Золотий маг. Книга 1. Зерно

Глава З

Два тижні промайнули непомітно. Нік не думав, що доведеться достобіса встигнути. Він трохи побув з дітьми. В черговий раз вислухав невтішні слова від головного редактора газети, де він працював, промучився три дні у стоматолога. Добре, що роботи з його зубами було не дуже багато. Але приємного все одно було мало. Він з’їздив до батьків, хоча більше часу проводив зі старими друзями, ніж з рідними. В останні дні він панічно обирав та купував все необхідне для Школи. Перебравши всі свої старі речі, він зрозумів, як же все-таки важко переїжджати з сучасного індустріального суспільства в середньовіччя, та ще й так, щоб не викликати підозри. Тільки малу частину речей він міг спокійно взяти з собою. Потрібно було уникати всього, чого, на його думку, не могло бути на Франі. Відкинувши весь одяг, що мав блискавки-застібки, пластикові елементи, складні металеві штукенції, красиві та яскраві кольори та принти, він зміг відкласти тільки пару футболок, труси і шкарпетки. Цього було замало. Довелося стати сучасною панянкою та два дні провести в магазинах. Виснажливе це було заняття. Але виявилося, що купити решту не так вже й просто. Насилу, з деякими відхиленнями від обмежень, він все-таки зміг зібрати собі гардероб. З’ясувалося, що речей із зав’язками знайти майже неможливо, тому Нік ризикнув купити одяг із ґудзиками. Він вирішив, що можна буде видати пластик за якийсь різновид каміння, привезеного здалека. Склавши все у великий рюкзак та стару сумку, він заспокоївся. Витративши ще півдня на пошуки подарунків, про які говорила Ліна, був готовий переїжджати у нове життя.

За новою своєю традицією, останній день він просто гуляв по місту. Вже за декілька днів його чекало зовсім інше життя, без таких звичних йому деталей сучасного міста. Він прощався зі знайомими вулицями, машинами, вітринами магазинів, що сяяли неоновою рекламою, з таким звичним і зручним метро та навіть ліхтарями. Вдома залишалися його улюблені іграшки: телевізор, ноут, інет та мобільний телефон. Все те, без чого він абсолютно не уявляв свого життя. Було трохи лячно, та новий світ і фантастичні пригоди, що чекали його на іншому кінці всесвіту, вже вабили до себе.

Іван зустрів його на вокзалі та швидко довіз до будинку Ліни. По дорозі вони майже не розмовляли. Він тільки дізнався про здоров’я мольфарки. Коли він їхав два тижні тому, вона все ще одужувала від зустрічі з демоном. Нік весь час дивувався, що Іван і Галина ніколи не запитували ні про його заняття, ні його плани, ні про нього самого. Навіть неймовірні події, які відбувалися навколо них, вони сприймали як належне і нічому не дивувалися. Для них головне була турбота про Ліну. Хороша машина швидко довезла їх додому. Ще здалеку Нік побачив будинок, і його з новою силою охопила журба. Він знав, що через день доведеться попрощатися з цим затишним гостинним будинком, з його мешканцями, з сірими друзями. За літо вони стали йому близькими.

Ліна чекала його на ґанку. Здавалося, вона не хотіла втратити ні хвилини спілкування з Ніком. Але тільки обняла його й одразу відправила причепуритися після дороги. За вечерею була чудова бесіда, але все ж таки у повітрі витала невелика напруга. Насамперед вона йшла від Ліни. Вона говорила мало і все дивилася на Ніка. Він відчував, що їй теж важко розлучатися.

Вечеря закінчилася і всі розійшлися у своїх справах. Ліна запросила Ніка у двір поговорити. Як зазвичай, вони сіли в глибоких кріслах навпроти один одного. Мольфарка одним заклинанням позбулася від докучливих комах, настала невелика пауза. Він не хотів говорити першим, а вона намагалася заспокоїтися і підібрати потрібні слова.

— Завтра почнеться новий етап в твоєму житті, — першою заговорила Ліна. — Зранку я подивлюся, що ти вирішив із собою взяти. Треба все ретельно перевірити, щоб не привертати до себе непотрібної уваги з перших днів. Сьогодні я хочу трохи більше розповісти тобі про життя на Франі й у Школі. Зрозуміло, що все не зможу переповісти, ну хоч трохи, щоб ти собі уявляв, з чим зіткнешся із завтрашнього дня. Отже, для початку про чарівників Ордену Каса Альєнте. Я тобі вже казала, що маги діляться на п’ять кланів та вільних. Я не можу стверджувати, що між ними йде війна, але великої любові точно немає. І це дуже погано. У більшості наших ворогів не існує кланового поділу, тому вони всі, як один, виступають проти нас. У нас весь час йде боротьба між чарівниками, добре, що хоч відкритих воєн та протистоянь немає. Усі намагаються зберегти видимість дружби. Мій клан, в який ти власне потрапиш, — це клан Срібних Драконів. Колись це був єдиний клан у всьому Ордені. Але егоїзм магів настільки великий, що нормально співіснувати вони не змогли і розділилися. Але це було дуже давно, тож зараз цей поділ сильно впливає на життя Ордену і всієї держави. У кожному клані можуть бути абсолютно різні чарівники, але з роками склався деякий поділ на пріоритетні види магів. У Драконів більше магів Впливу — срібних, а також Повітря та Води. Є у нас чарівники Вогню, Землі та інших видів, але Магістри у нас тільки Води і Повітря. Ну а я — останній Магістр магії Впливу. У кожного клану є свій замок та землі. Але ці землі значно менші, ніж, наприклад, у баронів або лицарів держави Тротс. Лише замки і декілька сіл, що поряд. Наш замок називається Деч. Раніше ми були найбільшими та найбагатшими, але з часом все більше і більше магів обирали інші клани чи ставали вільними, а, відповідно, ми втратили лідерство. Зараз у нас є трохи більше тридцяти магів: три Магістри, близько десяти майстрів, решта чарівники першого, другого та третього рівнів. Глава клану — Магістр Зонколан. Його ти вже бачив. Майстер Ріок — головний скарбник. Все і завжди дуже залежить від грошей, тому скарбники вельми важливі люди у кланах. Майстер Ріок реально друга особа у нас, він заправляє утриманням чародіїв та всіма витратами, правда, за наказами Зонколана. Я не дуже добре знаю майстра Ріока, тому що вже давно не живу на Франі, але, зі слів Зонколана, він дуже гарний скарбник. Ми з Зонколаном вирішили, що ти проведеш з ним пару днів поза межами замку Деч для правдоподібності твоєї легенди. Трохи звикнеш до нового місця, а Зонколан введе тебе в курс справ.

Наступний клан Ордену — це Вогняні Лисиці. Іноді я називаю цей клан зібранням негідників та пройдисвітів. Недарма їх предки обрали собі таку назву і таку тотемну тварину. На превеликий жаль, це зараз найвпливовіший і найбагатший клан. У них близько ста магів. Я не можу сказати, що всі вони кар’єристи, хитруни, заздрісники та негідники, але що більшість з них — це точно. Вони весь час намагаються поставити свого мага главою всього магічного Ордену, але досі це їм не вдалося. Зате у них вийшло зробити свого сильного чарівника Впливу придворним магом Правителя Тротса. І хоча Правитель часто прислухається до думки глави Ордену та до слів Магістра Зонколана, але все одно вплив Лисиць на правителя досить великий. Це найбільш войовничий клан. Вони весь час намагаються розширитися у межах Тротса, а також виступають за розширення самої держави за рахунок сусідів.

Наступний клан — Кам’яні Стовпи. Теж досить великий та багатий. Вони намагаються зібрати у себе якомога більше чарівників, які можуть приносити великі гроші. Це в основному маги Землі, Транспортники та чарівних Предметів. У них також близько ста магів. Я тобі розповідала, що за учнів клани платять, так ось — останнім часом Лисиці і Стовпи забирають собі майже всіх учнів, які не можуть за себе заплатити. Та ще й спонсорують дітей знатних придворних вельмож, лицарів, які не мають Зерна, але хочуть навчатися в Школі. Добре, що Кам’яні в основному намагаються розбагатіти і не лізуть в політику та у владу, як Лисиці. Для Кам’яних завжди головне — це гроші.

Наступний клан — Троянди. Через те що клани не можуть охоплювати дуже великі території, то він утворився на дальньому кордоні держави Тротс. У ньому є маги різних видів. Вони доброзичливі та гостинні, але вміють і можуть за себе постояти. Часто вони підтримують правильні й розумні рішення в Ордені.

Останній, п’ятий, клан — клан Птахів. У ньому зібралися чарівники, які керують тваринами, рослинами і лікарі. Є у них непогані маги Повітря та Води. Їх скрізь потребують, тому так склалося, що вони розкидані по всій державі. Птахи вкрай дружні з нами і, оскільки зараз наші клани не дуже великі за кількістю та не вельми сильні за впливом, часто ми об’єднуємося заради загальних цілей.

І, як я вже казала, є Вільні маги. Це ті, хто не захотів приєднатися до якогось клану або вийшов чомусь зі свого. Останнім часом вільних стає все більше. Вони за бажанням можуть долучитися до будь-якого з п’яти кланів, але найчастіше живуть відокремлено і самі собі заробляють на життя. Вони здебільшого служать придворними чародіями у багатих лицарів та баронів, іноді просто міськими магами. З числа Вільних і був обраний нинішній Глава Ордену Каса Альєнте Магістр Гуфо. Дуже розумний і сильний маг. Його підтримала більшість, щоб Лисиці не змогли поставити свого мага главою Ордену. Це поки що все. Щось я втомилася тобі все це розповідати. Ти хоч щось запам’ятав?

— Звичайно, запам’ятав. П’ять кланів плюс Вільні. Птахів любити, Лисиць топити, а у Кам’яних можна грошенятами розжитися. Троянди і Вільні — нормальні люди. Все правильно?

— Цікаве скорочення моєї історії. Але загалом правильне. Я тобі не буду розповідати детальніше, бо і заняття у тебе в Школі будуть з цього питання, та й останні новини сама я знаю тільки зі слів Зонколана. Я бачу, що ти вже засинаєш в кріслі. Давай піднімайся, і підемо спати. Завтра у нас ще буде час побалакати, бо від’їжджаємо після обіду. З дому вийдемо за годину. Не хочу бігти. Тож в ранці можеш на пробіжку не йти, будемо розбирати твої речі та продовжимо наш урок.

Ранок був приємним. Нікуди не треба було поспішати, Нік блаженно валявся в ліжку і уявляв собі новий світ, який чекав на нього через кілька годин. Але скоріше це були його фантазії, ніж уявлення про реальність. Про далеку планету він знав зовсім небагато, тільки те, що встигла розповісти Ліна, і трохи, що вдалося дізнатися з книг під час вивчення мови. Він побоювався, як прийме його цей новий світ, як стати своїм у світі, який так сильно відрізняється від його звичного життя? Як вижити та спробувати виконати те, що від нього чекають Ліна і Гуру?

— Агов, лежню, вставай, — стук у двері та слова наставниці вирвали Ніка зі світу його фантазій. — Ти що, до обіду зібрався валятися? Дивися, якщо ще хоч трохи затримаєшся, то залишишся без сніданку. Піднімайся, нам ще до від’їзду треба підготуватися.

— Та йду вже. Не дадуть людині відпочити на останок, — відповів Нік, злазячи з ліжка. — Хоч щось на сніданок мені залиште, а то зовсім висохну тут з вами.

Не давши йому довго засиджуватися за столом, Ліна змусила перетягнути всі його речі в лабораторію і там почала їх перебирати.

— Ну, подивимося, що ж ти вирішив взяти із собою у нове життя, — сказала вона, витрушуючи вміст рюкзака на стіл.

— Я чесно намагався слідувати тим обмеженням, про які ви говорили, але виявилося, що це дуже непросто в моєму світі, — почав виправдовуватися Нік, знаючи, що Ліна не всі його речі схвалить.

На його подив, вміст сумки повністю задовольнив Ліну. Але це поки не дуже його заспокоїло. У сумці в основному лежали білизна, штани, футболки і пару светрів, в яких він був упевнений. Найбільш спірні і підозрілі речі він сховав у рюкзаку. Ліна акуратно склала назад весь одяг і взялася за рюкзак. Підняти його вона не змогла. Він виявився дуже важким.

— Ти що, вирішив цеглу із собою взяти! Бігом сам викладай все з рюкзака на стіл. Буду перевіряти, — сказала мольфарка.

Той почав все діставати. Ліна одразу насупилася. Було видно, що вона незадоволена речами, які він зібрав.

— Ніку, ну які кросівки можуть бути на Франі! Як тільки ти вийдеш у них, всі будуть на тебе звертати увагу.

— Ліно, без них я зовсім не зможу. У мене завжди була проблема із взуттям, і я вже дуже звик до комфортного та зручного. Якщо там доведеться бігати або займатися спортом, без них я через пару годин розіб’ю ноги та й зовсім не зможу ходити.

— Ти думаєш, що за тисячі років на Франі не навчилися робити гарне взуття, яке не вбиває ноги? Повір, маги, правителі, вельможі дуже вибагливі і розбалувані люди. Кращі майстри роблять для них м’яке та зручне взуття.

— Припустимо, поки я в Школі, я зможу його носити, але, судячи з усього, мені багато доведеться подорожувати і зовсім не на машині чи літаку.

— Ніку, якщо треба буде їхати далеко, будуть коні або вози. А по лісах та по сільських дорогах чоботи все рівно краще кросівок. Тож, принаймні, в перші півроку, поки ти будеш звикати до життя у Школі, я не раджу їх брати.

— Зрозумів. Ну можна хоча б одні? Ось є пара дуже схожа на прості туфлі, — не здавався учень.

— Добре, ці візьми. Але все одно старайся їх носити рідше, щоб на очі не потрапляли. Пам’ятай, ти повинен не виділятися. У тебе буде можливість купити на місці собі одяг, взуття та інші необхідні предмети, що не будуть виділятися серед інших. Я згодна з тобою, що технологічний світ на Землі навчився робити все краще, зручніше, практичніше. Але доки ти в школі під пильним оком викладачів, королівських наглядачів, а, можливо, навіть ворогів, які, я думаю, можуть підтримувати темні сили, краще, якщо вони не будуть навіть здогадуватися про твою місію. Давай далі, у нас не так багато часу залишилося.

Нік виклав інший одяг із рюкзака, а все, що дозволила Ліна, склав назад. Джинси, куртки та пара кофтин викликали незадоволену гримасу на обличчі у магеси. Покрутивши, уважно оглянувши, промацавши їх, вона відклала кілька речей, але більшу частину все-таки повернула Ніку. Він склав їх у рюкзак та хитро подивився на неї.

— Ніку, якщо ти думаєш, що я подурнішала на старості років і втратила пам’ять, то ти дуже помиляєшся, — грізно сказала Ліна. — Негайно діставай і показуй те, що ти сховав у рюкзаку під речами.

— А може, не треба? Нехай залишиться, там де лежить, — скорчив він жалісливу гримасу.

— Що за дитячий садок, Ніку! Ти вважаєш, що своєю несерйозністю, своїми слабкостями та бажаннями в праві ризикувати собою і майбутнім багатьох магів та людей?

— Ліно, ми вже про це говорили не один раз, — почав злитися учень. — Я не напрошувався бути героєм. Це ви зі своїм світом і проблемами увірвалися в моє життя. Я доросла людина, зі своїми звичками, принципами та бажаннями. Я погодився покинути все, що мені важливе тут, все своє розмірене та облаштоване життя, дітей, близьких, коханих, друзів, але я не буду себе ламати і змінювати. Якщо я такий, яким є, зможу щось зробити у вашому світі, то зроблю, якщо ні — то ні. Я виконав всі вимоги щодо одягу, але прошу дозволити взяти із собою трохи речей, які будуть мене пов’язувати з будинком, близькими людьми і моїм світом. Я знаю, що не повинен видавати себе, та думаю, що зробив все, щоб цього не сталося.

Нік витягнув з рюкзака речі, які складав, і дістав невеликий сейф, який лежав на дні рюкзака.

— Це найкращий сейф, який я зміг знайти, — випалив він. — Я не думаю, що його можливо комусь відкрити на Франі. Це найміцніша сталь, його не відкрити, не знаючи шифру, його не побити ніякими кувалдами, він не горить. Максимум, що вони можуть зробити, це втопити його, але це все одно не дасть їм дістатися до вмісту. Ну, буде для них дивний міцний залізний ящик, який вони не зможуть зламати.

— Вибач мене, — щиро сказала мольфарка. — Я поставила справу вище людських почуттів. Це все з мого далекого минулого життя. Часто доводилося жертвувати не тільки часом, грошима, здоров’ям, але й життями інших. А іноді я ловила себе на думці, що перестала відчувати, для мене люди стали тільки засобом досягнення мети, виконання місії, вирішення проблеми. Напевно, в основному через це я покинула Фран. Повір, мені непросто відправляти тебе в мій світ та ще й напередодні страшних подій. Але ми повинні хоча б спробувати, хоча б дати маленький шанс вижити тому світу. Вибач мене, що втягнула тебе в це. Я дуже вірю, що у тебе все вийде. І досить губи дути! Збирай речі. Нам треба поїсти і вже виходити. Тобі тягнути все це до порталу, а мені ще багато чого треба розповісти.

Ще було рано обідати, але, зайшовши до їдальні, Нік побачив, що стіл накритий, а решта жителів будинку вже їх чекають. Іван і Галина не знали, не розуміли, куди від них мав їхати Нік, тому були спокійними, хіба що здивувалися настільки ранньому обіду. Аня була схвильована. Було видно, що вона знає про подорож Ніка на Фран. На обличчі була схвильованість за його долю і цікавість. До кінця обіду тиша за столом стала нестерпною, тому Ліна першою закінчила обідати та поквапила інших.

На узліссі їх зустріла вже звична Ніку сіра трійця. Прайм зрадів, побачивши його, та почав бігати навколо, вимагаючи гри, але Ліна провела перед собою рукою і вовки, як по команді, заспокоїлися та почесним ескортом супроводжували їх на деякій відстані позаду. Зрідка до нього долинало невдоволене бурчання Прайма, якого позбавили розваги. Мольфарка взяла Ніка під руку, і вони повільно пішли по знайомій стежці, сховані від яскравого сонця густою кроною дерев. З боку це могло здатися передобідньою прогулянкою мами з сином.

— Гаразд, Ніку, повернімося до наших справ. Часу у нас не дуже багато, я хотіла тобі ще трохи розповісти про те, що і хто тебе чекає на Франі. Ти знаєш, що я вже давно не була в Школі, тому те, що відбувається в магічному світі, зараз знаю здебільше з розповідей Зонколана. Але давай по порядку. Перша людина, якій ти можеш довіряти, — це Зонколан. Він знає майже все, ну, крім твоїх додаткових здібностей, які ти отримав. Я йому довіряю. Він чесний, трохи впертий, гранично відданий клану і Ордену Каса Альєнте, але немає в ньому хитрості, спритності та далекоглядності, що так зараз потрібно. Він прямий як у словах, так і у вчинках, має велику вагу серед магів, через що його сильно недолюблюють Вогняні. З ними ситуація досить складна. З одного боку, начебто вони намагаються дотримуватися магічних законів, з іншого — хочуть отримати всю владу в магічному Ордені. Вже давно саме маг клану Лисиць є придворним магом у короля. Звуть його Магістр Дорінг. Як не сумно, колишній мій учень. Дуже сильний маг Впливу. Легко читає думки і маніпулює потім людьми. Рідкісна сволота, кар’єрист, самозакоханий, до того ж розумний, хитрий, слизький. Як мені розповідав Зонколан, марить абсолютною владою, хоче під себе підім'яти весь магічний Орден Каса Альєнте, добре що поки йому це не вдалося. Але вплив його все сильніший і сильніший, на жаль не тільки серед магів, але й на короля. Багато рішень король приймає тільки з підказки Дорінга. Фенстел, як на мене, гарний король та править мудро. Війни припинив, з сусідами мир і дружба, та й усередині держави народ живе непогано, наскільки я знаю, останнім часом навіть бунтів або невдоволення не було. Правда, говорив Зонколан, що король сильно розслабився останнім часом та мало часу приділяє життю держави. Армія зовсім розвалюється, занадто багато влади у знаті, придворних та у Магістра Дорінга. Я думаю, що це не без його участі король м’яко відсторонюється від справ і прийняття рішень. Загалом останнім часом країною керує старший син Фенстела. У нього ще є молодший син і дочка, але про це тобі Зонколан більш детальніше розповість. Ти, ясна річ, будеш основну увагу приділяти навчанню в Школі, проте не забувай, що вся армія під керівництвом короля. Захищати державу доведеться їй, тож вникати ще й в життя королівського палацу тобі доведеться. Думаю, що ти не маленький, тож сам розберешся.

Майстра Ріока ти теж вже бачив. Хороший скарбник, відданий клану. Він буде займатися всіма твоїми фінансовими справами. Про них я тобі розповім трохи пізніше. Зрозуміло, що з часу мого відходу з магічного світу в Школі багато що змінилося, але залишилися ще люди, які мене пам’ятають і віддані мені. Головний — це професор Атавхаї Ревера. Він навіть старший за мене. Так-так, не дивуйся. Просто він не людина. Атавхаї — демон.

— Та не може бути! Серед людей? — не втримався від подиву Нік чим перебив розповідь.

— Ну, ось уяви собі. Тим більше що ти вже бачив демона, ангела, та й з Вищим спілкувався. І взагалі будь готовий побачити, дізнатися про багато нових істот. Це на Землі в основному тільки люди, а на Франі багато й інших рас. Отже не перебивай мене, просто слухай і запам’ятовуй. Атавхаї — мій найкращий друг. Правда, він впевнений, що я давно померла, ну то буде йому новина, що це не так, приємним сюрпризом. Не бійся, що він демон. Чеснішої і добрішої істоти я не зустрічала. Добре, що про це знаю тільки я. Для інших він страшний, злий демон, ну, власне, як всі звичайні демони. Крім того, що він мій друг, він ще й дуже вправний і сильний темний маг. У Школі викладає некромантію і демонологію. Я не думаю, що у тебе будуть до цих напрямків здібності, але всі учні вивчають всі види чар для загального розвитку і розуміння. З будь-яким питанням чи проблемою звертайся до нього. Він буде тебе опікати, оберігати і допомагати тобі. Постарайся з ним подружитися, повір, кращого друга і помічника ти не зможеш знайти.

Я написала йому листа, аби він знав, що це я тебе прислала. Лист передам тобі біля порталу. Крім нього, я написала ще двом людям. Один лист директору Школи — Магістрові Хегану, який підтвердить твої слова. Він, звичайно, хороша людина, на жаль, вже давно не самостійний. Він у всьому слухається Магістра Нуфо. Нуфо — це не тільки Глава клану Вільних магів, а ще й Глава всього Магічного Ордена Каса Альєнте. Коли п’ять років тому обирали нового главу Ордену, то дуже сильно хотів їм стати Магістр Дорінг, Зонколан зміг переконати багатьох магів не обирати його, і замість нього обрали нейтральну фігуру Магістра Нуфо. Зрозуміло, після цього у Вогненних Лисиць зуб на наш клан, а Зонколан став особистим найлютішим ворогом Дорінга. Хоча поки ніби все затихло і особливої зовнішньої ворожнечі немає, але, повір, Дорінг ще покаже себе. Тож, аби твоїм словам повірили, я написала директору Школи. Йому ти можеш довіряти. Він хоча й боягуз трохи, але чесний та завжди допоможе.

Другий лист я написала своїй колишній подрузі Магістру Целмаліт. Вона керівник кафедри лікувальної магії. Передаси їй листа та подарунки, що я попросила тебе для неї купити. Їй теж можеш довіряти повністю. Я її попросила доглянути за тобою та закінчити лікування, яке ми з Анею почали. Так мені буде спокійніше, я буду знати, що, якщо з тобою щось трапитися, вона завжди тобі допоможе, вилікує. Зонколан повідає більше новин, а з часом сам все дізнаєшся, в усе вникнеш. Але пам’ятай, що навіть ті люди, про яких я тобі розповіла, не повинні все про тебе і про мене знати. Особливо, де я перебуваю. Я не знаю, хто зараз в Тротсі друг, а хто ворог, тому краще нехай навіть ті, кому я довіряю, знають якомога менше. Навіть якщо людина і не хоче видати секрети, навколо є маги, які можуть їх дізнатися навіть поза волею самої людини. Ти ж пам’ятаєш, як я легко могла читати твої думки, тому це просто фантастичний дар нам, що Гуру поставив тобі захист. Я підозрюю, що після отримання новин від тебе Магістр Дорінг дуже захоче покопирсатися у тебе в голові. А він, мабуть, найсильніший ментальний маг у всьому Тротсі. Йому нічого не варто прочитати думки, наприклад, Атавхаї або Целмаліт, і дізнатися про все, що ти їм розкажеш. Тож, будь ласка, завжди контролюй те, що ти розповідаєш іншим, і пам’ятай, що вороги чи недруги можуть це дізнатися. Ох… Щось я втомилася. Добре, що ми вже прийшли.

Нік озирнувся і побачив, що вони дійсно стояли на галявині з порталом. Тільки зараз, відволікшись від захоплюючої розповіді Ліни, відчув, як у нього боліли спина та руки від зовсім нелегкого рюкзака і сумки з речами та подарунками. Він з полегшенням скинув все на землю, а сам сів на край плити порталу. Теплий, нагрітий сонцем, чорний камінь здався йому найм’якішим стільцем на той момент. Ліна сіла поруч.

— Ну, щоб я не забула, ось тобі три листи, про які я казала. Тепер з приводу грошей. Я вже розповідала, що навчання в Школі коштує двадцять тисяч татінів. Це дуже великі гроші в Тротсі. За них можна собі прикупити невеликий замок в провінції. Звичайно, досвідчені маги знаходять людей з Зерном, і клан, до якого вони належать, оплачує навчання учня, який потім стає його членом. Після закінчення навчання чарівник одержує направлення на роботу в якийсь замок, місто чи провінцію, де є потреби у його послугах. При цьому він отримує платню, на що і живе. Часто маги виконують разові індивідуальні або групові замовлення, за які непогано платять. З усього свого доходу маг виплачує два збори. Перший — в казну Тротса, другу виплату робить в казну клану. Мені не хотілося, щоб ти після закінчення Школи був обтяжений якимись фінансовими зобов’язаннями перед кланом, тому я домовлюся з Ріоком, що не клан внесе за тебе плату за навчання, а він заплатить з моїх заощаджень, які зберігаються в скарбниці. Ти не кривися і не треба мене перебивати. Слухай далі, у нас залишилося не так багато часу. Крім того, щоб ти зміг ефективно виконувати свою місію та не бути дуже обмеженим в коштах, Ріок тобі виділить стільки грошей з моїх заощаджень, скільки тобі буде потрібно. Знову ти лізеш мене перебивати! Послухай, я не знаю, що тобі доведеться робити на Франі. Купувати замки, зброю, наймати людей або підкуповувати когось. У тебе повинна бути можливість це робити. Я за своє не надто коротке життя назбирала достатньо грошей і впевнена, що мені вони вже не знадобляться. Тут вони мені точно не потрібні, а повертатися на Фран я не планую. Тож нехай прослужать на благо клану і магів, ніж просто валяються в казні. І ще. Крім тих мої грошей, які зберігаються у Ріока, є ще окремі невеличкі мої особисті заощадження. Вони зберігаються в моїх кімнатах в замку Деч. Зайти в кімнати ти зможеш, накресливши на дверях рукою знак і вимовивши заклинання.

Ліна показала магічну фігуру рукою і змусила учня кілька разів повторити, щоб він запам’ятав. Потім вона також вивчила з ним заклинання для проходу в її покої. Нік швидко затямив і вона продовжила.

— Пройдеш у мій кабінет, зайдеш в спальню — роздивися. Навпроти входу буде ліжко, ліворуч — вікно. У кутах ліжка стоять стовпчики з головами драконів зверху. Всі вони будуть дивитися на тебе. Голови обертаються. Ти повинен їх встановити так, щоб вони дивилися в центр ліжка. Вимовиш заклинання, таке ж, як на відкриття вхідних дверей. Ти запам’ятав? Точно все запам’ятав? Добре. Клацне гномів замок і можна буде зсунути ліжко трохи до вікна. Воно має легко рухатися, якщо механізми не заклинило, але не повинно. Гноми роблять завжди на століття. Коли відсунеш ліжко, побачиш в підлозі нішу, закриту дверцятами, зробиш такий же рух, як при відкритті вхідних дверей, і зможеш підняти кришку. Там буде невелика скриня з моїми заощадженнями. Візьмеш звідти частину та передаси майстру Ріоку, але щоб ніхто не бачив. Він оцінить і видасть тобі розписки на ці суми. Використовуй їх на свій розсуд. Я вірю, що ти на розваги їх витрачати не будеш, але все-таки пам’ятай, що попереду, ймовірно, всіх чекає війна, а тому намагайся все не витратити одразу. Ніхто не знає, коли вони тобі ще можуть стати у нагоді.

— Я зрозумів, — трохи приголомшений такими новинами тихо промовив Нік. — Та й навіщо мені так багато грошей? У Школі у мене все буде. А на різні дрібниці мені Ріок видасть.

— Не поспішай з висновками. Тобі доведеться вживатися в абсолютно новий для тебе світ. Тобі потрібний буде одяг, найрізноманітніші предмети побуту, зброя, коні, помічники і багато чого ще. Я думаю, що рано чи пізніше тобі випаде подорожувати, щоб дізнатися більше про цей новий світ та щоб наблизитися до розуміння та перевірки тієї інформації, яку дав нам Гуру. Я тебе дуже прошу — будь обережний. Адже ворог може бути не тільки за багато кілометрів, а й поруч. Також багатьом в Тротсі не сподобається інформація від Гуру про майбутньою війну і про те, що я ще жива. У мене було багато ворогів і недоброзичливців, які просто танцювали від радості, коли вирішили, що я вже померла. Може трапитися так, що моє минуле життя додасть тобі небезпек та неприємностей. Будь готовий до цього. Довіряй собі. Можливо, якраз погляд людини з іншого світу, з іншої реальності життя допоможе тобі розібратися, вижити та допомогти магічному Ордену. Пам’ятай, маги стали ледачими, їм дорожче за все їхній добробут та спокій. Навіть якщо доведеться битися, то скоріше вони здадуться. Лише дехто піде за тобою в бій. Щоб не сталося, пам’ятай, що в тебе завжди є можливість повернутися на Землю і якщо буде зовсім погано, зроби це. Не сприймай це як боягузтво. Гаразд, давай готуватися до переходу на Фран. А то ці довгі проводи тільки засмучують мене стару.

— Ну, я нібито готовий, — не дуже впевнено сказав Нік. Він хоч не показував зовні, але всередині все-таки боявся зробити цей останній крок, який назавжди змінить його майбутнє. Ліна відчула стан Ніка, встала перед ним і по-материнськи обійняла його.

— Я розумію. Важко починати все з початку посередині життя. Але у тебе є мізки, знання, хитрість і жага до пригод. Не втрачай себе, свою віру, гумор і надію. Ти зможеш. А я буду чекати та вірити, — сказала Ліна з материнським теплом і крадькома витерла очі.

— Це краще, ніж гнити і старіти без мети. Нехай буде, як завгодно Богові. Я готовий, — впевнено промовив Нік, встав, подивився в небо та перехрестився.

— От і добре. Будемо рухатися, — почала підготовку до переміщення мольфарка. Вона дістала з кишені мантії два срібних браслети з великими чорними камінцями. Один наділа собі на руку, другий простягнула Ніку.

— Одягай. За допомогою цих браслетів перетворюється проста магічна сила в силу гравітонів. Вона в свою чергу, взаємодіючи з плитою порталу, дозволяє переміщуватися між світами. Маг надягає браслет або кільце, насичує його своєю енергією, а коли камінь буде сповнений сили, повинен вимовити слова переносу. Ці слова — не магічне заклинання, а просто вказівка місця, куди треба потрапити, але на стародавній мові Вищих Богів. На Франі є щонайменше з десяток порталів, у тому числі у нас в замку Деч. Зараз я скажу тобі, як звучить фраза перенесення на Фран саме в замок Деч. Будь ласка, запам’ятай її. Фразам перенесення в інші місця тебе навчить Зонколан. Більшістю порталів ти скористатися сам не зможеш, бо слова перенесення зберігаються в суворій таємниці і переміститися туди ти зможеш тільки за допомогою мага-транспортника, але код перенесення, наприклад в головний портал в Школі Ордену Каса Альєнте, знають майже всі маги. Сьогодні тобі не треба буде вимовляти слова переносу, це зроблю я. Досить того, що я буду тримати тебе за руку. Але треба, щоб ти запам’ятав їх на все життя. Невідомо куди тебе занесе доля, аби ти завжди міг повернутися в замок клану Драконів. А чому ти не одягнув браслет?

Нік покрутив браслет в руках і повернув його здивованій Ліні. Він помітив, як пробіг переляк на її обличчі. Вона злякалася, що він передумав.

— Ще один маленький подарунок від Гуру, — посміхнувшись, заспокоїв її Нік. — На моє прохання він витатуював мені магічний знак переміщення на руці під шкірою. Тож тепер я ходячий браслет для переміщення. І нехай я не володію даром транспортника, але тепер переміщення для мене будуть трохи простіші. А інакше довелося б весь час тягати з собою або браслет, або кільце.

— От бачиш, а ти називав Вищого непотрібним, — здивувалася такій новині магеса. — Я вже тобі казала, що він за вашу першу зустріч дав тобі стільки, скільки не те що маги, цілі покоління магів не отримують від нього за все життя. Мабуть, ти дуже йому потрібен. Зізнавайся, скільки ще його подарунків ти від мене приховав?

— Це був останній. Чесно, — відповів Нік. — Думаю, що можна було вимагати більше, але я просто поки не придумав, що просити.

— Ну ти й нахаба! Дивись, розлютиш його, так забере й те, що вже дав, — попередила Ліна. — А тепер будь уважніший. Фраза перенесення в замок Деч звучить так: «Авон Вона Ні Туатахі Таракона». Давай спробуй повторити. Ще раз. Ну, більш-менш. Отже, ми стаємо на плиту порталу. Всі речі тримай при собі. Вливаєш енергію в свій знак переміщення, а коли я побачу, що він повний, вимовлю слова. Головне — не бійся, не рухайся і не відпускай мою руку. Нічого страшного не станеться. Тривати це буде не дуже довго. Ну що, готовий?

— Так, готовий, — відповів Нік. Підхопив сумки і став на плиту.

Ліна стала поруч та взяла його за руку. Хоч і дрібниця, але вона трохи заспокоїла Ніка. Він ніколи не вважав себе сміливим. Навіть стрибнути з парашутом з літака так і не наважився, а тут потрібно було якимось невідомим для нього способом переміститися на інший кінець всесвіту. Серце билося прискорено, але, зробивши кілька глибоких подихів, він заспокоївся та зміг почати працювати з магічною силою. Після занять з мольфаркою це виходило легко. Сила відповіла та почала підніматися вгору до плеча, заповнюючи знак переміщення — подарунок Вищого. Хоч він стояв із закритими очима, але бачив, як наповнюється Силою знак, як він починає світитися. Спочатку непомітно, а потім все сильніше він світився і нагрівався. Якщо світло ніяк не заважало Ніку, хіба що трохи відволікало зменшуючи концентрацію, то нагрівання знака починало турбувати. Він боявся, що після переміщення залишиться опік на шкірі. Коли знак заповнився Силою повністю, світло від нього стало нестерпно яскравим, а біль від нагрівання стала завдавати сильні незручності. Нік почув слова коду-переміщення, які говорила Ліна. Коли вона вимовила останнє слово, раптово все зникло.

Щезло світло, біль і звуки навколо. Спочатку була повна темрява, але поступово він став розрізняти крапки, що світяться, — це були зірки. Вони почали наближатися, все прискорюючись і прискорюючись. Здавалося, що на нього мчить нескінченний вогненний потік з мільярдів зірок. Коли потік готовий був проковтнути Ніка, відбувся надзвичайно яскравий спалах — і все навколо згасло. Навкруги були тільки абсолютні темрява, порожнеча та тиша. «Ну, як в кіно показують, міжпланетні надсвітові переходи. Може, той, хто це придумав у фільмах, бачив все своїми очима?» — подумав Нік. Він ніби плив у цій порожній темряві. Іноді з’являвся страх, що вони загубилися, що це буде тривати вічно, але відчуття руки Ліни надавали всьому реальність і вселяли спокій.

Скільки минуло часу, Нік не зміг би сказати. Але в якийсь момент фільм почав прокручуватися у зворотному напрямку. Стався спалах, за ним сповільнювалися та віддалялися міріади зірок, повернулося відчуття печіння знака на плечі, а потім неприємне відчуття короткого падіння, що завершилося на чомусь холодному і твердому. Повернулися зовнішні відчуття — легкого вітерцю, навіть швидше протягу, шарудіння, легкі звуки, які луною відбивалися від стін. З’явилося відчуття твердої поверхні під ногами. Нік відкрив очі і озирнувся. Поряд з ним, тримаючи його за руку, стояла Ліна, а навколо все кардинально змінилося. Світла тепла галявина, оточена зеленими соснами, змінилася напівтемним невеликим кам’яним залом. По сірих стінах бігали відблиски вогню від декількох факелів, що кріпилися на стіні. Нік не встиг як слід роздивитися, як ззаду почувся якийсь рух. Він обернувся і побачив біля порталу двох знайомих людей. Поряд стояв величезний Магістр Зонколан та кругленький Майстер Ріок.

— Щось сталося? Ми чекали вас раніше, — бас Зонколана гулом відбився від стін. Він допоміг Ліні зійти з плити порталу та обійняв її.

Нік дивився на це і посміхався. Ліна була настільки маленького зросту, що, обіймаючи величезного мага, змогла дотягнутися лише йому до попереку.

— Та ні. Все добре. Трохи затрималися. Треба було Ніка підготувати, — відповіла і, звільнившись з обіймів Зонколана, привіталася з Ріоком. — Ніку, ну що ти там закляк? Треба рушати.

Він одягнув рюкзак, підхопив сумку і зробив крок з порталу. Відчуття були не найприємніші. Його повело убік, ноги не слухалися, ніби він потрапив на землю після тривалого плавання. Добре, що маги були зайняті собою і цього ніхто не помітив. Він швидко кілька разів присів, щоб розігнати кров у неслухняних ногах, та вже впевненіше підійшов до групи. Виникла невелика пауза. На Землі Нік звик вітатися за руку, але як вітали гостей на Франі, йому було невідомо. Це його навіть злякало. Адже він не знав ще тисячі таких самих важливих дрібниць. Виручив його Зонколан. Гігант повернувся до Ніка, поклав величезну ручищу йому на плече і посміхнувся.

— Вітаю тебе, Ніку, на Франі! Тепер ти член клану. Віднині наші долі переплелися. Я справді радий, що у нас буде такий сильний маг. Прощайся з Ліною. Нам з тобою пора їхати, щоб не привертати увагу до твоєї появи в замку.

Нік повернувся, подивився на Ліну. Здавалося, що вона ще більше зменшилася та постаріла. Вона підійшла і обійняла його. Він обійняв мольфарку у відповідь, слів не було. Стало нестерпно сумно і самотньо. Здавалося, що рветься остання нитка, яка пов’язувала його з минулим життям, з тим, що він любив, до чого звик. Ліна відсторонилася. В очах стояли сльози, але вона посміхалася.

— Будь самим собою. Пам’ятай, що десь далеко є люди, які тебе люблять, в тебе вірять і чекають на тебе. Все у нас вийде, — сказала вона.

— Нам треба йти, — перебив їх Глава клану. — Пішли, бо ще довго добиратися до місця ночівлі.

Нік підхопив сумку, поправив рюкзак на плечах і пішов за Зонколаном. Виходячи, він озирнувся і ще раз поглядом попрощався з Ліною. За дверима починалося нове життя, яке квапливо виривало його з рук старого. Раптом стало невимовно легко. Останній крок був зроблений, сумнівів вже не було, залишалося йти вперед.

Мисливський будиночок, у який його привіз Зонколан, виявився ззовні невеликим. Все, що зміг розгледіти Нік в темряві й у відблисках гасового ліхтаря, який Зонколан запалив, були масивна стіна, складена з каменю, та міцні дерев’яні двері. Зліва від будівлі за слабкими відблисками на воді вгадувалося озеро, але розглянути його при такій темряві не було ніякої можливості, тому Нік відклав це до ранку.

— Магістре, а це безпечно залишати будинок без нагляду в такій глушині? — наївно запитав Нік. — Мало кому захочеться переночувати або пограбувати.

— Нік, давай домовимося. Ти вже не хлопчик, тож не треба до мене так офіційно звертатися. Ну, правда, в Школі або на якихось прийомах можеш, але не тут. Просто Зонколан та й все, а то ці титули мене тільки дратують. Згоден? — Магістр подивився на Ніка, і коли той кивнув, продовжив. — А що стосується будинку, то тут є прислуга, але на ці пару днів я її відпустив, щоб потім не базікали зайвого. Та й кому прийде в голову влазити в будинок магів. Нас все-таки бояться. Злодії не дурні, розуміють, якщо будинок належить магічному клану, тим більше коли він без нагляду, то на ньому купа магічних пасток, капканів та небезпек. Тож не полізуть. Двері дійсно закриті заклинанням так, що їх зможе відкрити або член клану, або слуги, які працюють тут.

І справді — Зонколан підійшов до дверей, виконав кілька пасів руками та вимовив заклинання. Ніку пригадалася розповідь Ліни. Саме так йому належало потрапити в її кімнати в замку. Усередині дверей голосно клацнуло та чітко почувся якийсь рух. Зонколан штовхнув двері і вони легко відчинилися. Нік поспішив за магом, бо разом з тим за дверима зникло й світло від гасової лампи, а навколо настала темрява. Вони увійшли у велику кімнату, маг запалив кілька ліхтарів на стінах, і учень зміг її як слід розглянути. Кімната була видовжена та досить великих розмірів. Посередині стояв довгий стіл, який міг вмістити щонайменше чоловік десять-п’ятнадцять. Стіни були обвішані різною зброєю та головами тварин, як прийнято в мисливських замках. Траплялися знайомі тварини, але частину він бачив уперше. Вигляд кімнати нагадав йому екскурсії в середньовічні замки, яких він чимало відвідав на Землі. Скрізь чоловіки любили полювання та хизуватися перед друзями вдалими трофеями.

— Ніку, ну що ти завмер там, іди, я тобі покажу твою кімнату. Мені ще воза треба сховати та коня поставити в стійло. День сьогодні аж занадто затягнувся. Треба щось швиденько поїсти і лягати спати. Ти голодний? — запитав Магістр.

— В принципі не дуже, але й спати поки не хочу, тож складу тобі компанію, — погодився він. Вочевидь між планетами була різниця в часі, бо за земними відчуттями Ніка ще тільки наближався вечір.

Зонколан показав учню його кімнату, запалив там ліхтар і пішов до воза. Нік кинув сумки та спустився в зал чекати мага. Через хвилин п’ять увійшов Зонколан і заходився господарювати. З буфету, що стояв у кутку, він дістав чималенький кошик з їжею та пляшку вина.

— Ну, подивимося, що нам приготували доглядачі, — примовляв маг, розкладаючи на столі їжу. — Ага, хліб свіжий, сир, м’ясо копчене, овочі, зелень, вино. Ну, все, що треба, аби добре перекусити перед сном. Набирай собі та їж.

— О, добре, що згадав! — промимрив Нік з повним ротом. — Я ж привіз тобі подарунки.

— Подарунки — це добре, — усміхнувся Магістр, хоча це було важко зробити зі шматком хліба та м’яса у роті. — Неси!

Нік сходив до себе в кімнату і повернувся з пакунками.

— Ну, показуй, — згорав від нетерпіння Зонколан.

— Та, власне, нічого особливого, — почав Нік діставати і віддавати магу подарунки. — Все придумала Ліна. Вона ж знає тебе краще. Я тільки вибирав та купував. Це пляшка хорошого коньяку, коробка сигар, теж добротних. А щоб тобі було легше прикурювати, ось така штука, як запальничка. Тільки постарайся особливо її не показувати всім.

— То чого ж тягнути, — не втримався Зонколан, відкрив пляшку і налив собі в келих. — Слухай, чудовий коньяк! Ех, шкода, що лишень пляшку привіз. Мені б бочку такого, я був би щасливий. Сигари гарно пахнуть, але сьогодні не буду. Завтра зранку із задоволенням спробую. А це що за штука, яку ти запальничкою назвав?

— Розкажи, як ти вогонь розпалюєш? — запитав Нік.

— Так, як усі. Є трут і кресало. Стукнув кресалом об ніж чи камінь та й запалюй трут. — відповів маг, крутячи в руках запальничку.

— Ну, щоб довго тобі не пояснювати, вважай, що це кресало в такій маленькій коробочці. — Нік забрав у Магістра запальничку, відкинув кришку і крутнув коліщатко. З’явилося полум’я. Маг спостерігав за цим, як за дивом. Учень погасив вогник, показав ще раз, як все треба робити, та віддав запальничку. — А тепер сам спробуй. Ну ось, чудово в тебе виходить і не треба мучитися. Але, будь ласка, старайся, щоб сторонні не бачили.

— Оце так диво! Зручна штучка. А в дорозі яка корисна! Крутнув — є вогонь. Це ти молодець, що привіз.

— Це ще не все, — сказав Нік і подивився на Зонколана. Схоже на дитяче обличчя велетня світилося від задоволення.

— Ліна сказала, що ти дуже любиш усякі залізяки, якими людей вбивають. Тож я тобі таку одну привіз, — сказав гість і дістав меч, який він купив як подарунок. Це був бездоганний самурайський меч. За нього він виклав величезні гроші, але так просила Ліна. Меч зробили в Японії. Майстер, який його виготовив, вважався одним із кращих в країні.

Зонколан взяв меч, витяг його з піхов і довго розглядав поглядом знавця. Змахнув ним кілька разів у повітрі і посмішка зникла у нього з обличчя. Меч здавався довгим ножем в руках цього велетня.

— Навіть не знаю. Спасибі, звичайно, але це зовсім не меч. Тонкий, легкий, маленький. Гарний, звісно, візерунок на ньому вибитий хороший, але як меч слабий, — розчаровано сказав маг.

— Ти поспішаєш із висновками. Звичайно, у твоїх величезних руках він виглядає як іграшка, але невже ти думаєш, що я тягнув би в таку далечінь поганий подарунок. Та ще й головному магу клану, — спокійно сказав Нік і взяв у нього меч. — Це один із кращих мечів. Називається «катана».

Нік взяв зі столу тонку серветку з тканини та підкинув у повітря. Змахнувши мечем, він розрізав її у польоті. Краєм ока він помітив здивування і схвалення на обличчі мага, але вирішив продовжити демонстрацію можливостей меча. Насилу піднявши важкий дерев’яний стілець, він поставив його на стіл. Не давши Зонколану завадити йому, різко зверху вниз змахнув мечем — на стіл впали дві половини стільця. Це далося йому нелегко, але кілька годин тренувань на Землі не пройшли даремно.

Вдоволено розглядаючи здивоване обличчя мага, він простягнув йому меча.

— Ну що, береш, або я його собі залишу? — з викликом запитав Нік. Не встиг він договорити, як Зонколан вирвав у нього з руки меч та притиснув до себе, як дитину. — До речі, обладунки він теж добре рубає. Треба буде спробувати.

— Вибач. Я зрозумів. Дякую. Ти… Ти… Просто порадував мене… Все, що я люблю найбільше, — заїкаючись від хвилювання, сказав Магістр.

— Це заслуга Ліни, а не моя. Мабуть, вона добре тебе знає. Знає, чим тобі догодити. Я тільки обирав. Правда, найкраще, — задоволений і схвильований він сів за стіл доїдати вечерю.

Вранці Ніка розбудив стукіт у двері та гучний голос Зонколана. Щоб зупинити цю страшну симфонію, йому довелося зізнатися, що він уже прокинувся, і пообіцяти швидко приєднатися до мага. Той вже сидів за столом та, смакуючи, знищував запаси, які їм залишили доглядачі. Нік був ще сонним, їсти не хотів, але трохи перекусив, щоб скласти компанію Магістру. Швидко розправившись із їжею, маг потягнув учня з дому на прогулянку, щоб поговорити. З собою він захопив сигари і меч.

— А меч ти навіщо взяв? Нам щось загрожує тут? — сонно запитав Нік. Він би ще із задоволенням годинку-другу повалявся б у ліжку, але велетень, як дитина, радів сонячному ранку та подарункам. А це вимагало присутність глядачів та співучасників.

— Та ні! Що нам може тут загрожувати, крім мене самого. Просто вирішив трохи позайматися з мечем та подивитися, який він у справі, — весело відповів Зонколан.

Нік нікуди не поспішав, незважаючи на нетерпіння мага, вирішив оглянути будинок та околиці. Дім був добротним, хоча й не дуже великим. До замку, звичайно, він не дотягував (навіть маленького), але був зроблений на совість, з можливістю витримати невелику облогу. Стіни були товстими, вікна вузькими, а збоку була невелика башточка з оглядовим майданчиком, обладнаним для стрільби. Простір перед будинком був відкритим, так що б ворог не міг спокійно підійти ближче. Ліворуч озеро, що впритул підходило до будівлі, а з правої сторони глуха стіна без вікон. Тож виходила невеличка фортеця. Водоймище було невелике, але гарне і мальовниче, неначе велику лісову галявину в глибині хащі залили водою. Ліс оточував озеро, тільки збоку будинку був невеликий вільний простір. Нік дивився на тиху водну гладь та не міг відірватися.

— Ніку, ну що ти закляк? Озера ніколи не бачив? — Зонколан не витримав і потягнув учня за собою в ліс.

З іншого боку будинку починалася стежка, що тікала до лісу, по якій вони пішли на прогулянку. Йти було недалеко, вже через хвилин п’ять вони вийшли на галявину, в центрі якої стояла гарна дерев’яна альтанка. Нік із задоволенням всівся на теплий стілець, який був там, і став спостерігати за вправами Магістра. Одразу було видно, що маг відмінно володіє мечем. І хоч деякий час він звикав до нової незнайомої зброї, але потім почав виробляти з ним просто дивовижні рухи. Нік таке бачив тільки в фільмах про самураїв або в цирку на виставах. Але якщо там просто були красиві трюки, танець з мечем, то тут він спостерігав реальний бій. Велетень вкладав багато сили в кожен удар. Меч, не зупиняючись, свистів навколо бійця, аж стало трохи страшно. Він уявив себе на місці ворога і зрозумів, що він був би малою дитиною проти досвідченого бійця. Він збагнув, що йому належить не тільки навчитися магії, але й хоч трохи захищати себе такою зброєю, як меч.

Катана не був звичним мечем для магістра, тому в паузах Нік показував йому прийоми, які встиг вивчити на Землі. У нього це виходило незграбно, але досвідчений боєць відразу розумів, що намагався донести до нього учень. Вже через годину занять Нік побачив перед собою майже справжнього самурая, тільки дуже великого. Мабуть, Зонколану не терпілося випробувати меч, він підійшов до межі галявини та швидкими рухами зрубав два немаленьких деревця. Задоволений, як дитина, повернувся до альтанки та сів на лавку перепочити.

— Прекрасний меч. Мені б, звичайно, хотілося, щоб він був трохи більшим і важчим, але все рівно дуже гарна зброя і виглядає дуже красиво. Тепер будуть заздрити в столиці ще більше, — віддихавшись, зробив висновок маг. — Гаразд, це все не так важливо. Тепер давай про головне. Зараз я тобі розповім твою «легенду», те, ким ти будеш для всіх в Тротсі. Я довго збирав інформацію і, сподіваюся, все передбачив, щоб не змогли перевірити та викрити тебе. Тож слухай уважно та ретельно запам’ятовуй, щоб у голові вона засіла назавжди.

Отже. Ліна напевно тобі розповідала про устрій Франа. Ми живемо в державі Тротс. Столиця у нас — Оєр. Король — Фенстел. Аби не викликати підозри і бажання перевіряти твої дані, я вирішив, що ти будеш з іншої держави. У нас є сусіди на півночі, держава Ірида. Ти будеш звідти. Столиця — Із Ойхар. Король — Бан Кару. Ти повинен це запам’ятати. Будуть часто питати. Твоє нове повне ім’я — Нік Еліша Гаммел Крігер, де Гаммел Крігер — родове ім’я. Твого батька, відповідно, звали Скарпт Сверд Гаммел Крігер. У вас був родовий замок Штенер. За правилами, як Іриди, так і Тротсу старший син повинен служити в армії короля. Ти не старший син. У тебе є, тобто був, старший брат, звали Спудей. Він п’ять років як загинув в одній з битв. Ти, як молодший, міг обирати, чим тобі займатися. Ти багато чого вивчав: закони, економіку, будівництво. Але, коли загинув твій старший брат, батько збожеволів і невдовзі помер. Ти ж, продавши замок, виїхав з країни. Багато подорожував. Але тут головне, коли будуть питати, де мандрував, розповідай, що тільки в північних морях та на північних островах. У Тротсі про ті землі майже нічого невідомо, тому тебе не спіймають на брехні. Ніколи не розповідай, що ти їздив південніше, там все добре вивчено і одразу розкриють обман. А краще взагалі нікому нічого не розказуй. Так буде правильніше. Далі. У Іриди немає свого магічного Ордена та Магічної Школи. Там працюють наші чародії, але їх мало і вони дуже сильно розпорошені по країні. Ти до смерті батька не дуже любив залишати ваші землі, тому був у столиці дуже рідко, це пояснить те, що тебе не знайшли раніше інші маги. Пару місяців тому ти зустрів на одному з островів Ліну, яка й виявила в тобі Зерно і зв’язалася зі мною, щоб ти відправився навчатися в Школу Каса Альєнте. Ми зустрілися з тобою вчора в прикордонному місті Холу, звідки я відвіз тебе в замок клану, а потім до Школи. Ось така твоя історія. Ти хоч щось запам’ятав? Може, є запитання?

— Начебто, все запам’ятав. Звати мене Нік Еліша. Родове ім’я Гаммел Крігер. Замок — Штенер. Батько — Скарпт, помер, коли загинув старший брат Спудей. Я з горя продав замок і відправився подорожувати, де мене знайшла Ліна й відправила до тебе в містечко Холу. Так?

— Так, все правильно. Молодець, швидко засвоїв. Головне тепер — не забути.

— Та не забуду, — впевнено відповів Нік.

— Добре, а тепер розкажи мені, що сталося з тобою після мого від’їзду і чому тебе встигла навчити Ліна за цей період.

— Та нічого особливого не сталося. Ліна провела первинну ініціацію, пройшов пару випробувань, потім ми трохи займалися. Далі повна ініціація. Посварився з Гуру, пізніше подружилися. Ну, ніби все. А. Ну, там ще довелося грохнути демона і пристукнути ангела, але то дурниця, — спокійно перерахував Нік.

— Так, стоп. Ти тут такого наговорив. Давай розбиратися. Ліна повинна була провести первинну ініціацію, дізнатися основний вид магії, який дало тобі Зерно, та трохи з тобою позайматися.

— Так все і було. Але вона з Вищим вирішили, що було б краще, аби я пройшов повну ініціацію на Землі. Тому що не хотіли всім розкривати карти щодо мого Зерна на загальній ініціації в Школі.

— Ну, звичайно. Я навіть не подумав, так всі б дізналися колір Зерна і твою спеціалізацію. Це добре, — перебив Ніка маг. — Продовжуй.

— Та, власне, нема що продовжувати. Ліна провела первинну ініціацію, ми трохи позаймались накопиченням магічної сили і провели випробування, а потім в порталі Гуру провів повний обряд.

— Зрозуміло. Давай я на тебе подивлюся магічним зором, що в результаті вийшло, — Зонколан промовив заклинання і уважно подивився на Ніка. На обличчі відобразився подив, він аж підскочив. — Нічого не розумію… Що сталося? Я ж сам бачив у тебе золоте Зерно, а зараз ти простий Маг води. Так, повністю ініційований, але маг води. Як таке можливо?

— Та не хвилюйся ти! Все добре! Просто ми з Вищим вирішили, що краще не світити справжній колір Зерна, і він допоміг мені це приховати, — Нік промовив заклинання зняття магічною захисту, яке йому дав Вищий, та звернувся до мага. — Можеш тепер ще раз подивитися на мене магічно.

— Оце так! — не втримався від захвату Зонколан. — Я такого ще не бачив. Гарний подарунок тобі дав Вищий, тепер ми від усіх приховаємо, що ти маєш золоте Зерно. Просто чудово! Судячи з того, що зовні Вищий зробив тебе магом Води, це і є твоя спеціалізація.

— Ну, не зовсім так… — зніяковів Нік.

— Що ще не так? — не зрозумів Магістр.

— Ліна провела зі мною кілька випробувань на види чар. Вода і Вогонь однаково сильні. Гарний відгук у магії Повітря і слабкий в Землі. Ну, там ще трохи дрібниць. Відгуку в магії Впливу немає зовсім.

— Це просто неможливо! Це справді диво! — Зонколан, розхвильований від почутого, швидко крокував колами навколо альтанки, щоб все усвідомити і трохи заспокоїтися. — Відразу три сильних види! Ось це подарунок нашому клану. У мене немає слів!

— Ну, я б так не радів. Ти ж знаєш, для чого і чому це все затіяли та що чекає Фран. Я невпевнений, що впораюся з усіма сподіваннями Ліни та Вищого, навіть незважаючи на те, що в мені виявилося після ініціації, — сумно сказав Нік.

— Та ти просто не розумієш до кінця, яким даром тебе наділили Боги! Будеш старатися, будеш вчитися і все в тебе вийде. Ми ще будемо пишатися тобою.

Зонколан заспокоївся, сів у крісло, дістав сигару та, бавлячись запальничкою, розкурив її. Маг насолоджувався смачною сигарою і, закривши очі, отримував задоволення.

— Зонколане, ти б розповів мені трохи про клан, про Школу, про життя тут. Адже я майже нічого не знаю, — перервав насолоду мага учень. — Трохи мені Ліна розказала, але тільки в загальних рисах. Сказала, що ти більше введеш мене в курс справ.

— Ну, що тобі розповісти? Клан наш, Срібні Дракони, найдавніший з усіх. Спочатку взагалі був один клан, але занадто багато було бажаючих правити, тому відокремилися інші клани. Спочатку Вогняні Лисиці і Кам’яні Стовпи. Трохи пізніше — Троянди й Птахи. І наймолодший та трохи неорганізований — це Вільні. Раніше вони були просто одинаками, а потім згрупувалися. Саме з них на останніх виборах було обрано Главу Ордена Каса Альєнте Магістра Нуфо. Ех, шкода, що Ліна вирішила відійти від справ, вона точно була б главою Дому, а наш клан тоді був би набагато сильнішим, чисельнішим, багатшим та впливовішим. Останнім часом Лисиці намагаються своїх влаштувати на всі жирні і керівні місця. Навіть при королі придворний маг Магістр Дорінг з клану Лисиць, тому кращі королівські магічні замовлення отримують маги з його клану. Сволота рідкісна, дуже жадібний. Він повинен був стати главою Ордена, але не зрослося. Я, правда, доклав до цього чимало зусиль, за це він мене і весь наш клан люто ненавидить. Історію Ордену і кланів тобі викладатимуть у Школі, тому там дізнаєшся більш детально.

Майстра Ріока ти вже бачив. Це наш скарбник. Раджу з ним потоваришувати, щоб побільше грошей видавав, ти все-таки не хлопчисько, потреб більше, а він видає не дуже багато нашим учням. Думає, що грошей, які виплачують в якості стипендії, в Школі вистачає, але я знаю, що їх малувато, якщо не проводити весь час у стінах Школи. З іншими членах нашого клану я тебе познайомлю, коли повернемося в замок. Хоча насправді у нас там зараз мало кого можна застати. Наші маги працюють в інших містах, а ті, хто не має постійного місця роботи, зараз на завданнях. Ну, нічого, з часом познайомишся з усіма.

У нас з тобою ось ще яка проблема є. Перший та другий рік ти будеш завантажений в Школі. В першу чергу ти повинен якнайшвидше стати гарним магом, а чекати всі чотири роки ми не можемо. Ти зі своїм Зерном приніс нам не тільки гордість і надію, а й багато додаткових занять. Тепер тобі доведеться паралельно розвивати навички у всіх магічних видах, до яких у тобі є відгук, особливо в основних, хоча й про слабкі не варто забувати. Завжди краще для чаклуна мати багато можливостей. Тому готуйся, що занять у тебе буде значно більше, ніж у інших. Також для успіху твоєї місії тобі треба приділити час і сили для того, щоб підібратися до цивільної влади в Тротсі. Адже тільки король керує армією. Його та більшість військових нам треба буде переконати, що небезпека існує і необхідно до неї готуватися. Я, звичайно, використаю весь свій вплив та зв’язки, щоб почати якомога швидше підготовку, але й тобі треба буде потрохи заводити потрібні знайомства, знаходити впливових людей і входити до вищого суспільства. Так ти зможеш швидше вирішувати свої завдання. Ну, а для початку кілька слів про те, що і хто тебе там чекає. Глава нашої держави — король Фенстел. Йому вже сімдесят вісім років. В принципі про нього можна розповісти в основному тільки хороше. Він досить рано став королем, в тридцять років, але, на диво, почав дуже добре правити. Йому після батька дісталася слабка, розірвана, бідна держава через постійні війни з сусідами, ворожнечу між дворянами та частими повстаннями простолюду. Фенстел зумів швидко домовитися про мир з сусідами, а правильне управління фінансами та зниження податків зробило його популярним серед населення. Повстання швидко зійшли нанівець. Дворян теж заспокоїли. Армія, якій вже не треба було воювати, живо навела порядок та втихомирила найбільш агресивних. З тих пір в нашій державі все мирно і тихо. Маги теж зажили краще. Стали більш шанованими і на них зріс попит. Можна сказати, ідилія, тиша та благодать. Але, знаєш, все якось прогнило, чи що, від такого ситного життя. Ми зовсім не готові до війни, ось чому мене так схвилювало повідомлення від Вищого. Держава стала ледачою, а армія бутафорською, незграбною, непотрібною. Лицарі більше займаються жінками і пияцтвом, а ніж тренуваннями. Та й лицарями зараз стають якісь клоуни, наближені до старшого сина короля. Ось на нього тобі треба звернути увагу. Звати його Тан. Йому в цьому році виповнилося п’ятдесят років. Раніше ніби нормальним був. Але мені здається, що аж надто йому хочеться якомога швидше стати королем. Уже років п’ять, як він злигався з цим негідником Дорінгом. Та поступово віддаляють Фенстела від справ. Зараз фактично всіма справами займається Тан, а Дорінг весь час поруч крутиться. Бридка парочка. Тан вже офіційно став командувачем армією і призначає туди тільки своїх друзів, фаворитів та підлабузників.

Старі бойові офіцери і лицарі незадоволені, але нічого зробити не можуть.

Є у короля ще двоє дітей. Середній син Уртес. Він на три роки молодший Тана, але повна йому протилежність. Це й не дивно, бо вони від різних матерів. Уртес дуже розумний, розсудливий, спокійний. З нього вийшов би відмінний король, але через те що він молодший з двох братів, то і трон йому не особливо світить. Він закінчив Королівську Академію Скарбників. І щоб познущатися над ним, Тан умовив батька призначити Уртеса головним скарбником Тротса. Але це не так почесно, як здається. Завжди всі рішення приймають Фенстел і Тан, а зараз в основному тільки сам Тан. Уртес — мій друг. Ти не думай, що я його хвалю саме через це. Він дійсно хороша людина. У нього, між іншим, є донька і, що найдивовижніше, вона має Зерно і вчиться в нашій магічній Школі. Це дуже велика рідкість. Ні в кого з королів за останні два століття не було дітей із Зерном. Хоча дуже багато з них вчилися магії.

Є ще в королівській родині молодша сестра Нілаон. Ну як молодша… їй уже сорок п’ять. Красива, заміжня за одним з лицарів. Вона зовсім не втручається у справи королівського двору. Але безмірно зарозуміла та самозакохана. У неї є два сини, якщо чесно, то обидва рідкісні гади. Старший — Круїн — закінчив Військову академію і зараз продирається на самий верх у військовій ієрархії. Правда, це дуже не подобається Тану, який тягне своїх дружків та боїться, що Круїн його рано чи пізно підсидить. Той теж владу любить, тож через це постійно лаються Тан і Нілаон. Ну, нехай лаються, нехай хоч повбивають один одного, буде тільки краще. А! Ось трохи не забув: молодший син Нілаон, Езер, теж навчається у нас в Школі. Правда, повна бездара, без магічних здібностей. Тож у Школі ти познайомишся з двома королівськими спадкоємцями. Може, через них тобі вдасться наблизитися до їх королівської сімейки. Ох, щось втомився я від цієї балаканини. Засиділися ми з тобою. Ходімо обідати. Продовжимо після гарної їжі та смачної сигари. Не раніше.

— Так я тільки за! — відповів Нік, насилу підводячись. Йому самому вже важко було сидіти. Кілька годин на дерев’яному кріслі його зніжене тільце ледве витримало.

Через годину, розпарені теплим сонцем та наїдками, вони сиділи на лавці біля озера і напівсонно дивилися на блакитну воду. Зонколана оточувала хмара диму від сигари. Ніка дратував дим, він відсів від мага на інший кінець лавки, очі закрилися, і він почав дрімати.

— Ніку, слухай, а розкажи мені про твою планету, — задумливо випускаючи клуби диму, запитав маг. — Я там був пару разів, на кілька днів зупинявся у Ліни відпочити. Але так нічого не знаю про Землю.

Нік нічого не відповів. Зонколан відволікся від красивих кілець диму, які він пускав у небо, щоб штовхнути учня.

— Гей, не спати.

— А? Що? — Нік відкрив очі, нічого не розуміючи, пару раз крутнув головою, відганяючи сон. — Вибач. Після ситного обіду розморило на сонці. Почав дрімати. Що ти питав?

— Та хотів, щоб ти розповів мені про Землю. А то я нічого про неї не знаю, — повторив питання Зонколан.

— Без проблем, — почав Нік, але потім замислився. — Хоча не все так просто. Я навіть не знаю, як тобі деякі речі пояснити. Звичайна планета. Моря, суша, гори, річки, океани. Люди в принципі такі ж. Правда, на Землі немає ні гномів, ні ельфів, ні інших дивовижних істот, які є тут. Хоча після випадку в селі з Ліною я вже почав сумніватися в цьому. Вся Земля, як і Фран, розділена на держави. Їх дуже багато, більше двохсот, хоча там правлять не королі. У тій частині планети, де я народився, люди здебільшого живуть у містах. Великих і маленьких. Я мешкав у великому місті, в якому ще проживає більше трьох мільйонів людей.

— Скільки, скільки? — аж закашлявся, удавившись димом, від подиву маг.

— У моєму місті більше трьох мільйонів мешкає, але на Землі багато міст, де ще більше людей. Є міста з населенням десять і двадцять мільйонів.

— Та як таке може бути? — не повірив Зонколан. — Три мільйони — це майже половина населення Тротса. І щоб в одному місті! Це ж яка його площа?

— Ну, не маленька, але і не дуже велика. Кілометрів сорок на п’ятдесят.

— Не вірю! А як же ви всі там живете? Один у одного на головах? Це ж скільки будинків має бути? А коней де стільки тримати, а вигулювати їх де?

— Будинків багато. Але вони у нас дуже високі. Десять, двадцять поверхів та й більше. В деяких містах є навіть сто поверхів. В кожному живе багато людей. Коней у нас… Не те щоб зовсім коней не було на Землі, але в основному не в містах вони, а в селах. Їх дуже мало залишилося.

— А як же ви тоді їздите, якщо коней немає?

— На автомобілях. Ну, як тобі пояснити, що це таке… Ну, ось те саме, що віз, на якому ми приїхали, тільки він їздить без коней.

— А що ж, його люди самі тягнуть, як можна без коней? Або магію застосовують?

— Та ні, люди не тягнуть. Та й магії у нас на Землі немає. Ти ж знаєш, що Земля — це не магічна планета. Ех… Виявляється, важко пояснювати таке. Ну, за допомогою спеціальних пристроїв, які замінюють коня. Взагалі-то це неважливо. А якщо треба далеко кудись дістатися, то літаємо на літаках. Це такі пристрої, що літають у небі. Швидко і далеко. Що ще? Загалом люди створили дуже багато різних машин та пристроїв, аби вони виконували різну роботу. Орали, наприклад, сіяли, копали, піднімали, ну, практично, для всього на Землі є машини. Ще придумали такі штуки, щоб можна було розмовляти один з одним, перебуваючи далеко. Та багато ще всього. Давай коли-небудь разом вирушимо на Землю, там я тобі все покажу і розкажу.

— Та ти такого тут порозповідав, що я нічого не зрозумів. Одні дива якісь. Ну, та це й не так важливо зараз. Тобі треба тепер вчитися жити тут, на Франі. А якщо зовсім буде тут погано, тоді й махнемо до тебе на Землю, — весело сказав Зонколан, вирішивши не морочити собі голову розумінням земних чудес.

Два дні пролетіли швидко. Вони гуляли, говорили, їли і нічого не робили. Зонколан знову витратив кілька годин на вправи з мечем, а Нік просто насолоджувався останніми годинами спокійного життя. Це була прекрасна коротка пауза, проміжок, перехід від одного життя до іншого. Його тішило, що ось так, випадково, випали два таких тихих приємних дні, аби він міг усвідомити і звикнути до того, що все змінилося, все починається з чистого аркуша.

Збори в них не відібрали багато часу. У Зонколана нічого із собою не було, а Нік не розбирав сумки. Дорога в замок пролетіла непомітно. Вони нікуди не поспішали, тому гнати коня не було сенсу. Кілька разів зупинялися на невеличкі привали, не стільки для того, щоб відпочити, а щоб розім’яти ноги та щоб Зонколан викурив із задоволенням ще одну сигару і зробив ковток смачного коньяку. До замку маг під’їжджав доволі «теплим» і веселим після випитого. Половини коньяку вже не було.

Вони під’їхали до центрального входу в Замок. Минулого разу, бігаючи за магом по темних коридорах замку, Нік зовсім не зміг його роздивитися. Тепер він відкрився перед ним у всій красі. Навіть незважаючи на те, що вже починало темніти, Нік з неприхованим захопленням розглядав будівлю. Він бачив у своєму житті багато замків в подорожах по Європі, але то були просто порожні пам’ятки архітектури. А зараз перед ним був найсправжнісінький замок. Він був не надто великим, хоча Нік бачив тільки фасад, але і те, що відкривалося, було красивим, стародавнім та потужним. Вочевидь, творці замку будували його не тільки як місце для проживання, але й як невелику фортецю на випадок небезпеки. З боків від входу височіли дві невеликі башточки із наглядовими майданчиками та бійницями для стрільців.

— Ніку, ну що ти там, заснув? — вже майже кричав Зонколан. — Ще надивишся. Ходімо в замок. Я покажу тобі твою кімнату і познайомлю з нашими.

— Так. Вже іду, — очунявся учень та поспішив всередину.

Нік йшов по сірому коридору замку. За два дні він вже встиг вивчити майже всю будівлю, хоча спочатку йому здавалося, що ніколи не зможе розібратися в однакових сірих лабіринтах. Як розповідав Зонколан, в Тротсі були замки значно більші, особливо Школа і королівський замок в Оері. Але той, що належав клану, був дуже старий. Весь час до нього прибудовували нові частини, тож з часом він перетворився на плутанину коридорів і кімнат. Щоб не заблукати, Нік час від часу визирав у вікна на вулицю, орієнтуючись по видам за вікном. Зараз він прямував зі своєї кімнати на кухню, щоб підкріпитися. Спочатку в коридорі попереду зазвучав знайомий голос, а вже за декілька секунд Нік мало не налетів на Зонколана.

— А, це ти, Ніку! — сказав Магістр, розгледівши, хто налетів на нього. — Ти куди прямуєш?

— Та ось вирішив побалувати себе чимось смачним на кухні.

— Так до обіду не більше години. Нічого перебивати апетит. Ходімо до мене, побалакаємо.

— Ну, в принципі я не сильно голодний. Можна і до тебе.

— Чудово! Пішли. Я лишень на пару хвилин заскочу до майстра Ріока. Він щось хотів з’ясувати з приводу нашого завтрашнього від’їзду.

Минувши кілька поворотів і піднявшись на поверх вище, вони прийшли до кабінету майстра Ріока. Якщо всі маги, що жили в замку, мали свої кімнати, то майстер Ріок мав не тільки свої апартаменти, а й робочий кабінет, де зі своїми помічниками вів господарство всього клану. У робочому кабінеті Нік вже був, а зараз Магістр притягнув його до особистих апартаментів скарбника.

— Так, ти почекай мене тут. Ріок не дуже полюбляє, коли я до нього з кимось приходжу. Я швидко, — сказав Зонколан і зник за дверима.

Нік не любив стояти на місці і чогось чекати. Тому почав ходити по коридору вперед-назад. Сорок кроків в одну сторону, сорок — в іншу. Він уже дванадцять разів пройшов цю відстань і почав злитися, коли почув чиїсь кроки. Він зупинився поряд з дверима в покої майстра Ріока, притулився до стіни, зробивши безтурботний вираз обличчя. З-за рогу з’явився маг. Нік з подивом побачив, що це була молода жінка, одягнена в одяг мага. На грудях був символ клану й знак Магістра. Нік здивувався, що маг та ще й ступеню Магістра була такою молодою. Вона наблизилася, і Нік зміг розглянути її зблизька. Крім того, що магеса була молодою, вона була ще й напрочуд вродливою. Правильні красиві риси обличчя, вилиці, що трохи виступають, темне волосся до плечей, великі сірі очі і чуттєві губи. Нік, який себе вважав підкорювачем жінок, на мить впав у ступор. Напевно позначилося тривале проживання у Ліни і відсутність романів. Магеса пройшла повз, недбало кинувши на нього погляд. Цей швидкоплинний погляд обпік і включив мозок Ніка.

— Оце так краля! — сказав тихо Нік, але так, щоб магеса почула його. Колишня впевненість повернулася до нього, запустивши адреналін в кров. — Ух, які гарні маги, виявляється, тут живуть.

Магеса пройшла повз нього, ніяк не відреагувавши на репліку. Але він знав, що вона його почула.

— А ззаду вигляд ще красивіший! — не втримався Нік, хоча і розумів, що перегинає палицю.

Магеса зупинилася. Повернулася до Ніка. Пильно подивилася на його нахабну усміхнену пику й легко змахнула долонею. І в цю ж саму мить на Ніка полилася вода. Її було не дуже багато, але ніяк не менше відра. «Знову попався», — подумав він, згадавши, як таким самим жестом Ліна на галявині гасила водою його, коли той став живим смолоскипом на випробуванні магії Вогню. На диво, таке безцеремонне поводження з ним його зовсім не розлютило, а навпаки розвеселило.

— Тепленька, — з посмішкою сказав Нік, не відриваючи погляду від величезних сірих очей. — І це за те, що я назвав вас красунею. Добре, що ви не маг Вогню. Було б значно неприємніше. Я уявляю, щоб мене чекало, якби я сказав вам, що ви негарна.

— Очевидно, вас не вчили гарним манерам. Мені повторити урок? — сказала суворо магеса, але було видно, що, споглядаючи на мокрого чоловіка, вона ледь стримує сміх.

Нік почав гарячково думати, як відповісти, щоб не отримати ще порцію душа. Але тут його врятував Зонколан. У відкриті двері висунулася його величезна голова.

— Що за галас? Що тут відбувається? — прогарчав він у коридор. Але побачивши мокрого Ніка і розчервонілу від злості магесу, він сам ледь не розсміявся.

— Що ви тут влаштували? А ну ви, двоє, негайно за мною в мій кабінет.

— Можна мені хоча б переодягнутися, а то твої чудові килими будуть не раді моєму візиту, — попросив Нік, отримуючи задоволення від того, що відбувається.

— Дійсно, — Магістр ще раз подивився на учня і махнув рукою. — Іди, і швидко до мене. Дорогу знайдеш?

— Знайду, — відповів Нік. Він пройшов повз магесу і ще раз нахабно і пильно зазирнув їй у вічі.

— А ти, Квіта, пішли зі мною. Ріоку, тут у тебе трохи води під дверима з’явилося. Розпорядися, щоб прибрали, — почув Нік слова Зонколана, дорогою до себе в кімнату.

Він швидко переодягнувся, навіть не став чекати, поки висохне волосся. Не хотілося ще більше дратувати Зонколана. Стосунки між ними тільки почали переростати у дружбу, і псувати їх було не варто. Віддихавшись біля дверей в кімнату Глави клану, він постукав та увійшов. Зонколан сидів за столом і щось говорив магесі. Розмова перервалася, коли увійшов Нік. У повітрі відчувалося напруження.

— Проходь, сідай за стіл, — господар кімнати рукою вказав йому на місце якраз навпроти молодої магеси.

Нік сів за стіл і його погляд мимоволі зустрівся з поглядом жінки. Котячі сіро-блакитні очі знову на мить затьмарили йому мозок.

— Оце так! — вирвалося у нього. — А зблизька ще краща.

Магеса знову почервоніла і вже хотіла сказати все, що вона про нього думає, та Зонколан встиг першим.

— Ніку, негайно припини! Ти поводишся зухвало і неналежно для учня Школи. Я тобі казав, що тут недоречні твої жарти і відчайдушність. Ти повинен дотримуватися правил і знати своє місце.

— Зонколане, ми вже говорили із тобою на цю тему. Мені глибоко наплювати на існуючі тут правила. Я тут не для того, щоб цілувати дупи чи бути гарним хлопчиком. Погодься, безглуздо бути пай-дідусем. І взагалі, міг би познайомити мене з цією прекрасною дівчиною, — Нік подивився напроти себе й не зміг стримати посмішку.

Було видно, що вона вже ледве стримується, аби не влаштувати бучу. Але це ще більше спонукало Ніка.

— Так! Заспокоїлися ви, двоє, — Главі клану довелося навіть підвищити голос, але було помітно, що непокора і жарти Ніка його забавляють. — Ніку, ти можеш серйозним побути хоч пару хвилин? А ти, Квіто, охолонь. Новенький просто не знайомий з нашими порядками, тому й поводить себе так. Я думаю, що з часом він навчиться бути стриманішим, для його ж безпеки. Отже, познайомтеся. Квіто, це наш новий учень. Звати його Нік. Як ти вже зрозуміла, у нього проблеми з довгим язиком та з неповагою до правил і порядку. Ніку, ця молода жінка — одна з найталановитіших магів у нашому клані. Магістр Квіта Лоре. Вона, по-перше, представник нашого клану в Школі, а по-друге, твій головний учитель з магії Води. Тож стався до неї з належною повагою.

— Та я вже зрозумів, що вона велике начальство, розумниця і красуня, — Нік все не міг зупинитися. — Перепрошую, Магістре Квіто Лоре. Просто там, звідки я приїхав, прийнято говорити жінкам компліменти, особливо якщо вони цього заслуговують. Вибачте, більше не буду говорити, що ви дуже красива. Хіба що коли треба буде скупатися. Клянуся бути слухняним учнем. Ну, принаймні, постараюся.

— Магістре Зонколане, — Квіта не витримала і схопилася зі свого місця. — Я не розумію, як він може бути учнем Школи, якщо він так поводиться. Відколи це почали брати дорослих без магічних задатків? Це нова мода серед багатих?

— Квіто, сядь, будь ласка, і заспокойся. Зараз я все тобі розповім, — Зонколан вже починав гніватись серйозно. — Я радий, що ти вже просканувала Ніка. Все трохи не так, як тобі здалося. Так, Нік не стриманий та не дотримується наших правил, але, повір мені на слово, він дуже нам потрібен. Все, що далі тобі скажу, повинно залишитися між нами. І це не жарти. Через те, що тобі доведеться в Школі наглядати за нашим новим учнем і займатися з ним більше, ніж з іншими, ти й повинна знати чому.

— Зонколане, ти впевнений, що треба їй розкривати всі карти? — перервав Главу Нік.

— Ніку, я їй повністю довіряю. Магістр Квіта Лоре — моя права рука, вона має право знати хоча б частину правди, аби розуміти, що і для чого їй робити. Квіто, нашого, як ти вважаєш, безталанного учня знайшла Ліна Срібна Дракониця.

— То вона ще жива? А де вона? Я дуже хочу її побачити, — раптом спалахнула Квіта.

— Квіто, на жаль, ми не можемо тобі цього сказати. Це зовсім не означає, що ми тобі не довіряємо. Ти вже чула, що я думаю про це. Але Ліна забажала відійти від справ і жити без магічного світу. А ми повинні поважати її вибір. Вона знайшла Ніка вже давно, але тільки зараз вирішила, що він готовий стати магом. І повір, це не просто так. Я думаю, ти розумієш, що Ліна не чекала б так довго й не передавала б мені Ніка, якби в нього не було магічного Зерна. Просто деякий час ми вирішили це нікому не показувати. Ніку, будь ласка, зніми захист.

Той вимовив заклинання й зняв перший захист. Квіта знову просканувала магічні здібності Ніка і не змогла стримати реакцію.

— Зонколане, але як таке можливо? Він же повністю ініційований. Та ще й такої сили маг Води! Це справді чудово!

— Ну що, тепер ти трохи простіше будеш ставитися до недоліків Ніка? — не втримався від дошкульного зауваження Глава клану. Відчувалося, що його розпирає від гордості, що Нік з’явився у нього в клані. Він зробив театральну паузу і продовжив: — Його початково ініціювала Ліна, а остаточно — сам Гуру. Думаю, що ти не здивуєшся, але Нік навіть з Гуру ухитрився посваритися. Але це він сам тобі розкаже, якщо захоче. І це ще не всі сюрпризи. Зараз ти зрозумієш, чому тобі треба буде приділити Ніку підвищену увагу. Ну, Ніку, здивуй Магістра Квіту не тільки своєю нахабністю.

Нік вимовив друге заклинання і зняв основний захист, який йому подарував Гуру при ініціації. Квіта подивилася на Ніка магічним зором і оніміла.

— Ну, як тобі подарунок клану від Ліни? — Зонколан насолоджувався ефектом від сюрпризу. — Що мовчиш? Зможеш тепер пробачити поведінку нашого нового учня?

— Нічого собі сюрприз, — нарешті змогла прийти в себе Квіта. — Тепер всі клани будуть нам заздрити.

— Ось тому ми поки вирішили нікому не розповідати про цей дар Ніка. Для всіх він буде магом Води з невеликим відгуками в інших видах, — поспішив заспокоїти ентузіазм Квіти Зонколан. — Про це ніхто не повинен знати. Все вкрай серйозно. Ти думаєш, просто так нам цей подарунок дали Боги? Ліна і Гуру впевнені, що незабаром нас чекає війна. Тож Нік — це невелика допомога нам. Тому нам треба його підготувати якомога швидше й краще. Я не впевнений, що він зможе пройти весь курс навчання в Школі.

— Невже так скоро буде війна? Та й з ким? Адже начебто з усіма сусідами у нас зараз гарні стосунки, — здивувалася Квіта.

— Не відкрию тобі великого секрету, коли скажу, що Темні готуються до війни.

— Але ж Темні дуже далеко від нас.

— Вони поки будуть нас підточувати руками Вогняних і Земляних. Ти ж знаєш, що хоча й мир між нами, але весь час якісь дрібні конфлікти відбуваються. Та повернімося до нашого несерйозного учня. Мене, звичайно, тішить твій ентузіазм з приводу нього, але є ще одна невелика для тебе проблемка. Це юне дарування, — пожартував Зонколан, подивившись з посмішкою на Ніка, — отримало, крім Золотого Зерна, ще й хороші відгуки з багатьох видів магії. Ліна провела з ним кілька тестів, щоб визначити його здібності. Ну, давай, Ніку, хвалися далі сам.

— Чого хвалитися? Я не просив всього цього, тож не впевнений, що це дар. Поки що мені доводиться тільки страждати на старості, — знову почав скаржитися Нік. — Кращі за всіх були відгуки в магії Води й Вогню. Але Ліна вирішила, що основна магія Води не так сильно буде впадати у вічі. Гарний результат був у магії Повітря. Поганий — в магії Землі. Були слабкі відгуки в Геомагії та магії Гравітонів. Зовсім глухо в магії Управління, як з людьми, так і з тваринами. Ну, це поки все, що спробували.

Нік подивився на магесу. Та сиділа мовчки і величезними від подиву очима дивилася на Ніка, як на якусь статую Бога.

— Ну, тепер ти розумієш, Квіто, в чому проблема. Я й сам не второпаю, як ми повинні навчити його цьому всьому за такий короткий термін?!

— А скільки ми маємо часу? — насилу змогла видавити з себе магеса, все ще вражена новинами.

— Гуру вважає, що у нас є близько двох років, — відповів Глава клану.

— Зонколане! Та тут навчатися не менше десятиліття треба! І це, якщо дуже старатися. Але, судячи з усього, наш новий учень не дуже то й хоче демонструвати свою жагу до знань.

— Ось з цим згоден. Ну, ніякого особливого бажання у мене немає сідати за навчальну парту в моєму похилому віці, — вставив своє слово Нік.

— Квіто, з цим ми розберемося, коли приїдемо до Школи. Треба буде подумати, як розпланувати його заняття. Гаразд, Ніку, ти ховай свої достоїнства.

— Ох, і двозначно звучить ця фраза, тим більше в присутності пані, — відповів Нік.

— Ти все ще не вгамуєшся?

— Я боюся, що ніколи не вгамуюся, — заперечив Нік. — Мене, старого, вже нічого не змінить. Тож доведеться вам мене терпіти таким, який я є.

— Ніку, ти зрозумій: це ми можемо на таке не реагувати. У Школі за таке суворо каратимуть. Там дуже строгі правила, особливо з поваги до викладачів та дотримання дисципліни.

— Гаразд, я постараюся вести себе в Школі добре. Буду тільки вам нерви псувати.

— Міг би і наші нерви поберегти, — попросив Зонколан, прекрасно усвідомлюючи, що з характером Ніка йому ще доведеться мати неприємності. — Отже, коли ви, двоє, вже познайомилися й зрозуміли, що вам доведеться тепер багато працювати разом, то можна вирушати на обід. Потім збиратися та відпочивати. Завтра нас чекає довга дорога до столиці.

— Зонколане, я так і не зрозумів, чи можна мені називати Магістра Квіту Лоре красунею, чи тепер вже не можна? — пожартував Нік, виходячи з кімнати.

— Ніку, дай мені спокій. Хочеш, запитай про це саму Магістра Квіту, — Голова клану ледве стримувався, щоб не розреготатися.

Нік зупинився в коридорі, повернувся й нахабно подивився у вічі Квіти.

— Навіть не думай, якщо не хочеш знову йти перевдягатися, — почервонівши, видавила з себе Квіта і швидко пішла повз нього в їдальню.

— Гаразд, гаразд. Я тільки уточнити хотів, — відповів Нік, і тут вони з Зонколаном не змогли стримати сміху.

Часу до від’їзду залишалося не дуже багато, а Нік хотів ще зустрітися з майстром Ріоком та вирішити декілька фінансових питань. Повернувшись після обіду в кімнату Ліни, він узяв скриню з грошима, про яку йому говорила магеса, і пішов до скарбника. Під дверима вже не було калюжі води, але приємні спогади про зустріч з Квітою змусили його на мить зупинитися й посміхнутися. Постукавши і почувши дозвіл, Нік увійшов до приймальні Ріока.

— А, це ти, Ніку. Заходь, друже! — радісно привітав його Ріок. Після подарунків, які Нік привіз казначею, той був радий йому, як найкращому другові.

— Ріоку, хотів з тобою поговорити з приводу деяких мої грошових справ.

— Так, Ліна мене попереджала. Та що за проблеми! Ти ж знаєш, що з оплатою за твоє навчання питання вирішене, ну, і тобі, звичайно, будуть видаватися гроші на витрати.

— Ось, до речі, з приводу оплати, — сказав Нік. — Ліна знає, що фінансова ситуація в клані не дуже гарна, тому хоче, щоб не клан оплачував моє навчання, а вона. Ще мені потрібні будуть гроші на мої витрати в Школі й не тільки. Я не знаю, скільки мені треба буде, але не хочу бути сильно обмеженим або тягнути гроші з казни клану.

— Ну, не настільки вже й погані справи клану. Ми спокійно можемо оплатити твоє навчання і витрати, — почав відмовлятися Ріок, але Нік помітив, що пропозиція Ліни дуже порадувала скарбника. — У казні клану, звичайно, є гроші Ліни, хоча це загалом формальність. Ми просто врахуємо, що за твоє навчання оплатила Ліна зі своїх грошей, а не клан. Це відіграє роль тільки для тебе. Кому ти будеш формально належати фінансово. І скажеш, скільки треба тобі видати грошей на витрати.

— От саме Ліна й не хотіла спустошувати скарбницю. Скажи мені, чи можливо якось передавати гроші, щоб не тягати із собою купу золотих монет?

— Звісно. Я можу тобі виписати грошову розписку від імені клану, ти прийдеш до скарбника Школи або Магічного Ордену й отримаєш за нею кошти. А ми потім передаємо, чи це зараховується нам. Школа або Магічний Орден нам теж часто винні гроші за послуги наших магів. Тож гроші не завжди передаються, а більше просто зараховуються.

— Це добре. Бо тягати із собою великі суми якось безглуздо. Так ось, порадую тебе ще трохи. Не доведеться казні клану через мене худнути, — Нік поклав на стіл перед Ріоком скриньку з кімнати магеси. — Це запаси Ліни, які вона заощадила. Вона хоче, щоб з них ти взяв на моє навчання і на мої певні витрати. На цю суму випишеш мені розписки. Я не знаю, скільки там грошей, чи скільки коштують речі та коштовності, що там, тому ти подивися, зроби оцінку й відбери скільки треба.

Ріок відкрив кришку скрині і завмер. Вона була майже до самого верху набита грошима, коштовним камінням та ювелірними виробами. Нік ніколи раніше не бачив такого. За мірками Землі там був цілий величезний статок. Вочевидь, і на Франі це було так, бо кілька хвилин скарбник не міг відірвати погляду.

— Гей, Ріоку! Ти чого завмер? Це не міраж. Сподіваюся, цього вистачить на моє навчання і трохи на потреби, — з посмішкою Нік вирішив перервати тривалий ступор скарбника.

— А… Що..? — впоравшись з шоком, промовив Ріок. — Та тут цілий статок! При великому бажанні ти можеш на ці гроші купити невеличке місто.

— Ну, це мені не потрібно. Поки що. Скільки тобі треба часу, щоб все зробити і виписати мені розписки. Я не буду тобі заважати, а зайду пізніше, аби забрати, що залишиться після твоєї оцінки. Якщо залишиться…

— Думаю, за годину впораюся, — все ще розгублено сказав Ріок. — Так а на яку суму тобі виписати розписку?

— Я зовсім не орієнтуюся у цінах та вартості у Тротсі, тож ти мені випиши штуки чотири-п’ять розписок на загальну суму сорок тисяч татінів.

— Ніку, а навіщо тобі така божевільна сума? Ти що, вирішив собі в столиці маєток прикупити? — здивувався Ріок.

— Ти ж знаєш, що Ліна і Гуру не просто так мене послали до вас. Я не знаю, що мені треба буде купити. Може, і будинок доведеться. Тож зайвими гроші не бувають. Ліна дала добро, щоб я використовував всі її запаси, якщо треба буде. Я, звичайно, не збираюся це робити за один раз. Але невеликий резерв нехай у мене завжди буде під рукою. Не буду ж я за кожним татіном до тебе їздити зі Школи, — сказав учень і пішов до себе в кімнату готуватися до від’їзду.

Вранці Ніка розбудив ґвалт та крики навколо. Він виглянув у коридор і побачив учнів й прислугу, які поспішали. «Чому мене ніхто не розбудив? Треба, напевно, терміново збиратися», — подумав Нік, одягнувся та пішов шукати Зонколана, щоб дізнатися, що робити. Гучні команди Глави клану чулися з розкритих парадних дверей замку. Нік, притискаючись до стіни, щоб не збили, вибрався із замку. Перед дверима стояла велика карета, швидше, диліжанс для подорожей. Він таке бачив часто у фільмах про підкорення Дикого Заходу. Учні та маги клану носили речі і завантажували їх у диліжанс. Керував усім цим процесом Магістр Зонколан. Нік підійшов до нього й смикнув за рукав.

— Зонколане, слухай, а чому мене не розбудили і що мені робити? Напевно, теж збиратися разом з усіма? — запитав Нік, коли велетень звернув на нього увагу.

— Не заважай. Ми з тобою удвох поїдемо трохи пізніше. Тож поки збирайся, але поспішати немає потреби, — відповів швидко маг і знову взявся керувати процесом від’їзду.

Метушня біля воза потрохи почала стихати, й незабаром біля нього залишилися тільки ті, хто мав їхати, і Зонколан. Інші члени клану та персонал стояли купкою та з сумом в очах очікували на від’їзд. Нік сидів на сходах і ліниво грівся на сонці, спостерігаючи за процесом. Серед від’їжджаючих промайнула постать Квіти, і Нік посміхнувся, згадавши вчорашню їхню зустріч. Йому, звичайно, дуже хотілося б їхати разом з нею, але Зонколан вирішив інакше. Сам Глава клану давав останні вказівки й напутнє слово. Ніка здивував той факт, що вони не їхали разом з іншими учнями та магами, але він не став відволікати Зонколана й розпитувати. Нарешті процедура прощання закінчилася і під схлипування прислуг учні вирушили в Школу.

— Ну, як кіт, розлігся на сонці. Вставай та ходімо снідати. Бо я злий, коли голодний. Хоча й готуємося заздалегідь, але завжди цей від’їзд сама метушня і гамір, — сказав Магістр й потягнув Ніка на сніданок. — І взагалі, ти вже зібрав свої речі?

— Та ще вчора, — позіхаючи, відповів Нік. — Залишилося тільки у майстра Ріока забрати грошові розписки і можна вирушати.

— Це добре, — задоволено відмітив маг. — Зараз спокійно поїмо, спокійно зберемося та не поспішаючи поїдемо за ними.

— Слухай, Зонколане, а чому ми з ними не поїхали? — не втримався від запитання Нік.

— Бо не хочу, щоб ти занадто рано з’явився в Школі. Вони приїдуть вранці, почнуть розміщуватися, готуватися до урочистої зустрічі. Там буде сила-силенна магів з усіх кланів, не хочу, щоб ти завчасно привертав увагу. Дорінг точно пришле своїх шукачів все дізнатися, а нам цього не треба. Тому спокійно поїдемо самі. Приїдемо перед самою церемонією прийому нових учнів. Квіта там і без мене впорається, — Зонколан зупинився й про щось замислився. — Я ось що думаю: тобі точно не варто брати в ній участь. Гаразд, директор Школи, Магістр Хеган, мій друг, думаю, що ми з ним домовимося. І взагалі я злий, ще нічого не їв зранку та й твого коньячку треба трохи пригубити, щоб нудно не було. Отже, досить розмов, ходімо їсти.

Неспішний сніданок та збори зайняли майже півдня і тільки десь біля обіду Зонколан з Ніком вирушили до Школи. Поспішати було нікуди, та й дорога була радше в задоволення. Нік із цікавістю розглядав шлях, села і містечка, які вони проїжджали, на зупинках завалюючи бідного Зонколана сотнями запитань. До вечора вони зупинилися в невеликому містечку в готелі, де прекрасно повечеряли й добре виспалися, а вранці вирушили далі. Півдня пройшли непомітно, і без пригод та не сильно змучившись, до обіду вони дісталися до Школи.

Зонколан пішов до адміністрації, залишивши Ніка у великому дворі Школи. Хоча до початку церемонії відкриття нового навчального року та представлення нових учнів залишалося ще більше години, двір був заповнений чималою кількістю народу. Як розповідав Зонколан, маги намагалися прибути з усіх кінців країни. Тому в цей день проводилася велика рада Ордена Дихання. Там вирішувалися всі поточні питання Ордену. Чарівники стояли великими групами своїх кланів. Поруч з ними несміливо стояли майбутні учні в оточенні своїх сімей. Через те, що за місце в Школі можна було просто заплатити, то серед знаті, лицарів і багатих купців було престижно віддавати дітей сюди на навчання. Натовп магів різних кланів, учнів та їх родин поступово збільшувався, заполонивши майже все подвір’я. Нік мав би стояти поруч зі своїм кланом, але необхідність поки що не з’являтися на сцені змушувала його триматися подалі. Він блукав між групами, розглядаючи всіх, хто прибував на свято. Зрозуміло, найбільша група була з магів клану Лисиць. Вони займали мало не половину двору. За одягом було видно, що серед них багато знаті. Стовпи теж намагалися не відстати від них багатством і нарядами. Та хоча їх було менше, ніж Лисиць, але трималися вони не менш гордовито. Решта кланів, що були не настільки численними, намагалися триматися разом, й іноді було важко зрозуміти, до якого клану відносяться чарівники. Вони дружно і привітно зустрічали один одного, не намагаючись усамітнитися тільки з магами свого клану. Але навіть всіх разом магів кланів Драконів, Троянди й Птахів було менше, ніж одних тільки Лисиць. Зонколан розповідав по дорозі, що маги з цих кланів не настільки завзято відвідують день відкриття навчання в Школі. Вони не дуже багаті й не можуть собі дозволити кожен рік приїжджати на свято.

Прогулюючись, Нік помітив кілька гномів. Він знав, що гноми теж навчаються в Школі, але бачив їх уперше.

Зонколан суворо попередив його особливо не показуватися на людях та не привертати уваги, тому, переборовши величезну цікавість, не став пильно розглядати гномів і тим більше чіплятися до них із запитаннями. Незабаром йому набридло безглуздо ходити по двору Школи і він вирішив посидіти в стороні. Протиснувшись до стіни, яка оточувала двір, він помітив зручний парапет, щоб присісти. Виявилося, що Нік був не єдиним, хто хотів усамітнитися, наскільки це було можливо на цьому гучному майдані. На парапеті сидів молодий хлопець років двадцяти. Не бажаючи турбувати такого ж відлюдника, сів за кілька метрів і блаженно заплющив очі. Камінь, нагрітий сонцем, приємно віддавав тепло та хилив до сну. Тільки шум та постійні радісні вигуки не давали задрімати. Сидіти на твердому, нехай і приємно-теплому, ставало незручно, і Нік встав, щоб трохи розім’яти ноги. Самотній сусід продовжував сидіти й сумно дивитися на веселі групи магів. Нік зробив пару кроків та підійшов до нього.

— Привіт! Мене звати Нік. А тебе як? — запитав він, сідаючи поруч з незнайомцем.

— Мене — Касталатус, — юнак відірвав погляд від магів і з цікавістю подивився на нього.

— Ти чому один? Що тут робиш? — Нік вирішив дізнатися побільше про співрозмовника.

— Я… — хлопець запнувся і похилив голову. Потім, ніби набравшись сміливості, продовжив: — Мене з міста вигнали. Мало не вбили.

— Що ж ти такого страшного накоїв?

— Та я й сам не знаю. Усі вирішили, що я відьмак. Що через мене у сусідів нещастя. Що око у мене чорне. А я навіть курку зарубати, і то не можу. Мама завжди говорила, що я занадто добрий. Який з мене відьмак! — хлопець мало не плакав.

— Але якщо все так, як ти кажеш, чому вони вирішили, що ти щось лихе робиш?

— Ну, може, тому що у мене з дитинства різні фокуси вдавалися. Я міг змусити померлу кішку ходити та навіть нявкати. Міг зробити так, щоб кістки танцювали. Це так весело: всі поїли, покидали на стіл кістки від курки, а вони танцюють… — очі Касталатуса почали світитися, а на обличчі з’явилася усмішка і він продовжував згадувати. — У мене в дитинстві був собака. Я назвав його Стріла. Звичайний дворняжка. Сусідські хлопці її камінням закидали. Я прийшов зі школи, а вона лежить у дворі мертва. Я заплакав, взяв її на руки й почав гладити, я був злий на хлопців та хотів помститися. Раптом собака ожила, вирвалася й побігла у двір хлопця, який більше за інших кидав у неї камінням. Там вона накинулася на його пса і почала його кусати. А він був в два рази її більшим. Він кусав у відповідь, але моя Стріла ніби не помічала цього. Вона все-таки загризла його. А потім прибігла до мене у двір і впала мертвою. Після цього в мене не було більше собаки. Навіть найбільші пси мене боялися, починали скиглити і тікати, коли я до них підходив. А сусіди почали мене обзивати відьмаком та чортом. Наш будинок всі стали обходити стороною. Мені насилу вдалося вивчитися на тесляра, але навколо всі продовжували вважати, що їхні біди та нещастя через мене, і в результаті мене вигнали з міста. Хотіли вбити, але батьки попередили, тому я встиг втекти.

Нік ще на початку розповіді зрозумів, що перед ним сидить хлопець з задатками мага некроманта. Щоб переконатися у цьому, він промовив заклинання магічного зору і подивився на Касталатуса. Побачене його сильно здивувало. Навколо хлопця була яскрава світла аура, а всередині у грудях ніби причаївся чорний павук. Це було Чорне Зерно. Дивне поєднання: у світлій людині темне Зерно. І як же далі жити бідному юнакові? Буде боляче йому себе ламати. Важко приймати темне в собі. Ніку захотілося хоч чимось допомогти новому знайомому, але як це зробити, він не знав.

— Слухай, так у тебе Зерно! Ти зможеш стати магом, — сказав Нік, припинивши заклинання.

— Я, коли втік з міста та потрапив в Калантин, зустрів там мага Повітря. Він мені так і сказав. А ще він наказав мені йти сюди вчитися. Я цілий місяць добирався. Але де ж я візьму такі величезні гроші, щоб заплатити за навчання, — Касталатус знову засумував і почав розглядати свої діряві, покриті пилом чоботи.

— Так мені розповідали, що за тих, хто не може за себе заплатити, зазвичай платять або магічні клани, або сама Школа, — Нік спробував підбадьорити нового знайомого.

— Та мені теж таке казали, але маг в Калантині сказав, що з моїм Зерном ніхто не захоче за мене заплатити.

— Ти завчасно не переймайся. Ти вже ходив на реєстрацію?

— Так. Ходив. Сказали чекати. Таких, як я, цього року п’ятеро осіб. Тож мені мало що світить. Зазвичай беруть лишень двох-трьох учнів, та й то з іншим Зерном.

— Не сумуй. Я думаю, що все буде добре.

У цей час пролунав дивний звук. Ніку здалося, що його чути скрізь. Звучав він так, ніби хтось дзвонив у срібний дзвіночок. Це було дуже красиво і мелодійно. Всі навколо, почувши його, почали заходити в Школу та прямувати до великого просторого залу. Нік почекав, поки більша частина магів зайшла в будівлю, й пішов за ними. Касталатус слідував за ним. Здавалося, нічого не може розвеселити юнака. Він йшов, ніби на ешафот. Перед самими дверима в Школу хтось різко висмикнув Ніка з потоку. Він обернувся й побачив Зонколана.

— Я сподіваюся, ти особливо не привертав увагу? — запитав Магістр і простягнув Ніку куртку з капюшоном. — На ось, одягни. Не треба, щоб тебе бачили раніше часу.

— Та ніби ніхто на мене уваги не звертав. Всі були зайняті зустрічами з друзями. Напевно, не бачили один одного давно, — сказав Нік, одягнувши плащ та накинувши на голову капюшон. — Мені здається, що в такому вигляді я більше буду привертати увагу.

— Нічого. Головне, щоб вони тебе не розгледіли. Магічно вони й так нічого в тобі не побачать. Тож доведеться потерпіти трохи.

Зонколан ще раз уважно оглянув Ніка, задоволено кивнув і вони увійшли до будівлі Школи. Пройшовши великий хол, вони повернули направо в залу, в якій вже закінчували збиратися всі присутні маги Ордену Каса Альєнте. Розштовхуючи інших магів та отримуючи в спину заслужені докори, вони пробралися на свої місця. У результаті вони опинилися серед магів свого клану, де їм притримали два вільних місця. Кивнувши в знак подяки за цю послугу молодому магу, Зонколан урочисто сів. Позаду почулися невдоволені вигуки тих, кому не пощастило сидіти за величезним Магістром, але варто було Зонколану повернутися і поглянути на невдах, як невдоволення відразу зникало. Очевидно, Главу клану срібних Драконів поважали і побоювалися.

Не минуло й кількох хвилин, як знову пролунав нізвідки срібний дзвін. «Ну, як третій дзвінок у театрі», — подумав Нік. На невелике підвищення перед рядами вийшов старий маг.

— Доброго дня всім, хто зібрався сьогодні тут! Я думаю, що майже всі у цій залі знають, хто я. Але у нас урочиста церемонія прийому нових учнів у Школу, то для них я представлюся. Мене звати Магістр Хеган. Я директор магічної Школи Ордену Каса Альєнте. Я дуже сподіваюся, що мені доведеться в цьому навчальному році вас більше хвалити, ніж карати. Це стосується не тільки нових учнів. А то є й такі, для яких у мене вже закінчується список покарань, а він, як ви знаєте, чималенький. Я вдячний всім магам, які змогли приїхати на цю церемонію. Окремі подяки Главам кланів, які тут присутні. Оскільки нас з вами чекає ще велика рада Ордену, то не буду багатослівним і передаю слово Голові нашого Ордену — Магістрові Нуфо.

На імпровізовану сцену піднявся інший маг. Поруч з директором він виглядав швидше чоловіком середніх років. Довге волосся і акуратна борідка надавали йому вигляду старіючого, але ще в силі, героя-коханця.

— Мої друзі і колеги, учні, новачки та їхні близькі! Я радий бачити всіх вас тут! Те, що нам стає малою ця урочиста зала, говорить про те, що магічний Орден Каса Альєнте добре себе почуває. Сьогодні до нас приєднуються нові члени. І що мене особливо тішить, що їх значно більше, аніж в минулі роки. Це значить, що маги кланів добре попрацювали й знайшли тих, хто обдарований Зернами. Я знаю, що це нелегка праця, і вдячний кланам за це. Давайте ж привітаємо наших нових учнів. Я запрошую їх сюди разом з кураторами.

Глава Ордену та директор Школи відійшли, а на сцену почали підніматися маги-куратори, ведучи за собою нових учнів. Першою піднімалася Магістр Квіта Лоре. За нею, соромлячись і затинаючись, йшов Гвелінтор — молодший син першого лицаря провінції Еспа. Магічного Зерна у нього не було, зате були зайві гроші у його батька, що вирішив не відставати від іншої знаті провінції і купив для сина місце в Школі. За ним мав йти Нік, але поки він займав місце не на сцені, а біля Глави клану в залі. Наступним піднявся на сцену маг-куратор клану Вогняних Лисиць. За ним йшли три нових учня. Всі були вже одягнені в кольори клану та ще й обвішані дорогоцінними дрібничками. На їх фоні Квіта та Гвелінтор виглядали бідними родичами. Один за одним піднімалися маги-куратори та новачки з інших кланів. У Стовпів та Троянди було два нових учня, у Птахів — один, а куратор Вільних вийшов зовсім один без новачків. Коли всі розмістилися на сцені, знову на середину вийшов директор Школи.

— Ну що ж… Приємно бачити тут стільки новачків. Давно у нас не було такого великого набору. Але це ще не все. У нас є ще претенденти, які хочуть потрапити до Школи, але поки не зв’язані зобов’язаннями з жодним кланом. Їх теж рекордно багато в цьому році. Та, можливо, не всім знайдеться місце. Я запрошую на сцену здобувачів.

На сцену вийшли п’ятеро молодих людей. Було видно, що вони боялися, збилися в купу на краю сцени, не наважуючись зробити зайвий рух.

— Як бачите, у нас п’ятеро претендентів, — продовжив директор. — Процедура вибору не змінилася. Я буду викликати претендента. За традицією та послідовністю глави кланів будуть вирішувати, приймати здобувача в клан чи ні. Главам кланів інформація про претендентів була доведена заздалегідь. Отже, перший претендент — молодий чоловік на ім’я Бамба Амба. Володіє Зерном магії Землі.

На середину сцени з купки переляканих претендентів вийшов молодий темношкірий хлопець. Ніку він дуже нагадав Магістра Зонколана. Правда, комплекцією був трохи меншим.

— Отож приймаємо рішення, — оголосив директор. — Клан Срібних Драконів, Магістре Зонколане, ваше рішення?

— Ні! — відповів Зонколан, піднявшись.

— Зрозуміло. Клан Вогняних Лисиць. Магістре Інгвенья Гкінга, ваше рішення?

— Ні! — відповів маг в протилежному кінці залу, де зібралися маги клану Лисиць.

— Зрозуміло. Клан Кам’яних стовпів. Магістре Ебід, ваше рішення?

— Ми приймаємо до себе учня! — урочисто сказав маг, що піднявся.

— Добре! Учню Бамба Амба, ви прийняті до клану Кам’яних Стовпів. Займіть місце поряд з іншими новачками клану.

Здоровенний Бамба розплився в усмішці й радісний підбіг до свого мага-куратора на сцені.

— Наступний претендент — Імпісі Лона! — продовжив директор і на середину невпевнено вийшла молода дівчина. — Володарка Жовтого магічного Зерна. Управління тваринами. Магістре Зонколан, будь ласка, ваше рішення.

— Ні! — сказав глава клану Драконів.

Так само відмовою відповіли глави Вогняних і Троянди. Главу клану Стовпів пропустили. Це робилося для того, щоб один клан не міг викупити всіх новачків. А ось Глава клану Птахів прийняв до себе юну дівчину, яка радісно побігла до свого куратора. Слідом за нею в клан Вільних потрапив Оджі Гветал — претендент із Зерном магії Повітря. А клан Лисиць забрав собі хлопця на ім’я Аш із Зерном магії Вогню. На сцені залишився стояти тільки Касталатус — хлопець, з яким Нік познайомився у дворі Школи. Він стояв на краю сцени і навіть не піднімав погляду від хвилювання.

— Останній претендент — хлопець на ім’я Касталатус! — оголосив директор. — Дуже рідкісний дар у цього юнака. У нього Чорне Зерно — Зерно магії Некромантів.

По залу пройшлася хвиля шепоту. Всі чомусь вирішили поділитися своїм сприйняттям такої новини з сусідом. Нік повернув голову в бік особливо гучного гурту магів і побачив, як між собою про щось сперечаються глави кланів Лисиць і Стовпів. Ніка пересмикнуло від огиди. Ці двоє здалися йому работорговцями на ринку невільників, які зчепилися через вподобаного раба. У голові промайнув опис Ліни про риси та характеристики кланів. Рішення прийшло миттєво.

— Тихіше, колеги, тихіше! — мало не прокричав директор Школи. І коли шум трохи влігся, продовжив. — Отже, Глави кланів, я сподіваюся, ви вже прийняли рішення. Магістре Зонколане, будь ласка, ваше рішення.

Зонколан почав підійматися, щоб промовити прийняте рішення. Нік здогадувався, яке воно буде. Він схопив його за руку й посадив назад у крісло. Глава клану повернувся і здивовано та зі злістю подивився на Ніка.

— Зонколане, я хочу, щоб ти взяв цього новачка до нас в клан, — дивлячись прямо у вічі тому, сказав Нік. — Будь ласка, зроби це.

— Я не зрозумів, Ніку. Що зробити? — здивувався Зонколан.

— Візьми цього претендента, будь ласка, — наполегливо повторив Нік.

— Ти з глузду з’їхав! Він же некромант! Ми ніколи не брали темних в клан, — почав гарчати Глава клану. — І де я тобі грошей візьму, щоб за нього заплатити? Ріок мене з’їсть!

— Гроші будуть, — спокійно сказав Нік, хоча злі очі Зонколана напроти не віщували нічого доброго. Він дістав з кишені дві розписки по десять тисяч кожна й простягнув Главі клану. — Будь ласка, зроби це.

— Магістре Зонколане, тож яке ваше рішення? — почав наполягати Глава Школи. — У вас було достатньо часу, щоб визначитися.

— Ми беремо в клан Срібних Драконів цього кандидата, — видавив із себе Зонколан.

— Магістре, я добре розчув? Ви берете до себе в клан некроманта? — тепер прийшла черга дивуватися директору.

— Так, ми беремо його в клан! — цього разу голосно і ясно сказав Зонколан. Було видно, що він ледве себе стримує від злості.

— Рішення прийнято. Здобувач Касталатус стає членом клану Срібних Драконів! — оголосив директор.

У залі здійнявся шум. Особливо крики лунали з боку глав кланів Лисиць і Стовпів. Нік подивився на сцену. Касталатус стояв розгублений на своєму місці. Магу-куратору Квіті Лорі довелося самій до нього підійти і за руку відвести до Гвелінтора. Лише Нік сидів і посміхався, схований від усіх під великим каптуром.

Ще не встиг влягтися шепіт та подив у залі від рішення глави клану Драконів, як Зонколан встав і, підштовхуючи Ніка, попрямував до виходу. Нік намагався виглядати якомога непомітнішим на фоні величезної фігури Магістра, але це йому вдавалося погано, тому що всі в цей момент дивилися на Зонколана. Вилетівши кулею з залу, Магістр великими кроками помчав подалі від усіх, при цьому майже тягнучи Ніка за собою. Як тільки вони влетіли в якийсь коридор і зал зник з очей, Зонколан зупинився й скаженим поглядом подивися на Ніка.

— Ти що, спеціально вирішив весь наш план зруйнувати? — мало не закипаючи від гніву, запитав він у Ніка. — Ну навіщо ти вирішив купити цього учня? Ніколи ще за всю історію клану Срібних Драконів у нас не було учня-некроманта. Ну, хотів купити, треба було взяти хоча б Повітряного або Водяного. Напевно, якби ти навіть дуже хотів, то навряд чи придумав би більш витончений спосіб привернути до нас з тобою увагу! Тим більше для чого треба було викидати такі великі гроші на одного учня?! За них можна було найняти на рік невелику армію.

— Магістре, не гнівайся. Гуру мені сказав: «Довіряй своїй інтуїції». Мені здається, що нам стане в нагоді такий маг. Та й наскільки я знаю, хороші маги-Некроманти заробляють великі гроші за свої послуги. Думаю, що темні навряд чи заради простих істот починали б будівництво великого порталу. Можливо, саме від некроманта користі буде більше, ніж від десятка магів Повітря або Води, коли нам доведеться зіткнуться з Темними.

— Гаразд, можливо, ти й правий. Вибач, погарячкував. Просто треба було мене попередити заздалегідь, щоб це не було для мене новиною. Тим більше що це твої гроші і ти маєш право розпоряджатися ними, як забажаєш, — примирливо сказав Зонколан. — Ходімо, я тебе відведу до одного професора. Тобі треба перечекати, поки йтиме Велика Рада. А потім він тебе приведе на зустріч з тими, кому можна довіряти. Також директору Школи та Голові Ордену тебе потрібно показати.

— А цьому професору не треба бути на Раді Магів? — запитав Нік, наздоганяючи Магістра, який швидко віддалявся по коридору.

— Професор Атавхаї Ревера вкрай особливий професор. І дуже не любить відвідувати подібні заходи. Напевно, Ліна тобі про нього розповідала. Колись вони були кращими друзями.

— Так, розказувала. У мене, до речі, є лист для нього від Ліни. Якраз передам.

Нік ледве встигав за Магістром. Лабіринти коридорів та залів, через які вони проходили, злилися в один нескінченний клубок в голові у Ніка. «Якщо б Зонколан зник, я б, напевно, ніколи не вибрався з цих коридорів», — подумав Нік. Через пару хвилин, спустившись на кілька рівнів вниз, вони зупинилися в глухому куті, з якого далі вели лише єдині двері. Але що це були за двері! Висотою близько трьох метрів. Здавалося, що це двері не в навчальний клас, а якісь ворота на арену, як мінімум для слонів. Зонколан постукав і відкрив невеликі, в людський зріст, дверцята, які були частиною величезних воріт.

— Атавхаї, ти тут? — запитав Магістр, заглядаючи всередину.

— Кого там принесло? Ідіть геть! Я зайнятий! — пролунав у відповідь голос, швидше схожий на гарчання ведмедя.

— Та знаю я, як ти зайнятий! Виходь! Це Зонколан.

— А, це ти, друже. Заходь, — гарчання змінилося на гучний, але все-таки більш спокійний і доброзичливий голос.

— Та немає часу. Пізніше поговоримо. Мені треба на Раду бігти. Я тобі гостя привів. Ти доглянь за ним. А через години три приведи його до кабінету директора. Ми вас там чекати будемо, — Зонколан повернувся в коридор і, вже звертаючись до Ніка: — Ти, головне, не бійся. Все буде добре. Через три години професор Атавхаї приведе тебе до директора. Там побачимося.

— Добре, без проблем, — відповів учень, хоча голос за дверима не добавляв спокою та впевненості.

Провівши поглядом Магістра, Нік рішуче ступив за двері. Якби не розповідь Ліни та запевнення Магістра Зонколана, він таки точно кричав би і втікав. Переступивши поріг, він мало не носом до носа зіткнувся з величезним демоном. І хоча він вже бачив демона, коли врятував Ліну, але цей був як мінімум в півтора рази більше. Перед Ніком стояв гігант близько трьох метрів зросту, десь удвічі ширший за Ніка та вагою, напевно, під триста кілограмів. І всю цю фігуру вінчала величезна червона голова із крученими назад рогами. Вираз обличчя демона теж не обіцяв нічого приємного. Пам’ятаючи, що розповідала Ліна про професора, Нік все-таки стримав крик жаху і, трохи заспокоївшись, привітався.

— Доброго дня, професоре! — сказав Нік, наче вітався з милим дідусем-професором з кафедри філософії.

— Незвична реакція… Я не зрозумів… Щось не бачу жаху і переляку в твоїх очах. Невже я схожий на доброго вчителя зі школи?

— Та було у мене таке бажання — покричати і побитися головою об двері. Але, на ваш подив, а мені на радість, один наш спільний знайомий розповів мені про вас. Та й бачив я вже демона раніше. Хоча він і значно меншим за вас був.

— Ну що за життя! Куди цей світ котиться! Учні й ті вже перестали мене боятися! — якось сумно сказав професор. Здавалося, це його серйозно зачепило.

— Професоре, ви не хвилюйтеся. Це, напевно, я один такий чи сміливий, чи дурнуватий. Повірте, інші будуть верещати зі страху і падати непритомними, побачивши вас.

— Ну, гаразд. Не треба мені лестити. Проходь. Як тебе звати?

— Звати мене Нік.

— Дивне ім’я. Ніколи такого не чув. Ну, добре, хай буде Нік, — сказав Атавхаї і подивився оцінювальним поглядом на Ніка декілька секунд. — А чого закрився магічно? Що ти там ховаєш?

— Та нічого особливого. Але були причини, чому мені не варто бути присутнім на церемонії вступу до Школи. Тому й закрився, — Нік промовив заклинання «Поїсто Араї Магік» і зняв перший простий магічний захист.

— А, магія Води, — сказав професор, ще раз подивившись на Ніка. — Я думав, що повноцінного учня привели. З некромантії або з демонології. А ти простим магом Води будеш. І чого треба було закриватися?

— А ви нічого дивного не бачите? Ну, як для учня, що перший день перебуває у Школі? — запитав Нік, трохи ображений такою реакцією професора.

— Справді! Я й не зрозумів відразу. Ти ж повністю ініційований! Ось так дива! І де ж це ти встиг? — запитав Атавхаї вже з більшою цікавістю.

— У мене для вас є лист. Можливо, там будуть деякі відповіді.

— Лист? Дивно. І хто ж міг мені написати? — здавалося, що ця звістка здивувала професора сильніше, ніж загадка з ініціацією Ніка.

Нік дістав з кишені лист від Ліни і простягнув його демону. Той взяв його, покрутив у руках, навіть прочитав якесь заклинання. Напевно шукав захист чи небезпеку, але, нічого не виявивши, відкрив лист. Те, що відбулося далі, настільки здивувало Ніка, що він подумав, що Ліна все-таки вклала якесь заклинання. Прочитавши перший рядок, величезний демон похитнувся і, ніби зрубаний, з гуркотом упав на дупу. Очманіло подивився ще раз на лист, потім на Ніка і тільки й зміг вимовити: «Вона жива. Ліна жива». Далі сталася ще більша несподіванка, ніж реакція демона. Професор, як заведений, перечитував лист ще і ще раз, а з очей лилися сльози. Через кілька хвилин він підвівся, схопив Ніка в оберемок й почав стрибати, немов дитина. Нік із задоволенням порадів би разом з Атавхаї, якби той не стискав його, ніби металевими лещатами. Коли почали тріщати кістки, Нік закричав нецензурними словами. Добре, що професор не розумів української, інакше довелося б потім довго пояснюватися і вибачатися. Очевидно, помітивши, що робить щось не те, демон розкрив обійми, і Нік повалився на підлогу, розтираючи мало не зламані руки.

— Ніку! Це просто найчудовіша звістка, що могла прийти! — радісно прокричав професор. — Ліна була для мене найближчим другом. І коли вона зникла, всі думали, що вона загинула або померла. Я рік не міг заспокоїтися. І тут ти приніс таку новину! Скільки ж їй років зараз?

— Їй сто п’ятдесят чотири роки. Вона прекрасно себе почуває. І я дуже сподіваюся, що вона проживе ще вельми довго, — відповів Нік.

— Так, це дуже багато, навіть для мага. Ми, демони, живемо по триста-чотириста років, та ще ельфи люблять багато сторіч жити. Ну, ти мене порадував! Це треба обов’язково відзначити! — все ще збуджено сказав Атавхаї і потягнув учня в глибину класу.

Наштовхуючись по дорозі на столи та стільці, що стояли в класі, професор протягнув Ніка через весь зал. У задній стіні класу були великі двері. Спочатку вони потрапили в ще одне приміщення, що скидалося на підсобку, повністю завалену дивовижними експонатами та посібниками. За нею було житлове приміщення, в якому і мешкав професор Атавхаї. Поки Нік розглядав просту домівку демона, той дістав столові прилади, келихи і якусь їжу. Сівши за стіл, Атавхаї обережно поставив на стіл кілька пляшок. Деякі з них нагадували Ніку звичайні пляшки з вином, але одна привернула його увагу. Якби це відбувалося десь у ресторані на Землі, то він подумав, що в ній томатний сік, але напроти нього за столом височів справжній демон, і Нік почав сумніватися, що там саме сік.

— А що в пляшці? — не витримавши, запитав він.

— Ти тільки нікому не кажи, — майже пошепки сказав Атавхаї й озирнувся, побоюючись, що їх можуть підслухати. — Це кров. Я ж все-таки демон. Хоча стараюся вживати дуже рідко. Це я тримав на свій День народження. Він, до речі, у мене буде через сорок днів. Але за здоров’я Ліни я не можу не випити.

— Я навіть не беруся вгадувати, чия це кров, — сказав Нік із надією, що професор все-таки збереже таємницю напою.

— Ніку, ти ж не дитина. Це людська кров. Але не хвилюйся. Я не бігаю тане вбиваю людей. Просто іноді мені дозволяють забрати трохи крові у померлих. Частіше у тих, кого страчують за смертельні злочини. Мене не дуже, звичайно, всі люблять, але терплять. Роботи для моїх талантів багато, тож мусять. Ну, гаразд, давай вип’ємо за Ліну! Це найкраща людина, яку я знав за все своє життя.

Вони підняли келихи і спорожнили їх. Нік із простою водою, а демон — із людською кров’ю. Демон від утіхи навіть прикрив очі і завмер на мить, смакуючи напій. Було видно, що це приносить йому величезну насолоду. Цього дивного напою було небагато, тому демон, щоб розтягнути задоволення, наступні келихи наповнював наполовину кров’ю, а наполовину вином. Поставивши порожній келих на стіл, Атавхаї ще раз перечитав лист від Ліни, цього разу вже уважно і серйозно.

— Ніку, а давно ти бачив Ліну? — запитав професор.

— Десь шість днів тому, — відповів Нік.

— Вона була поруч і не заїхала до мене… Ну як же так… — ображено вигукнув демон.

— Професоре, Ліна не хоче повертатися до магічного життя. І просила, щоб поки ніхто сторонній не знав про те, що вона жива.

— А може, ти скажеш, де вона? І я сам її відвідаю. Ну просто немає сил, як хочеться побачити.

— Я б із радістю, але не можу. Ніхто не повинен дізнатися, де Дракониця живе.

— Як шкода! То, значить, це вона знайшла у тебе Зерно й ініціювала?

— Ну, якщо коротко, то так. Ще півроку тому я навіть не здогадувався про існування чарівників і магії. А потім так вийшло, що познайомився з Ліною. Правда, вона знайшла мене ще двадцять років тому, але вирішила, що мені треба дозріти й порозумнішати. І ось тільки зараз настав час мені іти до Школи.

— Дуже дивно. Зазвичай тільки-но знаходять володаря Зерна, одразу відправляють до Школи, правда, якщо вже є вісімнадцять років. А тобі скільки років?

— Мені — сорок два. Старий я вже для навчання в Школі, — почав скаржитися Нік.

— Дійсно, дуже дивно. Але Ліна краще знає, що і коли робити. Хоча не бачу в тобі нічого особливого. Звичайний маг Водяної стихії. Слухай, а яким чином тебе повністю ініціювали? Адже маги можуть тільки первинну ініціацію робити. Невже Ліна навчилася робити повну?

— Ні, не навчилася. Мене, як і належить, ініціював Гуру.

— Нічого собі! Але ж за правилами це роблять через кілька тижнів навчання у Школі. Та й де ви там портал відшукали, і чому Вищий це зробив? Одні загадки з тобою!

— Я думаю, що скоро на частину з них ви отримаєте відповіді.

— До речі, вона доручила мені тебе охороняти і допомагати тобі у всьому. Та ще й такими словами, що якби я не був з ніг до голови червоним, то точно почервонів би. Не знаєш, чому б це?

— Здогадуюся, але мене це не дуже тішить, — сказав Нік. Його досі гнітила впевненість Ліни в його обраності і важливості.

Чаклунка була впевнена у чесності та відданості професора Атавхаї і тому дозволила Ніку розповісти йому хоча б частину правди. Нік думав це зробити пізніше, але ситуація склалася вдало, і він вирішив не відкладати це. Він промовив заклинання «Поїста Ранаксіл» і зняв основний магічний захист Золотого.

— Професоре, Ліна дуже впевнена у вас, тому я можу розкрити трохи таємниці. Але ви повинні розуміти, що все, що почуєте від мене, повинно назавжди залишитися між нами. І Ліна, і я, і Вищий вважають, що краще поки зберегти все в таємниці від сторонніх.

— Та заради Ліни я життя віддам, а не те що таємницю збережу!

— Добре. Тим більше, я думаю, що ваша допомога мені все-таки буде потрібна. Я зняв ще один магічний захист, і якщо ви ще раз магічним зором поглянете на мене, то частина загадки для вас стане зрозумілою.

Атавхаї вимовив слова заклинання і подивився на Ніка. Той не зміг стримати усмішки, коли побачив реакцію від побаченого на обличчі у демона. Йому здалося, що очі Атавхаї стали більші, ніж голова Ніка.

— Оце так! Золотий! Та ще такої сили! Ось так скарб знайшла Ліна. Тепер я розумію, чому вона дала тобі час дозріти. Такий дар тільки дорослому і мудрому під силу застосувати правильно.

— Ну, не знаю, дар це для мене чи тягар і чи достатньо я вже готовий, аби ним скористатися, — Нік сердився, коли його намагалися зробити особливим.

— А як же тобі вдалося змінити колір магії? Я не знаю магів, які могли б це робити. Зазвичай повністю закриваються, а так, щоб міняти колір…

— Та це я у Вищого попросив, і він дав мені таку можливість. Ми вирішили, що треба поки приховати правду, — сказав Нік.

— Нічого собі! Ти у Вищого попросив і він дав?! Ніколи не чув, щоб Вищі щось давали просто так магам, а тим більше учням.

— Ну, ми посварилися трохи спочатку. А потім майже подружилися. Гуру виявився не таким вже й поганим хлопцем, — хвалився трохи Нік.

— Ти мене, напевно, вирішив зовсім сьогодні добити. Якщо у тебе такі друзі та покровителі, як Ліна і Вищий, тоді я за тобою хоч у вогонь, хоч у воду. Ні, все-таки краще лише у вогонь. Нам, демонам, це тільки приємно. Ну, а якщо серйозно, то що натомість зажадав за такі подарунки Вищий?

— Та так… невелику дрібницю, — Ніку сподобалося дивувати демона і він вирішив продовжити. — Лише врятувати магічний Орден Каса або хоча б його частину.

— Ось воно що! Звичайно… Звичайно… Золоті просто так не з’являються. І що ж нас чекає?

— А що може чекати? Велика війна. Спочатку з Земляними і Вогненними, а якщо виживемо, то Темні готують неприємний подарунок. Будують портал, щоб перенести на Фран чи то війська, чи то чудовиськ якихось і з їхньою допомогою завоювати всіх. Ось Гуру й переживає за свій улюблений магічний Орден. Але все це знову ж мені розповів Вищий. Правда це чи ні, я не знаю. Та Ліна вірить йому. Ось для цього всього мене відкопали та відправили вчитися в Школу. Вони якісь ненормальні, думають, що я можу допомогти. Що може зробити один маг в такій війні? Дурість все це, — Нік зупинився, щоб віддихатися і заспокоїтися. Він, як і раніше, гнівався на Ліну й Гуру через їхню віру в нього.

— Оце так новини! А ось у Вищому і в Ліні сумніватися не треба. Не дарма Ліну назвали Срібної Драконицею. Вона мудріша, ніж всі маги разом у теперішній Раді Ордену. Значить, треба готуватися до війни. І коли вона буде? — демон відкинув всю веселість і став зібраним і серйозним.

— Та звідки я знаю? Вищий думає, що з Земляними і Вогненними через рік. А Темні повинні закінчити портал через два роки.

— Ну, час є. Гаразд, нічого думати думи сумні. Мені шанс ще хоч раз побачити Ліну важливіший за сотню воєн. А вона вже випробувала тебе на здібності до магії? Золотим завжди більше дається, ніж звичайним. Може, у тебе і до моїх наук талант є. Оце було б добре! — тільки-но серйозний і заклопотаний демон знову став веселим і задоволеним. Здавалося, що клацнули вимикачем, так кардинально змінювався професор.

— Частину випробувань ми пройшли. А частину не встигли. Ліна казала, що в Школі буде цілий тиждень на випробування. Як вона вважає, ніби Зерно не обділило мене. Дало дуже сильні здібності до Воді і Вогню. Хороші до Повітря і дуже погані до Землі. Зовсім глухо з магією Впливу. Інші види, в тому числі ваші, ми не випробували.

— Кожну хвилину нові відкриття! Такого набору я ще не зустрічав ніколи. Зазвичай навіть Веселковим і Золотим дають тільки пару видів. Ох, чую не просто так стільки всього тобі надавали. Чекають нас непрості часи, — знову засумував професор. І саме тут, ніби вкотре спрацював перемикач, він стрепенувся й забігав біля столу. — А давай ми зараз перевіримо твої здібності до Некромантії і Демонології. Чого тягнути?! Мені дуже цікаво. А то у мене всього два учні, та й ті настільки слабкі, що мертвяка підняти можуть тільки з третього разу, а вже щоб упокоїти, так всі п’ять спроб треба. І це учні третього та четвертого року. Жах. Ну, давай зараз спробуємо тебе перевірити.

— Може, не треба сьогодні. Буде ще багато часу. Такий сумбурний день був. Я, чесно кажучи, втомився, а мене ще, судячи з усього, чекає знайомство з Радою, — почав було відмовлятися Нік. Йому справді не хотілося проходити сьогодні випробування. Він чомусь був майже впевнений у провалі і не бажав так відразу розчаровувати викладача. Але було видно, що всі його відмовки зараз не подіють.

— Ну давай! Це недовго і просто, — професора Атавхаї вже було не зупинити. Він схопив Ніка за руку та потягнув у клас.

Демон був такий збуджений, що розвинув бурхливу діяльність. Він розсунув навчальні столи, залишивши один посередині класу. Пару разів побіг у підсобку і приніс всі необхідні для випробування предмети. Нік розумів, що випробовувати зараз його будуть не у в’язанні светрів, але все одно не зміг стримати нападу нудоти, коли професор поставив на стіл труп кішки і почав навколо нього креслити якісь знаки.

— Ти з Ліною вже проходив випробування, то ж в загальних рисах розумієш, що від тебе вимагається. Ти повинен вимовити заклинання і влити в нього силу, — швидко говорив Атавхаї, закінчуючи креслити щось навколо трупа кішки. — Але з Некромантією та Демонологією все трохи складніше. Для обрядів, які ми зазвичай робимо, треба не просто магічна сила або енергія, а саме темна сила. Це енергія болю, страху, ненависті, смерті. Тоді вона легко вливається в заклинання. Та це зовсім не означає, що не можна для ритуалів Некромантії використовувати звичайну силу. Правда, для цього потрібні перетворювачі звичайної магічної сили в темну. Ними як раз слугують темні чаклуни та ритуали, наприклад, пентаграми. Особливо вони складні для роботи з демонами або подібними істотами. Дивись, для початку ми перевіримо твої здібності до Некромантії. Якщо в тебе є відгук до такої магії, то ця мила кішка, яка подарувала нам свій труп, після заклинання повинна хоча б трохи поворухнутися. Не переживай, далеко вона все рівно не втече, а зможе рухатися тільки всередині знака, який я навколо неї намалював. Це повинен вміти і робити будь-який некромант. Як і ті знаки, що написані на променях пентаграми. Але цьому я вчу своїх учнів чотири роки. Правда, у тих, яких я маю зараз, здібностей не дуже багато. Отже, твоє завдання повторити заклинання «Зеко Горпуа Мугуті» і почати вливати силу в нижню точку пентаграми. А там подивимося, що станеться й чи станеться взагалі. Ну що, ти готовий?

— Готовий, — сумно відповів Нік.

Він став біля столу і спробував сконцентруватися на пентаграмі. Зазвичай йому вдавалося легко зосереджуватися, але труп в центрі малюнка ніяк не давав йому зараз це зробити. Йому довелося закрити очі, щоб відволіктися, тоді відразу стало легше. Він вирішив використовувати невелику кількість сили, так як вчила його Ліна. Зачерпнувши трохи сили, він відкрив очі, сконцентрував увагу на нижній точці перевернутої пентаграми і вимовив слова заклинання. Нік відчув, як сила потекла в пентаграму. Що його здивувало, при входженні в неї сила ніби міняла трохи колір. Якщо до зіткнення зі столом сила була сріблястою, то в місці дотику вона темніла. Він подивився на стіл і побачив, як два промені пентаграми почали горіти вогнем. Більше нічого не відбувалося. Він зрозумів, що вклав занадто мало сили в заклинання. Але з іншого боку, Нік почав розуміти, швидше відчувати, що це випробування може закінчитися успішно. А це означало, що в його Зерні була і частинка темного. Це чомусь його налякало. Йому навіть захотілося перервати випробування, щоб не показувати цього професору. Але подивившись на обличчя демона й побачивши неймовірне очікування дива, він не зміг обдурити того. Цього разу він збільшив кількість сили та домігся того, що вся пентаграма стала горіти вогнем, але кішка залишалася нерухомою. Нік згадав, як важко і якою кількістю сили давалися йому випробування з Геомагії і магії гравітонів, той вирішив, що треба вкладати дуже багато сили, аби отримати відгук. Цього разу він не обмежував кількість, а просто вливав силу в заклинання без зупинки. Промені пентаграми на столі загорілися яскравим полум’ям. Він навіть встиг здивуватися, чому від них не загоряється стільниця. Але всю його увагу зайняла кішка. Нерухомий труп почав ворушитися. Невпевненими рухами кішка стала на всі чотири лапи, мертвими очима подивилася на Ніка і, вже чого він зовсім не очікував, стрибнула на нього. Але польоту не вийшло. Кішка ніби налетіла на невидиму перешкоду, яка відкинула її назад в центр пентаграми. Нік настільки був приголомшений тим, що сталося, що втратив концентрацію та обірвав заклинання. І в цю ж мить на столі замість рухомої кішки він знову побачив лежачий труп. Навіть на якусь мить здалося, що рухи тварини йому примарилися і були плодом його уяви, але, глянувши на сяючого від щастя професора Атавхаї, зрозумів, що випробування він пройшов успішно. Нік відчув сильну втому, начебто він не магічну силу витрачав, а весь день тягав важке каміння. Добре, що поруч опинився стілець. Нік буквально звалився на нього, не в змозі поворухнутися.

— Чудово, чудово, просто неймовірно! — Атавхаї мало не стрибав від радості. — Це, звісно, не чорне Зерно, зате відгук є. Ніку, ти обов’язково повинен займатися і на моєму факультеті. Мої нездари-учні на другому році навчання не можуть до цього часу підняти мерця, а у тебе вийшло з першого разу. Ти чуєш — ми з тебе ще й непоганого некроманта зробимо!

— Професоре, все це, звичайно, добре, але ви самі бачили, скільки сили мені довелося влити в заклинання, щоб виконати таке просте випробування. Я витратив майже половину всього свого запасу. Та й фізично мені це не дуже легко далося. Раніше, займаючись з Ліною, я не відчував такого сильного виснаження при використанні магії.

— Та це, безумовно, так. Хоча я помітив, що у тебе сили більше, ніж у повноцінного мага першого ступеню. Як тобі це вдалося?

— Це поки не моя заслуга. Ліна казала, що мені такі здібності до накопичення магії дало Зерно. І змушувала займатися накопиченням. Весь час повторювала, що для мага дуже важливо розвивати здібності накопичувати якомога більше сили.

— Ось ще одне підтвердження, що не просто так тебе Зерно вибрало і не просто так Ліна дала тобі час вирости. Якщо будеш займатися, ти моїх учнів за півроку обженеш. Ех, шкода все-таки, що в тебе Зерно не чорне. Ти б таким видатним Некромантом міг би стати.

— Виходить, у долі інші плани на мене. Тільки ось відчуття у мене недобре, що грає ця доля мною, як іграшкою.

— А що стосується фізичної втоми, то це пов’язано з тим, що ти поки не навчився правильно силу вливати в заклинання, потрібними порціями, а не всю одразу. Навіть слабке заклинання відгукується в тілі, але ми цього майже не відчуваємо. А вже сильне так взагалі з ніг звалити може. Тим більше, якщо вливати стільки сили, скільки ти витратив. Нічого, ще всьому навчишся. Ну, ти як? Вже отямився? Може, спробуємо ще пройти випробування з демонології. Мені дуже хочеться нарешті отримати хоч одного учня з цієї магічної спеціальності. А то я й сам скоро всі навички втрачу. За останні тридцять років жодного учня хоч з найменшим відгуком.

— Може, все-таки не варто сьогодні це робити? Я вже ледве на ногах тримаюся і витратив половину запасу сили.

— Так у цьому випробуванні для тебе все просто буде. Та й сили там багато витрачати не треба. У демонології головне — правильно складені руни і правильне заклинання. Ти поки посидь, а я все швидко приготую. Відпочивай, — сказав демон, забрав зі столу труп кішки і втік до себе в підсобку.

Спостерігаючи за професором, Нік зрозумів, що сперечатися було марно. Він закрив очі та спробував розслабитися, наскільки це було можливо на жорсткому дерев’яному стільці. Крізь закриті повіки він чув, як у підсобці рухалися якісь коробки, щось падало й гуркотіло, долітали збуджені і радісні вигуки професора незрозумілою мовою, але він не звертав на це жодної уваги. Навіть на незручному кріслі було приємно сидіти і нічого не робити. Але коли він почув поряд кроки професора, зрозумів, що його спокою прийшов кінець.

— Ніку, не спи! Я вже майже все підготував, — голос професора вирвав його з блаженного стану спокою.

Він насилу змусив себе відкрити очі, встати зі стільця та підійти до столу. На щастя, на столі не лежало більше ніяких трупів. Атавхаї стер попередню пентаграму і почав малювати на столі новий малюнок. Цього разу це було коло. Поверх лінії фігури демон накреслив якісь руни, а в чотирьох місцях кола, що співпадали зі сторонами світу, поклав якісь магічні амулети.

— Ну, ось все готово. Ти повинен взяти трохи сили, вкласти в заклинання та подумки направити її в центр кола. Воно звучить так: «Ноєм Валда Тілл Скадел». Це заклинання виклику найближчого чорта. Але вони примхливі, тому, щоб полегшити тобі завдання, ти спробуєш викликати мого друга — чортеня на прізвисько Скадел, що знаходиться в підсобці. Тож, якщо в тебе є хоч краплина дару в цій магії, то проблем з викликом бути не повинно. Запам’ятав? Головне — сили багато не вкладай.

— Давайте спробуємо, — без особливого ентузіазму погодився Нік.

Якби не втома, то це випробування його б навіть порадувало. Ще б пак! Просто так викликати до себе чорта. Та зараз радості й задоволення не було, але відмовити професору він не міг. Він зачерпнув трохи сили й вимовив заклинання, направляючи його в центр кола. Нік сподівався, що, як і в попередньому випробуванні, малюнок на столі почне світитися вогнем, але нічого не відбулося. Може, помилився у словах. Він ще раз зробив всі дії, але результату не було. Чомусь це його абсолютно не засмутило. А ось професор виглядав зажуреним.

— Професоре, як бачите, на жаль, у мене немає здібностей до цього виду магії. Не біда! Значить, буду вчити тільки Некромантію.

— А я так сподівався! Але й справді, буду тебе більше некромантії вчити. Тепер ти точно нікуди від моїх занять не подінешся. Пішли ще вип’ємо й поїмо. Нам скоро на Раду магів треба буде йти.

Професор стер зі столу малюнок, зібрав амулети і вони пішли в житлову кімнату. Проходячи через підсобку, Нік помітив на столі живе чортеня. Він чимось нагадував самого професора, але був маленьким, як лялька. Шкіра у чортеняти була чорного кольору, на голові були маленькі гострі ріжки, а не великі закручені, як у демона, на руках було всього три пальці, а ніс дійсно нагадував більше п’ятачок свинячий, а не ніс людини.

— Бачу, ти помітив Скадела, — сказав Атавхаї, підходячи до клітки. — Знайомтеся, це мій друг Скадел. А це новий учень і, сподіваюся, також у майбутньому мій друг Нік.

— Привіт, Скаделе! — привітався з чортеням Нік.

— Здрастуй, Ніку! — відповіло чортеня. Голос у нього дійсно був швидше дитячий, можна було навіть сказати писклявий.

— Скаделе, нам з Ніком треба буде скоро піти, тож доведеться тобі трохи в клітці посидіти, — сказав демон і поставив на стіл поряд з чортеням середніх розмірів клітку. Той спокійно, звично, зайшов у клітку та влігся на невеличке, майже іграшкове ліжко, що стояло всередині клітки.

— Професоре, то якось дивно тримати друзів у клітці.

— Це не зовсім клітка. Це, скоріше, притулок для Скадела, — відповів Атавхаї. — 3 одного боку, чорти досить хуліганський народ. І дай їм волю перевернуть все догори дригом… Тому, якщо його не замкнути, він точно піде гуляти по Школі. А мені страшенно не хочеться, щоб якийсь переляканий учень спалив його. З іншого боку, це незвичайна клітка. Пруття зроблені з металу, який не дає можливість застосовувати всередині заклинання. Це захист і для самого Скадела, щоб його не викликали заклинанням якісь демонологи. Тому так всім спокійніше, та й він вже звик.

— Не хвилюйся, Ніку. Професор каже правду. Мені тут затишніше й спокійніше, — підтвердив Скадел.

Атавхаї накрив клітку тканиною і вони пішли в кімнату професора. Нік за столом довго вибирав, щоб йому з’їсти, але, подивившись на професора навпроти, зважився тільки з’їсти хліба і запити його водою. Сам же професор активно поглинав страви, що лежали на столі. В основному це було свіже м’ясо і кістки. Звук м’яса, що роздирають, і хрускіт кісток сильно притупив голод Ніка. Наївшись і запивши все немалою кількістю вина, професор задоволений відкинувся на стільці.

— Я бачу, у вас гарний настрій, професоре, — сказав Нік.

— Ніку, досить цих офіційних звертань, — промовив Атавхаї. — Ти ж не молодий хлопчисько, а дорослий чоловік. Ліна попросила мене потурбуватися про твою безпеку. І я дуже сподіваюся, що ми станемо гарними друзями. Та й відчуваю, що нам з тобою немало доведеться пережити. Тож давай домовимося: на заняттях і при сторонніх я для тебе професор. А в решту часу просто Атавхаї або Атав. Це так Ліна любила мене називати.

— Нехай буде так, Атаве. Тоді я ще трохи тобі поліпшу настрій.

— А чи не занадто багато хороших новин за один день?! Я і так після новини про те, що Ліна жива, найщасливіший демон!

— Гарних новин багато не буває! Я хотів відразу сказати, але в метушні забув. А зараз згадав. Я на представленні купив учня. Хоч і розлютив цим Зонколана сильно. Сподіваюся, він уже заспокоївся.

— Ну, купив, то й купив. Хоча навіщо треба було такі гроші викидати?

— Зонколан так само сказав. І мало не вбив мене. Але не це головне. Так ось — у хлопця чорне Зерно. І дуже сильне.

— Ось це так новина! Чого ж ти одразу не сказав! — професор аж підстрибнув зі стільця.

— Та кажу ж — забув. Але є в мене одне прохання до тебе. Я розумію, що говорю нісенітницю. Цей хлопчина з дуже світлою душею. Я навіть не знаю, як він далі буде вчитися, але пообіцяй мені, що душа хлопця такою й залишиться. Не треба його робити темним.

— Ну й умови ти мені ставиш. Якщо йому судилося стати сильним Некромантом, то він стане темним.

— Але ти ж не став. Ось і зроби так, щоб і його це минуло. Ну що, домовилися?

— Добре. Я постараюся, — пообіцяв демон. Він подивився на пісочний годинник, що стояв на столі, і підхопився. — Щось засиділися ми з тобою, Ніку. Пора вже на Раду бігти. А то ці старі точно лаятимуться й бурчатимуть.

Вони вийшли з класу та швидкими кроками пішли на Раду магів. Попереду поспішав Атавхаї, а Нік намагався не відстати. Через дві хвилини Нік зрозумів, що стежити за маршрутом у нього не виходить, вся увага була зосереджена на спині демона. Незабаром вони все-таки дісталися до кабінету директора Школи, де мали зібратися головні дійові особи магічної Ради. Вони зупинилися біля дверей, щоб віддихатися.

— Таки запізнилися, — сказав Атавхаї. — Нічого, нехай трохи погніваються. Ну що, Ніку, ти готовий?

— Ще кілька секунд. Потрібно віддихатися і трохи причепуритися, — відповів Нік, намагаючись відновити дихання та поправити одяг, який розтріпався від швидкої ходьби.

— Досить вже, пішли. Ти не дівка на виданні. І так добре.

— Атавхаї, ти ж не хотів туди іти. Може, мені самому зайти?

— Ні! Ти лист від Ліни пам’ятаєш. Віднині я за тобою постійно наглядатиму. А вже щоб залишити тебе наодинці з цими старими надутими упирями — не дочекаються. Та й мені подобається лякати їх своєю присутністю. Ну, ходімо!

Професор відкрив двері та підштовхнув Ніка всередину кімнати. Скоріше, це був невеликий зал. Хоча двері були трохи замалі для демона і йому довелося сильно нахилятися, щоб увійти, але всередині перед Ніком відкрилася досить велика й висока кімната. Одна стіна була повністю з вікон, і вечірнє сонце заливало її м’яким світлом останніх променів. Навпроти входу починався довгий стіл, на чолі якого сидів директор Школи Магістр Хеган. Нік не міг визначити, скільки йому років. Маги жили набагато довше звичайних людей, але цей виглядав літнім навіть серед магів. За столом сиділо ще з десяток магів, декого він бачив на урочистій частині. Серед них був Зонколан, що трохи заспокоїло Ніка.

— Щось не дуже ви пунктуальні, — сказав невисокий і теж немолодий маг, що сидів першим по праву руку від директора Школи. — Прикро, що учень змушує чекати на себе членів Ради.

— Перепрошую, шановні колеги, але він через мене спізнився, — Атавхаї став перед Ніком, приймаючи гнів на себе.

— Що ж, це у вашому стилі, шановний професоре, — сказав той самий маг. Було помітно, що він тут головний, а не господар кабінету. Придивившись уважніше, Нік упізнав у ньому Главу магічного Ордену. — Приєднуйтеся до нас, професоре Атавхаї. А ви, Магістре Зонколане, представте нам учня вашого клану й поясніть, будь ласка, чому його не було на представленні учнів, що є значним порушенням правил Школи. І навіщо ми тут повинні з ним знайомитися. І головне — чому тільки кілька членів Ради ви попросили для цього залишитися.

— Шановний Магістре Нуфо і шановні колеги! — почав промову Магістр Зонколан, піднявшись зі свого місця. — Я ще раз прошу вибачення за моє прохання порушити наші правила заради цього учня й залишитися тут саме в тому складі, на якому я наполягав. Але ситуація і ті новини, про які ви дізнаєтеся, змусила мене вчинити саме так. Дозвольте представити вам учня Школи від клану Срібних Драконів. Його звати Нік.

— Чудово! — перебив Зонколана один із магів, що сидів навпроти. — Що особливого в цьому учневі, крім того, що він вже зовсім не молодий.

— Не поспішайте, Магістре Вута Еста. Зараз все дізнаєтеся. — відповів спокійно Зонколан і, повернувшись до Ніка, попросив. — Ніку, розкажи, будь ласка, шановним колегам, для чого вони тут зібралися.

— Магістр Зонколан правильно сказав, що інформація, яку тут буде озвучено, не для всіх, але дуже важлива для магічного Ордену, тому вас запросили, — почав розповідати Нік. Він не знав, чи можна довіряти всім, хто сидів у кімнаті, тому обережно підбирав слова й вибирав інформацію, яку безпечно було б розкривати. — Ще сто днів тому я не знав, що володію магічним даром. Так вийшло, що мене знайшла маг на ім’я Ліна. Тут усі її знають як Ліну Срібну Драконицю.

— Це брехня! Всі знають, що Магістр Ліна померла багато років тому! — схопився зі свого місця все той же невгамовний маг, якого Зонколан назвав Магістром Вута Еста.

Нік навіть відчув, як хтось намагався прочитати його думки. Він подумки посміхнувся, знаючи, яке розчарування чекає цього мага. Кімнатою пройшовся легкий потік шепоту. Маги тихо перемовлялися один з одним.

— Ліна припускала, що саме так і думають маги Ордену, тому написала вам листа, — спокійно продовжив Нік, не звертаючи увагу на недовірливого мага.

Він дістав з кишені лист та передав його професору Атавхаї. Той встав, підійшов до Магістра Нуфо і в свою чергу передав листа йому. Нік помітив, що частина магів, поряд з якими проходив демон, лякливо групувалися і намагалися відхилитися від нього, як від прокаженого. Глава Ордену розкрив лист, уважно подивився на текст і підпис та передав його директору школи Магістрові Хегану. Той у свою чергу оглянув підпис і повернув лист Нуфо.

— Я засвідчую, що це почерк та підпис Ліни Срібної Дракониці, — сказав директор і оглянув присутніх. — Це дуже хороша новина, що Ліна жива. Але чому ж вона не прибула в Школу разом з вами, Ніку?

— Вона не хоче повертатися до активного магічного життя і бажає залишатися там, де вона зараз живе у мирі та спокої, — відповів Нік. Правда, химерність фрази дратувала його самого, але так говорила йому сама Ліна. — Прошу прочитати лист, який вона вам адресувала.

— Одну хвилинку, Магістре Нуфо! — сказав директор Школи, не даючи тому почати читати листа. — Магістре Зонколане, ви можете сказати нам, де знаходиться Ліна. Мені б дуже хотілося її провідати.

— На жаль, я цього не знаю, — спокійно відповів Зонколан, нітрохи не зніяковівши від власної брехні. — Це знає тільки Нік. Але, очевидно, на прохання Ліни, він навіть мені цього не сказав.

— Ага, точно. І мені не сказав. Хоча я йому погрожував ноги вкоротити! — раптом вліз у розмову професор Атавхаї. — Ви ж знаєте, якими друзями ми були з Ліною!

— Ніку, скажіть, а чи знаєте ви, а також чи можете нам сказати, де знаходиться Магістр Ліна? — не припиняв спроби Магістр Хеган.

— Ні, я так само не знаю, де живе Ліна, — відповів Нік, гніваючись на Зонколана, який нахабно перевів стрілки на нього.

— Шкода, дуже шкода, — промовив незадоволено Хеган. — Але ми повинні поважати бажання Ліни. Магістре Нуфо, будь ласка, вибачте мене за те, що перервав вас. Прочитайте нам листа Ліни.

— «Шановні члени Ради! — почав читати листа Магістр Нуфо. — Навіть ті з вас, хто не знав мене особисто, напевно, чули про моє існування. І прислухаються до моїх слів. Я шкодую, що цим листом і тим фактом, що ще жива, знову багатьом з вас додала неприємних миттєвостей. Але не засмучуйтеся сильно, я не збираюся повертатися в Тротс. Єдине, для чого я написала лист, це прохання: поставтеся до всього, що вам повідомить Нік, з належною увагою. Інакше, рано чи пізно, ви дуже дорого заплатите за свою безпечність, жадібність, дріб’язковість і гординю. Щиро ваша Ліна».

Глава Ордену закінчив читати лист Ліни, і в кімнаті запанувала тиша. Нік бачив, що і сам лист, і його зміст в деяких викликали злість, в деяких — страх, але були й такі, які раділи цій вісточці від Ліни. Кожен думав про своє. Мовчання затягувалося, тоді Глава Ордену звернувся до Ніка:

— Ну що ж, Ніку, я сподіваюся, що всі в цій кімнаті з розумінням та повагою поставилися до слів великої Срібною Дракониці. — Нік помітив, як при цих словах у багатьох від злості і гніву почервоніли обличчя. Але вони прийняли рішення поки відкрито не висловлювати своїх емоцій. — Тому ми чекаємо від тебе подальшої розповіді, а також новин, про які згадувала Ліна у своєму листі.

— Я радий, що ви всі переконалися в правдивості моїх слів, — продовжив Нік свою розповідь. — Ліна розказала мені про магічне Зерно, яке я маю, та порадила вступити до Школи. Не приховую, я не особливо хотів приймати її пропозицію, але зрештою погодився. Через те, що до початку навчання було ще багато часу, Ліна вирішила провести первинну ініціацію Зерна, щоб підготувати мене до Школи. Що власне і зробила. Ми почали займатися початковими вправами з магії. В один з днів Ліна повідала, що мені треба буде передати в Школу повідомлення, яке вона отримала від Гуру.

— Все це якась маячня! — знову перебив Ніка Магістр Вута Еста. Схопившись зі свого місця, підвищивши голос майже до крику і розмахуючи руками, він продовжив: — Усі присутні тут прекрасно знають, що ніякий маг, навіть Магістр, не може зв’язатися з Вищим без порталу. Та й то тільки з одиницями він розмовляє.

— Шановний Магістре Вута Еста, — начебто не звернувши увагу на істерику мага, продовжував Нік, — напевно, ви праві. Спілкування з Вищим — це рідкість, і воно неможливе без порталу. Я не знайомий з усіма правилами та секретами магічних Орденів та магічного світу. Я всього лише людина, у якої виявили Зерно і якого попросили передати вам деяку інформацію. Як пояснила мені Ліна, цю інформацію вона отримала від Вищого в одному зі стародавніх загублених порталів, і звичайно ж, де він знаходиться, я вам сказати не можу, бо не знаю цього.

— Та як можна цьому вірити?! — не вгамовувався Вута Еста. — Такого бути не може! Та подивіться на його вік! Він явно шпигун, підісланий нам іншим магічним Орденом. І я не здивуюся, якщо це Темні!

— Ви що, не довіряєте словам Ліни?! — почув Нік грізне ревище професора Атавхаї, який піднявся і готовий був голими руками розірвати Вута Еста. — Та я вас за це!..

Він не встиг договорити, як втрутився Глава Ордену.

— Ану, всі заспокойтеся! Заспокойтеся, я сказав! — голосно повторив Нуфо. — Магістре Вута Еста, з якого це часу ви сумніваєтеся у словах Ліни? А ви, професоре, сядьте. Нам ще тут поєдинку не вистачало. Я ще раз повторюю всім: я абсолютно довіряю Ліні. І в мене немає підстав не вірити словам цього учня. Всіх закликаю до порядку та спокою. Давайте нарешті дослухаємо, що нам розповість Нік. Прошу вас, Ніку, продовжуйте.

— Дуже вдячний вам, Магістре Нуфо, — продовжив Нік, ніби нічого не трапилося. — Як я вже сказав, інформацію Ліні передав Гуру. За його відомостями, Темні готують велику війну з метою захопити весь магічний світ Франа. Тому вони будують гігантський портал, щоб перенести на Фран якихось істот для успіху у війні. Для закінчення робіт їм знадобиться приблизно два роки. За цей час вони хочуть спровокувати війну між Земляними і Вогненними проти Тротса. Це послабить всі сторони конфлікту та допоможе Темним потім легко виграти. На жаль, це все, що я мав передати вам від Ліни.

У кімнаті піднявся страшенний галас. Всі, перебиваючи один одного, намагалися висловитися. Ніку стало легше. Всі про нього забули після таких новин. Нічого не було зрозуміло, і Глава Ордену ще раз закликав усіх дотримуватися тиші та порядку.

— Ніку, скажіть, це все, що передав нам Гуру? — запитав Нуфо, звертаючись до Ніка. — Він не пояснив, чому вирішив зробити це через Ліну, а не безпосередньо нам?

— На жаль, він більше нічого не передав і не пояснив, чому вибрав такий незручний шлях передачі інформації. Він тільки сказав Ліні, що, можливо, поговорить з вами під час ініціації нових учнів, — відповів Нік.

— Ну що ж, гаразд. Нам є над чим подумати. Колеги, давайте не ухвалювати рішення зопалу. Час уже пізній, день сьогодні був довгим і важким, зберімося завтра та все ретельно обговоримо на свіжу голову, — запропонував Нуфо.

Кілька магів згаряча схопилися і намагалися щось сказати, але Глава Ордену обірвав їх.

— Шановні, не зараз. Обговорімо все спокійно завтра вранці. Прошу вас, заспокойтеся! На сьогодні Раду закінчено. Я попрошу Магістра Булура і професора Логгі Влам залишитися. Нам треба кілька поточних питань розглянути.

Було видно, що дехто хотів продовжити обговорення сьогодні, але не посміли заперечувати Главі Ордену. Маги вставали і покидали кімнату. Нік хотів теж піти, але Зонколан знаком дав зрозуміти, що йому теж треба залишитися. Разом з Ніком залишився й Атавхаї. Коли всі вийшли, Магістр Нуфо особисто вийшов у коридор перевірити, чи не залишився хтось за дверима. Повернувшись, він сів на своє місце. Вигляд у нього був дуже незадоволений. У кімнаті залишилися тільки шість магів, разом з Атавхаї і Зонколаном. Очевидно, про такий розвиток подій Зонколан заздалегідь домовився з Главою Ордена. Для решти це була несподіванка.

— Гаразд, Зонколане, залишилися тільки ті, кого ти хотів бачити. Я не розумію, навіщо все це. Нам дійсно треба було обговорити на Раді новини, що приніс Нік. Кажи, що ти задумав. Я вже втомився від сьогоднішнього дня, — невдоволено сказав Нуфо.

— Вибач, друже Нуфо, і ви, колеги, також, — примирливо відповів Зонколан. — Я розумію, що вам треба було обміркувати новини. Але, думаю, деяка додаткова інформація буде вам корисна для прийняття рішень. Тут залишилися тільки ті, кому я майже беззастережно довіряю такому довіряє Ліна. Ніку, можеш продовжити.

— Ну, якщо тут залишилися тільки свої, то ще трохи інформації для роздумів. Я не обманював шановну Раду, коли сказав, що познайомився з Ліною не надто давно. Але Ліна ще двадцять років тому знайшла мене і визначила, що я володар Зерна. На певний час вона вирішила не давати мені про це знати, приховати Зерно і не ініціювати мене. Вона гадала, що мені треба дозріти. Стати більш дорослим та мудрим для того, щоб впоратися із тим даром, що був у мене всередині. І ось на початку пори Дарів, переговоривши з Вищим, вона постановила, що настав час зробити з мене мага. Вона провела обряд первинної ініціації, а далі, як я вже казав, займалася зі мною. А ось тепер деякі деталі, що були приховані. За рішенням Ліни та Гуру, Вищий провів обряд повної ініціації. Вони розсудили, що це треба зробити до того, як я потраплю до Школи, аби не привертати до мене зайвої уваги недоброзичливців в процесі ініціації. Тому інформацію про плани Темних Гуру передав не тільки Ліні, але й мені особисто при ініціації.

Нік зупинив свою розповідь і вимовив подумки заклинання «Поїста Ранаксіл».

— Щоб вам було все зрозуміло, я щойно зняв весь свій магічний захист. Можете тепер подивитися на мене магічним зором і ви зрозумієте, чому знадобилася така конспірація, — додав він.

Всі присутні в кімнаті, крім Атавхаї і Зонколана, промовили заклинання магічного зору та подивилися на Ніка. Той бачив, як від подиву змінювалися вирази їхніх облич. Здавалося, що вони дивляться не на простого учня, а на якесь диво світу.

— Неймовірно! Та він же Золотий! — чулося з усіх боків.

Ніку стало некомфортно і він, промовивши заклинання, знову повернув собі магічний захист.

— Ну що ж, Зонколане, тобі вдалося нас здивувати. І тепер я розумію, до чого всі ці заходи. Якщо інформація про підготовку до війни правда, то Ліна і Вищий зробили нам дійсно неоціненний подарунок.

— Це поки не подарунок, а тільки шанс, — остудив Зонколан радість магів. — Чому я попросив залишитися ще й Магістра Булура і Професора Логгі Влама? Нік поки ще тільки учень і нам треба як найшвидше зробити з нього сильного мага. Ніку, розкажи, будь ласка, про результати випробувань.

— Ми з Ліною пройшли декілька випробувань, щоб визначити мої магічні здібності, — продовжив Нік слова Зонколана. — Дуже сильні здібності в магії Води й Вогню. На мою думку, з вогнем навіть трохи краще, але Ліна вирішила, що основна спеціалізація Води буде більш непримітною. Гарні здібності в магії Повітря. Дуже погані в магії Землі. Зовсім не було відгуку в магії Впливу. Та ось ще, мало не забув. Були відгуки в Геомагії і магії Гравітонів. Начебто все.

— У мене просто немає слів! — після деякої паузи сказав Нуфо. — Я в своєму житті не зустрічав жодного мага, у якого були б гарні здібності хоча б до двох видів магії. А тут такий набір! Зонколане, ти розумієш, скільки йому треба буде займатися! Та тут роботи на десяток років! Правда, яких у нас немає. Магістре Булуре, ви оцінили завдання? Вам треба буде зайнятися Ніком особисто. Теж стосується і вас, професоре Логгі Вламі. Я розумію, що швидше за все учнів першого року навчатиме Магістр Вута Еста. Ми поки не можемо привертати до Ніка уваги, тому треба буде вигадати, як і чому учень буде ходити саме до вас на заняття. Ми на випробуванні скажемо, що з магії Повітря і Вогню у Ніка є відгук, але слабкий. Вута Еста не захоче з ним возитися, а учень проявить ініціативу, тому й буде з вами обома займатися. Треба зробити так, щоб він був один на цих додаткових уроках. Там ви визначите його можливості й складете програму занять. Я навіть не уявляю, як ти, Ніку, все це будеш встигати. Зонколане, я сподіваюся, з Магістром Квітою Лоре ти вже домовився про особливу увагу до Ніка на заняттях з магії Води. Тим більше, що для всіх вона у нього буде головною.

— Так, звичайно. Я вже з нею поговорив. Все буде добре, — відповів Зонколан.

— Хвилиночку, добродії, — втрутився в розмову Атавхаї. — Що за несправедливість! Завантажили його на повну, а мені що залишиться? Ніку, ти чому їм не сказав про наші випробування?

— Атавхаї, ну що ще за випробування? — втомлено запитав Нуфо.

— Ви такі молодці, вже все вирішили! — демона вже було не зупинити. — Поки ми чекали закінчення Ради, Нік пройшов випробування на здатність до магії мого факультету. І ось що я вам скажу: у нього хай і не талант, але непоганий відгук у некромантії. Тому міняйте ваші плани і виділіть мені час на заняття з Ніком. У мене й так лише два «інваліди» вчаться.

— Ще й тут здібності! Ніку, може ти не будеш більше випробування проходити, ну хоча б кілька найближчих років, треба спочатку з тим, що є, впоратися, — гірко пожартував Нуфо. — Добре, Атавхаї, знайдемо й тобі час на заняття, тим більше гарний некромант завжди потрібен. І не скаржся! Он Зонколан тобі сьогодні купив хлопця з Чорним Зерном. Тож тобі буде з ким займатися. Все. На сьогодні новин і рішень досить. Я вже втомився, а мені ще додому до себе добиратися. Директоре Хегане, я думаю, що ви зможете правильно організувати навчання нашого нового учня. І постарайтеся все зробити так, щоб у решти викладачів та учнів не виникало зайвих та непотрібних запитань.

— Не турбуйся, Нуфо, я завтра почну планувати заняття всіх учнів і приділю Ніку особливу увагу. Ти ж пам’ятаєш, у нас завтра ще Рада з приводу новин, які Нік приніс. Може, тобі краще залишитися на ніч у мене в гостях, щоб не витрачати час на дорогу?

— Прекрасна ідея, Хегане! Із задоволенням скористаюся твоєю гостинністю. Ну, ніби на сьогодні все. Зонколане, ти вирішив питання з поселенням Ніка?

— Ображаєш, Нуфо. Все вирішив. Не турбуйся, — відповів Зонколан і потягнув Ніка до виходу з кабінету директора.

Вони вийшли і знову розтяглися нескінченні лабіринти коридорів Школи. Зонколан поспішав. Він хотів потрапити до себе додому відпочити. День у нього був так само довгий, важкий і нервовий, як у Ніка.

— Зонколане, почекай, — Нік зупинився і покликав Главу клану.

— Ніку, давай я тебе відведу до кімнати, а всі проблеми вирішимо завтра, — втомлено відповів Зонколан.

— Я розумію, що ти втомився і поспішаєш додому, але я за цілий день нічого не їв. Давай ти мене відведеш на кухню, а потім підеш до себе. А я вже якось сам доберуся до своєї кімнати, — наполегливо сказав Нік.

— Оце так! Я зовсім забув, що ти навіть не снідав. Я встиг пообідати з іншими Магістрами. Ти правий. Я тебе відведу на кухню. Там щось знайдемо тобі перекусити. Там завжди є чергові кухарі. Потім вони тобі покажуть дорогу до твоєї кімнати.

На щастя Ніка, шлях до кухні виявився короткий і вже через декілька хвилин він за запахом відчув, що наближається до бажаної їжі. Вони завернули за поворот і з ходу налетіли на людину. Нік не бачив, хто це був через широку спину Зонколана. Виглянувши, він побачив переляканого учня, який намагався нишком відступити від грізного Глави клану Драконів. Але це в нього виходило погано. Учень був великих розмірів і не стільки у висоту, як у ширину. Його велике тіло різко контрастувало з, на диво, приємним і навіть дитячим обличчям.

— Матотору, що ти тут робиш вночі? — громом серед тиші пролунав бас Зонколана. — Ти знову внадився на кухню за їжею. Ти колись лопнеш від переїдання!

— Пане Магістре, будь ласка, не карайте мене. Я більше не буду, — видавив із себе учень. — Я вже біжу до себе.

— Стій на місці, — вже тихіше продовжував Зонколан. — Ніку, знайомся. Ось ця безрозмірна і вічно голодна істота — учень нашого клану, Матотору. Він раніше нас прибув до Школи, щоб підготувати кімнати клану. Але, мабуть, він за цей час вже встиг ґрунтовно спустошити кухню. Ти хоч підготував все, про що ми говорили?

— Так, Магістре, я все зробив. Тільки зголоднів сильно… — на обличчі Матотору вже не було страху. Він зрозумів, що сьогодні його вже не каратимуть.

— Гаразд. У мене немає часу. Відведеш Ніка на кухню, щоб його погодували. А потім покажеш йому дорогу до його кімнати. Він буде жити в п’ятдесят сьомій. І взагалі будеш йому у всьому допомагати перший час. Ти все зрозумів?

— Звичайно, Магістре! Все зроблю!

— І дивись мені! Якщо ще раз мені поскаржаться, що ти вночі грабуєш кухню, покараю, — не дуже грізно й швидше для профілактики сказав Зонколан і вже зібрався йти, але зупинився, так, ніби щось пригадав.

— Ніку, зачекай. Трохи не забув. Ось ключ від твоєї кімнати. Покажеш Багукхану, він пропустить. Я його попередив про тебе, — сказав Зонколан і віддав Ніку дивної форми ключ. Розвернувся і швидко пішов геть.

— Ну що, давай знайомитися! — Нік простягнув учневі руку для вітання, чим немало збентежив того. Зрозумівши свою помилку, він швидко прибрав її, зробивши вигляд, що нічого не сталося. — Мене звати Нік. Я новий учень клану. Яке твоє ім’я, я вже знаю. Показуй дорогу на кухню, а то я з ранку нічого не їв.

— Гаразд, ходімо! — Матотору розслабився і вже почав поглядати на Ніка з цікавістю. — А скільки тобі років? Ти вибач, але я ще не бачив учнів твого віку.

— Ну, так вже вийшло. Мені сорок два роки. Майже старий, — відповів Нік і посміхнувся, згадавши всі зауваження з цього приводу, які він отримував від Ліни. — Давай вже підемо поїмо що-небудь. Бо я не лишень голодний, але і втомився. Дуже спати хочеться.

— Вибач. Та власне ось вона, кухня, — сказав товстун, відкриваючи двері. І як тільки голова Матотору зникла всередині, з кухні долинула лайка.

— Це знову ти! Ти ж тільки кілька хвилин тому пішов. Та ти зжер вже тижневий раціон учня. Коли ж ти лопнеш! — пролунало через двері.

— Клу, ти все не так зрозумів! Я б і радий ще трохи поїсти, але цього разу мене послав Магістр Зонколан. Треба нагодувати нового учня Школи, — примирливо сказав Матотору.

Після того, як немаленьке тільце учня повністю влізло в кухню, Нік зміг пробратися повз нього і зайти всередину. Перед товстуном стояв зовсім не схожий на кухаря молодий хлопець, досить скромної комплекції. Особливо це було помітно на фоні Матотору. Червоний від злості, він був готовий вигнати нахабу зі своєї кухні пристойним черпаком. Нік зрозумів, що пора втрутитися, а то доведеться вести нового знайомого ще й до лікаря.

— Доброї ночі, юначе! — сказав Нік, встаючи між черпаком і Матотору. — Вибачте за пізній візит, але, на жаль, мене затримали на Раді, а я зранку не їв. Мене звати Нік. І я новий учень цієї Школи.

— Ну тоді добре. Вибачте, — сказав кухар і опустив грізну зброю. — Мене звати Клу. Просто Матотору тільки що цілу годину тут наїдався. А я весь день на ногах. Вже й поспати пора хоч трохи. Скоро треба буде на сніданок заготовки робити.

— Я вас не затримаю на довго. Мені б перекусити щось швидко та прилягти, — сказав Нік і позіхнув. Спати вже хотілося навіть більше, ніж їсти.

— Що ж мені вам приготувати? — запитав Клу.

— Та нічого готувати особливо не треба. Шматок хліба, м’яса трохи, сиру та запити чимось. Я сподіваюся, що завтра наїмся більше.

— Може, все-таки щось приготувати? Я для того тут і чергую, щоб годувати учнів та викладачів, які пізно повертаються. Мені не важко.

— Не варто. Тільки те, що я попросив, — сказав Нік, щоб швидше відправитися спати.

— Як скажете. Я зараз швиденько все принесу з комори. Ви тільки прослідкуйте, аби цей товстий ненажера в каструлі не ліз.

Через пару хвилин Клу повернувся, несучи на таці все, що просили. Нік за цей час як мінімум три рази рятував каструлі від пустотливих рученят товстуна, і тим не менш той вже щось жував.

— Ніку, я зараз вам поставлю у залі, — сказав Клу.

— Послухай, Клу. Не мороч собі голову. Постав десь тут. Я швидко перекушу і ми підемо, — відмахнувся від пропозиції Нік.

Кухар зрадів, що його позбавили від зайвої біганини та поставив тацю прямо на плиту, що вже охолола. Нік підсунув стілець до плити і всівся, щоб повечеряти. За спиною влаштувався Матотору і його руки вже тягнулися до таці з їжею. Нік розвернувся й докірливо подивився на учня.

— Матотору, ще раз полізеш, зламаю руку, — з посмішкою сказав Нік. — І взагалі, відійди до дверей та не заважай мені їсти.

— Гарно ж ти, Ніку, починаєш навчання в Школі. А між іншим, я вже другий рік навчатимуся тут. А ти тільки перший день. Тож міг би бути більш люб’язним, — сказав товстун, але все-таки відійшов від плити до дверей.

— Гаразд, не ображайся. Не буду ламати тобі руку. Я ж не звір, — відповів Нік. І після паузи, розсміявшись, додав: — Так, лише палець зламаю. Ну, може два. Щоб запам’ятав надовго. Ну годі, жартую я. Слухай, Клу, я буду жувати, а ти, щоб я не заснув, розкажи, чому вибрав кухню, а не якесь інше ремесло.

— Ну, з цим все просто. Мої батьки шеф-кухарі у Школі. Тому я з дитинства кручусь на цій кухні. Хто з мене ще міг вирости, крім кухаря. Та й подобається мені готувати. Скоро назбираю грошей, здам іспити і поступлю в гільдію кухарів. Потім кілька років практики, отримаю Майстра і буду, як батьки. Може, навіть колись доросту, щоб готувати в королівському палаці.

— А що, бути кухарем в палаці краще, ніж тут, у Школі. Мені завжди здавалося, що від королів краще бути подалі. А то не сподобається їжа, то голову відрубати можуть, — промовив Нік, дожовуючи саморобний бутерброд.

— Та ні! Король у нас прекрасна людина. А готувати в палаці — це дуже почесно. Але туди беруть лише найкращих. Там такі бенкети бувають! Мені батько розповідав. Він там інколи допомагав кухарям, коли їхній шеф-повар хворів, — Клу аж почав ходити по кухні від збудження.

— Раз ти і так бігаєш, принеси мені щось попити.

— Вже біжу. Я вам соку наллю, — прокричав Клу, тікаючи в комору.

— Ніку, а можна і мені сік? — попросив Матотору. — Я б звичайно, з великим задоволенням келих винця доброго випив. Тут справді добротні вина. У нас в клановому замку таких немає.

— Так, не наглій! Сік — будь ласка. А ось вино — ні, — відповів Нік.

Клу приніс цілий графин соку. Виявилося, це чудовий апельсиновий сік або щось дуже на нього схоже. Нік з насолодою випив дві склянки і відкинувся на стільці. Сил встати у нього вже зовсім не залишилося. Поруч чулося веселе плямкання товстуна. Цей примудрився не тільки соку собі налити, але й залишки сиру та м’яса відправити собі до рота.

— Спасибі тобі, Клу! — сказав Нік, важко піднімаючи себе зі стільця. — Нам вже час йти. Матотору, досить їсти. Ходімо, покажеш мені дорогу до кімнати.

— Це тобі за турботу! — сказав Нік і простягнув кухарчуку золоту монету.

— Нічого собі! — вирвалося у товстуна й залишки м’яса полетіли з його рота на підлогу. — Та за такі гроші можна тиждень в пристойному шинку їсти.

— Це справді дуже багато, — з деяким острахом виговорив Клу. — Я і так повинен був вас нагодувати. Для цього я чергував сьогодні.

— Бери, бери. Вважай, що це невеликий внесок на твій іспит. Я людина тут нова і поки не дуже добре знайомий з вашою їжею, а поїсти люблю, тому буду приходити іноді до тебе вечорами перекусити. Домовилися?

— Завжди буду радий вас бачити! Матотору скаже вам, коли я буду чергувати, — відповів Клу та обережно взяв золотий у Ніка, ніби це був коштовний камінь.

— І ще, Клу, два прохання. Все, про що ми з тобою говорили і що тут відбувалося, нехай залишається нашою таємницею. І останнє — припини мені викати. Називай мене на ти. Згода?

— Згода! Добраніч, Ніку! Радий був познайомитися!

— І тобі добре виспатися, — сказав Нік і виштовхав Матотору з кухні. — А тепер веди мене в палати.

— Що? — перепитав товстун.

— Нічого! Давай веди швидше, а то я засну зараз по дорозі й будеш мене тягнути.

Очі злипалися, і знову дорога по коридорах приміщення злилася в один сірий проліт, але в голові майнула думка, що Школу треба обов’язково ретельно вивчити. Вони пройшли вже з десяток коридорів та переходів і вийшли у невеликий зал. Він був порожнім, тільки на протилежній стіні були великі двері, а поруч з нею дерев’яна конторка. Вони перетнули зал і підійшли до неї. Ніку це нагадало прохідну в гуртожитку або, скоріше, ресепшен в якомусь невеличкому готелі. За невисокою стійкою сидів старий, а у нього за спиною на стіні було багато відділень з номерами.

— А, це ти, Матотору. Вічно голодний юнак, — сказав старий. І хоч виглядав той досить підтягнуто і солідно, але Ніку здалося, що він може бути навіть старшим за Ліну. Голос у нього був тихим, суворим, але в той самий час дзвінким з мелодійним сріблястим відтінком. — Ось почнеться навчання, не буду тебе пускати так пізно на кухню. Ти ж знаєш, коли учні повинні бути у своїх кімнатах. Хто це з тобою?

— Багукхане, ти ж знаєш, що я не зможу заснути на порожній шлунок, — у відповідь пробурмотів Матотору. — А це наш новий учень. Він буде жити в п’ятдесят сьомій кімнаті. Ніку, покажи ключ від кімнати.

Нік простягнув старому ключ, який йому дав Зонколан. Той взяв його, мить покрутив у руках і повернув. Потім довго й пильно дивився на нового гостя.

— Так, пам’ятаю. Зонколан говорив мені про тебе. Нік Еліша Гаммел Крігер. Так, здається, твоє повне ім’я? Дай-но мені свою руку.

— Ніку, не давай. Кажуть, Багукхан може таким чином все про тебе дізнатися, — збоку прозвучало попередження від Матотору.

Нік на декілька секунд розгубився. Йому зовсім не хотілося, щоб старий вахтер дізнався про всі його секрети. Але Зонколан нічого не попереджав про старого вахтера і врешті-решт цікавість пересилила. «Ось і перевіримо, наскільки хороший захист поставив мені Гуру», — подумав Нік та простягнув руку. Старий узяв його долоню в свою і закрив очі. На диво, Ніку було навіть приємним дотик до руки вахтера. Від його долоні йшло легеньке тепло. Шкіра була вся в зморшках та трохи шорстка. Звичайна рука звичайного старого. Нік навіть трохи розслабився, але тут відчув легкий укол в голові. Багукхан явно намагався прочитати його думки. За першим пішов другий укол, більш болючий. Нік посміхнувся. Він зрозумів, що вахтер не зміг пробити захист, встановлений Вищим. Поки Багукхан пробував дізнатися все про Ніка, той у свою чергу уважно розглядав старого. «О! Подовжені гострі вуха, мигдалеподібна форма очей. Та тут явно присутня частина ельфійської крові», — зробив висновок Нік. Але були й інші невловимі дрібниці, що видавали у старому не зовсім людину. У цей момент старий відкрив очі, і Нік тепер точно зрозумів, що хтось із батьків Багукхана був ельфом.

— Ну що ж, Ніку, той, хто хотів сховати, сховав добре. Але я радий, що та, яка знайшла, все ще з нами, — сказав Багукхан, дивлячись у вічі Ніку. — А тепер ідіть спати. Пізно вже, а завтра рано вставати на заняття.

Нік хотів щось запитати у старого, але Матотору вже тягнув його за руку до дверей. Вони ввійшли в двері і потрапили в довгий коридор з безліччю дверей. «О, знову гуртожиток», — подумав Нік. Він почав приглядатися до номерів кімнат у пошуках свого, але товстун швидко йшов далі, не звертаючи уваги на номери.

— Ніку, ходімо швидше. Наші кімнати на третьому поверсі. Я живу в п’ятдесят третій, — на ходу пояснював Матотору. — Слухай, я щось не зрозумів, що тобі сказав Багукхан. Якась нісенітниця.

— Ну, що сказав, те й сказав. Хотів, щоб ми все розгадали, сказав би простіше. Довго нам ще йти? — змінив тему Нік. Йому було зрозуміло, що сказав старий, а ось іншим це не потрібно було знати.

Вони піднялися на третій поверх і зупинилися біля дверей кімнати з номером 57. Якби не номер, то, напевно, учні постійно плуталися б у дверях. Вони всі були до неподобства однакові. Нік відкрив двері ключем, але Матотору першим увійшов до кімнати. Він підійшов до стіни, запалив дві масляні лампи і в кімнаті стало світло. Нік увійшов та зупинився, щоб оглянути своє нове житло. Це була невелика проста кімната площею метрів п’ятнадцять. Односпальне ліжко під стіною, стіл, стілець, шафа, стелаж для книжок і одне вікно. Нічого зайвого і в той же час все, що потрібно для навчання. «Ех, сюди б телевізор, ноут з інтернетом, тоді б ця кімната нічим би не відрізнялася від тисяч таких самих у якомусь університеті», — подумав Нік. Посеред кімнати стояли його сумка і рюкзак.

— Слухай, Матотору, а о котрій годині тут підйом та початок занять? — запитав Нік.

— Піднімаються всі о сьомій ранку, потім о восьмій — сніданок, а о восьмій тридцять — початок занять. Не переживай, ти не проспиш. Годинник на Вежі розбудить навіть мертвого. Та й учень-куратор у кожному клані перевірить і розбудить всіх, хто не поспішає вставати. Цікаво, кого нам призначать цього року? Тому спи спокійно. Вранці поспати тобі не дадуть.

— Зрозуміло. Це зовсім сумно для мого способу життя. І ще — спасибі, що допоміг мені знайти дорогу до кімнати. Не гнівайся, якщо я тебе мучитиму питаннями про Школу. Я хоч і старий, але начебто першокласник тут.

— Без проблем. Завжди радий допомогти! — весело відповів товстун і пішов до своєї кімнати.

Двері за учнем закрилася. Нік розсіяно ще раз оглянув кімнату і зрозумів, що вже зовсім немає сил навіть розпаковувати речі. Він зняв одяг, кинув його на стілець, погасив обидва світильники і повалився на ліжко. День був занадто насиченим на події, нові знайомства та враження. Але тільки-но голова торкнулася подушки, сон миттєво вимкнув свідомість.