Запитання та Відповідь

Початок

МЕР ПРИТОМНІЄ, перш ніж я встигаю зв’язати йому руки.

Він стогне, і чистий, справжній Шум струменить від нього — це перший Шум, який я чую в його голові, відтоді як він втратив пильність.

Відтоді, як його перемогли.

— Не перемогли, — бурмоче він, — а тимчасово нейтралізували.

— Стули пельку, — кажу, туго затягуючи мотузки.

Тепер я просто перед ним. Його очі досі посоловілі від мого нападу, але він пробує всміхнутися.

Я луплю його в лице прикладом рушниці.

— Не дай бог, я почую від тебе хоть шерех Шуму, — застерігаю, націлюючи на нього ствол, — хоть якесь шарудіння…

— Знаю, — відповідає мер, хоть із його закривавленого писка не сходить посмішка. — І ти дійсно це зробиш, так?

Я мовчу.

І це моя відповідь.

Мер зітхає, відхиляє голову назад, ніби потягуючи шию. Позирає в кольорове скло вікна, котре дивним чином тримаєцця самотою в суцільній стіні. За ним сходять місяці, трохи піцвічуючи своїх скляних двійників.

— Ось ми й повернулись, Тодде, — каже він, — до кімнати, де ми вперше як слід побачились, — він роззирається, оцінюючи, як тепер він прив’язаний до крісла, а я тим часом стою над ним. — Все змінюється, — каже він, — але дещо залишається незмінним.

— Я не хочу тебе слухати, поки ми тут чекаємо.

— А чого ми чекаємо? — він сильніше насторожуєцця.

Його Шум зникає.

— І цього ти б теж хотів, чи не так? — питає він. — Ти б хотів, аби хтось хоч на час не знав, про що ти думаєш.

— Я сказав, стули пельку.

— Просто зараз ти думаєш про армію.

— Глухни.

— Ти міркуєш, чи дійсно вони тебе послухають. Ти думаєш, чи дійсно люди Віоли зможуть тобі допомогти…

— Я тебе знову перегребу рушницею.

— Ти думаєш, чи зможеш ти й справді перемогти.

— Я вже переміг, — нагадую, — і ти це знаєш.

Віддалік ми чуємо БАБАХ, іще один.

— Вона все руйнує, — мер обертаєцця на звук, — цікаво.

— Хто — вона? — питаю.

— Ти ніколи не бачився з нянечкою Койл, правда ж? — він потягує спершу одну руку, напружуючи пута, тоді іншу, — видатна жінка, видатна супротивниця. Знаєш, вона могла мене побити. Дійсно могла, — він знову широко всміхаєцця, — але ти впорався першим, так?

— Шо ти маєш на увазі під «вона все руйнує»?

— Як завжди, — відповідає він, — що сказав, те й маю на увазі.

— Нащо їй таке робити? Нащо так все підривати?

— Дві причини, — каже він, — по-перше, вона сіє хаос, щоб із нею складніше було битися як із незрозумілим ворогом. По-друге, вона знищує відчуття безпеки для тих, хто не хоче битися, створюючи враження, що вона непереможна, аби легше було всіма керувати потім, коли вона переможе, — він знизує плечима, — для таких, як вона, все війна.

— Для таких, як ви, — кажу я.

— Ти просто заміниш одного тирана на іншого, Тодде. Шкода тебе розчаровувати.

— Нічого я не замінюю. І я наказав тобі стулити пельку.

Тримаючи його на прицілі, я йду до Анґаррад, котра дивицця на нас обох із тіснини посеред трощі.

ТОДД, думає вона. ПИТИ.

— Біля виходу ще є корито? — питаю мера, — Чи його підірвали?

— Підірвали, — каже мер, — але ззаду є ще одне, біля нього мій кінь. Можна відвести її туди.

Морпет, підказую Анґаррад ім’я мерового коня, і вона одразу його пригадує.

МОРПЕТ, думає вона, КОРИСЬ.

— Моя дівчинка, — кажу, потираючи їй носа, — звісно ж, він підкорицця.

Вона грайливо штурхає мене раз чи двічі, перш ніж поцокотіти по жорстві за церкву.

Ще один БАБАХ. У мені спалахує тривога за Віолу. Цікаво, як далеко вона вже встигла заїхати. Мабуть, вона вже біля Відповіді, мабуть…

Я чую слабкий Шум від мера.

Зводжу курок.

— Я сказав, не здумай.

— А знаєш, Тодде, — каже він, ніби ми просто мило бесідуємо за обідом, — атакувати Шумом було легко. Просто заводишся і з усіх сил лупасиш когось. Тобто так, треба зосередитись, несамовито зосередитись, але якщо навчився — все, користуйся на здоров’я, — він спльовує кров, шо набралась йому на губі, — як ми й побачили у випадку з тобою і Віолою.

— Не смій вимовляти її ім’я.

— Але контролювати чужий Шум, — продовжує він, — то геть інша річ, це, мушу сказати, значно складніше, значно важче. Це ніби пробувати одночасно піднімати й опускати тисячі різних важелів, і, звісно, з деякими людьми — деякими простими людьми — це доволі просто, а з юрбою це взагалі напрочуд легко, але я роками практикувався, щоби зробити з цього вміння ужитковий інструмент, і сяких-таких успіхів досяг лише недавно.

Я хвилину міркую.

— З мером Леджером?

— Ні, ні, — бадьоро відповідає він, — мер Леджер сам із шкіри пнувся, аби допомогти. Ніколи не довіряй політикам, Тодде. У них немає стрижня, тому їм немає віри. Уяви собі, він просто прийшов до мене з усіма твоїми снами і всім, що ти сказав. Ні, тут жодного контролю, звичайна слабкість.

Я зітхаю.

— Коли ти нарешті заткнешся?

— Я про те, Тодде, — тисне він, — що тільки сьогодні я насилу наблизився до того, щоби змусити тебе вчинити по моїй волі, — він дивиться на мене, переконуєцця, чи до мене доходить, — лише сьогодні.

Ше один БАБАХ удалині, ще щось Відповідь знесла без жодних адекватних причин. Надто темно, щоб розгледіти армію, але вони, певно, вже заходять до міста по тій дорозі, що тягнеться просто сюди.

А ніч наближаєцця.

— Я знаю, про шо ти кажеш, — кажу я, — і знаю, шо я зробив.

— То все був ти сам, Тодде, — він не відводить від мене погляду. — Спекли. Жінки. Все твоїх рук справа. І контролю не треба.

— Я знаю, шо я зробив, — знов кажу я тихо, у Шумі з’являється застережна нотка.

— Пропозиція в силі, — каже мер, також тихо. — І я серйозно. Ти маєш силу. Я можу тебе навчити її використовувати. Ти можеш правити краєм разом зі мною.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я, чую.

— Оце джерело, — каже він, — контролюй свій Шум, і тоді контролюватимеш себе. Контролюй себе, — він опускає підборіддя, — і контролюватимеш світ.

— Ти вбив Дейві, — нагадую я, підходячи до нього, не зводячи рушницю, — отож у тебе немає стрижня. І тепер ти нарешті заткнеш пельку.

Раптом низький і могутній звук рокоче в небесах, ніби дме велетенський глухий ріг.

Такий звук видає Бог, коли хоче привернути твою увагу.

Я чую, як за церквою іржуть коні. Чую хвилі шоку, шо пробігають досі захованим Шумом людей Нового Прентісстауна. Чую, як рівномірний марш ніг армії розсипається гамором раптового збентеженя.

Я чую, як вибухає і втягується назад Шум мера.

— Шо це збіса було? — запитую, роззираючись навкруж.

— Ні, — видихає мер.

Але в цьому слові певне задоволення.

— Шо таке? — я тицяю в нього рушницею. — Шо відбувається?

Але він лише посміхається і повертає голову.

Повертає до пагорба біля водоспаду, до зиґзаґа дороги, шо спускаєцця в місто.

Я теж дивлюсь.

Вогні на вершині.

Вогні починають спускатись зиґзаґом.

— Ох, Тодде, — каже мер, у голосі лунає захват і, так, задоволення, — ох, Тодде, хлопчику мій, що ж ти наробив?

— Шо це? — питаю, мружачись у темряву, ніби це допоможе мені краще побачити. — Шо видає…

За секунду лунає другий ріг, такий гучний, ніби небо розколюється навпіл.

Я чую, як здіймаєцця РЕВ міста — там стільки запитань, що в них можна втонути.

— Скажи, Тодде, — мер й має на диво безтурботний вигляд, — що саме ти планував робити, коли прибуде армія?

— Що? — питаю, наморщивши лоба, далі намагаючись розгледіти, що там за зиґзаґом, але то надто далеко і надто темно. Лише вогні, окремі вогники рухаюцця схилом.

— Мабуть, ти хотів просити за мене викуп? — він ніби аж світицця від прихованої радості. — Чи хотів видати мене на страту?

— Шо то за вибухи? — хапаю його за комір сорочки. — Це приземляються поселенці? Це вторгнення, чи що?

А він весело на мене дивиться; і в його очах зблискують іскри.

— Ти гадав, що вони виберуть тебе лідером і ти особисто і самостійно встановиш нову епоху миру?

— Я їх поведу, — сичу йому в лице, — от побачиш.

Я його відпускаю і забираюся на одну з найвищих гір сміття. Звідти бачу людей, які вистромлюють голови з будинків, чую голоси, які гукають одне одного, бачу, як люди починають бігати.

Шо то за лихо, яке вигнало людей Нового Прентісстауна зі сховків?

Я чую за потилицею гудіння Шуму.

Я розвертаюся, знову наставляю на нього рушницю і збігаю зі своєї купи зі словами:

— Я кому сказав, не робити цього!

— Я просто хочу повернутися до розмови, Тодде, — каже він, променіючи фальшивою невинністю, — можна поцікавитися, як ти плануєш керувати зараз, коли вже підкорив собі армію і Президента планети.

Я хочу збити цю либу з його лиця.

— Шо то таке? — кричу на нього. — Шо то спускаєцця з пагорба?

Лунає третій ріг, і він ще гучніший за попередній, він такий гучний, шо майже відчуваєш, як він гуде в усьому тілі.

І тепер люди в місті реально починають кричати.

— Подивися в мене в нагрудній кишені сорочки, Тодде, — каже мер, — можливо, ти знайдеш там дещо своє.

Я дивлюсь на нього, шукаю підступу, але тільки й бачу, що його тупу либу.

Ніби він знову перемагає.

Я штовхаю його рушницею, а вільною рукою залажу в кишеню, пальці намацують там щось металеве і компактне. Я все те вигортаю.

Бінокулі Віоли.

— Дивовижні штучки, — каже мер, — чекаю не дочекаюсь приземлення нових поселенців; так хочу побачити, які ще сюрпризи вони привезуть.

Я нічо йому не кажу, просто піднімаюся назад, на купу, і прикладаю бінокулі до очей вільною рукою, незграбно пробую включити нічне бачення. Я вже давно не…

От і потрібна кнопка.

Вигулькує долина у зелено-білих тонах, прорізає пітьму до міста.

Мій погляд біжить по дорозі, по ріці, по зиґзаґу на пагорб, де спускаються вогники…

І…

І…

І Господи Боже мій!

Я чую, як у мене за спиною регоче мер, досі прив’язаний до крісла.

— Так, Тодде. Це не галюцинація.

Ще секунду я не можу нічого сказати.

Слів немає.

Як?

Як це можливо?

До міста наближається армія Спеклів.

Деякі з них, ті, що попереду, їдуть верхи на цих здорових і широких істотах, вкритих ніби як бронею і з єдиним вигнутим рогом на кінці носа. За ними — піхота, бо це не дружній марш, аж ніяк, і близько не схоже, і ця піхота марширує вниз зиґзаґом дороги, а ось вона перевалює через гребінь пагорба над водоспадом.

Піхота марширує в бій.

І їх тисячі.

— Але, — я хапаю повітря, заледве витискаючи слова з легенів, — але ж вони всі погинули. Їх усіх повбивали під час війни зі спеклами!

— Невже всіх, Тодде? — питає мер. — Як це, хіба всіх до одного на цілісінькій планеті, хоч ми живемо заледве на дрібному клаптику? Ти думаєш, що кажеш?

Вогники, які я бачив, — то палаючі смолоскипи в руках Спеклів, шо гарцюють на істотах, а смолоскипи палають, аби вести армію, і у світлі цих смолоскипів блищать списи в руках піхоти, світяться луки і стріли, висвічуються довбні.

Всі вони добре озброєні.

— Так, ми їх розбили, — каже мер, — ми вбивали їх тисячами, ясна річ, і перебили всіх на багато миль навколо. Хоча їх було помітно більше, ніж нас, але в нас була краща зброя і чималенька мотивація. Ми вигнали їх із цих земель, думаючи, що вони вже ніколи не вернуться і не стануть нам поперек дороги. Звісно, трохи Спеклів ми залишили як рабів, щоб допомогли нам відбудувати місто після війни. А як інакше.

Тепер у місті справжній РЕВ. Наша армія загальмувала, і я чую біганину і крики людей, вони кричать якесь повне безглуздя, у голосах повно невіри, повно страху.

Я біжу назад до нього по жорстві, сильно втискаю ствол йому в ребра.

Чому вони вернулись? Чому саме зараз?

А мер далі либиться.

— Мабуть, у них було достатньо часу поміркувати, як вони могли б раз і назавжди нас позбутися, ні? За стільки років? Думаю, їм не вистачало лише якогось приводу.

— Якого приводу? — кричу на нього. — Чому…

І замовкаю.

Геноцид.

Смерть кожного раба.

Тіла, скинуті на купи, як сміття.

— Саме так, Тодде, — каже він, киваючи, ніби ми обговорюємо погоду, — гадаю, цього цілком достатньо, чи не так?

Я дивлюся на нього, і розуміння, як завжди, приходить натто пізно.

— Це ти зробив, — кажу я, — звісно, шо ти. Ти вбив кожного Спекла, всіх до одного, і підставив за це Відповідь, — я штурхаю його рушницею в груди, — ти сподівався, шо вони прийдуть.

Він знизує плечима.

— Я сподівався, що в мене буде шанс розгромити їх раз і назавжди, так, — він стискає губи, — але за прискорену реалізацію цього плану мушу подякувати тобі.

— Мені? — питаю.

— Так, саме тобі, Тодде. Я дійсно підготував сцену. Але ти послав їм повідомлення.

— Повід?..

Ні.

Ні.

Я відвертаюсь — і знову вгору, на купу сміття, притуляю бінокулі і дивлюся, дивлюся, дивлюся.

їх надто багато, вони надто далеко.

Але він там, правильно?

Десь у натовпі.

1017.

О, ні.

— Я мав би сказати «Правильно, Тодде», — озивається до мене мер, — я залишив його живим, саме щоб ти знайшов, але навіть попри ваші особливі стосунки, він не дуже зрадів тобі, пам’ятаєш? Згадай, як ти старався йому допомогти! Але відтоді саме ти — лице його тортур, саме ти усоблюєш усіх, хто забрав його братів і сестер, — чую тихий сміх, — не хотів би я опинитися на твоєму місці, Тодде Г’юїтте.

Я роззираюся, дивлюсь на обрій навсібіч. На півдні армія, на сході армія, а тепер ще одна йде із заходу.

— А ми собі сидимо, — досі безтурботно каже мер, — просто сидимо посеред усього цього, — він плечем чухає носа. — І мені цікаво, що зараз думають оті бідолахи на кораблі-розвідувачі?

Ні.

Ні.

Я знову розвертаюся, ніби й справді можу побачити, як вони йдуть. По мене.

Мозок закипає.

Що робити.

Що робити?

Мер починає насвистувати, ніби має весь на світі час.

А Віола там…

О Господи, вона там…

— Армія, — кажу, — битиметься із ними.

— На дозвіллі? — питає мер, здіймаючи брови. — Ну, хіба що випаде кілька вільних хвилин від війни з Відповіддю.

— Відповідь до нас приєднається.

— До нас? — питає мер.

— Вони повинні битися разом з армією. Вони повинні.

— Ти дійсно думаєш, що нянечка Койл так і вчинить? — він усміхаєцця, але я бачу, шо він аж підплигує на сидінні, у ньому — надлишок енергії. — Вона побачить, що в них із нею спільний ворог, чому ні? Пом’яни мої слова. Вона спробує домовитися, — він знову перехоплює мій погляд, — і як гадаєш, чим це обернеться для тебе, Тодде?

Я важко дихаю. Відповіді немає.

— А ще ж Віола там, — нагадує він, — сама-самісінька.

Це правда.

Вона десь там.

І навіть ходити неспроможна.

Ох, Віоло, шо ж я наробив?

— І за цих обставин, любий хлопче, ти дійсно гадаєш, що армія візьме тебе за лідера? — він регоче, ніби це завжди було найтупішою у світі думкою. — Гадаєш, вони довірять тобі вести їх у бій?

Я обертаюсь, прикладаючи до очей бінокулі. Новий Прентісстаун у хаосі. На сході палають будинки. Люди біжать вулицями, тікають від Відповіді, тікають від армії мера, а тепер тікають іще й від Спеклів, тікають урозтіч, хоча насправді тікати особливо і нема куди.

Ріг знову трубить, вибиваючи з деяких вікон скло.

Я стежу в бінокулі.

Велетенська і довга сурма, довша за чотирьох Спеклів разом, їде на спинах двох роганів, а дме в неї найбільший Спекл, якого я лише бачив.

І вони вже дійшли до підніжжя.

— Думаю, час тобі мене розв’язати, Тодде, — каже мер, його голос тихо бринить у повітрі.

Я озираюсь на нього, знову націлююсь.

— Ти мене не контролюєш, — кажу я, — уже ні.

— Я й не пробую, — відповідає він, — але ж, видається, ми обоє знаємо, що це добра думка, ні?

Я вагаюсь, важко дихаю.

— Хай би там що, а я вже бив Спеклів раніше, — каже він, — місто це знає. Армія також. Не думаю, що вони аж так радо погодяться викинути мене й об’єднатись навколо тебе тепер, коли знають, хто наш ворог.

Я досі мовчу.

— Навіть після всіх цих твоїх зрад, Тодде, — він дивиться просто на мене, — я досі хочу бачити тебе поруч. Я досі хочу, аби ти бився зі мною пліч-о-опліч, — він робить паузу, — і разом ми їх переможемо.

— Я не хочу перемагати разом із тобою, — кажу, дивлячись уздовж стволу, — я тебе здолав.

Він киває, ніби погоджуючись, але тоді знову заговорює:

— Часи змінюються, але дещо незмінне.

Я чую, як марш наближається до церкви. Солдати в армії нарешті зібрались достатньо, аби підійти до міста. Я вже чую, як вони йдуть бічною вуличкою, до площі.

Часу обмаль.

— Я навіть не проти того, що ти мене зв’язав, Тодде, — каже мер, — але ти мусиш мене відпустити. Бо тільки я можу їх побити.

Віола…

Віоло, шо робити?

— Віола, знову ти про неї, — каже він гладеньким і теплим тоном, — справді, Віола зараз серед них, сама-самісінька, — він чекає, коли я обернусь глянути йому у вічі, — вони її вб’ють, Тодде. Вб’ють. А ти знаєш, що ніхто, крім мене, її не врятує.

Ріг знову сурмить.

На сході черговий БАБАХ.

Солдати мера наближаються.

Я дивлюсь на нього.

— Я тебе переміг, — нагадую, — не забувай. Я побив тебе і поб’ю знову.

— Не сумніваюсь, — відповідає він.

Але всміхається.

ВІОЛА, думаю просто в нього, і він сахається. — Врятуєш її, — кажу я, — і тоді житимеш.

Помре вона — і тобі смерть.

Він киває.

Згода.

— Спробуєш контролювати мене — застрелю. Спробуєш напасти — застрелю. Втямив?

— Авжеж, — каже він.

Я вичікую ще секунду, але більше часу немає. Немає часу приймати ніякі рішеня.

Світ марширує назустріч просто тут, просто зараз.

А вона там.

А я ніколи більше її не покину, навіть коли ми не разом.

Пробач, думаю я.

Тоді заходжу за спину мера і розв’язую мотузку.

Він поволі підводиться, потирає зап’ястки. Повертається на ще один звук рога.

— Чудово, — каже він, — але віднині — жодних втеч, таємних нападів, усякої такої біганини за тінями і цих шпигунських дурниць під прикриттям, — він повертається до мене, наші очі зустрічаюцця, і я бачу за посмішкою зблиск реального божевілля. — Ну от, нарешті щось справжнє, нарешті те, що робить чоловіків чоловіками, нарешті саме те, для чого ми народилися, Тодде! — він потирає руки, а його очі спалахують, коли він вимовляє єдине слово:

Війна.