Зламані янголи

Розділ перший

Вперше з Яном Шнайдером я зустрівся в орбітальному шпиталі Протекторату на висоті трьохсот кілометрів, над пошарпаними хмарами Санкції-IV, коли мучився страшним болем. Формально в системі Санкція взагалі не мало бути контингенту Протекторату: останні представники планетарного уряду невтомно репетували зі своїх бункерів, що це — справа внутрішня, а місцеві корпоративні гравці мовчки погодилися тимчасово підписатися під цими словами.

Відповідно, судна Протекторату, що валандалися системою, відколи Джошуа Кемп підняв свій революційний стяг у Індиго-Сіті, змінили свої розпізнавальні коди, а фактично їх викупили на умовах довгострокової оренди різні задіяні в цьому корпорації, які тоді передали їх в оренду воюючому уряду як частину неоподатковуваного фонду місцевого розвитку. Ті ж, яких не збили з неба старенькі Кемпові бомби-мародери, що виявилися несподівано ефективними, перепродадуть Протекторату до завершення терміну оренди, знову списавши будь-які чисті втрати на податки. І в усіх, куди не глянь, чисті руки. Тим часом усіх представників керівного складу, травмованих у боях із Кемповими силами, відвезли шатлами від гріха подалі; саме про це я передусім і думав, обираючи для себе сторону конфлікту. Ця війна, поза сумнівом, була брудна.

Шатл вивантажив нас просто на ангарну палубу шпиталю, з відверто безцеремонним поспіхом викинувши десятки капсульних нош за допомогою пристрою, чимось подібного до величезної стрічки з набоями. Коли ми з гуркотом і клацанням вибралися на крило і спустилися на палубу, я ще чув, як стихає пронизливий вереск моторів корабля; а коли мою капсулу відкрили, повітря в ангарі обпалило мені легені холодом нещодавно звільненого твердого космосу. Все враз укрилося шаром крижинок, і моє обличчя теж.

— Ти! — голос був жіночий, грубий від стресу. — Тобі боляче?

Покліпавши, я прибрав з очей кригу, поглянув на свій залитий кров’ю бойовий однострій і прохрипів:

— А вгадайте.

— Санітаре! Введіть йому ендорфіни та загальний противірусний засіб.

Вона знову схилилася наді мною, і я одночасно відчув дотик до своєї голови пальців у рукавичці та холодний укол безголкового шприца в шию. Біль різко ослабнув.

— Ви з Івенфоллського фронту?

— Ні, — видушив із себе я. — Атакував Північний рубіж. А що сталося під Івенфоллом?

— Якийсь сраний кнопкоголовий з терміналу щойно повідомив про тактичний ядерний удар, — у голосі лікарки відчувався стриманий холодний гнів. Її руки обмацували моє тіло згори вниз, оцінюючи ушкодження. — Отже, радіаційної травми немає. А що з хімічними речовинами?

Я ледь помітно схилив голову набік, до лацкана.

— Експозиметр. Має показати. Там.

— Він зник, — огризнулася вона. — Як і більша частина плеча.

— Ой, — я здобувся на кілька слів. — Здається, я чистий. А ви хіба не можете провести клітинне дослідження?

— Ні, тут — ні. Сканери клітинного рівня вбудовані в палуби-палати. От як зуміємо звільнити там місце для вас усіх, тоді, може, й візьмемося за це.

Руки мене облишили.

— Де ваш штрих-код?

— На лівій скроні.

Хтось витер кров у відповідній зоні, і я відчув, як по моєму обличчю проводять лазерним сканером. Схвально защебетав якийсь апарат, і мене лишили самого. Обробленого.

Якийсь час я просто лежав, радо дозволивши заряду ендорфінів з люб’язним поспіхом дворецького, що бере в когось капелюх і пальто, звільнити мене як від болю, так і від тями. Промелькнула думка, чи можна буде врятувати тіло, яке я носив, а чи мене доведеться перечохлити. Я знав, що Клин Каррери тримає кілька невеликих банків клонів для своїх так званих незамінних бійців, а я як один із усього п’ятьох колишніх посланців, що воювали за Карреру, просто не міг не належати до цього елітного кола. На жаль, незамінність — це двогострий меч. З одного боку, вона надає право на елітне медичне обслуговування, включно з повною заміною тіла. Та є й мінус: єдина мета цього обслуговування — кинути бійця назад у пекло, щойно з’явиться така можливість. У планктонного рядового, чиє тіло дістало непоправні ушкодження, просто витягнули б кортикальну пам’ять із затишної схованки на вершині хребетного стовпа, а тоді засунули б її в банку для зберігання, де вона б, мабуть, лишилася до остаточного закінчення війни. Не найкращий вихід, та й, хоч і вважалося, що Клин дбає про своїх, реальної гарантії перечохлення не було, але часом у крикливому хаосі останніх кількох місяців цей крок у забуття на зберіганні видавався мені майже безмежно приємним.

— Полковнику. Агов, полковнику.

Я не знав напевне, в чому річ: чи то мені не дає заснути обробка посланця, чи то мене повернув до тями настирливий голос неподалік. Я мляво повернув голову, щоб побачити, хто говорить.

Виглядало на те, що ми досі в ангарі. На ношах біля мене лежав мускулистий на вигляд молодик із пишним жорстким чорним волоссям; у його рисах відчувався проникливий розум, який не міг приховати навіть ошелешений від дози ендорфінів вираз обличчя. Він був одягнений у такий самий бойовий однострій Клину, як і я, але одяг сидів на ньому не дуже добре, і здавалося, ніби отвори в однострої не збігаються з отворами в ньому самому. На лівій скроні, там, де мав бути штрих-код, був вдалий бластерний опік.

— Ти це мені?

— Так, сер, — він підвівся і сперся на лікоть. Йому, певно, дали набагато меншу дозу, ніж мені. — А ми таки реально погнали там Кемпа, еге ж?

— Цікаве бачення, — мій мозок ненадовго заполонив потік яскравих спогадів про те, як 391 взвод ріжуть довкола мене на шматки. — А куди він, по-твоєму, побіжить? Ну, зважаючи на те, що це — його планета.

— Гм, я думав…

— Я б тобі цього не радив, бійцю. Ти що, не читав умов вступу на службу? А тепер стули пельку й побережи дихання. Воно тобі знадобиться.

— Гм, так, сер.

Він трохи вирячив очі, а судячи з того, що я почув, як на навколишніх ношах повертаються голови, не він один здивувався, почувши, як офіцер Клину Каррери так говорить. Бойові дії на Санкції-IV, як і більшість війн, викликали певні серйозні почуття.

— І ще одне.

— Так, полковнику.

— Це лейтенантська форма. А звання полковника в командуванні Клину немає. Постарайся це запам’ятати.

Тоді з якоїсь понівеченої частини мого тіла ринула величезна хвиля болю, прослизнула повз руки ендорфінових викидайл, які стояли біля дверей мого мозку, й почала істерично верещати свій звіт про ушкодження, звертаючись до всіх охочих послухати. Усмішка, яку я закріпив на обличчі, розтанула, як, напевно, розтанув міський ландшафт у Івенфоллі, і мені різко захотілося кричати, не зважаючи ні на що.

Коли я прокинувся, десь просто піді мною похлюпувала вода, а обличчя й руки мені зігрівало лагідне сонячне світло. Хтось, швидше за все, зняв з мене розідрані шрапнеллю рештки кітеля, залишивши мене в самій майці Клину. Я поворушив однією рукою і злегка торкнувся кінчиками пальців гладеньких від віку дерев’яних дощок, теж теплих. Сонячне світло танцювало на внутрішній поверхні моїх повік.

Болю не було.

Я сів, почуваючись так добре, як не почувався вже кілька місяців. Мене розклали на маленькому простенькому причалі, який вдавався метрів на дванадцять чи то у фіорд, чи то у вузьку затоку. Вода обабіч була оточена низькими, заокругленими горами, а вгорі безтурботно сновигали пухнасті білі хмаринки. Далі в затоці вистромила з води голови сімейка тюленів і похмуро мене оглянула.

Моїм тілом залишався той афрокарибський бойовий чохол, в якому я був під час атаки на Північному рубежі, неушкоджений і непошрамований.

Отже…

За мною зашкрябали по дошках чиїсь кроки. Я різко повернув голову, рефлекторно піднявши руки в якійсь подобі захисної пози. Значно пізніше за рефлекс прийшла підбадьорлива думка про те, що коли б до мене хтось підійшов так близько в реальному світі, мій чохол неодмінно б зреагував.

— Такеші Ковач, — промовила жінка у формі, що стояла наді мною, правильно вимовивши м’яке слов’янське «ч» в кінці прізвища. — Ласкаво просимо до відновлювального стеку.

— Чудово, — я звівся на ноги, не взявшись за простягнуту руку. — Я досі на борту шпиталю?

Жінка хитнула головою та прибрала з худорлявого обличчя довге, непокірне мідне волосся.

— Ваш чохол досі перебуває на інтенсивній терапії, але вашу поточну свідомість відвантажено в цифровому форматі у Перше сховище Клину доти, доки ви не будете готові до фізичного відродження.

Я роззирнувся довкола і знову звів обличчя до сонця. На Північному рубежі дуже багато дощів.

— А де Перше сховище Клину? Чи це — таємна інформація?

— Боюся, що так.

— І як я здогадався?

— Завдяки роботі з Протекторатом ви, безсумнівно, познайомилися з…

— Забийте. Це було риторичне запитання.

Я вже непогано уявляв собі, де розташований віртуальний формат. Зазвичай в умовах планетарної війни кілька станцій-сховків із низьким альбедо запускають кудись далеко божевільними еліптичними орбітами, а тоді сподіваються, що вони не опиняться на шляху жодного місцевого військового транспорту. Ймовірність того, що вас так ніхто й не знайде, висока. Як часто пишуть у підручниках, космос великий.

— На якій швидкості ви все це відтворюєте?

— Еквівалентно реальному часу, — хутко відповіла жінка. — Втім, якщо ви бажаєте, я можу прискорити.

Думка про розтягування мого видужування тут, без сумніву, нетривалого, хоч триста разів була спокусливою, та, якщо мене найближчим часом у реальному часі потягнуть назад у бій, мабуть, краще не втрачати спритності. До того ж я не був певен, що командування Клину дозволить мені надто сильно щось розтягувати. Пара місяців відлюдницького байдикування серед такої природної краси неодмінно мала згубно вплинути на інтерес до безладної різанини.

— Ось ваше житло, — сказала жінка, показуючи рукою. — Якщо бажаєте, попросіть про зміни.

Простеживши за її рукою, я дійшов поглядом до кінця довгого галькового пляжу, де стояла двоповерхова споруда зі скла і дерева під схожими на крила мартина кроквами.

— Наче незле, — в мені заворушилися непевні паростки сексуального інтересу. — Ви маєте бути моїм міжособистісним ідеалом?

Жінка знову хитнула головою.

— Я — внутрішньоформатний службовий конструкт для огляду систем Першого Клину, а моя зовнішність скопійована з підполковника Лусії Матаран з Головного командування Протекторату.

— З таким волоссям? Ви жартуєте.

— Я маю свободу рішень у певних сферах. Ви бажаєте, щоб я згенерувала для вас міжособистісний ідеал?

Це, як і пропозиція перейти на високошвидкісний формат, спокушало. Але після шести тижнів у товаристві крикливих, категоричних командос Клину мені понад усе хотілося побути на самоті.

— Я над цим подумаю. Щось іще?

— Вам надійшов запис інструктажу від Айзека Каррери. Бажаєте зберегти його в будинку?

— Ні. Відтворіть його тут. Якщо мені знадобиться щось іще, я вас викличу.

— Як хочете.

Жінка-конструкт схилила голову й різко зникла. На її місці матеріалізувалася чоловіча постать у чорному парадному однострої Клину. Коротко підстрижене чорне волосся з сивиною, зморшкувате аристократичне обличчя, чиї темні очі й обвітрені риси чомусь водночас виражали суворість і розуміння, а під формою — тіло офіцера, який не покинув поля бою через високе звання. Айзек Каррера, відзначений нагородами колишній капітан вакуумних сил, а згодом — засновник найгрізнішого найманого війська у Протектораті. Зразковий боєць, командир і тактик. Часом, коли іншого вибору не залишалося, компетентний політик.

— Здрастуйте, лейтенанте Ковач. Вибачте, що це — лише запис, але після Івенфоллу ми опинилися в кепському становищі, і часу на встановлення зв’язку не було. Згідно з медичним висновком, ваш чохол можна полагодити приблизно за десять днів, тож ми в цьому випадку не будемо звертатися до банку клонів. Я хочу, щоб ви повернулися на Північний рубіж якомога швидше, але, правду кажучи, ми були змушені тимчасово припинити там бойові дії, і без вас зможуть обійтися пару тижнів. До цього запису додається оперативне зведення з інформацією про втрати, понесені в ході останньої атаки. Я був би радий, якби ви проглянули його у віртуалі, скористалися своєю знаменитою інтуїцією посланця. Бог свідок, ми там потребуємо свіжих ідей. Загалом, здобувши території Рубежу, ми досягнемо однієї з дев’яти основних цілей, необхідних для того, щоб цей конфлікт…

Я вже заворушився — пішов уздовж причалу, а тоді піднявся положистим берегом до найближчих пагорбів. Небо далі було затягнуте кудлатими хмарами, але недостатньо темне, щоб у надмор’ї почалася буря. Виглядало на те, що коли я видеруся досить високо, мені відкриється чудовий вид на всю затоку.

За мною стих на вітрі Каррерин голос: я залишив проекцію на причалі, де вона зверталася до порожнечі та ще, може, до тюленів — якщо, звісно, припустити, що в них не було кращих занять, ніж її слухати.

Розділ другий

Врешті-решт мене протримали у спокої менше тижня.

Я мало що пропустив. Піді мною вирували й розривалися на поверхні північної півкулі Санкції-IV хмари, обливаючи дощем чоловіків і жінок, які вбивали одне одного внизу. Жінка-конструкт регулярно заходила до будинку й розповідала мені в подробицях найцікавіші новини. Союзники Кемпа з-за меж планети марно намагалися прорвати блокаду Протекторату, поплатившись парочкою міжпланетних транспортних засобів. Невідомо звідки прорвався рій розумніших, ніж зазвичай, бомб-мародерів і випарував дредноут Протекторату. Урядові сили у тропіках утримували свої позиції, тим часом як на північному сході Клин та інші наймані формування відступали перед елітною президентською гвардією Кемпа. Продовжував тліти Івенфолл.

Як я вже казав, я мало що пропустив.

Прокинувшись у камері перечохлення, я весь, з голови до п’ят, сяяв благополуччям. Здебільшого річ була у хімії: у військових шпиталях чохли, що видужували, безпосередньо перед завантаженням накачували чимось кайфовим. Це в них як вечірка на честь повернення додому, і від них людина почувається так, ніби може виграти цю грану війну самотужки, якщо її тільки напустити на поганих хлопців. Ефект, безперечно, корисний. Але в мені поряд із цим патріотичним коктейлем також плавало просте задоволення від власної тілесної цілісності та наявності повного набору робочих кінцівок і органів.

Ну, поки я не поговорив з лікаркою.

— Ми витягнули вас передчасно, — заявила вона мені; гнів, який вона демонструвала на палубі для шатлів, виражався в її голосі вже трохи слабше. — За наказом командування Клину. Вочевидь, вам ніколи повністю видужувати від ран.

— Я почуваюся чудово.

— Ще б пак. Ви по вуха накачані ендорфінами. Спустившись, ви дізнаєтеся, що ваше ліве плече функціонує лише на дві третини. А, ще у вас досі не відновилися легені. Рубці від «Ґерлену-20».

Я кліпнув.

— Я не знав, що вони розприскують цю штуку.

— Ні. І ніхто, вочевидь, не знав. Як мені сказали, це була блискуча прихована атака, — вона спробувала скривитись, але здалася. Втомилася, надто втомилася. — Ми вичистили більшу частину, обробили найочевидніші райони біологічним забезпеченням для відновлення тканин та розправилися зі вторинними інфекціями. Якби вам дали кілька місяців відпочинку, ви б, мабуть, видужали цілком. Утім, за цих обставин… — вона знизала плечима. — Постарайтеся не курити. Позаймайтеся легкими фізичними вправами. Ох, ну його нахрін.

Я спробував легкі фізичні вправи. Походив по осьовій палубі шпиталю. Втягував повітря в обпалені легені. Розім’яв плече. На палубі ніде було яблуку впасти від травмованих чоловіків і жінок, які займались аналогічними справами, стоячи по п’ятеро в ряд. Деяких із них я знав.

— Агов, лейтенанте!

Тоні Ломанако. Більша частина його обличчя перетворилася на маску з роздертої плоті, обтиканої зеленими мітками в тих місцях, де було вбудовано біозабезпечення стрімкого повторного росту. Він досі широко всміхався — тільки надто вже багато зубів було видно зліва і видно їх було надто добре.

— Ви вибралися, лейтенанте! Молодчага!

Він розвернувся в натовпі.

— Чуєш, Едді? Кхуок? Лейтенант вижив.

Кхуок Юень Ї: в неї обидві очниці були під зав’язку набиті яскраво-помаранчевим тканинно-інкубаторним желе. Поки що її забезпечувала відеоскануванням припаяна до черепа зовнішня мікрокамера. Руки в неї відростали на скелетному карбонадному волокні. Нова тканина здавалася вологою й голою.

— Лейтенанте. Ми думали…

— Лейтенанте Ковач!

Едді Мунгарто, закріплений у мобільному костюмі, поки біозабезпечення заново вирощувало йому праву руку та обидві ноги з пошарпаних клаптів, які лишилися після розумної шрапнелі.

— Радий вас бачити, лейтенанте! Бачите, ми всі видужуємо. За пару місяців 391 взвод повернеться, щоб надерти дупу кепмістам, не турбуйтеся.

Наразі Клинові Каррери постачає чохли компанія «Хумало Байосістемз». Сучасна бойова біотехніка «Хумало» має певні чарівні персональні доповнення, серед яких особливо виділяється система блокування серотоніну, що покращує здатність до бездумного насильства, та крихітні уривки вовчих генів, які підвищують швидкість і жорстокість, а також посилюють схильність до вірності рідній зграї, болючу, як бажання заплакати. Дивлячись на понівечених бійців взводу, які вижили, довкола себе, я відчув, як у мене заболіло горло.

— Ми їх покоцали, еге ж? — сказав Мунгарто, змахнувши єдиною своєю вцілілою кінцівкою, наче плавцем. — Бачив учора військові новини.

Мікрокамера Кхуок крутнулася, ледь чутно зашумівши гідравлікою.

— Візьмете новий 391-й, сер?

— Я не…

— Чуєш, Накі? Ти де, чуваче? Це лейтенант.

Після цього я став уникати осьової палуби.

Шнайдер знайшов мене наступного дня, коли я сидів у палаті для офіцерів, які видужують, курив цигарку й дивився в ілюмінатор. Дурість, але, як сказала лікарка, ну його нахрін. Дбати про себе не надто важливо, якщо плоть з ваших кісток щомиті загрожує зірвати летюча сталь чи можуть безнадійно роз’їсти хімічні опади.

— А, лейтенант Ковач.

Я впізнав його не одразу. Коли люди обтяжені фізичними ушкодженнями, їхні обличчя геть інакші на вигляд, та й ми обидва були залиті кров’ю. Я подивився на нього з-за цигарки, похмуро думаючи, чи це, бува, не прийшла мене привітати з добре проведеним боєм ще одна людина, яку через мене підстрелили. А тоді в моїй голові щось спрацювало, зреагувавши на щось у його поведінці, і я згадав вантажну платформу. Трохи здивувавшись, що він і досі на борту, і ще сильніше здивувавшись, що йому вдалося сюди пролізти, я жестом попросив його сісти.

— Дякую. Я, гм, Ян Шнайдер, — він простягнув руку, я у відповідь кивнув, а тоді він узяв зі столу одну з моїх цигарок. — Я дуже радий, що ви не, гм… не…

— Забудьте. Так, це було.

— Травми, гм, травми, можуть впливати на розум, на пам’ять, — я нетерпляче завовтузився. — Я через них заплутався у званнях і взагалі, гм…

— Послухайте, Шнайдере, мені насправді байдуже, — я втягнув у легені недоречно багато диму й закашлявся. — Я хочу лиш одного: прожити на цій війні досить довго, щоби зрозуміти, як із неї втекти. Отже, якщо ви ще раз це скажете, я вас застрелю, та поза тим можете, блін, робити що заманеться. Ясно?

Він кивнув і трохи згорбився. Його збентеження ослабло так, що він лише стримано покусував ніготь великого пальця, стежачи за мною, наче гриф. Коли я замовк, він витягнув палець із рота, широко всміхнувся, а тоді замінив палець цигаркою. Майже безтурботно пихнув димом на ілюмінатор і планету в ньому.

— Ось, — сказав він.

— Що — ось?

Шнайдер змовницьки роззирнувся довкола, але всі інші нечисленні мешканці палати зібралися на іншому кінці каюти й дивилися латімерське голопорно. Він знову широко всміхнувся й нахилився ближче.

— Ось цього я й шукав. Людину зі здоровим глуздом. Лейтенанте Ковач, я хотів би зробити вам пропозицію. Завдяки їй ви виберетеся з цієї війни, не просто живим, а ще й багатим, таким багатим, що ви й уявити собі не можете.

— Я можу уявити чимало, Шнайдере.

Він знизав плечима.

— Байдуже. Тоді — з купою грошей. Вам цікаво?

Я замислився над цим, намагаючись зрозуміти, що за цим ховається.

— Якщо для цього потрібно перейти на інший бік, то ні. Я нічого не маю проти Джошуа Кемпа особисто, але вважаю, що він програє, і…

— Політика, — Шнайдер зневажливо змахнув рукою. — Це не має жодного стосунку до політики. І до війни теж не має — війна тут є хіба що однією з обставин. Я говорю про дещо серйозне. Продукт. Те, за що будь-яка компанія заплатила б до десяти відсотків своїх річних прибутків.

Я дуже сильно сумнівався, що на такій провінційній планеті, як Санкція-IV, може бути щось подібне, а ще більше сумнівався, що до цього має вільний доступ така людина, як Шнайдер. Втім, він же пробрався обманом на борт судна, що фактично є воєнним кораблем Протекторату, і здобув медичне обслуговування, якого марно прагнули (за провладною оцінкою) півмільйона людей на поверхні планети. Можливо, в нього щось є, а просто зараз моєї уваги було варте все, що може допомогти мені втекти з цієї грязьової кульки, поки вона не розірвалася.

Я кивнув і загасив цигарку.

— Гаразд.

— Ви в ділі?

— Я слухаю, — м’яко відповів я. — В ділі я чи ні, залежить від того, що я почую.

Шнайдер втягнув щоки.

— Лейтенанте, я сумніваюся, що ми можемо продовжувати на таких засадах. Мені потрібно…

— Вам потрібен я. Це очевидно, бо інакше ми б зараз не розмовляли. А тепер, може, продовжимо на таких засадах — чи мені викликати охорону Клину й дозволити їй вибити це з вас?

Запала напружена тиша, в яку, наче кров, протікала Шнайдерова усмішка.

— Що ж, — нарешті промовив він. — Я розумію, що неправильно вас оцінив. Документація не розповідає про цей, гм, аспект вашої особистості.

— Жодна документація про мене, до якої ви змогли одержати доступ, не розкаже вам і половини всієї правди. Щоб ви знали, Шнайдере, моїм останнім офіційним військовим призначенням був Корпус Посланців.

Я постежив за тим, як він засвоює цю новину, перевіряючи, чи не злякається. Посланці мають майже легендарний статус у всьому Протектораті, і славляться вони аж ніяк не милосердною вдачею. Те, ким я був раніше, не було таємницею на Санкції-IV, та я, як правило, згадував про це лише за наглої потреби. Така репутація в найкращому випадку призводила до того, що, щоразу, коли я заходив до їдальні, всі нервово замовкали, а в найгіршому — до божевільних викликів від молоді в перших чохлах, в яких нейрохімії та пересаджених м’язів було більше, ніж розуму. Після третьої смерті (з можливістю видобутку пам’яті) Каррера викликав мене на килим. Загалом командири підрозділів не схвалюють убивств у лавах вояків. Такий ентузіазм треба приберігати для ворога. Було домовлено, що всі згадки про моє минуле в ролі посланця буде заховано у глибині ядра пам’яті Клину, а в поверхневій документації я буду записаний як професійний найманець із піхоти Протекторату. Цей шлях був досить поширений.

Але якщо те, що я колись був Посланцем, і лякало Шнайдера, то виду він не показав. Він знову згорбився, нахилившись уперед, а його проникливе обличчя напружилося в задумі.

— То ви з «пешок»? Коли служили?

— Давненько. А що?

— Під Інненіном були?

Він посвітив на мене вістрям цигарки. На мить здалося, ніби я туди падаю. Червоне світло розпливалось у візерунки лазерного вогню, витравлюючи зруйновані стіни та багно під ногами, тим часом як Джиммі де Сото, вириваючись із моєї хватки, з криком помирав від ран, а інненінський плацдарм довкола нас розпадався.

Я ненадовго заплющив очі.

— Так, я був під Інненіном. Ви хочете розповісти мені про ту штуку з корпоративним багатством чи ні?

Шнайдер мало не помирав від бажання комусь про це розповісти. Пригостившись іще однією моєю цигаркою, він відкинувся на спинку стільця.

— Ви знали, що на узбережжі Північного рубежу, за Заубервіллем, є кілька найстаріших марсіянських поселень, відомих людській археології?

Ну, що ж… Я зітхнув і перевів погляд з його знову на Санкцію-IV в ілюмінаторі. Я мав очікувати чогось такого, але чомусь розчарувався в Яні Шнайдері. Я гадав, що за кілька коротких хвилин нашого знайомства знайшов жорсткий стрижень, начебто занадто щільно обмотаний дротом для такої єресі про втрачену цивілізацію та заховані техноскарби.

Ми натрапили на мавзолей марсіанської цивілізації майже п’ятсот років тому, а люди досі не второпали, що здебільшого ті артефакти, які залишили повсюди наші вимерлі сусіди по планеті, або недоступні, або розтрощені. (Або, цілком, можливо, і те, й інше, але звідки нам знати?) Чи не єдиною по-справжньому корисною річчю, яку нам вдалося здобути, є астрогаційні мапи: зрозумівши сяк-так їхню систему умовних позначень, ми змогли відправити власні кораблі-колонїї до однозначно терестроїдних планет.

Цей успіх, а також розсіяні руїни та артефакти, що їх ми знайшли на планетах, про які нам розповіли мапи, породили низку дуже різних теорій, ідей і сектантських вірувань. Я ознайомився з більшістю з них, ганяючи туди-сюди на шатлі по всьому Протекторату. Подекуди трапляється божевільна параноя, що стверджує, ніби все це — ширма, створена ООН, аби приховати те, що астрогаційні мапи насправді надали мандрівники в часі, прибульці з нашого ж майбутнього. Ще є чітко сформульоване релігійне вірування, згідно з яким ми — загублені нащадки марсіян, які досягнуть возз’єднання з духами предків, здобувши достатнє кармінне просвітлення. Кілька науковців роздумують над не позбавленими перспектив теоріями про те, що Марс насправді був лише віддаленим аванпостом, відрізаною від материнської культури колонією, а центр цивілізації й досі десь є. Особисто мені найбільше подобається теорія, за якою марсіяни перебралися на Землю та стали дельфінами, щоби скинути з себе кайдани технологічної цивілізації.

Зрештою все зводиться до одного: вони зникли, а ми просто збираємо уламки.

Шнайдер усміхнувся на весь рот.

— Гадаєте, я притрушений, так? Живу сюжетом дитячої голограми?

— Щось таке.

— Так, тоді просто вислухайте мене, — він курив короткими швидкими затяжками, потроху випускаючи з рота дим під час мовлення. — Розумієте, всі вважають, ніби марсіяни були такі, як ми, але не фізично. Тобто ми вважаємо, ніби їхня цивілізація мала такі самі культурні засади, як наша.

Культурні засади? Це вже було несхоже на Шнайдерові слова. Це йому хтось сказав. Мій інтерес дещо загострився.

— Це означає, що, коли ми створюємо мапу такої планети, як ця, і знаходимо житлові центри, всі сцять окропом. Думають, що то міста. Від головної системи Латімера нас відділяє майже два світлових роки. Це — дві придатні для життя біосфери та ще три таких, над якими потрібно трохи попрацювати; в усіх них є принаймні кілька руїн, але щойно туди дістаються зонди й фіксують щось схоже на міста, всі кидають справи і мчать туди.

— Я сказав би, що «мчать» — це занадто сильно сказано.

На досвітловій швидкості навіть найнавороченіша баржа-колонія перетинала би простір між подвійними сонцями Латімера та цим маленьким братиком зірки з нецікавою назвою майже три роки. В міжзоряному просторі нічого не відбувається швидко.

— Та невже? Ви знаєте, скільки часу на це пішло? Від одержання даних зонда за допомогою гіперкидка до інавгурації уряду Санкції?

Я кивнув. Як місцевий військовий консультант я був зобов’язаний знати такі факти. Зацікавлені компанії проштовхнули формальності, потрібні для Хартії Протекторату, за кілька тижнів. Але це було майже століття тому і, здавалося, мало стосувалося того, що зараз повинен був сказати мені Шнайдер. Я жестом звелів йому продовжувати.

— А тоді, — промовив він, нахилившись уперед і піднявши руки так, наче зібрався диригувати, — з’являються археологісти. Все так само, як і всюди: права заявляють за принципом «хто перший часом, перший і правом», а уряд виступає посередником між тими, хто щось знаходить, і корпораціями, що купують.

— За певний відсоток.

— Так, за певний відсоток. А ще — за право конфісковувати, цитую: «за певну плату будь-які знахідки, що оцінюються як життєво важливі для інтересів Протекторату і таке інше». Суть ось у чому: будь-який пристойний археологіст, який бажає добре заробити, неодмінно прямує до житлових центрів, і так робили вони всі.

— Звідки ви все це знаєте, Шнайдере? Ви ж не археолог.

Він простягнув ліву руку й відтягнув рукав, показуючи мені кільця крилатого змія, витатуйованого ілюмінієвою фарбою під шкірою руки. Зміїна луска виблискувала й сяяла, а її крила ледь помітно рухалися вгору-вниз так, що мало не вчувалися їхні сухі змахи та шурхотіння. Змієві зуби обплітав напис «Гільдія міжпланетних пілотів Санкції», а весь малюнок був увінчаний словами «Земля — для мерців». Татуювання здавалося майже новим.

Я знизав плечима.

— Гарна робота. То й що?

— Я займався вантажоперевезеннями для групи археологістів, які працювали на узбережжі Данґреку на північний захід від Заубервілля. Вони здебільшого були дряпунами, але…

— Дряпунами?

Шнайдер кліпнув.

— Так. А що?

— Це не моя планета, — терпляче пояснив я. — Я тут просто воюю. Хто такі дряпуни?

— Ой. Ну, розумієте, дітлахи, — він спантеличено змахнув рукою. — Щойно з Академії, перші розкопки. Дряпуни.

— Дряпуни. Зрозуміло. То хто ним не був?

— Що? — знову кліпнув він.

— Хто не був дряпуном? Ви сказали: «Вони здебільшого були дряпунами, але…» Але хто не був?

Шнайдер явно образився. Йому не сподобалося, що я перервав потік його думок.

— Було серед них і кілька бувалих. Дряпуни на будь-яких розкопках мусять брати все, що можуть знайти, але завжди знаходяться якісь ветерани, які не поділяють загальноприйнятої думки.

— Або приїздять надто пізно, щоби претендувати на щось краще.

— Еге ж, — цей дотеп йому чомусь теж не сподобався. — Інколи. Суть у тому, що ми, тобто вони, дещо знайшли.

— Знайшли що?

— Марсіанський зореліт, — Шнайдер загасив цигарку. — Цілий.

— Фігня.

— Та ні, правда.

Я знову зітхнув.

— Ви просите мене повірити, що ви викопали цілий космоліт, ні, вибачте, зореліт, а звістка про це чомусь не розійшлася? Його ніхто не бачив. Ніхто не помітив, що він там лежить. Що ви таке зробили — надули над ним булькобуд?

Шнайдер облизав губи й усміхнувся. Раптом він знову звеселився.

— Я не казав, що ми його відкопали. Я сказав, що ми його знайшли. Ковачу, він, блін, завбільшки з астероїд і висить на краю системи Санкція на паркувальній орбіті. Відкопали ми браму, яка до нього веде. Причальну систему.

— Браму? — перепитавши, я ледь-ледь відчув, як по спині в мене пробіг холодок. — Ви маєте на увазі гіперкидач? Ви впевнені, що правильно прочитали техногліфи?

— Ковачу, це брама, — сказав мені Шнайдер, наче малому. — Ми її відчинили. Там видно інший бік. Це схоже на дешевий спецефект в експерії. Зоряний ландшафт, який однозначно ідентифікується як місцевий. Нам лишилося тільки пройти крізь неї.

— На корабель?

Я мимоволі зачарувався. У Корпусі Посланців навчають брехати, брехати під дією поліграфа, брехати в умовах надзвичайного стресу, брехати за потреби незалежно від обставин і абсолютно переконливо. Посланці брешуть краще за будь-яких інших людей у Протектораті, природних чи вдосконалених, а дивлячись тепер на Шнайдера, я розумів, що він не бреше. Хоч що з ним сталося, він цілковито вірив у те, що казав.

— Ні, — він хитнув головою. — Не на корабель, ні. Брама сфокусована на точці приблизно за два кілометри від корпусу. Він досить близько обертається з інтервалом чотири з половиною години. Там потрібен скафандр.

— Або шатл, — кивнув я на татуювання в нього на руці. — На чому ви літали?

Він скривився.

— На хріновому суборбітальному «Моваї». Завбільшки, блін, з хату. Він не проліз би в портал.

— Що? — я кашлянув несподіваним смішком, від якого заболіло у грудях. — Не проліз би?

— Так, так, давайте, смійтеся, — понуро сказав Шнайдер. — Якби не ця маленька логістична проблема, мене б зараз не було на цій граній війні. Я би зношував виготовлений на замовлення чохол у Латімер-Сіті. Заморожені клони, віддалене зберігання, безсмертя, щоб його. Повний фарш.

— А скафандра ні в кого не було?

— А навіщо? — Шнайдер розвів руками. — Це ж була суборбіталка. Ніхто не очікував, що доведеться летіти з планети. Правду кажучи, з планети навіть випускали лише через міжпланетні порти в Лендфоллі. Все знайдене на розкопках мало пройти перевірку на експортному карантині. А займатися цим ніхто не рвався. Пам’ятаєте той пункт про конфіскацію?

— Атож. Будь-які знахідки, що оцінюються як життєво важливі для інтересів Протекторату. Ви не сподівалися на гідну компенсацію? Чи не думали, що вона буде гідною?

— Та ну вас, Ковачу. Якою є гідна компенсація за таку знахідку?

Я знизав плечима.

— Залежить від обставин. У приватному секторі це дуже сильно залежить від того, з ким ви розмовляєте. Можливо, куля в пам’ять.

Шнайдер натягнуто всміхнувся.

— Ви не думаєте, що ми б упоралися з продажем компаніям?

— Я думаю, що ви б упоралися з ним дуже погано. Те, вижили б ви чи ні, залежало б від того, з ким би ви мали справу.

— То до кого б ви пішли?

Я витрусив нову цигарку, не одразу відповівши на запитання.

— Це тут не обговорюється, Шнайдере. Мої розцінки як консультанта вам трохи не по кишені. А от мої розцінки як партнера, ну… — я злегка йому всміхнувся. — Я ще слухаю. Що було далі?

Шнайдер вибухнув гірким сміхом, досить гучним, щоб навіть глядачі голопорно відірвалися від страхітливих відретушованих тривимірних тіл у натуральну величину, які звивалися по той бік палати.

— Що сталося? — він знову стишив голос і зачекав, доки погляди любителів оголеної натури знову не приклеїлися до видовища. — Що сталося? Ця війна — ось що, блін, сталося.

Розділ третій

Десь плакало немовля.

На одну довгу мить я звис на руках із комінгса люка, впускаючи на борт екваторіальний клімат. Мене випустили зі шпиталю як придатного до служби, та мої легені й досі функціонували не так добре, як треба, а дихати вологим повітрям було важко.

— Тут спекотно.

Шнайдер уже вимкнув двигун шатла й зазирав мені за плече. Я зіскочив із люка, щоб випустити його, і прикрив очі долонею, захищаючись від сонячного світла. З повітря табір для інтернованих видавався таким само безневинним, як і більшість типового житла, та зблизька його одноманітна охайність не витримувала випробування реальністю. Надуті нашвидкуруч булькобуди тріскалися від спеки, а у проходах між ними текли рідкі відходи. До мене слабеньким вітерцем принесло сморід підпаленого полімеру; з місця посадки шатла віднесло до найближчої ділянки периметрової огорожі клапті зужитого паперу та пластику, і тепер вони розпадалися, смажачись під дією електрики. За огорожею з обпеченої землі залізними бур’янами виростали системи вартових-роботів. Сонний шум конденсаторів слугував незмінним тлом людським звукам, які видавали інтерновані.

За сержантом, який нагадував мені мого батька у роки молодості, горбився невеличкий загін місцевого ополчення. Побачивши однострої Клину, бійці різко зупинилися. Сержант знехотя віддав мені честь.

— Лейтенант Такеші Ковач, Клин Каррери, — енергійно промовив я. — Це — капрал Шнайдер. Ми прийшли забрати Таню Вардані, одну з інтернованих у вашому таборі, на допит.

Сержант насупився.

— Мене про це не повідомляли.

— Я вас зараз повідомляю, сержанте.

Зазвичай у таких ситуаціях форми вистачало. На Санкції-IV було добре відомо, що Клин — це неофіційні ланцюгові пси Протекторату і вони зазвичай одержують те, чого хочуть. У випадках суперечок через конфіскації нам, як правило, поступалися навіть інші наймані підрозділи. Але цьому сержантові щось наче заважало. Якийсь напівзабутий культ норм, прищеплений на плацах ще за тих часів, коли все це щось означало, ще до того, як розбушувалася війна. А може, він просто бачив, як його власні співвітчизники та співвітчизниці вмирають з голоду у своїх булькобудах.

— Прошу пред’явити якийсь дозвільний документ.

Я клацнув пальцями Шнайдерові та простягнув руку, щоб узяти паперовий примірник. Роздобути його було неважко. В умовах такого конфлікту планетарного масштабу Каррера надавав своїм молодшим офіцерам таку свободу дій, за яку який-небудь командир дивізії Протекторату пішов би на вбивство. Мене навіть ніхто не питав, нащо мені потрібна Вардані. Всім було начхати. Досі найскладніша ситуація складалася з шатлом: він був штукою корисною, і міжпланетного транспорту було обмаль. Врешті-решт мені довелося вимагати його, наставивши вогнепальну зброю на полковника регулярних сил, що відав польовим шпиталем десь на південний схід від Сухінди, про який нам хтось розповів. Рано чи пізно це викличе якісь проблеми, але зрештою, як любив приказувати сам Каррера, це війна, а не змагання в популярності.

— Цього вистачить, сержанте?

Він вдивився в роздруківку так, ніби сподівався, що дозвільні вогники виявляться приклеєними фальшивками. Я навряд чи зміг приховати нетерплячість. Атмосфера в таборі була гнітюча, а десь поза полем зору без упину лунав плач немовляти. Мені хотілося забратися геть.

Сержант підняв очі й передав мені документ.

— Вам треба до коменданта, — беземоційно сказав він. — Усі ці люди під державним наглядом.

Я подивився поза ним ліворуч і праворуч, а тоді знову глянув йому в обличчя.

— Еге ж, — після насмішки я на мить замовкнув, і він відвів погляд від моїх очей. — Тоді ходімо, поговоримо з комендантом. Капрале Шнайдер, залишайтеся тут. Це ненадовго.

Кабінет коменданта був розташований у двоповерховому буді, відокремленому від решти табору електрифікованою огорожею. На конденсаторних постах сиділи, наче ґарґульї початку тисячоліття, менші підрозділи вартових, а біля воріт стояли, тримаючи надто великі плазмові рушниці, вбрані в однострої новобранці, яким не було й двадцяти років. Їхні юні обличчя під натиканими приладами бойовими шоломами видавалися роздряпаними та обдертими. Чому вони взагалі там опинилися, я гадки не мав. Або підрозділи роботів були фальшиві, або табір потерпав од гострого надлишку бійців. Ми пройшли без жодного слова, піднялися сходами з легкого сплаву, які хтось абияк приліпив епоксидною смолою до буду збоку, і сержант подзвонив у двері. Камера безпеки, встановлена над наголовнем, ненадовго розширилась, і двері трохи прочинилися. Я зайшов усередину, з полегшенням вдихнувши охолодженого кондиціонерами повітря.

Більшу частину світла в кабінеті забезпечував стелаж із моніторами безпеки на віддаленій стіні. Поруч із ними стояв письмовий стіл з формованого пластику, один бік якого займав дешевий голограф стеку даних із клавіатурою. На решті поверхні були розкидані частково скручені аркуші паперу, маркери та інший адміністративний мотлох. Із цього безладу здіймалися, наче градирні на спустошеній промисловістю землі, покинуті чашки з-під кави, а в одному місці на поверхні столу слався кабель малої потужності, що спускався до руки скособоченої постаті за столом.

— Коменданте!

Зображення на парочці моніторів безпеки змістилося, і в мерехтливому світлі я помітив на руці полиск сталі.

— Що таке, сержанте?

Голос був нечіткий і млявий, без крихти зацікавленості. Я пішов далі у прохолодну темінь, і людина за столом ледь підвела голову. Я роздивився одне блакитне фоторецепторне око та кілька латок протезного сплаву з одного боку обличчя та шиї, простягаючись до кремезного лівого плеча, яке скидалося на скафандрову броню, але не було нею. Більшу частину лівого боку замінювали яскраво виражені сервовузли від стегна до пахви. Рука складалася з простих сталевих гідравлічних систем, які закінчувалися чорною клешнею. На зап’ястку та передпліччі було розташовано зо п’ять блискучих срібних роз’ємів, до одного з яких і було підключено кабель зі столу. Біля розетки з кабелем мляво миготів невеличкий червоний вогник — то протікав струм.

Ставши перед столом, я віддав честь і тихо сказав:

— Лейтенант Такеші Ковач, Клин Каррери.

— Що ж, — комендант через силу випрямився у кріслі. — Можливо, ви, лейтенанте, були б раді, якби тут було більше світла. Мені подобається темрява, та в мене, — він хихотнув, не розмикаючи губ, — все ж таки годящий зір для неї. А в вас, може, й ні.

Він обмацав клавіатуру, і пару спроб по тому по кутках приміщення спалахнуло основне освітлення. Фоторецептор неначе пригас, тим часом як біля нього сфокусувалося на мені закисле людське око. Те, що залишилося від обличчя коменданта, відзначалося тонкими рисами й було б гарним, якби тривала дія дроту не позбавила його малі м’язи зв’язних електричних сигналів, через що воно розслабилося й набуло дурнуватого виразу.

— Так краще? — обличчя спробувало зобразити щось більше схоже на посмішку, ніж на усмішку. — Гадаю, що так — ви ж, усе-таки, з Зовнішнього Світу.

Великі літери відбилися іронічною луною. Він показав рукою на екрани моніторів на протилежному боці приміщення.

— Зі світу, недоступного цим крихітним очицям і будь-яким мріям, до яких може додуматися їхній злісний маленький розум. Скажіть мені, лейтенанте, ми ще воюємо за грьобану, перепрошую, розгребену, багату на археологічні пам’ятки та розгребену землю нашої любої планети?

Мій погляд упав на штекер і пульсуючий рубіновий вогник, а тоді повернувся до його обличчя.

— Я хотів би, щоб ви уважно мене послухали, коменданте.

Він на одну довгу мить витріщився на мене, а тоді його голова крутнулася вниз, наче щось повністю механічне: він поглянув на підключений кабель.

— А, — прошепотів він. — Оце.

Він різко й незграбно розвернувся до сержанта, який зависнув просто за порогом з двома бійцями ополчення.

— Вийдіть.

Сержант вийшов із поспіхом, який натякав на те, що йому тут узагалі були не надто раді. Статисти у формі пішли за ним, один з них обережно зачинив за собою двері. Коли двері замкнулися, комендант знову розвалився у своєму кріслі й потягнувся правицею до кабельного інтерфейсу. З його вуст зірвався звук, який міг бути як зітханням, так і кашлем, а може, і сміхом. Я зачекав, поки він не підняв очі.

— Перекрив майже повністю, запевняю вас, — промовив він, показавши на вогник, який і досі блимав. — На цьому етапі роботи я б, мабуть, не спромігся витримати остаточне відключення. Якби я ліг, то, можливо, не встав би вже ніколи, тож так і сиджу в цьому. Кріслі. Прокидаюся від дискомфорту. Періодично, — він явно докладав зусиль. — То дозвольте запитати: що від мене потрібно Клинові Каррери? Знаєте, в нас тут немає нічого цінного. Запас медикаментів вичерпався кілька місяців тому, і навіть харчів, які нам надсилають, ледве вистачає на повні пайки. Звісно, для моїх людей, тобто для відбірного контингенту військ, яким я тут командую. Наші мешканці отримують ще менше.

Ще один змах рукою — цього разу в бік стелажа з моніторами.

— Машинам, звісно, їсти не треба. Вони самодостатні, невибагливі й не відчувають недоречної емпатії до того, що стережуть. Всі до однієї чудові бійці. Як бачите, я спробував і собі обернутися на машину, але процес ще не просунувся аж так далеко…

— Я не по ваші запаси прийшов, коменданте.

— А, отже, річ у відплаті, чи не так? Невже я переступив якусь нещодавно проведену межу у планах Картелю? Може, виявився ганьбою збройних сил? — здавалося, ця думка його веселить. — Ви — найманий убивця? Силовик Клину?

Я хитнув головою.

— Я прийшов по одну з ваших інтернованих. Таню Вардані.

— А, так, археологістку.

Я мимоволі злегка насторожився й не сказав нічого — тільки поклав на стіл перед комендантом паперовий примірник дозволу й зачекав. Той незграбно підняв його і схилив голову набік під утрируваним кутом, тримаючи документ наввисячки — наче якусь голоіграшку, яку треба роздивлятися знизу. Здавалося, ніби він щось бурмоче собі під носа.

— Якісь проблеми, коменданте? — тихо запитав я.

Він опустив руку і сперся на лікоть, помахавши переді мною дозволом. Його людське око за теліпанням паперу раптом видалося яснішим.

— Навіщо вона вам потрібна? — так само тихо запитав він. — Маленька Таня-дряпушка. Що вона для Клину?

Я з несподіваною холодністю замислився, чи не доведеться мені вбити цю людину. Це буде нескладно; звісно, я, мабуть, вкраду у дроту всього кілька місяців, але ж є сержант за дверима та ополчення. Голіруч я був їм не рівнею, а ще я досі не знав, на які параметри запрограмовано робовартових. Цю холодність я виразив голосом.

— А це, командире, стосується вас навіть менше, ніж мене. Мені треба виконувати свої накази, а вам тепер свої. Вардані у вас під вартою чи ні?

Але він не відвів очей, як сержант. Можливо, його стимулювало щось із глибин залежності, якась стримана образа, яку він виявив у собі, полетівши завдяки дроту по спіралеподібній орбіті довкола власного стрижня. А може, це був єдиний шматок граніту, вцілілий від його колишнього «я». Він не збирався піддаватися.

В очікуванні я напружив і розслабив праву руку в себе за спиною.

Його підняте передпліччя різко впало на стіл, наче підірвана динамітом вежа, і документ вилетів з його пальців. Моя рука блискавично витягнулася і прип’яла папірець до краю столу, поки він не впав. Комендант видав негучний сухий гортанний звук.

Якусь мить ми обидва мовчки дивилися на руку, що тримала папірець, а тоді комендант розвалився у кріслі.

— Сержанте, — хрипко проревів він.

Двері відчинилися.

— Сержанте, витягни Вардані з вісімнадцятого буду й відведи її до шатла лейтенанта.

Сержант віддав честь і вийшов; на його обличчі відобразилося схоже на ефект наркотику полегшення: рішення було прийнято за нього.

— Дякую, коменданте.

Я й собі віддав честь, забрав зі столу паперовий дозвіл і повернувся до виходу. Я вже майже дійшов до дверей, аж тут він знову заговорив.

— Популярна дамочка.

Я озирнувся.

— Що?

— Вардані, — він стежив за мною з блиском в очах. — Ви вже не перший.

— Не перший хто?

— Менш ніж три місяці тому, — говорячи, він посилював струм у лівій руці, і його обличчя судомно засіпалося. — В нас стався невеличкий наліт. Кемпісти. Вони здолали периметрові машини та пролізли всередину, з дуже навороченою технікою, зважаючи на їхній стан у цих місцях.

Із протяжним зітханням він мляво захилив голову на вершечок спинки крісла.

— З дуже навороченою технікою. Зважаючи на… Те, що вони прийшли… По неї.

Я зачекав, коли він продовжить, але він лишень похитував головою з боку в бік. Я завагався. На землі на мене з цікавістю поглянули двоє бійців ополчення. Я підійшов до комендантового столу та обхопив його лице обіруч. Його людське око закотилося — зіниця плавала біля верхньої повіки, наче повітряна кулька, що б’ється об стелю кімнати, в якій уже давно догоріла вечірка.

— Лейтенанте!

Вигук долинув зі сходів за дверима. Я ще секунду подивився на збайдужіле обличчя. Він кволо дихав крізь напіврозтулені вуста, а один кутик його рота неначе зморщився в усміху. На периферії мого поля зору миготів рубіновий вогник.

— Лейтенанте!

— Йду.

Я відпустив голову — хай перекочується — і вийшов на спеку, обережно зачинивши за собою двері.

Коли я повернувся, Шнайдер сидів на одному з передніх посадкових контейнерів, розважаючи фокусами юрбу дітлахів у лахмітті. На віддалі, в затінку найближчого булькобуду, за ним стежила парочка людей у формі. Коли я підійшов ближче, він підняв очі.

— Якісь проблеми?

— Ні. Проженіть цих дітлахів.

Шнайдер звів брову й неквапливо завершив фокус. На завершення він висмикнув з-за вуха кожної дитини по маленькій пластиковій іграшці з пам’яттю форми. На очах у дітей, які недовірливо мовчали, Шнайдер показав, як працюють ці маленькі фігурки. Сплющуєш їх, а тоді різко свистиш і дивишся, як вони, наче амеби, повертають собі колишню форму. Якась корпоративна генетична лабораторія мусить вигадати таких бійців. Діти стежили за цим із роззявленими ротами. Це саме по собі також було фокусом. Особисто мене в дитинстві така незнищенна штука довела б до кошмарів, але, хоч яким похмурим було моє дитинство, порівняно з цим місцем воно було триденним походом до аркади.

— Прищеплюючи їм думку про те, що не всі люди у формі погані, ви не робите їхнє життя кращим, — тихо зауважив я.

Шнайдер із цікавістю глянув на мене й гучно ляснув у долоні.

— Ось і все, народ. Паняйте звідси. Давайте, виставу закінчено.

Діти почимчикували геть, не бажаючи покидати свою маленьку оазу веселощів і безкоштовних подарунків. Шнайдер склав руки на грудях і з непроникним обличчям провів їх поглядом.

— Де ви взяли ці штуки?

— Знайшов у вантажному відсіку. В парочці пакунків з допомогою для біженців. Гадаю, шпиталю, в якого ми поцупили це судно, вони були не надто потрібні.

— Ні, там усіх біженців уже перестріляли, — я кивнув на дітей, які йшли геть і вже захоплено теревенили про свої нові надбання. — Їх усі, мабуть, конфіскує табірне ополчення, щойно ми поїдемо.

Шнайдер знизав плечима.

— Знаю. Та шоколад і знеболювальні я вже роздав. Що ви будете робити?

Запитання було слушне й мало силу-силенну нерозважливих відповідей. Пильно дивлячись на найближчого бійця табірного ополчення, я замислився над одним з відносно кривавих варіантів.

— А ось і вона, — показав рукою Шнайдер.

Простеживши за його жестом, я побачив сержанта, ще двох бійців у формі, а між ними — струнку жіночу постать зі зчепленими попереду руками. Примружившись на сонці, я посилив збільшення свого вдосконаленого нейрохімією зору.

Працюючи археологісткою, Таня Вардані, напевно, мала набагато кращий вигляд. На її довгоногому й довгорукому кістяку вочевидь було більше плоті, і вона, безперечно, якось дбала про своє темне волосся — можливо, просто мила його й підбирала. Також було сумнівно, що в неї тоді були побляклі синці під очима, а побачивши нас, вона б, можливо, навіть усміхнулася — просто вигнула широкі криві вуста на знак привітання.

Вона хиталась і заточувалася, а одному з її конвоїрів доводилося її підтримувати. Шнайдер спершу сіпнувся вперед, а тоді зупинився.

— Таня Вардані, — сухо промовив сержант і простягнув шматок білої пластикової стрічки, яку повністю займали роздруковані смужки штрих-коду, і сканер. — Для звільнення мені потрібне ваше посвідчення.

Я тицьнув пальцем на код у себе на скроні й байдужо зачекав, поки моїм обличчям не пройшовся червоний вогник сканера. Сержант знайшов на пластиковій стрічці саме ту смужку, що вказувала на Вардані, й наставив сканер на неї. Шнайдер вийшов уперед і взяв жінку за руку, потягнувши її на борт шатла з абсолютно очевидною грубою відстороненістю. Сама Вардані витримала це без жодного виразу на блідому обличчі. Не встиг я повернутися, щоб піти за ними, як сержант покликав мене; байдужість у його голосі раптово послабшала.

— Лейтенанте.

— Так, що таке? — озвався я з підкресленою нетерплячістю.

— Вона повернеться?

Я обернувся у шахті люка, так само елегантно звівши брову, як це кілька хвилин тому зробив Шнайдер у розмові зі мною. Він дуже багато собі дозволив і знав це.

— Ні, сержанте, — сказав я йому, як малому. — Вона не повернеться. Її везуть на допит. Просто забудьте про неї.

Я задраїв люк.

Але коли Шнайдер погнав шатл угору, я визирнув з ілюмінатора й побачив, що сержант і досі стоїть там, хитаючись від бурі, яку здійняв наш відліт.

Він навіть не додумався прикрити обличчя від пилу.

Розділ четвертий

Ми полетіли на захід від табору на гравітаційному ефекті, минаючи суміш пустельних чагарників і плям темнішої рослинності в тих місцях, де флорі планети вдавалося зачепитися за неглибокі підземні води. Хвилин за двадцять ми дійшли до узбережжя й попрямували до моря над водами, які, за словами військової розвідки Клину, кишіли розумними мінами кемпістів. Шнайдер увесь час утримував нашу швидкість у скромних дозвукових межах. Нас було легко відстежити.

Першу частину польоту я провів у пасажирському салоні, проглядаючи стек даних про поточні події, що його шатл завантажував з одного з командних супутників Каррери, але насправді стежачи за Танею Вардані очима посланця. Вона розвалилася на сидінні, найдальшому від люка, а отже, найближчому до ілюмінаторів правого борту, притулившись лобом до скла. Очі в неї були розплющені, але сказати, чи зосередилася вона на землі внизу, було важко. Говорити з нею я не намагався: за цей рік я бачив цю ж таки маску на тисячі інших облич і знав, що вона не вилізе з-за неї, поки не буде до цього готова, а цього може й не статися взагалі. Вардані надягнула емоційний вакуумний скафандр. Це єдина реакція, що лишається в арсеналі людини, коли моральні параметри зовнішнього середовища настільки вражають своєю мінливістю, що розум, який з ними стикається, вже не може витримувати їх без захисту. Останнім часом це стали називати синдромом військового шоку, загальним терміном, який похмуро, але досить точно виносить вирок охочим його лікувати. Хай на світі й існує безліч більш-менш ефективних психологічних прийомів для відновлення, та досягти кінцевої мети будь-якої медичної філософії, профілактики замість лікування, в цьому випадку людському розуму явно не під силу.

Мене аж ніяк не дивує, що ми досі борсаємося з неандертальськими гайковими ключами серед елегантних руїн марсіанської цивілізації, не маючи жодного справжнього уявлення про те, як функціонувала ця стародавня культура. Зрештою, ніхто не став би очікувати, що різникові худоби з ферми вдасться зрозуміти команду нейрохірургів або продовжити її роботу. Хто його знає, скільки непоправної шкоди ми вже могли завдати тій сумі знань і технологій, яку марсіяни нерозважливо покинули в доступних нам місцях. Ми, зрештою, недалеко пішли від зграї шакалів, яка обнюхує понівечені тіла й уламки, що лишилися після авіакатастрофи.

— Наближаємося до узбережжя, — повідомив Шнайдерів голос по внутрішньому зв’язку. — Хочете туди?

Я відірвався від голографічної візуалізації даних, змахнув частинки даних до її основи й поглянув на Вардані навпроти. Почувши Шнайдерів голос, вона трохи ворухнула головою, але її очі, що сфокусувалися на встановленому у стелі динаміку, залишалися тьмяними від емоційного захисту. Я досить швидко витягнув зі Шнайдера подробиці його стосунків із цією жінкою в минулому, та ще не знав достеменно, як вони вплинуть на ситуацію тепер. Він сам зізнався, що ці стосунки були непостійні, різко урвалися з настанням війни майже два роки тому, і немає жодних причин гадати, ніби це може спричинити якісь проблеми. Я ж гадав, що в найгіршому разі вся історія з зорельотом була вигадливою аферою, яку Шнайдер спланував лише задля того, щоб забезпечити археологістці звільнення та покинути планету разом із нею. Якщо вірити комендантові табору, одна спроба звільнити Вардані вже була, і я трохи замислився, чи не були ті підозріло добре озброєні командос попереднім трюком Шнайдера, покликаним возз’єднати його з партнеркою. Якби це виявилося правдою, я б розсердився.

В душі, там, де це було справді важливо, я не дуже вірив у цю ідею: надто вже багато деталей підтвердилося, відколи ми покинули шпиталь. Дати та імена були правильні: на узбережжі на північний захід від Заубервілля проводилися археологічні розкопки, а Таня Вардані була зареєстрована як регулятор місця цих розкопок. Координатором вантажних перевезень зазначався пілот Гільдії Ієн Мендель, але обличчя в нього було Шнайдерове, а маніфест апаратного забезпечення починався серійним номером і бортовим журналом громіздкого суборбітального судна «Мовай» десятої серії. Навіть якщо Шнайдер уже спробував витягнути Вардані, то тут є значно суттєвіші причини, ніж проста ніжність.

А якщо ні, то в якийсь момент у цю гру було втягнуто когось іншого.

Хоч що там сталося, за Шнайдером варто було постежити.

Я згорнув візуалізацію даних і підвівся, аж тут шатл накренився в бік моря. Вхопившись однією рукою за багажні полиці, я опустив погляд на археологістку.

— Бувши вами, я би пристебнувся. Наступні кілька хвилин нас може трохи покидати.

Вона ніяк не відреагувала, проте її руки заворушилися. Я пройшов до кабіни пілота.

Коли я зайшов, Шнайдер підвів погляд, невимушено тримаючи руки на підлокітниках крісла для польоту на ручному керуванні. Він кивнув на цифровий екран, який збільшив до максимуму майже на вершині секції інструментальних проекцій.

— Глибиномір досі показує менше п’яти метрів. До глибокої води кілометрами тягнеться шельф. Ви впевнені, що ці падлюки не підходять так близько?

— Якби вони підійшли так близько, ви б побачили, як вони визирають з води, — сказав я й сів у крісло другого пілота. — Розумна міна не набагато менша за бомбу-мародера. Це, по суті, автоматизована міні-субмарина. У вас підключена установка?

— Атож. Просто вдягніть маску. Системи озброєння праворуч.

Я насунув на обличчя еластичну стрілецьку маску для очей і торкнувся активаційних панелей на скронях. Моє поле зору огорнув морський пейзаж яскравих основних кольорів: бліда блакить на тлі морського дна, що надавало їй темнішого сірого відтінку. Техніка відображалася різними відтінками червоного залежно від відповідності параметрам, які я перед цим запрограмував. Більшість була світло-рожевою; це був безживний брухт сплавів, позбавлений електронної активності. Я дозволив собі ковзнути вперед у віртуальну візуалізацію того, що бачили давачі шатла, змусив себе перестати активно щось вишукувати й, розслабившись, здолав останні кілька міліметрів психічної відстані до стану дзену.

Тралення мін як такого в Корпусі Посланців не навчали, але абсолютна врівноваженість, що, як не парадоксально, приходить лише за повної відсутності очікувань, була вкрай важливою для основної тамтешньої підготовки. Посланець Протекторату, якого відправляють як цифровий людський вантаж за допомогою гіперпросторового голкокидка, після пробудження може побачити буквально що завгодно. Як мінімум посланець регулярно опиняється в незнайомих тілах на незнайомих планетах, де в нього стріляють. Навіть гарного дня жодні інструктажі не можуть підготувати до такої цілковитої зміни середовища, а за тих обставин, для роботи в яких створені посланці (щонайменше від нестабільних аж до смертельно небезпечних), вони просто безглузді.

Вірджинія Відаура, тренер Корпусу, тримаючи руки в кишенях комбінезона, оглядає нас у спокійній задумі. Інструктаж першого дня.

«Позаяк очікувати на все технічно неможливо, — спокійно заявила вона нам, — ми навчимо вас не очікувати нічого. Так ви будете до цього готові».

Першу розумну міну я взагалі не побачив свідомо. Червоний спалах у кутку одного ока — і мої руки вже підібрали координати й випустили пошуково-ударні мікроснаряди шатла. Маленькі снаряди залишили у віртуальному морському пейзажі зелені сліди, занурилися під поверхню води, наче гострі ножі у плоть, і прокололи припалу до дна міну, перш ніж вона встигла ворухнутися чи зреагувати. Спалах детонації — і поверхня моря підскочила вгору, наче тіло на столі для допитів.

Колись давно людям доводилося керувати своїми системами озброєння самотужки. Вони підіймалися в повітря на літальних апаратах, хіба що трохи більших і краще оснащених за ночви з крилами, і стріляли з будь-якого незграбного озброєння, яке могли втиснути разом із собою в кабіну пілота. Згодом вони вигадали машини, здатні виконувати цю роботу швидше й точніше за будь-яку людину, і якийсь час небо було вотчиною машин. Далі їх стали наздоганяти новонароджені біологічні науки, і раптом така ж швидкість і точність знову стала доступна людям. Так і почалися своєрідні перегони технологій: що можна вдосконалити швидше — зовнішні машини чи людський фактор? У цих перегонах психодинаміка посланців стала різким несподіваним ривком на внутрішній смузі дороги.

Швидші за мене бойові машини є, але нам не пощастило мати такі на борту. Шатл був допоміжним шпитальним транспортом, і його суто оборонне озброєння зводилося до мікротурелі в носі й контейнера з хибними та маневреними цілями, до яких я не наважився би причепити й повітряного змія. Ми збиралися зайнятися цим особисто.

— Одній кінець. Решта зграї не забариться. Пригаси швидкість. Посади нас на палубу й заряди обманку.

Вони прийшли з заходу, помчавши морським дном, наче гладкі циліндричні павуки, приваблені жорстокою смертю сестри. Я відчув, як шатл нахилився вперед, коли Шнайдер зменшив висоту польоту до якихось десяти метрів, і сильний удар, коли він випустив тримачі з обманними бомбами. Я швидко оглянув міни. Сім із них зібралися докупи. Зазвичай вони сновигали зграями по п’ять штук, тож це, певно, були залишки двох груп, але хто так прорідив їхні лави, було для мене таємницею. Судячи з того, що я читав у звітах, у цих водах від початку війни не було нічого, крім рибальських човнів. Морське дно було всіяне ними.

Я прицілився в міну попереду й майже невимушено її підстрелив. У мене на очах із решти шести мін вирвалися перші торпеди й вилетіли з води до нас.

— Вони на нас напали.

— Бачу, — лаконічно відповів Шнайдер, і шатл, ухиляючись, описав криву. Я засипав море мікроснарядами в режимі автопошуку.

Назва «розумна міна» неправильна. Насправді вони досить дурні. Безперечно, їх створюють для такого вузького діапазону дій, що програмувати для них великий інтелект небажано. Вони прикріплюються до морського дна клешнею, що забезпечує стабільність запуску, й чекають, поки щось не промине їх згори. Деякі здатні заритися досить глибоко, щоби сховатися від спектросканерів, деякі маскуються під уламки на дні. Це, по суті, статична зброя. В русі вони таки можуть битися, але тоді в них страждає точність.

Що ще краще, їхній розум оснащений категоричною системою виявлення цілей «або-або», що мітить усі об’єкти на поверхні або в повітрі, перш ніж у них вистрілить міна. У повітряний транспорт вона стріляє мікроснарядами класу «поверхня-повітря», у кораблі — торпедами. Торпеди можуть у крайньому випадку переходити в ракетний режим, скидаючи з себе на рівні поверхні рушійні системи та злітаючи за допомогою грубих малотягових ракетних двигунів, але вони повільні.

Ми були сприйняті як корабель, бо перебували майже на рівні поверхні та скинули швидкість так, що мало не зависли. Торпеди виринули в нашій тіні, нічого не знайшли, а мікроснаряди в режимі автопошуку знищили їх, поки вони намагалися скинути з себе підводні двигуни. Тим часом розсіяні мікроснаряди, які я запустив, знайшли та знищили дві, ні, заждіть, три з мін. За такої швидкості…

Несправність.

Несправність.

Несправність.

У верхній лівій частині мого поля зору запульсував індикатор збою й почалася прокрутка деталей. Читати їх мені було ніколи. Засоби керування вогнем у моїх руках ні на що не реагували, їх заклинило, а наступні два мікроснаряди лишались у своїх пускових тримачах на запобіжниках. У мене в голові метеором промайнуло: «Срані нафталінові надлишки ООН». Я рвучко натиснув на опцію аварійного авторемонту. Примітивний мозок шатла, спрямований на усунення збоїв, зайнявся заклиненими схемами. Часу не було. Їхнє лагодження могло зайняти аж кілька хвилин. Із поверхні в повітря злетіли останні три міни, взявши курс на нас.

— Ш…

Шнайдер, попри всі свої недоліки, добре літав. Не встиг я вимовити цей склад, як він уже поставив шатл на хвіст.

Ми кинулись у небо, за нами шлейфом потягнувся рій ракет «поверхня-повітря», а моя голова різко вдарилася об спинку сидіння.

— В мене заклинило.

— Знаю, — напружено відповів він.

— Засипте їх обманкою, — спробував я перекричати сигнали небезпечного зближення, що верещали у моїх вухах. Показник висоти з блиманням перевалив за кілометрову позначку.

— Є.

Шатл загупав, випускаючи обманні бомби. Вони здетонували за нами дві секунди по тому, всіявши небо крихітними електронними закусками. Серед обманних цілей вогонь снарядів «поверхня-повітря» загубився. На панелі озброєння збоку мого поля зору спалахнув зелений індикатор дозволу, і пусковий пристрій, наче підтверджуючи це, виконав останню свою команду, на якій його заклинило, й запустив два мікроснаряди, що чекали, у вільний від цілей простір перед нами. Шнайдер біля мене скрикнув і крутнув шатлом. Завдяки запізнілій компенсації високоманеврених полів я відчув, як на повороті мої нутрощі захвилювалися, як неспокійна вода, і я подумав: «Сподіваюся, Таня Вардані останнім часом нічого не їла».

На мить ми зависли на крилах АГ-полів шатла, а тоді Шнайдер зупинив підйом і ми різко опустилися до поверхні моря. З води нам назустріч вилетіла друга порція ракет.

— Обманку!!!

Бомботримачі гучно повідкривалися знову. Навівши приціл на три неушкоджені міни внизу, я спорожнив магазини шатла й чекав, затамувавши подих. Мікроснаряди запустилися вдало. Тієї ж миті Шнайдер знову ввімкнув гравітаційні поля, і маленьке судно здригнулося від носа до корми. Обманні бомби, що тепер падали швидше за різко розвернутий шатл, який їх запустив, вибухали перед нами й під нами. Моє віртуальне поле зору наповнилося малиновим градом, спричиненим бурею маскувальних сигналів, а далі — вибухами ракет «поверхня-повітря», які руйнувалися серед неї. Моїх же мікроснарядів там не було: їх було випущено в малесенькому вікні можливостей до вибухів обманки, і вони захопили міни десь унизу.

Шатл полетів по нисхідній спіралі за уламками обманки та збитих зі шляху ракет. Усього за кілька секунд до того, як ми торкнулися поверхні моря, Шнайдер випустив ще одну ретельно налаштовану пару обманних бомб. Вони здетонували саме тоді, коли ми прослизнули під хвилі.

— Ми під водою, — оголосив Шнайдер.

Ми тонули носом донизу, а тим часом у мене на екрані темнішала бліда блакить моря. Я закрутився в пошуках мін і знайшов лише втішну купу уламків. Я видихнув останнє повітря, яке вдихнув десь у всіяному снарядами небі, й відкинув голову на спинку сидіння.

— Оце так, — сказав я невідомо кому, — катавасія.

Ми торкнулися дна, зупинилися на мить, а тоді знову потроху попливли вгору. Навколо нас повільно осідали на морське дно уламки випущених обманних бомб. Я уважно вивчив рожеві шматочки й усміхнувся. Дві останні бомби я начиняв сам, витративши на це менше години ввечері напередодні нашої поїздки по Вардані, зате на розвідку в покинутих зонах бойових дій і на розбомблених посадкових смугах, де я збирав уламки оболонок корпусів і схем, аби їх наповнити, в мене пішло аж три дні.

Я стягнув із себе стрілецьку маску й потер очі.

— Скільки нам ще летіти?

Шнайдер покрутив щось на приладовій панелі.

— Із такою підйомною силою — годин із шість. Якщо я долучу до потоку гравітацію, ми можемо впоратися за вдвічі менший час.

— Еге ж, а ще нас можуть підірвати з води. Я останні дві хвилини не стрільби навчався. Тримайте поля в похилому положенні до кінця дороги й вигадайте тим часом якийсь спосіб стерти сліди на цьому кориті.

Шнайдер зухвало поглянув на мене.

— А чим ви тоді будете займатися?

— Ремонтом, — коротко відповів я й пішов назад до Тані Вардані.

Розділ п'ятий

У стрибучих тінях від вогню її обличчя перетворилося на камуфляжну маску зі світла й темряви. Можливо, це обличчя й відзначалося строгою красою, перш ніж її поглинув табір, але важкі умови інтернування з політичних мотивів замучили його, лишивши самі кістки й западини. Її очі прикривали важкі повіки, а щоки запали. Десь у глибині її погляду на нерухомих зіницях виблискувало світло вогню. Неслухняні пасма волосся соломою падали їй на чоло. Між губами вона затисла незапалену цигарку.

— Не хочете покурити? — за якийсь час спитав я.

Це скидалося на розмову на неякісному супутниковому каналі: перш ніж блиск її очей піднявся до мого обличчя й зосередився на ньому, минуло дві секунди. Пролунав її примарний голос, охриплий від мовчанки.

— Що?

— Цигарку. Це «Сьомий майданчик», найкращі цигарки, які я зміг роздобути за межами Лендфолла.

Я простягнув пачку їй, і вона завовтузилася з нею, перевернувши разів зо два, перш ніж знайти наліпку запалювання й торкнутися нею вістря цигарки, яку тримала в роті. Більша частина диму вилетіла й розвіялася на легенькому вітерці, але вона проковтнула трохи та скривилася: дим був кусючий.

— Дякую, — тихо сказала вона й подивилася на пачку у своїх складених долонях так, ніби то було маленьке звірятко, врятоване нею від потопання.

Я мовчки докурив свою цигарку, оглядаючи лісосмугу над узбережжям. Ця моя настороженість була запрограмована, а не пов’язана з якоюсь реально сприйнятою небезпекою; для посланця це — все одно що для розслабленої людини відстукувати пальцями ритм музики. Посланці не забувають про можливі небезпеки в навколишньому середовищі так, як більшість людей не забуває, що як випустити річ із рук, вона впаде. Програмування діє на тому ж інстинктивному рівні. Посланці не втрачають пильності ніколи, так само, як нормальна людина ніколи не випустить здуру з рук повну склянку в повітрі.

— Ви щось зі мною зробили.

Таким самим стишеним голосом вона дякувала мені за цигарку, та коли я перевів погляд із дерев на неї, в її очах з’явився якийсь вогник. Вона не ставила мені запитання.

— Я це відчуваю, — пояснила вона, торкаючись скроні розчепіреними пальцями. — Ось тут… Наче… Щось відкрилося.

Я кивнув, обережно добираючи правильні слова. На більшості планет, на яких я бував, непроханий візит у чужу голову — серйозне порушення моральних норм, і до цього регулярно вдаються безкарно лише державні органи. Жодних причин припускати, ніби в секторі Латімер, на Санкції-IV чи з Танею Вардані ситуація інша, не було. Посланцеві прийоми кооптації досить грубо користуються глибинними запасами психосексуальної енергії, що керує людьми на генетичному рівні. За умови належного використання доступна там матриця тваринної сили прискорює психічне зцілення на кілька порядків. Процес починається з легкого гіпнозу, переходить у швидку міжособистісну взаємодію, а далі — у близький тілесний контакт, який не підпадає під визначення сексуальної прелюдії лише через одну дрібну деталь. Процес встановлення зв’язку зазвичай забезпечує легкий викликаний гіпнозом оргазм, але я на останньому етапі роботи з Вардані чомусь відступився. Весь цей процес і без того був неприємно близьким до сексуального насильства.

З іншого боку, психіка Вардані була потрібна мені цілою, а за звичайних обставин на це довелося б чекати місяцями, а може, й роками. Ми не мали стільки часу.

— Це такий прийом, — обережно заговорив я. — Система зцілення. Я колись був посланцем.

Вона затягнулася цигаркою.

— А я гадала, що посланці мають бути машинами для вбивств.

— Таку думку нав’язує Протекторат. Вона тримає колонії в інстинктивному страху. Правда набагато складніша і все-таки, якщо добре над нею подумати, незмірно страхітливіша, — я знизав плечима. — Більшість людей не любить добре над чимось думати. Це надто важко. Вони надають перевагу емоційно змонтованим основним моментам.

— Справді? І які ж вони?

Я відчув, що вона готова до розмови, і нахилився вперед, до тепла вогню.

— Шарія. Адорасьйон. Великі погані наворочені посланці, що прилітають на променях гіперкидка й переливаються в чохли, створені за останнім словом біотехніки, щоб повністю придушити опір. Звісно, колись ми займалися й таким, але більшість людей не знає, що п’ять найуспішніших наших операцій за всю історію являли собою таємну дипломатичну роботу практично без кровопролиття. Режимну інженерію. Ми прибували й відбували, а ніхто й не здогадувався, що ми там були.

— Здається, ви цим пишаєтеся.

— Ні.

Вона пильно подивилася на мене.

— Тому й кажете «колись»?

— Щось таке.

— То як перестають бути посланцями?

Я помилявся. Це була не розмова. Це Таня Вардані мене промацувала.

— Ви звільнилися за власним бажанням? Чи вас витурили?

Я всміхнувся.

— Я справді волів би про це не говорити, якщо ви не проти.

— Ви б воліли про це не говорити? — її голос анітрохи не підвищився, зате розсипався шиплячими уламками гніву. — Біс вас забирай, Ковачу. Ким ви себе вважаєте? Приходите на цю планету зі своєю сраною зброєю масового знищення, гнете кирпу через свою «жорстоку професію» й думаєте погратися зі мною у травмовану дитинку всередині. Нахрін вас і ваш біль. Я мало не померла в тому таборі. Бачила, як помирали інші жінки та діти. Мені, блін, насрати, через що ви там пройшли. Відповідайте. Чому ви більше не з посланцями?

Вогонь затріскотів. Я розшукав у його глибинах одну жаринку й постежив за нею. Знову побачив світло лазера, що грало на багнюці, та понівечене обличчя Джиммі де Сото. Я бував у цьому місці подумки вже незліченну кількість разів, але краще від цього так і не стало. Один ідіот якось сказав, ніби час лікує всі рани, але в ті часи, коли це записали, ще не було посланців. Обробка посланців забезпечує тотальну пам’ять, а повернути її після звільнення не можна.

— Ви чули про Інненін? — запитав я її.

— Звісно.

Вона навряд чи могла б не чути: Протекторату не надто часто роз’юшують носа, а коли це таки стається, звістка про це долає навіть міжзоряні відстані.

— Ви там були?

Я кивнув.

— Чула, там усі загинули під час вірусного ураження.

— Не зовсім. Загинули всі у другій хвилі. Вірус застосували надто пізно, щоб зайняти вихідний плацдарм, але трохи вірусу просочилося крізь мережу зв’язку і більшості з нас стало непереливки. Мені пощастило. В мене вийшов з ладу канал зв’язку.

— Ви втратили друзів?

— Так.

— І звільнилися?

Я хитнув головою.

— Мене комісували. Визнали непридатним до служби посланцем за результатами психоперевірки.

— А ви ж, здається, казали, що у вас канал зв’язку…

— Вірус мене не зачепив — зачепили наслідки, — говорив я повільно, намагаючись стримати гіркі спогади. — Цей випадок розглянула слідча комісія — про це ви, певно, теж чули.

— Вона звинуватила Головне командування, так?

— Атож, хвилин на десять. Звинувачення скасували. Десь тоді я й став непридатним до виконання обов’язків посланця. Можна сказати, у мене сталася криза віри.

— Дуже зворушливо, — її голос раптово став утомленим: колишній гнів був для неї нестерпно сильний. — Шкода, що це було ненадовго, еге ж?

— Таню, я більше не працюю на Протекторат.

Вардані змахнула рукою.

— Ця ваша форма говорить про інше.

— Ця форма, — я з відразою смикнув за чорну тканину, — річ суто тимчасова.

— Я так не думаю, Ковачу.

— Шнайдер теж її носить, — зауважив я.

— Шнайдер… — із сумнівом промовила вона. Вочевидь, вона й досі сприймала його як Менделя. — Шнайдер — покидьок.

Я глянув далі вздовж узбережжя, туди, де Шнайдер якось аж надміру шумно клепав щось у шатлі. Прийоми, якими я повернув психіку Вардані на поверхню, не припали йому до душі, а моє прохання тимчасово залишити нас самих біля вогню сподобалося йому ще менше.

— Справді? Я гадав, що ви з ним…

— Ну… — вона трохи подивилася в вогонь. — Він — привабливий покидьок.

— Ви знали його до розкопок?

Вона хитнула головою.

— До розкопок ніхто нікого не знав. Туди просто отримують призначення і сподіваються на краще.

— Вас призначили працювати на узбережжі Данґреку? — невимушено спитав я.

— Ні, — вона зіщулила плечі, ніби змерзнувши. — Я — магістр Гільдії. Я б могла отримати роботу на розкопках на рівнинах, якби захотіла. Але обрала Данґрек. Решта команди складалася з призначених туди дряпунів. Моїм мотивам вони не повірили, але всі до одного були молоді та завзяті. Гадаю, навіть розкопки з дивачкою — це краще, ніж жодних розкопок узагалі.

— А які у вас були мотиви?

Запала довга пауза, впродовж якої я подумки кляв самого себе за обмовку. Запитання було щире: більшу частину своїх знань про Гільдію археологістів я здобув із популярних нарисів її історії та періодичних успіхів. Я ще ніколи не зустрічав магістра Гільдії, а те, що міг розповісти про розкопки Шнайдер, явно було профільтрованою версією почутого в ліжку від Вардані та спотвореного відсутністю ґрунтовніших знань у нього самого. Я хотів почути всю історію. Але допити, мабуть, були чи не єдиним, чого Таня Вардані мала більш ніж удосталь під час інтернування. Ледь помітне підвищення різкості в моєму голосі, напевно, вразило її, наче бомба-мародер.

Я спробував надумати, чим можна доповнити речення, аж тут вона урвала мене голосом, якому зовсім трохи не вистачало до рівності.

— Вас цікавить корабель? Це Менде… — вона почала знову. — Це Шнайдер вам про нього розповів?

— Так, але говорив він якось нечітко. Ви знали, що корабель тут буде?

— Конкретно про нього — ні. Але це було логічно: рано чи пізно це мало статися. Ви коли-небудь читали Вицинського?

— Чув про нього. Теорія ядра, так?

Вона здобулася на кволу усмішку.

— Теорія ядра не вигадана Вицинським — вона просто всім йому завдячує. Вицинський, як і дехто інший у ті часи, казав, що все, що ми наразі довідалися про марсіян, свідчить про суспільство, значно більш роздроблене, ніж наше. Самі знаєте: крилаті та м’ясоїдні, походили з повітряних хижаків, майже без жодних слідів зграйної поведінки в культурі.

Полилися слова — в ній непомітно прокинулася лекторка, і шаблони розмовного мовлення почали зникати.

— Це вказує на необхідність у значно більшому особистому просторі, ніж потрібно людям, і загальну некомунікабельність. Якщо хочете, можете уявити їх собі хижими птахами. Самотніми та агресивними. Те, що вони взагалі будували міста, свідчить про те, що їм вдалося принаймні частково перебороти свою генетичну спадщину, можливо, так само, як люди наполовину притлумили ті ксенофобні нахили, які нам прищепила зграйна поведінка. Від більшості експертів Вицинського відрізняє думка про те, що ця схильність була притлумлена лише настільки, щоб об’єднання у групи стало досить бажаним, і що з розвитком техніки вона могла повернутися. Ви мене ще слухаєте?

— Просто не прискорюйтеся.

Насправді я не плутався, а дещо простіше з цих відомостей уже чув у тій або тій формі. Але Вардані під час розмови помітно розслаблялася, а що довше це тривало, то вищими ставали шанси на те, що її відновлення буде стабільним. Уже під час короткого вступу до лекції вона пожвавішала, почала жестикулювати, а її обличчя з відстороненого стало зосередженим. Таня Вардані мало-помалу повертала собі своє «я».

— Ви згадували теорію ядра, але це — безглузда варіація на тему, то грані Картер і Богданович розбазарили роботу Вицинського над марсіянською картографією. Розумієте, у марсіянських мап є така особливість: там немає спільних центрів. Хоч куди йшли команди археологістів на Марсі, вони завжди опинялися в центрі мап, які відкопували. Всі до одного поселення малювали себе просто посередині своїх мап, завжди зображали себе найбільшою плямою, незалежно від реального розміру чи найімовірнішої функції. Вицинський стверджував, що це нікого не має дивувати, оскільки це узгоджувалося з уже наявними в нас уявленнями про мислення марсіян. Для будь-якого марсіянина, що креслив мапу, найважливішою точкою на цій мапі неодмінно була та, де перебував її творець на момент роботи. Картер і Богданович лише застосували цей принцип до астрогаційних мап. Якщо кожне марсіянське місто вважало себе центром планетарної мапи, то кожна колонізована планета, своєю чергою, мала вважати себе центром марсіянської гегемонії. Отже, те, що Марс на всіх цих мапах було позначено великою плямою просто в центрі, з об’єктивної точки зору не означало нічого. Марс цілком міг бути нещодавно колонізованою глушиною, а справжнім ядром марсіянської культури буквально могла бути будь-яка інша пляма на мапі.

Вона зневажливо скривилася.

— Ось вона, теорія ядра.

— Ви, здається, не надто переконані.

Вардані випустила в ніч хмарку диму.

— Ні. Як казав тоді Вицинський, то й що, блін? Картер і Богданович зовсім не вловили суті. Визнавши правильними твердження Вицинського про просторове сприйняття марсіян, вони мали б також зрозуміти, що поняття гегемонії, ймовірно, взагалі було відсутнє в марсіанській системі координат.

— Ой-йой.

— Отож-бо, — знову квола усмішка, цього разу більш вимушена. — Тут і почалася політика. Вицинський офіційно заявив, що хоч де зародилася марсіанська раса, немає жодних причин гадати, ніби вони надавали материнській планеті більшої ваги, ніж, цитую, «абсолютно необхідно з точки зору початкової фактографічної освіти».

— «Мамо, звідки ми взялися?» Щось таке.

— Точно, щось таке. Його могли показувати на мапі, «ось звідки ми всі колись пішли», але позаяк «де ми зараз» набагато важливіше на практиці, з побутової точки зору, вшанування материнської планети, вочевидь, далі не заходило.

— Вицинський, бува, не думав відмовитися від цього погляду як від органічно та невиправно нелюдського?

Вардані уважно поглянула на мене.

— Як багато ви насправді знаєте про Гільдію, Ковачу?

Я підняв вказівний і великий пальці, трохи їх розвівши.

— Вибачте, я просто люблю вимахуватися. Я зі Світу Гарлана. Десь тоді, як я став підлітком, пішли під суд Мінору та Грецький. Я був у банді. Стандартним способом довести свою антисоціальність було вирізати у громадському місці повітряне графіті про їхній процес. Ми всі знали протоколи засідань напам’ять. У публічному зреченні Грецького дуже часто траплялася фраза «органічно та невиправно нелюдський». Здавалося, ніби це стандартна для Гільдії заява для збереження грантів на дослідження.

Вона опустила погляд.

— Якийсь час так і було. І ні, Вицинський такої не співав. Він любив марсіян, захоплювався ними й казав про це публічно. Саме тому про нього можна почути лише у зв’язку з граною теорією ядра. Його позбавили фінансування, більшість результатів його досліджень замовчали й віддали все це на поталу Картерові та Богдановичу. А ці дві курви за це розкішно відсмоктали. Того ж року комісія ООН проголосувала за збільшення стратегічного бюджету Протекторату на сім відсотків — і все через параноїдальні фантазії про марсіянську надкультуру, яка десь існує й чекає на можливість нас атакувати.

— Ловко.

— Так, і абсолютно неспростовно. Всі астрогаційні мапи, які ми знайшли на інших планетах, підтверджують висновок Вицинського: кожний світ ставить себе в центр мапи так само, як Марс, і самим по собі цим фактом залякують ООН, щоб вона зберігала великий стратегічний бюджет і сяку-таку військову присутність по всій території Протекторату. Ніхто й чути не хоче про справжнє значення досліджень Вицинського, а всякого, хто заговорює про це надто голосно чи намагається застосувати їхні результати у власних дослідженнях, або негайно лишають без фінансування, або висміюють, що врешті-решт зводиться до одного.

Вона закинула свою цигарку в вогонь і подивилася, як та спалахнула.

— Це і сталося з вами? — запитав я.

— Не зовсім.

На останньому складі в її голосі щось помітно клацнуло, наче повернувся замок. Я чув, як у мене за спиною йде берегом Шнайдер, в якого вичерпався чи то список справ у шатлі, чи то терпіння. Я знизав плечима.

— Як хочете, поговоримо про це згодом.

— Можливо. А тепер, може, розкажете мені, нащо сьогодні була потрібна вся ця мачо-фігня з великими перевантаженнями?

Я позирнув на Шнайдера, коли він підсів до нас біля вогню.

— Чули? Скарга на розваги під час польоту.

— Грані пасажири, — буркнув Шнайдер, опустившись на пісок і бездоганно включившись у блазнювання. — Нічого не міняється.

— Ви їй скажете чи мені сказати?

— Ви самі цього захотіли. «Сімка» є?

Вардані простягнула пачку з цигарками, а тоді кинула її Шнайдерові та знову повернулася до мене.

— Ну?

— Узбережжя Данґреку, — повільно проказав я, — хай якими були його археологічні чесноти, належить до територій Північного рубежу, а Північний рубіж визначено Клином Каррери як одну з дев’яти основних цілей, необхідних для перемоги у війні. А судячи з того, скільки органіки там наразі зазнає ушкоджень, кемпісти дійшли того ж висновку.

— І?

— І я не сказав би, що затівати археологічну експедицію, поки там б’ються за володіння територією Кемп і Клин, розважливо. Нам потрібно відвернути бойові дії.

— Відвернути?

Чути недовіру в її голосі було приємно. Я підіграв їй, ще раз знизавши плечима.

— Відвернути або відстрочити. Залежно від того, що спрацює. Суть у тому, що нам потрібна допомога. А таку допомогу ми отримаємо лише у компаній. Ми їдемо до Лендфолла, а оскільки я теоретично маю бути на дійсній службі, Шнайдер — кемпістський дезертир, ви — військовополонена, а це — крадений шатл, нам перед цим потрібно трохи замести сліди. З супутникових зображень нашої тамтешньої маленької сутички з розумними мінами випливатиме, ніби вони нас збили. Обшук морського дна виявить відповідні уламки. За умови, що ніхто особливо не придивлятиметься до доказів, нас запишуть у зниклі безвісти, заявивши, що ми випарувались, а це мене цілком влаштовує.

— Гадаєте, на цьому все й закінчать?

— Ну, це ж війна. Тим, що людей убивають, навряд чи багато кого здивуєш, — я витягнув хмизину, що стриміла з багаття, й заходився креслити в піску примітивну мапу континенту. — О, їм може стати цікаво, що я робив тут, якщо мусив прийняти командування на Рубежі, але такі подробиці після конфлікту забуваються. Наразі бійці Клину Каррери на півночі досить сильно розкидані, а Кемпові сили досі відтісняють їх до гір. Із цього флангу до них підходить президентська гвардія, — я тицьнув у пісок своєю імпровізованою указкою. — А тут — повітряні удари айсбергового флоту Кемпа з моря. У Каррери є важливіші проблеми за з’ясування конкретних обставин моєї загибелі.

— І ви справді гадаєте, що Картель зупинить усе це лише для вас? — Таня Вардані різко перевела вогненний погляд з мого обличчя на Шнайдерове. — Ти ж насправді в це не повірив, так, Яне?

Шнайдер відмахнувся рукою:

— Просто послухай його, Таню. Він підключений до машини, він знає, про що говорить.

— Так, справді, — напружені палаючі очі різко перейшли на мене. — Не думайте, ніби я не вдячна вам за те, що ви витягнули мене з табору: я вдячна. Ви, мабуть, і уявити собі не можете, яка я вдячна. Але тепер, вибравшись, я була б дуже рада пожити. Це, оцей план, суцільна маячня. Ви просто приведете нас до загибелі — чи то в Лендфоллі від рук корпоративних самураїв, чи то під час стрілянини в Данґреку. Вони не будуть…

— Ви маєте рацію, — терпляче озвався я, і вона здивовано затихла. — Де в чому ви маєте рацію. Великі корпорації, ті, що належать до Картелю, навіть не глянуть на цей план. Вони можуть нас убити, запроторити вас на віртуальний допит, поки ви не скажете їм те, що вони хочуть знати, а тоді просто замовчать усе це діло, поки війна не закінчиться, й вони не переможуть.

— Якщо вони переможуть.

— Вони переможуть, — запевнив я її. — Вони завжди так чи інакше перемагають. Але ми не підемо до великих гравців. Ми маємо бути розумнішими.

Я замовкнув і, чекаючи, потицяв у вогонь. Краєчком ока побачив, як Шнайдер від напруження нахилився вперед. Без Тані Вардані на борту всій цій затії гаплик, і ми всі це знали.

Море, шепочучи, вилазило на берег і поверталося назад. У глибині вогню щось ляскало та тріскалося.

— Гаразд, — вона злегка ворухнулася, наче прикута до ліжка людина, що переходить у менш болючу позу. — Продовжуйте. Я слухаю.

Шнайдер гучно зітхнув з полегшенням. Я кивнув.

— Ось що ми зробимо. Ми націлимося на одного конкретного корпоративного оператора, досить невеликого й голодного. Може, ми й не одразу його вирахуємо, але це має бути нескладно. А націлившись, ми зробимо йому пропозицію, від якої він не зможе відмовитися. Унікальна спеціальна пропозиція, обмежена в часі, покупка за зниженою ціною, задоволення гарантовано.

Я помітив, як вона перезирнулася зі Шнайдером. Можливо, вона озиралася на нього лише через цю багату грошову образність.

— Хоч який він малий і голодний, Ковачу, ви все одно говорите про корпоративного гравця, — вона пильно поглянула мені в очі. — Планетарне багатство. А вбивство та віртуальний допит — речі аж ніяк не дорогі. Як ви пропонуєте запобігти цьому варіанту?

— Просто. Ми їх налякаємо.

— Ви їх налякаєте, — вона на мить подивилася на мене, а тоді кашлянула коротким неохочим смішком. — Ковачу, вас треба на диск записати. Ви — ідеальна розвага після психічної травми. То скажіть мені. Ви збираєтеся налякати корпоративний блок. Чим — маріонетками-головорізами?

Я відчув, як мої губи теж складаються в щиру усмішку.

— Щось таке.

Розділ шостий

Майже весь наступний ранок Шнайдер стирав ядро даних шатла, тим часом як Таня Вардані безцільно шаркала колами по піску або сиділа біля відкритого люка й розмовляла зі Шнайдером. Я лишив їх на самоті й пішов до віддаленого кінця берега, де в море врізалася чорна скеля. Як виявилося, на цю скелю було просто видертися, а краєвид з її вершини компенсував нечисленні подряпини, які я заробив по дорозі. Я притулився спиною до знайденого поблизу прискалку й поглянув на обрій, згадуючи уривки сну, який побачив напередодні вночі.

Світ Гарлана маленький як на придатну до життя планету, а його моря непередбачувано рухаються під впливом трьох місяців. Санкція-IV значно більша, більша навіть за Латімер або Землю, і не має природних супутників, а тому її океани широкі та спокійні. На тлі спогадів про мою юність на Світі Гарлана цей спокій завжди видавався дещо підозрілим, неначе море затримало своє водянисте дихання в очікуванні якогось катаклізму. Це почуття було моторошним, а обробка посланця, як правило, блокувала його в дуже простий спосіб — не допускаючи в моїх думках цього порівняння. Під час мріє-сну обробка діє не так ефективно, і в мене в голові щось, вочевидь, колупало тріщини.

Уві сні я стояв на гальковому пляжі десь на Санкції-IV, дивлячись на спокійний рух води, аж тут поверхня моря почала здійматися і надиматись. Я дивився, заклякнувши на місці, як водяні горбки ворушилися, розпадалися та текли, минаючи один одного, наче гнучкі чорні м’язи. Хвильки на краю води зникли — їх всмоктало туди, де вигиналося море. В мені з’явилася впевненість, рівною мірою породжена холодним жахом і болючим смутком, не слабша за збурення в морі. Я достеменно знав: насувається щось страхітливе.

Але я прокинувся, перш ніж воно виринуло.

У моїй нозі засіпався м’яз, і я роздратовано сів. Біля підніжжя мого розуму ще плескалися залишки сну, шукаючи зв’язку з чимось більш матеріальним.

Може, це був відгомін дуелі з розумними мінами. Я бачив, як здіймалося море, коли під його поверхнею детонували наші снаряди.

Так, звісно. Дуже травматично.

Мій розум швидко перебрав ще кілька недавніх бойових спогадів, шукаючи збігу. Я різко зупинив його. Безглузде заняття. За півтора року виконання різних капостей для Клину Каррери у мене в голові відклалося стільки психічних травм, що стало б на цілий взвод психохірургів. Я мав право на кілька кошмарних снів. Без обробки посланця я б, мабуть, ще кілька місяців тому пережив психічний занепад з криками. А розглядати тепер бойові спогади мені не хотілося.

Я змусив себе знову відкинутися назад і спокійно розпочати день. Вранішнє сонце вже розжарювалося до субтропічної полуденної спеки, і камінь був теплий на дотик. Світло між моїми напівстуленими повіками ворушилося так само, як і на узбережжі затоки в оздоровчій віртуальній реальності. Я пустився у вільне плавання.

Час минав без діла.

Мій телефон тихенько загудів. Я простягнув руку донизу, не розплющуючи очей, і активував його натиском кнопки. Помітив, що тепло на моєму тілі стало важчим, а мої ноги спітніли.

— Ми на старті, — промовив Шнайдерів голос. — Ви й досі на тій скелі?

Я знехотя сів.

— Так. Ви вже зробили виклик?

— Усе дозволено. Той шифрувальний канал висхідного зв’язку, який ви вкрали? Прекрасний. Кришталево чистий. На нас чекають.

— Зараз злізу.

Осад в голові нікуди не подівся. Сон не розвіявся.

Щось насувається.

Я прибрав цю думку разом з телефоном і зліз донизу.

Археологія — безладна наука.

Можна подумати, ніби ми завдяки розвитку високих технологій за останні кілька століть уже встигли перетворити практику розкрадання гробниць на красне мистецтво. Як-не-як, ми зараз уже можемо виявляти характерні сліди марсіянської цивілізації на міжпланетних відстанях. Супутникові зйомки та дистанційне зондування дозволяють нам створювати мапи їхніх міст, похованих під кількома метрами суцільного каменю або кількомастами метрами моря; ми навіть побудували машини, здатні робити обґрунтовані припущення щодо тих залишків марсіянської спадщини, які досліджувати важче. Ми практикуємося вже майже пів тисячоліття, а отже, просто мусимо набивати руку в цьому ділі.

Та насправді, хоч як вправно науковці щось виявляють, знайшовши це, вони все одно мають його відкопати. А зважаючи на величезні капіталовкладення компаній у перегони в намаганні першими зрозуміти марсіян, розкопки зазвичай проводять приблизно так само обережно, як гулянку для всієї команди на Складі портових повій мадам Мі. Треба робити знахідки та сплачувати дивіденди, та й те, що поблизу, судячи з усього, немає марсіян, які б обурилися шкодою для навколишнього середовища, не полегшує ситуації. Приїздять компанії, зривають замки з покинутих планет і самоусуваються, тим часом як споруди заполоняють члени Гільдії археологістів. А після того, як основні пам’ятки вичерпуються, ніхто зазвичай не завдає собі клопоту прибрати за собою.

В результаті виходять такі місця, як Розкопка-27.

Це аж ніяк не найоригінальніша назва для міста, проте обрано її було досить точно. Розкопка-27 виросла довкола однойменного розколу, п’ятдесят років прослужила гуртожитком, їдальнею та розважальним комплексом для археологістів, а тепер, коли жили з ксенокультурною рудою було остаточно вичерпано, стрімко занепадала. Тамтешній копальний пристрій, який ми побачили, підлетівши зі сходу, скидався на кощавий стоногий скелет, що тримався над обрієм на зупинених витягувальних поясах і неоковирно зігнутих підпірках. Місто починалося під обвислим хвостом цієї конструкції й розросталося звідти безладними й непевними купками, наче млявий бетонний гриб. Мало які будівлі здіймалися вище за п’ять поверхів, та й ті здебільшого, вочевидь, були покинуті, неначе зростання вгору виснажило їх, позбавивши здатності підтримувати життя всередині себе.

Шнайдер, накренившись, облетів череп зупиненого копача, вирівнявся й поплив униз, до пустиря між трьома похилими стовпами, що, ймовірно, позначали межі аеродрому Розкопки-27. Коли ми зависли, з погано доглянутого залізобетону здійнялася хмара пилу, а коли ми загальмували під час посадки, я побачив, як оголюються зазублені тріщини. З комунікатора хрипко виміг ідентифікації старезний навігаційний маяк. Шнайдер зігнорував його, вимкнув первинні двигуни й, позіхнувши, виліз зі свого крісла.

— Кінцева зупинка, народ. Усі виходимо.

Ми пішли за ним до пасажирського салону й побачили, як він надягає на себе один з неелегантних куцих частинкометів, які ми звільнили разом із шатлом. Шнайдер підняв очі, помітив, що я за ним стежу, й підморгнув.

— Я гадала, що це — твої друзі, — Таня Вардані теж стежила — якщо судити з її стривоженого виразу обличчя.

Шнайдер знизав плечима.

— Були ними, — сказав він. — Але обережність надмірною не буває.

— Ой, чудово, — вона повернулася до мене. — У вас є щось трохи менш громіздке за цю пушку, щоб я змогла тимчасово це взяти? Таке, що я можу підняти.

Я розвів і підняв краї кітеля, демонструючи два інтерфейсні пістолети Калашникова, розроблені спеціально для Клину, в нагрудній кобурі.

— Я позичив би вам один, але вони захищені персональним кодом.

— Візьми бластер, Таню, — промовив Шнайдер, не відриваючись від власних приготувань. — Все одно ти швидше підстрелиш щось із нього. Кулемети — для жертв моди.

Археологістка звела брови. Я злегка всміхнувся.

— Можливо, він має рацію. Ось, вам не треба носити його на поясі. Ремені розходяться отак. Накиньте на плече.

Я підійшов допомогти їй начепити зброю, і коли вона повернулася до мене, в маленькому просторі між нашими тілами сталося щось таке, що не піддавалося визначенню. Коли я поклав зброю в кобурі на нижню частину її лівої груді, вона зазирнула мені в очі, поглянувши вгору. Я побачив, що в неї очі кольору нефриту під бистрою водою.

— Так зручно?

— Не дуже.

Я потягнувся, щоб пересунути кобуру, та вона підняла руку, зупиняючи мене. На тлі запорошеного чорного дерева мого передпліччя її пальці скидалися на оголені кістки, худющі та крихкі.

— Облиште, цього вистачить.

— Гаразд. Дивіться, просто потягніть донизу, і кобура його відпустить. Штовхніть назад угору — і вона вчепиться знову. Отак.

— Ясно.

Цей діалог почув Шнайдер, який голосно прокашлявся й пішов відчиняти люк. Коли люк піднявся назовні, він узявся за дужку на передньому краю й зіскочив із безтурботністю досвідченого літуна. Ефект трохи зіпсувало те, що він, приземлившись, закашлявся в пилу, який здійняло наше посадкове гальмо і який досі не влігся. Я стримав усмішку.

Вардані вискочила за ним, поклавши долоні на підлогу відчиненої шахти люка й незграбно опустившись. Я, не забуваючи про хмари пилу надворі, залишався в шахті, примруживши очі через пісок у повітрі й намагаючись побачити, чи не прийшла нас зустрічати якась компанія.

І таки прийшла.

Вони вийшли з пилу, наче фігури на фризі, поступово очищеному за допомогою струменя піску якимось колегою Тані Вардані. Загалом я нарахував сім кремезних постатей, закутаних у пустельне вбрання й наїжачених зброєю. Постать посередині здавалася спотвореною — вища за інших на пів метра, але роздута й деформована вище пояса. Вони йшли мовчки.

Я склав руки на грудях, торкнувшись кінчиками пальців руків’їв «Калашникових».

— Джоко? — Шнайдер ще раз кашлянув. — Це ти, Джоко?

Знову мовчання. Пил уже достатньо осів, щоб я розгледів тьмяний полиск металу на дулах вогнепальної зброї та маски розширеного зору на обличчі в кожного з них. Під вільним пустельним одягом цілком могла ховатися натільна броня.

— Джоко, кінчай вимахуватися.

Від височезної деформованої постаті посередині долинув несподіваний високий смішок. Я кліпнув.

— Яне, Яне, мій добрий друже, — голос був дитячий. — Невже я так тебе бентежу?

— А ти як гадаєш, довбограю?

Шнайдер вийшов уперед, і величезна постать у мене на очах зсудомилася й неначе розпалася. Вразившись, я збільшив потужність нейрохімічного зору й розгледів маленького хлопчика років восьми, який незграбно злізав з рук чоловіка, що тримав його біля грудей. Коли хлопчик опустився на землю й побіг до Шнайдера, я побачив, як чоловік, який його ніс, випростався й якось дивно завмер. Сухожиллями в моїх руках щось побігло. Я ще трохи напружив очі й оглянув постать, яка вже нічим не виділялася, з голови до ніг. На цьому чолов’язі не було маски РБ, а його обличчя було…

Усвідомивши, на що я дивлюся, я відчув, як міцно стулюються мої вуста.

Шнайдер і хлопчик обмінювалися складними рукостисканнями й говорили один одному щось незрозуміле. Посередині цього ритуалу хлопчик відійшов і взяв за руку Таню Вардані, церемонно вклонившись і вдавшись до якихось вигадливих лестощів, яких я не розчув. Він, здавалося, був рішучо налаштований ламати комедію до кінця зустрічі. Він іскрився нешкідливістю, як фонтан із блискітками в Гарланів день. А коли більша частина пилу повернулася туди, де й мала лежати, решта компанії, що вийшла нас зустрічати, позбулася невизначеної загрозливості, якої їй надавали силуети. Коли повітря почало очищуватися, стало ясно, що вони — компанія явно збентежених і здебільшого молодих бійців нерегулярних військ. Зліва я побачив одного білого з ріденькою борідкою, який під порожнім спокоєм маски РБ жував губу. Інший переминався з ноги на ногу. В усіх них зброя або висіла на плечі, або ховалася в кобурах, а коли я зіскочив з люка, всі вони відсахнулися.

Я заспокійливо підняв руки до рівня плечей, показуючи долоні.

— Вибачте.

— Не вибачайтеся перед цим ідіотом, — Шнайдер тепер не надто успішно намагався дати хлопчикові потиличника. — Джоко, ходи сюди й привітайся зі справжнім живим посланцем. Це — Такеші Ковач. Він був під Інненіном.

— Справді?

Хлопчик підійшов і простягнув руку. Його чохол, темношкірий і тонкокостий, уже був гарний, а подорослішавши, мав стати андрогінно вродливим. Він був бездоганно вбраний у спеціально пошитий мальвовий саронг і стебновану куртку такого ж кольору.

— Джоко Роспідоеджі до ваших послуг. Вибачте за драматизм, але в ці непевні часи обережність надмірною не буває. Ваш виклик надійшов супутниковими частотами, до яких не має доступу ніхто поза Клином Каррери, а Ян, хоч я й люблю його як брата, славиться аж ніяк не зв’язками у високих кабінетах. Це могла бути пастка.

— Законсервований шифрувальний висхідний канал, — поважно сказав Шнайдер. — Ми вкрали його у Клину. Тепер, Джоко, кажучи, що я підключений, я не жартую.

— Хто міг заманювати вас у пастку? — спитав я.

— А, — хлопчик зітхнув. У його голосі вчувалася втома від життя, для якої треба було б бути старшим на кілька десятиліть. — Хто його знає. Державні органи, Картель, аналітики корпоративних відносин, кемпістські шпигуни. Ні в кого з них немає причин любити Джоко Роспіноеджі. Нейтралітет у війні не заважає наживати ворогів, хоч він для того й потрібен. Радше навпаки: він позбавляє будь-яких друзів і забезпечує підозру та зневагу всіх сторін.

— Війна ще не дійшла так далеко на південь, — зауважила Вардані.

Джоко Роспіноеджі поважно приклав руку до грудей.

— І ми всі надзвичайно цьому раді. Але зараз, не будучи на фронті, можна перебувати лише в окупації того чи іншого штибу. Лендфолл щонайбільше за вісімсот кілометрів на захід від нас. Ми досить близько, щоби вважатися периметровим постом, а це забезпечує гарнізон державного ополчення та періодичні візити політичних експертів Картелю, — він ще раз зітхнув. — Це все дуже дорого.

Я з підозрою глянув на нього.

— У вас стоїть гарнізон? Де?

— Он там, — хлопчик тицьнув великим пальцем на пошарпану групку бійців нерегулярного війська. — А, ще кілька є біля бункера висхідного зв’язку, відповідно до норм, але, по суті, гарнізон — це все, що ви бачите тут.

— Ото державне ополчення? — перепитала Таня Вардані.

— Так, — Роспіноеджі на мить сумовито поглянув на вояків, а тоді знову повернувся до нас. — Звісно, кажучи, що це дорого, я передусім мав на увазі, скільки грошей потрібно, щоб візити політичного експерта були приємними. Для нас і для нього. Експерт — людина не надто витончена, проте має чималі, гм, апетити. Та й на те, щоб він лишався нашим політичним експертом, теж потрібно витрачатися. Як правило, їх міняють раз на кілька місяців.

— Він зараз тут?

— Якби він був тут, я навряд чи запросив би вас сюди. Він поїхав лише минулого тижня, — хлопчик криво посміхнувся, що справляло неприємне враження на такому юному обличчі. — Можна сказати, задоволений побаченим.

Я мимоволі всміхнувся.

— Думаю, ми приїхали куди слід.

— Ну, це залежить від того, по що ви приїхали, — сказав Роспіноеджі, позирнувши на Шнайдера. — Ян розповів дуже мало. Але проходьте. Навіть у Розкопці-27 є місця, де обговорювати справи приємніше.

Він повів нас назад до групки бійців ополчення, що його чекали, й різко клацнув язиком. Постать, яка несла його перед цим, незграбно зігнулася й підняла його. У себе за спиною я почув, як Таня Вардані охнула, побачивши, що зробили з цим чолов’ягою.

Це було аж ніяк не найстрашнішим, що траплялося на моїй пам’яті з людьми, — власне, навіть не найстрашнішим із того, що я бачив останнім часом; та все ж у розтрощеній голові та сріблястому гіпсі з домішками, яким її зліпили докупи, було щось моторошне. Якби мене попросили висловити якийсь здогад, я сказав би, що цей чохол постраждав від летючих осколків. Після керованої зброї направленої дії там би просто не лишилося з чим працювати. Але хтось десь завдав собі клопоту полагодити череп мерця, заклеїти дірки, що лишилися в ньому, смолою, й замінити очі фоторецепторами, що засіли в випатраних очницях, наче гігантські срібні павуки в очікуванні жертв. Тоді ця людина, вочевидь, вдихнула у стовбур його мозку досить життя, щоб він користувався вегетативними системами та основними руховими функціями організму та ще, можливо, реагував на кілька запрограмованих команд.

Коли мене ще не підстрелили на Рубежі, зі мною працював унтер-офіцер Клину, який жив у рідному афрокарибському чохлі. Якось увечері, коли ми пересиджували в руїнах якогось храму супутникове бомбардування, він розповів мені один з міфів, які його народ у ланцюгах переніс за океан на Землі, а згодом, сподіваючись на новий початок, проніс безоднями марсіянських астрогаційних мап на планету, що згодом буде названа Латімер. Це була історія про чародіїв і рабів, яких вони створювали з тіл оживлених мерців. Яким словом він називав тих істот з історії, я не пам’ятаю, але знаю, що він побачив би таку в істоті, яка тримала на руках Джоко Роспіноеджі.

— Подобається?

Хлопчик, який вмостився непристойно близько до понівеченої голови, весь цей час стежив за мною.

— Ні, не дуже.

— Ну, звісно, з погляду естетики… — хлопчик делікатно затих. — Але завдяки помірній кількості пов’язок і моєму доречно подертому одягу ми маємо справляти воістину жалюгідне враження. Поранені й невинні, що тікають з руїн своїх розбитих життів — ніде правди діти, ідеальне маскування у випадку сильного загострення ситуації.

— Старий добрий Джоко, — Шнайдер підійшов ближче і штурхнув мене. — Як я вам і казав. Завжди на крок попереду подій.

Я знизав плечима.

— Я знаю випадки, коли колони біженців розстрілювали, просто вправляючись у стрільбі.

— О, я в курсі. Оцей наш друг, перш ніж прийняти прикру смерть, був тактичним піхотинцем. У корі його головного мозку, чи де там зберігають такі речі, досі лишається чимало міцно вкорінених рефлексів.

Хлопчик підморгнув мені.

— Я — бізнесмен, а не технар. Я домовився з однією лендфолльською фірмою, яка займається програмами, щоб із його решток зліпили щось придатне для користування. Дивіться.

Малий запхав руку під куртку, а мрець вихопив із кобури в себе на спині бластер з довгим стволом. Вийшло дуже швидко. Задзижчали фоторецептори в очницях, дивлячись справа наліво. Роспіноеджі широко всміхнувся й витягнув руку, в якій затиснув пульт. Ворухнувся великий палець, і бластер плавно повернувся до кобури. Рука, що тримала хлопчика, не посунулася ні на дюйм.

— Отже, як бачите, — бадьоро прощебетав хлопчик, — там, де неможливо добитися жалю, завжди доступні менш делікатні варіанти. Але я, взагалі-то, сподіваюся на краще. Вас би здивувало, скільком воякам досі важко стріляти в малих дітей, навіть у ці скрутні часи. Отже. Досить балачок, може, поїмо?

Роспіноеджі займав верхній поверх і пентгаус у зачуханому складському комплексі майже впритул до хвоста копача. Ми залишили весь свій військовий супровід, окрім двох людей, на вулиці та пробралися крізь прохолодний морок до кутка, в якому стояв будівельний ліфт. Оживлений мрець однією рукою відтягнув двері кабіни. У порожньому просторі над нашими головами промайнуло металеве відлуння.

— Пам’ятаю, — сказав хлопчик, коли ми поїхали на дах, — часи, коли все це було заставлено артефактами першого розряду, запакованими в ящики та поміченими для повітряного перевезення до Лендфолла. Колись тут цілодобово працювали бригади інвентаризаторів. Копач ніколи не зупинявся, його роботу вдень і вночі було чути за всіма іншими звуками. Наче стукіт серця.

— То цим ви й займалися? — спитала Вардані. — Складали артефакти?

Я побачив, як Шнайдер у пітьмі всміхнувся сам собі.

— Коли був молодшим, — самоіронічно відповів Роспіноеджі. — Але я пішов на підвищення, посівши більш… Сказати б, організаторську посаду.

Ліфт пройшов крізь дах складської зони і з брязкотом зупинився серед несподівано яскравого світла. Крізь вікна, завішані фіранками з тканини, у гостьову вітальню, відділену від решти площі вкритими бурштиновою фарбою внутрішніми стінами, проникало сонячне світло. З кабіни ліфта я побачив калейдоскопічні візерунки на килимах, темний паркет і довгі низькі дивани, що, як я зрозумів, оточували маленький басейн із внутрішнім освітленням. Потім, коли ми вийшли, я побачив, що у заглибленні в підлозі — не вода, а широкий горизонтальний відеоекран, на якому, здавалося, співала якась жінка. У двох кутках вітальні це зображення повторювали у зручнішому для перегляду форматі екрани притомнішого розміру на двох вертикальних стелажах. Біля віддаленої стіни стояв довгий стіл, на якому хтось розставив стільки їжі й питва, що вистачило б на цілий взвод.

— Влаштовуйтеся як вам зручно, — сказав Роспіноеджі, тим часом як охоронець-труп поніс його геть крізь арковий прохід. — Я за хвилинку повернуся. Їжа й напої он там. А, ще гучність, якщо хочете.

Раптом стало чути музику з екрана, в якій можна було одразу впізнати композицію Лапіне — щоправда, не її дебют, кавер джанк-сальсового хіта «Відкрита земля», що зчинив великий переполох минулого року. Ця пісня була повільніша, в неї вряди-годи впліталися передоргазмові стогони. На екрані Лапіне висіла догори дриґом, охопивши стегнами ствол гармати танка-павука, й муркотіла на камеру. Мабуть, агітувала записуватися до війська.

Шнайдер підійшов до столу й заходився накладати на тарілку всі наїдки, які можна було там знайти. Я побачив, як двоє бійців ополчення зайняли позицію біля ліфта, знизав плечима й долучився до нього. Таня Вардані наче зібралася зробити так само, але тоді різко змінила курс і підійшла до одного з завішаних вікон. Одна вузька рука потягнулася до вплетених у тканину фіранок візерунків.

— Я ж вам казав, — звернувся до мене Шнайдер. — На цьому боці планети підключити нас може хіба що Джоко. Він має контакти з усіма гравцями на ринку Лендфолла.

— Тобто мав до війни.

Шнайдер заперечно хитнув головою.

— І до війни, і під час війни. Ви ж чули, що він казав про експерта. Він аж ніяк не міг би утнути таке, якби втратив підключення до машини.

— Якщо він підключений до машини, — терпляче поцікавився я, не зводячи погляду з Вардані, — то з якого це дива він живе в цій дупі світу?

— Може, йому тут подобається. Він тут виріс. Та ви взагалі бували у Лендфоллі? Ото справді дупа світу.

Лапіне зникла з екрану, а на зміну їй прийшов якийсь документальний сюжет про археологію. Ми сіли з тарілками на один з диванів, і Шнайдер уже зібрався їсти, але побачив, що я їсти не збираюся.

— Зачекаймо, — тихо порадив я. — Це лише ґречно.

Він пирхнув.

— Ви що собі думаєте — що він нас отруїть? Навіщо? Користі з цього не буде.

Але їжі не торкнувся.

Зображення на екрані помінялося знову — тепер ішов сюжет про війну. Маленькі веселі спалахи лазерного вогню на затемненій рівнині невідомо де та карнавальні вогні від ударів ракет. Звуковий супровід підчистили: кілька приглушених відстанню вибухів, на які було накладено сухий голос коментатора, що повідомляв безневинні на перший погляд дані. Супутні втрати, попереджені операції повстанців.

З протилежної арки вийшов Джоко Роспіноеджі без куртки та в супроводі двох жінок, які неначе вийшли просто з програми для віртуального борделю. Їхні закутані в муслін тіла були позбавлені ґанджів і наділені пружними формами, а обличчя були невиразні. Між цими двома кралями восьмирічний Роспіноеджі мав сміховинний вигляд.

— Іванна й Кас, — сказав він, по черзі показавши рукою на кожну з жінок. — Мої постійні супутниці. Кожному хлопчикові потрібна мама, чи не так? Або дві. Отже, — він несподівано гучно клацнув пальцями, і його супутниці попливли до шведського столу. Він усівся на диван поблизу. — Переходимо до справ. Що саме я можу зробити для тебе та твоїх друзів, Яне?

— Ви не їсте? — запитав я його.

— Ой, — він усміхнувся й показав на двох своїх супутниць. — Ну, вони їдять, а я дуже сильно люблю їх обох.

Шнайдер явно знітився.

— Ні? — Роспіноеджі зітхнув і, потягнувшись, навмання взяв з моєї тарілки тістечко. Куснув його. — Так от. Тепер ми можемо перейти до справ? Яне, прошу!

— Ми хочемо продати тобі шатл, Джоко, — Шнайдер добряче надкусив курячу ніжку й заговорив, жуючи. — Ціна мінімальна.

— Справді?

— Еге ж. Вважай це надлишковим військовим майном. «Ву-Моррісон» ISN-70, майже не використовувався, жодного зареєстрованого попереднього власника.

Роспіноеджі всміхнувся.

— Мені важко в це повірити.

— Якщо бажаєш, перевір, — Шнайдер проковтнув відкушене м’ясо. — Його ядро даних вичищене краще за твою податкову звітність. Дальність польоту — шістсот тисяч кілометрів. Універсальна конфігурація — може пересуватись у жорсткому космосі, в суборбітальному просторі, під водою. Керування — як у бордельного стерва.

— Так, здається, я згадую: сімдесяті просто вражали. Чи ти сам мені це розповідав, Яне? — хлопчина потер безбороде підборіддя жестом, що явно належав якомусь попередньому чохлу. — Не зважай. Як я розумію, ця вигідна покупка за безцінь озброєна.

Шнайдер кивнув, жуючи.

— Турель для мікроснарядів на носі. Плюс системи ухиляння. Повний пакет програм самозахисту, дуже хороший.

Я закашлявся, вдавившись тістечком.

Двоє жінок підпливли до дивана, на якому сидів Роспіноеджі, та влаштувались обабіч нього симетричними прикрасами. Відколи вони зайшли, я не чув, щоб якась із них вимовила бодай слово чи видала хоч якийсь звук. Жінка ліворуч від Роспіноеджі почала годувати його зі своєї тарілки. Він сперся на неї, задумливо оглядаючи мене й жуючи отриману від неї їжу.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Шість мільйонів.

— ООНівських? — спитав Шнайдер, і Роспіноеджі голосно засміявся.

— Стазів. Шість мільйонів стазів.

Йшлося про стандартні талони археологічних знахідок, створені тоді, коли уряд Санкції був усього-на-всього планетарним претензіоністом; тепер вони були непопулярною планетарною валютою, що в порівнянні з латімерським франком, який вона замінила, нагадувала болотну пантеру, яка намагається видертися вантажним пандусом, обробленим антифрикційним покриттям. На той час за долар Протекторату (ООН) давали близько двохсот тридцяти стазів.

Шнайдер вжахнувся, його дріб’язкова крамарська душа була обурена.

— Та ти жартуєш, Джоко. Навіть шість мільйонів ООНівських — це десь половина його вартості. Це ж «Ву-Моррісон», чуваче.

— Там є кріокапсули?

— Гм-м-м… Ні.

— То нахріна він мені треба, Яне? — без запалу спитав Роспіноеджі. Він скосив очі на жінку праворуч від себе, і вона без жодного слова передала йому винний келих. — Послухай, наразі космомашина може знадобитися комусь поза військом хіба що для того, щоби звалити звідси, прорвати блокаду й дістатися Латімера. Людина, яка знає своє діло, може змінити дальність його польоту, і я знаю, що «Ву-Моррісони» мають незлі системи наводження, та на тій швидкості, яку можна витиснути з ISN-70, особливо спеціально індивідуалізованого, летіти ним до Латімера все одно доведеться майже три десятиліття. Для цього потрібні кріокапсули, — він підняв руку, не даючи Шнайдерові заперечити. — А я не знаю нікого, нікого, хто може роздобути кріокапсули. Ні за бабів, ні за гроші. Лендфолльський картель знає, що робить, Яне, і він позакривав усі шляхи. Ніхто не вибереться звідси живим до кінця війни. Отакі справи.

— Його завжди можна продати кемпістам, — зауважив я. — Їм неабияк бракує такого обладнання, вони заплатять.

Роспіноеджі кивнув.

— Так, пане Ковач, вони заплатять, і заплатять стазами. Бо нічого іншого в них немає. Ваші друзі з Клину про це подбали.

— Не мої друзі. Я просто ношу цю форму.

— Втім, носите непогано.

Я знизав плечима.

— Може, десять? — з надією в голосі сказав Шнайдер. — Кемп платить уп’ятеро більше за відремонтовані суборбіталки.

Роспіноеджі зітхнув.

— Так, а я тим часом муситиму його десь ховати й відкупатися від усякого, хто його побачить. Сам знаєш, це не дюнний скутер. Тоді мені доведеться зв’язатися з кемпістами, а за це, як ти, можливо, знаєш, зараз карають обов’язковим стиранням. Мені доведеться організувати таємну зустріч — ой, ще й з озброєною підмогою на той випадок, якщо ці іграшкові революціонери вирішать не платити за мій товар, а конфіскувати його. А так часто буває, коли до них не приходять озброєними до зубів. Подумай про логістику, Яне. Я роблю тобі послугу, просто звільняючи тебе від нього. До кого ще ти збирався йти?

— Вісім…

— Шести вистачить, — швидко втрутився я. — І ми високо цінуємо цю послугу. Але, може, ви прикрасите наш бік угоди поїздкою до Лендфолла і дрібкою безкоштовної інформації? Просто на знак нашої дружби.

Хлопчик явно зосередився й позирнув у бік Тані Вардані.

— Безкоштовної інформації, так? — він швидко й комічно двічі звів брови. — Звісно, насправді такої не буває — самі знаєте. Але просто на знак нашої дружби… Що ви хочете знати?

— Лендфолл, — промовив я. — Які там риби-бритви, крім Картелю? Я маю на увазі компанії другого рангу, а може, й третього. Хто там зараз молодий і перспективний?

Роспіноеджі задумливо надпив своє вино.

— Гм-м. Риби-бритви. Сумніваюся, що вони водяться в нас на Санкції-IV. Та й на Латімері теж.

— Я зі Світу Гарлана.

— Отакої. Як я розумію, не квелліст, — він показав на форму Клину. — Ну, зважаючи на вашу нинішню політичну орієнтацію.

— Не слід занадто спрощувати квеллізм. Кемп постійно цитує Квеллу, але вибірково, як і більшість людей.

— Ну, я б насправді й не здогадався, — Роспіноеджі підняв одну руку, затуляючись від чергового наїдка, який для нього готувала коханка. — Але щодо ваших риб-бритв… Я сказав би, що їх щонайбільше півдюжини. Пізно прийшли, більшість базується на Латімері. Міжзоряні компанії перестали виживати більшість місцевих конкурентів усього років із двадцять тому. А зараз Картель і уряд, звісно, у них у кишені. Всім іншим лишаються хіба що недоїдки. Більшість компаній третього рангу готові вертати додому — війна їм насправді не по кишені, — він погладив уявну бороду. — А другий ранг… Можливо, «Сатакарн Ю і партнери», «ПКН», корпорація «Мандрейк». Усі вони досить хижі. Можливо, я розкопаю для вас ще парочку. Ви збираєтеся запропонувати щось цим людям?

Я кивнув.

— Опосередковано.

— Так, ну, тоді ось вам безкоштовна порада на додачу до безкоштовної інформації. Згодовуйте їм це на довгому дрючку, — Роспіноеджі підніс келих у мій бік, а тоді випив увесь його зміст і приязно всміхнувся. — Бо інакше вам відкусять руку аж до плеча.

Розділ сьомий

Як і безліч міст, що завдячують своїм існуванням космопорту, Лендфолл не мав справжнього центру. Натомість він безладно розповзався широкою напівпустельною рівниною в південній півкулі, де століття тому сіли перші баржі-колонії. Кожна корпорація, що вклалася в цю справу, просто будувала власний аеродром десь на рівнині й оточувала його кільцем допоміжних споруд. З плином часу ці кільця розросталися назовні, торкались одне одного і врешті-решт злилися в лабіринт ацентричної конурбації, яку тримало вкупі дуже умовне загальне планування. Прибули вторинні інвестори, що орендували чи купували площі в первинних і знаходили собі ніші як у ринку, так і у столиці, що стрімко розвивалася. Тим часом в інших куточках планети зростали інші міста, але завдяки пункту про експортний карантин у Хартії все багатство, створене археологічними промислами Санкції-IV, мало рано чи пізно проходити через Лендфолл. Розжирівши на необмеженому експорті артефактів, розподілі земель і ліцензуванні розкопок, колишній космопорт роздувся до страхітливих розмірів. Тепер він займав дві третини рівнини, і в ньому мешкало дванадцять мільйонів осіб — майже тридцять відсотків від загальної кількості населення Санкції-IV, що залишилося.

Це була яма.

Я йшов зі Шнайдером погано доглянутими вулицями, захаращеними міським сміттям і червонястим пустельним піском. Повітря було гаряче й сухе, а затінок від будинків по обидва боки мало захищав від сонячних променів, які падали під великим кутом. Я відчував, як піт виступає на моєму обличчі та змочує волосся на карку. Від нас не відставали наші відображення в чорній формі з вікон і оздоблених дзеркальним склом фасадів, що траплялися дорогою. Я мало не радів своєму супроводу. Серед полуденної спеки більш нікого не було, а її мерехтливий спокій навівав страх. Було чути, як під ногами хрустить пісок.

Знайти місце, яке ми шукали, було неважко. Воно стирчало на краю району, наче бойова рубка судна з полірованої бронзи, вдвічі вище за навколишні будівлі й геть безлике ззовні. Як і більшість архітектурних споруд у Лендфоллі, воно мало дзеркальну поверхню, а через відбиті промені сонця на його грані було важко дивитися прямо. Ця споруда не була найвищим хмарочосом Лендфолла, але відзначалася нестримною силою, що пульсувала в довколишній стихійній забудові й дуже багато говорила про її творців.

Випробовувати людське тіло на руйнування…

Ця фраза вивалилася з моєї пам’яті, наче труп із шафи.

— Як близько ви хочете підійти? — нервово запитав Шнайдер.

— Ще трохи ближче.

Чохол від «Хумало», як і всі індивідуальні моделі для Клину Каррери, був за замовчуванням обладнаний вбудованою візуалізацією супутникових даних місцезнаходження, що вважалася досить зручною в користуванні, якщо не сходила на пси у сітях навмисних радіозавад і радіопротидії, що тоді охоплювали більшу частину Санкції-IV. Я, кліпнувши, сфокусувався на ній, і всю ліву половину мого поля зору зайняло плетиво вулиць і міських кварталів. На одній магістралі раз-у-раз миготіли дві мічені крапки.

Випробовувати…

Я трохи перестимулював блокатор, і панорама запаморочливо стрімко збільшилася, поки я не побачив власну маківку з висоти дахів будинків.

— Блін.

— Що таке? — біля мене напружився Шнайдер, ставши, як йому, вочевидь, здавалося, в позу бойової готовності ніндзя. Його погляд за сонячними лінзами був кумедно збентежений.

Випробовувати…

— Забийте, — я знову зменшив масштаб так, що на краю візуалізації знову відобразився хмарочос. Послужливо засвітився жовтим найкоротший можливий маршрут, який вів нас до будівлі через пару перехресть. — Сюди.

Випробовувати людське тіло на руйнування — це лише одна з передових сфер…

За пару хвилин ходи вздовж жовтої лінії одна з вулиць вийшла до вузького мосту, підвішеного над сухим каналом. Міст, який протягнувся на двадцять метрів, трохи здіймався вгору, а на протилежному боці впирався в рельєфний бетонний виступ. За сто метрів з кожного боку від нього паралельно йому тягнулися ще два мости, які теж здіймалися вгору. Дно каналу було всіяне сміттям, яке заводиться в будь-якій міській зоні: викинутою побутовою технікою, з потрісканих корпусів якої висипалися схеми, спорожнілі пакунки з-під харчів і знебарвлені від сонця вузли з тканини, що нагадували мені застрелені з кулеметів тіла. Над усім цим по інший бік звалища нависав в очікуванні хмарочос.

Випробовувати людське…

Шнайдер завис на початку мосту.

— Будете переходити?

— Так, і ви теж. Ми ж партнери, пам’ятаєте?

Я злегка штовхнув його в поперек і пішов за ним — так близько, що він не міг зупинитися. Обробка посланця старанно опиралася передбойовим гормонам, необхідність в яких відчував мій чохол, і в мені заговорила дещо істерична веселість.

— Я просто не думаю, що це…

— Якщо щось піде не так, можете звалити це на мене, — я знову його штурхнув. — А тепер ідіть.

— Якщо щось піде не так, ми загинемо, — безрадісно пробурчав він.

— Так, як мінімум.

Ми перейшли на інший бік; Шнайдер при цьому тримався за перила так, наче міст гойдався на сильному вітрі.

Борт на протилежному боці виявився краєм безликої п’ятдесятиметрової під’їзної площі. Ми зупинилися за два метри від краю, дивлячись знизу вгору на байдуже обличчя хмарочоса. Ті, хто оточив підвалини будівлі бетонною плитою, навмисно чи ні створили ідеальне місце для масової розправи. Ніде не було жодного укриття, а зі шляхів відступу залишалися тільки вузький незахищений міст і карколомний стрибок у порожній канал.

— Відкрита земля, зблизька і здаля, — замугикав Шнайдер, відтворюючи мелодію та слова однойменного революційного гімну кемпістів.

Я не міг поставити це йому на карб. Відколи ми опинилися в вільному від радіозавад повітряному просторі довкола міста, я й сам пару разів помітив, що мугикаю цю фігню: версія Лапіне, досить близька до кемпістського оригіналу, щоб оживити минулорічні спогади, звучала повсюди. Торік оригінал пісні можна було почути на пропагандистських каналах повстанців щоразу, коли переставали працювати радіозавади уряду. Цю, вочевидь, повчальну пісню про те, як приречений батальйон добровольців утримував позицію проти численніших ворожих сил з любові до Джошуа Кемпа та його революції, співали під ефектну джанк-сальсову музику, що, як правило, застрягала в голові. Більшість бійців, якими я командував під час атаки на Північний рубіж, могли проспівати її напам’ять і частенько так робили, бісячи політичних офіцерів, як правило, надто сильно настрашених одностроями Клину, щоб якось цьому протидіяти.

Ба більше, її мелодія виявилася настільки заразливо легкою в запам’ятовуванні, що навіть найвідданіші прибічники корпорацій з числа громадян не втримувалися й замріяно її мугикали. Цього в поєднанні з мережею інформаторів Картелю, які працювали виключно на комісійній основі, було досить, щоб виправні заклади по всій Санкції-IV невдовзі переповнилися політв’язнями-меломанами. Це так сильно навантажило правоохоронців, що було викликано дорогу консультаційну групу, яка вигадала новий, відцензурований текст на оригінальну мелодію. Для виконання пісні-заміни про маленького хлопчика, який осиротів під час раптового нальоту кемпістів, але згодом був узятий на виховання добросердим корпоративним блоком і повністю усвідомив свій потенціал як топ-менеджера планетарного рівня, було створено та представлено Лапіне, вокалістку-конструкта.

Оскільки це була балада, їй бракувало романтичних подробиць оригіналу, пов’язаних із кров’ю та славою, але оскільки певні фрагменти кемпістського тексту в ній було повторено з прорахованою заздалегідь злобою, люди, як правило, плутали ці дві пісні й співали якийсь покруч із обох текстів, які часто з’єднували між собою мугиканням сальсової мелодії. При цьому будь-які революційні почування повністю губилися. Консультаційна група одержала премію, а також роялті за похідний твір від Лапіне, яку тепер крутили на всіх державних каналах. Невдовзі в неї мав вийти альбом.

Шнайдер припинив мугикати.

— Гадаєте, вони все продумали?

— Мабуть, що так, — я кивнув на підвалини хмарочосу, в бік полірованих дверей заввишки аж п’ять метрів, швидше за все, незамкнених. Обабіч масивного входу стояли два постаменти зі зразками абстрактного мистецтва, які можна було назвати «Симетричне зіткнення яєць» або (я для певності посилив нейрохімію) «Напіврозгорнута зброя багатократного знищення».

Шнайдер подивився туди ж.

— Вартові?

Я кивнув.

— Звідси я бачу два гнізда з кульовими автогарматами та щонайменше чотири одиниці променевої зброї. І зроблено це з чудовим смаком. Серед усіх цих скульптур вони майже непомітні.

У певному розумінні це було добрим знаком.

За два тижні, які ми на той час провели у Лендфоллі, я не бачив майже жодних ознак війни — хіба що на вулицях вечорами було трохи більше одностроїв, а на деяких високих будівлях стирчали турелі швидкого реагування. Загалом не соромно було подумати, ніби все це відбувається на якійсь іншій планеті. Але принаймні корпорація «Мандрейк» видавалася готовою до того випадку, якщо Джошуа Кемп усе-таки зможе прорватися до столиці.

Випробовувати людське тіло на руйнування — це лише один з передових напрямків, які є пріоритетними для поточної дослідницької програми корпорації «Мандрейк». Наша кінцева мета — максимальна користь від УСІХ ресурсів.

«Мандрейк» придбала цей об’єкт усього десятиліття тому. Те, що вона збудувала тут споруду, розраховану на збройне повстання, свідчило про значно розвиненіше стратегічне мислення, ніж у будь-якого іншого корпоративного гравця на тутешньому ринку. Логотипом корпорації був розрубаний ланцюг ДНК на тлі зі схем, наполеглива промоція в її рекламних матеріалах, що обіцяла більше за ті ж інвестиції від новачка на ринку, відзначалася цілком доречною крикливістю, а її справи з початком війни стрімко покращилися.

Непогано.

— Гадаєте, вони зараз на нас дивляться?

Я знизав плечима.

— На вас завжди хтось дивиться. Таке життя. Питання в тому, чи помітили вони нас.

Шнайдер скорчив сердиту міну.

— То як гадаєте: вони нас помітили?

— Сумніваюся. Автоматизовані системи точно на це не налаштовані. Війна надто далеко, щоб користуватись аварійними налаштуваннями за замовчуванням. Ми в одностроях «своїх», а комендантська година аж о десятій. Ми нічим не виділяємося.

— Поки що.

— Поки що, — погодився я й відвернувся. — Тож ходімо — хай нас помітять.

Ми знову пройшли мостом.

— На митців ви не схожі, — зауважив промоутер, набравши останні символи нашої шифрувальної послідовності. Ми вже встигли перевдягнутися з одностроїв у нічим не примітне цивільне вбрання, яке купили того ранку. Нас оцінили, щойно ми зайшли у двері й, судячи з усього, оцінили невисоко.

— Ми — охоронці, — люб’язно повідомив його я. — Це вона — мисткиня.

Він кинув погляд на протилежний бік столу, де сиділа, стиснувши вуста, Таня Вардані у крилатих чорних сонячних лінзах. Останню пару тижнів вона потроху набирала вагу, але цього не було видно під довгим чорним плащем, а її лице й досі лишалося кістлявим. Промоутер гмикнув, вочевидь, задовольнившись побаченим.

— Що ж, — він максимально збільшив візуалізацію трафіку і трохи її оглянув. — Мушу вам сказати: хоч що ви там продаєте, вам треба боротися з безліччю конкурентів, фінансованих державою.

— Яких це? Таких, як Лапіне?

Насмішку у Шнайдеровому голосі можна було вловити навіть на міжзоряній відстані. Промоутер пригладив свою еспаньйолку у військовому стилі, відкинувся на спинку крісла й поклав на край столу одну ногу у фальшивому берці. Між шиєю й поголеним черепом у нього стирчали з роз’ємів три чи чотири мітки бойових програм швидкого встановлення, надто блискучі, щоб не бути звичайними дизайнерськими копіями.

— Друже, не смійтеся з великих гравців, — невимушено сказав він. — Якби в мене було хоч два відсотки акцій Лапіне, я б уже жив у Латімер-Сіті. Кажу вам: найкращий спосіб знешкодити мистецтво часів війни — скуповувати його. Компанії це знають. У них є апаратура, що дозволяє масово його продавати, й достатньо впливу, щоб задушити конкурентів цензурою. Отже, — він постукав по дисплею, на якому крихітною пурпуровою торпедою, готовою до пострілу, відображався завантажений нами файл. — Якщо ви сподіваєтеся, що ваша річ попливе проти цієї течії, то вона має бути офігезною.

— Ви такі впевнені в усіх своїх клієнтах? — запитав його я.

Він холодно всміхнувся.

— Я реаліст. Ви мені платите, я це транслюю. В нас найкращі програми для захисту від відсівання в Лендфоллі, які спокійно доправлять це куди треба. Саме так, як написано на вивісці. Ми робимо вас помітними. Та не чекайте, що я ще й чухатиму вам его: це не входить у пакет обслуговування. Там, де ви хочете це транслювати, відбувається надто багато всього, щоб у ваші шанси можна було вірити.

У нас за спинами були відчинені два вікна, з яких долинав шум вулиці, що простягалася на три поверхи нижче. Надворі повітря з настанням вечора охололо, та в офісі промоутера воно й досі здавалося спертим. Таня Вардані нетерпляче завовтузилася.

— Це нішова річ, — прохрипіла вона. — Може, продовжимо?

— Звісно, — промоутер ще раз позирнув на кредитний екран і чіткі зелені цифри платежу на ньому. — Раджу пристебнутися. На великій швидкості вам буде нелегко.

Він натиснув на вимикач. Дисплей ненадовго зарябів, і пурпурова торпеда зникла. Я мигцем побачив, як вона відобразилася на кількох візуалізаціях спіральної передачі, а тоді щезла за стіною корпоративних систем безпеки даних, де її, судячи з усього, вже не могли відстежити хвалені програми промоутера. Закрутилися зелені цифрові лічильники, перетворившись на шалені розмиті вісімки.

— А я вам казав, — вимовив промоутер, розважливо хитаючи головою. — Вже на встановлення таких потужних систем відсіювання вони б витратили свої прибутки за рік. І це без урахування витрат на високу потужність.

— Звісно.

Наш кредит у мене на очах розтанув, наче незахищене ядро з антиматерії, і я придушив у собі раптове бажання голіруч вирвати промоутерові горло. Річ, узагалі-то, була не у грошах: їх у нас було вдосталь. Може, шість мільйонів стазів — це й кепська ціна за шатл «Ву-Моррісон», але ми на них могли жити, як королі, аж до від’їзду з Лендфолла.

Річ була не у грошах.

Річ була у модному дизайнерському військовому прикиді та висловлюваних через губу думках про те, що слід робити з мистецтвом часів війни, в удаваній світовій скорботі бувалого хлопця, тоді як по інший бік від екватора чоловіки та жінки розносили одне одного на шматки заради невеликих змін у системі, що годувала Лендфолл.

— Ось і все, — промоутер вибив обома руками швидкий дріб на своєму пульті. — Наскільки я розумію, відлетіло. Вам, хлопці та дівчата, час зробити так само.

— Наскільки ти розумієш, — промовив Шнайдер. — Що це за хрінь така?!

Промоутер знову холодно всміхнувся.

— Та ну вас. Прочитайте свій контракт. Ми виконуємо доставку як можемо. А краще за нас не може ніхто на Санкції-IV. Ви заплатили за останнє слово техніки, але не за гарантії.

Він витягнув з машини наш випатраний кредитний чип і кинув його на стіл, поближче до Тані Вардані. Та з незворушним обличчям поклала його в кишеню.

— То скільки нам чекати? — позіхаючи, спитала вона.

— Я вам що, ясновидець? — промоутер зітхнув. — Може, все вийде швидко, десь за пару днів, а може, за місяць або й більше. Все залежить від демки, а я її не бачив. Я лише поштар. Може, й ніколи. Йдіть додому, я вам напишу.

Ми пішли; нас провели з тією ж удаваною байдужістю, з якою нас прийняли та обслужили. Вийшовши на вулицю, ми звернули у вечірньому присмерку ліворуч, перейшли вулицю й десь за двадцять метрів від крикливої демонстраційної голографії промоутера на третьому поверсі знайшли кав’ярню з терасою. До комендантської години було зовсім близько, і там майже нікого не лишилося. Ми закинули свої торби під столик і замовили коротку каву.

— Скільки чекати? — знову спитала Вардані.

— Тридцять хвилин, — я знизав плечима. — Залежить від їхнього ШІ. Максимум сорок п’ять.

Вони прибули раніше, ніж я встиг допити каву.

Їхній катер був непримітною брунатною спеціальною машиною, на перший погляд громіздким і недостатньо потужним, хоча натренованому оку було цілком очевидно, що він броньований. Він тихцем завернув за ріг за сто метрів від нас на рівні вулиці й підкрався до будівлі, в якій працював промоутер.

— Поїхали, — буркнув я; по всьому моєму організму ожили згустки нейрохімії «Хумало». — Сидіть тут, обоє.

Я неквапливо підвівся й почимчикував на інший бік вулиці, засунувши руки в кишені й нахиливши голову так, ніби щось роздивлявся. Катер переді мною плавно зупинився біля узбіччя під дверима у промоутера; піднявся один з його бічних люків. На моїх очах звідти вилізло п’ятеро постатей у комбінезонах, а тоді з характерною економією рухів зникло в будівлі. Люк опустився назад.

Я трохи прискорився, огинаючи перехожих, які поспіхом доробляли закупи, а моя ліва рука обхопила предмет у кишені.

Вітрове скло катера було явно міцне і майже непрозоре. За ним мій підсилений нейрохімією зір ледве розрізняв дві постаті на сидіннях і нечіткі обриси ще одного тіла за ними. Воно спиралося на щось, визираючи назовні. Я скосив очі на фасад якоїсь крамниці та ступив останні кроки до передка катера.

І вперед.

Менше пів метра — і моя лівиця вигулькнула з кишені. Я добряче вдарив пласким диском термітної гранати по вітровому склу й одразу відступив подалі вбік.

Бух!

Від термітних гранат треба швидко тікати. Нові гранати направляють усі осколки та дев’яносто п’ять з гаком відсотків сили на контактну поверхню, але ті п’ять відсотків, які виходять у протилежний бік, усе одно зроблять з вас котлету, якщо від них не втекти.

Весь катер здригнувся. Броньований корпус заглушив звук вибуху до стишеного хрускоту. Я, пригнувшись, кинувся за двері будівлі, де працював промоутер, і побіг сходами.

(На майданчику першого поверху я потягнувся до інтерфейсних пістолетів; вшиті в мої долоні пластини з біосплаву аж вигиналися від жаги).

На майданчику третього поверху поставили одного вартового, але не чекали проблем ззаду. Я, подолавши останній сходовий просвіт, вклав його пострілом у потилицю (на стіну перед ним бризнула кров і полетіли клапті блідої тканини), добіг до майданчика, перш ніж він упав, а тоді вилетів з-за рогу до дверей офісу промоутера.

Відлуння першого пострілу пече, наче перший ковток віскі..

Все видно уривками…

Промоутер силкується підвестися з крісла, на якому його утримують, нахиливши назад, двоє з них. Одна рука виборсується й показує в мій бік.

— Ось ві…

Найближчий до дверей головоріз повертається…

Його уривають. Залп із трьох пострілів з лівої руки.

В повітрі розбризкується кров; я супершвидко розвертаюся, ухиляючись від неї.

Командира загону я чомусь упізнаю. Він вищий, показніший, — і кричить:

— Якого хрі…

Постріли в корпус. У груди та в руку зі зброєю, рознести руку, з якої він стріляє.

«Калашников» у правій руці плюється полум’ям і м’якими протипіхотними патронами.

Залишилося двоє, вони намагаються звільнитися від спутаного промоутера, який борсається, втекти від зброї, що…

Тепер з обох рук — у голову, в корпус, куди завгодно.

«Калашникови» гавкають, наче збуджені пси.

Тіла смикаються, валяться…

І все.

У крихітному офісі різко запала тиша. Промоутер зіщулився під тілом одного зі своїх убитих полонителів. Десь у пульті щось спалахнуло й замкнуло — то промазала чи пройшла навиліт якась моя куля. З майданчика було чути голоси.

Я став на коліна біля понівеченого трупа ватажка головорізів і опустив розумні пістолети. Витягнув під курткою віброніж із піхов на поясі й активував мотор. Вільною рукою добряче натиснув мерцеві на хребет і почав різати.

— Ой, блін, — промоутер задихнувся й виблював на свій пульт. — Блін, блін.

Я поглянув на нього.

— Стули пельку, це непросто.

Він знову пригнувся.

Після пари невдалих спроб віброніж зачепився й перерізав хребетний стовп за кілька хребців до стику з основою черепа. Я припер череп одним коліном до підлоги, а тоді знову натиснув і почав новий надріз. Ніж послизнувся і знову ковзнув по вигину кістки.

— Трясця.

Голосів на майданчику ставало більше, і вони неначе наближалися. Я зупинився, взяв лівою рукою один з «Калашникових» і залпом вистрілив із дверей у стіну навпроти. Голоси втекли, затупавши по сходах.

Знову до ножа. Я спромігся закріпити його вістря, прорізав кістку, а тоді підняв лезом відтяту частину хребта з довколишньої плоті та м’язів. Грубо, але часу було небагато. Я запхав відтяту кістку в кишеню, обтер руки об чистий клапоть сорочки мерця і сховав ніж у піхви. Тоді підняв розумні пістолети і сторожко пішов до дверей.

Тихо.

Ідучи геть, я озирнувся на промоутера. Він витріщився на мене так, ніби в мене щойно виросли ікла, як у рифового демона.

— Іди додому, — сказав я йому. — Вони повернуться. Наскільки я розумію.

Я подолав три сходових просвіти, ні з ким не зустрівшись, хоч і відчував, як з інших дверей на майданчиках, які я минав, визирають чиїсь очі. Вийшовши з будівлі, я оглянув вулицю в обох напрямках, сховав «Калашникових» і чкурнув геть, проминувши розжарений, тліючий панцир розбомбленого катера. На тротуарі було порожньо в радіусі п’ятдесяти метрів, а всі фасади обабіч розтрощеної машини закрили захисними жалюзі. На протилежному боці вулиці збирався натовп, але що саме робити, здається, не знав ніхто. Нечисленні перехожі, які мене помітили, квапливо відвертали погляд, коли я їх минав.

Бездоганно.

Розділ восьмий

Дорогою до готелю ніхто майже нічого не казав.

Ми здебільшого йшли пішки, петляючи критими переходами й пасажами, щоб засліпити всі очі, які могла пустити по нашому сліду корпорація «Мандрейк». Обтяжені торбами з речами, ми засапалися. За двадцять хвилин ходи ми опинилися під широкими кроквами холодильного сховища, де я помахав на небо транспортним пейджером і врешті-решт спромігся зловити таксі. Ми залізли в нього, не виходячи з-під крокв, і без слів відкинулися на сидіння.

— Мушу повідомити, — педантично заявила нам машина, — що за сімнадцять хвилин ви станете порушниками комендантської години.

— Тоді швидко домчи нас додому, — відповів я й назвав їй адресу.

— Час проходження орієнтовної траєкторії — дев’ять хвилин. Прошу внести плату.

Я кивнув Шнайдерові, який витягнув невикористаний кредитний чип і вставив його у слот. Таксі зацвірінькало, і ми плавно здійнялись у майже вільне від транспорту нічне небо, а тоді ковзнули на захід. Відкинувшись на спинку сидіння, я повернув голову і подивився, як під нами пролітають вогні міста, уявляючи собі зворотний шлях, аби зрозуміти, як добре ми замели сліди.

Повернувши голову назад, я побачив, що Таня Вардані дивиться просто на мене. Вона не відвела очей.

Я знову перевів погляд на вогні, аж поки ми не почали наближатися до них.

Готель ми вибрали вдало — найдешевший у ряду готелів, побудованих під платною вантажною естакадою; тут не зупинявся майже ніхто, крім проституток і дротників. Чохлом адміністратора було дешеве тіло «Синтета»; його силікоплоть явно трохи стерлася на кісточках пальців, а посередині правого передпліччя було добре видно тканину, пересаджену після повторного введення. На столі адміністратора було чимало плям, а на зовнішньому його краю щодесять сантиметрів були закріплені щитогенератори. По кутках тьмяно освітленого вестибюлю слабко, наче полум’я, що догоряє, мерехтіли жінки та хлопці з порожніми обличчями.

Очі адміністратора з сяк-так намальованими логотипами ковзнули по нас мокрою ганчіркою.

— Десять стазів за годину, завдаток — п’ятдесят стазів. Душ і екран — ще п’ятдесят.

— Нам потрібен номер на ніч, — сказав йому Шнайдер. — Якщо ви не помітили, якраз настала комендантська година.

Обличчя адміністратора залишилося невиразним, але, можливо, в цьому був винен чохол. Відомо, що «Синтета» шкодує грошей на дрібні нервово-м’язові контакти.

— Тоді вісімдесят стазів плюс п’ятдесят як завдаток. Душ і екран — ще п’ятдесят.

— Жодної знижки тим, хто зупиняється надовго?

Він перевів погляд на мене, і одна його рука зникла під стільницею. Я відчув збурення нейрохімії, бо досі нервував після стрілянини.

— Вам треба номер чи ні?

— Треба, — відповів Шнайдер, застережно позирнувши на мене. — У вас є читалка для чипів?

— Плюс десять відсотків, — судячи з усього, він шукав щось у пам’яті. — Доплата за обробку платежу.

— Гаразд.

Адміністратор розчаровано зіп’явся на ноги й пішов до підсобки по читалку.

— Готівка, — пробурчала Вардані. — Треба було про це подумати.

Шнайдер знизав плечима.

— Все продумати неможливо. Коли ти востаннє оплачувала щось без чипа?

Вона хитнула головою. Я ненадовго згадав час, який минув три десятиліття тому, і місце за багато світлових років: звідти: там мені довелося покористуватися тактильною валютою замість кредиту. Я навіть звик до дивних пластифікованих банкнот із вигадливими малюнками й голографічними панелями. Але це було на Землі, а Земля наче вийшла з експерія-фільму про доколоніальні часи. Там я якийсь час навіть думав, що закохався, і наробив дурниць із любові й ненависті водночас. На Землі померла частинка мене.

Інша планета, інший чохол.

Я викинув з голови обличчя, яке недоречно добре запам’ятав, і роззирнувся довкола, прагнучи повернутися до теперішнього. З тіней на мене дивились у відповідь строкато розмальовані обличчя, які потім відверталися.

Про це й треба думати у вестибюлі борделю. О боги.

Адміністратор повернувся, зчитав один Шнайдерів чип і постукав по стільниці подряпаною пластиковою ключ-карткою.

— Заходьте через чорний хід, а тоді спустіться сходами. Четвертий рівень. Я активував душ і екран до закінчення комендантської години. Як захочете ще, приходьте і платіть знову, — лице з силікоплоті розтягнулося в гримасі, Що, певно, мала бути усмішкою. Йому не варто було з цим Морочитися. — Всі номери мають звукоізоляцію. Робіть що хочете.

Коридор і сталеві сходи були освітлені навіть гірше за вестибюль. Подекуди ілюмінієві панелі злізали зі стін і стелі. Деінде ж вони просто згасли. Перила на сходах були вкриті світною фарбою, та вона теж згасала, злізаючи мікронами від кожної руки, що бралася за їхній метал і ковзала по ньому.

На сходах ми проминули кількох повій, яких здебільшого супроводжували клієнти. Довкола них із дзенькотом плавали маленькі бульбашки вдаваної веселості. Справи тут, здавалося, йшли жваво. Серед клієнтів я помітив пару людей у формі, а на перила майданчика другого поверху сперся, задумливо курячи, хтось схожий на політичного офіцера з Картелю. Ніхто не звертав на нас уваги.

Номер був видовжений і з низькою стелею, а до голих бетонних стін були приклеєні смолою фальшиві карнизи та стовпи з каучуку швидкого формування. Все це було пофарбовано у кричущо яскравий червоний колір. Приблизно посередині з протилежних стін стирчали дві ліжкополиці, які розділяло пів метра простору. До другого ліжка в кутках були прикріплені пластикові ланцюги. У віддаленому кінці номера стояла автономна душова кабіна, в якій за потреби могли вміститися три тіла. Навпроти кожного ліжка був широкий екран, де на блідо-рожевому тлі світилося меню.

Я роззирнувся довкола, видихнув один раз у тепле, як кров, повітря, а тоді нахилився до торби під ногами.

— Перевірте захист дверей.

Я витягнув з торби пошукову установку та помахав нею по номеру. Три жучки знайшлося на стелі, по одному над кожним ліжком і один у душі. Дуже креативно. Шнайдер закріпив на стелі біля кожного з них по стандартному нейтралізатору стеження з озброєння Клину. Вони мали залізти у пам’ять жучків, витягнути все, що зберігалося там останні пару годин, а далі — нескінченно це крутити. Кращі моделі навіть сканують вміст пам’яті, а тоді генерують реалістичні імпровізовані сцени з готового матеріалу, та я не думав, що це тут знадобиться. Адміністратор не скидався на очільника операції з високим рівнем безпеки.

— Де його покласти? — запитав Шнайдер Вардані, викладаючи вміст однієї з інших торб на першу ліжкополицю.

— Можна там, — сказала вона. — Годі, я сама. Це, гм, непросто.

Шнайдер звів брову.

— Ясно. Гаразд. Я просто подивлюся.

Просто це було чи ні, та археологістка зібрала своє обладнання за якихось десять хвилин. Упоравшись, вона витягнула з обвислої шкури порожньої торби модифіковані окуляри РБ й начепила їх на голову. Тоді повернулася до мене.

— Не віддаси її мені?

Я витягнув з куртки шматок хребта. На крихітних горбочках і тріщинках кістки досі трималася нещодавно засохла кров, але вона взяла його без явної відрази й опустила в очищувач артефактів, який щойно зібрала. Під скляним ковпаком спалахнуло блідо-фіалкове світло. Ми зі Шнайдером зачаровано дивилися, як вона підключає окуляри до машини збоку, бере під’єднану ручну гарнітуру і, схрестивши ноги, береться до роботи. З машини долинуло тоненьке потріскування.

— Працює як треба? — запитав я.

Вона гмикнула.

— Скільки часу це займе?

— Якщо ти й далі ставитимеш мені дурні запитання, то більше, — відповіла вона, не відриваючись від свого заняття. — Тобі що, робити більше нічого?

Краєчком ока я помітив, як усміхається на весь рот Шнайдер.

Поки ми зібрали іншу машину, Вардані вже майже впоралася. Я зазирнув через її плече в пурпурове світло та побачив те, що залишилося від шматка хребта. Більша його частина зникла, і з мініатюрного металевого циліндра кортикальної пам’яті вже сточувались останні його крихти. Я дивився на це з зачудуванням. Я не вперше бачив, як виймають з мертвого хребта кортикальну пам’ять, але це виконання операції було чи не найелегантнішим на моїй пам’яті. Кістка, яку Таня Вардані зрізала своїми інструментами, відступала, потроху щезаючи, і оболонка пам’яті виходила очищеною від навколишньої тканини та блискуча, як нова бляха.

— Я знаю, що роблю, Ковачу, — повільно й відсторонено через зосередження промовила Вардані. — Порівняно зі знищуванням наносів землі з марсіянських монтажних плат це все одно що піскування.

— Не сумніваюся. Я просто захоплювався роботою ваших рук.

Тут вона різко підняла очі, відсунувши окуляри на лоба, щоб побачити, чи я, бува, не сміюся з неї. Побачивши, що я не сміюся, вона опустила окуляри знову, відрегулювала дещо на ручній гарнітурі, а тоді відкинулася назад. Фіалкове світло згасло.

— Готово, — вона сягнула рукою в машину й вийняла пам’ять, затиснувши її між великим і вказівним пальцями. — До речі, це не бозна-яке обладнання. Правду кажучи, таке купують дряпуни для роботи над дисертаціями. Давані тут досить неточні. На Рубежі мені знадобиться дещо набагато краще за це.

— Не турбуйтеся, — я забрав у неї кортикальну пам’ять і повернувся до машини на іншому ліжку. — Якщо це вигорить, вам виготовлять обладнання за індивідуальним замовленням. А тепер уважно послухайте, обоє. Цілком можливо, в цю пам’ять вбудовано відстежувач віртуального середовища. Їх ставлять безлічі корпоративних самураїв. Може, цього це й не стосується, але ми будемо вважати, що стосується. Отже, у нас є близько хвилини безпечного доступу до вмикання й запуску стеження. Тому, коли оцей лічильник покаже п’ятдесят секунд, вимикайте все. Це лише ІтаО втрат, але на максимумі ми все одно доб’ємося швидкості близько тридцяти п’яти до одного в реальному часі. Трохи більше, ніж півгодини, але цього має бути достатньо.

— Що ви збираєтеся з ним робити? — спитала з невдоволеним виглядом Вардані.

Я потягнувся по шапочку.

— Нічого. Часу немає. Я з ним просто поговорю.

— Поговорите?

В її очах спалахнуло дивне світло.

— Часом, — відповів я їй, — цього вистачає.

Вступ вийшов нелегким.

Ідентифікація та оцінка втрат — відносно новий інструмент у військовому обліку. У нас під Інненіном його не було: прототипи відповідних систем з’явилися вже після того, як я звалив з Корпусу, та й тоді вони ще не одне десятиліття були не по кишені нікому поза елітними силами Протекторату. Дешевші моделі вийшли років із п’ятнадцять тому, неабияк обрадувавши військових аудиторів по всіх усюдах, хоча їм, звісно, ніколи не доводилося користуватися цією системою. ІтаО зазвичай виконують фронтові медики в намаганні витягнути мертвих і поранених, часто під обстрілами. За цих обставин перехід плавного формату, як правило, вважається своєрідною розкішшю, і та установка, яку ми визволили зі шпитального шатла, однозначно була простенька.

Я заплющив очі в кімнаті з бетонними стінами, і мене від входження вдарило по потилиці, наче під час тетраметового кайфу. Пару секунд я стрімко потопав у океані завад, а потім вони стихли, і їм на зміну прийшло безмежне поле пшениці, неприродно застигле під надвечірнім сонцем.

Щось сильно вдарило мене в підошви, підкинувши вгору, і я опинився на довгому дерев’яному ґанку, що виходив на поле. За мною був будинок, якому належав цей ґанок, одноповерховий і з дерев’яним каркасом, явно старий, але надто ідеально оздоблений як споруду, що пережила реальне старіння. Усі дошки стикалися з геометричною точністю, і я ніде не помітив якихось ґанджів або тріщин. Здавалося, саме щось таке може вимріяти ШІ з архіву зображень, і, мабуть, саме так це і з’явилося.

Тридцять хвилин, нагадав я собі.

Час Ідентифікувати та Оцінювати.

Природа сучасних військових дій така, що від загиблих вояків часто залишається не надто багато, і це може ускладнювати життя аудиторам. Деяких вояків завжди буде варто переносити до нових чохлів: досвідчені офіцери — це цінний ресурс, та й рядовий на будь-якому рівні може мати вкрай важливі спеціальні навички чи знання. Проблема полягає у швидкій ідентифікації цих вояків і відділенні їх від рядових, які часто не варті витрат на новий чохол. Як це виконувати у верескливому хаосі зони бойових дій? Штрих-коди згоряють разом зі шкірою, жетони топляться або ж їх недоречно розносить осколками. Часом можна застосовувати сканування ДНК, але це хімічно складно, важко здійснити на полі бою, а деякі особливо небезпечні різновиди хімічної зброї повністю зводять результати на пси.

Навіть гірше: ніщо з цього не підказує, чи лишається вбитий вояк психологічно придатним для повторного зачохлення. Те, як людина помирає — швидко, повільно, сама, з друзями, в муках чи одурманеною, — неодмінно впливає на рівень травми, яку вона переносить. Рівень травми впливає на придатність до бойових дій. Те саме стосується історії переходу до нових чохлів. Якщо надто швидко змінити забагато нових чохлів, виникає синдром повторного перечохлення, який я попереднього року бачив у сержанта-підривника Клину, якого зайвий раз витягнули. На дев’ятий раз від початку війни його завантажили у свіжоклонований двадцятирічний чохол, а він сидів у ньому, як мала дитина у власному лайні, незв’язно репетуючи та ридаючи між нападами самоспостереження, під час яких він оглядав власні пальці, наче непотрібні вже йому іграшки.

Йой.

Суть у тому, що це неможливо перевірити хоч із якоюсь точністю за понівеченими та обпаленими рештками, які часто-густо лишаються медикам. Втім, на щастя для бухгалтерів, технологія кортикальної пам’яті дає можливість не лише ідентифікувати та мітити окремі втрати, а й з’ясовувати, чи не перетворилися вони на невиліковних буйних божевільних. Мабуть, для чорного ящика розуму немає надійнішої схованки, ніж усередині хребта, просто під черепом. Навколишня кістка сама по собі відзначається неабиякою стійкістю до ушкоджень, а на той випадок, якщо старої доброї еволюційної інженерії виявиться замало, у виготовленні кортикальної пам’яті використовуються чи не найтвердіші штучні речовини, відомі людству. Можна повністю очистити пам’ять струменем піску, не боячись її пошкодити, підключити її вручну до генератора віртуального середовища, а тоді просто поринути слідом за піддослідним. Потрібне для всього цього обладнання вміщається у велику сумку.

Я підійшов до бездоганних дерев’яних дверей. На мідній табличці, закріпленій на дошках біля них, було викарбовано восьмизначний серійний номер і ім’я: Ден Чжао Цзюнь. Я повернув ручку. Двері безшумно гойднулися всередину, і я ввійшов у чисте, наче в лікарні, приміщення, в якому найбільше простору займав довгий дерев’яний стіл. Трохи збоку, навпроти каміна, в якому потріскував невеликий вогонь, стояла пара крісел з подушками гірчичного кольору.

У віддаленому кінці кімнати були двері — мабуть, до кухні та спальні.

Він сидів за столом, затуливши голову руками. Вочевидь, не почув, як відчинилися двері. Установка мала підключити його за кілька секунд до того, як впустити мене, тож у нього, ймовірно, була пара хвилин на те, щоб відновитися після початкового шоку прибуття і зрозуміти, де він. Тепер він просто мав із цим змиритися.

Я м’яко кашлянув.

— Добрий вечір, Дене.

Він підняв очі й, побачивши мене, опустив руки на стіл. З нього полився стрімкий потік слів.

— Бляха-муха, чуваче, нас підставили, це була підстава. На нас чекали, можеш сказати Гендові, що його охорона — лайно. Їм треба…

Коли він упізнав мене, його голос затих, а очі округлилися.

— Так.

Він рвучко здійнявся на ноги.

— Що ти за хрін?

— Насправді це неважливо. Послухай…

Але було вже запізно: він пішов на мене, огинаючи стіл, з люто примруженими очима. Я позадкував.

— Послухай, не треба…

Він подолав відстань між нами й атакував, б’ючи ногою в коліно і рукою в живіт. Я заблокував удар ногою, захопив руку, яка спробувала мене вдарити, й кинув його на підлогу. Падаючи, він спробував копнути мене ще раз, і мені довелося відбігти назад так, щоб він не дістав мене й не вдарив по обличчю. Тоді він плавно здійнявся на ноги і знову пішов на мене.

Цього разу я пішов йому назустріч, відбиваючи його атаки блоками-крилами й ножними ударами-метеликами та збиваючи його колінами й ліктями. Він глибоким голосом загарчав від ударів і вдруге впав на підлогу, приземлившись на власну руку. Я кинувся за ним, опустився йому на спину й витягнув вільний зап’ясток угору, викрутивши йому руку так, що вона зарипіла.

— Ну, добре, годі. Ти ж, блін, у віртуальності, — я відновив дихання і стишив голос. — А як будеш вимахуватися ще, я зламаю цю руку. Ясно?

Він кивнув, наскільки це було можливо зі втиснутим у мостини обличчям.

— Гаразд, — я трохи послабив тиск на руку. — Тепер я відпущу тебе, і ми зробимо це цивілізовано. Дене, я хочу поставити тобі кілька запитань. Можеш не відповідати на них, якщо не захочеш, але це піде тобі на користь, тож просто вислухай мене.

Я встав і відійшов від нього. За мить він зіп’явся на ноги й повернувся до крісла, накульгуючи й розтираючи руку. Я сів із протилежного боку стола.

— Тобі підключили віртуальне стеження?

Він заперечно хитнув головою.

— Так, ти б, мабуть, сказав так, навіть якби підключили. Це нічого не дасть. Ми ввімкнули шифратор дзеркального коду. А тепер я хочу знати, хто тебе контролює.

Він витріщився на мене.

— Якого хріна я маю щось тобі казати?

— Бо якщо скажеш, я передам твою кортикальну пам’ять «Мандрейк», і тебе, можливо, перечохлять, — я нахилився вперед, не встаючи з крісла. — Дене, це одноразова спеціальна пропозиція. Скористайся нею, поки вона діє.

— Якщо ти мене вб’єш, «Мандрейк»…

— Ні, — хитнув головою я. — Подивися на це реалістично. Ти що, менеджер заходів безпеки? Велике цабе у тактичній розгортці? «Мандрейк» може знайти в запасах десяток таких, як ти. У державному запасі є взводні унтер-офіцери, які не раз би відсмоктали за можливість звалити від боїв.

Будь-який з них міг би виконувати твою роботу. І до того ж чоловіки та жінки, на яких ти працюєш, продали б рідних дітей у бордель, аби тільки заволодіти тим, що я показав їм сьогодні ввечері. А ще, мій друже, ти. Нічого. Не значиш.

Тиша. Він сидів і з ненавистю дивився на мене.

Я вдався до хрестоматійного прийому.

— Звісно, може бути й так, що їм захочеться помститися, виходячи з загальних принципів. Показати, що їхніх працівників не можна чіпати, бо буде непереливки. Така політика до вподоби більшості серйозних контор, і я не думаю, що «Мандрейк» діє якось інакше, — я змахнув однією відкритою долонею. — Але ж ми тут працюємо не за загальними принципами, чи не так, Дене? Ну, ти ж сам знаєш. Ти вже хоч раз займався таким швидким реагуванням? Отримував коли-небудь такі вичерпні вказівки? Що там було? Знайди відправників цього сигналу і поверни їх з неушкодженою пам’яттю, не зважаючи на всі інші витрати та міркування? Щось таке?

Я замовкнув, щоб запитання повисло в повітрі між нами — достоту як невимушено кинутий канат, який аж проситься, щоб його схопили.

Ну ж бо. Хапайся. Достатньо одного односкладового слова.

Але тиша не розсіялася. Пропозиція погодитися, заговорити, звільнитись і відповісти рипіла під власною вагою в повітрі між нами, де я її і створив. Ден стиснув вуста.

Спробуй ще.

— Щось таке, Дене?

— Краще вже вбий мене, — напружено промовив він.

Я повільно всміхнувся…

— Дене, я тебе не вбиватиму.

…і зачекав.

Ніби в нас є шифратор дзеркального коду. Ніби нас неможливо відстежити. Ніби в нас є час. Повір у це.

Необмежено багато часу.

— Ти?.. — нарешті сказав він.

— Дене, я тебе не вбиватиму. Ось що я сказав. Я. Тебе. Не вбиватиму, — я знизав плечима. — Це занадто легко. Все одно що тебе вимкнути. Не судилося тобі так легко стати корпоративним героєм.

Я помітив, що його спантеличення плавно переходить у напруження.

— А, ще не думай про тортури. Мені на них духу не стає. Ну, хто ж знає, які програми опору в тебе закачали. Це надто клопітно, надто сумнівно, надто довго. А я за потреби можу знайти потрібні відповіді деінде. Як я вже казав, це одноразова спеціальна пропозиція. Відповідай на запитання зараз, поки ще маєш можливість.

— Інакше що?

Майже незворушна бравада — щоправда, на слизьких підвалинах, бо він уже засумнівався. Він двічі готувався до того, що передбачав, і двічі його припущення не справджувалися. Страх у ньому був ледь помітний, як пара, але посилювався.

Я знизав плечима.

— Інакше я покину тебе тут.

— Що?

— Я покину тебе тут. Ну, ми ж посеред Шарізетської пустелі, Дене. В якомусь покинутому розкопному містечку — не думаю, що в нього бодай є назва. Довкола, куди не глянь, пустеля в радіусі тисячі кілометрів. Я просто залишу тебе підключеним.

Він кліпнув, намагаючись засвоїти почуте. Я знову нахилився вперед.

— Ти у системі ІтаО втрат. Вона працює на військовому акумуляторі. На таких налаштуваннях вона, либонь, пропрацює не одне десятиліття. Сотні років віртуального часу. Який тобі, бляха, видасться справжнісіньким, бо ти будеш сидіти тут і дивитися, як росте пшениця. Якщо вона росте в такому простому форматі. Ти не відчуєш тут голоду, не відчуєш тут спраги, та я готовий побитися об заклад, що до кінця першого століття ти збожеволієш.

Я знову відкинувся назад. Хай він це усвідомить.

— Або відповідай на мої запитання. Пропоную вперше і востаннє. Що ти обереш?

Тиша наростала, та цього разу вона вже була інакшою. Я дозволив йому хвилину повитріщатися на себе, а тоді знизав плечима і звівся на ноги.

— У тебе був шанс.

Коли я майже дійшов до дверей, він розколовся.

— Гаразд! — гукнув він із такою ноткою в голосі, з якою рветься струна в піаніно. — Гаразд, твоя взяла. Твоя взяла.

Я зупинився, а тоді потягнувся до ручки дверей. Його голос підвищився.

— Чуваче, я сказав: твоя взяла. Генд, чуваче. Генд. Маттіас Генд. Це все він, він нас послав, курва, та зупинись уже. Я тобі розповім.

Генд. Прізвище, яке він уже бовкнув. Можна не сумніватися, що він дійсно розколовся. Я поволі повернувся спиною до дверей.

— Генд?

Він різко кивнув.

— Маттіас Генд?

Він підняв очі. З його обличчя було видно: в ньому щось зламалося.

— Чесне слово?

— У принципі, так. Твоя пам’ять повернеться до «Мандрейк» цілою. А тепер. Генд.

— Маттіас Генд. Підрозділ закупівель.

— Він тебе контролює? — я насупився. — Начальник відділу?

— Насправді він мене не контролює. Всі тактичні загони підзвітні начальникові відділу безпечних операцій, але від початку війни він делегував сімдесят п’ять тактичних операцій самому Гендові з підрозділу закупівель.

— Чому?

— А мені, блін, звідки знати?

— Трохи пофантазуй. Це була Гендова ініціатива? Чи загальна політика?

Він завагався.

— Кажуть, це був Генд.

— Як давно він у «Мандрейк»?

— Не знаю, — він помітив вираз мого обличчя. — Блін, я не знаю. Довше за мене.

— Яким його вважають?

— Суворим. Йому не варто переходити дорогу.

— Атож, і йому, і, бляха-муха, всім іншим корпоративним менеджерам вище за начальника відділу. Вони всі такі суворі засранці. Розкажи мені щось таке, чого я не можу здогадатись і без того.

— Це не просто балачки. Два роки тому якийсь менеджер проекту з науково-дослідного притягнув Генда до керівної ради за порушення корпоративної етики…

— Корпоративної чого?

— Так, смійся на здоров’я. У «Мандрейк» за це карають стиранням, якщо звинувачення підтверджується.

— Але воно не підтвердилося.

Ден хитнув головою.

— Генд домовився з радою, як — не знає ніхто. А два тижні по тому цього хлопаку знаходять мертвим на задньому сидінні таксі, в такому вигляді, ніби в ньому щось вибухнуло. Кажуть, Генд колись був гуґаном у Братстві Карфура на Латімері. Буду і вся фігня.

— Буду і вся фігня, — повторив я, вразившись набагато сильніше, ніж показав. Релігія — це релігія, хоч у що її загортай, а як каже Квелла, стурбованість загробним світом досить чітко сигналізує про нездатність ефективно виживати в цьому світі. Однак Братство Карфура було чи не найпаскуднішою бандою вимагачів, яка траплялася мені під час знайомства з людським нещастям, коли я, з-поміж іншого, побачив якудзу Світу Гарлана, шаріянську релігійну поліцію і, звісно, сам Корпус Посланців. Якщо Маттіас Генд — колишній карфурівець, він — не пересічний корпоративний силовик, а темніша особистість. — То що ще про нього розповідають, окрім вуду та всієї фігні!

Ден знизав плечима.

— Що він розумний. Перед самою війною підрозділ закупівель отримав купу державних замовлень. Такого, на що великі компанії навіть не дивилися. Подейкують, Генд каже керівній раді, що вона менш ніж за рік отримає місце в Картелі. І ніхто з моїх знайомих із цього не сміється.

— Еге ж. Надто вже велика небезпека перейти на нову роботу — прикрашати власними кишками салони таксі. Гадаю, ми…

Падіння.

Як виявилося, виходити з формату ІтаО приблизно так само весело, як у нього входити. Здавалося, в підлозі під моїм кріслом розкрився люк, пропустивши мене в нору, прориту крізь усю планету. Мене оточило море завад, яке пожирало темряву з голодним потріскуванням і било по моїх об’єднаних чуттях, як миттєве емпатинове похмілля. А тоді воно зникло, так само неприємно витікши й висохнувши, і я знову усвідомив реальність. Моя голова опустилась, а з одного кутика рота тягнулася тонесенька ниточка слини.

— Ви в нормі, Ковачу?

Шнайдер.

Я кліпнув. Повітря довкола мене після хвилі завад здавалося недоречно тьмяним, неначе я надто довго вдивлявся у сонце.

— Ковачу!

Цього разу пролунав голос Тані Вардані. Я витер рота й роззирнувся довкола. Біля мене тихенько гуділа установка ІтаО, на її лічильнику застигли яскраві зелені цифри 49. Вардані та Шнайдер стояли обабіч установки, дивлячись на мене з майже комічною стурбованістю. За ними виднівся каучуковий несмак бордельної кімнати, що надавав усій цій сцені схожості з кепсько поставленим фарсом. Потягнувшись угору та знявши шапочку, я відчув, як починаю дурнувато всміхатися.

— То що? — Вардані трохи відступилася. — Не треба просто сидіти й усміхатися. Що ви довідалися?

— Достатньо, — сказав я. — Гадаю, тепер ми готові до роботи.