояться, але поважають усі, ще й роботи у них більше за інших. А коли познайомишся зі своїм викладачем, так взагалі героєм станеш.

— А ти знаєш, хто буде викладачем темної магії у мене? — пожвавішав Касталатус.

— Довелося познайомитися. Але поки розповідати не буду. Думаю, скоро ти сам з ним побачишся, — відповів Нік і хитро посміхнувся.

Пройшло десь півгодини. Двері в зал відчинилися і на порозі з’явилася Петал. Вона була задоволена та горда собою, посмішка не сходила з її вуст. Вона пройшла повз інших учнів, подивившись на них зверхньо. Неначе вона вже була справжнім магом, а вони ще ні.

— Гвелінторе, ти наступний, — сказала Магістр Лоре, визирнувши з класу.

Мабуть, процедура первинної ініціації для учнів без магічного Зерна була трохи коротшою, бо не минуло й хвилин двадцяти, як задоволений Гвелінтор вийшов із залу та помчав у житлову зону до інших учнів хвалитися.

— Нік Еліша. Заходь. — сказала Квіта, без особливої радості.

Нік увійшов до зали. Це була невелика кімната, зовсім без столів. Біля стіни стояли стільці, а посередині були розкладені мати. Стіни кімнати були голими, без будь-якого декору. Очевидно, тут проходили заняття з практичної магії. Вся підлога була прорізана каналами для відводу води, які збиралися біля стіни у спільний злив. Нік пройшов в центр кімнати та всівся на м’які мати.

— Чого ти туди сів? Сідай на стілець. Треба півгодини перечекати, щоб не викликати підозр, — сказала Квіта і сіла на один зі стільців біля стіни.

— Я теж радий тебе бачити, — з посмішкою відповів учень, залишаючись на матах. — Тут м’яко, а на дерев’яній лавці я вже насидівся. Дупа болить.

— Ніку, поводься пристойно. Ми ж, здається, домовилися про це у Зонколана, — парирувала Квіта, не бажаючи підтримувати жарти.

— А ти сьогодні чудово виглядаєш, — продовжував Нік гнути свою лінію, не звертаючи уваги на зауваження Квіти.

— Я так розумію, що ти не збираєшся вести себе нормально. Тоді мені доведеться попросити Зонколана і Магістра Хегана, щоб тебе перевели до іншого викладача, — сказала магеса.

— Квіто, я вже тобі і Зонколану казав, що мені до одного місця ваші правила. Що за дитячий садок? Я поважаю тебе як викладача, але це зовсім не заважає мені ставитися до тебе як до красивої жінки. Я не малолітній учень-юнак. Я старше за тебе, набагато більше побачив та дізнався в житті і ніхто не заборонить мені фліртувати з тобою. Хочеш ти цього чи ні.

Квіта нічого не відповіла на слова Ніка. Він дивився їй прямо в обличчя. Вона почервоніла чи то від злості, чи то від збентеження.

— Я здоровий чоловік. І нехай у вашій ієрархії я учень, але у своїй я вже сформована людина, яка багато чого досягла. Між іншим, у мене через вашу довбану магію вже три місяці не було сексу. І як я, по-твоєму, повинен дивитися на таких красивих жінок, як ти? — він побачив, як вона почервоніла ще дужче після цих слів і вирішив ще більше її дістати. — Хоча є один варіант, як мене позбутися. Точно. Мені треба познайомитися з якоюсь молодою вродливою дівчиною, тоді я залишу тебе в спокої. Може, порадиш когось? О! Між іншим, я вже запримітив одну таку на медичному факультеті. Вона мене оглядала. Ох, яка гарна молоденька штучка.

— Так значить я вже стара? — спалахнула Квіта.

Вона клацнула пальцями і на Ніка полився водоспад холодної води. Він не чекав такої реакції на свої слова, тому наковтався води, але, як мала дитина, радів та сміявся.

— Ух ти. А хтось не такий залізний, як хотів би здаватися, — витираючи обличчя і не перестаючи сміятися, сказав Нік. — Ти не стара. Ти дуже красива. Я радий, що ти ще хоч трохи відчуваєш себе жінкою. А воду можна було б теплою зробити. Ну як я в такому вигляді піду по Школі?

— Ти ще повинен будеш відвести Касталатуса до професора Атавхаї, — сказала Квіта, посміхаючись від вигляду Ніка, з якого струмками стікала вода. — Зонколан сказав, що ви вже знайомі.

— Та знайомі. Він раптом вирішив стати моєю турботливою матусею. Ось поскаржуся йому, що ти наді мною знущаєшся, не любиш мене і ображаєш, — Нік не переставав дражнити Квіту. — Будеш мати справу з величезною червоною матусею.

— Ой, образили маленького хлопчика. Ти ще заплач і матусі обов’язково пожалійся. Обов’язково! — несподівано для Ніка пожартувала у відповідь Квіта.

— Ой-ой-ой. Виявляється у когось навіть почуття гумору є, — продовжував сміятися Нік. — Ти не лякай мене так. А то такою ти мені все більше і більше подобаєшся. Я, бідний, закохаюся. А любити залізних, суворих та неприступних жінок небезпечно і шкідливо для мого здоров’я.

— Так ти виявляється не тільки нахабний і невихований, так ще й боягуз. Які слабкі герої у нас, — вже не приховуючи сміялася Квіта.

— Ось тобі смішно. Хоча мені дуже подобається, коли ти смієшся. Але я вже замерзаю зовсім. Вилила на мене холодної води. Могла б пожаліти. Гаразд, я зараз спробую це питання вирішити. Тільки прошу не лякайся та не обливай мене знову, — попередив учень.

Він вирішив зігрітися, повторивши заклинання первинного вогню. Після першого випробування магії Вогню, він кілька разів робив це під наглядом Ліни. Тому за себе він не переживав, він боявся тільки реакції Квіти на таке видовище. Він зійшов з матів і став на кам’яну підлогу, щоб нічого не пошкодити. Сконцентрувався, вклав магічну силу та промовив заклинання народження вогню «Дар А Тан». З долонь зірвалося жовте полум’я і розлилося по всьому тілу. Нік стояв посередині кімнати як смолоскип. Мокрий одяг почав швидко сохнути, а навколо нього, крім полум’я, утворилася хмара пари. Він не був упевнений в точності розрахунків з часом, тому, почекавши ще кілька секунд, обірвав заклинання. Полум’я зникло, не заподіявши йому ніякої шкоди. Одяг майже висох, та й сам Нік трохи зігрівся. Він подивився на Квіту та посміхнувся. Вона сиділа з величезними від жаху очима і руками прикривала рот, щоб не закричати.

— Ну ось. Так краще, — ніби нічого не сталося, сказав Нік. — Тепер можна до професора Атавхаї йти.

— Що це тільки що було? — ледве змогла видавити з себе перелякана Квіта. — Я мало не померла від страху.

— Сподіваюся, це ти за мене так переживала, — посміхнувся їй Нік.

— Ти дурень. Переді мною горить учень Школи. Ти хоча б попередив. Я таке вперше в житті бачила, — тремтячим голосом сказала Квіта, все ще перебуваючи в шоці.

— Ну, я ж попередив, що все буде добре, щоб ти не хвилювалася, — намагався заспокоїти її учень. — Ми з Ліною виявили це при першому випробуванні на види магії. Виявляється, мною створений вогонь не завдає мені шкоди. Я, правда, поки не знаю, чи завжди, але при народженні початкового Вогню точно не обпікає.

— Чому ти не зробив Вогонь своєю основної магією? Це просто величезний дар, — вона вже заспокоїлася і просто була вражена такою властивістю учня.

— Навіть не знаю. Вода теж мене добре слухалася, тому Ліна вирішила, що краще зробити основною магію Води, щоб не привертати зайвої уваги. Ніби нешкідливо та мило. А вогонь все-таки агресивна стихія, — серйозно відповів Нік, але все одно вирішив підколоти красуню та пожартував. — А може, Ліна все передбачала і зробила спеціально, щоб я тебе зустрів.

— О, Вищий. Ти невиправний. Давай ти сховаєш свої чоловічі бажання і залишишся просто учнем.

— Навіть не сподівайся, — відповів учень нахабно, дивлячись в її красиві очі. — Хоча, може, молода медичка буде більш прихильною до мене. Подивимося.

— Забирайся звідси. І не забудь відвести Касталатуса до професора Атавхаї на ініціацію, — сказала Квіта, виштовхуючи Ніка з класу.

Добре, що стіни класу були надійними і їх мила бесіда не стала надбанням громадськості. Касталатус все ще сидів на лавці та з відчуженістю чекав своєї долі.

— Ну що, Касталатусе, пішли. Відведу тебе до твого викладача на обряд ініціації, — сказав Нік і покрокував по коридору. — Давно хотів тебе запитати. Можна я буду тебе називати Каста? А то мені ліньки весь час говорити Касталатус.

— Звичайно, можна. Мене вдома часто так називали. Та й на роботі теж, — відповів Касталатус, наздоганяючи Ніка. — А чому обряд не провела Магістр Квіта Лоре?

— Ну, тому що ти у нас абсолютно особливий. Якщо обряд ініціації для магів Повітря або Вогню вона б змогла провести, то темні сили їй абсолютно непідвладні. А Магістр Атавхаї не дуже полюбляє гуляти по Школі, тож доведеться мені тебе до нього відвести.

— А чому ти мокрий? — після деякої паузи запитав Каста.

— Щось у тебе сьогодні багато запитань. Я ж маг Води. А це невеличкий побічний ефект від процесу ініціації, — відповів Нік, ховаючи посмішку.

Більше питань не було і через п’ять хвилин швидкого кроку вони опинилися перед дверима кафедри Темної магії. Касталатус помітно хвилювався. Нік постукав у величезні двері та почув знайомий рик у відповідь. Каста зблід і Ніку довелося його мало не силою заштовхувати в навчальний зал. Там було порожньо, але було чутно, як професор підходить до задніх дверей. Двері розчинилися і в отворі з’явилася фігура Магістра Атавхаї у всій красі. Касталатус став абсолютно білим, спробував видавити з себе крик, розвернувся та хотів вже бігти з класу. Нік встиг схопити учня за руку та насилу втримав на місці.

— Стій, Касте. Стій. Не бійся, це Магістр Атавхаї. Твій викладач, — він тримав друга за руку, бо той не переставав намагатися висмикнути її та втекти. У величезних блакитних очах застиг неймовірний страх, а з рота намагалися періодично вилітати слова, але виходили тільки уривки. — Спокійно. Спокійно. Все буде добре.

— Це ж демон, — зумів видавити переляканий Касталатус.

— Так, демон. Але він білий і пухнастий, — спробував пожартувати Нік. — Ну, не зовсім білий. Але добрий.

— Це хто тут такий сміливий, щоб до мене вриватися в клас? — прогарчав Атавхаї.

— Атавхаї, це я, Нік. Ти можеш не так голосно, бо аж вуха закладає, — попросив учень, намагаючись утримати Касталатуса, який поривався то втекти, то знепритомніти.

— А, це ти, Ніку. Заходь. Радий тебе бачити, — привітно сказав професор, хоча це теж мало відрізнялося від гарчання. Він спробував обійняти Ніка, але звисаючий напівпритомний Касталатус заважав це зробити.

— Ти чому не заходив до мене?

— Так закрутився. Перші заняття. Та й поки звик. Часу зовсім не було, — відповів учень.

— Хто це з тобою такий сміливий? — запитав демон та подивився в обличчя учня, що ледь не втрачав свідомість.

— Це Касталатус. Я тобі про нього говорив. Учень клану з Зерном Некроманта, — сказав Нік. Касталатус вже не намагався втекти, а просто стояв поруч, злякано дивлячись на професора. — Ось, привів. Треба, щоб ти виконав початкову ініціацію.

— Чудово. Це ми з задоволенням. А то ж ти знаєш, які слабкі учні у мене. Іноді навіть займатися з ними не хочеться. Ти, Ніку, сідай де хочеш, бажано подалі від нас. А ти. Як тебе там? Костелупусе, давай йдемо зі мною, — заметушився Магістр. Він відсунув кілька столів до стіни, щоб утворився досить великий вільний простір. — Так, ти почекай тут. Я зараз все підготую.

На відміну від Квіти, якій для обряду початкової ініціації треба було тільки вільне приміщення, Атавхаї лише на підготовку витратив не менше півгодини. Він накреслив на підлозі велике коло, всередині нього правильну перевернуту пентаграму, на кінцях променів якої він накреслив якісь символи, а зверху поставив різні предмети. Більшу частину цих предметів важко було назвати милими та приємними. Там була ємність з кров’ю, череп людини, чийсь ріг, жменя землі, жменя попелу. Нижнє з’єднання променів залишалося порожнім. Касталатус сидів, ніби лялька, чекаючи своєї долі. Після приготування Магістр підійшов до учня і почав його заспокоювати та готувати до обряду.

— Слухай мене уважно. Тобі нічого боятися. Це тільки початкова ініціація. Боляче тобі не буде. Якщо буде лячно, постарайся не ворушитися та нічого не робити. Твоє завдання сісти в центр пентаграми, заспокоїтися, закрити очі, викинути всі думки з голови і розслабитися. Ти побачиш чорну нитку, подумки за неї вхопишся — і вона тебе потягне. Не бійся та не відпускай. Загрожувати тобі нічого не буде. Я постараюся все зробити швидко. Коли почуєш мою команду відпускати, тоді відпустиш нитку. Ти все зрозумів?

— Так, — ледь чутно відповів переляканий учень.

— Ну, от і добре. Якщо готовий, то сідай в центрі пентаграми. Тільки ні в якому разі не зачіпай променів, — скомандував Атавхаї та підштовхнув Касталатуса всередину.

Учень всівся в центрі малюнка, закривши очі. Нік бачив, як він заспокоювався і врешті-решт дихання його стало рівним та впевненим. Демон посів останнє вільне місце в пентаграмі та почав читати заклинання. Нік за останній час звик, що заклинання були простими і короткими. Але зараз це було довге, а може це були декілька заклинань одразу. Після перших слів по лініях пентаграми почав розливатися вогонь. Коли вогонь обійшов всі лінії і замкнувся на демоні, той почав говорити заклинання ще голосніше. Але раптово його мова обірвалася та настала тиша. Спочатку нічого не відбувалося, так тривало кілька хвилин, а потім від ліній пентаграми почала підніматися темна тінь і накривати Касталатуса. Коли тінь майже повністю накрила учня, демон різко вимовив коротке заклинання. Темнота повністю огорнула Касталатуса, але в місці, де крила тіні зімкнулися, пройшла біла смуга. Минула хвилина або трохи більше, як здалося Ніку, і він почув слова Магістра.

— Відпускай нитку, — вимовив Атавхаї.

Кілька секунд нічого не відбувалося, але потім тінь над Касталатусом не просто розчинилася, а ніби лягла на учня та зникла, увійшовши у нього. Вогонь, який горів у лініях пентаграми, погас, і Магістр, зробивши крок, вийшов з кола. Нік подивився на Касталатуса. Той відкрив очі і просто сидів у центрі пентаграми. Страху в його очах більше не було.

— Ну, чого розсівся? — привів всіх до тями гучний голос професора. — Вставай та виходь з кола.

Касталатус підвівся, вже більш впевненими кроками вийшов з кола та відійшов від пентаграми. Нік підійшов, щоб привітати та підбадьорити друга.

— Ну от, а ти боявся. Все пройшло чудово. Ти як себе почуваєш? — запитав він.

— Прекрасно. Навіть страх кудись зник, — відповів той.

— Вітаю. Ти зробив перший крок до магії. Далі буде веселіше.

— Так, Касталатусе. От дали ж тобі ім’я. Бери за столом ганчірку і відро та хутко прибирай за собою.

— Мене можна називати просто Каста, — сказав учень і втік виконувати розпорядження викладача.

Атавхаї тим часом підсунув ближче до Ніка величезне викладацьке крісло і сів поруч.

— А в тебе як успіхи? — запитав він. — І до речі, ти чого весь мокрий?

— Та ось намагався пофліртувати з магістром Квітою Лоре. Але, напевно, не дуже вдало, — відповів Нік, трохи зніяковівши. Він сподівався, що Атавхаї не помітить його мокрого одягу.

— Ох і спритний же ти. Вибрав найкрасивішу, ну, за вашими людськими мірками. Тобі що, учениць молоденьких замало? — розсміявся професор.

— Та ну тебе. Старий я вже за молоденькими бігати. Я їм у батьки годжуся, — почервонів Нік. — От якщо не вийде з Квітою, тоді доведеться пошукати серед персоналу Школи або з учениць старших років.

— Ти б краще про навчання так думав, як ти на дівчат дивишся.

— Нікуди навчання не втече. Я боюся, що скоро мені його стільки привалить, що витиму. Голова зовсім не хоче думати, — поскаржився Нік.

— Ти кинь ці скарги. Ти ж знаєш, що не випадково сюди потрапив та не заради розваг, — покартав його Атавхаї.

— Та знаю я. Від цього тільки гірше стає. Гаразд, ми підемо вже. Он твій учень все прибрав, — сказав Нік, коли до них підійшов задоволений Касталатус.

— Слухай, може поки ви тут, давай проведемо для Касти тестування за видами магії? — загорівся викладач.

— Та ні. Сказали сьогодні тільки початкова ініціація. Тим більше що йому ще треба навчитися магічну енергію накопичувати. Без неї все одно не проведеш тестування. Та й обід вже скоро.

— Ти правий, — погодився демон. — А ти, Касте, щоб швиденько навчився накопичувати магічну силу і чекаю на тестуванні. Тепер можете йти.

Коли вони прийшли в житлову зону, всі новачки юрмилися в залі біля Багукхана. Вони, перебиваючи один одного, з захопленням розповідали про сьогоднішній ритуал. Стояв страшний гамір. Радість охопила навіть тих, хто не мав Зерна, вони все одно стали трохи магами і від цього гордість розпирала їх. Багукхан посміхався за своєю конторкою. Періодично до нього підбігав хтось з учнів, простягав руку і вислуховував якісь слова від Хранителя. Нік підійшов до стійки й мовчки спостерігав з боку за загальними веселощами. Навіть Касталатус миттєво влився в цю ейфорію. Ніхто вже не смикався від нього. Для них він став таким самим магом, як і вони, хоча трохи іншого, нехай і специфічного, напрямку. — все ще діти, — сказав Бакуган. — Просто іграшки отримали дуже серйозні.

— Так щороку? — запитав Нік.

— Щороку. Вони ж по суті ще діти. Перший тиждень без батьків, а вже майже маги, — з батьківським сумом сказав Хранитель.

— А хтось з учнів залишається в пам’яті? Адже за стільки років їх тут тисячі пройшли.

— Звичайно, залишаються. Коли бачиш їх кожен день, як вони ростуть, як дорослішають, як стають справжніми магами. Багато з них потім повертаються та викладають тут, але більшість стираються з пам’яті, як і в житті. Найяскравіші запам’ятовуються назавжди. Наприклад, як Непосидюче Шило. І Шило — це не ім’я, — посміхнувся старий своїм спогадам.

— А хто це, Непосидюче Шило? Жодного разу не чув це ім’я. Я, правда, мало про кого чув.

— Це вона потім стала Срібної Драконицею, а для мене вона назавжди залишилася Непосидючим Шилом.

— А якою вона була ученицею? — Нік зрозумів, про кого говорить Багукхан.

— А ось такою і була. Вічно непосидючою, жахливо цікавою, розумною, гострою на думку і на слово, ніби шило.

— Зараз вона зовсім інша. Трохи втомлена, але, як і колись, жива та мудра, — згадав Ліну. Минуло всього трохи більше тижня, а здавалося, що минули роки з їх останньої зустрічі. Події прискорювали відчуття часу.

Шум у залі затих. Нік навіть не помітив за розмовою та спогадами, як натхнені учні вирушили в їдальню обідати. Він залишився один з Багукханом.

— Дивно. Чомусь вона зовсім не розповідала про вас. Хоча, напевно, знала, що я вас тут зустріну, — здивувався Нік.

— Ну, хто я такий? Звичайний старий, який видає ключі від кімнат та доглядає за учнями, — хитро посміхнувся у відповідь старий.

— От нехай молодь так і думає, Хранителю, — у відповідь так само хитро посміхнувся учень.

— Ух ти! Це добре, що ти вмієш думати і хочеш пізнавати. Хоча заради простого учня та без нагальної потреби Дракониця не вилізла б зі своєї нори після стількох років самітництва. Та ще й повна ініціація. Тут без Гуру не обійшлося. Ну, розповідай, що вони передали Раді? — поставив у безвихідь учня Хранитель.

— І це простий старий, що видає ключі? — Нік намагався відійти від потрясіння, гарячково обмірковуючи, що можна розповісти Багукхану. — Цікаво, щось залишилося ще таємницею для вас?

— Вищий поставив хороший захист, тому дізнатися, хто ти такий насправді, я не можу. А ще мені поки незрозуміло, навіщо треба було проводити повну ініціацію і де Непосидюча знайшла портал. Але думаю, що ці таємниці колись перестануть бути секретом для мене. Так що ти передав Раді? — продовжував випитувати Хранитель.

— Дивно, що вам досі не розповіли. Та нічого особливого. Гуру десь розкопав, що Темні готують страшну війну, для цього будують великий портал, щоб перенести якихось істот або чудовиськ. А поки будують, Вогненні та Земляні зроблять велику частину брудної роботи за них. Прикінчать Тротс, ну і один одного. А Темні доб’ють переможця без особливих проблем. На будівництво їм потрібно близько двох років, — коротко передав суть інформації від Вищого. — Ніякої конкретики, але рекомендував готуватися.

— Цього рано чи пізно слід було очікувати, — сумно сказав Багукхан. — Аж надто ласим і легким шматком став Тротс. Це все, що ти повинен був передати Раді?

— Все, — трохи злукавив Нік. Він не знав, чи варто було говорити Хранителю про своє Зерно та про місію, яку на нього поклали Вищий і Ліна. Вирішив, що скаже пізніше, коли буде потреба в цьому.

— Ну, коли не хочеш більше мені нічого розповісти, то давай вирушай на обід, а то він скоро закінчиться і ти залишишся голодним, — знову хитро посміхнувся Багукхан.

— Я ось що хотів ще запитати, — згадав Нік. — Хранителю, а при великому бажанні, ви змогли б подолати захист Вищого?

— Ні, не зміг би. Але це не означає, що немає способу це зробити. Особливо у темних, — відповів Багукхан. — Все, давай біжи. Мені треба подумати.

На подив Ніка, після обіду їх чекав не відпочинок, а заняття. Учнів зібрали в невеликій кімнаті на першому поверсі Школи. Наскільки пам’ятав Нік з учорашньої екскурсії, це були приміщення Транспортників, а також поруч знаходився Зал з порталом. Кімната скоріше була схожа на спортзал для боротьби, а ніж на навчальну залу. Під стінами стояли зручні крісла, а центр кімнати був застелений м’якими матами. Новачки не наважилися сідати на мати, тому зайняли майже всі крісла. Коли продзвенів срібний передзвін, який позначав початок занять, в кімнату, не поспішаючи, увійшов маленький дідок. Він сильно мружився, оглядаючи учнів, які посхоплювалися з крісел та перелякано стояли біля стін кімнати. Потім заплющив очі і так з закритими очима пройшов в центр кімнати, де сів на підлогу. Ніку здалося, що з закритими очима він рухався навіть впевненіше, ніж з відкритими.

— Сідайте, учні. Я Магістр Весел. Керівник кафедри вивчення магічної сили. Ми з вами будемо займатися найнеобхіднішим для будь-якого чарівника. Це накопичення магічної енергії. Сьогодні ви пройшли початкову ініціацію. А це означає, що вже зараз ви можете створювати заклинання і дії. Але всі слова чи дії чародія ні до чого не призведуть, якщо він не вкладе в них магічну енергію, силу, ману, як її ще іноді називають. Навіть ті з вас, хто не має Зерна, з сьогоднішнього дня зможуть використовувати силу. Хоча і значно слабше, ніж повноцінні маги, але зможуть. І в першу чергу я звертаюся до них. У порівнянні з іншими вам буде важче. Не всі заклинання вам будуть під силу, але тільки від вас залежить, чи станете ви повноцінними чародіями або так і залишитеся простими людьми з можливістю маленьких магічних фокусів. Тільки наполеглива праця, постійна практика та розширення своїх можливостей з накопичення енергії зроблять вас магами. До речі, це стосується також володарів Зерен. Важка робота над собою. Тому що мало знати заклинання, потрібно мати достатньо сили, щоб його виконати. Кожен із чародіїв схожий на посудину, що містить силу. Для заклинань ви зможете використовувати тільки те, що є всередині вас. Навіть перебуваючи біля безкрайнього джерела сили, використовувати її ви зможете лише пропустивши через себе. Я спробую наочно пояснити, скільки в вас сили. Зараз, образно кажучи, ті з вас, хто не володіє Зерном, містять в собі сили завбільшки з ложку, і цього може вистачити в кращому випадку запалити свічку. Більша частина з вас вже зараз вміщує в себе горнятко сили. Після повної ініціації вони будуть вміщувати невеличку каструлю сили. Якщо будете наполегливо працювати, то до закінчення Школи розмір накопичуваної вами магічної сили дорівнюватиме приблизно відру. Сильні чародії все життя займаються і розширюють свої можливості щодо накопичення енергії. Для порівняння, Магістри можуть мати сили завбільшки декілька бочок. А що означає більша кількість енергії? Це можливість застосовувати більш сильні заклинання або багато заклинань. Але майстерність чарівника ще й у тому, щоб на заклинання витрачати якомога менше енергії. Ну, цьому ви буде вчитися на більш пізніх курсах. Отже, що ж таке магічна сила. Незважаючи на те, що я вже дуже і дуже багато років вивчаю природу сили, навіть я не можу вам відповісти на це питання. Це дар, даний нам Богами. Кожен з вас при обряді первинної ініціації вже занурився в океан сили, яка оточує нас. Але це тут у Школі, поблизу від джерела сили, її нескінченно багато. Але чим далі від джерела, тим менше сили навколо вас. Є місця, де її дуже мало, окремі крупини або зовсім немає. На наших заняттях ми навчимося підживлюватися енергією, накопичувати її і збирати, навіть коли її дуже мало. Сьогодні я не буду вас сильно мучити та довго затримувати, а тільки познайомлюсь з вами й подивлюся, які можливості є у вас. А з наступного тижня ми щодня будемо мати заняття з накопичення магічної сили. Щоб не тримати вас всіх, зробимо так. По одному ви будете сідати навпроти мене, називаєте ім’я, а я швидко буду переглядати вас, щоб дізнатися, скільки кому призначити занять. Ті, кого я перегляну, зможуть піти. Все зрозуміло?

Учні хором відповіли професору і вишикувалися в чергу для випробування. Нік ніколи не любив черг та великих натовпів, тому не піддавшись загальному настрою, залишився сидіти в м’якому зручному кріслі. Як завжди, всі перші місця в черзі зайняли учні клану Лисиць. В такому порядку вони і почали підходити до Магістра Весела.

— Мене звуть Харра, — сказав перший учень, сівши навпроти викладача.

— Ага. Бачу. Срібний. Сили дано тобі дуже небагато спочатку. Хочеш стати сильним магом, треба буде багато працювати, — промовив Магістр, подивившись на учня закритими очима. — Наступний.

— Ріттеріс Сани третій, — представився наступний учень з клану Лисиць.

— Так. Зерна немає. Сили поки теж практично немає. Слабкий відгук Вогню може бути. Як і всім — займатися і займатися. Наступний.

Потроху черга учнів зменшувалася і незабаром лише Нік залишився в кімнаті з професором. Він майже задрімав у зручному кріслі. «Ну ніяк не можна займатися після смачної їжі», — подумав він. Почувши повторний заклик викладача «Наступний», учень відкрив очі та зрозумів, що настала його черга йти на випробування.

— Мене звати Нік, — сказав він, сівши на матах навпроти магістра Весела.

— Ого! — несподівано вигукнув Магістр і, відкривши очі, подивився на учня.

— Що ж в мені такого дивного?

— Мало того що ви повністю ініційовані, молодий чоловіче, — сказав Весел. — Так ще й сили у вас, як у випускника Школи. І це на початку навчання. Дуже дивний випадок. Звідки ви взялися і хто вас знайшов?

— Ну, не такий я вже й молодий, — пожартував Нік. — Та й заслуги моєї в тому, що володію такою магічною силою, абсолютно немає. А знайшла мене Ліна Срібна Дракониця.

— Так вона ще жива? Це просто чудово! — здивувався викладач. Нік помітив, що радість від такої новини була щира. — Коли вона повернеться в Школу? Мені б дуже хотілося з нею побачитися.

— Вона не збирається повертатися в Тротс, — розчарував професора учень. — І в мене велике прохання до вас. Все, що ви побачили магічним зором, поки нехай буде таємницею для інших.

— Так, звичайно, — погодився Весел. — Але такий дар, як у вас, потрібно розвивати. Вам дано багато, але це не означає, що не треба над собою працювати.

— Я це чудово розумію, професоре, — сказав Нік. — Я обіцяю, що буду старанним учнем.

— Це добре. Я буду вам всіляко допомагати розвинути дар. Чекаю вас на наступному тижні на заняттях. А тепер можете йти.

У коридорі зібралися всі першачки, бурхливо обговорюючи весь сьогоднішній день та останнє випробування. Він не став привертати увагу, тихо пішов до себе в кімнату.

Незакриті штори на вікні і ранкове сонце розбудило його першими променями. Він лежав, не відкриваючи очей, намагаючись вгадати, скільки залишилося до підйому. Як же важко було звикати жити в цьому середньовіччі. На Землі час завжди був навколо: в наручних годинниках, мобілці, комп’ютері, телевізорі, на циферблаті в метро. А тут тільки удари Шкільного годинника та срібний передзвін визначали час і що кому робити. «Ось скільки зараз часу? — подумав Нік. — Треба буде обов’язково вирішити це питання з часом. Не можна весь час чекати бою годинника на вежі. Треба буде поговорити з Зонколаном. А потім замовити на Землі звичний годинник».

Сигналу шкільного годинника все ще не було. Ніку набридло лежати. Він піднявся, одягнувся та виглянув у вікно. За стінами Школи розкинувся ліс, який тільки в одному місці розрізався широкою дорогою. Він пошкодував, що вікна виходять не на протилежну сторону, тоді можна було б побачити не тільки ліс, але й океан. А з деяких вікон можна було бачити місто Оер, але всі вікна учнів дивилися на суцільний ліс. Сонце сильніше піднімалося і заливало кімнату. Сьогодні була субота. Нік для того, щоб не переплутати дні, називав їх, як на Землі. Добре, що тиждень на Франі так само мав сім днів. Як йому розповіли на шостий день тижня, учнів піднімали на годину пізніше, а на сьомий день, день відпочинку, можна було підніматися, коли хотілося. Хоча зазвичай субота була навчальним днем, нехай і скороченим, але в цю першу суботу після початку навчального року занять не було ні в кого. Всі займалися господарськими справами та влаштовувалися після приїзду у Школу. У Ніка на цей день було багато планів. Крім того що належало зробити учням першого року навчання, він запланував приємну пригоду на вечір, до якої слід було добре підготуватися.

Зазвучав дзвін годинника. Він ще кілька хвилин із задоволенням дивився на прекрасний світанок, на сонце, яке піднімалося з-за лісу. За дверима почулися кроки і розмови учнів, які поспішали у вбиральню вмиватися. Його трохи дратувало те, що доводилося займатися ранковими процедурами разом з іншими учнями. Все-таки окремі квартири на Землі створювали особистий простір і було важко відвикати від цієї зручності.

«Ось ще одне завдання, яке треба буде вирішити якомога швидше, — подумав він». В голові вже намалювався план, як це зробити, і, щоб не забути, Нік зробив позначки на аркуші пергаменту.

Мабуть, більшість студентів не проґавили можливості повалятися в ліжку довше. Шум в коридорі стих. Найзапекліші вже привели себе в порядок, а інші не поспішали. Тиша не була довгою, не минуло й п’яти хвилин, як у двері постукали. Нік анітрохи не здивувався, коли побачив на порозі солодку парочку Матотору і Касталатуса. Переміщення їхньої трійці по Школі вже почало викликати глузування з боку інших учнів. Нік був би радий і сам, тим більше що Школу він трохи вивчив та губився все рідше, але від цих двох було важко відв’язатися. До Касталатуса поки ще насторожено ставилися інші учні. Як виявилося, Матотору теж сильно недолюблювали учні, викладачі та працівники Школи. А учні старших курсів ще й частенько жорстоко жартували над ним, тому він був радий знайти собі компанію в особі Ніка і Касталатуса. Напевно, тільки йому іноді була обтяжливою їхня компанія, хоча часто він ловив себе на думці, що ці двоє все-таки скрашують початок його перебування у Школі.

— Вже треба бігти снідати, — протараторив товстун, коли Нік стомився слухати стукіт та відчинив двері.

— Привіт, хлопці. Ну чого такий поспіх, не переживай, Матотору, все не з’їдять. Це решті треба хвилюватися, що залишаться голодними, якщо прийдуть після тебе, — відповів він, замикаючи двері кімнати. — Ти мені краще розкажи, що ми повинні зробити сьогодні, щоб я свої плани підлаштував.

— Ну, сьогодні нічого складного і важкого, — почав розповідати товстун дорогою в їдальню. — Зазвичай шостий день першого тижня навчання — це господарський день. Спочатку всі біжать до скарбника, точніше до його співробітників, щоб отримати стипендію. У сьомий, вихідний день, всі їдуть в місто ці гроші витрачати. Потім треба встигнути віднести в прання білизну, потрапити до майстрів на гоління та стрижку, а після обіду купання в лазні, ну і вільний час. Найгірше, що тільки один день для всього цього і скрізь багато народу збирається, а старші завжди лізуть без черги.

Сніданок пройшов спокійно. Нік був зайнятий своїми думками, Касталатус, як завжди, був небагатослівний, а Матотору із задоволенням знищував їжу за себе і ще як мінімум за парочку інших учнів. Ніку треба було зустрітися з батьком кухарчука Клу, але він вирішив відкласти цю задачу до обіду. Він подумки складав план на сьогодні, але через безліч задумів і справ список загрозливо збільшувався та погрожував розвалитися. Треба було або перенести його на папір і зменшити, або приступати до його поступового виконання.

Першим у списку стояло отримати стипендію, паралельно вирішив відвідати Майстра Анта — головного скарбника Школи, щоб залагодити свої фінансові справи. У своєму віці Нік прекрасно знав, що з людьми, які завідують фінансами, треба товаришувати, тому ще з вечора приготував невеличкий подарунок Майстру-казначею. Щоб не смикати друзів, Нік сходив до кімнати, забрав приготовані документи та подарунок. Коли він повернувся до їдальні, товстун все ще запихав в себе їжу, а Касталатус сидів поруч і сумно чекав, коли той наїсться. — Матотору, ти скоро луснеш. Давай закінчуй. Це тільки сніданок, а ти з’їв більше, ніж ми з Кастою з’їдаємо за цілий день разом, — засмутив Нік товстуна. — Давай швидше. Нам треба ще багато сьогодні зробити, а ти сам казав, що новачкам все в останню чергу. Спочатку сходимо до скарбника поповнимо наші бюджети.

— Ну ось. До обіду буду голодним ходити, — бурчав Матотору у відповідь, виходячи з їдальні.

— Нічого собі голодним, — обурювався Нік. — Ох, дограєшся. Домовлюся з директором Школи, тобі поставлять обмеження та ще й бігати вранці змусять, щоб зайву вагу скинути. І взагалі, як ти проходиш медичні огляди на початку навчального року?

— Цього разу важко. Магістр Целмаліт погрожувала мною серйозно зайнятися. Тому боюся зайвий раз їй на очі попадатися, — сумно відказав товстун.

— Чудово. Будеш погано себе вести, я обов’язково нагадаю їй про це, — з посмішкою підчепив його Нік.

— Ну ось, вже черга. А зараз ще старші курси прийдуть. Точно цілу годину доведеться тут простояти, — засмутився Матотору, коли вони підійшли до шкільного казначейства.

— Я тобі казав. Треба менше жерти. Вагу набрав зайву і в черзі постійно останній, — сказав Нік. — Гаразд, ви тут у черзі постійте, а мені треба деякі справи залагодити з Майстром Антою.

Нік пройшов повз учнів, що стояли у черзі, зазначивши, що часу чимало вони тут витратять, та, постукавши, увійшов до кабінету головного скарбника Школи.

— Добрий день, Майстре, — привітався учень, заходячи в кабінет казначея. — Можете мені приділити трохи часу?

— А, учень Нік, якщо я правильно пам’ятаю. Це ж ви були у мене з Магістром Зонколаном?

— Так. Все вірно. У вас гарна пам’ять, — не втримався від грубих лестощів.

— Якщо ти з приводу стипендії, то можеш отримати її разом з іншими учнями в сусідній кімнаті.

— Та ні. Я трохи з іншого питання.

— Тоді розповідай, чим можу тобі допомогти, — хитро примружився Анта. Досвід підказав йому, що просто так учні до нього не ходять, а може вийти деяка вигода для нього особисто. Це завжди радувало скарбника.

— Для початку я попросив би зберегти в таємниці те, про що я вас попрошу, — почав Нік. — А щоб не бути невдячним, ось невеликий подарунок від мене.

Він дістав з кишені маленький мішечок, який був розміром з кулак, і простягнув казначею. Той взяв його, розв’язав шнурок та заглянув всередину. Очі Майстра Анти від побаченого розкрилися від здивування. Він глянув на учня, потім ще раз заглянув всередину мішечка, вдихнув запах вмісту і задоволена посмішка осяяла обличчя скарбника.

— Це значно краще того, що вам подають у їдальні, — учень зрозумів, що потрапив в ціль зі своїм подарунком. Ліна йому розповіла, як у Школі викладачі стали ласі до кави, але судячи із запахів, які він пронюхав в їдальні, якість місцевої кави була огидна. Тому він вирішив, що маленька частка його запасу, що він взяв на подарунки з Землі, допоможе схилити скарбника до себе. Тим більше, що якість привезених ним зерен була відмінна. — Тільки якщо запитають, звідки вони у вас, мене видавати непотрібно.

— Ну, за такий подарунок проси все, що хочеш, — скарбника просто розпирало від радості. — Ти хоч розумієш, скільки коштує вміст цього мішечка? Королівський двір гарного коня віддав би. Так що ти хочеш від мене за такий подарунок?

— Та нічого особливого, — заспокоїв скарбника учень. — У мене є деяка сума грошей в розписках скарбника клану Дракона, шановного Майстра Ріока. Мені б не хотілося тримати їх у себе в кімнаті. Я хотів передати їх вам на зберігання, а натомість мати необмежену можливість отримувати монети в будь-який час, в будь-якій кількості, зрозуміло, в межах сум, зазначених в розписках.

— Звичайно, любий Ніку. Тільки навіщо тобі це? Ти ж і так будеш отримувати стипендію. Один золотий татін на тиждень — це величезні гроші для учня, — здивувався такому проханню Анта.

— Розумієте, Майстре Анто, як ви, напевно, помітили, я не зовсім звичайний учень. Ну, в сенсі магії, так зовсім звичайний. А ось вік. Я як мінімум удвічі старший за всіх інших учнів. У мене вже склалися свої потреби і звички. Ну, ви розумієте. Крім того, я чужинець, тому в найближчий час мені належить трохи скупитися, щоб пристосуватися до тутешнього життя. Витрати будуть трохи більші, ніж у звичайних учнів, отже свобода в розпорядженні моїми заощадженнями була б дуже доречною.

— Так-так. Розумію. Ніяких проблем, — розслабився скарбник, зрозумівши, що ніяких страшних послуг за безцінний подарунок з нього не вимагатимуть. — Яку ж суму в розписках ти хочеш зберігати у мене?

— Три тисячі, — відповів Нік, простягаючи Майстру розписки. Після купівлі Касталатуса у нього все ще залишалося розписок десь на десять тисяч татінів, але він вирішив не лякати скарбника всією сумою. Це могло викликати нездоровий інтерес до його капіталів. А зайві розслідування йому були ні до чого. Тим більше що після розмови з Хранителем Будинку Багукханом зрозумів, що може не бояться непотрібних вторгнень у свою кімнату.

— Нічого собі сума. Та середній маг і за пару років таких грошей не зможе заробити, — здивувався Анта. — Але то не моя справа. У будь-який час можеш звертатися до мене за будь-якою потрібного тобі сумою, звичайно, у цих межах.

— Мені дісталася невелика спадщина, яку я майже всю успішно витратив на своє навчання та купівлю місця у Школі для Касталатуса. А це невеликі залишки, — поспішив виправдатися Нік. — Якщо можна, я б хотів зараз отримати монет сто. Хочу завтра побувати в місті і купити собі нових речей.

— Так, звичайно, — сказав скарбник. Він дістав з шухляди столу пергамент. Написав щось на ньому та передав учню. — Це буде наш розрахунок. Я написав, що видав тобі сто татінів. Розпишися, що отримав, а я ще й одразу тобі видам стипендію за цей тиждень, щоб ти в черзі не стояв.

Нік переглянув те, що було написано на пергаменті, поставив підпис в отриманні грошей та став чекати, поки скарбник відрахує належну йому суму. Разом з дріб’язком, мішечок вийшов важкий.

— Спасибі, Майстре Анто, — сказав учень, піднімаючись з-за столу і збираючись йти. — Не забудьте, будь ласка, моє прохання тримати все в таємниці.

— Це тобі спасибі за такий королівський подарунок. Можеш не переживати, я збережу таємницю, — відповів Анта, дбайливо стискаючи в руці мішечок із зернами кави.

Нік вийшов у коридор, швидко сховавши в широку кишеню мішечок з монетами. Черга за стипендією тільки збільшилася, але, не дивлячись на це, його друзі, як і раніше, були останніми. Ніка це анітрохи не здивувало, всі, хто хотів, насміхалися над товстуном. Він покірно це терпів. Тепер це доводилося робити й Касті як плату за дружбу з ним.

— Довго ви двоє збираєтеся стояти в кінці черги? — запитав Нік, діставшись до друзів. — Може прийдете пізніше, коли черга зменшиться?

— Ага, і залишитися перед вихідним без грошей. Учням видають стипендію тільки до обіду. Після отримують викладачі. Тому якщо не стояти, точно не встигнемо отримати, — відповів товстун.

— А я казав тобі, що треба менше часу в їдальні проводити. Слухайте, мені ліньки стояти тут пару годин на вас чекати. Та й планів багато. Давайте так. Я вже отримав стипендію і трохи своїх грошей на термінові витрати. З них я дам вам по татіну, а наступного разу постараємося прийти раніше, отримаєте за два тижні, віддасте, — запропонував Нік.

— Відмінно. Я згоден, — зрадів Матотору. Його й самого не радувала необхідність пару годин провести в тісному коридорі, підпираючи стіну.

— От і добре. Пішли. Що у нас там далі за планом?

— Слухай, а як тобі вдалося отримати стипендію? — товстуна просто розпирало від цікавості. Він не забарився з питанням, як тільки вони відійшли від черги учнів.

— Так вийшло, — ухилився від відповіді. — Але не сподівайся, що наступного разу вийде ще раз. Тому треба бути спритнішими. Ти так і не сказав, що у нас далі.

— Ну, бажано до обіду встигнути здати білизну і речі в прання. Поголитися та, якщо потрібно, постригтися. А після обіду залишиться купання, але там треба буде чекати своєї черги, як завжди, новачки останні. Я піду з вами, щоб все показати, а то ви ж нічогісінько не знаєте, — поблажливо вирішив Матотору. Хоча Нік здогадувався, що особливого бажання у товстуна йти зі своїм курсом немає. Але вирішив не ділитися цими припущеннями з ним.

Вони вирушили в житлову частину, щоб зібрати речі для прання. Нік хотів встигнути до обіду зробити ще пару справ, тому захопив все необхідне з собою. Коли вони дісталися до госпблоку, його зовсім не здивувала чергу в пральню. Вона звичайно була не така велика, як за стипендією, але як мінімум чоловік п’ятнадцять стояли попереду з мішками білизни та одягу для прання. Друзі встали в кінець черги і хоча все було підготовлено заздалегідь, роздані спеціальні мішки з номерами кімнат, але чомусь все тягнулося нестерпно повільно. Час від часу вперед проривали найбільш нахабні учні старших курсів або викладачі, що поспішали. Це аж ніяк не сприяло зменшенню черги попереду них. Повз пройшла прачка на ім’я Те Ма. Вона несла вже чисті випрасувані речі в житловий корпус. Нік посміхнувся та привітався з дівчиною. Минуло кілька хвилин і вона йшла назад. Побачивши, що за цей час черга посунулася всього на декілька чоловік, вона підійшла до нього.

— Давайте я заберу ваші речі, Ніку, щоб ви не чекали тут, — сказала дівчина і почервоніла.

— Ой, спасибі, Те Ма. Мені, звичайно, незручно перед тими, хто попереду, але дійсно важко тут безглуздо стояти та чекати. Кімната номер п’ятдесят сім, — з вдячністю Нік передав дівчині мішок з постіллю та речами.

Дівчина забрала речі і поспішила в пральню. Друзі, що стояли поруч, з подивом та заздрістю дивилися на Ніка. Їм належало ще чимало часу стояти в задушливому коридорі.

— Ну, і що це було? Ти всього пару днів у Школі, але примудрився всюди завести потрібні знайомства. Коли ти все встигаєш? — обурювався Матотору.

— Ти перебільшуєш. Але я дуже сподіваюся ще збільшити кількість знайомих. Так значно легше і приємніше жити, а я вже старий, мені потрібен комфорт, от і доводиться викручуватися. Та якби ти не проводив весь свій вільний час в їдальні, то, напевно, теж вже надбав кілька корисних знайомств за рік, що провчився тут, — парирував Нік. — Гаразд, тут я вам допомогти нічим не зможу, зате з користю проведу час, що звільнився. Зустрінемося на голінні чи вже за обідом.

Нік залишив трохи засмучених друзів в черзі та відправився в підземелля Школи на пошуки потрібного йому спеціаліста. Він уже кілька днів виношував ідею зробити у себе в кімнаті невеликий особистий умивальник, щоб приводити себе в порядок вранці на самоті, а не в оточенні натовпу учнів. Згадавши першу інженерну освіту, він накидав на пергаменті схему умивальника і тепер йому потрібен був фахівець з меблів, щоб зробити тумбу для його задумки. На оглядовій екскурсії по Школі учень-куратор говорив, що на першому підземному поверсі розташовуються різні майстерні, саме туди зараз він направлявся.

На подив Ніка, він був не єдиним, кому знадобилося спускатися в підземелля. Але вже на майданчику першого підземного поверху він зрозумів, що всім іншим було з ним не по дорозі. Решта поспішали в лазню. Сьогодні був банний день для учнів і особливо розторопні учні старших курсів хотіли першими помитися. Він єдиний звернув праворуч у напрямку майстерень.

Довгий коридор з нечастими дверима був добре освітлений, але все одно не полишало відчуття підземелля. Було трохи моторошно. За спиною віддалялися веселі голоси учнів, які йшли в лазню, а попереду було тихо. Коридор оточував різними запахами. Вони були скоріше приємними, нагадували дитинство, коли він із задоволенням ходив у різні майстерні. Тут були запахи шкіри, свіжої стружки, якихось приємних хімікатів та інші зовсім незнайомі запахи. Пройшовши трохи по коридору, Нік помітив потрібні двері. На них був намальований тесляр і написано «Майстер Ілтзе» — меблі та столярні послуги. Чемно постукав та увійшов.

Перед ним відкрилася велика кімната, заставлена якимись столами, очевидно для виготовлення меблів, під стінами стояли стелажі, рясно вкриті столярними інструментами. Нік знав більшість з них. Колись у дитинстві, у звичайній школі у нього був день, коли учнів навчали різним професіям. Він запізнився на розподіл, тому найспритніші однокласники розібрали кращі, як здавалося їм, спеціальності. Всі хотіли бути шоферами чи електронщиками, а через те що, місць на кожну спеціальність було мало, то тим, хто спізнився, діставалися непопулярні спеціальності. Ось так йому і дісталася спеціальність столяр-мебляр. Вчилися і практикувалися вони один день на тиждень. Не можна сказати, що за ті нечасті уроки, які були, він став хорошим столяром, але дечому все-таки навчився і не раз застосовував потім у дорослому житті. Тому зараз, дивлячись на стелажі з інструментами, він із задоволенням згадував дитинство і уроки столярної майстерності.

— Хто ви і що вам тут потрібно? — запитав літній чоловік, відірвавши Ніка від приємних спогадів та повернувши в реальність. Всі, з ким він зустрічався в Школі, не могли собі уявити, що він учень. Тут практично не було такого віку учнів, а він до того ж принципово не носив знака учня.

— Пробачте. Добрий день. Мені потрібен Майстер Ілтзе, — вибачився він за свою нетактовність.

— Я Майстер Ілтзе. Чим можу допомогти?

— Як це не дивно, — почав Нік, — я новий учень у цій Школі і мені потрібна ваша допомога.

— Учень? Дивно. Застарий ти для учня, — не приховував свого здивування Майстер.

— Ну, так вийшло, — вкотре Ніку стало ніяково за те, що доводилося виправдовуватися за свій вік. — Ви можете зробити невеликий предмет меблів?

— Для цього я й тут, щоб робити всіляке з дерева. Якщо зможеш мені гарно розповісти, що треба, і оплатити роботу, тоді зроблю, — Майстер миттєво забув про своє здивування незвичайним учнем, коли мова зайшла про роботу. — щоб довго не розповідати та не показувати руками, я намалював те, що мені потрібно, — сказав учень і простягнув майстру креслення невеликого умивальника, який він вирішив поставити у себе в кімнаті.

— Ну, давай подивимося, що ти намалював, — недовірливо сказав Майстер Ілтзе, взявши пергамент. — Ось так чудеса. Другий раз за пару хвилин ти мене здивував. Я вирішив, що ти в свої роки тільки задля розваги вирішив у Школі повчитися. А ти виявляється хороші креслення робити вмієш. Де ж ти цьому навчився? Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так справно завдання мені приносив. Все ясно, все чітко. Мила справа. Бери та роби, і не треба пару годин випитувати, що та як має бути. Та ти не стій, сідай. Може, ти і в столярній справі розбираєшся?

— Та трохи розбираюся, — скромно відповів Нік. — Тому й задивився на ваші інструменти. Колись в молодості довелося трохи цій справі повчитися. Правда, майстром я так і не став, але все одно щось в голові і в руках залишилося.

— Гаразд, давай розбиратися, що тобі треба. Тебе як звуть, дивовижний учню?

— Звати мене Нік. Мені треба ось така невеликий шафка.

— Дивовижна якась шафа, що ти намалював. Ні полиць, ні дверей, ні кришки зверху. Що ж можна зберігати в такій шафі без полиць? — здивувався Майстер, розглядаючи креслення.

— Це просто не всі деталі. Там буде ще пару елементів з заліза, от коли зберу все разом, тоді стане зрозуміліше. Коли закінчу, запрошу подивитися, якщо буде у вас бажання.

— З задоволення подивлюся на такі дивні меблі. З якого матеріалу його зробити?

— Та мені в принципі все рівно. Головне, щоб міцне було, — відповів Нік. Він не знав взагалі, які сорти дерева використовують столяри на Франі, тому прийняття цього рішення залишив за майстром.

— Може якісь візерунки або прикраси зробити на стінках? — уточнював деталі Майстер.

— Ні, не потрібно. Це буде стояти у кутку і лише я буду ним користуватися. Тому зайвого нічого не потрібно, — відмовився Нік. — Майстре Ілтзе, ви краще мені скажіть, скільки це займе часу і скільки буде коштувати.

— Початок навчального року. Керівництво трохи мене завантажило роботою, але думаю, що за тиждень впораюся. А що стосується ціни… Ну, якщо матеріалу дорогого не треба, то за півтора татіна зроблю.

— Добре, домовилися. У мене ще одне питання є. Ви не знаєте, чи є в Школі гарний майстер по роботі з тонким металом? Ну, які там відра, тази всякі роблять. Мені у нього треба якраз відсутні частини цієї шафи чудної замовити, — запитав Нік.

— На жаль, хорошого майстра немає. Є один молодий, але у нього руки не з того місця ростуть. Так, щось полагодити або трохи переробити, а щось путнє зробити сам не зможе. Я ось що тобі пораджу. Ти, напевно, завтра будеш у місті. Зайди на вулицю зброярів і бляхарів. Пройдеш в самий кінець, там буде майстерня Окертуза. Ти не дивись, що до нього буде з десяток дорогих майстерень. Там майстри тільки відра квіточками обробляти можуть, ось він — справжній майстер. Їх жадібна гільдія ніяк не хоче давати йому дозвіл на виготовлення зброї та військових обладунків, ось і доводиться йому всілякі бляшані дрібниця робити. А з цього гарні гроші не заробиш, от і тулиться в самому кінці вулиці майстрів їх гільдії. Але ти на це не звертай уваги, він родовий майстер по залізу. Ще його батько був хорошим майстром і його добре навчив. Ось він тобі все відмінно та швиденько зробить, й не дуже дорого. Тим більше якщо ти йому такий самий малюнок, як мені, принесеш. Будеш у нього — передавай від мене привіт. Ми колись з ним хорошими друзями були, коли я ще в Школі не працював.

— Спасибі, майстре, — подякував Нік, запам’ятавши все, що радив Ілтзе. Він дістав з кишені два татіни і простягнув майстру.

— Почекай. Зараз здачі тобі дам, — почав підніматися зі стільця Ілтзе.

— Не потрібно. Я думаю, що мені ще знадобляться ваше вміння та поради, — зупинив його Нік.

— Спасибі й тобі, дивовижний учню. А буде час і бажання — приходь сюди. Побалакаємо. Може навички столярні згадаєш, може мене чомусь навчиш. Бачу, що не з наших ти країв, та й знань в тобі багато. Вибач, мало не забув. Ось голова дірява. У яку кімнату тобі готовий виріб доставити?

— У п’ятдесят сьому. А за запрошення і добрі слова спасибі. Обов’язково прийду, коли буде час, — сказав Нік та пішов з майстерні.

Він стояв на сходовій площадці першого підземного поверху, роздумуючи, куди піти далі. За списком справ, слід було піти спробувати поголитися, а з іншого боку, кортіло спуститися на поверх вниз та провідати професора Атавхаї. Минуло кілька днів, як вони познайомилися, а Ніка тягнуло до цього доброго демона. Про таке знайомство на Землі мріяли хіба що ті, хто зовсім не дружать з головою, екстрасенси та різні диваки, з якими він спілкувався. Але минув тиждень і це виявилося реальністю для нього самого, людини, що абсолютно не вірила в існування подібних чудовиськ. Тут, на Франі, де люди не тільки вірили, але й знали про демонів, одна поява професора викликала істерику та паніку. Нік витратив кілька хвилин на коливання, занадто вже йому кортіло вирватися з підготовленого плану, але прагматизм переміг. Згадавши застереження Матотору про черги на кожному етапі, йому довелося відмовитися від походу ще глибше в підземелля, тим більше що це, напевно, зайняло б не одну годину. Він відправився приводити себе до ладу.

Швидко відшукавши кімнати майстрів стрижки та гоління, добре, що вони перебували навпроти один одного в одному коридорі, Нік зіткнувся з черговою дилемою. В обидва зали були черги. Хоч у кожній стояло максимум по п’ять-шість чоловік, але процедури, яким піддавалися учні, були зовсім не швидкі. Розсудивши, що гоління повинно займати менше часу, ніж підстригання, став у чергу на гоління. Минуло десять хвилин і він зрозумів, що не помилився. Його черга зменшилась на дві особи, а протилежна залишилася без зміни. Він почав розуміти, що тепер найбільш мерзенним днем для нього буде зовсім не понеділок, стояння в чергах дратувало сильно. І це при тому, що йому вдалося успішно уникнути стояння в двох довгих чергах. У світі інтернету та великої конкуренції на Землі він давно забув, що таке стояти в черзі. Вкотре він пошкодував, що дав себе втягнути в цю авантюру. Це надихнуло його прийняти рішення, наскільки можливо, максимально перенести комфорт з колишнього життя в нове. Власне перший крок до цього він тільки що зробив в столярній майстерні.

Ура! Черга просунулася ще на пару чоловік і перед Ніком залишився тільки один учень, що незабаром зник за дверима. Він єхидно посміхався, дивлячись на учнів навпроти — там за цей час черга зменшилася всього на одного учня. Нік провів рукою по волоссю. «А не так сильно я й заріс», — подумав він. Минуло трохи більше півтора тижні з моменту його останньої стрижки на Землі. Раніше він тільки через місяць-другий почав би думати про необхідність постригтися, та й нечисленна рослинність, що ще залишалася у нього на голові, не вимагала частої уваги. З лисінням він вже давно змирився і очікував тільки моменту, коли вся стрижка буде зводитися до протирання лисини рушником. Все змінилося після того, як над його організмом попрацювали Ліна і Аня. Очищення організму та їх маніпуляції зробили так, що знову у нього досить активно почало рости волосся, так само, як в молодості. Не можна сказати, що за півтора тижні виросли коси, але й те, що відросло, вже лізло в очі і дратувало, особливо це було помітно для нього, людини, звиклої до короткого волосся. Одначе правдою було й те, що про відсутність залисин він зовсім не шкодував.

Перед ним розчинилися двері і настала його черга. В залі всі майстри були вже старшого віку, досвідчені і добре знали свою справу. Не встиг Нік остаточно зручно вмоститися у кріслі, як на його щоках вже лежав товстий шар мильної піни, а майстер наближався до шкіри з бритвою в руках. Звичними вправними рухами він швидко поголив учня, критично оглянув його поголена пику, як художник, кількома рухами виправив недоробки та закутав лице Ніка гарячим рушником. Ще мить і новий рушник, змочений у ароматному трав’яному розчині, завершив процедуру.

Поголений, свіжий Нік вийшов у коридор, знаком дав зрозуміти наступному учневі заходити і поглянув на протилежну чергу. Та ще збільшилася на кілька учнів.

Провівши рукою по волоссю, вирішив відкласти відвідини перукаря на наступний тиждень, а тим часом встигнути впоратися до обіду ще з одним запланованим завданням.

Нік вийшов зі школи у двір і з радістю підставив обличчя теплим осіннім променям сонця. Він ще раз зловив себе на думці, що навчання і справи у Школі зробили його кротом, який не вилазить з нори. Ще на Землі він просиджував довго на роботі, але хоч зустрічі з екстрасенсами та дорога додому давали йому можливість бачити світ. А тут все життя, судячи з усього, проходило всередині кам’яного монстра, а частково навіть під землею. «Напевно, є викладачі, які роками не виходили не те що в місто, а й взагалі у двір школи», — подумав він. Його ж починала гнітити ця замкнутість у стінах Школи. Не поспішаючи, розтягуючи задоволення, він пішов по центральній алеї внутрішнього двору. Прогулянка приносила йому величезне задоволення. З обох боків алеї була доглянута зелена огорожа, заввишки трохи більше людського зросту. Тому зазирнути за неї і подивитися, що робиться на майданчиках, було майже неможливо. На самій доріжці ніхто не ходив, зате зліва за кущами були чутні різноманітні звуки тварин. Нік почув іржання коней, гавкіт собак та гарчання когось хижого і злого. Нічого дивного в цих звуках не було, за огорожею розташовувалася кафедра магії Тварин. Нік підійшов до дерев’яних дверей, що вели на кафедру. На ній висіла табличка. Крім напису про те, що це територія кафедри магії Тварин, ще була цікава фраза, яка нагадала йому вираз, часто вживаний на Землі. І якщо на Землі всі говорили про тварин як про братів наших менших, то на цій табличці було написано: «Подумай. Можливо, це люди їм брати менші». Нік посміхнувся, але не наважився сьогодні зайти познайомитися зі старшими братами. У нього були інші цілі цієї прогулянки.

Пройшовши трохи більше, ніж двісті метрів, він помітив, що огорожа, яка відокремлює алею від території кафедр, змінилася. Точніше, це і надалі була та сама жива огорожа з чагарнику, але це вже був зовсім інший його вид. Він мав багато колючок та гострих гілок. Той, хто його садив, явно хотів застерегти цікавих від проходу на територію кафедри. Він пригадав розповідь учня Кавара. За цим парканом була кафедра магічних істот. Йому було цікаво дізнатися, що ж за парканом, але виття і скрегіт, що доносилися з території, швидко охолодили цікавість. Цього разу територія була не така велика, як територія кафедри звичайних тварин, вже метрів через сто огорожа знову змінилася. Тепер це була гарна жива зелена огорожа з безліччю квітів. Видно, що за нею доглядали з особливою любов’ю. Це була кафедра магії Рослин, яку він шукав. Замість дерев’яних дверцят перед ним виявилася красива кована хвіртка, вся повита якимось квітучим плющем. На табличці знову був кумедна напис. Під назвою кафедри написано: «Вони теж живі. А частина, можливо, навіть розумніші за деяких з вас». Той, хто це придумував, був великим жартівником.

Нік відкрив хвіртку та ступив на доріжку, що вела всередину. Здавалося, він зайшов у якийсь химерний ботанічний сад. По обидва боки доріжки були висаджені чудові різноманітні дерева. Іноді траплялися групи однакових, часто плодоносних дерев. «Напевно, це не тільки розсадник різних рослин, але ще й фруктовий сад», — подумав Нік, але зривати і куштувати плоди не наважувався. Дерева змінювалися чагарниками і квітковими клумбами, потім знову росли дерева, але вже зовсім інші. Учень йшов по цьому красивому саду насолоджуючись видами, запахами, красою. Він майже дійшов до невисокої двоповерхової будівлі, коли дерева розступилися і перед ним відкрилися великі клумби з прекрасними, не баченими раніше квітами. Серед кущів, схожих на троянди, він зауважив невеличку фігурку жінки, яка то з’являлася, то зникала серед квітів. Нік підійшов, щоб представитися та привітатися. Жінка помітила його і першою заговорила з ним.

— Як вчасно ви з’явилися, молодий чоловіче, — сказала жінка. — Ідіть швидше сюди. Як вас звати?

— Мене? Нік, — відповів учень.

— Чудово, Ніку. А мене Магістр Золд. Але тут мене можна називати просто Ківа. Не люблю ці дурні формальності. Як добре, що ви підійшли. Не відмовте та допоможіть вже не дуже молодій жінці прибрати і полити кілька клумб.

— Я з задоволенням, — відгукнувся на прохання Нік, зовсім забувши, навіщо прийшов сюди. Він узяв лійку, на яку вказала Ківа, і почав поливати квіти. — А чому ви одна тут? Де ж більш молоді та завзяті помічники?

— Та все цей шостий день тижня. Викладачі з задоволенням собі влаштовують зайвий вихідний, а учні приводять себе до ладу. Завтра всі поїдуть в місто на прогулянку. У мене тут в основному дівчата, а їм тільки дай причепуритися та по крамницях різним у місті пробігтися. Начебто майбутні магеси, а як міські панночки поводяться. Ну, їм це можна пробачити. Молоді ще. Та ви лийте побільше, Ніку. Вони люблять вологу. А квітам та рослинам не поясниш, що доглядати за ними нікому. Ось доводиться мені, старій, самій на вихідних все робити. Але нічого. Мені тільки в радість.

— Все. Я тут все полив — відзвітував учень про виконану роботу.

— От і добре. Подайте мені руку. Підемо сусідню клумбу трохи впорядкуємо. Ви не поспішаєте, Ніку?

— Та ні. Мені дуже приємно допомогти вам. Я ось йшов сюди і думав, що за останній тиждень тільки один раз виходив на повітря. Так незабаром у сліпого крота перетворюся. А тут така краса. Тому кажіть, що робити. Буду допомагати.

— Ну що ж. Он там біля стіни стоїть бочка з теплою водою. Набирайте і поливайте. А я буду підрізати. А ви мені поки розкажіть, що ви робите у Школі. Ви, напевно, новий викладач? Я вас раніше тут не бачила, — запитала Ківа.

— Як це не смішно, але я не викладач, а навпаки — учень. Ось так вийшло, що в такому далеко не юнацькому віці потрапив у Школу.

— А, так-так. Я щось чула. Говорили викладачі, що дивний учень з’явився в цьому році. Ну, ось ми й познайомилися. Хоча, напевно, це і так би сталося на наступному тижні. У вас, перволітків, буде тиждень випробувань на види магії. Тому скоро через пару днів будеш проходити у мене перевірку.

— Боюся, що це буде даремне марнування часу. Я вже знаю, що не маю жодних схильностей до магії Рослин, — відказав Нік із сумом. Йому завжди подобалося возитися з квітами і рослинами. Всі дивувалися, коли бачили його зелені насадження у нього в квартирі та на роботі. Ще в дитинстві бабуся завжди йому казала, що у нього легка рука до посадки й змушувала висаджувати овочі на городі.

— І хто ж тобі сказав, що в тебе немає такого дару? — здивувалася Ківа.

— Так, довелося мені якось пройти це випробування. Результат негативний.

— Коли це ти встиг, хто його проводив? Ніхто тут не може цього робити, окрім мене, — обурилася Магістр Золд.

— Вибачте. Так вийшло. Одна магеса не стримала цікавість і провела випробування, — посміхнувся Нік, згадавши Ліну. — Я вже цю клумбу закінчив поливати. Що мені далі робити?

— Дивися, як у нас все добре виходить. Давай ще одну зробимо, а потім відпочинемо трохи, — сказала Ківа. — Але ти тему не міняй. Так хто посмів провести випробування?

— Мені б не хотілося накликати ваш гнів на неї, — спробував ухилитися від відповіді учень. Навіть поспішив за новою порцією води, щоб дати Магістру забути тему.

— Ніку, я хоч і добра стара, але не люблю, коли через мою голову стрибають. Тому признавайся, а то доведеться розповісти Магістрові Хегану, — почала злитися Ківа.

— Для нього це не буде новиною, — поспішив заспокоїти Магістра Нік. — Я ще раз хочу сказати, що ми не хотіли порушувати ніякі правила. Просто, коли я проходив випробування, ще не знав, чи поїду взагалі навчатися в Школу. Я дуже цього не хотів.

— Як можна не хотіти навчатися в Школі, якщо є Зерно? — здивувалася Ківа. — та всі мріють сюди потрапити. У тебе ж є Зерно?

— Так, є. Ну, ось так склалося, що я особливо не горів бажанням сюди їхати. Але прийшлося, — зізнався учень.

— Так. Ти знову намагаєшся ухилитися від відповіді. Хто проводив випробування? — не вгамовувалася Золд.

— Це була Ліна Срібна Дракониця, — вже не зміг ухилитися від відповіді Нік.

— Ліна. Так. Це, напевно, єдиний маг, якому це дозволено. Я чула, що вона знайшлася. Ми її давно вважали померлою. Їй напевно вже за 150. Ми знали колись один одного добре. Правда, вони з Целмаліт були великими подружками. Це чудово, що вона жива, але погано, що в тебе немає дару до магії Рослин. Ліна не помиляється. А де вона зараз живе? Може, до неї у гості навідатися?

— На жаль, я не можу вам сказати, де вона живе. Вона не хоче повертатися до магічного життя. Але якщо хочете, передам їй від вас привіт або лист.

— Шкода, що не побачимося. Так багато часу пройшло. Вона, напевно, вже й не згадає мене. Але ти мені скажеш, коли будеш до неї їхати? Я напишу листа. Дивись, так за розмовами який великий шмат роботи зробили. Давай підемо відпочинемо трохи.

Вони відклали інструменти та пішли до найближчої альтанки, щоб перепочити у тіні. Коли вони підійшли ближче, Нік побачив, якою незвичайною була ця альтанка. Стіни утворювали тісно сплетені стовбури дерев, а дахом була суцільна їх крона.

— Яка незвичайна альтанка, — здивувався Нік. — А коли холодно і дерева скидають листя, що тоді служить дахом та захистом від дощу?

— Ніку, це ж кафедра магії Рослин. Ці дерева не скидають листя, навіть в холоди, а просто міняють його на морозостійке. Тому можеш завжди приходити в гості, поговорити на природі, — сказала Ківа і з гордістю погладила найближчий стовбур дерева. Той нібито зрозумів, хто його гладить, хитнувся та радісно зашумів листям.

— Сідай відпочинь. Хочеш, можеш перекусити. Он стоїть цілий кошик фруктів, — запропонувала Магістр.

— Спасибі. Треба буде до вас якось зайти, щоб познайомитися з рослинами ближче. А то я приїхав здалеку і зовсім не розбираюся в тутешніх фруктах, овочах, рослинах та деревах, — сказав Нік і почав перебирати фрукти з кошика. Він шукав хоч якісь схожі на земні.

— У тебе будуть заняття з мого предмета. Через те, що схильності до нього у тебе немає, я розповім тобі про все, що тобі буде цікаво. Ти не соромся. Можеш взяти будь-який. Вони всі їстівні та смачні. Тим більше що на обід ти вже не встигаєш.

— Ой, невже ми так багато часу витратили? Я й не помітив. А обід не шкода, і так я почав товстіти тут. Одна їжа та сидіння за партою. Так скоро знову в двері влазити не буду. Який смачний фрукт, — сказав Нік, відкушуючи соковитий плід. — Він дуже схожий на один фрукт, який я любив вдома. У нас він називається груша.

— А тут називається керес. Їж на здоров’я.

— Добре тут у вас. Буду приходити, як тільки буде можливість, якщо не виженете. А зараз мені вже, на жаль, час йти. Ще багато справ треба встигнути зробити, — сказав Нік, витираючи з підборіддя солодкий сік від кереса.

— У нас тут не женуть. Хіба що допомагати змушують. Сади, клумби, ліс. Всього дуже багато. Рук завжди не вистачає. Тому приходь, коли захочеш. Так а чого ти сьогодні приходив?

— Ось я дурень. А про найголовніше й забув. У мене маленьке прохання. Можна мені попросити невеликий букет квітів?

— Яких квітів? Ти що, посадити їх хочеш? — здивувалася Ківа.

— Та ні. На моїй батьківщині прийнято дарувати красивим жінкам квіти. Зрізані. Їх ставлять у вази і вони стоять у кімнаті, радують господиню, поки не зів’януть, — пояснив як міг учень.

— Та де ж це бачено зрізати живі квіти задля розваги — обурилася магеса.

— Розумієте, їх спеціально для цього вирощують. Ну от, наприклад, як тварин вирощують селяни для м’яса. А квіти вирощують, щоб радувати жінок, — він розумів, що його зараз як мінімум вб’ють тільки за одну думку про зрізанні квіти. — Квіти все рівно зів’януть. На клумбі або у вазі. Ну, нехай, на пару днів довше житимуть, якщо не зрізати. Але вони ж засихають, а ви їх зрізуєте.

— Дивні речі ти говориш. Зазвичай дарують прикраси, якісь дрібниці, але щоб квіти. Я такого не чула. Та й мої квіти можуть дуже довго цвісти навіть зрізаними.

— Ну давайте я заплачу за них, — не здавався Нік.

— Ні. Я не дам різати квіти для розваги, — ніяк не погоджувалася Ківа.

— Добре. Тоді давайте обмін, — вирішив використати останній аргумент учень. — Я приїхав з далекої країни. Можливо, скоро знову там буду, на канікулах. Я розумію, як вам неприємно навіть думати про те, щоб зрізати живі квіти. Але мені дуже хочеться зробити приємне одній красивій жінці. Я пропоную за букет квітів привезти цілий мішечок насіння і цибулин різних рослин, яких, можливо, немає в ваших садах. Невже вам не хочеться виростити щось нове?

— Ох же й хитрий ти, — посміхнулася магеса, і він зрозумів, що виграв. — Одразу двом жінкам вирішив догодити. Ну добре, я підготую тобі букет красивих квітів. Увечері забереш на третьому поверсі головної будівлі на кафедрі. Але, крім обіцяного тобою, з тебе ще допомога в саду.

— В саду допомагати це я з радістю. Тим більше що ви обіцяли мене познайомити з місцевими рослинами. Я тоді забіжу після вечері за квітами. Спасибі вам, Ківо.

— Іди вже, жіночий спокуснику, — сказала Ківа навздогін Ніку й додала: — А може, це не така й погана ідея подарунка. Квіти. Але тільки в горщику, живі. І цвісти довго будуть.

Задоволений тим, що вдалося реалізувати частину плану та ще й чудово провести час, Нік, заскочивши на хвилинку до себе в кімнату і прихопивши подарунки, відправився на кухню. Їсти він не хотів, та й час обіду вже минув, але йому треба було вирішити ще одну задачку на сьогоднішній вечір, а також завести потрібне знайомство. Хоча в армії він не служив, але ще з юності пам’ятав стару армійську заповідь: «Триматися подалі від начальства та ближче до кухні». Ось і зараз він вирішив познайомитися з шеф-кухарем Школи. Корисне та приємне знайомство.

Він зайшов на кухню і ледве встиг ухилитися від кухарчука, що ніс гору посуду на мийку. Минуло кілька хвилин, перш ніж він у кухонному хаосі помітив потрібну йому людину. Це був Клу. Кухар, з яким він познайомився вночі першого дня перебування в Школі. Нік дуже сподівався, що Клу не забув його за цей час.

— Клу, привіт, — він вхопив за руку кухаря. — Є вільна хвилинка?

— А, Ніку, привіт. Так, є, — Клу зупинився поруч. — Ти щось хотів?

— Слухай, потрібна від тебе невелика послуга. Ти казав, що твій батько шеф-кухар Школи. Ти не міг би познайомити мене з ним?

— Так, звичайно, — погодився допомогти Клу. — Він якраз відпочиває у себе в підсобці. Пішли, я тебе з ним познайомлю.

Вони пройшли через кухню, весь час ухиляючись від офіціантів та кухарів, що проносилися повз них, і зайшли в невелику кімнату. Відкрите вікно створювало прохолоду на противагу спекотній кухні. За столом сидів огрядний чоловік, на вигляд трохи старше Ніка та щось записував на пергаменті.

— Тату, можеш на хвилину відірватися від справ? — запитав Клу чоловіка.

— А, Клу. Що ти хотів? — відповів той, незадоволений тим, що його відволікають від справ.

— Познайомся, будь ласка. Це Нік. Один з нових учнів Школи. Я тобі про нього розповідав, — представив Ніка кухарчук.

— Добрий день, Ніку. Мене звуть Майстер Маукас. Ти щось хотів від мене? — шеф подивився на новачка, не менш грізно, ніж на сина. Вочевидь, він не любив, коли йому заважали працювати.

— Добрий день, Майстре Маукасе. У мене до вас невеличке прохання.

— Ну, сідай, розповідай, — майстер вказав на стілець напроти себе та приготувався слухати.

— Та, власне, нічого особливого, — почав учень. — Я хотів попросити приготувати мені сьогодні на вечір трохи смачних солодощів. Ну, там тістечка або тортик.

— Взагалі, ми спеціально для учнів не готуємо. Лише для викладачів і керівників Школи. — відповів Маукас.

— Я заплачу за роботу. Тим більше що це дріб’язкове прохання для вас, — продовжував Нік.

— Прохання дійсно дрібниця. Тим більше, якщо сплатиш. Ну, то домовився б з Клу. Він тобі приготує, що захочеш. Навіщо треба було мене відволікати?

— Мені хотілося познайомитися з вами. Я людина нова не тільки в Школі, але й в країні. А завжди корисно знати головного по кухні, — підлизався Нік.

— Це правильно, — задоволено усміхнувся шеф-кухар.

— Я знаю, що в Школі викладачі дуже полюбляють каву. А ви як до неї ставитеся? — запитав учень.

— Та теж підсів на неї. Але нам її на кухню закуповують так мало, дорога вона, зараза, дуже, та ще й так контролюють, що мені дістаються тільки жалюгідні залишки, — поскаржився на долю Маукас.

— Ну, ось тому я й хотів зробити вам невеликий подарунок від себе, — сказав Нік і висипав на стіл перед кухарем з десяток смажених зерен кави. По кімнаті одразу розійшовся чудовий запах відмінної кави. — Ці зерна значно краще тих, що вам закуповують.

Маукас не міг повірити своєму щастю. Картина, яку Нік побачив в кабінеті скарбника, повторилася. Кухар зібрав в долоню зерна, що розсипалися по столу, та з величезним задоволенням вдихав їх запах. Нік вдоволено посміхався, бачачи, яке враження справив його подарунок. «Як мало тут потрібно для щастя», — подумав він.

— Але у мене одне прохання. Нехай це не здасться вам дивним, та я б хотів сьогодні ввечері приготувати порцію кави для вас сам. Я виріс у країні, де багато п’ють каву і вміють добре її готувати. Як не дивно, я не люблю і не п’ю каву, але готувати навчився, — попросив учень.

— Ох, я так довго не витримаю. Але якщо ти говориш, що знаєш спосіб, як її добре готувати, то я згоден потерпіти до вечора. Спасибі тобі за такий подарунок. Тепер ти завжди бажаний гість у мене на кухні. Якщо щось буде потрібно, одразу кажи Клу. А якщо він не послухається, то мені. Я його швидко покараю, — від щастя Маукас готовий був на все. — Так що ти там хотів на вечір? Я сам зроблю тобі.

— Та нічого особливого. Якісь солодощі. Хочу провести вечір з красивою дівчиною і порадувати її чимось смачненьким.

— Все зроблю. Приходь через годину після вечері. Буде готово, — пообіцяв шеф-кухар.

— І ще. Мені для приготування кави треба буде трохи піску. Зможете знайти? — уточнив Нік.

— Пісок? Для кави? Ось так чудеса, — здивувався Маукас.

— Нічого страшного. Це такий метод готування. Так смачніше виходить. Ну що, зможете дістати? Багато не треба. Каструльку невелику. Головне, щоб сухий був і дрібний.

— Ну, для того, щоб побачити таку виставу, точно знайду, — запевнив кухар.

До вечері залишалося не так багато часу, а Ніку треба було виконати ще один пункт сьогоднішнього плану. Він був особливо актуальним перед вечірнім побаченням. Треба було потрапити в лазню, щоб помитися. Звиклий до зручностей сучасного міського життя, яке включало необмежений душ або ванну, Нік страждав вже декілька днів без можливості нормально помитися. Жалюгідні потуги хоч якось привести себе до ладу в загальній вмивальні, поряд з іншими учнями, ні до чого доброго не призвели. Тому він покладав на сьогоднішню лазню великі надії. Спогади про ранкові черги не надавали великого оптимізму, але на цей раз йому пощастило. Черги не було зовсім, він швидко роздягнувся і зайшов у купальню. Побачене його зовсім не здивувало. У великому басейні плескалися всього дві тушки, довга білява й неосяжно товста.

— О, Нік. Ти останній. Давай залазь до нас, — радісно прокричав Матотору. — Правда, вода прохолодна. Завжди останнім не вистачає гарячої води.

— Привіт, хлопці. Як день пройшов? Все встигли? — запитав він, спускаючись в басейн.

— Та ніби все. Правда, настоялися за цілий день. Добре тобі. Позаводив знайомства і користуєшся, — позаздрив товстун. — Знову учні старших курсів лізли без черги. Тому майже скрізь були останніми. Але я люблю ходити купатися останнім. Всі лізуть першими і набивається натовп, води в басейні не видно. Хоча тепер доводиться сидіти в прохолодній воді, але зате самі.

— Мені теж приємніше бути без натовпу. Ну, нічого, що вода прохолодна. Зараз зігріюся трохи, — сказав Нік і швидко проплив кілька кіл по басейну. На жаль, розмір був замалий для повноцінного плавання, але з десяток активних рухів руками зігріли його. Він дуже любив воду, любив плавати. Якщо не вдавалося вибиратися на водойму, то ходив в басейн. На жаль, на Франі вже було запізно для плавання, вода в морі була прохолодною.

— Гей, ти що таке робиш? — запитав здивований Матотору, побачивши, як Нік плаває.

— Плаваю. А ти що, не вмієш плавати? — відповів, віддихавшись від запливу.

— Та ні. У нас ніхто не плаває. Всі бояться води. Ну, хіба що на човні або на кораблі. А так без потреби ніхто у воду не лізе.

— Справді, холодно сидіти у воді. Ви обоє ще довго збираєтеся мерзнути? — спитав Нік, вилізаючи з води на теплі камені. Під стіною були викладені гладкі камені, які підігрівалися знизу. Нік бачив раніше таке в подорожах по Сходу. Називалося це хамам. Він із задоволенням розтягнувся на теплому камінні, щоб зігрітися. — А у нас майже всі плавають. З дитячого віку. Я дуже люблю довго плавати. Шкода, що тут вже холодне море, але як тільки можна буде, я відразу почну.

— Дивно. Ти ж з півночі. Так там холоду ще більше, ніж у нас. Де ж ви там плавали? Та й не чув я такого про твій народ. Так само, як і ми, на кораблях, човнах та плотах, — здивувався ще більше товстун, розташовуючись поруч на теплому камінні.

Нік зрозумів, що бовкнув зайвого і почав терміново вигадувати легенду.

— Більшість дійсно не плаває. Але в тій місцині, де був мій замок, з-під землі били теплі джерела. Вода навіть лютою зимою не завжди замерзала. Ось ми в тих озерах теплих і плавали. Всі дивувалися, а ми з дитинства звикли. А потім я подорожував багато, на островах, на півдні Верхнього моря моряки та рибалки теж вміли плавати, — вигадуючи на ходу, виправдовувався Нік. Щоб не пробрехатись ще більше, треба було негайно змінювати тему, і він вирішив діяти напевно. — Слухай, Матотору, а ми вечерю не пропустимо, плескаючись тут, бо я поки ще не навчився орієнтуватися в годинах у Школі. Тільки звуки дзвону дають якесь поняття, що має статися.

— Та ні. Вечерю я нізащо не пропущу. Ще десь година у нас є. Я вже звик до часу в Школі, — товстун купився на прийом Ніка і з задоволенням перейшов до своєї улюбленої теми. — Але спізнюватися не можна. Увечері шостого дня тижня, перед вихідним, на вечері зазвичай виступає директор Школи або хтось із старших викладачів, підбиваючи підсумок за тиждень. А найголовніше, що на цю вечерю кухарі готують купу різної смакоти. Тому нам спізнюватися ніяк не можна. Якраз зараз помиємося, висохнемо, заскочимо в кімнати та й побіжимо на вечерю.

Нік, наслідуючи більш досвідченого учня, взявся митися. На полицях стояли посудини з рідким милом з різними запахами. В основному всі вони були квіткові або фруктові. Він вибрав найменш різкий запах. Друзі допомогли один одному змити мило обливаючись теплою водою з бочок, які стояли поруч. Нік із задоволенням повторив процедуру та чистим розвалився на теплому камінні. Щоправда, довго насолоджуватися чистотою, теплотою та спокоєм йому не дали. У передчутті рясного застілля Матотору з нетерпінням носився навколо, підганяючи всіх до виходу з лазні. Нік почав розуміти, чому над товстуном знущаються всі кому не ліньки, а не ліньки було всім. Він і сам з посмішкою на обличчі із задоволенням розтягував муки нетерпіння товариша. Повільно витирався, повільно збирався та повільно йшов в житлові кімнати. Матотору злився, підштовхуючи Ніка в спину, щоб той ішов швидше.

Вечеря дійсно була трохи більше урочистою та смачною, ніж зазвичай. Виступив з полум’яною промовою Магістр Хеган, здебільшого звертаючись до учнів першого року навчання. А ще була музична розвага. Виявилося, що в Школі є свій своєрідний, на смак Ніка, ансамбль. У ньому грали викладачі та учні на досить примітивних духових та струнних інструментах, але в результаті музика все-таки виходила досить стерпна. У своїх подорожах йому часто доводилося слухати таку музику в якихось лицарських замках, де місцеві жителі радували туристів середньовічними піснями. Там він сприймав це як якийсь туристичний продукт, але тут це було реальне життя. Від розуміння, що тепер саме таку музику і пісні йому доведеться весь час слухати, ставало сумно. Іншим слухачам невеликий концерт сподобався. Як виявилося, керівником та натхненником цього музичного колективу був Майстер Хедр Ловен — головний законник Школи. Після виступу він гаряче закликав усіх присутніх вступати в ряди його колективу і, на подив, навіть знайшлося кілька бажаючих, в тому числі з нових учнів.

— Слухай, Матотору, а чим ще крім музикування та співу займаються учні і маги у вільний час? Ну, може, щось більш активне є? Змагальне? Може бігають, стрибають, кидають що? — запитав Нік.

— Ні. Маги віддають перевагу більш спокійним заняттям, — відповів той. — Ще іноді читають стародавні сувої, іноді, правда, проводять магічні змагання. А так в основному всі займаються практиками з магії.

— Нудно якось, — підсумував Нік, але через брак ідей, як розворушити це сонне царство, поки тема була закрита.

Вечеря добігла до кінця. Всі були задоволені. Навіть Матотору, який з’їв за трьох, вже намагався пару разів підняти своє тіло над стільцем, щоправда, у нього це не вийшло. Нік сидів задоволений, трохи втомлений, але в передчутті продовження гарного вечора. Недарма ж він стільки сил витратив на підготовку. Ще залишалися деякі дрібниці і можна було починати реалізовувати задумане. Добравшись з друзями до кімнат, Нік відмовився продовжити веселощі в загальній залі для учнів, а відправився до себе готуватися. Мав відбутися ще похід на кухню. Якраз пройшла година після вечері. Він прихопив з собою сумку з речами та пішов у гості до шеф-кухаря. На кухні все ще була біганина. Кухарчуки закінчували мити та прибирати, помічники носилися з горами брудного посуду, а усім цим хаосом суворо керував Майстер Маукас. Побачивши у дверях Ніка, він поспішив назустріч.

— Прийшов все-таки. Зараз ці криворукі закінчать прибирати і ти покажеш своє вміння. А поки пішли до мене посидимо, почекаємо, — сказав шеф-кухар та грізно гаркнув на своїх підлеглих. — Що ви возитеся, ледарі? Клу, давай прослідкуй, щоб вони швидше все закінчили, але щоб жодної цяточки бруду на кухні у мене не було. Ніку, може тобі щось перекусити принести?

— Та ні, дякую. Я ще від вечері не відійшов. Якщо можна, ступку і товкач. Я хочу потовкти зерна кави, щоб потім приготувати, — попросив він.

— Клу, принеси до мене в кабінет ступку і товкач. Тільки швидше.

Не встигли вони розміститися в кабінеті шеф-кухаря, як влетів Клу, поклавши на стіл те, що просив Нік.

— Можеш йти. Годі тут над душею стояти, — суворо сказав синові Маукас. І звертаючись до учня, додав: — Ну, давай показуй, як ти готуєш каву.

Нік кинув у ступку декілька зерен та почав методично їх молоти. Кімната одразу наповнилася чудовим ароматом кави. Шеф схопився та відкрив вікно, він не хотів, щоб кухарі знали, чим вони тут займаються.

— Ну що ти там колупаєшся? — не витримав Маукас, бачачи кострубаті спроби Ніка ретельно розмолоти зерна. Потім не витримав і забрав ступку. — Давай я сам. Якщо ти так само каву готуєш, як розмелюєш зерна, то я, мабуть, навіть пробувати не буду.

— У нас для цього були спеціальні пристосування. Я ніколи в ступці не молов зерна, — почав виправдовуватися учень.

— Гаразд. Я сам із зернами впораюся. А то такий чудовий продукт зіпсуєш. Ти тільки скажи, до якого стану його треба молоти, — Маукас ретельно розмелював каву, зрідка зупиняючись, щоб перепочити.

— Потрібно дрібно, але не занадто, — підказав Нік.

Через кілька хвилин активної роботи шефа кава була перемелена майже в пудру. Нік залишився задоволений результатом. Вони сіли і стали чекати, коли кухня звільниться від зайвих очей. Минуло ще хвилин десять, як в кімнаті з’явилася голова Клу і повідомила, що кухня вимита, посуд вимитий, все прибрано і розкладено, а кухарі та помічники відправлені відпочивати.

— Ну, пішли, Ніку. Треба і собі приємне зробити, — згорав від нетерпіння Маукас.

— Шефе, а моє прохання про солодке виконане? — поцікавився по дорозі учень.

— Ображаєш. Я завжди виконую те, що обіцяю, — трохи образився майстер. — Клу, давай тягни все, що я там приготував для нього.

— Ну от і добре. А тепер спробуємо приготувати міцну і смачну каву, — сказав Нік, коли вони підійшли до плити. — Мені треба невелику круглу пательню з високими краями, пісок, маленьку каструльку з ручкою, ложку, воду та цукор.

— Клу, чув, що треба? Швидше тягни сюди, — завантажив новою роботою сина кухар.

Вибравши потрібне з купи кухонного начиння, яку приніс Клу, Нік приступив до приготування кави по-турецьки, супроводжуючи кожну дію поясненнями двом кухарям, які з цікавістю спостерігали за процесом. Насипавши в пательню піску, він поставив її на плитку розігріватися. Джезви під рукою у нього не було, тому вирішив готувати в маленькій круглій каструльці. Це був, звичайно, поганий замінник джезви, але вибирати не доводилося. Насипавши в каструльку три невеликі ложки кави, додавши цукор та воду, Нік поставив її в розігрітий пісок. Незабаром утворилася піна і кава почала підніматися. Він зняв її з піску та дав трохи охолонути, а потім повторив процедуру ще два рази.

— Ну що, кава готова, — урочисто промовив учень. — Посуд, звичайно, не той, що мені був потрібен, але я впевнений, що вийшло все одно значно краще, ніж те, що ви готуєте. Давайте чашки.

Поки Клу бігав по чашки, Нік ще трохи поліпшив смак кави, додавши до неї пару крапель коньяку. У нього якраз залишалася остання пляшка після роздачі подарунків, і він вирішив остаточно завоювати прихильність шеф-кухаря таким нехитрим трюком. По кухні витав запах відмінно звареної кави з нотками коньяку. Кухарі вже давно з нетерпінням ковтайте слину в передчутті дегустації.

— Скуштуйте. Тільки обережно — гаряче, — попередив Нік дорослих мужиків, як дітей, бачачи їх нетерпіння.

Клу не наважувався взяти свою кружку швидше батька, з нетерпіння чекав, коли той почне пробувати. Маукас, не поспішаючи, з гідністю підняв чашку кави, шумно втягнув носом запах, посміхнувся від задоволення, подув у чашку та сьорбнув. Клу та Нік застигли в очікуванні реакції шеф-кухаря.

— Я думав, що вмію готувати хорошу каву, — сказав після паузи шеф. — Але виявляється, ми готували помиї. Ось якою повинна бути кава. Просто чарівний напій вийшов. Тепер я твій боржник, Ніку. З зернами, що ти мені подарував, я зможу місяць насолоджуватися гарною кавою.

— Просто все залежить від якості зерен, їх обсмаження, помелу та способу приготування. Буде можливість, я привезу вам ще зерен. Тільки, велике прохання, ви цей секрет нікому не видавайте, а то мені всю голову прогризуть, щоб я привіз всім зерен кави. Правда, я трохи подарував Майстру Анті, тому, думаю, що скоро він прийде до вас зі своїми, щоб ви йому приготували. Якщо хочете, можете застосовувати той спосіб, який я показав, а можете не розкривати секрету. Я що хотів попросити. Чи немає у вас на кухні якогось невеличкого пристосування для перенесення гарячого. Я хочу ще приготувати каву та взяти з собою, ну і коробочки якоїсь для солодощів.

— Не переживай, все знайдемо, все зробимо, — запевнив шеф-кухар. — Клу, давай принеси спеціальний чайник для походів та щось зручне для солодкого.

— Ну, можна я хоч каву доп’ю? — почав благати син, який насолоджувався кавою, розтягуючи задоволення маленькими ковточками.

— Гаразд. Такий процес дійсно не можна переривати, — дозволив Маукас та й сам заходився смакувати напій.

Лише через півгодини Нік зміг вирватися з рук кухарів, які стали тепер його найкращими друзями і бажали завалити його не тільки солодощами, а й іншою їжею. Від усього не вдалося відмовитися, але запевнивши, що наступного разу неодмінно забере все, обмежився солодощами та фруктами.

Він забіг до себе в кімнату, переодягнувся, склав припаси в невеликий рюкзак і відправився за вечірніми пригодами. Розпланувавши все вранці, він не очікував, що все так затягнеться та поставить під загрозу увесь план. Йому треба було ще встигнути забігти на кафедру магії Рослин за букетом. Хоча кафедра перебувала теж на третьому поверсі, як і кімната Ніка, тільки в лівому крилі, але, щоб дістатися туди, Ніку довелося спуститися на другий поверх, вийти з житлової частини для учнів і знову піднятися на третій до навчальних кафедр. Чомусь житлова частина для учнів, розташовуючись на другому і третьому поверхах правого крила, не мала виходу на третьому поверсі, тому потрапити в неї можна було лише з другого поверху. Нерозумно, але Школа існувала вже давно, а це не змінювалося, значить, була вагома причина зберігати такий порядок. Ніку пощастило, на кафедрі ще були викладачі і він зміг без проблем забрати букет, якщо не вважати проблемами спопеляючі погляди за зрізані квіти. Замотавши букет у куртку, щоб не привертати уваги, він вирушив на четвертий поверх до мети своїх вечірніх задумів.

Задоволений, що все встиг, в приємному очікуванні Нік піднявся на четвертий поверх, де знаходилися житлові кімнати викладачів. Ще вранці він непомітно випитав у Матотору номер кімнати Квіти Лоре і саме туди зараз прямував. На відміну від житлових приміщень учнів, ніякого залу та Хранителя тут не було. Довгий коридор з дверима з обох боків. Нік сподівався нікого не зустріти з викладачів, але удача на цей раз йому зрадила. Не встиг він зробити й пари кроків по коридору, як зіткнувся з худим невисоким чоловіком, який, судячи з одягу, був викладачем Школи. Маг був на голову нижчий від Ніка, з дрібними рисами обличчя і неприємним тонким голосом.

— Хто ви і що тут робите в такий пізній час? — суворо запитав він.

— Я новий учень Школи. Нік Еліша Гаммел Крігер. Йду до свого викладача-куратора Магістра Квіти Лоре, — відповів спокійно Нік, хоча починав закипати всередині.

— Ви новий учень? Щось я не бачив вас на представленні новачків, — недовірливо запитав маг.

— Через важливі причини я затримався та не був присутній там. Магістр Хеган був в курсі і дозволив, — продовжував тихо злитися Нік.

— Припустимо, це так. Чому ви не в формі учня і де ваш знак учня? Вам що, не пояснювали, що в Школі треба завжди носити одне і друге, інакше це буде не Школа, а базар. Порядок обов’язковий для всіх, отже будете покарані. Ви сказали, що прямуєте до Магістра Квіти Лоре. Ось обов’язково передайте їй, що Магістр Лурдіан Бат вас покарав. Нехай призначить покарання. І навіть не плануйте приховати це від неї. Я завтра перевірю, чи передали ви мої слова і чи призначили вам покарання.

— Добре, Магістре Бате. Я усвідомив свою помилку і обов’язково передам ваші слова викладачеві-куратору, — Нік ледве стримувався, щоб не стукнути викладача-недомірка, але вирішив зобразити покірність, щоб не розпалювати ситуацію та швидше його позбутися. Щоб хоч якось пом’якшити враження викладача, вирішив звернутися до нього за допомогою. — Пробачте. Не могли б ви мені допомогти? Я знаю номер кімнати, але не знаю, де розташована кімната Магістра Лоре. Підкажіть, будь ласка.

— Так, звичайно. Шості двері праворуч, — відповів маг. Відчувши свою перевагу, він одразу пом’якшав і навіть голос перестав здаватися сильно противним.

— Дуже вам вдячний, — сказав Нік та пішов шукати двері Квіти.

Відрахувавши шість дверей праворуч, Нік опинився перед кімнатою з номером тридцять три. Озирнувшись і перевіривши, що занудний викладач вже пішов, Нік постукав. Він сильно хвилювався, хоча й намагався приховати це. Його ретельно спланований та підготовлений план міг розвалитися зараз повністю. Він не знав, чи є в кімнаті Квіта та як сприйме його витівку. За дверима почулися кроки, що наближалися, і серце у Ніка зупинилося. Він навіть встиг здивуватися своєму хвилюванню, адже останнім часом зустрічі з жінками вже так не хвилювали його, як у молодості. «Ось що значить піти на старості років в перший клас школи», — встиг подумати Нік, як двері відчинилися. На порозі стояла Квіта і радувала око Ніка навіть в домашньому одязі.

— Ніку, що ти тут робиш? — чомусь він анітрохи не здивувався такому логічному запитанню.

— Прийшов до свого викладача-куратора, — спокійно відповів учень. — Хіба це заборонено в Школі?

— Ні, взагалі-то, — зніяковіло відповіла Квіта. — Але не в такий пізній час. Щось трапилося?

— Звичайно, трапилося. Мені захотілося провести вечір з красивою і розумною жінкою, — чесно та нахабно відповів Нік. Квіта навіть втратила мову від такого нахабства. — Ти так і будеш тримати мене на порозі, щоб всі чули та бачили нас?

— Ось нахаба. Заходь, хоча, якщо хтось дізнається, чуток не уникнути, — Квіта пропустила Ніка в кімнату, швидко зачинивши за ним двері.

— Так, Ніку, я тобі вже казала, що твоя поведінка порушує всі правила Школи та правила пристойності. Думаю, що тобі краще негайно піти звідси, — сказала вона. Було помітно що нестандартна ситуація її лякає і турбує.

— Це тобі, — Нік вирішив, що наступ буде кращим розвитком, розгорнув куртку і простягнув букет квітів.

Далі сталося те, на що й розраховував Нік. Квіта очманівши від побаченого, взяла букет, вдихнула його запах та притиснула його до себе.

— Які красиві… — тільки й змогла сказати дівчина.

— Я радий, що тобі сподобалося, — посміхнувся учень. — Тільки треба їх поставити у воду, тоді вони простоять не менш двох тижнів, ну, так мене запевнили.

— Так, звичайно, — прокинулася Квіта та, не випускаючи букет з рук, пішла шукати, у що їх поставити.

Поки магеса шукала, куди прилаштувати квіти, Нік вирішив трохи роздивитися. Кімната була невеликих розмірів і, мабуть, слугувала робочим кабінетом. У ній був стіл, кілька стільців, шафа з книгами та рукописами і двері в іншу кімнату. Подивившись у вікно, він побачив тільки чисте небо та зірки. Було темно, тому гість не зміг розгледіти, що за вікном. До кімнати увійшла Квіта, несучи невелике відерце з квітами. Поставивши його на стіл, вона наблизилася до нього.

— Хоча тобі й вдалося мене здивувати, але залишатися учневі в такий час в кімнаті викладача це неправильно і непристойно. Особливо, якщо викладач жінка — впоравшись з першим напором, сказала Квіта.

— Ти хочеш мене переконати в тому, що сидіти одній краще, ніж провести час зі мною? — продовжив наступ Нік.

— Ну… — запнулася Квіта. Було видно, що вона намагається знайти правильну відповідь. Сумнівається. Коливається. — Це порушення правил. Так не можна.

— Щодо правил. Тут тобі вредний чоловічок, Магістр Бат, передав, щоб ти призначила мені покарання за те, що я бентежу його, розгулюючи по Школі не в парадній учнівській формі та без знака. Тому, як бачиш, порушення правил — це мій нормальний стан.

— Так тебе ще й бачили тут? Ну, точно завтра чутки по всій Школі підуть, — засмутилася Квіта. — А про твою неналежну поведінку я тобі вже багато разів казала. Доведеться призначити покарання. Бат такий дотошний, що все рівно не відчепиться. Ну за що мені дістався такий учень?

— Що ти за панікерка? — не витримав голосінь Квіти Нік. — Я новий учень. У мене виникли проблеми.

Я прийшов до свого викладача-куратора, як годиться в Школі. Та й Магістра Бата скоріше буде хвилювати не те, що я тут робив, а призначила ти мені покарання чи ні. І взагалі. Ти можеш хоч на пару годин забути, що ти викладач, а я учень, та згадати, що ти красива молода жінка, а я такий-сякий чоловік. До того ж старший за тебе. Так ти хочеш провести цей вечір зі мною чи ні?

— Хочу, — тихо сказала Квіта і, як здалося Ніку, трохи почервоніла.

— От і добре. Перше правильне рішення. Тільки тобі треба або щось накинути, або перевдягнутися, тому що ми його проведемо не тут, — впевнено сказав Нік, розуміючи, що найскладніше вже позаду.

— Ми що, кудись підемо? — злякалася магеса.

— Не бійся, це поруч. Я впевнений, що нас ніхто не побачить. Припини боятися всього, як маленька дівчинка, — заспокоїв її Нік. — Давай збирайся та прихопи пару пледів, щоб м’якше було сидіти.

Квіта пішла в іншу кімнату, а Нік сів у крісло і став чекати. Пройшло не менше двадцяти хвилин, коли вона повернулася, готова до вечірньої прогулянки. На ній був гарний костюм, але водночас зручний та практичний. Може, це був спеціальний одяг магів для прогулянок або походів. Волосся було зібрано красивим металевим обручем, на якому блищали, судячи з усього, дорогоцінні камені. Виглядала вона приголомшливо.

— Ох, вже ці жінки. Навіть на звичайну вечірню прогулянку збираєтеся, як на урочистий променад, — не втримався він, щоб не вколоти. Але відразу додав: — Ти виглядаєш просто чудово.

— Дякую, — посміхнувшись, відповіла Квіта. — Так куди ми підемо?

— Зараз все взнаєш. Час для пригод, — відказав Нік, але, побачивши переляк на обличчі дівчини, поспішив її заспокоїти. — Жартую. Все буде пристойно та приємно.

Вони вийшли в коридор. Квіта, промовивши заклинання та зробивши рукою магічний знак, закрила свою кімнату і хотіла йти в бік сходів, але Нік її зупинив, потягнувши в протилежний бік, в глибину коридору житлової частини для викладачів.

— Ніку, куди ми йдемо? — пошепки запитала дівчина. Вона постійно озиралася зі страхом, що в будь-яку секунду які-небудь двері відкриються та їх помітять.

— Квіто, ну подумай сама, куди тут можна йти? Ми йдемо в башту. На оглядовий майданчик. Я дуже сподіваюся, що там є місце, де ми можемо спокійно провести час, — не зупиняючись, сказав Нік.

Дівчина не встигла відповісти, як вони підійшли до глухої стіни, в якій були єдині двері. Не ставши уточнювати, чи це ті двері, він просто потягнув за скобу. Двері легко піддалася, зрідка видаючи жалібні скрипи, які відлунювали в порожньому коридорі. Нік заглянув всередину і озирнувся. Нічого особливого не було. Звичайна невелика кімнатка, з якої вгору йшли кам’яні гвинтові сходи. Відразу за дверима на стіні хтось дбайливо залишив у нішах декілька ліхтарів. Передавши один Квіті, другий запалив, щоб освітлити сходи.

— Ніку, тобі не можна в башту, — спробувала зупинити його дівчина. — Вхід у вежу дозволений лише викладачам та деяким співробітникам, а учням заборонений.

— Знову правила. Ти ж знаєш, що я люблю їх порушувати. Тим більше тобі й так доведеться призначити мені покарання. Ну, призначиш за два порушення. Я не ображусь, — посміхнувся та почав підійматися сходами вгору.

Сходинки здавалися нескінченними. Виявилося, що йти по колу не найприємніше заняття. Ще пару кіл сходами і вони потрапили на широкий круговий оглядовий майданчик.

— Ух, щось втомили мене ці сходи. Знав би, що такі довгі і незручні, придумав би інше місце. Старий я вже для таких розваг, — не втримався від обурення Нік. — Одна радість — зі мною красива дівчина.

— Там далі є місце, де можна посидіти, — підказала Квіта та повела його за собою.

— Судячи по шару пилу, тут не часто бувають маги. І тепер я їх розумію. Але все одно я радий, що ми з тобою сюди вибралися. Шкода тільки, що темно. Не видно нічого.

— Якщо звідси дивитися прямо в світлий час, то відкривається вид на море. Воно недалеко тут. Іноді, коли відкрити вікно і дме сильний вітер, то чутно, як хвилі б’ються об берег. А ще видно військову академію та околиці Оера, рибний та торгівельний порт, а далеко вежі королівського палацу. — Квіта підійшла до огорожі і подивилася в темряву.

— Треба буде обов’язково прийти сюди вдень. Хоча зараз теж красиво. Видно, як на горизонті небо зливається з морем, — сказав він. — А подивися, яке небо. Прямо над головою тисячі зірок. Такі великі, яскраві.

— А я вже й не пам’ятаю, коли тут була. Та й взагалі коли виходила із замку і дивилася на зірки, — сумно зазначила магеса. — Коли потрапляєш в Школу, стаєш її заручником.

— Саме про це говорив сьогодні з Магістром Золд. Я тільки тиждень тут пробув, а вже відчув себе кротом в норі. Вдень з таким задоволенням гуляв по парку і допомагав їй. Не думаю, що зможу витримати тут довго.

— Чотири роки ще. Тому звикай до цих кам’яних стін.

— Навіть не збираюся. Тут можна місяцями сонця не бачити. Живеш, вчишся, їси, відпочиваєш і все всередині Школи. От коли ти закінчила Школу, не було важко звикати до життя навколо?

— Особливих проблем не було. Коли довго вчишся, то, навпаки, із задоволенням вириваєшся з цих стін.

Хочеться їздити, дивитися світ, щось робити, застосовувати знання, які отримав тут.

— Тоді чому ти повернулася сюди? — запитав він, сідаючи зручніше в крісло.

— Я не хочу зараз про це говорити. Так склалося. Більшість магів мріють після практики по всій країні повернутися сюди і викладати. Тим більше що робота в Школі добре оплачується, легка, приємна, почесна, та ще й сприяє просуванню по магічних кар’єрних сходах, — відповіла Квіта.

— Я сподіваюся, що колись ти все-таки мені розкажеш про причини повернення до Школи. А про кар’єру. Я думав, що маги, закінчивши Школу, просто насолоджуються своєю роботою десь в інших містах. Яка може бути кар’єра у мага? Ну, стане головою клану, що в цьому такого? — здивувався учень.

— Ти не правий. Маги навіть більше, ніж звичайні люди, прагнуть до влади. Адже королівська влада, як і інша, передається у спадок. А маги — це відмічені Богами. У них є Зерно. Уяви собі, як почуває себе маг, коли ним керують та зневажають прості смертні, які мають владу, лише тому що народилися в знатній сім’ї. Маги ніколи не вважали себе простими ремісниками. Тому у світі магів йде своя боротьба за владу, гроші, посади. Нічого, через пару місяців ти сам в цьому переконаєшся.

— Ну й грець з ними, з магами. Ми з тобою тут для того, щоб приємно провести вечір, а не розбиратися з проблемами. Хоча це теж мені цікаво, але не зараз. Я приготував тобі ще один невеликий сюрприз, — сказав Нік і почав діставати з рюкзака речі. Він поставив на стіл чашки, чайник з кавою та коробочки з солодощами. — Сподіваюся, ти не відмовишся від вечірнього десерту?

Він налив Квіті у чашку кави та подав до нього солодке. Собі він налив апельсиновий сік і з задоволенням почав наминати торт. По майданчику розійшовся прекрасний аромат кави, який огорнув їх.

— Яка неймовірно смачна кава! — вигукнула Квіта, відпивши декілька ковтків. — Я таку смачну ніколи не пила. І взагалі, як тобі вдалося дістати її? У Школі навіть викладачам її дають не щодня. Така вона дорога та рідкісна. Та й смак у неї значно гірший.

— Я привіз із собою трохи зерен ось такої смачної кави. Ще справа в способі приготування. Але то все дурниці. Кращій дівчині — кращу каву, — не втримався від таких грубих лестощів Нік.

— Ох ти й підлабузник. Але я все готова пробачити за таке частування. А солодке як дістав?

— Ось невгамовна, — посміхнувся у відповідь. — Замість того щоб просто насолоджуватися і радіти, так тобі все треба знати.

— Вибач. Для мені ніхто і ніколи такого не робив. Та й простих гарних слів я вже багато років не чула. Я ж знаю, як важко щось випросити у Майстра Маукаса. А квіти у Магістра Золд це взагалі щось нереальне.

— Насправді все просто. Ви тут якісь закриті один від одного. Я так не звик. Звичайне людське спілкування, невеличкі подарунки, невелика допомога, це ж така дрібниця, а завжди допомагає. А ви забилися кожен у свій кабінет, свої кімнати і не бачите одне одного. Для вас головне магія. Але життя це не тільки магія, але й стосунки. Я дуже сподіваюся, що не стану таким, як ви. І ще дуже сподіваюся, що і в тобі відшукаю щось ніжне, тепле, жіноче.

Квіта подивилася Ніку в очі та хотіла щось відповісти, але тут рипнули двері і хтось почав йти до них по майданчику. В очах магеси промайнув переляк, вона мало не скрикнула від несподіванки, але тільки щільніше закуталася у ковдру. З темряви в коло світла вийшов чоловік. Вони придивилися і впізнали в ньому директора Школи.

— А, це ви тут, — сказав Магістр Хеган, коли підійшов ближче та роздивився їх. — Добрий вечір, Квіто, і вам, молодий чоловіче. А я думаю, хто це під моїми вікнами шумить? Сюди ж давненько ніхто не заходив. А ще цей ваш запах кави. Зовсім не дає старому заснути.

— Добрий вечір, Магістре Хегане. Приєднуйтеся до нас, — запросив Нік, хоча зовсім був не радий тому, що директор перервав їх вечір. — Хочете кави?

— Ну, вже якщо я спустився до вас, то не пошкодуйте для мене філіжанки.

Нік дістав ще одну чашку та наповнив її кавою. Тарілки ще одної не було, тому він серветкою витер свою і простягнув директору разом зі шматочком торта.

— Шлухайте, яка шмачна кава, — промимрив Хеган з повним ротом. — Чому цей негідник Маукас готує нам якісь помиї, а не таку каву? Завтра отримає у мене на горіхи.

— Не варто лаяти Майстра Маукаса. Це я приготував каву особливим способом зі своїх зерен, — Нік з жахом розумів, що його таємниця почала занадто швидко поширюватися по Школі. Але треба було рятувати шкуру шеф-кухаря, тому довелося виправдовуватися. — Я багато подорожував і навчився готувати каву особливим способом, та й трохи припас дуже хороших зерен. Тому шеф тут не винен. Хоча я навчив його своєму способу приготування, тому навіть з тих зерен, що є в Школі, буде більш смачний напій. Ви тільки попросіть його готувати вам за моїм рецептом.

— Ну, тепер тільки так. Нехай спробує знову подати мені те, що подавав раніше, — директор із задоволенням випив кави, з’їв торт та вдоволений відкинувся у кріслі.

Настала пауза. Хеган насолоджувався з’їденим і випитим, аж раптом Нік, щоб якось заповнити паузу, вирішив запитати про те, що його мучило кілька останніх днів.

— Магістре Хегане, скажіть, що вирішила Рада з приводу того повідомлення, яке я їм передав? Чи є причини для того, щоб збулися пророцтва Гуру?

— Знаєш, Ніку, Рада прийшла до думки, що ніяких передумов для великої війни зараз немає. Особливо з Темними. Вже багато років як ми мирно живемо зі своїми сусідами. Звичайно, трапляються непорозуміння, сутички, іноді навіть невеликі битви, але то скоріше не від злого наміру правителів, а від невгамовної дурості і зухвалості місцевих баронів та лицарів. Я вже настільки старий, що ще застав епоху великих битв і потрясінь. Ті страждання та смерті дуже сильно в’їлися в пам’ять народів. Зараз ніхто не хоче знову воювати. Я говорив з Магістром Дорінгом, це королівський маг, він дуже скептично до цього поставився, але обіцяв передати цю інформацію королю.

— Зрозуміло. Ну, тоді мені трохи легше. А то виходить, що приніс погану звістку. А з іншого боку, тепер поспішати не потрібно. Спокійно буду вчитися.

— Навіть не сподівайся. Ти не дав мені договорити. Я надто добре знаю Ліну. Просто так вона б не наважилася відкритися нам. Багато магів були щасливі, що її не стало. Особливо Лисиці. Вона мала такий вплив і владу, що повинна була стати Главою Дому, але у декого були інші плани. Більшості подобалося мирне життя, що настало, а Ліна ще тоді попереджала, що не треба магам розслаблятися, що прийдуть ще злі часи. А коли навколо мир і злагода, життя налагоджується, маги стають багатими і впливовими, ну кому захочеться слухати слова про війну. Ось так з часом вона стала вигнанцем. Тільки клан Драконів їй вірив. А потім вона просто взяла і зникла. Багатьох це тільки порадувало, і вже через пару років про неї всі забули. Думали, що вона померла в далеких краях. Аж надто вона любила подорожувати. Коли минули десятиліття, всі в цьому тільки переконалися. А тут ти з таким посланням. Я до чого це все згадую. Ліна давно говорила про таку ймовірність, а я схильний їй довіряти. І нехай я вже мало що вирішую в нашому магічному світі… Так-так. Незважаючи на мою посаду. Але вже, повір мені, якщо Ліна щось просить, то я розіб’юся, але виконаю. Тому думаю, ти не зрадієш, коли побачиш свій розклад занять.

— Хто б сумнівався. Відчував, що не треба було погоджуватися на цю авантюру, — вкотре поскаржився на свою долю учень.

— Гаразд, молодь, мені вже час іти. Вибачте, що я вам завадив. Але аж надто смачно пахло. Ніку, тебе ж попереджали, що учні не можуть приходити в башту, але якщо хтось вас побачить, то скажете, що я дозволив. Я не проти іноді знаходити вас тут за чашкою кави, мені, старому, розвага, та й, може, пригостите коли-небудь, — підморгнув їм Хеган і пішов у темряву.

— Ось тобі приклад, як мало треба людям для щастя. Тому тепер мені можна законно приходити сюди та насолоджуватися краєвидами, — сказав Нік. — Сподіваюся, що ти будеш мені складати компанію.

— Подивимося, — загадково відповіла Квіта.

— Ех, даремно я про Ліну згадав. Такий приємний вечір зіпсував.

— Нічого не зіпсував. Я дуже добре провела вечір. Давно мені не було так затишно, — сказала магеса.

— Це згода на наступне побачення? — підхопив її настрій Нік.

— Ніяке це не побачення. Просто посиділи поговорили, — спалахнула дівчина.

— Ага. Думаю, що Хеган не повірить в таку версію. Ти чула, що він мені пообіцяв багато занять. Тому на довгі залицяння у мене не буде ні сил, ні часу.

— Слабак, — парирувала Квіта, намагаючись задіти його.

— Не слабак, а ледар. Зазвичай більшість чоловіків мого віку вже з сім’ями або коханками. Тому напружуватися їм не доводиться. Ось і лінуються.

— Тоді навіть не сподівайся на нове побачення. Ледар! — Квіта з викликом подивилася йому прямо в очі.

Нік відповів поглядом і потонув у її небесно-блакитних очах. Обійняв і поцілував у губи. Вона кілька секунд, для пристойності, пручалася, але потім пристрасно відповіла на поцілунок. Цей вибух тривав нескінченно довго і солодко. Задихаючись, вони відірвалися одне від одного, щоб віддихатися.

— Не смій більше такого робити, — обурилася Квіта, злякавшись своїх почуттів.

— А то що? Накажеш мене? Ти ж знаєш, мені марно щось забороняти, — з викликом відповів він.

— Ніку, ну будь ласка. Я не готова до таких відносин. Тим більше що ти учень. Хоча б не поспішай. Дай мені час, — попрохала дівчина.

— Добре. Нехай буде так, як ти хочеш.

— Дякую, — тихо сказала Квіта. Вона дійсно була розгублена і трохи перелякана.

— Але це не означає, що я не буду тебе діставати і підколювати, — погодився Нік. — Я без цього не можу. А потім лінь мене здолає і буду я вже не за тобою бігати, а за молодими дівчатами ученицями.

— Навіть не думай, — знову попалася на провокацію Квіта. — Невелику порцію води на голову я можу тобі будь-коли організувати, щоб охолов.

— Ох, ці жінки… Самі не беруть і іншим не дають. Можна хоч теплу водичку в наступний раз? — розсміявся він.

— Вже пізно. Давай збиратися, — повернула його до реальності магеса.

Вони зібрали речі й повернулися до кімнати Квіти.

— Дякую тобі за вечір, — сказала дівчина, забираючи у нього ковдри і збираючись іти.

— Мені теж сподобалося. Треба буде повторити, — відповів Нік.

— Не квап мене, будь ласка, — прошепотіла Квіта, наблизилася до нього, трохи торкнувшись, поцілувала його в губи і зникла за дверима.

— Хороший день вийшов, — підсумував в порожнечу та пішов до себе в кімнату.

Нік анітрохи не здивувався, що вранці його розбудив не срібний дзвін, а стукіт у двері. Насилу розліпивши неслухняні повіки, як зомбі, він дійшов до дверей, щоб відкрити. І знову знайома картина. Задоволена фізіономія Матотору і за нею білява голова Касталатуса. Солодка парочка.

— Ніку, давай швидше. Сніданок вже почався, а ти ще не готовий. А потім всі їдемо в місто! — майже прокричав товстун.

— Слухайте, хлопці, давайте ви на сніданок сходіть без мене. А хвилин за десять до виїзду в місто заскочите й піднімете мене. Добре? — попросив він. Їсти не хотілося, а от побалувати себе зайвою годиною сну, це було чудово.

— Ти що, Ніку, часом не захворів? — стривожився Матотору. Для нього не було інших вагомих причин не ходити їсти. — Може я щось тобі з їдальні прихоплю?

— Дякую, не потрібно. Я здоровий. Хочу повалятися ще трохи. А перекусити можна буде в місті. Напевно, ти знаєш всі кращі місця, де можна поїсти?

— Та я таку таверну хорошу знаю. Ми обов’язково повинні туди зайти, — почав згадувати товстун, але Нік, не давши йому договорити, закрив двері та відправився досипати.

На цілих дві години йому вдалося розтягнути ранковий підйом, але чергова поява солодкої парочки змусила терміново вмиватися, одягатися і збиратися на денну прогулянку в місто. Нік з нетерпінням чекав цього вихідного. Йому хотілося побачити столицю, дізнатися, як влаштоване життя в тому світі, в якому він має далі жити. Як жителя мегаполісу на Землі, йому було цікаво, якими були столиці на Франі, та й програма обов’язкових справ і покупок була не маленька. Прихопивши зі столу папери та гроші, він поспішив в головний двір Школи, де збиралися охочі поїхати в місто.

У дворі набралося, мабуть, чоловік з десять учнів, в основному молодших років та пару викладачів. Одягнені всі були досить урочисто. Певно маги, навіть учні при будь-якій нагоді намагалися покрасуватися та показати свою перевагу. Нік одягнувся, як зазвичай, і навіть знак учня не приколов, а просто сховав у кишеню. Ще його здивувала кількість бажаючих поїхати в місто. Він думав, що будуть черги через велику кількість учнів і доведеться довго чекати.

— Слухай, Матотору, а чому так мало охочих поїхати? — запитав Нік.

— Рано ще. Усі люблять довше відпочити вранці у вихідний. Екіпажі будуть їздити цілий день, тож всі воліють їхати в місто після обіду. Просто погуляти. Я подумав, що ти і Каста міста не бачили, тому треба їхати вранці, щоб встигнути все оглянути, — відповів товстун, доїдаючи булку, незважаючи на те, що сніданок був зовсім недавно.

Під’їхав екіпаж. Для Ніка все ще було в дивину їздити таким чином, тож не полишало відчуття, що він у якомусь парку розваг, стилізованому під середньовіччя. Екіпаж можна було порівняти з диліжансом, який він бачив у фільмах про Дикий Захід. До того ж місцевий транспорт виявився досить містким. У нього помістилося дванадцять чоловік, завдяки чому вони з друзями виявилися першими на наступну поїздку. Чекати довелося недовго, хвилин через десять під’їхав ще один екіпаж. До того часу черга бажаючих небагато збільшилася, тому, завантажившись разом з іншими везунчиками, вони майже одразу поїхали у місто.

Сівши біля вікна, Нік з цікавістю роздивлявся на всі боки. Спочатку він боявся, що переїзд буде таким самим незручним, як і дорога до Школи з Замку клану, але, на щастя, сидіння у візку були з невеликими шкіряними подушками, що робило дорогу не такою болючою. Та й сама дорога була в хорошому стані, укочена і майже без ям. Тому ніщо не заважало розглядати околиці Школи.

Через хвилин двадцять ліс, що оточував дорогу, змінився парканом, за яким виднілося багато будівель. Найбільші нагадували їх замок, а дрібніші були схожі на сараї або комори.

— Це Військова Академія, — підказав Матотору, помітивши його здивування.

Паркан все не закінчувався і не закінчувався. Очевидно, Академія займала значно більшу територію, аніж Школа. Але й вона закінчилася, і перед Ніком відкрився чудовий вид на Оер. Школа знаходилася на верху пагорба, а після Академії до самого міста було відкрите поле, тому, з’їжджаючи, Нік зміг побачити місто як на долоні. Воно було великим і хоча, наближаючись, видно було лише частину його, та навіть те, що він бачив у своє вікно, вражало. Звичайно, йому було далеко до міста, в якому Нік жив на Землі, але таких великих середньовічних міст він не бачив у своїх подорожах. Зазвичай це були маленькі містечка або просто замки, а тут ціле величезне місто. Оер оточувала стіна з бійницями, вежами та брамами. Але довгі роки без воєн зменшили пильність городян і поступово частина вулиць та будинків вилізла за межі стін та розрослися цілими кварталами від міської стіни вздовж дороги. Їх візок з’їхав з бічної дороги, що вела до Академії та Школи, і влилася в потік людей, возів, коней, що поспішали в місто. Швидкість значно зменшилася, вони, підхоплені людською течією, покотилися до воріт міста. Нік крутився, як на сковорідці, намагаючись не пропустити нічого цікавого навколо, виглядаючи весь час з різних вікон карети, доводячи до сказу решту пасажирів. Вони наближалися до перших будинків, які вишикувалися поруч з дорогою. Як і очікував Нік, це були прості таверни та заїжджі двори. Ті, кому було дорого зупинятися в самому місті, із задоволенням ночували за його стінами, це було безпечно та значно дешевше. Поступово ріка охочих потрапити в місто трохи зменшилася, і вони під’їхали до великих воріт. Нік від цікавості навіть висунувся з вікна. Перед воротами стояла варта, четверо солдатів та офіцер. Вони з показовим небажанням і лінню дивилися на тих, хто в’їжджав, недбало та поверхнево оглядаючи вміст возів, бричок, екіпажів і карет. Час був спокійний і їхня служба скоріше була даниною колишнім порядкам, аніж дійсно турботою про безпеку. Вони це розуміли, тож саме так ставилися до служби. На їх карету вони не звернули ніякої уваги взагалі. Її не стали ні перевіряти, ні навіть зупиняти. Кучер приязно махнув їм вітання та в’їхав у місто. Їх висадили біля гарного будинку, оточеного ще більш красивим садом. Це виявився корпус Школи, який знаходився в місті. На фасаді будівлі були зображені герби всіх кланів, які входили в магічний будинок Каса Альєнте. Нік замилувався граціозним величним срібним драконом, символом всього магічного будинку і його клану. У самій будівлі, як поспішив розповісти новачкам Матотору, заняття проводилися дуже рідко, більшу частину будівлі займала канцелярія та житлові кімнати для приїжджих магів. Не заходячи в будівлю Школи, вони вирушили на прогулянку містом. Товстун був хорошим провідником і екскурсоводом, правда, приділяючи більше уваги не важливим та цікавих місцям, а тим, де можна смачно поїсти.

Здавалося, що ця нескінченна прогулянка триватиме вічно. Вони встигли побувати біля королівського палацу, в кварталі знаті, кілька разів пробігтися по ринку, зайти в декілька невеликих крамниць, де він купив собі все для гоління, та деякий одяг. На прохання, вони забігли навіть у книжкову крамницю, де він більше години перебирав книжки та купив собі карту Тротса, щоб краще вивчити країну. Ближче до обіду Матотору почав зупинятися біля кожної таверни або забігайлівки, благаючи зайти поїсти.

Ніку і самому вже кортіло швидше сісти відпочити і перекусити, але йому треба було обов’язково зайти до майстра-коваля, якого рекомендував Майстер Ілтзе, та замовити потрібні йому деталі. Зрештою вирішили розділитися. Касталатус і Матотору зібралися піти в ресторан обідати, а Нік до майстра-коваля. Перейнявшись тим, щоб Нік не залишився голодним, Матотору притягнув їх на базар до крамниці, де продавалися різноманітні пиріжки, він так розхвалював це місце, що Нік поступився. Не розрахувавши, він купив цілу велику корзину різних пиріжків, але спробувавши їх, щиро подякував товстуну. Вони виявилися просто чудові. Провівши Ніка до вулиці ковалів, друзі розлучилися.

Не поспішаючи, Нік заглядав у кожну майстерню на вулиці. Він, як початківець-турист на Землі, з подивом розглядав красиві мечі, кольчуги, шоломи, ножі, різне домашнє начиння, якого було не злічити. Найбільші крамниці та майстерні знаходилися на початку вулиці і, щоб дістатися до прилавків або уважніше розглянути вподобану річ, Ніку доводилося протискуватися між великою кількістю покупців. Чим глибше він заходив у вулицю ковалів, тим менше ставали майстерні, гірший товар та й покупців було значно менше. Зате ціни були набагато приємніші.

Втомившись від побаченого в майстернях, Нік нарешті добрався до кінця вулиці, де примостилася невелика, але затишна майстерня, про яку говорив Майстер Ілтзе. Тут він хотів замовити металеві частини умивальника, який він задумав поставити у себе в кімнаті. На вході висіла вивіска «Майстер Окертуз. Залізні вироби». І була емблема гільдії ковалів, тільки трохи не така, як в більшості попередніх майстерень. Якщо там було ковадло, а над ним два схрещених молота й посередині меч, то тут начебто було все те ж, але без меча. Нік відзначив про себе цю відмінність та вирішив пізніше розпитати Майстра про це. Майстерня була невеликим двоповерховим будиночком, на першому поверсі був виставковий зал і магазин, на другому жили господарі, а ззаду розташовувалася кузня, з якої доносилися віддалені ритмічні постукування молотка об залізо. Перед будинком був невеличкий двір, який прикрашали клумби з різноманітними квітами. Всю останню годину ноги Ніка страшно боліли від безперервної ходьби та благали про невеликий перепочинок, тому, помітивши велику лавку у дворі, учень із задоволенням присів на неї, поклав поруч кошик з пиріжками і розслабився.

Він закрив очі та протяг втомлені ноги. Сонячні відблиски грали на закритих повіках, а з майстерні доносився стукіт молотка. Він зовсім не дратував, навпаки, був якимось приємним і домашнім.

— А ви до нас в крамницю прийшли? — несподівано почув Нік дитячий голос. Він відкрив очі і побачив перед собою гарну маленьку дівчинку років семи.

— Швидше, до самого Майстра Окертуза. Мені треба в нього дещо замовити, — відповів Нік, посміхаючись у відповідь.

— Тато зараз прийде. Ігве вже сказав йому, що ви прийшли. Він просив трохи почекати. Зараз закінчить роботу і вийде, — прощебетало малятко.

— Добре. Я почекаю. Якраз відпочину, — він помітив цікавий погляд дівчинки на вміст кошика. — А як тебе звати, красуне?

— Мене? Істер, — відповіла вона, не відводячи очей від пиріжків.

— Давай сідай поруч та пригощайся. Я вже їх стільки з’їв, що скоро лусну, а ти мене врятуєш, — сказав Нік та посадив її поруч. — Вибирай, які більше полюбляєш. Там різні. І з м’ясом, і з яйцем, і солодкі.

Він посміхався, дивлячись, як дівчинка захоплено перебирає пиріжки, вибираючи улюблені смаки.

— Ой! Вони такі смачні. Це точно з крамниці тітоньки Роли. Мені тато на свята їх купує. Смачнючі, — радісно базікала Істер з повним ротом. Через що Нік насилу розбирав слова. Але щаслива фізіономія маляти говорила краще за всі слова.

З будинку у двір з шумом і веселими криками вивалилася дивовижна компанія. Два здорових бородатих дядьки та хлопчина років десяти. Придивившись, зрозумів, що перед ним два гноми. Весело лаючись та штовхаючись, вони зупинилися, побачивши Ніка і Істер. Хлопчик, підбігши до них, сердито почав лаяти малу.

— Істер, як тобі не соромно? У чужої людини випрошувати пиріжки. Тебе що, вдома не годують? — грізно промовив він.

— Тихіше, тихіше, молодий чоловіче, — зупинив його Нік. — Ти даремно лаєшся. Це я попросив Істер допомогти мені впоратися з такою кількістю пиріжків. А то я вже сам півкошика з’їв. Запрошую і тебе з друзями приєднатися, тут пиріжків багато — на всіх вистачить.

— Вибачте, — знітився хлопчик. — Я не знав. Зараз ми руки помиємо і підійдемо.

Він підбіг до гномів та щось їм шепнув. Разом вони, продовжуючи штовхатися та обливаючись, вимили руки, обличчя, витерлися рушником та підійшли до Ніка.

— Мене звати Ігве, — представився хлопчина, а потім по черзі представив гномів. — Це Еред Сталевий Візерунок і Рун Гострий Меч.

— Ага, візеруночок, — сказав гном на ім’я Рун, розсміявшись, за що негайно отримав кулаком по ребрах від почервонілого Ереда.

— Не дивуйтеся. Рун весь час дістає Ереда його ім’ям. За що отримує стусани. Але більших друзів, ніж ці двоє, годі шукати, — пояснив ситуацію малий.

— А мене звати Нік. Я тут у справах вирішив заглянути до Майстра Окертуза. Радий нашому знайомству, — представився Нік. — А тепер давайте сідайте та допомагайте Істер знищувати пиріжки.

Дитину і гномів два рази просити не довелося. Вони задоволені почали вибирати собі пиріжки, не забуваючи перелаюватися та штовхатися. Вибравши собі по кілька штук, вони сіли і з апетитом заходилися їсти. Нік з посмішкою спостерігав за цією дивовижною картиною. Він кілька разів бачив гномів в Школі, але так близько зіткнувся з ними вперше. Правда, після зустрічі з демоном Атавхаї мало що могло його здивувати ще сильніше.

— Гей, що це за розбійний напад на покупця, — з будинку вийшов чоловік середніх віку і швидко попрямував до компанії. — Пробачте, будь ласка, моїх помічників та невихованих дітей. Я зараз їх прожену.

— Непотрібно цього робити, — відповів Нік. — Це я їх запросив допомогти мені впоратися з цілим кошиком пиріжків. Я купив на ринку, з’їв половину, а на решту сил та місця в животі вже не вистачило. Ви, напевно, Майстер Окертуз?

— Так, це я. Ви щось хотіли купити? Вибачте, я зараз помию руки і все вам покажу. Ігве, швидко допоможи мені, — звернувся він до сина.

Вони відійшли в куток і там Ігве допоміг батькові вимити руки та обличчя. Не встигли вони закінчити, як з дверей будинку вийшла красива молода жінка, яка з німим докором завмерла на порозі, побачивши, чим займаються гноми і Істер. Вона вже хотіла почати лаяти їх за таку поведінку, але Нік встиг її випередити.

— Якщо ви хочете їх лаяти, то не варто. Це я сам їх запросив перекусити. З задоволенням вас і Майстра Окертуза запрошую скласти нам компанію. Мене звати Нік.

— Раті, а давай принеси щось запити, а то будемо давитися в сухом’ятку, — посміхнувся Окертуз жінці. — Коли вже так сталося, то не будемо відмовлятися від запрошення гостя. Ніку, це моя дружина Раті. А з моїми неслухняними дітьми та помічниками ви вже, напевно, встигли познайомитися.

— От і добре. Давайте трохи перекусимо. Справами зайнятися ще встигнемо, — сказав у відповідь учень.

Гноми за вказівкою господаря швидко збігали в будинок, винесли стіл та кілька стільців. Руні принесла смачний напій і тарілки, на які розклали пиріжки, що залишилися. Незважаючи на зусилля самого Ніка та його мимовільних помічників, пиріжків ще залишалося вдосталь. Гноми ще довго сварилися і штовхалися за найсмачніші. А всі інші з посмішками спостерігали за ними. Ніку стало якось легко і приємно, неначе він опинився вдома. Немає ніякої Школи, а навколо гарні та веселі друзі. Не треба намагатися щось доводити, щось приховувати. Просто і душевно. Він відчув, як саме цього йому не вистачало і у Ліни, і в Школі. Там він винен був усім. Ліні, Вищому, Зонколану, клану, магам цього незнайомого світу. А тут така дрібниця, як купка пиріжків, всіх зробила трохи щасливішими.

— Ніку, спасибі вам за частування. Тітонька Рола пече дуже смачні пиріжки. Раніше ми часто їх купували, а зараз вже рідше, — трохи з сумом сказав Майстер.

— Та ну, що ви. Не варто дякувати. Я вперше в місті, і мої поводирі порадили купити замість обіду. А я не розрахував свої сили й не думав, що їх буде так багато. Тому добре, що вам всім це принесло хоч трохи задоволення.

— А звідки ви приїхали? Як вам наше місто? — запитав коваль.

— Майстре Окертузе, ми з вами приблизно одного віку, на жаль, я не знаю, скільки років шановним гномам, але я проста людина. Чи не заперечуватимете, якщо ми перейдемо на ти? — попросив Нік. — Ви всі, напевно, здивуєтеся, але я з магічної Школи. Новий учень. І приїхав здалеку, тому у вашому місті вперше.

— Дійсно дивно, — відповів Окертуз. — Зазвичай учні — це молодь, а ти далеко не хлопчик.

— Так вийшло. Я сам здивований цим.

— Дядьку Ніку, а це правда, що у всіх учнів школи є знак учня? — встряв у розмову Ігве.

— Правда.

— А можна на нього подивитися? Кажуть, вони дуже красиві, — не вгамовувалася дитина.

— Ігве, ну як тобі не соромно? — прикрикнула на сина Раті.

— Та ні. Все нормально. Ось, тримай, — відповів Нік і простягнув малому знак.

— Ух ти! Гарно, — Ігве з палаючими очима розглядав пластину з срібним драконом.

— Це наша робота, гномів, — гордо сказав Еред, розглядаючи шпильку через плече Ігве.

— Так ти скоро будеш магом? — запитала Істер.

— Не скоро, але напевно буду, — посміхаючись, відповів Нік. Йому захотілося трохи здивувати маленьку дівчинку і, зосередившись на мить, він створив в долоні вогняну кульку, потримав трохи та перервав заклинання.

— Чудово, чудово, чудово! — аж підстрибнула від захвату Істер. — А можна ще?

— Наступного разу, — відповів Нік. — Я тільки почав вчитися. Ось вивчу щось нове, обов’язково покажу.

Дорослих теж зачарувала ця маленька магічна вправа. Вони, звичайно, бачили магів раніше, але так близько з ними не стикалися. Правда, вони на відміну від дітей змогли стримати своє захоплення.

— Ніку, а що ти хотів від мене? — запитав трохи здивований Окертуз. — Як тобі вдалося дібратися до моєї майстерні? По дорозі сюди пару десятків набагато більших і багатих майстерень. До нас звичайні люди рідко доходять, а вже маги так взагалі я не пам’ятаю, коли були. Та й наскільки я знаю, учнів Школи повністю всім забезпечують на місці.

— Ну, ти й сам помітив, що я не звичайний учень, хоча б за віком, тому потреби у мене трохи інші, ніж у решти молодих учнів. А до тебе я йшов спеціально. Мені тебе порекомендував майстер по меблям зі Школи Майстер Ілтзе. Мені треба дещо зробити, а він сказав, що ти найкращий.

— Так, з Ілтзе ми знайомі. Ну, те, що кращий, це він дуже перебільшив. Але постараюся зробити що тобі треба.

— Так, Ігве, давай повертай Ніку його знак і допоможи мені тут поприбирати, а дорослі підуть в майстерню говорити про справу, — розпорядилася Раті.

— Справді. Підемо в крамницю та в майстерню. Я покажу, що у нас є, а ти вибереш, що тобі треба, — сказав, встаючи з-за столу, Окертуз. — Так, ви двоє, поглиначі пиріжків, пішли з нами.

— Окертузе, ну може не треба? Ми так наїлися. Нам краще тут посидіти, — жартома почав просити Рун.

— Піднімайтеся і пішли, — запобіг спробі Майстер.

Вони пройшли в будинок, де на першому поверсі розташовувалася крамниця. Нік оглянув товар, який там був. Більшу частину всього цього він уже бачив в інших майстернях на цій вулиці, поки йшов сюди. Що йому впало в очі, так це красиві орнаменти та малюнки на частині виробів, особливо на мідних. Напевно, це робота гнома Ереда. Але готові вироби його не цікавили, йому треба було замовити виготовлення потрібного йому предмета.

— Ну, як тобі наш товар? — запитав не без гордості Окертуз.

— Гарний товар, і роботу Ереда видно. Дуже красиво, — відповів Нік, помітивши, як стало задоволеним лице гнома. — Але я до тебе йшов, щоб замовити одну річ. Зможеш зробити?

— Ходімо в кузню. Якщо розкажеш що треба, ми подумаємо, чи зможемо це зробити, — сказав Майстер та повів усіх у внутрішній двір, де була кузня.

— Розповідай, що треба зробити? — запитав Окертуз.

— Розповідати було б довго, я тут трохи намалював. Сподіваюся, ти розберешся, — відповів Нік, простягаючи Майстру креслення.

— Нічого собі, — здивувався Окертуз, коли подивився на креслення. — Це, мабуть, сильніше за те, що ти маг. Я ще ніколи не бачив такого точного малюнка з розмірами, та ще й з різних сторін. Де ти такого навчився?

— Це називається креслення. Не важливо, де навчився. Ну, так що, зможеш зробити? — ухилився від відповіді маг. Йому зовсім не хотілося розповідати ковалю про п’ять років в технічному інституті.

— Та по такому, як ти сказав, кресленню, будь-який майстер все зробить. З якого матеріалу тобі це робити?

— Краще з міді. Зможеш?

— Звичайно зможу, але коштувати це буде чимало. Може, із заліза?

— Ні. Із заліза певне можна, але там буде вода, тому іржавітиме. А з міді іржавіти не буде, та й красивіше. А скільки коштуватиме? — запитав Нік. Він, безумовно, мав достатньо грошей, але краще дізнатися заздалегідь. Адже цін в Тротсі він зовсім не знав.

— Я думаю, що така штука з міді буде коштувати не менше десяти татінів. Матеріал дорогий.

— Не проблема. Роби, — відповів Нік. — Також мені потрібно буде два відра, бажано теж з міді, щоб не заіржавіли. Але одне звичайне, а одне не зовсім. Я креслення не зробив, та ось що подумав. Може ми зараз таке зробимо з залізного відра, а потім ти мені зробиш з міді. А залізне залишу тобі. Думаю, стане тобі в нагоді. Ну що, зробимо зараз, чи ви на сьогодні роботу вже закінчили?

— Звичайно, зробимо. Мені вже самому цікаво, що може бути незвичайного у звичайному відрі, — сказав Окертуз і, повернувшись до гномів, додав: — Давайте готуйтеся до роботи.

— Ми готові, — промовив Майстер, розклавши інструменти. — Кажи, що треба робити.

— Та нічого особливого. Я бачив, як ви вмивалися у дворі. Там ви один одному зливали воду. А як ви миєтеся, коли поруч немає нікого? — спитав Нік.

— Так весь час хтось поруч. Коли нікого немає, зачерпуємо з відра або з бочки.

— Тоді зараз ми зробимо простий пристрій, щоб кожен міг сам вмиватися. Він так і називається вмивальник. І мені ти його потім з міді зробиш, — продовжив Нік. — А зараз дай мені залізне відро. Дивись. Потрібно, щоб ти зробив одну сторону плоскою, а в центрі на дні невеликий круглий отвір. Пробуйте.

Рун взявся відточеними рухами виконувати те, що показав Нік. А Окертуз здивований став розпитувати Ніка.

— Та кому потрібне відро з діркою? Це ж тепер марна річ.

— Не поспішай. Зараз все побачиш. Поки Рун виконує свою роботу, ти мені зроби невеликий залізний стрижень. Круглий. За розмірами трохи тонший, ніж отвір, який робить у відрі Рун, але на одному кінці зроби потовщення в два рази більше за отвір, — роздав завдання Нік.

— А що мені робити? — запитав Еред.

— Тобі буде робота трохи пізніше, а зараз знайди невеликий шматок товстої шкіри. Зможеш?

— Звичайно, — відповів гном, що було занудьгував, і помчав в будинок виконувати прохання Ніка.

Учень бачив, що перед ним були майстри своєї справи. Рун вже закінчив рівняти одну зі сторін відра і робив отвір. Окертуз безперервно змахуючи молотком, формував стрижень, а захеканий Еред вже стояв поруч з неабияким шматком товстої шкіри. Нік змусив його вирізати зі шматка клапоть потрібного розміру. І вправними руками гнома це було виконано за лічені хвилини. Не встиг Нік намилуватися їх роботою, як майстри, що так і не зрозуміли цілі їх старань, вже простягали йому результати. Він перевірив, чи входить стрижень в отвір у дні відра, а потім простягнув його Ереду для доопрацювання. Під пильною увагою друзів гном швидко зачистив, відполірував стрижень та віддав магу.

— Ну, ось майже все, — сказав Нік. — Так, Окертузе, прибий мені відро до паркану на рівні грудей. Руне, ти принеси відро води та поклич Раті і дітей. Ереде, а ти поки зроби мені в шкірі невеликий отвір посередині.

Всі кинулися виконувати розпорядження Ніка і вже через хвилину у внутрішньому дворі майстерні на паркані висів найпримітивніший, але від цього не менш зручний вмивальник. Всі зібралися навколо майбутнього мага, щоб побачити ще одне диво. Він натягнув шкіряний кружок на стрижень, а потім опустив його в отвір у відрі. Все стало на свої місця. Нік милувався своїм витвором. Він був гордий. Це був перший, нехай і простий пристрій, що він зміг принести зі свого світу.

— Ось це і є вмивальник. А зараз я сам, без сторонньої допомоги, помию руки, — гордо сказав Нік поки нічого не розуміючим майстрам. Він підштовхнув вгору стрижень і на руки побігла цівка води. Повернув стрижень назад і вода перестала текти. — Все просто. Налили воду і все. Пробуйте.

Найспритнішими, звичайно, були діти. Ігве повторив все, як робив Нік, набрав у долоні води і бризнув в обличчя сестрі. Істер, не бажаючи програвати, відштовхнула брата і сама стала набирати воду в долоні. Окертуз стояв, ніби побачив диво. На нього цей простий пристрій справив більше враження, ніж магічний трюк і навіть більше, ніж креслення. На його очах просто і швидко з’явилося щось нове та корисне.

— Окертузе, ну що, зможеш мені зробити такий самий вмивальник, тільки мідний? — вирвав зі ступору Майстра Нік.

— А? Що? Так, звичайно зроблю, — розсіяно відповів той. — Але так все просто. Як же до цього ніхто раніше не додумався?

— Гаразд, буде час, покажу ще кілька таких корисних та простих пристроїв, — сказав задоволений Нік. Вперше з часу прибуття на Фран він зрозумів, що володіє знаннями, які можуть бути йому корисними тут. — А якщо наливати сюди гарячу воду, то Раті легше буде мити посуд або дітей. Ні, для дітей я тобі потім розповім, як душ зробити.

Дібравшись до вмивальника, відтіснивши дітей, гноми теж почали обливати один одного, і вже через кілька хвилин всі навколо були мокрими, крім Ніка, який завбачливо відійшов подалі. Раті намагалася зупинити водяне побоїще, але змогла це зробити тільки коли вода у вмивальнику закінчилася. Окертуз, який, як і Нік, майже не був мокрим, потягнув його в крамницю, щоб оформити замовлення, а його дружина повела дітей та двох гномів перевдягатися.

— Слухай, Окертузе, хотів в тебе запитати, — почав Нік, коли вони зайшли в крамницю і Майстер почав оформляти замовлення. — А чому в тебе на вивісці герб майстерні відрізняється від гербів інших майстерень. У них є меч, а в тебе немає?

— Це через жадібність наших правителів. Коли при справах був король Фенстел, такого не було, а коли всім почали керувати його син Тан та Магістр Дорінг, стало зовсім погано, — розповів Окертуз, в мить ставши сумним. — Раніше всі майстри і майстерні, які входили в гільдію ковалів, платили не дуже велику подать і могли все робити. І ось такі речі, як треба тобі, і інструменти та замки, ну, все із заліза, але найголовніше, звичайно, зброю і військові обладунки. Три роки тому Тан збільшив податі. Але найгірше — він встановив, що ті, хто виготовляє зброю і обладунки, повинні платити ще в два рази більше. Багатим майстерням це було вигідно. Вони змогли платити подвійний податок, а невеликим це стало не під силу. Багато закрилося. Ми насилу виживаємо, але можемо робити все, крім зброї та обладунків.

А саме на цьому були основні заробітки. Глава гільдії гад, це явно його задумки, щоб самому побільше заробляти. Та він ще дуже давно не злюбив нашу сім’ю. Мій батько, теж майстер-коваль, весь час вигравав у нього звання кращого майстра гільдії. І коли наша сім’я втратила можливість робити зброю, батько не виніс цього. Захворів і помер. А глава гільдії тоді зовсім нас вирішив по світу пустити. Спочатку два роки тому побудував цю стіну, що в кінці вулиці. Раніше вулиця була прохідна і для всіх, хто йшов від королівського палацу, наша майстерня була першою, а його остання. Тепер ми біля самої стіни і мало хто до нас доходить. Ти сам бачив, як багато майстерень на вулиці. А рік тому стало зовсім нестерпно. Цей гад, глава гільдії, змусив Тана встановити додаткову плату для тих майстерень, в яких працюють гноми. Тому я боюся, якщо не станеться дива, то через сто днів ми можемо залишитися без дозволу на роботу, і тоді доведеться йти працювати на інших або залишити столицю та трудитися у іншому місті. Ось така невесела ситуація.

— Дійсно невесело, — погодився Нік. — А чому через сто днів?

— Тоді закінчиться ярмарок пори Початку. Наприкінці ярмарку спливає термін сплати податі.

— А скільки треба буде тобі заплатити? — запитав Нік.

— Якщо без зброї та обладунків, то п’ятсот татінів на рік, якщо з дозволом на зброю, то тисяча. Та плюс за кожного гнома по сто татінів. Разом, щоб вижити, сімсот треба заплатити. А де взяти такі гроші, я не знаю.

— Так у тебе є багато товару. Може, продаси ще до того на ярмарку, — спробував підтримати Майстра Нік.

— Не вийде. Цього року ми майже не назбирали нічого на оплату за рік. Тому ярмарок не врятує. Можливо, вдасться у когось взяти у борг, — зовсім став сумним Окертуз.

— Головне не ховати себе завчасно. Все налагодиться. Так, скільки я тобі винен за своє замовлення?

— Вісімнадцять татінів за все.

Нік дістав гроші, відрахував двадцять татінів та віддав Майстру.

— Тут багато, — сказав той, перерахувавши гроші.

— Нічого, це за зіпсоване залізне відро, яке тепер у тебе буде вмивальником, — відповів Нік. — Ось ще що. Доправ все це в будинок Школи у місті. Напишеш, що в кімнату п’ятдесят сім для Ніка Гаммела Крігера. За тиждень впораєшся? Хотів собі зібрати все в кімнаті через тиждень.

— Так, звичайно. Все зроблю. Навіть раніше, — трохи веселіше відповів Майстер.

— Ще одне прохання. Я поки зовсім не орієнтуюся в місті, а вже скоро вечір. Можеш попросити когось зі своїх провести мене до будівлі Школи, що у центрі міста?

— Так-так. Раті зараз з дітьми буде йти на базар, вона проведе тебе.

Добравшись до Школи, Нік в піднесеному настрої вирушив до себе в кімнату. На вечерю він не встиг, та й їсти зовсім не хотілося. Солодкі спогади про смачні пиріжки все ще важкістю відгукувалися в животі. Хотілося скоріше опинитися в ліжку і дати відпочити стомленим ногам.

— А, Ніку, ось саме ти мені й потрібен, — зупинив його перед самими дверима голос Хранителя. — Не поспішай. Приділи мені пару хвилин.

— З задоволенням, — весело відповів Нік і присів поруч з конторкою Багукхана.

— Чого ти такий задоволений? Як тобі перша прогулянка по місту?

— Чудово. Місто я, правда, тільки поверхнево подивився, але зате познайомився з чудовими людьми. Багукхан, ти ж, напевно, всіх знаєш не лише в Школі, а й у місті. А ти Майстра Окертуза знаєш? — запитав Нік.

— Ти сильно перебільшуєш мої знання. Але Окертуза знаю. Правда, не дуже добре. Я добре знав його батька і діда. Відмінні майстри-зброярі були. Я іноді й сам у них мечі замовляв. Але подейкують, що сильно не злюбив їх нинішній глава гільдії ковалів та зовсім винищує майстерню. А що тобі від нього треба?

— Я ходив до нього, замовив деякі дрібниці. Відра там і всяке таке. Мені дуже сподобався він, його родина і гноми, що у нього працюють. Слухай, але шкода їх. Через придурка в гільдії та жадібності сина короля таку династію майстрів майже знищили. Він мені показав кілька своїх мечів. Я, звичайно, не сильно в них розбираюся, але мені сподобалося. Шкода, що він не може їх продавати і заробляти нормальні гроші. Каже, що може втратити дозвіл на роботу після ярмарку. Дурість якась.

— Дійсно сумно, — сказав Хранитель. — Старший син короля якось дивно і нерозумно поводиться. Нормальних майстрів гнобить, а всяких жадібних та нечесних до себе наближує. Те ж саме і в армії, якою він командує. Багато незадоволених. Хороші офіцери і лицарі йдуть у приватні армії, в найманці, або просто спиваються. Але ти будь обережний з такими словами. Я вже старий, що мені зроблять? А тебе покарають. «Вуха» у нашого Тана є скрізь.

— Навіть у Школі? Він же начебто не дуже магів любить і шанує.

— Він ні. А ось Дорінг має своїх людей і тут, і в Раді. Тому свої спостереження та висновки тримай при собі, — попередив Хранитель. — Краще скажи мені, що ти вже встиг накоїти, що тебе покарати встигли і викладачі шукають.

— Та нічого цікавого. Причепився до мене один з викладачів. Магістр Бат здається його звати, за те, що ходив у Школі без належної форми та знака учня. Старий вже я ці правила виконувати. Ось і призначив покарання. А хто мене шукав?

— Давай по-порядку. Завтра після обіду ти повинен відбути покарання на кухні до самого вечора, — награно суворо сказав Багукхан. — Що ти радієш? Всі, як вогню, бояться Майстра Маукаса. Намагаються до нього не потрапляти. А ти регочеш.

— Ми вже з ним знайшли спільну мову. Тому думаю, що ми обидва приємно проведемо час разом, — посміхаючись, відповів учень.

— Але ти шустрий. Вже й до цього старого буркотуна встиг втертися в довіру. Як тобі це вдається? — здивувався Хранитель. — Ну, тоді легше. Ще тебе шукала Магістр Целмаліт — керівник кафедри лікування. Після занять зайди до неї. Ще сильно обурювалася твоя нова, велика, червона нянька Атавхаї, що ти за цілий тиждень так і не з’явився у нього. Ображається. Він такий, якщо до когось прив’язується, то страшенно. Для Ліни він все зробить. Після її відходу він досі один, так і не знайшов собі нових друзів. Мене, старого, весь час дістає та дратує. Тому тепер це все тобі доведеться терпіти.

— Ну, не знаю. Мені він здався чудовим демоном. Якщо таке можливе, — посміхнувся Нік.

— Він насправді такий. Повір, ти отримав чудового друга і опікуна. Не заздрю я тим, хто тебе образить. Гаразд, йди відпочивати та не забудь завтра забігти до Целмаліт, а також відбути покарання. Мало не забув. Директор Школи сказав, що новачки на цьому тижні повинні пройти всі випробування на види магії. Тому веселий тебе чекає тиждень. І не забудь мені розповісти про результати. А тепер іди.

Вранці, в залі біля Багукхана, Нік побачив натовп учнів, які з цікавістю щось роздивлялися. Почекавши, поки частина розійдеться, він протиснувся до стіни і побачив на ній лист з розкладом випробувань за видами магії на весь тиждень. «Так, Хранитель був правий. Тиждень буде веселий», — подумав учень. Всі випробування проводилися після обіду, а це означало, що і всі щоденні заняття будуть. Той, хто складав розклад, очевидно, знав про покарання, яке встиг заробити Нік, тому йому не було призначено жодного випробування на цей день. Зате в інші дні їх було більше, ніж у решти новачків.

— Це не чесно, — почув за спиною голос Кавара Фундо, учня-куратора.

— І що тобі не подобається? — запитав здивований Нік.

— Раніше навпроти кожного учня, поряд з позначенням виду випробування, була порожня графа, де записувалися результати випробувань. Можна було побачити, хто на курсі мав додаткові здібності, крім основного виду магії. А зараз це прибрали, — розчаровано обурювався старший учень.

— Багато в тебе на курсі мали додаткові здібності? — не втримав цікавість новачок.

— У трьох були ще по одній слабкій здібності. А в одного навіть за двома видами магії. Ось це круто, — відповів той зі слабо прихованою заздрістю й пішов на заняття.

«Напевно, через мене змінили правила. Хранитель і директор молодці. Про це подбали», — подумав Нік.

Заняття ставали цікавішими, і він не помітив, як пролетіло півдня. Всі вирушили на обід, а йому прийшлося йти на кафедру лікарської магії до Магістра Целмаліт. Нік всю дорогу губився в здогадах, навіщо він знадобився магесі. Випробування на її вид магії у нього було тільки через той дні.

— А, це ти, Ніку; — радісно сказала Магістр Целмаліт, коли він зайшов до її кабінету. — Молодець, що прийшов. У нас з тобою залишилася ще одна незакінчена справа, а ще в мене до тебе є пару запитань. Але спочатку до справи. Давай роздягайся та лягай на кушетку. Я подивлюся на твій стан ще раз. Ліна не дарма просила зайнятися тобою серйозно.

— Та ви вже мене дивилися. Я ж здоровий, як бик, — зробив слабку спробу ухилитися від цієї процедури учень.

— Не сперечайся зі мною. Давай лягай. То був загальний огляд. Зараз я хочу більш ретельно тебе обстежити і доробити те, що почала Ліна.

Сперечатися було марно, змирившись з неминучим, влігся на кушетку і дав себе вивчати. Целмаліт промовила заклинання. Як у Ліни, у неї стали світитися долоні, і вона почала повільно проводити ними над Ніком. Щоб не відволікати Магістра, закрив очі і задрімав. Він не помітив, скільки тривав його огляд, тільки голос Целмаліт вирвав його з дрімоти.

— Такого нахабства я ще не бачила. Мало того що ти заснув, так ще й хропів час від часу, — обурювалася магеса. — Давай одягайся, підемо до мене в кабінет, там розповім, що далі робитимемо.

Учень одягнувся і зайшов у кабінет Целмаліт. Вона сиділа за столом та щось записувала собі на аркуш.

— Голова боліла за цей час? — запитала магеса, відірвавшись від записів.

— Та ні. Не боліла. Коліно трохи боліло, але не сильно, — відповів Нік.

— З коліном ще треба трохи попрацювати. Мене турбує інше. За ці пару днів, що ми не бачилися, ти ще набрав зайвої ваги, — суворо сказала Целмаліт. — Я ж тебе просила менше їсти і більше рухатися.

— Та я нібито не обжирався сильно, — виправдовувався, як школяр, Нік. — Вчора цілий день ходив по місту, аж ледве ноги пересував до вечора.

— Це добре, що ходив. Ось ще що. Ти вже далеко не хлопчик, і я розумію, що в тебе є нормальні чоловічі потреби. Попереджаю одразу — міські повії точно нагородять тебе різними неприємними болячками, тому старайся, принаймні в місті, не користуватися їх послугами. Я, звичайно, вилікую, якщо це станеться, але зайвих проблем нам не потрібно. Врахуй, хоч ти не маленький, регулярно буду тебе перевіряти.

— Що ж ви всі так хочете мене на ланцюг посадити? Ну, не можу ж я лише навчанням займатися. Так здуріти можна. А що стосується місцевих повій, то можете за це не переживати, я не любитель ризикувати своїм здоров’ям. Та й у Школі повно молоденьких дівчат, вони ж, напевно, чисті й здорові. Ось взяти, наприклад, вашу ученицю Амалі. Дуже апетитна красуня, — не втримався, щоб не пожартувати, Нік.

— Ти на неї навіть не заглядай. Не твого поля ягода. Я її попереджу, щоб трималася від тебе подалі, й тобі раджу. Проблем можеш отримати на свою голову більше, ніж болячок в місцевих борделях на інше місце, — суворо попередила магеса. — Так. А з твоєю зайвою вагою будемо боротися радикально. Бігатимеш щовечора. І якщо ти думаєш, що зможеш мене обманювати в цьому, то навіть не сподівайся. Я попрошу Хранителя Багукхана за цим прослідкувати. А у нього ще ніхто не ухилявся. Цей навіть стовп танцювати змусить, якщо захоче.

— Ну який біг? Наді мною всі молоді учні сміятися будуть, — серйозно засмутився Нік. — І чому тільки мені такі покарання? Он Матотору в двері скоро проходити не буде, його ви чомусь не змушуєте бігати.

— Мене абсолютно не цікавить, як Матотору гробить свій організм. Тебе мені доручила Ліна, і повір, хочеш ти цього чи ні, але ти в мене будеш не тільки здоровий, але й мати ідеальну фізичну форму. Я не знаю навіщо, але Ліна попросила про це особливо. Так і написала, що в тебе має бути форма, як у кращих солдатів короля.

— Господи, ну за що мені це все? — сумно зітхнув учень та вирішив використати останній козир на свій захист. — А коли я повинен це робити? Мало того що заняття, так ще й протягом усіх найближчих днів будуть випробування за видами магії. А я не юнак, сили вже не ті.

— Не плач тут, як дівчисько, — посміхнулася Целмаліт. — Випробування — це важливо. Я попрошу Багукхана змусити тебе бігати після них, якщо він не знайде час для цього в найближчі дні. І добре, що нагадав. Коли у тебе буде випробування у мене?

— Через три дні, — відповів злий Нік, зрозумівши, що викрутитися на цей раз не вдасться.

— Добре. Тоді прийдеш останнім. Пройдеш випробування і я трохи займуся твоїм коліном. Так, з цим ми вирішили. Що я ще хотіла у тебе спитати? — згадала Целмаліт і дістала з під столу пакет. — Я весь тиждень мучилася, але так і не змогла розібратися в твоїх подарунках. Так що, будь ласкавий, приділи мені час та поясни, що до чого.

Він не уявляв, що так важко пояснити жінці з іншого світу, для чого призначена та чи інша косметика. Більше години довелося витратити, щоб Целмаліт у всьому розібралася та навчилася користуватися. Його, правда, мучили великі сумніви, що магу, який вміє лікувати всі хвороби, в її роки потрібна якась косметика. Але, бачачи сяючі від радості очі магеси, зрозумів, що навіть тут жінки думають зовсім інакше, ніж чоловіки.

Відвідування Магістра Целмаліт зайняло більше двох годин і Нік зрозумів, що сильно запізнився на відпрацювання свого покарання на кухні. Напевно, призначать ще додатково, думав він. Трохи наляканий страшними попередженнями та історіями про моторошні покарання на кухні і про жорстке ставленні шеф-кухаря Майстра Маукаса до покарань, він прибіг на кухню.

— Ніку, привіт, — радісно привітав його Маукас, коли він підійшов до шефа. — А ти що тут робиш? Хоча я дуже радий тебе бачити.

— Я трохи спізнився, — почав невиразно. — Сьогодні мав відпрацьовувати у тебе покарання. Але затримався у Майстра Целмаліт.

— А я то думаю, хто третій? Мені написали, що три учні, які провинилися, у мене сьогодні буде. Прийшли два. А ти, виявляється, вже встиг заробити покарання, — весело підморгнув шеф-повар. — Розповідай, що накоїв?

— Та власне нічого. Магістра Бата розлютило, що я по Школі ходив без форми та учнівського знака. Ось і покарав, — зізнався Нік. — Слухай, ти вибач, що я спізнився, Магістр Целмаліт мене затримала.

— Не хвилюйся. Всі учні бояться до мене потрапляти і більше радіють покаранням та роботам на клумбах на кафедрі Рослин або на кафедрі Тварин, але тобі, як другові, нічого не загрожує тут. Я завжди буду радий тебе тут бачити. Але краще тобі до вечора з кухні все-таки не виходити. Ну, щоб не знали, що тобі тут пощастило. Та й мені репутацію місцевого ката зіпсуєш, — розсміявся Маукас.

Нік із задоволенням провів час до вечора в компанії шеф-кухаря. Через кілька годин він став ще більшим другом Маукаса, приготувавши собі на вечерю піцу, навчивши його, як готувати таку просту і смачну страву. На кухні всі були задоволені присутністю Ніка. Через те, що шеф більше часу проводив з ним, тому не кричав на всіх за найменшу провину.

Вранці він знову побачив натовп учнів біля стенду з розкладом випробувань. Мабуть, старші вирішили не змінювати старої традиції і за минулий день поверх розкладу були написані результати випробувань. Один Нік залишався без результатів, оскільки провів півдня, виконуючи покарання. Зазвичай першими йшли випробування за тими видами, за якими у учнів були Зерна, а тим, хто не мав Зерна, діставалися вільні викладачі, тому нічого дивного не було в тому, що володарі отримали свої перші позитивні відмітки. Хто сильно, хто середньо, хто слабо. Але хоча більшість пройшли по два-три випробування, не було жодного щасливця, який би мав більше однієї позитивної позначки. Випробування Ніка починалися сьогодні. Першим було з магії Води, потім Повітря та Магічних предметів. І дуже турбувало те, що на дошці могло з’явитися кілька позитивних оцінок навпроти його імені. Він зважився розповісти ще трохи правди Хранителю та запитати його поради.

— Багукхане, мені треба з тобою поговорити, — попросив учень, підійшовши до Хранителя.

— Та скільки завгодно. Кажи, — з посмішкою відповів старий.

— Не тут. Віч-на-віч і бажано, щоб ніхто не зміг підслухати, — тихо сказав Нік.

— Що за секрети? Ну, пішли зі мною, — сказав Хранитель і повів його до маленьких дверцят в стіні. Перед ними він обернувся до групи учнів і суворо сказав їм: — А ну, тихіше. Ви ж не на базарі. Досить милуватися відмітками. Давайте бігом на сніданок і на заняття.

Вони пройшли в дверцята і Нік з подивом побачив невеликий зал. Він навіть не підозрював, що за стіною може таке знаходитися. Думав, що там житлові покої Хранителя, а насправді зал для магічних вправ.

— Говори, що хотів, — сказав Хранитель і присів на лавку під стіною.

— Хранителю, у мене є невелика проблема. Я, звичайно, про неї говорив директору Школи, але поки він так і не сказав мені, як її вирішити. Ось я й хочу дізнатися вашу думку.

— Ти б поменше називав мене Хранителем. Просто Багукхан. Так буде краще, — попросив старий і зробив коло рукою. Навколо з’явилося невелике, ледь помітне світіння. — Тепер говори. Я поставив магічний захист, тому нас ніхто не почує. Та й кому прийде в голову мене підслуховувати?

— Я при першій нашій зустрічі не все розповів, — почав учень. — Думаю, що зараз потрібно дещо пояснити. Ви правильно тоді помітили, що я повністю ініційований. Зрозуміло, що Ліна з цікавості не втрималася і провела зі мною деякі випробування на види магії. Результат був трохи несподіваний, тому зараз у мене стоїть проблема, як з цим розібратися, щоб не привертати надто багато уваги.

— Я здогадувався, що ти мені багато чого не розповів, — перебив його співрозмовник. — Але не став тебе квапити. Напевно, зараз прийшов час. Що ж так здивувало Ліну?

— У мене виявилися здібності до декількох видів магії.

— Ну і що тут незвичайного? Ти через пару днів сам побачиш, що у когось з нових учнів будуть здібності до двох видів магії. А є два учні зараз в Школі, у яких здібності до трьох видів. Правда, слабкі. Тому не переживай, це додасть тобі слави на кілька днів та багато додаткових занять на кілька років.

— Не все так просто. Я і так привертаю до себе занадто багато уваги. Старий як для першого року навчання, та ще й Ліна відкрила. А мені не хотілося б уваги. У мене сильні відгуки у декількох видах магії, — нарешті видавив із себе Нік.

— Це вже цікаво. А точніше? — зацікавився Багукхан.

— Дуже сильні Вогонь і Вода. Сильний відгук Повітря, дуже слабкий Землі, — видихнув учень.

— Нічого собі. Я стільки живу, але такого набору ніколи не зустрічав. Навіть у Райдужних магів, — зрадів такій новині Хранитель.

— Це ще не все, — тихо вимовив Нік.

— Ще щось? Ну, добивай старого.

— Слабкі здатності Геомагії, магії Гравітонів і посередні в Некромантії. Але зате немає здібностей до магії Впливу. Ні медицини, ні магії думки, ні Рослин, ні Тварин. Ну а решту ми не проводили випробування, — закінчив перерахувати і став чекати вироку.

— Ех, шкода, що немає здібностей до магії Впливу. Я б сам тебе вчив. Але й без цього список просто вражає. Це тобі років десять мінімум треба, щоб все це досконально вивчити. Правда, зараз не з усіх видів є викладачі в Школі. Наприклад, немає Геомагів хороших і магів Гравітонів. Можуть, звичайно, трохи чомусь навчити маги Землі, але краще знайти хороших вчителів.

— Багукхане, мене поки більше турбує, щоб ця інформація не поширювалася. Але навіть якщо про результати випробувань я їм не скажу, то мені все одно якось треба буде ходити на заняття за цими видами магії, а це викличе запитання та не потрібну цікавість.

— Я не знаю, чому ви з Ліною вирішили ховати від усіх цю інформацію, але можливо ви й праві. Фурор буде чималенький, — Багукхан пильно подивився прямо в очі Ніку і спитав: — Це все, що ти мені хочеш розповісти?

Нік довго не відповідав. Зважував усі за і проти. Але зрештою наважився, промовив заклинання і зняв магічний захист.

— Доведеться говорити до кінця, — сказав він. — Я зняв магічний захист. Можете дивитися.

Хранитель примружився та на цей раз магічним зором подивився на учня.

— Золотий. Бойовий маг. Оце так Ліна. Ось це знахідка! — мало не пустився в танок він від радості. Але різко зупинився і став серйозним. — Це означає, що нас чекають дуже погані часи. Я живу занадто довго, щоб розуміти цей грізний знак. Бойові маги з’являються тільки перед великими війнами. Вищий все-таки правий. Бути великій біді.

— Буде війна чи не буде, це ще велике питання, — обірвав міркування Хранителя Нік. — Та й проблема ця не сьогоднішнього дня. Мені що робити? Троє викладачів в курсі. Магістр Квіта Лоре, Магістр Булур — маг Повітря і Професор Логгі Вламі — маг Вогню. Але з іншими видами як бути? З магією Землі? Та й за цими трьома видами. Як це приховати? Або якщо не приховувати, як донести учням, щоб якомога меншу цікавість викликати?

— Дійсно. Завдання не з простих. Я думаю, треба оголосити, що хороші здібності з магії Води і поганенькі з магії Вогню і Повітря. Добре, що директор призначив тобі з магії Вогню професора Вламі. Це гарний маг і добре тебе навчить, буде більше з тобою займатися додатково. З Землею складніше. Там немає надійного мага, щоб не базікав. Значить треба зробити так, щоб результат на випробуванні був негативний, потім я знайду тобі гарного вчителя. За двома видами немає викладачів. Тому поки напишемо, що теж немає здібностей. Але й нехтувати такими можливостями не варто. Магія Гравітонів і Геомагія можуть стати в нагоді Бойового магу. Нехай навіть у тебе до них слабкі здібності. З Атавхаєм розберешся сам. Він звичайно буде обурюватися. Вперше у нього з’явилося два хороших учня, та й то треба буде приховувати. Займатимешся у вільний час. Хоча де його взяти? Тобі й так доведеться вчитися з ранку до вечора.

— Багукхане, а як же мені на випробуваннях з магії Землі зробити, щоб результат був негативним? — запитав Нік.

— Простіше простого. У тебе основний вид Вода, значить і перевіряти тебе з інших видів будуть, швидше за все, поверхнево. Коли будеш повторювати заклинання перевірочне, просто не вкладай в нього зовсім магічної сили. Я думаю, що ніхто й не помітить, — відповів Хранитель.

— Зрозумів. І ще одне прохання тоді. Я не знаю, чи ви можете це зробити, чи мені до директора збігати? У мене на сьогодні призначені Вода і Повітря. Не хочу, щоб відразу після перших випробувань виникли питання в учнів. Можна перенести мені Повітря на пару днів? А замість нього поставити, ну, наприклад, випробування з магії Землі, яке мені потрібно успішно завалити.

— Не переживай, я все вирішу. Буде тобі магія Землі сьогодні.

— Дякую, Багукхане. Я, напевно, піду. Сніданок вже пропустив, треба хоч на заняття не запізнитися.

— Так, звичайно йди, але пам’ятай, що тепер я ще більше за тобою і за твоїм навчанням стежити буду, — налякав учня Хранитель.

Після занять Нік помітив, що його прохання виконано. На сьогодні йому замінили випробування магії Повітря на магію Землі. Але перед цим його чекала зустріч з Магістром Квітою Лоре та випробування з магії Води.

Гарно пообідавши і мало не засинаючи, він добрався до кімнати практичних занять на факультеті магії Води, де мало проходити випробування.

— Ти чудово виглядаєш, — замість привітання сказав він Квіті. — Хоча, як і завжди.

— Добрий день, Ніку. А ти, як завжди, несерйозний. Може досить жартувати, хоча б на іспиті. — спробувала перевести ситуацію в більш серйозне русло магеса.

— Ти ж знаєш, що я не можу. Особливо, коли бачу тебе, — не вгамовувався учень, присівши на лаву біля стіни. — Квіто, я так наївся, що аж очі злипаються. Варіантів два. Або ми сядемо на лавці один біля одного і подрімаємо хоч трохи, щоб мене відпустило, або тобі доведеться знову мене облити водою, щоб я прокинувся.

Не встиг він закінчити фразу та позіхнути, як на нього полилася холодна вода.

— Досить, досить. Все, я прокинувся! — закричав Нік, марно намагаючись ухилитися від води, що лилася ніби нізвідки. — Зла ти жінка, хоч і красива. Ну навіщо треба було обирати другий варіант? Чим було погано подрімати трохи разом?

— Ти вже прокинувся? — зухвало спитала Квіта, ледве стримуючи сміх.

— Так, прокинувся, — прогарчав про себе Нік. — Як я тепер мокрий буду випробування проходити?

— Нормально. Ти б все одно в результаті був би мокрий. А так кінцевий результат отримано швидше, — підколювала його магеса.

Випробування тривали більше години. Квіта намагалася досконально дізнатися, на що здатний учень. Заклинання запам’ятовувалися важко, складно було їх виконувати і контролювати, що неприємно здивувало його. Він думав, що з водою йому буде так само легко справлятися, як і з вогнем, але все виявилося набагато складніше. В результаті він не менше десяти разів опинявся облитий водою з голови до ніг. Це його злило, не давало зосередитися та робило наступні спроби ще більше невдалими. Коли терпіння і сили вже майже покинули Ніка, магеса зупинила випробування.

— Ну що ж, на сьогодні все. Я дізналася все, що хотіла, — сказала Квіта.

— Невже так мало тобі хотілося дізнатися про мене? — з останніх сил пожартував він.

— Все, що стосується твоїх здібностей з магії Води, — уточнила вона.

— І який же висновок?

— У тебе дуже гарні здібності до магії Води. Ти хоч і кострубато та з труднощами, але робив заклинання, яким починають вчитися тільки на третьому курсі навчання. Зрозуміло, що вони в тебе не виходили, але те, що я побачила, вражає. А ще у тебе величезний запас магічної енергії. Там, де досвідчених магів виручає уміння, ти користуєшся силою. У нормального учня першого року магічної сили вистачило б на перших два-три заклинання. Іноді мені здавалося, що в тебе сили більше, ніж у мене. Але цього замало. Треба навчитися використовувати силу раціонально, вкладаючи в заклинання мінімум магічної енергії.

— Слухай, я хотів запитати. Ось у мене легко виходили заклинання управління вогнем, чому майже такі самі заклинання з Водою не вдаються? Навіть водяну кульку я зробити не можу, а вогненну не тільки можу зробити легко, але контролювати та змінювати її розмір, — запитав Нік, трохи перевівши дух після випробувань.

— Все просто. Тому що вогонь — це енергія, а вода — це матерія. Причому дуже примхлива і нестійка. Вода дуже не любить, коли їй надають форму або пробують запхати в якийсь об’єм. Тому думкоформи магії Води дуже складні. Нічого, будеш займатися — навчишся і це робити, — заспокоїла його Квіта.

— А є в магії Води бойові заклинання?

— Напевно, є. Я їх не знаю. У Школах заборонено вивчення та викладання бойової магії. Війни давно немає, тому ці навички нікому зараз не потрібні. Є, звичайно, маги, які застосовують свої магічні здібності на шкоду та для насильства. Але їх намагаються швидко ловити, судити і карати. Іноді навіть страчують, — відповіла магеса.

— І чим тоді мені або іншим магам може допомогти магія, якщо почнеться війна? — дивувався він.

— Ніку. Я не знаю, що тобі на це відповісти. Мене цьому не вчили, інших теж. Постав це запитання директору Школи. Може, він знає більше.

— Поставлю, — сумно зітхнув учень. — Добре, мені час. У мене ще сьогодні два інших випробування. А ще треба переодягнутися та обсохнути хоч трохи.

Нік поспішав. Він не встиг навіть повністю висушити волосся й відправився на факультет магії Землі на випробування, але все рівно запізнився. Знаючи своє «везіння», він анітрохи не здивувався, коли побачив, хто в нього буде приймати випробування.

— Добрий день, учню. Чому ви запізнюєтеся на випробування? Ви повинні були бути тут ще тридцять дві хвилини тому, — майже прокричав Магістр Лурдіан Бат. Так, це був той викладач, який покарав його. — Відрекомендуйтеся, будь ласка.

— Ми вже зустрічалися з вами, Магістре. Мене звуть Нік Еліша Гаммел Крігер, — спокійно відповів Нік.

— Так, згадав. Я бачу, вас зовсім нічому не навчило моє покарання. Мало того що спізнилися на випробування, так ви знову без відповідної форми учня і знака, — почав червоніти від гніву маг. — Я змушений знову вас покарати. Цього разу вам належить два дні провести на кухні, якщо один день там вас нічому не навчив.

— Магістре. Давайте вирішимо це питання раз і назавжди. Ви бачите, що я не юний хлопчисько, щоб ходити у шкільній формі. І навіть не збираюся цього робити. Тому, якщо вам так хочеться, можете призначити мені відразу 350 днів покарання, скільки днів у році, і вам стане від цього легше, — почав теж заводитися Нік.

— Як ви розмовляєте з викладачем? Є встановлені правила. Їх треба виконувати всім. Нехай навіть таким дорослим новачкам. Он гномам ще більше років, але вони ж не порушують правила, — кричав Магістр Бат. — Ви будете покарані. Я доповім про вашу поведінку директору.

— Добре. Давайте заспокоїмося. Ви можете мене покарати, можете доповісти хоч самому Вищому, мені все рівно, — вже більш спокійно відповів Нік. — Давайте швидко пройдемо випробування і я піду на наступну кафедру.

— Добре. Ви маєте рацію. Покарання покаранням, а випробування треба пройти, — погодився маг, трохи охолонувши.

Результат тестів був передбачуваний. Нік скористався підказкою Багукхана та не вкладав магічну силу в заклинання. Розлючений і від цього неуважний Магістр Бат, на щастя, нічого не помітив. Ніку навіть здалося, що негативний результат випробувань дуже порадував мага.

Останнім випробуванням дня було на здатності до магії Предметів. Нік не здивувався, коли результат виявився негативним, більше його здивувало, що викладачем з цього предмету був гном. Але він вже почав звикати до присутності в його новому житті не лише людей. Тим більше що зустріч з гномами-ковалями в майстерні Окертуза залишила тільки приємні спогади.

Наступний два дні пролетіли, як одна мить. Заняття змінювалися випробуваннями, а ввечері втомлений і вичавлений, ніби лимон, він ледь доповзав до ліжка, щоб заснути. Нік думав, що буде повторення простого заклинання, негативний результат і вільний. Але не все виявилося так просто. Викладачі раз за разом змушували проробляти все нові та нові заклинання, витрачаючи на це фізичні та магічні сили, і все для того, щоб бути на сто відсотків упевненими у відсутності навіть найменших здібностей до того чи іншого виду магії. Решта учнів відчували себе ще гірше. Деяким доводилося по кілька разів на день ходити в кімнату для медитації і набору магічної сили, щоб пройти наступне випробування. Початкова радість та очікування змінилися втомою і апатією. Як і планувалося, у випробуваннях магії Впливу, які Нік пройшов за ці два дні, здібностей не було. Магістр Булур, керівник кафедри магії Повітря, майже дві години знущався над ним на випробуванні. Результати були хороші. Магія Повітря добре виходила у Ніка, але, за попередньою домовленістю з Магістром і директором Школи, всім було оголошено, що у Ніка виявилися слабкі здібності до цього виду магії. Добре, що на день раніше в учениці клану Троянди Петал Ар Собр теж виявили слабкі здібності до магії Повітря і вона стала першою на курсі, у кого були здібності до двох видів магії. Це трохи зменшило ажіотаж навколо Ніка, коли і йому поставили другу здатність.

— Багукхане, ось поясни мені, тупому, — після випробувань Нік втомлений відпочивав біля Хранителя. — Чому, коли я займався з Ліною, мені легко давалися заклинання, як нові, так і робота з вже вивченими? А тут ніби мене підмінили. Дуже важко запам’ятову-вати і виконувати нові заклинання, та й старі вимагають більше зусиль.

— А що тут дивного? — посміхнувся у відповідь Хранитель. — Ти забуваєш, що Ліна не тільки твій друг, але й найкращий чарівник магічного впливу. Маг думки. Зрозуміло, що вона на заняттях з тобою магічно на тебе впливала та допомагала вивчати нові заклинання. Це було легке навіювання. А після того, як Вищий поставив тобі захист на ментальні впливи, це вже зробити неможливо. Та й тут, у Школі, викладачі не застосовують навіювання для поліпшення занять. Тому доведеться тобі самому вчити все.

— Ну ось. Хотів як краще, а вийшло тільки гірше, — сумно зітхнув учень.

— Нічого не гірше. Ти знаєш, який це чудовий подарунок, такий захист. А вчитися важко тобі б і так довелося. Заклинання — це тобі не прості слова, які треба запам’ятати. Це майстерність. Їх треба тисячі разів виконати та відшліфувати, щоб виходило завжди добре і автоматично. Не переживай. Будеш займатися, всьому навчишся і без допомоги навіювання. Навіть краще засяде в твоїй голові.

Останній день випробувань видався метушливим та насиченим. Щоб новачки встигли пройти всі необхідні випробування, скасували кілька ранкових занять. Після обіду у всіх першим було призначено випробування у магістра Атавхаї з темної магії. Новачки у назначений час зібралися біля величезних дверей кафедри темних сил. Нік здивувався, побачивши тут багато учнів старших курсів.

— Дивися, зараз буде невелика розвага, — радісно повідомив йому Матотору, який теж опинився тут.

— А що таке зараз буде? У нас має бути іспит, — здивувався Нік.

— Кожен рік, — почав пояснювати товстун, — на це випробування збираються майже всі учні. Новачки ніколи ще не бачили Магістра Атавхаї, і коли перший заходить, це завжди смішно. Деякі там втрачають свідомість, деякі тікають, у декого починається істерика. Дивись сам, зараз почнеться. Я сподіваюся, що не в тебе першого випробування?

— Не хвилюйся. Не в мене, — посміхнувся учень. Він не розповідав Матотору, що за дверима його чекає не страшний демон, а величезна, занадто турботлива нянька.

— Ну, хто там перший? Нехай заходить, — як грім, зазвучав за дверима голос Атавхаї.

Новачки відскочили від дверей до протилежної стінки, коли почули таке миле запрошення, і почали труситися. Учні старших курсів групами стояли поруч та насилу стримували сміх. Пауза затягувалася. Першим повинен був йти на випробування учень клану Лисиць Нагга. Переборовши страх, він відкрив двері й ступив у зал. Двері зі стуком зачинилися, а в коридорі запанувала тиша. Ті, хто знав, що далі буде, з неприхованим задоволенням чекали продовження.

Далі все відбувалося, як у кіно. Кроки учня, що віддалялися від дверей. Поява магістра Атавхаї. Його привітання. Істеричні крики Нагга. Швидкий біг з кімнати. Удар у двері. Мабуть, Нагга з розгону вдарився об них. Учень впав, швидко схопився, відчинив двері і вискочив у коридор. Жах був такий, що тільки протилежна стінка змогла зупинити бідного переляканого новачка. А старші учні просто вибухнуло сміхом. Розвага вдалася.

— Там, там… А-а-а-а-а-а… — Не міг заспокоїтися Нагга. — Там демон.

— Ну, демон. Чого так кричати? — заспокоював його Нік, не звертаючи уваги на істерику новачка і на верещання дівчат. — Гаразд, піду першим, щоб ви всі зрозуміли, що нічого страшного та смертельного там немає. Це викладач, такий, як і всі в Школі. Ну, трохи незвичайний. Але їсти вас він точно не буде.

Він зайшов у зал та зачинив за собою двері. Картина перед ним була дійсно не для людей зі слабкими нервами. Посередині кімнати, впершись руками в боки, стояв величезний червоний демон з великими рогами і палаючими очима.

— А, це ти Ніку? — сказав Атавхаї, коли побачив, хто зайшов. — Привіт. Радий тебе бачити. Ти чому не заходив?

— Привіт, Атавхаї, — посміхаючись, сказав Нік і спробував вітально обійняти демона. — Навіщо ти так налякав бідного Нагга?

— Ну, може у мене бути хоч якась розвага? — розсміявся професор. — Та й старшим учням подобається. Традиція вже.

— Тобі традиція, а учня треба терміново до Целмаліт на лікування. А то ще заїкою стане, — пожартував у відповідь Нік.

— Як у тебе справи? — запитав маг.

— Та ніби тільки початок навчання, а все вже дістало. Заняття, заняття, випробування, знову заняття. Ти знаєш, я звик абсолютно до іншого життя. Старий я вже для такого, — як завжди, поскаржився на життя учень.

— Теж мені старий. Вчися. Для цього тебе Ліна сюди і відправила. А вона нічого просто так не робить, — суворо зауважив маг. — Гаразд, радий був тебе бачити. Скажеш, що пройшов іспит. Мені ще до кінця дня з цими істеричками возитися.

— Добре. Мені теж ще два випробування сьогодні проходити. Так. Трохи не забув, — згадав Нік. — Директор Хеган просив, щоб ти відзначив, що у мене немає здібностей до твоєї магії.

— Як це немає? — спалахнув демон. — У тебе є непогані здібності до Некромантії. Так, в демонології порожньо, але в Некромантії добре. Ну і для чого це?

— Ну, будь ласка. Так потрібно, — попросив Нік. — Мені зараз не треба світити все, що дало Зерно. Я і магію Землі не показав. А займатися я все одно із задоволенням буду до тебе приходити. Правда, у вільний від інших занять час. Я все ще сподіваюся, що він у мене буде.

— Гаразд. Зроблю. Але мені прикро. Вперше у мене могло бути два хороших учні. А ви взяли і все зіпсували.

— Нічого не зіпсували. Будеш з Касталатуса робити гарного темного мага. Ну а я постараюся частіше бувати в тебе на заняттях.

— Добре. Якщо будеш ігнорувати мої заняття, я підніму скандал у директора, — як скривджена дитина, сказав величезний демон. — Та й просто так заходь частіше, щоб я знав, що з тобою все добре.

— Обов’язково буду, — пообіцяв Нік і вийшов із зали.

— Ну ось. Випробування пройшов. Нічого страшного зі мною не сталося, — заспокоїв нових учнів він. — Тому давайте спокійно проходьте та нічого не бійтеся. Це все-таки викладач Школи.

Випробування у Магістра Целмаліт на здатності до магії Лікування пройшло швидко та приємно. Вона повністю довіряла висновку Ліни, тому перевірила Ніка, скоріше, для порядку, аніж для результату. Більше часу вона витратила, щоб знову його оглянути та зайвий раз нагадати про надмірну вагу.

Залишалося останнє випробування. Це випробування магії Вогню. Професор Логі Влам чекав його на кафедрі в спеціальній кімнаті для випробувань та занять. Цей вид магії був, мабуть, найнебезпечнішим і непередбачуваним, тому приміщення було відповідне. Гранітні масивні стіни, які де-не-де вже були оплавлені, — невдалими учнями, бочки з водою та ящики з піском. Замість нормальних меблів — кам’яні лави під стінами. Все, що не могло горіти. Лише сонце, яке лилося з двох великих вікон, трохи прикрашало моторошний вигляд кімнати.

— Добрий день, Ніку, — привітав його професор Логі Влам. — Давай подивимося, чим тебе в моєму виді магії наділило Зерно. Добре, що ти останній. Зазвичай сам Магістр Вута Еста проводить випробування, але директор викликав його до себе якраз на цей час, та й навіяли йому, що в тебе немає здібностей, щоб він не заважав нам. Наскільки я пам’ятаю, Ліна Срібна Дракониця випробовувала тебе на здатності до магії Вогню. Розкажи, який був результат?

— Мені самому важко оцінити, який був результат, — відповів учень. — Я ж зовсім не знаю критеріїв оцінки. Але Ліна була задоволена. Вона говорила, що Вогонь — це моя основна стихія, а Воду, яка у мене теж добре вийшла, мені взяли щоб не особливо демонструвати здатності до магії Вогню. Давайте я покажу, чого мене навчила Ліна. А ви самі визначите.

Нік зосередився і почав казати заклинання, які встиг вивчити ще на Землі за допомогою Ліни. Він створив невелику кульку вогню, потримав її деякий час, а потім почав змінювати її розміри. Ці заклинання далося легко, але коли він спробував змінити форму кулі на куб, вогонь його не послухався і просто згас. Вкотре він зауважив, що без підтримки Ліни заклинання виконувати було складніше.

— Чудовий результат, — зазначив професор. — Я бачив, ти хотів щось зробити в кінці, але у тебе не вийшло.

— Мав намір поміняти думкоформу заклинання. Змінити кулю на куб, — відповів Нік. — Разом з Ліною у мене це не завжди, але виходило, а зараз не тільки не вийшло, але й перервало початкове заклинання.

— Не хвилюйся. Учні рік навчаються створювати просту думкоформу Вогню, а ти вже можеш не тільки її створювати, а й міняти розмір. Це просто нереально для новачка. Ліна добре тебе підготувала, і ти дійсно маєш сильні здібності до магії Вогню. Давай зараз спробуємо зробити ще декілька більш складних заклинань. Не дивуйся, якщо вони не будуть виходити. Я просто хочу подивитися на твої можливості.

Він почав давати Ніку різні завдання. Абсолютна більшість заклинань у нього не виходило. Незважаючи на попередження викладача, він починав злитися. Дурна впевненість у своїх силах, підтверджена результатами занять на Землі, дуже заважала йому. Він вже сто разів пожалкував, що отримав від Вищого дар захисту думки. А також про те, що поруч немає Ліни, яка, як виявляється, робила його заняття та навчання значно легшими і приємнішими. При виконанні одного із завдань він не розрахував магічні зусилля і Вогонь охопив всю його руку. Переляканий професор миттєво кинувся до відра з водою і погасив вогонь. Нік трохи розгубився від такої реакції викладача, але згадав, що забув розповісти йому про ще одну свою властивість.

— Вибачте, професоре, — перепросив Нік, забираючи цілу і не обгорілу руку від професора Влама. — Я забув сказати вам про це раніше.

— Про що? — запитав автоматично все ще трохи наляканий пригодою викладач.

— Мене не обпікає початковий магічний вогонь, який я створюю, — сказав учень і вимовив заклинання.

Миттєво він весь огорнувся вогнем. Професор, не зовсім зрозумівши сказане Ніком, в паніці кинувся за черговою порцією води. Але помітивши, що той спокійно стоїть і нічого з ним не відбувається, зупинився, з подивом дивлячись на це досить моторошне видовище. Посередині кімнати стояв чоловік, охоплений вогнем та посміхався. Розуміння того, що відбувається, почало доходити до професора Влама і жах в його очах змінився непідробним щастям. Щоб не випробовувати далі нерви професора, учень перервав заклинання і стояв цілий, здоровий, задоволений отриманим ефектом.

— Пробачте, що не попередив, — вирвав із заціпеніння він вчителя.

— Це ж просто вражаюче, — повторював професор, обходячи Ніка, переконуючись, що вогонь не завдав йому ніякої шкоди.

— Ну, не знаю, — скромно сказав Нік. Його, звичайно, тішила така реакція людей на цю його властивість, але вже починали втомлювати їх нескінченні захоплення тими здібностями, які дало йому Зерно. — Так вийшло. Це мені дісталося в додаток до всього. А що з цим робити, я поки не знаю.

Захоплений таким відкриттям, професор Влам ще годину бігав навколо Ніка, даючи йому різні завдання та спостерігаючи, як той купається у початковому вогні. На щастя Ніка, через годину у нього практично закінчилася магічна сила та й фізично він відчував себе наче його вичавили на величезній соковижималці. Тільки повне магічне безсилля учня змусило професора зупинитися. Радість вчителя викликала зовсім інші почуття у Ніка. Він розумів, що тепер його будуть ще більше змушувати займатися. Професор Логі Влам отримав прекрасного піддослідного кролика для своїх викладацьких талантів і це зовсім не тішило учня. Але втома і можливість піти відпочивати затьмарила всі майбутні недоліки цього випробування.

На щастя, всіх новачків шостий день тижня зробили днем відпочинку для них. Їм скасували заняття, випробовування закінчилися. Тепер ті мали можливість відпочити і запастися магічною силою перед майбутньою ініціацією. Після обіду всіх їх зібрали в класі та довго і докладно розповідали, як пройде на наступний день процедура ініціації. Нік навіть не робив вигляд, що слухає. В останньому ряду він без найменшого каяття совісті нахабно дрімав після ситного обіду.

Пропустивши все, що говорили про ініціацію, Нік вирушив до себе в кімнату відпочивати. Виявилося, що там його чекав приємний сюрприз. Майстри Ілтзе та Окертуз виконали свою роботу і поряд з дверима стояли всі частини його задумки. Із задоволенням провозившись півгодини, він отримав чудовий умивальник у себе в кімнаті. Тепер йому не треба буде разом з півсотнею інших учнів вранці приводити себе в порядок. Він потроху привносив зручності з минулого життя в нове. Набравши води, Нік випробував своє творіння. Все працювало відмінно. Задоволений він рушив прогулятися в сад, щоб відволіктися і трохи відпочити.

Ініціація повинна була початися після обіду. Півдня їм ще дали на підготовку, останні інструкції та накопичення магічної сили. Нік, на відміну від інших новачків, абсолютно не хвилювався, бо для нього це був скоріше спектакль, а не реальна ініціація.

Зал очікування перед порталом був забитий магами і учнями. Маги повинні були супроводжувати своїх учнів навіть в процесі ініціації, щоб підживлювати їх магічною силою. Того, що могли поки накопичувати початківці, не вистачало для ініціації. Поруч з ним стояла Квіта. Дуже красива. Він не міг відірвати від неї погляду. Це бентежило магесу, тому вона постійно робила йому зауваження і відверталася.

За стіною залу, з вулиці, чувся шум натовпу. Процедура ініціації була святом для міста і всієї країни. З’їжджалися родичі новачків, щоб підтримати їх. Прибували маги кланів. З міста приїхали представники короля та всі бажаючі, яким подобалася сама церемонія. І дійсно, все було організовано, як пишне видовище. У момент, коли учень закінчував повну ініціацію, в небо виривався стовп світла кольору магії учня, а на великих вітражних вікнах залу з’являвся вид магії. Це текла вода, якщо був маг Води, палав вогонь для своїх магів, з’являлися гори, якщо учень мав здібності до магії Землі. І так для усіх видів магії. Щоб не порушувати видовище, навіть для тих учнів, які не мали магічного Зерна, рада викладачів вибирала той вид магії, де хоч якось міг себе реалізувати учень. Тому великий двір Школи був заповнений майже повністю охочими подивитися на таку виставу.

Всі п’ятнадцять нових учнів Школи проходили сьогодні ініціацію. Нік мав бути останнім. Тривале очікування свого часу стомлювало і дратувало. Тільки те, що поряд була Квіта, хоч якось полегшувало чекання. Щоб не заснути, він час від часу діставав її своїми жартами та підколами. Квіта не могла бурхливо на них реагувати, а повинна була себе стримувати і вести себе як викладач, але все одно червоніла, ніяковіла і весь час намагалася його вгамувати. На її щастя та величезне полегшення, всі учні, крім Ніка, вже пройшли ініціацію і настав час йому відправлятися на нову зустріч з Вищим.

— Здрастуй Ніку. Радий тебе бачити, — пролунав в голові у нього голос Вищого. Він побачив, що той сидить за своїм незвичайним пультом, яким він керував людьми, магами, державами і, напевно, навіть цілими планетами.

— Привіт, Гуру, ^— безцеремонно привітався з Вищим Нік, ніби той був другом, а не напівбогом. Учень розумів, що це не зовсім правильно, але він робив це навмисно, щоб показати своє ставлення до Вищого. — Як твої справи?

— Добре. Як тобі початок навчання в Школі? — запитав Гуру, зовсім не образившись і підтримуючи манеру розмови. Ніку навіть здалося, що Вищому приємно таке спілкування на рівних.

— Якщо чесно, то все частіше з’являється бажання все кинути та втекти, — відверто зізнався учень. — Я вже не в тому віці, щоб сидіти за партою та носити шкільну форму. Напружує мене це сильно. Також виявилося, що вчитися без допомоги Ліни не так приємно і легко.

— Вчитися завжди нелегко. Зате результати можуть бути приємними. А в твоєму випадку ще й корисними.

— Та яке там корисними. Знаєш, я не можу поки зрозуміти, як мені може все це згодитися, коли буде війна, якщо в Школі не вчать бойової магії. Я ще можу зрозуміти, що можна там кинути на ворога вогненну кулю, але з іншими видами що робити? Навіщо вони? — поставив він запитання, яке його особливо хвилювало.

— Ти занадто поспішаєш. Неможливо навчитися всьому одразу. Поки ти повинен навчитися найпростішим заклинанням і діям. Без базових знань та навичок хороший маг не може народитися. Все, чому ти навчишся в Школі, буде тобі корисним надалі. А що стосується бойової магії, то пізніше ми повернемося ще до цього питання. Гаразд, щось ми забалакалися. Поклич мені, будь ласка, директора Хегана і Магістра Зонколана. Хочу з ними поговорити. А після них ще й з Хранителем.

— Добре, покличу. Радий був тебе бачити. Ти не забудь зобразити на публіку мою ініціацію. Сподіваюся, пам’ятаєш, що в мене основна це магія Води? — нагадав Вищому мету цієї зустрічі.

— Молодець, що нагадав. Ще один невеликий подарунок від мене, — зупинив його Вищий. — Пам’ятаєш те татуювання — заклинання переміщення, що я зробив тобі? Так ось у нього є ще одна властивість. Якщо тобі треба буде зі мною зв’язатися, то досить влити в нього трохи магічної сили, не промовляючи ніяких заклинань, і я відповім тобі. Правда, це можна робити тільки в порталах. Ну а якщо мені треба буде з тобою зв’язатися, то знак почне світитися та стане теплим.

— Добре, буду знати. Якщо стане сумно і захочеться з кимось поговорити, буду дзвонити тобі, — не втримався від жарту Нік і перервав зв’язок з Вищим.

У цей час синій стовп енергії кинувся в небо, а по вітражу вікна потекла вода. Публіка у дворі Школи радісно закричала і заплескала. «Ну, не можуть ці маги без яскравої мішури для простих людей», — подумав Нік і відправився виконувати прохання Гуру.

Директора і Зонколана він швидко знайшов у сусідньому залі в колі інших магів, які щось жваво обговорювали.

— Вибачте, директоре, що втручаюся, — нахабно розштовхавши інших магів прорвався в середину учень. — Але Гуру просив вас і Магістра Зонколана пройти до порталу. Він хоче поговорити з вами.

Ці прості на Землі слова викликали ефект вибуху бомби в групі магів. Настала пронизлива тиша і на всіх обличчях вилізло велике здивування. Ніку було цього не зрозуміти, але, очевидно, для решти така новина була шоком. Нік знав, що Вищий дуже рідко розмовляє з магами, та його здивувала така реакція на це запрошення. Пауза швидко минула й понісся шепіт та фрази з усіх боків.

— Так, шановні маги. Тихіше. Що за поведінка? — намагався заспокоїти всіх директор. Але на магів це слабо подіяло. Всі обговорювали це незвичайне запрошення на бесіду. — Зонколане, ходімо, друже. Не варто змушувати Вищого довго чекати.

Директор і Магістр вирвалися з кола магів та пішли в зал порталу. Зонколан в останній момент висмикнув з групи Ніка та безцеремонно потяг за собою.

— Ніку, ти не міг нам це з директором сказати наодинці? Тепер на півроку розмов буде. Та й ті, кому цього не слід було знати, всі мізки нам виїдять, — суворо сказав глава клану.

— Ну, вибачте. Я не знав, що звичайне запрошення Вищого справить такий ефект. І мені з вами туди не треба. Мені ще Хранителя треба покликати. Його теж викликає керівництво, — зло пожартував Нік у відповідь.

— І Хранителя? Щоб це значило? — здивувався директор настільки, що зупинився перед дверима в зал порталу.

— Слухайте. Що ви всі так перелякалися, ніби вас зараз карати будуть? Мало про що з вами хоче переговорити Вищий. Може, про погоду або про моду. Не весь же час мені передавати його слова. А то якийсь зіпсований телефон виходить, — здивувався учень такій реакції магів.

— Що виходить? — перепитав Зонколан, так і не зрозумівши останню фразу.

— Нічого. Не забивайте собі голову дурницями. Ідіть і все взнаєте, — Ніку мало не силою довелося заштовхувати магів в зал порталу.

Виконавши першу частину прохання Вищого, Нік хотів відправитися виконувати другу, але, вийшовши в коридор, потрапив в оточення магів, які були присутні при його ефектній передачі прохання Вищого. Всі одночасно накинулися на нього з різних сторін з питаннями.

З криками «Я нічого не знаю» і «Мені треба поспішати» Нік прорвався крізь натовп зацікавлених магів та відправився до Хранителя. Багукхан був на місці і дрімав, сидячи у себе за конторкою.

— Багукхане, прокидайся, — почав трясти Хранителя Нік.

— Що тобі треба, невгамовний? — загарчав у відповідь Багукхан. — Дай мені, старому, спокійно відпочити.

— Це моя фраза. Тобі вона не підходить. Ти ще всім нам, молодим, фору даси, — пожартував у відповідь. — Тебе кличе Вищий. Хоче з тобою переговорити.

— І що треба цьому хитрому ляльководу? — без тіні подиву і пієтету запитав маг.

— Не знаю. Може, йому набридло новини через мене передавати. Теж мені, знайшли кур’єра, — підтримав іронічний тон Нік.

— Гаразд, пішли поговоримо з ним, — Хранитель вийшов з-за стійки і пішов на зустріч з Вищим.

З приводу повної ініціації вечеря була урочиста. У залі зібралися всі учні Школи, вчителі, представники короля і навіть професор Атавхаї прийшов, чим викликав велике напруження у інших присутніх, але така була традиція. Місця за столами викладачів йому не знайшлося через нестандартні розміри, і він самотньо сидів на великій кам’яній лаві біля стіни. Щоб скрасити йому самотність, Нік перетягнув свій великий стіл до демона. Його і Касталатуса тільки радувало таке сусідство, а ось Матотору спочатку навіть втратив апетит, що було величезним дивом. Хоча через деякий час бажання підкріпитися перемогло страх і він успішно знищував страви за трьох. Більше не знайшлося охочих скласти їм компанію, але це було тільки на руку друзям і ненажерливому товстунові. Син шеф-кухаря Клу сам обслуговував їх столик, бо решту боялися навіть наближатися.

Вечір був повний пафосних і надихаючих промов, виступів шкільного оркестру і хору та смачної їжі. Коли закінчилася офіційна частина і атмосфера стала більш вільною, до них за стіл перебралися Хранитель, Зонколан і Магістр Целмаліт. За столом відразу стало затишніше, весело й гамірно. Весь вечір решта із засудженням спостерігали за їх галасливою компанією. А група викладачів на чолі з Магістром Вогню Вутой Естою навіть не приховували свої зневажливі злі погляди в їхній бік. Очевидно, маги, які зібралися за цим столом, чудово знали ставлення до них інших, тому навіть не звертали уваги на них і від душі розважалися. Ніку було затишно в такій чудовій компанії. Мабуть, йому не вистачало тільки Квіти. Маги жартували, розповідали смішні історії з життя, а учні, повідкривавши роти, слухали їх. Нік про себе помітив, що за столом зібралися всі ті, хто любив і пам’ятав Ліну Срібну Драконицю. І тепер вся їхня любов і турбота діставалися йому. «Дуже гідна компанія няньок. Адже це ті, на кого можна покластися, у кого можна навчитися, хто завжди прийде на допомогу та захистить. З такими і війни можна не боятися», — подумав Нік і посміхнувся.