Зламані янголи

Розділ тридцять шостий

Зоряне нічне небо, пронизливо чисте.

Якийсь час я тупо дивився на нього, спостерігаючи, як із лівого краю мого поля зору на нього виповзає дивовижно роздроблене червоне світло, а тоді знову відступає.

Це має щось для тебе означати, Таку.

У те, як розсипалося це світло на межі мого поля зору, наче був вплетений якийсь код; у тому, як воно піднялось, а тоді знову потроху спустилося, було щось умисне.

Схоже на гліфи. Схоже на числа.

А тоді це справді набуло для мене значення, і я відчув, як усе моє тіло облилося холодним потом: я усвідомив, де перебуваю.

Червоне світло було індикатором на лобовому склі, що відображався на вигнутому лицьовому щитку скафандра, під яким я вимушено лежав.

Таку, блін, ніяке це не нічне небо.

Я був за межами корабля.

А тоді на мене навалилися власні спогади, особистість і минуле, мікрометеоритом пробивши тоненьку пломбу прозорості, що тримала всередині моє життя.

Я замахав руками і зрозумів, що не можу ворушитися від зап’ястків і вище. Мої пальці обмацали простір довкола жорсткого каркасу в мене під спиною та постукування системи двигунів. Я потягнувся, повернувши голову.

— Ти ба, він оклигує.

Голос був знайомий, хоч і звучав тонко й металево через спотворення в комунікаційній системі скафандра. Хтось інший дзвінко хихотнув.

— А ти, блін, здивований?

Завдяки чуттю присутності я вловив якийсь рух праворуч від себе. Побачив, як наді мною схиляється ще один шолом із затемненим, непроникно чорним лицьовим щитком.

— Агов, лейтенанте, — ще один знайомий голос. — Я завдяки тобі щойно виграв 50 баксів ООН. Я сказав цим граним пердунам у скафандрах, що ти оклигаєш швидше за всіх інших.

— Тоні? — кволо подав голос я.

— О, ушкоджень мозку теж немає. Плюс одне очко 391 взводу, пацани. Ми, бляха, невмирущі.

Везучи нас із марсіянського дредноута, вони скидалися на похоронну процесію вакуумних сил. Сім тіл на моторних ношах, чотири штурмових жучки та цілих двадцять п’ять бійців почесної гвардії в повному бойовому спорядженні для твердого космосу. Вирушивши нарешті на інший бік брами, Каррера не став ризикувати.

Тоні Ломанако привіз нас назад просто бездоганно, наче все своє професійне життя мав справу з плацдармами біля марсіянських брам. Спершу він відправив за браму два жучки, тоді — ноші та піхотинців (командос розійшлися однаковими парами наліво й направо), а наостанок відправив два жучки, що лишалися, задом наперед. Двигуни скафандрів, нош і жучків перейшли в режим максимальної гравітаційної вантажопідйомності, зависли, щойно опинились у гравітаційному полі Санкції-IV, а після приземлення кілька секунд по тому об’єдналися, варто було Ломанако у скафандрі раз підняти руку та стиснути кулак.

Клин Каррери.

Піднявшись на ношах, наскільки дозволяла сітка, я стежив за всім і намагався придушити відчуття гордості та приналежності, що його нав’язували мені вовчі гени.

— Вітаємо в базовому таборі, лейтенанте, — промовив Ломанако і злегка стукнув мене кулаком по нагруднику скафандра. — Тепер у вас усе буде гаразд. І взагалі все буде гаразд.

Його голос у комунікаційній системі підвищився.

— Ну, добре, народ, погнали. Мітчелле і Кхуок, не знімайте скафандрів і тримайте двох жучків у режимі готовності. Всім іншим — відбій: ми поки що більше не плаватимемо. Тан, Сабиров і Мунгарто, поверніться сюди за п’ятнадцять хвилин. Приходьте в чому хочете, але з таким спорядженням, щоби скласти компанію Кхуок і Мітчеллові. Всім іншим розслабитися. Управління «Чандри», ми можемо отримати якесь медичне обслуговування тут сьогодні?

У комунікаторі забряжчав сміх. Усі довкола мене розслабилися; цього не приховували навіть громіздке бойове спорядження для вакууму та костюми з невідбивального чорного полісплаву під ним. Зникала зброя, складена, відключена чи просто схована в кобуру. Водії жучків зі спритністю механічних ляльок позлізали зі свого транспорту й пішли вздовж пляжу за потоком тіл у скафандрах. Край води на них чекав масивний лінкор Клину «Доблесть Енджин Чандри» на десантних посадкових клешнях, схожий на якийсь доісторичний гібрид крокодила та водної черепахи. Його важкоброньований хамелеохромовий корпус виблискував на блідому надвечірньому сонці бірюзою, повторюючи колір пляжу.

Приємно було бачити його знову.

Нарешті роззирнувшись, я зрозумів, що на пляжі безлад. Пісок довкола неглибокого кратера зі спеченого скла, що лишився від вибуху «Наґіні», повсюди в моєму обмеженому полі зору був розритий і розораний. Вибух зачепив і булькобуди, від яких не лишилося нічого, крім слідів горіння та нечисленних шматків металу, які, як підказувала мені професійна гордість, аж ніяк не могли бути рештками самого десантного корабля. «Наґіні» підірвалася в повітрі, і цей вибух мав негайно зжерти всю її конструкцію до останньої молекули. Якщо земля для мерців, то Шнайдер, безумовно, зумів відірватися від натовпу. Більша його частина, мабуть, і досі розсіювалась у стратосфері.

Твій хист, Таку.

Вибух, схоже, ще й потопив траулер. Повернувши голову, я ледве розгледів над водою корму та перекручену жаром надбудову судна. У мене в голові промайнули яскраві спогади: Люк Депре і пляшка дешевого віскі, диванна політика та заборонені урядом сигари, Крукшенк нагинається наді мною в…

Не треба, Таку.

Клин поставив на заміну випаруваному табору дещо з власного майна. За кілька метрів ліворуч від кратера стояли шість великих овальних булькобудів, а біля носа лінкора я помітив герметичну квадратну хатинку та високотискові наливні резервуари полісплавного душу. Вакуумні командос, повертаючись, скидали свою важку зброю на прикриті згори тентами стелажі поблизу й вервечкою проходили у промивальний люк.

Із «Чандри» прийшла шеренга бійців Клину в відповідних формах і з білими емблемами медичного підрозділу на плечах. Вони скупчилися довкола нош, увімкнули їх і повезли нас до одного з булькобудів. Коли мої ноші піднялися, Ломанако торкнувся моєї руки.

— Побачимося, лейтенанте. Я зайду, щойно вас вилущать. А зараз мені треба піти сполоснутися.

— Так, дякую, Тоні.

— Радий знову вас бачити, сер.

У булькобуді санітари, працюючи зі шпаркою байдужою ефективністю, зняли з нас паски, а потім — скафандри.

Оскільки я був при тямі, розпакувати мене виявилося трохи легше за інших, але це особливо нічого не дало. Я надто довго не приймав протирадіаційних препаратів і без великого зусилля волі не міг навіть зігнути чи підняти одну кінцівку. Коли мене нарешті витягнули зі скафандра й поклали на ліжко, я був ледве здатен відповідати на запитання, що їх ставив мені санітар, виконуючи стандартні післябойові перевірки мого чохла. Весь цей час я сяк-так тримав очі напіврозплющеними й дивився за його плече, як тим самим тестам піддають інших. Сунь, якій явно неможливо було допомогти одразу, вони безцеремонно викинули в куток.

— То я буду жити, доку? — якоїсь миті промимрив я.

— Не в цьому чохлі, — розмовляючи, він готував безголковий шприц із антирадіаційним коктейлем. — Але, думаю, я можу зробити так, щоб ви протрималися ще трохи. Звільню вас від розмови зі старим у віртуалі.

— Чого йому треба? Доповіді?

— Мабуть, так.

— Що ж, краще накачайте мене чимось, щоб я при ньому не заснув. Маєте мет?

— Я не впевнений, що зараз це добра ідея, лейтенанте.

Тут я несподівано здобувся на сухий смішок.

— Так, ви маєте рацію. Ця фігня зіпсує мені здоров’я.

Врешті-решт мені довелося заради тетрамету козирнути перед ним своїм званням, але він мене накачав. Коли зайшов Каррера, я був у більш-менш працездатному стані.

— Лейтенанте Ковач.

— Айзеку.

На його пошрамованому обличчі, наче світанок на кручах, засяяла усмішка. Він хитнув головою.

— Засранець ти, Ковачу. Ти знаєш, скільки людей я відрядив у цю півкулю на твої пошуки?

— Мабуть, не більше, ніж ви можете виділити, — я ще трохи піднявся на ліжку. — Ви почали хвилюватися?

— Лейтенанте, я вважаю, що ваша інтерпретація умов служби стала ширшою за очко взводної сучки. Ви чкурнули у самохід на два місяці, залишивши повідомлення у стеку даних. «Пішов по те, що може виправдати всю цю срану війну. Згодом повернуся.» Це дещо неінформативно.

— Зате точно.

— Та невже? — він сів на край ліжка, і його хамелеохромовий комбінезон відтворив візерунок на ковдрі. Коли він насупився, в нього на лобі та щоці розтягнувся свіжий шрам. — Це військовий корабель?

— Так.

— Готовий до бою?

Я замислився.

— Залежно від того, яка у вас археологічна підтримка. Я сказав би, що так, імовірно.

— А як там ваша нинішня археологічна підтримка?

Я глянув на протилежний край відкритого простору булькобуду, де під тонесенькою ізоляційною ковдрою скрутилася калачиком Таня Вардані. Її, як і решту вцілілих членів команди «Наґіні», трохи накачали заспокійливими. Санітар, який цим займався, сказав, що її стан стабільний, але жити їй, швидше за все, лишилося ненабагато довше за мене.

— Вгашена, — я закашлявся так, що ледве зупинився. Каррера зачекав на мене. Коли я стих, передав мені серветку. Обтерши рота, я кволо змахнув рукою. — Як і всі ми.

А як там ваша?

— У нас на борту наразі немає археологіста, якщо не рахувати Сандора Мітчелла.

— Я його й не рахую. Це людина з хобі, а не археологіст. Айзеку, чому це ви не взяли з собою дряпунів?

Шнайдер мусив вам сказати, на що ви ведетеся. Я зважив усе менш ніж за секунду й вирішив поки що не розголошувати цих відомостей. Я ще не знав, які вони цінні, та коли в гарпуна лишається всього одна обойма, по плавцях ніхто не стріляє.

— Ви мусили якось уявляти собі, на що тут ведетеся.

Він похитав головою.

— Корпоративні союзники, Такеші. Хмарочосна наволоч. Від них неможливо отримати підтримку, більшу за абсолютно необхідний мінімум. До сьогодні я знав лиш одне — що Генд знайшов щось серйозне, і якби Клин заволодів шматочком цього, наші старання б окупилися.

— Так, але вам дали коди від нанобної системи. Що може бути ціннішим? На Санкції-IV? Та ну вас, Айзеку, ви мали здогадатися, що там таке.

Він знизав плечима.

— Вони назвали цифри, та й усе. Так працює Клин, самі знаєте. До речі… Там, біля дверей, Генд, чи не так? Стрункий такий.

Я кивнув. Каррера підбрів до сплячого менеджера й зосереджено на нього поглянув.

— Так. Трохи худіший, ніж на фотках із мого стеку, — він пройшовся імпровізованою палатою, позираючи на інші ліжка зліва та справа, а також на труп у кутку. Я відчув, як мені крізь метовий кайф і втому починає лоскотати нерви давня настороженість. — Звісно, воно й не дивно, зважаючи на тутешню радіацію. Мене дивує, що хтось із вас узагалі ще на ногах.

— Ми не на ногах, — зауважив я.

— Так, — він зболено всміхнувся. — Господи, Такеші. Чому ви не затрималися на пару днів? Дозу ліків можна було би зменшити вдвічі. В мене всі приймають стандартні антирадіаційні препарати, і ми всі підемо звідси максимум з головним болем.

— Це не моє рішення.

— Ні, я не вважаю, що воно ваше. А хто вийшов з ладу?

— Сунь Ліпін, — я не очікував, що дивитися на неї буде аж так боляче. Вочевидь, вірність вовчій зграї — річ слизька. — Спеціалістка з систем.

Він гмикнув.

— А решта?

— Амелі Вонґсават, офіцерка-пілот, — я заходився показувати на них складеними пістолетиком пальцями. — Таня Вардані, археологістка, Цзян Цзяньпін, Люк Депре, обидва — таємні агенти.

— Бачу, — Каррера знову насупився й кивнув на Вонґсават. — Якщо то ваша пілотеса, то хто керував десантним кораблем, коли той підірвався?

— Такий собі Шнайдер. Власне, це він і втягнув мене в усю цю петрушку. Граний цивільний пілот. Коли там почалися феєрверки, він перепудився. Вкрав корабель, порішив ультравіброю Гансена, того чувака, якого ми лишили на варті, а тоді просто підірвав люки, покинув нас…

— Він утік сам?

— Так, якщо не рахувати тих, хто летів у холодильнику для трупів. Два тіла ми втратили під час атаки нанобів, перш ніж пролетіти. А ще шість знайшли на іншому боці. А, так, ще двоє були утоплениками в сітях траулера. Схоже, з довоєнної команди археологістки.

Він не слухав, а просто чекав, коли я замовкну.

— Іветт Крукшенк, Маркус Суджіяді. Це ті члени вашої команди, яких умертвила система нанобів?

— Так, — я спробував виразити легкий подив. — У вас є список екіпажу? Господи, ці ваші друзі-хмарочосники — просто аси корпоративної безпеки.

Він хитнув головою.

— Не зовсім. Ці хмарочосники з того ж хмарочосу, що й отой ваш приятель. Властиво, конкуренти в боротьбі за підвищення. Як я вже казав, наволоч, — при цьому в його голосі, як не дивно, зовсім не було жовчі; говорив він відсутнім тоном, у якому мої чуття посланця вловлювали нотку полегшення. — Ви, бува, не знайшли пам’яті якоїсь із жертв нанобів?

— Ні, а що?

— Байдуже. Я насправді не думав, що ви це зробите. Мої клієнти кажуть мені, що ця система полює на будь-які рукотворні деталі. Руйнує їх.

— Так, ми теж про це здогадалися, — я розкинув руки. — Айзеку, навіть якби ми знайшли пам’яті, вони б випарувалися, як і практично все інше на борту «Наґіні».

— Так, це був надзвичайно ефективний вибух. Ви щось про це знаєте, Такеші?

Я нещиро всміхнувся.

— А ви як думаєте?

— Я думаю, що швидкохідні десантні «Лок-Міти» не випаровуються в повітрі просто так. А ще думаю, що ви наче зовсім не обурені тим, що цей Шнайдер від вас утік.

— Ну, він мертвий, — Каррера склав руки на грудях і поглянув на мене. Я зітхнув. — Ну, гаразд. Я замінував двигуни. Все одно я б ніколи не довірив Шнайдерові щось серйозніше за презик з липкої плівки.

— Схоже, що недарма. І вам, зважаючи на результати, пощастило, що нагодилися ми, — він підвівся й потер руки. Явно спекався чогось неприємного. — Краще відпочиньте, Такеші. Завтра вранці я хочу почути від вас повний звіт.

— Звісно, — я знизав плечима. — Розповідати все одно вже майже нічого.

Він звів брову.

— Справді? Мої сканери вказують на інше. Як ми виявили, з іншого боку брами було вивільнено більше енергії, ніж пішло на виконання всіх гіперкидків на Санкцію-IV та з неї з моменту її заселення. Сам я сказав би, що ще не розказано чималу частину історії.

— А, це… — я зневажливо махнув рукою. — Ну, знаєте, автоматизований флотський бій давніх мешканців галактики. Нічого особливого.

— Так.

Коли він пішов до виходу, йому наче щось згадалося.

— Такеші.

Мої чуття загострилися, як перед завданням.

— Що? — я постарався зберегти невимушеність.

— Мені просто цікаво. Як ви збиралися повернутися? Коли вже підірвали десантний корабель? Ну, розумієте, наноби ж були активні, було стільки фонової радіації. Ніякого транспорту, крім хіба що того всратого траулера. Ви що, хотіли піти пішки? Ви всі станете неактивними щонайбільше за два кроки. Що це в біса за стратегія така — підірвати єдиний транспорт, на якому можна втекти?

Я спробував згадати те, що сталося. Вся ця ситуація, запаморочення в порожніх коридорах і камерах марсіянського корабля, що затягувало вгору, муміфіковані погляди трупів і бій, який точився назовні за участю неймовірно потужної зброї — все це, здавалося, відійшло в надзвичайно далеке минуле. Гадаю, я міг би швидко пригадати все це, зосередившись як посланець, але мені заважало щось темне й холодне, радячи мені не робити цього. Я мотнув головою.

— Не знаю, Айзеку. Я сховав кілька скафандрів. Можливо, ми б випливли й затрималися край брами, щоб передати вам сигнал лиха.

— А якби брама не була радіопрозора?

— Вона прозора для зоряного світла. І, вочевидь, прозора для сканерів.

— Це не означає, що якесь зв’язне…

— Тоді я, блін, викинув би дистанційний маячок і став сподіватися, що він досить довго протримається проти нанобів, щоб ви його почули. Господи, Айзеку. Я ж посланець.

Ми імпровізуємо з цим на льоту. На випадок якоїсь гіршої ситуації в нас був майже робочий заявний буй. Сунь могла б його полагодити, налаштувати на передавання, а тоді ми 6 могли прострелити собі мізки й зачекати, коли хтось прийде поглянути, що там таке. Це не мало б великого значення: нам усім у цих чохлах так чи інакше зосталося не більше тижня. А тому, хто прибув би на сигнал заявного буя, довелося 6 нас перечохлити: ми були би штатними експертами, навіть якби померли.

Тут він усміхнувся. І я теж.

— Такеші, я все одно не назвав би це бездоганним стратегічним плануванням.

— Айзеку, ви просто не розумієте, — мій голос трохи посерйознішав, а усмішка зникла. — Я ж посланець. Моїм стратегічним планом було вбити всякого, хто спробує встромити мені ножа у спину. А вижити після цього — ну, якщо це можливо, то це — плюс, але якщо неможливо… — я знизав плечима. — Я ж посланець.

Його усмішка теж трохи затремтіла.

— Перепочиньте, Такеші, — м’яко сказав він.

Я провів його поглядом, а подивився на нерухоме тіло Суджіяді. Я сподівався протриматися завдяки тетрамету до того часу, коли він отямиться й дізнається, що йому слід зробити, щоб уникнути офіційної страти дисциплінарним загоном Клину.

Розділ тридцять сьомий

Тетрамет — один з моїх улюблених наркотиків. Він вставляє не так, як деякі армійські стимулятори, а тому під ним неможливо забути певні корисні факти — як-от «ні, літати без гравітримачів неможливо» або «вдариш по цій штуці — зламаєш усі кістки в кисті руки». Водночас він дозволяє користуватися клітинними резервами, про існування яких нізащо не здогадається жодна людина, що не пройшла обробки. Кайф виходить чистим і тривалим, а найстрашніші його побічні ефекти — це легкий полиск на поверхнях, які не мають аж так добре відбивати світло, та слабеньке тремтіння контурів предметів, яким людина надає певного особистого значення. Якщо дуже захотіти, можна отримати легкі галюцинації, але для цього потрібно сконцентруватися. Чи, звісно, перестаратися з дозою.

Відхід від нього не страшніший, ніж від більшості отрут. Коли інші вже прокинулись, а мій кайф завершувався яскравими нагадуваннями про хімічну небезпеку, я почав впадати в дещо маніакальний стан і, можливо, надто завзято потрусив Суджіяді, коли той зреагував не так швидко, як мені хотілося.

— Цзяне, чуєш, Цзяне. Розплющ очі, засранцю. Вгадай, де ми.

Він кліпнув на мене. Його обличчя стало напрочуд дитяче.

— Ш-шо…

— Ми знову на пляжі, чуваче. Прийшов Клин і витягнув нас із корабля. Клин Каррери, мій колишній підрозділ, — цей ентузіазм дещо не відповідав моїй славі серед колишніх товаришів за зброєю, але це було не так серйозно, щоб його не можна було списати на тетрамет, променеву хворобу та знайомство з чужинськими дивовижами. І я все одно не знав напевне, чи стежать за цим булькобудом. — Він нас, блін, урятував, Цзяне. Клин.

— Клин? Це, — з погляду його маорійського чохла я зрозумів, що він відчайдушно намагається зрозуміти ситуацію, — добре. Клин Каррери. Не думав, що вони проводять рятувальні операції.

Я знову відкинувся назад, сидячи на краю ліжка, і всміхнувся.

— Вони прийшли шукати мене, — попри всю мою нещирість, це було сказано з непевною теплотою. Принаймні з точки зору Ломанако та решти 391 взводу це, мабуть, було дуже близько до істини. — Можеш у це повірити?

— Ну, якщо ти так кажеш… — Суджіяді сперся на руки. — Хто ще вибрався?

— Всі ми, крім Сунь, — я змахнув рукою. — І її можна видобути.

У нього сіпнулось обличчя. В його мозку, наче уламок шрапнелі, що потрапив усередину, просувався спогад.

— Ти бачив те, що було там?

— Так, бачив.

— Це були привиди, — здавлено промовив він.

— Цзяне, ти надто вже полохливий як на бойового ніндзя. Хто знає, що ми побачили? Судячи з того, що ми знаємо, це було відтворення якогось запису.

— Як на мене, це непогане робоче визначення слова «привид», — Амелі Вонґсават підводилася, її ліжко було навпроти ліжка Суджіяді. — Ковачу, ти, здається, сказав, що по нас прийшов Клин?

Я кивнув, уп’явшись у неї поглядом.

— Саме це я тут і розповідав Цзянові. Здається, я досі маю повний набір привілеїв їхнього бійця.

Вона зрозуміла. Майже непомітно вловила натяк і прийняла його до відома.

— Молодець, — озирнулася на постаті, що ворушилися на інших ліжках. — То кому я можу з задоволенням сказати, що ми не мертві?

— Обирай сама.

Далі все було просто. Вардані засвоїла нову ідентичність Суджіяді з набутою в таборі незворушною спритністю, наче тихенько тицьнула комусь у руку паперовий пакунок із контрабандою. Генд, чия менеджерська обробка, певно, була не така травматична, але дорожча, відреагував із такою ж байдужістю — навіть оком не змигнув. А Люк Депре… ну, він був армійським найманим убивцею і працював під глибоким прикриттям; колись він буквально дихав цим, заробляючи на життя.

На все це, як під час інтерференції сигналів, накладався спогад про наші останні секунди при тямі на борту марсіянського військового корабля. Ми мовчки усвідомлювали, що зазнали спільного лиха, над яким поки що не готовий серйозно замислитися ніхто з нас. Натомість ми вирішили скупо й нерішучо обговорити останні спогади, виливши в безодню дискомфорту нервову, демонстративно безстрашну балаканину, що нагадувала про темряву по інший бік брами. А ще я сподівався, що ми випустили досить емоційної обманки, щоби приховати перетворення Суджіяді на Цзяна від будь-яких уважних очей і вух.

— Принаймні, — якось зауважив я, — ми тепер знаємо, чому вони залишили цю хрінь там дрейфувати. Ну, тобто поряд з нею радіація та біологічне забруднення — це ніщо, їх бодай можна позбутися. Ви можете уявити собі, як це — керувати дредноутом на бойових постах, коли з кожним невеликим промахом виринає стара команда й починає бряжчати ланцюгами?

— Я, — з притиском вимовив Депре, — не вірю у привидів.

— Їх це, здається, не збентежило.

— Як думаєте, — сказала Вонґсават, продираючись крізь свою думку, як крізь засохлі корали під час відпливу, — чи всі марсіяни залишають, залишали, щось по собі після смерті. Щось таке?

Вардані похитала головою.

— Якщо й так, то ми такого ще не бачили. А ми за останні п’ятсот років відкопали безліч марсіанських руїн.

— Мені здалося, — Суджіяді проковтнув грудку в горлі. — Що вони… Кричали, всі до одного. Це була масова травма. Можливо, смерть усієї команди. Можливо, ви просто ще ніколи на таке не натрапляли — на таку кількість смертей. Коли ми були в Лендфоллі, ви сказали, що цивілізація марсіан була значно просунутіша за нашу. Можливо, вони вже просто не помирали насильницькою смертю у великих кількостях. Можливо, вони розвинулися так, що здолали це.

Я гмикнув.

— Класно, якщо хтось може таке утнути.

— А ми, вочевидь, не можемо, — сказала Вардані.

— Може, ми б і могли, якби після кожного нашого масового вбивства лишалася літати якась така штука.

— Ковачу, це абсурд, — Генд, раптом набравшись дивних, сердитих сил, почав вибиратися з ліжка. — Ви всі… Ви надто багато прислухалися до нікчемних антилюдських розумових вивертів цієї жінки. Марсіяни були розвинуті не краще за нас. Знаєте, що побачив там я? Я побачив два військові кораблі, на побудову яких, певно, пішли мільярди і які застрягли в безглуздому циклі повторень бою, який нічого не дав сто тисяч років тому й так само нічого не дає сьогодні. Чим це краще за те, що відбувається з нами тут, на Санкції-IV? Вони вбивали одне одного так само майстерно, як і ми.

— Браво, Генде, — Вонґсават повільно, саркастично зааплодувала. — Вам треба було стати політичним офіцером. У вашому жорсткому гуманізмі є всього одна проблема: другий корабель не був марсіянським. Так, пані Вардані? Конфігурація зовсім інакша.

Всі поглянули на археологістку, яка сиділа, схиливши голову. Нарешті вона підвела погляд, зазирнула мені в очі та знехотя кивнула.

— Він не був схожий на жоден зразок марсіянської техніки, який я бачила чи про який я чула, — вона глибоко вдихнула. — Судячи з того, що я бачила, виглядає на те, що марсіяни воювали з кимось іншим.

Знову з’явився дискомфорт, який обвився довкола нас холодним димом і зупинив розмову. Крихітне попередження про сигнал тривоги, який невдовзі почує людство.

Нам тут не місце.

Ми кілька століть гралися на цих трьох дюжинах планет, які лишили нам марсіяни, але весь цей час на майданчику не було дорослих, а хто його знає, хто за відсутності нагляду тихцем перебереться через паркан і що цей хтось із нами зробить. На надвечірньому небі гасне світло, відступаючи далекими дахами, вулиці внизу порожніють, і район несподівано стає холодним і сумнівним.

— Це маячня, — промовив Генд. — Марсіянське царство загинуло під час колоніального бунту, з цим погоджуються всі. Пані Вардані, Гільдія цього навчає.

— Так, Генде, — озвалася Вардані з нищівною насмішкою в голосі. — А чому вона, по-твоєму, цього навчає? Хто надає Гільдії фінансування, довбограю ти зашорений? Хто вирішує, з якими переконаннями виростуть наші діти?

— Є докази…

— Блін, не говори мені про докази, — виснажене лице археологістки спалахнуло люттю. Я на мить вирішив, що вона накинеться на менеджера. — Гівнюк ти дурнуватий.

Що ти знаєш про Гільдію? Генде, я ж цим на життя заробляю. Хочеш, розповім, скільки доказів було приховано, бо вони не вписувались у світогляд Протекторату? Скількох дослідників було затавровано противниками людства і знищено, скільки проектів було зарізано лише через те, що вони не підтримували офіційну версію? Скільки хріні верзуть призначені канцлери Гільдії, коли Протекторату хочеться подрочити їм грошиками?

Генда, здавалося, шокував раптовий вибух гніву цієї замученої, напівмертвої жінки. Він знітився.

— З погляду статистики шанси на те, що дві цивілізації, здатні на міжзоряні подорожі, еволюціонують так близько…

Та це було все одно що лізти у шторм. Тепер Вардані отримала свою дозу емоційного мету. Її голос був хльосткий, як батіг.

— Ти що, розумово відсталий? Чи неуважно дивився, коли ми відчинили браму? Це ж миттєва передача матерії на міжпланетних відстанях, вони цю техніку покинули просто так. Думаєш, така цивілізація обмежиться кількомастами кубічними світловими роками космосу? Зброя, яку ми там бачили в дії, була надсвітловою. Обидва ті кораблі могли прибути з іншого, бляха, боку галактики. Звідки нам знати?

Освітлення змінилося: хтось підняв запону булькобуду. Відвівши на мить погляд від обличчя Вардані, я побачив, що на вході до булькобуду стоїть Тоні Ломанако в хамелеохромі з нашивками унтер-офіцера й намагається не всміхнутися на весь рот.

Я підняв руку.

— Привіт, Тоні. Вітаю у священних чертогах наукової дискусії. Якщо не зрозумієш якогось спеціального терміну, питай на здоров’я.

Ломанако покинув намагання приховати усмішку.

— У мене на Латімері малий, який хоче бути археологістом. Каже, що не хоче мати жорстоку професію, як його батя.

— Це просто етап такий, Тоні. Він це переросте.

— Сподіваюся, що так, — Ломанако ніяково ворухнувся, і я побачив під його хамелеохромовим комбінезоном мобільний костюм. — Тебе зараз же хоче бачити командир.

— Тільки мене?

— Ні, він сказав: приведіть будь-кого, хто не спить. Думаю, це важливо.

З настанням вечора за стінами булькобуду небо на заході посіріло, тим часом як на сході в ньому густішала темрява. Внизу Каррерин табір, освітлений лампами Анжьє на штативах, кипів бездоганно впорядкованою діяльністю.

Я за характерною для посланця звичкою уявив собі її план на місцевості; на лоскотливе тепло вогнища та товаришів перед настанням ночі наклалися сухі подробиці.

Біля брами сиділи верхи на своїх жучках вартові, відкидавшись назад, хилячись уперед і розмахуючи руками. Вітром приносило уривки сміху, в якому я впізнав голос Кхуок, але всього іншого не чуть було через відстань. Лицьові щитки в них були підняті, але поза тим вони були й досі озброєні до зубів. Інші вояки, яких відрядив підтримати їх Ломанако, стояли з аналогічною невимушеною настороженістю довкола мобільної ультравібраційної гармати. Далі вздовж пляжу ще одна група людей в одностроях Клину поралася коло чогось схожого на деталі генератора вибухового щита. Інші ходили туди-сюди між «Доблестю Енджин Чандри», полісплавною хатинкою та іншими булькобудами, несучи ящики, в яких могло лежати що завгодно. За цією сценою вгорі виблискували вогні з містка «Чандри» та з рівня завантаження, де бортові крани виймали з черева лінкора ще якесь обладнання та ставили його на освітлений лампами пісок.

— То чого це ти в мобікостюмі? — запитав я в Ломанако, коли він повів мене до зони розвантаження.

Він знизав плечима.

— Кабельні батареї під Районґом. Наші обманні системи раптово вийшли з ладу. У мене постраждала ліва нога, тазова кістка, ребра. Трохи ліва рука.

— Хріново. Ти везунчик, Тоні.

— А, це не так і страшно. Просто з біса довго чекати, коли воно загоїться як слід. Док каже, що кабелі були вкриті якимось канцерогеном, і він зводить на пси стрімке відростання, — він скривився. — Я вже три тижні так ходжу. Справжня мука.

— Ну, дякую, що прийшов до нас. Тим паче в такому стані.

— Не турбуйся. У вакуумі все одно пересуватися легше, ніж тут. З мобікостюмом полісплав стає просто ще одним шаром захисту.

— Мабуть, що так.

Каррера чекав під вантажним люком «Чандри», вдягнений у той самий польовий комбінезон, в якому був раніше, і розмовляв з невеличкою групою старших офіцерів у схожому вбранні. На краю люка возилася зі змонтованим обладнанням парочка унтер-офіцерів. Десь посередині між «Чандрою» та тими, кому доручили вибуховий щит, сиділа на вимкненому вантажопідйомнику обшарпана людина в заплямованій формі, що пильно дивилася на нас осоловілими очима. Коли я подивився у відповідь, він усміхнувся і рвучко захитав головою. Він підняв одну руку, енергійно потер нею карк і роззявив рота так, ніби на нього щойно вихлюпнули відро холодної води. Його обличчя засмикалося ледь помітними спазмами, які я впізнав. Тремтіння дротника.

Можливо, він помітив, як скривилося на мить моє обличчя.

— О, так, поглянь сюди, — вишкірився він. — Ти не такий і розумний, не такий і розумний, дідька лисого. Я запам’ятав твій антигуманізм, засік усіх вас, чув усіх вас і ваші заяви проти Картелю, як вам…

— Стули пельку, Ламонте, — Ломанако говорив не надто голосно, але дротник смикнувся так, наче його щойно підключили. Він неприємно повів очима і зіщулився. Біля мене глузливо посміхнувся Ломанако.

— Політичний офіцер, — сказав він і підштовхнув ногою трохи піску в бік цієї жалюгідної тремтливої пародії на людину. — Геть не змінюється, щоб його. Страх який пащекуватий.

— Здається, цей у вас на прив’язі.

— О, так, — усміхнувся Ломанако. — Тебе б неабияк здивувало те, як ці політичні втрачають інтерес до своєї роботи, варто лише встановити їм роз’єм і підключити кілька разів. У нас уже цілий місяць не було лекцій із правильного мислення, а особові справи… ну, я їх читав — краще про нас не могли б написати навіть рідні матусі. Просто неймовірно, як усі ці політичні догми просто кудись зникають. Хіба не так, Ламонте?

Політичний офіцер відсахнувся від Ломанако. На очі йому навернулися сльози.

— Це працює краще за побої, — зауважив унтер-офіцер, байдужо дивлячись на Ламонта. — Ну, знаєш, як було з Фібаном і як там звався той, інший чорноротий малий гівнюк?

— Портільйо, — відсторонено сказав я.

— Так, з ним. Розумієш, ніколи не можна було сказати напевне, справді його здолали чи він прийде мститися, як трохи залиже рани. Цієї проблеми в нас більше немає. Вважай, що всю роботу робить сором. Треба тільки вирізати роз’єм і показати, як підключатись, а далі вони робитимуть це самі. А потім, коли це забрати… Справжнісінькі чари.

Я бачив, як старий Ламонт ламав собі нігті, силкуючись видерти інтерфейсні кабелі з замкненої скриньки з інструментами.

— Чому б вам не залишити його у спокої? — нерівним голосом запитала Таня Вардані. — Хіба не видно, що він уже зламаний?

Ломанако з цікавістю позирнув на неї.

— Цивільна? — спитав він у мене.

Я кивнув.

— У принципі, так. Вона, гм, у відрядженні.

— Ну, з цього часом буває користь.

Коли ми підійшли ближче, Каррера, здавалося, вже завершив свій інструктаж, а офіцери довкола нього почали розсіюватися. Він привітався з Ломанако кивком.

— Дякую, сержанте. Як я розумію, Ламонт трохи зачепив вас отам?

Унтер-офіцер по-вовчи всміхнувся.

— Він пошкодував про все скоєне, сер. Втім, я тут думаю: може, його пора зняти знову?

— Я поміркую над цим, сержанте.

— Так, сер.

— А тим часом… — Каррера переключив увагу на мене. — Лейтенанте Ковач, є кілька…

— Секундочку, командире, — це був голос Генда, надзвичайно врівноважений і люб’язний, зважаючи на його стан.

Каррера зупинився.

— Так?

— Я впевнений, що ви знаєте, хто я, командире. Я знаю, які інтриги в Лендфоллі привели вас сюди, але ви, можливо, не знаєте, як жорстоко вас обманули ті, хто вас послав.

Каррера поглянув мені в очі й звів брову. Я знизав плечима.

— Ні, ви помиляєтеся, — ґречно відповів командир Клину. — Я досить добре уявляю собі, як скупилися на правду ваші колеги з «Мандрейк». Правду кажучи, це найменше, на що я очікував.

Далі я почув тишу: забуксувала Гендова менеджерська підготовка. Це майже заслуговувало на усмішку.

— Хай там як, — повів далі Каррера, — тут мене не надто бентежить проблема об’єктивної істини. Мені заплатили.

— Менше, ніж могли б, — із гідною захвату швидкістю зауважив Генд. — Мою діяльність тут дозволено на рівні Картелю.

— Вже ні. Ваші нікчемні дружки продали вас, Генде.

— Тоді вони помилилися, командире. Вам явно немає жодної причини брати в цьому участь. Повірте мені, я геть не бажаю, щоб відплата спіткала тих, хто її не заслужив.

Каррера злегка всміхнувся.

— Ви мені погрожуєте?

— Не треба розглядати все в такому…

— Я запитав, чи погрожуєте ви мені, — м’яко промовив командир Клину. — Був би радий почути пряме «так» чи «ні».

Генд усміхнувся.

— Просто скажімо, що я можу прикликати певні сили, яких мої колеги не взяли до уваги чи принаймні не оцінили правильно.

— О, так. Я й забув, що ви — вірянин, — Карреру, здавалося, заворожувала людина перед ним. — Гуґан. Ви в це вірите. Духовні сили? Їх можна наймати приблизно так само, як вояків.

Неподалік реготнув Ломанако.

Генд знову зітхнув.

— Командире, я вірю в те, що ми обидва — люди цивілізовані і…

Його прошив постріл із бластера.

Каррера, певно, перевів його на дифузний промінь: маленькі моделі зазвичай не завдають такої великої шкоди, а зброя в руці командира Клину була ультракомпактною. Ледь помітний предмет у стисненому кулаці, висувний випромінювач з роздвоєним кінцем між кісточками середнього та безіменного пальців, з випускного кінця видимими хвилями, як помітив посланець у мені, досі розсіюється надлишкове тепло.

Жодної віддачі, жодного видимого спалаху та жодного удару там, куди він влучив. У моїх вухах ненадовго зазвучав його тріск, і Генд застиг на місці, кліпаючи, із курною діркою в нутрощах. Тоді, він, певно, вловив сморід власних обпалених кишок і, поглянувши вниз, завив високим голосом, в якому рівною мірою виразилися біль і панічний жах.

Ультракомпактні моделі перезаряджаються досить довго, та я навіть без периферійного зору зрозумів, що кидатися на Карреру нерозважливо. Унтер-офіцери на вантажній палубі вгорі, Ломанако біля мене та маленька групка офіцерів Клину аж ніяк не розсіялися — вони просто розосередились і дали нам місце для входження в пастку.

Спритно. Дуже спритно.

Генд похитнувся, не припиняючи вити, й гепнувся п’ятою точкою в пісок. Мені з якоїсь жорстокості почасти за хотілося посміятися з нього. Він хапався руками за повітря біля зяючої рани.

Я знаю, як це, — згадала якась інша частина мого «я», що через раптовість ситуації ненадовго відчула співчуття. — Воно болить, але людина не знає, чи наважиться її торкнутися.

— Знову помилилися, — сказав Каррера розірваному менеджеру біля своїх ніг. Його тон анітрохи не змінився з часу пострілу. — Генде, я не цивілізована людина, я вояк. Професійний дикун, і працюю я на таких людей, як ви. Мені б не хотілося говорити, хто в такому разі ви. Ну, крім того, що ви — людина, що втратила популярність у «Мандрейк-Тавер».

Звук, який видавав Генд, перейшов у звичайний крик. Каррера повернувся до мене.

— Ой, Ковачу, можете розслабитися. Не кажіть мені, що вам досі не хотілося так зробити.

Я демонстративно знизав плечима.

— Раз чи двічі. Ймовірно, я б до цього дійшов.

— Ну, тепер це вже вам не потрібно.

Генд на землі крутнувся і сперся на руки. На краю мого поля зору до нього вирушили дві постаті; периферійне сканування, що через приплив адреналіну досі працювало на максимумі, аж до болю, показало, що це Суджіяді й — оце так — Таня Вардані.

Каррера відмахнувся від них.

— Ні, не треба.

Генд заговорив, уривчасто зашипів складами, що належали до мови, якої я не знав, а чув лише раз. Ліву руку він підняв, потягнувшись до Каррери й розчепіривши пальці. Я сів навпочіпки, щоб бути на одному рівні з ним, дивовижно зворушений спотвореною силою, що відображалася на його обличчі.

— Що це таке? — командир Клину нахилився ближче. — Що він каже?

Я сів на п’яти.

— Здається, вас проклинають.

— Ого. Ну, гадаю, це цілком слушно, зважаючи на обставини. Та все ж таки, — Каррера, замахнувшись ногою, добряче копнув менеджера в бік. Гендове замовляння розірвалось у крику, і він скрутився калачиком. — Втім, у нас немає причини це слухати. Сержанте.

Ломанако вийшов уперед.

— Сер.

— Ніж, будь ласка.

— Так, сер.

Каррері слід віддати належне: я жодного разу не бачив, щоб він просив когось зі своїх підлеглих виконати роботу, якої він не хотів виконувати сам. Він узяв у Ломанако віброніж, активував його і ще раз копнув Генда — так, що він перекинувся в піску на живіт. Менеджерові крики розпливлися, перейшовши в кашель і судомне шумне дихання. Каррера став колінами йому на спину й заходився різати.

Коли Генд відчув, як лезо входить у його плоть, його приглушений вереск різко підвищився, а тоді, коли Каррера перерізав йому хребет, затих.

— Оце вже краще, — пробурчав командир Клину.

Другий надріз він зробив біля основи черепа, незмірно елегантніше, ніж я в кабінеті лендфолльського промоутера, і витягнув відтятий шматок хребта. Тоді він вимкнув ніж, обережно витер його об Гендів одяг і підвівся. Кивнувши, передав ніж і частину хребта Ломанако.

— Дякую, сержанте. Принесіть це Гаммадові й попросіть не губити. Ми щойно заробили премію.

— Так, сер, — Ломанако обвів поглядом обличчя довкола нас. — А, гм…

— О, так, — Каррера підняв одну руку. Його обличчя раптом набуло стомленого виразу. — Це.

Його рука впала так, наче стала непотрібною.

З вантажної палуби вгорі я почув залп, приглушений хрускіт, за яким пролунало хітинове шурхотіння. Піднявши очі, я побачив, як у повітрі падає щось схоже на рій пошкоджених нанокоптерів.

Я з дивною відстороненістю, відсутністю бойових рефлексів, вочевидь, спричиненою поєднанням променевої хвороби та відходом від тетрамету, інтуїтивно здогадався, що зараз відбудеться. Ледве встигнув поглянути на Суджіяді. Він перехопив мій погляд, і його вуста сіпнулися.

Він, як і я, знав. У нас перед очима наче пульсував попереджувальний напис шарлатовими літерами.

Гру…

А тоді пішов дощ із павуків.

Насправді ні, але схоже було саме на це. З міномета для стримування натовпу майже вгору вистрілили малопотужним концентрованим зарядом обмеженого розсіювання. Сірі інгібітори завбільшки з кулак попадали колом діаметром трохи більше двадцяти метрів. Ті, що опинилися біля найближчого краю, відскочили від вигнутого боку лінкора, а вже тоді впали на пісок, ковзаючи й намагаючись за щось зачепитися з короткочасним завзяттям, згадка про яке згодом мене мало не смішила. Інші опустилися просто в купи бірюзового піску та вистрибнули з крихітних кратерів, які лишили по собі, наче малесенькі інкрустовані краби у віртуальному тропічному раю Тані Вардані.

Вони падали тисячами.

Гру…

Вони падали нам на голови та плечі, м’яко, як іграшки для малих дітей, і чіплялися за нас.

Вони мчали до нас по піску й видиралися по наших ногах.

Їх били, струшували, та вони все витримували і спокійно лізли далі.

Ті, яких віддерли й позакидали Суджіяді та інші, приземлялись у вихорі кінцівок і мчали назад неушкоджені.

Вони навмисне сідали над нервовими закінченнями та проколювали одяг і шкіру тоненькими, як нитки, іклами-вусиками.

Гру…

Вгризалися.

…закінчено.

Розділ тридцять восьмий

Для мого організму приплив адреналіну був не менш доречним, ніж для інших, але повільне поглиблення радіоактивних ушкоджень позбавило мій чохол здатності виділяти бойові хімічні речовини. Інгібітори зреагували відповідно. Я відчув, як мої нерви знерухомлюються, але це відчуття було лише м’яким занімінням, поколюванням, від якого я просто впав на одне коліно.

Маорійські чохли були в кращій готовності лиш до бою, а тому перенесли це важче. Депре та Суджіяді заточилися й гепнули в пісок, наче підстрелені зі станерів. Вонґсават спромоглася проконтролювати своє падіння і з великими очима перекотилася на землі набік.

Таня Вардані просто стояла на місці з отетерілим виглядом.

— Дякую, панове, — це гукнув Каррера, звернувшись до унтер-офіцерів, які керували мінометом. — Зразкова куп частість.

Дистанційні нервові інгібітори. Новітня техніка для охорони громадського порядку. Колоніальне ембарго з них зняли всього пару років тому. Коли я працював місцевим військовим консультантом, мені продемонстрували дію новісінької системи на натовпах в Індиго-Сіті. Я просто жодного разу ще не ставав її жертвою.

Охолоньте, — з широкою усмішкою сказав мені завзятий молодий капрал правоохоронних сил. — І більш нічого вам робити не треба. Ясна річ, в умовах заворушень це ще кумедніше. Ця фігня на вас падає, а в вас тоді просто виробляється більше адреналіну, а тому вони просто кусатимуть вас далі — так, що, може, й серце зупиниться. Щоб із цього вирватися, треба, блін, зловити дзен, а в нас у цьому сезоні якось малувато таких протестувальників.

Зберігши кришталево чистий спокій посланця, я викинув усе важливе з голови й підвівся. Павуки трималися за мене і трохи вигиналися, реагуючи на мої рухи, проте більше не кусалися.

— Блін, лейтенанте, тебе просто обсіли. Певно, ти їм подобаєшся.

Ломанако стояв у колі чистого піску й усміхався мені на весь рот, тим часом як на зовнішньому краю поля, яке, швидше за все, утворював його захисний маячок, вовтузилися зайві інгібітори. Трохи праворуч від нього в аналогічній зоні недоторканності рухався Каррера. Я роззирнувся довкола й побачив інших офіцерів Клину, які геть не постраждали й дивилися на нас.

Спритно. Дуже спритно, бляха-муха.

За ними підскочив і показав на нас, забелькотівши, політичний офіцер Ламонт.

Ну, що ж… Хто міг би поставити це йому на карб?

— Так, я вважаю, що вас краще відпустити, — сказав Каррера. — Вибачте за шок, лейтенанте Ковач, але іншого зручного способу затримати цього злочинця не було.

При цьому він показував на Суджіяді.

«Взагалі-то, Карреро, ти міг би просто приспати всіх у буді з лазаретом. Але це було б недостатньо драматично, а вояки Клину люблять розбиратися з тими, хто скривдив Клин, зі стилізованим драматизмом, чи не так?»

Я відчув, як від цієї думки у мене по спині пробіг холодок.

І швидко заглушив її, поки вона не перетворилася на страх або гнів, який розбудить павуків, що мене обсіли.

Я надав перевагу втомленій лаконічності.

— Про що це ви в біса говорите, Айзеку?

— Ця людина, — лунко промовив Каррера, — можливо, збрехала вам, відрекомендувавшись як Цзян Цзяньпін. Його справжнє ім’я — Маркус Суджіяді, і його розшукують у зв’язку зі злочинами проти особового складу Клину.

— Ага, — з обличчя Ломанако зникла усмішка. — Цей засранець порішив лейтенанта Войтіна та сержанта, його заступника.

— Войтіна? — я поглянув на Карреру. — А я гадав, що він був десь під Буткінарі.

— Так, так і було, — командир Клину пильно дивився на скоцюблене тіло Суджіяді. Мені на мить подумалося, що Каррера тут-таки пристрелить його з бластера. — Поки цей кавалок гівна не порушив субординацію і врешті-решт не почастував Войтіна його ж таки «Сонцеструмом». Убив Войтіна так, що той загинув по-справжньому. Пам’ять зникла. Сержант Бредвелл спробувала це зупинити, але з нею сталося те саме. А ще двом моїм людям розітнули чохли, перш ніж хтось знерухомив цього падлюку.

— Такого не прощають нікому, — похмуро сказав Ломанако. — Хіба ні, лейтенанте? Не можна, щоб якийсь місцевий йолоп валив бійців Клину й залишався безкарним. Цьому гівнюкові світить анатомізатор.

— Це правда? — спитав я для годиться Карреру.

Він перехопив мій погляд і кивнув.

— Є свідки. Це очевидно.

Біля його ніг заворушився Суджіяді — так, наче на нього наступили.

Павуків з мене змели дезактиваторним віником, а тоді викинули в банку для зберігання. Каррера передав мені маячок, я його ввімкнув, і хвиля незайнятих інгібіторів, що вже пішла на мене, відступила.

— А тепер — щодо звіту, — сказав він і жестом запросив мене на борт «Чандри».

За мною повели назад до булькобуду моїх колег, які спотикалися щоразу, коли їх, реагуючи на кволі адреналінові сплески спротиву, кусали новоявлені нервові сторожі. Місце цього спектаклю, з якого ми всі пішли, обійшли з порожніми банками унтер-офіцери, що стріляли з міномета, і зібрали прилади, що не спромоглися знайти собі домівку й досі повзали.

Ідучи, Суджіяді знову глянув мені в очі. Непомітно хитнув головою.

Йому не потрібно було хвилюватися. Я ледве міг пройти вхідним трапом усередину лінкора — що там уже казати про рукопашний бій з Каррерою? Я вчепився в останні залишки тетраметового підйому й пішов за командиром Клину — подолав вузькі коридори, заставлені обладнанням, видерся по драбині на стіні грав-жолоба та ввійшов у приміщення, що скидалося на його особисте житло.

— Сідайте, лейтенанте. Якщо знайдете, де сісти.

У каюті було тісно, але надзвичайно чисто. На підлозі в одному кутку, під письмовим столом, що звисав на петлях із перегородки, лежало вимкнене грав-ліжко. На робочій поверхні стояли компактна котушка даних, охайний стосик книгочипів і пузата статуетка у стилі Дому Хунь. Інший кінець вузького приміщення займав ще один стіл, усіяний проекторним обладнанням. Біля стелі під такими кутами, щоб їх можна було переглядати на ліжку, плавали дві голограми. На одній відображався ефектний знімок Адорасьйон з високої орбіти, де з-за зелено-помаранчевого краю починав пробиватися світанок. Інша була сімейним портретом: Каррера і вродлива жінка з оливковою шкірою, що владно обіймала за плечі трьох дітей різного віку. Командир Клину мав щасливий вигляд, але чохол на голограмі був старший за той, в якому він ходив тепер.

Біля проекторного столу я знайшов простий металевий робочий стілець. Каррера подивився, як я сідаю, а тоді сперся на стіл, склавши руки.

— Недавно були вдома? — запитав я, кивнувши на голозображення з орбіти.

Він продовжив вдивлятися мені в обличчя.

— Ні, вже досить давно. Ковачу, ви прекрасно знали, що Суджіяді розшукує Клин, хіба ні?

— Я досі не впевнений, що він є Суджіяді. Генд продав його мені як Цзяна. А чому ви так упевнені?

Він майже всміхнувся.

— Гарна спроба. Мої друзі-хмарочосники передали мені генні коди бойових чохлів. А ще — дані про зачохлення зі стеку «Мандрейк». Вони дуже хотіли, щоб я знав: на Генда працює військовий злочинець. Гадаю, вони вважали, що це — додатковий стимул. Щоби співпраця була пліднішою.

— Військовий злочинець, — я демонстративно оглянув каюту. — Цікавий вибір термінології. Ну, для людини, що контролювала Декатурське умиротворення.

— Суджіяді вбив одного з моїх офіцерів. Офіцера, якому він мав коритися. Це злочин за будь-якими військовими законами, про які я знаю.

— Офіцера? Войтіна? — я ніяк не міг збагнути, чому сперечаюся — хіба, можливо, тому, що взагалі був загальмований. — Та ну вас, ви самі стали б коритися Псові Войтіну?

— На щастя, я не мушу цього робити. Але це мусив робити його взвод, і його бійці, всі до одного, були фанатично йому віддані. Войтін був добрим вояком.

— Айзеку, його не просто так називали Псом.

— У нас тут не зма…

— …гання в популярності, — я злегка всміхнувся. — Ця фраза потроху затирається. Войтін, бляха, був мерзотником, і ви це знаєте. Якщо цей Суджіяді його спалив, то в нього, певно, була на те добра причина.

— Причини — не запорука правоти, лейтенанте Ковач, — у Каррериному голосі з’явилася несподівана м’якість, яка вказувала на те, що я переступив межу. — Кожен сутенер із пересадженою шкірою на Пласа-де-лос-Каїдос завжди має свої причини порізати обличчя якійсь повії, та це не означає, що так чинити правильно. Джошуа Кемп має свої причини робити те, що робить, — з його точки зору, можливо, навіть добрі. Це не означає, що він має рацію.

— Стежте за словами, Айзеку. За такий релятивізм можуть і заарештувати.

— Сумніваюся. Ви ж бачили Ламонта.

— Так.

Довкола нас запульсувала тиша.

— Отже, — нарешті сказав я. — Ви запхнете Суджіяді під анатомізатор.

— А в мене є вибір?

Я мовчки подивився на нього.

— Ми — Клин, лейтенанте. Ви знаєте, що це означає.

Тепер у його голосі відчувалася ледь помітна наполегливість. Я не знаю, кого він намагався переконати.

— Ви принесли присягу, як і всі інші. Ви знаєте наші принципи. Ми відстоюємо єдність під час зіткнення з хаосом, і це мають знати всі. Ті, з ким ми маємо справу, повинні знати, що з нами не можна жартувати. Ми не можемо діяти ефективно без цього страху. А мої бійці повинні знати, що страх — це абсолют. Що до нього будуть примушувати. Без цього ми розпадемося.

Я заплющив очі.

— Байдуже.

— Я не вимагаю, щоб ви на це дивилися.

— Сумніваюся, що там вистачить місць.

Я, не розплющуючи очей, почув, як він заворушився. Розплющивши їх, я побачив, що він схилився наді мною, впершись руками у краї проекторного стола, з огрубілим від гніву обличчям.

— Негайно стуліть пельку, Ковачу. Припиніть так поводитися, — може, він і прагнув спротиву, але не побачив його на моєму обличчі. Відступивши на пів метра, він випростався. — Я не дозволю вам отак просрати свою службу. Ви — компетентний офіцер, лейтенанте. Люди, якими ви керуєте, вам віддані, та й на веденні бою ви розумієтеся.

— Дякую.

— Смійтеся на здоров’я, та я вас знаю. Це факт.

— Це біотехнології, Айзеку. Зграйна динаміка, продиктована вовчими генами, блокування серотоніну, а заправляє всією цією граною катавасією психоз посланця. Те, що я зробив для Клину, міг би зробити навіть пес. Наприклад, граний Пес Войтін.

— Так, — знову сівши на край стола, він знизав плечима. — У вас із Войтіном… були дуже схожі характеристики. Якщо ви мені не вірите, в мене тут зберігаються результати психохірургічних оцінок. Однаковий градієнт Кеммеріха, однаковий IQ, у вас обох відсутній діапазон узагальнюваної емпатії. Нетренованому оку могло би здатися, що ви — одна й та сама людина.

— Так, але він усе-таки мертвий. Це має легко помітити навіть нетреноване око.

— Ну, тоді, може, про однакову відсутність емпатії не йдеться. Серед посланців ви здобули достатню дипломатичну підготовку, щоб не недооцінювати таких людей, як Суджіяді. Ви б упоралися з ним краще.

— Отже, злочин Суджіяді в тому, що його недооцінили? Гадаю, це дуже непогана причина замордувати людину до смерті.

Він зупинився й витріщився на мене.

— Лейтенанте Ковач, здається, я висловлююся недостатньо чітко. Страта Суджіяді тут не обговорюється. Він убив моїх вояків, і завтра на світанку я виконаю покарання за цей злочин. Може, це мені й не до вподоби…

— Така гуманність із вашого боку втішає.

Він не звернув уваги на мої слова.

—... та це потрібно зробити, і я це зроблю. А ви, якщо не хочете собі неприємностей, це затвердите.

— Інакше що? — це прозвучало не так зухвало, як мені хотілося, та й насамкінець я зіпсував фразу нападом кашлю, від якого мене скрутило на вузькому стільці, а з рота витік слиз із домішкою крові. Каррера передав мені серветку.

— Що ви там казали?

— Я сказав: що зі мною буде, якщо я не затверджу це садистське шоу?

— Тоді я повідомлю бійців, що ви свідомо спробували захистити Суджіяді від правосуддя Клину.

Я роззирнувся довкола, шукаючи, куди кинути брудну серветку.

— Це звинувачення?

— Під столом. Ні, отам. Біля вашої ноги. Ковачу, не має значення, робили ви це чи ні. Я вважаю, що, мабуть, таки робили, але мені насправді абсолютно байдуже. Мені потрібен порядок, а ще необхідно вершити правосуддя. Посприяйте цьому — і можете повернути собі звання, а також очолити новий підрозділ. Якщо не послухаєтеся, то підете на плаху наступним.

— Ломанако і Кхуок це не сподобається.

— Ні, не сподобається. Проте вони — бійці Клину, і вони робитимуть так, як їм накажуть, заради добра Клину.

— Ось вам і відданість.

— Відданість — це звичайна валюта. Зароблену відданість можна витрачати. І ви не можете дозволити собі покривати відомого вбивцю бійців Клину. Цього не може собі дозволити ніхто з нас, — він відхилився від краю стола.

Оцінивши його позу в комбінезоні, чуття посланця дійшли висновку, що він закінчив. Саме так він завжди стояв у фінальному раунді спарингу, що затягнувся до останнього. Саме так він на моїй пам’яті стояв, коли в Шалайській ущелині довкола нас розійшлися урядові війська, і на нас градом налетіла з грозового неба Кемпова повітряно-десантна піхота. Відступати звідти було нікуди. — Я не хочу вас втрачати, Ковачу, і не хочу засмучувати бійців, які йшли за вами. Але Клин — це все ж таки більше, ніж будь-яка окрема людина в ньому. Ми не можемо дозволити собі незгоду у власних лавах.

Карреру під Шалаєм кинули на вірну загибель від рук численнішого та краще озброєного супротивника, а він дві години утримував позиції на розбомблених вулицях і в розбомблених будівлях, поки не налетіла буря й не накрила все. Тоді він під завивання вітру очолив жорстоку контратаку з переслідуванням затуманеними вулицями, поки радіохвилі не застигли, а командири повітряних сил, запанікувавши, не віддали наказу про відступ. Коли буря вщухла, Шалайська ущелина була всіяна трупами кемпістів, а Клин, як виявилося, втратив менше двох дюжин бійців.

Притлумивши гнів, він знову близько нахилився до мене, пильно оглядаючи моє обличчя.

— Я… нарешті… висловився зрозуміло, лейтенанте? Потрібно чимось пожертвувати. Може, нам з вами це й не до вподоби, але така ціна приналежності до Клину.

Я кивнув.

— Тоді ви готові відмовитися від цього?

— Я помираю, Айзеку. Зараз я готовий хіба що поспати.

— Розумію. Я вас скоро відпущу. Отже, — він провів рукою по котушці даних, і вона ожила вихорами. Я зітхнув і спробував заново сконцентруватися. — Загін проникнення провів шляхом екстраполяції лінію від кута повторного входження «Наґіні» й завершив її досить близько до того стикувального модуля, в який ви прорвалися. Ломанако каже, що якихось засобів керування ізоляцією виявити не вдалося. То як ви туди залізли?

— Там уже було відчинено, — мені було ліньки вигадувати якусь брехню, та й усе одно я здогадувався, що він досить скоро допитає інших. — Наскільки ми знаємо, там немає засобів керування ізоляцією.

— На військовому кораблі? — він примружився. — Мені важко в це повірити.

— Айзеку, весь той корабель генерує просторовий щит щонайменше за два кілометри від корпусу. Нахіба їм була би потрібна ізоляція окремої стикувальної станції?

— Ви це бачили?

— Так. У справжнісінькій дії.

— Гм-м, — він відрегулював пару дрібниць у котушці. — Пошукові установки знайшли людські сліди щонайменше за три-чотири кілометри від входу до корабля. Проте вас знайшли у спостережній бульбашці трохи більше за півтора кілометри від точки вашого входження.

— Ну, з цим труднощів бути не могло. Ми ж, блін, позначили шлях ілюмінієвими стрілками.

Він суворо поглянув на мене.

— Ви що, пішли там гуляти?

— Ні, я не пішов, — я похитав головою, а тоді пошкодував про це: маленька каюта довкола мене запульсувала, то стаючи чіткою, то розмиваючись. Я зачекав, поки це минеться. — Дехто з них пішов. Я так і не дізнався, як далеко вони зайшли.

— Здається, це було не надто організовано.

— Це було неорганізовано, — з роздратуванням сказав я. — Не знаю, Айзеку. Може, спробуєте виплекати в собі відчуття дива, га? Це може стати в нагоді, коли ви там опинитеся.

— Схоже, гм, на те, — він завагався і, як дійшло до мене за мить, знітився. — Ви, гм, ви бачили… Там… Привидів?

Я знизав плечима, придушивши в собі бажання неконтрольовано захихотіти.

— Ми дещо бачили. Я досі не знаю точно, що саме. Ви що, підслуховували своїх гостей, Айзеку?

Він усміхнувся й винувато змахнув рукою.

— Це я переймаю Ламонтові звички. Йому ж обридло нишпорити, а допустити, щоб обладнання пропало, якось шкода, — він знову тицьнув у котушку даних. — Медичний висновок стверджує, що в усіх вас — звісно, крім вас і Сунь — спостерігаються симптоми сильного ураження стайєром.

— Так, Сунь застрелилася. Ми…

Раптом мені здалося, що пояснити це неможливо. Все одно що спробувати без сторонньої допомоги перенести дуже велику вагу. Останні секунди на марсіянському зорельоті, позначені яскравим болем і сяйвом, що залишила по собі його команда. Впевненість у тому, що ця чужинська печаль нас розірве. Як роз’яснити це людині, що вела тебе під лютими обстрілами до перемоги в Шалайській ущелині та в десятку інших боїв? Як передати до болю холодну, сліпучо-яскраву реальність цих моментів?

Реальність? Мене грубо трусонув сумнів.

Справді? Якщо вже на те пішло, чи лишається це реальністю на тлі тієї реальності пістолетного дула та бруду, в якій живе Айзек Каррера? Чи було це нею хоч колись? Якою мірою мої спогади були незаперечними фактами?

Ні, слухай. У мене пам’ять посланця…

Але чи так уже кепсько це було? Я подивився в котушку даних, втомлено намагаючись перейти до раціонального мислення. Генд про це сказав, а я, практично запанікувавши, повівся. Генд, гуґан. Генд, релігійний фанатик. Коли ще я хоч трішечки довіряв йому?

Чому я повірив йому тоді?

Сунь, — я вхопився за цей факт. — Сунь знала. Вона передбачала це і прострілила собі мізки, тільки б з цим не стикатися.

Каррера чудно на мене дивився.

— Так?

Ти і Сунь…

— Хвилиночку, — мене осінило. — Ви сказали: крім Сунь і мене?

— Так. У всіх інших спостерігаються стандартні електронервові травми. Важке ураження, як я й казав.

— Але не в мене.

— Ну, ні, — він явно спантеличився. — Вас не зачепило. А що, ви пам’ятаєте, як вас хтось підстрелив?

Коли ми закінчили, він розгладив візуалізацію котушки даних однією мозолистою рукою і провів мене назад порожніми коридорами лінкора, а тоді — крізь повний вечірнього шуму табір. Розмовляли ми небагато. Помітивши моє спантеличення, він відмовився від своїх планів і махнув рукою на звіт. Мабуть, йому не вірилося, що він бачить у такому стані одного зі своїх ручних посланців.

Мені й самому було важко в це повірити.

Вона тебе підстрелила. Ти впустив станер, і вона підстрелила тебе, а тоді — себе. Це очевидно.

Інакше…

Я здригнувся.

На чистій ділянці піску позаду «Доблесті Енджин Чандри» зводили ешафот для страти Суджіяді. Основні підпірки вже були на місці, глибоко вгрузлі в пісок і збалансовані так, щоб витримати вагу похилої платформи для екзекуції з жолобами. У світлі трьох ламп Анжьє та фонових прожекторів із заднього викидного люка лінкора ця конструкція скидалася на клешню з побілілої кістки, що стирчала з пляжу. Неподалік лежали розрізнені частини анатомізатора, схожі на сегменти тіла зарубаної кимось оси.

— Хід війни змінюється, — невимушено промовив Каррера. — Кемп втратив свій вплив на цьому континенті. Авіанальотів у нас не було вже кілька тижнів. Він евакуює свої сили на той бік Вахарінської протоки за допомогою айсбергового флоту.

— Він що, не може втримати тамтешнє узбережжя? — на автоматі запитав я: далося взнаки те, як уважно я колись прослухав сотню передбойових інструктажів.

Каррера хитнув головою.

— Жодних шансів. За сотню кілометрів на південь і схід розташована рівнина розливів. Закріпитися там ніде, а обладнання для побудови мокрих бункерів у нього немає. Отже, ніякої тривалої роботи над завадами, ніяких систем озброєння з мережевою підтримкою. Мені б іще шість місяців — і тоді я пожену його геть зі всієї прибережної смуги за допомогою плавучих бронемашин. Ще один рік — і ми припаркуємо «Чандру» над Індиго-Сіті.

— А що далі?

— Прошу?

— А що далі? От ви візьмете Індиго-Сіті, Кемп розбомбить, замінує та обстріляє геть усі пристойні ресурси та чкурне в гори зі справжніми відчайдухами, і що далі?

— Ну, — Каррера надув щоки. Це запитання його, вочевидь, по-справжньому здивувало. — Все як завжди. Стратегія стримування на обох континентах, обмежені поліційні акції та показові розправи, поки всі не заспокояться. Але до того часу…

— До того часу ми вже поїдемо, так? — я засунув руки в кишені. — Звалимо з цієї граної планетки туди, де одразу розуміють, коли ситуація безнадійна. Порадуйте мене хоч цим.

Він поглянув на мене й підморгнув.

— Дім Хунь — непоганий варіант. Внутрішня боротьба за владу, купа палацових інтриг. Те, що вам треба.

— Дякую.

Біля входу до булькобуду линули в нічне повітря стишені голоси. Каррера схилив голову набік і прислухався.

— Заходьте й долучайтеся, — похмуро сказав я, вирвавшись поперед нього. — Щоб не довелося вертатися до Ламонтових цяцьок.

Троє останніх членів експедиції «Мандрейк» розсілися за низьким столом у кінці лазарету. Каррерина охорона змела більшу частину інгібіторних приладів і залишила кожного в’язня під стандартним арештом: у кожного з них на карку сидів, як пухлина, один-єдиний інгібітор. Через це всі здавалися якось дивно згорбленими, наче їх застукали посеред змови.

Коли ми ввійшли до лазарету, вони обернулися. Їхні реакції були дуже різні. Найменш виразно зреагував Депре: на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Вонґсават перехопила мій погляд і звела брови. Вардані, проігнорувавши мене, поглянула на Карреру і плюнула на підлогу.

— Це, як я розумію, для мене, — невимушено промовив командир Клину.

— Можете поділитися, — запропонувала археологістка. — Здається, ви досить близькі.

Каррера всміхнувся.

— Я б радив вам не заходити зі своєю ненавистю надто далеко, пані Вардані. Ваш маленький друг позаду любить кусатися.

Вона мовчки трусонула головою. Рефлекторно підняла одну руку, зупинилася на півдорозі до інгібітора, а тоді опустила її. Можливо, вона вже намагалася його зняти. Такої помилки двічі не припускаються.

Каррера підійшов до плювка, нагнувся й підібрав трохи слини пальцем. Оглянув її зблизька, підніс до носа й поморщився.

— Вам недовго лишилося, пані Вардані. Бувши вами, я б поводився трохи чемніше з людиною, яка висловиться щодо того, перечохлювати вас чи ні.

— Я сумніваюся, що це рішення буде вашим.

— Ну, — командир Клину витер палець об найближче простирадло, — я ж сказав «висловиться». Втім, це передбачає ваше повернення до Лендфолла в такому стані, в якому перечохлення можливе. А цього з вами може й не статися.

Вардані повернулася до мене, затуливши при цьому від мене Карреру. Дипломатичній складовій моєї обробки захотілося поаплодувати такому елегантному вияву зневаги.

— Твоя підстилка мені погрожує?

Я заперечно хитнув головою.

— Гадаю, роз’яснює свою позицію.

— Надто витончено для мене, — вона зневажливо зиркнула на командира Клину. — Можливо, вам краще просто вистрілити мені в живіт. Здається, це дає добрі результати. Вочевидь, це ваш улюблений метод утихомирення цивільних.

— А, так. Генд, — Каррера підчепив один стілець із тих, які стояли довкола столу. Розвернув його задом наперед і осідлав його. — Він був вашим другом?

Вардані поглянула на нього.

— Мені так не здавалося. Це зовсім не ваш типаж.

— Це немає жодного сто…

— Ви знали, що він винен у бомбардуванні Заубервілля?

Ще одна мовчазна пауза. Цього разу в археологістки від шоку витягнулося обличчя, і я раптом зрозумів, як сильно в неї в’їлася радіація.

Каррера теж це зрозумів.

— Так, пані Вардані. Хтось мусив прокласти дорогу для вашого маленького пошуку, і Маттіас Генд зробив так, щоб це був наш спільний друг Джошуа Кемп. О, ні, звісно, жодних безпосередніх дій. Військова дезінформація, ретельно змодельована, а потім — так само ретельно вкинута в потрібні канали даних. Але цього вистачило, щоб переконати нашого штатного героя-революціонера з Індиго-Сіті, що Заубервілль матиме кращий вигляд, якщо перетвориться на масну пляму. І що тридцяти сімом моїм бійцям більше не потрібні очі, — він позирнув на мене. — Ви, певно, вже здогадались, еге ж?

Я знизав плечима.

— Це здавалося ймовірним. Інакше виходив надто зручний збіг.

Вардані, вразившись, скосила очі на мене.

— Розумієте, пані Вардані… — Каррера підвівся так, наче в нього боліло все тіло. — Я певен, що вам би хотілося вірити, ніби я — монстр, але я — не монстр. Я — просто людина, що виконує якусь роботу. Такі люди, як Маттіас Генд, створюють війни, в яких я б’юся, заробляючи на життя. Не забудьте про це, коли знову відчуєте потребу мене образити.

Археологістка не сказала нічого, проте я відчував, як вона уп’ялася поглядом у моє обличчя збоку. Каррера розвернувся, готовий піти, а тоді зупинився.

— А, ще одне, пані Вардані. Підстилка, — він подивився на підлогу так, ніби замислився над цим словом. — Мої сексуальні вподобання багато кому видалися б досить обмеженими, і анальне проникнення до них не входить. Але записи вашого перебування в таборі свідчать, що цього не можна сказати про вас.

Вона пирхнула. За цим звуком я мало не почув, як зарипіло й задвигтіло відновлювальне риштування, яке з’явилося в ній завдяки хитрощам посланців. Цей звук свідчив про те, що їй нанесено шкоду. Я несподівано для самого себе звівся на ноги.

— Айзеку, ти…

— Ти? — він повернувся до мене, вишкірившись, як череп. — Ти, щеня. Краще сядь.

Це була майже команда, від якої я мало не завмер. У мені прокинулась образливість посланця, що її відкинула.

— Ковачу… — голос Вардані прозвучав різко, як розрив кабелю.

Я зустрівся з Каррерою на півдорозі, потягнувшись однією зігнутою рукою до його горла й незграбно копнувши його попри млявість у скрученому хворобою тілі. Велике тіло бійця Клину хитнулося вперед, назустріч мені, і він із безжальною легкістю заблокував обидві атаки. Піднята нога ковзнула вліво, тож я втратив рівновагу, а він перехопив викинуту в ударі руку біля ліктя і зламав її.

Вона хруснула біля моєї потилиці, наче порожній келих для віскі, роздушений ногою в якомусь тьмяно освітленому барі. Нестерпний біль охопив мій мозок, видушив із мене один короткий зойк, а тоді відступив завдяки нейрохімічному контролю болю. Спеціальна бойова розробка Клину — вочевидь, мого чохла досі на це вистачало. Каррера так і не відпустив руку, і я повис у хватці, в якій він тримав моє передпліччя, наче вимкнена дитяча лялька. Я спробував зігнути й розігнути неушкоджену руку, і він розсміявся. Тоді він різко крутнув розтрощений ліктьовий суглоб, так, що мої очі знову застелила чорна хмара болю, і кинув мене. Від легкого копняка в живіт я згорнувся калачиком і перестав дивитися вище за людські щиколотки.

— Я відправлю санітарів, — почув я його голос десь над собою. — А вам, пані Вардані, рекомендую стулити рота, бо інакше пошлю когось із менш чутливих своїх бійців його заповнити. А ще, можливо, примусово нагадати вам, що означає слово «підстилка». Не провокуйте мене, жінко.

Зашурхотів одяг, а тоді він сів навпочіпки біля мене. Взяв однією рукою мене за підборіддя й підняв моє обличчя.

— Якщо хочете на мене працювати, Ковачу, виведіть зі свого організму ці сентиментальні дурощі. А на випадок, якщо не виведете… — він продемонстрував павука-інгібітора, який скрутився клубочком. — Суто тимчасовий захід. Поки ми не розберемося з Суджіяді. Так нам усім буде незмірно спокійніше.

Він поставив розкриту долоню на ребро, і інгібітор вилетів у порожнечу. Моїм притлумленим ендорфінами чуттям видалося, що це падіння тривало довго. Я з чимось схожим на зачудування дивився, як павук у повітрі розгортає ніжки й, борсаючись, падає на підлогу менш ніж за метр від моєї голови. Там він підібрався, крутнувся раз чи два, а тоді помчав до мене. Видерся мені на обличчя, а тоді спустився до мого хребта. Кістку мені проштрикнув тонесенький крижаний шип, і я відчув, як мене міцно беруть за карк кінцівки, подібні на кабелі.

Оце так…

— Побачимося, Ковачу. Подумайте про це.

Каррера підвівся і, вочевидь, пішов. Якийсь час я лежав на місці, перевіряючи пломби на затишному покривалі заніміння, в яке мене загорнули системи мого чохла. Тоді мого тіла торкнулися якісь руки, що посадовили мене без мого бажання.

— Ковачу, — це заговорив Депре, вдивляючись мені в обличчя. — Чуваче, в тебе все гаразд?

Я кволо кашлянув.

— Так, чудово.

Він притулив мене до краю столу. Ззаду над ним у моєму полі зору з’явилася Вардані.

— Ковачу!

— Ох-х-х-х-х-х, вибач, що так вийшло, Таню, — я ризикнув оцінити її врівноваженість, поглянувши їй в обличчя. — Треба було тебе попередити, що його доводити не слід. Він не такий, як Генд. Він такої хріні не терпить.

— Ковачу, — на її обличчі сіпалися м’язи. Можливо, так почала руйнуватися зведена нашвидкуруч будівля її одужання. А може, й ні.

— Що зроблять із Суджіяді?

Після цього запитання запала тиша, що зібралася маленькою калюжкою.

— Ритуальна страта, — промовила Вонґсават. — Правильно?

Я кивнув.

— Що це означає? — запитала Вардані з моторошним спокоєм у голосі. Я подумав, що мені, можливо, варто змінити свою думку про процес її відновлення. — Ритуальна страта. Що вони зроблять?

Я заплющив очі та пригадав дещо з побаченого за останні два роки. Варто мені було це згадати, як мою руку від розтрощеного ліктьового суглоба й догори охопив тупий біль. Наситившись спогадами, я знову поглянув на неї.

— Це схоже на автохірурга, — повільно проказав я. — Перепрограмованого. Він сканує організм, створює план нервової системи, вимірює витривалість. А тоді запускають програму візуалізації.

У Вардані трохи розширились очі.

— Візуалізації?

— Він його розбирає. Здирає шкіру, зрізає плоть, трощить кістки, — я звернувся до спогадів. — Випускає йому кишки, варить очі просто в очницях, роздроблює зуби та штрикає його в нерви.

Вона кволо спробувала затулитися від моїх слів.

— При цьому він підтримує у страчуваному життя. Якщо виглядає на те, що він впадає в шок, машина зупиняється. За потреби вводить йому стимулятори. Вводить йому все, що треба, — звісно, крім знеболювальних.

Тепер серед нас наче з’явилася п’ята постать, яка сиділа навпочіпки біля мене, шкірилася і втискувала мені в руку фрагменти зламаної кістки. Згадуючи, що відбувалося з попередниками Суджіяді на очах бійців Клину, що збиралися довкола них, наче вірні біля якогось невідомого вівтаря війни, я й сам мучився болем — щоправда, притлумленим біотехнологіями.

— Як довго це триває? — запитав Депре.

— По-різному. Більшу частину дня, — я говорив повільно. — Це має скінчитися до настання ночі. Такі умови ритуалу. Якщо ніхто не зупиняє його раніше, машина з останніми променями світла розрізає та знімає череп. Зазвичай цим усе й закінчується, — мені хотілося замовкнути, але мене, вочевидь, ніхто не хотів зупиняти. — Офіцери та унтер-офіцери мають право вимагати голосування щодо можливого удару милосердя, але навіть тим, хто хоче, щоб це закінчилося, це дозволяється лише надвечір. Вони не можуть дозволити собі видатися м’якішими за пересічних бійців. І навіть увечері, навіть тоді на моїй пам’яті часом голосували проти такого рішення.

— Суджіяді вбив командира одного зі взводів Клину, — сказала Вонґсават. — Думаю, голосування за чи проти милосердя не буде.

— Він слабкий, — з надією в голосі промовила Вардані. — Оскільки радіаційне отруєння…

— Ні, — я зігнув праву руку, і її попри нейрохімію проштрикнуло до плеча болем. — Маорійські чохли розраховані на бої в умовах забруднення. Надзвичайно витривалі.

— Але нейрохі…

Я хитнув головою.

— Забудь. Машина врахує це і спершу виведе з ладу системи контролю болю, вирве їх.

— Тоді він помре.

— Ні, він не помре, — крикнув я. — Це так не працює.

Після цього ніхто майже нічого не казав.

Прибуло двійко санітарів — чоловік, який уже лікував мене, та незнайома мені жінка з суворим обличчям. Вони з демонстративно безсторонньою вправністю перевірили мою руку. Інгібітор досі сидів у мене на карку, і всі старалися не говорити про те, що це говорить про мій статус. За допомогою ультравібраційної мікроустановки вони відламали фрагменти кістки довкола розтрощеного ліктьового суглоба, а тоді ввели біозабезпечення повторного росту в глибоких довгих одноволоконних лініях постачання, які обрізали біля шкіри, залишивши зелені мітки та чип, який підказував клітинам моїх кісток, що робити та, що ще важливіше, як швидко це в біса робити. Не лінуйся. Байдуже, ним ти займався у природному світі, бійцю: тепер ти учасник військової індивідуалізації.

— Ще пару днів, — сказав санітар, якого я знав, зірвавши зі згину мого ліктя ендорфіновий підшкірник швидкої дії. — Ми розчистили нерівні краї, тож її, швидше за все, можна буде згинати й розгинати без серйозного пошкодження навколишньої тканини. Але буде капець як боляче, а ще це сповільнює процес загоєння, тож постарайся цього уникати. Я почеплю тобі стримувальну накладку, щоб не забув.

Ще пару днів. За пару днів буде добре, якщо цей чохол ще дихатиме. У мене в голові промайнув спогад про лікарку на борту орбітального шпиталю. Ой, та ну нахрін. Усвідомлення абсурдності ситуації пройняло мене й вийшло з мене раптовою, нежданою усмішкою.

— Дякую. Не треба ж сповільнювати процес загоєння, так?

Він кволо всміхнувся у відповідь, а тоді поспіхом перевів погляд на свою роботу. Стримувальна накладка, тепла, втішна і тісна, міцно стиснула руку від біцепса до початку зап'ястка.

— Будеш займатись анатомізатором? — запитав я його. Він кинув на мене зацькований погляд.

— Ні. Там потрібне сканування, а я таким не займаюся.

— Ми тут закінчили, Мартіне, — різко промовила жінка. — Час іти.

— Ага, — втім, складаючи бойову сумку для інструментів, він рухався повільно, спроквола. Я стежив за тим, як щезає її вміст — перемотані липкою стрічкою хірургічні інструменти та стрічки з барвистими підшкірниками у вузьких чохлах.

— Слухай, Мартіне, — я кивнув на сумку, — може, залишиш мені кілька отих, рожевих? Розумієш, я хотів пізно лягти спати.

— Гм…

Санітарка прокашлялася.

— Мартіне, ми не…

— Ой, та закрий уже піддувало, — він з несподіваною люттю кинувся на неї. Мені в голову вдарила інтуїція посланця. Поки він відвернувся, я потягнувся до сумки. — Не біси мене, Зейнеб. Я, блін, буду роздавати все, що хочу, а ти…

— Та нічо, — стиха промовив я. — Я все одно вже їх узяв.

Обоє санітарів витріщилися на мене. Я продемонстрував поцуплену довгу стрічку з підшкірниками, яку тримав у лівиці, й вимушено всміхнувся.

— Не турбуйтеся, я не використаю всі одразу.

— Можливо, так і треба, — відповіла санітарка, — сер.

— Зейнеб, я ж казав тобі: закрий рота, — Мартін поспіхом підібрав сумку з інструментами й міцно стиснув її в руках. — Ви, гм, вони швидко діють. Не використовуйте більше трьох за один раз. Так ви не втрачатимете спокою, хоч що ви п… — він ковтнув. — Хоч що відбуватиметься довкола вас.

— Дякую.

Вони підібрали решту обладнання й пішли. Зейнеб озирнулася на мене на вході до булькобуду і скривила рота. Її голос був занадто тихий, щоб я розчув слова. Мартін підняв руку, наче зібравшись когось ударити, і вони обоє виринули надвір. Я провів їх поглядом, а тоді подивився на стрічку з підшкірниками, яку затиснув у кулаці.

— Це і є твоє рішення? — запитала слабким холодним голосом Вардані. — Приймати наркотики, щоб це все потроху зникло з очей?

— А в тебе є краща ідея?

Вона відвернулася.

— Тоді злізай із цього граного мінарета і тримай свою самовдоволеність при собі.

— Ми б могли…

— Ми б могли що? На нас інгібітори, більшість із нас має загинути за пару днів від катастрофічних ушкоджень клітин, і не знаю, що там у тебе, а в мене болить рука. І так, ще тут повсюди ведеться відео- та аудіоспостереження, підключене до каюти політичного офіцера, і Каррера, гадаю, має змогу користуватися ним коли схоче, — я відчув, як предмет на карку злегка мене куснув, і усвідомив, що мою втому теж переборює гнів. Я притлумив його. — Таню, я вже більше не битимуся. Завтра нам доведеться весь день слухати, як помирає Суджіяді. Витримуй це, як хочеш. А я збираюся це проспати.

Кинувши їй це, я відчув палюче задоволення, наче висмикуючи осколки з рани у власній плоті. Але тим часом мені досі ввижався комендант табору, який відключився у своєму кріслі. Бив струм, зіниця його єдиного людського ока ліниво тіпалася об верхню повіку.

Якби я ліг, то, можливо, не встав би вже ніколи. Я знову почув ці слова, його шепіт, схожий на передсмертний подих. Тож так і сиджу в цьому кріслі. Прокидаюся від дискомфорту. Періодично.

Я замислився про те, який дискомфорт знадобиться мені на цьому етапі гри. До якого крісла мене треба буде прив’язати.

Десь має бути вихід із цього сраного пляжу.

А ще замислився про те, чому долоня моєї травмованої руки не порожня.

Розділ тридцять дев'ятий

Суджіяді почав кричати невдовзі після світанку.

Перші кілька секунд він кричав із обуреною люттю, майже життєствердною у своїй людяності, але це тривало недовго. Менш ніж за хвилину все людське википіло, оголивши білу кістку тваринної муки. У такому вигляді воно і здійнялося з плити для екзекуцій; повітря наповнювали, наче щось матеріальне, все нові нестямні крики, які переслідували слухачів. Ми почали чекати на це ще до світанку, проте це все одно вразило нас ударною хвилею, і ми, згорбившись на ліжках, у яких ніхто й не намагався поспати, всі до одного здригнулися. Це прийшло по нас усіх і торкнулося нас із огидною фамільярністю. Воно поклало липкі руки мені на обличчя і міцно стиснуло ребра, зупинивши дихання; на шиї в мене стало дибки волосся, а одне око сіпнулося. Інгібітор у мене на карку куснув мою нервову систему й зацікавлено ворухнувся.

Притлуми це.

За криками було чути ще один знайомий мені звук. Стишене гудіння збудженої аудиторії. Клин стежив за звершенням правосуддя.

Сидячи по-турецьки на ліжку, я розчепив кулаки. Стрічки з підшкірниками попадали на ковдру.

Щось миготнуло.

Я побачив мертвий лик марсіянина — чітко, наче на ретинальному дисплеї.

…це крісло…

… від дискомфорту.

…кружляють пилинки тіні та світла…

...тужлива пісня про чужинську скорботу…

Я відчував…

…лик марсіянина у вихорі блискучого болю, не мертвий…

…великі нелюдські очі, що зазирнули в мої очі з чимось таким, що…

Я струсив це з себе.

Людський крик не стихав, дряпав нерви, вгризався в кістковий мозок. Вардані опустила обличчя на руки.

Я не маю почуватися так погано, — зауважила відсторонена частина мого «я». — Я ж не вперше…

Нелюдські очі. Нелюдські крики.

Вонґсават заридала.

Я відчув, як це здіймається в мені, закручуючись спіралями, як ті марсіяни. Інгібітор напружився.

Ні, ще рано.

Самоконтроль посланця, холодний і методичний аналіз людських реакцій у дуже доречний момент. Я зустрів його радісно, як закоханий на призахідному пляжі Вардані — здається, навіть усміхався при цьому.

Надворі, на плиті, кричав Суджіяді, відмовляючись від звинувачення; слова наче витягували з нього кліщами.

Я потягнувся до стримувальної накладки в себе на руці й поволі потягнув її до зап’ястка. Кістка під ним засіпалася: я зачепив накладкою біомітки повторного росту.

Крики Суджіяді неначе шкрябали щербатим склом по сухожиллях і хрящах у мене в голові. Інгібітор…

Холодно. Холодно.

Стримувальна накладка опустилася до мого зап’ястка й повисла. Я потягнувся до першої біомітки.

Може, хтось і стежив за цим із Ламонтової каюти, та я сумнівався. І без того вистачало видовищ. Та й хто, власне, стежить за арештантами, в яких на хребті сидять інгібіторні системи? Навіщо це? Довіртеся машині й займіться якоюсь вдячнішою справою.

Крик Суджіяді.

Я взявся за мітку й рівномірно натиснув на неї.

Ти цього не робиш, — нагадав я собі. — Ти просто сидиш тут і слухаєш, як помирає людина, а за останню пару років ти робив це досить часто, щоб це тебе не бентежило. Дрібниці. Системи посланця дурили всі надниркові залози в моєму організмі та огортали мене шаром холодної відстороненості. Моя віра в те, що я собі казав, була глибшою за мислення. У мене на шиї сіпнувся і знову всівся інгібітор.

Малесенький надрив — і біоволокно повторного росту вийшло.

Надто мало.

Бл…

Холодно.

Крик Суджіяді.

Я обрав наступну мітку і злегка поворушив нею. Відчув, як моноволокно під шкірою розрізає тканину по прямій аж до кістки, і зрозумів, що знову відривається надто мало.

Піднявши очі, я побачив, що на мене дивиться Депре. На його вустах застигло запитання. Я розгублено всміхнувся йому і спробував зняти іншу мітку.

Крик Суджіяді.

Четверта мітка була саме тією: я відчув, як вона розрізала плоть по довгій кривій, що перетинала та оточувала мій лікоть. Єдиний ендорфіновий підшкірник, яким я скористався раніше, перетворював мій біль на маленьку незручність, але мене все одно проштрикнуло дротом напруження. Я заново вчепився у брехню посланця про те, що тут геть нічого не відбувається, й сильно потягнув.

Волокно піднялося, наче нитка бурих водоростей з вогкого пляжного піску, залишивши борозну у плоті мого передпліччя. Мені оббризкало лице кров’ю.

Крик Суджіяді. У відчайдушному лементі то посилювалися, то послаблювалися відчай і здивування тим, що робила з ним машина, тим, що, як він відчував, коїлося з міцними волокнами його тіла.

— Ковачу, що ти в біса… — Вар дані заткнулася, щойно я на неї зиркнув і тицьнув пальцем на свою шию. Я ретельно обгорнув волокном ліву долоню й зав’язав його за міткою. Тоді, не дозволяючи собі над цим задуматись, я розпанахав собі руку і вправно та швидко затягнув петлю.

Тут нічого не відбувається.

Моноволокно врізалося мені в долоню, пройшло крізь шар тканини, наче крізь воду, і наштовхнулося на інтерфейсну біопластину. Слабкий біль. Кров виступила тоненькою лінією з невидимого порізу, а тоді заплямувала всю долоню. Я почув, як Вардані затамувала подих, а тоді верескнула: її вкусив інгібітор.

Не тут, — казали мої нерви інгібітору в мене на шиї. — Тут нічого не відбувається.

Крик Суджіяді.

Я розв’язав вузол на волокні та прибрав його, а тоді зігнув і розігнув пошкоджену долоню. Краї рани на долоні широко розійшлися. Я запхав у щілину палець і…

«Тут НІЧОГО не відбувається. Геть нічого.»

...крутнув до розриву плоті.

Було боляче, попри срані ендорфіни, але я отримав те, чого хотів. Під розшарпаною масою м’яса та жирової тканини показалася чисто-біла поверхня інтерфейсної пластини, всіяна крапельками крові й тонкими шрамами біотехнологічних схем. Я розсунув краї рани ще далі, повністю відкривши частину пластини. Тоді відвів руку назад — геть несвідомо, наче солодко позіхаючи, — і ляснув розсіченою рукою по інгібітору.

І стиснув кулак.

Усього на мить мені здалося, що удача зрадила мене. Удача, що дозволила мені витягнути моноволокно, уникнувши серйозного пошкодження судин, що дозволила мені добратися до інтерфейсної пластини, не порвавши жодного корисного сухожилля. Удача, завдяки якій ніхто не дивився на Ламонтові екрани. Удача, що неодмінно мала колись вичерпатися. Коли інгібітор ворухнувся під моєю слизькою від крові рукою, я відчув, як уся хистка споруда самоконтролю посланця починає валитися.

Бляха…

У моїй розідраній долоні вигнулась інтерфейсна пластина — «з користувацьким блокуванням, ворожа до будь-яких незакодованих схем, з якими вступає в безпосередній контакт», — і в мене за головою щось замкнуло накоротко.

Інгібітор помер із швидким електронним писком.

Я загарчав, а тоді пустив до себе біль, зціпивши зуби, потягнувся ушкодженою рукою назад і заходився знімати прилад із шиї. Тепер починалася реакція, притлумлене тремтіння, що бігло моїми кінцівками, та заніміння, що поширювалося в моїх ранах.

— Вонґсават, — сказав я, знявши інгібітор. — Піди-но знайди Тоні Ломанако.

— Кого?

— Того унтер-офіцера, що прийшов по нас учора ввечері, — притлумлювати емоції вже було непотрібно, але я помітив, що системи посланця все одно це роблять. Навіть коли мої нервові закінчення дряпала й муляла колосальна мука Суджіяді, я витримував це з якоюсь нелюдською терплячістю. — Його звати Ломанако. Ти, мабуть, знайдеш його біля плахи. Скажи йому, що мені треба з ним поговорити. Ні, зачекай. Краще просто скажи йому, що він мені потрібен. Саме так і скажи. Жодних причин, тільки це. Він потрібен мені просто зараз. Так він має прийти.

Вонґсават поглянула на закритий вхід до булькобуду. Він майже не заглушував несамовитого лементу Суджіяді.

— Отам, — сказала вона.

— Так, вибач, — я нарешті зняв інгібітор. — Я пішов би сам, але так вийде менш переконливо. А на тобі досі ця штука.

Я оглянув панцир інгібітора. Зовнішніх ознак шкоди, завданої противтручальними системами інтерфейсної пластини, не було, але прилад був млявий, а його мацальця зігнулись у спазмі.

Офіцерка-пілот непевно звелася на ноги.

— Гаразд, я піду.

— І ще одне, Вонґсават.

— Так?

— Не нервуй там, — я продемонстрував забитий інгібітор. — Постарайся не збуджуватися з жодного приводу.

Вочевидь, я знову всміхнувся. Вонґсават на мить витріщилася на мене, а тоді втекла. Якусь мить після цього всередину проривалися крики Суджіяді, а тоді запона впала назад.

Я перевів увагу на ліки перед собою.

Невдовзі прибіг Ломанако. Проліз за запону перед Вонґсават (змучені крики Суджіяді знову на мить посилилися) і пройшов центральним проходом булькобуду до ліжка, на якому скрутився калачиком і тремтів я.

— Вибач за гамір, — сказав він, схилившись наді мною. Злегка торкнувся однією рукою мого плеча. — Лейтенанте, ти…

Я, замахнувшись угору, вдарив його в оголене горло.

П’ять тетраметових підшкірників швидкої дії зі стрічки, яку напередодні ввечері вкрала моя правиця, опинилися просто на моїх основних кровоносних судинах. Якби я був у необробленому чохлі, то зараз би вже помирав у судомах.

Якби моя обробка була слабшою, то зараз я б уже помирав у судомах.

Прийняти меншу дозу я не наважився.

Удар проломив Ломанако трахею й розірвав її впоперек. Мою долоню з тильного боку залило фонтаном теплої крові. Ломанако, корчачись, із дитячими від несподіваної образи очима, незграбно позадкував. Я зліз із ліжка, пішовши за ним…

… щось у моїх вовчих генах ридає над цією зрадою…

...і закінчив справу.

Він повалився і завмер.

Я став над трупом, пульсуючи зсередини від тетрамету. Мої ноги невпевнено ворушилися. Моє обличчя з одного боку прошивав м’язовий тремор.

Надворі крики Суджіяді підвищилися, перетворившись на щось нове і ще страшніше.

— Зніми з нього мобільний костюм, — рішучо сказав я.

Жодної реакції. Я роззирнувся довкола і зрозумів, що звертаюся до самого себе. Депре та Вардані, заціпенівши, валялися на ліжках паралізовані. Вонґсават силкувалася встати, але не могла керувати кінцівками. Їхнє збудження було надто сильне: інгібітори відчули його смак у крові й відповідно їх покусали.

— Блін.

Я пройшов між ними, стискаючи понівеченою рукою павукоподібні установки й відриваючи їх, зсудомлених. Поводитися лагідніше під дією тетрамету було майже неможливо. Депре та Вардані, коли їхні інгібітори здохли, аж загарчали від шоку. З інгібітором Вонґсават було складніше: він раптово заіскрив і обпалив мою розкриту долоню. Пілотеса блюванула жовчю й перелякалася. Я став біля неї на коліна й засунув пальці їй у горло, зафіксувавши язика до кінця спазму.

— В тебе все га…

Запитання перебив вереск Суджіяді.

— …разд?

Вона кволо кивнула.

— Тоді допоможи мені зняти цей мобікостюм. Його досить скоро почнуть шукати.

Ломанако був озброєний власним інтерфейсним пістолетом, стандартним бластером і віброножем, який напередодні ввечері позичив Каррері. Я зрізав з нього одяг і взявся за мобікостюм під цим одягом. Костюм був бойовий — вимкнувся і знявся з доречною в бойових умовах швидкістю. Для того, щоб вимкнути двигуни на спині та кінцівках і відстібнути каркас, вистачило п’ятнадцяти секунд і невпевненої допомоги Вонґсават. Труп Ломанако лежав з роздертим горлом і розкинутими кінцівками, наїжачившись волоконними голками з гнучкого сплаву, що на мить нагадали мені трупи пляшкоспинів, заколотих і порізаних на напівфіле для барбекю на пляжі Хірата.

— Допоможи мені викотити його з…

За мною когось вивернуло. Озирнувшись назад, я побачив, як сідає з опорою Депре. Він пару разів кліпнув і таки зосередився на мені.

— Ковачу. Ти… — його погляд упав на Ломанако. — Це добре. Не хочеш тепер нарешті поділитися планами?

Я ще раз, востаннє пхнув труп Ломанако й остаточно відкотив його від розкритого мобікостюма.

— Мій план простий, Люку. Я вб’ю Суджіяді та всіх інших, хто там є. Ти ж тим часом залізь на «Чандру» та пошукай там членів команди або тих, хто принципово відмовився від цієї розваги. І тих, і тих, мабуть, знайдеться по кілька душ. Ось, візьми це, — я копнув бластер до нього. — Як думаєш, тобі знадобиться щось іще?

Він ошелешено мотнув головою.

— Залишиш ніж? І ліки. Де ті срані тетраметові…

— На моєму ліжку. Під ковдрою, — я ліг на костюм, не роздягаючись, і почав замикати опори в себе на грудях і животі. Неідеально, та часу в мене не було. Все мало бути гаразд: Ломанако був кремезніший за мій чохол, а підкладки поглинання сервопосилення в екстрених випадках повинні спрацьовувати крізь одяг. — Ми підемо разом — гадаю, це варто того, щоб ризикнути й, перш ніж розпочати, побігти до полісплавної хатинки.

— Я піду, — похмуро сказала Вонґсават.

— Хріна лисого, не підеш, — я замкнув останню опору на тулубі й перейшов до рук. — Ти мені потрібна цілою: ти — єдина людина, здатна керувати лінкором. Не сперечайся: інакше нікому з нас звідси не вибратися. Твоє діло — залишатися тут і залишатися живою. Давай ноги.

Крики Суджіяді стихли до напівсвідомих стогонів. Я відчув, як у мене по спині пробіг тривожний холодок. Якщо машина вирішить відступитись і дати своїй жертві якийсь час на відновлення, глядачі з задніх рядів можуть почати розходитися на перекур. Я ввімкнув двигуни, коли Вонґсават ще закріплювала останні опори на гомілковостопних суглобах, і швидше відчув, аніж почув, як ожили сервомотори. Зігнувши та розігнувши руки (зламаний лікоть прошив неконтрольований біль, а знівечена рука засіпалась), відчув їхню потужність.

Лікарняні мобікостюми конструюють і програмують так, щоб вони забезпечували близькі до людської норми силу та рухи, водночас захищаючи травмовані зони та перешкоджаючи надто сильному напруженню будь-якої частини тіла, що видужує. У більшості випадків параметри жорстко фіксують, щоб які-небудь дурні малі засранці не регулювали встановленого задля їхнього ж добра.

Індивідуальні військові моделі так не працюють.

Я напружився всім тілом, і костюм зіп’яв мене на ноги. Я подумав про удар ногою до висоти паху, і костюм швидко спрацював із силою, здатною пом’яти сталь. Довгий удар лівим кулаком ззаду. Костюм спрацював, як нейрохімія.

Я присів і зігнувся, знаючи, що варто мені забажати, і сервомотори піднімуть мене в повітря на п’ять метрів. Я з машинною точністю потягнувся правицею і підібрав інтерфейсний пістолет Ломанако. На дисплеї замиготіли числа, щойно він розпізнав коди Клину у моїй неушкодженій долоні. Зблиснуло червоне світло завантаження, і з поколювання в долоні я здогадався, що в його магазині: резерви вакуумного командос. Кулі в оболонках, плазмове ядро з коротким запалом, підривний заряд.

Надворі машина якимось робом привела Суджіяді до тями, і той знову закричав. Його голос уже захрип і зривався. За цим воланням здіймалися глибші звуки. То радісно гукав натовп.

— Бери ніж, — сказав я Депре.

Розділ сороковий

Надворі був прекрасний день.

Сонце гріло шкіру, а його світло відбивалося від корпусу лінкора. З моря віяв легенький вітерець, який здіймав на хвилях баранці. Суджіяді кричав від муки у безтурботне синє небо.

Глянувши на берегову лінію, я побачив, що довкола анатомізатора встановили глядацькі трибуни з металевими каркасами. Над головами глядачів було видно лише верхню частину машини. На наближеному нейрохімією зображенні було видно, як напружилися голови та плечі в зачудуванні тим, що відбувалося на ешафоті, а тоді раптом ненадовго стало видно, як теліпається щось тоненьке, як мембрана, і скривавлене, вирване з тіла Суджіяді щипцями та підхоплене вітерцем. Тут здійнявся новий крик. Я відвернувся.

Ти підлатав і евакуював Джиммі де Сото, поки він волав і намагався видряпати собі очі. Це тобі під силу. Функціональність!

— Полісплавна хатинка, — буркнув я Депре, і ми пішли вздовж пляжу до віддаленого кінця «Доблесті Енджин Чандри», так швидко, як тільки видавалося можливим, не пробудивши в якогось ветерана Клину посиленого для бойових потреб периферійного зору. Певною мірою це мистецтво, якого навчають таємних агентів: дихати неглибоко, рухатися плавно, звести до мінімуму все, що може сигналізувати противникові про наближення. Півхвилини неприємної відкритості виявилося достатньо, а тоді ми сховалися від глядацьких трибун за масивним корпусом «Чандри».

З віддаленого боку хатинки ми натрапили на молодика в однострої Клину, який сперся на конструкцію і натхненно блював у пісок. Коли ми зайшли за ріг, він підняв укрите потом і скривлене від страждання лице.

Депре зарізав його ножем.

Я ногою відчинив двері, скориставшись силою мобікостюма, і влетів усередину, через несподіваний морок перевівши очі в режим повного сканування.

Уздовж однієї стіни рівненько стояли шафки. На кутовому столику лежало кілька різних каркасів для шоломів. На стійках під стінами були розкладені підошви для чобіт і протигази. Люк до душової був відчинений. На іншому столі з виснаженим і сердитим обличчям за котушкою даних сиділа унтер-офіцерка Клину, яка одразу роззирнулася довкола.

— Блін, я ж уже казала Артолі, що не… — вона помітила мобікостюм і придивилася, підводячись. — Ломанако? Що ти…

Наче темний птах від мого плеча пролетів ніж, вгруз унтер-офіцерці в шию просто над ключицею, і вона смикнулася від шоку, ступила один хиткий крок до мене, не зводячи погляду, а тоді повалилася.

Депре обійшов мене, став на коліна, щоби перевірити свою роботу, а тоді вийняв ніж. Його рухи відзначалися охайною економністю, що вказувала на стан його вражених радіацією клітин.

Він підвівся й побачив, що я дивлюся на нього.

— Що таке?

Я кивнув на труп його найновішої жертви.

— Непогано як на напівмертвого, Люку.

Він знизав плечима.

— Тетрамет. Маорійський чохол. У мене бувало і гірше спорядження.

Я виклав інтерфейсний пістолет на стіл, узяв парочку каркасів для шоломів і перекинув один Люкові.

— Робив це коли-небудь?

— Ні. Я не космонавт.

— Гаразд. Одягни це. Тримай опори, не забрудни лицьового щитка, — завдяки тетрамету я швидко зібрав підошви для чобіт і протигази. — Канал для впуску повітря проходить осюди, отак. Ємність закріплюється ремінцями на грудях.

— Нам не тре…

— Знаю, але так швидше. А ще це означає, що можна не підіймати лицьового щитка. Може, це врятує тобі життя. А тепер ставай на підошви, вони приклеяться. Мені треба ввімкнути цю штуку.

Душові системи були встановлені в стіні біля люка. Я ввімкнув один прилад, тоді кивнув Депре, наказуючи йти за собою, і попрямував у душовий відсік. Люк за нами крутнувся й зачинився, і я відчув, як у замкненому просторі розплився потужний сморід полісплаву, подібний до запаху розчинника. Лампи функціонального блока спалахнули в напівтемряві жовтогарячим; їхнє світло відбилося від десятків звивистих струменів полісплаву, що виходили з душових лійок і розливалися на похилій підлозі кабінки, як олія.

Я зайшов усередину.

Робити це вперше якось моторошно — наче тебе живцем закопують у грязюці. Полісплав осідає на тілі тонкою плівкою, що швидко товщає до слизької гущі. Він збирається на куполі перехресної сітки, що увінчує каркас шолома, а тоді падає й заливає голову, щипаючи горло та ніздрі, навіть якщо затамувати подих. Завдяки молекулярному відштовхуванню він не затримується на поверхні лицьового щитка, але решта шолома вкривається ним за двадцять секунд. Тіло аж до підошов чобіт він вкриває у півтора рази довше. Варто берегти відкриті рани та розідрану плоть: перш ніж засохнути, він щипається.

Б-б-б-б-б-б-блІН-Н-Н-Н-Н…

Він не пропускає ані повітря, ані води, є абсолютно герметичним і зупиняє високошвидкісні кулі, як броня лінкора. На певній відстані він навіть відбиває вогонь «Сонце-струма».

Я вийшов і намацав крізь полісплав систему керування протигазом. Натиснув на кнопку контролю вентиляції. У мене під щелепою зашипіло повітря, наповнюючи й надимаючи костюм. Я перекрив подачу повітря і натиснув на кнопку лицьового щитка. Щиток безшумно піднявся.

— Тепер ти. Не забудь затамувати подих.

Десь надворі ще кричав Суджіяді. Мене дряпонув тетра-мет. Я мало не висмикнув Депре з душу, вдарив по кнопці подачі повітря й подивився, як стрімко надувся його костюм.

— Ну, ось і все, — я скоротив подачу до стандартного рівня. — Не підіймай щитка. Якщо до тебе хтось звернеться, подай отакий сигнал. Ні, великий палець зігни отак. Це означає, що в костюма несправність. Можливо, це дасть тобі час для наближення. Почекай на мене три хвилини, а тоді йди. І тримайся подалі від корми.

Голова в шоломі кивнула. Обличчя Депре було не видно за тонованим лицьовим щитком. Я на мить завагався, а тоді плеснув його по плечу.

— Постарайся вижити, Люку.

Я знову опустив лицьовий щиток. Тоді дав волю тетра-мету, лівою рукою забрав інтерфейсний пістолет, коли проминав роздягальню, і на автоматі вийшов надвір, до криків.

На те, щоб обійти по широкій траєкторії ззаду поліс — плавну хатинку, а тоді — булькобуд з лазаретом, я витратив одну з трьох хвилин свого часу. Зайнявши позицію, я чітко побачив браму та вкрай нечисленну охорону, яку там залишив Каррера. Те саме, що й учора ввечері: п’ятеро дужих вартових, двоє в костюмах і один на ввімкненому жучку.

В одному костюмі, судячи з усього, згорбилася і схрестила ноги Кхуок. Що ж, вона ніколи не фанатіла від демонстрації роботи анатомізатора. Впізнати іншого вартового в костюмі я не зміг.

Технічна підтримка. Мобільна ультравібраційна гармата і ще зо дві одиниці автоматичної вогнепальної зброї — щоправда, тепер усі вони були повернуті не в той бік, пильнуючи темряву за брамою. Я видихнув і пішов уздовж пляжу.

Мене помітили за двадцять метрів: я не переховувався. Я весело помахав над головою інтерфейсним пістолетом, а вільною рукою показав сигнал несправності. Занила рвана дірка в моїй лівій долоні.

На відстані п’ятнадцяти метрів вони зрозуміли, що щось не так. Я побачив, як Кхуок напружилася, і розіграв останню свою карту. Підштовхнув угору лицьовий щиток і зачекав за дванадцять метрів, коли він підніметься. Коли вона мене побачила, на її обличчі відобразився шок, змішаний із задоволенням, спантеличенням і тривогою. Вона розігнулася і звелася на ноги.

— Лейтенанте!

Спершу я вистрілив у неї. Один раз, за відкритий лицьовий щиток. Плазмове ядро під час вибуху розірвало її шолом, а я тим часом побіг уперед.

…горло занило від роз’ятреної вовчої відданості…

Коли я дістався другого костюма, він уже заворушився; один стрибок у мобікостюмі й удар ногою в повітрі — і він врізався спиною в панцир жучка. Відскочив, потягнувся рукою, щоб закрити лицьовий щиток. Я перехопив руку, роздушив зап’ясток і вистрілив йому в роззявлений у крику рот.

Щось ударило мене у груди й перекинуло в пісок на спину. Я побачив, як до мене бреде постать без костюма, виставивши короткоствол. Інтерфейсний пістолет трохи підняв мою руку, і я збив його пострілом з ніг. Ну, хоч хтось скрикнув так, що міг би позмагатися з Суджіяді. Але час спливав. Я закрив лицьовий щиток і зігнув ноги. Мобікостюм знову швидко зіп’яв мене на них. По піску на тому місці, де я був, хльоснув постріл із «Сонцеструма». Я розвернувся і стрімко вистрілив. Стрілець із «Сонцеструма» крутнувся від ударної сили, а коли куля здетонувала, з його спини полетіли червоні лискучі кавалки хребта.

Останній поліз у бійку зі мною, піднявши й заблокувавши мою руку з пістолетом і наступивши мені на коліно. У бійці з людиною без броні це був добрий прийом, але він був неуважний. Край його стопи послизнувся на мобікостюмі, і вартовий заточився. Я крутнувся і вклав усю врівноважену силу, яку мені міг надати костюм, в удар ногою.

І зламав вартовому спину.

Щось лунко відскочило спереду від жучка. Я глянув уздовж пляжу і побачив, як від імпровізованого амфітеатру розходяться постаті, наставляючи зброю. Рефлекторно вистрілив, а тоді опанував свої мисленнєві процеси, зіпсуті метом, і осідлав жучка.

Його системи прокинулися вогниками та потоком даних на прикритих і важкоброньованих приладових дошках від удару по панелі запалювання. Я ввімкнув живлення, піднявся, розвернувшись на чверть повороту, щоб зустріти бійців Клину, вибрав озброєння, і…

…виття, виття, ВИТТЯ…

...коли ожили пускові установки, моє обличчя вишкірилося в якійсь широкій посмішці.

Під час вакуумних боїв від вибухівки небагато користі. Практично ніякої ударної хвилі, а вся згенерована енергія вибухів швидко розсіюється. Застосовувати проти бійців у костюмах звичайну вибухівку — справа майже марна, а ядерні вибухи… ну, вони, взагалі-то, роблять безглуздим ближній бій як такий. Тут насправді потрібна якась розумніша зброя.

Дві рами-носії розумної шрапнелі одночасно пролетіли між вояків на пляжі; їхні локатори нахилили траєкторії польоту з точністю до мікросекунди, а тоді випустили свої снаряди в повітря саме там, де вони мали завдати найсуттєвішої шкоди. За ледь помітною імлою тяги, яку підсилювач мого лицьового щитка забарвлював у блідо-рожевий колір, кожний їхній вибух випустив град мономолекулярних осколків, з’єднаних із сотнями масивніших, завбільшки з зуб, уламків із гострими краями, які мали загрузати в органічній речовині, а тоді розриватися.

Саме ця зброя два місяці тому порвала на шматки довкола мене 391 взвод. Позбавила Кхуок очей, Едді Мунгарто — кінцівок, а мене — плеча.

Два місяці? А чому здається, ніби це було в минулому житті?

Бійці Клину, що опинилися найближче до кожного з вибухів, буквально розчинилися в бурі металевих осколків. Я побачив це завдяки підсиленому нейрохімією зору, зміг подивитись, як вони перетворюються з чоловіків і жінок на пошматовані туші, в яких із тисячі наскрізних поранень б’є фонтаном кров, а потім — на пишні хмари розідраної тканини. А тих, хто був далі, просто розірвало.

Рами-носії радісно скакали поміж них, билися об трибуни довкола Суджіяді, й детонували. Вся конструкції! ненадовго здійнялася в повітря й запалала. Жовтогаряче світло від вибуху відбилося од корпусу «Доблесті Енджин Чандри», і в пісок та воду посипалися уламки. Вибухова хвиля накрила пляж і хитнула жучок, який тримався на гравітаційному полі.

Я зрозумів, що мені на очі навертаються сльози.

Я повів жучок уперед по заляпаному кров’ю піску, ставши на коліна й шукаючи вцілілих. У тиші, що запала після вибухів, грав-двигун видавав сміховинно тихий звук, подібний на лоскотання пір’ям. Тетрамет виблискував по краях мого поля зору і тремтів у моїх сухожиллях.

На півдорозі до зони вибуху я помітив, що між двома булькобудами сховалася парочка травмованих бійців Клину. Я попрямував до них. Одна була в такому стані, що могла хіба що кашляти кров’ю, зате її супутник, коли жучок наблизився, спромігся сісти. Я побачив, що шрапнель відірвала йому обличчя та осліпила його. Від його руки, тієї, що ближча до мене, залишилася сама кукса на рівні плеча та ще оголені уламки кісток.

— Що… — заблагав він.

Від кулі в оболонці він упав навзнак. Друга бійчиня поряд із ним прокляла мене на муки в якомусь пеклі, про яке я ще не чув, а тоді померла, захлинувшись власною кров’ю. Я завис над нею на кілька секунд, майже навівши на неї зброю, а тоді, коли біля лінкора щось глухо дзенькнуло, розвернув жучок. Оглянувши берегову лінію біля імпровізованого поховального багаття Суджіяді, я помітив якийсь рух край води. Ще один боєць, майже неушкоджений — певно, заповз під лінкор і врятувався від вибуху. Я тримав пістолет нижче екрана жучка. Він побачив лише костюм з полісплаву та транспорт Клину. Підвівся, ошелешено хитаючи головою. З його вух точилася кров.

— Хто? — повторював він. — Хто?

Він розгублено забрів на мілину, оглянув спустошення довкола себе, а тоді озирнувся на мене. Я підняв лицьовий щиток.

— Лейтенанте Ковач! — надто голосно крикнув він через раптову глухоту. — Хто це зробив?

— Ми, — відповів я йому, знаючи, що він мене не чує. Він спантеличено подивився на мої губи.

Я підняв інтерфейсний пістолет. Постріл на мить прип’яв бійця до корпусу, а тоді, коли куля вибухнула, відірвав його. Він повалився в воду й залишився там плавати, стікаючи щільними хмарками крові.

Ворухнулася «Чандра».

Я швидко розвернувся на жучку і побачив, як постать у костюмі з полісплаву незграбно сходить зі вхідного трапу й падає. Один стрибок за екран жучка — і я опустився в воду, не впавши завдяки гіросистемам костюма. За десяток кроків я опинився біля зігнутого тіла і побачив, що його живіт збоку обпалив постріл із «Сонцеструма». Рана була величезна.

Піднявся лицьовий щиток, і виявилося, що під ним задихається Депре.

— Каррера, — прохрипів він. — Передній люк.

Я побіг, бо вже нутром відчував, що спізнився.

Передній люк був висаджений у зв’язку з аварійною евакуацією. Від вибуху болтів він вилетів у пісок і наполовину сховався в ньому. Біля нього були сліди — хтось перескочив три метри між корпусом і пляжем. Вервечка частих слідів вела до полісплавної хатинки.

А щоб тебе, Айзеку, щоб тебе, гівнюка впертого.

Я ввірвався за двері хатинки, розмахуючи «Калашниковим». Нічого. Геть ніхріна. Роздягальня не змінилася, відколи я її покинув. Труп унтер-офіцерки, розкидане обладнання у слабкому освітленні. За люком досі працював душ. На мене повіяло смородом полісплаву.

Я прослизнув усередину й перевірив кутки. Нічого.

Бляха-муха.

Ну, воно й не дивно.

Я байдужо вимкнув душову систему.

А чого ти чекав — що його легко буде вбити?

Вийшовши, я побачив інших і повідомив їм добру новину.

Депре помер, поки мене не було.

Коли я повернувся до нього, він уже не дихав і дивився у блакитне небо так, ніби трохи від нього знудився. Крові не було: якщо стріляють зблизька, «Сонцеструм» повністю припалює рану, а судячи з вигляду рани, Каррера стріляв у нього впритул.

Вонґсават і Вардані знайшли його раніше за мене. Вони стояли на колінах у піску обабіч нього. Вонґсават тримала в руці трофейний бластер, але було видно, що він її не цікавить. Коли її накрила моя тінь, вона ледве підвела очі. Я злегка торкнувся рукою її плеча і сів навпочіпки перед археологісткою.

— Таню.

З тону мого голосу вона зрозуміла все.

— Що тепер?

— Зачинити браму набагато легше, ніж відчинити, правильно?

— Правильно, — вона зупинилася і пильно поглянула мені в обличчя. — Так, є процедура закриття, що не потребує шифрування. Як ти здогадався?

Я знизав плечима, подумки й сам цьому здивувавшись. Зазвичай інтуїція Посланців працює не так.

— Гадаю, це логічно. Користуватися відмичками завжди важче, ніж опісля грюкнути дверима.

Її голос стишився.

— Так.

— Це закриття. Скільки часу воно займе?

— Я… блін, Ковачу. Я не знаю. Пару годин. А що?

— Каррера не загинув.

У неї вирвався надтріснутий смішок.

— Що?

— Ти ж бачиш оцю здоровезну кляту дірку в Люкові, — тетрамет запульсував у мені, наче струм, підживлюючи дедалі сильніший гнів. — Залишив її Каррера. Потім він вибрався з переднього аварійного люка, пофарбувався полісплавом і тепер уже має бути по інший бік клятої брами. Так тобі достатньо зрозуміло?

— Тоді чому б тобі не залишити його у спокої?

— Якщо я так зроблю, — я теж дещо стишив голос і спробував стримати метову хвилю, — якщо я так зроблю, він з’явиться, коли ти намагатимешся зачинити браму, і вб’є тебе. І всіх нас. Ба більше, невідомо, яке озброєння Ломанако залишив на борту корабля, а отже, є шанси, що він повернеться з тактичною ядерною боєголовкою. І дуже швидко.

— Тоді чому б нам не звалити звідси нахрін просто зараз? — спитала Вонґсават і показала на «Доблесть Енджин Чандри». — На цій штуці я можу доправити нас на інший бік планети за пару хвилин. Бляха-муха, та я б, мабуть, за пару місяців могла вивезти нас за межі системи.

Я позирнув на Таню Вардані й зачекав. За кілька секунд вона таки хитнула головою.

— Ні. Ми маємо зачинити браму.

Вонґсават сплеснула руками.

— Нахіба?! Кого обход…

— Годі, Амелі, — я знову розігнув костюм і підвівся. — Правду кажучи, я все одно не думаю, що можна пройти блокпости Клину значно менше, ніж за день. Навіть із моєю допомогою. Боюся, нам не минути труднощів.

А ще мені випаде нагода вбити того, хто вбив Люка Де-пре.

Я не був певен, чи це говорить у мені мет, а чи просто згадалася розпита вдвох пляшка віскі на палубі вже підірваного й потопленого траулера. Це здавалося не таким уже й важливим.

Вонґсават зітхнула і зіп’ялася на ноги.

— Поїдеш на жучку? — запитала вона. — Чи хочеш імпелерну раму?

— Нам знадобиться і те, і те.

— Та невже? — вона раптом зацікавилася. — Чому? Ти хочеш, щоб я…

— На жучках встановлено ядерну гаубицю. Потужність — двадцять кілотонн. Я пальну з цієї зарази й подивлюся, чи не вийде в нас підсмажити нею Карреру. Швидше за все, ні. Він кудись відступить, бо, ймовірно, цього очікуватиме. Але тоді він тікатиме досить довго, щоб можна було проїхати на жучку куди слід. Поки на ньому зосередиться весь віддалений вогонь, на який здобудеться Каррера, я ввірвуся туди з імпелерною установкою. А далі… — я знизав плечима. — Це чесний бій.

— А я, бува, не…

— Вгадала. Як воно — бути незамінною?

— Тут? — вона оглянула всіяний трупами пляж. — Це здається недоречним.

Розділ сорок перший

не роби цього, — тихо сказала вардані.

Я закінчив наводити ніс жучка на центр простору у брамі й повернувся до неї. Грав-поле стиха забурчало.

— Таню, ми бачили, як ця штука встоює перед зброєю, що… — я спробував підібрати доречні слова. — Що її, наприклад, не розумію я. Ти справді вважаєш, що її можна якось пошкодити, трішки полоскотавши тактичною ядерною бомбою?

— Я не про це. Я про тебе. Подивись на себе.

Я опустив погляд на кнопки вогневого пульта.

— Мене вистачить ще на пару днів.

— Ага, в лікарняному ліжку. Ти справді вважаєш, що у своєму нинішньому стані матимеш шанси в бою з Каррерою? Зараз тебе тримає на ногах тільки цей костюм.

— Маячня. Ти забуваєш про тетрамет.

— Атож, як я зрозуміла, в летальній дозі. Як довго ти ще зможеш протриматися?

— Досить довго, — я поглянув на пляж, уникаючи її погляду. — Якого милого Вонґсават там чухається?

— Ковачу, — вона зачекала, поки я не глянув на неї. — Спробуй ядерну бомбу. І все. Я зачиню браму.

— Таню, чому ти не вистрілила в мене зі станера?

Тиша.

— Таню!

— Гаразд, — енергійно промовила вона. — Просри своє гране життя там. Мені по цимбалах.

— Я тебе не про це питав.

— Я, — вона опустила погляд, — я запанікувала.

— Свистиш, Таню. За останні пару місяців я бачив, як ти робила безліч речей, але ніколи не бачив, щоб ти панікувала. Сумніваюся, що ти знаєш, що це слово означає.

— Отакої! Думаєш, ти аж так добре мене знаєш?

— Та вже непогано.

Вона пирхнула.

— Грані вояки. Покажіть мені вояка, і я покажу вам хворого на голову романтика. Ти нічого про мене не знаєш, Ковачу. Ти зі мною трахався, та й то в віртуалі. Думаєш, це надає тобі глибокі знання? Думаєш, це дає тобі право когось засуджувати?

— Когось — це таких людей, як Шнайдер? — я знизав плечима. — Таню, він би всіх нас продав Каррері. Ти ж знаєш. Він би висидів усе, що робили з Суджіяді, й нічого не вдіяв.

— О, ти пишаєшся собою, так? — вона показала рукою на кратер на місці загибелі Суджіяді, яскраво-червоний розсип трупів і потік крові, що тягнувся до нас. — Думаєш, ти тут чогось добився?

— А ти хотіла, щоб я загинув? Хотіла помсти за Шнайдера?

— Ні!

— Це не проблема, Таню, — я ще раз знизав плечима. — Я не можу збагнути одного: чому я не загинув. Не хочеш, бува, щось сказати з цього приводу? Ну, як наша штатна експертка з марсіян.

— Не знаю. Я… я запанікувала. Як я і сказала. Я підняла станер, щойно ти його зронив. І вивела з ладу себе.

— Так, знаю. Каррера сказав, що ти перебувала в нейрошоці. Він просто хотів знати, чому його не було в мене. А ще — чому я так швидко прокинувся.

— Можливо, — сказала вона, не дивлячись на мене, — в тобі немає того, що є в усіх нас.

— Здоров, Ковачу.

Ми обоє знову поглянули на пляж.

— Ковачу, дивись, що я знайшла.

Це підповзла на іншому жучку Вонґсават. Перед нею шкутильгала самотня постать. Я примружився і наблизив зображення.

— Бляха-муха, аж не віриться.

— Хто це?

Я тихенько, сухо гигикнув.

— Живучий тип. Поглянь.

Вигляд у Ламонта був похмурий, але не став помітно гіршим від нашої останньої зустрічі. Його лахміття були заляпані кров’ю, але вона йому, вочевидь, не належала. Його очі сильно примружились, а тремтіння неначе вщухло. Він упізнав мене, і його обличчя засвітилося. Він рвонув уперед, а тоді зупинився й озирнувся на жучка, що гнав його пляжем. Вонґсават різко сказала йому щось, і він знову пішов, а тоді зупинився за пару метрів від мене, якось дивно переминаючись із ноги на ногу.

— Я знав! — проклекотів він. — Знав, що ти це зробиш. У мене на тебе було досьє, я знав, що ти це зробиш. Я тебе чув. Чув тебе, але не сказав.

— Знайшла його у підпіллі зброярні, — пояснила Вонґсават, зупинила жучка і злізла. — Вибачте. Лякати його й виганяти звідти довелося довго.

— Чув тебе, бачив тебе, — заговорив Ламонт до себе, несамовито потираючи собі карк. — У мене на тебе досьє. Ко-ко-ко-ко-ковачу. Я знав, що ти це зробиш.

— Та невже? — похмуро сказав я.

— Чув тебе, бачив тебе, але не сказав.

— Так, що ж, це ти сплохував. Добрий політичний офіцер завжди повідомляє про свої підозри вищих за званням. Цього вимагають директиви.

Я підняв інтерфейсний пістолет із пульта жучка і вистрілив Ламонтові у груди. Постріл був квапливий і прошив його надто високо, щоб убити одразу. Куля вибухнула в піску за п’ять метрів позаду нього. Він гепнувся на землю, зі вхідного отвору рани полилася кров, а тоді він знайшов десь сили, щоби стати на коліна. Всміхнувся мені на весь рот.

— Я знав, що ти це зробиш, — прохрипів він і поволі схилився на бік. Кров з нього стікала в пісок.

— Ти взяла імпелер? — запитав я Вонґсават.

Я наказав Вардані та Вонґсават зачекати за найближчою кручею, поки я кидатиму бомбу. Вони не були захищені, а мені не хотілося гайнувати час, який вони б витратили на обливання полісплавом. І навіть на відстані, навіть у крижаному вакуумі по інший бік брами ядерні снаряди з жучка випустять у наш бік удосталь жорсткого випромінювання, щоби зварити незахищену людину живцем.

Звісно, попередній досвід вказував на те, що брама від-реагує на близькість небезпечного випромінювання приблизно так само, як відреагувала на близькість нанобів, — не пропустить його. Але в таких речах можна помилятися. Та й усе одно неможливо було сказати, яку дозу марсіяни вважали би припустимою.

Тоді чому ти тут розсівся, Таку?

Костюм усе поглине.

Але було в цьому й дещо інше. Сидячи верхи на жучку, з «Сонцеструмом» на стегнах, із інтерфейсним пістолетом у кобурі на паску та повернувшись обличчям до бульбашки зоряного неба, що її брама внесла переді мною у світ, я відчував, як починає вступати в дію тривала, щемлива інерція цілеспрямованості. Це був фаталізм, який ховався за тетраметом, упевненість у тому, що більше вже майже нічого зробити не можна і доведеться змиритися з будь-яким результатом, що чекає там, на холоді.

Це ти, певно, просто вмираєш, Таку. Рано чи пізно це тебе неодмінно доконає. Навіть із метом на клітинному рівні будь-який чохол…

А може, ти просто боїшся поринути туди та знов опинитися на «Мівтсемді».

Може, просто працюватимемо далі?

Гаубичний снаряд вилетів із панцира жучка так повільно, що його можна було розгледіти, з легеньким чваканням проникнув у простір усередині брами і поступово зник серед зір. Кілька секунд по тому краєвид побілів од вибуху. Мій лицьовий щиток автоматично потемнів. Я зачекав, сидячи на жучку, поки світло не змерхло. Якщо щось, крім видимого випромінювання, і пробилося назад, то система сигналізації про забруднення в шоломі костюма вирішила, що про це не варто і згадувати.

«Приємно мати рацію, еге ж?»

Щоправда, тепер це все одно не має великого значення.

Я підняв лицьовий щиток і свиснув. Із-за кручі вилетів другий жучок і залишив коротеньку борозну в піску. Вонґсават посадила його з невимушеною бездоганністю на одній лінії з моїм. Позаду неї до болю повільно злізла Вардані.

— Таню, ти сказала: дві години.

Вона мене проігнорувала. Вона мовчала, відколи я застрелив Ламонта.

— Що ж, — я ще раз перевірив захисний трос «Сонцеструма».

— Починай те, що тобі треба зробити, зараз.

— А що, як ти не встигнеш повернутися? — заперечила Вонґсават.

Я всміхнувся.

— Не дуркуй. Якщо я не зможу порішити Карреру й повернутися сюди за дві години, то я не повернуся взагалі. Ти це знаєш.

Тоді я опустив лицьовий щиток і завів жучка.

Пролетів крізь браму. Диви — легко, все одно що падати.

На борту запанувала невагомість, і мене мало не знудило. Опісля почалося запаморочення.

Знову поїхали, бляха-муха.

Каррера не зволікав.

Десь наді мною запрацював двигун, а на моєму лицьовому щитку з’явилася крихітна рожева плямка. Рефлекси посланця помітили це одразу, і я вручну розвернув жучка, щоб зустріти атаку. Заблимали системи озброєння. З пускових капсул вилетіла парочка дронів-перехоплювачів. Вони зробили петлю, щоб уникнути засобів безпосередньої оборони снаряда, що наближався, а тоді промайнули моїм полем зору з протилежних напрямків і здетонували. Мені здалося, що один із них почав був відхилятися від курсу, повівшись на обманку, але тут вони вибухнули. Спалахнуло тихе біле світло, і лицьовий щиток затулив мені огляд.

На той час я вже був надто заклопотаний, щоб на щось дивитися.

Я відштовхнувся ногами від корпусу жучка, притлумивши раптовий напад жаху, коли я відірвався від його твердої маси й полетів угору, в темряву. Моя лівиця спробувала вчепитися в ручку керування імпелера. Я зупинив її.

Рано.

Піді мною вниз полетів жучок із невимкненим двигуном. Я викинув з голови думки про нескінченну порожнечу, в якій почав дрейфувати, натомість зосередився на розпливчастому відчутті маси корабля над собою. У вбогому світлі зір полісплавовий бойовий костюм і імпелерна установка в мене на спині мали бути практично невидимими. Завдяки відсутності тяги в імпелерів помітити щось могли хіба що найчутливіші з установок виявлення маси, а я був готовий побитися об заклад, що в Каррери таких під рукою не було. Поки імпелери лишалися вимкненими, єдиною видимою ціллю там був двигун жучка. Я витягнувся у невагомій тиші, потягнув до себе «Сонцеструм» на тросі-прив’язі та сховав руків’я на плечі. Вдихнув і видихнув. Постарався не надто зациклюватися на наступному ході Каррери.

Ну ж бо, засранцю.

Ага, ага. Ти очікуєш, Таку.

Ми навчимо тебе не очікувати нічого. Так ти будеш готовий до всього.

Дякую, Вірджиніє.

Маючи належне обладнання, вакуумний командос не мусить робити більшу частину цієї хріні. У шоломні каркаси бойового костюма постачає дані ціла низка систем виявлення, координована суворим маленьким персональним бойовим комп’ютером, який не хибує на пасивне зачудування, до якого схильні люди у твердому космосі. З цим треба змиритися: тут, як це зазвичай і буває тепер під час бойових дій, більшу частину роботи виконує машина.

Я не мав часу на те, щоби знайти та встановити бойову техніку Клину, але я був відносно певен у тому, що Каррера теж не мав на це часу. Отже, в нього залишалося озброєння з кодами Клину, яке покинула на борту корабля команда Ломанако, та ще, може, власний «Сонцеструм». А для командос Клину просто ненормально лишати озброєння на видноті без нагляду; його мало бути небагато.

Сподівайся.

Все решта зводилося до двобою, примітивного, як у часи таких героїв орбіти, як Армстронґ і Гагарін. І це, казав мені тетраметовий кайф, мало зіграти мені на користь. Я дозволив чуттям посланця пересилити тривожність і пульсацію тетрамету та перестав чекати на якісь подальші події.

Ось.

Рожевий спалах на затемненому краю височезного корпусу.

Я крутнувся так плавно, як тільки дозволяв мобікостюм, зупинився біля точки запуску і ввів імпелери в режим над-навантаження. Десь піді мною розгорнулося біле світло, що залило нижню половину мого поля зору. То націлився на жучка снаряд Каррери.

Я вимкнув імпелери. Тихо стрибнув угору, до корабля. Відчув, як під лицьовим щитком на моєму обличчі з’являється вдоволена гримаса. Слід від імпелера мав загубитися у хвилі від вибуху жучка, і тепер у Каррери знову жодних зачіпок. Можливо, він і чекає на щось таке, але він мене не бачить, а коли таки зможе побачити…

На корпусі пробудилося полум’я «Сонцеструма». Розсіяний промінь. Я на мить зіщулився в костюмі, а тоді знову всміхнувся, бо побачив, що Каррера мазав, стріляв надто далеко у просторі між місцем загибелі жучка і тим місцем, де я перебував насправді. Я міцніше вчепився пальцями в «Сонцеструм».

Рано. Ра…

Ще один постріл із «Сонцеструма», нітрохи не ближче. Промінь на моїх очах спалахнув і помер, спалахнув і помер, а я тим часом наводив зброю для наступного свого пострілу. Тепер відстань мала бути менша за кілометр. Ще кілька секунд — і промінь у режимі мінімального розсіяння з легкістю проштрикне полісплав, ув якому сховався Каррера, а також будь-яку органіку на своєму шляху. Якщо мені пощастить, йому пострілом відірве голову чи проб’є серце або легені. За меншого талану будуть ушкодження, з якими йому доведеться щось робити, а поки він цим займатиметься, я підберуся ближче.

Думаючи про це, я відчував, як шкіряться мої зуби.

Космос довкола мене вибухнув світлом.

На одну мить — таку коротку, що помітити її можна було лише на швидкості посланця, — мені здалося, що команда корабля повернулася, обурившись ядерним вибухом так близько до своєї поховальної баржі та неприємною, хоч і нешкідливою перестрілкою опісля.

Сигнальна ракета. Довбограю, він тебе підсвітив.

Я ввімкнув імпелери і метнувся вбік. З бастіону на корпусі за мною погнався вогонь «Сонцеструма». Я крутнувся, спромігшись врятуватися від зустрічного вогню. Невдовзі Каррерин промінь таки згас. Я кинувся до даху, сховавшись від Каррериної позиції за якоюсь архітектурною деталлю корпусу, а тоді перевів імпелерний двигун у задній хід і загальмував, перейшовши в повільний дрейф. У моїх скронях загупала кров.

Я в нього влучив?

Наблизившись до корпусу, я був змушений роззирнутися довкола. Чужинські декоративні деталі судна вгорі раптом обернулися на поверхню планетоїда, а я завис головою донизу за п’ять метрів над нею. За сто метрів від мене впевнено горіла сигнальна ракета, кидаючи викривлені тіні за архітектурну деталь корпусу, позаду якої я завис. Поверхні довкола мене були посічені дивними оздобами, завитками та подряпинами, схожими на незугарні позначки на барельєфі, гліфи в колосальному масштабі.

Я в нього…

— Гарно ухилився, Ковачу, — промовив мені у вухо Каррерин голос так, наче Каррера сидів у шоломі біля мене. — Непогано як на не-пловця.

Я поглянув на дисплеї перед собою. Радіозв’язок у костюмі був налаштований тільки на прийом. Я тицьнув дещо збоку всередині шолома, і спалахнув символ передачі. Обережно напруживши тіло, я перейшов у паралельне до корпусу положення. А тим часом…

Хай він балакає.

— Хто тобі сказав, що я — не-пловець?

— О, так, я забув. Оте фіаско з Рендаллом. Але парочка таких вилазок аж ніяк не робить тебе ветераном вакуумних сил, — він удавав фамільярну веселість, але за нею все одно відчувалася відверто потворна лють. — І це пояснює, чому мені буде дуже легко тебе вбити. Саме це я і збираюся зробити, Ковачу. Я розтрощу тобі лицьовий щиток і буду дивитися, як википає твоя пика.

— Тоді вперед, берися за діло, — я оглянув застиглі бульбашки корпусу перед собою, шукаючи зручного місця для снайперського пострілу. — Бо я не збираюся сидіти тут довго.

— Повернувся лише заради краєвиду, ага. Чи забув десь біля стикувального модуля миле твоєму серцю голопорно?

— Просто затримую тебе, поки Вардані зачиняє браму, от і все.

Коротка пауза, впродовж якої я чув його дихання. Я підібрав трос «Сонцеструма» так, що той підплив до моєї правої руки, а тоді торкнувся кнопок балансування на ручці імпелера й ризикнув, випустивши півсекундний імпульс. Смикнулися ремені, і різко ввімкнені мотори в мене на спині обережно підняли мене та понесли вперед.

— Що таке, Айзеку? Образився?

Він гортанно буркнув.

— Ковачу, ти — кавалок гівна. Продав своїх товаришів, як хмарочосник. Повбивав їх заради грошей.

— Я гадав, що це ми й маємо робити, Айзеку. Вбивати заради грошей.

— Не лізь до мене зі своїми граними квеллізмами, Ковачу. Там загинула сотня бійців Клину, і всіх розірвало на шматки. На твоїх руках — кров Тоні Ломанако та Кхуок Юень Ї. Це ти — вбивця. Вони були вояками.

Коли я почув ці імена, у мене в горлі та очах ледь-ледь защипало.

Притлуми це.

— Вони якось легко різали людей як на вояків.

— Пішов нахрін, Ковачу.

— Байдуже, — я потягнувся до вигину корпусу, що наближався до мене, — до того місця, де на боці основної конструкції стирчала заокругленим шпилем маленька бульбашка. Решта мого тіла за витягнутими руками перейшла в позу різкої зупинки. Подумавши раптом про те, що до корпусу може бути причеплена якась контактна міна, я на мить запанікував…

Та ну. Все передбачити неможливо.

…а тоді мої руки в рукавичках опустилися на вигнуту поверхню, і я перестав рухатися. Мені у плече злегка тицьнувся «Сонцеструм». Я ризикнув і швидко глянув у оточений крилами, як у мартина, простір, де перетиналися дві бульбашки. Відсахнувся. Пам’ять посланця створила для мене картинку та звірила її зі спогадами.

Це був стикувальний модуль, що лежав посередині на дні тієї ж трьохсотметрової вм’ятини та був оточений пухирчастими горбочками. Обриси останніх були спотворені іншими, меншими пухирцями, що безладно здіймалися з їхніх боків. У загону Ломанако, певно, був локаторний маячок, бо інакше Каррера точно не міг би так швидко знайти це місце на корпусі завширшки майже тридцять кілометрів і завдовжки шістдесят. Я знову поглянув на дисплей приймача костюма, але там відображався лише один канал — той, із якого було чути хрипкувате дихання Каррери. Воно й не дивно: він мав заглушити передачу, щойно зупинившись. Нащо йому телеграфувати комусь, де в нього засідка?

То де ти в біса є, Айзеку? Я ж чую твоє дихання, мені просто треба тебе побачити, щоб це припинити.

Я обережно перейшов назад у оглядову позицію й заходився поградусно вивчати кулястий пейзаж під собою. Мені було досить одного необережного руху. Лише одного.

У виконанні Айзека Каррери, відзначеного нагородами командира вакуумних сил, уцілілого в п’яти сотнях боїв у вакуумі та переможця більшості з них. Необережного руху. Звичайно, Таку. Зараз буде.

— Знаєш, Ковачу, я тут думаю… — його голос ізнову став спокійним. Він знову опанував свій гнів. Зважаючи на обставини, це аж ніяк не було мені потрібно. — Які умови тобі запропонував Генд?

Оглядай, шукай. Хай він балакає.

— Більше, ніж платиш мені ти, Айзеку.

— На мою думку, ти забуваєш про наше чудове медичне забезпечення.

— Ні. Просто намагаюся зробити так, щоб більше його не потребувати.

Оглядай, шукай.

— Невже битися за Клин було так кепсько? Тобі постійно було гарантовано перечохлення, а реальна смерть для людини з твоєю підготовкою малоймовірна.

— Тут, Айзеку, троє членів моєї команди були би змушені з тобою не погодитися. Ну, якби вони, блін, не були вже по-справжньому мертві.

Трохи вагання.

— Твоєї команди?

Я скривився.

— Цзяна Цзяньпіна обернув на суп ультравібраційний залп, наноби вбили Гансена та Крукше…

— Твоєї кома…

— Айзеку, я, бляха, розчув твої слова з першого разу.

— Ой, вибач. Мені просто цікаво…

— Підготовка, бляха-муха, тут ні до чого, і ти це знаєш. Можеш піти продати цю срану пісню Лапіне. Машини і талан — ось що вбиває чи залишає в живих на Санкції-IV.

Оглядай, шукай, знайди того гівнюка.

І заспокойся.

— На Санкції-IV та в будь-якому іншому конфлікті, — тихо сказав Каррера. — Вже хто-хто, а ти маєш це знати.

Така природа цієї гри. Якщо ти не хотів грати, то не мав у це лізти. Клин — не призовна армія.

— Айзеку, на цю війну, блін, призвали всю планету. Вибору вже немає ні в кого. Якщо вже брати участь, то можна й узятися за великі стволи. Якщо тобі цікаво, це квеллізм.

Він гмикнув.

— Як на мене, схоже на здоровий глузд. Невже та сучка ніколи не казала нічого оригінального?

Ось. Мої змучені метом нерви аж підскочили. Ось, тут.

Тонкий край якогось творіння людської техніки, чіткий незграбний обрис, освітлений сигнальною ракетою, серед вигинів біля підніжжя скупчення бульбашок. Один бік рами імпелерної установки. Я як слід взявся за «Сонце-струм» і навів на ціль. Поспішати з відповіддю не став.

— Вона не була філософом, Айзеку. Вона була бійчинею.

— Терористкою вона була.

— Це термінологічні тонкощі.

Я натиснув на спуск «Сонцеструма». Ввігнутою ареною промайнув вогонь, який розбризкався, торкнувшись обрису. Біля корпусу щось явно вибухнуло, розлетівшись на шматки. Я відчув, як кутики мого рота піднімаються в усмішці.

Дихання.

Це було єдине, що мене насторожило. Ледь чутний шурхітливий шепіт дихання у приймачі костюма. Притлумлений звук натуги.

Бл…

Щось невидиме розбилося і спалахнуло світлом у мене над головою. Щось таке ж невидиме відскочило від мого лицьового щитка, залишивши крихітний блискучий клинець там, де розбилося скло. Ще щось почало ледь відчутно бити мене по костюму.

Граната!

Підкорившись чуттю, я вже крутнувся вправо. А згодом зрозумів, чому. Саме так, обігнувши частину корпусу, що оточувала стикувальний модуль, можна було найшвидше пройти від Каррериної позиції до моєї. Всього третина окружності кола, і Каррера вже потихеньку обігнув її, розмовляючи зі мною. Він уривчасто пересувався від зачіпки до опори, долаючи окружність, без імпелерів, які обманули мене і в будь-якому разі вказали б на його рух. Діючи, він приховував хвилювання в голосі за допомогою гніву або затамовував подих, а коли вирішив, що опинився досить близько, завмер на місці, чекаючи, коли я викажу себе «Сонцеструмом». А тоді, скориставшись багаторічним досвідом вакуумних боїв, підбив мене єдиною зброєю, яку неможливо помітити.

А й справді, блискучо.

Він пішов на мене з витягнутими руками, долаючи п’ятдесят метрів між нами, наче летючий Семетер на пляжі. З його правої руки, як неважко було здогадатися, виріс «Сонцеструм», а з лівої — дрібнокаліберний «Філіпс». Хоча виявити її було неможливо, я знав, що між нами вже летить друга електромагнітно прискорена граната.

Я ввімкнув імпелери і зробив сальто назад. Корпус зник із мого поля зору, а тоді повернувся до нього згори, коли я крутнувся геть. Граната, яку, коли я перекинувся, відбило струменями з двигунів імпелерів, вибухнула і всіяла все довкола осколками. Я відчув, як її уламки пролетіли крізь одну мою ногу, відчув раптове заніміння, а потім — біль, що прорізав мою плоть, наче біоволокна. В костюмі впав тиск, і у мене боляче ляснуло у вухах. Ще в десятку місць полісплав втягнувся всередину, але вистояв.

Я перескочив скупчення бульбашок, розпластавшись у світлі сигнальної ракети; довкола мене закрутилися корпус і опори. Коли в пошкоджених місцях застигнув полісплав, біль у моїх вухах ущух. Шукати Карреру було ніколи. Я послабив тягу імпелерів, а тоді ще раз пірнув у кулястий ландшафт, який простягнувся піді мною. Довкола мене замиготів вогонь із «Сонцеструма».

Я злегка вдарився об корпус, відштовхнувся від нього, щоби змінити траєкторію, і побачив, як ліворуч від мене промайнув ще один постріл із «Сонцеструма». Мигцем помітив Карреру, який ненадовго притиснувся до заокругленої поверхні на схилі вм’ятини. Я вже знав, що буде далі. Далі він один раз вправно відштовхнеться ногами і спуститься до мене на простій лінійній швидкості, стріляючи в польоті. Рано чи пізно він опиниться досить близько, щоби пропалити в костюмі кілька таких дірок, над якими не затягнеться полісплав.

Я відскочив від іншої бульбашки. Знову ідіотське падіння. Знову майже влучний вогонь із «Сонцеструма». Я ще раз збалансував імпелери, спробувавши перелетіти в тінь скупчення, і вимкнув тягу. Спробував намацати обіруч якусь зачіпку і схопився за один з барельєфних завитків, які помітив раніше. Зупинився й розвернувся в пошуках Каррери.

Ним і не пахло. Я відійшов від лінії прямої видимості.

Я повернувся назад і з радістю проповз іще трохи довкола скупчення бульбашок. Трапився ще один барельєфний завиток, і я потягнувся донизу…

Ох, чорт.

Я тримався за крило марсіянина.

На мить я завмер від шоку. За цей час я подумав, що це — якась різьба на поверхні корпусу, і десь у глибині душі зрозумів, що помиляюся.

Марсіянин помер із криком. Його крила були відкинуті назад. Більша їхня частина втиснулася в поверхню корпусу — стирчали вони лише біля скручених кінцівок і під вигнутим хребтом істоти, де й виходило їхнє мускулисте плетиво. Його голову спотворила мука, дзьоб був роззявлений, люті очі скидалися на хвостаті, як комети, кулі з помитого гагату. Кігті однієї пазуристої кінцівки підняті над поверхнею корпусу. Загалом труп був укритий матеріалом корпусу, об який бився і в якому потонув.

Я перевів погляд на поверхню перед собою, на розрізнені карлючки рельєфних деталей, і нарешті зрозумів, на що дивлюся. Корпус довкола вм’ятини стикувального модуля — весь, увесь його пухирчастий простір — був братською могилою, павутинням для багатьох тисяч марсіян, які всі до одного загинули, вкриті тими речовинами, що текли, пінились і виривалися тут, коли…

Коли що?

Я був геть нездатен уявити собі характер цієї катастрофи. Я не міг уявити собі здатну на таке зброю, обставини цього конфлікту двох цивілізацій, що випередили побудовану сміттярами міні-імперію людства настільки, наскільки ми випередили мартинів, чиїми трупами була захаращена вода довкола Заубервілля. Я не розумів, як це могло статися. Я лише бачив результати. Я лише бачив мертвих.

Нічого ніколи не змінюється. Та сама фігня відбувається навіть за сто п’ятдесят світлових років від домівки.

Це, вочевидячки, якась срана універсальна константа.

Граната відскочила від іншого загрузлого в корпус марсіянина за десять метрів од мене, гайнула вгору й вибухнула. Я відкотився від вибухової хвилі. Трохи ударів по моїй спині та один пекучий укол під плече. Падіння тиску, барабанні перетинки мені наче проштрикнуло ножем. Я закричав.

Ну його нахрін.

Я завів імпелери й вилетів із укриття під скупченням бульбашок, не знаючи, що я зроблю, а тоді зрозумів, що робити. Менш ніж за п’ятдесят метрів від мене прослизнула в повітрі Каррерина постать. Я побачив вогонь «Сонцеструма», перекинувся на спину й пірнув просто в бік виходу зі стикувального модуля. Мене наздогнав майже веселий голос Каррери.

— Куди це ти зібрався, Ковачу?

Біля моєї спини щось вибухнуло, і в імпелерів вимкнулася тяга. Спину обпалило жаром. Каррера та його грані навички вакуумного командос. Але з залишковою швидкістю та ще, мабуть, дрібкою талану з царства духів, випрошеного у мстивого духа Генда («він же все-таки тебе застрелив, Матте, ти ж прокляв цього гівнюка»), просто щоб задобрити долю…

Я навскіс пробився крізь атмосферні перегородки стикувального модуля, відчув, як мене тягне додолу сила тяжіння, і врізався у складену з товстих змій відгороджувальну стіну, відскочив від неї, раптово приголомшений важкістю гравітаційного поля, й гепнувся на палубу на крилах із диму та вогню, що тягнулися від розтрощеної імпелерної рами.

Одну довгу мить я нерухомо пролежав у пустотілій тиші модуля.

А тоді невідь-звідки почув у шоломі дивне булькотіння. Лише за кілька секунд до мене дійшло, що я сміюся.

Вставай, Такеші.

Ой, та ну тебе…

Він так само може вбити тебе тут, Таку. ВСТАВАЙ.

Я витягнув руку і спробував підвестися з опорою. Рука виявилася не та: в мобікостюмі мляво зігнувся зламаний ліктьовий суглоб. Змученими м’язами та сухожиллями пробіг біль. Я відкотився, важко дихаючи, і спробував другою рукою. Вже краще. Мобікостюм трохи захрипів (із ним явно щось було не так), але допоміг мені підвестися. Тепер скинути уламки зі своєї спини. Аварійний випуск ще сяк-так працював. Я остаточно піднявся, але «Сонце-струм» застряг у рамі, а витягнути його за трос виявилося неможливо. Я якусь отетерілу мить смикав його, а тоді махнув рукою, відчепив прив’язь і нагнувся, щоби звільнити зброю з іншого боку.

— Гара… вачу, — Каррерин голос заглушували завади внутрішньої конструкції. — Якщо… ц… ати… отів.

Він ішов за мною.

«Сонцеструм» застряг.

Покинь його!

І стріляти в нього з пістолета? У полісплаві?

Зброя — це продовження тіла, — заволала розлючена Вірджинія Відаура у мене в голові, — вбиваєте та руйнуєте ви. Ви — єдине ціле, що зі зброєю, що без. Кидайте її!

Гаразд, Вірджиніє, — я трохи хихотнув. — Як скажеш.

Я почимчикував, хитаючись, до оточеного одвірком виходу з модуля і витягнув із кобури інтерфейсний пістолет. По всьому модулю лежало в ящиках і стосах обладнання Клину. Локаторний маячок, безцеремонно викинутий і досі ввімкнений у режимі готовності — мабуть, так його залишив Каррера. Неподалік — трохи відкритий ящик, з якого визирали частини розібраного гранатомета «Філіпс». У деталях цієї сцени відчувався поспіх, але це був армійський поспіх. Керована швидкість. Компетентність у бою, людина за своєю роботою. Каррера був у своїй стихії.

Таку, ану вилазь, щоб тебе.

До наступної камери. Марсіянські машини заворушилися, наїжачилися, а тоді з бурмотанням похмуро відсунулися від мене. Я прошкутильгав повз них, ідучи за намальованими стрілками («ні, блін, не йди за стрілками»). За першої ж можливості я чкурнув наліво й кинувся в коридор, яким наша експедиція ще не ходила. За мною прочовгала кілька кроків якась машина, а тоді пішла назад.

Мені здалося, що я почув якийсь рух за собою і над собою. Стрімкий погляд у затінений простір угорі. Абсурд.

Опануй себе, Таку. Це мет. Ти прийняв забагато мету, і тепер у тебе галюцинації.

Ще камери, обриси яких перетинались, і завжди простір угорі. Я суворо заборонив собі підіймати погляд. Біль від гранатних осколків у нозі та плечі почав проникати крізь хімічну броню тетрамету, пробуджуючи відгомін у понівеченій лівиці та розтрощеному суглобі правого ліктя. Від моєї колишньої несамовитої енергії залишилося тільки бентежне відчуття швидкості та хвилі непоясненної веселості, що мало не виривалися з мене хихотінням.

У цьому стані я пробрався у вузьку зачинену камеру, розвернувся й опинився лицем до лиця зі своїм останнім марсіянином.

Муміфіковані мембрани крил огортали його кістляве тіло, а сама істота сиділа навпочіпки на низькому насісті. Його довгий череп нависав над грудьми, приховуючи світлову залозу. Його очі були заплющені.

Він підняв дзьоб і подивився на мене.

Ні. Не було, блін, такого.

Я хитнув головою, підібрався до трупа й витріщився на нього. Невідь звідки виникло бажання погладити довгий кістяний гребінь на його потилиці.

— Я тут просто трохи посиджу, — пообіцяв я, притлумивши черговий смішок. — Тихенько. Всього пару годин, більш нічого мені не треба.

Я опустився на підлогу, спершись на неушкоджену руку, і притулився до похилої стіни за нами, вчепившись в інтерфейсний пістолет, як у талісман. Моє тіло перетворилося на тепле переплетення обм’яклих канатів у клітці мобікостюма, зібрання м’яких тканин, що злегка тремтіло і втратило силу волі, здатну оживити його екзоскелет. Мій погляд ненароком перейшов на темний простір угорі камери, і мені ненадовго здалося, ніби я бачу там змахи блідих крил, що намагаються втекти з вигнутих стін. Втім, якоїсь миті я звернув увагу на те, що вони у мене в голові, бо я відчував, як вони, тоненькі, мов папір, м’яко торкаються мого черепа зсередини, легенько, але боляче шкрябаючи зсередини мої очі та потроху затуляючи мені поле зору; світло — темно, світло — темно, світло — темно, темно, темно…

А тоді — дедалі вище тоненьке скорботне вищання.

— Прокинься, Ковачу.

Голос був лагідний, а ще щось тицяло мене в руку. Очі в мене наче склеїлися. Я підняв одну руку, і моя долоня наштовхнулася на гладенький вигин лицьового щитка.

— Прокинься.

Вже не так лагідно. Зі зміною в тоні в моїх нервах з’явилося трохи адреналіну. Я енергійно закліпав і зосередився. Марсіянин досі був на місці (я не брешу, Таку), але його труп мені застувала постать у полісплавовому костюмі, що стояла на безпечній відстані від мене, за три-чотири метри, насторожено тримаючи «Сонцеструм».

Знову почалося тицяння в руку. Я підняв шолом і поглянув униз. Одна з марсіанських машин гладила мені рукавичку низкою тендітних на вигляд рецепторів. Я відпихнув її. Вона, защебетавши, відступила на пару кроків, а тоді спокійно повернулася, принюхуючись.

Каррера засміявся. У приймачі шолома цей сміх прозвучав аж надто голосно. Мені здалося, ніби невгамовні крила якимось робом спорожнили мою голову зсередини, через що весь мій череп став майже таким само крихким, як муміфіковані рештки, з якими я ділив камеру.

— Саме так. Ця хріновина привела мене до тебе, уявляєш? Дуже помічна тваринка.

Тут розсміявся і я сам. Зреагувати на це інакше здавалося недоречним. За мною засміявся і командир Клину. Піднявши інтерфейсний пістолет у лівій руці, він засміявся ще голосніше.

— Ти збирався вбити мене цим?

— Сумніваюся.

Ми обидва урвали сміх. Піднявся його лицьовий щиток, і на мене поглянули згори вниз його втомлені очі. Я подумав, що навіть нетривале стеження за мною серед марсіанської архітектури вийшло для нього не надто веселим.

Я один раз зігнув долоню, сподіваючись, що пістолет Ломанако може й не бути персонально закодованим і що його може притягувати до себе будь-яка ручна пластина Клину. Каррера помітив цей рух і хитнув головою. Кинув зброю мені на коліна.

— Все одно незаряджений. Тримайся за нього, якщо хочеш: декому краще помирати, міцно тримаючи вогнепальну зброю. Це наче якось допомагає насамкінець. Гадаю, вона щось замінює: материнську руку, власний прутень. Хочеш підвестися перед смертю?

— Ні, — тихо відповів я.

— Відкрити шолом?

— Навіщо?

— Просто даю тобі вибір.

— Айзеку… — я прокашлявся, намагаючись позбутися в горлі чогось схожого на сітку з іржавого дроту. В мене вирвалися слова. Раптом мені здалося, що сказати їх дуже важливо. — Айзеку, вибач.

Правильно, є за що…

Це пройняло мене, як сильне бажання плакати. Як те відчуття втрати, від якого хотілося ридати по-вовчи і яке стиснула мені горлянку з загибеллю Ломанако та Кхуок.

— Добре, — просто сказав він. — Але трохи запізно.

— Бачив, що стоїть позаду тебе, Айзеку?

— Так. Воно вражає, але дуже неживе. А привидів я не бачив, — він зачекав. — Тобі ще є що сказати?

Я хитнув головою. Він підняв «Сонцеструм».

— Це за моїх убитих людей, — сказав він.

— Поглянь на цю хрінь! — скрикнув я з надзвичайно переконливою інтонацією посланця, і він усього на частку секунди трохи повернув голову. Я підскочив на підлозі, зігнувся в мобікостюмі, жбурнув інтерфейсний пістолет під його піднятий лицьовий щиток і атакував його знизу.

Жалюгідні крихти удачі, відхід після тетрамету та моя бойова рівновага посланця, дедалі слабша. Це все, що в мене лишалося, і я скористався ним, вишкіривши зуби та подолавши простір між нами. Затріщав «Сонцеструм» і влучив у те місце, з якого я втік. Можливо, річ була у крику, що відвернув його увагу, можливо, в пістолеті, що полетів йому в лице, а можливо, лише в уже звичному загальному враженні, ніби все скінчилося.

Коли я вдарив його, він невпевнено позадкував, а я затиснув «Сонцеструм» між нашими тілами. Каррера плавно перейшов у бойовий блок із дзюдо, який збив би з ніг противника без броні. Я втримався завдяки краденій силі костюма Ломанако. Ще два хистких кроки назад — і ми разом врізалися в муміфікований труп марсіянина. Рама похилилася та обвалилася. Ми перекинулися на неї, як клоуни, послизнувшись і незграбно спробувавши підвестися. Труп розпався, вибухнувши довкола нас хмаринкою блідо-помаранчевого пороху.

Вибач.

Як шкіра облізе, сам перед собою вибачатимешся.

Каррера з піднятим лицьовим щитком і збитим диханням, певно, вдихнув повні легені цієї фігні. Також вона осіла в нього на очах і оголеній шкірі обличчя.

Каррера відчув, як вона в них в’їдається, і вперше зойкнув.

А далі — заволав.

Він незграбно відійшов від мене, і «Сонцеструм» упав на палубу: Каррера підняв руки й почав терти ними обличчя. Мабуть, так він тільки ще сильніше втирав порох у тканину, яку той розчиняв. Із нього вирвався гортанний крик, а між пальцями та на долонях у нього почала утворюватися блідо-червона піна. Далі порох, напевно, частково роз’їв йому голосові зв’язки, тому що крики вщухли, перейшовши у щось подібне на звук, який видає несправна каналізація.

З цим звуком він і впав на підлогу, хапаючись за обличчя так, наче міг якось утримати його на місці, а з його роз’їдених легень тим часом виривалися щільні згустки крові та тканини. Коли я дістався «Сонцеструма» й повернувся, вставши з ним над Каррерою, той уже тонув у власній крові. Його тіло під полісплавом задрижало, ввійшовши в шоковий стан.

Вибач.

Я приставив ствол зброї до рук, які приховували його напіврозтоплене обличчя, і натиснув на спусковий гачок.

Розділ сорок другий

Коли я закінчив розповідь, Роспіноеджі зціпив руки так, що оманливо скидався на дитину.

— Це чудово, — видихнув він. — Як в епосі.

— Припини, — попросив я його.

— Ні, справді. У нас тут така молода культура. Заледве сто років планетарної історії. Нам потрібні такі оповіді.

— Що ж, — я знизав плечима й потягнувся до пляшки на столі. У зламаному ліктьовому суглобі різко пробудився біль, — бери права на неї, якщо хочеш. Піди продай її групі «Лапіне». Може, вона зробить із цієї хріні конструкт-оперу.

— Смійся на здоров’я, — в очах Роспіноеджі зажеврів яскравий підприємницький вогник. — Але для місцевих історій є свій ринок. Практично все, що в нас є, імпортовано з Латімера, а як довго можна прожити чужими мріями?

Я знову налив собі півсклянки віскі.

— Кемп якось ними живе.

— Ой, та це ж політика, Такеші. Це інше. Мішанина з неоквеллістських настроїв і старомодного комінізму, кому… — він клацнув пальцями. — Давай, ти ж зі Світу Гарлана. Як це називається?

— Комунітаризм.

— Так, точно, — він глибокодумно хитнув головою. — Це не витримає випробування часом, як витримає його добра героїчна оповідь. Планове виробництво, соціальна рівність, схожа на якийсь клятий шкільний конструкт. Ну ради Самеді, хто б на це повівся? Де тут родзинка? Де кров і адреналін?

Я відпив трохи віскі й поглянув за дахи складів Розкопки-27 туди, де в сяйві призахідного сонця купалися незграбні кінцівки копача. Екранами на нелегальних налаштуваннях не так давно пройшла чутка, наполовину заглушена та зашифрована, буцімто на екваторіальному заході розпалюється війна. Якийсь контрудар Кемпа, про який не подумав Картель.

Шкода, що з ними вже не було Каррери, здатного за них думати.

Коли віскі пролився всередину, я трохи здригнувся. Напій незлецьки кусався, але якось ввічливо, з лагідною інтелігентністю. Це був не той заубервілльський купаж, який я видудлив разом з Люком Депре минулого тижня, ціле суб’єктивне життя тому. Його я чомусь не міг уявити в колекції такої людини, як Роспіноеджі.

— Там зараз удосталь кровопролиття, — зауважив я.

— Так, зараз. Але ж це революція. Подумай, що буде опісля. Уявімо собі, що Кемп виграв у цій сміховинній війні й запровадив цю мульку з голосуванням. Що, по-твоєму, було б далі? Я тобі скажу.

— Хто б сумнівався.

— Менш ніж за рік він уже буде підписувати такі самі контракти з Картелем, що працюватимуть на таку саму динаміку накопичення багатства, а якби він цього не робив, його б витурили з Індиго-Сіті, гм, голосуванням свої, а тоді зайнялися б цим замість нього.

— Мені здається, що він не з тих, хто йде тихо.

— Так, у цьому й полягає проблема з голосуванням, — розсудливо відповів Роспіноеджі.

— Без сумніву. Ти коли-небудь зустрічався з ним по-справжньому?

— З Кемпом? Так, кілька разів.

— І який він був?

Він був як Айзек. Він був як Генд. Він був як усі вони. Та сама напруженість, та сама, курва, проклятуща впевненість у власній рації. Тільки уявлення про власну рацію інші.

— Високий, — сказав я. — Він був високий.

— А… Ну, так, хто б сумнівався.

Я повернувся й поглянув на хлопчика біля себе.

— Джоко, невже це тебе не бентежить? Що станеться, якщо кемпісти прорвуться з боями аж сюди?

Він усміхнувся.

— Я сумніваюся, що їхні політичні експерти якось відрізняються від картельних. У всіх є якісь апетити. А ще… Гадаю, з урахуванням того, що ти мені передав, у мене досить широкі можливості для торгів, щоби позмагатися зі старим Циліндром і викупити свою неодноразово заставлену душу, — його погляд зосередився. — Звісно, якщо припустити, що ми повністю позбулися загрози запуску даних з вашого боку.

— Розслабся. Я ж тобі казав: я заклав усього п’ять штук. Якраз достатньо, щоб «Мандрейк» могла знайти кілька, якби вдалася до пошуків, і знала, що вони справді існували. На більше в нас не було часу.

— Гм-м, — Роспіноеджі покрутив віскі на денці склянки. Такий розсудливий тон було дивно чути у його юному голосі. — Особисто я вважаю, що ти повівся, як божевільний, ризикнувши закласти так мало. А якби «Мандрейк» видалила їх усі?

Я знизав плечима.

— Якби? Генд нізащо не ризикнув би подумати, ніби знайшов їх усі: надто багато стояло на кону. Безпечніше було відпустити гроші. Така суть будь-якого доброго блефу.

— Так. Ну, ти ж посланець, — він тицьнув у тонку пластину завбільшки з долоню (один з приладів Клину), що лежала на столі між нами. — І ти абсолютно впевнений, що «Мандрейк» ніяк не впізнає цю передачу?

— Повір мені, — я мимоволі всміхнувся від самих цих слів. — Це новітня військова маскувальна система. Без отієї маленької коробочки передачу неможливо відрізнити від зоряних завад. Як для «Мандрейк», так і для будь-кого іншого. Ти — гордий і незаперечний власник одного марсіянського зорельота. Безумовно обмеженого випуску.

Роспіноеджі сховав пульт і підняв руки.

— Гаразд. Досить. Ми домовилися. Не бий мене цим по голові. Добрий продавець знає, коли треба зупинити продаж.

— Ти просто не біси мене, — привітно сказав я.

— Я — людина слова, Такеші. Щонайпізніше післязавтра. Найкраще, що можна купити за гроші, — він шмигнув носом. — Принаймні в Лендфоллі.

— І техніка, який встановить його як слід. Справжнього техніка, а не якогось копійчаного ґіка з віртуальною освітою.

— Дивна позиція як на людину, що планує провести наступне десятиліття у віртуальності. Знаєш, у мене самого є віртуальний диплом. З управління бізнесом. Три дюжини віртуально пережитих наочних прикладів. Значно краще, ніж намагатися здобути його в реальному світі.

— Я фігурально. Доброго техніка. Не хитруй зі мною.

— Ну, якщо ти мені не довіряєш, — роздратувався він, — то, може, попросиш зробити це за тебе свою молоду пілотесу?

— Вона за цим стежитиме. І вона знає достатньо, щоби помітити прокол.

— Не сумніваюся. Вона здається дуже компетентною.

Я відчув, як скривилися мої вуста: він применшив дійсність. Незнайомі засоби керування, закодоване Клином блокування зв’язку, що норовило ввімкнутися знову з кожним маневром, і невиліковне радіаційне отруєння. Амелі Вонґсават витримала все це, лише раз-у-раз лаючись крізь зуби, і пролетіла лінкором з Данґреку до Розкопки-27 за п’ятнадцять хвилин з хвостиком.

— Так, вона компетентна.

— Знаєш, — Роспіноеджі гигикнув, — учора ввечері я думав, що мій час нарешті вичерпався, аж тут побачив на тому одороблі розпізнавальні знаки Клину. Мені ніколи не спадало на думку, що транспортний засіб Клину можна захопити.

Я знову здригнувся.

— Так, це було нелегко.

Ми посиділи за маленьким столиком, дивлячись, як із опор копача зісковзує сонячне світло. На вулиці, що простягалася вздовж складу Роспіноеджі, діти бавилися в якусь гамірну і жваву гру. Їхній сміх долинав до патіо на даху, наче дим від чужого пляжного барбекю.

— Ти його якось назвав? — нарешті поцікавився Роспіноеджі. — Цей зореліт.

— Ні, тоді це справді було не на часі.

— Мабуть, що так. Ну, а тепер це на часі. Є якісь ідеї?

Я знизав плечима.

— «Вардані»?

— А… — він проникливо глянув на мене. — А їй би це сподобалося?

Я взяв свою склянку й випив її до дна.

— А мені, курва, звідки знати?

Вона практично не говорила зі мною, відколи я знову виповз із брами. Схоже, зі вбивством Ламонта я переступив у її очах якусь останню межу. А може, це сталося тоді, коли я на її очах механічно бродив туди-сюди в мобікостюмі, по-справжньому вбиваючи сотню з лишком загиблих бійців Клину, що досі валялися на пляжі. Вона зачинила браму з таким обличчям, що навіть у підробного чохла «Синтета» воно було б виразнішим, пішла за Вонґсават і мною в черево «Доблесті Енджин Чандри», наче людроїд, а коли ми прилетіли до Роспіноеджі, замкнулась у своїй кімнаті й не стала виходити.

Мені не хотілося наполягати. Я був надто втомлений для потрібної нам розмови, не зовсім упевнений, що вона взагалі досі нам потрібна, та й усе одно, казав я собі, поки Роспіноеджі не погодився, в мене є інші клопоти.

Роспіноеджі погодився.

Наступного ранку я прокинувся пізно; розбудив мене звук невдалої посадки аерокатера, на якому прибула з Лендфолла бригада найманих техніків. Я, відчуваючи легке похмілля від віскі та потужних антирадіаційних і знеболювальних коктейлів, які Роспіноеджі роздобув на чорному ринку, підвівся й пішов на зустріч із ними. Юні, прилизані та, напевно, дуже вправні у своєму ремеслі, вони обидва почали мене бісити з першого погляду. Ми трохи посперечалися на честь знайомства під нестрогим наглядом Роспіноеджі, але я явно втрачав здатність вселяти страх. Їхня поведінка так і не вийшла з режиму «що це за каліч у костюмі». Врешті-решт я здався й повів їх до лінкора, де з похмуро-ревнивим виглядом біля вхідного люка вже чекала, склавши руки, Вонґсават. Коли технарі її побачили, з них миттю злетів гонор.

— Все норм, — сказала вона мені, коли я спробував пройти за ними всередину. — Може, підеш поговориш із Танею? Гадаю, їй треба дещо сказати.

— Це я маю зробити?

Пілотеса нетерпляче знизала плечима.

— Комусь, і на роль цього когось, схоже, обрано тебе. Зі мною вона не розмовляє.

— Вона ще у своїй кімнаті?

— Вона вийшла, — Вонґсават змахнула рукою кудись у бік скупчення будівель, що являло собою центр Розкопки-27. — Давай. Я нагляну за цими хлопцями.

Я знайшов її півгодини по тому; вона стояла посеред вулиці на одному з верхніх рівнів міста й дивилася на фасад перед собою. Там була вмурована невеличка марсіянська архітектурна деталь з ідеально збереженими блакитними гранями, з обох боків з’єднана шаром цементу з відгороджувальною стіною та аркою. На всіяній гліфа-ми поверхні хтось написав густою ілюмінієвою фарбою: «ФІЛЬТРАЦІЙНА УТИЛІЗАЦІЯ». Невимощений майданчик за аркою був захаращений розчленованими машинами, що були розставлені на сухому ґрунті нерівними рядами й тому скидалися на якийсь несподіваний врожай. У тих рядах безцільно порпалася парочка постатей у комбінезонах.

Коли я підійшов ближче, вона озирнулася. Обличчя в неї було виснажене, її гриз якийсь гнів, якого вона не могла відпустити.

— Ходиш за мною?

— Не спеціально, — збрехав я. — Добре спиться?

Вона заперечно хитнула головою.

— Я досі чую Суджіяді.

— Ясно.

Коли тиша затягнулася, я кивнув на арку.

— Зайдеш туди?

— Ти що, блін… Ні. Я просто зупинилася, щоб… — і вона безпорадно показала на заляпаний фарбою марсіянський сплав.

Я придивився до гліфів.

— Інструкція до надсвітлового двигуна, так?

Вона мало не всміхнулася.

— Ні, — витягнувши руку, вона провела пальцями по одному з гліфів. — Це нудний навчальний текст. Своєрідний гібрид поезії з правилами безпеки для молодняка. Частково він складається з рівнянь — мабуть, рівнянь злету та гальмування. А ще це — своєрідне графіті. Тут написано… — вона зупинилася і знову хитнула головою. — Що тут написано, сказати не можна. Але він, гм, він обіцяє… Ну, просвітлення, відчуття вічності, що приходить із мріями, про змахи крилами до тих, хто ще не може літати по-справжньому. А ще він вчить добряче посрати перед злетом у заселеній місцевості.

— Ти приколюєшся. Тут такого немає.

— Є, і все це прив’язане до однієї послідовності рівнянь, — вона відвернулася. — Вони добре вміли все об’єднувати. Наскільки нам відомо, психіка марсіян була не надто схильна до ділення на частини.

Ця демонстрація знань, вочевидь, її виснажила. Вона схилила голову і сказала:

— Я йшла до копача. До тієї кав’ярні, яку минулого разу показав нам Роспіноеджі. Сумніваюся, що у моєму шлунку щось затримається, але…

— Звісно. Я піду з тобою.

Вона поглянула на мобікостюм, який тепер добряче виділявся під одягом, що його мені позичив підприємець із Розкопки-27.

— Можливо, мені слід таким розжитися.

— На той час, який нам залишився, це майже безглуздо.

Ми почимчикували вгору схилом.

— Ти впевнений, що це вигорить? — запитала вона.

— Що саме? Продаж Роспіноеджі найбільшої археологічної знахідки за останні п’ятсот років за ціною ящика віртуальності та пускового слота з чорного ринку? А ти як думаєш?

— Я думаю, що він — сраний торговець, і довіряти йому можна не більше, ніж Гендові.

— Таню, — лагідно сказав я, — не Генд продав нас Клину. Роспіноеджі має дістатися покупка тисячоліття, і він це знає. Тут він визначився остаточно, повір мені.

— Гаразд. Це ж ти тут посланець.

Кав’ярня загалом була саме такою, якою я її запам’ятав: жалюгідним скупченням запліснявілих стільців і столиків у затінку масивних стійок і опор каркасу копача. Вгорі слабко світилося голоменю, а з підвішених на споруді динаміків у повітря вилітали приглушені пісні Лапіне. В кав’ярні повсюди стояли марсіянські артефакти — як мені здавалося, розставлені навмання. Ми були тут єдиними клієнтами.

Невідомо звідки з’явився невиліковно знуджений офіціант і з ображеним виглядом зупинився біля нашого столика. Я позирнув на меню, а тоді — знову на Вардані. Вона хитнула головою.

— Просто води, — сказала вона. — І цигарок, якщо є.

— «Сьомий майданчик» чи «Воля до перемоги»?

Вона скривилася.

— «Сьомий майданчик».

Офіціант поглянув на мене, явно сподіваючись, що я не зіпсую йому день і замовлю якусь їжу.

— Кава є?

Він кивнув.

— Принесіть кави. Чорної, з віскі.

Він поплентався геть. Я, коли він відвернувся, подивився на Вардані й звів брову.

— Не збиткуйся з нього. Працювати тут явно невесело.

— Могло би бути й гірше. Його б могли призвати до армії. До того ж, — я змахнув рукою, показуючи на артефакти довкола, — поглянь на цей декор. Чого ще можна бажати?

Слабка усмішка.

— Такеші, — вона згорбилася, нахилившись над столом. — Коли ти встановиш віртуальне обладнання… Я, гм, я не поїду з тобою.

Я кивнув. Я цього й очікував.

— Вибач.

— За що ти переді мною вибачаєшся?

— Ти, гм… Ти дуже багато зробив для мене за останні пару місяців. Витягнув мене з табору…

— Ми витягнули тебе з табору, бо потребували тебе. Не забувай.

— Коли я так сказала, я сердилася. Не на тебе, а…

— Та ні, на мене. На мене, на Шнайдера, та блін, на всіх на світі людей у формі, — я знизав плечима. — Я не тримаю на тебе зла. І ти мала рацію: ми тебе витягнули, бо потребували тебе. Ти нічого мені не винна.

Вона оглянула свої руки, які поклала на коліна.

— Такеші, ти допоміг мені відновитися. Тоді я не хотіла визнавати це перед собою, але та посланська приблуда з відновленням працює. Мені стає краще. Потроху, але той етап уже пройдено.

— Добре, — я завагався, а тоді примусив себе сказати: — Та все одно я зробив це, бо потребував тебе. Це було невід’ємною частиною порятунку: безглуздо було витягати тебе з табору, залишивши там половину твоєї душі.

Її вуста смикнулися.

— Душі?

— Вибач, це я фігурально. Забагато тусувався з Гендом. Розумієш, мене не обурює, що ти звалюєш. Мені би просто хотілося знати, чому.

Тут знову припхався офіціант, і ми затихли. Він розставив напої та поклав цигарки. Таня Вардані розірвала пачку і простягнула мені через стіл одну цигарку. Я похитав головою.

— Я кидаю курити — це ж убиває.

Вона майже беззвучно засміялася і взяла цигарку з пачки. Коли вона торкнулася наліпки запалювання, закурився дим. Офіціант пішов. Я трохи надпив свою каву з віскі та приємно здивувався. Вардані випустила дим угору, в каркас копача.

— Чому я залишаюся?

— Чому ти залишаєшся?

Вона подивилася на стільницю.

— Я не можу поїхати зараз, Такеші. Рано чи пізно те, що ми там знайшли, стане загальновідомим. Браму знову відчинять. Або ж туди полетять на МП-крейсері. Або і те, і те.

— Так, рано чи пізно. Але зараз цьому заважає війна.

— Я можу зачекати.

— Чому б не зачекати на Латімері? Там набагато безпечніше.

— Я не можу. Ти сам сказав: переліт на «Чандрі» має тривати щонайменше одинадцять років. Це за максимального прискорення і без коригування курсу, яке може знадобитися Амелі. Хто його знає, що тут станеться за наступні одинадцять років?

— Наприклад, може закінчитися війна.

— Такеші, війна може закінчитися хоч наступного року. Тоді Роспіноеджі скористається об’єктом своїх інвестицій, а я хочу бути присутня при цьому.

— Десять хвилин тому ти могла довіряти йому не більше, ніж Гендові. А тепер хочеш на нього працювати?

— Ми, гм… — вона знову поглянула на свої руки. — Ми обговорили це сьогодні вранці. Він готовий сховати мене, поки все не вляжеться. Роздобути мені новий чохол, — вона дещо боязко всміхнулася. — 3 початком війни магістри Гільдії стали рідкістю. Гадаю, він тоді інвестував і в мене.

— Мабуть, так, — із моїх вуст виходили слова, а я ніяк не міг збагнути, чому так стараюся відмовити її від цього. — Ти ж знаєш, що з цього не буде великої користі, якщо Клин піде по твою душу?

— А це ймовірно?

— Це можли… — я зітхнув. — Та ні, аж ніяк. На якійсь таємній станції, мабуть, зберігається резервна копія Каррери, але те, що він мертвий, зрозуміють не одразу. А дозвіл на зачохлення резервної копії вибиватимуть ще довше.

І навіть якщо він таки дістанеться Данґреку, там уже не буде нікого, хто розповів би йому, що там сталося.

Вона здригнулася й відвела погляд.

— Так було треба, Таню. Ми мусили замести сліди. Вже хто-хто, а ти маєш це знати.

— Що? — вона знову позирнула в мій бік.

— Я сказав: вже хто-хто, а ти маєш це знати, — я подивився їй у вічі. — Саме це ти зробила минулого разу. Хіба ні?

Вона знову різко відвела погляд. Дим, що курився від її цигарки, підхопив вітерець. Я порушив нашу мовчанку.

— Тепер це вже не має особливого значення. У тебе немає потрібних навичок, щоби потопити нас дорогою звідси на Латімер, а коли ми опинимося там, ти мене більше не побачиш. Не побачила б мене більше. А тепер ти з нами не їдеш, але я вже сказав, що мені цікаво знати.

Вона ворухнула рукою так, ніби та існувала окремо від неї, затягнулася цигаркою й механічно видихнула. Її очі вдивлялися у щось, чого з мого місця не було видно.

— Як давно ти це знаєш?

— Знаю? — я замислився. — Чесно кажучи, я думаю, що знав це з того дня, коли ми витягнули тебе з табору. Я не міг сказати, в чому річ, але знав, що проблема є. До нашого приїзду хтось спробував тебе викрасти. Комендант табору обмовився про це між нападами слиновиділення.

— Дуже жвава діяльність за його мірками, — вона знову затягнулася димом і потроху випустила його з-поміж зубів.

— Ну, так. А ще, звісно, були твої друзі на рекреаційному рівні «Мандрейк». Оце я справді мав помітити ще на старті. Ну, це ж найдавніший прийом повій. Провести жертву за прутня темним провулком і передати її своєму сутенерові.

Вона здригнулася. Я нещиро всміхнувся.

— Вибач, це я фігурально. Просто якось дурнувато почуваюся. Скажи мені: та вистава з погрозами була обманкою чи вони це серйозно?

— Не знаю, — вона хитнула головою. — Вони були з революційної гвардії. Ланцюгові пси Кемпа. Вони порішили Дена, коли він почав за ними нишпорити. Убили його по-справжньому, пам’ять спалили, а тіло розпродали на запчастини. Це вони мені розповіли, поки ми на тебе чекали. Може, хотіли мене налякати — я не знаю. Вони б, мабуть, радше застрелили мене, ніж відпустили знову.

— Так, вони й мене капець як переконали. Але викликала їх усе одно ти, чи не так?

— Так, — сказала вона самій собі, наче вперше дізнавшись правду. — Я.

— Не розкажеш, чому?

Вона ледь помітно ворухнулася — може, хитнула головою, а може, просто здригнулася.

— Гаразд. Не хочеш розповісти мені, як?

Вона знову опанувала себе й подивилася на мене.

— Закодований сигнал. Я про все подбала, поки ви з Яном прицінювалися до «Мандрейк». Сказала їм чекати на мій сигнал, а тоді зв’язалася з ними у своїй кімнаті у хмарочосі, коли впевнилася, що ми однозначно поїдемо до Данґреку, — на її обличчі з’явилась усмішка, але голос у неї був як в автомата. — Я замовила з каталогу спідню білизну і зашифрувала в номерах локаційний код — елементарщина.

Я кивнув.

— Ти завжди була кемпісткою?

Вона нетерпляче засовалася.

— Я нетутешня, Ковачу. У мене тут немає жодної політичної... я не маю тут жодного права на політичну позицію, — вона гнівно зиркнула на мене. — Але ж ради Бога, Ковачу. Це ж, бляха, їхня планета, хіба ні?

— Мені здається, що це, в принципі, і є політична позиція.

— Так, певно, не мати жодних переконань дуже непогано, — вона покурила ще трохи, і я помітив, що в неї злегка тремтить рука. — Я заздрю твоїй граній самовдоволеній святенницькій відстороненості.

— Ну, Таню, це не рідкість, — я спробував говорити без винуватих ноток у голосі. — Спробуй попрацювати місцевим військовим радником Джошуа Кемпа в Індиго-Сіті, коли він розвалюватиметься від бунтів. Пам’ятаєш ті милі маленькі інгібіторні системи, які нацькував на нас Каррера? Як я вперше побачив їх у дії на Санкції-IV? Кемпові гвардійці нацьковували їх на торгівців артефактами, що протестували в Індиго-Сіті, за рік до початку війни. На максимумі, з безперервним розрядом. Ніякого милосердя експлуататорським класам. Кілька вуличних чисток — і ти вже відсторонений.

— Отже, ти перейшов на інший бік, — таку ж насмішку я чув у її голосі того вечора в барі, того вечора, коли вона відігнала Шнайдера.

— Ну, не одразу. Якийсь час я думав, чи не вбити мені Кемпа, але виглядало на те, що воно того не варте. Може, на його місце стане хтось із членів родини, хтось, блін, із поплічників. І війна на той час усе одно здавалася практично неминучою. А як каже Квелла, такі речі мають іти своїм гормональним звичаєм.

— Оце так ти в цьому виживаєш? — прошепотіла вона.

— Таню. Я відтоді намагався поїхати.

— Я… — вона здригнулася. — Я стежила за тобою, Ковачу. Я стежила за тобою в Лендфоллі, під час тієї перестрілки в конторі промоутера, у «Мандрейк-Тавер», на пляжі в Данґреку, коли ти був зі своїми. Я… Я заздрила тому, що в тебе є. Тому, як ти себе поважаєш.

Я ненадовго зосередився на своїй каві з віскі. Вона, здається, й не помітила.

— Я не можу, — безпорадний захисний жест. — Я не можу викинути їх із голови. Дгасанапонґсакула, Арібово, всіх інших. Я взагалі не бачила, як померла більшість із них, але вони… І далі, — вона незграбно проковтнула грудку в горлі. — Як ти здогадався?

— Не пригостиш цигаркою?

Вона мовчки передала мені пачку. Я заходився запалювати цигарку та вдихати дим — щоправда, без жодної помітної користі. Мій організм зазнав таких ушкоджень і так був накачаний препаратами Роспіноеджі, що я здивувався б, якби вона таки була. Просто звичка принесла мені невелику втіху, та й усе.

— Інтуїція посланців працює не так, — повільно заговорив я. — Як я вже казав, я знав, що щось не так. Просто не хотів звертати на це увагу. Ти, гм, ти справляєш добре враження, Таню Вардані. До певної міри мені не хотілося вірити, що це робила ти. Навіть коли ти влаштувала саботаж у вантажному відсіку…

Вона здригнулася.

— Вонґсават сказала…

— Так, знаю. Вона досі вважає, що то був Шнайдер. Я й не казав їй нічого іншого. Я сам був цілком певен, що то був Шнайдер, після того, як він нас кинув. Як я вже казав, я не хотів думати, що це можеш бути ти. Коли з’явилися непрямі докази проти Шнайдера, я став полювати на них далі, як теплова голівка самонаведення. У стикувальному модулі був такий момент, коли я його розкусив. Знаєш, що я відчув? Мені стало легше на душі. У мене з’явилося рішення, і мені вже непотрібно було думати, хто ще може бути в цьому задіяний. Ось і вся моя відстороненість, хе.

Вона нічого не сказала.

— Проте була ціла купа причин, з яких Шнайдер не міг бути винен у всьому. А обробка посланця просто знаходила дедалі нові причини, яких зрештою назбиралося стільки, що далі ігнорувати їх вже не можна було.

— Наприклад?

— Наприклад, оце, — я сягнув рукою в кишеню й витрусив з неї портативний стек даних. Мембрана опустилася на стіл, і у проекції котушки даних з’явилися часточки світла. — Очисти цей простір за мене.

Вона якось дивно на мене глянула, а тоді нахилилася вперед і змахнула порошинки візуалізації вгору, у верхній лівий куток котушки. Мені згадався цей жест із тих часів, коли я годинами дивився, як вона працює з зображеннями на власних моніторах. Я кивнув і всміхнувся.

— Цікава звичка. Більшість із нас змітають їх униз, на поверхню, але в тебе все інакше — ти прибираєш усе вгору.

— Вицинський. Це його звичка.

— Це ти від нього навчилася?

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Мабуть.

— Ти, бува, не Вицинський?

У неї вирвався короткий смішок.

— Ні. Я працювала з ним у Бредбері та на Землі Нкруми, але я вдвічі за нього молодша. Як це ти до такого додумався?

— Ніяк. Просто спало на думку. Ну, знаєш, та віртуальність із кіберсексом. У тому, що ти робила з собою, було дуже багато чоловічого. Розумієш, мені просто стало цікаво. Хто зумів би втілити чоловічу фантазію краще за чоловіка?

Вона всміхнулася.

— Ні, Такеші. Все навпаки. Хто зумів би втілити чоловічу фантазію краще за жінку?

Усього на мить між нами спалахнуло щось тепле, що тут-таки почало гаснути. Її усмішка зникла.

— То що ти там казав?

Я показав на котушку даних.

— Ось такий візерунок ти лишаєш після вимкнення. Ось такий візерунок ти залишила в котушці даних у каюті траулера. Вочевидь, після того, як зачинила браму перед носом у Дгасанапонґсакула та його колег, після того, як убила двох пасажирів траулера й викинула їх у сітях. Я бачив це вранці після вечірки. Одразу я цього не помітив, але, як я вже казав, така робота посланців. Треба просто й далі збирати крихти даних, поки не вийде щось осмислене.

Вона зосереджено дивилася на котушку даних, але я все-таки помітив, як вона здригнулася всім тілом, варто мені було вимовити прізвище «Дгасанапонґсакул».

— Коли я почав шукати, знайшлися й інші крихти. Корозійні гранати у вантажному відсіку. Звісно, бортові монітори на «Наґіні» вимкнув Шнайдер, але ж ти з ним трахалася. Ба більше, це була стара пристрасть. Не думаю, що тобі було важче вмовити його на це, ніж затягнути мене на рекреаційний рівень у «Мандрейк». Спершу деталі не сходилися, бо ти дуже наполягала на тому, щоб доправити заявний буй на борт. Нащо взагалі завдавати собі клопоту, намагаючись вивести з ладу буї, а потім так боротися за розміщення того, який залишився?

Вона різко кивнула. Вона ще думала про Дгасанапонґсакула, тож я говорив у порожнечу.

— Тобто це було нелогічно, поки я не замислився про те, що ще було виведено з ладу. Не буї. Установки ІтаО. Ти зіпсувала їх усі. Бо так ніхто не зміг би ввести Дгасанапонґсакула та інших у віртуал і довідатися, що з ними сталося. Звісно, рано чи пізно ми мали доправити їх до Лендфолла й довідатися про це. Але ж ти не збиралася допустити, щоб ми повернулися, чи не так?

Тут вона повернулася до мене, змучено подивившись з-за плетива диму.

— Знаєш, коли я збагнув більшу частину цього? — я зробив глибоку затяжку. — Під час плавання назад до брами. Розумієш, я був практично впевнений, що поки її дістануся, вона встигне зачинитися. Попервах я не знав напевне, чому так думав, але це здавалося якимось логічним. Вони пройшли крізь браму, і брама за ними зачинилася. Чому так могло статися і як сердешний Дгасанапонґсакул опинився не на тому боці у футболці? А тоді я згадав водоспад.

Вона кліпнула.

— Водоспад?

— Так, будь-яка нормальна людина після злягання пхнула б мене в той басейн, а тоді засміялася б. Так зробили б ми обоє. Натомість ти заплакала, — я оглянув кінчик своєї цигарки так, ніби він мене цікавив. — Ти стояла біля брами з Дгасанапонґсакулом і проштовхнула його на той бік. А тоді різко її зачинила. Щоб зачинити ту браму, двох годин не потрібно, еге ж, Таню?

— Ні, — прошепотіла вона.

— Ти вже думала, що тобі, можливо, доведеться так само вчинити зі мною? Тоді, біля водоспаду?

— Я, — вона хитнула головою, — не знаю.

— Як ти вбила двох людей на траулері?

— Станер. А потім — сіті. Вони потонули, не прокинувшись. Я… — вона прокашлялася. — Згодом я витягнула їх знову, збиралася… не знаю… десь їх поховати. Можливо, навіть зачекати кілька днів і перетягнути їх до брами, спробувати її відчинити, щоб викинути і їх теж. Я запанікувала. Мені було нестерпно перебувати там. Я думала, чи не можуть Арібово та Вен знайти якийсь спосіб відчинити браму знову, поки в них не скінчилося повітря.

Вона зухвало на мене глянула.

— Насправді я в це не вірила. Я археологістка, я знаю, як… — вона замовкла на кілька секунд. — Я б і сама не могла відчинити її знову так, щоби встигнути їх врятувати. Річ була просто… У брамі. В її значенні. Я сиділа там, на траулері, знаючи, що вони просто по інший бік тієї… Штуки, задихаються. За мільйони кілометрів звідти, в небі у мене над головою, і все одно зовсім поряд, у печері. Так близько. На мене ніби чекало щось величезне.

Я кивнув. На пляжі в Данґреку я розповів Вардані та Вонґсават про трупи, які знайшов запечатаними в товщі марсіянського судна, коли ми з Каррерою полювали один на одного всередині корпусу. Але я так і не розповів жодній з них про свої останні півгодини всередині корабля, про те, що побачив і почув, чимчикуючи назад, до лункої пустки стикувального модуля з Каррериною імпелерною рамою на плечах, про те, що, як я відчував, пливло біля мене аж до самої брами. За якийсь час моє поле зору звузилося до тьмяного розмитого вогника, що обертався далеко в чорноті, і мені не хотілося роззиратися довкола через страх перед тим, що я можу побачити, тим, що могло там зачаїтися і простягнути мені пазуристу руку. Я просто пірнув до світла, практично не вірячи в те, що воно ще там, страшенно боячись, що брама будь-якої миті може зачинитися і лишити мене самого в пітьмі.

«Тетраметова галюцинація», — сказав я собі згодом, і цього пояснення просто мало вистачити.

— То чому ти не викрала траулер?

Вона знову хитнула головою й загасила свою цигарку.

— Запанікувала. Вирізала пам’яті у двох тіл у сітях і просто… — вона здригнулася. — На мене наче щось витріщилося. Я викинула їх назад у воду, закинула пам’яті якнайдалі в море. А тоді просто втекла. Навіть не спробувала підірвати печеру чи замести сліди. Пройшла пішки аж до Заубервілля, — її голос змінився, але я не міг напевне сказати, як саме. — Останні кілька кілометрів проїхала наземною машиною з одним хлопцем. Молодиком, який віз дітей додому після польотів на грав-планерах. Гадаю, тепер усі вони мертві.

— Так.

— Я… Заубервілль був недостатньо далеко. Я втекла на південь. Коли Протекторат підписав угоди, я була у глушині під Буткінарі. Сили Картелю знайшли мене в колоні біженців. Закинули в табір разом з ними всіма. На той час це здавалося мені майже справедливим.

Вона незграбно витягнула нову цигарку й засунула її до рота. Скосила погляд у мій бік.

— Тобі смішно?

— Ні, — я допив каву. — Втім, мені цікаво ось що. Що ти робила біля Буткінарі? Чому не повернулася назад, до Індиго-Сіті? Ти ж прихильниця кемпістів і взагалі.

Вона скривилася.

— Я не думаю, що кемпісти були б раді мене бачити, Та-кеші. Я саме перебила всю їхню експедицію. Це було б важкувато пояснити.

— Кемпістів?

— Так, — тепер в її голосі відчувалася стримана веселість. — А хто, по-твоєму, профінансував ту поїздку? Обладнання для роботи у вакуумі, бурильне та будівельне обладнання, аналогові установки та систему обробки даних для брами. Я тебе благаю, Такеші. Ми ж були на межі війни. Звідки, по-твоєму, взялися всі ці речі? Хто, по-твоєму, стер браму з лендфолльського архіву?

— Як я вже казав, — пробурчав я, — мені не хотілося про це думати. Отже, це була затія кемпістів. То чому ти їх порішила?

— Не знаю, — вона змахнула рукою. — Це здавалося… Не знаю, Ковачу.

— Резонно, — я загасив цигарку, встояв перед спокусою взяти ще одну, а тоді таки взяв її. Зачекав, дивлячись на Вардані.

— Це… — вона зупинилася і похитала головою. Почала знову, старанно вимовляючи слова. — Я думала, що я на їхньому боці. Це було логічно. Ми всі були згодні між собою. В руках Кемпа корабель стане козирем у перемовинах, якого Картель не зможе ігнорувати. Він міг би допомогти нам виграти війну. Безкровно.

— Ага.

— А тоді ми з’ясували, що це — військовий корабель. Арібово знайшла біля його носа вогневу батарею. Помилитися там було практично неможливо. А тоді — ще одну. Я, гм… — вона зупинилася й випила трохи води. Знову прокашлялася. — Вони змінилися. Вони всі практично миттєво змінилися, навіть Арібово. Колись вона була така… Це було схоже на одержимість. Наче їх одне за одним захопила така розумна істота, як ті, яких показують в експерія-жахливчиках. Наче щось пройшло крізь браму і…

Вона знову скривилася.

— Мабуть, я все-таки ніколи не знала їх аж так добре. Двоє з траулера були військові, я їх геть не знала. Та їх усіх тягнуло до одного, всі вони говорили про те, що можна зробити, про обов’язковість цього, про революційну необхідність. Випарувати Лендфолл бомбардуванням з орбіти. Ввімкнути двигуни корабля — тепер вони вже думали про надсвітлові швидкості, говорили про те, щоб розпочати війну на Латімері. Влаштувати там те саме. Планетарне бомбардування. Латімер-Сіті, Портосент, Суфрієр. Хай усі вони зникають, як Заубервілль, поки Протекторат не капітулює.

— Чи могли б вони це зробити?

— Можливо. Системи на Землі Нкруми досить прості — треба лише розібратися з основами. Якщо цей корабель був хоч трохи схожий… — вона знизала плечима. — Втім, він такий не був, але ми тоді цього не знали. Вони гадали, що на це здатні, що важливо саме це. Їм не був потрібен козир у перемовинах, вони потребували бойової машини, і я їм її дала. Вони раділи загибелі мільйонів, як доброму жарту. Напивалися вночі, розмовляючи про це. Співали, блін, революційних пісень. Виправдовували це красивими словами. Вся фігня, яку можна почути на державних каналах, але розвернута на сто вісімдесят градусів. Лицемірство, політологія — все це заради того, щоби скористатися машиною планетарного знищення. А я їм її дала. Не думаю, що вони б могли знову відчинити браму без мене. Вони були просто дряпунами. Я була їм потрібна. Нікого іншого вони знайти не могли: всі магістри Гільдії вже давно поверталися на Латімер кріокапсульними лайнерами або сховалися в Лендфоллі, чекаючи на свої гіперкидки, оплачені Гільдією. Вен і Арібово розшукали мене в Індиго-Сіті, вони благали мене їм допомогти. І я допомогла, — коли вона повернулася до мене, на її обличчі відобразилося щось схоже на прохання. — Я дала їм її.

— Але ж ти забрала її назад, — лагідно нагадав я.

Її рука заворушилася по столу. Я перехопив її і трохи потримав.

— З нами ти збиралася вчинити так само? — запитав я, коли вона наче заспокоїлася. Вона спробувала висмикнути руку, але я її не відпустив.

— Тепер це не має значення, — рішучо сказав я. — Це вже зроблено, тепер ти маєш просто з цим жити. Так і треба, Таню. Якщо це правда, просто визнай це. Якщо не переді мною, то перед собою.

З куточка одного ока на застиглому обличчі навпроти мене витекла одна сльоза.

— Не знаю, — прошепотіла Вардані. — Я просто виживала.

— Непогано, — відповів я їй.

Ми мовчки сиділи та трималися за руки, поки офіціант, скорившись якомусь ірраціональному пориву, не прийшов поцікавитися, чи не треба нам ще чогось.

Згодом, ідучи назад вулицями Розкопки-27, ми проминули той самий майданчик для збору утилю, і той самий марсіанський артефакт, вмурований у стіну. Мені раптом згадалася застигла мука марсіян, потонулих і запечатаних у бульбашковому матеріалі корпусу власного корабля. Тисячі марсіян аж до темного обрію схожої на астероїд громади судна, потонулий народ янголів, що били крилами в останньому божевільному намаганні врятуватися від катастрофи, яка охопила корабель посеред бою.

Я скоса поглянув на Таню Вардані, і до мене раптом, наче приплив емпатину, прийшла думка: вона бачить той самий образ.

— Сподіваюся, він сюди не приїде, — пробурмотіла вона.

— Прошу?

— Вицинський. Коли звістка розійдеться, він… Він захоче опинитися тут і побачити, що ми знайшли. На мою думку, це може його знищити.

— А йому дозволять приїхати?

Вона знизала плечима.

— Якщо він дуже цього захоче, його важко буде втримати по-справжньому. Його відправили на пенсію до Бредбері, де він останнє століття займався легкою дослідницькою роботою, але він і досі має кількох мовчазних друзів у Гільдії. Навіть зараз ним дуже захоплюються. Вистачає й почуття провини перед ним через те, як із ним повелися. Хтось йому допоможе, забезпечить йому гіперкидок щонайменше до Латімера. А далі… ну, він досі має вдосталь особистих коштів, щоби подолати решту шляху самостійно, — вона хитнула головою. — Але це його вб’є. Його безцінні марсіяни билися та гинули групами, зовсім як люди. Братські могили та витрачання планетарного багатства на бойові машини. Це спростовує все, у що він хотів вірити щодо них.

— Ну, хижацькі гени…

— Я знаю. Хижаки мають бути розумнішими, хижаки прагнуть до домінування, хижаки створюють цивілізацію та виходять у зорі. Та сама стара пісня, щоб її.

— Той самий старий усесвіт, щоб його, — лагідно зауважив я.

— Просто…

— Принаймні вони вже не билися між собою. Ти сама сказала: інший корабель був не марсіянський.

— Так, не знаю. Він однозначно не скидався на марсіянський. Але хіба це краще? Об’єднати свою расу, щоб можна було піти й надерти дупу чужій расі. Хіба вони не могли це перерости?

— Схоже, ні.

Вона мене не слухала. Вона вдивлялася незрячими очима в зацементований артефакт.

— Вони, напевно, знали, що загинуть. Намагання полетіти геть — інстинктивне. Як і біг від вибуху бомби. Як викидання рук уперед, щоб зупинити кулю.

— А тоді корпус що, розтопився?

Вона знову поволі хитнула головою.

— Не знаю, я так не вважаю. Я думала про це. Та зброя, яку ми бачили, вочевидь, діяла якось простіше. Змінювала… — вона змахнула рукою, — не знаю, довжину хвиль матерії? Щось гіпервимірне? Щось за межами тривимірного простору. Виглядало саме на це. Думаю, корпус зник, думаю, вони були в космосі ще живі, бо корабель у певному розумінні ще був на місці, але вони знали, що він ось-ось щезне. Думаю, тоді вони й спробували полетіти.

Я здригнувся від спогадів.

— Атака, певно, була масштабніша, ніж та, яку ми бачили, — вела вона далі. — Те, що ми бачили, навіть поряд не стояло.

Я гмикнув.

— Ну, так, автоматичні системи мали можливість попрацювати над цим сто тисяч років. Логічно припустити, що вони вже перетворили це на красне мистецтво. Ти чула, що сказав Генд якраз перед тим, як стало кепсько?

— Ні.

— Він сказав: «ось що вбило інших». Того, якого ми знайшли в коридорі, але він казав і про інших теж. Вена, Арібово, решту команди. Саме тому вони залишалися там, поки в них не вичерпалося повітря. З ними це теж сталося, чи не так?

Вона зупинилася серед вулиці й поглянула на мене.

— Послухай, якщо це сталося…

Я кивнув.

— Так. Так я й подумав.

— Ми вирахували траєкторію того кометника. Скористалися гліфовими лічильниками та власними інструментами — просто для певності. Плюс-мінус раз на тисячу двісті стандартних років. Ну, якщо це сталося і з командою Арібово.

— Це означає ще одне майже успішне зіткнення з іншим військовим кораблем. Рік, максимум вісімнадцять місяців тому, і хто його знає, на якій орбіті він може бути.

— З погляду статистики, — видихнула вона.

— Так. Про це ти теж подумала. Бо які з погляду статистики шанси на те, що двом експедиціям з інтервалом у вісімнадцять місяців не пощастить натрапити на зіткнення з кометним кораблем у глибокому космосі?

— Астрономічно низькі.

— І це ще консервативна оцінка. Таке практично неможливо.

— За винятком…

Я знову кивнув і всміхнувся, бо побачив, як у неї, коли вона додумала це до кінця, почала знову вливатися, наче струм, сила.

— Правильно. За винятком того випадку, коли там літає стільки сміття, що таке буває дуже часто. Інакше кажучи, за винятком того випадку, коли перед нами — зафіксовані рештки цілої флотської битви системного масштабу.

— Ми б це помітили, — невпевнено сказала вона. — Ми б уже помітили деякі з них.

— Сумнівно. Там дуже багато простору, а навіть здоровезний корабель завдовжки п’ятдесят кілометрів за мірками астероїдів є невеликим. І ми ж усе одно не шукали. Ми, щойно туди дісталися, зарилися носами у грязюку, видобуваючи археологічний непотріб, який можна швидко розкопати і швидко продати. Відбивали інвестиції. Так це називається в Лендфоллі. Ми розучилися дивитися на щось інше.

Вона чи то засміялася, чи то майже засміялася.

— А ти точно не Вицинський, Ковачу? Бо ти інколи розмовляєш зовсім як він.

Я знову всміхнувся.

— Ні. Я теж не Вицинський.

У мене в кишені завібрував телефон, позичений Роспіноеджі. Я витягнув його, скривившись через тертя в ліктьовому суглобі.

— Слухаю!

— Це Вонґсават. Ці хлопці все зробили. Якщо хочеш, ми можемо вилетіти звідси вже сьогодні.

Я поглянув на Вардані й зітхнув.

— Так. Хочу. За пару хвилин прийду до тебе.

Я сховав телефон у кишені і знову попрямував вулицею. Вардані пішла за мною.

— Слухай, — сказала вона.

— Що таке?

— Оті слова про видивляння на всі боки? Замість порпатися у грязюці? Звідки вони раптом узялися, пане Я-Не-Вицинський?

— Не знаю, — я знизав плечима. — Може, це зі Світу Гарлана. Це єдине місце у Протектораті, де, думаючи про марсіян, як правило, дивляться назовні. О, в нас є власні місця розкопок і рештки, але з усього, що пов’язане з марсіянами, не забувається одне — орбіталки. Вони висять у небі кожен день твого життя, кружляють і кружляють, наче янголи з мечами та свербінням у пальцях. Частина нічного неба. Все те, що ми знайшли тут, мене насправді не дивує. Для цього вже настав час.

— Так.

У її тоні відчувалася енергія, що зростала просто на очах, і тут я зрозумів, що в неї все буде гаразд. Був такий момент, коли я думав, що вона залишається не для цього, що, осівши тут і перечекавши війну, вона хоче оригінально й без поспіху покарати себе. Але яскравої нотки ентузіазму в її голосі виявилося достатньо.

У неї все буде гаразд.

Це скидалося на кінець тривалої мандрівки. Спільної мандрівки, що почалася з близького контакту за допомогою прийомів психічного відновлення посланців у краденому шатлі на іншому боці світу.

З мене неначе злізав струп.

— І ще одне, — сказав я, коли ми дісталися звивистої вулиці, що вела до маленького занедбаного аеродрому Розкопки-27. Під нами клубочилося камуфляжне маскувальне поле кольору пилу, що належало лінкору Клину. Ми зупинилися ще раз, аби на нього поглянути.

— Що таке?

— Що мені, на твою думку, зробити з твоєю часткою грошей?

Вона пирхнула, засміявшись — цього разу щиро.

— Перекажи їх мені голкокидком. Одинадцять років, так? Дай мені якийсь привід для очікування.

— Гаразд.

Внизу, на аеродромі, з маскувального поля раптом вийшла Амелі Вонґсават, зупинилася й подивилася вгору, на нас, прикривши однією рукою очі. Я підняв руку й помахав їй, а тоді почав спускатися до лінкора та тривалої поїздки.

Епілог

«Доблесть Енджин Чандри» виривається з площини екліптики у глибокий космос. Вона вже рухається

так швидко, що цього годі уявити, але навіть це доволі повільно за міжзоряними мірками. За повного прискорення її швидкість усе одно залишиться в багато разів меншою за навколосвітлові швидкості, які розвивали баржі-колонії, коли летіли у протилежний бік століття тому. Вона не пристосована до глибокого космосу, не розрахована на нього. Але на ній встановлено навігаційні системи Нухановича, і вона долетить туди, куди прямує, у свій час.

Тут, у віртуальності, зовнішній контекст часто-густо забувається. Найняті Роспіноеджі майстри попрацювали для нас на славу. Тут є берегова лінія з посіченого вітром і хвилями вапняку, який спускається до води ступінчасто, нагадуючи розтоплений віск біля основи свічки. Вицвілі на сонці тераси такі білі, що на них боляче дивитися без лінз, а строкате море аж блищить. Із цього вапняку можна вийти просто у кришталево чисту воду завглибшки п’ять метрів і прохолоду, що знімає зі шкіри піт, наче старий одяг. Там, серед коралових формацій, які зростають із блідого піщаного дна, подібні до вигадливих укріплень, снують барвисті риби.

Будинок просторий і дуже старий, захований серед пагорбів і збудований, як замок зі зрізаною верхівкою. На його пласкому даху, з трьох боків оточеному перилами, облаштовано кілька мозаїчних патіо. Ззаду з нього можна вийти просто у пагорби. Всередині досить місця, щоб усі ми за бажання могли побути на самоті, й інтер’єр, який спонукає збиратися на кухні та в обідній зоні. Системи будинку дуже часто грають музику, ненав’язливі звуки іспанської гітари з Адорасьйон і попсу з Латімер-Сіті. На більшості стін є полиці з книжками.

Удень температура піднімається так, що після сніданку хочеться на пару годин залізти в воду. Вечорами стає досить прохолодно, щоб сидіти на даху та дивитися на зорі (а цим займаємося ми всі) доводилось у тоненькому светрі чи куртці. Нічне небо, що його зараз видно з пілотської палуби «Доблесті Енджин Чандри», непросте: один з технарів казав мені, що його формат списано з якогось заархівованого оригіналу з Землі. Насправді ж це нікого не обходить.

Це непоганий варіант посмертя. Може, він би й не виправдав очікувань такої людини, як Генд (наприклад, доступ до нього аж надто вільний), але ж його було створено простими смертними. І він крутіший за той, в якому застрягла мертва команда «Тані Вардані». Якщо через безлюдні палуби та коридори «Чандра» скидається на корабель-привид (а Амелі Вонґсават каже, що так воно і є), то це набагато приємніший варіант надприродної присутності, ніж та, що лишилася від марсіян по інший бік брами. Якщо я — привид, який зберігається та швидко, як електрон, повзе крихітними схемами у стінах лінкора, то мені нема на що нарікати.

Проте досі бувають моменти, коли я вечорами оглядаю великий дерев’яний стіл, минаючи поглядом спорожнілі пляшки та люльки, і шкодую, що інші не вижили. Особливо я сумую за Крукшенк. Депре, Сунь і Вонґсават — добре товариство, але ніхто з них не відзначається тією різкою бадьорістю, якою уродженка Лаймонського нагір’я розмахувала в розмовах, наче кийком. І звісно, нікому з них не хочеться займатися сексом зі мною так, як хотілося б їй.

Суджіяді теж не вцілів. Його пам’ять була єдиною, яку я не розтопив на шлак на пляжі в Данґреку. Ми спробували завантажити її перед відльотом з Розкопки-27, і виявилося, що він став буйним божевільним. Ми стояли довкола нього у форматі прохолодного вимощеного мармуром подвір’я, а він нас не впізнавав. Він кричав, бурчав, пускав слину та сахався від усякого, хто намагався до нього дотягнутися. Врешті-решт ми його вимкнули, а тоді стерли й сам формат, бо для нас усіх це подвір’я осквернилося навіки.

Сунь пробурмотіла щось про психохірургію. Я згадую сержанта-підривника з Клину, якого зайвий раз перечохлили, і сумніваюся. Та Суджіяді отримає будь-які психохірургічні послуги, доступні на Латімері. Моїм коштом.

Суджіяді.

Крукшенк.

Гансен.

Цзян.

Дехто сказав би, що ми дешево відбулися.

Часом, сидячи під нічним небом з Люком Депре та однією пляшкою віскі на двох, я майже з цим погоджуюся.

Вонґсават періодично зникає. По неї прилітає на старовинному повітряному джипі з м’яким верхом строго вдягнений конструкт, створений за зразком чиновника часів Заселення Дому Хунь. Він метушиться з її паском аварійної безпеки, що веселить усіх, хто це бачить, а тоді вони описують повне коло і з дзижчанням вилітають на пагорби за будинком. Вона рідко зникає більш ніж на півгодини.

Звісно, в реальному часі тоді минає пара днів. Найняті Роспіноеджі майстри максимально сповільнили для нас бортову віртуальність. Таке їм, напевно, довелося робити вперше: більшість клієнтів хочуть, щоб віртуальний час минав у десятки чи сотні разів швидше за стандартний час у реальності. Втім, більшості людей не доводиться сидіти без діла понад десятиліття. Для нас одинадцятирічний переліт тут минає разів у сто швидше, ніж насправді.

Тижні на містку «Чандри», де з екіпажу — самі тіні, для нас перетворюються на години. В системі Латімер ми опинимося до кінця місяця.

Насправді це було б легше просто проспати, але Каррера розумівся на людській природі не згірше за інших стерв’ятників, що зібралися довкола паралізованого тіла Санкції-IV. Як і в усіх суднах, що можуть урятуватися від війни, в лінкорі знехотя встановили одну-єдину аварійну кріокапсулу для пілота. Вона, власне, не дуже добра: більшу частину часу в реальності у Вонґсават через надміру складні кріосистеми забирає розмороження та замороження. Той чиновник із Дому Хунь — витончений жарт Сунь Ліпін, запропонований, а потім і вписаний у формат після того, як Вонґсават якось увечері повернулася, енергійно лаючи неефективність процесора кріокапсули.

Вонґсават, звісно, перебільшує, як перебільшують дрібні проблеми тоді, коли життя у найважливішому дуже близьке до ідеалу. Як правило, вона зникає так ненадовго, що її кава не встигає охолонути, а перевірки систем, які вона виконує на пілотській палубі, досі виявлялись абсолютно непотрібними. Системи навігації Нухановича. Як одного разу сказала Сунь у корпусі марсіянського корабля, кращих не створюють ніде.

Я нагадав їй про це зауваження пару днів тому, коли ми лежали на спині серед довгих аквамаринових хвиль за мисом, примруживши очі, щоб захиститися від сонця. Вона ледве згадала, що таке казала. Вже починає здаватися, ніби все, що сталося на Санкції-IV, було в минулому житті. В по-смерті, здається, губиться лік часу, а може, просто зникає потреба чи бажання за ним стежити. Будь-хто з нас міг би поглянути на віртуальну голівку даних і дізнатися, як довго нас не було та коли саме ми прибудемо, але ніхто з нас, вочевидь, цього не хоче. Ми надаємо перевагу невизначеності. Ми знаємо, що на Санкції-IV вже минули роки, але скільки саме, видається неважливим — і, мабуть, є неважливим. Може, війна вже скінчилася, вже точиться боротьба за мир. А може, й ні. Важко надавати цьому якогось більшого значення. Живі нас тут не обходять.

Як правило.

Втім, часом я думаю, чим тепер може займатися Таня Вардані. Думаю: може, вона вже десь на околицях системи Санкція, стомлює та напружує обличчя якогось нового чохла, сліпаючи над позначеними гліфами замками марсіянського дредноута? Думаю, скільки ще кружляє в космосі здоровезних покинутих кораблів, які підлітають до своїх давніх ворогів, обмінюються з ними вогнем, а тоді відлітають пошкоджені назад у ніч, тим часом як усередині потихеньку виходять машини, щоб їх утішити, полагодити та підготувати до наступного разу. Думаю, на що ще ми натрапимо в цих несподівано густонаселених небесах, коли почнемо шукати. А ще час від часу думаю, що вони взагалі там робили. Думаю, за що вони бились у просторі довкола тієї непримітної маленької зірочки, і думаю, чи вирішили вони зрештою, що воно того варте.

Ще рідше я замислююся про те, що мені доведеться зробити, коли ми таки дістанемося Латімера, але це неможливо уявити собі в деталях. Квеллісти зажадають від мене звіту. Захочуть знати, чому я не зміг більше наблизити Кемпа до виконання їхніх планів на весь сектор Латімер, чому я перейшов на інший бік у критичний момент, а що найгірше, чому після мого втручання ситуація не стала кращою, ніж тоді, коли мене доправили туди голкокидком. Мабуть, не про це вони думали, коли мене наймали.

Я щось вигадаю.

Чохла я зараз не маю, але це — маленька незручність. Мені належить половина від двадцяти мільйонів доларів ООН, покладених у банк у Латімер-Сіті, я маю невеличку банду друзів — бувалих спецпризначенців, один з яких може похизуватися кровним зв’язком з однією з найславніших армійських родин Латімера. Я маю знайти психохірурга для Суджіяді. Я агресивно налаштований відвідати Лаймонське нагір’я та сповістити рідних Іветт Крукшенк про її загибель. Крім того, я підозрюю, що можу повернутися на порослі срібною травою руїни Інненіна й уважно прислухатися в пошуках якогось відлуння того, що я знайшов на «Тані Вардані».

Ось такі в мене будуть пріоритети після воскресіння з мертвих. Ті, кого вони не влаштовують, хай стають у чергу.

До певної міри я чекаю на кінець місяця.

Ця петрушка з посмертям переоцінена.

Подяки

Знову дякую своїм рідним і друзям за те, що терпіли мене під час створення «Зламаних янголів». Це точно було непросто. Також знову дякую своїй агентці Керолін Вітакер за терпіння, а ще — Саймонові Спентону та його команді, зокрема дуже пристрасній Ніколі Сінклер: завдяки вам «Видозмінений вуглець» злетів, як беркут на сульфаті.

Це науково-фантастичний твір, але чимало книжок, які на нього вплинули, такими не є. Зокрема я хотів би висловити надзвичайно глибоку повагу двом авторам нон-фікшну, який мене надихає, а саме — Робін Морґан за «Коханця-демона», що, мабуть, є найбільш зв’язною, повною та конструктивною критикою політичного насильства, яку я коли-небудь читав, і Джонові Пілджеру за «Героїв», «Далекі голоси» та «Приховані мотиви», які в комплексі являють собою ненастанний і безкомпромісно чесний осуд звірств, які чинять по всій планеті ті, хто називає себе нашими лідерами. Ці автори, на відміну від мене, не вигадували того, про що писали, бо їм це непотрібно. Вони бачили та переживали це особисто, і ми маємо до них прислухатися.