Запитання та Відповідь

12. Зрада

МЕР ПРЕНТІСС СТОЇТЬ СОБІ.

Лідер цього міста, цього світу.

Його руки розпростерті.

І якщо це ціна.

Я її заплачу?

Це ж лише тільки обійми, — думаю я.

(чи не так?)

Усього лише обійми, аби побачити Тодда.

Я підступаю ближче…

(лише одні обійми)

…і він обвиває мене руками.

Я намагаюсь не заціпеніти від його доторку.

— Я тобі так і не казав, — шепоче він мені на вухо, — коли ми перетинали болото, то знайшли там твоїх батьків, у болоті. Так, ми знайшли їх обох.

Я зойкаю крізь сльози і намагаюся ковтнути плач, який із мене вирвався.

— Ми поховали їх по-людськи. Вибач, Віоло. Я знаю, як тобі тут самотньо, і ніщо не втішить мене більше, ніж якщо ти одного дня — можливо — зможеш вважати мене своїм…

І тут над РЕВОМ розноситься дивний звук.

Чийсь уривчастий Шум, він летить стрілою понад рештою…

І ця стріла націлена просто на мене…

Віоло! — горлає Шум, глушачи всі слова, що вимовляє мер…

Я вириваюсь з мерових обіймів, його руки опадають…

Я повертаюсь…

І ось у пообідньому сонці, на площі, на коні, навіть не за десять метрів від мене…

Он він.

Це він.

Це ж він.

— ТОДДЕ! — кричу я і притьмом біжу до нього.

Він стоїть прямо там, де зліз зі свого коня, тримає руку під неправильним кутом, і я чую, як його Шум реве Віоло!, але чую також, як болить йому рука і який він збентежений, той Шум перекриває все на світі, але мій розум працює надто швидко, моє серце калатає надто гучно, щоб я могла розібрати, що те все означає.

— ТОДДЕ! — знову гукаю я і добігаю до нього, і його Шум відкривається ще більше й огортає мене як ковдра, і я притискаю його до себе, притискаю якомога ближче до себе, ніби ніколи його не відпущу, і він зойкає від болю, але його інша рука притискається до мене у відповідь, вона притискає мене до нього, вона притискає мене до нього…

— Я гадав, що ти померла, — він дихає мені прямо в шию. — Я гадав, тебе вже немає.

— Тодде, — кажу я, плачу, не можу сказати ані слова, саме лише його ім’я, — Тодде.

Він знову різко вдихає, і біль зблискує в його Шумі так гучно, що майже засліплює мене.

— Твоя рука, — кажу, відсторонюючись.

— Зламана, — видихає він, — точніше, зламали…

— Тодде? — мер уже стоїть поруч, пильно дивлячись на нього. — Щось ти сьогодні рано.

— Моя рука, — каже Тодд. — Спекли…

— Спекли? — перепитую я.

— У неї зовсім паскудний вигляд, Тодде, — каже мер просто над нашими головами. — Треба тебе негайно зцілити.

— Він може піти до нянечки Койл!

— Віоло, — каже мер, і я чую, як Тодд думає Віоло?, вельми дивуючись, чого це мер так до мене говорить, — ваша лікарня надто далеко, аби Тодд дістався туди пішки з такою травмою.

— Я піду з тобою! — кажу я. — Я тепер під-майстриня!

— Хто-хто? — не розуміє Тодд. Його біль завиває як сирена, але він досі переводить погляд з мене на мера і знов на мене. — Що коїться? Звідки ти знаєш…

— Я все поясню, — каже мер, беручи Тодда за вільну руку, — коли ми тебе зцілимо. — Тоді повертається до мене. — Запрошення на завтра досі в силі. А зараз тобі треба на похорон.

— Похорон? — питає Тодд. — Який похорон?

— Завтра, — знову твердо каже мер до мене, відтягуючи Тодда.

— Чекай… — кажу я.

— Віоло! — гукає Тодд, виборсуючись із рук мера, але цей рух геть добиває його зламану руку, і він падає на одне коліно від болю, болю настільки гострого, гучного і ясного в його Шумі, що солдати зупиняються, почувши його. Я підбігаю, щоб допомогти, але мер простягає руку і зупиняє мене.

— Рушай, — каже він голосом, який не заохочує дискутувати, — а я подбаю про Тодда. Ти йди на похорон, оплач свою подругу. Завтра увечері, коли побачиш Тодда, він уже буде здоровий як нова копійка.

Віоло? Знову запитує Шум Тодда, давлячись болючим плачем, таким потужним, що я не думаю, що він може говорити.

— Завтра, Тодде, — гучно кажу я, намагаючись пробратися крізь його Шум. — Побачимося завтра.

— Віоло! — знову гукає він, але мер уже забирає його від мене.

— Ти обіцяв! — гукаю за ними. — Не забувай, що ти пообіцяв!

Мер усміхається мені.

— Не забувай, що ти теж пообіцяла.

Справді? — думаю я.

А тоді я дивлюсь, як вони йдуть, так швидко, ніби цього всього й не було.

Але Тодд…

Тодд живий.

Мені доводиться на хвилину пригнутись до землі та просто дозволити, щоб це було правдою.

— З важкими серцями ввіряємо тебе землі.

— Ось, — щойно священниця замовкає, нянечка Койл бере мою руку і кладе туди трохи дрібного пороху. — Ми посипаємо цим труну.

Я дивлюся на порох у своїй руці.

— Нащо?

— Так ми всі її поховаємо, — вона скеровує мене до належного місця, поруч із собою в черзі цілительок, що збираються на краю могили. Одна за одною ми проминаємо яму, і кожна з нас кидає жменю сухого ґрунту на дерев’яну коробку, де тепер спочиватиме Медді. І всі тримаються від мене якнайдалі.

І ніхто, окрім нянечки Койл, зі мною навіть не балакає.

Вони звинувачують мене.

Бо ж я справді винна.

Тут більше півста жінок, усе це цілительки, підмайстрині і пацієнтки. Солдати взяли нас у велике коло, на мою думку, значно більше, аніж це треба для похорону. Чоловіки, зокрема й батько Медді, стоять осібно з іншого боку могили. Сльозливий Шум Меддиного батька — то, мабуть, найсумніше, що я чула донині.

І посеред цього всього я почуваюся ще винуватішою, бо думаю переважно про Тодда.

Тепер, коли я далі від нього, я чітко бачу сум’яття в його Шумі і розумію, як то йому було — побачити мене в обіймах мера, бо ж наскільки приязний вигляд ми мали збоку вдвох.

Мені соромно навіть попри те, що я можу все пояснити.

А тоді він зник.

Я кидаю свій порох на труну Медді, тоді нянечка Койл бере мене за руку.

— Треба поговорити.

— Він хоче співпрацювати зі мною? — каже нянечка Койл за горням чаю в моїй спаленьці.

— Каже, що дуже вас шанує.

— Он як? — Її брови вигинаються вгору.

— Я знаю, — кажу їй, — знаю, як це звучить, але, може, якби ви його почули…

— О, я вже достатньо начулась від нашого Президента, з добрячим запасом.

Я відхиляюсь на ліжко.

— Але він міг… не знаю, змусити мене розповісти йому про кораблі. А він мене ні до чого не змушує, — і тут я відводжу погляд. — Він навіть дозволить мені завтра побачити мого друга.

— Твого Тодда?

Я киваю. Та її обличчя непроникне, мов той камінь.

— І це, я підозрюю, переповнює тебе вдячністю?

— Ні, — кажу, розтираючи лице долонями, — я бачила, що робила його армія на марші. На власні очі бачила.

Западає довга тиша.

— Але? — нарешті питає нянечка Койл.

Я не дивлюсь на неї.

— Але він повісить чоловіка, котрий застрелив Медді. Його стратять завтра.

Вона зневажливо цмокає губами.

— Що таке ще одне вбивство для такого чоловіка, як він? Що для нього важить іще одне життя? Як це показово, що він думає, буцім це вирішить проблему.

— Мені видається, що йому справді прикро.

Вона дивиться повз мене.

— Ой, а я навіть не сумніваюся. Не сумніваюся, що саме так тобі і видається, — вона стишує голос, — бо він Президент Брехні, дівчинко. Він бреше так вправно, що ти йому віриш. Диявол — найкращий оповідач. Мама тобі про це не розповідала?

— Він не думає, що він Диявол, — кажу я, — він вважає себе просто солдатом, котрий переміг у війні.

Вона пильно дивиться на мене.

— Умиротворення, — каже вона, — отак це називається. Умиротворення. Це слизька стежина.

— Що це означає?

— Це означає, що ти хочеш працювати з ворогом. Що ти радше приєднаєшся до нього, замість його здолати, і це найпевніша дорога до того, щоб залишатись переможеною.

— Але я не прагну нічого такого! — кричу я. — Я просто хочу, аби це все припинилося! Хочу, щоб тут був дім для всіх людей, котрі наближаються, дім, якого ми всі шукали. Я хочу миру і щастя, — мій голос починає тверднути. — Я не хочу, аби хтось іще помирав.

Вона кладе своє горня, опускає руки на коліна і пильно дивиться на мене.

— Ти певна, що хочеш саме цього? — питає вона. — Чи ти просто зробиш усе заради свого хлопця?

І на мить мені здається, що вона читає мої думки.

(тому що так, я хочу побачити Тодда…)

(я хочу йому пояснити…)

— Очевидно, ти не віддана нам, — каже нянечка Койл, — Після твоєї маленької ескапади з Медді, чимало з нас починають думати, що від тебе більше небезпеки, ніж користі.

Можеш бути корисною, — згадую я.

Вона зітхає, протяжно і глибоко.

— Для протоколу, — каже вона, — я не звинувачую тебе в смерті Медді. Вона була достатньо дорослою, аби самостійно приймати рішення, і якщо вона вирішла тобі допомогти, то що ж. — Вона потирає пальцями чоло. — Я бачу в тобі дуже багато від себе, Віоло. Значно більше, ніж хотілося б, — вона підводиться і збирається йти, — тому прошу, знай, що я тебе не звинувачую. Хай буде, що буде.

І що значить «хай буде, що буде»?

Але вона більше нічого не каже.

Тієї ночі в них щось, що називається «поминки»: по всьому дому зцілення п’ють багато слабкого пива, співають пісні, які любила Медді, і розповідають про неї історії. Ллються сльози, зокрема й мої, і це зовсім не щасливі сльози, але вони й не настільки сумні, як могли би бути.

А завтра я знову побачу Тодда.

І я зараз так близько до того, щоби почуватись нормально, наскільки це можливо.

Я блукаю лікарнею поміж інших цілительок, підмайстринь і пацієнток, котрі балакають одна з одною. Ніхто з них зі мною не спілкується. Я бачу Корін, що сидить самотою в кріслі біля вікна, і вона якось особливо розбурхана. Вона ні з ким не говорила, ще відколи загинула Медді, навіть не сказала ні слова над могилою. Треба було сісти поруч із нею, аби зауважити, як змокріли від сліз її щоки.

Можливо, це в мені говорить пиво, але вона така засмучена, що я підходжу і сідаю біля неї.

— Вибач… — щойно я це кажу, вона встає і, перш ніж я встигаю договорити, йде геть, залишивши мене саму.

Підходить нянечка Койл із двома склянками пива в руках. Простягує одну з них мені. Ми проводжаємо поглядом Корін, аж поки вона не виходить із кімнати.

— Не надто переймайся через неї, — каже нянечка Койл, сідаючи біля мене.

— Вона завжди мене ненавиділа.

— Пусте. Їй просто важко з цим усім змиритися, та й по всьому.

— Наскільки важко?

— Це ти в неї питай, не в мене. Ковтни.

Я відсьорбую. Воно солодке і пшеничне, бульбашки різко вдаряють у моє піднебіння, але й приємно. Хвилину чи дві ми сидимо і п’ємо.

— Ти колись бачила океан, Віоло? — питає нянечка Койл.

Я закашлююсь пивом.

— Океан?

— У Новому Світі є океани, — каже вона, — велетенські, як це і належить.

— Я народилась на кораблі поселенців, — кажу я, — але бачила щось таке з орбіти, коли ми летіли на розвідку.

— Ох, ну тоді ти ніколи не стояла на пляжі у хвилях прибою: там вода тягнеться вусібіч, доки не зникає за обрієм, рухома, блакитна і жива, і вона незмірно більша за усіляку позаземну чорноту, бо океан приховує те, що вміщає, — вона щасливо похитує головою. — Якщо колись захочеш побачити, наскільки ти крихітна в планах Бога, просто стань на краю океану.

— Я була тільки на річці.

Вона надимає нижню губу, змірює мене поглядом.

— До твого відома, річка впадає в океан. Він ще й не надто далеко. Щонайбільше — два дні верхи. Або цілий ранок у ядермобілі, хоч дорога й не найліпша.

— Є дорога?

— Тепер її важко так назвати.

— То куди вона веде, ця дорога?

— Туди, де був мій дім, — каже вона, похитуючись у кріслі. — Коли ми тільки приземлились, тобто двадцять три роки тому. Там мало бути рибальське селище, з човнами і всім таким. Років за сто це міг би бути порт.

— Що сталося?

— Те, що і на всій планеті: всі наші великі плани просто відійшли вбік у перші кілька років перед обличчям труднощів. Заснувати нову цивілізацію було складніше, ніж нам здавалося. Доводиться повзати, перш ніж навчишся ходити, — вона сьорбає своє пиво, — іноді взагалі доводиться повертатись до повзання, — вона всміхається сама собі, — хоч воно, певно, й на краще. Риба в океанах Нового Світу виявилась не дуже придатною для рибальства.

— Чому?

— Ой, та вона просто завбільшки як твій човен, пливе біля тебе, дивиться тобі в очі та розказує, як вона тебе зараз з’їсть, — вона підсміюється, — а тоді з’їдає.

Я теж трошки сміюся. А тоді пригадую все, що сталося.

Вона знову дивиться на мене, перехоплює мій погляд.

— Але загалом океан — він прекрасний. Не схожий ні на що інше.

— Ви за ним сумуєте? — я допиваю рештки свого пива.

— Побачити океан один раз означає навчитися сумувати за ним, — каже вона, забираючи в мене склянку, — принесу тобі ще одну.

Тієї ночі мені сняться сни.

Сняться океани і риба, що мене ковтає. Сняться армії, що пропливають повз на чолі із нянечкою Койл. Сниться Медді, що бере мене за руку і не дає впасти у воду.

Сниться грім, що звучить єдиним гучним БАХ!, яке мало не розколює небо навпіл.

Медді сміється, коли я підстрибую від звуку.

— Я його побачу, — кажу їй.

Вона дивиться понад моїм плечем і каже:

— Онде він.

Я озираюсь.

Я прокидаюсь, але з сонцем щось не так. Коли я сідаю, моя голова здається мені валуном, доводиться заплющити очі, аби все перестало крутитись.

— Отаке воно, це похмілля? — вголос запитую.

— Пиво було безалкогольне, — каже Корін.

Я широко розплющую очі, але це помилка, бо тепер усюди в моєму полі зору з’являються чорні плями.

— Що ти тут робиш?

— Чекаю, коли ти прокинешся, щоб люди Президента могли тебе забрати.

— Що? — питаю я, коли вона встає. — Не розумію, що відбувається?

— Вона тебе накачала. Джефферс у пиві плюс корінь шаблії, щоби відбити смак. І залишила тобі це, — простягає мені клаптик паперу, — маєш його знищити, коли дочитаєш.

Я беру цидулку. Вона від нянечки Койл.

Пробач, дівчинко, — читаю я, — але Президент помиляється. Війну не закінчено. Тримайся правого діла, збирай інформацію, води його манівцями. З тобою зв’яжуться.

— Вони висадили у повітря вітрину крамниці і під шумок втекли, — пояснює Корін.

— Що вони зробили? — я підвищую голос. — Корін, що коїться?

Але вона дивиться повз мене.

— Я доводила їм, що справа, якою вони займаються, — це свята справа, і я казала, що немає нічого важливішого за порятунок життів, але вони…

— Хто ще залишився?

— Лише ми з тобою, — зітхає Корін, — та ще солдати, котрі чекають надворі, аби забрати тебе до Президента, — вона опускає погляд на свої капці, а я вперше помічаю злість і лють, що палають глибоко в ній. — А мене, підозрюю, допитуватиме хтось не такий привабливий.

— Корін…

— Відтепер називай мене нянечкою Ваятт, — каже вона, повертаючись до дверей, — на той малоймовірний випадок, якщо ми обидві повернемося сюди живі.

— Їх справді немає? — перепитую я, досі не віриться.

Корін просто дивиться на мене, чекає, коли я встану.

Отже, їх немає.

Вона залишила мене наодинці з Корін.

Вона залишила мене тут.

Аби піти і почати війну.

13. Друзки

— ЯДЕРНЕ ПАЛЬНЕ, СЕР, замішане з сухою глиною на пасту…

— Я знаю, як самотужки виготовити бомбу, капрале Паркере, — каже мер Прентісс, оглядаючи пошкодження зі свого сідла, — але ось чого я не знаю: як група неозброєних жінок спромоглася підкласти бомбу на очах у всіх солдатів під твоїм командуванням?

Видно, як капрал Паркер ковтає клубок — ми реально бачимо, як той рухається в його горлі. Капрал не з мешканців старого Прентісстауна, тож його, мабуть, підібрали дорогою. Треба йти туди, де влада, — казав Іван. — Але шо робити, коли влада вимагає відповідей, яких ти не маєш?

— Імовірно, замішані не тільки жінки, — каже Паркер, — люди говорять про щось під назвою…

— Ти гля, свиното, — каже до мене Дейві.

Він під’їхав на своєму Смертоносному Жолуді до стовбура, біля якого ми були стали — через дорогу від підірваної крамниці.

Я здираюсь на Анґаррад і єдиною здоровою рукою напинаю повіддя. Лоша спроквола переминається на трісках дерева, гіпсу, скла й ошматках продуктів, які розкидані всюди по землі, ніби магазин несподівано, перед тим довго стримуючись, чхнув. Ми підходимо до Дейві, котрий показує на купку світлих друзок, які стирчать зі стовбура.

— Вибух такий моцний, шо впечатав їх просто в дерево, — каже він, — от же курви.

— Була вже глупа ніч, — кажу я, поправляючи руку в пов’язці, — і вони нікого не поранили.

— Курви, — повторює Дейві, хитаючи головою.

— Капрале, ти повернеш свій запас ліків, — чуємо від мера, достатньо гучно, аби люди капрала Паркера теж почули про покарання, — і всі ви повернете. Приватність — це привілей для тих, хто його заслуговує.

Мер ігнорує бурмотіння капрала Паркера про «так, сер» і відвертається, щоби тихо перекинутись кількома словами з панами О’Гейром і Морґаном, а тоді підходить до нас, мовчки, і лице нахмурене, як від ляпаса. КОРИСЬ, каже його Шум. КОРИСЬ. КОРИСЬ. Смертоносний і Анґаррад разом опускають голови і відходять назад.

Всі коні троха божевільні.

— Хочеш, аби я поїхав їх вистежити? — питає Дейві. — Тих курв, які це зробили?

— Пильнуй за мовою, — каже мер, — ви обидва ще маєте роботу.

Дейві скоса дивиться на мене і випростує ліву ногу. Нижня її частина вкрита гіпсом.

— Та ну? — каже він. — Якшо ти не замітив, то я ледве хожу, а в цьої свиноти пов’язка на руці, і…

Він навіть не закінчив речення, як лунає вжухх, воно прилітає від мера швидше за думку, ніби куля, зроблена з Шуму. Дейві сіпається у своєму сідлі, напинає віжки так сильно, аж Смертоносний дибиться, мало не скинувши вершника долу. Дейві вертається до тями, важко дихає і навіть очі роз’їжджаються в різні боки.

— Що це збіса було?

— Ти гадаєш, сьогодні підходящий день для відпочинку? — питає мер, показуючи на руїни навколо магазину, на порожню оболонку будівлі, яка подекуди ще димить.

Це був добрячий вибух.

(я ховав це в себе в Шумі, замовчував що є сили…)

(але от воно, заховане, булькає вже під самою поверхньою…)

(думка про міст, що вибухнув, коли…)

Я дивлюсь на мера і бачу, шо він дивиться на мене так пильно, що я бовкаю до того, як встигаю подумати:

— Та це не вона. Я певен, шо це не вона.

Він не відводить погляд.

— Я й не думав, що це може бути вона, Тодде.

Вчора мою руку підрихтували дуже швидко, одразу після того, як мер протягнув мене площею до клініки, де чоловіки в білих халатах виправили кістку і дали мені два уколи косторосту, від якого боліло гірше, аніж від перелому, і він тоді вже був пішов, лише пообіцяв, шо я побачу Віолу завтра (сьогодні, сьогодні), тож я не міг задати йому мільйон із хвостиком запитань про те, як це так він її лапав і так по-дружньому звертався на ім’я, і як це так, що вона працює лікарем чи кимось таким і ще — чого це вона мала йти на якийсь похорон і…

(і як моє серце тупо вибухнуло в грудях, коли я її побачив…)

(і як воно знову заболіло, коли вона зникла з виду…)

А тоді вона якось так пішла до свого власного житя, яке вона вже собі жила без мене в ньому (лишився тільки я сам і моя рука), назад у собор, де від знеболювальних стало так сонно, шо я ледве встиг упасти на матрац, перш ніж заплющити очі.

Я не прокинувся, коли мер Леджер вернувся зі своїми сірими Шумними скаргами про ще-один-день-на-сміттярці. Я не проснувся, навіть коли принесли вечерю і мер Леджер з’їв обидві порції. І я не проснувся, коли нас замкнули на ніч із хррц-клац.

Але ясно, шо я скочив на ноги, коли від БАБАХ здригнулося усе місто.

І навіть тоді, коли я сів у пітьмі, віччуваючи нудоту від знеболювальних у шлунку, навіть тоді я знав, шо всьо знову помінялось, шо світ раптом знову інший.

І, ясна річ, ми вийшли з мером і його людьми ще на зорі і — чхати на пораненя — пішли прямо до бомбовища. Я дивився, як мер гарцює на Морпеті. Ранішнє сонце сходило за ним, віттіняючи все довкіл.

— Я всьодно побачуся з нею сьогодні? — питаю я.

Далі — довга тиха мить, коли він просто дивиться.

— Пане Президенте? — кличе капрал Паркер, а його чоловіки саме прибирають довгу дерев’яну дошку, яку впечатало в інше дерево.

Під нею на стовбурі щось намальовано.

Хоть я й не вмію…

Ну, хоть я знаю небагато, я бачу, шо там пише.

Єдина буква, виведена на стовбурі синім кольором.

В, написано там. Просто літера В.

— Я, дідько, тупо не вірю, шо він змушує нас вертатися туда наступного дня після нападу, — бурчить Дейві, поки ми пробираємось довгою дорогою до монастиря.

Чесно кажучи, мені теж не віриться. Дейві ледве ходить, і, хоть косторіст непогано справляється з моєю рукою, потрібно ще мінімум кілька днів, поки все вернеться в норму. Я вже можу потроху її згинати, але я стопудово не відіб’юся від армії Спеклів.

— Ти йому сказав, шо я врятував тобі житя? — питає Дейві водночас люто і присоромлено.

— А ти йому не сказав? — питаю.

Дейві стискає губи, такшо його сумний пушок на вусах робиться навіть тоньший.

— Він мені не віре, коли я таке говорю.

Я зітхаю.

— Я сказав. Хоча він, типу, і так побачив це в моєму Шумі.

Ми певний час їдемо мовчки, тоді Дейві нарешті каже:

— Ну, а він шось відповів?

Я вагаюсь.

— Він сказав «От і добре».

— І це всьо?

— Сказав, шо для мене це теж добре.

Дейві закушує губу.

— Це всьо?

— Це всьо.

— Ясно.

І більше він нічо не каже, просто підганяє Смертоносного трохи швичче.

Хоть серед ночі підірвали тільки один будинок, всеньке місто коло нас тепер виглядає інакше.

Патрулі солдатів зненацька посилили, і в кожному патрулі їх більше, вони постійно марширують дорогами і провулочками так швидко, ніби кудись тікають. Солдати стовбичать і на дахах, тут і там, із рушницями, вони пильнують, пильнують, пильнують.

Всі, хто не солдати, перебігають з одного будинку в інший так швидко, як лише можуть, подалі з дороги, не дивляться вверх.

Сьогодні зранку я не бачив жінок. Жодної.

(її теж немає)

(шо вона з ним робила?)

(вона йому бреше?)

(він їй вірить?)

(вона якось пов’язана з вибухом?)

— Хто якось пов’язаний із вибухом? — питає Дейві.

— Заткни пельку.

— А ти мені заткни її, — пропонує він, але без особливого вогника.

Минаємо групу солдатів, котрі супроводжують побитих чоловіків зі зв’язаними зап’ястками. Я притискаю перев’язану руку блище до грудей, але ми не зупиняємось. Коли ми лишаємо позаду пагорб із металевою вежею і повертаємо за останній поворот до монастиря, ранкове сонце вже високо в небі.

Відкладати нема куда.

— Що сталося, коли я поїхав? — питаю.

— Ми їх розбили, — каже Дейві, трохи кривлячись від болю в нозі, і цей біль, я добре бачу в його Шумі, чимдалі сильніший. — Добряче розбили, надійно.

Щось згори злітає на гриву Анґаррад. Я змахую це щось рукою, але щось іще падає на неї. Я дивлюся вгору.

— Що ти, збіса, робиш? — питає Дейві.

— Сніжить.

Я в житті бачив сніг лише один-єдиний раз, коли був ше задуже малий, аби реально знати, що, швидше всього, я більше ніколи його не побачу.

Білі пластівці мчать поміж дерев і лягають на дорогу, вони чіпляються до нашого волосся й одягу. Вони летять тихо — і дивно, як віццього всьо навколо теж здається тихим, ніби вони пробують розповісти тобі секрет; жахливий, жахливий секрет.

Але ж сонце припікає.

Ну, тобто це не сніг.

— Попіл, — Дейві спльовує, коли пластівець приліпляється йому біля рота. — Вони спалюють мертв’яків.

Так і є, спалюють мерців. Чоловіки досі стоять на кам’яних стінах з рушницями і тепер пильнують, аби Спекли, що вижили, стягували в купи усіх загиблих. Запалений кагат здоровенний, вищий за найвищого живого Спекла, на нього стягують нові й нові тіла, голови Спеклів похилені, а роти стулені.

Я бачу, як тіло жбурять на верхівку купи. Воно криво гупаєцця і скочується додолу, перекочується через інші тіла, через вогонь, аж поки не падає в багно біля підніжжя і зупиняється горілиць, із кривавими дірками в грудях…

(мертвоокий Спекл, горілиць у таборі…)

(Спекл із ножем у грудях…)

Я тяжко зітхаю і відвожу погляд.

Окрім клацаня, у живих Спеклів дотепер нема Шуму. Ні звуку скорботи, ні гніву — нічого взагалі, ані звуку про це нещастя, яке вони мають прибирати.

Ніби хтось повідрізав їм язики.

Іван вже на місці і чекає нас, тримаючи рушницю на згині руки. Цього ранку він тихий-претихий, а лице нещасне.

— Ви маєте далі їх нумерувати, — наказує він, копаючи ногою торбу з номерними смужками і струментами, але тепер роботи поменшало.

— Скількох ми поклали? — усміхається Дейві.

Іван роздратовано знизує плечима.

— Триста, триста п’ятдесят — хто його знає.

Я віччуваю, як мій шлунок знову млосно зводить від цих слів, але Дейві либиться ше ширше.

— Оце-то була жара.

— Я взагалі маю передати тобі оце, — каже Іван, протягуючи мені рушницю.

— Ти його озброюєш? — обурюється Дейві, його Шум негайно гучніє.

— Наказ Президента, — відрізає Іван, тримаючи рушницю, — перед виходом маєш віддати її нічній вахті. Вона лише для самооборони, поки ти тут, — він дивиться на мене і хмуриться. — Президент казав передати, що знає — ти все зробиш правильно.

Я мовчки дивлюся на зброю.

— Просто не віриться, — стиха каже Дейві та хитає головою.

Я вмію поводитися із рушницею. Бен із Кілліаном усього навчили мене: і щоб я не віцтрелив собі голову, і безпечно полював, а стріляв лише тоді, коли необхідно.

Отже, правильно поводитись.

Я піднімаю очі. Більшість Спеклів повернулися до роботи ген у дальніх полях, подалі від сходу.

Решта стягує поламані, порвані тіла на багаття, яке горить посеред найблищого до нас поля.

Але ті, котрі можуть мене бачити, дивляться на мене.

І бачать, як я дивлюся на рушницю.

І не думають нічо, шо я міг би почути.

Такшо хто знає, шо вони планують?

Я беру рушницю.

Але це нічо не значить. Я не стрілятиму. Просто беру.

Іван повертається і йде геть до брами, на вихід; і лише коли він вже виходить, я дещо помічаю.

Тихеньке бззз, ледве-заледве чутне, але воно є. І воно посилюється.

Не дивно, шо він такий роздратований.

Його ліки мер теж забрав.

Решту дня ми роздаємо фураж, наповнюємо корита і засипаємо вапном нужники; я однорукий, а Дейві одноногий, але це займає навіть іще більше часу, ніж мало би з огляду на всьо наше каліцтво, бо скільки би Дейві не хвалився, не думаю, що він дуже поспішає отак негайно вертатися і зводити рахунки. Хай ми обоє тепер озброєні, але торкатися ворога, котрий тебе оце мало не вбив — ну, це вимагає трохи підготовки.

Ранок переходить у передобіддя. Вперше, замість того шоби з’їсти обидві порції самому, Дейві кидає в мене сендвіч і влучає мені в груди.

То ми їмо і дивимось, як Спекли дивляться на нас, дивимось, як палає гора їхніх мерців, і дивимось на тисячу сто п’ятдесят тих Спеклів, які вижили після заколоту, що пішов дуже, дуже, дуже не за планом. Вони, ці живі, купчаться на краях поля, яке ми рощистили, попід стіною монастиря, і вони так далеко і від нас, і від запаленої купи, як лише можливо.

— Тіла треба потопити в болоті, — кажу я, тримаючи сендвіч єдиною втомленою рукою, — для цього в Спеклів тіла. Кладеш їх у воду, а тоді…

— Вогонь теж згодиться, — каже Дейві, спираючись на торбу з інструментами для нумерування.

— Так, але…

— Нема тут жодних «але», свиното, — нервується він. — І вопше, чого це тобі їх так шкода? Шось твоя знаменита доброта не зупинила їх, коли тобі мало не відірвали руку, нє?

Він має рацію, але я на це нічо не кажу, просто дивлюся на них, віччуваючи спиною рушницю.

Я міг би її взяти. Я міг би застрілити Дейві. Втікти звіцци.

— Ти здохнеш, перш ніж добіжиш до воріт, — бурмоче Дейві, дивлячись на сендвіч, — і твоя люба дівка теж.

На це я теж нічо не кажу, просто доїдаю обід. Весь харч ми вже витягнули, кожне корито наповнили, кожну вбиральню засипали вапном. Більше у нас нема інших клопотів, крім того головного, шо нам тре робити.

Дейві сідає там, де стояв, біля торби.

— То де ми зупинилися? — питає він, відкриваючи торбу.

— 0038, — я не відриваю очей від Спеклів.

З металевих смужок він бачить, що я маю рацію.

— Як ти це запам’ятав? — вражено питає.

— Отак запам’ятав собі.

Тепер вони знов дивляться на нас, усі вони. Їхні лиця вихолощені, побиті, порожні. Вони знають, шо ми робимо. Вони знають, шо буде далі. Вони знають, що то в торбі. Вони знають, що нічого не можуть вдіяти, хіба шо вмерти, опираючись.

Бо для цього в мене за спиною висить рушниця.

(і як правильно?)

— Дейві, — починаю я, але це все, шо я встигаю сказати, тому що…

БАБАХ!

…це десь далеко, ніби зовсім не звук, ймовірно, далекий грім від бурі, яка точно швидко надійде сюда і спробує знести твій дім.

Ми повертаємось, ніби здатні бачити через стіни, ніби дим уже піднімаєцця просто над деревами біля брами.

Але ми нічо такого не можемо і диму ше нема.

— От курви, — шепоче Дейві.

Але я думаю…

(чи це вона?)

(це дійсно вона?)

(шо ж вона робить?)

14. Друга бомба

СОЛДАТИ ЧЕКАЮТЬ до полудня, лише тоді забирають нас із Корін. Пацієнти, яких ми залишаємо, просто в шоці, тому нас практично доводиться виривати з їхніх рук і конвоєм вести по дорозі, отакий сміх: восьмеро вояків патрулюють двох малих дівчат. Між тим вони й не дивляться на нас, а той, що біля мене, заледве старший від Тодда і має на шиї великий чирячище, від якого я чомусь не можу відвести погляд.

Раптом я чую, як Корін затамовує подих. Нас вже провели повз магазин, де вибухнула перша бомба, фасад тут завалився всередину, і солдати вартують його рештки. Наш супровід сповільнюється, аби й собі глянути.

Ось тоді воно і стається.

БАБАХ!

Звук такий могутній, що повітря від нього твердне, ніби кулак, ніби цегляна стіна, а чи ніби світ під тобою зник і ти валишся набік і вниз водночас, ніби під вагою міжпланетної чорноти.

Западає морок, такого зі мною ще не було, а коли я розплющую очі, то уже лежу на землі, і дим куриться навколо мене виткими, невагомими стрічками, там і тут клапті вогню падають із неба і на хвилину сцена стає майже мирною, такою майже прекрасною, а тоді я розумію, що не чую нічогісінько, окрім високого гудіння, в якому тонуть усі звуки людей навколо мене, і от ці люди насилу зводяться на ноги, відкривають роти, мабуть, щось кажуть, а я поволі сідаю, але для мене світ досі занурений у дзвінку тишу і поруч зі мною отой солдат із чиряком на шиї, осьде він, на землі, вкритий дерев’яними друзками: певно, він заслонив мене від вибуху, бо я наче ціла, зате він непорушний.

Він не рухається.

І звуки починають повертатися, і я чую, як хтось страшно кричить.

— Власне, повторення саме такої історії я й намагаюсь уникнути, — мер замислено вдивляється в колону світла, що ллється з горішнього вікна крізь кольорове скло.

— Я нічого не знала про бомбу, — кажу це вдруге, а руки досі тремтять, і у вухах дзвенить так гучно, що складно розібрати, що він там каже, — про жодну з них.

— Я тобі вірю, — каже він, — бо ти ж сама тут мало не загинула.

— Солдат мене здебільшого затулив, — белькочу, пригадуючи його тіло, пригадуючи кров на ньому, друзки, що позабивалися ніби в кожну його частинку…

— Вона знову тебе накачала, правда ж? — питає він, знову дивлячись на кольорове вікно, ніби відповіді можуть бути там. — Вона тебе накачала і покинула.

Це вдаряє в мене стусаном.

Вона мене таки покинула.

— Так, — нарешті кажу я, — вона пішла. Всі пішли.

— Не всі, — він стає позаду мене, перетворюється просто на голос у кімнаті, але говорить так гучно і чітко, що я все чую, — у цьому місті всього п’ять домів зцілення. В одному лишився весь персонал, а ще з трьох повтікали частково — деякі цілительки та підмайстрині. Тільки ваш спорожнів до решти.

— Корін лишилась, — шепочу я і раптом починаю благати. — Вона дбала про солдатів, яких накрило другою бомбою. Вона не розгубилась. Вона одразу побігла до важких поранених, накладала їм джгути, прочищала дихальні шляхи і…

— Так, я взяв це до уваги, — обриває він, хоча все це правда, хоч вона й гукала мене на допомогу і ми зробили все, що могли, аж поки інші тупі солдати, котрі не могли чи не хотіли зрозуміти, що ми там робимо, вхопили нас і відтягли геть. Корін боролася з ними, але вони вдарили її в лице, і вона перестала.

— Будь ласка, не зашкодь їй, — знову кажу, — вона з цим ніяк не пов’язана. Вона залишилась, їй не дали вибору. Вона пробувала допомогти тим…

— Я не збираюся їй шкодити! — раптом горлає він. — Досить уже цього трепету! Поки я Президент, я не дозволю нашкодити жодній жінці! Чому тобі настільки складно це зрозуміти?

Але я досі згадую солдатів, котрі били Корін. Думаю про Медді, котра падає на землю.

— Будь ласка, не зашкодь їй, — знову шепочу.

Він зітхає і стишує голос.

— Нам просто потрібно дізнатись від неї відповіді. Ті самі відповіді, які нам потрібні й від тебе.

— Мені невідомо, куди вона пішла, — кажу я, — вона мені не казала. Нічого не згадувала.

Тут я затинаюсь, і він це помічає. Бо дещо вона таки згадувала, правда ж?

Вона розповідала мені про…

— Хочеш чимось поділитись, Віоло? — питає мер, підходить впритул до мене, раптом зацікавлений.

— Нічого, — швидко кажу я. — Нічого, лише…

— Лише що? — він з великим інтересом дивиться на мене, розглядає моє лице, пробує мене прочитати, хоч у мене й нема Шуму, і на мить я розумію, як його це має бісити.

— Та вона просто казала, що провела перші роки в Новому Світі в горбах, — брешу, глитаючи клубок, — отих на захід від міста, за водоспадом. Я думала, то просто собі балачки.

Він усе ще пильно вдивляється в мене, западає протяжна тиша, він просто дивиться й дивиться, перш ніж знову рушити з місця.

— Найважливіше тут от що, — каже він, — ця друга бомба була помилкою, частиною першої бомби, яка випадково вибухнула пізніше? — він підступає ближче, аби зчитати моє лице. — Чи зумисне? Її зумисне підлаштували на пізніший час, щоб мої люди, котрі вартують місце злочину, постраждали якнайдужче?

— Ні, — кажу я, хитаючи головою. — Вона б не стала. Вона цілителька. Вона б не вбивала…

— Генерал на війні готовий зробити що завгодно, — каже він, — саме тому це війна.

— Ні, — повторюю я, — ні, я не вірю…

— Я знаю, що ти в це не віриш, — він знову відступає від мене, повертається спиною, — тому тебе й залишили тут.

Він підходить до столика, що біля його крісла, та бере клаптик паперу. Тримає його так, аби мені було видно.

На клаптику — синя літера В.

— Це для тебе щось означає, Віоло?

Я намагаюся не пустити на лице жодну емоцію.

— Ніколи раніше не бачила, — знову ковтаю слину, подумки лаючи себе за це. — Що воно?

Він знову дивиться на мене, протяжно і пильно, тоді кладе папірець назад на стіл.

— Вона з тобою зв’яжеться, — він уважно дивиться на моє лице. Я намагаюсь нічого не виказати. — Так, — повторює він ніби сам до себе, — вона зв’яжеться, а тоді… А тоді, якщо твоя ласка, перекажи їй одне повідомлення від мене.

— Я не…

— Перекажи, що все кровопролиття можна припинити негайно, ще навіть до початку, перш ніж загине ще хтось і нам доведеться назавжди забути про мир. Перекажи їй це, Віоло.

Він дивиться на мене так пильно, що я кажу:

— Добре.

Він не кліпає, його очі — чорні діри, від яких я не можу відвернутись.

— А ще передай, що коли вона хоче війни, то буде їй війна.

— Будь ласка… — починаю казати я.

— Наразі все, — каже він, жестом запрошуючи мене встати і пройти до дверей. — Повертайся до своєї лікарні. Лікуй, кого зможеш лікувати.

— Але…

Він уже відчиняє для мене двері.

— Сьогодні нікого не вішатимуть, — каже він, — треба відкласти певні цивільні процедури у зв’язку з цією терористичною діяльністю.

— Терористичною?

— Так, боюсь, нині я буду надто зайнятий прибиранням за твоєю нянечкою, аби організувати обіцяну вечерю.

Я роззявляю рота, але з нього нічого не виходить.

Він зачиняє двері просто мені перед носом.

Я вибираюся назад, на головну дорогу, і в мене крутиться голова. Тодд десь там, і я не можу думати про те, що я його не побачу, що не зможу йому розповісти нічого про те, що сталося, не можу нічого пояснити, нічого.

І це її провина.

Її. Я не хочу це визнавати, але так, це її провина. Все це. Навіть якщо вона з якихось причин має рацію, це все її провина. Її провина, що я сьогодні не побачу Тодда. Її провина, що буде війна. Її провина…

Я знову підходжу до тих руїн.

На дорозі лежать чотири тіла, вкриті білими полотнами, які не дуже й приховують калюжі крови під ними. Найближчий до мене, за кордоном патрульних, які вартують місце вибуху, полотно накриває того солдата, котрий випадково мене врятував.

Я навіть не знаю, як його звати.

А він так раптово загинув.

Якби вона просто почекала, якби побачила, чого від неї хоче мер…

А тоді згадую: Вмиротворення, дівчинко, це слизька стежина…

Але тіла тут на дорозі…

Але смерть Медді…

Але хлопчак-солдат, котрий мене врятував…

Але Корін, котру побили, щоб вона не допомагала…

(де ж ти, Тодде?)

(що мені робити? і що тут правильно?)

— Давай проходь, — гавкає на мене солдат, так що я аж підстрибую.

І я кваплюся далі дорогою і, перш ніж встигаю щось зрозуміти, біжу.

Геть задихана, я забігаю в спорожнілий дім зцілення і замикаю за собою двері. Перед тим дорогою я зустрічала багато кого — і солдати, і патрулі, і чоловіки на дахах із рушницями, — усі вони пильно дивились, як я біжу, один навіть грубо присвиснув мені услід.

Тепер до вежі зв’язку не дістатися, тепер точно ні. От іще одна річ, яку вона пустила коту під хвіст. Переводячи подих, я розумію, що тепер я тут єдина бодай приблизно нагадую цілительку. Чимало пацієнток були достатньо здорові, аби повсюди ходити за нянечкою Койл (і хто зна, ще й для того, аби підкладати бомби), але наразі тут іще принаймні два десятки лежачих, і щодня прибувають нові.

А я тупо найгірша цілителька, яку лише бачили в Новому Прентісстауні.

— Караул, — шепочу сама до себе.

— І куди це всі поділися? — питає пані Фокс, щойно я відчиняю двері в її палату. — Ні їжі, ні ліків…

— Вибачте, — кажу я, виливаючи її урильник. — Зараз же принесу поїсти.

— Христе господи, люба! — вигукує вона, коли я повертаюся, її очі здивовано розплющуються. Я дивлюся на зворот свого білого халата, туди ж, куди й вона. Ляпка крови молодого солдата тягнеться халатом аж до подолу.

— В тебе все добре? — цікавиться пані Фокс.

Я дивлюсь на кров, і все, що здатна відповісти, то хіба що «Я зараз принесу поїсти».

Наступні кілька годин минають як у тумані. Підсобний персонал також увесь утік, тож я щосили намагаюся наварити їсти на останніх пацієнток, водночас годувати їх і розпитувати, які ліки вони були приймали, і коли це було, і скільки, і хоч вони досі чудуються і не знають, що коїться, але вони бачать, у якому я стані, і теж певною мірою намагаються допомогти.

Уже давно стемніло, коли я заходжу за ріг із повною тацею брудних повечірніх тарілок, і осьде і Корін, зразу при вході, однією рукою тримається стіни, аби не сповзти вниз.

Жбурляю тацю на підлогу і кидаюся до неї. Другою рукою вона зупиняє мене, коли я опиняюся вже близько. Вона здригається, коли я підходжу ще ближче.

І я бачу, що в неї під обома очима синці.

Нижня губа також набрякла.

І якось дивно вона тримається на ногах, ніби від цього боляче, ніби саме від цього дуже болить.

— Ой, Корін, — тільки й кажу я.

— Просто… — каже вона, збираючись із силою. — Просто відведи мене до кімнати.

Я даю їй руку, аби допомогти, і відчуваю щось заховане в долоні, і це щось тепер у мене в долоні. Корін підносить пальця до вуст, аби затлумити всі запитання, що вже готові вилетіти з мого роззявленого рота.

— Дівчинка, — шепоче вона, — ховалася в кущах біля дороги, — люто трусить головою. — Ще зовсім дівчинка.

Я не дивлюсь, спершу проводжаю Корін до її кімнати, тоді розшукую бинти для її лиця і компреси для її ребер. Я чекаю, аж поки залишаюсь наодинці в коморі, тільки тоді розтуляю долоню.

Це складена цидулка, на зовнішній стороні написано «В». Всередині — лише кілька рядочків, які майже нічого не кажуть.

Дівчинко, — сказано там, — зараз ти мусиш обрати.

А далі єдине питання.

Чи можемо ми на тебе розраховувати?

Я відводжу погляд.

Я ковтаю.

Ми можемо на тебе розраховувати?

Я вкладаю записку в кишеню, хапаю бинти й компреси, і поспішаю допомогти Корін.

Котру побили чоловіки мера.

Але котру б не побили, якби їй не доводилось відповідати за нянечку Койл.

Але її побили, хоч мер і сказав, що не нашкодить їй.

Ми можемо на тебе розраховувати?

І підписано не іменем.

Просто написано: «Відповідь».

І це слово — «Відповідь» — написано з яскраво-блакитної В.

15. Під замком

БАБАХ!

…і небо за нами розколюється, і дорогою надлітає порив вітру, і Анґаррад нажахано дибиться, і я злітаю з неї на землю, і всюди пилюка й крики, і у вухах вібрує, а я лежу і чекаю, коли можна буде перевірити, я живий чи ні.

Ше одна бомба. Третя цього тижня, після двох перших. На цей раз навіть не за двісті метрів від мене.

— Курви, — спльовує Дейві біля мене, пробує стати на ноги і дивиться на дорогу.

У моїх вухах звенить, тіло труситься, але я встаю на ноги. Бомби рвуться в різний час дня і ночі, в різних кінцях міста. Коли біля акведуку, який постачає водою західну частину міста, а другий раз — два головні мости до ферм на північ від річки. Сьогодні…

— А сьогодні столовка, — каже Дейві, пробуючи стримати Смертоносного/Жолудя, аби той не сіпався. — Де їдять солдати.

Він втихомирює Смертоносного і знову залазить у сідло.

— Нумо, — гарикає, — поглянемо, чи треба кому помогти.

Я кладу руки на Анґгаррад, котра дотепер налякана, дотепер повторює ЛОШАТКО ЛОШАТКО знову і знову. Я пару раз повторюю її ім’я і нарешті забираюся на неї.

— Ти собі там нічо не вигадуй, — каже Дейві. Вихоплює пістолета і цілить в мене. — Щоби постійно був мені перед очима.

І це теж частина мого життя після того, як почались бомби.

Дейві з націленою в мене пушкою, щодня і щохвилини.

Шоб я точно не зміг піти її шукати.

— Жінки явно не помагають своїй справі, — каже мер Леджер, запихаючись куркою.

Я нічо не кажу, просто вечеряю і виловлюю знаки запитань, які виходять із Шуму. Їдальню розбомбили, коли там було закрито, як і завжди з цими бомбами Відповіді, але ж то, шо там не мало бути людей, не значить, що там реально нікого не було. Ми з Дейві знайшли на місці двох мертвих солдатів і ше одного мертвого хлопця, котрий там, по ходу, мив підлогу. Піччас інших бомбардувань загинули ще троє солдатів.

І це капець як бісить мера Прентісса.

Я його вже практично не бачу, точніш, не бачив ще ото відколи зламав руку, відколи типу як знову вдалося побачити Віолу. Мер Леджер каже, він арештовує людей і садить їх у тюрми на заході від міста, але не може з них вибити всьо то, шо хоче. Пан Морґан, пан О’Гейр і пан Тейт на чолі армійських частин регулярно обшукують пагорби на захід від міста, бо там нібито табори тих бомбістів, а бомбісти — ті самі жінки, шо зникли в ніч перших бомб.

Але армія нічо не находить, тож мер раз одразу стає зліший і зліший, запроваджує все більше й більше коменданцьких годин і забирає у своїх солдатів більше і більше лікарства.

Кожного дня Новий Прентісстаун стає гучнішим.

— мер навіть заперечує існування Відповіді, — кажу я.

— Ну, Президент може казати все, шо захоче, — мер Леджер тицяє у свою вечерю виделкою, — але люди говорять, — відкушує ще шматок, — і ще й як говорять.

На додачу до матрасів, постелених у кам’яних консолях вежі, нам видали миску свіжої води, яку щоранку міняють, і маленький хімічний туалет у найтемнішому куті. Їжа теж покращилася; її завжди приносить пан Коллінз, а тоді замикає нас всередині.

Хррц-клац.

Отут, під замком, я і сиджу кожну хвилину, коли я не з Дейві. Мер явно не хоче, аби я шукав Віолу, хай там шо він розповідає про довіру.

— Ми ж не знаємо, чи це тільки жінки, — кажу, пробуючи не пускати її у свій Шум. — Просто не знаємо.

— Угруповання, яке називало себе «Відповідь», відіграло роль у війні зі спеклами, Тодде. Партизанські бомбардування, нічні операцїї — такі всякі штуки.

— Ну і?

— І це були самі лише жінки. Бачиш, їхнього Шуму ворог не чув, — мер Леджер хитає головою, — але під кінець вони відбились від рук і стали самі собі законом. Після оголошення миру вони навіть напали на наше власне місто. Ми навіть були змушені деяких стратити. Жахлива річ.

— Але якшо ви їх стратили, то як це можуть бути вони?

— Бо ідея живе навіть після смерті людини, — він тихо відригує. — Але я не знаю, чого вони там хочуть добитися. Президент їх знайде, це лише питання часу.

— Чоловіки теж пропадали, — кажу я, бо це правда, але насправді я думаю…

(чи вона пішла з ними?)

Облизую губи.

— Ці доми зціленя, де жінки працюють, — кажу я, — вони якось позначені? Якось їх можна впізнати?

Він сьорбає воду, дивиться на мене з-над горнятка.

— І чого б ото ти хотів таке знати?

Я трохи розворушую свій Шум, аби заховати всьо, шо могло би мене видати.

— Та таке, — кажу я, — не зважай.

Кладу свою вечерю на крихітний столик, що нам виділили — то наш спільний погоджений знак, шо він може доїсти мою порцію.

Я спати.

Лягаю на ліжко і дивлюся на стіну. Останки призахідного сонця б’ють через просвіти у вежі. У просвітах нема шкла, а зима близько. Не знаю, як ми переживемо холоди. Я кладу руку під подушку і присовую ноги до тіла, пробую не думати натто голосно. Чую, як мер Леджер прикінчує мою вечерю.

Раптом у його Шумі виникає образ, і він пливе просто до мене, то образ розкритої долоні, пофарбованої синім.

Повертаюся глянути на мера. І бачу принаймі два різні будинки з долонею дорогою до монастира.

— Всього їх п’ять, — тихенько каже він. — Можу тобі розказати, де. Якшо хочеш.

Я дивлюся в його Шум. А він — у мій. Ми обоє шось приховуємо, шось ховаємо попід всіма іншими шарами наших думок. Усі ці дні нас замкнено разом, а ми й дотепер не знаєм, чи можемо один одному довіряти.

— Розкажи, — прошу його.

— 1017, — оголошую Дейві, коли він повертає кріпильник, замикаючи смужку на Спеклі, котрий негайно перетворюється на 1017.

— Та й досить на сьогодні, — каже Дейві, кидаючи кріпильника в торбу.

— Але нам ще…

— Я сказав: досить, — він шкутильгає назад до пляшки з водою і хиляє звідти. Його нога вже мала би зцілитись. Моя рука таки зцілилась, а він дотепер кульгає.

— Ми це мали зробити за тиждень, — кажу я, — а махаємося вже два.

— Я не бачу, аби хтось нас підганяв, — він випльовує трохи води. — Хочеш?

— Ні, але…

— Нових інструкцій не було, нової роботи нема… — тягне він, знову хиляє воду і знову трохи випльовує. Дивиться ліворуч від мене.

— На шо це ти зириш?

1017 досі стоїть, підтримуючи одну руку другою, і дивиться на нас. Гадаю, це чоловік, швидше за все, молодий, ще незрілий. Він раз клацає на мене, тоді ще раз, і хоть у нього нема Шуму, ясно шо він клацає шось грубе.

Дейві думає так само.

— Та ну? — він тягнеться по рушницю, шо висить у нього за спиною, його Шум знову і знову стріляє з неї в Спекла, котрий біжить навтьоки.

1017 ані руш. Він дивиться мені в очі та знову клацає.

Так, це шось однозначно грубе.

Він задкує, йде геть, але продовжує дивитися на нас, і одна рука потирає металеву смужку. Я повертаюсь до Дейві, котрий уже підняв рушницю і націлив на 1017.

— Не треба, — кажу я.

— Чого це? — питає Дейві. — Хто нас зупинить?

Я не знаю, шо відповісти, бо так виходить, шо ніхто.

Бомби рвуться раз на три чи чотири дні. Ніхто не знає, де вони будуть і як їх туди підкладуть, але БАБАХ! БАБАХ! БАБАХ! Увечері після шостої бомби, цього разу зробленої з маленького ядерного реактора, мер Леджер приходить із підбитим оком і набряклим носом.

— Шо сталося? — питаю.

— Солдати, — спльовує він. Бере свою тарілку з вечерею, знову рагу, і здригається від першої ж ложки.

— А шо ти зробив?

Його Шум трохи гучніє, і він дивиться на мене лютим оком.

— Я нічого не робив.

— Ти знаєш, про шо я.

Він трохи бурчить, їсть ше трохи рагу, тоді каже:

— Комусь із них прийшла чудовезна думка, що то я — Відповідь. Я.

— Ти? — кажу, може трохи занатто здивований.

Він підводиться, ставить своє рагу, практично непочате, такшо зрозуміло, шо йому реально болить.

— Тих жінок не вдається знайти, і солдати шукають хоть когось винного, — він дивиться в одну з пройм, дивиться, як над містечком, що колись було його домом, западає ніч. — І шо, Президент якось зупинив їх, коли мене били? — каже, ніби сам до себе. — Не зупинив.

Я жую, намагаючись не пускати в Шум речі, про які не хочу думати.

— Люди ось що говорять, — каже мер Леджер, не піднімаючи голос. — Про нову цілительку, молоду, котру ніхто раніше не бачив, ту саму, котра недавно була в цьому соборі, а зараз працює в домі зцілення, яким керувала нянечка Койл.

Віола, — думаю я гучно і чисто, перш ніж встигаю прикритися.

Мер Леджер повертається до мене.

— Це та, з якою ти так і не побачився. Збоку від головної дороги, під пагорбом, що спускається до річки, десь на півдорозі до монастиря. На дорозі, де треба повертати, поряд стоять два сараї, — він знову дивиться у пройму. — Так що не пропустиш.

— Я не можу втекти від Дейві, — кажу я.

— Я взагалі не розумію, про що ти говориш, — каже мер Леджер, простягаючись на ліжку. — Просто розказую тобі усякі небилиці про наше чудове місто.

Я починаю дихати ваще, розум і Шум промотують можливості, як би мені туда добратися, як втікти від Дейві, знайти той дім зцілення, (знайти її).

Вже аж пізніше я догадуюся запитати:

— А хто така нянечка Койл?

Хоть то темно, я віччуваю, як Шум мера Леджера ледь червоніє.

— Отакої, — каже він у ніч, — ну, може, то і є Вона — ота Відповідь, ге?

— Ось і наш останній, — я дивлюся, як Спекл 1182 відходить, потираючи зап’ясток.

— Та пора б уже, хай йому грець, — Дейві падає на траву. Повітря свіже, але сонце вже вийшло, а небо майже безхмарне.

— І шо нам далі робити? — питаю.

— Відчепись.

Я стою і дивлюсь на Спеклів. Якшо не знати, то й не подумав би, шо вони якось розумніші за овець.

— Вони й не розумніші, — каже Дейві, заплющуючи очі проти сонця.

— Заткни пельку, — кажу я.

Але я ось про шо, ви просто гляньте на них.

Вони собі сидять на траві, ніякого Шуму, нічо не кажуть, половина дивиться на нас, половина — одне на одного, іноді клацають, але взагалі практично не рухаються, нічого не роблять руками, нічого не роблять зі своїм часом. Всі ці білі лиця, з яких ніби випито житя, просто сидять попід стінами, чекають, чекають чогось, хтозна чого.

— І от це щось настало, Тодде, — гримить голос позаду нас. Дейві зривається на ноги, бо в центральний вхід заходить мер, припнувши свого коня зовні.

Але він дивиться на мене, лише на мене.

— Готовий до нової роботи?

— Вже пару тижнів зі мною майже не говорив, — кипить Дейві, поки ми їдемо додому. У нього з батьою все пішло навскоси. — Саме лише пильнуй Тодда і давай швичче зі спеклами! — його руки міцно тримаються за віжки. — І шо, мені хтось хоть подякував! Хоть сказав: «Гарно попрацював, Девіде»?

— Бо ми повинні були затаврувати Спеклів за тиждень, — кажу я, повторюючи те, що йому сказав мер. — А витратили вдвічі більше часу.

Він повертається до мене, і його Шум реально червоний-пречервоний.

— На нас напали! Чому це саме моя провина?

— Хіба я кажу, що твоя, — дивуюся я, але мій Шум пригадує смужку навколо шиї 0038.

— То ти так само винуватиш мене? — він зупинив коня і дивиться на мене, перехилився в сідлі, готовий наскочити.

Я роззявляю рота, щоб відповісти, але тоді дивлюсь на дорогу за ним.

Біля повороту — два сараї, біля повороту, що веде вниз, до річки.

Я швидко зиркаю назад, на Дейві.

На ньому — лиха посмішка.

— Шо там є?

— Нічо.

— Твоя дівка, та? — пирхає він.

— Йди нафіг, Дейві.

— Нє, свиното, — каже він, зіслизаючи з сідла на землю, а його Шум червоніє ше більше, — сам ти йди нафіг.

Все, що мені залишається — битися.

— Солдати? — питає мер Леджер, розглядаючи мої синяки і кров, коли я заходжу до вежі на вечерю.

— Тебе не стосується, — бурчу я. Такої бійки в нас із Дейві вже дуже давно не було. Всьо так болить, шо я ледве можу лягти на ліжко.

— Їстимеш? — питає мер Леджер.

Якесь слово в Шумі дає йому знати, що нє, не їстиму. Він хапає порцію і починає нагортати, навіть не подякувавши.

— Ти пробуєш проїсти собі шлях на волю? — питаю.

— Каже хлопчик, котрого хтось завжди годував.

— Я не хлопчик.

— Припасів, які ми взяли на цю планету, вистачило тільки на рік, — каже він поміж чвак-чвак, — за який наше фермерування і полювання просунулись далеко не так, як годилося, — ще один шматок. — Голодні часи вчать цінувати гарячу страву, Тодде.

— Шо такого в чоловіках змушує їх перетворювати все на життєвий урок? — я прикриваю лице рукою, а тоді забираю руку, бо розбите лице саднить.

Знову западає ніч. Повітря ще холодніше, такшо я не знімаю весь одяг, коли ховаюсь під ковдру. Мер Леджер починає хропіти, йому сниться, як він ходить по хаті з безкінечними кімнатами і не може знайти вихід.

Зараз найбезпечніший час, аби думати про неї.

Бо чи ж вона реально там?

Чи ж вона дійсно з цих, із Відповіді?

Але думаю не тільки про це.

Ось, що вона скаже, коли ми побачимось?

Якщо побачить, що я щоденно робив?

І з ким?

Я ковтаю холодне нічне повітря і скліпую вологу з очей.

(ти ще зі мною, Віоло?)

(ти ще зі мною?)

Година минула, а я досі не сплю. Щось мені муляє, я кручуся в покритті, пробую вичистити свій Шум бодай від чогось, намагаюся заспокоїтись, аби бути готовим до нової роботи, яку мер запланував нам на завтра, і вона, якшо чесно, звучить дуже навіть непогано.

Але я ніби шось пропускаю, шось очевидне, просто під носом.

Шось…

Я сідаю, дослухаючись до хропіння Шуму мера Леджера, також: чую сонний рев Нового Прентісстауна назовні, тьохкання нічних пташок, навіть річку, що мчить десь віддалік.

Коли пан Коллінз мене запустив, не було ніякого хррц-клац.

Згадую ще раз.

Точно не було.

Я дивлюся на двері крізь темряву.

Він забув їх замкнути.

Просто зараз, просто в цю секунду.

Двері відімкнуті.

16. Хто ти

— Я ЧУЮ ШУМ, — каже пані Фокс, коли я наливаю їй у глек води на ніч.

— Було б дивно, якби не чули, пані Фокс.

— Просто за вікном…

— То солдати курять цигарки.

— Ні, я впевнена, що…

— Я дійсно дуже зайнята, пані Фокс, то, якщо ви не проти…

Я міняю їй подушки і спорожнюю горщик. Вона мовчить, аж поки я не збираюся виходити.

— Все тут не так, як раніше, — тихо каже вона.

— Так, ваша правда.

— Притулок раніше був кращий, — каже вона, — не досконалий, але кращий за те, що зараз.

І вона просто дивиться собі у вікно.

Наприкінці зміни я просто вмираю від утоми, але сідаю на ліжко і дістаю записку, яка так і не покидала мою кишеню. Перечитую всоте, втисячне.

Дівчинко,

зараз ти мусиш обрати.

Ми можемо на тебе розраховувати?

Відповідь.

Навіть без імені, навіть без її імені.

От уже майже три тижні ця цидулка у мене. Три тижні — і нічого; то, можливо, так вони на мене й розраховують? Ні цидулки, ні знаку, я просто застрягла в цьому домі з Корін, чи то нянечкою Ваятт, як я тепер мушу її називати, і пацієнтами. Жінки, котрі похворіли собі, як зазвичай, — то таке, але крім них — жінки, що повернулися з «інтерв’ю» з чоловіками мера про Відповідь, жінки з синцями і порізами, жінки з переламаними ребрами, пальцями, руками. Жінки з опіками.

І це їм ще пощастило, бо вони не в тюрмі.

І раз на три чи чотири дні оте БАБАХ! БАБАХ! БАБАХ!

І ще більше арештовують, ще більше посилають сюди.

Від нянечки Койл досі ні слова.

І від мера теж.

Ні слова про те, чому мене залишили на самоті. Можна би подумати, що мене візьмуть першою, що мене раз у раз допитуватимуть, що то я буду сидіти і гнити в камері.

— Але нічого, — шепочу я. — Нічогісінько.

І ні слова від Тодда.

Я заплющую очі. Надто втомлена, аби щось відчувати. Щодня я вигадую усілякі способи дістатися до вежі зв’язку, але тепер солдати геть усюди, їх надто багато, аби вловити схему, і з кожною новою бомбою стає лише гірше.

— Треба зробити хоч щось, — кажу вголос. — Треба, інакше просто здурію, — сміюсь я, — так, здурію і почну говорити сама до себе.

Ще трохи сміюся, насправді більше, ніж це реально смішно.

Я сідаю, і моє серце калатає.

— Нянечко Койл? — питаю я.

Оце воно? Оце зараз?

Оце тут мені доведеться робити вибір?

Чи можуть вони на мене розраховувати?

(але це ж наче Шум лунає…?)

Я стрибаю на ліжко і розсуваю штори, — ледь-ледь, саме аби крізь шпарку можна було визирнути надвір, — чекаючи її насуплености і пальців, що пробігають чолом.

Але це не вона.

Взагалі не вона.

Тодд!

І я відсуваю ширму і піднімаю скло, а він перехиляється всередину, його Шум повторює моє ім’я, я обвиваю його руками і затягую досередини, буквально піднімаю його і затягую у своє вікно, він пробує допомогти, залізти, і ми падаємо на моє ліжко; я лежу на спині, він — на мені, моє лице близько до його, і я пригадую, що так само було, коли ми застрибнули під водоспад, а за нами гнався Аарон, і я глянула просто в його очі.

І знала, що ми будемо в безпеці.

— Тодде.

При світлі моєї кімнати я бачу, що його око підбите, на носі — кров, і кажу:

— Що сталося? Ти поранений? Я можу…

Але він просто каже:

— Це ти.

Не знаю, скільки часу минає, поки ми так просто лежимо, відчуваємо, що ми одне з одним насправді тут, насправді-насправді, ми насправді живі, я відчуваю його безпеку, його вагу на своїй, шорсткісь його пальців на моєму лиці, його теплоту і запах, порох на його одязі; ми практично не говоримо, його Шум розривається почуттям, складними речами: спогадами про те, як мене підстрелили, як він почувався, коли думав, що я помираю, про те, як кінчики його пальців зараз відчувають мене, але на позір він просто повторює Віола, Віола, Віола.

І це Тодд.

Чорт забирай, це Тодд.

І все нормально.

А тоді в коридорі чути кроки.

Кроки, що зупиняються просто біля моєї кімнати.

Ми обоє дивимось на двері. Під ними лежить тінь, дві ноги когось, хто стоїть просто з іншого боку.

Я чекаю стуку.

Я чекаю наказу вигнати його звідси.

Я готуюся битися.

Але тоді ноги йдуть геть.

— Хто це був? — питає Тодд.

— Нянечка Ваятт, — кажу я і чую здивування у власному голосі.

— А тоді почали вибухати бомби, — закінчую я. — А він лише двічі викликав мене, на початку, питався, чи я щось знаю, а я не знала, дійсно не знала, і це було по всьому. Нічого більше. І про нього я більше нічого не знаю, клянуся.

— Зі мною він після бомб так само практично не говорив, — каже Тодд, дивлячись собі на ноги. — Я боявся, шо то ти їх підриваєш.

У його Шумі я бачу вибух мосту. Я бачу, як це роблю.

— Ні, — відповідаю, думаючи про цидулку у своїй кишені, — то не я.

Тодд кахикає, тоді просто і ясно каже:

— Тікаймо?

— Так, — відповідаю, зраджуючи Корін так швидко, що відчуваю червоний приплив сорому майже негайно, але так, нам треба тікати, тікати і не зупинятися.

— Але куди? — питає він. — Куди йти?

Я відкриваю рота відповісти…

Але вагаюся.

— Де ховається Відповідь? — питає він. — Можемо піти туди?

І я помічаю якусь напругу в його Шумі, несхвалення і нехіть.

Бомби. Йому бомби теж не сподобались.

Я бачу безіменних мертвих солдатів у руїнах кафе.

Але ж буде більше, чи не так?

Я знову вагаюся.

І я міркую, коротюсеньку мить міркую, ніби це муха, яку треба відігнати.

Я міркую, чи можна йому розповісти.

— Не знаю, — кажу я, — справді не знаю. Мені не сказали, бо не знали, чи можна довіряти.

Тодд дивиться на мене.

І на секунду на його лиці теж з’являється сумнів.

— Ти мені не довіряєш, — кажу я, перш ніж здогадуюся зупинитись.

— Ти мені теж не довіряєш, — каже він. — Ти думаєш, чи я не працюю з мером. І думаєш, чого це я так довго тебе шукав, — він знову сумовито дивиться на підлогу. — Я дотепер можу тебе читати, — каже він, — майже так само добре, як себе самого.

Я дивлюся на нього, у його Шум.

— Ти думаєш, що я частина Відповіді. Вважаєш, що я б таке зробила.

Він на мене не дивиться, але киває.

— Я просто намагався вижити, завжди шукав способу тебе знайти, надіявся, що ти мене не забула.

— Ніколи, — кажу я, — ніколи!

Він знову дивиться на мене.

— Я б теж нізащо тебе не лишив.

— Обіцяєш?

— Та шоб я здох, — каже він і сором’язливо всміхається.

— Я теж обіцяю, — кажу і всміхаюсь йому. — Вдруге я ніколи вже тебе не покину, Тодде Г’юїтте, ніколи-преніколи.

Він усміхається ширше, коли я кажу «ніколи вже», але усмішка гасне, і я бачу, як він збирає докупи Шум, аби сказати мені щось, не знаю, щось важке, чого він соромиться, але перш ніж він встигає, я хочу, аби він знав, я хочу, аби він точно знав.

— Я думаю, вони біля океану, — кажу я. — Нянечка Койл розповіла мені історію, перш ніж піти. Думаю, вона хотіла попередити, куди вони йдуть.

Він дивиться на мене.

— От і скажи тепер, що я тобі не довіряю, Тодде Г’юїтте.

А тоді я розумію свою помилку.

— Шо? — каже він, коли бачить моє обличчя.

— У твому Шумі, — кажу, підводячись, — Тодде, воно всюди у твому Шумі. Океан, знову і знову, раз і ще раз.

— То я несвідомо, — каже він, але його очі вже розплющуються, я бачу відімкнуті двері його камери, я бачу чоловіка в камері, котрий каже йому, де я, і бачу знаки питання…

— Я такий тупий, — каже Тодд, і собі підводячись. — Просто, дідько, ідіот. Треба йти. Заражже!

— Тодде…

— Скільки до океану?

— Два дні їзди…

— Тобто чотири пішки, — він крокує кімнатою. Його Шум знову повторює ОКЕАН, ясно, як вибух. Він бачить, що я дивлюсь на нього, бачить, що я бачу. — Я за тобою не шпигую, — каже він. — Не шпигую, але він, певно, лишив двері, аби я… — він роздратовано відкидає волосся, — але я приховаю. Приховав правду про Аарона, то й це приховаю.

У мене тріпотить у животі, коли я пригадую, що мер сказав мені про Аарона.

— Але ми мусимо йти, — каже Тодд. — Маєш їжу, яку можна взяти з собою?

— Можу дістати, — кажу.

— Поквапся.

І вже коли я повертаюся, чую в його Шумі своє ім’я. Віола, каже Шум, і це ім’я вкрите страхом — страхом того, що нас підставили, що я думаю, що його підіслали зумисне, страхом, що я думаю, що він бреше, а я можу просто дивитися на нього і думати його ім’я.

Тодд.

І, сподіваюся, він знає, що це означає.

Я вриваюся в їдальню і біжу до креденсів. Світло майже не вмикаю, намагаюся чимтихіше пакувати раціони і буханки хліба.

— Аж так спішиш, га? — питає Корін.

Вона сидить за столом глибоко в темряві, перед нею горня з кавою.

— Отже, приходить твій дружок і ти просто собі йдеш, — вона підводиться і підходить до мене.

— Я мушу, — кажу я. — Вибач.

— Вибачити? — питає вона, здіймаючи брови. — А тут що має бути? Що має бути з пацієнтами, які тебе потребують?

— Я жахлива цілителька, Корін, я їх лише мию і годую…

— Ага, ну тепер я матиму час трохи когось зцілити, якщо мені дозволять…

— Корін…

Її очі спалахують.

— Нянечко Ваятт!

Я зітхаю.

— Добре, нянечко Ваятт, — кажу я, а тоді водночас думаю і говорю, — ходімо з нами.

Вона збентежена, майже налякана.

— Що?

— Ти не бачиш, до чого воно все йде? Жінки по тюрмах, скалічені і поранені. Чи ти не бачиш, що ліпше не буде?

— Якщо тут щодня будуть розриватися бомби, то ясно, що не буде.

— Наш ворог тут — Президент, — кажу я.

Вона схрещує руки.

— Ти думаєш, може бути лише один ворог?

— Корін…

— Цілителька не забирає життя, — каже вона. — Цілителька ніколи не забирає життя. Наша перша клятва — «не нашкодь».

— Бомби закладались під порожні цілі.

— Які не завжди виявлялись порожніми, правда ж? — вона хитає головою, її лице зненацька засмучується, воно смутніше, ніж мені досі доводилось бачити. — Я знаю, хто я, Віоло. Я це відчуваю душею. Я лікую хворих, зцілюю поранених — ось хто я.

— Якщо ми залишимось тут, вони рано чи пізно прийдуть.

— Якщо підемо, пацієнти помруть, — вона вже й лютою не здається, і це лякає навіть більше.

— А якщо тебе заберуть? — питаю, додаючи голосу виклику. — Хто їх тоді зцілюватиме?

— Я сподівалася, що ти.

Я беру секундну передишку.

— Це не так просто.

— Зате для мене — так.

— Корін, якщо я виберуся, то зможу зв’язатися зі своїми…

— А тоді що? Ти казала, їм іще п’ять місяців летіти. П’ять місяців — це чимало.

Я повертаюся назад до креденсів, наповнюючи торби їжею.

— Я мушу спробувати, — кажу я поспіхом, — я мушу зробити щось, — повертаюся до неї вже з повною торбою. — Оце я, — думаю про Тодда, котрий чекає, і серце починає калатати швидше, — принаймні ось ким я стала.

Вона тихо оглядає мене і каже щось, що мені раз була сказала нянечка Койл.

— Ми — це вибір, який ми робимо.

Минає секунда, перш ніж я усвідомлюю, що вона розпрощалась.

— Чому так довго? — питає Тодд, стривожено визираючи з вікна.

— Все добре, — кажу йому. — Потім розповім.

— Взяла їжу?

Я піднімаю торбу.

— Підозрюю, ми знову просто йдемо за річкою? — питає він.

— Мабуть, так.

Він добру секунду ніяково дивиться на мене, намагаючись не усміхатись.

— Ну от, знову.

І я відчуваю цей дивний поспіх, і знаючи, в якій ми небезпеці, розумію, що поспіх це щастя, і він теж це відчуває, тож ми на секунду міцно потискаємо руки, тоді він стає на ліжко, переступає на підвіконня і вистрибує з вікна.

Я віддаю йому торбу з їжею і теж вибираюся на свіже повітря, гупаючи підошвами об тверде багно.

— Тодде, — шепочу я.

— Так?

— Хтось мені сказав, що тут під містом десь є вишка зв’язку, — кажу я. — Там, певно, купа солдатів, але я гадала, що якби ми…

— Велика металева вежа? — уточнює він. — Вища за дерева?

Я кліпаю.

— Можливо, — і тут мої очі широко розплющуються. — Ти знаєш, де вона?

Він киває.

— Щодня її проїжджаю.

— Справді?

— Так, справді, — каже він, я бачу її в його Шумі, бачу дорогу…

— І я думаю, що нарешті вже цього досить, — каже голос із пітьми.

Голос, який ми обоє впізнаємо.

Мер виходить із чорноти, за ним іде лава солдатів.

— Добривечір вам обом, — каже він.

І я чую спалах Шуму від мера.

І Тодд падає.

17. Важка робота

ЦЕ ЗВУК, але й не звук, він гучніший за всі можливі звуки, від нього би полопались перепонки, якби його слухать вухами, а не головою, всьо біліє, але я не лише ніби осліп, а й ніби оглух і замерз, а біль зароджується глибоко-преглибоко всередині, такшо не можна вхопитися за якусь частину себе, аби захиститись від болю, є лише колючі, пекучі удари всередину себе самого.

Оце-о віччував Дейві кожен раз, як його било Шумом мера.

І це слова…

Це просто слова…

Але це кожне слово, вбите у твою голову за раз, і цілий світ тобі кричить, шо ТИ НІШО ТИ НІШО ТИ НІШО, вириває з голови кожне власне слово, ніби висмикує волосся біля кореня і захоплює ше й шкіру…

Спалах слів, і я нішо…

Я нішо…

ТИ НІШО…

І я падаю на землю, де мер зможе робити зі мною всьо, шо захоче.

Я не хочу говорити про то, шо було далі.

Мер лишає пару солдатів охороняти дім зцілення, решта віттягують мене назад до собору і по дорозі нічо не кажуть. Ані слова, хоть я благаю їх не шкодити їй, я обіцяю і кричу, і плачу (затикайся), шо зроблю всьо, шо вони захотять, аби вони її лише не кривдили.

(затикайся, стули пельку)

Коли ми вертаємось, він знову прив’язує мене до стільця.

І відпускає пана Коллінза в місто.

І…

І я не хочу про це говорити.

Бо я плачу, ридаю, благаю, кричу її ім’я, знову благаю, і віццього мені так стидно, шо не можу навіть передать.

І весь цей час мер нічо не каже. Просто ходить довкола мене, раз за разом, слухає мої крики, слухає мої моління.

Слухає мій Шум, який криється попід цим.

І я кажу собі, шо я оце кричу, я оце плачу лише для того, аби заховати в Шумі те, шо вона мені сказала, аби він не прознав. Я кажу собі, що мушу плакати і благати так голосно, як лише можу, аби він не витримав.

(заткнися)

Але це я собі таке кажу.

І більше я про це говорити не хочу.

(та нишкни вже, най би ти здох)

Поки я вертаюсь до вежі, уже майже ранок, а мер Леджер чекає на мене, хоть я й не маю сили нічо робити, і я думаю, чи не відіграв він у цьому якусь роль, але його негайна турбота про мене і той жах, коли він бачить, у якому я стані, всьо це в його Шумі звучить дуже правдиво, воно таке правдиве, шо я просто повільно лягаю на матрац і не знаю, шо думати.

— Вони навіть не заходили, — каже мер Леджер, стаючи заді мене. — Коллінз лише віччинив двері, зазирнув і знову мене замкнув. Вони ніби знали.

— Ага, — кажу в подушку. — Дійсно ніби знали.

— Я тут ніяким боком, Тодде, — він читає мої думки, — клянусь, я ніколи не помагатиму цьому чоловікові.

— Просто дай мені спокій, — кажу я.

І він дає.

Я не сплю.

Я горю.

Я горю від тупости того, як легко вони мене злапали, як легко було використати її проти мене. Я палаю від сорому, сльоз і побоїв (затикайся). Я палаю від болю повторної розлуки з нею, від болю її обіцянки, від болю тої невідомості, шо з нею станеться тепер.

Мені всьодно, шо вони вчинять зі мною.

Зрештою сходить сонце і я відкриваю власне покарання.

— Спиною працюй, свиното.

— Заглухни, Дейві.

Наша нова робота — росподіляти Спеклів для роботи в групах, копати фундаменти для нових споруд на території монастиря, нових споруд, у яких спеклам жити цьої зими.

Моє покарання в тому, шо я працюю там, із ними.

Моє покарання в тому, що Дейві найголовніший.

Моє покарання в тому, що в нього нова нагайка.

— Нумо, — каже він і вперіщує мене по плечах, — працюй!

Я розвертаюся, кожен сантиметр тіла затерп і болить.

— Торкнешся мене ще раз, і я тобі, дідько, горлянку порву.

Він усміхається на всі зуби, його Шум видає радісний і тріумфальний скрик.

— Хотів би я це побачити, пане Г’юїтте.

А тоді він просто рже.

Я повертаюся до лопати. Всі Спекли в моїй групі витріщаються на мене. Я вночі не спав, мої пальці замерзли в різкому ранішньому сонці, і я нічо не можу зробити іссобою, просто кричу на них:

— А ну, стали до роботи!

Вони шось між собою переклацуються і знову починають копати землю руками.

Всі, крім одного, котрий затримує на мені погляд чи не на хвилину довше.

Я його обурено передивляюся, мій Шум каламутний і б’є просто в нього. Та він його тупо ігнорує, дихання клубочиться йому з рота, й очі беруть мене на слабо. Він піднімає руку, ніби представляється мені, от ніби я не знаю, хто він є, а тоді повертається до роботи в холодній землі, так повільно, як лише може.

1017 — він один-єдиний, хто нас не боїться.

Я беру лопату і різко встромляю у землю.

— Насолоджуєшся? — питає Дейві.

Я вкладаю у свій Шум шось таке брутальне, наскільки можу придумати.

— Ой, та моя мама давно мертва, — каже він, — як і твоя, — а тоді сміється. — Цікаво, чи вона в житі так само багато говорила, як понаписувала в тій книжецці?

Я випростуюсь, мій Шум набрякає червоним.

Дейві…

— Господи боже, у неї там сторінка за сторінкою…

— Якось такого дня, Дейві, — кажу я, і мій Шум такий лютий, шо я майже бачу, як у ньому, ніби від спеки, заломлюється повітря, — якось такого дня, Дейві, я…

— Що ти зробиш, любий хлопче? — питає мер, в’їжджаючи на Морпеті. — Я ще з дороги чую, як ви двоє сваритесь, — він дивиться на Дейві. — А сваритися — це не працювати.

— О, я їх приставив до роботи, — каже Дейві, киваючи на поля.

І це правда. Ми зі спеклами поділилися на групи по десять і двацять, і всі ці групи, розкидані по всій обгородженій частині монастиря, вибирають каміння з низьких внутрішніх стін і знімають з поля дерн. Решта громадить викопану землю на інших полях, а моя група, біля входу, уже викопала частину траншей під фундамент першого будинку. У мене є лопата. Спеклам доводиться обходитись руками.

— Непогано, — каже мер, — дуже навіть непогано.

Шум Дейві такий утішений, шо це просто ганьба. Ніхто на нього не дивиться.

— А ти, Тодде? — мер повертається до мене. — Як твій ранок?

— Будь ласка, не бийте її, — кажу я.

— Будь ласка не бийте її, — передражнює Дейві.

— Востаннє кажу, Тодде, — відповідає мер. — Я і не збираюсь її кривдити. Я просто хочу поговорити з нею. Власне, якраз їду до неї.

Моє серце піцтрибує, а Шум гучніє.

— Ох, тату, це йому не подобається, — каже Дейві.

— Цить, — каже мер, — Тодде, може ти щось хочеш мені сказати перед цими відвідинами? Аби вони минули швидше і приємніше для всіх нас?

Я глитаю клубок.

А мер просто дивиться на мене, заглядає в мій Шум, і в моєму мозку формуються слова БУДЬ ЛАСКА НЕ БИЙ ЇЇ моїм голосом і його голосом, і ці голоси — вони перемішані, такшо тиснуть на речі, про які я думаю, речі, які я знаю, і це не те, шо ляпас Шумом, цей голос нишпорить там, де я його не прошу, пробує відмикати замкнені двері, перевертати каміння і запалювати світло там, де його нізашо не можна запалювати, усе повторюючи БУДЬ ЛАСКА НЕ БИЙ ЇЇ, зрештою я віччуваю, як уже починаю хотіти сказати те слово (океан), починаю хотіти повідмикати двері (біля океану), починаю хотіти зробити саме те, шо він мені каже, бо він же правий, він у всьому має рацію, то хто я такий, аби опиратися…

— Вона нічо не знає, — мій голос зривається, і я задихаюся.

Він здіймає брову.

— Ти ніби чимось засмучений, Тодде.

Він жестом підкликає Морпета. КОРИСЬ, каже Морпет. Дейві бачить, скільки уваги мені приділяє мер, і навіть звіцци я чую, як він починає ревнувати.

— Знаєш, Тодде, коли мені потрібно трохи заспокоїти емоції, я люблю робити одну штуку.

Він дивиться мені в очі.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Воно вгризається мені в саму середину мозку, ніби хробак у яблуко.

— Нагадує мені, хто я є, — каже мер, — і нагадує мені, як себе контролювати.

— Шо-шо нагадує? — питає Дейві, і я розумію, шо він не чує.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Знову, знову воно у мене всередині.

— Шо воно означає? — я мало не видихаю це запитання, бо воно так потужно засіло в моїй голові, що мені тяжко говорити.

А тоді ми це чуємо.

Повітря бринить, дзижчить, але не Шумом, а ніби здоровенна пурпурова бджола збирається тебе вкусити.

— Якого?.. — питає Дейві.

А тоді ми всі повертаємось, дивимося в дальній кінець монастиря, дивимося над головами солдатів, що завмерли на стінах.

Бзззззз….

Воно в небі — така собі фігура, наче дуга, висока і крутезна, і вона летить понад деревами, шо ростуть за монастирем, ше й позаду неї тягнеться дим, а згодом гуде голосніше і дим густішає, він аж чорний.

А тоді мер дістає бінокулі Віоли зі своєї сорочки, аби глянути блище.

Я дивлюся на бінокулі, мій Шум лютує, випинається знаками питання, та йому пофіг на мене.

Певно, Дейві і їх приніс із пагорба.

Я стискаю кулаки.

— Шоп то не було, — каже Дейві, — але воно наближається.

Я оглядаюся. Та штука вже на горішньому кінці дуги, тепер вона летить униз, на землю.

Вниз, на монастир, де ми всі стоїмо.

Бззззз…

— Я б на вашому місці драпав звідси, — каже мер, — бо це ж бомба.

Дейві мчить до брами так швитко, що губить свою нагайку. Солдати починають зістрибувати зі стін. Мер нашорошує коня, але ще не рушає, чекає: він дивиться, куди бомба впаде.

— Трасувальна, — каже він вкрай зацікавленим голосом. — Застаріла, практично безкорисна. Ми її використовували у війні зі спеклами.

Бзззззззз гучнішає. Бомба досі летить, нарощуючи швидкість.

— Мере Прентіссе?

— Президенте, — виправляє він, але не може відірватися від бінокулів, мов заворожений. — Шум і дим, — каже він, — надто очевидно для таємного підриву.

— Мере Прентіссе! — мій Шум на нервах усе гучніший.

— У місті всі бомби були доморобні, то чому…

— БІЖІТЬ! — горлаю я.

Морпет рушає, і мер дивиться на мене.

Але я не з ним говорю.

— БІЖІТЬ! — я все горлаю, махаю руками і лопатою до найблищих Спеклів, до тих Спеклів, шо на моєму полі.

Саме на це поле наразі і летить бомба.

Бззззззз….

Та вони не розуміють. Більшість із них просто дивиться на бомбу, котра летить просто вниз. Я й досі волаю «БІЖІТЬ!», кидаюся в них вибухами свого Шуму, показую їм, що буде, якщо бомба впаде, уявляю кров і кишки і БАБАХ, який зараз станеться.

— БІЖІТЬ, ХАЙ ВАМ ЧОРТ!

Нарешті шось їх пробиває і вони починають россипатися, може просто щоби забратися від моїх криків і вимахувань лопатою, зате вони біжать, і я женуся за ними по полю. Оглядаюся на мера Прентісса: той відступив до входу в монастир, готовий за потреби їхати далі.

Але він дивиться на мене.

— БІЖІТЬ! — я досі кричу, змушую Спеклів вставати, жену їх геть, подалі від центру поля. Кілька останніх застрибують за внутрішню стінку поблизу, і я стрибаю за ними, насилу переводжу дух і повертаюся, глянути, як вона впаде…

І бачу 1017, котрий так само стоїть посеред поля, просто дивиться в небо.

Такшо бомба вб’є його на місці.

Я вистрибую назад за внутрішню стіну, перш ніж встигаю зрозуміти…

Мої ноги приминають траву…

Перестрибую траншеї, які ми були викопали…

Біжу так швитко, шо Шум порожній…

Просто БЗЗЗ бомби…

Гучніше і нище…

І 1017 піднімає руки, аби затулити очі від сонця…

Чого він там чухаєцця?

І мої ноги гуп гуп…

І я повторюю: «А шоб тобі, шоб тобі…»

Бззззззззззззззззззззззз…

Клятий 1017 не бачить мене…

А я врізаюся в нього так сильно, що збиваю його з ніг, віччуваю, як повітря виходить із його легенів, і тоді ми летимо на траву, ми б’ємось об землю, котимось горбок за горбочком через перекопаний ґрунт у неглибоку траншею, саме коли титанічне…

зжирає цілу планету єдиним звуковим укусом

вибиває кожну думку, кожну крихту Шуму

бере мозок і розриває його на кавальчики

і кожну молекулу повітря засмоктує і здуває повз нас

і ґрунт, і трава падають твердими, важкими грудками

і дим наповнює наші легені

А далі тиша.

Гучна тиша.

— Ти цілий? — чую я крик мера, ніби він за багато-багато миль, глибоко під водою.

Я сідаю в траншеї, бачу великий задимлений кратер посеред поля, дим уже рідшає, бо ж нічому горіти, Спекли, збившись ряд за рядом, визирають з дальніх полів.

Я дихаю, але не чую, як дихаю.

Повертаюся до 1017, він досі піді мною в траншеї і намагається встати, тут я відкриваю рота запитати, чи з ним всьо добре, хоть ясно, шо він не зможе мені відповісти…

І він б’є мене сильним ляпасом, який залишає кілька подряпин на моєму лиці.

— Гей! — кричу я, хоть ледве чую сам себе…

Він викручується спід мене, я простягаю руку, аби його затримати…

І він кусає, сильно кусає двома рядами своїх гострих зубчиків…

І я готовий його вдарити, готовий його ну так влупити…

Та він вирвався спід мене, побіг через кратер, до інших Спеклів…

— Гей! — знову кричу я, і мій Шум робиться червоний.

Він просто біжить, озираючись раз за разом, а лави Спеклів так само дивляться на мене, на їхніх тупих мовчазних лицях менше емоцій, ніж у найтупішої вівці, шо були в нас на фермі, з моєї руки тече кров, у вухах дзвенить, і на щоках печуть подряпини; значить, я врятував його тупориле житя і це так він мені дякує?

Тварини, — думаю я. — Тупі й нікчемні тварини.

— Тодде? — мер під’їжджає до мене. — Ти цілий?

Я повертаю лице до нього, але навіть не знаю, чи я достатньо заспокоївся, щоб відповісти, а коли відкриваю рота…

Земля двигтить.

У мене так і нема слуху, тому я скоріше віччуваю, чим чую, віччуваю гуркіт у глибині ґрунту, і віччуваю, як повітря пульсує одною, ні — двома, трьома потужними вібраціями, одна за одною, бачу як мер різко вертає до міста, і ще бачу, як Дейві і всі Спекли роблять так само.

Ще бомби.

Далеко звіцци, у місті, вибухають найбільші бомби в історії цього світу.

18. Жити означає боротися

Я ТАК ПО-ДУРНОМУ РОЗГУБИЛАСЯ, коли мер і його солдати забрали Тодда, що Корін довелося щось мені дати, хоч я ледве відчула заштрик голки в руку і так само не помічала її долоню в себе на спині, шорстку і нерухому, бо вона не робила нічогісінько, щоби стало краще, а лише тримала мене — тримала на землі.

Прикро визнавати, але я така невдячна.

Коли я прокидаюся у своєму ліжку, ще тільки Сіріє, а сонце так низько, що ніби ще й не зійшло, все інше — вранішні тіні.

Корін сидить у кріслі біля мене.

— Хай би як я хотіла дати тобі довше поспати, — каже вона, — та боюсь, що це неможливо.

Я піднімаюся на ліжку, аж поки не згинаюся вдвоє. У моїх грудях тягар, такий, що аж притягує мене до землі.

— Я знаю, — шепочу, — так, я знаю.

Ще якби мені знаття, чому він упав. Його очі посоловіли, він майже зомлів, із рота пішла піна, тоді солдати підняли його на ноги і відтягли геть.

— Вони прийдуть по мене, — кажу, намагаючись проковтнути тугий клубок, що став у горлі, — щойно розберуться з Тоддом.

— Мабуть, що прийдуть, — просто каже Корін, дивлячись на свої долоні, на сметанкові мозолі на кінчиках своїх пальців, на попелясту шкіру, що злущується з її рук через гарячу воду.

Ранок на диво холодний, отакої. Навіть при зачиненому вікні я ловлю дрижаки. Обнімаю себе руками.

Його нема.

Його нема.

І я не знаю, що тепер буде.

— Я виросла у селищі Кентська Брама, — зненацька заводить Корін, не дивлячись на мене, — біля величезного лісу.

Я дивлюсь на неї.

— Корін?

— Мій батько загинув у війні зі спеклами, — продовжує вона, — але мама вижила. Відколи навчилась ходити, я працювала з нею в садку, збирала яблука, гребенясту сосну і рошинки.

Я дивлюсь на неї і думаю, чому зараз, чому ця історія зараз?

— Винагородою за тяжку працю, — продовжує вона, — було щорічне таборування: зібравши останній врожай, ми з мамою бігали вглиб лісу, так далеко, як тільки відважувалися зайти, — вона дивиться в темний світанок. — Ой, скільки там життя, Віоло! Стільки життя в кожному куточку лісу, джерельці, річці і горі. Планета просто гуде життям.

Вона проводить пальцем по своїх мозолях.

Востаннє ми пішли, коли мені стукнуло вісім. Аж три дні йшли на південь, і то був подарунок за те, як я виросла. Бозна скільки миль відмахали, зате ми були самі, лише вдвох, і це було найголовніше.

Вона робить довгу паузу. Я її не порушую.

— Її вкусив кораловий аспид у стегно, коли вона студила ноги у струмку, — вона знову потирає руки. — Отрута цієї змії — вона фатальна, але діє не одразу.

— Ой, Корін, — ледь чутно зітхаю я.

Вона мовчки встає, ніби моє співчуття — то якісь грубощі. Підходить до мого вікна.

— Вона помирала сімнадцять годин, — каже, не дивлячись на мене, — це було жахливо і боляче, а коли вона осліпла, то вчепилася в мене і благала її врятувати, знову і знову благала врятувати її.

Я мовчу.

— Це сьогодні ми знаємо, завдяки цілителям, що я могла врятувати їй життя, якби відварила корінь Ксантуса, — вона схрещує руки, — бо навколо нас його було як гною.

РЕВ Нового Прентісстауна починає прокидатися з сонцем. Світло пробивається з-за далекого обрію, але ми досі мовчимо собі.

— Вибач, Корін, — кажу нарешті, — але чому?..

— Тут кожна — чиясь донька, — тихо каже вона. — Кожен солдат — чийсь син. Єдиний злочин, так, єдиний злочин — це відібрати життя. Інших немає.

— Це тому ти не хочеш боротися, — відповідаю. Вона стрімко повертається.

— Жити — означає боротися, — відрізає вона, — а зберігати життя означає боротися з усім тим, що представляє чоловік.

Вона люто сьорбає повітря.

— І вона тепер теж, з тими її бомбами. Я борюся щоразу, коли перев’язую підбите око жінки, щоразу, коли дістаю шрапнель із жертви теракту.

Її голос погучнішав, але тепер знову стихає.

— Оце моя війна, — каже вона, — і тут знаходиться моя бойова позиція.

Вона повертається до крісла і бере клуночок матерії, що лежав біля нього.

— А тому, — каже вона, — я попрошу тебе вдягти це.

Вона не залишає мені часу на суперечку, навіть не дає запитати, який її план. Вона забирає в мене робу підмайстрині, мої власні запрані речі та дає мені вбогіший одяг, блузку на довгий рукав, а ще довгу спідницю і хустку, під якою ховається моє волосся.

— Корін, — кажу я, намотуючи хустку.

— Замовкни і не гай часу.

Коли я вже вдягнена, вона відводить мене в кінець довгого коридору, що виходить до річки зразу біля лікарні. На порозі — велика полотняна торба ліків і бинтів. Вона віддає її мені та каже:

— Орієнтуйся на звук. Ти зрозумієш, коли почуєш.

— Корін…

— Шанси в тебе невеликі, я мушу про це сказати, — тепер вона дивиться мені просто в очі, — та якщо ти таки знайдеш, де вони там ховаються, використай ці припаси як цілителька, чуєш мене? Воно в тобі є, знаєш ти чи ні.

Я дихаю важко, нервово, але дивлюсь на неї й кажу:

— Так, нянечко.

— Саме так, нянечко, — каже вона і дивиться у дверне віконце. Звідси видно єдиного знудьгованого солдата на розі будівлі, він стоїть і колупається в носі. Корін повертається до мене.

— Час настав. Будь ласка, вдар мене!

Я кліпаю.

— Що?

— Вдар мене, — повторює вона, — треба принаймні розбитий ніс чи розсічену губу.

— Корін…

— Поспішай, поки солдатів на вулиці не так багато.

— Я не битиму тебе!

Вона хапає мене за руку, так рвучко, що я сахаюся.

— Якщо по тебе прийде Президент, ти дійсно думаєш, що кудись повернешся? Спершу він пробував вичавити з тебе правду розпитуваннями, а тоді полонив твого друга. Ти справді думаєш, що в такого чоловіка залізне терпіння?

— Корін…

— Рано чи пізно він спробує тебе зламати, — каже вона, — і якщо відмовишся допомагати, просто тебе вб’є.

— Але я не знаю…

— А йому начхати, що ти там не знаєш! — сичить вона крізь зуби, — якщо я можу врятувати комусь життя, то я так і зроблю, навіть якщо це твоє кляте життя.

— Ти робиш мені боляче, — тихо кажу я, поки її пальці впиваються в мою руку.

— Добре, — каже вона, — якраз розсердишся, щоб добряче вдарити.

— Але чому…

— Бий! — кричить вона.

Я глибоко вдихаю, раз, іще раз, а тоді з усіх сил б’ю її навідліг у лице.

Я чекаю, пригнувшись біля вікна при дверях, дивлюся на солдата. Кроки Корін затихають у коридорі, коли вона біжить на рецепцію. Вичікую ще трохи. Солдат — один із багатьох, у кого забрали ліки, тож у відносній тиші ранку я чую самі лише його думки. Він нудиться, думає про село, в якому він жив до вторгнення армії, і про саму цю армію, до якої його змусили приєднатися.

Думки про його знайому дівчину, котра померла.

А тоді я чую, як приглушено волає Корін десь на центральних дверях. Вона має кричати, що Відповідь прокралася вночі, побила її до непритомности і викрала мене просто в них з-під носа, і що вона бачила, як ми тікали в напрямку, протилежному до того, в якому я бігтиму.

Ця історія шита білими нитками, вона точно не спрацює, бо хто і як міг би проникнути сюди, коли там і тут розставлені патрулі?

Але я знаю, на що вона розраховує. На легенду, що вже шириться, на легенду про Відповідь.

Як можна закласти бомби, щоб ніхто не побачив? Щоб нікого не спіймали?

Якщо Відповідь на таке здатна, то хіба вона не може й прослизнути повз озброєну варту?

Вони невразливі?

Саме такі думки я читаю, щойно солдат піднімає голову на звук метушні. Думка гучнішає в його Шумі, коли він забігає за ріг і зникає з-перед очей.

І ось уже й час.

Я закидаю торбу з ліками собі на плече. Відчиняю двері.

Я тікаю.

Мчу до посадки, а звідти вниз до річки. Вздовж берега тягнеться стежка, але я тримаюсь дерев побіч неї, а торба б’є мене по плечах і спині важкими кутами, так що я не можу не згадувати, як ми з Тоддом тікали повз цю-таки річку, цим-таки берегом, тікали від армії, тікали, тікали й тікали.

Я повинна дістатись до океану.

Найдужче я прагну врятувати Тодда, але мій єдиний шанс — спершу знайти її.

А тоді я повернуся за ним.

Повернусь.

Я тебе ніколи не покину, Тодде Г’юїтте.

Моє серце болить, коли я пригадую, як це сказала.

Коли я порушую обіцянку, (ти лише тримайся, Тодде)

(лише виживи)

Я біжу.

Я пробираюся вниз за річкою, оминаючи патрулі, зрізаючи дорогу через задні двори, і водночас тримаюся так далеко від будинків і взагалі забудови, як лише можу.

Долина знову вужчає. Пагорби наближаються до дороги, і будинки починають траплятися рідше. Одного разу я чую, як хтось марширує і доводиться пірнути у глибокий підлісок, аж поки солдати не пройдуть повз — затамувавши подих, я припадаю до землі так низько, як тільки можливо. Згодом пташки повідомляють, мовляв, тепер безпечно (а де мені безпечно?), і справді, я чую самий лише далекий РЕВ міста, та все одно трохи вичікую і зрештою, перевівши дух, підводжу голову і визираю на дорогу.

Віддалік вигинається річка, а моя дорога губиться у пагорбах і лісах, що тягнуться ген далі. За дорогою, геть близенько від міста, здебільшого поля і ферми, одні — високо на схилах, інші — впритул до лісу. Прямо навпроти мене вузенька стежка веде до ферми, перед якою росте невеличкий садок. Поля тягнуться ген направо, але далі за фермою знову починається густий ліс. Якщо я зможу дістатись доріжки, це буде найбезпечніший для мене маршрут. Якщо треба, заховаюся до смерку і рушу далі вже в сутінках.

Я ще раз і ще раз оглядаю дорогу. Намагаюся розчути підозрілі звуки: військовий марш, заблукалий Шум, гуркіт візка.

Глибоко вдихаю.

І кидаюся через дорогу.

Не зводжу очей із ферми, торба лупить мене по спині, руки помпують повітря, легені намагаються вдихнути, а я біжу швидше, і швидше, і швидше…

Ось і доріжка…

Попід деревами…

Я майже заховалася…

І тут з-під дерев виходить фермер.

Я стрімко гальмую, сковзаюсь на землі та мало не падаю. Він відстрибує, очевидно, здивований моєю раптовою появою.

Ми дивимось одне на одного.

Його Шум тихий, дисциплінований і ніби досить ґречний, ось тому я і не розчула його звіддалік. Він тримає кошик під рукою, а в іншій — червону грушку.

Змірює мене поглядом, бачить за спиною торбу, бачить мене саму при дорозі, правопорушницю, і розуміє із мого важкого подиху, що я бігла.

І в його Шумі з’являється щось швидке і тихе, як ранок.

ВІДПОВІДЬ, думає він.

— Ні, — кажу, — я не…

Але він підносить палець до вуст.

Киває головою на дорогу.

І я чую далекий звук маршу солдатів.

— Сюди, — шепоче фермер. Він показує на вузеньку стежку, це крихітний вхід до заростів, який легко пропустити, якщо не знати, що він там є. — Швидко.

Я знову дивлюсь на нього, намагаюсь розпізнати пастку, хочу щось у нього з’ясувати, щось корисне для себе, але ж немає коли. Немає часу.

— Дякую, — кажу йому і зриваюсь на біг.

Стежка майже негайно заводить у густий чагарник і прямує далі угору. Стежка досить вузька, так що доводиться розсувати лози і гілки, аби пробиратися вперед. Дерева поглинають мене, і я можу рухатися лише вперед і вперед, сподіваючись, що попереду немає якоїсь пастки. Виходжу на пагорб, де лише невеличкий спуск, а тоді ще один, вищий пагорб. Цю дистанцію я теж пробігаю. Я досі прямую на схід, але ще не досить зорієнтувалася, аби розібрати, де дорога, де річка, а де я…

Раптом — галявина.

На якій стоїть солдат, навіть не за десять метрів від мене.

Спиною до мене (дякувати богу, дякувати богу), але тільки коли моє серце вже вистрибнуло з грудей, коли я вже схаменулась і дременула назад у кущі, я побачила, що саме тут він охороняє.

Ось вона. Посеред галявини, що пнеться на пагорб, оперта на три металеві ноги, вона здіймається майже на п’ятдесят метрів у небо. Дерева навколо неї повалені, а на галявині під нею добре можна розрізнити маленькі будиночки і дорогу, що веде назад, униз іншим боком пагорба, до ріки.

Я знайшла вежу зв’язку.

Вона тут.

І навколо не так і багато охорони. Я нарахувала п’ять, ні, шість солдат.

Тільки шість. Далеко один від одного.

Серце починає співати.

Співає.

Я знайшла її.

А в цю мить далеко за вежею на всі боки розноситься БАБАХ!

Я здригаюся, солдати теж. Отже, чергова бомба. Ще одне повідомлення Відповіді. Ще одне…

І тут вартові вимітаються.

Вони усі біжать — так, біжать на звуки вибуху, біжать від мене, іншим боком пагорба, туди, де видно білий стовп диму.

А вежа залишається переді мною.

Зненацька вона геть незахищена.

Я навіть не думаю про те, який це дурний учинок…

Я просто мчу стрілою…

Мчу до вежі…

Мабуть, це якраз мій шанс нас врятувати…

Я не знаю…

Я просто мчу…

Через відкритий простір…

До вежі…

До будівлі під нею…

Я можу нас врятувати…

Якось я можу нас усіх врятувати…

І краєм ока я бачу, що ліворуч від мене хтось іще виходить із лісу…

Хтось несеться просто до мене…

Хтось…

Хтось кличе мене на ім’я…

— Віоло! — чую я. — Назад!

— Віоло, НІ! — кричить мені нянечка Койл.

Я не зупиняюсь…

Вона теж…

— НАЗАД! — кричить вона…

Вона перебігає галявину мені навперейми…

Біжить, біжить, біжить…

А тоді я розумію…

Це як удар у живіт…

Розумію, чого вона кричить…

Ні…

Навіть коли я гальмую…

Ні, думаю я…

Ні, ти не можеш…

А нянечка Койл наздоганяє мене…

Ти ж НЕ МОЖЕШ…

І штовхає нас обох на землю…

НІ!

І ноги вежі вибухають у трьох сліпучих спалахах світла.