Запитання та Відповідь

19. Чого ти не знаєш

— ГЕТЬ ВІД МЕНЕ!

Вона затуляє мені рота рукою, так і тримає, тримає мене вагою свого тіла, поки хмари пилу клубочаться з руїн вежі зв’язку, що лежать біля нас.

— Ану не кричи, — шипить вона.

Я кусаю її за руку.

Її лице кривиться від болю, воно зле і люте, але вона не відпускає, терпить укус і не рухається.

— Потім зможеш кричати і верещати скільки захочеш, дівчинко моя, — каже вона. — Але за дві секунди тут буде повнісінько солдатів, і ти ж не думаєш, що вони повірять, ніби ти просто проходила повз?

Вона чекає на мою реакцію. Я витріщаюся на неї, але нарешті киваю на знак згоди. Вона забирає руку.

— Але не називай мене більше «своєю дівчинкою», — кажу я тихо, але насправді мій голос кипить від люті. — Ніколи більше так не називай.

Я слідую за нею: вниз крутим горбом, назад у бік дороги, сковзаючись на опалому листі та вранішній росі, але незмінно вниз і вниз. А коли перестрибую колоди і коріння, полотняна торба лупить по плечах, як каменем.

Я не маю вибору, тільки йти за нею.

Якщо повернусь до міста, мене заарештують і хто його знає, що ще.

Усі інші варіанти вона так чи інакше забрала.

Вона доходить до переплетіння кущів на дні байраку, де схил найкрутіший. Вона швидко пригинається, проходить під ними і махає мені — мовляв, ходімо. Я підковзуюсь до неї, ледь дихаючи, і тоді вона каже:

— Хай там що, не кричи.

Не встигла я відкрити рота, як вона вже далеко попереду. Гілки стуляються за нею, і мені доводиться продиратися крізь листя і гілки. Я все розгрібаю і розгрібаю їх, аж поки не вивалююсь на інший бік.

Просто на дорогу.

Де двоє солдатів обступили чоловіка з підводою, і всі впритул дивляться на нас із нянечкою Койл.

Солдати радше приголомшені, ніж люті, але в них немає Шуму, то й певно не скажеш.

Але в них зброя.

І вони цілять із неї в нас.

— А хто ж це, дідько, у нас тут? — гаркає один, середнього віку, із бритою головою і шрамом уздовж щелепи.

— Не стріляй! — каже нянечка Койл, піднімаючи руки вгору.

— Ми чули вибух, — каже молодший солдат, що трохи старший за мене, із білявим волоссям до плечей.

Тоді перший солдат каже щось таке, чого я зовсім не очікувала.

— Ти запізнилась.

— Ну досить, Маґнусе, — каже нянечка Койл, опускаючи руки і підступаючи до підводи. — І опусти рушницю, це зі мною.

— Що? — питаю я, ніби прикипівши до місця.

— Трасувальна взагалі не спрацювала, — пояснює молодший солдат. — Ми навіть не знаємо, де вона впала.

— Я ж казав, що вони надто старі, — це Маґнус.

— Ну, хай там де вона впала, — нянечка Койл вже порається біля коня, — але свою роботу виконала.

— Агов! — кажу я. — А що тут коїться?

А тоді чую «Гільді?»

Нянечка Койл зупиняється на місці, як і двоє солдатів, ми дивимось на чоловіка, що правує підводою.

— То ти, нє? — питає він. — Гільді, яку також звуть Віола.

Мій розум працював так швидко, так цілковито зосередився на солдатах, що я ледве й глянула на чоловіка, котрий стояв біля підводи, на його майже безвиразне лице, на одяг і капелюх, на його голос і Шум, рівний і спокійний, як обрій.

Чоловік, який колись перевіз нас із Тоддом через море речей.

— Вілф, — зойкаю я.

Тепер усі дивляться на мене, брови нянечки Койл піднялись так високо, ніби хочуть заповзти їй у волосся.

— Здоров, — вітається Вілф.

— Здоров, — я надто приголомшена, щоби сказати ще щось.

Він двома пальцями торкається криса свого капелюха.

— Радий бачити, шо ви добралися.

Рот нянечки Койл ворушиться, але секунду чи дві звідти не вилітає ні звуку.

— На це буде час потім, — нарешті каже вона, — бо треба рушати негайно.

— Для двох місця вистачить? — питає молодший солдат.

— Мусить вистачити, — вона забирається під візок і дістає знизу панель. Тоді повертається до мене.

— Лізь.

— Куди?

Я схиляюсь і бачу хитру схованку на всю ширину візка, але, на мій погляд, шпарка надто вузька і тонка, ніби нари, сперті на задню вісь.

— Пачка не влізе, — каже Вілф, вказуючи на мою торбу. — Я це візьму.

Я знімаю торбу і віддаю йому.

— Дякую, Вілфе.

— Хутчіш, Віоло, — підганяє мене нянечка Койл.

Я востаннє киваю Вілфу, пірнаю під візок і лізу вглиб, пробираючись через відсік, аж поки не впираюся головою в дальній кінець. Нянечка Койл негайно залізає услід за мною. Молодший солдат мав рацію. Місця тут малувато. Нянечка притиснута до мене, лицем до лиця, її коліна впиваються в мої стегна, між нашими носами — заледве сантиметр. Тільки-тільки вона заховала ноги всередину, як панель стає на місце, занурюючи нас у майже цілковиту темряву.

— Куди ми… — починаю я, але вона мене різко зацитькує.

Бо там, ззовні, на дорозі, уже чути швидкий солдатський марш, на чолі якого дзвінко цокотять кінські копита.

— Доповідай! — кричить один із них, коли вони зупиняються біля візка.

Його голос…

Він високо, його глушить скигління коня…

Але його голос…

— Почули вибух, сер, — відповідає старший солдат. — Оцей чоловік каже, що бачив жінок, котрі пробігли повз нього по річковій дорозі, десь годину тому.

Ми чуємо, як солдат спльовує.

— Курви.

Я впізнаю голос…

Це сержант Гаммар.

— Ви в чиєму загоні? — питає він.

— Перший загін, сер, — рапортує молодший солдат після геть крихітної паузи. — Капітан О’Гейр.

— Отой педік? — плює сержант Гаммар. — Якщо хочете побачити реальне військо, переходьте до Четвертого. Я вам покажу, що до чого.

— Так, сер, — каже старший солдат, трохи нервовіше, ніж мені б хотілося.

Я чую Шум солдатів у загоні сержанта Гаммара. Вони думають про підводу. Вони думають про вибухи. Вони думають про озброєних жінок.

Але у самого сержанта Гаммара Шуму немає.

— Заарештувати його, — нарешті каже сержант Гаммар, маючи на увазі Вілфа.

— Якраз арештовуємо, сер.

— Курви, — знову каже сержант Гаммар, і ми чуємо, як він пришпорює коня (руки вгору, думає той), і вони із загоном швидко рушають далі.

Я переводжу подих, який затамувала навіть непомітно для себе самої.

— Його навіть не покарали, — шепочу я, радше до себе, ніж до нянечки Койл.

— Пізніше, — шепоче вона у відповідь.

Я чую, як Вілф стьобає віжками, і ми похитуємось, коли підвода поволі бере з місця.

Тож мер був брехуном. Весь цей час.

Звісно що був, ідіотко.

І вбивця Медді собі вільний, далі вільний убивати, і його ліки на місці.

А я б’юся і труся об жінку, котра знищила єдину надію на зв’язок із кораблями, що могли нас урятувати.

А Тодд там. Десь. Ми його залишили.

Мені ще ніколи не було так самотньо.

У відсіку — пекельна тіснява. Ми забираємо одна в одної надто багато повітря, на колінах і ліктях набиваються синці, а ми прямуємо далі, і наш одяг мокрий від поту.

Ми не говоримо.

Минає час. І ще трохи часу. Мене вкачує, а спека у відсіку ніби висмоктує з мене життя. Похитування візка зрештою притлумлює усі тривоги, і я заплющую очі.

Мене будить старший солдат, котрий стукає по дереву, і я думаю, що нарешті час вилазити, але він лише попереджає:

— Тут нерівна ділянка. Тримайтесь.

— За що? — питаю я, але більше нічого сказати не встигаю, бо візок ніби зривається зі скелі.

Чоло нянечки Койл врізається в мій ніс, і я негайно відчуваю запах крові. Чую, як вона зіпає і задихається, коли моя некерована рука лупить їй у шию, а підвода і далі перекочується і перегупується, а я чекаю моменту, коли ми нарешті перекинемось.

А тоді нянечка Койл обхоплює мене руками, притуляє до себе і впирається в стіни відсіка — рукою перед собою і ногою позад. Я опираюсь, опираюсь цій непроханій турботі, але в цьому є сенс, ми чи не відразу припиняємо перекочуватись і битись одна в одну, хоч клята підвода далі спотикається і гупає.

Тож решту дороги я проходжу в обіймах нянечки Койл. І в обіймах нянечки Койл я потрапляю в табір Відповіді.

Нарешті наш транспорт гальмує, і панель майже негайно прибирають.

— Це ми, — озивається молодший солдат, білявий. — Всі живі?

— А чого б ні? — змучено каже нянечка Койл. Вона відпускає мене і швидко вибирається з відсіка, простягує мені руку, щоб допомогти вилізти. Я її ігнорую, якось вилізаю сама і роззираюся.

Виявляється, ми спустилися крутою кам’янистою стежкою, заледве придатною для спуску, і тепер начеб у глибині розколотої скелі посеред лісу. З усіх боків підступають дерева, один ряд росте на землі, на рівні з нами.

Океан, певно, десь там, за лісом. Або я спала довше, ніж думала, або вона збрехала, і він ближче, ніж вона сказала.

Це б мене не здивувало.

Білявий солдат присвистує, коли бачить наші лиця; я відчуваю засохлу кров у себе під носом.

— Я тобі щось принесу, — каже він.

— Вона цілителька, — відповідає нянечка Койл, — тож сама впорається.

— А я Лі, — солдат усміхається.

На коротку мить я цілком усвідомлюю, який маю страхітливий вигляд: із закривавленим носом і в цьому сміховинному одязі.

— Віола, — кажу в землю.

— Осьо твоя торба, — зненацька поруч зі мною виникає Вілф, простягуючи полотняну сумку з ліками і бинтами. Я секунду дивлюсь на нього, а тоді практично кидаюсь йому на груди, міцно його притискаю, відчуваю велике, безпечне громаддя його тіла.

— Я радий тебе бачити, Гільді, — каже він.

— І я тебе, Вілфе, — кажу низьким голосом. Відпускаю його і беру торбу.

— Мабуть, Корін спакувала? — питає нянечка Койл.

Я вивуджую бинт і заходжуся витирати кров із носа.

— А тобі не все одно?

— Про мене можна сказати що завгодно, — каже вона. — Але тільки не це, що мені все одно, дівчинко моя.

— Я тобі казала, — повторюю, перехоплюючи її погляд, — ніколи мене так не називати.

Нянечка Койл облизує зуби. Раптом зиркає на Лі та на іншого солдата, Маґнуса, так що обидва пришвидшують хід і щезають у лісі попереду.

— Ти теж, Вілфе.

Вілф дивиться на мене.

— У тебе всьо буде добре?

— Гадаю, так, Вілфе, — кажу, приходячи до тями. — Але ти не відходь далеко.

Він киває, торкаючись криса капелюха, і рушає за солдатами. Ми проводжаємо його поглядом.

— Ну що ж, — нянечка Койл повертається до мене, схрестивши руки. — Побесідуймо.

Я дивлюся на неї, на її лице, що не терпить заперечень, відчуваю, як дихання пришвидшується і знов наростає лють, так швидко, так легко, що я ніби могла розколотись навпіл.

— Як ти посміла…

Але вона миттєво перебиває мене:

— Той, хто зв’яжеться з кораблями, матиме перевагу. Якщо він буде перший, то розкаже їм все, що захоче, і найперш — про паскудну терористичну організацію, з якою йому доводиться мати справу, і, звісно ж, люб’язно запропонує скористатися своєю апаратурою стеження, щоби нас, себто терористів, вистежити і стерти з лиця Нового Світу.

— Так, але якщо ми…

— Якщо ми випередимо його, тоді так, звісно, розповімо все, що знаємо про нашого місцевого тирана, але це малоймовірно.

— Ми могли спробувати…

— Ти знала, що маєш робити, коли бігла до вежі?

Я стискаю кулаки.

— Ні, але я принаймні могла спробувати…

— Що спробувати? — Її погляд кидає мені виклик. — Послати звістку саме за тими координатами, які так шукає Президент? Ти не думала, що він саме на те і розраховував, що ти спробуєш? Чому, на твій погляд, тебе досі не заарештували?

Я впиваюся нігтями в долоні, змушую себе вислухувати все, що вона каже.

— У нас було геть мало часу, — каже вона, — і якщо ми не спроможні використати її для виклику допомоги, то принаймні не дозволимо йому зробити те саме.

— А коли вони приземляться? Який блискучий план у тебе на цей випадок?

— Ну, — каже вона, опускаючи руки і на крок підступаючи до мене, — якщо ми його доти не скинемо, то буде змагання, хто перший до них дістанеться, так? Принаймні це буде чесна гра.

Я хитаю головою.

— Ти не мала права.

— Це війна.

— Яку ти почала.

— То він її почав, дівчинко моя.

— А ти підкинула дров.

— Складні рішення теж треба приймати.

— А хто тебе призначив відповідальною за рішення?

— А хто його призначив відповідальним, що він ув’язнив пів населення цієї планети?

— Ти підриваєш людей!

— То все нещасні випадки, — каже вона, — і я про них гірко шкодую.

Тепер моя черга підійти до неї на крок.

— Оце якраз скидається на те, що і він міг би сказати.

Її плечі піднімаються, якби в неї був Шум, то він би вже зніс мені голову.

— Ти бачила жіночі в’язниці, дівчинко моя? Тим, чого ти не знаєш, можна заповнити кратер…

— Нянечко Койл! — кличе голос із-за дерев. Лі виходить назад у кам’яну просіку. — Щойно надійшов звіт.

— Що таке? — питає нянечка Койл.

Він переводить погляд із неї на мене. І я знову туплюся в землю.

— Три дивізії солдатів марширують річковою дорогою, — повідомляє він. — Прямо до океану.

Я враз піднімаю голову.

— Вони прямують сюди?

Нянечка Койл і Лі разом дивляться на мене.

— Ні, — каже Лі, — вони йдуть до океану.

Я, кліпаючи, зиркаю то на нього, то на неї.

— Але ми хіба?..

— Ой, та звісно, що ні, — каже нянечка Койл рівним голосом, насміхаючись. — Але чому це ти так вирішила? В кожному разі, цікаво, чого це Президент так вирішив?

Попри сонце я відчуваю лютий холод і помічаю, що вся тремчу в цих великих дурнуватих пишних рукавах.

Отже, вона мене перевіряла.

Ніби я б розповіла меру, де…

— Як ти посміла?.. — знову починаю я.

Але лють зненацька гасне, коли до мене водно-мить доходить.

— Тодд, — шепочу я.

На весь його Шум — ОКЕАН.

Якого він обіцяв приховати.

Та як я знаю, що він би дотримався обіцянки…

Якби міг.

(ох, Тодд, чи ж він?..)

(ти?..)

О, ні.

— Я мушу повернутися, — кажу, — мушу його врятувати.

Вона вже хитає головою.

— Зараз ми йому ніяк не допоможемо…

— Вони його вб’ють.

Вона дивиться на мене, і дивиться з жалем.

— Дівчинко моя, та ж він, либонь, уже мертвий. Я відчуваю, як щемить горло, але борюся.

— Ти не знаєш напевне.

— Якщо не мертвий, то, певно, сам усе розповів Президентові, — вона хитає головою, — і що тобі краще: перше чи друге?

— Ні, — кажу, хитаючи головою, — неможливо…

— Вибач, дівчинко моя, — її голос трохи спокійніший, ніж досі, трохи м’якший, але досі міцний. — Мені дійсно шкода, але на кону тисячі життів. І, хочеш того чи ні, ти обрала свою сторону, — вона озирається на Лі. — То, може, дозволиш показати тобі твою армію?

20. Руїни

— КУРВИ, — каже пан Гаммар зі свого коня.

— Сержанте, твоєї думки ніхто не питає, — мер пробивається на Морпеті крізь дим і покорчений метал.

— Он їхня мітка, — каже пан Гаммар, вказуючи на пень здоровецького дерева на краю галявини.

Блакитна В (Відповідь) наквецяна на всю ширину.

— Похвальна турбота про мій зір, — мер каже це достатньо різко, аби навіть пан Гаммар заткнувся.

Ми їдемо дорогою просто від монастиря, загін пана Гаммара зустрічаємо вже під пагорбом, усі тут готові до бою. Коли ж ми піднімаємося нагору, то виявляємо Івана і решту солдатів, котрі мали би вартувати вежу. До речі, Іван пішов на підвищеня після того, як перетаврували всіх Спеклів, але зараз він мав такий вигляд, ніби й чути не хотів би ніколи про ту вежу.

Бо її більше нема. Замість неї лише купа задимленого металу, переважно вздовж лінії, де вона впала, ніби п’яний чоловік, що повалився на землю і вирішив там лишитись поспати.

(і я шо є сили пробую не думати, як вона мене питає, як туда дійти)

(каже, шо перше треба туда)

(ні, Віоло, ти ж не могла…)

— Якшо в них достатньо для такого великого підриву… — каже Дейві праворуч від мене, дивлячись через поле. Він недоговорює, бо ми всі думаємо те саме, воно в усіхньому Шумі.

Тобто в Шумі всіх, хто має Шум, бо пан Гаммар, схоже, серед щасливців.

— Шо, хлопче, — щириться до мене, — ти вже чоловік?

— Сержанте, тобі зараз нікуди не треба бігти? — мер навіть не дивиться на нього.

— Вже біжу, пане, — негайно погоджується пан Гаммар, злісно підморгуючи мені, тоді пришпорює коня і кричить на своїх чоловіків, мовляв, за мною. Вони припускають із пагорба найшвидшим маршем, який я лише бачив, і ми залишаємося з Іваном і його солдатами, а Шум кожного з них, до останнього, жалкує про те, що вони побігли до монастиря, коли почули вибух трасера.

Але це, очевидно, вже заднім числом. Меньша бомба в одному місці, аби люди побігли звітти, де ти хочеш покласти більшу бомбу.

Але якого ж біса вони взагалі бомбили монастир?

Нащо нападати на Спеклів?

Нащо нападати на мене?

— Рядовий Ферров, — каже мер до Івана.

— Власне, я капрал Ферров… — каже Іван.

Майор повільно повертає голову, тож Іван притьмом замовкає, бо починає розуміти.

— Рядовий Ферров, — повторює мер, — ви позбираєте весь метал і запчастини, які ще можна зібрати, а тоді прозвітуєте своєму старшому офіцеру, котрий забере ваш запас ліків…

Він зупиняється. Ми всі чуємо Шум Івана, ясно як день. Мер роззирається. У кожного солдата його загону є Шум. Кожного з них уже за щось карали.

— Ви прозвітуєте своєму старшому офіцеру, котрий підбере вам підходяще покарання.

Іван не відповідає, але його Шум бурчить.

— Щось неясно, рядовий? — питає мер, його Шум небезпечно блищить. Він дивиться в очі Івану, пильно витримує його погляд. — Ти прозвітуєш своєму старшому офіцеру, котрий підбере тобі підходяще покарання, — знову каже він, але тепер шось є в його голосі, якась дивна вібрація.

Я дивлюсь на Івана. Його очі посоловіли, росфокусувались, рот трошки обвис.

— Я прозвітую своєму старшому офіцеру, і він підбере мені відповідне покарання, — повторює він.

— Добре, — мер відвертається, дивиться на руїни.

— Але сер… — каже Іван у спину мерові.

Мер знову повертається, дуже здивований тим, що той продовжує розмову.

Іван наполягає:

— Ми якраз поспішали вам на допомогу, коли…

Очі мера зблискують.

— Коли Відповідь стежила, щоб ви зробили саме те, що їм треба, а тоді підірвала мою вежу!

— Але ж, сер…

З кам’яним обличчям мер дістає пістолет і стріляє Івану в ногу.

Іван, завиваючи, валиться на землю. Мер оглядає інших солдатів.

— Хтось хоче щось додати, перш ній перейдемо до роботи?

Коли решта солдатів, ігноруючи крики Івана, беруться розчищати руїни, мер підводить Морпета зразу до тієї В, гучної та чіткої, ніби заява, яку вона містить.

— Відповідь, — каже він тихим голосом, ніби говорить до себе, — Відповідь.

— А давай-но ми за ними підемо, тату, — каже Дейві.

— Гмм? — мер повільно повертає голову, ніби забув, що ми тут.

— Ми можемо битися, — каже Дейві. — Ми це довели. А ти нас поставив доглядати тварин, котрих і так зламано.

Мер хвилинку оцінює наші кандидатури, хоть я не знаю, як і коли це Дейві перетворив його і себе у «нас».

— Девіде, якщо ти думаєш, що вони вже зламані, — нарешті каже він, — то ти дуже мало знаєш про Спеклів.

Шум Дейві трохи куйовдиться.

— Думаю, шось уже трохи вивчив.

Мені дуже не хочеться, але тут мушу признати, що він має рацію.

— Так, — каже мер, — я впевнений, що вивчили. Ви обоє.

Він дивиться мені в очі, а я не можу не згадувати, як порятував 1017 від бомби, ризикуючи власним життям, аби забрати його спід вибуху.

І як він покусав і подряпав мене, замість дякувати.

— То як щодо нового проекту? — питає мер, пришпорюючи Морпета до нас. — У якому вам знадобиться увесь ваш досвід?

Шум Дейві не дуже впевнений. Там гордість, так, але й сумніви.

А в моєму — суцільний жах.

— Готовий вести, Тодде? — лагідно питає мер.

— Я готовий, тату, — каже Дейві.

Мер усе дивиться на мене і тільки на мене. Він знає, що я думаю про неї, але ігнорує всі мої запитання.

— Відповідь, — каже він, повертаючись до В, — якщо їм так хочеться нею бути, хай собі будуть, — знову дивиться на нас. — Але якщо є Відповідь, то хтось перше мав поставити…

Він поволі затихає, а на його лиці з’являється далека посмішка, ніби він сміється зі свого власного жарту.

Не зважаючи на вранішню росу, Дейві розгортає на траві великий білий сувій. Вгорі написані слова, нище — діаграми, квадратики, різні мальовані штуки.

— Переважно виміри, — читає Дейві, — дофіга. Ну ти тільки глянь.

Він протягує мені сувій, аби я з ним погодився.

І, ну…

Так, знаєте, я…

Та нічого.

— Так, це дофіга, — кажу я, віччуваючи піт під пахвами.

Минув день, відколи впала вежа, а ми знову в монастирі, знову припахуємо групи Спеклів до роботи. Моя втеча, здаєцця, забулась, ніби вона була частиною іншого життя, а зараз у всіх нас нові теми для обговорення. Мер не говорить зі мною про Віолу, а я й далі працюю на Дейві, котрий не дуже віццього радий.

Топто все як було.

— Нам тре’ битися, а він нас припахав будувати якийсь чортів палац, — хмуриться Дейві, роздивляючись плани.

То не палац, але я з ним згоден. Раньше це мали бути грубі халабуди, де Спекли мали перебути зиму, але тепер це виглядає як новенький будинок для людей, котрий займає більшість внутрішньої території монастиря.

Там нагорі навіть написано назву.

Моє око чіпляється за ту назву, вивчає…

Дейві повертається до мене, здивовано росплющуючи очі. Я роблю свій Шум настільки Шумним, наскільки можу.

— Час починати, — кажу, встаючи.

Але Дейві все дивиться на мене.

— Шо думаєш про цей напис? — питає, наводячи палець на блок слів. — Хіба це не шикарно?

— Ага, — знизую плечима, — мабуть.

На радощах його очі розплющуються ше ширше.

— Це список матеріалів, свиното! — його голос майже тріумфальний. — Ти не можеш читати, правда ж?

— Заглухни, — кажу, відводячи погляд.

— Ти навіть читати не вмієш! — Дейві всміхається холодному сонцю, а Спекли навкруги поглядають на нас. — Шо за ідіоти…

— Я сказав, глухни!

Дейві роззявляє рота, бо до нього доходить.

І я знаю, шо він це скаже ше до того, як він це каже.

— Книжка твої мамки, — каже він. — Вона її тобі написала, а ти навіть не можеш…

І шо мені тут лишається, крім як перегребти Дейві просто в його тупу хліборізку?

Тепер я вищий і більший, а він зливає бійку, як синок, але йому, бачу, це й не дуже муляє. Навіть коли ми вертаємся до роботи, він ше хихотить і робить із читаня планів цілу виставу.

— Капець вони складнющі, ці інструкції, — каже він із широченною усмішкою на закривавлених губах.

— Читай негайно!

— Гаразд, гаразд, — каже він. — Перший крок ми вже робимо. Зносимо внутрішні стіни, — він дивиться на мене. — Знаєш, я міг би тобі це записати.

Мій Шум знову захльостує його червоним, але з Шуму нікчемна зброя.

Хібашо ти мер.

Я не думав, шо моє житя може змінитися ще більше, але воно так завжди, нє? Бомби і падучі вежі, робота з Дейві та особлива увага від мера, і…

(і я не знаю, де вона…)

(і я не знаю, шо їй зробить мер…)

(то вона заклала бомби?)

(вона?)

Я вертаюся до роботи.

1150 пар спеклячих очей пильнують нас, пильнують мене, ніби вони просто тупорилі тварини з ферми, котрі відриваються від жуйки, бо десь почули голосний Шум.

Тупорилі, трясця, вівці.

— СТАЛИ ДО РОБОТИ! — кричу я.

— Вигляд маєш препаскудний, — каже мер Леджер, коли я гепаюся на ліжко.

— Стули пельку, — кидаю я.

— Шо він, задовбав тебе роботою, так? — він підносить мені вечерю, яка вже на нас чекала.

Навіть не схоже на то, що він з’їв дуже багато з моєї порції.

— А тебе він хіба не задовбує? — питаю, вгризаючись у їжу.

— Та, правду кажучи, він про мене, здається, забув, — він сідає назад на своє ліжко, — бо я з ним уже бозна коли не зустрічався.

Я дивлюся на нього. Його Шум сірий, ніби він шось ховає, але то й не дивно.

— Я просто собі збираю смітя, — каже він, пильнуючи, як я їм. — Слухаю, як люди говорять.

— І шо кажуть? — питаю, бо так виглядає, ніби він хоче поговорити.

— Ну, — каже він. Його Шум якийсь невиразний.

— Шо — ну?

А тоді я бачу, чого його Шум такий безбарвний, бо він дешо не хоче мені казати, але так почувається, ніби мусить, тому осьо так.

— Той дім сціленя, — каже він, — отой один.

— І шо він? — питаю я, але вдавати, шо для мене це не важливо, шось не вдається.

— Він зачинений, — каже Леджер, — порожній.

Я перестаю їсти.

— Шо значить — порожній?

— Те і значить, що він порожній, — лагідно каже він, бо знає, що то погані новини, — там просто нікого нема, навіть пацієнтів. Всі зникли.

— Зникли? — шепочу я.

— Так, зникли.

Я встаю, хоть нема куда йти, моя тупа тарілка з вечерею дотепер у руках.

— Куди зникли? Що він їй зробив?

— Та нічого він не зробив, — каже мер Леджер, — просто твоя подружка накивала п’ятами. Я таке чув. Втекла з жінкою, якраз переттим, як завалилась вежа, — він потирає бороду, — решту заарештували і покидали в тюрми. Але твоя подружка… втекла.

Він каже оце «втікла» так, ніби він не це має на увазі, ніби він має на увазі, шо вона віцамого початку хотіла втікти.

— Ти ж не знаєш, — кажу я, — ти ж не можеш знати, чи це правда.

Він знизує плечима.

— Може, й неправда, — відповідає, — але чув це від одного із солдатів, хто там сторожив.

— Та ні, — кажу я, але навіть не знаю, що маю на увазі, — та ні.

— Наскільки добре ти її взагалі знав? — питає мер Леджер.

— Відвали.

Я вашко дихаю, груди піднімаються й опускаються.

То ж добре, шо вона втікла, нє?

Шо, нє?

Вона була в небеспеці, а зараз…

(але)

(але то вона взірвала вежу?)

(чого вона мені не сказала, шо планує?)

(вона мені збрехала?)

І я не маю про це думати, не маю про це думати, але осьо…

Вона пообіцяла.

І покинула місто.

Покинула мене.

(Віоло?)

(ти мене покинула?)

21. Шахта

Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ на звуки крил, що лопочуть за дверима — це значить, як я вже вивчила за пару днів тут, що кажани вернулися до печер із нічного полювання, і що сонце скоро зійде, і що годі лежати в ліжку.

Деякі жінки вже починають крутитися, потягуватися у своїх койках. Інші досі намертво вимкнені, хроплять, пердять, пливуть у порожній ніщоті сну.

Якусь мить мені шкода, що не залишилась там.

Наш гуртожиток, власне, великий барак із заметеною земляною долівкою, дерев’яними стінами, дерев’яними дверима, практично без вікон, лише залізна грубка посередині, але тепла від неї вкрай недостатньо. Крім цього — просто ряди ліжок, що тягнуться з одного кінця в інший, і в цих ліжках повно поснулих жінок.

Я новоприбула, тому сплю скраю.

І дивлюся на жінку в ліжку навпроти. Вона підводиться, тіло під її повним контролем, ніби вона й не спить насправді, а просто ставить себе на паузу, поки не зможе повернутись до роботи.

Нянечка Койл повертається у своєму ліжку, опускає ноги на підлогу і дивиться понад усіма іншими, хто ще спить, просто на мене.

Першим ділом перевірити мене.

Звісно ж, треба пересвідчитись, що я не побігла в ніч шукати Тодда.

Я не вірю, що він мертвий. І не вірю, що він виказав нас меру.

Має бути інша відповідь.

Я нерухомо дивлюсь на нянечку Койл.

Я ще тут, — підтверджую я подумки. — Поки що тут.

Але переважно тому, що я навіть не знаю, де ми.

Ми не біля океану. І близько ні, наскільки я розумію, хоч це й небагато, бо девіз цього табору — «секретність». Ніхто без крайньої потреби не надає жодної інформації. Це на той випадок, якщо хтось трапить у полон під час диверсійної операції чи, позаяк у Відповіді стали закінчуватись борошно і ліки, під час походу за припасами.

Нянечка Койл оберігає інформацію, бо то її найдорожчий ресурс.

Я знаю одне, що табір влаштовано біля старої шахти, яку закладали — як, здається, чимало всього на цій планеті — з величезним оптимізмом одразу після перших приземлень, але покинули вже через кілька років. Біля входу в кілька глибоких печер розкидано пригорщу халабуд. Деякі з них нові, деякі полишалися ще від шахт, а зараз вони правлять нам за гуртожитки, нарадчі зали, трапезні й таке інше.

Печери — принаймні ті, де не живуть кажани — ми використовуємо для зберігання продуктів і припасів, яких завжди катастрофічно не вистачає, їх завжди пильно стереже нянечка Ловсон, котра досі побивається через покинутих діток і виливає це побивання на кожному, хто просить у неї зайву ковдру, бо ж зимно.

Глибше в печерах — шахти, їх спершу викопали в пошуках вугілля чи солі, а як нічого не знайшли, тоді шукали діаманти чи золото, хоч їх теж не знайшли, можна подумати, тут від них комусь була б якась користь. Тож зараз у шахтах ховають зброю і вибухівку. Не знаю, як її сюди доправили і звідки взяли, але якщо табір знайдуть, то все висадять у повітря — і вибух, певно, змете нас усіх із лиця землі.

Але наразі це табір біля природного джерела під захистом лісу. Єдиний вхід — через дерева наприкінці стежки, по якій ми з нянечкою Койл і приїхали, а там дорога така крута і тверда, що до табору неможливо прийти, аби тебе не почули.

— І вони прийдуть, — сказала мені нянечка Койл першого дня. — Просто треба пильнувати, аби ми були готові їх зустріти.

— А чому досі не прийшли? — запитала я. — Люди ж мають знати, що тут є шахта.

Вона ж лише підморгнула мені та торкнулася носа.

— І що це означати? — запитала я.

Але це й усе, бо інформація — її найцінніший ресурс, правда ж?

За сніданком я отримую звичну порцію приниження від Теї та інших підмайстринь, котрі мене впізнають, бо жодна з них і словом до мене не озивається, вони досі винуватять мене за смерть Медді, винуватять за те, що я чомусь зрадниця, не знаю, може, й за цю лядську війну винуватять.

Не те щоб мені до того якесь діло.

Мені байдуже.

Я залишаю їх у трапезній, беру свою миску сірої вівсянки і тікаю в холодний ранок, влаштовуюсь на камені біля входу в одну з печер. Поки я їм, табір починає прокидатися — і готуватися до усіх тих речей, якими зазвичай повинні займатися терористки.

Найбільше дивує, як же мало тут людей. Може, із сотню. Це все. Ото і є велика Відповідь, котра завдає стільки клопоту Новому Прентісстауну, висаджуючи будинки? Якась сотня люду. Нянечки і підмайстрині, колишні пацієнтки та інші: хтось зникає на ніч і повертається вранці; інший, навпаки, підтримує табір для тих, хто постійно відходить, доглядає кількох коней, які є у Відповіді, волів, котрі тягнуть вози, курей, які дають нам яйця, та роблять іще мільйон дрібниць, які необхідно робити.

Але — всього сотня люду. А у мера таки справжня армія, тому залишається тільки молитися, щоб вони сюди не нагрянули.

— Можна, Гільді?

— Моє вітання, Вілфе, — кажу, коли він підходить до мене з мискою вівсянки. Я посуваюся, щоби він міг сісти біля мене. Він нічого не каже, просто нагортає свою вівсянку, а я свою.

— Вілфе? — чуємо обоє.

До нас наближається Джейн, Вілфова дружина, з двома паруючими горнятами в руках. Пробирається поміж камінням, раз спотикається, проливає трошки кави, так що Вілф уже починає підводитись із місця, але вона якось втримує рівновагу.

— Смашного! — оглушливо каже вона і рвучко простягає нам горнята.

— Дякую, — хапаю свою посудину.

Джейн ховає руки під пахви від холоду і посміхається, зиркаючи туди-сюди, її очі розплющені так широко, ніби вона ними їсть.

— Незручно зимно їсти на вулиці, — коментує вона, ніби надзвичайно приязно вимагає, щоб ми пояснили свою поведінку.

— Йо, — каже Вілф, знову приймаючись за вівсянку.

— Не так і погано, — кажу я, також повертаючись до їжі.

— Чули, Діджа казала, вчора взяли зерносховище? — вона розмовляє напівшепотом, але її чути чи не на весь ліс. — Тож у нас знов буде хліб!

— Йо, — киває Вілф.

— Подобається хліб? — питає мене вона.

— Так.

— То меш мала хліб, — каже вона, до землі, до неба, до скель, — меш мала хліб.

Виговорившись, вона повертається до трапезної, а Вілф, здається, нічим тим не переймається і навіть не слухає. Але я знаю, і я це знаю напевне, що чистий і рівний Шум Вілфа, його небалакучість і його ніби обмеженість, — усе це мало що говорить про його справжню особистість, навіть близько.

Вілф і Джейн були біженці, вони тікали в Притулок від армії, що наступала їм на п’яти, та обігнали нас, коли Тодд відсипався від гарячки у Вуглекопському. Дорогою Джейн захворіла і тоді Вілф, розпитавши напрямок, доправив її прямісінько в дім зцілення нянечки Форт, і коли туди дійшла армія, Джейн уже лікували. Згодом Вілфа, у Шумі котрого обману стільки ж, скільки й у будь-кого на цій планеті, солдати визнали ідіотом і дозволили йому відвідувати дружину — єдиному з усіх чоловіків.

Коли жінки тікали, Вілф їм допомагав. Коли я запитала причину, він лише знизав плечима і сказав: «Бо вони мали забрати Джейн». Під час втечі він заховав найслабших жінок у свою підводу, а згодом ту саму схованку використовували вже для того, щоб вибиратися до міста на завдання, і отак тижнями він ризикував життям, раз за разом перекидаючи диверсанток туди-сюди, позаяк патрулі вважали, що такий простий чолов’яга не спроможний нічого приховувати.

І все це стало сюрпризом для лідерок Відповіді. Але мене анітрохи не здивувало.

Одного разу він урятував нас із Тоддом, хоч міг і не рятувати.

Іншим разом він витяг Тодда з такої прірви, що годі й казати. А відколи я тут, першої ж ночі вже готов був кинутися його шукати, але тепер сержант Гаммар знає Вілфа в лице, він знає, що того мають арештувати, тому тепер повернення — це практично смертний вирок.

Я набираю останню ложку і тяжко зітхаю, встромляючи її до рота. Не знаю, чого так сумно, — від холоду, від пісної вівсянки чи від цього клятого табору, де можна просто вмерти з нудьги…

А от Вілф знає. Якось Вілф завжди таке знає.

— Кажу тобі, всьо з ним добре, Гільді, — каже він, доїдаючи кашу. — Він живучий, цей наш Тодд.

Я ловлю світло холодного вранішнього сонця і знову ковтаю, хоч тепер у горлянці немає вівсянки.

— Ти сама тримайся, — каже Вілф, підводячись, — тримайся, бо то ше буде.

Я кліпаю.

— Що саме буде? — питаю я, коли він уже рушає до трапезної, попиваючи каву.

Він не зупиняється.

Я допиваю каву, потираю руки, аби назбирати трошки тепла, думаю нині знову її запитати, ні, сказати, що я йду на наступну місію, що мушу знайти…

— Що це ти сидиш тут сама?

Підводжу погляд. Лі, білявий солдат, стоїть біля мене і шкірить зуби.

Я негайно відчуваю, як лицю стає гаряче.

— Ні, ні, — я тут же встаю, повертаючись геть від нього, забираючи тарілку.

— Ти ще не мусиш іти… — каже він.

— Ні, я доїла…

— Віоло…

— Так-так, кажи…

— Я не те мав…

Але я вже чешу до трапезної, кленучи себе за багрянець, яким взялося моє лице.

Лі — не єдиний чоловік. Ну, він взагалі не зовсім чоловік, але, як і Вілф, вони з Маґнусом більше не можуть прикидатися солдатами і ходити в місто, бо ж їхні лиця знають.

Але інші можуть. Бо це — найбільша таємниця Відповіді з усіх. Принаймні третина тут — це чоловіки, чоловіки, що прикидаються солдатами, аби проводити жінок до міста, це ті чоловіки, котрі допомагають нянечці Койл планувати цілі, чоловіки, вони фахово працюють із вибухівкою, вірять у справу і хочуть битися з мером та всім, за що той стоїть.

Чоловіки, котрі втратили дружин, доньок і матерів, котрі б’ються, аби врятувати їх чи помститися в їхню пам’ять.

Переважно помститися.

Думаю, корисно, якщо всі думають, що тут лише жінки; чоловіки можуть приходити і йти, навіть якщо мер точно розуміє що до чого, він забирає ліки у більшості своїх вояків, так що власний запас ліків у Відповіді — то радше тягар, ніж щастя.

Я потай дивлюся на Лі через плече, тоді зразу знову перед собою.

Я ніяк не втямлю, чому він тут.

Я не змогла…

Я поки що не мала нагоди його запитати.

Я тягнусь до дверей трапезної, але геть нічого не пильную, то й не помічаю, як двері розчахуються навстіж, перш ніж я встигаю взятися за клямку.

Я дивлюся в лице нянечки Койл.

Навіть не вітаюся.

— Візьми мене в наступну вилазку, — кажу їй.

Її обличчя непорушне.

— Ти знаєш, чому ні.

— Тодд до нас приєднається, — запевняю, — в момент.

— Інші не так цього певні, дівчинко моя, — я вже роззявляю рота, щоб відповісти, але вона перебиває, — якщо він узагалі живий. Але це пусте, бо ми просто не можемо допустити, щоб тебе зловили. Ти найцінніший трофей з усіх. Дівчинка, котра може допомогти Президенту, коли сядуть кораблі.

— Я…

Вона піднімає руки.

— Я не хочу через це знову розсваритися з тобою. В мене багато важливих справ.

У таборі западає тиша. Люди за її спиною позупинялися, бо ми дивимось одна на одну, ніхто не хоче просити її відійти з дороги, навіть нянечка Форт і Надарі, усі вони терпляче чекають. Так само як і Тея, вони зі мною практично не говорили, ще відколи я приїхала, усі ці сподвижниці нянечки Койл, усі ці людоньки, котрі й думати не наважаться заговорити з нею так, як оце я говорю.

Вони до мене так ставляться, ніби я чимось небезпечна.

Дивно, але мені це ніби як подобається.

Я дивлюсь їй у вічі, у їхню незламність.

— Я тобі цього не подарую, — кажу тихо, ніби говорю лише до неї, — ніколи не пробачу. Ні зараз, ніколи.

— Мені не треба пробачення, — так само тихо каже вона, — але одного дня ти зрозумієш.

А тоді її очі спалахують, а рот розтягується в усмішці.

— А знаєш, — вона підвищує голос, — мабуть, час знайти тобі якесь заняття.

22. 1017

ЦІ СРАНІ ШТУКИ можуть рухатися швичче?

Чотири чи п’ять найблищих до мене Спеклів сахаються, хоть я сказав це не вголос.

— Ворушіться!

Як завжди, без жодних думок, без Шуму, без нічого.

Вони можуть отримувати ліки лише з фуражем, який мені ше треба їм висипати. Але чому так? Чому решта не получає? Це перетворює їх на море клацань і білих спин, зігнутих у холодні білі роти, з яких вилітають хмарки пари, білих рук, шо вичерпують землю жменя за жменею і, якщо глянути на всі монастирські угіддя, глянути, як ті білі тіла працюють, — та й шо, дійсно ніби стадо овець, нє?

Хоть якшо придивитися блишче, то можна вирізнити сім’ї, чоловіків із дружинами, батьків із синами. Можна побачити, як старші беруть менші вантажі, несуть повільніше. Можна побачити, як молоччі їм помагають, пробують заховати від нас, бо старші вже не дуже добре працюють. Можна побачити дитину, припнуту до материних грудей полотниною. Можна побачити, як один особливо високий зорганізовує інших у швидший виробничий ланцюжок. Можна побачити, як молодша самка трамбує багно навколо інфікованої номерної стрічки старшої. Можна побачити, як вони працюють разом, поопускавши голови донизу, аби їх не побачили ані ми з Дейві, ані вартові за колючим дротом.

Так, усе це можна побачити, якщо глянути уважно.

Але простіше не дивитися.

Ясно, шо ми не можемо роздати їм лопати. Вони можуть використати їх як зброю, а солдати на стінах смикаються навіть коли вони натто високо піднімають руки. От вони і сидять, зігнуті до землі, копають, носять каміння, мовчазні, як хмари, страждають, але не пручаються.

Але в мене є зброя. Рушницю мені віддали.

Бо куда я ше піду?

Тепер, коли її нема.

— Ану швичче! — горлаю на Спекла, а мій Шум червоніє від самої лиш думки про неї.

Я замічаю, що Дейві дивиться на мене, на його лиці здивована либа. Я відвертаюся і перехожу поле до іншої групи. Вже напівдорозі чую голосніший клац.

Оглядаюся в пошуках джерела.

Але джерело, звісно, те саме.

Це 1017, і він знову дивиться на мене, і це той самий ненависний погляд. Він переводить очі на мої руки.

Лише тоді я розумію, що міцно стискаю рушницю.

Навіть не пригадую, як зняв її з плеча.

Попри всю старанність Спеклів, піде ше пара місяців, аби хоть приблизно закінчити цей будинок, хай там який він вийде, а на той час буде вже глибока зима, Спекли не мають халабуд, які вони самі собі будують, а на вулиці вони живуть набагато довше за людей, але я всьодно не впевнений, що вони можуть пережити зимові морози, і я ще не чув, аби їх мали перевести кудиінде.

Попри це ми за тиждень знесли всі внутрішні стіни, тобто на два дні перевиконали план, і жоден Спекл не помер, хоть пара зламала руки. Покалічених Спеклів забрали солдати.

І ми їх віттоді не бачили.

Під кінець другого тижня після бомби у вежі, ми викопали майже всі траншеї, тепер треба закласти блоки на фундамент, і ми з Дейві маємо контролювати процес, хоть Спекли мають краще знати, як воно робиться.

— Батя каже, їхньою працею відбудували місто після війни зі спеклами, — згадує Дейві, — а так по них і не скажеш.

Він випльовує лушпайку від насіння. Тепер, коли Відповідь на додачу до підривів почала ще й полювати за припасами, з їжею стало тугіше, але Дейві завжди вдаєцця шось нарити. Ми сидимо на купі каміння, з якої видно все поле, перекопане квадратними ямами і ровами, таке засипане камінням, шо Спеклам там заледве є місце.

Але вони тиснуться по краях того поля і, рятуючись від холоду, туляцця одне до одного. І нічо на це, ані звуку.

Дейві випльовує ще одну лушпайку.

— Ти ше плануєш говорити в цьому житті?

— Я говорю, — відповідаю.

— Нє, ти гаркаєш на підлеглих і бурчиш на мене. Це ти не говориш, — він випльовує ще одну лушпайку, високо і далеко, влучивши найблищому Спеклу в голову. Той просто втирається і далі докопує траншею.

— Вона тебе кинула, — каже Дейві, — погодься з цим.

Мій Шум здіймається.

— Глухни.

— Я не в поганому сенсі.

Я повертаюся до нього, очі широко росплющені.

— А шо таке? — дивується він. — Я так, просто кажу. Вона втекла, це ж не значить, що вона вмерла чи шо, — він спльовує. — Наскільки мені відомо, дівка вміє про себе подбати.

У його Шумі спогад про удар струмом на річковій дорозі. Віццього я мав би всміхнутися, але не всміхаюся, бо вона стоїть переді мною в його Шумі, стоїть переді мною і валить його.

Стоїть просто там і не стоїть просто там.

(куда вона втекла?)

(куда вона, трясця, ділася?)

Мер Леджер сказав мені, що зразу після бомбардувань армія пішла просто до океану: їм підказали, що там ховається Відповідь…

(то я? він це в мене почув? червонію від думки…)

Але коли пан Гаммар і його люди прийшли на берег, то нічого не знайшли — тільки давно покинуті будинки і напівзатоплені човни.

Бо інформація виявилась неправдива.

І віццього я теж червонію.

(вона мені збрехала?)

(вона це спеціально?)

— Господи, свиното, — Дейві знову спльовує. — Невже ти думаєш, шо у когось із нас є дівчата? Вони всі, трясця, у тюрмі через ці бомби кожен тиждень. А як нє, то ходять такими гуртами, що й не заговориш.

— Вона мені не дівчина, — кажу я.

— Не в тому річ, — відмахується він, — а в тому, шо тепер ти так само самотній, як і всі, так шо прийми то як є.

І зненацька якась бридотна сила почуття в його Шумі, але він це почуття ховає, шойно помічає, що я дивлюсь на нього.

— Шо вирячився?

— Нічого, — відповідаю.

— Отож.

Він встає, бере рушницю і бреде назад у поле.

Якось так вийшло, що 1017 досі працює на моєму кінці поля. Я переважно ззаду, закінчую копати траншеї. Дейві спереду, він заставляє Спеклів збивати докупи опалубки, які треба буде поставити, коли залиємо бетон. 1017 мав би працювати там, але за всі рази, коли я дивлюся, він біля мене, блишче за всіх інших, скільки би разів я не посилав його подалі.

Він працює, так, жменями викопує землю, рівними смугами знімає дерн, але завжди дивиться на мене, завжди пробує зазирнути мені в очі.

Клацає до мене.

Я йду до нього, рука на прикладі рушниці, над головою починають рухатися сірі хмари.

— Я послав тебе до Дейві, — гаркаю, — шо ти тут робиш?

Дейві, зачувши своє ім’я, гукає з-за поля.

— Га?

— Чого ти увесь час його сюда відпускаєш? — відгукуюсь я.

— Шо ти таке мелеш? — горлає Дейві. — Вони всі однакові!

— Це ж 1017!

Дейві роздратовано знизує плечима.

І шо?

Я чую за спиною клацаня, грубе і саркастичне.

Повертаюсь і, чесне слово, 1017 мені посміхається.

— Ах ти шматок… — починаю я, наводячи рушницю.

А тоді бачу спалах Шуму.

Від 1017.

Швидкий, але й чистий: я стою перед ним, тягнусь до рушниці — тільки те, що він бачить очима…

Тільки спалах — ніби він відбирає в мене рушницю…

І все, далі нічо нема.

Рушниця й надалі в мене в руках, а 1017 далі по коліна в траншеї.

Без Шуму.

Я змірюю його поглядом. Він худіший, аніж колись був, але вони ж усі худющі, їм завше бракує харчів, і я думаю, чи не голодував часом 1017.

Тобто — чи не приймав ліки.

— Шо ти задумав? — питаю його.

Але він вернувся до роботи, руки і долоні викопують землю, а спід білої-пребілої шкіри на боках проступають ребра. І він мовчить.

— Нашо далі давати їм ліки, якшо в усіх інших твій батя їх забирає?

Ми з Дейві обідаємо наступного дня. Хмари важко висять у небі, певно, скоро піде дощ, перший дощ за купу часу, то буде холодний дощ, але маємо наказ працювати попри все, так шо ми цілий день дивимось як Спекли виливають із бетономішалки першу суміш.

Її Іван прикотив сьогодні зранку, уже сцілений, але ше кульгавий, його Шум аж реве. Цікаво, де, на його думку, тепер влада.

— Ну, може, змовлятись не будуть, не? — міркує Дейві. — Не передаватимуть одне другому ідеї.

— Але вони всьодно передають, клацають, — тут же заперечую я, — хіба ні?

Дейві просто знизує плечима, типу «а я гребу, свиното».

— Є ще сендвічі?

Я віддаю йому свій, одним оком приглядаю за спеклами.

— Хіба ми не маємо знати, шо вони думають? — кажу я. — Хіба не ліпше було би знати?

Я дивлюся на поле, а особливо пильно — на 1017, котрий полюбому теж дивиться на мене.

Плюсь. Перша крапля дощу вдаряє мене по вії.

— От лайно, — каже Дейві, дивлячись угору.

Дощить три дні. Будмайданчик уже весь у багнюці, але мер хоче, аби ми якось далі працювали, так шо ці три дні ми сковзаємось і місимо все те багно і натягуємо на рами величезні шматки брезенту, аби позакривати поле.

Дейві дісталась робота всередині, він командує спеклами, котрі ставлять брезентові рами на місця. Я більшість часу провожу під зливою, пробую зафіксувати краї брезенту на землі важким камінням.

Це, трясця, така тупорила робота.

— Швичче! — горлаю на Спекла, котрий помагає мені закріпити на землі один з останніх країв.

Мої пальці замерзають, бо ніхто не дав нам рукавиць, а мера, щоби попросити, поблизу не було.

— Ой!

Я припадаю губами до закривавленої кісточки, вже вмільйонне подряпавши руку.

Спекли тягають каміння, ніби й нема дощу, а це добре, бо під брезентом на всіх місця не стане.

— Агов! — кажу, підвищуючи голос. — Край пильнуй! Пильнуй там…

Порив вітру вириває ціле полотнище, яке ми шойно закріпили. Один зі Спеклів продовжує його тримати, але полотнище піднімається в повітря, тягне його за собою і тяжко прибиває до землі. Я перестрибую невдаху Спекла і біжу за брезентом, котрий летить і перекидається в багнюці поля, залітає на маленький горбок, і я його майже вхопив…

І я шось послизаюся дуже сильно, злітаю з іншого боку схилу на дупі…

І розумію, куда я біг і на чому послизнувся…

Я лечу просто у вбиральню.

Я хапаю землю, аби зупинитися, але нема за шо триматися, і я влітаю туди з гучним плюсь.

— Гах! — кричу я і пробую встати.

Я по пах у засипаному вапном лайні Спеклів, весь ним оббризканий, від смороду хочеться ригати…

А тоді я бачу ще один спалах Шуму.

Я стою в клятій ямі.

А Спекл — просто наді мною.

Дивлюся вгору.

На мене вирячилася стіна Спеклів.

І просто перед ними всіма.

1017.

Він наді мною.

З великою каменюкою в руках.

Він нічо не каже, просто стовбичить із тим каменем, а той камінь більш ніж достатній, аби серйозно скалічити, якщо добре влучить.

— Ага, — кажу йому, — цього хочеш, так?

Він просто дивиться.

Я знов не бачу його Шуму.

Тягнуся по рушницю, повільно.

— То шо далі? — питаю і показую в Шумі, який я готовий, який я готовий битися.

Який я готовий…

Приклад рушниці в мене в руках.

Але він просто дивиться.

А тоді кидає камінь на землю і повертається до брезенту. Я дивлюся, як він іде, п’ять кроків, десять, і моє тіло трохи росслабляється. Я чую його, коли вже вилажу з ями.

Клац.

Його грубий клац.

І я зриваюся.

Я біжу до нього, кричу, не знаю, шо й кажу, Дейві шоковано повертається, а я забігаю під брезент відразу за 1017, забігаю з рушницею над головою, ніби я якийсь дурний чи божевільний, а 1017 повертається до мене, але я не лишаю йому шансу шось зробити, я сильно б’ю його в лице прикладом, він падає на землю, я знову заношу рушницю і луплю його, він піднімає руки, аби закритися, але я лупцюю його знову, і знову, і знову…

По руках…

По лицю…

По тих кощавих ребрах…

Мій Шум дзвенить…

І я б’ю…

І я б’ю…

І я б’ю…

І я б’ю…

І я волаю…

Волаю у все горло…

ЧОМУ ТИ ПІШОВ?

ЧОМУ ТИ ВІД МЕНЕ ПІШОВ?

І я чую холодне, сухе хрусь, із яким ламається його рука.

Звук наповнює повітря, гучніший за дощ і вітер, від нього мій шлунок перевертається, застрягає в горлянці тугою грудкою.

Я зупиняюсь посеред замаху.

Дейві дивиться на мене, роззявивши рота.

Спекли нажахано задкують.

А 1017 дивиться на мене з землі, червона кров цебенить із його дивного носа, з кутків його натто високо посаджених очей, але він ані мур-мур: ні Шуму, ні думок, ні клацань — нічого…

(а ми в таборі, на землі лежить мертвий Спекл, а Віола така налякана, задкує від мене, усюди кров, і я зробив це знову, зробив це знову, і чому ти пішов, господи, чорт забирай, Віоло, чому ти пішла…)

А 1017 просто дивиться на мене.

І, Богом клянуся, це вираз тріумфу.

23. Щось буде

— ПОМПА НА ВОДУ знову працує, Гільді.

— Дякую, Вілфе, — простягую йому тацю з хлібом, із неї ще підноситься пара, — будь ласка, віднеси це Джейн! Вона якраз накриває стіл для сніданку.

Він бере тацю, у його Шумі чути невиразний тихий мотивчик. Коли він виходить із кухонного сараю, до мене долинає оклик:

— Жінко!

— Чого він кличе тебе, Гільді? — питає Лі, з’являючись у задніх дверях із корзиною борошна, яке він щойно натовк. На ньому сорочка без рукавів, а шкіра на руках до ліктів запорошена білим.

Я секунду дивлюсь на його голі руки і швидко відводжу погляд.

Нянечка Койл поставила нас працювати разом, бо він теж не може повертатися в Новий Прентісстаун.

Ні, я однозначно їй не пробачу.

— Гільді звали жінку, котра нам була допомогла, — кажу. — На її честь варто назватися.

— А «нам» — це ти маєш на увазі…

— Мені з Тоддом, так, — я беру в нього кошика з борошном і важко гепаю його на стіл.

Западає тиша, як завжди, коли зринає ім’я Тодда.

— Ніхто його не бачив, Віоло, — лагідно каже Лі, — але вони виходять переважно вночі, тому це не…

— Вона б не сказала мені, навіть якби побачила, — я починаю розділяти борошно по мисках, — вона вважає, він мертвий.

Лі переминається з ноги на ногу.

— Але ти іншої думки?

Я дивлюсь на нього. Він усміхається, і я чомусь не можу не всміхнутись у відповідь.

— А ти мені віриш, чи не так?

Він знизує плечима.

— Вілф тобі вірить. А ти здивуєшся, як багато тут важить слово Вілфа.

— Ні, — я дивлюсь у вікно, туди, де зник Вілф, — ні, власне, я геть не здивуюсь.

Той день минає, як і решта, а ми далі готуємо. Це наша нова робота, наша з Лі, ми готуємо. Все на цілий табір. Ми навчилися готувати хліб одразу з пшениці, навіть не із борошна. Ми навчилися білувати білок, лущити черепах і патрати рибу. Ми дізналися, скільки продуктів має йти в суп, яким треба нагодувати сто людей. Навчилися чистити картоплю і грушки швидше за будь-кого на всій цій тупій планеті.

Нянечка Койл присягається, що саме так і перемагають у війнах.

— Я реально не для цього вступив, — каже Лі, видираючи жменю пір’я із шістнадцятої за пообіддя лісової птахи.

— Принаймні ти вступив добровільно, — відповідаю, скорчивши пальці на власній птиці. Пір’я літає в повітрі, ніби рій липучих мух, і клеїться до всього, чого торкнеться. Маленькі зелені кульки пуху позабивались мені під нігті, позбивались у згинах ліктів, навіть у кутиках очей.

Я знаю, бо в Лі вони також на всьому обличчі, у його довгому золотому волоссі, і в такого ж кольору золотавому волоссі на його передпліччях.

Я відчуваю, як моє лице знову заливає червоним, і я люто шарпаю пір’я.

День перетворився на два, на три, на тиждень, наступний тиждень і ще один, готувати з Лі, мити посуд із Лі, пересидіти в цій буді три дні дощу безвилазно — з Лі.

І знову. І знову.

Щось буде, до чогось готуються, ніхто нічого мені не каже.

А я досі застрягла тут.

Лі кидає общипану птицю на стіл та бере наступну.

— Якщо не будемо берегтися, то геть винищимо цей вид.

— Маґнус тільки таких і здатний підстрелити, — відповідаю, — бо решта надто швидкі.

— Знищити цілий вид, — замислюється Лі, — тільки тому, що Відповіді бракувало окуліста.

Я сміюсь, надто гучно. Закочую очі на саму себе.

Закінчую з птахою і беру нову.

— Я встигаю робити три штуки на дві твоїх, — кажу, — але сьогодні вранці зробила більше хлібин і…

— Ти ж половину спалила.

— Бо ти надміру розкочегарив піч!

— Бо я не для створений для кухні, — він усміхається, — я створений для війська.

Мені перехоплює дух.

— То ти думаєш, що я створена для кухні?

Але він сміється і продовжує сміятись, навіть коли я кидаю в нього жменю мокрого пір’я, влучивши йому просто в око.

— Ого, — каже він, витираючи пір’я, — влучний постріл, Віоло. Треба якось дати тобі рушницю.

Я швидко повертаю лице вниз, до мільйонної птиці у своїй пелені.

— Або, може, ні, — тихіше каже він.

— А ти?.. — я замовкаю.

— А я що?

Я облизую губи, але це помилка, бо тепер треба випльовувати купу обривків пір’я, тож коли я нарешті здатна говорити, це виходить значно сердитіше.

— Ти колись у когось стріляв?

— Ні, — він сідає рівніше, — а ти?

Я хитаю головою і бачу, як він розслабляється, тому я негайно кажу:

— Але в мене стріляли.

Він випростується ще більше.

— Та годі!

Я сказала це, перш ніж подумала, навіть перш ніж зрозуміла, що кажу, а тоді кажу і розумію, що ніколи раніше цього не казала, ні вголос, ні собі, геть ніколи від того самого дня, коли воно сталося, але що ж таке, що воно вилітає з мене в переповнену пір’ям кімнату.

— І заколола декого, — я перестаю скубати, — насмерть.

Моє тіло зненацька стає вдвічі важчим у тиші, що западає по моїх словах.

І коли я заливаюся сльозами, Лі просто дає мені кухонний рушничок і залишає мене плакати; він не пригортає, не питає нічого тупого, навіть про саму ту історію не питає, хоч, певно, згорає від цікавости. Просто дає мені виплакатися.

І це саме те, що треба.

— Так, але в нас більшає прихильників, — каже Лі під кінець вечері з Вілфом і Джейн. Я не наважуюсь доїдати, бо як тільки доїм, треба буде повертатись на кухню і готувати закваску на хліб на завтра. Ви, трясця, не повірите, скільки хліба можуть зжерти сто людей.

Я ковтаю половинку останнього шматочка.

— Я про те, що вас не дуже багато.

— Нас, — підкреслює Лі, він дивиться на мене серйозно. — Але у нас є шпигуни по всьому місту, і люди приєднуються, коли можуть. Там стає тільки гірше. Вони запровадили пайки, і вже ніхто не отримує ліків. Вони повстануть проти нього.

— А скільки по тюрмах, — додає Джейн, — сотні жінок під замком, у ланцюгах, під землею, голодують і мруть як мухи.

— Жінко! — відрубує Вілф.

— Я лишень кажу, шо чула!

— Не чула ти ніц подібного.

Джейн раптом сердиться.

— То ж не значить, шо це брехня.

— Але по тюрмах багато людей, котрі нас підтримують, — каже Лі, — так що може виявитися…

Він замовкає.

— Що? — питаю я, дивлячись на нього. — Що може виявитися?

Він мовчить, тільки поглядає на інший столик, де нянечка Койл сидить із нянечками Брайтвайт, Форт, Веґґонер і Баркер, і Тея з ними, як завжди, обговорюють собі, шепочуться, вигадують іншим людям таємні накази.

— Та нічого, — каже Лі, коли бачить, що нянечка Койл встає і йде до нас.

— Вілфе, мені на сьогодні знадобиться віз, якщо твоя ласка, — каже вона, підходячи до столу.

— Так, нянечко, — каже він, підводячись.

— Попоїж іще трохи, — нянечка Койл зупиняє його, — тут же не кріпацтво.

— Я радий помогти, — каже Вілф, обтріпуючи штани і покидаючи нас.

— Кого нині підриваєте? — питаю.

Нянечка Койл міцно стискає губи.

— Думаю, наразі досить, Віоло.

— Я хочу піти, — кажу, — якщо ви зараз до міста, я хочу з вами.

— Терпіння, дівчинко моя, — каже вона, — твій день попереду.

— Який день? — питаю їй навздогін. — Коли?

— Терпіння, — повторює вона.

Але мовить це досить нетерпляче.

Що новий день, то смеркає раніше. Ось уже ніч, а я сиджу на купі каміння, дивлюсь, як сьогоднішні диверсантки йдуть до возів, їхні торби напхані таємними штуками. У деяких чоловіків пробивається Шум, вони зменшили собі дози ліків із власного скромного запасу, складеного в печері. Вони приймають достатньо, аби влитися в юрбу, і недостатньо, аби щось видати. Але це хиткий баланс, і нашим чоловікам усе важче й важче бути на вулицях міста, проте вони досі ходять.

І сьогодні вночі, коли люди Нового Прентісстауна поснуть, їх грабуватимуть і бомбитимуть за праве діло.

— Агов, — каже Лі, ледь помітніший за тінь у присмерку, сідаючи коло мене.

— Привіт, — відповідаю.

— Все гаразд?

— А чого має бути зле?

— Ай справді, — він підбирає камінець і жбурить його в ніч, — чого має бути зле?

На небо помалу висипають зорі. Мої кораблі десь там. Люди, котрі могли б нам допомогти, ні, люди, котрі нам допомогли б, якби я з ними зв’язалась. Сімон Воткін і Бредлі Тенч, хороші люди, розумні люди, котрі зупинили б цю дурість, ці вибухи, ці…

Горло знову щемить.

— Невже ти когось убила? — питає Лі, кидаючи іще один камінець.

— Ага, — кажу я, підтягуючи коліна до грудей.

Лі вичікує мить.

— Із Тоддом?

— Заради Тодда, — кажу, — щоби врятувати його. Щоби врятувати нас обох.

Сонце вже сіло і тепер швидко підступає справжня студінь. Я міцніше стискаю коліна.

— Уявляєш, вона тебе боїться, — каже він, — нянечка Койл. Вважає, ти могутня.

Я дивлюсь на нього, намагаючись побачити в темряві.

— Це тупо.

— Я чув, як вона це казала нянечці Брайтвайт. Ніби ти поведеш за собою армії, якщо лише твоє бажання.

Я хитаю головою, але, звісно, він не бачить.

— Вона мене навіть не знає.

— Так, але вона розумна.

— І всі тут ходять за нею слідом, як ягнятка.

— Всі, крім тебе, — він приязно штурхає мене плечем, — може, вона про це.

До нас долинає тихий гомін із печер, тобто кажани готуються на вихід.

— А ти тут чому? — питаю. — Чому йдеш за нею?

Я вже питала про це, але він завжди змінював тему.

Але, може, сьогодні буде інакше. Якось сьогодні все інакше.

— Мій тато загинув у війні зі спеклами, — каже він.

— Багато батьків загинули, — кажу, думаючи про Корін, де вона, як…

— Я його й не пам’ятаю, — каже Лі, — нас із молодшою сестрою ростила мама. А моя сестра, — він сміється, — ви чимось схожі. І розмовляє так само, і така ж гаряча, а як ми з нею воювали, ти не повіриш!

Він знову сміється, але тихіше.

— Коли прийшла армія, Шован хотіла битись, але мама — ні. Я теж хотів, але Шован із мамою реально загризлись: Шован була готова хапатися за зброю, а мама просто забарикадувала двері, щоб вона не побігла на вулицю і не вступила в армію.

Гомін гучнішає, і Шум кажанів починає відлунювати в усті печери.

ЛЕТИ, ЛЕТИ, думають кажани, ГЕТЬ, ГЕТЬ.

— А тоді все пішло наперекоси, розумієш? — каже він. — Армія тут, ніч, вони забрали всіх жінок у будинки на сході. Мама сказала слухатись, розумієш «то тільки зараз, побачимо, як буде, може, не все так погано». Отаке.

Я не відповідаю, і я радію, що він не бачить моє обличчя.

— Тільки Шован не хотіла здаватись без бою, розумієш? Вона кричала, верещала на солдатів, відмовлялася слухатись, і мама благала її припинити, не злити їх, але Шован… — він замовкає і клацає язиком. — Шован вдарила першого солдата, котрий спробував зрушити її силою.

Він глибоко вдихає.

— Отоді і почалось. Я теж почав відбиватись, і мене зразу збили на землю, у вухах дзвенить, на спині стоїть чуже коліно, мама кричить, а Шован — нічого, не реагує, тоді я вирубився і прокинувся вже сам у будинку.

ЛЕТИ, ЛЕТИ, чуємо ми, зразу біля устя печери. ГЕТЬ, ГЕТЬ, ГЕТЬ.

— Я їх шукав, коли обмеження послабили, — каже він. — Але не знайшов. Шукав у всіх будинках і гуртожитках, у кожній лікарні. І нарешті, відповіла нянечка Койл.

Він замовкає і дивиться вгору.

Летять.

Кажани вилітають із печер, ніби світ перекинули набік і вони просто виливаються на нас, схожі на чорну-пречорну повінь у нічному небі. Від самого лише вжухх їхнього польоту добру хвилину неможливо говорити, тому ми просто сидимо і спостерігаємо.

Кожен кажан принаймні два метри в розмаху, крила волохаті, вуха куці, а на випростаних кінчиках крил — зелені сяйливі цятки фосфору, що якось допомагає їм збивати з пантелику мотилів і жуків, котрих вони їдять. Цятки сяють угорі, утворюючи над нами таку собі крихку покрівлю, усю із мерехтливих зірок. Ми сидимо, оточені лопотінням крил, писком їхнього Шуму: ЛЕТИ, ЛЕТИ, ГЕТЬ, ГЕТЬ, ГЕТЬ.

І за п’ять хвилин їх уже немає, вони в лісі навколо і не повернуться аж до зорі.

— Щось буде, — каже Лі, коли наступає тиша, — ти це знаєш. Я не можу сказати що, але я піду, бо є одне місце, де їх можна пошукати.

— Тоді я теж іду, — кажу.

— Вона не пустить, — він повертається до мене, — але я обіцяю пошукати Тодда. Тими ж очима, якими шукав Шован і маму, пошукаю його.

У таборі дзвенить дзвін, позначаючи, що диверсійні групи вирушають до міста, а всі, хто залишився, — до ліжка. Ми з Лі ще трохи сидимо в темряві, його плече спирається на моє, а моє — на його.

24. Тюремні стіни

— НЕПОГАНО, — каже мер, гарцюючи на Морпеті, — як на некваліфіковану робочу силу.

— Мало бути краще, — пояснює Дейві, — але дощило, і тут усе розвезло на багно.

— Ні, ні, — мер окидає поглядом поле, — ви чудово впорались, ви обоє, такі результати лише за місяць.

Ми теж хвильку захоплено оглядаємо все, шо ми так чудово впорали. Ми залили весь бетонний фундамент під один довгий будинок. Усі опалубки стоять, деякі вже навіть закладені камінням, шо ми взяли зі внутрішніх стін монастиря, а з брезента утворили такий собі дах. Загалом воно вже нагадує будинок.

Його правда, ми чудово впорались.

Ми і 1150 Спеклів.

— Так, — каже мер, — дуже гарно.

Шум Дейві жевріє рожевеньким світлом, на яке навіть дивитись незручно.

— То що це? — питаю я.

Мер повертається до мене:

— Що — що?

— Це, — я показую на будинок, — що це має бути?

— От як добудуєш, Тодде, обіцяю запросити тебе на вечірку з нагоди відкриття.

— Але це не для Спеклів, так?

Мер трохи похмурніє.

— Ні, Тодде, не для них.

Я потираю шию рукою і чую, як шось торохтить у Шумі Дейві, а варто йому уявити, шо я псую йому такий момент гордости. Я оглухну від його торохтіння.

— Просто, — кажу я, — останні три ночі був мороз, і стає тільки холодніше.

Мер повертає до мене Морпета.

ЛОШАТКО, думає кінь, ЛОШАТКО, НАЗАД.

Я відступаю назад, нічого собі не думаю. Мер піднімає брови.

— Може, ти хочеш попросити обігрівачів для своєї робочої сили?

— Ну, — я дивлюсь на землю, на будинок, на Спеклів, котрі з усіх сил тримаються дальнього краю, так подалі від нас трьох, наскільки можливо, коли місця на таку юрбу й без того обмаль.

— Мабуть, вони міцніші, ніж ти думаєш, Тодде, — голос мера низький і повен чогось, чого я все не можу вловити, — значно міцніші.

Я знову опускаю погляд.

— Ну, — кажу, — гаразд.

— Я накажу рядовому Феррову принести кілька маленьких ядерних обігрівачів, якщо тобі від цього буде краще.

Я кліпаю.

— Справді?

— Справді? — питає Дейві.

— Вони чудово впоралися, — каже мер, — під вашим керівництвом, а ти за останні тижні показав справжню відданість, Тодде. Справжнє лідерство.

Він усміхається, майже тепло.

— Я знаю, ти з такого тіста, що не любиш бачити, як інші страждають, — він дивиться мені в очі, майже закликаючи відвести погляд. — Твоя лагідність — твоя сила.

— Лагідність, — пирхає Дейві.

— Я пишаюсь тобою, — мер натягує віжки, — і вами обома. І за свою старанність ви отримаєте нагороду.

Мер виїжджає з брами монастиря, і Шум Дейві знову вистрілює.

— Ти чув це? — він моргає бровами. — Нагороду, моя ти лагідна свиното.

— Глухни, Дейві, — я вже поспішаю до опа-лубкок, до тильного боку будинку, де тільки й лишилося вільне місце, де зараз збилися в купу всі Спекли. Коли я проходжу крізь них, вони забираються з дороги.

— Скоро будуть обігрівачі, — повідомляю я, вкладаючи це і у свій Шум, — тоді буде легше.

Але вони й далі з усіх сил мене сахаються.

— Зрозуміли? Буде краще!

Тупі, невдячні…

Я зупиняюсь. Вдихаю. Йду далі.

Я підходжу до тилу будівлі, де ми поспирали кілька невикористаних опалубок на каркас будинку, сформувавши навіс.

— Можеш виходити, — кажу я.

Хвилину нічого не чути, тоді шарудіння — і вилізає 1017, його рука в перев’язці, на яку я витратив одну з небагатьох своїх сорочок. Він худющий, навіть худіший, аніж був раніше, і рука досі трохи червона навколо перелому, але запалення, схоже, вже стухає.

— Нашкрябав тобі трохи знеболювальних, — я дістаю пігулки з кишені.

Він вириває їх із моєї руки, дряпаючи долоню.

— Гляди у мене, — кажу крізь зціплені зуби, — ти ж не хочеш, аби тебе забрали туди ж, куди й решту скалічених Спеклів?

Від нього чути вибух Шуму, я вже звик до такого, це вже звичне: ось він стоїть наді мною з рушницею, він б’є мене, б’є, я благаю його зупинитись, а він ламає мені руку.

— Гаразд, — кажу я, — твоя воля.

— Бавишся з тваринкою? — Дейві теж підійшов, прихилився до будинку, схрестив руки. — Знаєш, коли коні ламають ноги, їх пристрелюють.

— Він не кінь.

— Звісно, не кінь, — каже Дейві, — бо він вівця.

1017 грубо клацає на нас обох, але переважно на мене.

— Він вроді не дуже-то вдячний, — каже Дейві.

— Не знаю, я вже двічі врятував йому житя, — я дивлюсь на 1017, дивлюсь просто в очі, котрі не відриваються від моїх, — та більше не буду.

— Це ти так кажеш, — відповідає Дейві, — але всі знають, що будеш, — він киває на 1017. — Навіть він, — Дейві насмішкувато дивиться, — це тогошо ти лагідний.

— Заткни пельку.

Але він уже сміється і йде геть, а 1017 просто дивиться на мене, дивиться на мене.

А я дивлюсь на нього.

Я його врятував.

(я врятував його для неї)

(якби вона була тут, вона побачила б, як я його врятував)

(якби була тут)

(але її нема)

Я стискаю кулаки, а тоді змушую себе їх рос-тиснути.

Новий Прентісстаун за останній місяць дуже змінився — я бачу це щодня дорогою додому.

Частково це просто зима близько. Листя на деревах побагряніло, почервоніло й облетіло на землю, позалишавши високі зимові скелети. Вічнозелені зберегли голки, але обтрусили шишки, а парасолькові дерева міцно повтягували гілки у стовбури, і тепер на холоді — самі лише голі стовпи. Від усього цього, та від усе темнішого неба, починає здаватися, що місто голодує.

А воно таки голодує. Армія вдерлася під самий кінець збирання врожаю, але в зовнішніх поселеннях не лишилось нікого, хто приносив би їжу на торг, а Відповідь продовжує бомбардування і ходить по їжу. Якось уночі взяли цілісінький склад зерна, взяли так чисто й успішно, шо ясно — їм допомагають люди з міста і, виходить, з армії.

А це погані новини і для міста, і для армії.

Два тижні тому комендантську годину скоротили, тоді ще раз, минулого тижня, але тепер узагалі нікому не можна виходити після смерку, за винятком кількох патрулів. Площа перед собором стала місцем, де спалюють: книжки й особисті речі людей, котрі допомагали Відповіді, а коли мер закрив останній дім зцілення, ще й купу цілительських одностроїв. І практично ніхто більше не вживає ліків, тіки найблишчі до мера люди: пан Морґан, пан О’Гейр, пан Тейт, пан Гаммар та всі чоловіки зі старого Прентісстауна, котрі з ним уже не один рік. Мабуть, це подяка за відданість.

— Може, це і є наша нагорода, — міркує Дейві дорогою, — може, він дістане нам ліків зі свого підвалу і ми побачимо, як воно.

Наша нагорода, думаю. Для нас.

Проводжу рукою вздовж боку Анґаррад, відчуваю прохолоду на її шкірі.

— Майже вдома, дівчинко, — шепочу їй між вуха, — ось-ось уже твоя гарна і тепла стайня.

ТЕПЛА, думає вона. ЛОШАТКО.

— Анґаррад, — відповідаю я.

Коні — це не домашні тварини, з мізками у них не все гаразд, та якщо правильно до них ставитись, вони до тебе звикають.

ЛОШАТКО, знову думає вона, я ніби частина її табуна.

— А раптом нагорода — це жінки! — зненацька каже Дейві. — Егеж, раптом він дасть нам жінок і нарешті зробить із тебе чоловіка.

— Заткни пельку, — огризаюсь я, але до бійки не доходить. Якшо так подумати, ми з ним уже давно не билися.

Певно, просто звикли один до одного.

Жінок ми теж уже практично не бачимо. Коли впала вежа зв’язку, їх усіх знову позамикали по хатах і випускали тільки організованими групами на поля — готувати землю до весняного посіву під вартою озброєних солдатів. Чоловікам, синам і батькам тепер можна відвідувати їх щонайбільше раз на тиждень.

Розповідають історії про солдатів і жінок, історії про солдатів, котрі ночами вриваються в гуртожитки, про жахливі речі, за які нікого не карають.

І це не рахуючи жінок по тюрмах, а ці тюрми я бачив лише згори, зі своєї дзвіниці, — помічав таке собі невеличке скупчення будинків на західній межі міста, біля підніжжя водоспаду. Хто знає, шо там всередині? Хіба шо вартові, котрі їх стережуть, бо вони ж надто, надто далеко, окремо від усіх.

Практично як Спекли.

— Боже, Тодде, — каже Дейві, — ти весь час так голосно думаєш.

І це достеменно те, за шо я навчився ігнорувати Дейві та його слова. Тільки шо цього разу він називав мене Тоддом.

Ми залишаємо коней у стайні біля собору. Дейві проводжає мене аж до дверей, хоча варта мені вже не дуже й потрібна.

Бо куда я піду?

Я підхожу до порогу і чую:

— Тодде?

Мер Прентісс чекає на мене.

— Так, пане? — кажу.

— Завжди такий ввічливий, — всміхається він, підходить до мене, підбори клацають об мармур, — тобі останнім часом ніби стало краще, ти ніби вже заспокоївся, — зупиняється за метр від мене, — а ти використовував інструмент?

Га?

— Який інструмент? — не розумію я.

Він ледь зітхає. А тоді…

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Я прикладаю долоню до скроні.

— Як ти це робиш?

— Шум можна використовувати, Тодде, — каже він, — якщо достатньо дисциплінувати себе. І перший крок — використовувати інструмент.

— Я — це коло, а коло — це я?

— Це спосіб зосередитись, — киває він, — спосіб упорядкувати свій Шум, загнуздати його, контролювати його, а чоловік, що контролює свій Шум — це чоловік із перевагою.

Я пригадую, як він мугикав іще в себе вдома, у старому Прентісстауні, який різкий і страшний був його Шум, як порівняти з Шумом решти чоловіків, і як цей Шум нагадував…

Зброю.

— Що таке Коло? — питаю я.

— Це твоя доля, Тодде Г’юїтте. Коло — це замкнена система. З нього не вибратись, тож ліпше й не опиратись.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Але цього разу мій голос також звучить.

— Я стільки всього маю тебе навчити, що й не дочекаюся, — каже він і йде, не побажавши мені доброї ночі.

Я змірюю кроками стіни дзвіниці, визираю на західні водоспади, щербаті горби на півдні, а на сході — горби, шо тягнуться до монастиря, хоч його звідси не видно. Видно лише Новий Прентісстаун, замкнений і скупчений проти наступу холодної ночі.

Вона десь там.

Вже минув місяць, як її нема.

Місяць і…

(заткнися)

(просто заткни свій тупий плаксивий писок)

Я знову починаю крокувати.

У пройми повставляли шибки, а на вежу занесли обігрівач, аби захистити нас від холодних зимових ночей. Тут усього побільшало: і покривал, і світла, і дозволених до читання книжок у мера Леджера.

— Але ж це досі тюрма, правда? — каже він у мене за спиною з набитим ротом. — А я гадав, що бодай тобі до цих пір знайдуть краще місце.

— Я б дуже хотів, аби всі навколо перестали думати, що можна мене читати, коли кому заманеться, — я навіть голови не повертаю.

— Певно, він хоче забрати тебе з міста, — каже він, доїдаючи страву, яка тепер удвічі менша за наші давніші порції. — Хоче вберегти тебе від чуток.

— Яких чуток? — питаю, хоч насправді мені зовсім нецікаво.

— Ой, та чуток про велику здатність нашого мера підкорювати чужий розум. Чуток про те, що він перетворив свій Шум на зброю. А ще кажуть, що він уміє літати.

Я не дивлюсь на нього, тримаю свій Шум у тиші.

Я — ЦЕ КОЛО, — думаю я.

А тоді припиняю.

Перша вибухає поопівночі.

БАБАХ!

Я трохи піцтрибую на матрасі, але це все.

— Як думаєш, де бахнуло? — питає мер Леджер, також не підводячись із ліжка.

— Звучало ніби на сході, — кажу, дивлячись у темряву дзвонів, — може, продуктовий склад?

Ми чекаємо на другу. Тепер завжди є друга. Щойно солдати кидаються до першої, Відповідь завжди влучає нагоду поставити другу.

БАБАХ!

— Ого, — каже мер Леджер, сідаючи в ліжку і визираючи назовні. Я також встаю.

— Чорт, — каже він.

— Шо? — питаю, стаючи біля нього.

— Схоже, то була водоочисна станція біля ріки.

— Шо це означає?

— Що доведеться кип’ятити кожне, з біса, горнятко…

БАБАХ!

Від потужного спалаху ми з мером Леджером сахаємось від вікна. Скло тремтить у рамах.

І все світло у Прентісстауні вимикається.

— Електростанція, — мер Леджер приголомшений, — але її вартують щодня і щогодини. Як вони могли залізти туди?

— Навіть не уявляю, — відчуваю, як мій шлунок зривається і летить униз, — але розплата буде, ше й яка.

Мер Леджер втомлено проводить рукою по обличчю, до нас долинають сирени і крики солдатів на вулицях унизу. Він хитає головою.

— Не знаю, чого вони хотіли досяг…

БАБАХ!

БАБАХ!

БАБАХ!

БАБАХ!

БАБАХ!

П’ять страшних вибухів один за одним струснули вежу з такою силою, що ми з мером Леджером полетіли на підлогу, а кілька вікон розбилися, просто вилетіли всередину, засипавши нас скалками і скляним пилом.

Ми бачимо, як небо спалахує.

Небо на заході.

Хмара вогню і диму вистрілює так високо над тюрмами, ніби її запустив велетень.

Мер Леджер важко дихає біля мене.

— Вони це зробили, — зіпає він, — вони це справді зробили.

Вони це справді зробили, — думаю я.

Вони почали свою війну.

А от я нічого не можу зробити…

Я просто думаю…

Мо’, вона йде по мене?

25. Ніч, коли це стається

— ПОТРІБНА ТВОЯ ДОПОМОГА, — каже нянечка Ловсон, стаючи у дверях кухні.

Я піднімаю руки, вкриті борошном.

— Але я тут якраз…

— Нянечка Койл дуже попросила взяти тебе до неї.

Я хмурюся. Мені не подобається слово «взяти».

— Тоді хто має закінчити хліб на завтра? Лі пішов по дрова…

— Нянечка Койл сказала, у тебе є досвід роботи з медикаментами. Ми здобули великий запас, а моя теперішня помічниця і до весни їх не впорядкує.

Я зітхаю. Принаймні це краще, ніж готувати.

Я йду за нею в присмерк, у печеру, через ряд переходів, аж поки не потрапляємо у велику підгірну залу, де зберігаються наші найцінніші припаси.

— Це може зайняти певний час, — каже нянечка Ловсон.

Решту вечора і частину ночі ми проводимо за підрахунком нових ліків, бинтів, компресів, простирадел, турнікетів, бандажів, тонометрів, стетоскопів, халатів, таблеток для очистки води, шин, ватних тампонів, фіксаторів, піґулок із кореня Джефферса, кровоспинних і всього такого іншого, що в нас тепер є, ми сортуємо це на акуратні купки і розносимо їх по печері, вздовж виходу в головний тунель.

Я витираю з чола холодний піт.

— Хіба не треба поскладати їх на місце?

— Ні, поки що не треба, — каже нянечка Ловсон. Дивиться на охайні купки, які ми порозкладали. Потирає руки, а лицем пробігають зморшки турботи. — Сподіваюся, цього вистачить.

— Вистачить для чого? — я проводжаю поглядом її погляд, котрий переходить із купи на купу. — Вистачить для чого, нянечко Ловсон?

Вона дивиться на мене, закусуючи губу.

— Ти пам’ятаєш науку цілительства?

Я секунду дивлюсь на неї, щось починаю підозрювати, а тоді підриваюсь і вибігаю з печери. Вона кричить мені навздогін «Почекай!», але я вже в центральному тунелі, вибігаю звідти і вистрибую просто в табір.

А табір порожній.

— Не сердься, — каже нянечка Ловсон, коли я пообшукувала всі бараки.

Я стою там, як дурна, руки в боки, розглядаюся порожнім табором. Отже, нянечка Койл знайшла мені забавлянку, а сама пішла разом з усіма нянечками, крім Ловсон. Тея з рештою підмайстринь так само пішли.

І вся решта. Кожен віз, кінь та віл.

І Лі.

Вілф також пішов, хоча Джейн тут, вона єдина, крім нас, хто залишився.

— Сьогодні. Сьогодні це станеться.

— Ти знаєш, чому вона не могла тебе взяти, — каже нянечка Ловсон.

— Вона мені не довіряє, — кажу я. — Ви всі мені не довіряєте.

— Оце зараз ні в тин ні в ворота, — каже вона, і голос її набирає того суворого нянечківського тону, який я вже почала ненавидіти, — зараз важливо, що коли вони вернуться, кожні цілительські руки будуть на вагу золота.

Я збираюся сперечатись, але бачу, як міцно вона досі стискає руки, яке стурбоване її лице, скільки всього відбувається там, у глибині.

А тоді вона каже:

— Якщо хтось узагалі повернеться.

Залишається хіба чекати. Довкіл холоднішає, Джейн готує нам каву, і ми сидимо, поглядаючи на стежку з лісу: чекаємо, хто нею прийде.

— Мороз, — каже Джейн, тицяючи пальцем у маленьку пляму паморозі, нарослій на камінці біля її ноги.

— Треба було зробити це раніше, — каже нянечка Ловсон у своє горня, її лице ховається у гарячій парі. — Треба було зробити це ще до переміни погоди.

— Що зробити? — допитуюсь я.

— Визволити їх, — просто каже Джейн. — Вілф мені розказав, перше як їхати.

— Кого визволити? — питаю я, думаючи, що йдеться, звісно, не про…

Ми чуємо, як на стежці осипається каміння. Ми вже на ногах, коли з горба скочується Маґнус.

— Швидше! — кричить він. — Сюди!

Нянечка Ловсон хапає якісь ліки для першої допомоги і слідом за ним біжить на пагорб. Ми з Джейн робимо так само. Ми вже на півшляху, коли вони починають виходити з лісу.

На возах, на плечах інших, на ношах, на конях — усе більше і більше людей виливаються з лісу на стежку за ними, а ще більше юрмиться на схилі за їхніми спинами.

Всі ті, кого треба було рятувати.

В’язні, котрих під замок посадив мер і його армія.

Але їхній зовнішній вигляд…

— Гос-ди Боже, — тихенько каже Джейн, біля мене, ми обидві приголомшено зупинилися.

Господи Боже.

Наступні кілька годин як у тумані: ми просто бігаємо, зносимо поранених до табору, хоч декому так зле, що їх доводиться лікувати на місці. Мене ганяють від однієї цілительки до іншої, а потім ще до іншої, від рани до рани, по припаси, і я бігаю так швидко, що тільки згодом починаю розуміти, що більшість ран, які я обробляю, отримані не в бою.

— Їх били, — кажу я.

— І морили голодом, — люто каже нянечка Ловсон, вколюючи крапельницю в руку жінки, що ми занесли в печеру, — і катували.

Ця жінка — лише одна з маси люду, яка загрожує ніколи не закінчитись. Більшість надто шоковані, аби щось говорити, вони просто дивляться на тебе у цій престрахітливій тиші, дивляться без слів, на їхніх руках і лицях опіки, старі гноїсті рани, а найгірше — це їхні запалі очі, очі жінок, котрих не годували багато, багато, багато днів.

— Він це зробив, — кажу сама до себе, — він це зробив.

— Тримайся, дівчинко, — каже нянечка Ловсон. Ми біжимо назовні, понабиравши бинтів, яких і близько не вистачить на всіх. Нянечка Брайтвайт нетерпляче махає мені рукою. Вириває в мене бинти, притьмом перемотує ногу жінки, що горлає під нею.

— Корінь Джефферса! — кидає нянечка Брайтвайт.

— Я не принесла, — кажу.

— То принеси, стрілою!

Я вертаюся до печери, вихляю поміж цілительками і підмайстринями, удаваними солдатами, які стоять над пораненими повсюди: на схилах, на возах — усюди. І то не лише жінки поранені. Я бачу чоловіків, також заморених голодом, також побитих. Я бачу людей із табору, котрих поранили в бою, зокрема й Вілфа з опіковим бинтом на половину лиця, хоч він так само допомагає носити пацієнтів до табору.

Я біжу в печеру, хапаю ще бинтів і корінь Джефферса, тоді вже вдесяте біжу на схил. Опинившись на відкритому просторі, я дивлюсь на стежку, якою досі прибувають люди.

Я зупиняюсь на мить і переглядаю нові обличчя, лиш тоді біжу до нянечки Брайтвайт.

Нянечка Койл іще не повернулась.

Лі також.

— Він був просто посередині того пекла, — каже нянечка Надарі, коли я допомагаю їй підняти на ноги жінку, як й вона щойно вколола ліки, — ніби когось шукав.

— Маму і сестру, — кажу я, підтримуючи важкеньку жінку.

— Ми не забрали всіх, — каже нянечка Надарі, — в одному з із будинків бомба взагалі не вибухнула…

— Шован! — чути чийсь крик віддалік.

Я озираюся, моє серце чомусь б’ється швидше і сильніше, ніж я чекала, усмішка розтягує щоки.

Він їх знайшов!

Але раптом стає ясно, що це не так.

— Шован? — Лі виходить стежкою з лісу, разом з усіма, його рука і плече чорні, уніформа напівзгоріла, і лице також вкрите сажею, а очі рискають навсібіч, туди і сюди, бо він когось шукає в цій юрбі. — Мамо?

— Іди, — каже нянечка Надарі, — з’ясуй, чи

з ним усе гаразд.

Я залишаю поранену жінку на нянечку Надарі та стрімголов до Лі, не зважаючи на інших нянечок, котрі мене гукають.

— Лі! — кличу я.

— Віоло? — каже, побачивши мене. — Вони тут? Ти не знаєш, вони тут?

— Ти не поранений? — я підходжу, берусь за почорнілий рукав і дивлюсь на його долоні. — Ти обпікся.

— Тому що був вогонь, — каже він, і я дивлюся йому в очі. Він дивиться на мене, але не бачить, перед його очима досі тюрма, охоплена полум’ям, він бачить знайдених в’язнів, а ще, мабуть, тих вартових, кого довелось убити.

Але ні сестри, ні мами там немає.

— Вони тут? — гарячкує він. — Скажи мені, що вони тут.

— Я ж не знаю, які вони зовні, — тихо відповідаю.

Лі дивиться на мене, роззявивши рота, його дихання важке і поривчасте, ніби він наковтався диму.

— То було… — каже він, — господи, Віоло, то було… — Він дивиться вгору, повз мене, над моїм плечем. — Я мушу їх знайти. Вони мусять бути тут.

Він проходить повз мене і спускається вниз.

— Шован? Мамо?

Нічого не можу вдіяти, тож просто гукаю йому навздогін:

— Лі? Ти бачив Тодда?

Але він іде, бреде геть.

— Віоло! — чую окрик і спершу думаю, що це інша нянечка кличе мене на поміч.

Аж тут голос позаду мене каже: «Нянечко Койл!»

Я озираюсь і піднімаю голову. На верхівці стежки верхи на коні з’являється нянечка Койл, вона мчить на коні униз по камінню так швидко, як лише може. Хтось у сідлі позаду неї, хтось до неї пристебнутий, щоби не впав. Я відчуваю спалах надії. Можливо, це Шован. Або мама Лі.

(або він, може, це він, може…)

— Допоможи нам, Віоло! — гукає нянечка Койл, натягуючи повіддя.

І я кидаюсь бігти вгору до них, а кінь повертається боком, шукаючи опори, і я бачу, хто це, непритомна і моторошно похилена.

Корін.

— Ні, — повторюю я, ледь дихаючи, ледь розуміючи, що коїться, — ні, ні, ні, ні, ні, — коли ми перекладаємо її на кам’яну плиту, а нянечка Ловсон біжить до нас із купою бинтів та ліків.

— Ні, ні, ні, — коли я беру її голову у свої долоні, аби затулити її від твердого каменю, а нянечка Койл зриває рукав з її одягу, аби підготувати місце для уколу.

Нянечка Ловсон добігає до нас і бачить, хто це; вона каже:

— Ти її знайшла.

— Так, я її знайшла, — киває нянечка Койл.

Я відчуваю долонями кістки черепа Корін, відчуваю, як вона палає в гарячці. Бачу, які гострі стали її вилиці, як синці, що знебарвлюють її очі, м’яко набрякають на тлі шкіри. Ключиці просто стирчать над горловиною порваного і брудного халату нянечки. Порізані руки. Пошматовані нігті.

— Ох, Корін, — я шепочу, і волога з моїх очей крапає на її чоло, — ох, ні.

— Залишайся з нами, дівчинко моя, — каже нянечка Койл, і я не знаю, до кого вона звертається: до мене чи до Корін.

— Тея? — питає нянечка Ловсон, не підводячи погляд.

Нянечка Койл хитає головою.

— Тея мертва? — питаю я.

— І нянечка Веґґонер, — каже нянечка Койл, і я помічаю кіптяву на її лиці, помічаю люті червоні опіки на чолі, — і ще дехто, — її рот стискається в риску, — але їх ми теж трохи понищили.

— Нумо, дівчинко моя, — каже нянечка Ловсон до Корін, але та досі не отямлюється, — ти завжди була вперта. Зараз це дуже треба.

— Потримай, — нянечка Койл простягує мені пакетик із рідиною, приєднаний до трубки, вштрикнутої в руку Корін. Я беру його однією рукою, притримуючи голову Корін у себе на колінах.

— Отак, — каже нянечка Ловсон, віддираючи смужку затвердлої тканини від боку Корін. Всі ми зараз же відчуваємо страхітливий сморід.

Ще навіть гірший за сморід. Гірший через те, що він означає.

— Гангрена, — розгублено каже нянечка Койл, але ми вже й так бачимо, що інфекція давно поширилася. А сморід означає, що тканина мертва. Що хвороба почала пожирати її живцем. Цьому навчила мене Корін, але я воліла б із цим не зустрічатися.

— Вони, трясця, навіть елементарних ліків не давали, — бурчить нянечка Ловсон, зводячись на ноги і рушаючи до печери за найсильнішими ліками, які в нас є.

— Давай, дівчинко ти наша важка, — тихенько каже нянечка Койл, гладячи чоло Корін.

— Ти запізнилася, бо шукала її, — раптом розумію я, — тому і прийшла останньою?

— Знаєш, вона б нізащо не зламалась, — каже нянечка Койл шорстким голосом, шорстким не тільки від диму, — хай там що вони їй робили.

Ми дивимось на лице Корін, але її очі досі заплющені, її рот роззявлений, дихання уривчасте.

Нянечка Корін має рацію. Корін нізащо не зламається, не викаже імена чи інформацію, вона прийме кару, щоби вберегти від неї інших доньок, інших матерів.

— Інфекція, — кажу я, відчуваю, як горло набрякає, — запах, тобто…

Нянечка Койл лише міцно закушує губи і хитає головою.

— Ох, Корін, — кажу я, — ой, ні.

І просто там, просто в мене на руках, на колінах, обличчям до мене…

Вона помирає.

Це стається дуже тихо. Вона не кричить, не протестує проти жорстокого болю, нічого такого.

Вона просто замовкає, тією тишею, що назавжди, і ти знаєш це, як тільки її чуєш, ця тиша просто заглушує все навколо, вимикає гучність світу.

Власне, я чую лише власне дихання, вологе і важке, ніби і мені вже ніколи не полегшає. І в тиші мого дихання я дивлюсь на схил пагорба, бачу навколо нас решту поранених: їхні роти роззявлені в болісних криках, їхні очі порожні від жахів, котрі вони продовжують бачити і після визволення. Я бачу, що нянечка Ловсон поспішає до нас із ліками, але вже пізно, надто пізно. Я бачу, як Лі піднімається стежкою, гукаючи свою маму і сестру, бо ніяк не хоче повірити у це жахіття, бо їх усе ще нема.

Я думаю про мера в його соборі: як він обіцяє, як бреше.

(Я згадую, що Тодд у руках мера.)

Я дивлюся на Корін у мене на колінах, Корін, котра мене ніколи не любила, авжеж ніколи, але вона все одно віддала за мене життя.

Ми — той вибір, який ми робимо.

Коли я дивлюсь на нянечку Койл, від вологи в моїх очах все сяє променистими плямами, так що і перший зблиск вранішнього сонця стає теж ніби ляпка на небі.

Але її я бачу достатньо чітко.

Мої зуби стиснуті, а голос глухий наче на болоті.

— Я готова, — кажу їй, — зроблю все, що ти хочеш.

26. Відповідь

— ОЙ БОЖЕ, — стиха повторює мер Леджер. — Ой Боже.

— А ти чого так перестрашився? — нарешті гиркаю на нього.

Двері в належний час не відімкнули. Ранок прийшов і пішов, а усім ніби пофіг, шо ми тут. Місто надворі палає і РЕВЕ але цинічна частина мене впевнена, шо мер скиглить лише тому, шо нам досі не принесли сніданок.

— Капітуляція мала принести мир, — каже він, — а ті кляті жінки все зруйнували.

Я відсторонено дивлюсь на нього.

— Не те шоб тут був рай. Комендантська година, тюрми і…

Але він хитає головою.

— Перш ніж вона почала отой свій похід, Президент уже попускав закони. Він знімав заборони. Все повертало на краще.

Я встаю і дивлюсь у вікно на захід, де досі піднімаєцця дим, лютують пожежі, а Шум чоловіків і не думає вгавати.

— Треба бути практичним, — каже мер Леджер, — навіть перед тираном.

— То це такий ти є? — питаю. — Практичний?

Він примружує очі.

— Не розумію, до чого ти це хилиш, хлопче.

Я й сам не дуже розумію, до чого це я хилю, але я наляканий і голодний, а ми застрягли в цій бісовій вежі, де світ навколо нас розпадаєцця на шматки, а ми можемо лише дивитися, але неспроможні нічого зробити, шоб це змінити, і я не знаю, яким боком до цього всього Віола і де вона зараз, і я не знаю, куди цілить моє майбутнє, не знаю, як усе це може вийти на добро, але я знаю, шо коли мер Леджер мені втирає, який він практичний, то це, типу, як бісить.

А, так, ще дещо.

— Ше ти мене хлопчиком не називав.

Він підступає на крок.

— Чоловік зрозумів би, що світ складніший, ніж просто добро і зло.

— Чоловік, котрий пробує врятувати свою шкуру, точно зрозумів би, — а мій Шум каже: Спробуй, давай, спробуй.

Мер Леджер стискає кулаки.

— Є багато такого, чого ти не знаєш, Тодде, — каже він, надимаючи ніздрі, — дуже багато.

— Чого саме я не знаю? — питаю я, але у дверях — хррц-клац, від якого ми обоє підстрибуємо.

Вривається Дейві з рушницями в руках.

— Ходімо, — каже він, тицяючи мені одну з них, — батя нас хоче.

Я йду без жодного слова, мер Леджер залишаєцця кричати «Гей!» за нашими спинами, і Дейві замикає двері.

— П’ятдесят шість солдатів загинули, — каже Дейві, поки ми спускаємося сходами з вежі, — ми вбили з десяток їхніх і ше десяток зловили, але вони втекли з майже двома сотнями в’язнів.

— Двома сотнями? — питаю я, зупиняючись на секунду. — Скіки ж усього було в тюрмах?

— Вперед, свиното, батя чекає.

Я біжу, шоб не відставати. Ми проходимо передпокій собору і виходимо з передніх дверей.

— Ці курви, — продовжує Дейві, хитаючи головою, — ти й не повіриш, на шо вони здатні. Підірвали казарми. Казарми! Де спали чоловіки!

Ми виходимо з собору в хаос площі. Дим досі летить із західного боку, тому все навколо в поволоці. Солдати, поодинці і загонами, бігають туди-сюди, хтось штовхає людей перед собою, лупить їх рушницями. Інші вартують групки нажаханих жінок та — менші — окремі групки нажаханих чоловіків.

— Але ми їм показали, — щириться Дейві.

— А ти ніби був там?

— Ні, — він опускає погляд на рушницю, — але наступного разу буду.

— Девіде! — чуємо ми. — Тодде! — мер наближаєцця до нас із протилежного боку площі, він скаче так важко і швидко, шо підкови Морпета вибивають іскри з бруківки.

— Щось трапилося в монастирі, — кричить він. — Туди. Зараз же!

Ціле місто в хаосі. Дорогою усюди видно солдатів, вони збирають містян, шикують їх рядами, передавати воду, загасити менші пожежі від перших трьох учорашніх бомб, тих, шо вирубили електростанцію, водоочисну станцію і продуктовий склад, і там дотепер пожежі, бо всі шланги Нового Прентісстауна зайняті в тюрмі.

— Вони й не дізнаються, шо сталося, — каже Дейві, поки ми швидко їдемо.

— Хто?

— Відповідь і всі, хто їм допомагає.

— Та скоро нікого й не лишиться.

— Ми лишимося, — каже Дейві, дивлячись на мене, — для початку.

Шо далі ми від’їжджаємо від міста, то тихішою стає дорога, поки вже майже віриться, шо все знову нормально, хіба шо озирнешся — а позаду димні стовпи, шо підпирають небо. На дорозі нам досі ніхто не зустрівся, тиша така, немов світ закінчився.

Ми їдемо повз горбок, на якому лежать рештки вежі, але де ж солдати, шо мають вартувати цей напрямок? Повертаємо за останній вигин і опиняємося коло монастиря…

І сильно натягуємо віжки.

— От лайно, — каже Дейві.

Усю передню стіну монастиря розвалено. Вартових на стінах небагато, але вони не вартують, а лише тупляцця в дірку в кладці, де колись була брама.

— От курви, — каже Дейві, — вони їх звільнили.

Я ніби віччуваю в животі дику посмішку, варто мені про це подумати.

— Дідько, це ж тепер доведеться і з ними битися, — скиглить Дейві.

Але я вже зіскакую з Анґаррад, у животі весело і легко. Вільні, — думаю я. — Вони вільні.

(то це тому вона пішла до них?)

Я відчуваю таке….

Таке полегшення.

Шо ближче я до галявини, то швичче починаю йти, руки стискають рушницю, але таке враження, шо вона мені не знадобиться.

(ох, Віоло, я знав, шо можу розраховувати…) Тоді я виходжу на галявину і зупиняюся.

Все зупиняється.

Шлунок провалюється кудась під ноги.

— Всі втекли? — питає Дейві, наздоганяючи мене. Тоді він бачить те, шо і я.

— Якого?.. — питає Дейві.

Спекли якраз-таки нікуди не пішли.

Вони всі тут.

До останнього.

Всі 1150.

Мертві.

— Я цього вопше не розумію, — каже Дейві, роззираючись.

— Глухни, — шепочу я.

Опалубки позносили, тому зараз це просто поле, на якому повсюди валяються мерці, згромаджені один на одного і втоптані в траву, ніби хтось їх відкинув, жінки, чоловіки, діти і немовлята, порозкидувані, як сміття.

Шось десь горить, білий дим звивається над полем, кружляє над купами, тицяє в них димним пальцями, не знаходить нікого живого.

І тиша.

Без клацань, без метушні, без дихання.

— Мушу розказати баті, — каже Дейві, уже повертаючи. — Мушу розказати баті.

Він вилітає крізь вхід, застрибує на Смертоносного і їде назад.

Я з ним не їду.

Мої ноги ідуть лише вперед, крізь них усіх, кінь плентається десь поруч.

Гори мерців вищі за мене. Мені доводиться дивитися вгору, щоби побачити їхні безживні обличчя, закинуті назад, очі досі розплющені, мухи вже повзають у кульових ранах на їхніх головах. Здаєцця, їх усіх розстріляли, переважно просто в чоло, але деякі тіла мають вигляд посічених, з розпанаханим горлом чи грудьми, і я помічаю відірвані кінцівки та скручені голови всюди навколо, і…

Я кидаю рушницю на землю. Заледве й помічаю.

Я йду вперед, не кліпаю, роззявивши рот, не вірю в те, що бачу, не сприймаю весь цей масштаб…

Бо доводиться переступати через тіла з розкинутими руками, руками зі смужками, шо я був почіпляв, бачу ці скорчені роти, я ж їх годував, ці зламані спини я…

Я…

Боже.

Боже, ні, я їх ненавидів…

Я намагався не ненавидіти, але нічого не міг зробити…

(ні, я міг…)

Як згадаю про кожен раз, як я на них кричав…

Кожен раз, коли уявляв їх вівцями…

(ніж у моїй руці, опускається…)

Але я не хотів цього…

Ніколи, я…

А тоді я обхожу найбільшу купу тіл, складену біля східної стіни…

І бачу.

І падаю на коліна в замерзлу траву.

На стіні в людський ріст написано…

В.

В означає Відповідь.

Синім кольором.

Я повільно схиляю голову, аж поки вона не торкається землі, поки холод землі не починає переливатися в мій череп.

(ні)

(ні, це не може бути вона)

(не може)

Дихання виходить із мене парою, розтоплюючи крихітний клаптик ґрунту. Я не рухаюся.

(вони тебе змусили?)

(вони тебе змінили?)

(Віоло?)

(Віоло?)

Мене починає поглинати чорнота, починає опадати на мене, як покривало, як вода, що піднімаєцця в мене в голові, ні, Віоло, ні, це не можеш бути ти, це не може бути ти (чи може?) ні, ні, ні, не може…

Ні…

Ні…

І я сідаю.

І відхиляюсь назад.

І б’ю себе в лице.

Сильно луплю.

Ше раз.

І ше раз.

Б’ю, але нічо не віччуваю.

Коли губи репають.

Коли очі набрякають.

Ні…

Господи, ні…

Будь ласка…

І я збираюся вдарити себе ше раз…

Але я вирубаюся…

Віччуваю, як всередині холоне…

Глибоко-глибоко всередині…

(де ти, чому мене не врятуєш?)

Я вирубаюся.

Відключаюся.

Дивлюся на Спеклів, мертвих, вони всюди мертві.

Віоли не стало…

Не стало так, шо я не можу й передати…

(ти зробила це?)

(ти зробила це, замість знайти мене?)

І всередині я просто помираю.

Тут із мертвої купи вивалюється тіло і притьмом врізається в мене.

Я швидко подаюсь назад, перекочуюсь через інші тіла, спинаюсь на ноги, витираю руки об і штани, витираю мертвечину.

А тоді падає ше одне тіло.

Я дивлюся угору.

Назовні вилізає 1017.

Він бачить мене і завмирає, голова і руки стирчать із решти тіл, а крізь тонку, як у мерця, шкіру просвічують кістки.

Ясно шо він вижив. Ясно шо так. Якщо в комусь із них і достатньо клепки, щоб вижити, то це в ньому.

Він вилазить назовні, падає на землю, перекочується; ми відходимо на кілька кроків і дивимось один на одного.

Обоє дихаємо важко, розклубочуючи в повітрі хмарки пари.

Він ніби й не поранений, хотя пов’язка з руки пропала. Просто дивиться на мене, певно, так само здивовано, як і я на нього.

— Ти живий, — дурнувато кажу я. — Ти живий.

Він просто дивиться у відповідь, тепер без Шуму, без клацань, без нічого. Просто наша ранкова тишина, дим лозами в’ється в повітрі.

— Як? — питаю. — Як ти?..

Але він зовсім не відповідає, просто дивиться і дивиться.

— Ти?.. — питаю, силкуючись прочистити горло. — Ти бачив дівчинку?

А тоді я чую тигидим-тигидик-тигидим…

Копита на дорозі. Певно, Дейві догнав свого тата по дорозі.

Я уважно дивлюся на 1017.

— Тікай, — кажу, — забирайся звіцци.

Тигидим-тигидик-тигидим…

— Будь ласка, — шепочу, — будь ласка, мені дуже шкода, мені дуже шкода, але будь ласка, тікай, тікай, тікай, забирайся звіцци…

Я замовкаю, бо він встає. Так само дивиться на мене, не кліпає, на лиці практично ніякого виразу.

Він вітходить на крок, тоді на два, тоді швичче, біжить до підірваних воріт.

А тоді зупиняєцця і зиркає назад.

Дивиться на мене.

В мене летить чистий спалах Шуму.

Я сам.

1017 тримає рушницю.

Натискає на гачок.

Я помираю в нього під ногами.

Тоді він повертається і вибігає з брами, біжить у ближній ліс.

— Я знаю, як складно тобі має бути, Тодде, — каже мер, оглядаючи вирвану вибухом браму. Ми вийшли назовні. Ніхто не хоче й далі дивитись на тіла.

— Але нашо? — питаю, намагаючись тримати міцний голос. — Нашо вони таке роблять?

Мер дивиться на кров на моєму лиці, де я бив сам себе, але нічо про це не каже.

— Певно, думали, що ми використаємо їх як солдатів.

— Але вбивати всіх? — я дивлюсь на нього, вгору, на його коня. — Відповідь раніше вбивала тільки випадково.

— П’ятдесят шість солдатів, — каже Дейві.

— Сімдесят п’ять, — поправляє мер. — І триста втекли з в’язниці.

— Вони вже хотіли нас тут розбомбити, пам’ятаєш? — додає Дейві. — Курви.

— Відповідь активізувала свою кампанію, — каже мер, дивлячись переважно на мене, — тому ми відповімо симетрично.

— Полюбому, — каже Дейві, беззмістовно зводячи рушницю.

— Мені шкода через Віолу, — каже мені мер, — я не менше за тебе розчарований, що вона стала частиною цього.

— Ми цього не знаємо, — шепочу я.

(стала?)

(не знаємо?)

— Досить уже, — каже мер, — час твоєму дитинству нарешті раз і назавжди залишитися в минулому. Тепер мені потрібні ватажки. Мені потрібно, аби ти був лідером. Ти готовий, Тодде Г’юїтте?

— Я готовий, — каже Дейві, його Шум почувається залишеним за бортом.

— Синку, я вже знаю, що можу на тебе розраховувати.

І знову рожевий Шум.

— Мені потрібна згода Тодда, — він пітходить ше блище. — Тодде Г’юїтте, ти більше не мій в’язень. Це вже в минулому. Але мені треба знати, до кого ти приєднаєшся: до мене, — він киває головою на розлам у стіні, — чи до них. Третього не дано.

Я дивлюся в монастир, на згромаджені тіла, на застиглі мертві обличчя, на весь цей безглуздий фінал.

— Ти мені допоможеш, Тодде?

— Як саме допоможу? — питаю в землю.

Але він повторно запитує:

— Ти мені допоможеш?

Я думаю про 1017, котрий зараз на самоті, самотній посеред цілого світу.

Його друзі, його рідня, наскільки мені відомо, лежать на купі, як сміття, залишені мухам.

Я не можу це розбачити навіть коли закриваю очі.

Я не можу розбачити яскраво-синю В.

Не покидай мене, — думаю я.

Не залишай мене.

(але її нема)

(її нема)

А я помер.

Всередині я мертвий, мертвий, мертвий.

Нічого не лишилось.

— Так, — кажу я, — допоможу.

— Пречудово, — щиро радіє мер, — я знав, що ти будеш особливий, Тодде. Завжди знав.

Шум Дейві аж пищить на цих словах, але мер не зважає. Він повертає Морпета головою до різанини в монастирі.

— Щодо того, як мені помогти, — каже він. — Ми вже побачили Відповідь, правильно? — він знову повертається до нас, очі його блищать. — Час їм побачити Запитання.