Зламані янголи

Розділ тридцятий

Яне люблю твердий космос. Від нього починаються негаразди з головою.

Це явище не фізичне. У космосі можна зробити більше помилок, ніж на дні океану чи в токсичній атмосфері, як на Блиску-V. У вакуумі можна вижити, дозволивши собі значно більше, і зі мною час від часу так і бувало. Тут дурість, забудькуватість і паніка не вбивають з такою невблаганною певністю, як у менш милосердних середовищах. Але річ не в цьому.

Орбіталки Світу Гарлана висять на висоті п’ятисот кілометрів і збивають будь-який об’єкт з масою, більшою, ніж у шестимісного гелікоптера, щойно його побачать. У цієї закономірності було кілька прикметних винятків, але ніхто ще так і не здогадався, звідки вони взялися. Через це гарланіти мало підіймаються в повітря і з запамороченням стикаються так само часто, як під час вагітності. Коли я в вісімнадцять років милістю піхоти Протекторату вперше вдягнув скафандр, мій розум повністю захолов, і я, дивлячись униз крізь нескінченну порожнечу, почув власне тихеньке, притлумлене скавучання. Падати звідти явно було дуже високо.

Обробка посланця дозволяє опанувати більшість страхів, але людина все одно не забуває, що її лякає, бо відчуває тиск обробки під час її активації. Я відчував цей тиск щоразу. На високій орбіті над Лойко під час Пілотського бунту, коли пересувався разом з вакуумними командос Рендалла довкола зовнішнього місяця Адорасьйон, а одного разу — у глибинах міжзоряного простору, коли грався у смертельного квача з членами Команди Ріелтерів, крутячись довкола корпусу захопленої баржі-колонїї «Мівтсемді» й нескінченно падаючи слідом за нею, за кілька світлових років від найближчого сонця. Перестрілювання на «Мівтсемді» було найстрашнішим. Через нього мені й досі вряди-годи сняться кошмари.

«Наґіні» прослизнула у прогалину в тривимірному просторі, що її відкрила брама, і зависла серед порожнечі. Я видихнув повітря, яке разом з іншими вдихнув ще тоді, як десантний корабель почав тихцем наближатися до брами, підвівся зі свого місця й підійшов до кабіни пілота, трохи підскакуючи у скоригованому грав-полі. Я вже бачив зоряний покрив на екрані, але хотів поглянути на нього по-справжньому крізь зміцнені прозорі елементи носа корабля. Корисно бачити ворога віч-на-віч, відчувати навколишню порожнечу за кілька сантиметрів від свого носа. Так усвідомлення власного місцезнаходження проймає людину аж до тваринного коріння її єства.

Відчиняти сполучні люки під час входження у твердий космос суворо забороняють правила космічних польотів, але ніхто нічого не сказав навіть тоді, коли вже мало бути зрозуміло, куди я прямую. Коли я пройшов у люк, на мене якось дивно поглянула Амелі Вонґсават, але вона теж нічого не сказала. Втім, вона була першим пілотом в історії людського роду, що виконав миттєвий перехід з висоти шести метрів над планетою просто у глибокий космос, тож я підозрюю, що в неї на думці було щось інше.

Я подивився вперед, за її ліве плече. Подивився вниз і відчув, як мої пальці міцно вчепились у спинку крісла Вонґсават.

Страх підтвердився.

Звичний зсув у голові — наче окремі частини мого мозку у сліпучо яскравому освітленні ховалися за дверима під тиском. Обробка.

Я видихнув.

— Якщо хочеш залишитися, краще сядь, — порадила Вонґсават, зосереджена на моніторі підйомної сили, який саме заглючило через те, що під нами раптом не стало планети.

Я видерся до крісла другого пілота й опустився в нього, шукаючи ремінну сітку.

— Бачиш щось? — запитав я з удаваним спокоєм.

— Зорі, — коротко сказала вона.

Я трохи зачекав, призвичаюючись до краєвиду й відчуваючи, як сверблять зовнішні кутики моїх очей. То тягнули мій периферійний зір назад несвідомі рефлекси, шукаючи, де ж закінчується ця густа темінь.

— То як далеко ми вилетіли?

Вонґсават набрала якісь цифри на астрогаційній установці.

— Згідно з цим? — вона стиха присвиснула. — Сімсот вісімдесят з гаком мільйонів кілометрів. Віриш?

Отже, ми опинилися якраз у орбіті Бангарна, самотнього й досить непоказного газового гіганта, що стояв на варті біля зовнішніх кордонів системи Санкція. За триста мільйонів кілометрів уздовж екліптики було кільцеподібне море каміння, надто широке, щоби зватися поясом; чомусь воно так і не спромоглося зростись у масу планет. Десь за двісті мільйонів кілометрів по інший бік від нього була Санкція-IV. Де ми перебували секунд із сорок тому.

Вражає.

Гаразд, міжзоряний голкокидок здатен навіть швидше перенести за стільки кілометрів, що й написати не можна: нулі ніде буде ставити. Але для цього спершу треба оцифруватись, а потім — завантажитись у новий чохол з іншого боку, а на все це потрібні час і техніка. Це процес.

Ми ж не проходили жодного процесу — принаймні не проходили нічого такого, що назвала би процесом людина.

Ми просто перестрибнули межу. Я міг би буквально переступити цю межу, якби мав скафандр і натхнення.

До мене знову прийшло, дихнувши в потилицю, відчуття, про яке казав Суджіяді: мені тут не місце. Прокинулась обробка і придушила його. І страх, і зачудування.

— Ми зупинилися, — пробурмотіла Вонґсават, звертаючись швидше до себе, ніж до мене. — Щось поглинуло наше прискорення. Можна було б очікувати щось. Святий Боже.

На останніх двох словах її голос, і без того тихий, опустився до шепоту і неначе сповільнився — так само, як, вочевидь, сповільнилася «Наґіні». Я відірвав погляд від цифр, які Вонґсават щойно максимально збільшила на дисплеї, і, ще намагаючись мислити планетарними категоріями, подумав, що ми ввійшли в тінь. Коли я згадав, що гір тут немає, та й сонячного світла, яке можна було б затулити, теж негусто, мене охопив той самий холодний шок, який, певно, відчувала Вонґсават.

Зорі в нас над головами пливли геть.

Вони зникали тихо, їх зі страхітливою швидкістю поглинав величезний темний силует якогось об’єкта, що, здавалося, завис усього за кілька метрів над верхніми ілюмінаторами.

— Ось і все, — сказав я, і з цими словами по моєму тілу пробіг холодок, ніби я щойно завершив якийсь таємничий ритуал виклику.

— Дальність… — Вонґсават хитнула головою. — Відстань до нього — майже п’ять кілометрів. Отже, він…

Я прочитав дані сам:

— Завширшки двадцять сім кілометрів. Довжина — п’ятдесят три. Зовнішні конструкції тягнуться…

Я здався.

— Великий. Дуже великий.

— Еге ж, — пролунав голос Вардані просто в мене за спиною. — Бачите стіну з бійницями скраю? Кожен із цих укусів завглибшки майже кілометр.

— Може, мені просто продавати тут сидячі місця? — обурилася Вонґсават. — Пані Вардані, прошу вас повернутися до каюти й сісти.

— Вибачте, — пробурчала археологістка. — Я просто…

Сирени. Уривчастий крик, що розрубав повітря в кабіні пілота.

— Атака! — скрикнула Вонґсават і різко поставила «Наґіні» сторчака.

У гравітаційному колодязі від такого маневру стало б непереливки, але оскільки довкола діяла лише сила власного гравітаційного поля корабля, він більше скидався на спецефект у експерії, трюк якогось фокусника з верфі на Ейнджел з голозсувом.

Фрагменти вакуумного бою:

Я побачив наближення снаряду, що летів, перекидаючись до ілюмінаторів правого борту.

Почув, як бойові системи повідомили про свою готовність приємно-завзятими машинними голосами.

Крики з каюти за мною.

Я напружився. Під сильним натиском обробки я обм’якнув, як і годиться перед зіткненням…

Хвилиночку.

— Тут явно щось не так, — раптом сказала Вонґсават.

Снарядів у космосі не видно. Навіть ті, які можемо виробляти ми, рухаються надто швидко, щоб людське око нормально за ними встигало.

— Погрози зіткнення немає, — з несподіваним розчаруванням у голосі зауважив бойовий комп’ютер. — Погрози зіткнення немає.

— Він майже не рухається, — Вонґсават викликала новий екран і трусонула головою. — Осьова швидкість… А, блін, це просто дрейф.

— Це однак оброблені деталі, — сказав я, показуючи на невеликий пік у червоній частині спектрального зображення. — Можливо, схеми. То точно не скеля. Принаймні не просто скеля.

— От тільки він не активний. Абсолютно інертний. Дай-но ввімкну…

— Може, просто розвернеш нас і піднімеш знову? — я зробив швидкий підрахунок у голові. — Метрів на сто. Він тоді практично упреться у лобове скло. Ввімкни зовнішнє освітлення.

Вонґсават уп’ялася в мене поглядом, в якому зневага невідомо як поєднувалася з жахом. Ця рекомендація була не зовсім хрестоматійною. А ще важливіше було те, що в її організмі, як і в моєму, ймовірно, досі хлюпав вироблений адреналін. Він часто-густо робить людину сердитою.

— Зараз, — нарешті сказала вона.

За ілюмінаторами спалахнуло навколишнє освітлення.

У певному розумінні ця ідея була не найкраща. Зміцнений прозорий сплав, з якого складались ілюмінатори, звісно, був розрахований на вакуумні бої, а отже, зупиняв усі мікрометеорити, крім найенергійніших, відбуваючись хіба що вм’ятинами в поверхні. Звісно, від зіткнення з об’єктом, що дрейфує, він не розтрощиться. Але те, що перекинулося через ніс «Наґіні», все одно завдало певної шкоди.

За мною коротко заверещала і швидко замовкла Таня Вардані.

Хоча цей об’єкт і був обпалений і потрісканий від крайнього холоду та відсутності тиску зовні, в ньому ще можна було впізнати людське тіло у звичному для узбережжя Данґреку літньому одязі.

— Святий Боже, — знову прошепотіла Вонґсават.

На нас сліпо поглянуло почорніле обличчя; його порожні очниці закривали довгі пасма розірваної й замороженої тканини. Вуста під ними застигли у крику, але тепер мовчали так само, як тоді, коли їхній власник спробував голосом виразити муку свого розпаду. Тіло під сміховинно кричущою літньою футболкою розпухло — це, як я подумав, розірвалися кишечник і шлунок. Одна скарлючена рука стукнула по ілюмінатору кісточками пальців. Друга була відкинута назад, за голову. Ноги так само тягнулися вперед і назад. Ця людина померла, борсаючись у вакуумі.

Померла в падінні.

Вардані в мене за спиною тихо схлипувала.

Вимовляла якесь ім’я.

Всіх інших ми знайшли за маячками на скафандрах; вони плавали на дні трьохсотметрової вм’ятини у конструкції корпусу, скупчившись довкола чогось подібного до стикувального порталу. Їх було четверо, на всіх були дешеві скафандри без застібок. Судячи з усього, троє загинули, коли в них скінчилися запаси повітря, що, відповідно до специфікацій скафандрів, мало статися за шість-вісім годин. Четвертий не захотів чекати так довго. У шоломі його скафандра був розтоплений справа наліво охайний п’ятисантиметровий отвір. Промисловий лазерний різак, який його залишив, і досі був прикріплений до правого зап’ястка загиблого.

Вонґсават ще раз випустила оснащеного рукохватом робота для ПКД. Ми мовчки стежили за екранами, поки маленька машинка брала до рук кожен труп і переносила його до «Наґіні» з такою ж ніжною вправністю, з якою працювала з почорнілими та потрісканими рештками Томаса Дгасанапонґсакула біля брами. Цього разу, оскільки тіла були загорнуті в білі покривала своїх скафандрів, це страшенно скидалося на відео похорону, відтворюване задом наперед. Вона виносила мертвих із глибини й передавала до нижнього атмосферного шлюзу «Наґіні».

Вардані не витримала. Вона спустилася разом із нами до вантажного відсіку, тим часом як Вонґсават підняла внутрішній люк між атмосферним шлюзом і льотною палубою.

Вона подивилася, як Суджіяді та Люк Депре принесли тіла у скафандрах. Але коли Депре зірвав пломби з першого шолома й оголив лице під ним, вона здавлено схлипнула й кинулася у віддалений куток відсіку. Я почув, як її вивернуло. У повітря здійнявся кислотний сморід блювотиння.

Шнайдер пішов за нею.

— Цю ти теж знаєш? — невідомо навіщо спитав я, вдивляючись у мертве обличчя.

Це була жінка в чохлі років сорока п’яти з великими докірливими очима. Вона повністю закоцюбла, її нерухома шия стирчала з кільця отвору в скафандрі, а голова застигла над палубою. Нагрівальні елементи скафандра, певно, вийшли з ладу пізніше, ніж скінчився запас повітря, але якщо ця жінка була в одній команді з тими, кого ми знайшли у траловій сіті, вона провела тут щонайменше рік. Скафандрів з такими можливостями для виживання не роблять.

Шнайдер відповів за археологістку.

— Це Арібово. Пхарінторн Арібово. Спеціалістка з гліфів на розкопках у Данґреку.

Я кивнув Депре. Він розпломбував і зняв інші шоломи. Мертві всі як один витріщилися на нас, піднявши голови, наче посеред якогось групового тренування м’язів преса. Арібово та троє її супутників. Очі були заплющені лише в самогубця, обличчя якого виражало такий спокій, що мимоволі виникало бажання ще раз поглянути на гладенький випалений отвір, який той пробив у себе в черепі.

Дивлячись на нього, я замислився, що зробив би сам. Побачивши, як за мною різко зачинилася брама, негайно зрозумівши, що помру там, у темряві. Знаючи, що навіть якщо саме до цих координат негайно відправлять швидкісний рятувальний корабель, порятунок спізниться на кілька місяців. Я замислився, чи стало б мені відваги зачекати, повиснувши серед нескінченної ночі й без надії сподіваючись на якесь диво.

Або відваги не чекати.

— Це — Вен, — Шнайдер крутився біля мого плеча. — Імені не пам’ятаю. Він теж займався якимось теоретичним вивченням гліфів. Інших я не знаю.

Я позирнув на інший кінець палуби, де біля стіни корпусу зіщулилася Таня Вардані, обхопивши себе руками.

— Може, залишиш її у спокої? — прошипів Шнайдер.

Я знизав плечима.

— Гаразд. Люку, піди краще назад у шлюз і поклади Дгасанапонґсакула в пакет, поки з нього не почало крапати. А тоді всіх інших. Я тобі допоможу. Сунь, ми можемо провести капітальний ремонт буя? Суджіяді, може, ти зумієш їй допомогти. Я був би радий знати, чи справді ми зможемо відправити цю хріновину.

Сунь кивнула.

— Генде, задумайся про надзвичайні обставини, бо якщо бую настане капець, нам знадобиться альтернативний план дій.

— Хвилинку, — Шнайдер уперше, відколи я з ним познайомився, видався по-справжньому наляканим. — Ми залишимося поблизу. З цими людьми таке сталося, а ми залишимося?

— Шнайдере, ми не знаємо, що сталося з цими людьми.

— Хіба це не очевидно? Брама нестабільна, вона зачинилася в них перед носом.

— Це маячня, Яне, — у хрипкуватому голосі Вардані з’явилася тінь колишньої сили, від її тону в мене спалахнуло щось у животі. Я озирнувся на неї. Вона, як виявилося, знову звелася на ноги й витирала з обличчя тильним боком долоні сльози та бризки блювотиння. — Минулого разу ми її відчинили, і вона простояла так кілька днів. У послідовності, яку я відтворила, не було жодної нестабільності, ні тоді, ні зараз.

— Таню, — Шнайдер раптом почав видаватися зрадженим. Він широко розкинув руки. — Я про те…

— Я не знаю, що тут сталося, я не знаю, якими, — вона вичавила з себе ці слова, — всратими послідовностями гліфів скористалася Арівобо, та з нами цього не станеться. Я знаю, що роблю.

— Я вас поважаю, пані Вардані, але… — Суджіяді оглянув обличчя всіх присутніх, намагаючись визначити, хто його підтримає. — Ви визнали, що наші знання про цей артефакт неповні. Я не розумію, як ви можете гарантувати…

— Я — магістр Гільдії, — Вардані побрела назад до викладених рядком трупів, блискаючи очима. Здавалося, вона люта на них усіх через те, що вони мертві. — Ця жінка магістром не була. Вен Сяодун — теж ні. Томас Дгасанапонґсакул — теж ні. Ці люди були дряпунами. Може, й талановитими, та цього не досить. Я маю понад сімдесят років досвіду в галузі марсіянської археології, і, якщо я кажу вам, що та брама стабільна, то вона стабільна.

З гнівним блиском в очах вона роззирнулася довкола. Біля її ніг лежали трупи. Сперечатися з її словами, вочевидь, не хотілося нікому.

Отруєння від заубервілльського вибуху набирало сили в моїх клітинах. З тілами довелося возитися довше, ніж я очікував, і вже точно довше, ніж мав би з ними возитися будь-який старший офіцер із Клину Каррери, і коли холодильник для трупів повільно зачинився, я почувався змученим.

Депре, якщо й почувався так само, то цього не показував. Можливо, маорійські чохли працювали відповідно до заявлених характеристик. Він неквапливо пройшов по відсіку туди, де Шнайдер показував Цзянові Цзяньпіну якийсь трюк із гравітримачем. Я трохи завагався, а тоді відвернувся й попрямував до драбини на верхню палубу, сподіваючись знайти в передній каюті Таню Вардані.

Замість неї я знайшов Генда, який дивився, як на головному екрані каюти пропливає повз нас величезна туша марсіянського зорельота.

— До такого звикаєш не одразу, еге ж?

У голосі менеджера, коли він показав рукою на краєвид, відчувався жадібний ентузіазм. Середовищне освітлення «Наґіні» обслуговувало територію в радіусі кількасот метрів довкола, але, хоч ця споруда й розчинялася в пітьмі, думка про те, що вона й досі закриває собою зоряний покрив, нікуди не дівалася. Вона, здавалося, тягнулася вічно, вигинаючись під дивними кутами й виставляючи відростки, схожі на бульбашки, які от-от луснуть, не даючи оку встановити межі своєї темряви. Я дивився на неї й думав, що впорався з цим, бачив, як за нею кволо поблискують зорі. Тоді кавалки світла тьмяніли чи підскакували, і ставало ясно: те, що я вважав зоряним покривом, насправді є всього лиш оптичним обманом на тлі масивної тіні. Гігантські судна-колонії з флоту Конрада Гарлана були чи не найбільшими рухомими конструкціями, створеними коли-небудь людською наукою, та цьому судну вони б могли правити за шлюпки. До нього й близько не могли дорівнятися навіть Житла в системі Новий Пекін. До такого масштабу ми ще не були готові. «Наґіні» висіла над зорельотом, як мартин над якимось балкером із тих, які перевозили бела-траву з Новопешта до Міллспорта. Ми були чужинцями, крихітним нетямущим відвідувачем, який упав їм на хвіст.

Я плюхнувся на сидіння навпроти Генда й розвернув його так, щоб подивитися на екран. У руках і хребті я відчув дрож. Переносити трупи було холодно, а коли ми вклали в пакет Дгасанапонґсакула, під його пластиком і під моєю долонею відламалися замерзлі нитки тканини очей, що коралами виходили з його спорожнілих очниць. Я відчув крізь пакет, як вони погнулися, чув, з яким тріском вони зламалися.

Цей ледь чутний звук, тоненьке цвірінькання конкретних наслідків смерті, значною мірою позбавило мене колишнього захоплення велетенськими розмірами марсіянського судна.

— Просто більший варіант баржі-колонії, — сказав я. — Теоретично ми б могли будувати такі великі конструкції. Просто такій масі важче надавати прискорення.

— Їм, вочевидь, не було важче.

— Їм, вочевидь, ні.

— Отже, цим ти його і вважаєш? Кораблем-колонією?

Я знизав плечима, намагаючись удати невимушеність.

— Причин для побудови чогось настільки великого не так і багато. Або цим щось кудись перевозять, або в цьому живуть. А нащо будувати житло в такій далині, незрозуміло. Тут нема чого вивчати. Нема чого видобувати чи привласнювати.

— А ще, якщо це баржа-колонія, незрозуміло, нащо її тут залишати.

Трісь-трісь.

Я заплющив очі.

— А тобі яке діло, Генде? Коли ми повернемося, ця штука зникне в якомусь корпоративному доці на астероїді. Її більше ніхто з нас не побачить. Нащо до неї прив’язуватися? Ти одержиш свій відсоток, премію чи що там тебе мотивує.

— Думаєш, мені не цікаво?

— Думаю, тобі байдуже.

На це він не сказав нічого, поки не повернулася з вантажного відсіку Сунь з поганою звісткою. Буй, судячи з усього, зазнав непоправних ушкоджень.

— Він випускає сигнали, — сказала вона. — А трохи попрацювавши, можна заново ввімкнути й двигуни. Йому потрібне нове енергетичне ядро, але я, здається, можу внести відповідні зміни до одного з генераторів для байків. Але локаційні системи потрощені, а для їхнього ремонту в нас немає ні інструментів, ні матеріалів. Без цього буй не зможе зберігати своє положення. Його, мабуть, віднесло б у космос навіть струменями з наших двигунів.

— А може, відправити його після запуску двигунів? — Генд перевів погляд із Сунь на мене й назад. — Вонґсават може обчислити траєкторію й повести нас уперед, а тоді випустити буй, коли ми… А.

— Рушимо, — закінчив я за нього. — Залишкового ходу, який ми надамо йому кидком, усе одно буде достатньо, щоб він поплив геть, так, Сунь?

— Правильно.

— А якщо ми його причепимо?

Я сумовито всміхнувся.

— Причепимо? Хіба ти не бачив, як наноби намагалися причепитися до брами?

— Нам доведеться пошукати якийсь спосіб, — уперся він. — Ми не поїдемо додому з порожніми руками. Ми надто близько підійшли.

— Спробуй приварити щось до тієї штуки, Генде — і ми взагалі не поїдемо додому. Сам знаєш.

— Тоді, — раптом закричав він на нас, — має бути якесь інше рішення.

— Воно є.

Таня Вардані стояла в люці, що вів у пілотську кабіну, куди вона пішла, поки тривала робота з трупами. Вона ще була блідою після блювання, а під очима в неї синіли кола, та за всім цим ховався майже неземний спокій, якого я не бачив, відтоді як ми вивезли її з табору.

— Пані Вардані, — Генд оглянув усю каюту, наче визначаючи, хто ще став свідком його зриву. Притиснув до очей великий і вказівний пальці. — Вам є що сказати?

— Так. Якщо Сунь Ліпін може полагодити енергетичні системи буя, то ми, безперечно, можемо його розмістити.

— Де розмістити? — запитав я.

Вона натягнуто всміхнулася.

— Всередині.

На мить запала тиша.

— Всередині, — я кивнув на екран і на багатокілометрову іншопланетну конструкцію на ньому. — Там?

— Так. Ми ввійдемо крізь стикувальний модуль і залишимо буй у якомусь безпечному місці. Немає причин вважати, що корпус хоч десь нерадіопрозорий. Більшість марсіянських споруд радіопрозорі. Хай там як, ми можемо надсилати тестові передачі, поки не знайдемо підхоже місце.

— Сунь, — Генд знову дивився на екран, тепер уже майже мрійливо. — Скільки часу в тебе пішло б на ремонт енергетичної системи?

— Десь від восьми до десяти годин. Точно не більше дванадцяти, — Сунь повернулася до археологістки. — Пані Вардані, скільки часу в вас піде на відкриття стикувального модуля?

— Ой, — Вардані знову якось дивно нам усміхнулася. — Він уже відкритий.

Перед підготовкою до стикування я встиг поговорити з нею лише раз. Я зустрівся з нею, коли вона йшла з корабельного санвузла, за десять хвилин після грубого, авторитарного інструктажу, що його влаштував усім Генд. Вона стояла до мене спиною, і ми незграбно зіштовхнулися в вузькому вході. Вона, зойкнувши, повернулася, і я побачив, що на її чолі досі є трохи поту: мабуть, знову блювала. Дихання в неї було несвіже, а з-за дверей у неї за спиною виходив сморід шлункового соку.

Вона побачила, як я на неї дивлюся.

— Що таке?

— В тебе все нормально?

— Ні, Ковачу. Я вмираю. А ти там як?

— Ти впевнена, що це — добра ідея?

— Ой, тільки тебе ще не вистачало! Я думала, ми вже все обговорили з Суджіяді та Шнайдером.

Я не сказав нічого — просто подивився на гарячкове світло в її очах. Вона зітхнула.

— Послухай, якщо це задовольнить Генда й поверне нас додому, я готова сказати: так, це — добра ідея. І це, блін, точно безпечніше, ніж намагатися прикріпити пошкоджений буй до корпусу.

Я похитав головою.

— Річ не в цьому.

— Ні?

— Ні. Ти хочеш побачити, що там усередині, поки «Мандрейк» не заникає цю штуку в якомусь таємному сухому доці. Ти хочеш побути її власницею, бодай кілька годин. Хіба ні?

— А ти?

— Я думаю, що ми всі цього хочемо, крім Суджіяді та Шнайдера.

Я знав, що Крукшенк цього хотіла б, — уявляв сяйво в її очах від цієї думки. Захват, який почав пробуджуватися в ній біля перил траулера. Те саме зачудування, яке я бачив на її обличчі, коли вона дивилася на активований зворотний відлік до відкриття брами в потоці віддачі від ультравібрації. Може, саме тому я й не протестував — тільки побурчав отак серед дедалі сильнішого запаху змученої блювоти. Може, я їй це завинив.

— Що ж, тоді, — знизала плечима Вардані, — в чому проблема?

— Ти знаєш, у чому проблема.

Вона нетерпляче пирхнула і спробувала пройти повз мене. Я не зрушив з місця.

— Не зійдеш із моєї дороги, Ковачу? — просичала вона. — У нас за п’ять хвилин посадка, і мені треба до пілотської кабіни.

— Чому вони не ввійшли, Таню?

— Ми були над…

— Це маячня, Таню. Інструменти Амелі показують, що там придатна для дихання атмосфера. Вони знайшли спосіб відкрити стикувальну систему або ж побачили, що вона вже відкрита. А тоді вони стали чекати тут на смерть, витрачаючи повітря у скафандрах. Чому вони не ввійшли?

— Ти був на інструктажі. Вони не мали їжі, вони мали…

— Так, я чув, як ти виголошувала одне брехливе обґрунтування за іншим, але я не чув жодного можливого пояснення того, чому четверо археологістів захотіли вмерти у скафандрах, а не провести свої останні години, блукаючи найвидатнішою археологічною знахідкою в історії людського роду.

Вона на мить завагалась, і я побачив у ній щось від жінки з водоспаду. Тоді в її очах знову спалахнуло пристрасне світло.

— Нащо питати мене? Може, просто ввімкнеш одну з установок ІтаО і, блін, спитаєш їх самих? Пам’яті в них неушкоджені, хіба ні?

— Установкам ІтаО прийшов гаплик, Таню. Вони заіржавіли від витоку разом з буями. Тому питаю тебе ще раз. Чому вони не ввійшли?

Вона відвела очі, знов нічого не сказавши. У кутику одного її ока я, здається, помітив дрож. Тоді він зник, і вона знову поглянула на мене з тим байдужим спокоєм, який я бачив у таборі.

— Не знаю, — нарешті сказала вона. — А якщо ми не можемо спитати їх, то, на мою думку, залишається тільки один спосіб це з’ясувати.

— Так, — я втомлено відсторонився від неї. — І саме в цьому проблема, чи не так? У з’ясуванні. В розкопуванні історії. Несенні, блін, естафети людських відкриттів. Тебе не цікавлять гроші, тобі начхати, кому дістануться майнові права, а померти ти вже точно не проти. Тож чому хтось інший має думати інакше, так?

Вона здригнулася, але не сильно. Притлумила свій дрож. А тоді відвернулася, залишивши мене дивитися на бліде світло від ілюмінієвого кахлю, до якого вона перед цим притиснулася.

Розділ тридцять перший

Це було схоже на марення.

Пам’ятаю, я читав десь, що, коли археологісти на Марсі вперше потрапили до похованих мавзолеїв, які згодом записали до міст, чимало з них з’їхало з глузду. В ті часи психічний розлад був характерним для цього фаху небезпечним фактором. У гонитві за ключами до марсіанської цивілізації пожертвували низкою найвитонченіших умів століття. Вони не зламалися й не опустилися до буйного божевілля, як завжди буває з архетиповими антигероями експерія-жахливчиків. Вони не зламались, а просто затупилися. Гостре лезо інтелектуальної міці стерлося до тупуватої, дещо розмитої відстороненої неясності. Вони доходили до цього десятками. Фізично зношувалися від постійного контакту з тим, що залишили по собі нелюдські розуми. Гільдія сточувала їх, як леза для скальпелів об розкручене шліфувальне коло.

— Ну, гадаю, якщо ви можете літати… — сказав Люк Депре, без ентузіазму дивлячись на споруду попереду.

Його поза прямо свідчила про агресивне спантеличення. Я гадав, що йому так само, як і мені, важко визначити, де саме можуть ховатися засідки. Коли бойова обробка настільки глибока, нездатність робити те, чого тебе навчили, бісить незгірш за відмову від нікотину. А думати, де в марсіанській споруді можуть бути засідки, було б усе одно що намагатися спіймати голіруч слизьминога з Мису Мітчема.

Ми вийшли зі стикувального модуля, проминувши зловісно навислу вгорі перемичку й раптом опинилися серед нутрощів корабля. Такого я не бачив ще ніколи. Марно шукаючи, з чим це порівняти, мій розум згадав образ із мого новопештського дитинства. Якось навесні на рифі Хірати я страшенно перелякався: на глибині п’ятнадцяти метрів трубка подання повітря на моєму важко здобутому полатаному костюмі для дайвінгу зачепилася за корал. Дивлячись, як із тріщини вириваються сріблясті частинки кисню, я на мить замислився, який вигляд ця буря бульбашок повинна мати зсередини.

Тепер я це знав.

Ці бульбашки застигли на місці. Там, де під їхньою поверхнею сяяло нечітке приглушене світло, вони переливалися перламутровими відтінками блакитного й рожевого, але, якщо не зважати на важливу різницю у тривалості існування, вони були такі ж безладні, як і запас повітря, що тікав від мене того дня. Здавалося, в тому, як вони з’єднуються та зливаються одна з одною, немає жодної архітектурної логіки. Часом на місці з’єднання були отвори діаметром усього кілька метрів. Деінде вигнуті стінки просто закінчувалися на початку перетину з іншою окружністю. В першому приміщенні, в яке ми ввійшли, стеля ніде не була нижчою за двадцять метрів.

— Втім, підлога пласка, — пробурмотіла Сунь Ліпін і опустилася на коліна, щоб торкнутися відполірованої поверхні в себе під ногами. — А ще вони мали… мають грав-генератори.

— Походження видів, — у порожнечі, що нагадувала собор, голос Тані Вардані звучав дещо лунко. — Вони еволюціонували у гравітаційному колодязі, так само, як ми. Тривалий час перебувати в невагомості, може, й весело, але нездорово. А якщо є гравітація, то потрібні пласкі поверхні, на які можна щось ставити. Практичність у дії. Так само, як у тому стикувальному модулі. Бажання розім’яти крильця — це чудово, але для посадки космольота потрібні прямі лінії.

Ми всі озирнулися на щілину, крізь яку пройшли. В порівнянні з місцем, у якому ми стояли тепер, чужинські вигини стикувальної станції були майже стриманими. Довгі ступінчасті стіни розходилися догори, як витягнуті й покладені майже одна на одну сплячі змії завтовшки два метри. Вісі, довкола яких звивалися котушки, зовсім трохи відхилялися від прямих ліній, ніби марсіанські суднобудівники, навіть суворо обмежені призначенням стикувальної станції, не могли втриматися від органічних красивостей. Опускати крізь дедалі щільнішу атмосферу, щільність якої підтримував якийсь механізм у ступінчастих стінах, судно, що стикувалося, було цілком безпечно, але від одного погляду навсібіч усе одно починало здаватися, ніби це — спуск у черево якоїсь сплячої істоти.

Марення.

Я відчував, як воно злегка торкалося згори мого поля зору, м’яко посмоктувало мої очі та роздувало щось у мене в лобі. Це трохи скидалося на дешеві віртуальності, які траплялися в аркадах у моєму дитинстві, ті, де конструкт не дозволяє персонажеві підняти погляд над горизонталлю більш ніж на кілька градусів, навіть якщо туди вів наступний етап гри. Тут я відчував те саме — натяк на тупий біль за очима від постійних спроб побачити, що ж там угорі. Усвідомлення наявності вгорі простору, на який постійно хочеться поглянути.

Через вигнутість блискучих поверхонь довкола нас усе це здавалося якимось похилим, виникало неясне відчуття, ніби ми ось-ось повалимося набік — ба більше, можливо, в цьому до болю чужому середовищі найкраще саме перекинутися й лягти. Ніби вся ця абсурдна конструкція тонка, наче яєчна шкаралупа, і готова розтріскатися від будь-якої помилки, з легкістю виплюнувши нас у вакуум.

Марення.

До нього краще звикнути.

Приміщення не було порожнім. По краях рівної підлоги маячили кістляві конструкції з чогось схожого на риштування. Я згадав голознімки з завантаження, яке відсканував у дитинстві, — зображення марсіянських насістів, на які посадили віртуально згенерованих марсіян. Тут насісти були порожніми, і через це кожна конструкція здавалася моторошно висхлою; дискомфорт, що насувався до мене ззаду, від цього аж ніяк не зник.

— Вони були складені, — пробурмотіла Вардані, пильно дивлячись угору. Вона явно спантеличилася.

Внизу, де стіна бульбашки тільки починала вигинатися, під (судячи з усього) прибраними насістами стояли машини, про призначення яких я навіть не здогадувався. Здебільшого вони здавалися колючими та агресивними, але коли археологістка проминула одну з них, трохи її зачепивши, машина лиш забурмотіла й ображено ворухнула деякими колючками.

Забряжчав пластик, швидко посилилося якесь вищання: в кожній парі рук у пустотілому дзвоні приміщення з’явилася зброя.

— Ох, ради Бога, — Вардані ледве озирнулася на нас. — Та розслабтеся вже. Воно спить. Це машина.

Я підняв «Калашникових» і знизав плечима. Депре на протилежному боці приміщення перехопив мій погляд і всміхнувся.

— Машина для чого? — поцікавився Генд.

Тут археологістка таки озирнулася.

— Не знаю, — втомлено сказала вона. — Дайте мені пару днів і повністю обладнану команду лаборантів — і я, може, вам скажу. Зараз же я можу сказати одне: воно спить.

Суджіяді підійшов ще на пару кроків, так і не опустивши «Сонцеструма».

— Звідки ви знаєте?

— Якби воно не спало, ми б уже з ним взаємодіяли, повірте мені. До того ж, ви уявляєте собі, щоб істота з метровими криловими шпорами на плечах ставила активну машину так близько до вигнутої стіни? Кажу ж вам: тут усе вимкнене й запаковане.

— Пані Вардані, судячи з усього, має рацію, — промовила Сунь, піднявши обстежувальну установку Нухановича на передпліччі й розвернувшись. — У стінах можна виявити певні схеми, але вони здебільшого неактивні.

— Усім цим має щось керувати, — Амелі Вонґсават, засунувши руки в кишені, стояла й дивилася, піднявши очі, на середину приміщення, де віяли протяги. — У нас є придатне для дихання повітря. Дещо розріджене, зате тепле. Якщо вже на те пішло, то тут має бути якесь опалення.

— Системи опіки, — Таня Вардані, здавалося, втратила інтерес до машин і побрела назад до групи. — Вони були і в безлічі міст у глибинах Марса та Землі Нкруми.

— І вони збереглися дотепер?

Суджіяді явно не радів.

Вардані зітхнула й різко тицьнула великим пальцем на вхід до стикувального модуля.

— Це не чаклунство, капітане. Така сама система зараз керує за нас «Наґіні». Якщо ми всі загинемо, вона простоїть там ще щонайменше кілька століть, чекаючи, коли хтось повернеться.

— Так, а якщо в нього не буде потрібних кодів, вона зробить з нього суп. Це мене не заспокоює, пані Вардані.

— Ну, може, це й відрізняє марсіян від нас. Трохи цивілізованої витонченості.

— Та довговічніші батареї, — докинув я. — Все це протрималося значно довше, ніж може витримати «Наґіні».

— Як там з радіопрозорістю? — запитав Генд.

Сунь покрутила щось на своїй системі Нухановича. Масивні наплічні елементи обстежувального обладнання зблиснули. В повітрі над тильним боком її долоні з’явилися символи. Вона знизала плечима.

— Не дуже добре. Я ледве ловлю навігаційний маяк «Наґіні», а вона ж просто за стіною. Гадаю, річ у захисній оболонці. Ми на стикувальній станції, та ще й близько до корпусу. Думаю, нам доведеться пройти далі всередину.

Я зауважив, як дехто у групі обмінявся стривоженими поглядами. Депре помітив, що я за всіма стежу, і злегка всміхнувся.

— То хто хоче піти в розвідку? — тихо спитав він.

— Я не думаю, що це така вже добра думка, — промовив Генд.

Я вийшов з несвідомої захисної пози, якої набули ми всі, пройшов між двома насістами й потягнувся до краю отвору, що височів за ними. Коли я підтягнувся, відчув хвилі втоми та легкої нудоти, але я вже був готовий до цього, і нейрохімія їх притлумила.

Далі було порожньо. Навіть пилу не було.

— Можливо, це не така вже й добра думка, — погодився я й зіскочив назад. — Але скільком людям за наступну тисячу років випаде такий шанс? Тобі потрібно десять годин, так, Сунь?

— Щонайбільше.

— І ти вважаєш, що можеш скласти для нас пристойну мапу на цій штуці? — я показав на установку Нухановича.

— Цілком імовірно. Це справді найкраща обстежувальна програма, яку можна купити за гроші, — вона злегка вклонилася Гендові. — Розумні системи Нухановича. Кращих не створюють ніде.

Я поглянув на Амелі Вонґсават.

— А системи озброєння «Наґіні» ввімкнені на повну потужність.

Пілотеса кивнула.

— Параметри я ввела, вона може витримати повноцінну тактичну атаку без нашої допомоги.

— Що ж, тоді я готовий сказати, що ми одержали перепустку на день до Коралового замку, — я позирнув на Суджіяді. — Звісно, ті з нас, хто її хоче.

Роззирнувшись довкола, я побачив, що всі це усвідомлюють. Депре вже був згоден і виказував своє зацікавлення виразом обличчя і позою, але це також мало-помалу доходило до всіх інших. Усі позахиляли голови, щоб оглянути чужинську архітектуру, і їхні обличчя аж пом’якшали від зачудування. Навіть Суджіяді не зовсім стримався. Похмура настороженість, яка не полишала його, відколи ми прорвалися крізь верхні рівні багатошарового атмосферного поля стикувальної камери, перетворювалася на щось менш напружене. Страх перед невідомим відступав — його знищувало щось сильніше й давніше.

Мавпяча цікавість. Риса, яку я лаяв у розмові з Вардані, коли ми приїхали на заубервілльський пляж. Жвавий, гомінкий лісовий розум, готовий радісно видиратися на похмурі постаті стародавніх кам’яних ідолів і тицяти пальцями в їхні пильні очниці, просто щоб побачити. Яскраво-обсидіанове бажання знати. Те, що витягнуло нас із саван центральної Африки аж сюди. Те, що колись, можливо, виведе нас так далеко, що ми опинимося там раніше за сонячне світло з тих днів, коли ми ще були в центральній Африці.

Генд вийшов на середину, врівноважений, як справжній начальник.

— Пропоную обрати тут певні пріоритети, — обережно заговорив він. — Я розумію, що вам усім може хотітися трохи подивитися на це судно — я й сам хотів би його побачити, — та наше головне завдання — знайти безпечну базу для передавання сигналу буя. Це ми маємо зробити найперше, і я пропоную зробити це разом, — він повернувся до Суджіяді. — Опісля можна відрядити розвідувальні групи. Капітане?

Суджіяді кивнув, але кивнув з несподіваною байдужістю. Як і всі ми, він насправді вже не звертав уваги на людські частоти.

Коли й лишалися якісь сумніви щодо стану корпусу марсіянського судна, то за пару годин перебування серед його застиглих бульбашок вони зникли. Ми пройшли понад кілометр, петляючи туди-сюди безладними на перший погляд з’єднаннями між камерами. Подекуди отвори починалися приблизно на рівні підлоги, але де-не-де їх залишили так високо, що Вардані або Сунь доводилося вмикати свої гравітримачі й підлітати до них, щоб зазирнути всередину. Цзян і Депре йшли першими, розділюючись і підкрадаючись до входу кожної нової камери з тихою симетричною смертоносністю.

Ми не знайшли нічого такого, що здалося б нам живим.

Машини, на які ми натрапляли, ігнорували нас, а підійти досить близько, щоб викликати більш бурхливу реакцію, вочевидь, не хотілося нікому.

Заглиблюючись у нутрощі корабля, ми дедалі частіше знаходили конструкції, які можна було б, напруживши уяву, назвати коридорами, — довгі опуклі приміщення з яйцеподібними входами та виходами. Побудовано їх, вочевидь, було в тій самій техніці, що й стандартні камери-бульбашки, з відповідними змінами.

— Ти знаєш, що це таке, — сказав я Вардані, поки ми чекали, коли Сунь обстежить черговий отвір угорі. — Це схоже на аерогель. Ніби побудували простий каркас, а тоді просто… — я хитнув головою. Думка вперто не бажала формулюватися словами. — Не знаю, просто оббризкали її кількома кубічними кілометрами надміцної аерогелевої бази, а тоді зачекали, поки вона затвердне.

Вардані слабко всміхнулася.

— Так, можливо, щось таке. Це, безперечно, свідчило би про те, що вони розумілися на пластичності трохи більше за нас. Могли відображати та моделювати дані піни в такому масштабі.

— А може, й ні, — я обдумав цю ідею ще в її зародку, обмацав її складені, наче в оригамі, краї. — Тут конкретика конструкції не мала значення. Міг згодитися будь-який результат. А далі просто заповнюєш простір усім потрібним. Ну, там двигунами, системами середовища, зброєю…

— Зброєю? — вона поглянула на мене з якимось незрозумілим виразом обличчя. — Це конче має бути військовий корабель?

— Ні, це я для прикладу. Але…

— Тут щось є, — подала голос Сунь з комунікатора. — Якесь дерево чи…

Те, що сталося далі, було важко пояснити.

Я почув наближення цього звуку.

Я абсолютно точно знав, що почую його, за кілька часток секунди до того, як із бульбашки, яку досліджувала Сунь, виплив стишений подзвін. Це знання було чітким відчуттям, я наче почув відлуння, що летить навспак, опираючись повільному розпаду часу. Якщо це була інтуїція посланця, то така її ефективність мені досі тільки снилася.

— Співошпиль, — пояснила Вардані.

Я послухав, як відлуння стихло, звільняючи мене від лиховісного дрожу, який я щойно відчув, і мені раптом страшенно закортіло опинитися по інший бік від брами, сам-на-сам із прозаїчними небезпеками нанобних систем і випадів з убитого Заубервілля.

Вишні та гірчиця. Слідом за звуком потягнулася непоясненна суміш запахів. Цзян підняв свій «Сонцеструм».

Незворушне зазвичай обличчя Суджіяді скривилося.

— Що це таке?

— Співошпиль, — повторив я, намагаючись замаскувати дедалі сильнішу ніяковість спокоєм. — Свого роду марсіанська кімнатна рослинка.

Я вже бачив таку одного разу — по-справжньому, на Землі. Викопану з марсіянської скельної породи, з якої вона росла попередні кілька тисяч років, і виставлену на постамент, як твір мистецтва у власності багатія. Вона ще співала від кожного доторку, навіть від доторку вітерцю, досі пахла вишнею та гірчицею. Не мертва, не жива, поза будь-якими категоріями, доступними людській науці.

— Як вона тримається? — поцікавилася Вардані.

— Виростає зі стіни, — долинув голос Сунь з ноткою знайомого вже зачудування. — Наче якийсь корал…

Вардані позадкувала, щоб мати простір для запуску, і потягнулася до рушіїв свого гравітримача. Повітря швидко прокололо вищання: прилад увімкнувся.

— Зараз виберуся.

— Секундочку, пані Вардані, — Генд, плавно наблизившись, потіснив її. — Сунь, там можна якось пробратися?

— Ні. Вся бульбашка закрита.

— Тоді спускайся, — він підняв руку, випереджаючи Вардані. — У нас на це немає часу. Згодом можете за бажання повернутися сюди, поки Сунь ремонтуватиме буй. Поки що нам найперше потрібно знайти безпечну базу для передачі.

Обличчя археологістки набуло дещо зухвалого виразу, та вона була надто втомлена, щоб він затримався надовго. Вона знову вимкнула грав-рушії (машина невдоволено писнула) й відвернулася, різко буркнувши щось через плече — щось майже таке саме незрозуміле, як запах вишень і гірчиці згори. Вона трохи відбрела від менеджера з «Мандрейк» у бік виходу. Цзян, який стояв на її шляху, на мить завагався, а тоді пропустив її.

Я зітхнув.

— Молодець, Генде. Вона для нас — найближчий аналог провідника-тубільця в цьому, — я обвів усе довкола змахом руки, — місці, а тобі знадобилося її роздраконити. То от чого тебе навчали, коли ти здобував докторський ступінь з інвестування в конфлікти? Засмучувати експертів за кожної нагоди?

— Ні, — спокійно відповів він. — Але мене навчали не гаяти часу.

— Так, — я пішов за Вардані й наздогнав її, щойно вийшовши в коридор, який вів з камери. — Чуєш, зачекай. Вардані. Вардані, просто охолонь, благаю. Він покидьок, що ти будеш робити?

— Граний комерсант.

— Ну, так. І це теж. Але ми опинилися тут саме завдяки йому. Комерційну мотивацію ніколи не слід недооцінювати.

— Ти що, блін, в економічні філософи подався?

— Так, — я зупинився. — Послухай.

— Ні, з мене досить…

— Ні, послухай, — я підняв руку й показав на коридор. — Отам. Чуєш?

— Я не чую… — її голос поступово затих: вона вловила звук. На той час нейрохімія Клину Каррери вже встигла наблизити цей звук до мене, такий чіткий, що сумніватися тут не доводилося.

Десь далі в коридорі хтось співав.

Дві камери по тому ми побачили, хто саме. Цілий ліс зі співошпилів-бонсаїв, який проріс по всій підлозі та в нижній частині вигнутої шиї коридора, там, де він торкався головної бульбашки. Шпилі, здавалося, пробивалися крізь основну конструкцію судна з підлоги довкола з’єднання, хоча на їхньому корінні не було жодних ознак ушкоджень. Здавалося, матеріал корпусу змикається довкола них, як тканина, що гоїться. Найближча машина стояла на поважній відстані від них — за десять метрів — і ховалася далі в коридорі.

Пісня, що її співали шпилі, найбільше скидалася на звучання скрипки, але тягнулася нескінченно повільно, як тягнуться окремі моноволокна впоперек мосту, і, як мені здавалося, не мала жодної мелодії. Цей звук був тихий, майже недоступний слуху, але щоразу, коли він підвищувався, я відчував, як у мене смокче під ложечкою.

— Повітря, — тихо сказала Вардані. Перед цим вона бігла опуклими коридорами та камерами-бульбашками зі мною наввипередки, а тепер сіла навпочіпки перед шпилями, задихана, але з сяйвом в очах. — Тут, мабуть, проходить конвекція, що починається на іншому рівні. Вони співають лише від поверхневого контакту.

Я струсив із себе неочікуваний дрож.

— Як гадаєш, скільки їм років?

— Хто знає? — вона знову зіп’ялася на ноги. — Якби це було у планетарному грав-полі, я сказала б: щонайбільше пару тисяч років. Але його тут немає.

Вона відступила на крок і хитнула головою, тримаючись однією рукою за підборіддя та притиснувши пальці до рота, наче намагалася втриматися від занадто поспішного зауваження. Я зачекав. Нарешті вона прибрала руку з обличчя і невпевнено змахнула нею.

— Поглянь на ці розгалуження. Зазвичай вони… Зазвичай вони ростуть не так. Не такими покрученими.

Я подивився, куди вона показує пальцем. Найвищий зі шпилів був мені десь по груди; з його центрального стовбура виростали тонкі червонясто-чорні кам’яні гілки — досить численні, щоб і справді здаватися пишнішими та вигадливішими за відростки, які я бачив на земному зразку на постаменті. Інші, менші шпилі довкола нього повторювали цю схему, от тільки…

Нас наздогнала решта компанії з Депре та Гендом на чолі.

— Де ви в біса… Ого.

Ледь чутний спів шпилів майже непомітно погучнішав. Від рухів тіл по всій камері заворушилися потоки повітря. Я відчув, як від звуку шпиля в мене трохи пересохло в горлі.

— Я просто на них дивлюся, Генде. Сподіваюся, це не страшно.

— Пані Вардані…

Я застережно глянув на менеджера.

До археологістки підійшов Депре.

— Вони небезпечні?

— Не знаю. Зазвичай — ні, але…

Раптом виринуло те, що до цього намагалося привернути мою увагу на порозі моєї свідомості.

— Вони ростуть, тягнучись один до одного. Подивіться, які гілки на менших. Усі вони тягнуться вгору та назовні. У вищих же гілки ростуть на всі боки.

— Це вказує на якусь комунікацію. Інтегровану систему зі внутрішніми зв’язками, — Сунь обійшла скупчення шпилів, скануючи їх відстежувачем викидів у себе на руці. — Втім, гм-м…

— Радіації ви не знайдете, — майже замріяно промовила Вардані. — Вони всмоктують її як губки. Повністю поглинають усе, крім світла з червоної частки спектру. Судячи з їхнього мінерального складу, поверхня цих штук узагалі не має бути червоною. Вони повинні відбивати світло зі всього спектру.

— Але вони його не відбивають, — сказав Генд таким тоном, наче роздумував, чи не заарештувати шпилі за це порушення. — Чому, пані Вардані?

— Якби я це знала, то вже була би президенткою Гільдії. Про співошпилі ми знаємо менше, ніж практично про будь-яку іншу складову марсіянської біосфери. Власне, ми навіть не знаємо, чи можна їх відносити до біосфери.

— Вони ростуть, хіба ні?

Я побачив, як Вардані глузливо посміхнулася.

— Кристали теж ростуть. Це не робить їх живими.

— Не знаю, як ви всі, — сказала Амелі Вонґсават і обійшла співошпилі, тримаючи «Сонцеструм» під дещо агресивним кутом, — але мені це нагадує якесь зараження.

— Або твір мистецтва, — пробурмотів Депре. — Звідки нам знати?

Вонґсават похитала головою.

— Це корабель, Люку. Твори мистецтва для коридорів не ставлять там, де через них будуть щоразу перечіплятися. Поглянь на ці штуки. Вони ж усе заполонили.

— А якщо ти можеш пролетіти?

— Вони б усе одно заважали.

— Мистецтво зіткнення, — всміхнувся Шнайдер.

— Ну, добре, годі вже, — Генд, помахавши руками, змусив нових слухачів шпилів трохи від них відступити. Цей рух спрямував потоки повітря на червоні кам’яні гілки, і залунали ледь чутні нотки. Мускусний запах у повітрі посилився. — Ми не маємо…

— На це часу, — пробурчала Вардані. — Ми мусимо знайти безпечну базу для передачі.

Шнайдер реготнув. Я стримав широку усмішку й постарався не дивитися в бік Депре. Я підозрював, що Генд от-от втратить самоконтроль, а провокувати його тепер мені не надто хотілося. Я досі напевне не знав, що він зробить, коли зламається.

— Сунь, — досить спокійним голосом промовив менеджер з «Мандрейк». — Перевір верхні отвори.

Системна спеціалістка кивнула й увімкнула свій гравітримач. Завищали двигуни; коли підошви її черевиків відірвалися від підлоги і вона попливла вгору, звук понизився. Розвернулися Цзян і Депре, прикривши її піднятими «Сонцеструмами».

— Ходу немає, — гукнула вона вниз із першого отвору.

Я вловив зміну у звучанні та скоса глянув на співошпилі. За мною стежила тільки Вардані, яка стояла за спиною в Генда, і вона побачила моє обличчя. Її вуста розкрилися в німому запитанні. Я кивнув на шпилі та приклав долоню до вуха.

Послухай.

Вардані підійшла ближче, а тоді хитнула головою.

Шипіння.

— Не може бу…

Але це було так.

Тихенький звук пісні, схожий на пищання скрипки, змінювався. Реагував на невпинне гудіння грав-двигунів на задньому плані. А може, річ була не в цьому, а в самому грав-полі. Воно змінювалося й ледь відчутно посилювалося.

Прокидалося.

Розділ тридцять другий

Ми знайшли безпечну базу передачі для Генда десь за годину, проминувши ще чотири скупчення співошпилів. На той час ми вже почали вертатися довгим шляхом до стикувального модуля, користуючись орієнтовною мапою, яку креслили сканери Нухановича на руці в Сунь. Картографічній програмі марсіянська архітектура подобалася не більше, ніж мені, про що свідчили довгі паузи щоразу, коли Сунь завантажувала новий блок даних. Але тепер, після пари годин блукань і натхненної роботи системної спеціалістки, програма вже могла самостійно робити якісь обґрунтовані припущення щодо того, де нам слід шукати. Може, це й не дивно, та вона зовсім не схибила.

Вилізши з велетенської закрученої труби з надто стрімкими для людей стінами, ми з Сунь незграбно зупинилися на краю платформи завширшки п’ятдесят метрів, здавалося, з жодного боку не захищеної від космосу. Вгорі та внизу довкола нас вигинався кришталево чистий зоряний покрив, лиш подекуди закритий кістками кощавої центральної конструкції, схожої на кран з міллспортської верфі. Відчуття незахищеності перед зовнішнім простором було таке сильне, що мені, щойно я це побачив, стисло горло: спрацював рефлекс, як під час вакуумного бою. У мене у грудях кволо засіпалися легені, які ще не розслабилися після підняття.

Я придушив цей рефлекс.

— Це що, силове поле? — пихкаючи, запитав я Сунь.

— Ні, воно тверде, — вона насупилася над дисплеєм у себе над передпліччі. — Прозорий сплав, завтовшки близько метра. Це серйозно вражає. Жодного спотворення. Повне пряме візуальне керування. Поглянь, он ваша брама.

Вона виднілася серед зір у нас над головами, повзучи крізь пітьму несподівано видовженим супутником із сірувато-блакитного світла.

— Це має бути башта керування стикуванням, — вирішила Сунь, погладжуючи себе по руці й повільно розвертаючись. — А я вам казала. Розумна картографія Нухановича. Кращого не роблять ні…

Її голос затих. Я позирнув убік і побачив, як її очі розширилися, зосередившись на чомусь попереду. Поглянувши, як і вона, на кістляву конструкцію в центрі платформи, я побачив марсіян.

— Поклич інших, — відсторонено попросив я.

Вони висіли, наче привиди замордованих до смерті орлів, з розправленими крилами над платформою в якійсь сіті, що моторошно гойдалася на випадкових потоках повітря. Їх було всього двоє: один завис майже на вершечку центральної конструкції, а інший — трохи вище голови звичайної людини. Я обережно наблизився і побачив, що ця сіть металева й обвішана приладами такого ж незрозумілого призначення, як і ті машини, які ми проминули в камерах-бульбашках.

Я пройшов повз чергове скупчення співошпилів, більшість із яких була трохи вище коліна, і практично забув про них. Почув, як у мене за спиною Сунь кричить у спіраль, звертаючись до решти групи. Підвищивши голос, вона неначе порушила щось у повітрі. Купол наповнився луною. Я дійшов до того марсіянина, що висів нижче, і став під його тілом.

Звісно, я вже їх бачив. А хто не бачив? Із даними на цю тему знайомляться, починаючи з дитячого садка. Марсіяни. Вони прийшли на зміну міфічним істотам з нашого провінційного земного минулого, богам і демонам, на яких ми колись будували свої легенди. «Болючий удар, — писав Грецький, мабуть, ще тоді, як не став дрефлом, — який це відкриття завдало нашому відчуттю приналежності до всесвіту та нашому відчуттю володіння всесвітом, неможливо переоцінити».

Ось як Вардані розповіла про це мені одного пустельного вечора на балконі складу Роспіноеджі:

Бредбері, 2089 рік доколоніального літочислення. Герої-засновники людської давнини виявляються дурноголовими шмаркачами-задираками, якими, мабуть, були завжди: розшифрування перших марсіянських систем даних доводить існування не молодшої, а може, й старшої за весь людський рід культури, що мандрувала в космосі. Тисячолітні знання з Єгипту та Китаю починають видаватися стеком даних зі спальні десятирічної дитини. Мудрість віків миттєво перетворюється на обкурені роздуми компанії п’яниць із канави. Лао-Цзи, Конфуцій, Ісус Христос, Мухаммед — що вони знали? Провінціали, жодного разу не полишали планети. Де були вони, коли марсіяни перетинали міжзоряний простір?

Звичайно ж (Вардані кисло всміхнулась одним кутиком рота), організована релігія пішла в контратаку. Вдалася до звичних стратегій. Включити марсіян у картину світу, підчистити священні писання чи вигадати якісь нові, витлумачити щось по-новому. А якщо на таку роботу не стає мізків, то просто заперечити все це як творіння злих сил і розправлятися з усяким, хто казатиме щось інше. Це має спрацювати.

Але це не спрацювало.

Якийсь час це видавалося можливим. Зростання істерії провокувало часте насильство з релігійних мотивів і підпали новостворених університетських кафедр ксенології. Озброєний супровід для видатних археологістів і чимало перестрілювань на кампусах між фундаменталістами та правоохоронцями. Цікаві часи для студентів…

Із усього цього зростали нові вірування. Як правило, вони не так уже й сильно відрізнялися від старих і були такими ж догматичними. Але поза тим — чи, може, на тлі всього цього — відбувався підйом секулярної віри у щось таке, що піддавалося визначенню трохи важче за Бога.

Може, річ була у крилах. У культурному архетипі, такому глибокому (янголи, демони, Ікар і ще безліч таких самих ідіотів, що кидалися з веж і круч, поки ми нарешті не зробили все правильно), що людство не могло від нього відмовитися.

Може, на кону просто стояло надто багато. Астрогаційні мапи обіцяли нові світи, до яких можна просто вирушити з упевненістю в тому, що кінцевий пункт мандрівки буде землеподібним, тому що, ну, тут так написано.

Хоч що це було, це можна було назвати лише вірою. Це не було знанням: Гільдія в ті часи ще не була такою впевненою у своєму перекладі, а для того, щоб запустити сотні тисяч збережених розумів і клонованих ембріонів у глибини міжзоряного простору, потрібне щось набагато ґрунтовніше за теорію.

Це була віра в неодмінну застосовність Нового Знання. На зміну землецентричній упевненості в людській науці та її здатності коли-небудь Із Усім Розібратися прийшла м’якіша довіра до величезної громади Марсіянського Знання, що, наче поблажливий батько, дозволить нам по-справжньому вийти в океан, керуючи човном. Ми збиралися вийти за двері, не як діти, що виросли та вперше залишають домівку, а як малеча, що довірливо вхопилася пухкенькою ручкою за кіготь марсіанської цивілізації. Увесь цей процес був позначений абсолютно необгрунтованим відчуттям безпеки та затишного тепла. Це мотивувало розсіяння не менше, ніж економічна лібералізація, що її так розхвалював Генд.

Ситуацію змінили три чверті мільйона смертей на Адорасьйон. Вони та ще кілька геополітичних огріхів, які вигулькнули на поверхню з виникненням Протекторату. На Землі закручували гайки старі вірування, як політичні, так і духовні, строгі авторитетні томи, за якими можна жити. «Ми жили вільно, і за це необхідно заплатити. Тепер в ім’я стабільності та безпеки всім має керувати тверда рука.»

Від того нетривалого сплеску захоплення всім марсіянським залишається дуже мало. Вицинський і його революційна команда вже кілька століть як зникли — їх зацькували, позбавивши університетських посад і фінансування, а декого взагалі вбили. Гільдія замкнулася в собі, ревниво охороняючи ту обмежену інтелектуальну свободу, яку їй дозволяє Протекторат. Уявлення про марсіян, більш-менш близькі до повного розуміння, звелися до двох практично не пов’язаних між собою модифікацій. З одного боку, є хрестоматійно-суха добірка зображень і нотаток, дані в такому обсязі, який Протекторат вважає доцільним для суспільства. Кожна дитина сумлінно вивчає їхню зовнішність, їхні розчепірені крила та скелет, динаміку польотів, марудні подробиці їхнього процесу парування та виховання дитинчат, віртуальні реконструкції їхнього оперення та забарвлення, створені на основі нечисленних візуальних записів, які нам вдалося знайти, або здогадів Гільдії. Емблеми насістів, можливий одяг. Колоритні, легко засвоювані деталі. Трохи соціології. Її надто погано розуміють, вона надто невизначена, надто нестабільна, та й чи справді людям треба з усім цим морочитися?..

— Відкидання знань, — сказала вона, трохи здригнувшись від пустельного холоду. — Добровільне невігластво щодо того, що ми, можливо, збагнемо не одразу.

На іншому кінці колони фракціонування збираються більш маргінальні елементи. Дивні релігійні секти, легенди та чутки з розкопок, які передаються пошепки. Тут залишилося дещо від наших колишніх уявлень про марсіян — тут про їхній вплив можна говорити впівголоса. Тут їх можна називати так, як їх колись називав Вицинський: «Нові Древні, що навчають нас справжнього значення цього слова. Наші таємничо зниклі крилаті благодійники, що різко спускаються й торкаються кінчиком одного холодного крила карку нашої цивілізації, нагадуючи нам, що тут шість-сім тисяч років сяк-так записаної історії не вважаються давністю».

Цей марсіянин помер.

Помер уже давно — це було очевидно. Його тіло муміфікувалося в сіті, крила стали тонкими, як пергамент, а голова висохла, перетворившись на довгий вузький череп з наполовину роззявленим дзьобом. У розкосих очницях чорніли очі, наполовину сховані за складчастими мембранами повік. Під дзьобом випирала шкіра істоти, швидше за все, подумалося мені, прикриваючи горлову залозу. Вона, як і крила, здавалася тонкою, мов папір, і прозорою.

Під крилами тягнулися на тлі сіті кістляві кінцівки і трималися за прилади витончені на вигляд кігті. Я відчув ледь помітний приплив захвату. Ця істота, хоч ким вона була, померла за пультом.

— Не торкайся, — гарикнула Вардані позаду мене, і я усвідомив, що тягнуся вгору, до нижнього краю сітчастого каркасу.

— Вибач.

— Як шкіра облізе, сам перед собою вибачатимешся. В їхньому підшкірному жирі є лужний секрет, який виходить з-під контролю, коли вони помирають. За життя його, на нашу думку, врівноважує окислення їжі, але він досить сильний, щоб розчинити більшу частину трупа, якщо навколо вдосталь водяної пари, — говорячи, вона обходила сітчастий каркас із автоматичною обережністю, вочевидь, прищепленою їй у Гільдії. Її обличчя було цілком зосереджене, вона ні на мить не відвела очей від крилатої мумії над нами. — Коли вони помирають отак, він просто роз’їдає жир і висихає, перетворюючись на порошок, що роз’їдає дихальні шляхи та очі.

— Так, — я відступив на пару кроків. — Дякую за завчасне попередження.

Вона знизала плечима.

— Я не сподівалася знайти їх тут.

— На кораблях є команди.

— Еге ж, Ковачу, а в містах — населення. За чотири з лишком століття археологічних досліджень на тридцяти з гаком світах ми знайшли всього-на-всього пару сотень цілих трупів марсіян.

— Воно й не дивно, як у них така фігня в організмі, — Шнайдер підбрів до нас і тепер із цікавістю розглядав знахідку, стоячи під сітчастим каркасом з іншого боку. — А що відбувалося з цією речовиною, якщо вони просто якийсь час не їли?

Вардані сердито глянула на нього.

— Ми не знаємо. Мабуть, розпочинався цей процес.

— Це, певно, було боляче, — зауважив я.

— Так, гадаю, що так.

Їй насправді не хотілося говорити з жодним із нас. Вона була заворожена.

Шнайдер не сприйняв натяку. А може, йому просто було треба, щоб величезна тиша в повітрі довкола нас і пильний погляд крилатої істоти над нами зникли за торохтінням голосів.

— Як вони до такого дійшли? Ну, тобто, — він реготнув, — це ж не найвигідніша для еволюції риса, так? Це вбиває, якщо зголодніти.

Я знову поглянув на висушений розпластаний труп і відчув новий приплив поваги, яку вперше відчув, коли збагнув, що марсіяни померли на постах. У мене в голові відбулося щось таке, що не піддавалося визначенню; мої чуття посланця сприймали це як мерехтіння інтуїції на межі розуміння.

— Ні, це вигідно, — сказав я й одразу зрозумів. — Це мало їх мотивувати. Це мало зробити їх найкрутішими засранцями в небі.

Здається, я помітив на обличчі Тані Вардані слабку усмішку.

— Ковачу, з такими проникливими думками тобі треба публікуватися.

Шнайдер усміхнувся.

— Взагалі-то, — почала спокійну лекцію археологістка, дивлячись на муміфікованого марсіянина, — зараз цю рису з погляду еволюції пояснюють тим, що вона сприяла дотриманню гігієни на щільно заселених насістах. Пару років тому це припустили Васвік і Лай. До цього більшість Гільдії вважала, що це стримувало інфекції та паразитів, що харчуються шкірою. Васвік і Лай насправді з цим не сперечалися, а просто намагалися відвоювати місце під сонцем для своєї гіпотези. А ще, звісно, є комплексна гіпотеза про найкрутіших засранців у небі, яку розвивало кілька магістрів Гільдії — щоправда, ніхто з них не робив цього так елегантно, як ти, Ковачу.

Я злегка їй вклонився.

— Як гадаєш, ми можемо її зняти? — поцікавилася вголос Вардані, відступивши, щоб краще роздивитися кабелі, на яких тримався сітчастий каркас.

— Її?

— Так. Це охоронниця насісту. Бачиш шпору на крилі? А той кістяний гребінь на потилиці? Каста воїнів. Наскільки нам відомо, вона була повністю жіночою, — археологістка знову поглянула на кабелі. — Як думаєш, ми зможемо запустити цю штуку?

— А чому б ні? — я підвищив голос, аби докричатися на інший кінець платформи. — Цзяне! Бачиш на тому боці щось схоже на лебідку?

Цзян поглянув угору, а тоді хитнув головою.

— А ти, Люку?

— Пані Вардані!

— До речі про засранців, — пробурчав Шнайдер. До нашого зібрання під розпластаним трупом крокував Маттіас Генд.

— Пані Вардані, сподіваюся, ви збиралися лише поглянути на цей зразок.

— Насправді, — сказала йому археологістка, — ми шукаємо способу зняти його за допомогою лебідки. Вас це бентежить?

— Так, пані Вардані, бентежить. Цей корабель і весь його вміст є власністю корпорації «Мандрейк».

— Ні, не є, поки не заспіває буй. Принаймні саме це ви нам сказали, щоб затягнути нас сюди.

Генд нещиро всміхнувся.

— Не робіть із цього проблеми, пані Вардані. Вам непогано заплатили.

— Ой, заплатили. Мені заплатили, — Вардані пильно подивилася на нього. — Ідіть у сраку, Генде.

Вона промчала платформою й зупинилася на її краю, дивлячись уперед.

Я витріщився на менеджера з «Мандрейк».

— Генде, що з тобою таке? Я ж наче сказав тобі бути з нею м’якішим. Це на тебе архітектура так діє чи що?

Я залишив його з трупом і пішов туди, де стояла, міцно охопивши руками тіло й опустивши голову, Вардані.

— Ти, бува, не думаєш стрибнути?

Вона пирхнула.

— Отой гівнюк. Він би, блін, і на райські ворота причепив корпоративну головивіску, якби тільки їх знайшов.

— Щодо цього не знаю. Він досить ревний вірянин.

— Справді? Цікаво, як це не заважає його комерційному життю.

— Ну, так. Організована релігія — сама знаєш.

Вона ще раз пирхнула, але тепер у її пирханні вчувався смішок, а її постать трохи розслабилася.

— Не знаю, чому я так розклеїлася. В мене все одно немає з собою інструментів для роботи з органічними рештками. Хай висить там. Кого це колише?

Я всміхнувся й поклав руку їй на плече.

— Тебе, — м’яко сказав я.

Купол у нас над головами був такий само прозорий для радіосигналів, як і для видимої частини спектру. Сунь виконала низку простих перевірок за допомогою наявного обладнання, а тоді ми всі попрямували назад на «Наґіні» й винесли пошкоджений буй на платформу разом із трьома ящиками інструментів, які, на думку Сунь, могли стати в нагоді. Ми зупинялися в кожній камері, позначаючи свій шлях бурштиновими липкими міні-мітками і, на превеликий жаль для Тані Вардані, мажучи підлогу ілюмінієвою фарбою.

— Вона змиється, — сказала їй Сунь Ліпін тоном, який вказував на те, що її це в будь-якому разі не хвилює.

Навіть із парочкою гравітримачів для полегшення підйому перенесення буя до його визначеного місця спочинку було довгою й важкою роботою, яка через хаотичну бульбашкову архітектуру корабля виводила з себе. Я виснажився, перш ніж ми зібрали все на платформі — збоку, на безпечній відстані від мумій перших тутешніх мешканців. Радіаційне ураження, що лютувало в моїх клітинах, ставало надто сильним, щоб йому могли дати раду ліки.

Я знайшов у центральній конструкції ділянку, над якою не нависав труп, і сперся на неї, дивлячись на зорі, тим часом як моє замучене тіло щосили намагалося стабілізувати пульс і притлумити неприємне відчуття в нутрощах. Зовні, серед зір, мені підморгувала, здіймаючись над обрієм платформи, відчинена брама. Далі праворуч краєчком ока я бачив найближчого марсіянина. Я подивився вгору навпроти себе — туди, де поглядав на мене прикритими очима труп, — і приклав один палець до скроні, віддаючи честь.

— Так. Скоро підійду.

— Прошу?

Я повернув голову й побачив, що за пару метрів від мене стоїть Люк Депре. Завдяки стійкому до радіації маорійському чохлу він, схоже, почувався майже комфортно.

— Та нічого. Це я спілкуюся.

— Розумію, — з виразу його обличчя було цілком очевидно, що ні. — Я тут думав… Хочеш прогулятися й усе оглянути?

Я похитав головою.

— Може, пізніше. Втім, не відмовляйся від цього заради мене.

Він насупився, але залишив мене у спокої. Я бачив, як він пішов разом з Амелі Вонґсават. Подекуди на платформі збиралися маленькими компаніями інші члени групи, перемовляючись не надто гучними голосами. Я, здається, почув тихий контрапункт до них у виконанні скупчення співошпилів, але зосереджувати на ньому нейрохімію мені не хотілося. Я відчув, як із зоряного покриву повільно опускається безмежна втома, і платформа піді мною неначе кудись поїхала. Я заплющив очі й поринув у стан, який не зовсім був сном, але відзначався всіма його недоліками.

Ковачу…

Граний Семетер.

Сумуєш за своєю розірваною дівчиною з Лаймонського нагір’я?

Не…

Хочеш, щоб вона була тут цілою, так? Чи хотів би, щоб частини її тіла звивалися над тобою самі по собі?

У мене сіпнулося обличчя в тому місці, де її нога, яку метнув повз мене нанобний кабель, розбила мені губу.

В цьому є свій чар, га-а-а? Розчленована гурія до твоїх послуг. Одна рука тут, друга рука там. Опуклі пригорщі плоті. Так би мовити, індивідуальна скорочена версія. М’яка плоть, Ковачу, така, якої можна торкнутися. Податлива. Її можна було б набирати у пригорщі. Підганяти під себе.

Семетере, ти нариваєшся…

І не з’єднана з якоюсь недоречною особистою волею. Викинь зайві частини. Частини, що виділяють, частини, які мислять не про щось чуттєве. У посмерті є багато насолод…

Залиш мене, блін, самого, Семетере.

А навіщо? Самотність холодна, це — затока холоду, глибша за ту, на яку ти дивився з корпусу «Мівтсемді». Нащо мені лишати тебе сам-на-сам із цим, коли ти був мені таким другом? Прислав мені стільки душ.

Гаразд. На цьому все, засранцю…

Я різко прокинувся в поту. Неподалік сиділа навпочіпки й дивилася на мене Таня Вардані. За нею висів застиглий у польоті марсіянин, дивлячись униз незрячими очима, наче янгол в соборі Андрича в Новопешті.

— У тебе все гаразд, Ковачу?

Я притиснув пальці до очей і скривився: тиск виявився болючим.

— Гадаю, непогано як на мерця. А хіба ти не пішла в розвідку?

— Мені хріново. Може, згодом.

Я трохи випрямився, скориставшись опорою. На іншому боці платформи Сунь невпинно працювала над оголеними платами буя. Неподалік тихо перемовлялися Цзян і Суджіяді.

— Цього «згодом» у нас обмаль. Гадаю, Сунь упорається швидше, ніж за десять годин. Де Шнайдер?

— Відійшов з Гендом. А чого це ти сам не пішов на екскурсію до Коралового замку?

Я всміхнувся.

— Таню, ти ніколи в житті не бачила Коралового замку. Що ти маєш на увазі?

Вона сіла біля мене, повернувши обличчя до зір.

— Перевіряю своє володіння жаргоном Світу Гарлана. А тебе це бентежить?

— Довбані туристи.

Вона засміялася. Я сидів і насолоджувався цим звуком, поки він не стих, а тоді ми обоє трохи посиділи у товариській тиші, яку порушувала лише Сунь, паяючи схеми.

— Гарне небо, — нарешті сказала вона.

— Так. Можна спитати дещо про археологію?

— Питай.

— Куди вони пішли?

— Марсіяни?

— Так.

— Ну, космос великий. Хто…

— Ні, ці марсіяни. Команда цієї штуки. Нащо кидати тут напризволяще такий великий об’єкт? Навіть їм він мав обійтись у бюджет цілої планети. Наскільки ми розуміємо, він працює. Опалюється, з підтримуваною атмосферою, з робочою стикувальною системою. Чому вони не забрали його з собою?

— Хто знає? Може, вони пішли поспіхом.

— Ой, та…

— Ні, я серйозно. Вони взагалі покинули цю область космосу, або ж їх винищили, чи вони самі винищили одне одного. Вони покинули дуже багато речей. Цілі міста речей.

— Так. Таню, місто з собою забрати не можна. Звісно, його залишають. Але ж це, блін, зореліт. Чому вони могли покинути такий предмет?

— Вони ж залишили орбіталки довкола Світу Гарлана.

— Вони автоматичні.

— І що? Ця штука теж — якщо говорити про системи обслуговування.

— Так, але вона була створена для команди. Не конче треба бути археологістом, щоб це зрозуміти.

— Ковачу, може, підеш до «Наґіні» й відпочинеш? Нікому з нас не хочеться вивчати цей простір, а в мене від тебе скоро голова розболиться.

— Думаю, ти зрозумієш, що тут винна радіація.

— Ні, я…

У мене на грудях подав гаркавий голос відкинутий індукційний мікрофон. Я трохи покліпав, дивлячись на нього, а тоді підняв і закріпив.

— …просто ...ле ...ут, — вимовляв голос Вонґсават, захоплений і щільно переплетений із завадами. — Хоч що… було… не дум… помер від гол…

— Вонґсават, це Ковач. Зачекай трохи. Сповільнись і почни спочатку.

— Я сказала, — вимовила пілотеса з сильним притиском, — ду… знайшли… дин труп. Лю… труп. Част… про… ий на стик… анції. І… здається… що йо… вбило.

— Гаразд, ми вже йдемо, — я ледве зіп’явся на ноги і змусив себе заговорити з такою швидкістю, щоб у Вонґсават була можливість зрозуміти мене за завадами. — Повторюю: ми вже йдемо, стійте на місці спиною до спини й не рухайтесь. І стріляйте, бляха, в усе, що бачите.

— Що там таке? — запитала Вардані.

— Халепа.

Я оглянув платформу, і мені раптом чітко згадалися слова Суджіяді.

Нас узагалі не має тут бути.

У мене над головою порожніми очима на нас дивився марсіянин. Відсторонений, як справжнісінький янгол, і такий самий помічний.

Розділ тридцять третій

Він лежав в одному з бульбашкових тунелів десь за кілометр углиб корпусу судна, вбраний у скафандр і досі майже цілий. У м’якому білому світлі від стін було чітко видно, що обличчя за лицьовим щитком зсохлося, ставши геть кістлявим, але жодних інших помітних ознак розкладання, здається, не було.

Я став на коліна біля трупа й поглянув на загерметизоване обличчя.

— А він має непоганий вигляд, зважаючи на обставини. — Стерильне повітря, — пояснив Депре. Він тримав заряджений «Сонцеструм» збоку й весь час поглядав на роздуту стелю вгорі. За десять метрів крутилася біля отвору, через який тунель вів до наступної камери-бульбашки, Амелі Вонґсават, якій явно було дещо менш комфортно зі зброєю. — І антибактеріальні засоби, якщо скафандр не зовсім нікудишній. Цікаво. Резервуар досі на третину повний. Помер він точно не від задухи.

— На скафандрі є якісь ушкодження?

— Якщо й є, то я їх не бачу.

Я сів на п’яти.

— Безглуздя. Цим повітрям можна дихати. Нащо вдягати скафандр?

Депре знизав плечима.

— А від чого помирають у скафандрі біля відкритого атмосферного шлюзу? Тут усе безглуздо. Я вже й не намагаюся це зрозуміти.

— Рух, — різко сказала Вонґсават.

Я вивільнив правий інтерфейсний пістолет і пішов до отвору, де стояла вона. Нижній його край був за метр із хвостиком над підлогою й вигинався вгору широкою усмішкою, а далі поступово звужувався до даху з обох боків і врешті-решт замикався чітко заокругленою вершиною. Обабіч нього було по два метри простору для укриття, та й під краєм можна було сховатися. Просто мрія снайпера.

Депре сховався зліва, вертикально тримаючи «Сонцеструм» збоку. Я зігнувся поруч із Вонґсават.

— Здається, щось упало, — пробурчала пілотеса. — Не в цій камері — може, в наступній.

— Гаразд.

Я відчув, як холодна нейрохімія струменить по моїх руках і заряджає мені серце. Приємно було знати, що системи досі працюють попри крайню втому від радіаційного отруєння. А після такої тривалої гонитви за тінями й боїв із безликими колоніями нанобів зустріч із привидами загиблих, людей і не-людей, перспектива повноцінного бою була майже задоволенням.

Та ні, без «майже». Подумавши про вбивство, я відчув, як мені від задоволення стало лоскотно в животі.

Депре підняв одну руку, відірвавши її від проекційного жолоба свого «Сонцеструма».

Послухай.

Тепер я почув це — малопомітне шаркання з іншого боку камери. Я витягнув другий інтерфейсний пістолет і сховався за рельєфним краєм отвору. Обробка посланця остаточно позбавила напруження мої м’язи, передавши його рефлексам, що причаїлися за зовнішнім спокоєм.

У просторі на іншому боці наступної камери промайнуло щось бліде. Я вдихнув і прицілився в це.

Поїхали.

— Ти там, Амелі?

Голос Шнайдера.

Я почув, як Вонґсават майже одночасно зі мною шумно видихнула. Вона зіп’ялася на ноги.

— Шнайдере! Що ти робиш? Я тебе мало не підстрелила.

— Ну, оце, блін, привітність, — Шнайдер чітко показався в отворі й перекинув одну ногу за край. Свій «Сонцеструм» він недбало повісив на одне плече. — Ми тут примчали на порятунок, а ви за це нас розстрілюєте.

— Це інший археологіст? — запитав Генд, пройшовши в камеру слідом за Шнайдером.

У правій руці він, як не дивно, тримав ручний бластер. Я усвідомив, що вперше бачу менеджера озброєним, відколи його знаю. Зброя йому не пасувала. Вона затьмарювала його ауру зали засідань на дев’ятнадцятому поверсі. Вона була недоречна, була тріщиною на фасаді, муляла око, як муляли 6 око справжні кадри боїв у вербувальному кліпі Лапіне. Генд був не з тих, хто користується зброєю сам. Принаймні не такою безпосередньою і брудною зброєю, як частинковий бластер.

До того ж у нього в кишені схований станер.

Мені замуляла обробка посланця, нещодавно переведена в режим бойової готовності.

— Підійди та поглянь, — запропонував я, приховуючи свій неспокій.

Двоє новоприбулих пройшли відкритою місцевістю до нас із байдужою необережністю, яка страшенно діяла мені на бойові нерви. Генд поклав руки на край входу до тунелю й витріщився на труп. Я раптом помітив, що його обличчя пополотніло від променевої хвороби. Його постать здавалася напруженою, ніби він не знав напевне, скільки ще зможе простояти. Відколи ми приземлились у стикувальному модулі, в нього почав сіпатися кутик рота. На його тлі Шнайдер просто-таки сяяв здоров’ям.

Я придушив у собі спалах співчуття. Вітаю, блін, у клубі, Генде. Вітаю на першому рівні Санкцїі-lV.

— Він у скафандрі, — промовив Генд.

— Цінне спостереження.

— Як він загинув?

— Ми не знаємо, — я відчув, як мене накриває чергова хвиля втоми. — І, правду кажучи, я не налаштований на аутопсію. Пропоную просто закріпити цей буй і вшитися звідси нахрін.

Генд якось дивно на мене подивився.

— Нам доведеться забрати його з собою.

— Ну, тоді можеш мені з цим допомогти, — я повернувся до трупа у скафандрі й узяв його за одну ногу. — Бери стопу.

— Ти що, його потягнеш?

— Ми, Генде. Ми його потягнемо. Не думаю, що він заперечуватиме.

Ми майже годину тягнули труп виснажливими трубами та просторими камерами марсіянського корабля на борт «Наґіні». Більшу частину цього часу ми намагалися розшукати липкі міні-мітки та ілюмінієві стрілки, які залишили, складаючи мапу, але дорогою далася взнаки променева хвороба. У нас із Гендом дорогою раз-у-раз починалися невеликі напади нудоти, коли ми були змушені доручати тіло Шнайдеру та Депре. Час останніх жертв Заубервілля спливав. Коли ми вивалили свій громіздкий тягар у скафандрі в останній отвір перед стикувальною станцією, мені здалося, що нездорового вигляду почав набувати навіть Депре у своєму радіаційно-стійкому маорійському чохлі. Сфокусувавши погляд у блакитнуватому світлі, я помітив таку ж сіру блідість і синці під очима і в Вонґсават.

Бачиш? — прошепотіла сутність, яка могла бути Семетером.

Під роздутою стелею корабля відчувалася присутність чогось величезного та хворобливого; воно чекало, зависнувши на тонких, як пергамент, крилах, і дивилося.

Коли ми впоралися, я зупинився, витріщившись у антисептичне фіалкове сяйво холодильника для трупів, тим часом як інші вже пішли. Звалені всередину постаті у скафандрах скидалися на зграйку гравців у крешбол у невагомості, які перестаралися з захистом і попадали одне на одного наприкінці матчу, коли вимкнулося поле і в залі ввімкнулось освітлення. Торбинок з рештками Крукшенк, Гансена та Дгасанапонґсакула майже не було видно.

Помираю…

Ще не помираєш…

Обробка Посланця ніяк не могла забути: дещо ще не завершилося, не вирішилося.

Земля для мерців. Я побачив Шнайдерове ілюмінієве татуювання, що попливло в мене перед очима, наче маяк. Його обличчя, майже невпізнанне через біль від ушкоджень.

Мерців?

— Ковачу, — гукнув Депре, який стояв у люку позаду мене. — Генд кличе нас усіх на платформу. Харчі ми беремо з собою. Ти йдеш?

— Я тебе наздожену.

Він кивнув і вистрибнув назад, на підлогу за люком. Я почув голоси і спробував від них відгородитися.

Помираю?

Земля для…

Частинки світла кружляють, наче візуалізація в котушці даних…

Брама…

Вид на браму з ілюмінаторів у пілотській кабіні «Наґіні»…

Пілотська кабіна…

Я роздратовано потрусив головою. Інтуїція посланця — система в найкращому разі ненадійна, а людині, що швидко тане під впливом радіаційного отруєння, застосувати її не надто зручно.

Ще не помираю.

Я облишив спроби побачити закономірність і дозволив накрити себе невизначеності, бо розумів, куди вона мене приведе.

Заманливе фіалкове світло холодильника для трупів.

Викинуті чохли всередині.

Семетер.

Коли я повернувся на платформу, вечеря вже майже скінчилася. Решта компанії розсілася під завислими муміями двох марсіян довкола розібраного буя на надувних шезлонгах, подзьобуючи без ентузіазму залишки сухих пайків з розпечатаних контейнерів. Я, в принципі, не міг поставити це їм на карб: у мене самого навіть від запаху цієї субстанції стискалося горло. Я трохи закашлявся від нього, а коли всі інші, почувши цей звук, хутко схопилися за зброю, квапливо підняв руки.

— Та ну, це ж я.

Всі забурчали й покинули зброю. Я пробрався в коло, шукаючи місця. Тут на кожного припадало плюс-мінус по одному шезлонгу. Цзян Цзяньпін і Шнайдер посідали на підлогу; Цзян сів по-турецьки на чистій ділянці палуби, а Шнайдер розвалився перед шезлонгом Тані Вардані так по-власницьки, що я аж скривив вуста. Я відмахнувся від запропонованого контейнера й сів на краєчку шезлонга Вонґсават, шкодуючи, що мені не так сильно хочеться їсти.

— Де ти був? — запитав Депре.

— Думав.

Шнайдер розсміявся.

— Чуваче, це шкідливо. Не думай. Ось, — він перекотив до мене бляшанку з амфетаміновою колою. Я зупинив її черевиком. — Пам’ятаєш, що ти казав мені в лікарні? Бійцю, блін, не думай: ти що, не читав умов вступу на службу?

Дехто несміливо всміхнувся. Я кивнув.

— Коли він сюди дістанеться, Яне?

— Га?

— Я сказав, — я відфутболив бляшанку назад до нього. Він витягнув руку і дуже швидко підхопив бляшанку. — Коли він сюди дістанеться?

Всі розмови, які тривали на той час, урвалися, як єдиний артилерійський наліт Конрада Гарлана на Міллспорт. Їх розстріляли, наче з частинкомета, торохтіння бляшанки та раптова тиша, що запала, коли бляшанка опинилася у стисненому кулаці Шнайдера.

Правому кулаці. Його вільна лівиця трохи забарилася, потягнувшись по зброю за кілька часток секунди після того, як я наставив на нього «Калашникова». Шнайдер побачив це і завмер.

— Не смій, — сказав я йому.

Збоку від себе я відчув, як Вонґсават ще тягнеться по станер у кишені. Я поклав вільну долоню їй на руку і злегка хитнув головою. Заговорив з характерною для посланця переконливістю в голосі.

— Не треба, Амелі.

Вона опустила руку на коліна. Завдяки периферійному скануванню я зрозумів, що наразі всі сидять тихо, навіть Вардані. Я трохи розслабився.

— Коли він сюди дістанеться, Яне?

— Ковачу, я не знаю, що ти, нахрін…

— Та ні, знаєш. Коли він сюди дістанеться? Чи тобі вже набридло мати дві руки?

— Хто?

— Каррера, Яне, коли він, блін, сюди дістанеться? Питаю востаннє.

— Я не…

Коли інтерфейсний пістолет прострілив у Шнайдера в долоні дірку й перетворив бляшанку, яку той досі тримав, на побитий шмат металу, його голос зірвався на різкий крик. У повітря бризнули кров і амфетамінова кола, дивовижно подібні за забарвленням. Трохи бризок потрапило на обличчя Тані Вардані, і вона сильно здригнулася.

Це не змагання в популярності.

— Що таке, Яне? — лагідно спитав я. — Той чохол, який тобі дав Каррера, погано реагує на ендорфіни?

Вардані, так і не витерши обличчя, здійнялася на ноги.

— Ковачу, він…

— Таню, не кажи мені, що чохол той самий. Ти з ним трахалася, як зараз, так і два роки тому. Ти знаєш.

Вона отетеріло захитала головою.

— Татуювання… — прошепотіла вона.

— Татуювання нове. Новісіньке та блискуче, навіть як на ілюміній. Він зробив його наново, як і кілька простих пластичних операцій — це входило в пакет послуг. Хіба не так, Яне?

Шнайдер здобувся лише на змучений стогін. Він витягнув руку з розтрощеною долонею й недовірливо дивився на цю долоню. На палубу крапала кров.

Я відчував лише втому.

— Як я розумію, ти продався Каррері, аби лиш уникнути віртуального допиту, — сказав я, не припиняючи стежити за реакцією присутніх за допомогою периферійного сканування. — В принципі, я на тебе не ображаюсь. А якщо тобі запропонували новий бойовий чохол з повноцінною радіаційною та хімічною стійкістю, та ще з індивідуальним оформленням… що ж, зараз на Санкції-IV такі умови пропонують рідко. І хто його знає, скільки ще «брудних» бомб скинуть обидві сторони. Так, я пристав би на такі умови.

— А докази в тебе є? — запитав Генд.

— Крім того, що він єдиний серед нас досі не посірів? Поглянь на нього, Генде. Він тримається краще за маорійські чохли, а вони ж створені для цієї хріні.

— Я 6 не назвав це доказом, — задумливо промовив Депре. — Хоча це й дивно.

— Та блін, він бреше, — процідив крізь зуби Шнайдер. — Якщо хтось і працює потай на Карреру, то це Ковач. Ну ради Самеді, він же лейтенант Клину.

— Не спокушай долю, Яне.

Шнайдер гнівно поглянув на мене, завивши від болю. Я, здається, почув, як це виття підхопили співошпилі на іншому боці платформи.

— Курва, дайте мені медпов’язку, — заблагав він. — Хто-небудь.

Сунь потягнулася до своєї аптечки. Я похитав головою.

— Ні. Хай спершу скаже, скільки в нас часу до того, як Каррера пройде у браму. Ми маємо підготуватися.

Депре знизав плечима.

— Хіба ми ще не готові, якщо це знаємо?

— До Клину? Ні.

Вардані без жодного слова підійшла до Сунь і висмикнула аптечку з волоконного чохла на грудях у тієї.

— Давай сюди. Якщо ви, козли у формі, не хочете за це взятися, візьмуся я.

Вона стала на коліна біля Шнайдера й розкрила аптечку, а тоді висипала весь її зміст на підлогу в пошуках пов’язок.

— Конвертики з зеленими етикетками, — безпорадно підказала Сунь. — Отам.

— Дякую, — процідила вона крізь зуби й позирнула на мене. — Що тепер робитимеш, Ковачу? Скалічиш і мене?

— Таню, він би продав нас усіх. Уже продав.

— Ти цього не знаєш.

— Я знаю, що він якось спромігся прожити два тижні на борту корабля-шпиталю з обмеженим доступом, не маючи справжньої документації. Знаю, що він без перепустки пробрався в офіцерські палати.

Вона скривилася.

— Та йди у сраку, Ковачу. Коли ми копали у Данґреку, він вибив нам муніципальний грант на дев’ять тижнів роботи від заубервілльської влади. Без жодної, блін, документації.

Генд прокашлявся.

— Як на мене…

І тут корабель довкола нас спалахнув.

Він осяяв простір під куполом; окремі раптові спалахи світла розросталися до цільних прозорих кольорових блоків, що оточували центральну конструкцію. В повітрі між кольорами літали іскри, промені енергії, обм’яклі, наче пошарпані штормом і відірвані від такелажу вітрила. Сяйво фонтанувало з вершин світла, що розросталось і кружляло, оббризкувало палубу, а торкаючись прозорої поверхні, будило в ній тьмяніше світло. Вгорі згасли зорі. Посередині зникли муміфіковані трупи марсіян, які заливало дедалі потужніше сяйво. Усе це супроводжувалося певним звуком — щоправда, я не стільки чув його, скільки відчував омитою світлом шкірою, гудінням і дрожем, що наростали в повітрі й нагадували приплив адреналіну на початку бою.

Вонґсават торкнулася моєї руки.

— Визирни, — наказала вона. Хоч Вонґсават й була поряд зі мною, здавалося, ніби вона намагається перекричати завивання вітру. — Подивися на браму!

Я захилив голову й за допомогою нейрохімії подивився крізь вихори світла на кришталеву стелю. Попервах я не міг збагнути, що має на увазі Вонґсават. Я не міг знайти браму і здогадався, що вона, певно, десь по інший бік від корабля, завершує чергове коло по орбіті. Тоді я максимально збільшив одну розмиту сіру пляму, надто тьмяну, щоб бути…

І тут до мене дійшло.

Буря світла та енергії, що вирувала довкола нас, тривала не тільки в повітрі під куполом. Простір довкола марсіанського судна теж оживав. Зорі померхли, перетворившись на ледь помітні вогники за завісою з чогось затуманеного і тремтливого, що зависло за кілька кілометрів від орбіти брами.

— Це екран, — упевнено сказала Вонґсават. — Нас атакують.

Буря в нас над головами вщухала. Тепер у світлі плавали часточки тіні, що подекуди збиралися по кутках, схожі на косяки наполоханих рибок-сріблянок у негативі, а подекуди розліталися в неквапливому падінні й осідали на сотні різних рівнів довкола трупів двох марсіян, які знову стало видно. По кутках згаслих полів мерехтіли один за одним яскраві спалахи різних відтінків перламутрового та сірого. Навколишнє гудіння стихло, і корабель почав розмовляти з собою розбірливіше. По платформі котилися луною свистячі ноти впереміш із глибокою пульсацією органних звуків.

— Це… — мені миттєво пригадалася тісна каюта на траулері, спіраль котушки даних, що тихо працювала, прибрані у верхній кут пилинки даних. — Це система даних?

— Цінний здогад, — Таня Вардані пролізла під довгими завісами сяйва й показала на візерунок із тіні та світла, що утворився довкола двох трупів. Її обличчя виражало дивне піднесення. — Трохи менш масивний за звичайний настільний голограф, еге ж? Гадаю, основний пульт у цих двох. Шкода, що вони неспроможні ним користуватися, але я все ж таки гадаю, що корабель здатен подбати про себе сам.

— Це залежить від того, що буде далі, — похмуро зауважила Вонґсават.

— Погляньте на верхні екрани, на сіре тло.

Я подивився, куди вона показує рукою: високо вгорі, на перламутровій поверхні завширшки десять метрів майже під куполом було видно каламутне зображення зір, які тепер затьмарював зовнішній щит.

Там, серед зірок ворухнулося щось видовжене, як акула, і кутасте.

— Що це за хрінь така? — запитав Депре.

— Сам не здогадаєшся? — Вардані мало не трусилася — таким сильним було те, що вирувало в ній. Вона перебувала в центрі нашої уваги. — Поглянь угору. Прислухайся до корабля. Він каже тобі, що це таке.

Марсіянська система даних ще говорила; її мову не міг зрозуміти ніхто, але наполегливість у її тоні перекладу не потребувала. Наді мною спалахнули роздроблені вогні («Техногліфи на позначення числівників, — раптово майже усвідомив я, — це зворотний відлік»), схожі на цифрові лічильники під час відстежування ракети. Здіймалися й опускалися в нелюдському звукоряді сердиті крики.

— Нас атакують, — промовила заворожена Вонґсават. — Ми готуємося вступити в бій із чимось поблизу. Автоматичні бойові системи.

«Наґіні»…

Я різко розвернувся й заревів:

— Шнайдере!

Але Шнайдер зник.

— Депре, — крикнув я через плече, вже йдучи платформою. — Цзяне. Він іде до «Наґіні».

Коли я дістався закрученої донизу труби, ніндзя вже опинився біля мене, а Депре відставав на пару кроків. Обидва несли «Сонцеструми», склавши для зручності їхні руків’я. Я, здається, почув, як на нижньому кінці труби хтось із брязкотом упав і скрикнув від болю. Відчув, як у мені ненадовго вишкірився вовк.

Здобич!

Ми побігли вниз, ковзаючись і спотикаючись на крутому схилі, поки не досягли дна та порожнього обширу першої камери, освітленої міні-мітками. Там, де впав Шнайдер, по підлозі була розмазана кров. Я став на коліна біля неї й відчув, що вишкірююся. Підвівся й поглянув на двох своїх супутників.

— Не так вже й швидко він пересувається. Не вбивайте його без потреби. Ми ще маємо дізнатися дещо про Карреру.

— Ковачу!!

Це зі стримуваною люттю закричав у трубу Генд. Депре напружено всміхнувся. Я заперечно похитав головою й помчав на вихід, до наступної камери.

Полювання!

Нелегко бігти, коли всі клітини в вашому організмі намагаються вимкнутися й померти, але вовчі гени та все інше, що мені дісталося від біотехнологій Клину, пересилили нудоту і притлумили втому. Ефект посилила обробка посланця.

Перевірте функціональність.

Дякую, Вірджиніє.

Довкола нас із здриганням прокидався корабель. Ми бігли коридорами, що пульсували численними кільцями пурпурового світла, яке спалахнуло довкола брами, коли та відчинилася. В одній камері нас спробувала перехопити одна з гребенястих машин, яка світилася зображеннями техногліфів і тихенько цвірінькала. Я загальмував і хутко взяв до рук інтерфейсні пістолети, а Депре та Цзян стали обабіч мене. Ми застрягли на одну довгу мить, а тоді машина, бурмочучи, ніяково відсунулася вбік.

Ми перезирнулися. Попри змучене важке дихання у грудях і гупання у скронях я зрозумів, що мої вуста вигнулися в усмішці.

— Вперед.

За десяток камер і коридорів Шнайдер показав себе розумнішим, ніж я очікував. Коли ми з Цзяном вибігли у відкритий простір бульбашки, з віддаленого виходу заплювався та затріщав вогнем «Сонцеструм». Мені защипало щоку від майже влучного пострілу, а тоді ніндзя біля мене збив мене на підлогу, змахнувши вбік однією рукою. Наступний залп поцілив туди, де я був перед цим. Цзян упав, покотився й зупинився біля мене на підлозі горілиць, дивлячись із легкою відразою на тліючий манжет.

Депре різко зупинився в тіні входу, крізь який ми пройшли, дивлячись у прицільну систему своєї зброї. Довкола Шнайдерової засідки закипів потужний вогонь, яким Депре прикрив нас і який — я примружився — не завдав ані найменшої шкоди тому, хто стояв на виході. Цзян прокотився під вогненним променем і зупинився під меншим кутом до коридору за камерою. Вистрілив один раз, примружено вдивився в різке світло і похитав головою.

— Втік, — сказав він, зіп’явся на ноги та простягнув мені руку.

— Гм, дякую, — я підвівся. — Дякую за підтримку.

Він коротко кивнув і помчав камерою. Депре плеснув мене по плечу й пішов слідом. Я потрусив головою, щоб отямитись, і пішов за ними. На виході я притиснув руку до краю, по якому стріляв Депре. Він навіть теплим не був.

У мене біля горла зашипів динамік індукційної гарнітури. З нього долинув незрозумілий через завади голос Генда. Цзян застиг перед нами, схиливши набік голову.

— …вачу, і… мене ...гайно …торюю, до.... ....гайно…

— Повтори. Знову, — заговорив Цзян, роблячи паузи між словами.

— аза-а-а-а-а... ...відай не…

Цзян озирнувся на мене. Я різко змахнув рукою й вирубав свою гарнітуру. Тицьнув пальцем уперед. Ніндзя розслабився й пішов далі, граційний, як танцюрист Театру абсолютного тіла. Ми дещо менш граційно пішли за ним.

Фора, яку Шнайдер мав відносно нас, збільшилася. Тепер ми рухалися повільніше, підкрадаючись до входів і виходів саме так, як заведено під час прихованих атак. Ми двічі помічали якийсь рух попереду й повзли вперед, але знаходили всього-на-всього чергову пробуджену машину, що прогулювалася порожніми камерами, бурмочучи собі під носа. Одна з них якийсь час ішла за нами, наче бродячий собака в пошуках господаря.

За дві камери до стикувального модуля ми почули, як вмикаються двигуни «Наґіні». Обережності прихованої атаки як не бувало. Я непевно побіг. Мене випередив Цзян, а тоді Депре. Намагаючись не відставати, я зігнувся від спазмів і нудоти посередині останньої камери. За двадцять метрів від мене Депре та ніндзя сховалися коло входу до модуля. Я витер з рота тоненьку ниточку слини й випрямився.

Пролунав верескливий, лункий, схожий на вибух крик — наче хтось спробував загальмувати розширення самого всесвіту.

Постріл ультравібраційної батареї «Наґіні» в замкненому просторі.

Я викинув «Сонцеструм», майже підніс руки до вух — і пульсація припинилася так само раптово, як і почалася. До мого поля зору на ватяних ногах повернувся Депре, з голови до ніг забарвлений кров’ю і без «Сонцеструма». За ним понизилося вищання двигунів «Наґіні», переходячи в ревіння: Шнайдер завів її й полетів геть. Біля атмосферних бар’єрів ляснуло потривожене повітря, що пролетіло воронкою стикувального модуля і вдарило мене теплим вітром по обличчю. А далі — нічого. Болюча тиша, напружена від дзвону в замучених вухах, що намагалися дати собі раду з несподіваною відсутністю шуму.

У верескливій тиші я намацав свій «Сонцеструм» і підійшов до Депре, який повалився на підлогу, спершись спиною на вигнуту стіну. Він оторопіло дивився на свої руки та кров, що їх вкривала. На його обличчі були червоні та чорні смуги. Його хамелеохромовий бойовий костюм уже змінював колір під кров, якою теж був заляпаний.

Я подав голос, і він підняв очі.

— Цзяне.

— Говорить, — він потягнув руки до мене, і його лице на мить скривилося, наче в немовляти, яке не знає напевне, заплакати чи ні. Він вимовляв слова по одному, наче був змушений зупинятись і склеювати їх. — Говорить. Цзян. Говорить, — він стиснув кулаки. — Блін.

У мене на шиї безсило зашипіла індукційна гарнітура. По той бік камери заворушилася й захихотіла з нас машина.

Розділ тридцять четвертий

«„Здоланий“ — це ще не „мертвий“. Не залишайте пам’ятей.»

Цю пісеньку люблять співати в більшості згуртованих спецпідрозділів; у Корпусі Посланців, звичайно ж, любили. Але завдяки сучасній зброї співати її з серйозним обличчям стає дедалі важче. Ультравібраційна гармата рівномірно розхлюпала Цзяна Цзяньпіна по десяти квадратних метрах палуби стикувального модуля та огороджувальної стіни. Ця розірвана та розідрана тканина була не твердіша за те, що крапало з Люка Депре. Ми якийсь час походили по ній, розмазуючи її черевиками й нагинаючись оглянути крихітні чорні згустки крові, та нічого не знайшли.

За десять хвилин Депре висловився за нас обох.

— Думаю, ми гайнуємо час.

— Так, — щось лунко бомкнуло крізь корпус під ногами, і я підняв голову. — Думаю, Вонґсават мала рацію. Нас обстрілюють.

— Вертаємо?

Я згадав про індукційну гарнітуру й почепив її назад. Той, хто раніше кричав на нас, уже здався: на каналі було чути лише завади та дивні схлипи, що могли бути хвилею-носієм.

— Говорить Ковач. Повторюю: говорить Ковач. Звітуйте про ситуацію.

Після тривалого мовчання з мікрофона вирвався голос Суджіяді.

— …лося?…и... или… запуск. Шнай... ...ав?

— Маркусе, тебе погано чутно. Звітуй про ситуацію. Нас атакують?

Пролунав шквал спотворень і чи то два, чи то три голоси, що намагалися перебити Суджіяді. Я зачекав.

Нарешті майже чітко долинув голос Тані Вардані.

— …тут... ачу.... ...пеці. Ми ...ох... небез... ...торюю, жод… небез... ...еки.

Корпус ізнову заспівав, наче храмовий гонг від удару. Я з сумнівом поглянув на палубу в себе під ногами.

— Ти сказала «в безпеці»?

— …так-к-к-к ...ої небез... ад негай... ...пеці …торюю, в безпеці.

Я поглянув на Депре і знизав плечима.

— Певно, в цього слова нове визначення.

— Тоді вертаємо?

Я роззирнувся довкола, підняв погляд на численні зміїсті яруси стикувального модуля, а тоді знову подивився на його скривавлене обличчя. Вирішено.

— Мабуть, що так, — я ще раз знизав плечима. — Це територія Вардані. Вона ще ніколи не помилялася.

Тим часом на платформі зупинилися марсіянські системи даних, що тепер виблискували рішучим сузір’ям, тим часом як люди стояли внизу й витріщалися на все це, наче віряни, що зіткнулися з несподіваним дивом.

Це неважко зрозуміти.

Довкола центральної конструкції у приміщенні було встановлено низку екранів і дисплеїв. Одні були явними аналогами бойових систем, що трапляються в будь-якому дредноуті, а інші не скидалися ні на що з того, що я досі бачив. Сучасна війна навчає роботи зі складеною візуалізацією даних, розвиває здатність оперативно й без свідомих розумових зусиль діставати потрібні відомості з десятка різних екранів та індикаторів. Обробка, якою займаються в Корпусі Посланців, відточує цю навичку ще більше, але поглянувши на величезну блискучу марсіанську систему даних, я відчув, що заплутався в ній. Я помічав то там, то тут зрозумілі вхідні дані, зображення, які я міг пов’язати з подіями в космосі довкола нас, про які я знав, але навіть серед цих елементів були великі прогалини — там екрани випромінювали частоти, не призначені для людського ока. В інших випадках я не розумів, повноцінною є візуалізація, несправною чи вона геть вийшла з ладу.

З інфозабезпечення, що піддавалось ідентифікації, я помітив візуальну телеметрію в реальному часі, багатоколірні спектрографічні ескізи, відображувачі траєкторій і аналітичні моделі динаміки бою, монітори ефективності вибухів і графічне відображення вмісту магазинів, щось дуже схоже на умовні позначення грав-градієнта…

Посеред екрана в кожній другій візуалізації насувався нападник.

Він плавно долав криву сонячної сили тяжіння під хвацьки скошеним кутом і являв собою струнке, схоже на хірургічний інструмент поєднання кількох прутів і еліптичних кривих, які чітко вказували: це бойовий корабель. Не встиг я про це подумати, як до мене прийшов доказ цього. На екрані, що не відображав реальний простір, нам підморгнуло з порожнечі озброєння. За межами купола замерехтіли та засвітилися щити, що їх випустило наше судно. Під ногами струсонуло корпус корабля.

Тобто…

Коли до мене дійшло, я відчув, як мій розум розтягується.

— Не знаю, що це таке, — невимушено заявила Сунь, коли я підійшов до неї. Вона, здавалося, була зачарована тим, на що дивилася. — Це точно якась надсвітлова зброя — судно, певно, майже за цілу астрономічну одиницю від нас, а ми щоразу миттєво дістаємо удар. Щоправда, вона наче не завдає великої шкоди.

Вонґсават кивнула.

— Гадаю, це попередні шифратори систем. Вони мають звести на пси мережу оборони. Може, це якийсь грав-дезінтегратор; я чула, що «Мітома» саме досліджує… — вона зупинилася. — Дивіться, ось наступне торпедне віяло. Блін, це дуже багато снарядів як на один запуск.

Вона мала рацію. Простір перед судном-нападником наповнився крихітними золотавими слідами, які завдяки щільності скидалися на завади на поверхні екрана. На вторинних дисплеях раптом з’явилися деталі зображення, і я побачив, як снаряди з цього рою, займаючи мільйони кілометрів простору, прикривають і захищають один одного у вигадливих обманних маневрах.

— Гадаю, вони теж надсвітлові, — промовила Сунь. — Екрани якось дають собі з цим раду, відображають це. На мою думку, це все вже відбулося.

Судно, на якому я стояв, віддалено загуло окремими вібраціями з десятка різних кутів. За його межами знов замерехтіли щити, і в мене з’явилося неясне відчуття, ніби з мікросекундною пульсацією притлумленої енергії вислизає якась темна маса.

— Протизапуск, — сказала Вонґсават мало не з задоволенням у голосі. — Знов те саме.

За цим неможливо було встежити — так швидко все відбувалося. Однаково що спробувати відстежити лазерний вогонь. На екранах спалахнув фіалковим новий рій, який пробирався крізь дедалі ближчий золотий град і детонував плямами світла, що згасали, ледве вибухнувши. З кожним спалахом згасало й по кілька золотих плям, поки небо між двома суднами не спорожніло.

— Яка краса, — видихнула Вонґсават. — Яка, блін, краса.

Я прокинувся.

— Таню, я чув слово «безпека», — я показав рукою на лютий бій, що відображався в нас над головами всіма кольорами веселки. — Оце ти називаєш безпекою?

Археологістка нічого не сказала. Вона пильно дивилася на скривавлене обличчя та одяг Люка Депре.

— Розслабся, Ковачу, — Вонґсават показала на один із відображувачів траєкторій. — Бачиш, це кометник. Вардані вичитала з гліфів те саме. Воно просто пролетить повз нас і обміняється пострілами, а тоді знову посуне далі і зникне.

— Кометник?

Пілотеса розвела руками.

— Післябойова орбіта захоронения, автоматичні бойові системи. Це круговий маршрут. Схоже, так триває вже тисячі років.

— Що сталося з Яном? — пролунав напружений до краю голос Вардані.

— Він полетів без нас, — у мене з’явилася думка. — Він чкурнув у браму, так? Ти бачила?

— Ага, як прутень у піхву, — з несподіваною єхидністю сказала Вонґсават. — Він умів літати. А це ж, блін, був мій корабель.

— Він боявся, — збайдужіло промовила археологістка.

На неї витріщилося залите кров’ю обличчя Люка Депре.

— Ми всі боїмося, пані Вардані. Це не виправдання.

— Дурень, — вона оглянула нас усіх. — Ви всі, ви, блін… Дурні. Він не боявся цього. Цього граного… Світлового шоу. Він боявся його.

Вона різко кивнула на мене й уп’ялася поглядом мені в очі.

— Де Цзян? — раптом запитала Сунь. Серед бурі іншопланетної техніки ми лише тепер помітили відсутність тихого ніндзя.

— Більша його частина на Люкові, — грубо відповів я. — Решта лежить на підлозі стикувального модуля. Це ультравібра «Наґіні» постаралася. Гадаю, Ян, швидше за все, боявся ще й його. Так, Таню?

Вардані відвела очі.

— А його пам’ять? — на обличчі Суджіяді нічого не відобразилось, але мені й не потрібно було цього бачити. У мене в переніссі знову збунтувалися спеціальні вовчі гени — аж носові пазухи заболіли.

Загинув член зграї.

Я притлумив це, витіснив за допомогою характерного прийому посланців. Похитав головою.

— Ультравібра, Маркусе. Йому дістався повний заряд.

— Шнайдер… — Вонґсават замовкла й вимушено почала знову. — Я…

— Забудь про Шнайдера, — сказав я їй. — Він небіжчик.

— Ставай у чергу.

— Ні, Амелі, він небіжчик. Справді небіжчик, — тут вона вп’ялась у мене поглядом, на мене з недовірою поглянула Таня Вардані. — Я замінував паливні елементи «Наґіні». Запрограмував вибух після прискорення під дією планетарної сили тяжіння. Він обернувся на пару, щойно влетів у браму. Добре, якщо хоч уламки лишилися.

У нас над головами зійшлася в машинному танці ще одна партія золотавих і фіалкових снарядів, які, замерехтівши, винищили один одного.

— Ти підірвав «Наґіні»? — важко було сказати, що відчуває Вонґсават, — таким здавленим був її голос. — Ти підірвав мій корабель?

— Якщо уламки так розсіялися, — задумливо промовив Депре, — Каррера може вирішити, що від цього вибуху загинули ми всі.

— Це якщо Каррера справді там, — Генд дивився на мене так, як перед цим дивився на співошпилі. — Якщо все це — не хитрий план посланців.

— Ой, Генде, що таке? Шнайдер спробував укласти з тобою якусь угоду, коли ти пішов погуляти?

— Я геть не розумію, про що ти, Ковачу.

Може, він і казав правду. Мені раптом якось забракло сил цим перейматися.

— Каррера прилетить сюди незалежно від того, що станеться, — сказав я їм. — Він у цьому педант, і він захоче побачити корабель. У нього буде можливість якось нейтралізувати систему нанобів. Але його поки що тут не буде. Поки що все довкола захаращене уламками «Наґіні», а викиди з брами вказують на повноцінний космічний бій. Це його ненадовго затримає. А нам дає трохи часу.

— Часу на що? — запитав Суджіяді.

Все на мить завмерло, і в мені пробудився посланець. Я розгорнутим периферійним зором стежив за їхніми обличчями та позами, оцінював можливі прихильності та зради. Заблокував емоції, відкинув корисні дрібнички, якими вони могли мене забезпечити, й позбувся всього іншого. Прибрав вовчу відданість зграї, придушив те почуття, що ще каламутно жевріло між Танею Вардані та мною. Ввійшов у впорядкований холод робочого режиму посланця. Прийняв рішення й розіграв останню свою карту.

— Перш ніж замінувати «Наґіні», я зняв скафандри з трупів, які ми знайшли, й засунув їх у нішу в першій камері за стикувальним модулем. Якщо не брати до уваги скафандра з пошкодженим шоломом, то йдеться про чотири придатних для користування скафандри. Це стандартна суцільна модель. Їхні запаси повітря поповнюються в таких середовищах, як це — там, де атмосфера не під тиском. Крутніть клапани — і вони просто будуть його всмоктувати. Ми підемо двома хвилями. Хтось із першої хвилі повернеться з запасними скафандрами.

— А тим часом, — глузливо промовила Вардані, — Каррера чигатиме на нас по інший бік брами. Я так не думаю.

— Я не маю на увазі робити це зараз, — тихо відказав я. — Просто пропоную повернутися й забрати скафандри, поки є час.

— А коли Каррера прибуде на борт? Що тоді пропонуєш робити? — ненависть на обличчі Вардані була чи не найпотворнішим із того, що я бачив останнім часом. — Сховатися від нього?

— Так, — я постежив за реакціями співрозмовників. — Саме так. Пропоную сховатися. Заглибитися в корабель і чекати. Хоч яку команду відправить Каррера, їй вистачить обладнання, щоби знайти наші сліди у стикувальному модулі й не тільки. Проте вона не знайде нічого, що не можна було би списати на те, що ми побували тут, а тоді всі разом сіли в «Наґіні» й розірвалися на шматки. Логічно припустити, що ми всі загинули. Він проведе обшук, встановить заявний буй, як ми й планували, а тоді піде. В нього немає ні людей, ні часу на те, щоб зайняти корабель завдовжки понад п’ятдесят кілометрів.

— Ні, — промовив Суджіяді. — Але він залишить один загін, щоб за ним нагледіти.

Я нетерпляче змахнув рукою.

— Тоді ми його переб’ємо.

— І я не сумніваюся, що з іншого боку брами на нас чекатиме ще один загін, — похмуро заявив Депре.

— То й що? Господи, Люку. Ти ж колись заробляв цим на життя, хіба ні?

Найманий убивця винувато всміхнувся.

— Так, Такеші. Але ми всі хворі. А ти говориш про Клин. До двадцяти бійців тут, а з іншого боку брами, можливо, вдвічі більше.

— Я не думаю, що ми справді…

Палубу раптово струсонуло, від чого Генд і Таня Вардані похитнулися. Решта нас встояла з набутою у боях легкістю, та все ж…

У волокнах судна пролунав стогін. Співошпилі на платформі, здавалося, ледь чутно співчутливо зашуміли.

Мене охопила неясна бентега. Щось не так.

Я підвів погляд на екрани й побачив, як мережа захисту знову винищила системи, що пішли в атаку. Тепер усе це неначе відбувалося трішечки ближче.

— Ви, поки мене не було, справді вирішили, що ми тут у безпеці? Так?

— Ми все підрахували, Ковачу, — Вонґсават кивнула на Сунь і Вардані. Спеціалістка з систем нахилила голову. Вардані просто вп’ялась у мене поглядом. — Виглядає на те, що той наш друзяка стикується з нами раз на дванадцять тисяч років. А зважаючи на датування більшості руїн на Санкції-IV, це означає, що цей бій відбувався вже разів зі сто — і завжди марно.

Але відчуття нікуди не поділося. Чуття Посланця, ввімкнені на максимальну потужність, підказували: щось не так; ба більше, щось було настільки не так, що я мало не відчував запах смаленого.

...схлипування хвилі-носія…

…співошпилі…

… сповільнення часу…

Я витріщився на екрани.

Треба звідси вшиватися.

— Ковачу!

— Треба…

Я відчув, як це слово вилетіло з моїх сухих вуст, так, ніби хтось інший користувався моїм чохлом проти моєї волі, а тоді перестав.

Нападник таки розпочав справжню атаку.

Це вирвалося з передніх поверхонь судна, наче живе. Аморфна, турбулентна темна крапля, плювок речовини, схожої на згусток ненависті. На вторинних екранах можна було побачити, як вона розриває структуру простору довкола себе й лишає по собі збурену реальність. Неважко було здогадатися, на що ми дивимося.

Гіперпросторова зброя.

Вигадка з експерії, а також нездорова рожева мрія всіх флотських командирів Протекторату.

Корабель, марсіянський корабель (і лише тепер я збагнув, несвідомо зрозумів інтуїцією посланця, що інший корабель — не марсіянський, і близько не схожий на марсіянський), запульсував так, що в моїх нутрощах завирувала нудота, а зуби самі собою зціпилися. Я похитнувся й упав на одне коліно.

Перед атакою в космос щось вивергнулося. Щось кипіло, звивалося й широко розчахнулося з ледве відчутним вибухом. Я відчув, як корпус довкола мене запульсував дрожем віддачі; це збурення було серйознішим за просту вібрацію в реальному просторі.

На екрані розколовся темний снаряд, розсипавшись на часточки, що здавалися дивовижно липкими. Я побачив, як зовнішній щит засвітився, здригнувся і згас, наче задмухана свічка.

Корабель заволав.

Це неможливо було описати якось інакше. Це був переливчастий крик з модуляціями, що, здавалося, виходив із повітря довкола нас. Цей звук був такий потужний, що в порівнянні з ним вереск ультравібраційної батареї «Наґіні» здавався майже стерпним. Але якщо ультравібраційний залп бив мені по вухах, то цей звук прорізав їх із невимушеністю лазерного скальпеля. Я зрозумів, що затуляти вуха марно, ще як тільки потягнувся до них.

І однак це зробив.

Крик підвищився, затримався й нарешті поволі відступив із платформи, а на зміну йому прийшов не такий нестерпний свист тривожних сигналів систем даних і тонесеньке, дедалі тихіше відлуння…

Я рвучко розвернувся.

…співошпилів.

Цього разу сумніватися було безглуздо. Співошпилі м’яко, наче вітер, що торкається стертого краю каменя, підхопили крик корабля й тепер повторювали його один одному в майже музичних спотворених гармоніях.

Це була хвиля-носій.

Угорі щось неначе зашепотіло у відповідь. Піднявши голову, я, здається, побачив, як під куполом промайнула якась тінь.

Зовні знову спрацювали щити.

— Бляха-муха, — промовив Генд, спинаючись на ноги. — Що це б…

— Стули пельку. — Я поглянув туди, де ніби побачив тінь, але після зникнення зоряного неба на задньому плані вона потонула в перламутровому світлі. Трохи зліва на мене у сяйві системи даних пильно дивився один з трупів марсіян. Співошпилі продовжували неголосно схлипувати, так, що в мене щось потягнуло в животі.

А тоді знову глибока нудотна пульсація й бумкання в палубі під ногами.

— Ми стріляємо у відповідь, — пояснила Сунь.

На екрані з якоїсь батареї глибоко в нутрощах марсіянського судна вилетіла ще одна темна маса, виплюнута в уже ближчого нападника. Цього разу віддача була триваліша.

— Це неймовірно, — сказав Генд. — Повірити не можу.

— Повір у це, — невиразним тоном озвався я. Відчуття близької катастрофи не зникло з відлунням останнього нападу, а лише посилилося. Я спробував звернутися до інтуїції посланця крізь утому та запаморочливу нудоту.

— Нас атакують, — гукнула Вонґсават. — Затуліть вуха.

Цього разу снаряд з іншопланетного корабля пролетів значно далі, перш ніж його спіймала й розтрощила марсіанська захисна мережа. Ударні хвилі від вибуху повалили нас усіх на землю. Здавалося, весь корабель скрутився, наче витиснута ганчірка. Сунь зблювала. Зовнішній щит вимкнувся й так і не ввімкнувся.

Я приготувався до нового крику корабля, але натомість почув протяжне стишене квиління, що задряпало мені сухожилля на руках і грудну клітку. Співошпилі перехопили його й повторили гучніше; тепер це вже було не майже затихле відлуння, а повноцінна польова еманація.

Я почув, як позаду мене щось зашипіло, повернувся й побачив Вардані, яка спантеличено дивилася вгору. Простеживши за її поглядом, я побачив, як та сама тінь, чітко окреслена, мчить угорі дисплею даних.

— Що… — Гендів голос стих, коли зліва вилетіла ще одна темна пляма і неначе трохи потанцювала з першою.

На той час я вже знав (і про це я, як не дивно, подумав одразу), що Генда це вже точно не мало здивувати, що він перший мав це зрозуміти.

Перша тінь опустилася і промайнула довкола трупа марсіянина.

Я роззирнувся в пошуках Вардані, побачив її очі та оторопіле спантеличення в них.

— Ні, — прошепотіла вона майже самими губами. — Не може бути.

І все ж таки могло.

Вони надходили з усіх боків купола, спершу по одному та по двоє, підіймалися вздовж кришталевого вигину й раптом переходили до повноцінного тривимірного існування, розхитуючись щоразу, коли їхній корабель судомно скручувався в бою, що лютував зовні. Вони відділялися та стрімко спускалися до підлоги, а тоді знов підіймалися і починали кружляти довкола центральної конструкції. Суттєвого зацікавлення до нас вони наче не виявляли, але жоден з них нас не торкнувся. Їхній політ угорі ніяк не діяв на систему візуалізації даних — хіба що, коли вони кренилися, з’являлися невеликі брижі, — а деякі з них узагалі, здавалося, час від часу вилітали крізь купол у твердий космос. З труби, якою ми дісталися платформи, випурхнули нові, вдершись у літний простір, у якому вже ставало тісно.

Звук, який вони видавали, був тим самим квилінням, яке перед цим видавав корабель, тією самою скорботною піснею, яку тепер співали на підлозі співошпилі, тією самою хвилею-носієм, яку я спіймав комунікатором. У повітрі поширився вишнево-гірчичний запах, але вже з відтінком чогось іншого, чогось горілого і старого.

У зовнішньому просторі рвалося й вибухало гіперпросторове спотворення, знову ввімкнулися щити, тепер з новим, фіалковим відтінком, а корпус корабля затрусився від віддачі: його батареї почали лупити по іншому судну. Мені вже було байдуже. Відчуття фізичного дискомфорту остаточно зникло, зсохнувшись до напруження в грудях і дедалі сильнішого тиску за очима. Платформа неначе розрослася довкола мене, а решта мопс супутників опинилися так далеко в безкрайньому сплющеному просторі, що вже не мали значення.

Я раптом усвідомив, що й сам ридаю, сухо шмигаючи носовими пазухами.

— Ковачу!

Я повернувся, почуваючись так, ніби майже по пояс стояв у потоці крижаної води, й побачив Генда з розкритою кишенею куртки, який здіймав станер.

Згодом до мене дійшло, що нас розділяло менше п’яти метрів, але я, здавалося, долав цю відстань вічно. Я вибрів уперед, заблокував руку, що тримала зброю, в больовій точці й ударив його ліктем в обличчя. Він завив і впав, а його станер відскочив геть по платформі. Я кинувся слідом за ним, намагаючись відшукати розфокусованим поглядом горло. Мене відпихнула одна квола рука. Він щось кричав.

Моя правиця, напружившись, перетворилася на смертоносний клинок. Нейрохімія допомогла моїм очам сфокусуватися.

— …всі помремо, сраний ти…

Я відступив, щоб завдати удар. Тепер він схлипував.

Усе розпливається.

Вода в моїх очах.

Я витер їх рукою, кліпнув і побачив його обличчя. По його щоках текли сльози. За схлипами було ледве чутно слова.

— Що? — моя рука розслабилась, і я добряче зацідив йому по обличчю. — Що ти сказав?

Він глитнув. Вдихнув.

— Мене підстрелили. Нас усіх підстрелили. Користуйся стайєром, Ковачу. Ось що вбило інших.

І тут я усвідомив, що моє обличчя змокло від сліз, мої очі наповнилися ними. Я відчував ридання у своєму розпухлому горлі, той самий біль, який відтворили співошпилі — біль не корабля, раптом дійшло до мене, а його команди, що загинула тисячі років тому. Ніж, що проштрикнув мене, був скорботою марсіян, чужим болем, який зберігався тут так, що про це можна було адекватно розповісти лише в легендах біля ватри на Мисі Мітчема, замерзлим нелюдським болем у грудях і животі, від якого неможливо було відмахнутися, і не до кінця настроєною нотою в моїх вухах, що, як я знав, мала розколоти мене, наче сире яйце.

Я нечітко відчув розрив і спотворення, викликані черговим майже влучним залпом темної матерії. Зграйка тіней у мене над головою кружляла й верещала, тягнучись угору, за купол.

— Зроби це, Ковачу!

Я сяк-так підвівся. Знайшов свій станер і вистрілив із нього в Генда. Роззирнувся в пошуках інших.

Депре, притиснувши долоні до скронь, хитався, як дерево під час шторму. Сунь, судячи з усього, падала на коліна. Між ними виднілася постать Суджіяді, розмита моїми блискучими сльозами. Вардані, Вонґсават…

Надто далеко, надто далеко в цьому щільному світлі й ниючому болю.

Обробка посланця рішучо спробувала розширити горизонт і зупинила потік емоцій, вивільнений риданням довкола мене. Відстань скоротилася. Мої чуття заспокоїлися.

Коли я заблокував власні психічні захисні механізми та глибинну мотивацію, лемент тіней, що зібралися, посилився. Я вдихав його, наче «Ґерлен-20»; він роз’їдав у мені якусь систему герметизації, що існувала за межами аналітичної фізіології. Я відчув, як мені стає гірше, практично нестерпно.

Я викинув станер уперед і заходився стріляти.

Депре. Підстрелений.

Суджіяді, коли біля нього впав убивця, крутнувся з ошелешеним обличчям.

Підстрелений.

За ним стояла на колінах, міцно заплющивши очі й підносячи пістолет до обличчя, Сунь Ліпін. Системний аналіз. Останній засіб. Вона все зрозуміла — просто станера не мала. Не знала, що його має хтось інший.

Я непевним кроком вийшов уперед і закричав. Вона не чула мене в бурі скорботи. Бластер зручно вмостився в неї під підборіддям. Я стрімко вистрілив зі станера і промазав. Підійшов ближче.

Бластер здетонував. Перш ніж спрацювала схема зворотної реакції, що загасила вузький промінь, зброя розірвала їй цим променем підборіддя і прошила маківку мечем із блідого полум’я. Вона повалилася набік; із рота й очей у неї курився дим.

У мене в горлі щось спрацювало. Мало-помалу збиралося почуття втрати і крапало в океан скорботи, про яку співали мені співошпилі. Мої вуста розкрилися — мабуть, щоб частково випустити цей біль у крику, та його було надто багато. Він беззвучно застряг у мене в горлі.

У мене збоку незграбно врізалася Вонґсават. Я крутнувся і схопив її. Вона була вся у сльозах і широко розплющила очі від шоку. Я спробував відштовхнути її, щоб вистрілити в неї шоковим зарядом, але вона вчепилася в мене з глибокими гортанними стогонами.

Від пострілу вона смикнулася у спазмі й упала на труп Сунь.

Вардані стояла за ними й дивилася на мене.

Ще один вибух темної матерії. Крилаті тіні над нами закричали й заридали, і я відчув, як у мені щось рветься.

— Ні, — сказала Вардані.

— Кометник, — сказав я їй, перекрикуючи вереск. — Він має пролетіти, ми просто…

Тут щось десь по-справжньому порвалося, і я впав на палубу, згорнувшись калачиком довкола болю й роззявивши рота від його сили, як насаджений на остень пляшкоспин.

Сунь удруге, блін, загинула від власної руки.

Цзян став розмазаною кашею на підлозі стикувального модуля. Пам’ять втрачено.

Крукшенк розірвано на шматки, пам’ять втрачено. З Гансеном те саме. Перелік розгортався у прискореному перемотуванні, смикаючись, як змія в передсмертних муках.

Сморід табору, з якого я витягнув Вардані; діти, що вмирають від голоду під дулами робозброї та керівництвом вигорілого дротника, пародії на людину.

Корабель-шпиталь, який сяк-так долає простір між полями боїв.

Взвод, зграя, розірвана довкола мене розумною шрапнеллю.

Два роки м’ясорубки на Санкції-IV.

А до цього — Корпус.

Інненін, Джиммі де Сото та інші, чий розум начисто вигриз ролінґівський вірус.

А до цього — інші планети. Інший біль, здебільшого не мій. Смерть і обман посланців.

А до цього — Світ Гарлана та дитинство у нетрях Новопешта з поступовим набуттям емоційного каліцтва. Рятівний стрибок у радісну жорстокість піхоти Протекторату. Дні охорони порядку.

Змучені життя, прожиті у болоті людського нещастя. Біль — притлумлений, ущільнений, збережений для обліку, який так і не відбувся.

Угорі кружляли зі скорботними криками марсіяни. Я відчував, як у мені самому наростає, збирається крик, і зрозумів, що він, виходячи назовні, мене розірве.

А тоді — вихід.

А тоді — пітьма.

Я вдячно повалився в неї, сподіваючись, що привиди невідомщених загиблих проминуть мене в темряві, бо не помітять.

Розділ тридцять п'ятий

Біля берегової лінії холодно, насувається буря. Чорні плями випадів змішуються з вихорами брудного снігу, а вітер зриває зі скуйовдженого моря водяні бризки. Ліниві хвилі викидаються на пісок, який під насупленим небом здається каламутно-зеленим. Я згорблюю плечі під кітелем. Руки я запхав у кишені, а моє обличчя під дією погоди зіщулилося, наче кулак.

Далі вздовж вигнутого пляжу світить у небо помаранчево-червоне багаття. Між багаттям і морем сидить закутана в ковдру самотня постать. Я мимохіть вирушаю туди. Принаймні багаття видається теплим, а йти більше нікуди.

Брама зачинена.

Це звучить неправильно; чомусь я знаю, що це неправда.

Однак…

Що ближче я підходжу, то сильнішим стає мій неспокій. Зіщулена постать не рухається й ніяк не реагує на моє наближення. До цього я побоювався, що ця людина може бути ворожо налаштованою, та тепер цей страх зморщується, звільняючи місце для іншого страху: може, я знаю цю людину і знаю, що вона мертва…

Як і всі інші, кого я знаю.

За постаттю біля вогню я бачу конструкцію, що здіймається з піску, величезний кощавий хрест, до якого щось неміцно прив’язано. Настирливий вітер і колючий, як голки, дощ зі снігом, який він несе, не дозволяє мені поглянути досить далеко, щоб чітко розгледіти цей предмет.

Тепер вітер квилить; колись я чув схожий звук і боявся його.

Я дістаюся багаття й відчуваю різкий приплив тепла до обличчя. Дістаю руки з кишень і простягаю їх.

Постать ворушиться. Я стараюся цього не помічати. Я не хочу цього.

— А… Покаянник.

Семетер. Його сардонічний тон зник — може, він думає, що більше його не потребує. Натомість з’явилося щось близьке до співчуття. Великодушне тепло людини, що перемогла у грі, в результатах якої взагалі не надто сумнівалася.

— Прошу?

Він сміється.

— Дуже кумедно. Чому б тобі не стати на коліна біля вогню? Так тепліше.

— Мені не так уже й холодно, — трусячись, кажу я, й ризикую — дивлюся на його обличчя. Його очі виблискують у світлі вогню. Він знає.

— Ти довго сюди йшов, Вовче з Клину, — добродушно каже він. — Можна почекати ще трохи.

Я дивлюся крізь розчепірені пальці на полум’я.

— Чого ти від мене хочеш, Семетере?

— Ой, та ну тебе. Чого я хочу? Ти знаєш, чого я хочу.

Він скидає з себе ковдру і граційно здіймається на ноги.

Він вищий, ніж мені запам’яталося, і видається елегантно загрозливим у своєму пошарпаному чорному плащі. Він надягає циліндр набакир.

— Я хочу того ж, що й усі інші.

— А це що таке? — я киваю на розіп’ятий у нього за спиною предмет.

— Це? — він, здається, вперше втратив рівновагу. Можливо, дещо збентежився. — Ну, це… Пропоную вважати, що це альтернатива. Тобто альтернатива тобі, але я насправді не вважаю, що тобі треба…

Я дивлюся на високу конструкцію, і її раптом стає легше розгледіти крізь вітер, дощ зі снігом і випади.

Це я.

Я прип’ятий до хреста сітями; мертва сіра плоть втискається у проміжки між мотузками; тіло звисає з жорсткої конструкції ешафоту; голова похилилася вперед. Обличчя в мене подзьобане мартинами. Очниці порожні, а щоки пошарпані. На лобі в мене подекуди видніється кістка.

Я відсторонено думаю: там, певно, холодно.

— А я тебе попереджав, — у його голосі з’являється тінь колишньої глузливості. Йому починає уриватися терпець. — Це альтернатива, але ти, на мою думку, погодишся з тим, що тут, біля багаття, незмірно затишніше. А ще є це.

Він розкриває скарлючену долоню й показує мені кортикальну пам’ять, досі у плямах свіжої крові та тканини. Я ляскаю себе по карку й виявляю там дірку з нерівними краями, відкриту порожнечу біля основи мого черепа, в яку з жахливою легкістю прослизають мої пальці. З іншого боку отвору я намацую власну мозкову тканину — слизьку, губчасту.

— Бачиш, — майже з жалем промовляє він.

Я прибираю пальці.

— Де ти це взяв, Семетере?

— О, такі роздобути неважко. Особливо на Санкції-IV.

— У тебе є пам’ять Крукшенк? — питаю я його, відчувши раптовий приплив надії.

Він ледь помітно вагається.

— Та звісно. Вони всі рано чи пізно приходять до мене, — він киває. — Рано чи пізно.

Цей повтор звучить неприродно. Наче він намагається когось переконати. Я відчуваю, як надія знову вмирає, згасає.

— Тоді краще пізно, — кажу я йому, знову простягнувши руки до вогню. Мене б’є по спині вітер.

— Ти про що? — сміх наприкінці фрази теж неприродний. Я ледь помітно всміхаюся. В цій усмішці трохи старого болю, але цей біль несе дивну втіху.

— Я вже піду. Тут для мене нічого немає.

— Підеш? — його голос раптом стає огидним. Він підіймає двома пальцями пам’ять, яка виблискує червоним у світлі вогню. — Ти нікуди не підеш, мій цуцику з вовчої зграї. Ти залишишся тут, зі мною. Нам треба обробити певні рахунки.

Тут уже сміюся я.

— Іди нахрін з моєї голови, Семетере.

— Ти, — одна скарлючена рука тягнеться над вогнем до мене. — Залишишся.

І «Калашников», обважнілий від повної обойми протипіхотних патронів, опиняється у мене в руці. Ну, хто б сумнівався.

— Мушу йти, — кажу я. — Передам від тебе привіт Гендові.

Він випрямляється, тягнучись рукою й виблискуючи очима.

Я наставляю пістолет.

— Тебе попереджали, Семетере.

Я стріляю під крису циліндра. Три рази, без зволікання.

Постріли відкидають його назад, і він падає в пісок аж за три метри від багаття. Я чекаю якусь мить, аби побачити, чи підведеться він, але йому кінець. Після його відходу вогонь помітно пригасає.

Піднявши очі, я бачу, що хрестоподібна конструкція спорожніла, хоч що це означає. Я згадую мертве обличчя людини, що висіла там раніше, сідаю навпочіпки біля вогню й зігріваюся, поки від нього не лишається тільки жар.

У блискучому попелі я помічаю кортикальну пам’ять, випалену дочиста; на тлі останніх обвуглених шматочків дерева вона виблискує металом. Я сягаю рукою в попіл і витягаю, тримаючи її по-семетерівськи, двома пальцями.

Трохи пече, але то дрібниці.

Я ховаю її та «Калашникова», запихаю руки, які стрімко холонуть, назад у кишені кітеля й випрямляюся, роззираючись довкола.

Тут холодно, але десь неодмінно є шлях, який веде з цього граного пляжу.