Зламані янголи

Розділ вісімнадцятий

Непомітно доправити МП-судно на інший бік планети неможливо. Тому ми й не намагалися.

«Мандрейк» забронювала нам пріоритетну злітно-посадкову параболу в потоці суборбітального транспортного руху Картелю, і ми вилетіли на безіменний аеродром на околицях Лендфолла, коли денна спека тільки-но почала спадати. В бетоні сидів новенький блискучий десантний МП-корабель «Локгід-Мітома», надзвичайно подібний до скорпіона з затемненого скла, якому хтось вирвав бойові клешні. Побачивши його, Амелі Вонґсават схвально гмикнула.

— Серія «Омега», — пояснила вона мені, головно тому що я випадково опинився біля неї, коли ми вилізли з катера. Під час розмови вона машинально крутила волосся, прибираючи пишні чорні пасма з роз’ємів літного симбіозу в себе на карку й закріплюючи неміцний вузол на голові статичними заколками. — Цією крихіткою можна пролетіти просто по бульвару Інкорпорації, навіть не обпаливши дерев. Стрельнути в парадні двері Дому Сенату плазмовими торпедами, перейти на хвіст і звалити на орбіту, перш ніж вони вибухнуть.

— Можна й так, — сухо озвався я. — Звісно, для таких цілей польоту треба бути кемпістом, а отже, ти летіла б на якомусь покоцаному кавалку гівна на кшталт «Мовай-Десять». Так, Шнайдере?

Шнайдер усміхнувся.

— Так, про це навіть думати нестерпно.

— Про що думати нестерпно? — поцікавилась Іветт Крукшенк. — Про життя кемпіста?

— Ні, про польоти «Моваєм», — відповів Шнайдер, оглядаючи фігуру її маорійського бойового чохла. — Бути кемпістом не так уже й погано. Ну, якщо забути про необхідність співати присягу.

Крукшенк кліпнула.

— Ти справді був кемпістом?

— Він жартує, — сказав я, застережно позирнувши на Шнайдера. Цього разу політичного офіцера поряд не було, але як мінімум Цзян Цзяньпін явно мав сильні почуття до Кемпа, а хто ще в команді міг їх поділяти, було незрозуміло. Мені здавалося, що розпалювати можливу ворожнечу лише для того, щоби справляти враження на ставних жінок, не так уже й розумно.

Втім, Шнайдер того ранку не випустив усі гормони у віртуалі, тож, можливо, я просто розглядав усе це занадто виважено.

Піднявся один з вантажних люків «Лок-Міта». За мить на вході з’явився Генд у гарно випрасуваному бойовому хамелеохромі, який тоді набув димчасто-сірого кольору, повторюючи основний відтінок десантного корабля. Це було так несхоже на його звичне корпоративне вбрання, що аж муляло око, хоча всі були одягнені аналогічно.

— Ласкаво просимо в круїз, бляха-муха, — пробурчав Гансен.

Ми одержали дозвіл на зліт за п’ять хвилин до початку дозволеного «Мандрейк» часу запуску. Амелі Вонґсават ввела план польоту в ядро даних «Лок-Міта», ввімкнула системи, а тоді неначе заснула. Підключившись через роз’єми на карку та вилиці й заплющивши очі, вона відкинулася назад у чужій маорійській плоті, наче принцеса у кріокапсулі з якоїсь маловідомої казки, складеної в роки Заселення. Їй дістався чи не найсмаглявіший і не найстрункіший чохол, і кабелі даних виділялися на тлі її шкіри блідими червами.

Шнайдер, змушений задовольнитися кріслом другого пілота, тужливо поглядав на штурвал.

— Ти ще отримаєш своє, — сказав я йому.

— Так, а коли?

— Коли будеш мільйонером на Латімері.

Він гнівно зиркнув на мене й поклав одну взуту ногу на консоль перед собою.

— Ха-ха, блін.

Амелі Вонґсават, не розплющуючи очей, скривила вуста. Вочевидь, це прозвучало як вишуканий варіант «та ніколи». Ніхто з дангрекської команди не знав про угоду з «Мандрейк». Генд відрекомендував нас як консультантів і більше нічого не сказав.

— Думаєш, він пройде у браму? — запитав я Шнайдера, намагаючись його розрадити.

Він і не глянув на мене.

— Звідки мені в біса знати?

— Я просто х…

— Панове, — Амелі Вонґсават досі не розплющила очей. — Як гадаєте, чи не могла 6 я трохи насолодитися тут спокоєм перед плаванням?

— Так, стули пельку, Ковачу, — гнівно озвався Шнайдер. — Чому б тобі не піти до пасажирів?

Місця обабіч Вардані в пасажирському салоні вже зайняли Генд і Сунь Ліпін, тож я перейшов на протилежний бік і всівся біля Люка Депре. Він із цікавістю позирнув на мене, а тоді знову заходився роздивлятися свої нові руки.

— Подобається? — спитав я його.

Він знизав плечима.

— Він не позбавлений величності. Але я якось не звик бути таким масивним.

— Звикнеш. Сон добре помагає.

Знову зацікавлений погляд.

— Отже, ти це знаєш напевно. Що ти за консультант такий?

— Колишній посланець.

— Справді? — він засовався на місці. — Несподівано. Неодмінно розкажи мені про це.

Я почув таку саму вовтузню з інших місць, де почули мої слова. Миттєва скандальна слава. Все одно що до Клину повернувся.

— Довга історія. І не дуже цікава.

— До запуску залишається одна хвилина, — долинув з переговорного пристрою сардонічний голос Амелі Вонґсават, — я 6 хотіла скористатися цією можливістю, офіційно привітавши вас на борту швидкохідного десантного літального апарату «Наґіні» та попередивши вас: якщо ви не пристебнетеся зараз, я не зможу гарантувати вам збереження фізичної цілісності впродовж наступних п’ятнадцяти хвилин.

Уздовж двох рядів сидінь почалася вовтузня. Ті, хто вже заплівся, широко всміхалися.

— На мою думку, вона перебільшує, — зауважив Депре, неспішно сплітаючи докупи петельки на нагрудній пластині страхування. — На цих суднах добрі компенсатори.

— Ну, тут ніколи не вгадаєш. Може, ми дорогою втрапимо під орбітальний вогонь.

— Все правильно, Ковачу, — всміхнувся мені Гансен. — Шукай позитив.

— Я просто думаю наперед.

— Ти боїшся? — раптом запитав Цзян.

— Регулярно. А ти?

— Страх — це незручність. Його треба навчитися притлумлювати. Бути відданим бійцем означає саме це. Відкинути страх.

— Ні, Цзяне, — серйозно промовила Сунь Ліпін. — Це означає бути мертвим.

Десантний корабель раптом нахилився, і на мої нутрощі та груди різко навалилася вага. Знекровилися кінцівки. Вибило дух.

— Господи, блін, милосердний, — процідив крізь зуби Оле Гансен.

Вага зменшилася — ми тоді, мабуть, вийшли на орбіту, і енергія, яку Амелі Вонґсават увігнала в підйомники, частково повернулася до бортової грав-системи. Я повернув голову набік, щоб поглянути на Депре.

— Перебільшує, так?

Він виплюнув кров із прикушеного язика на кісточку пальця і критично її оглянув.

— Так, це я назвав би перебільшенням.

— Орбітальний статус отримано, — підтвердив голос Вонґсават. — Ми маємо близько шести хвилин на безпечний переліт під Лендфолльською високоорбітальною геосинхронною парасолькою. Далі ми будемо беззахисні, і я час від часу виходитиму в криві ухиляння, тож тримайте язики за зубами.

Депре безрадісно кивнув і підняв скривавлену кісточку пальця. На задніх місцях засміялися.

— Чуєш, Генде, — заговорила Іветт Крукшенк. — Чому б Картелю просто не підняти штук п’ять-шість цих ВОГів з великими інтервалами й не закінчити цю війну?

Маркус Суджіяді далі у протилежному ряду ледь-ледь помітно всміхнувся, та нічого не сказав — лиш позирнув у бік Оле Гансена.

— Чуєш, Крукшенк, — експерт із підривних робіт заговорив наче за підказкою Суджіяді. Тон у нього був нищівний. — Ти хоч знаєш, як пишеться слово «мародер»? Уявляєш собі хоч трохи, яку ціль являє собою ВОГ на невеликій глибині?

— Атож, — уперто озвалася Крукшенк. — Але більша частина Кемпових мародерів зараз на землі, а за наявності геосинхронів…

— Спробуй сказати це мешканцям Заубервілля, — сказала їй Вардані, і за її зауваженням кометним хвостом потягнулася тиша. В салоні в обидва боки полетіли швидкі погляди, наче кулеметні патрони в патронник.

— Та атака була здійснена з землі, пані Вардані, — нарешті сказав Цзян.

— Та невже?

Генд прокашлявся.

— Правду кажучи, Картелю достеменно невідомо, скільки Кемпових дронів-ракет досі розміщено за межами планети…

— Без базару, — пробурчав Гансен.

— …але спробувати розмістити на високій орбіті якусь суттєву платформу на цьому етапі було б недостатньо…

— Прибутково? — запитала Вардані.

Генд неприємно їй усміхнувся.

— Малоризиковано.

— Зараз ми покинемо Лендфолльську парасольку ВОГ, — спокійно, як екскурсовод, повідомила по внутрішньому зв’язку Амелі Вонґсават. — Чекайте на різкі повороти.

З бортових компенсаторів почала розсіюватися енергія, і я відчув малопомітне підвищення тиску на скроні. Вонґсават готувалася показати вищий пілотаж, облітаючи планету та повертаючись у щільні шари атмосфери. Ми вже покинули зону ВОГ, а отже, далі наше падіння назад у зону бойових дій уже не пом’якшить ніяка корпоративна допомога. Віднині й надалі ми мусили грати самостійно.

Вони експлуатують, торгують і постійно перефарбовуються, та попри все це, до них можна звикнути. Можна звикнути до їхніх лискучих хмарочосів і їхніх сторожів-нанокоптерів, їхніх картелей і їхніх ВОГів, їхнього столітнього нелюдського терпіння й нібито успадкованого ними статусу хрещених батьків людського роду. Можна звикнути й почуватися вдячним за схожу на дар Божий полегкість — жалюгідне існування на корпоративній платформі, яке вам дозволяють. Воно може видатися незмірно бажанішим за холодне карколомне падіння в людський хаос, який чекає внизу.

Можна звикнути й почуватися вдячним.

Такого треба стерегтися.

— Над рубежем, — подала голос із кабіни пілота Амелі Вонґсават.

Ми пірнули.

Бортовий комп працював на мінімальній бойовій потужності, і тому здавалося, ніби розпочався гравітаційний стрибок — просто страхування ще не спрацювало. Мої нутрощі підкинуло до ребер, а задню поверхню очей залоскотало. Нейрохімія раптом недоречно ожила, а пластини з біосплаву в моїх руках задрижали. Вонґсават, напевно, притиснула нас до нижньої межі посадкової зони «Мандрейк» і заходилася витискати з головних двигунів усе, що можна, в сподіванні перехитрити далекі оборонні системи кемпістів, які могли дізнатися про нас заздалегідь, розшифрувавши траєкторію польоту з транспортних передач Картелю.

В неї, здається, виходило.

Ми опустилися в море десь за два кілометри від узбережжя Данґреку; так Вонґсават швидко охолодила водою поверхні корабля після переходу у схвалюваний в армії спосіб. Подекуди групи екоактивістів влаштовували насильницькі протести проти такого забруднення, та я чомусь сумнівався, що до цього можуть додуматися на Санкції-IV. Війна справляє на політику заспокійливий, спрощувальний ефект, який на політиків, вочевидь, діє подібно до бетатанатинового кайфу. Відпадає потреба у врівноважуванні проблем, можна виправдати що завгодно. Бийтеся, перемагайте, вертайтеся з перемогою. Все інше блякне і зникає, як небо над Заубервіллем.

— Поверхневий статус отримано, — мелодійно озвалася Вонґсават. — Попередні перевірки не виявляють руху транспорту. До берега я полечу на вторинних двигунах, але раджу вам залишатися на місцях до подальших вказівок. Командире Генд, нам надійшло голкокидком повідомлення від Айзека Каррери, яке, можливо, вас зацікавить.

Генд перезирнувся зі мною. Потягнувся назад і торкнувся мікрофона на сидінні.

— Відтвори його конфіденційно. Для мене, Ковача, Суджіяді.

— Зрозуміло.

Я стягнув униз гарнітуру й начепив на обличчя маску конфіденційного прийому. Каррера з’явився в мережі слідом за пронизливим щебетанням шифрувальних кодів. Він був одягнений у бойовий комбінезон, а на лобі та щоці в нього яскраво виділялася нещодавно заліплена гелем рана. Він мав стомлений вигляд.

— Керівництво Північного рубежу — FAL 931/4. Ми зафіксували вашу траєкторію польоту та завдання, але маємо попередити вас, що за поточних обставин не можемо дозволити собі наземну чи близьку повітряну підтримку. Сили Клину відступили до озерної системи Мессон, де утримують оборонну позицію до завершення оцінки наступу кемпістів і узгодження його наслідків. Після бомбардування очікується повноцінний наступ, тож це, можливо, ваша остання можливість встановити ефективний зв’язок із кимось поза зоною ударної хвилі. Крім цих стратегічних міркувань, вам також слід знати, що Картель задіяв у районі Заубервілля експериментальні системи наноремонту. Ми не можемо спрогнозувати реакцію цих систем на несподіване вторгнення. Особисто я, — він нахилився вперед на екрані, — радив би вам відступити на вторинних двигунах аж до Мессона й зачекати, поки я не зможу віддати наказ про повторний вихід на узбережжя. Це має затримати вас не більш ніж на два тижні. Дослідження зони вибуху, — його обличчя ненадовго скривилося з відрази, наче він щойно занюхав якесь гниття у своїх ранах, — аж ніяк не варте ризиків, яким ви себе піддаєте, хай яку конкурентну перевагу сподіваються здобути завдяки йому ваші господарі. Вхідний код Клину додається на той випадок, якщо ви вирішите скористатися запасним варіантом. Поза тим я нічого не можу для вас зробити. Хай щастить. Кінець зв’язку.

Я зняв маску й відсунув гарнітуру. Генд стежив за мною, ледь помітно всміхаючись одним кутиком рота.

— Такі думки навряд чи схвалив би Картель. Він завжди такий прямолінійний?

— Коли стикається з дурістю клієнтів. Тому йому й платять. А що там за експериментальні…

Генд ледь помітно відмахнувся однією рукою й заперечно хитнув головою.

— Я не став би цим перейматися. Стандартна лякалка Картелю. Віднаджує небажаних працівників від закритих зон.

— Тобто ви її так відгородили?

Генд знову всміхнувся. Суджіяді змовчав, лиш стиснув вуста. За межами салону завищали двигуни.

— Ми на пляжі, — повідомила Амелі Вонґсават. — Відстань до Заубервілльського кратера — двадцять одна ціла сім десятих кілометра. Хтось хоче пофоткати?

Розділ дев'ятнадцятий

Білі згустки.

Стоячи на порозі люка «Наґіні» та виглядаючи на безкрайні піски, я менш ніж на секунду вирішив, що там пройшов сніг.

— Мартини, — зі знанням справи пояснив Генд, зіскочив і копнув грудку пір’я під ногами. — Їх, певно, доконала радіація від вибуху.

Спокійні морські хвилі були всіяні поцяткованим білим плавником.

Баржі-колонії, приземлившись на Санкци-IV (і, якщо вже на те пішло, на Латімері та Світі Гарлана), стали для багатьох місцевих видів саме таким катаклізмом, який мали віщувати звуки посадки. Колонізація планет — це завжди руйнівний процес, а просунуті технології хіба що трохи причесали цей процес так, щоб завжди гарантувати людям положення на найвищому щаблі екосистеми, яку вони ґвалтують. Це вторгнення помітне всюди й неминуче з того моменту, коли баржі вперше торкаються поверхні.

Величезні кораблі повільно остигають, але в них уже починається активність. Клоновані ембріони щільними лавами виходять із кріорезервуарів, а машини обережно завантажують їх у капсули стрімкого зростання. У поживних речовинах капсул вирує буря штучних гормонів, яка провокує сплеск розвитку клітин, що доводить кожний клон до пізнього підліткового віку за кілька місяців. У авангардну хвилю, вирощену на пізніх етапах міжзоряного польоту, вже завантажують розуми еліти колонії, перелиті та пробуджені для того, щоб зайняти своє належне місце у принципово новому порядку. Це аж ніяк не золотий край можливостей і пригод, про який розповідають хроністи.

А реальної шкоди завдають в інших частинах корпусу машини екологічного моделювання.

Будь-які колонізатори, які себе поважають, везуть із собою парочку таких еко-ШІ. Після ранніх катастроф на Марсі та Адорасьйон швидко стало зрозуміло, що пересаджувати окремий шматочок земної екосистеми у чуже навколишнє середовище — це вам не ганяти слонів променевою зброєю. Всі перші колоністи, що вдихнули нещодавно тераформоване повітря на Марсі, загинули за кілька днів, а дуже багато з тих, хто не виходив назовні, загинули в боях із роями небачених досі ненажерливих жучків. Ці жучки виявилися далекими нащадками одного виду земних пилових кліщів, який надто добре влаштувався в умовах екологічного перевороту, спричиненого тераформуванням.

Ось і все. Назад, у лабораторію.

Марсіанські колоністи нарешті змогли дихати повітрям не з резервуарів аж два покоління по тому.

На Адорасьйон було гірше. Баржа-колонія «Лорка» вилетіла за кілька десятиліть до марсіянського фіаско, збудована та запущена на найближчу з придатних для життя планет, указаних на марсіанських астрогаційних мапах, з тією бравадою, з якою жбурляють у танк коктейль Молотова. Це була майже відчайдушна атака на броньовані глибини міжзоряного простору, акт технічної непокори деспотичній фізиці, що править космосом і акт настільки ж непокірної віри в нещодавно розшифровані марсіанські архіви. Вочевидь, практично всі вважали, що вона зазнає невдачі. Навіть ті, хто долучив копії своєї свідомості до стеку даних колонії, а свої гени — до банків ембріонів, не відчували оптимізму щодо того, що побачать наприкінці мандрівки їхні збережені «я».

Адорасьйон, як і вказує її назва, мала скидатися на мрію, що збулася. Зелено-жовтогаряча планета приблизно з таким самим співвідношенням азоту до кисню, як на Землі, та зручнішим у користуванні співвідношенням суходолу до океану. Флора, якою могли харчуватися стада клонованої худоби з черева «Лорки», та жодних очевидних хижаків, яких було б нелегко застрелити. Може, колоністи були побожними, а може, це їм навіяло прибуття до нового Едему, але найперше після висадки вони побудували собор і подякували Богові за щасливе спасіння.

Минув рік.

Гіперкидки тоді ще були в зародковому стані — ледве подужували перенесення найпростіших повідомлень у закодованій послідовності. Новини, що їх принесло променями на Землю, були подібні до криків із замкненої кімнати глибоко всередині порожнього особняка. Дві екосистеми зустрілись і зіткнулись, наче армії на полі бою, з якого не було відступу. З мільйона з лишком колоністів на борту «Лорки» понад сімдесят відсотків загинуло за перші вісімнадцять місяців з моменту приземлення.

Назад, у лабораторію.

Сьогодні ми перетворили це на красне мистецтво.

З корпусу не виходить нічого органічного, поки екомодельєр повністю не вивчить нову екосистему. Виходять автоматичні зонди та обшукують нову кульку, всмоктуючи зразки. ШІ обробляє одержані дані, реалізує модель у контексті теоретичної присутності землян разів у двісті швидше за реальний час і сигналізує про можливі конфлікти. Пише рішення для всього, що може стати проблемою, геннотехнологічною чи нанотехнологічною, а тоді генерує з узгодженого цілого протокол заселення. Після створення протоколу всі виходять надвір гратися.

У протоколах для трьох із лишком десятків Заселених Планет час від часу згадуються певні корисні земні види. Вони є історіями успіху планети Земля: кожний їхній представник — витривалий еволюційний спортсмен, здатний до пристосувань. Здебільшого це рослини, мікроби та комахи, але виділяється й кілька видів великих тварин. Цей список очолюють вівці-мериноси, ведмеді гризлі та мартини. Їх важко винищити.

Вода довкола траулера була вкрита білими пернатими трупиками. Серед неприродного спокою берегової лінії вони притлумлювали й без того ледь чутне биття хвильок об корпус.

Корабель був у жахливому стані. Він мляво дрейфував, не зриваючись із якорів. На боці, повернутому до Заубервілля, фарба, обпалена вітром від ударної хвилі, почорніла й подекуди злізла, оголивши блискучий метал. При цьому вибило ще й пару вікон, а деякі сіті з неохайної купи на палубі неначе теж запалали й розплавилися. Кути палубної лебідки так само обгоріли. Всі, хто стояв зовні, напевно, загинули 6 від опіків третього ступеня.

Жодних тіл на палубі не було. Це ми знали завдяки віртуальності.

— І внизу теж нікого, — сказав Люк Депре, висунувши голову зі східного люка посеред палуби. — На борту нікого не було вже кілька місяців. Можливо, рік. Харчі всюди погризли комахи та пацюки.

Суджіяді насупився.

— Там є їжа?

— Так, дуже багато, — Депре виліз із люка й усівся на комінгс. Нижня половина його хамелеохромового комбінезона за мить втратила брудний темний колір, пристосувавшись до залитого сонцем середовища. — Тут, схоже, була велика вечірка, та прибирати після неї ніхто не зостався.

— Бувала я на таких вечірках, — сказала Вонґсават.

Знизу долинув характерний шиплячий шум «Сонцеструма». Суджіяді, Вонґсават і я одночасно напружилися. Депре всміхнувся.

— Крукшенк обстрілює пацюків, — пояснив він. — Вони чималі.

Суджіяді підняв свою зброю й оглянув палубу, майже не розслабившись відтоді, як ми опинилися на борту.

— Подумай, Депре. Скільки їх було?

— Пацюків? — усмішка Депре стала ще ширшою. — Важко сказати.

Я сам насилу втримався від усмішки.

— Команди, — уточнив Суджіяді, нетерпляче змахнувши рукою. — Скільки членів команди, сержанте'?

Депре знизав плечима; задавити його авторитетом не вийшло.

— Я не шеф-кухар, капітане. Це важко сказати.

— Я колись була шеф-кухарем, — несподівано заявила Амелі Вонґсават. — Може, я спущуся й подивлюся.

— Сиди тут, — Суджіяді підійшов до борту траулера, прибравши ногою з дороги труп мартина. — Віднині й надалі я волів би бачити від цієї команди трохи менше гумору і трохи більше старанності. Можете розпочати, витягнувши на борт оцю сіть. Депре, спускайся й допоможи Крукшенк позбутися пацюків.

Депре зітхнув і відклав свій «Сонцеструм». Дістав з-за пояса дуже старий на вигляд пістолет, зарядив його й прицілився у небо.

— Робота якраз для мене, — загадково сказав він і прослизнув назад у люк, високо піднявши пістолет над головою.

Індукційна гарнітура затріщала. Суджіяді повернув голову і прислухався. Я знову встановив свою відключену гарнітуру.

— …убезпечено.

Голос належав Сунь Ліпін. Суджіяді доручив їй керувати другою половиною команди й послав оглянути берег разом із Гендом, Вардані та Шнайдером, яких він явно вважав у найкращому разі дошкульними цивільними, а в найгіршому — тягарем.

— Як убезпечено? — гаркнув він.

— Дугою над пляжем ми встановили периметрові вартові системи. Інтервал — п’ятсот метрів на базовій лінії, діапазон — сто вісімдесят градусів. Вони не мають пропустити нікого зсередини чи з берега в жодному напрямку, — Сунь на мить винувато замовкла. — Це лише на лінії безпосередньої видимості, але покриває кілька кілометрів. Це найкраще, на що ми здатні.

— А як щодо, гм, цілі місії? — втрутився я. — Вона ціла?

Суджіяді пирхнув.

— Вона хоч на місці?

Я зиркнув на нього. Суджіяді вважав, що ми полюємо на привида. Удосконалене гештальт-сканування посланця зчитувало це з його поведінки, наче повідомлення з екрана. Він вважав браму Вардані археологістською фантазією, роздутою з якоїсь незрозумілої початкової теорії, щоби зробити «Мандрейк» гарну ділову пропозицію. Він вважав, що Гендові продали тріснутий корпус, а корпоративна жадібність купилася на цю концепцію, прагнучи першою опинитися на місці будь-якої потенційної розробки. Він вважав, що, коли команда прибуде на місце, декому стане дуже неприємно. Під час інструктажу в конструкті він такого не казав, але геть не приховував своєї невіри.

Я, в принципі, не міг поставити це йому на карб. Судячи з поведінки, так само думало приблизно півкоманди. Якби Генд не пропонував таких божевільних контрактів, які обіцяли повернення з того світу та звільнення від бойових дій, вони б, мабуть, розсміялися йому в обличчя.

Трохи більше місяця тому я сам мало не повівся так зі Шнайдером.

— Так, вона тут, — у голосі Сунь була якась дивна нотка. Мені здавалося, що вона ніколи не сумнівалася, та тепер її тон був мало не захопленим. — Це… Не схоже ні на що з того, що я бачила.

— Сунь! Вона відчинена?

— Ні, лейтенанте Ковач, наскільки нам відомо, ні. Гадаю, вам, якщо ви бажаєте подробиць, краще поговорити з пані Вардані.

Я прокашлявся.

— Вардані! Ти там?

— Я зайнята, — її голос був напружений. — Що ви знайшли на судні?

— Поки що нічого.

— Ну, добре. В нас те саме. Кінець зв’язку.

Я знову позирнув на Суджіяді. Він дивився кудись не надто далеко, нічого не виказуючи своїм новим маорійським обличчям. Я гмикнув, стягнув із себе гарнітуру й пішов подивитися, як працює палубна лебідка. Почув, як він у мене за спиною вимагає в Гансена звіт про виконану роботу.

Лебідка виявилася подібною до шатлового навантажувача, і я з допомогою Вонґсават увімкнув механізм, перш ніж Суджіяді закінчив користуватися внутрішнім зв’язком. Він нагодився саме вчасно, щоб побачити, як стріла лебідки плавно розкривається й опускає рукохват для першої операції.

А от зі втягуванням сітей вийшла інша історія. Ми розбиралися, як це робиться, щонайменше хвилин із двадцять; за цей час полювання на пацюків завершилось і до нас долучилися Крукшенк із Депре. Але й тоді не стало легше переносити через борт на палубу холодні, важкі від води сіті. Рибалок серед нас не виявилося, і було очевидно, що тут потрібні неабиякі спеціальні навички, яких ми не маємо. Ми дуже часто послизалися й падали.

Як виявилося, воно того вартувало.

В останніх складках, які опинилися на борту, заплуталися рештки двох трупів, голих, якщо не зважати на досі блискучі ланцюги на колінах і грудях, які тягнули їх донизу, їх об’їли риби, лишивши самі кістки та шкіру, схожу на пошарпану цератову обгортку. Їхні безокі черепи гойдалися у підвішеній сіті, наче голови п’яниць, які сміються з доброго жарту. Шиї кволі, усмішки широкі.

Якийсь час ми мовчки на них дивилися.

— Гарний здогад, — сказав я Суджіяді.

— Подивитися було логічно, — він підійшов ближче й задумливо поглянув на оголені кістки. — Їх роздягнули та вплели в сіть. Вплели руки, ноги та кінці двох ланцюгів. Той, хто це зробив, не хотів, щоб вони спливли. Особливої логіки в цьому не видно. Нащо ховати тіла, якщо корабель тут дрейфує сам по собі — хто завгодно може прибути з Заубервілля й забрати його на металобрухт?

— Так, але цього ніхто не зробив, — зауважила Вонґсават.

Депре повернувся і, прикривши рукою очі, глянув на обрій, де ще тлів Заубервілль.

— Війна?

Я згадав дати, недавні події, дещо підрахував.

— Торік вона ще не дійшла так далеко на захід, але на півдні лютувала, — я кивнув на бовдури диму. — Вони, вочевидь, були налякані. Навряд чи хтось прийшов би сюди по предмет, здатний привабити орбітальний вогонь. Чи, може, замінований, щоб обманути дистанційне бомбардування. Пам’ятаєте Буткінарі-Таун?

— Дуже яскраво, — відповіла Амелі Вонґсават, притиснувши пальці до лівої вилиці.

— Це було десь із рік тому. Постійно світилося в новинах. Отой балкер у гавані. Після того на планеті не стала би працювати жодна цивільна рятувальна команда.

— То нащо взагалі ховати цих хлопців? — запитала Крукшенк.

Я знизав плечима.

— Так їх не видно. Нічого такого, що може привабити повітряне стеження. Можливо, в той час тіла стали би приводом для локального розслідування. До початку справжнього безладу в Кемпополісі.

— Індиго-Сіті, — з притиском вимовив Суджіяді.

— Еге ж, не називай це місто так при Цзяні, — Крукшенк усміхнулася на весь рот. — Він уже мало мене не придушив, бо я назвала події в Данані терористичним ударом. А це ж був, бляха-муха, комплімент!

— Байдуже, — я закотив очі. — Суть ось у чому: без тіл це — всього-на-всього рибальське судно, яке хтось не забрав. Напередодні світової революції це не привертає багато уваги.

— Привертає, якщо судно було орендовано в Заубервіллі, — хитнув головою Суджіяді. — А якщо й куплено, то це все одно подія місцевого масштабу. Ким були ці хлопці? Хіба там не траулер старого Чана? Та ну тебе, Ковачу, тут же всього кілометрів із двадцять п’ять.

— Немає причин вважати, що це судно місцеве, — я показав рукою на спокійний океан. — На цій планеті на такому човнику можна допливти аж до Буткінарі, жодного разу не проливши кави.

— Так, але тіла можна сховати від повітряного стеження, закинувши їх на камбуз разом із рештою мотлоху, — заперечила Крукшенк. — Нічого не сходиться.

Люк Депре потягнувся вгору і трохи ворухнув сіть. Черепи загойдались і нахилилися.

— Пам’ятей немає, — зауважив він. — Їх опустили в воду, щоб позбутися всіх інших ідентифікаторів. Гадаю, це швидше, ніж залишити їх пацюкам.

— Залежить від пацюків.

— А ви що, експерт?

— Можливо, це було поховання, — припустила Амелі Вонґсават.

— У сіті?

— Ми гайнуємо час, — голосно промовив Суджіяді. — Депре, зніми їх, загорни й поклади туди, де їх не погризуть пацюки. Згодом ми проведемо на «Наґіні» аутопсію за допомогою автохірурга. Вонґсават і Крукшенк, пройдіть цим судном від дзьоба до задньої частини. Пошукайте те, що може підказати нам, що тут сталося.

— Правильно казати «від носа до корми», сер, — ґречно зауважила Вонґсават.

— Дрібниці. Що завгодно, що може щось нам розповісти. Можливо, одяг із цих двох або… — він хитнув головою: недоречні нові деталі його дратували. — Що завгодно. Абсолютно що завгодно. Вперед. Лейтенанте Ковач, ходіть зі мною. Я хочу перевірити нашу периметрову систему оборони.

— Звісно, — я проковтнув цю брехню з легкою усмішкою.

Суджіяді не хотів перевіряти периметр. Він, як і я, бачив резюме Сунь і Гансена. Їхня робота не потребувала перевірки.

Він не хотів оглядати периметр.

Він хотів побачити браму.

Розділ двадцятий

Шнайдер уже кілька разів описав її. Вардані намалювала мені її ескіз у мить затишшя в Роспіноеджі. Візуалізаційна майстерня на Анґкор-роуд створила з додатку Вардані до пропозиції «Мандрейк» тривимірне графічне зображення. Згодом Генд пропустив зображення через апаратуру «Мандрейк», і та виростила з нього повноцінний конструкт, яким ми могли ходити у віртуалі.

Він і близько не відображав дійсності.

Вона стояла в рукотворній печері, наче якесь вертикально розтягнуте видіння дименсіоналістської школи, якийсь елемент кошмарного техномілітарного пейзажу Млонґо чи Осупіле. Споруда відзначалася кощавим каркасом — наче зібрали спиною до спини у фалангу для оборони шість-сім десятиметрових кажанів-вампірів. Пасивною відкритістю, з якою асоціюється слово «брама», навіть не пахло. Загалом у м’якому світлі, що проникало крізь тріщини у камінні вгорі, здавалося, ніби споруда пригнулася в очікуванні.

Її основа була трикутна, кожна її сторона була завдовжки метрів із п’ять, хоча нижні її краї скидалися не стільки на геометричну фігуру, скільки на щось вросле в землю, наче коріння дерева. Вона складалася зі сплаву, який я вже бачив у марсіянській архітектурі, зі щільною каламутно-чорною поверхнею, на дотик схожою на мармур чи онікс, але завжди з невеликим статичним зарядом. Тьмяно-зелені та рубінові панелі з техногліфами були оточували нижню частину споруди вигадливими неправильними хвилями, але здіймалися над землею щонайбільше на півтора метра. Ближче до цієї межі символи неначе втрачали зв’язність і силу — тоншали, ставали не такими чіткими, навіть стиль гравірування здавався більш невпевненим. Як згодом сказала Сунь, марсіянські технології наче боялися підійти надто близько до свого творіння на постаменті вгорі.

Вгорі споруда, здіймаючись, стрімко згорталась і утворювала зі стисненого чорного сплаву низку кутів і ребер, що тягнулися вгору, закінчуючись коротким шпилем. У довгих прогалинах між складками чорні плями на сплаві блякнули, стаючи брудно-прозорими, а всередині них контури наче продовжували згортатися так, що цьому неможливо було дати визначення і на це було боляче довго дивитися.

— Тепер вірите? — запитав я Суджіяді, який витріщався біля мене. Він відповів не одразу, а коли таки відповів, у його голосі відчувалося те саме легке отетеріння, з яким говорила по внутрішньому зв’язку Сунь Ліпін.

— Вона не нерухома, — тихо сказав він. — Вона ніби… Рухається. Наче обертається.

— Може, й так, — Сунь пішла разом з нами, лишивши решту команди біля «Наґіні». Вочевидь, нікому не кортіло проводити час у печері чи біля печери.

— Це має бути гілерпросторовим каналом зв’язку, — пояснив я й відступив, намагаючись звільнитися від влади, якій нас підпорядковувала чужа геометрія споруди. — Якщо він безперервно кудись тягнеться, то він, можливо, рухається в гіперпросторі навіть закритий.

— А може, він працює циклічно, — припустила Сунь. — Як маяк.

Бентега.

Я відчув, як вона пройняла мене, і водночас помітив, як її тінь промайнула на обличчі Суджіяді. Те, що ми застрягли тут, на цій оголеній косі, вже було кепсько, а тепер до нас дійшло, що предмет, який ми прийшли розблокувати, може надсилати закличні сигнали у практично невідомий нашому виду вимір.

— Тут нам знадобиться освітлення, — сказав я.

Чари розвіялися. Суджіяді несамовито закліпав і поглянув на промені світла згори — на небо надворі насувався вечір, і вони досить швидко блякнули.

— Ми її підірвемо, — сказав він.

Я стривожено перезирнувся з Сунь і насторожено запитав:

— Що підірвемо?

Суджіяді змахнув рукою.

— Скелю. «Наґіні» оснащена фронтальною ультравібраційною батареєю для наземного штурму. Гансен має зуміти прибрати все аж до цього місця, навіть не подряпавши артефакт.

Сунь кашлянула.

— Не думаю, що це схвалить командир Генд, сер. Він наказав мені принести дотемна комплект ламп Анжьє. А пані Вардані попросила встановити системи дистанційного моніторингу, щоб їй можна було безпосередньо працювати над воротами у…

— Гаразд, лейтенанте. Дякую, — Суджіяді ще раз оглянув печеру. — Я поговорю з командиром Гендом.

Він вийшов. Я глянув на Сунь і підморгнув.

— Хотів би я почути цю розмову, — сказав я.

На борту «Наґіні» Гансен, Шнайдер і Цзян зводили перший булькобуд швидкого розгортання. Генд засів в одному кутку вантажного люка штурмового судна й дивився, як Вардані, сидячи по-турецьки, накреслює щось на дошці пам’яті. Він здавався несподівано молодшим через вираз безтурботного зачудування на обличчі.

— Якась проблема, капітане? — запитав він, коли ми піднялися по трапу.

— Ота штука, — промовив Суджіяді, тицьнувши великим пальцем собі за плече, — вона має бути надворі. Там ми зможемо за нею стежити. Зараз я накажу Гансену прибрати каміння за допомогою вібровибухів.

— Це виключено, — Генд знову почав стежити за діями археологістки. — На цьому етапі ми не можемо допустити ризику розголосу.

— Чи пошкодження брами, — різко додала Вардані.

— Чи пошкодження брами, — погодився менеджер. — Боюся, капітане, вашій команді доведеться працювати з печерою в її поточному стані. Я не вважаю, що це принесе якісь ризики. Підпірки, які залишили попередні відвідувачі, явно міцні.

— Я бачив підпірки, — відповів Суджіяді. — Зв’язувальний епоксид — не заміна постійній конструкції, але це…

— Сержанта Гансена вони, здається, серйозно вразили, — у гречному тоні Генда відчувалося легке роздратування. — Але якщо ви стурбовані, можете спокійно підсилювати нинішню конструкцію так, як вважаєте за потрібне.

— Я збирався сказати, — рівним голосом промовив Суджіяді, — що підпірки тут ні до чого. Ризик обвалу мене не бентежить. Зате мене надзвичайно сильно бентежить вміст печери.

Вардані відірвалася від свого креслення.

— Що ж, це добре, капітане, — бадьоро промовила вона. — Ви перейшли від ґречної недовіри до надзвичайно сильного збентеження менш ніж за одну добу реального часу. Що саме вас бентежить?

Суджіяді явно знітився.

— Цей артефакт, — сказав він. — Ви стверджуєте, що це — брама. Чи можете ви якось мені гарантувати, що крізь неї з іншого боку нічого не пройде?

— Ні.

— Ви уявляєте собі, що може крізь них пройти?

Вардані всміхнулася.

— Ні.

— Тоді вибачте, пані Вардані. З військової точки зору доцільно, щоб основне озброєння «Наґіні» було постійно на неї націлене.

— Це не військова операція, капітане, — тепер Генд демонстративно нудьгував. — Я гадав, що чітко дав це зрозуміти під час інструктажу. Ви берете участь у комерційній ініціативі, а зважаючи на специфіку нашої комерційної діяльності, артефакт не можна відкривати для огляду з повітря, поки він не захищений договором. За умовами Хартії про інкорпорацію це станеться лише після того, те, що перебуває по інший бік порталу, буде позначено буєм власності «Мандрейк».

— А якщо брама вирішить відчинитися, коли ми ще будемо не готові, і з неї вилізе щось вороже?

— Щось вороже? — Вардані, явно звеселившись, відклала свою дошку пам’яті. — Що саме, наприклад?

— Ви, пані Вардані, змогли б оцінити це краще, ніж я, — сухо відповів Суджіяді. — Мене турбує лише безпека цієї експедиції.

— Вони не були вампірами, капітане, — втомлено зітхнула Вардані.

— Прошу?

— Марсіяни. Вони не були вампірами. І демонами не були. Вони були всього-на-всього технологічно просунутою расою з крилами. Ось і все. По інший бік від цієї штуки, — вона тицьнула пальцем кудись у бік каменів, — немає нічого такого, чого ми не змогли б за кілька тисяч років побудувати самі. Звісно, якщо зможемо дати раду своїй схильності до мілітаризму.

— Це слід сприймати як образу, пані Вардані?

— Сприймайте це як хочете, капітане. Ми всі вже повільно вмираємо від радіаційного отруєння. Вчора кілометрів за двадцять п’ять у тому напрямку випарували сто тисяч людей. Це зробили вояки, — її голос почав підвищуватись і злегка затремтів. — У будь-якому іншому місці приблизно на шістдесяти відсотках площі суходолу цієї планети у вас чудові шанси загинути передчасною насильницькою смертю. Від рук вояків. Деінде вас заморять голодом або заб’ють до смерті в таборі за незгоду з поточним політичним курсом. І цю послугу нам теж люб’язно надають вояки. Може, мені додати ще щось, аби вам стало зрозуміло, як я сприймаю мілітаризм?

— Пані Вардані, — в Гендовому голосі з’явилася сильна напруженість, якої я ще не помічав. Під трапом Гансен, Шнайдер і Цзян відірвалися від свого заняття й подивилися туди, де підвищувалися голоси. — На мою думку, ми відхиляємося від теми. Ми обговорювали безпеку.

— Та невже?! — Вардані видушила з себе невпевнений смішок, і її голос вирівнявся. — Що ж, капітане. Доводжу до вашого відома, що я вже сім десятиліть є кваліфікованим археологістом і жодного разу за цей час не бачила доказів на користь того, що марсіяни вигадали щось неприємніше за те, що вже влаштували на поверхні Санкції-IV такі люди, як ви. Якщо не брати до уваги таку дрібницю, як випади з Заубервілля, вам, мабуть, наразі безпечніше сидіти перед цією брамою, ніж у будь-якій іншій точці північної півкулі.

Ненадовго запала тиша.

— Можливо, основні гармати «Нагіні» варто націлити на вхід до печери, — припустив я. — Ефект буде такий самий. Власне, з дистанційним моніторингом це буде ще краще. Якщо прийдуть монстри з півметровими іклами, ми зможемо обвалити на них тунель.

— Добра думка, — Генд з позірною невимушеністю обережно став у отворі люка між Вардані та Суджіяді. — Виглядає на те, що це — найкращий компроміс, чи не так, капітане?

Суджіяді зрозумів позу менеджера і вловив натяк. Віддав честь і розвернувся на підборах. Спускаючись із трапа, він підняв очі, коли йшов повз мене. Він ще не навчився добре контролювати вираз свого нового маорійського обличчя. Він видавався зрадженим.

Невинність трапляється там, де її геть не очікуєш.

На початку трапа він зачепився ногою об труп мартина і трохи заточився, а тоді відкинув цю купку пір’я ногою, здійнявши хмару бірюзового піску.

— Гансене, — напружено гукнув він. — Цзяне. Приберіть усю цю фігню з пляжу. Його треба розчистити в радіусі двохсот метрів довкола корабля.

Оле Гансен звів брову й іронічно козирнув. Суджіяді цього не бачив, бо вже побрів до краю води.

Щось було не так.

Гансен і Цзян прибрали трупи мартинів за допомогою двох двигунів від грав-байків експедиції, здійнявши бурю по коліно з пір’я та піску. У звільненому ними просторі довкола «Наґіні» швидко утворився табір; його зведення прискорилося, коли з траулера повернулися Депре, Вонґсават і Крукшенк. Коли остаточно стемніло, з піску виросло п’ять булькобудів, які оточили неправильним колом штурмовий корабель. Вони мали однаковий розмір, були вкриті хамелеохромом і не виділялися нічим, окрім маленьких ілюмінієвих цифр над кожними дверима. В кожному буді було облаштовано чотири спальні місця у двох спальнях, розділених житловим приміщенням посередині. Але дві конструкції були зібрані в нестандартний спосіб, і ліжкомісць там було вдвічі менше; одна мала слугувати приміщенням для загальних зборів, а інша — лабораторією Тані Вардані.

Там я знайшов археологістку, яка й досі щось креслила.

Люк був відкритий, нещодавно оброблений лазером і тримався на епоксидному зварювальному шві, який досі злегка пахнув смолою. Я торкнувся сигнальної панелі й нахилився всередину.

— Чого треба? — запитала вона, не відриваючись від свого заняття.

— Це я.

— Я знаю, хто це, Ковачу. Чого тобі треба?

— Запрошення за поріг?

Вона перестала креслити й зітхнула, але очей так і не підняла.

— Ковачу, ми більше не в віртуалі. Я…

— Я не потрахатися хотів.

Вона завагалась, а тоді спокійно зазирнула мені в очі.

— Байдуже.

— То мені можна зайти?

— Заходь на здоров’я.

Я прослизнув у вхід і пішов туди, де сиділа вона, пробираючись між розкиданими паперовими аркушами з дошки пам’яті. На всіх них були варіації на одну тему — послідовності техногліфів із нерозбірливо написаними коментарями. Я побачив, як Вардані накреслила лінію впоперек свого поточного ескізу.

— Просуваєшся вперед?

— Потроху, — вона позіхнула. — Я пам’ятаю не так багато, як гадала. Доведеться переробити деякі другорядні конфігурації з нуля.

Я сперся на край столу.

— То скільки ще, на твою думку?

Вона знизала плечима.

— Пару днів. А далі — випробування.

— Скільки часу треба на них?

— Геть на всі, первинні та вторинні? Не знаю. А що? В тебе вже кістковий мозок свербить?

Я визирнув у відчинені двері надвір, туди, де в нічному небі світили тьмяно-червоним сяйвом пожежі в Заубервіллі.

Оскільки після вибуху минуло так мало часу і до нього було так близько, екзотичних елементів довкола виявилося більш ніж достатньо. Стронцій-90, йод-131 та всі їхні численні друзі, схожі на компашку спадкоємців родини Гарланів, яка під метом з радісним ентузіазмом трощить припортовий район Міллспорта. Вони носили свої нестабільні субатомні кожушки, наче шкуру болотної пантери, й норовили пролізти всюди, до кожної клітини, яку могли спаскудити, похизувавшись там численними коштовностями.

Я мимохіть сіпнувся.

— Це просто цікавість.

— Дуже гідна риса. От тільки воювати з нею, певно, нелегко.

Я рвучко розкрив один зі складаних стільців, які лежали біля столу, й опустився на нього.

— Здається, ти плутаєш цікавість із емпатією.

— Справді?

— Так, справді. Цікавість — базова мавпяча риса. Вона дуже яскраво виражена в мучителів і аж ніяк не прикрашає людину.

— Ну, мабуть, кому, як не тобі, знати?

Це була блискуча відповідь. Я не знав, чи піддавали її в таборі тортурам — у пориві гніву мене це не обходило, — але вона, говорячи, навіть не здригнулася.

— Чому ти так поводишся, Вардані?

— Я ж тобі казала: ми більше не в віртуалі.

— Ні.

Я зачекав. Врешті-решт вона підвелася й пішла до віддаленої стіни відсіку, де на стелажі з моніторами дистанційного обладнання було видно браму з десятка ракурсів.

— Доведеться тобі мене вибачити, Ковачу, — важко промовила вона. — Сьогодні я бачила, як убили сто тисяч людей, щоб розчистити шлях для нашої маленької авантюри, і я знаю, знаю, що ми цього не робили, але це надто вже доречно, щоб я не почувалася за це відповідальною. Я знаю: якщо я піду гуляти, вітер носитиме довкола їхні маленькі клаптики. І це якщо не згадувати тих героїв революції, яких ти так вправно умертвив сьогодні вранці. Вибач, Ковачу. Мене до такого не готували.

— Отже, поговорити про ті два тіла, які ми витягнули з сітей траулера, ти не захочеш.

— А там є про що говорити?

Вона не озирнулася.

— Депре та Цзян щойно перевірили їх за допомогою автохірурга. Досі незрозуміло, що їх убило. В кістяках жодних слідів травм, а крім них працювати майже ні з чим, — я підійшов до моніторів. — Мені казали, що можна зробити певні клітинні аналізи кісток, але я підозрюю, що вони теж нічого нам не скажуть.

Тут вона поглянула на мене.

— Чому?

— Тому що те, що їх убило, якось пов’язане з цим, — я постукав по склу монітора, який показував браму зблизька. — І ніхто з нас іще не бачив нічого подібного.

— Гадаєш, щось пройшло у браму в чаклунську годину? — саркастично запитала вона. — На них напали вампіри?

— На них щось напало, — м’яко промовив я. — Вони не померли від старості. Їхні пам’яті зникли.

— Хіба вампіри в такому разі не відпадають? Видалення пам’яті — це ж суто людське звірство, чи не так?

— Необов’язково. Цивілізація, що спромоглася збудувати гіперпортал, вочевидь, була здатна й оцифровувати свідомість.

— Реальних доказів цьому немає.

— І навіть здоровий глузд на це не вказує?

— Здоровий глузд? — в її голосі знову з’явився сарказм. — Той самий здоровий глузд, який тисячу років тому стверджував, що сонце очевидно крутиться довкола Землі — досить тільки поглянути на нього? Той здоровий глузд, до якого апелював Богданович, створивши теорію ядра? Ковачу, здоровий глузд антропоцентричний. Він припускає, що, якщо такими стали люди, то таким мав би стати й будь-який інший розумний технологічний вид.

— Я чув досить переконливі аргументи на користь цього.

— Атож, ми всі чули. Здоровий глузд для обивателів, та й нащо згодовувати їм щось інше? Ковачу, а що, як етика марсіян не допускала перечохлення? Ти про це не думав? Що, як смерть істоти означає, що вона не гідна жити? Що, навіть якщо її можна повернути, вона не має на це права.

— У технічно просунутій культурі? В культурі з міжзоряними польотами? Вардані, це маячня.

— Ні, це теорія. Функціональна хижацька етика. Феррер і Йошімото у Бредбері. І наразі об’єктивних даних, які цьому суперечать, обмаль.

— А ти в це віриш?

Вона зітхнула й повернулася на своє місце.

— Звісно, не вірю. Я просто намагаюся показати, що на цій вечірці з закусок є лише маленькі зручні незаперечні факти, які мусолить людська наука. Ми не знаємо про марсіян майже нічого, хоча вивчаємо їх уже сотні років. Будь-якої миті цілком може виявитися, що те, що ми начебто знаємо, геть не відповідає дійсності. В половині випадків ми не знаємо, що відкопуємо, і все одно, бляха, продаємо знахідки як прикраси для кавових столиків. Можливо, просто зараз у якогось жителя Латімера висить, бляха, на стіні вітальні зашифрований секрет надсвітлового двигуна, — вона трохи помовчала. — Та ще й, мабуть, догори дриґом.

Я розреготався, знявши таким чином напруження в буді. Обличчя Вардані пересмикнулося, і вона мимохіть усміхнулася.

— Ні, справді, — пробурчала вона. — Можна подумати, ніби те, що я можу відчинити цю браму, означає, що ми якось нею володіємо. Але це не так. Тут не можна робити жодних припущень. Не можна мислити людськими категоріями.

— Ну, добре.

Я пішов за нею на середину кімнати і сів там, де сидів раніше. Насправді від думки про те, щоб людську пам’ять вийняли якісь марсіанські командос, які стерегли браму, в мене по спині бігли мурахи. Я був би цілком задоволений, якби ця ідея взагалі не спадала мені на думку.

— Але ж тепер тебе саму понесло у лякалки про вампірів.

— Я просто тебе попереджаю.

— Гаразд, попередження прийнято. А тепер скажи мені ще дещо. Скільки ще археологістів знали про цю пам’ятку?

— Крім моєї команди? — вона замислилася. — Ми подали документи до центрального обробного бюро в Лендфоллі, але тоді ще не знали, що це таке. Це просто записали як обеліск. «Артефакт невідомого призначення», та я вже казала, що АНП є чи не кожна друга наша знахідка.

— Ти ж знаєш, що Генд каже, ніби в лендфолльському реєстрі запису про такий об’єкт немає.

— Так, я читала звіт. Гадаю, матеріали часом губляться.

— Мені це здається надто зручним збігом. А матеріали, може, часом і губляться, але тільки не матеріали про найбільшу знахідку з часів Бредбері.

— Я ж тобі сказала: ми записали її як АНП. Обеліск. Черговий обеліск. Перш ніж його знайти, ми встигли роздобути на цьому узбережжі десяток різних елементів споруд.

— І ви так і не оновили відомостей? Навіть коли дізналися, що це таке?

— Ні, — вона криво всміхнулася. — Гільдія завжди збиткувалася з мене через тяжіння до поглядів у стилі Вицинського, а багатьом дряпунам, з якими я працювала, дали перцю за компанію. Колеги стали нас уникати, наукові журнали — лаяти. Звичайний конформізм. Гадаю, коли до нас дійшло, що ми знайшли, нам усім здалося, що Гільдія може зачекати: ми спершу підготуємося до того, щоби блискучо змусити її взяти свої слова назад.

— І саме тому ви сховали її, коли почалася війна?

— В яблучко, — вона знизала плечима. — Можливо, зараз це прозвучить по-дитячому, але тоді ми всі були дуже сердиті. Не знаю, чи зрозуміло це тобі. Як воно, коли всі твої дослідження, всі твої теорії змішують із брудом, бо ти одного разу став не та той бік у політичній суперечці.

Я ненадовго згадав слухання щодо Інненіну.

— Звучить досить знайомо.

— Мабуть, що так, — вона завагалася. — На мою думку, було й дещо інше. Розумієш, того вечора, коли ми вперше відчинили браму, нам позривало дахи. Була велика вечірка, купа хімії, безліч балачок. Усі говорили про штатні професорські посади на Латімері, казали, що мою роботу визнають, зробивши мене почесною земною науковицею, — вона всміхнулася. — Здається, я навіть виголосила промову на честь нагородження. Цю частину вечора я пам’ятаю не надто добре, та й узагалі не пам’ятала навіть наступного ранку.

Вона зітхнула й перестала всміхатися.

— Наступного ранку ми почали мислити тверезо. Почали думати, що станеться насправді. Ми знали, що, подавши документи, втратимо контроль над ситуацією. Гільдія пошле керувати проектом магістра з правильною політичною орієнтацією, а нас почухають за вушком і відправлять додому. О, звісно, ми покинемо наукову пустелю, але тільки заплативши певну ціну. Нам дозволять публікуватись, але тільки після ретельного перегляду текстів, щоб там не було забагато Вицинського. Робота в нас буде, але не самостійна. Ми будемо консультантами, — це слово вона вимовила так, наче воно мало неприємний смак, — у чужих проектах. Нам платитимуть добре, але платитимуть за мовчання.

— Це краще, ніж коли не платять узагалі.

Вона скривилася.

— Якби я хотіла копати другою лопатою при якомусь улесливому гівнюкові з удвічі меншим досвідом і кваліфікацією, призначеному з політичних мотивів, я б могла піти в поле, як усі інші. Я опинилася там лише тому, що хотіла власні розкопки. Хотіла можливості довести правильність своїх переконань.

— Інші добре це зрозуміли?

— Зрештою — так. На початку вони записалися до мене, бо їм була потрібна робота, а тоді більше ніхто не брав дряпунів. Втім, проживши пару років у зневазі, людина змінюється. А ще вони здебільшого були молоді. Молодість надає сили для гніву.

Я кивнув.

— Може, їх ми і знайшли в сітях?

Вона відвела погляд.

— Може, й так.

— Скільки їх було в команді? Людей, які могли повернутися сюди й відчинити браму?

— Не знаю. Десь із півдюжини серед них насправді мали право на вступ до Гільдії, а тих, хто міг би це зробити, було, мабуть, двоє чи троє. Арібово. Можливо, Вен. Течакрієнґкрай. Усі вони були молодцями. Але самотужки? Працювати, спираючись на наші нотатки, працювати разом? — вона хитнула головою. — Я не знаю, Ковачу. Тоді були… Інші часи. Була команда. Я гадки не мала, як працюватимуть ці люди за інших обставин. Ковачу, я вже навіть не знаю, як працювала б я сама.

На цих словах я недоречно згадав її під водоспадом. Спогад скрутився калачиком у мене всередині. Я заходився намацувати нитку власних думок.

— Ну, в архівах Гільдії в Лендфоллі є матеріали з їхньою ДНК.

— Так.

— І ми можемо перевірити на відповідність ДНК з кісток…

— Так, я знаю.

— …але прорватись і здобути доступ до даних у Лендфоллі тут буде важко. А ще, якщо чесно, я не знаю напевне, що це дасть. Мене не дуже цікавить, хто ці люди. Я просто хочу знати, як вони опинилися в тій сіті.

Вона здригнулася.

— Ковачу, якщо це вони, — заговорила вона, а тоді зупинилася, — то я не хочу знати, хто ці люди. Обійдуся й без цього.

Я подумав, чи не потягнутися до неї, здолавши невелику відстань між нашими стільцями, але вона раптом почала здаватися такою ж виснаженою і зморщеною, як та штука, яку ми прийшли відімкнути. Я не бачив на її тілі такого місця, щоб мій дотик до нього не видався нахабним, відверто сексуальним чи просто абсурдним.

Мить минула. Померла.

— Піду посплю, — сказав я й підвівся. — Тобі варто зробити те саме. Суджіяді неодмінно захоче розпочати на світанку.

Вона невизначено кивнула, вже майже не зважаючи на мене — мабуть, стояла під прицілом власного минулого.

Я залишив її саму серед купи розірваних ескізів техногліфів.

Розділ двадцять перший

Я прокинувся кволим чи то від радіації, чи то від хімії, яку проковтнув, аби її стримати. Крізь вікно спальні булькобуду проникало сіре світло, а з моєї голови тікав недодивлений сон…

Бачиш, Вовче з Клину? Бачиш?

Семетер?

Я загубив сон, почувши, як у санітарній ніші хтось завзято чистить зуби. Крутнувши головою, я побачив, як Шнайдер однією рукою витирає волосся рушником, а другою енергійно тре ясна електричною зубною щіткою.

— Ранок добрий, — з піною коло рота сказав він.

— Ранок добрий, — я всівся. — Котра година?

— Нещодавно пробила п’ята, — він винувато знизав плечима й повернувся, щоби сплюнути в умивальник. — Я б і сам не вставав, але Цзян тут скаче, як дурний, показуючи якесь бойове мистецтво, а я сплю сторожко.

Я схилив голову набік і прислухався. За парусинтовою завісою моя нейрохімія чітко розчула важке дихання й різкі звуки, з якими раз-у-раз натягувався вільний одяг.

— Псих сраний, — буркнув я.

— Та в нього на цьому пляжі гарне товариство. Я думав, що це обов’язково. Половина з тих, кого ти набрав, срані психи.

— Так, але безсоння, схоже, тільки у Цзяна, — я непевно зіп’явся на ноги й насупився, зрозумівши, скільки часу потрібно моєму бойовому чохлу для нормального пробудження. Можливо, з цим і боровся Цзян Цзяньпін. Ушкодження чохла — неприємний тривожний знак, який нагадує про смертність, хоч як слабко воно проявляється. Навіть напади ледь помітного болю, що приходять зі старінням, несуть у собі чітке послання з цифрами. Час попереду обмежений.

Кліп-кліп.

Кидь/трісь!

— Хай-й-й!!!

— Гаразд, — я сильно натиснув собі на очі великим і вказівним пальцями. — Я вже прокинувся. У тебе все з щіткою?

Шнайдер передав мені електрощітку. Я начепив на неї нову насадку з ємності, ввімкнув щітку й зайшов у душову нішу.

Давай, вставай.

Коли я вийшов зі спальні в житлове приміщення посередині, Цзян уже трохи заспокоївся. Він стояв як укопаний, злегка погойдуючись із боку в бік, і повільно розмахував руками, відтворюючи захисні прийоми. Він звільнив собі місце, відставивши набік стіл і стільці, які там стояли, та відкрив головний вихід з буду. У приміщення знадвору лилося блакитнувате через пісок світло.

Я дістав з автомата бляшанку армійської амфетамінової коли, потягнув за язичок і трохи відпив, дивлячись на Цзяна.

— Щось сталося? — запитав Цзян, повернувши голову в мій бік за широким, замашним блоком правою рукою. Вночі він рівненько обчикрижив густе темне волосся маорійського чохла до двох сантиметрів. Ця стрижка відкрила важке суворе обличчя.

— Ти цим щоранку займаєшся?

— Так, — напружено вимовив він.

Блок, контрудар, пах і куприк. За бажання він діяв дуже швидко.

— Це вражає.

— Це необхідність, — ще один смертельний удар, мабуть, у скроню, після комбінації блоків, які начебто свідчили про відступ. Дуже непогано. — Всі навички потрібно відточувати. Всі дії потрібно репетирувати. Клинок є клинком лише тоді, коли ріже.

Я кивнув.

— Хаяші.

Рухи трохи сповільнилися.

— Ти його читав?

— Бачився з ним одного разу.

Цзян зупинився і примружено глянув на мене.

— Ти бачився з Тору Хаяші?

— Я старший, ніж здається. Ми прибули разом на Адорасьйон.

— Ти посланець?

— Був посланцем.

Якусь мить він, здавалося, не знав, що сказати. Я замислився, чи не думає він, що я жартую. А тоді він викинув руки вперед, узяв кулак правої руки в ліву руку на рівні грудей і злегка вклонився.

— Такеші-сан, прошу пробачення, якщо образив вас, коли говорив учора про страх. Я дурень.

— Дрібниці. Я не образився. Ми всі поводимося з ним по-різному. Збираєшся снідати?

Він показав на протилежний бік житлового приміщення, де стояв під парусинтовою стіною стіл. На ньому стояла неглибока миска з купкою фруктів і лежало щось схоже на порізаний житній хліб.

— Можна скласти тобі компанію?

— Це було б… Честю для мене.

Коли ми ще їли, прийшов Шнайдер, облишивши те, чим займався останні двадцять хвилин.

— У головному буді збори, — кинув він через плече і зник у спальні. За хвилину вийшов. — За п’ятнадцять хвилин. Суджіяді, здається, думає, що там мають бути всі.

Він знову щез.

Цзян уже майже підвівся, коли я простягнув руку і жестом наказав йому сісти назад.

— Спокійно. Він сказав: п’ятнадцять хвилин.

— Я бажаю прийняти душ і перевдягнутися, — дещо сухо пояснив Цзян.

— Я скажу йому, що ти скоро будеш. Ради Бога, доїж сніданок. Ще пара днів — і тебе вивертатиме, коли ти просто ковтатимеш їжу. Насолоджуйся смаками, поки можеш.

Він знову сів із дивним виразом обличчя.

— Такеші-сан, вам можна поставити запитання?

— Чому я вже не посланець? — із його погляду я зрозумів, що сказав правильно. — Можеш вважати це етичним одкровенням. Я був під Інненіном.

— Я читав про це.

— Знову в Хаяші?

Він кивнув.

— Ну, так, розповідь Хаяші досить близька до дійсності, але його там не було. Тому в нього все це і звучить якось неоднозначно. Він не вважав, що може когось судити. Я був там, і я однозначно можу когось судити. Нас нагнули. Чи справді це хотіли зробити, конкретно не каже ніхто, але я можу тобі сказати, що це не має значення. Мої друзі загинули — справді загинули — без потреби. Ось що має значення.

— Однак ви як вояк, безперечно, маєте…

— Цзяне, не хочу тебе розчаровувати, але я тепер намагаюся не вважати себе вояком. Я намагаюся розвинутися.

— Тоді ким ви себе вважаєте? — його голос залишався поштивим, але сам він напружився й забув про їжу. — Ким ви стали, розвинувшись?

Я знизав плечима.

— Важко сказати. В усякому разі кимось кращим. Можливо, найманим убивцею?

Він вирячив очі. Я зітхнув.

— Вибач, якщо це тебе ображає, Цзяне, але це правда. Тобі, мабуть, неприємно це чути, як і більшості вояків. Людина, надягаючи цю форму, по суті, каже, що відмовляється від права приймати самостійні рішення стосовно всесвіту та своїх стосунків із ним.

— Це квеллізм.

Із цими словами він мало не відсахнувся від столу.

— Можливо. Але це все одно правда, — я ніяк не міг зрозуміти, чому морочуся з цією людиною. Можливо, річ була в його спокої ніндзя, в тому, як сильно його хотілося порушити. А може, річ була лише в тому, що мене рано розбудив його ретельно контрольований убивчий танець. — Цзяне, спитай себе: що ти робитимеш, коли вищий за званням офіцер накаже тобі скинути плазмову бомбу на якусь лікарню, де повно травмованих дітей?

— Є певні дії…

— Ні! — я так підвищив голос, що й сам здивувався. — Воякам не доводиться робити такий вибір. Визирни з вікна, Цзяне. Ти побачиш надворі не лише оту чорну фігню, яка повсюди літає, а й тоненький шар жирових молекул, який колись був людьми. Чоловіками, жінками, дітьми — всіх їх перетворив на пару якийсь вояк за наказом якогось вищого за званням офіцера. Тому що вони заважали.

— Це влаштували кемпісти.

— Ой, я тебе благаю.

— Я не став би виконувати…

— Тоді ти більше не вояк, Цзяне. Вояки виконують накази. Будь-що-будь. Відмовся виконати якийсь наказ — і ти більше не вояк. Ти просто найманий убивця, що намагається змінити умови свого контракту.

Він підвівся і холодно сказав:

— Піду перевдягнуся. Прошу передати капітанові Суджіяді мої вибачення за затримку.

— Звісно, — я взяв зі столу ківі та прокусив його шкірку. — Побачимося.

Я провів його поглядом до іншої спальні, а тоді встав з-за столу й вибрів у ранок, ще жуючи ківі разом з пухнастою гіркою шкіркою.

Надворі поволі оживав табір. Дорогою до буду, в якому мали відбутися збори, я помітив Амелі Вонґсават, яка зігнулася над однією з опор «Наґіні», тим часом як Іветт Крукшенк допомагала їй підняти над землею для огляду частину гідравлічної системи. Вардані спала у своїй лабораторії, а решта троє жінок в результаті опинилися в одному буді — випадково це було чи так було задумано, я не знав. Заявити права на четверте ліжко не спробував жоден чоловік у команді.

Побачивши мене, Крукшенк помахала рукою.

— Добре поспала? — гукнув я.

Вона широко всміхнулась у відповідь.

— Та як мертва, блін.

Генд чекав біля дверей до буду, де мали відбутися збори; його чисте обличчя було нещодавно поголене, а хамелеохромовий комбінезон був у бездоганному стані. У повітрі відчувався ледь помітний запах прянощів — можливо, подумав я, то Генд намастив чимось волосся. Він так сильно скидався на персонажа мережевої реклами офіцерської підготовки, що я був готовий не побажати йому доброго ранку, а весело вистрілити йому в обличчя.

— Ранок добрий.

— Доброго ранку, лейтенанте. Як спалося?

— Мало.

Всередині три чверті простору було відведено під залу для зборів, а решту відгороджено для потреб Генда.

У приміщенні для зборів було виставлено приблизно по колу дюжину стільців з дошками пам’яті, а Суджіяді возився з картографічним проектором, розгортаючи посередині зображення пляжу та простору довкола нього завбільшки зі стіл, вводячи мітки та занотовуючи щось на дошці свого стільця. Коли я зайшов, він відірвав погляд.

— Добре, Ковачу. Якщо ви не проти, я сьогодні вранці пошлю вас на байку з Сунь.

Я позіхнув.

— Здається, буде весело.

— Так, але це не основна мета. Я хочу встановити вторинне кільце дистанційного озброєння за кілька кілометрів звідси, щоб забезпечити нам фору в реагуванні, а поки Сунь цим займатиметься, не зможе пильнувати власну шкуру. Вам доведеться керувати туреллю. Гансена та Крукшенк я відправлю на північний кінець, а тоді вони хай переходять углиб. Ви з Сунь їдьте на південь і зробіть те саме, — він натягнуто мені всміхнувся. — Подумайте, чи не можете ви домовитися про зустріч десь посередині.

Я кивнув.

— Гумор, — я сів і розвалився на стільці. — Краще стережіться, Суджіяді. Ця штука викликає залежність.

На звернених до моря схилах хребта Данґреку руйнацію в Заубервіллі було видно чіткіше. Там можна було побачити порожнину, яку залишила вогненна куля від вибуху на косі в кінці півострова, впустивши туди море й докорінно змінивши обриси берегової лінії. Довкола кратера ще мало-помалу здіймався в небо дим, але звідси можна було розгледіти міріади крихітних вогників, які живили цей потік, тьмяно-червоних, як маячки, якими на політичних мапах попереджають про потенційні гарячі точки.

Від будівель, від самого міста не залишилося геть нічого.

— Варто віддати Кемпові належне, — сказав я, передусім звертаючись до вітру з моря, — він не морочиться, збираючи комітети для прийняття рішень. Для цього хлопа ширшої перспективи не існує. Один-єдиний натяк на те, що він програє, — і бах! Він просто наказує відкрити янгольський вогонь.

— Прошу? — Сунь Ліпін досі була заглиблена в нутрощі вартової системи, яку ми щойно встановили. — Це ви мені?

— Та ні.

— Отже, ви говорили самі з собою? — вона звела брови, не відриваючись від роботи. — Це кепський знак, Ковачу.

Я гмикнув і посунувся на сидінні навідника. Грав-байк стояв похилений на грубій траві, а встановлені на ньому «Сонцеструми» цілилися донизу, на обрій з боку землі. Вони періодично посмикувалися: їхні трекери руху стежили чи то за вітром у траві, чи то за якоюсь дрібною тваринкою, яка примудрилася не загинути, коли Заубервілль вибухнув.

— Гаразд, ми готові.

Сунь зачинила оглядовий люк і, відступивши, подивилася, як турель п’яно здіймається на ноги й повертається до гір. Коли з верхнього панцира вигулькнула ультравібраційна батарея, вона застигла, ніби раптом згадавши, нащо взагалі існує. Гідравлічна система трохи опустила її — так, щоб більшу частину корпусу не було видно нікому, хто вийде на цей хребет. Із броні під гарматним сегментом поволі виліз давач для сухої погоди й зігнувся в повітрі. Загалом машина була до абсурду подібна до замученої голодом жаби у схованці, яка пробує повітря на смак однією особливо виснаженою передньою лапкою.

Я ввімкнув контактний мікрофон.

— Крукшенк, це Ковач. Ви уважно слухаєте?

— Аж ніяк, — лаконічно озвалася командос швидкого реагування. — Де ви, Ковачу?

— Нагодували й напоїли шостий номер. Переходимо до п’ятого об’єкта. Скоро маємо побачити вас безпосередньо. Тримайте свої мітки там, де їх можна зчитати.

— Та розслабся вже! Я цим на життя заробляю.

— Минулого разу це тебе не врятувало, чи не так?

Я почув, як вона пирхнула.

— Це удар нижче пояса, чуваче. Нижче пояса. А сам ти, Ковачу, скільки разів помирав?

— Та не один, — визнав я.

— Отож-бо, — її голос глузливо підвищився. — Закрий піддувало.

— Скоро побачимося, Крукшенк.

— Якщо я прицілюся в тебе перша, то ні. Кінець зв’язку.

Сунь залізла на байк.

— Ви їй подобаєтеся, — кинула вона через плече. — Просто щоб ви знали. Більшу частину минулої ночі ми з Амелі вислуховували, що б вона хотіла зробити з вами в замкненій рятувальній капсулі.

— Корисно знати. Отже, ви не присягалися зберігати таємницю?

Сунь завела мотори, і довкола нас блискавично закрилося вітрове скло.

— Гадаю, — задумливо сказала вона, — це для того й говорилося, щоб одна з нас якнайшвидше вам розповіла. Вона родом з Лаймонського нагір’я на Латімері, а судячи з того, що я чула, лаймонські дівчата не зволікають, коли хочуть встромити щось собі в роз’єм, — вона повернулася і глянула на мене. — Це її формулювання, не моє.

Я широко всміхнувся.

— Звісно, їй доведеться поквапитися, — вела далі Сунь, займаючись пультом керування. — Мине кілька днів, і ні в кого з нас уже не буде лібідо як такого.

З мого обличчя зникла усмішка.

Ми піднялися й без поспіху поїхали вздовж приморського боку хребта. Їхати на грав-байку було зручно, хоч нас і обтяжували підвішені повні сумки, а розмовляти за піднятим вітровим склом було легко.

— Як гадаєте, археологістка зможе відчинити браму, як і обіцяє? — запитала Сунь.

— Кому, як не їй, це зробити?

— Кому, як не їй, — задумливо повторила вона.

Я замислився про свій психодинамічний ремонт Вардані, про пом’ятий внутрішній світ, який мені довелося розкрити, прибравши його шар за шаром, наче пов’язку, яка прилипла до плоті через нагноєння. А там, у самій середині, була та напружена зосередженість, що дозволила їй витримати муки.

Коли рану було відкрито остаточно, вона заридала, але плакала вона з широко розплющеними очима, наче переборюючи важкий сон, кліпаючи, щоби прибрати з очей сльози, стиснувши руки в кулаки по боках і зціпивши зуби.

Я її розбудив, але повернула себе вона сама.

— Забудьте, — сказав я. — Вона це може. Ніяких сумнівів.

— Ви надзвичайно сильно в неї вірите, — критичності в голосі Сунь я не помітив. — Дивно як на людину, яка так старанно ховає себе під вагою невіри.

— Це не віра, — коротко відповів я. — А знання. Це дуже різні речі.

— Однак, як я розумію, обробка посланця забезпечує відомостями, які з легкістю перетворюють одне на інше.

— Хто вам сказав, що я — посланець?

— Ви сказали, — цього разу я, здається, помітив у голосі Сунь усмішку. — Ну, принаймні ви сказали Депре, а я вас саме слухала.

— Ви дуже проникливі.

— Дякую. Отже, мої відомості точні?

— Ні, аж ніяк. Де ви це почули?

— Моя сім’я родом із Дому Хунь. Там для посланців вигадали назву китайською, — вона чітко проспівала кілька складів. — Вона означає «той, хто створює факти з віри».

Я гмикнув. Я вже чув щось таке на Новому Пекіні пару десятиліть тому. Якісь міфи про посланців виникли свого часу в більшості колоніальних культур.

— Ви, здається, не вражені.

— Ну, це поганий переклад. Дар посланців — це всього лише система посилення інтуїції. Знаєте, як буває. Виходиш на вулицю й раптом береш куртку, хоч погода й непогана. А потім дощить. Як так виходить?

Вона глянула за плече, вигнувши брову.

— Удача?

— Може, й удача. Але ймовірніше, що якісь системи у вашій психіці та тілі, про які ви не знаєте, якось підсвідомо оцінюють навколишнє середовище і просто час від часу проштовхують свої сигнали повз усі установки супер-его. Підготовка посланців відточує це так, щоб ваше супер-его та підсвідомість краще співпрацювали. Віра тут ні до чого, це просто… Відчуття чогось прихованого. Ви встановлюєте відповідні зв’язки, а на їхній основі можете зібрати каркасну модель правди. Згодом повертаєтеся до неї й заповнюєте пробіли. Здібні детективи століттями займалися цим самотужки. Це — лише надпотужна версія процесу.

Раптом я стомився від слів, які злітали з моїх вуст, від бадьорого потоку людських системних специфікацій, якими можна відгородитися від емоційної реальності свого заняття.

— А скажіть мені, Сунь. Як вас занесло з Дому Хунь сюди?

— Не мене — моїх батьків. Вони працювали аналітиками біосистем за контрактами.

Прибули сюди голкокидком, коли кооперативи Дому Хунь вклали гроші в заселення Санкції-IV. Ну, прибули їхні особистості. Ввійшли як ЦЛВ у спеціально вирощених клонів китайської серії на Латімері. І все це за умовами контракту.

— Вони ще тут?

Вона трохи згорбила плечі.

— Ні. Кілька років тому пішли на пенсію на Латімері. Поселенський контракт приніс дуже багато грошей.

— Ви не захотіли поїхати з ними?

— Я народилася на Санкції-IV. Це мій дім, — Сунь знов озирнулася на мене. — Вам, мабуть, нелегко це зрозуміти.

— Та ні. Я бачив і гірші домівки.

— Справді?

— Звісно. Приміром, Шарію. Праворуч! Давай праворуч!

Байк нахилився й накренився. Реакція Сунь у новому чохлі була гідною захвату. Я посунувся на сидінні, оглядаючи навколишні схили. Мої руки потягнулися до некерованих ручок «Сонцеструма» й різко опустили його на свій рівень. У русі ним можна було успішно користуватися як автоматичною зброєю лише після дуже ретельного програмування, а на нього в нас часу не було.

— Там щось рухається, — я ввімкнув мікрофон. — Крукшенк, у нас там рух. Хочете й собі розважитися?

Затріщала відповідь.

— Уже їдемо. Не знімайте міток.

— Бачите, що там? — запитала Сунь.

— Якби я це бачив, я б це підстрелив. А що там в оптиці?

— Поки нічого.

— О, це добре.

— Я думаю…

Ми виїхали на один горбок, і Сунь почала лаятися — судячи зі звучання, на мандаринському діалекті. Вона повела байк убік і різко розвернулася, піднявшись над землею ще на метр. Зазирнувши їй за плече, я побачив те, чого ми шукали.

— Що за хрінь? — прошепотів я.

Дивлячись у іншому масштабі, я б, можливо, подумав, що бачу гніздо новеньких біомодифікованих личинок, яких використовують для очищення ран. Сіра маса, що звивалася на траві під нами, відзначалася такою ж слизько-вологою консистенцією й так само роїлася, наче то милися й мили одна одну мільйон мікроскопічних пар рук. Але там личинок мало б вистачити на всі рани, завдані на Санкції-ІУ за останній місяць. Перед нами була сфера метр із лишком у діаметрі, що невтомно клубочилася й помаленьку котилася схилом, як наповнена газом повітряна кулька. Коли кульку накрила тінь від байка, на її поверхні утворились опуклості, що почали рости вгору, лускаючи, наче пухирі, з тихим лясканням і падаючи назад, в основну частину маси.

— Дивіться, — тихо промовила Сунь. — Ми йому подобаємося.

— Що це, нахрін, таке?

— Коли ви спитали мене вперше, я не знала.

Вона повернула байк до схилу, на вершину якого ми щойно виїхали, й посадила нас. Я опустив вихідні канали «Сонцеструма», щоб зосередитися на новому учасникові нашої гри.

— Як гадаєте, воно достатньо далеко? — запитала вона.

— Не турбуйтеся, — похмуро сказав я. — Якщо воно бодай сіпнеться в цей бік, я розстріляю його на клапті просто з принципу. Хоч що це таке.

— На мій погляд, це якось просто.

— Ну, так. Звіть мене просто Суджіяді.

Тепер, коли ми більше не відкидали тіні на поверхню цієї маси, вона неначе заспокоїлася, хоч чим вона була. Вовтузня всередині тривала, але жодних ознак скоординованого горизонтального руху в наш бік не було. Я став дивитися на неї, спершись на станок «Сонцеструма» й ненадовго замислившись: може, ми чомусь досі залишаємося в конструкті «Мандрейк» і дивимося на чергову ймовірнісну дисфункцію на кшталт сірої хмари, за якою ховався Заубервілль, коли його долю ще не було вирішено?

До моїх вух долинуло глухе гудіння.

— А ось і бах-бах-команда.

Я глянув на північ уздовж хребта, помітив другий байк і візуально збільшив його за допомогою нейрохімії. Волосся Крукшенк, яка сиділа за зброєю, майоріло на тлі неба. Вітрове скло вони заради швидкості лишили тільки довкола водійського місця. За кермом зосереджено сидів зігнутий Гансен. Хвиля теплих почуттів, яка здійнялася в мені від цього видовища, мене здивувала.

Вовчі гени, — роздратовано зауважив я. — Вони непохитні.

Старий добрий Каррера. Ніколи не відмовляється від жартів, старий поганець.

— Це треба передати Гендові, — казала Сунь. — В архівах Картелю може бути щось на цю тему.

У мене в голові промайнули слова Каррери.

…Картель застосував…

Цього разу я поглянув на кипучу сіру масу іншими очима.

Блін.

Гансен різко спинив байк біля нас і сперся на кермо. Насупив лоба.

— Щ…

— Ми без поняття, що це за хрінь, — в’їдливо урвала його Сунь.

— Ні, ми в курсі, — сказав я.

Розділ двадцять другий

Після того, як Сунь зупинила плівку, Генд одну довгу мить байдужо дивився на спроектоване зображення. Всі інші, хто сидів колом або скупчився біля дверей булькобуду, вже дивилися не на голодисплей, а на нього.

— Нанотехнології, так? — спитав за всіх Гансен.

Генд кивнув. Його обличчя не виражало нічого, але завдяки чуттям посланця я розумів, що він аж палає гнівом.

— Експериментальні нанотехнології, — сказав я. — Генде, я гадав, що це — стандартна лякалка. Аж ніяк не привід для хвилювання.

— Зазвичай так і є, — спокійно відповів він.

— Я працював з військовими наносистемами, — докинув Гансен. — І не бачив нічого подібного.

— А де б ви могли таке побачити? — Генд трохи розслабився й нахилився вперед, показуючи на голодисплей. — Це новинка. Зараз ви бачите нульову конфігурацію. Наноби не запрограмовані ні на що конкретне.

— А що вони тоді роблять? — запитала Амелі Вонґсават.

Генд явно здивувався.

— Нічого. Вони нічого не роблять, пані Вонґсават. Саме так. Вони живляться радіацією від вибуху, потроху розмножуються та ще… Існують. Це єдині їхні початкові параметри.

— Звучить нешкідливо, — з сумнівом зауважила Крукшенк.

Я побачив, як перезирнулися Суджіяді та Гансен.

— У поточній ситуації, звісно, нешкідливо, — Генд натиснув на один штир на дошці перед своїм стільцем, і стоп-кадр зник. — Капітане, на мою думку, нам варто поки що з цим закінчити. Чи правильно я думаю, що ті давачі, які ми встановили, мають заздалегідь попереджати нас про будь-які несподіванки?

Суджіяді насупився.

— Висвітиться все, що рухається, — погодився він. — Але…

— Чудово. Тоді нам усім слід повернутися до роботи.

Колом тих, хто зібрався на інструктаж, прокотився шепіт. Хтось пирхнув. Суджіяді з холодною різкістю виміг тиші. Генд підвівся й виліз за завісу, попрямувавши до себе. Оле Гансен смикнув підборіддям у той бік, куди пішов менеджер, і навкруги схвально забурмотіли. Суджіяді знову холодно виміг заткатися й почав розподіляти завдання.

Я зачекав до кінця. Учасники данґрекської команди виходили по одному та парами, останніх вивів Суджіяді. Таня Вардані, перш ніж вийти, ненадовго затрималася біля дверей булькобуду, дивлячись у мій бік, але Шнайдер сказав щось їй на вухо, і вони разом пішли за всіма. Побачивши, що я сиджу на місці, Суджіяді строго на мене глянув, але пішов геть. Я зачекав ще пару хвилин, а тоді підвівся й пішов до завіси Гендової кімнати. Торкнувся дзвінка й увійшов.

Генд розтягнувся на розкладачці та вдивлявся у стелю. На мене він майже не глянув.

— Що треба, Ковачу?

Я розклав стілець і сів на нього.

— Ну, передусім менше обманки від тебе, ніж зараз.

— Я не думаю, що останнім часом комусь брехав. А я намагаюся за цим стежити.

— Але правди ти теж говорив небагато. Принаймні рядовим, а зі спецпризначенцями, як на мене, так поводитися не слід. Вони не дурні.

— Ні, вони не дурні, — промовив він із відстороненістю ботаніка, який мітить зразки бирками. — Але їм платять, а це як мінімум не гірше.

Я оглянув свою долоню збоку.

— Мені теж заплатили, але я все одно вирву тобі горло, якщо довідаюся, що ти намагаєшся замилити мені очі.

Мовчання. Якщо погроза його і збентежила, то я цього не помітив.

— Отже, — нарешті сказав я, — ти скажеш мені, що відбувається з нанотехнікою?

— Нічого не відбувається. Я сказав пані Вонґсават щиру правду. Наноби в нульовій конфігурації, тому що не роблять геть нічого.

— Та ну тебе, Генде. Якщо вони нічого не роблять, то чому ти такий сердитий?

Якийсь час він вдивлявся у стелю булькобуду. Здавалося, його заворожувало її тьмяно-сіре облицювання. Я був готовий встати та скинути його з ліжка, але щось в обробці посланця мене стримувало. Генд щось обдумував.

— Ти знаєш, — пробурмотів він, — що чудового в таких війнах, як ця?

— Вони заважають населенню надто серйозно замислюватися?

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— Потенціал інновацій, — сказав він.

Це твердження, здавалося, раптом надало йому сил. Він скинув ноги з ліжка й сів, поставивши лікті на коліна та склавши руки. Уп’явся поглядом мені в очі.

— Ковачу, що ти думаєш про Протекторат?

— Ти жартуєш, так?

Він хитнув головою.

— Ніяких ігор. Ніяких пасток. Що для тебе Протекторат?

— «Кістлява хватка руки трупа довкола яєць, із яких хтось намагається вилупитися»?

— Дуже лірично, але я не питав тебе, як його називала Квелла. Я спитав, що думаєш ти.

Я знизав плечима.

— Я думаю, що вона мала рацію.

Генд кивнув і просто сказав:

— Так. Вона мала рацію. Людський рід опанував зорі. Ми залізли в нутрощі виміру, який не можемо відповідним чином сприймати — не маємо потрібних чуттів. Ми побудували суспільства на таких далеких одна від одної планетах, що найшвидші наші кораблі летіли б від одного краю нашої сфери впливу до іншого півтисячі років. А знаєш, як нам усе це вдалося?

— Здається, я вже чув цю промову.

— Це зробили корпорації. Не уряди. Не політики. Не цей довбаний тупий Протекторат, який ми визнаємо лише на словах. Корпоративне планування дало нам відповідні перспективи, корпоративними інвестиціями за це заплатили, а побудували це працівники корпорацій.

— Оплески корпораціям, — я півдесятка разів сухо поплескав у долоні.

Генд не звернув на це уваги.

— А що сталося, коли ми закінчили? Прийшла ООН і заткнула нам рота. Позбавила нас повноважень, які надала нам на час розсіяння. Знову почала стягувати податки, переписала свої протоколи. Вона нас каструвала.

— Генде, ти розбиваєш мені серце.

— Не смішно, Ковачу. Ти хоч трохи уявляєш собі, якого технічного прогресу ми б уже могли досягти, якби на нас знову не надягнули того намордника? Знаєш, як швидко ми просувалися під час розсіяння?

— Читав.

— У космічних польотах, у кріогеніці, в біонауці, в машинному інтелекті, — заходився він лічити на пальцях. — Століття прогресу менш ніж за десятиліття. Глобальний тетраметовий кайф для всієї наукової спільноти. І все це зупинили протоколи Протекторату. Якби вони нас не спинили, ми 6 уже, бляха, літали в космосі на надсвітловій швидкості. Однозначно.

— Тепер про це легко говорити. На мою думку, ти опускаєш кілька незручних історичних деталей, але насправді суть не в цьому. Ти намагаєшся сказати мені, що Протекторат звільнив вас від протоколів просто для того, щоб ви швиденько виграли цю невеличку війну?

— По суті, так, — він заворушив руками між колінами. — Звісно, неофіційно. Так само, як на Санкції-IV офіційно навіть не пахне дредноутами Протекторату. Але неофіційно кожен член Картелю має право витрачати на розробки військової продукції всі ресурси і навіть більше.

— А що тоді звивається там? Нанозабезпечення, в яке вкладені всі ресурси?

Генд стиснув губи.

— РУКВ. Розумні ультракоротковічні системи нанобів.

— Звучить цікаво. І що вони роблять?

— Не знаю.

— Ой, ну не п…

— Ні, — він нахилився вперед. — Я не знаю. Ніхто з нас не знає. Це новий фронт. Це називають ЧОНВП. Чутливі до оточення наносистеми відкритого програмування.

— Система ЧОНВП? Бляха, оце так милота. І вона є зброєю?

— Звісно.

— Тоді як вона працює?

— Ковачу, ти не слухаєш, — тепер у його голосі наростав якийсь похмурий ентузіазм. — Це система, що еволюціонує. Це розумна еволюція. Що вона робить, не знає ніхто. Спробуй уявити, що могло би статися з життям на Землі, якби молекули ДНК могли якось примітивно мислити, — уяви собі, як швидко еволюція могла б дійти до нашого теперішнього становища. А тепер помнож цю швидкість щонайменше на мільйон, бо коротковічними ці системи називають не просто так. Коли мені востаннє демонстрували проект, кожне покоління в них жило менше чотирьох хвилин. Що це дає? Ковачу, ми тільки починаємо визначати, що це може дати. Процес моделювали у високошвидкісних конструктах, згенерованих ВШІ, і щоразу виходить щось інше. Одного разу вона сконструювала робогармати, схожі на коників-стрибунців, такі завбільшки, як танки-павуки, але здатні підскакувати в повітря на сімдесят метрів і влучно стріляти під час повернення. Іншим разом вона обернулася на хмару спор, яка розчиняла молекули з вуглецевими зв’язками, ледве їх торкнувшись.

— О. Добре.

— Тут вона не має до цього дійти: тут не так багато військових, щоб це було важливою рисою для еволюційного відбору.

— Але поза тим вона може робити практично що завгодно.

— Так, — менеджер з «Мандрейк» поглянув на мої руки. — Гадаю, що так. Коли активізується.

— І скільки в нас часу до цього?

Генд знизав плечима.

— Поки вона не потривожить вартові системи Суджіяді. Щойно вони почнуть у неї стріляти, вона почне до цього пристосовуватися.

— А якщо ми зараз її підірвемо? Я ж знаю, Суджіяді проголосує саме за це.

— Чим? Якщо ми скористаємось УВ з «Наґіні», вона просто набагато швидше приготується до вартових систем. Якщо ми скористаємося чимось іншим, вона пристосується до цього і, ймовірно, нападе на вартових, будучи стійкішою й розумнішою. Це ж нанозабезпечення. Наноби не можна знищувати поодинці. А деякі з них завжди виживають.

Блін, Ковачу, вісімдесят відсотків знищених нанобів — це еволюційний ідеал, від якого відштовхуються наші лабораторії. Це принцип його існування. Деякі, найсуворіші засранці, виживають, і вони здогадуються, як наступного разу тебе перемогти. Будь-яка, реально будь-яка спроба вивести її з нульової конфігурації робить лише гірше.

— Має бути якийсь спосіб її спинити.

— Так. Для цього потрібні тільки коди завершення проекту. А в мене їх немає.

Я раптом відчув, що стомився, — чи то від радіації, чи то від препаратів. Я подивився на Генда пересохлими очима. Якби я заговорив, у мене б вийшла лише гнівна промова в дусі вчорашньої тиради Тані Вардані проти Суджіяді. Я б тільки тепле повітря переводив. Неможливо розмовляти з такими людьми. Вояками, корпоративними топами, політиками. Їх можна лише вбивати, та й від цього краще практично не стає. Вони просто кидають свої справи, за які береться хтось інший.

Генд прокашлявся.

— Якщо нам поталанить, ми заберемося звідси, перш ніж вона розвинеться надто сильно.

— Тобто якщо Ґеде буде на нашому боці, так?

Він усміхнувся.

— Якщо ти так хочеш.

— Генде, ти не віриш жодному слову в цій фігні.

Усмішка щезла.

— Звідки тобі знати, у що я вірю?

— ЧОНВП. РУКВ. Ти знаєш абревіатури. Знаєш результати роботи конструктів. Знаєш це гране забезпечення, апаратне та програмне. Каррера попереджав нас щодо застосування нанотехнологій, а ти й оком не змигнув. А тепер ти раптом збісився і злякався. Щось не сходиться.

— Це прикро, — він почав підводитися. — Ковачу, більше нічого я тобі не скажу.

Я звівся на ноги швидше й витягнув правицею один з інтерфейсних пістолетів. Він причепився до моєї долоні, наче до джерела живлення.

— Сядь.

Він поглянув на наставлений пістолет…

— Не дурк…

…а тоді — на моє обличчя, і його голос стих.

— Сядь.

Він сторожко опустився назад на ліжко.

— Ковачу, якщо заподієш мені лихо, то втратиш усе. Свої гроші на Латімері, виїзд із планети…

— Судячи з усього, мені зараз усе одно мало що світить.

— Ковачу, я маю резервні копії. Навіть якщо ти мене вб’єш, то лише змарнуєш кулю. Мене перечохлять у Лендфоллі, і…

— Тобі коли-небудь стріляли в живіт?

Він хутко зазирнув мені в очі й заткнувся.

— Це високоефективні розривні кулі. Протипіхотний боєкомплект для коротких дистанцій. Гадаю, ти бачив, що вони зробили з командою Дена. Вони входять повністю, а виходять як мономолекулярні осколки. Я вистрілю тобі в нутрощі, і ти здихатимеш понад півдня. Хоч що там зроблять з твоїм збереженим «я», але тут і зараз ти пройдеш через це. Я одного разу так загинув і кажу тобі: цього варто уникати.

— Гадаю, капітан Суджіяді міг би щось про це сказати.

— Суджіяді робитиме те, що я йому скажу, та й інші теж. На тих зборах ти не знайшов собі друзів, а їм так само, як мені, не хочеться гинути від рук твоїх нанобів з їхньою еволюцією. А тепер пропоную завершити цю розмову цивілізовано.

Я бачив, як він оцінює силу волі в моїх очах, у моїй напруженій поставі. Він не міг не пройти якоїсь психосенсорної обробки для дипломатів, не міг не набути якихось навичок в оцінюванні цього, але підготовка посланців набагато оманливіша за більшість корпоративного біозабезпечення. Посланці висновують щось виключно на основі синтетичної віри. Тієї миті я й сам не знав, вистрілю в нього чи ні.

Він побачив реальний намір. А може, помилився якось інакше. Я побачив, як це осяяння відбилося на його обличчі. Я сховав розумний пістолет. До чого б це призвело, я не знав. Так буває дуже часто. Ось так воно — бути посланцем.

— Це не вийде за межі приміщення, — сказав він. — Я розповім іншим про РУКВ, але з іншим ми зупинимося на цьому рівні. Все інше буде контрпродуктивним.

Я звів брову.

— Все аж так погано?

— Вочевидь, — повільно вимовив він, так, наче ці слова мали неприємний смак, — я переоцінив свої можливості. Нас підставили.

— Хто?

— Ти їх не знаєш. Конкуренти.

Я знову сів.

— Інша корпорація?

Він хитнув головою.

— ЧОНВП — це пакет «Мандрейк». Фахівців із РУКВ ми залучили як фрилансерів, але проект належить «Мандрейк». Секретність максимальна. У «Мандрейк» є такі менеджери, які не гребують засобами. Колеги.

Останнє слово він мало не виплюнув.

— І багато в тебе таких колег?

Він скривився.

— Ковачу, друзів у «Мандрейк» знайти неможливо. Партнери підтримують лише доти, доки це їм вигідно. Поза тим довіряти будь-кому смертельно небезпечно. Це для нас норма. Боюся, я помилився в розрахунках.

— Отже, системи ЧОНВП застосовують, сподіваючись на те, що ти не повернешся з Данґреку. Але ж це якось недалекоглядно, хіба ні? Ну, зважаючи на те, чому ми тут?

Менеджер з «Мандрейк» розвів руками.

— Вони не знають, чому ми тут. Дані заблоковані у стеку «Мандрейк» і доступні тільки мені. Вже для того, щоби з’ясувати, чому я взагалі сюди приїхав, їм доведеться скористатися всіма своїми привілеями.

— Якщо вони прагнуть розправитися з тобою тут…

Він кивнув.

— Так.

Я зрозумів, з яких ще причин йому не варто гинути тут від кулі. По-новому оцінив наше протистояння. Генд не помилився — він усе розрахував.

— То як добре захищене твоє дистанційне сховище?

— Від загроз з-за меж «Мандрейк»? Для них воно практично неприступне. Зсередини? — він поглянув на свої руки. — Не знаю. Ми виїхали поспіхом. Коди безпеки відносно старі. Якщо часу буде вдосталь…

Він знизав плечима.

— Завжди проблема в часі, еге ж?

— Ми завжди можемо відступити, — зауважив я. — Скористатися вхідним кодом Каррери для виходу.

Генд напружено всміхнувся.

— А чому, на твою думку, Каррера дав нам цей код? Експериментальна нанотехніка заборонена протоколами Картелю. Застосувати її мої вороги змогли б, лише маючи певний вплив на рівні Військової Ради. А це — доступ до авторизаційних кодів для Клину та всіх інших, хто воює на боці Картелю. Забудь про Карреру. Каррера у них у кишені. Навіть якщо тоді, коли Каррера його надав, це було не так, то тепер вхідний код — це просто мітка для снарядів, готова щомиті запрацювати, — знову напружена усмішка. — А Клин, як я розумію, зазвичай влучає у свої цілі.

— Так, — кивнув я. — Зазвичай так.

— Отже, — Генд підвівся й підійшов до вікна навпроти свого ліжка. — Тепер ти все знаєш. Задоволений?

Я все обдумав.

— Живими нас звідси виведе лиш одне…

— Саме так, — він не відвернувся від вікна. — Передача з інформацією про нашу знахідку та серійним номером заявного буя, який позначатиме її як власність «Мандрейк». Лише це поверне мене у гру на досить високому рівні, щоб обійти цих невірних.

Я посидів там ще трохи, але він, вочевидь, уже закінчив, тому я підвівся, щоб піти. Він так на мене й не глянув. Подивившись на його обличчя, я відчув несподіваний напад співчуття. Я знав, як воно — помилитися в розрахунках. Біля виходу я зупинився.

— Що таке? — спитав він.

— Можливо, тобі варто помолитися, — сказав я йому. — Може, від цього стане краще.

Розділ двадцять третій

Вардані аж посіріла від роботи.

Вона атакувала байдужу складчасту густину брами з майже скаженою зосередженістю. Вона по кілька годин сиділа, малюючи гліфи та вираховуючи їхні можливі взаємозв’язки. Вона завантажувала швидкісним методом послідовності техногліфів на тьмяно-сірі чипи даних миттєвого доступу, працюючи на платформі, як джазова піаністка під тетраметом. Вона пропускала їх крізь зібране довкола брами синтезаторне обладнання і стежила, міцно обхопивши себе руками, як пульти керування невдоволено іскряться голограмами через нав’язувані нею чужі протоколи. Вона оглянула панелі з гліфами на брамі за допомогою сорока семи окремих моніторів, шукаючи відголосків якоїсь реакції, здатних допомогти їй з наступною послідовністю. Коли гліфи відповідали їй безживною розрізненістю, вона зціплювала зуби, а тоді збирала свої нотатки та знову тупала до булькобуду на пляжі, щоб ще раз почати спочатку.

Коли вона перебувала там, я старався не плутатися в неї під ногами і стежив за її згорбленою постаттю крізь вхід до буду, зайнявши зручне місце на вантажному люці «Наґіні». Наблизивши картинку за допомогою близькофокусної нейрохімії, я бачив, як вона з напруженим обличчям дивиться на планшет або платформу чипозавантажувача. Коли вона йшла в печеру, я стояв серед розкиданих по підлозі булькобуду ескізів техногліфів і дивився на її зображення на стіні з моніторами.

Вона збирала волосся у строгий хвіст, але окремі пасма вибивались і стирчали в неї на лобі. Одне зазвичай падало збоку їй на обличчя, викликаючи в мене якесь незрозуміле почуття.

Я стежив за її роботою й за тим, що робота коїть з нею.

Сунь і Гансен по черзі стежили за своєю панеллю дистанційної варти.

Суджіяді стежив за входом до печери, працювала там Вардані чи ні.

Решта членів команди дивилася наполовину зашифровані супутникові передачі. Коли була змога, вони дивилися для сміху кемпістські пропагандистські канали, а коли не було — державні програми. Поява на екрані самого Кемпа супроводжувалася насмішками й удаваними пострілами в екран, вербувальні композиції Лапіне супроводжувались оплесками та підспівуванням. Якоїсь миті цей спектр реакцій змішався в незмінну іронію, і Кемп і Лапіне почали одержувати фанатські листи одне за одного. Депре та Крукшенк наводили приціли на Лапіне щоразу, коли вона з’являлась, а Кемпові промови ідеологічного змісту вивчила вся команда, підспівуючи йому і наслідуючи всі його манери та демагогічну жестикуляцію. Як правило, все, що з’являлося на екрані, викликало вкрай необхідний сміх. Навіть Цзян час від часу ненадовго долучався до всіх кволою усмішкою.

Генд дивився на океан, який завертав на південь і на схід.

Я вряди-годи закидав голову назад, аби поглянути на розсип зоряного вогню в нічному небі, й думав, хто дивиться на нас.

За два дні дистанційна варта вперше пустила кров колонії нанобів.

Коли я вибльовував свій сніданок, почала гатити ультравібраційна батарея. Її бумкання відлунювало в кістках і животі, і легше мені від цього якось не стало.

Три окремих удари. А тоді — нічого.

Я витер рота, натиснув на кнопку зливного бачка в санітарній ніші й вийшов на пляж. Сіре аж до обрію небо затьмарювало лише невпинне тління Заубервілля. Жодного іншого диму чи блідого спалаху, що свідчив би про пошкодження машин, не було.

Крукшенк стояла на видноті з «Сонцеструмом» напоготові та вдивлялася в пагорби. Я підійшов до неї.

— Відчуваєш?

— Ага, — я сплюнув у пісок. Голова в мене досі пульсувала, чи то від блювання, чи то від ультравібраційного вогню. — По ходу, нас втягнули в бій.

Вона скоса позирнула на мене.

— В тебе все гаразд?

— Блюванув. Не дивися так зарозуміло. Ще пара днів — і сама заблюєш.

— Дякую.

Знову бумкання, що проймало до самого нутра, цього разу тривале. Від нього в мене забулькало в животі. Супутній викид, широка, без конкретного напрямку віддача від направленої вузької хвилі, яку батарея випускала донизу. Я скреготнув зубами й заплющив очі.

— Це прицільний постріл, — сказала Крукшенк. — Перші три були для відстежування. Тепер ціль захоплено.

— Добре.

Бумкання поступово стихло. Я зігнувся і спробував висякати з однієї ніздрі маленькі згустки блювотиння, що ще трималися в моїх носових каналах. Крукшенк зацікавлено за цим стежила.

— Ти не проти?

— Ой. Вибач.

Вона відвернулася.

Я хутко прочистив другу ніздрю, знову сплюнув і оглянув обрій. На лінії горизонту досі нічого не з’явилося.

У згустках шмарклів і блювотиння в мене під ногами виднілися цяточки крові. Я відчував, як щось розвалюється.

Блін.

— Де Суджіяді?

Вона показала на «Наґіні». Під носом десантного корабля стояв мобільний висувний трап, а на ньому стояв Суджіяді разом з Оле Гансеном. Вони, вочевидь, обговорювали якусь особливість передньої батареї судна. Трохи далі на пляжі сиділа на невисокій дюні та стежила за ними Амелі Вонґсават. Депре, Сунь і Цзян або ще снідали на корабельному камбузі, або пішли в якихось справах, аби вбити час.

Крукшенк прикрила долонею очі й поглянула на двох чоловіків на трапі.

— Здається, наш капітан дуже на це чекав, — задумливо сказала вона. — Він мацав оті здоровезні стволи щодня, відколи ми сюди дісталися. Поглянь, він усміхається.

Я посунув до трапу, борячись із лінивими хвилями нудоти. Суджіяді побачив моє наближення і сів навпочіпки скраю. Усмішкою, яку помітила Крукшенк, навіть не пахло.

— Схоже, наш час вичерпався.

— Ще ні. Генд сказав, що адекватна реакція на ультравібрацію розвинеться в нанобів лише за кілька днів. Я сказав би, що ми десь на середині.

— Тоді варто сподіватися, що твоя подружка-археологістка просунулася так само далеко. Розмовляв з нею останнім часом?

— А хіба з нею взагалі хтось розмовляв?

Він скривився. Після звістки про систему ЧОНВП Вардані стала не надто товариською. Коли наставав час їсти, вона їла, щоб підживитись, і йшла. Спроби зав’язати розмову вона спиняла пострілами односкладових відповідей.

— Я був би радий звіту про хід робіт, — відповів Суджіяді.

— Ясно.

Пішовши вздовж пляжу, я перетнувся з Крукшенк і на ходу потиснув їй руку по-лаймонськи, так, як вона мені показувала. Це був специфічний рефлекс, але від нього на моєму обличчі з’явилася квола усмішка, а неприємне почуття в нутрощах трохи ослабло. Цього я навчився в посланців. Дія рефлексів часом буває несподіваною і глибинною.

— Можна поговорити? — запитала Амелі Вонґсават, коли я опинився біля неї.

— Так, я зараз повернуся. Просто хочу провідати нашу завзяту дамочку.

Ця репліка не надто її звеселила.

Коли я знайшов Вардані, вона сиділа зігнутою на шезлонгу збоку печери і гнівно дивилася на браму. На філігранних екранах, розтягнутих над її головою, мерехтіли відтворювані кадри. Котушка даних, що звивалася біля неї, була очищена; пилинки даних самотньо кружляли у верхньому лівому куті, де вона їх мінімізувала. Конфігурація руху була незвичною — більшість людей, закінчивши роботу, змахують пилинки візуалізації просто на проекційну поверхню, — але він у електроніці в будь-якому разі був рівнозначним тому, щоби провести рукою по робочому столу й перекинути все з нього на підлогу. Я раз-у-раз бачив, як вона робить це з моніторами; спрямований у протилежний бік, угору, цей гнівний жест чомусь видавався елегантним. Це видовище мені подобалося.

— Раджу утриматися від очевидного запитання, — сказала вона.

— Наноби розпочали бій.

Вона кивнула.

— Так, я відчула. Що це нам дає, дні три-чотири?

— Генд сказав, що максимум чотири. Тому не думай, ніби тобі треба поспішати.

На це вона кволо всміхнулася. Вочевидь, я поступово розігрівався.

— Щось виходить?

— Це і є очевидне запитання, Ковачу.

— Вибач, — я знайшов пакувальний ящик і всівся на нього. — От тільки Суджіяді починає нервувати. Шукає параметри.

— Гадаю, тоді я краще перестану страждати фігнею і просто відчиню цю штуку.

Я теж усміхнувся.

— Так, було б добре.

Тиша. Моєю увагою заволоділа брама.

— Він там, — пробурмотіла вона. — Довжини хвиль такі, як треба, гліфи звуку та зображення збігаються. Розрахунки працюють — ну, наскільки я розумію ці розрахунки. Я сперлася на те, що точно має статися, екстраполювала, це ми, наскільки я пам’ятаю, і зробили минулого разу. Це, блін, має спрацювати. Мені чогось не вистачає. Я щось забула. Можливо, це з мене, — її обличчя сіпнулося, — вибили.

Перш ніж вона замовкла, в її голосі пролунав істеричний надрив; щось потягнуло її ланцюжком спогадів, які вона не могла собі дозволити. Я скористався моментом.

— Якщо тут до нас хтось побував, то чи міг він якось змінити налаштування?

Якийсь час вона мовчала. Я сумирно чекав. Нарешті вона підняла очі.

— Дякую, — вона прокашлялася. — Гм. За висловлену довіру. Втім, знаєш, це якось сумнівно. Наскільки сумнівно? Ймовірність — один на кілька мільйонів. Ні, я цілком упевнена, що просто щось пропустила.

— Але це можливо?

— Це можливо, Ковачу. Можливо все що завгодно. Але якщо бути реалістами, то ні. На це б не спромоглася жодна людина.

— Люди її відчинили, — нагадав я.

— Атож. Ковачу, навіть собака може відчинити двері, якщо стане на задні лапи й дотягнеться. Але коли ти востаннє бачив, щоб собака зняв двері з петель і повісив їх наново?

— Гаразд.

— Тут існує певний порядок компетентності. Все, що ми навчилися робити за допомогою марсіанської техніки — читати астрогаційні мапи, активувати протиштормові укриття, їздити в тій системі метро, яку знайшли на Землі Нкруми, — все це будь-який нормальний дорослий марсіянин міг робити хоч уві сні. Основи роботи з технікою. Все одно що керувати машиною чи жити в будинку. Оце, — вона показала на зігнутий шпиль за своєю батареєю інструментів, — оце — вершина їхньої техніки. Єдиний екземпляр, який ми знайшли за п’ятсот років копання на тридцяти з лишком планетах.

— Можливо, ми просто шукаємо не там, де треба. Мацаємо блискучу пластикову упаковку, водночас топчучи витончені мікросхеми, які та колись захищала.

Вона строго на мене подивилася.

— Ти що, підсів на Вицинського?

— Почитав дещицю в Лендфоллі. Знайти його пізніші роботи нелегко, але в «Мандрейк» досить строкате зібрання стеків даних. Судячи з того, що я бачив, він був цілком певен, що пошуковий протокол Гільдії як такий — фігня.

— Він, коли написав це, вже був розчарований. Нелегко витримати раптове перетворення з визнаного візіонера на репресованого інакодумця.

— Він передбачив відкриття брам, так?

— У принципі, так. На це були натяки в деяких архівних матеріалах, які знайшли у Бредбері його команди. Парочка згадок про якийсь Крок Далі. Гільдія вирішила вважати, що це поет-лірик так назвав технологію гіперкидка. Тоді ми не розуміли, що читаємо. Воно все здавалось однаковим, Що епічна поезія, що метеозведення, і Гільдія просто раділа, якщо нам вдавалося виснувати з цього якийсь прямий сенс. Переклавши «Крок Далі» як «гіперкидач», ми вирвали сенс із зубів незнання. Якби під цим мали на увазі якусь техніку, якої ніхто ніколи не бачив, то з цього не було б жодної користі.

Печеру охопила вібрація, що невпинно посилювалася. З каменю довкола тимчасових підпірок посипався пил. Вардані позирнула вгору.

— Ой-йой.

— Ага, за цим варто стежити. І Гансен, і Сунь вважають, що воно витримає відлуння і зі значно ближчого джерела, ніж вартові у внутрішньому кільці, але ж… — я знизав плечима. — Вони обоє вже припустилися щонайменше однієї фатальної помилки. Я притягну сюди трап і подбаю про те, щоб на тебе в мить твого тріумфу не звалилася стеля.

— Дякую.

Я знову знизав плечима.

— Це насправді всім піде на користь.

— Я не про це.

— А, — змахнув я рукою, раптом відчувши себе незграбою. — Послухай, ти вже відчиняла цю штуку. Можеш відчинити ще раз. Проблема лише в часі.

— Якого ми не маємо.

Я спробував швидко, як і годиться посланцеві, знайти якийсь спосіб розвіяти похмурість, яка з’явилася в її голосі.

— Скажи-но: якщо це справді вершина марсіанської техніки, то як твоя команда взагалі примудрилася її розкусити? Ну, тобто…

Я благально підняв руки.

Вона ще раз натомлено всміхнулась, і я раптом замислився про те, як сильно на неї діють радіаційне отруєння та хімічна зброя проти нього.

— Ти й досі не зрозумів, так, Ковачу? Ми ж не про людей говоримо. Вони думали не так, як ми. Вицинський називав це багатошаровим демократичним технодоступом. Тут як із протиштормовими укриттями. Ними міг скористатися будь-хто — ну, будь-хто з марсіян, — бо, власне, навіщо створювати техніку, якою, можливо, буде важко користуватися деяким представникам твого виду?

— Ти маєш рацію. Це не по-людськи.

— Власне, почасти через це у Вицинського й почалися проблеми з Гільдією. Він написав статтю про протиштормові укриття. Насправді наукове підґрунтя роботи укриттів досить складне, але вони були побудовані так, що це не мало значення. Їхні системи керування були такі прості, що користуватися ними могли навіть ми. Він називав це очевидною ознакою видової єдності. Казав, ніби це показує, що концепція марсіянської імперії, яка погубила саму себе в колоніальній війні, — повна фігня.

— Він геть не вмів вчасно заткнутись, еге ж?

— Можна й так сказати.

— То що він припускав? Війну з іншою расою? Такою, з якою ми ще не зіткнулися?

Вардані знизала плечима.

— Або це, або вони просто покинули цю область галактики й полетіли деінде. Він, узагалі-то, не надто розвинув обидві ці гіпотези. Вицинський був борцем з авторитетами. Йому більше хотілося спростовувати дурниці, до яких уже додумалася Гільдія, ніж будувати власні теорії.

— Дивовижне глупство як на таку розумну людину.

— Або дивовижна сміливість.

— Можна й так сказати.

Вардані хитнула головою.

— Байдуже. Суть ось у чому: ми можемо користуватися всією технікою, яку ми відкрили й розуміємо, — вона показала на виставлені довкола брами батареї обладнання. — Ми маємо синтезувати світло з горлової залози марсіянина та звуки, які вони, на нашу думку, видавали, але працювати Це буде лише тоді, якщо ми це зрозуміємо. Ти спитав, як ми примудрилися розкусити її минулого разу. Так уже її сконструйовано. Цю браму міг відчинити будь-який марсіянин, якому треба було пройти. А отже, зможемо й ми, маючи це обладнання й достатньо часу.

Її слова іскрилися бойовим завзяттям. Вона відновилася. Я повільно кивнув, а тоді зісковзнув із пакувального ящика.

— Вже йдеш?

— Мушу поговорити з Амелі. Тобі щось треба?

Вона якось дивно на мене глянула.

— Вже нічого, дякую, — вона трохи випрямилася, не встаючи з шезлонга. — Я ще маю прогнати тут парочку послідовностей, а тоді піду поїм.

— Добре. Тоді побачимось. А, — зупинився я на виході. — Що мені сказати Суджіяді? Я маю щось йому сказати.

— Скажи йому, що я відчиню цю браму менш ніж за два дні.

— Справді?

Вона всміхнулася.

— Ні, мабуть, ні. Та все одно скажи йому.

Генд був зайнятий.

У піску, розсипаному на підлозі його кімнати, був накреслений хитромудрий візерунок, а від чорних свічок, поставлених у кутках приміщення, тягнувся пахучий дим. Менеджер з «Мандрейк» сидів по-турецьки, занурившись у якийсь транс, на одному кінці візерунка в піску. В руках він тримав неглибоку мідну миску, в яку з одного розрізаного великого пальця крапала кров. Посередині миски лежав вирізьблений з кістки талісман, майже білий з червоними плямами в тих місцях, де його торкнулася кров.

— Генде, що за фігнею ти займаєшся?

Він виринув із трансу, і його лице перекривилося від люті.

— Я ж казав Суджіяді, що мене ніхто не має турбувати.

— Так, він мені казав. То що за фігнею ти займаєшся?

Мить затягнулася. Я оцінив Генда. Мова його тіла вказувала на те, що він серйозно схиляється до насильства, і мене це не лякало. Через свою повільну смерть я нервував і прагнув завдати комусь шкоди. Співчуття, яке я відчував до нього за пару днів до цього, швидко випаровувалося.

Можливо, він теж мене оцінив. Він стрімко опустив ліву руку, і з його обличчя зникло напруження. Він відставив миску і злизав кров з пальця.

— Гадаю, ти б не зрозумів, Ковачу.

— Дай-но вгадаю, — я поглянув на свічки. Вони пахли чимось темним і їдким. — Ти просиш у надприродних сил трохи допомоги в утечі з цієї чортівні.

Генд, не встаючи, потягнувся назад і понюхав найближчу свічку. Його лице знову сховалося за мандрейківською маскою, а голос був рівним.

— Ковачу, ти, як завжди, підходиш до того, чого не розумієш, із обережністю стада шимпанзе. Досить сказати, що для плідних стосунків із царством духів необхідно шанувати певні ритуали.

— Думаю, мені це якраз зрозуміло. Ти говориш про систему купівлі-продажу. Взаємовигідний обмін. Трохи крові за кілька послуг. Дуже комерційно, Генде, дуже корпоративно.

— Чого ти хочеш, Ковачу?

— Розумного діалогу. Почекаю надворі.

Я вийшов за завісу, дивуючись легкому дрожу, який закріпився в моїх долонях. Мабуть, нестриманий зворотний зв’язок від біосхем у вживлених туди пластинах. За найкращих обставин вони були нервові, як гончаки, і надзвичайно вороже ставилися до будь-яких посягань на свою технологічну цілісність, та й радіацію, певно, витримували не краще за решту мого тіла.

Гендові пахощі прилипли до моєї горлянки, як мокрі клапті. Я їх викашляв. У мене запульсували скроні. Я скривився і покричав, як шимпанзе. Почухав у себе під пахвами. Прокашлявся, а тоді покашляв іще. Вмостився на одному стільці в колі для інструктажів і оглянув одну долоню. Врешті-решт тремтіння припинилося.

Менеджер з «Мандрейк» хвилин за п’ять прибрав своє причандалля і вийшов — судячи з вигляду, майже працездатний і схожий на того Маттіаса Генда, якого ми звикли бачити в таборі. Під кожним оком у нього були блакитні плями, його шкіра відзначалася сіруватою блідістю, але відстороненості, яку я бачив в очах інших людей, що вмирали від променевої хвороби, в його погляді не було. Він її стримував. У ньому було видно лише повільне усвідомлення власної неминучої смертності, та й його могли помітити тільки очі посланця.

— Сподіваюся, це дуже важливо, Ковачу.

— А я сподіваюся, що ні. Амелі Вонґсават казала мені, що минулої ночі на «Наґіні» вимкнулася бортова система контролю.

— Що?

Я кивнув.

— Так. Хвилин на п’ять-шість. Це зробити неважко: Вонґсават каже, що систему можна переконати, ніби це потрібно для стандартного ремонту. Тому тривожних сигналів не було.

— О Дамбалла, — він поглянув на пляж. — А хто ще в курсі?

— Ти. Я. Амелі Вонґсават. Вона сказала мені, я сказав тобі. Може, ти зможеш сказати Ґеде, і він якось зарадить цьому для тебе.

— Не провокуй мене, Ковачу.

— Генде, час прийняти управлінське рішення. На мою думку, Вонґсават має бути невинною: інакше в неї б не було причин розповідати про це мені. Я знаю, що я невинний, та й ти, гадаю, теж. Кому ще можна довіряти, мені казати якось не хочеться.

— Вонґсават перевіряла корабель?

— Вона каже, що так — наскільки це можливо без зльоту. Я більше думав про обладнання у вантажному відсіку.

Генд заплющив очі.

— Так. Чудово.

Він поступово переймав від мене манеру говорити.

— З міркувань безпеки я хотів би запропонувати, щоб Вонґсават пустила нас туди, буцімто провідати наших нанодрузів. Поки ми переглядатимемо маніфест, вона може провести перевірки систем. Припустімо, сьогодні надвечір — так від увімкнення дистанційної варти мине достатньо часу.

— Гаразд.

— Ще, гадаю, було б непогано, якби ти став потай носити таку штуку, — я показав йому компактний станер, який дала мені Вонґсават. — Гарнюній, еге ж? Вочевидь, стандартна флотська зброя, з аварійного ящика в кабіні пілота «Наґіні». На випадок бунту. Якщо напартачити й застрелити не ту людину, наслідки будуть мінімальними.

Він потягнувся до зброї.

— Нє-а. Сам собі візьми, — я повернув крихітну зброю в кишеню кітеля. — Поговори з Вонґсават. Вона теж озброєна. Ми втрьох маємо зупинити будь-яку халепу, перш ніж вона почнеться.

— Так, — він знову заплющив очі та притиснув до внутрішніх куточків очей великий і вказівний пальці. — Так.

— Знаю. Здається, ніби хтось дуже не хоче, щоб ми пройшли крізь ту браму, еге ж? Може, ти куриш фіміам не тим хлопцям.

Надворі знов почали гатити ультравібраційні батареї.

Розділ двадцять четвертий

Амелі Вонґсават підняла нас у повітря на п’ять кілометрів, трохи політала, а тоді ввімкнула автоматичну затримку в повітрі. Ми втрьох ледве вміщалися в кабіні пілота і скупчилися в очікуванні довкола голограми пілотажного індикатора, як мисливці та збирачі довкола багаття. Три хвилини по тому, коли жодна з систем «Наґіні» не зазнала катастрофічного збою, Вонґсават змучено видихнула повітря, яке, здавалося, тримала в легенях, відколи ми зупинилися.

— Про це, мабуть, узагалі не треба було турбуватися, — невпевнено промовила вона. — Навряд чи той, хто там розважався, захоче померти разом з нами, хай чого ще він прагне досягти.

— Це, — похмуро відповів я, — повністю залежить від відданості справі.

— Гадаєш, Цз…

Я приклав палець до губ.

— Жодних імен. Поки що жодних імен. Не надумуй собі нічого завчасно. А ще, мабуть, варто врахувати, що нашому саботажникові насправді потрібно одне: трохи віри у свою пошукову групу. Якби ця штука звалилася з неба, наші пам’яті все одно лишилися б неушкодженими, еге ж?

— Якщо паливні елементи не заміновані, то так.

— Ну, от, — я повернувся до Генда. — Почнімо?

Ушкодження знайшлися досить швидко. Коли Генд зламав пломбу на першій ударостійкій каністрі в вантажному відсіку, з неї повалили такі випари, що ми обидва полізли назад, на палубу екіпажу. Я ляснув по панелі аварійної ізоляції й замкнув люк. Не встаючи з палуби, я перекотився на спину. З моїх очей лилися сльози, легені роздирав лютий кашель.

— Що за хрінь.

Прибігла Амелі Вонґсават.

— Хлопці, ви що…

Генд відмахнувся від неї та кволо кивнув.

— Корозійна граната, — прохрипів я, витираючи очі. — Певно, туди її просто закинули, а тоді замкнули. А що було в першій каністрі, Амелі?

— Хвилинку, — пілотеса повернулася до кабіни пілота, щоб переглянути маніфест. Звідти долинув її голос. — По ходу, здебільшого щось медичне. Запасні плаґіни для автохірурга, трохи антирадіаційних препаратів. Обидва комплекти ІтаО, один мобільний костюм на випадок серйозних травм. А, ще один мандрейківський буй заявленої власності.

Я кивнув Гендові.

— Логічно, — я всівся, притулившись спиною до вигнутої стіни корпусу. — Амелі, можеш подивитися, де зберігаються інші буї? А ще пропоную провітрити вантажний відсік, перш ніж знову відкрити цей люк. Я й без цієї хріні швидко вмираю.

На стіні в мене над головою висів автомат з напоями. Я сягнув рукою вгору, витягнув пару бляшанок і кинув одну Гендові.

— Ось. Запий оксиди сплавів.

Він упіймав бляшанку і гигикнув. Я у відповідь усміхнувся.

— Отже.

— Отже, — він відкрив бляшанку. — Схоже, ті, хто стукав на нас у Лендфоллі, поїхали за нами сюди. Чи ти гадаєш, що минулої ночі в табір пробрався хтось чужий і зробив це?

Я замислився.

— Це дуже сумнівно. Тут нанозабезпечення вийшло на полювання, стоїть дворівнева вартова система, а весь півострів накрила смертельна радіація. Тому це мав би бути якийсь психічно хворий з важливим завданням.

— Кемпісти, які залізли в «Мандрейк-Тавер» у Лендфоллі, підійшли б під цей опис. Вони ж мали при собі справжню смерть — випалювачі пам’яті.

— Генде, якби я пішов проти корпорації «Мандрейк», я б, мабуть, теж такий на себе начепив. Не сумніваюся, що у вашого відділу контррозвідки є просто чудові програми для допитів.

Він проігнорував мене, заглибившись у власні думки.

— Тому, хто здатен вдертися до «Мандрейк-Тавер», було б неважко пробратися минулої ночі на борт «Наґіні».

— Неважко, але ймовірніше, що серед нас завівся зрадник.

— Гаразд, припустімо, що так і є. Хто він? З твоєї команди чи з моєї?

Я нахилив голову в бік кабіни пілота і підвищив голос.

— Амелі, ввімкни-но автопілот і йди сюди. Я дуже не хочу, щоб ти думала, ніби ми говоримо про тебе за твоєю спиною.

Після дуже короткої паузи в отворі люка з’явилась Амелі Вонґсават, явно дещо знічена.

— Вже ввімкнула, — сказала вона. — Я, гм, усе одно вас слухала.

— Добре, — я махнув їй рукою: хай іде далі. — Бо за логікою ти наразі — єдина людина, якій ми можемо по-справжньому довіряти.

— Дякую.

— Він сказав «за логікою», — настрій Генда так і не покращився, відколи я відірвав його від молитов. — Це не комплімент, Вонґсават. Ти розповіла Ковачеві про вимкнення. Це фактично звільняє тебе від підозри.

— А може, я просто захищалася на той випадок, якщо хтось відкриє ту каністру і все-таки виявить мій саботаж.

Я заплющив очі.

— Амелі…

— З твоєї команди чи з моєї, Ковачу, — менеджерові з «Мандрейк» почав уриватися терпець. — Звідки саме?

— З моєї команди? — я розплющив очі й витріщився на етикетку на своїй бляшанці. Я вже помізкував над цією ідеєю пару разів з моменту одкровення Вонґсават і гадав, що все прорахував. — Пілотських навичок Шнайдера, мабуть, достатньо для вимкнення бортового контролю. У Вардані їх, мабуть, немає. І в будь-якому разі хтось мав би запропонувати цій людині щось вигідніше, ніж… — я зупинився й позирнув у бік кабіни пілота. — Ніж «Мандрейк». Таке важко уявити.

— Судячи з мого досвіду, політичні переконання, якщо вони досить тверді, мотивують сильніше, ніж матеріальний зиск. Може, хтось із них — кемпіст?

Я згадав історію свого знайомства зі Шнайдером

Я, блін, більше ніколи не буду дивитися на щось таке. Я лишатимусь осторонь за всяку ціну.

і Вардані

Сьогодні я бачила, як убили сто тисяч людей… я знаю: якщо я піду гуляти, вітер носитиме довкола їхні маленькі клаптики.

— Чомусь не уявляю собі такого.

— Вардані була в таборі для інтернованих.

— Генде, на цій планеті кожний четвертий, бляха-муха, сидить у таборі для інтернованих. Туди неважко потрапити.

Можливо, мій голос прозвучав не так відсторонено, як я хотів. Генд відступився.

— Гаразд, хтось із моєї команди, — він винувато позирнув на Вонґсават. — До неї добирали людей навмання, а в нові чохли їх завантажили буквально кілька днів тому. Сумнівно, що до них за цей час могли б добратися кемпісти.

— Ти довіряєш Семетерові?

— Я вірю, що йому насрати на все, крім власних комісійних. І він досить розумний, щоби знати, що Кемп не може перемогти в цій війні.

— Я підозрюю, що сам Кемп досить розумний, щоби знати, що Кемп не може виграти в цій війні, але це не заважає йому вірити в цю боротьбу. Сильніше за матеріальний зиск, пам’ятаєш?

Генд закотив очі.

— Ну, добре, хто? На кого ти ставиш?

— Є ще один варіант, якого ти не розглядаєш.

Він поглянув на мене.

— Ой, я тебе благаю. Тільки не півметрові ікла. Не пісенька Суджіяді.

Я знизав плечима.

— Як хочеш. У нас два трупи невідомо звідки, позбавлені пам’ятей, і, хоч що ще з ними сталося, виглядає на те, що вони брали участь в експедиції, яка мала відчинити браму. Тепер ми намагаємося відчинити браму і, — я тицьнув великим пальцем у підлогу, — отримуємо це. Окремі експедиції, з інтервалом у кілька місяців, а може, й рік. Нас об’єднує одне: те, що ховається за брамою.

Амелі Вонґсават схилила голову набік.

— Перші розкопки Вардані наче минули без проблем, правильно?

— Ні, тоді ніяких проблем не помітили, — я випрямився, намагаючись опанувати потік своїх думок. — Але хто його знає, з якою швидкістю реагує ця штука. Якщо відчинити її один раз, тебе помітять. Якщо ти — висока істота з кажанячими крилами, то все гаразд. Якщо ні, вона запускає якесь… Не знаю, може, якийсь вірус повільної дії, який передається через повітря.

Генд пирхнув.

— І як саме він діє?

— Не знаю. Може, він проникає в голову і… Зводить з глузду. Перетворює на психічно хворого. Змушує вбивати колег, вирізати їм пам’яті й ховати трупи під сіттю. Змушує нищити експедиційне обладнання, — я помітив їхню реакцію на мої слова. — Ну, добре, знаю. Я просто наводжу приклади. Але подумайте над цим. Неподалік є система нанотехніки, яка шляхом еволюції створює бойові машини. Тепер ми створили це. Людський рід. І людський рід за найскромнішими оцінками відстає від марсіян на кілька тисяч років. Хто його знає, які оборонні системи вони могли розробити й лишити по собі.

— Ковачу, може, це лише моя комерційна підготовка, але мені важко повірити в оборонний механізм, який запускається аж за рік. Ну, тобто, я не став би купувати його акції, а я порівняно з марсіянами — печерна людина. На мою думку, гіпертехнологія не обходиться без гіперефективності.

— Блін, Генде, ти і є печерна людина. По-перше, ти все розглядаєш з точки зору прибутків, і ефективність теж. Система, щоб бути ефективною, не конче має давати зовнішній економічний ефект — вона просто має працювати. Особливо це стосується системи озброєння. Поглянь у вікно на те, що лишилося від Заубервілля. Де там прибутки?

Генд знизав плечима.

— Спитай Кемпа. Це його робота.

— Ну, гаразд, тоді подумай ось про що. П’ять-шість століть тому така зброя, як та, що знищила Заубервілль, була би потрібна лише для стримування. Тоді ядерні боєголовки лякали. Тепер ми розкидаємося ними, як іграшками. Ми вміємо прибирати за ними, маємо стратегії подолання, завдяки яким ними можна реально користуватися. Стримувальний ефект нам може забезпечити генетична зброя чи, може, нанозброя. Ось які ми, ось до чого ми дійшли. Отже, можна спокійно вважати, що в марсіян, якщо вони таки воювали, була ще більша проблема. Що вони могли використовувати для стримування?

— Щось таке, що перетворює людей на кровожерливих маніяків? — Гендові явно не вірилося. — За рік? Та ну тебе.

— Але що, як це неможливо зупинити? — тихо спитав я.

Стало дуже тихо. Я по черзі глянув на кожного співрозмовника й кивнув.

— Що, як це приходить через такий гіперканал, як ця брама, випалює поведінкові протоколи в будь-якому мозку, на який натрапляє, і врешті-решт заражує все по інший бік? Коли б це рано чи пізно мало зжерти все населення планети, то не мало би значення, як повільно воно діє.

— Ева…

Генд зрозумів, до чого я веду, і замовкнув.

— Евакуація неможлива, бо воно просто поширюється всюди, куди йде жертва. Тут нічого не вдієш — можна хіба що ізолювати планету й дивитися, як вона помирає, можливо, протягом одного-двох поколінь, але без… Довбаної… Ремісії.

Знову опустилася мокрим простирадлом тиша, огорнувши нас своїми холодними складками.

— Гадаєш, на Санкції-IV розгулює щось подібне? — нарешті спитав Генд. — Поведінковий вірус?

— Ну, це пояснило б війну, — радісно заявила Вонґсават, і ми всі вибухнули несподіваним для себе сміхом.

Напруження щезло.

Вонґсават відкопала в аварійному наборі з кабіни пілота пару аварійних кисневих масок, і ми з Гендом знову спустилися до вантажного відсіку. Розпечатавши решту вісім каністр, ми добряче відійшли назад.

Три безнадійно проіржавіли. Четверта була пошкоджена частково: десь із чверть її вмісту розтрощила несправна граната. Ми знайшли уламки корпусу, за якими можна було визначити, що вона з арсеналу «Наґіні».

Бляха-муха.

Третина антирадіаційної хімії пропала.

Запасне програмне забезпечення для половини автоматичних систем на завданні потрощено.

В робочому стані залишився один буй.

Повернувшись на каютну палубу, ми хутко всілися, постягували маски й посиділи в тиші, обдумуючи ситуацію. Данґрекська команда як протиударна каністра, щільно загерметизована навичками спецпризначенців і маорійськими бойовими чохлами.

А всередині — іржа.

— То що ви скажете всім іншим? — поцікавилась Амелі Вонґсават.

Я перезирнувся з Гендом.

— Геть нічого, — сказав він. — Ні хріна. Це залишиться між нами трьома. Спишемо все на нещасний випадок.

— Нещасний випадок? — явно вразилася Вонґсават.

— Він правильно каже, Амелі, — заговорив я в порожнечу, не перестаючи думати, шукаючи інтуїтивних здогадів, здатних наштовхнути мене на відповідь. — Якщо озвучити це зараз, користі з того не буде. Нам просто доведеться жити з цим, доки ми не перейдемо до наступного екрану. Скажемо, що це протекла акумуляторна батарея. «Мандрейк» економить на надлишковому військовому майні, яке вже неможливо продати. Вони мають цьому повірити.

Генд не всміхнувся. Втім, я не міг поставити це йому на карб.

Іржа всередині.

Розділ двадцять п'ятий

Перед нашою посадкою Амелі Вонґсават провела стеження за наноколоніями. Отримане відео ми ввімкнули в кімнаті для зборів.

— Це що, павутиння? — спитав хтось.

Суджіяді збільшив зображення до максимуму. Вийшло сіре павутиння завдовжки кількасот метрів і завширшки кількадесят метрів, яке заповнювало порожнини та складки, до яких не дотягувалися дистанційні УВ-батареї. Серед цієї сітки повзали незграбні істоти, схожі на чотирилапих павуків. Далі вглиб, судячи з усього, відбувалося щось іще.

— Швидко працюють, — зауважив Люк Депре, не припиняючи жувати яблуко. — Але мені здається, що це — оборона.

— Поки що так, — погодився Генд.

— Що ж, хай так і буде далі, — Крукшенк войовничо оглянула коло співрозмовників. — Ми досить довго терпіли цю хрінь. Пропоную негайно витягнути один з наших МАС-мінометів і викинути всередину цієї штуки ящик осколкових снарядів.

— Іветт, вони просто навчаться цьому опиратися, — промовив Гансен, вдивляючись у простір. Схоже, ми успішно обманули їх історією про витік з батареї, але скидалося на те, що Гансена насторожила втрата всіх буїв, окрім одного. — Вони знову навчаться й адаптуються до нас. Крукшенк роздратовано махнула рукою.

— Хай навчаються. Так у нас буде більше часу, хіба ні?

— Оце, як на мене, логічно, — Суджіяді встав. — Гансене, Крукшенк, одразу після їди плазмове ядро, осколковий заряд. Я хочу аж тут побачити, як ця фігня горить.

Суджіяді одержав те, чого хотів.

Після квапливої ранньої вечері на камбузі «Наґіні» всі висипали на пляж подивитися цю виставу. Гансен і Крукшенк встановили одну з мобільних артилерійських систем, завантажили в далекомірний процесор повітряні знімки Амелі Вонґсават, а тоді відступили, тим часом як зброя жбурлялася снарядами з плазмовими ядрами в наноколонії за пагорбами та в те, на що вони перетворювались у своїх сітчастих коконах. На обрії з протилежного боку від моря спалахнув вогонь.

Я стежив за цим із палуби траулера разом з Люком Депре, спершись на перила й розпиваючи з ним пляшку заубервілльського віскі, яку ми знайшли в шафі на містку.

— Дуже мило, — промовив убивця, показуючи келихом на сяйво в небі. — І дуже грубо.

— Що ж, це війна.

Він зацікавлено поглянув на мене.

— Дивна точка зору як на посланця.

— Колишнього посланця.

— Ну, колишнього посланця. Корпус славиться своєю обережністю.

— В тих випадках, коли вона йому вигідна. За бажання він може діяти досить необережно. Згадай лишень Адорасьйон, Шарію.

— Інненін.

— Так, Інненін теж, — я поглянув у залишки свого напою.

— Чуваче, проблема якраз у грубості. Ця війна могла б завершитися більше року тому, якби її вели трохи обережніше.

— Думаєш? — я підняв пляшку. Він кивнув і простягнув свій келих.

— Однозначно. Привезти в Кемпополіс команду мокрушників і заморозити того гівнюка — війні кінець.

— Це надто просто, Депре, — я знову наповнив келихи. — В нього ж жінка, діти, парочка братів. Довкола всіх них могли б зібратися люди. Як бути з ними?

— І їх, звісно, теж, — Депре підняв свій келих. — Будьмо. Мабуть, треба було б порішити й більшість начальників його штабів, але що з того? Це ж робота на одну ніч. Координація двох-трьох загонів. Загальна вартість… Що таке?

Я відхлебнув з келиха і скривився.

— Я що, схожий на бухгалтера?

— Я знаю одне: зважаючи на те, скільки коштує польове завдання для парочки спецпідрозділів, ми 6 могли завершити цю війну рік тому. Справжня загибель кількох десятків людей — і не було б цього рейваху.

— Так, звісно. А ще обидві сторони могли би просто застосувати розумні системи та евакуювати населення планети до завершення їхнього бою. І жодного втраченого людського життя — тільки пошкоджені машини. В те, щоб вони до цього вдалися, мені теж чомусь не віриться.

— Ні, — похмуро сказав убивця. — Це обійшлося б надто дорого. Вбивати людей завжди дешевше, ніж машини.

— Депре, щось ти забагато вередуєш як на вбивцю зі спецслужби. Якщо це тебе не ображає.

Він хитнув головою і сказав:

— Я знаю, хто я. Але я прийняв це рішення сам, і це добре в мене виходить. Я бачив загиблих з обох сторін під Чатічаєм — серед них були парубки й дівчата, надто юні для легального призову. Ця війна не була їхньою, і вони загинули в ній незаслужено.

Я на мить згадав взвод Клину, який повів під ворожі обстріли за кількасот кілометрів на південний захід звідси.

Кхуок Юень Ї відірвало кисті рук і очі тим самим вибухом розумної шрапнелі, який позбавив кінцівок Едді Мунгарто, а Тоні Ломанако позбавив обличчя. Іншим пощастило менше. Невинних серед них, звісно, не було, але вони не прагли смерті.

На пляжі припинилися постріли мінометів. Примружившись, я глянув на постаті Крукшенк і Гансена, що вже розпливлися в вечірньому присмерку, і побачив, що вони виводять зброю з робочого стану. Я залпом випив усе в келиху.

— Ну, ось і все.

— Думаєш, це подіє?

Я знизав плечима.

— Як обіцяє Гансен — тимчасово.

— Тепер вони знатимуть потужність наших вибухових снарядів. А ще, мабуть, навчаться чинити спротив променевій зброї: там дуже схожий тепловий ефект. А завдяки вартовим вони вже вивчають нашу УВ-потужність. Що ще в нас є?

— Гострі дрючки?

— Ми скоро відчинимо браму?

— Чому ти питаєш мене? Це Вардані тут експертка.

— Здається, ти… Близький до неї.

Я ще раз знизав плечима й мовчки поглянув за перила. На затоку насувався вечір, поступово затінюючи поверхню води.

— Ти ще будеш тут?

Я підняв пляшку до дедалі темнішого неба та притлумленого червоного сяйва внизу. Пляшка досі була більш ніж наполовину повна.

— Поки що не бачу жодної причини йти.

Він гигикнув.

— Ти ж розумієш, що ми тут п’ємо колекційний експонат? Може, смак у нього і не колекційний, але тепер ця фігня коштуватиме грошей. Ну, тобто… — він показав через плече туди, де колись стояв Заубервілль. — Його більше не вироблятимуть.

— Ага, — я навалився на перила й поглянув на вбите місто по той бік палуби. Знову наповнив келих і підняв його до неба. — Тому за них. Вип’ємо всю пляшку, хай йому грець.

Далі ми майже не говорили. Що менше рідини лишалося в пляшці та що більше згущувалася ніч довкола траулера, то більш незрозумілою й повільнішою ставала наша розмова. Світ звузився до палуби, масивного містка та затягнутої хмарами жалюгідної купки зірок. Ми відійшли від перил і сіли на палубі, спершись на надбудову у зручних місцях.

Депре раптом спитав мене:

— Ковачу, ти в резервуарі виріс?

Я підвів голову й зосередився на ньому. Це було поширеним хибним уявленням про посланців, і лайливе «резервуарник» було однаково популярним на півдюжині планет, на які мене доправляли голкокидком. І все ж чути таке від спепризначенця…

— Ні, звісно, ні. А ти?

— Ну, блін, звісно, що ні. Але посланці…

— Так, посланці. Там людину штовхають до стіни, розбирають її психіку в віртуалі, а тоді творять заново з купою набутих установок, які, мабуть, будуть їй осоружні, коли вона мислитиме тверезо. Але здебільшого ми таки реальні люди. Реальне дорослішання забезпечує майже необхідну базову гнучкість.

— Та ні, — Депре помахав пальцем. — Можна було би згенерувати конструкт, дати йому віртуально пожити у прискореному темпі, а тоді завантажити у клона. Такій істоті навіть не конче було би знати, що вона не здобула справжнього виховання. Звідки тобі знати? Ти й сам міг би бути таким.

Я позіхнув.

— Так, так. І ти теж, якщо вже на те пішло. І ми всі. З цим доводиться стикатися після кожного перечохлення, після кожного переміщення у форматі ЦЛВ, і знаєш, чому я певен, що зі мною такого не робили?

— Чому?

— Тому що таке всрате виховання, як у мене, запрограмувати нереально. Воно ще в дитинстві зробило з мене соціопата, схильного до спорадичного агресивного опору владі та емоційно непередбачуваного. Блін, Люку, який я після цього бойовий клон?

Він засміявся, а за мить — і я теж.

— Втім, це змушує замислитися, — сказав він, коли сміх затихнув.

— Що саме?

Він обвів рукою все довкола.

— Усе це. Цей пляж, такий спокійний. Ця тиша. Блін, може, це все — якийсь військовий конструкт. Може, нас тут тримають, поки ми мертві, поки невідомо, куди перелити нас далі.

Я знизав плечима.

— Насолоджуйся, поки є можливість.

— Іти був би щасливий у таких умовах? У конструкті?

— Люку, після побаченого за останні два роки я був би щасливий у зоні очікування для душ проклятих.

— Дуже романтично. Але я маю на увазі військову віртуальність.

— У нас не збігається термінологія.

— Ти вважаєш себе проклятим?

Я вихилив ще заубервілльського віскі і скривився: воно запекло.

— Люку, я пожартував. Я приколююся.

— А. Мене про таке треба попереджати, — раптом він нахилився вперед. — Ковачу, коли ти вперше когось убив?

— Якщо це не особисте запитання.

— Можливо, ми загинемо на цьому пляжі. Загинемо по-справжньому.

— Якщо це конструкт, то ні.

— А якщо ми, як ти кажеш, прокляті?

— Я не вважаю це підставою для того, щоб виливати тобі душу.

Депре скривився.

— Тоді поговоримо про щось інше. Ти трахаєшся з археологісткою?

— Шістнадцять.

— Що?

— Шістнадцять. Мені було шістнадцять. За стандартним земним часом це ближче до вісімнадцяти. Світ Гарлана обертається повільніше.

— Все одно дуже рано.

Я замислився.

— Не, якраз вчасно. Я ганяв у бандах з чотирнадцяти років. На той час я вже пару разів близько до цього підходив.

— Це було групове вбивство?

— Це була фігня. Ми спробували грабонути торгівця тетраметом, а він виявився крутішим, ніж ми думали. Інші втекли, а я застряг, — я подивився на свої руки. — А тоді я виявився крутішим, ніж він думав.

— Ти забрав його пам’ять?

— Ні. Просто вшився звідти. Як я чув, він, здобувши новий чохол, пішов мене шукати, але я на той час уже пішов у солдати. Йому забракло зв’язків на те, щоб піти проти війська.

— А у війську тебе навчили вбивати по-справжньому.

— Не сумніваюся, що я так чи інакше дійшов би до цього. А що в тебе? Твій шлях до цього діла був такий само всратий?

— О ні. Це у мене в крові. Мій рід на Латімері здавна пов’язаний з військом. Моя мати була полковником латімерської МП-піхоти. Її батько був комодором на флоті. У мене є брат і сестра, і вони обоє у війську, — він усміхнувся в пітьмі, зблиснувши новими клонівськими зубами. — Ми, можна сказати, народилися для цього.

— То як сприймається спецслужба на тлі військової слави твоїх славних рідних? Вони засмучені, що ти не став командиром? Якщо це не особисте запитання.

Депре знизав плечима.

— Вояк є вояк. Як саме вбивати, майже не має значення. Принаймні так вважає моя мати.

— А твій перший раз?

— На Латімері, — він знову всміхнувся, згадуючи минуле. — Я, гадаю, був ненабагато старший за тебе. Під час Суфрієрського постання я служив у складі розвідувального загону на болотах. Зайшов за дерево — і бац! — він ляснув кулаком об зігнуту долоню. — Він тут як уродився. Я й незчувся, як застрелив його. Постріл відкинув його на десять метрів і розірвав надвоє. Я це побачив і не одразу зрозумів, що сталося. Не зрозумів, що застрелив цю людину.

— Ти забрав у нього пам’ять?

— О, так. Нас же цього вчили. Забирати всіх убитих на допит, не лишати доказів.

— Певно, було весело.

Депре заперечно хитнув головою.

— Мені було зле, — зізнався він. — Дуже зле. Товариші в загоні кепкували наді мною, але сержант допоміг мені її вирізати. А ще він відмив мене і попросив не надто цим перейматися. Згодом були інші, і я, ну, я до цього звикнув.

— І набив руку.

Він зазирнув мені в очі, підтвердивши поглядом, що цей досвід знайомий і йому.

— Після Суфрієрської кампанії мене нагородили. Рекомендували для таємної служби.

— Стикався коли-небудь з Братством Карфура?

— Карфура? — він насупився. — Вони брали участь у замісах далі на південь. Біссу і мис — знаєш, де це?

Я заперечно хитнув головою.

— Біссу завжди був їхньою територією, але з ким вони б’ються, було таємницею. Деякі карфурівські гуґани воювали разом з повстанцями на мисі — я точно знаю, сам убив одного чи двох, — але деякі працювали й на нас. Вони постачали відомості, препарати, часом надавали релігійні послуги. Серед простих солдатів було дуже багато щирих вірян, тож будь-якому командирові варто було одержувати перед боєм благословення гуґана. Ти коли-небудь мав з ними справу?

— Пару разів у Латімер-Сіті. Більше знаю їх із чуток, ніж за реальними контактами. Але Генд — гуґан.

— А й справді, — Депре раптом замислився. — Це дуже цікаво. Він не… Поводиться як релігійна людина.

— Ні.

— Це робить його… менш передбачуваним.

— Агов, посланцю, — гукнув голос із-під перил лівого борту, а за ним я почув бурмотіння моторів. — Ти на борту?

— Крукшенк? — я відірвався від своїх думок. — Це ти, Крукшенк?

Сміх.

Я незграбно зіп’явся на ноги й підійшов до перил. Поглянувши вниз, я розгледів Шнайдера, Гансена і Крукшенк, які висіли над землею, влізши на один грав-байк. В руках у них були пляшки та інше приладдя для вечірок, а судячи з того, як байк хитало, ця вечірка почалася на пляжі вже досить давно.

— Йдіть-но на борт, поки не булькнули, — сказав я.

Прибула нова команда з музикою в комплекті. Новоприбулі вивантажили аудіосистему на палубу, і ніч спалахнула сальсою з Лаймонського нагір’я. Шнайдер і Гансен зібрали кальян і підключили його до бази. Серед розвішаних сітей і щогл заклубочився ароматний дим. Крукшенк заходилася роздавати сигари з зображенням руїн і риштування — логотипом Індиго-Сіті.

— Вони ж заборонені, — зауважив Депре, крутячи одну сигару в руці.

— Це — військовий трофей, — Крукшенк відкусила кінчик своєї сигари й розвалилася на палубі, не випускаючи її з рота. Повернула голову, щоби прикурити від розпаленого кальяну, і всілася без помітних зусиль. Випрямившись, вона широко мені всміхнулася. Я вдав, ніби не оглядаю її струнке маорійське тіло затуманеними від захвату очима.

— Ну, добре, — сказала вона й відібрала в мене пляшку. — Тепер ми допомагаємо іншим.

Я знайшов у кишені зім’яту пачку «Вогнів Лендфолла» й закурив свою сигару від наліпки на пачці.

— Поки ви не припхалися, тут були тихі посиденьки.

— Так, атож. Двоє стріляних птиць мірялися кількістю вбитих, еге ж?

Дим сигари виявився кусючим.

— То де ти їх поцупила, Крукшенк?

— У клерка постачання в арсеналі «Мандрейк», якраз перед нашим від’їздом. І нічого я не крала — у нас домовленість. Він зустрічається зі мною у збройній кімнаті, — вона демонстративно кинула погляд угору та вбік, позирнувши на часове табло на сітківці. — Десь за годину. Отже. Ви, стріляні птахи, справді мірялися кількістю вбитих?

Я глянув на Депре. Він стримав усміх.

— Ні.

— То й добре, — вона пихнула димом у небо. — Я наїлася цієї фігні в загоні швидкого реагування. Там усі — безголові козли. Ну, тобто, ради Самеді, не можна сказати, ніби вбивати людей важко. На це здатні ми всі. Треба просто навчитися не дрейфити.

— І, звісно, відточити техніку.

— Стібешся з мене, Ковачу?

Я хитнув головою й допив своє віскі. Якось сумно було дивитись, як така молода людина, як Крукшенк, припускається тих самих помилок, яких кілька суб’єктивних десятиліть тому припустився я сам.

— Ти ж із Лаймону, так? — запитав Депре.

— Народилася й виросла на нагір’ї. А що?

— Тоді ти, певно, мала якісь контакти з карфурівцями.

Крукшенк сплюнула. Сплюнула досить влучно, під перила і за борт.

— Оті гівнюки. Звісно, вони приходили. Взимку 28-го. Їздили канатними дорогами туди-сюди, навертали у свою віру, а коли в них не виходило, палили села.

Депре позирнув на мене.

— Генд — колишній карфурівець, — зізнався я.

— По ньому не видно, — вона пихнула димом. — Блін, а хіба має бути видно? Вони нічим не відрізняються від нормальних людей, поки не настає час молитися. Знаєш, хоча Кемпа так обсирають… — вона завагалась і з машинальною обережністю роззирнулася довкола. На Санкції-IV звичка озиратися в пошуках політичного офіцера була не менш популярною за звичку поглядати на особистий дозиметр. — Принаймні не допускає Віру на свою територію. Привселюдно вигнав карфурівців з Індиго-Сіті — я ще в Лаймоні про це читала, до початку блокади.

— Ну, Бог… — сухо промовив Депре. — Розумієш, для людини з таким гонором, як у Кемпа, це дуже серйозний конкурент.

— Я чула, що квеллізм узагалі такий. Не допускає ніякої релігії.

Я пирхнув.

— Та ну тебе, — Шнайдер вдерся в наше коло. — Я ж теж про це чув. Як там казала Квелла? «Плюньте на Бога-тирана, якщо цей гад спробує притягти вас до відповідальності»? Якось так?

— Блін, Кемп — ніякий не квелліст, — озвався Оле Гансен, який незграбно спирався на перила, тримаючи в одній розслабленій руці косяк, і з задумливим поглядом передав цей косяк мені. — Так, Ковачу?

— Це питання складне. Він дещо звідти запозичує, — я забрав косяк і затягнувся ним, у другій руці тримаючи сигару. Дим від косяка проникнув у мої легені, накривши їхні внутрішні поверхні холодним простирадлом. Він був м’якіший, ніж від сигари, хоч і, може, не такий м’який, як від «Ґерлену-20». У мене зі спини наче виросли крижані крила — впіймав кайф. Я кашлянув і тицьнув сигарою в бік Шнайдера. — А ще ця цитата — бздури. Дурнуваті вигадки неоквеллістів.

Це спричинило невелику бурю.

— Ой, та ну тебе…

— Що?

— Ну ради Самеді, це ж із її промови на смертному одрі.

— Шнайдере, вона так і не померла.

— А це, — іронічно зауважив Депре, — вже догмат віри.

Довкола мене залунав сміх. Я знову пихнув косяком, а тоді передав його вбивці.

— Гаразд, судячи з того, що нам відомо, вона так і не померла. Вона просто зникла. Але промову на смертному одрі не можна виголосити без смертного одра.

— Може, то була прощальна промова.

— Може, то була фігня, — я невпевнено зіп’явся на ноги. — Як хочете цитату, я вам скажу цитату.

— Та-а-а-ак!!!

— Давай!!!

Вони швидко розступилися довкола мене.

Я прокашлявся.

— «У мене немає виправдань», — сказала вона. Це з «Похідних щоденників», а не з якоїсь дурнуватої вигаданої промови на смертному одрі. Вона відступала з Міллспорта, одержавши по носі від їхніх мікробомбардувальників, а ефір повсюди захопила влада Світу Гарлана й передавала, що Бог притягне її до відповідальності за загиблих з обох сторін. Вона сказала: «У мене немає виправдань, тим паче для Бога. Він, як і всі тирани, не вартий слини, яку можна виплюнути за час перемовин. Наша домовленість незмірно простіша: я не притягаю до відповідальності його, а він платить мені тією ж монетою». Саме так вона і сказала.

З палуби наполоханими птахами здійнялися оплески.

Коли вони стихли, я оглянув обличчя слухачів, оцінюючи іронічність їхнього настрою. Для Гансена ця промова явно щось значила. Він сидів, прикривши очі й задумливо попахкуючи косяком. Шнайдер же, навпаки, протяжно засвистів після оплесків і притулився до Крукшенк з очевидними до болю сексуальними намірами. Уродженка Лаймонського нагір’я скосила очі й усміхнулася. А от що думав навпроти них Люк Депре, було незрозуміло.

— Зачитай нам якогось вірша, — тихо попросив він.

— Так, — пирхнув Шнайдер. — Про війну.

Раптом щось повернуло мене на периметрову палубу корабля-шпиталю. Довкола мене зібралися Ломанако, Кхуок і Мунгарто, які носили свої рани, наче відзнаки. Без претензій. Вовченята, які йшли на забій. Сподівалися, що я все це схвалю і поведу їх назад, аби почати заново.

Чим міг виправдатися я?

— Я ніколи не вчив її поезії, — збрехав я й пішов уздовж борту на ніс, де зігнувся і вдихнув повітря так, ніби воно було чистим. На лінії горизонту з боку землі вже гаснуло запалене бомбардуванням полум’я. Я трохи подивився на нього й перевів погляд із сяйва вогню на майже згаслий кінчик своєї сигари.

— Гадаю, цей квеллізм — річ глибока, — це подала голос Крукшенк, спершись біля мене на перила. — Ти, певно, з Гарланового Світу?

— Не в тім річ.

— Та невже?

— Нє-а. Вона, ота Квелла, була сраною психопаткою. Вона, мабуть, особисто спричинила більше реальних смертей, ніж уся піхота Протекторату за невдалий рік.

— Це вражає.

Поглянувши на неї, я не втримався від усмішки й захитав головою.

— Ох, Крукшенк, Крукшенк.

— Що таке?

— Крукшенк, колись ти згадаєш цю розмову. Колись, десь за сто п’ятдесят років, коли стоятимеш із мого боку інтерфейсу.

— Так, звісно, старигане.

Я ще раз захитав головою, але усмішки так і не позбувся.

— Думай як хочеш.

— Ага. Я з одинадцяти років це роблю.

— Господоньку, вже майже десятиліття.

— Ковачу, мені двадцять два, — вона сказала це з усмішкою, але всміхалася лише самій собі, дивлячись на поцятковану зорями чорну поверхню води під нами. В її голосі вчувався несумісний із усмішкою надрив. — Я вже п’ять років прослужила, три з них — у тактичному резерві. Дев’ята на курсі підготовки піхоти. А курсантів там було вісімдесят з лишком. У бойовій майстерності я стала сьомою. В дев’ятнадцять здобула капральські нашивки, у двадцять один стала сержантом зі своїм підрозділом.

— А в двадцять два загинула, — слова прозвучали значно суворіше, ніж мені хотілося.

Крукшенк повільно вдихнула.

— Чуваче, оце в тебе хріновий настрій. Так, у двадцять два я загинула. А тепер знову у грі, як і всі присутні. Ковачу, я велика дівчинка, тому поки що перестань зі мною панькатись, як із меншою сестричкою.

Я звів брову — передусім тому, що раптом зрозумів: вона має рацію.

— Як скажеш. Велика дівчинко.

— Так, я бачила твій погляд, — вона добряче затягнулася сигарою й випустила дим у бік пляжу. — То що скажеш, старигане? Познайомимося ближче, поки нас не вколошкав випад? Зловимо момент?

У мене в голові промайнули спогади про інший пляж, де над білим піском нависали схожі на динозаврячі шиї пальми, а в мене на колінах рухалася Таня Вардані.

— Не знаю, Крукшенк. Я не впевнений, що це доцільно тут і зараз.

— Злякався брами, еге ж?

— Я не це хотів сказати.

Вона відмахнулася.

— Байдуже. Гадаєш, Вардані може її відчинити?

— Ну, вона ж начебто вже це робила.

— Так, але ж і вигляд у неї нікудишній.

— Ну, Крукшенк, це, мабуть, наслідки військового інтернування. Сама спробуй його пережити.

— Полегше, Ковачу, — промовила вона з удаваною нудьгою в голосі, яка несподівано мене розсердила. — Ми в таборах не працюємо. Для цього є державний призов. Місцеві й тільки місцеві.

Я не став стримуватися.

— Крукшенк, ти не знаєш ніхріна.

Вона кліпнула, завмерла на мить, а тоді відновила рівновагу, майже відігнавши легку образу потужним спокоєм.

— Ну, гм, я знаю, що розповідають про Клин Каррери-1 Я чула про ритуальні страти ув’язнених. Судячи з чуток, страшне діло. Тож, може, спершу сам дечого навчишся, а вже потім візьмешся мене повчати, га?

Вона знову повернулася до води. Я подивився на її профіль, роздумуючи, чому втрачаю контроль над собою, й доходячи не надто приємних для себе висновків. Тоді я сперся на перила біля неї.

— Вибач.

— Забий, — сказала вона і все-таки відсунулася вбік.

— Ні, справді. Вибач. Це місце мене вбиває.

Її вуста скривилися в мимовільній усмішці.

— Я серйозно. Мене вже вбивали, стільки разів, що ти б і не повірила, — я хитнув головою. — Просто це ще ніколи не тривало так довго.

— Ага. А ще ти сохнеш за археологісткою, так?

— Це що, аж так очевидно?

— Тепер — так, — вона оглянула свою сигару, зірвала підпалений кінець і сховала все інше в нагрудній кишені. — Я на тебе не серджуся. Вона розумна, знається на тому, що ми всі сприймаємо як звичайні лякалки та формули. Справжня провидиця. Я розумію, чим вона приваблює.

Вона роззирнулася довкола.

— Ти здивований, еге ж?

— Трішки.

— Ну, так. Може, я й салага, але Істинну Любов упізнаю з першого погляду. Те, що там на нас чекає, змінить наш світогляд. Дивишся на цю штуку — і відчуваєш це. Розумієш, про що я?

— Так.

— Отож, — вона показала рукою на блискучий блідо-бірюзовий пляж за потемнілою водою. — Я розумію. Хоч чим ми після цього будемо займатися, нас до скону визначатиме те, що ми зазирнули за ту браму.

Вона поглянула на мене.

— Знаєш, це якось дивно. Я ж типу вмерла, аж раптом повернулася й мушу з оцим зіткнутися. Я не знаю, чи має це мене лякати, але це мене не лякає. Блін, я взагалі на це чекаю. Не можу дочекатися, коли побачу, що там на іншому боці.

Між нами почав зростати якийсь згусток тепла. Він живився її словами, виразом її обличчя та глибинним відчуттям стрімкого, наче бистрина, плину часу довкола нас.

Вона ще раз усміхнулася, квапливо й нечітко, а тоді відвернулася.

— Побачимося там, Ковачу, — пробурмотіла вона.

Я провів її поглядом на протилежний кінець судна, де вона, навіть не озирнувшись, ізнову долучилася до вечірки.

Молодець, Ковачу. Чи не міг би ти поводитися ще незграбніше?

У мене поважні причини. Я вмираю.

Ви всі вмираєте, Ковачу. Всі.

Траулер ворухнувся у воді, і я почув, як угорі зарипіли сіті. Мені згадався улов, який ми витягнули на борт. Смерть повисла у складках сітей, як гейша з Новопешта в гамаку. На тлі цього образу маленька вечірка на іншому кінці палуби раптом почала здаватися вразливою, загроженою.

Хімія.

Давно знайома ситуація, коли Змінена Значущість жене по організму надто багато хімічних речовин. А, ще знову подала голос ота грана вовча генетика. Про це не слід забувати. Відданість зграї саме тоді, коли тільки її й не вистачало.

Байдуже, я доберуся до них усіх. Починаються нові жнива.

Я заплющив очі. Зашепотіли, тручись одна об одну, сіті.

На вулицях Заубервілля в мене було багато справ, але…

Іди нахрін.

Я пожбурив сигару за перила, повернувся і швидко пішов до головного східного люка.

— Агов, Ковачу! — озвався Шнайдер, відірвавши від косяка осклянілий погляд. — Куди чешеш?

— Природа кличе, — нечітко кинув я через плече і поліз униз трапом, долаючи по пів метра за крок — аж зап’ястки заболіли. Внизу я зіткнувся в пітьмі з розчахнутими хтозна-навіщо дверима каюти, поборов їх, скориставшись п’яною тінню нейрохімії, й забрів хиткою ходою в вузьке приміщення за ними.

Ілюмінієві кахлі з погано закріпленими накладками відкидали під прямим кутом на одну стіну тоненькі смужки світла. Їх якраз вистачало на те, щоб розгледіти все в деталях природним зором. Каркасне ліжко, сформоване просто на підлозі як частина початкової конструкції. Навпроти нього — стелажі. В ніші у віддаленому кінці — письмовий стіл і робоча платформа. Я знічев’я зробив три кроки до кінця каюти і навалився на горизонтальну панель столу, опустивши голову. Прокинулася спіраль візуалізації даних, заливши моє опущене лице блакитним і темно-синім світлом. Я заплющив очі й дозволив цьому світлу осяяти темряву за своїми повіками. На мене почав діяти вміст косяка, скрутившись у мені по-зміїному.

Бачиш, Вовче з Клину? Бачиш, як починаються нові жнива?

Іди нахрін з моєї голови, Семетере.

Ти помиляєшся. Я не шарлатан, а Семетер — лиш одне з сотні імен…

Хоч хто ти такий, ти напрошуєшся на протипіхотний патрон в обличчя.

Але це ти мене сюди привіз.

Я так не думаю.

Я побачив череп, який весело гойдався в сітях. Його почорнілі з’їдені вуста посміхалися сардонічною втіхою.

На вулицях Заубервілля в мене було чимало роботи, але тепер я там упорався. А тут мені є що робити.

Тепер помиляєшся ти. Коли ти мені знадобишся, я піду тебе шукати.

Ковачу-вачу-вачу-вачу…

Я кліпнув. У мої розплющені очі блиснула світлом візуалізація даних. За мною хтось ворухнувся.

Я випрямився і вдивився в перегородку над столом. Її тьмяний метал відбивав синяву візуалізації. На світлі було видно тисячу крихітних вм’ятинок і подряпинок.

Щось позаду мене посунулося…

Я вдихнув.

…Ближче…

І крутнувся, готовий до вбивства.

— Блін, Ковачу, ти мене до інфаркту хочеш довести?

За крок від мене стояла Крукшенк, уперши руки в боки. У світлі візуалізації даних було добре видно невпевнену усмішку на її обличчі та розірвану сорочку під хамелеохромовою курткою.

Я різко видихнув. Приплив адреналіну зупинився.

— Крукшенк, якого хріна ти тут робиш?

— А ти якого хріна тут робиш, Ковачу? Ти ж казав: природа кличе. Ти що надумав, посцяти тут на котушку даних?

— Нащо ти пішла сюди за мною? — прошипів я. — Потримати мені причандалля чи що?

— Не знаю. Це тобі подобається, Ковачу? Ти — любитель цифри? Це твій пунктик?

Я на мить заплющив очі. Семетер зник, але та штука і досі мляво вилася в моїх грудях. Я знову розплющив очі — вона нікуди не поділася.

— Крукшенк, якщо будеш так розмовляти, то краще вже купи щось.

Вона широко всміхнулася. Одна її рука з позірною невимушеністю торкнулася дірки в її сорочці, зачепившись за край великим пальцем і відгорнувши тканину на одній груді. Крукшенк поглянула на власну нещодавно здобуту плоть, наче зачарувавшись нею. Тоді легким дотиком пальців вона пограла з соском, поки він не затвердів.

— А що, я схожа на людину, яка тільки дивиться, посланцю? — ліниво поцікавилася вона.

Вона подивилася на мене, а далі почалося справжнє шаленство. Ми зблизились, і її стегно опинилося між моїх стегон, тепле і тверде під м’якою тканиною комбінезона. Я прибрав її руку з її груді й поклав туди власну долоню. Близькість перетворилася на злиття; ми обоє опустили погляд на затиснутий між нами оголений сосок і на те, що робили з ним мої пальці. Коли вона розслабила мені пасок і просунула руку під штани, я почув, як її дихання стало хрипкуватим. Вона взялася за головку мого прутня й заходилася розтирати її великим пальцем і долонею.

Ми впали боком на спальну полицю, сплівшись одягом і кінцівками. При цьому довкола нас здійнялася майже видима хмара солоної вологи та духоти. Крукшенк випростала одну взуту ногу і копняком зачинила двері до каюти. Ті грюкнули так, що, певно, було чути аж на палубі, де тривала вечірка. Я всміхнувся Крукшенк у волосся.

— Сердешний старий Ян.

— Га? — вона на мить відірвалася від маніпуляцій з моїм прутнем.

— Здається, ах-х-х-х, здається, це його збісить. Він упадав за тобою, відколи ми поїхали з Лендфолла.

— Послухай, у мене такі ноги, що за мною упадатиме будь-яка людина з чоловічим гетеросексуальним генокодом. Я б не надавала, — вона заходилася гладити мене з інтервалом у пару секунд, — цьому особливого значення.

Я вдихнув.

— Гаразд, не буду.

— Добре. І все одно, — вона опустила одну грудь до головки мого прутня і стала поволі обводити сосок головкою. — Йому, мабуть, археологістки вистачає.

— Що?

Я спробував сісти. Крукшенк байдужо штовхнула мене назад, так і не відірвавшись від потирання груді голівкою.

— Нє, просто лежи тут, поки я з тобою не впораюся. Я не збиралася тобі цього казати, але зважаючи на обставини… — вона показала на те, що саме робила. — Ну, гадаю, ти можеш це пережити. Я вже пару разів бачила, як вони валили кудись разом. А Шнайдер завжди повертається з либою від вуха до вуха, тож ти, думаю, все знаєш, — вона знизала плечима й повернулася до розмірених пестощів. — Що ж, він не… Поганий із себе, як на білого, а Вардані, ну, вона, мабуть, згодна на все, що їй перепаде. Як тобі, Ковачу? Подобається?

Я застогнав.

— Я так і знала. Ох, пацани… — вона хитнула головою. — Стандартний прийом з порноконструктів — діє безвідмовно.

— Ходи сюди, Крукшенк.

— Нє-а. Нізащо. Я хочу побачити твоє обличчя, коли тобі захочеться кінчити, а я тобі не дозволю.

Проти неї працювали алкоголь і куриво, близькість радіаційного отруєння, Семетер, який шурхотів у глибині моєї свідомості, а тепер — ще й думка про Таню Вардані в обіймах Шнайдера. Та Крукшенк, то натискаючи, то злегка проводячи по грудях, усе ж таки довела мене до цього менш ніж за десять хвилин. Коли ж це сталося, вона тричі відштовхувала мене, вдоволено й радісно муркаючи, а насамкінець довела мене стрімкою й несамовитою мастурбацією до піку, під час якого нас обох оббризкало сіменем.

Під час оргазму в мене в голові неначе щось відключилося. Оргазм був такий потужний, що тоді зникло все — Вардані та Шнайдер, Семетер і неминуча смерть, — вилетіло з моєї черепної коробки крізь очі. Я обм’якнув на вузькому ліжку, і каюта довкола нього розчинилася, втративши будь-яке значення.

Далі я найперше відчув легкий дотик стегна Крукшенк, коли вона забралася мені на груди і всілася.

— А тепер, посланцю, — сказала вона, взявши мене за голову обіруч, — погляньмо, як ти за це віддячиш.

Її пальці переплелися в мене на потилиці, і вона, злегка погойдуючись, притиснула мене до квітучих складок плоті, наче мати-годувальниця. Її піхва, торкнувшись моїх вуст, уже була гарячою й вологою, і з неї витікали соки зі смаком гірких прянощів. Від Крукшенк пахло злегка підпаленим деревом, а з її горла виривався звук, схожий на дзижчання пили за роботою. Я відчував, як у видовжених м’язах її стегон з наближенням до піку збирається напруження, а насамкінець вона трішечки піднялася над моїми грудьми й почала водити тазом, несвідомо імітуючи злягання. Пальці, що тримали мою голову між її стегнами, злегка посмикувалися, так, ніби їй уже було несила триматися над безоднею. Звук у її горлі обернувся на напружене, наполегливе охання, що переходило у хрипкий крик.

Від мене так просто не відірватися, Вовче з Клину.

Крукшенк сіла навпочіпки, міцно стиснувши м’язи, і випустила з оргазмом крик у вологе повітря каюти.

Це не так просто.

Вона здригнулася й опустилася назад, вибивши з мене повітря. Її пальці зникли, і моя голова впала на змоклі простирадла.

Я замкнувся і…

— А тепер, — сказала вона, знову потягнувшись до мого тіла. — Погляньмо, що у нас… Ой.

В її голосі вчувалось очевидне здивування, зате розчарування вона добре приховала. В її руці опинилася моя напіверекція, непевний стояк, сили для якого поверталися до м’язів, за допомогою яких мій організм хотів побитися з сутністю в моїй голові чи втекти від неї.

Так. Бачиш, як починаються нові жнива? Можеш тікати, але…

Іди НАХРІН з моєї голови.

Я сперся на лікті, відчуваючи, як моє обличчя туго огортає маска відстороненості. Вогонь, який ми запалили в каюті, поступово згасав. Я спробував усміхнутись, і відчув, як Семетер позбавляє мене усмішки.

— Вибач, що так вийшло. Мабуть, це вмирання наздоганяє мене швидше, ніж я думав.

Вона знизала плечима.

— Слухай, Ковачу. Зараз — саме той випадок, який найкраще описати словами «нічого особистого, тільки секс». Не картайся через це.

Я скривився.

— Ой, блін, вибач, — її обличчя набуло того самого комічно-скрушного виразу, який я бачив під час її інтерв’ю в конструкті. В маорійського чохла він чомусь виходив іще кумеднішим. Я гигикнув, ухопившись за можливість посміятись. Ухопився і всміхнувся ще ширше.

— Ах-х-х, — видихнула вона, відчувши зміну. — Ти все одно хочеш спробувати? Тут багато зусиль не треба, я всередині вся мокра.

Вона ковзнула назад і схилилася наді мною. У тьмяному світлі котушки даних я з якимось відчаєм уп’явся поглядом у місце між її стегнами, а вона впевнено, наче заряджаючи патрон у патронник, ввела мене у себе.

Я сяк-так тримався завдяки теплу, тиску та видовженому напруженому тілу, що всілося на мене, та чудового сексу в нас усе одно не вийшло. Я пару разів вислизав ізсередини, а ще їй передалися мої проблеми: через очевидну стриманість від її захвату лишилися хіба що вперта вправність і прагнення довести справу до кінця.

Бачиш, як…

Я відмахнувся від голосу в глибині своєї свідомості й долучив свою рішучість до рішучості жінки, з якою з’єднався. Якийсь час усе зводилося до роботи, вивірених поз і напружених усмішок. Тоді я засунув великого пальця їй до рота, дозволив їй його облизати і намацав ним її клітор між розсунутими ногами. Взявши мене за другу руку, вона притиснула її до своєї груді, а невдовзі досягла сякого-такого оргазму.

У мене з цим не вийшло, та під час усміхненого, просякнутого потом цілунку після того, як вона кінчила, мені здавалося, що це не так уже й важливо.

Цей секс був не бозна-який, але він тимчасово відігнав Семетера. А згодом, коли Крукшенк одягнулася й повернулася на палубу під радісні вигуки та оплески інших учасників вечірки, я лишився в пітьмі чекати на нього, та він усе одно не став вилазити.

Так я найближче підійшов до якоїсь перемоги на Санкції-IV.

Розділ двадцять шостий

Свідомість ударила мене по голові кігтем борця-почвари.

Я здригнувся й перекотився на спальній полиці, намагаючись повернутися до сну, але від цього руху мене накрило хвилею нудоти. Я зусиллям волі змусив себе не блювати і, кліпаючи, сперся на один лікоть. Крізь морок у мене над головою пробивалася розпливчаста пляма денного світла з ілюмінатора, якого я не помітив напередодні ввечері. Котушка даних на протилежному кінці каюти невтомно здіймалася спіраллю з еманатора на столі до згорнутих системних даних у верхньому лівому куті. Крізь перегородку в мене за спиною долинали голоси.

Перевірте функціональність, — почув я повчання Вірджинії Відаури з навчальних модулів Посланців. — Вас хвилює не травма, а шкода. Біль можна або використати, або задушити. Рани мають значення лише тоді, коли порушують будову тіла. Не переймайтеся через кров: вона не ваша. Ви вдягнулися в цю плоть дні зо два тому і скоро знімете її, якщо зумієте не вбитися раніше. Не переймайтеся через рани — перевіряйте, як ви функціонуєте.

Голову мені неначе розпилювали зсередини надвоє. Мене накривало хвилями гарячкового поту, що, вочевидь, ішли з моєї потилиці. Мій шлунок підскочив і зупинився десь біля горлянки. Легені проймав якийсь неясний, туманний біль. У мене наче вистрілило чималим зарядом зі стайєра, що лежав у кишені мого кітеля.

Функціональність!

Дякую, Вірджиніє.

Важко сказати, наскільки в цьому було винне похмілля, а наскільки — вмирання. Важко було цим перейматися. Я обережно сів на краю полиці й уперше помітив, що заснув більш-менш одягнутим. Я обшукав кишені та знайшов пістолет бойового медика та антирадіаційні капсули. Зважив в одній долоні прозорі пластикові трубочки й замислився. Від шоку, спричиненого ін’єкцією, мене би, швидше за все, знудило.

Врешті-решт, обшукавши свої кишені ґрунтовніше, я виявив пластинку армійських знеболювальних таблеток. Я відлущив одну, взяв її двома пальцями, подивився трохи на неї, а тоді додав ще одну. До мене повернувся умовний рефлекс, і я перевірив дуло медичного пістолета, очистив його магазин і вклав туди одну за одною дві капсули з кристалами. Я клацнув замком, і пістолет тоненько завищав: у ньому зарядилося магнітне поле.

Мою голову пронизав гострий біль. Нестерпне відчуття твердості, що чомусь нагадало мені порошинки системних даних, які плавали в кутку котушки по той бік приміщення.

На пістолеті мені підморгнув червоний вогник заряду. В покладених у магазин капсулах мали вишикуватись уламки виготовлених для армії кристалів, виставивши в бік дула гострі краї на кінцях, схожі на мільйон кинджалів. Я притулив дуло до згину ліктя й натиснув на спусковий гачок.

Полегшення настало миттєво. В голові прокотилася м’яка червона хвиля, що стерла рожеві та сірі плями болю. Продукція спеціально для Клину, найкраще й тільки найкраще вовкам Каррери. Я всміхнувся, очманівши від припливу ендорфінів, і спробував намацати антирадіаційні капсули.

Ну, Вірджиніє, тепер я, блін, почуваюся цілком функціональним.

Я витрусив розірвані капсули від знеболювального. Зарядив порцію антирадіаційного засобу, клацнув замком.

Ти подивись на себе, Ковачу. Благенька, напівмертва купка клітин, що їх тримає вкупі нитка хімії.

Ці слова були нехарактерними для Вірджинії Відаури, тож це, можливо, повернувся тихцем після вчорашнього відступу Семетер. Я забув про це спостереження й зосередився на функціонуванні.

Ви вдягнулися в цю плоть зо два дні тому і невдовзі знімете її…

Так, так.

Я зачекав на сигнал. Зачекав, поки мені не підморгнуло червоне око.

Постріл.

Цілком, блін, функціональний.

Довівши своє вбрання до чогось схожого на лад, я попрямував на камбуз, ідучи на звук голосів. Там саме снідали всі, хто був на вечірці — як неважко було помітити, крім Шнайдера. Мою появу зустріли нетривалими оплесками. Крукшенк усміхнулася, штовхнула мене стегнами по стегнах і передала мені кухлик кави. З її зіниць було видно, що ліками для армії перед цим користувався не лише я.

— Коли ви закінчили? — спитав я, сівши.

Оле Гансен поглянув на свій ретинальний дисплей.

— Десь із годину тому. Люк зголосився куховарити. Я пішов до табору по все необхідне.

— А що там Шнайдер?

Гансен знизав плечима і закинув до рота їжу з виделки.

— Пішов зі мною, а тоді лишився там. А що?

— Та нічого.

— Ось, — Люк Депре підсунув мені тарілку з омлетом. — Заправся.

Я трохи скуштував його, але так і не пробудив у собі бажання поїсти. Якогось конкретного болю я не відчував, але за моїм отетерінням переховувалася хвороблива нестабільність, і я знав, що вона засіла на клітинному рівні. Я вже пару днів не відчував апетиту по-справжньому, а не виблювати все з’їдене рано вранці ставало дедалі важче. Я порізав омлет і розіпхав шматочки по тарілці, але врешті-решт так майже нічого й не з’їв.

Депре вдав, ніби цього не помітив, але було видно, що він образився.

— Хтось бачив, чи палають ще наші манюні друзі?

— Дим є, — відповів Гансен. — Але небагато. Ти не їстимеш?

Я хитнув головою.

— Давай сюди, — він забрав у мене тарілку і змахнув її вміст на свою. — Ти, певно, конкретно перепив учора ввечері місцевого віскарику.

— Оле, я вмираю, — роздратовано сказав я.

— Так, може, річ у цьому. Або в кальяні. Мені батько якось казав: ніколи не змішуй алкоголь і куриво. Від цього стає хріново.

На іншому кінці столу запищав комунікатор. Хтось забув невимкнену індукційну гарнітуру. Гансен буркнув і потягнувся вільною рукою до гарнітури. Приклав її до вуха.

— Гансен. Так, — він послухав. — Гаразд, п’ять хвилин, — він знову послухав, і на його обличчі з’явилася нещира усмішка. — Еге ж, я їм скажу. Десять хвилин. Так.

Він закинув прилад назад до тарілок і скривився.

— Суджіяді?

— Вгадав. Хоче провести розвідувальний політ над наноколоніями. Оце так, — він знову всміхнувся. — І каже: не вимикайте, блін, гарнітури, як не хочете, блін, нарватися на догану.

Депре гигикнув.

— Це ти, блін, дослівно процитував?

— Ні, блін, перефразував, — Гансен кинув виделку на тарілку й підвівся. — Він сказав не «догана», а ДЗ-9.

Керувати взводом — справа нелегка навіть за найкращих обставин. Якщо ж ваша команда повністю складається з більш ніж смертельно небезпечних спецпризначенців із замашками примадонн, яких уже щонайменше одного разу було вбито, це, певно, справжній кошмар.

Суджіяді справлявся з цим добре.

Він абсолютно спокійно дивився, як ми вервечкою заходимо до інструктажної й сідаємо. Під дошкою пам’яті біля кожного стільця лежала приготована до вживання порція пероральних знеболювальних. Хтось, побачивши ліки, радісно крикнув, перекривши бурмотіння інших, але затихнув під поглядом Суджіяді. Тоді він заговорив голосом ресторанного людроїда, який рекомендує вино.

— Якщо хтось із присутніх досі страждає від похмілля, то хай розбереться з ним зараз. Вийшла з ладу одна з вартових систем зовнішнього кільця. Як — незрозуміло.

Реакція вийшла такою, як він і хотів: бурмотіння довкола стихло. Я навіть відчув, як у мене стрімко падає рівень ендорфінів.

— Крукшенк і Гансене, поїдьте туди на одному з мотоциклів і перевірте його. Як помітите якісь ознаки активності, взагалі будь-якої активності, розвертайтеся й негайно їдьте сюди. Якщо цього не станеться, заберіть усі уламки, які там знайдете, і привезіть їх сюди на аналіз. Вонґсават, «Наґіні» має бути заведеною й готовою до злету за моєю командою. Всі інші хай озброяться й сидять там, де їх можна знайти. І не знімайте гарнітури, — він повернувся до Тані Вардані, яка розвалилася на стільці у віддаленому кінці приміщення, закутавшись у плащ і сховавшись за сонячними лінзами. — Пані Вардані. Не можете назвати приблизний час відкриття?

— Можливо, завтра, — вона наче й не дивилася на нього з-за лінз. — Якщо нам пощастить.

Хтось пирхнув. Суджіяді не став роздивлятися, хто саме.

— Мені не потрібно нагадувати вам, пані Вардані, що ми перебуваємо під загрозою.

— Ні. Не потрібно, — вона відірвалася від стільця й попливла до виходу. — Я буду в печері.

Після її відходу збори завершилися.

Гансен і Крукшенк повернулися менш ніж за півгодини.

— Нічого, — повідомив Суджіяді спеціаліст із підривних робіт після повернення. — Жодних уламків, жодних слідів вогню, жодних ознак пошкодження машин. Ба більше, — він озирнувся на обшукані місця, — ніщо, блін, не вказувало на те, що та штука взагалі там стояла.

Напруження в таборі посилилося. Більшість спецпризначенців відповідно до особистих нахилів занурилися в похмуру тишу й почали майже одержимо перевіряти свою звичну зброю. Гансен розпакував корозійні гранати й перевірив їхні запобіжники. Крукшенк розібрала системи рухомої артилерії. Суджіяді та Вонґсават зникли в пілотській кабіні «Наґіні», а за ними після нетривалих вагань пішов Шнайдер. Люк Депре вступив біля води у серйозний двобій із Цзяном Цзяньпіном, а Генд пішов у свій булькобуд — мабуть, спалити ще пахощів.

Я до кінця ранку просидів на прискалку над пляжем разом із Сунь Ліпін, сподіваючись, що залишки нічних веселощів вийдуть з мого організму раніше за знеболювальні. Небо над нами обіцяло покращення погоди. Його вчорашню безпросвітну сірість розбила блакить, що прийшла з заходу. На сході хмари, тікаючи, несли геть дим від Заубервілля. Завдяки слабкому відчуттю похмілля, що ховалося за ендорфіновою завісою, вся ця сцена видавалася недоречно приємною.

Дим від наноколоній, який бачив Гансен, остаточно зник. Коли я сказав про це Сунь, вона тільки знизала плечима. Схоже, безглуздо розімлів не лише я.

— Тебе щось у цьому взагалі бентежить? — спитав я її.

— У цій ситуації? — вона, судячи з усього, замислилася. — Думаю, я бувала і в більшій небезпеці.

— Звичайно, бувала. Ти ж була мертва.

— Ну, так. Але я не це мала на увазі. Наносистеми — це проблема, але, навіть якщо страхи Маттіаса Генда цілком обґрунтовані, я зовсім не думаю, що вони можуть еволюціонувати у щось здатне стягнути «Наґіні» з неба.

Я згадав ті робогармати у вигляді коників-стрибунців, про які розповідав Генд. Це була одна з численних подробиць, які він вирішив не переповідати решті команди під час інструктажу з приводу системи ЧОНВП.

— Твої рідні знають, чим ти заробляєш на життя?

Сунь явно здивувалася.

— Авжеж. Мені батько порекомендував іти до війська. Це був добрий спосіб здобути системну підготовку чужим коштом. «Там завжди водяться гроші, — казав він мені. — Визначся, чим ти хочеш займатися, а тоді зроби так, щоб тобі за це платили.» Звісно, він ніколи не думав, що тут буде війна. Хто б міг таке подумати двадцять років тому?

— Атож.

— А твої?

— Мої хто? Мій батько? Не знаю, не бачив його з восьми років. Майже сорок років суб’єктивного часу. Понад півтора століття об’єктивного.

— Вибач.

— Не вибачайся. Коли він пішов, моє життя лишень покращилося.

— А ти хіба не думаєш, що він би зараз тобою пишався?

Я розсміявся.

— О, так. Однозначно. Мій старий завжди обожнював насильство. Брав сезонні абонементи на бої почвар. Формальної підготовки він, звісно, не мав, тож завжди був змушений обходитися безборонними жінками й дітьми, — я прокашлявся. — В принципі, так. Він би пишався тим, чого я досяг у житті.

Сунь трохи помовчала.

— А твоя мати?

Я відвів погляд, намагаючись згадати. Ідеальна пам’ять посланців має один недолік: з нею спогади про все, що сталося до обробки, як правило, видаються нечіткими й неповними порівняно з пізнішими. Людина прискорено віддаляється від усього цього, наче відриваючись від землі, наче стартуючи. Цього ефекту мені й хотілося перед вступом. А тепер я не був у цьому певен. Я не міг згадати.

— Здається, вона зраділа, коли я вступив до війська, — повільно проказав я. — Коли я прийшов додому в формі, вона влаштувала для мене чайну церемонію. Запросила весь квартал. Гадаю, вона мною пишалася. Та й гроші, певно, свідчили на мою користь. Їй доводилося годувати трьох дітей — мене та двох менших сестер. Після того, як пішов батько, вона робила що могла, та ми весь час потерпали від безгрошів’я. Коли я завершив базову підготовку, наші доходи, напевно, потроїлися. На Світі Гарлана Протекторат непогано платить своїм воякам — вимушено, щоб конкурувати з якудзою та квеллістами.

— Вона знає, що ти тут?

Я похитав головою.

— Я надто довго не був удома. Посланців направляють куди завгодно, крім рідної планети. Так зменшується ризик виникнення недоречної емпатїї до людей, яких вони мають убивати.

— Так, — кивнула Сунь. — Стандартний захід безпеки. Логічно. Та ти вже не посланець. Хіба ти не повертався додому?

Я скрушно всміхнувся.

— Повертався, професійним злочинцем. У тих, хто йде з посланців, практично немає альтернатив. А моя мати на той час уже вийшла заміж за іншого, офіцера-вербувальника Протекторату. Повертатися до родини мені здалося… Ну, недоречним.

Сунь якийсь час мовчала. Здавалося, вона дивилася на пляж під нами, чекаючи на щось.

— А тут спокійно, еге ж? — сказав я просто так, аби не мовчки.

— На певному рівні сприйняття, — кивнула вона. — Безперечно, не на клітинному. Там точиться вирішальний бій, і ми його програємо.

— Правильно, підбадьор мене.

На її обличчі пройманула усмішка.

— Вибач. Але важко мислити категоріями миру, коли по один бік від тебе — вбите місто, по інший — стримувана сила гіперпорталу, десь просто за пагорбом готується до нападу армія наноістот, а в повітрі — летальна доза радіації.

— Ну, якщо ти вже так про це говориш…

Усмішка повернулася.

— Це мене так навчили, Ковачу. Я постійно взаємодію з машинами на рівнях, недоступних моїм нормальним чуттям. Заробляючи цим на життя, людина починає всюди бачити приховувані затишшям бурі. Поглянь-но отуди. Там океан без припливів, на спокійну воду падає сонячне світло. Там спокійно, так. Але під поверхнею води мільйони істот борються не на життя, а на смерть за можливість прогодуватися. Поглянь, більшість трупів мартинів уже зникли, — вона скривилася. — Нагадай мені, що плавати не можна. Навіть сонячне світло безупинно стріляє субатомними частками, розриваючи все, що не виробило належного захисту, а його, звісно, виробили всі тутешні живі істоти, бо їхні далекі предки гинули мільйонами задля того, щоб у нечисленних уцілілих істот змогли розвинутися необхідні мутації.

— Спокій — це завжди ілюзія, еге ж? Так міг би сказати монах-зречник.

— Ні, не ілюзія. Але він — річ відносна, і за нього, за мир, завжди вже десь колись заплачено його протилежністю.

— Це й тримає тебе у війську, так?

— Мене тримає у війську мій контракт. Мені ще треба відслужити щонайменше десять років. А якщо чесно, — знизала вона плечима, — то я, мабуть, залишуся й після цього. Війна на той час уже скінчиться.

— Завжди знаходяться нові війни.

— Не на Санкції-IV. Після знищення Кемпа буде закручування гайок. Відтоді почнуть обходитися лише діяльністю поліції. Більше такої катавасії вже не допустять.

Я згадав, який захват викликали в Генда нестрогі протоколи ліцензування, за якими тоді діяла «Мандрейк», і замислився.

— Під час поліційної акції можна загинути так само, як і на війні, — сказав я.

— Я вже гинула. А тепер поглянь на мене. Вийшло не так уже й кепсько.

— Гаразд, Сунь, — я відчув, як мене накриває нова хвиля втоми, перевертаючи мені шлунок і б’ючи по очах. — Я здаюся. Ти ще та сувора засранка. Тобі треба розказати це Крукшенк, яка залюбки тебе вислухає.

— Я не думаю, що Іветт Крукшенк потрібно якось мотивувати. Вона досить молода, щоб насолоджуватися цим просто так.

— Так, ти, мабуть, маєш рацію.

— А якщо я видаюся тобі суворою засранкою, то я цього не прагнула. Але я — професійна воячка, і плекати незадоволення цим вибором для мене було б дурістю. Це було вибором. Мене не призивали.

— Так, ну, зараз це… — я побачив, як Шнайдер вискочив з переднього люка «Наґіні» й помчав пляжем, і з мого голосу зникла різкість. — Куди це він?

Унизу, з-під кута того прискалку, на якому ми сиділи, вийшла Таня Вардані. Вона йшла приблизно в бік моря, та в її ході було щось дивне. Її плащ із одного боку неначе виблискував блакитними зернистими латками, що видавалися неясно знайомими.

Я зіп’явся на ноги. Максимально посилив нейрохімію.

Сунь поклала долоню мені на руку.

— Вона що…

Це був пісок. Подекуди налип вологий бірюзовий пісок з печери. Цей пісок, напевно, причепився, коли…

Вона звалилася.

Падіння вийшло незграбним. Коли вона поставила ліву ногу, та підігнулась, а тоді Вардані розвернулася на ослаблій кінцівці й полетіла вниз. Я зіскочив із прискалку, вдало відштовхнувшись завдяки нейрохімії в кількох місцях, де можна було спертися лише на мить і одразу перескочити далі, щоб не послизнутись. Я приземлився на пісок приблизно тоді, коли Вардані остаточно впала на бік, устигнувши за пару секунд до Шнайдера.

— Я бачив, як вона вийшла з печери й упала, — випалив він, побачивши мене.

— Понесімо її…

— У мене все гаразд, — Вардані перевернулася і струсила з себе мою руку. Сперлася на лікоть і перевела погляд з мене на Шнайдера, а тоді назад. Я раптом побачив, як вона охляла. — Кажу вам обом: у мене все гаразд. Дякую.

— Тоді що відбувається? — тихо спитав її я.

— Що відбувається? — вона кашлянула і сплюнула в пісок слиною з ниточками крові. — Я вмираю, як і всі інші в цьому районі. Ось що відбувається.

— Можливо, тобі краще сьогодні більше не працювати, — без упевненості сказав Шнайдер. — Може, відпочинь.

Вона кинула на нього глузливий погляд, а тоді зосередилася на спробі підвестися.

— О, так, — вона важко піднялася й усміхнулася. — Забула сказати. Я відчинила браму. Зламала її.

Я побачив у її усмішці кров.

Розділ двадцять сьомий

Я нічого не бачу, — промовив Суджіяді.

Вардані зітхнула й підійшла до однієї з консолей. Вона натиснула на кілька різних областей екрана, і одна з розтяжних філіграней опустилася, опинившись між нами та, здавалося б, непроникним вершинним досягненням марсіянської техніки посеред печери. Ще одне перемикання екрана — і лампи по кутках печери спалахнули блакитним світлом.

— Ось.

За розтяжним екраном усе заливало холодне фіалкове світло. В новій кольоровій схемі верхні краї брами мерехтіли та блимали блискучими плямами, що пролітали крізь навколишнє світло, нагадуючи біологічні міні-бомби, що обертаються.

— Що це? — запитала в мене за спиною Крукшенк.

— Зворотний відлік, — пояснив Шнайдер зі зневажливою фамільярністю. Він це вже бачив. — Так, Таню.

Вардані кволо всміхнулася і сперлася на консоль.

— Ми майже певні, що марсіяни бачили більше синього світла, ніж ми. Судячи з усього, в їхніх візуальних умовних позначеннях дуже часто трапляються вказівки на ділянки ультрафіолетового діапазону, — вона прокашлялася. — Вони 6 могли бачити це без допомоги. І це можна приблизно витлумачити так: не наближатися.

Я зачудовано дивився. Здавалося, кожна пляма спалахує на вершині шпилю, а тоді відділяється і стрімко скочується вздовж передніх граней до основи. Скочуючись униз, вогники регулярно випускали спалахи у складки, що заповнювали прогалини між гранями. Розгледіти це було важко, але, стежачи за траєкторією цих спалахів, можна було побачити, як вони неначе пробираються вглиб кожної тісної тріщини, долаючи такі відстані, яких аж ніяк не могли долати у тривимірному просторі.

— Згодом воно стає видимим, — пояснила Вардані. — Частота знижується з наближенням до самої події. Чому, точно не знаю.

Суджідяді відвернувся. У сполохах пропущеного крізь філігранний екран світла він здавався нещасним.

— Скільки ще? — запитав він.

Вардані підняла руку й показала на цифри, що стрімко змінювалися на дисплеї зворотного відліку за консоллю.

— Близько шести годин стандартного часу. Вже трохи менше.

— Ради Самеді, це прекрасно, — видихнула Крукшенк. Вона стояла біля мого плеча, заворожено дивлячись на закритий екраном шпиль і те, що з ним відбувалося. Світло, що падало на її обличчя, неначе змило з нього всі емоції, крім зачудування.

— Капітане, сюди варто притягнути отой буй, — Генд вдивлявся у вибухи сяйва з тим виразом обличчя, який я востаннє бачив, коли застукав його під час богослужіння. — І пускову установку. Треба буде ним вистрілити.

Суджіяді повернувся спиною до брами.

— Крукшенк. Крукшенк!

— Сер, — уродженка Лаймону кліпнула й перевела погляд на Суджіяді, але її очі тягнуло до екрана.

— Повернися до «Наґіні» й допоможи Гансенові підготувати буй до пострілу. А ще скажи Вонґсават, хай запланує на сьогодні запуск і посадку. Поцікався, чи не може вона пробитися хоч трохи через завади і зв’язатися з Клином біля Мессона. Передати йому, що ми рушаємо, — він поглянув на мене. — Мені б дуже не хотілося бути підстреленим своїми на цьому етапі.

Я глянув на Генда — хотілося побачити, як він поведеться тепер.

Хвилювався я дарма.

— Поки що ніяких передач, капітане, — менеджерів голос виражав байдужу відстороненість — можна було заприсягтися, що він цілком зосередився на зворотному відліку для брами, — але за його невимушеним тоном ховалася характерна для наказів твердість. — Пропоную не розголошувати цього без необхідності, поки ми не приготуємося як слід до повернення. Просто попроси Вонґсават накреслити траєкторію.

Суджіяді не був дурний. Він вловив приховану твердість у Гендовому голосі та знову глянув на мене — тепер уже запитливо. Я знизав плечима й зупинився на тому, що Генд таки обманює. Як-не-як, для чого ще існують посланці?

— Погляньмо на це так, Суджіяді. Якби вони знали, що ти на борту, вони б, мабуть, усе одно нас збили, просто щоб до тебе добратися.

— Клин Каррери, — напружено промовив Генд, — не робитиме нічого такого, поки його зв’язують умови контракту з Картелем.

— Може, ти маєш на увазі уряд? — глузливо промовив Шнайдер. — Я гадав, що ця війна — справа внутрішня, Генде.

Генд стомлено поглянув на нього.

— Вонґсават, — Суджіяді вже ввімкнув свій мікрофон, підключившись до загального каналу. — Ти там?

— На місці.

— А всі решта?

З індукційного мікрофона біля мого вуха гримнули ще чотири голоси. Гансен і Цзян були напружені від тривоги, Депре озвався лаконічно, а Сунь перебувала десь посередині.

— Сплануй запуск і приземлення — звідси до Лендфолла. Ми сподіваємося вилетіти за сім годин.

З індукційного мікрофона біля мого вуха залунали радісні вигуки.

— Спробуй зрозуміти, яка ситуація з суборбітальним рухом уздовж кривої, але зберігай радіомовчання аж до злету. Ясно?

— Безшумна робота, — сказала Вонґсават. — Зрозуміла.

— Добре, — Суджіяді кивнув Крукшенк, і уродженка Лаймону вискочила з печери. — Гансене, Крукшенк іде до тебе й допоможе підготувати заявний буй. Ось і все. Всім іншим зберігати пильність.

Суджіяді трохи розслабився й повернувся до археологістки.

— Пані Вардані, у вас хворий вигляд. Вам ще треба щось тут зробити?

— Я… — Вардані помітно опустилася до консолі. — Ні, я закінчила. Поки ви не захочете зачинити цю кляту штуку.

— О, в цьому потреби не буде, — гукнув Генд, який стояв біля брами, відверто по-власницьки дивлячись на неї. — Встановивши буй, ми зможемо сповістити Картель і привести сюди повноцінну команду. Гадаю, за підтримки Клину ми зможемо влаштувати тут зону припинення вогню, — він усміхнувся, — і досить швидко.

— Спробуйте сказати це Кемпові, — відповів Шнайдер.

— О, ми скажемо.

— Хай там як, пані Вардані, — нетерпляче провадив Суджіяді, — пропоную й вам повернутися до «Наґіні». Попросіть Крукшенк підключити свою програму бойової медицини й оглянути вас.

— Що ж, дякую.

— Перепрошую.

Вардані хитнула головою й зіп’ялася на ноги.

— Я подумала, що хтось із нас має це сказати.

Вона пішла, навіть не озирнувшись. Шнайдер поглянув на мене і, трохи завагавшись, пішов за нею.

— Ти вмієш розмовляти з цивільними, Суджіяді. Тобі вже це казали?

Він байдужо подивився на мене.

— В тебе є причина лишатися тут?

— Мені подобається краєвид.

Він глухо гмикнув і перевів погляд на браму. Було зрозуміло, що йому це не подобається, а тепер, коли Крукшенк пішла, він давав волю цьому почуттю. Щойно він подивився на прилад, у його поставі з’явилося якесь зібране заціпеніння, щось схоже на напруження поганих борців перед поєдинком.

Я простягнув розкриту долоню і, витримавши належну паузу, злегка плеснув його по плечу.

— Суджіяді, не кажи мені, що ця штука тебе лякає. Тебе, людину, що пішла проти Пса Войтіна та всього його загону. Колись, ще там, ти був моїм героєм.

Якщо він і вважав, що це кумедно, то не показав цього.

— Та ну, це ж машина. Як підйомний кран, як… — я спробував відшукати доречне порівняння. — Як машина. Ось і все. Ми й самі такі будуватимемо за кілька століть. Можливо, ти навіть доживеш до цього, якщо застрахуєш як слід свій чохол.

— Ти помиляєшся, — відсторонено промовив він. — Це не схоже ні на що людське.

— Ой, блін, ти що, містикою мені баки забиватимеш? — я позирнув туди, де стояв Генд, раптом відчувши, що мене задавлюють числом. — Звичайно, це не схоже ні на що людське. Її побудували не люди, а марсіяни. Але вони — лише інша раса. Може, розумніша за нас, може, просунутіша за нас, але вони через це не є ні богами, ні демонами, хіба ні? Хіба ні?

Він повернувся до мене.

— Я не знаю. А хіба ні?

— Суджіяді, присягаюся: ти починаєш говорити як отой дебіл. Перед тобою зараз техніка.

— Ні, — він хитнув головою. — Це поріг, який ми зараз переступимо. І пошкодуємо про це. Хіба ти цього не відчуваєш? Не відчуваєш. Очікування в ній?

— Ні, але я відчуваю очікування в собі. Якщо ця штука так тебе лякає, ми можемо піти й зайнятися чимось конструктивним.

— Було б непогано.

Генд, здавалося, був радий залишитись і потішитися новій іграшці, тож ми залишили його там і пішли назад тунелем. Втім, нерви Суджіяді, вочевидь, якимось робом передалися мені, бо я, коли активована брама зникла з нашого поля зору за першим поворотом, був змушений визнати, що відчув щось у себе на потилиці. Саме це інколи відчуває людина, що відвертається від своїх систем озброєння, знаючи, що вони заряджені. Байдуже, що на ній мітка безпеки, — вона знає, що та штука в неї за спиною здатна обернути її на купу клаптиків плоті та уламків кістки та що, незважаючи на всі на світі програми, нещасні випадки бувають. А вогонь від своїх убиває так само надійно, як вогонь від чужих.

На вході нас чекало яскраве розсіяне денне світло, схоже на антитезу темному ущільненому предмету всередині.

Я роздратовано відмахнувся від цієї думки.

— Тепер задоволений? — ущипливо поцікавився я, коли ми вийшли на світло.

— Я буду задоволений, коли ми доправимо буй і перестанемо ділити півкулю з отією штукою.

Я похитав головою.

— Я тебе не розумію, Суджіяді. Лендфолл стоїть на відстані снайперського пострілу від шести великих розкопок. Уся ця планета всіяна марсіанськими руїнами.

— Я родом з Латімера. Їду туди, куди мені кажуть.

— Гаразд, Латімер. Там руїн теж немало. Блін, Господи, та їм колись належали всі світи, які ми колонізували. Ми навіть опинилися тут завдяки їхнім мапам.

— Отож-бо, — Суджіяді різко зупинився й розвернувся до мене; його обличчя вперше на моїй пам’яті наблизилося до справжньої емоційності, відколи він програв у суперечці через підривання каменів на брамі. — Отож-бо. А хочеш знати, що це означає?

Я відсахнувся, здивувавшись його раптовій напруженості.

— Так, звісно. Скажи мені.

— Це означає, що нас не має тут бути, Ковачу, — він говорив стишеним наполегливим голосом, якого я від нього ще не чув. — Нам тут не місце. Ми не готові. Те, що ми взагалі натрапили на астрогаційні мапи — це, блін, дурнувата помилка. Власними силами ми б відшукували й колонізували ці планети тисячі років. Цей час був нам потрібен, Ковачу. Нам треба було заслужити своє місце в міжзоряному просторі. Натомість ми дісталися сюди, причепившись до мертвої цивілізації, яку не розуміємо.

— Я не думаю…

Він навіть не дослухав мого заперечення.

— Згадай, як довго археологістка відчиняла цю браму. Згадай ті не до кінця зрозумілі дрібниці, на яких ми так далеко зайшли. Ми майже певні, що марсіяни бачили більше синього світла, ніж ми, — грубо перекривив він Вардані. — Вона й гадки не має, та й усі інші теж. Ми робимо здогади. Ми гадки не маємо, що робимо, Ковачу. Ми вештаємося тут, припасовуючи до космосу свої маленькі антропоморфні аксіоми та маскуючи свій страх, але насправді ми, блін, абсолютно не уявляємо собі, що робимо. Нас узагалі не має тут бути. Нам тут не місце.

Я протяжно видихнув.

— Що ж, Суджіяді, — я поглянув спершу на землю, а тоді — на небо. — Краще починай відкладати гроші на голкокидок на Землю. Там, звісно, хріново, але ми родом саме звідти. Там нам, блін, точно є місце.

Він усміхнувся; а потім на його обличчі знову з’явилася командирська маска.

— Пізно, — тихо сказав він. — Для цього вже надто пізно.

Біля «Наґіні» Гансен і Крукшенк уже розбирали заявний буй «Мандрейк».

Розділ двадцять восьмий

На підготовку заявного буя «Мандрейк» Крукшенк і Гансен витратили майже годину, передусім тому що з печери вийшов Генд, який виміг провести три повноцінні перевірки систем і лише після них задовольнився функціональністю приладу.

— Послухайте, — роздратовано сказав Гансен, коли вони втретє ввімкнули локаційний комп’ютер. — Він чіпляється до об’єктів, які загороджують зоряний покрив, а коли він змоделює слід, його вже не відірве ніщо, крім появи темного тіла. Якщо цей ваш зореліт не стає час від часу невидимим, проблем немає.

— Це цілком можливо, — сказав Генд. — Знову ввімкніть запасний детектор маси. Подбайте про те, щоб він увімкнувся після випуску.

Гансен зітхнув. На протилежному кінці двометрового буя всміхнулася Крукшенк.

Згодом я допоміг їй принести пусковий тримач із вантажного відсіку «Наґіні» та закріпити цю штуку болтами на кричущо-жовтих гусеницях. Гансен завершив останні перевірки систем, захряцнув панелі вздовж конічного корпусу й ніжно погладив бік машини.

— Готовий до Великої Глибини, — сказав він.

Оскільки пусковий тримач уже був зібраний і працював, ми покликали на допомогу Цзяна Цзяньпіна й обережно витягнули буй на місце. Він був призначений для запуску з торпедного апарата і на крихітному тримачі з гусеницями сидів дещо кумедно — здавалося, ніби він може будь-якої миті перекинутися на ніс. Гансен поводив гусеницями туди-сюди, а тоді змусив їх зробити пару кіл, перевіряючи рухливість, після цього вимкнув пульт, поклав його в кишеню й позіхнув.

— Хтось хоче перевірити, чи зможемо ми спіймати ролик Лапіне? — спитав він.

Я глянув на ретинальне часове табло з секундоміром, який я синхронізував зі зворотним відліком у печері. Залишалося трохи більше чотирьох годин. За яскраво-зеленими цифрами в кутку свого поля зору я побачив, як ніс буя засмикався, а тоді покотився вперед над заокругленим кінцем гусениць тримача. Зупинився він у піску, глухо, але тихо гупнувши. Я позирнув на Гансена і всміхнувся.

— Ох, ради Самеді, — промовила Крукшенк, побачивши, куди ми дивимося, й наблизилася до тримача. — Ну, чого ви тут стоїте й либитеся, як ідіоти, допоможіть мені…

Вона розірвалася.

Я стояв найближче й уже майже повернувся, щоби зреагувати на її заклик. Згодом, пригадуючи все це у хворобливому заціпенінні, я чи то бачив, чи то згадував, як удар розітнув її просто над тазовою кісткою, пішов угору, безтурботно рухаючись туди-сюди, а тоді викинув до неба купу клаптів у фонтані крові. Це було ефектно, як невдалий трюк якогось повнотілого гімнаста. Я побачив, як над моєю головою опинилася рука та частина торса. Повз мене пролетіла її нога, і я дістав легкий удар по губах краєм її стопи. Я відчув смак крові. Її голова ліниво здійнялася в небо, крутячись і тягнучи за собою довге волосся і нерівні клапті плоті з шиї та плеча, наче святковий серпантин. Я відчув, як мені дощем забризкала обличчя кров, яка цього разу належала їй.

Я почув власний крик — так, ніби він долинав з великої відстані. Половина слова «ні», відірваного від свого значення.

Біля мене кинувся до свого відкладеного «Сонцеструма» Гансен.

Я бачив,

Крики з «Наґіні».

що саме

Хтось заходився гатити з бластера.

це зробило.

Пісок довкола пускового тримача закипів від активності. Таких товстих шипастих кабелів, як той, що роздер Крукшенк, було півдюжини; вони були блідо-сірі й мерехтіли на світлі. Вони неначе видавали якесь гудіння, від якого мені свербіло у вухах.

Вони схопилися за тримач і смикнули його. Заскреготів метал. Один болт відірвався від своїх кріплень і кулею продзижчав повз мене.

Знову розрядився бластер, а за ним безладним тріскучим хором ожили інші. Я побачив, як їхні промені проникають крізь предмет у піску, ніяк на нього не діючи. Повз мене проплентався Гансен, ще стріляючи з притиснутого до плеча «Сонцеструма». Я дещо усвідомив.

— Назад! — крикнув я йому. — Назад, щоб тебе!

В моїх руках опинилися «Калашникови».

Надто пізно.

Гансен, напевно, думав, що має справу з бронею, або ж зі стрімким ухилянням. Він уже розширив промінь для запобігання останньому, й наближався, щоб постріли були потужнішими. Снайперський «Сонцеструм» 11 моделі від «Дженерал Сістемз» розрізає танталову сталь, як ніж розрізає плоть. Якщо стріляти зблизька, він випаровує ціль.

Кабелі злегка виблискували. Тоді пісок у нього під ногами вибухнув, і вгору різко потягнулося нове мацальце. Не встиг я опустити розумні пістолети, як воно вже відірвало йому ноги до коліна. Гансен пронизливо, по-звірячому, закричав і повалився, не припиняючи стріляти.

«Сонцеструм» обертав пісок на скло у довгих неглибоких борознах довкола нього. Короткі товсті кабелі здіймались і падали ціпами на його тулуб. Його крики різко припинилися. З нього потекла кров із численними згустками, що нагадували піну на лаві у кратері вулкана.

Я підійшов і вистрілив.

Виставив пістолети, інтерфейсні пістолети, наче власний гнів. За допомогою біозв’язку з пластин на долонях з’ясував подробиці. Висока ефективність, розривні патрони, магазини повні. Те, що уявлялося мені за межами мого гніву, втілилося в тому, що звивалося переді мною, і «Калашникови» вдарили по ньому суцільним вогнем. Завдяки біозв’язку я цілився з точністю до мікрометра.

Кабелі рубали й підскакували, падали на пісок і борсалися там, наче викинуті на суходіл рибини.

Я спустошив обидва пістолети.

Вони виплюнули магазини й радо розкрилися. Я стукнув руків’ями по грудях. Відреагував ремінний зарядник, руків’я пістолетів всмоктали в себе свіжі обойми, клацнувши гладенькими магнітами. Обидві мої руки, в яких знову відчувалася важкість, рвучко простягнулися вперед, покрутилися вліво-вправо, шукаючи та прицілюючись.

Відтяті кабелі-вбивці зникли. Інші кинулися на мене крізь пісок і загинули, пошматовані, як овочі під кухарським ножем.

Я знову все розстріляв.

Зарядив.

Розстріляв.

Зарядив.

Розстріляв.

Зарядив.

Розстріляв.

Зарядив.

Розстріляв.

А тоді кілька разів ударив себе у груди, не чуючи, як клацають спорожнілі зарядні ремені. Кабелі довкола мене перетворилися на бахрому з обрубків, які мляво звивалися. Я викинув геть спорожнілі пістолети й висмикнув з розтрощеного пускового тримача якийсь шмат сталі. Заніс над головою й опустив. Розлетілася, здригнувшись, найближча купка обрубків: угору, вниз, шмаття, клапті, вгору, вниз.

Я підняв дрючок і побачив, як на мене дивиться голова Крукшенк.

Вона впала на пісок обличчям догори; широко розплющені очі прикривало довге сплутане волосся. Її рот був розкритий, наче вона хотіла щось сказати, а на її обличчі застиг вираз болю.

Дзижчання у вухах стихло.

Я опустив руки.

І дрючок.

Опустив погляд на відрізки кабелю, що кволо смикалися довкола мене.

Я раптом охолонув, прийшовши до тями, і біля мене опинився Цзян.

— Дай мені корозійну гранату, — попросив я, сам не впізнаючи власний голос.

«Наґіні» зависла на висоті трьох метрів над пляжем. У відчинених вантажних люках обабіч неї було встановлено кулемети з твердими боєприпасами. За ними сиділи Депре та Цзян, які здавалися блідими у відблисках від крихітних екранів дистанційних прицілів. Зарядити автоматичні системи досі було ніколи.

Вантажним відсік у них за спинами був завалений предметами, поспіхом урятованими з булькобудів. Зброєю, ємностями з їжею, одягом — усім, що можна було підхопити й бігом понести під захистом недремних кулеметів. На одному кінці вантажного відсіку лежав заявний буй «Мандрейк». Амелі Вонґсават потроху коригувала підйомну силу, що тримала «Наґіні» на місці, а його вигнутий корпус легенько перекочувався по металевій палубі. На наполягання Маттіаса Генда саме його першим забрали з бірюзової піщаної рівнини, що раптом стала небезпечною. Його бездумно послухалися.

Буй, швидше за все, був потрощений. Конічна оболонка була подряпана й розідрана вздовж. Моніторні панелі зірвалися з петель, а його нутрощі повивалювалися, як розідрані кінці кишок, як рештки…

Припини.

Залишилося дві години. В моїх очах спалахнули цифри.

Іветт Крукшенк і Оле Гансен були на борту. Система знаходження людських решток, яка мала вигляд гравіпідйомного робота, обережно політала туди-сюди над закривавленим піском, засмоктала все, що зуміла знайти, скуштувала знахідки й перевірила їхню ДНК, а тоді наповнила окремо дві з півдюжини елегантних спеціальних пакетів блакитного кольору, що виходили з трубок у її задній частині. Розділення та відкладення система виконувала зі звуками, що нагадували мені блювання. Коли пошуковий робот упорався, кожен пакет запечатали лазером на шийці й позначили штрих-кодом. Суджіяді з кам’яним обличчям переніс їх по одному до спеціального холодильника у віддаленому кінці вантажного відсіку і сховав. Обидва пакети мали такий вигляд, ніби там лежало щось абсолютно не схоже на людські тіла.

Жодну кортикальну пам’ять так і не знайшли. Амелі Вонґсават шукала відповідні сліди, але наразі всі вважали, що наноби поїдали всю неорганіку, аби породити наступне покоління. Зброю Гансена та Крукшенк теж ніхто не знайшов.

Я перестав вдивлятись у люк холодильника для трупів і пішов нагору.

На палубі для екіпажу, в задній каюті, лежав під оком мікроскопа Сунь Ліпін зразок нанобового кабеля, запечатаний у пермапластик. За нею стояли Суджіяді та Генд. Таня Вардані з незворушним обличчям притулилася до стіни в кутку, обхопивши себе руками. Я сів оддалік.

— Подивись, — Сунь озирнулася на мене й кашлянула. — Це те, про що ти казав.

— Тоді мені не треба дивитися.

— Ти маєш на увазі, що це — наноби? — недовірливо запитав Суджіяді.

— Не…

— Бляха, Суджіяді, брама ще навіть не відчинилася.

Я почув надрив у власному голосі.

Сунь знову вп’ялася поглядом в екран мікроскопа. Там вона, здавалося, знайшла собі якийсь прихисток.

— Це переплетена конфігурація, — сказала вона. — Але її елементи насправді не торкаються один одного. Вони, напевно, пов’язані виключно польовою динамікою. Це схоже на, не знаю, на дуже сильну електромагнітну м’язову систему на мозаїчному скелеті. Кожен наноб генерує частину поля, і саме це сполучає його з іншими. Постріл «Сонцеструма» просто проходить крізь нього. Він може випарувати кілька окремих нанобів просто на шляху променя, хоча вони, судячи з усього, насправді витримують дуже високі температури, та цього однаково недостатньо для порушення структури загалом, та й рано чи пізно на місце мертвих клітин переходять інші одиниці. Це все органіка.

Генд зацікавлено поглянув на мене.

— Ти це знав?

Я подивився на свої руки. Вони досі злегка тремтіли. Під шкірою моїх долонь неспокійно гнулися біопластини.

Я стримався зусиллям волі.

— Я це з’ясував під час перестрілки, — я поглянув на нього у відповідь. Краєм ока помітив, що Вардані теж на мене дивиться. — Вважайте це інтуїцією посланця. «Сонцеструми» нічого не дають, бо ми вже піддавали колонії дії високотемпературного плазмового вогню. Вони еволюціонували так, щоб узяти над ним гору, а тепер також мають імунітет від променевої зброї.

— А ультравібрація? — звернувся Суджіяді до Сунь.

Вона похитала головою.

— Я пропустила крізь нього випробувальний заряд, і нічого. Наноби всередині поля резонують, але він їм не шкодить. Ефект ще менший, ніж від променя «Сонцеструма».

— Діють лише тверді боєприпаси, — задумливо сказав Генд.

— Так, і це вже ненадовго, — я встав, готуючись піти. — Якщо дати їм трохи часу, вони й це подолають. І це, і корозійні гранати. Треба було залишити їх на потім.

— Ти куди, Ковачу?

— Бувши тобою, Генде, я попросив би Амелі підняти нас трохи вище. Дізнавшись, що не все, що їх убиває, живе на землі, вони, швидше за все, почнуть відрощувати собі довші руки.

Я вийшов, а ця порада потягнулася за мною шлейфом, наче одяг, скинутий по дорозі до ліжка та тривалого сну. Я, практично не розбираючи шляху, повернувся до вантажного відсіку, де, судячи з усього, вже було ввімкнено автоматичні прицільні системи кулеметів. Люк Депре стояв по інший бік люка від своєї зброї, курив одну з роздобутих Крукшенк сигар з Індиго-Сіті та визирав на пляж за три метри під нами. На віддаленому кінці палуби сидів по-турецьки перед холодильником для трупів Цзян Цзяньпін. Повітря було наелектризоване від спантеличеної тиші, якою особи чоловічої статі виражають скорботу.

Я навалився спиною на перегородку й міцно заплющив очі. У раптовій темряві за моїми повіками спалахнув зворотний відлік. Одна година п’ятдесят три хвилини. Час спливав.

У думках промайнула Крукшенк. Вона всміхалася, зосереджувалася на якомусь завданні, курила, билася в оргазмі, розривалася і злітала в небо…

Припини.

Я почув біля себе шурхіт одягу й підвів голову. Переді мною стояв Цзян.

— Ковачу, — він сів так, щоб бути на одному рівні зі мною, й почав знову. — Ковачу, мені шкода. Вона була чудовою воя…

У моїй правиці зблиснув інтерфейсний пістолет і вдарив його дулом по лобі. Він від шоку аж позадкував і сів.

— Стули писок, Цзяне, — я міцно стиснув вуста і вдихнув. — Скажеш, бляха, ще слово, і я розфарбую твоїми мізками Люка.

Я зачекав. Пістолет у моїй руці, який тримала за мене біопластина, здавалося, важив із десяток кілограмів. Врешті-решт Цзян зіп’явся на ноги й залишив мене самого.

Одна година п’ятдесят хвилин. Цифри запульсували у мене в голові.

Розділ двадцять дев'ятий

Коли залишилась одна година сімнадцять хвилин, Генд офіційно скликав збори. Це сталося буквально в останню мить, але, можливо, він хотів, щоб усі спершу висловили свої почуття неофіційно. З верхньої палуби долинали крики практично від самого мого відходу. В вантажному відсіку мені було чутно їхній тон, але самі слова я не міг розібрати без нейрохімії. Вони, здавалося, тривали довго.

Час від часу я чув, як хтось приходить до вантажного відсіку та йде з нього, але до мене ніхто не наближався, а мені не ставало ні сил, ні інтересу, щоб подивитися, хто там. Виглядало на те, що мене не уникала лише одна людина — Семетер.

Хіба я не казав тобі, що в мене тут є робота?

Я заплющив очі.

Де мій протипіхотний патрон, Вовче з Клину? Де твоя полум’яна лють тепер, коли вона тобі потрібна?

Я не…

Тепер ти шукаєш мене?

Я цею фігнею більше не займаюся.

Сміх, шурхотливий — наче то висипаються з ковша кортикальні пам’яті.

— Ковачу.

Я підвів голову. Це був Люк Депре.

— Гадаю, тобі варто піти нагору, — сказав він.

Гамір у нас над головами якось притих.

— Ми не будемо, — тихо промовив Генд, обводячи поглядом каюту, — повторюю, не будемо їхати звідси, не закріпивши по інший бік цієї брами заявний буй «Мандрейк». Прочитайте умови своїх контрактів. Там повсюди є дуже важливе формулювання: «кожна доступна можливість». Хоч що вам тепер накаже капітан Суджіяді, вас, якщо ми поїдемо, не вивчивши цих можливостей, буде страчено й повернуто на звалища душ. Я зрозуміло висловлююся?

— Ні, не зрозуміло, — гукнула Амелі Вонґсават з кабіни пілота крізь сполучний люк. — Тому що я тут бачу лише одну можливість: голіруч протягнути пляжем роздовбаний буй-мітку і спробувати перекинути його за браму, сподіваючись, що він досі працює. Мені це здається хіба що можливістю вбитися. Ці тварюки забирають у людини пам’ять.

— Ми можемо пошукати нанобів… — але Генда заглушили сердиті голоси. Він у розпачі здійняв руки над головою. Суджіяді різко виміг тиші й отримав її.

— Ми — вояки, — несподівано заговорив Цзян серед раптового затишшя. — Не призовники-кемпісти. Тут у нас немає шансів перемогти.

Він роззирнувся довкола, вочевидь, здивувавши самого себе не менше за інших.

— Ви, коли жертвували собою на Данайській рівнині, — промовив Генд, — знали, що не маєте шансів перемогти. Ви віддали життя. Саме це я й купую у вас тепер.

Цзян поглянув на нього з неприхованою зневагою.

— Я віддав життя за вояків, якими командував. Не за комерцію.

— О Дамбалла, — Генд закотив очі. — А через що, по-твоєму, точиться ця війна, салаго ти тупоголовий? Хто, по-твоєму, профінансував Данайську атаку? Задумайся над цим. Ти б’єшся за мене. За компанії та їхній граний маріонетковий уряд.

— Генде, — я покинув східний трап і вийшов на середину каюти. — Мені здається, що твоя техніка продажів сходить на пси. Чому б тобі не відмовитися від неї на якийсь час?

— Ковачу, я не…

— Сядь, — я відчув у цьому слові смак попелу, та в них, певно, було й дещо істотніше, бо він це зробив.

Присутні в очікуванні повернули обличчя до мене.

Тільки не це.

— Ми нікуди не їдемо, — сказав я. — Не можемо поїхати. Я хочу забратися звідси не менше за будь-кого з вас, але ми не можемо це зробити. Поки не розмістимо буй.

Я перечекав шквал заперечень, геть не бажаючи їх зацитькувати. Цим замість мене зайнявся Суджіяді. Опісля зацарювала напружена тиша.

Я повернувся до Генда.

— Чому б тобі не сказати їм, хто розмістив систему ЧОНВП? І скажи їм, чому.

Він мовчки поглянув на мене.

— Гаразд. Я їм скажу, — я оглянув усі обличчя, що стежили за нами, й відчув, як тиша від їхньої уваги твердне і щільнішає. Показав рукою на Генда. — Оцей наш спонсор має в Лендфоллі кількох ворогів серед своїх, які були б цілком раді, якби він не повернувся. Вони спробували про це подбати за допомогою нанобів. Поки що це не спрацювало, та в Лендфоллі про це не знають. Якщо ми полетимо звідси, там дізнаються, і я сумніваюся, що ми подолаємо першу половину кривої запуску, перш ніж по наші душі полетить якийсь гострий предмет. Так, Маттіасе?

Генд кивнув.

— А код Клину? — запитав Суджіяді. — Це нічого не значить?

За його реплікою здійнялася нова хвиля нерозбірливих запитань.

— Який код Кли…

— Це ідентифікатор вхідного зв’язку? Дякую за…

— Як так вийшло, що ми не…

— Стулили всі пельки! — на мій превеликий подив, вони так і зробили. — Командування Клину передало нам вхідний код для екстрених ситуацій. Вам про це не повідомляли, тому що, — я відчув, як на моїх устах струпом засихає усмішка, — вам не треба було про це знати. Ви були недостатньо важливими. Що ж, тепер ви про це знаєте, і це, гадаю, може видатися гарантією безпечного прольоту. Генде, не хочеш пояснити, що тут не сходиться?

Він ненадовго потувив погляд долі, а тоді підвів голову. У його очах неначе щось застигало.

— Командування Клину несе відповідальність перед Картелем, — пояснив він з лекторською розміреністю. — Розмістити наноби системи ЧОНВП було б неможливо без якогось схвалення з боку Картелю. Той, хто це зробив, отримає тими ж каналами авторизаційні коди, під якими працює Айзек Каррера. Швидше за все, нас підстрелить саме Клин.

Люк Депре ліниво ворухнувся, не полишаючи перегородки.

— Ти з Клину, Ковачу. Я не вірю, що вони підстрелять свого. Такого про них не розповідають.

Я позирнув на Суджіяді. Його обличчя напружилося.

— На жаль, — сказав я, — Суджіяді розшукують у зв’язку з убивством офіцера Клину. Я знаюся з ним, а отже, я — зрадник. Гендовим ворогам потрібно лише надати Каррері список учасників експедиції. Це повністю позбавить мене впливу.

— А ти не можеш удатися до блефу? Я гадав, що посланці цим славляться.

Я кивнув.

— Я можу спробувати. Але шанси невеликі, і до того ж є легший спосіб.

На це мені відповіли стишеним незгодним белькотінням.

Депре схилив голову.

— І який саме?

— У нас є лише одна можливість вибратися звідси — розмістити буй чи щось схоже на нього. Коли на зорельоті з’явиться прапор «Мандрейк», усе докорінно зміниться, і ми будемо в безпеці. Будь-які менш серйозні заходи можуть сприйняти як блеф; а ще, навіть якщо в нашу знахідку повірять, сюди після нашої загибелі можуть примчати Гендові дружбани й розмістити власний буй. Щоб виключити цей варіант, ми маємо передати підтвердження заяви.

Ця мить була така напружена, що аж здавалося, ніби повітря заколивалося, захиталося, як стілець, відштовхнутий на задні ніжки. Всі присутні дивилися на мене. Всі, курва, дивилися на мене.

Будь ласка, тільки не це.

— Брама відчиняється за годину. Ми підірвемо камінь довкола неї ультравіброю, пролетимо крізь браму й розмістимо чортів буй. А тоді поїдемо додому.

Напруження знову вибухнуло. Я вирішив перечекати шквал голосів, уже знаючи, що ця хвиля затихне сама собою. Вони оговтаються. Вони оговтаються, бо зрозуміють те, що вже знаємо ми з Гендом. Вони зрозуміють, що це — єдина лазівка, єдиний шлях назад для нас усіх. А тих, хто так не вважає…

Я відчув, як мене пройняв схожий на гарчання дрож вовчих генів.

Тих, хто так не вважає, я застрелю.

Як виявилося, Сунь надзвичайно вправно давала собі раду з важкою артилерією як на людину, що спеціалізується на машинних системах і дестабілізації електроніки. Вона випробувала ультравібраційну батарею на кількох цілях у різних місцях круч, а тоді попросила Амелі Вонґсават підвести «Наґіні» до входу до печери, так, щоб лишалося менше п’ятдесяти метрів. Увімкнувши передні екрани повторного входу, щоб захиститися від уламків, Амелі відкрила вогонь по впалій скелі.

Звуки пострілів нагадували дряпання кінцями дротів по м’якому пластику, чавкання жуків «осінній вогонь» бела-травою під час відпливу; зі схожим звуком Таня Вардані знімала хребцеву кістку з кортикальної пам’яті Дена Чжао в лендфолльському секс-готелі. Вони були всім цим щебетом, цвіріньканням, вищанням, перемішаним і посиленим до страхітливих масштабів.

З таким звуком міг би розколотися світ.

Я стежив за цим з екрана у вантажному відсіку в товаристві двох пістолетів і холодильника для трупів. У кабіні пілота однак не було місця для глядачів, а сидіти в каюті для екіпажу разом з рештою живих мені не хотілося. Я сидів на палубі й відсторонено дивився на зображення, де каміння з шокуючою яскравістю змінювало колір, тріскаючись і розлітаючись під тиском, якого зазнають тектонічні плити; а тоді стрімко летіли донизу їхні уламки, які обернулися на щільні хмари пилу, не встигнувши втекти від ультравібраційних променів, що повсюди їх торкалися. Зворотний потік викликав у мене неясний дискомфорт у животі. Постріли Сунь були низькоінтенсивні, а захисна оболонка збройної капсули почасти оберігала «Наґіні» від дії ультравібраційної ударної хвилі. Але всередину крізь два відчинених люки однак вдиралися пронизливий крик променя та стрекотливий вереск замученого каміння, що вкручувалися мені у вуха, наче хірургічні інструменти.

Я знов і знов бачив загибель Крукшенк.

Двадцять три хвилини.

Ультравібрація затихла.

Зі спустошення та хмар пилу, наче дерево з хуртовини, вийшла брама. Вардані вже казала, що брамі не нашкодить жоден відомий їй вид зброї, та Сунь усе одно запрограмувала системи озброєння «Наґіні» так, щоб вони припинили вогонь, щойно отримають зображення. Тепер, коли пилові хмари почали розсіюватися, я бачив сплутані залишки обладнання археологістки, розідрані й розкидані в останні секунди ультравібраційного вибуху. Артефакт, що височів над уламками, відзначався просто неймовірною щільною цілісністю.

По моїй спині пробіг ледь помітний захоплений дрож: я раптом згадав, на що дивлюся. Пригадалися слова Суджіяді.

Нам тут не місце. Ми не готові.

Я махнув на це рукою.

— Ковачу, — судячи з голосу Амелі Вонґсават, який залунав з індукційної гарнітури, від зустрічі з древньою цивілізацією занервував не лише я.

— Я тут.

— Я задраюю палубні люки. Обережно.

Кулеметні станки плавно повернулися в корпус палуби, а люки опустилися, перекривши світло. За мить непевно спалахнуло холодне внутрішнє освітлення.

— Щось рухається, — застерегла Сунь. Вона скористалася загальним каналом, і я почув, як решта команди різко охнула.

«Наґіні» смикнулася: Вонґсават підняла її ще на кілька метрів. Я сперся на перегородку й мимохіть поглянув на палубу під ногами.

— Ні, воно не під нами, — Сунь неначе стежила за мною. — Воно, здається, тягнеться до брами.

— Блін, Генде. Скільки його там? — запитав Депре.

Я майже побачив, як знизав плечима менеджер з «Мандрейк».

— Мені не відомо про жодні обмеження потенціалу зростання системи ЧОНВП. Судячи з того, що я знаю, вона могла розростися під усім пляжем.

— На мою думку, це малоймовірно, — зауважила Сунь зі спокоєм лаборанта посеред експерименту. — Дистанційне зондування неодмінно знайшло б такий великий об’єкт. А ще вона не поглинула інших роботів-вартових, яких поглинула б, якби розросталася вшир. Я підозрюю, що вона пробила наш периметр, а тоді проникла лінійно…

— Дивіться, — сказав Цзян. — Вона там.

На екрані в себе над головою я побачив, як із засипаної камінцями землі довкола брами виходять руки системи. Можливо, вона вже спробувала підкопатися під фундамент і не зуміла. Опинившись щонайменше за два метри від найближчого краю постаменту, кабелі атакували.

— Поїхали, бляха-муха, — сказав Шнайдер.

— Ні, зачекайте, — це заговорила Вардані; в її м’якому голосі вчувалася гордість. — Зачекайте й подивіться.

Кабелям, здавалося, було важко вчепитися в матеріал, з якого була зроблена брама. Вони вдарили по ньому, а тоді зісковзнули, як намащені. Цей процес на моїх очах повторився з півдюжини разів, а тоді я охнув: з піску вирвалася ще одна, довша рука, здійнялася на метрів п’ять угору та обкрутилася довкола шпилю ближче до основи. Вийшовши під «Наґіні», ця кінцівка цілком могла б висмикнути нас із неба.

Новий кабель зігнувся й натягнувся.

А тоді розпався.

Спершу я подумав, що це Сунь знехтувала моїми вказівками та знову відкрила ультравібраційний вогонь. Тоді я все згадав. Наноби мали імунітет до віброзброї.

Інші кабелі теж зникли.

— Сунь! Що це за хрінь?

— Я намагаюся встановити саме це, — зв’язки Сунь з машинами вже почали впливати на її манеру висловлюватися.

— Вона його вимкнула, — просто сказала Вардані.

— Що вимкнула? — запитав Депре.

А тепер у голосі археологістки мені вчувалась усмішка.

— Наноби існують в електромагнітній оболонці. Саме вона їх пов’язує. Брама щойно вимкнула поле.

— Сунь!

— Пані Вардані, судячи з усього, має рацію. Я не можу виявити жодної електромагнітної активності поблизу артефакту. І жодного руху теж.

В індукційній гарнітурі ледь чутно зашипіли завади: всі потроху усвідомлювали підтвердження. А тоді пролунав задумливий голос Депре.

— І ми маємо пролетіти крізь цю штуку?

Зважаючи на те, що відбулося до цього, і те, що мало статися по той бік, момент відкриття брами минув надзвичайно спокійно. За дві з половиною хвилини до відкриття потроху стало видно плинні плями ультрафіолету, що їх ми бачили крізь філігранний екран Вардані, у вигляді плавних пурпурових ліній, що здіймалися й падали вздовж зовнішніх граней шпиля. У денному світлі це видовище вражало не більше, ніж посадковий маяк на світанку.

За вісімнадцять секунд щось неначе сталося в утоплених складках — там неначе хтось затрусив крилами.

За дев’ять секунд на вершині шпиля з’явилася щільна чорна крапка. Вона блищала, як краплинка високосортного мастила, і, здавалося, крутилася довкола власної осі.

Вісім секунд по тому вона з неспішною плавністю поширилася до основи шпиля, а тоді ще далі. Постамент зник, а за ним і пісок десь на метр углиб.

Усередині темної кулі мерехтіли зорі.