Запитання та Відповідь

5. Віола прокидається

УГАМУЙСЯ, ДІВЧИНКО.

Голос…

У яскравості…

Я розплющую очі. Все довкола світле, яскраве, а між тим музикою звучить чийсь голос, але в голові наморочиться і в боці болить, ще й надто яскраво довкола, тому я не можу зосередитися.

Стривайте…

Стривайте…

Він же ніс мене з пагорба на руках…

Оце щойно він ніс мене з пагорба в Притулок, а тоді…

— Тодде? — гукаю я, і хоча мій голос сипкий, повний вати і слини, але я щосили налягаю на це слово і виштовхую його в яскраве світло, що сліпить мені очі. — ТОДДЕ?

— Я сказала: вгомонись, зараз же.

Не впізнаю голос, але явно говорить жінка…

Жінка.

— Хто ви? — питаю я, пробую сісти, витягую руки, аби помацати, що навколо, відчуваю прохолодність повітря, м’якість…

Невже це ліжко?

Раптом накочує паніка.

— Де він? — кричу я. — Тодде?

— Я не знаю ніякого Тодда, дитино, — каже голос, і обриси починають набувати форми, світле відокремлюється від темного. — Але мені точно відомо, що ти не в тому стані, аби вимагати інформації.

— В тебе стріляли, — каже інший голос, інша жінка, молодша за першу, праворуч від мене.

— Стули бузю, Меделяйн Пул, — каже перша жінка.

— Так, нянечко Койл.

Я кліпаю, кліпаю і таки починаю дещо бачити поперед себе. Я на вузькому білому ліжку у вузькій білій кімнаті. На мені — тоненька біла накидка, зав’язана на спині. Висока огрядна жіночка стоїть переді мною, на її плечах — білий халат із нашивкою, блакитною розкритою долонею, губи жіночки стиснуті в одну лінію, лице незворушне. Нянечка Койл. За нею, у дверях, із мискою паруючої води в руках стоїть дівчина, трохи старша за мене.

— Я Медді, — каже дівчина, крадькома всміхаючись.

— Геть, — каже нянечка Койл, навіть не повертаючи голови. Медді вже на виході перехоплює мій погляд і посилає мені ще одну усмішку.

— Де я? — питаю нянечку Койл, досі швидко дихаючи.

— Ти про кімнату, дівчинко моя? Чи про місто? — вона дивиться мені в очі. — Чи взагалі про планету?

— Прошу, — кажу я, мої очі зненацька наповнюються вологою, і хоча всередині я лютую, але продовжую розмову: — Я була з хлопцем.

Вона зітхає і на мить відводить очі, а тоді міцніше стискає губи і сідає на стілець біля ліжка. Її лице суворе, волосся зібране назад у такі тугі коси, що по них, певно, можна лазити, як по горах, а її тіло дебеле, велике і не схоже на тіло людини, яка не дозволяє собою попихати.

— Вибач, — каже вона майже ніжно, — але я нічого не знаю про твого хлопця, — вона похмурніє. — Боюсь, я взагалі нічого не знаю — хіба те, що тебе вчора зранку привезли до лікарні і ти була напівмертва, так що я взагалі не знала, чи спроможні ми тебе витягнути. От тільки нам недвозначно дали зрозуміти, що наше виживання вельми залежить від твого.

Вона чекає — мабуть, дивиться, як я це сприйму.

Я й гадки не маю, як це сприймати.

Де ж він? Що вони з ним зробили?

Я відвертаюся від неї, аби спробувати поміркувати, але мій поперек так туго перетягнули бинтом, що не можу навіть сісти.

Нянечка Койл проводить пальцями по своєму чолу.

— Добре, що ти знову з нами, — каже вона, — але я оце геть не певна, що ти захочеш нам подякувати за той світ, куди ми тебе повернули.

Вона розповідає, як мер Прентісс прибув до Притулку і приніс чутки про армію, велику армію, достатньо велику, аби без зусиль знищити місто, і достатньо велику, аби спалити цілий світ. Вона розповідає про капітуляцію когось на ім’я мер Леджер: як він кричав на людей, котрі хотіли битися, і зрештою як більшість людей дозволили йому «віддати місто на тарілочці з бантиком».

— І ось тоді лікарні, — каже вона, і в її голосі з’являється справжня злість, — раптом стали в’язницями для жінок, які в них працювали.

— То ви лікарка? — питаю я, але відчуваю лише тягар: це мої груди тиснуть на мене і я тону під їхньою страшною вагою, так, я тону, бо ми програли і біганина наввипередки з армією виявилась абсолютно марною.

Її рот кривиться в крихітній посмішці, таємній посмішці, ніби я щойно з чимось примирилася. Але посмішка не жорстока, і я розумію, що вже менше боюся її, того, що може означати ця кімната, і я менше боюся за себе, а більше — за нього.

— Ні, дівчинко моя, — каже вона, хитаючи головою. — Ти ж, певно, знаєш, що у Новому Світі жінки не бувають лікарями. Я цілителька.

— Яка різниця?

Вона знову проводить пальцями по чолу.

— Дійсно, яка різниця? — вона складає руки на колінах і дивиться на них. — Хоч ми й під замком, — каже вона, — чутки однак долітають, розумієш? Чутки про те, що жінок і чоловіків розділяють по цілому місту, чутки про армію, яка підійшла оце чи не сьогодні, чутки про бійню, яка вже не за горами, яку ми всі не переживемо, і байдуже, що ми так слухняно підняли лапки вгору.

Тепер вона дивиться на мене дуже пильно.

— А тепер ще й ти.

Я відводжу від неї погляд.

— Я ж не якась особлива.

— Хіба ні? — схоже, я її не переконала. — Дівчинка, до приїзду котрої наказали очистити ціле місто? Дівчинка, чиє життя я маю оберігати під загрозою втратити власне? Дівчинка, — вона нахиляється вперед, пересвідчитися, що я точно слухаю, — яка щойно прибула з великої позаземної чорноти?

На секунду я забуваю дихати і сподіваюся, що вона цього не помітила.

— Хто вам таке сказав?

Вона знову незлостиво щириться.

— Та я ж цілителька. Перше, що я бачу, — шкіра, і я добре її знаю. Шкіра оповідає історію людини: де та була, що їла і хто вона є загалом. Так, ти трохи потерлася, дівчинко, однак у тебе найм’якша і найбіліша шкіра, яку я тільки бачила за двадцять років пильної роботи. Надто м’яка і надто біла, як для планети фермерів.

Я й досі не дивлюся на неї.

— А тоді, звісно, поповзли чутки — їх принесли біженці, — мовляв, наближаються нові поселенці. Тисячі поселенців.

— Будь ласка, — тихенько кажу, і очі знову наповнює волога. Я намагаюся змусити їх припинити.

— І жодна дівчинка Нового Світу не запитає жінку, чи вона лікарка.

Я ковтаю клубок у горлі. Прикладаю долоню до рота. Де він? Мені на все начхати, бо це головне — де він?

— Я розумію, що ти налякана, — каже нянечка Койл. — Але ми теж тут страждаємо від надлишку страху, тож у цьому я тобі не можу зарадити, — вона простягає свою шорстку долоню і торкається моєї руки, — але, можливо, ти можеш допомогти нам.

Я знову ковтаю, але сказати мені нема чого.

Бо можу довіряти лише одній людині.

А цієї людини тут нема.

Нянечка Койл відкидається в кріслі.

— Ми таки врятували тобі життя, — каже вона, — мале знання може принести велику втіху.

Я глибоко вдихаю, роззираюсь кімнатою, роззираюся світлом, що падає з вікна, котре виходить на дерева і річку, ту саму річку, вздовж якої ми поспішали до схованки. Це така дурня, коли під таким яскравим світлом, у такий ясний день відбувається щось лихе, коли на порозі постає щось небезпечне, але факт залишається фактом — осьде надходить армія.

Осьде надходить армія.

Армія надходить.

І вона, ця армія, не буде приязною до нянечки Койл, хай там що станеться з…

Я відчуваю легкий біль у грудях.

Але вдихаю.

І починаю говорити:

— Мене звати Віола Ід.

— Нові поселенці, ге? — з усмішкою питає Медді.

Лежу на боці, а вона розмотує довгі бинти, якими я перемотана посередині. Зі споду бинти геть закривавлені, а моя шкіра притрушена іржавим порохом там, де кров засохла. У моєму животі маленька дірка, зашита цупкою жилкою.

— Чому мені не болить? — питаю я.

— На бинтах витяжка з кореня Джефферса, — каже Медді. — Природний опіат. Болю ти не відчуєш, але й до вбиральні тобі місяць не захочеться. Плюс десь за п’ять хвилин ти заснеш мертвим сном.

Я торкаюся шкіри навколо кульової рани, лагідно, дуже лагідно. Ще одна рана на спині — там, де куля влучила в мене.

— А чому я не померла?

— А ти б хотіла померти? — знову всміхається дівчина, усмішка швидко перетворюється на найвеселішу гримасу, яку я тільки бачила. — Мені не слід жартувати. Нянечка Койл завжди каже, що мені бракує належної серйозности, аби бути цілителькою. Вона змочує тканину у ванночці з гарячою водою і заходиться промивати рани. — Ти не померла, бо нянечка Койл — найкраща цілителька на весь Притулок і краща за будь-кого з тих так званих «лікарів», що живуть у місті. Навіть негідники це знають. Бо чому, по-твоєму, тебе привезли сюди, а не в клініку?

У дівчини так само довгий халат, як і в нянечки Койл, але на додачу — куца біла шапочка з нашивкою у вигляді розкритої блакитної долоні — так тут вдягаються підмайстрині, каже Медді. Вона старша за мене на рік-два, не більше, хоч як тут вони міряють вік на цій планеті, але її руки вже впевнено, лагідно і твердо працюють з моїми ранами.

— То що? Наскільки погані ці поганці? — питає вона оманливо легковажним тоном.

Двері відчиняються. Низенька дівчина в шапочці підмайстрині зазирає всередину — молода, як і Медді, але з темно-брунатною шкірою і грозовою хмарою над головою:

— Нянечка Койл каже, аби ти зараз же закінчувала.

Та Медді не відривається від пов’язок, які накладає на моє тіло.

— Нянечка Койл знає, що за такий час я встигну зробити хіба половину роботи.

— Нас викликають, — каже нова дівчина.

— Ти так кажеш, ніби нас постійно викликають, Корін, — пов’язки майже такі само чудові, як і ті, що були в мене на кораблі, тутешні ліки вже остуджують моє тіло, від них мене хилить у сон і повіки важчають. Медді закінчує все спереду і заходиться нарізати тканину для спини. — Але я тут когось зцілюю.

— Приходив озброєний чоловік, — каже Корін. Медді припиняє перев’язувати.

— Всіх збирають на центральній площі, — каже Корін, — тобто тебе теж, Медді Пул, і байдуже, кого ти тут зцілюєш, — вона різко складає руки. — Закладаюся, що це та клята армія.

Медді дивиться мені в очі. Я відводжу погляд.

— Нарешті побачимо, яка вона на вигляд, наша смерть, — каже Корін.

Медді закочує очі.

— Ти вмієш порадувати, — каже вона. — Передай нянечці Койл, що я буду за дві секунди.

Корін важко дивиться на неї, але виходить. Медді закінчує з перев’язками в мене на спині — на той час я вже ледве тримаю очі розплющеними.

— Ти собі спи, — каже Медді. — Все буде гаразд, от побачиш. Чого б вони рятували тобі життя, якби збиралися… — вона не закінчує свою думку, лише стискає губи і тоді всміхається. — Я завжди кажу, що у Корін серйозности вистачає на нас усіх разом узятих.

Її усмішка — останнє, що я бачу, перш ніж заснути.

ТОДДЕ!

Я знову різко прокидаюся, нічний кошмар блякне, і Тодд вислизає від мене.

Я чую гупання і бачу, що з колін Медді впала книжка, коли та раптом прокинулась на стільці біля мого ліжка. Вже ніч, у кімнаті темно, тільки маленька лампа там, де мала б читати Медді.

— Хто такий Тодд? — питає вона, позіхаючи й уже всміхаючись крізь позіхання. — Твій коханець? — вираз мого обличчя змушує її негайно припинити жарти. — Хтось важливий?

Я киваю, досі важко дихаючи від жахіття, піт приклеїв волосся до чола.

Так, дехто важливий.

Вона наливає мені склянку води з глека на нічному столику.

— Що сталося? — питаю, попиваючи воду, — Тебе ж нібито викликали.

— А, це… — Медді недбало відкидається на стільці. — Це було цікаво.

Вона розповідає мені, як усіх у місті — тепер це не Притулок, а Новий Прентісстаун, від цього імені мене починає млоїти, — зібрали подивитися на прихід армії і на те, як новий мер стратить попереднього.

— Але він не стратив, — каже Медді. — Він його помилував. Сказав, що й нас пощадить. І що він забирає ліки від Шуму, звісно, чоловіки цьому не дуже зраділи, та й, Бог свідок, гарно було не чути цього галайкання бодай останні шість місяців, але він також сказав, що ми всі маємо знати своє місце і пам’ятати, хто ми є і що ми разом зробимо, а саме: разом підготуємо новий дім для всіх поселенців, які мають прибути.

Вона широко розплющує очі — чекає, аби я щось сказала.

— Я й половини не зрозуміла, — кажу я. — Що за ліки?

Вона хитає головою, не кажучи ні.

— Ого, то ти дійсно нетутешня?

Я ставлю склянку води на місце, нахиляюся вперед і стишую голос до шепоту.

— Медді, тут є комунікаційний вузол?

Вона дивиться на мене, ніби я щойно запитала, чи не хотіла б вона переїхати зі мною на один із місяців.

— Мені треба зв’язатися з кораблями, — кажу я. — Це має бути велика вигнута тарілка. Чи, можливо, вежа?

Вона замислюється.

— В пагорбах є стара металева вежа, — також пошепки каже вона. — Але я навіть не знаю, чи то вежа для зв’язку. Її вже сто років як покинули. Плюс, Ві, ти навіть не зможеш туди дістатися. Там уже ціла армія.

— Багато їх?

— Вистачає, — ми обоє досі шепочемось. — Люди кажуть, що сьогодні вони остаточно відділять жінок.

— Навіщо?

Медді знизує плечима.

— Корін каже, жінки в юрбі розповідали, що Спеклів вони теж зігнали докупи.

Я сідаю, тиснучи тілом на пов’язки.

— Спеклів?

— Це тутешні аборигени.

— Я знаю, хто вони, — я сідаю ще пряміше, напинаючи пов’язки. — Тодд мені розповідав різне, розповідав, що тут було. Медді, якщо мер відокремлює жінок і Спеклів, то ми в небезпеці. Ми в найстрашнішій небепеці.

Я відкидаю покривало, аби встати, але тут мій живіт пронизує блискавка. Я зойкаю і падаю навзнак.

— Потягнула шво, — несхвально каже Медді, підводячись.

— Будь ласка, — я зціплюю зуби від болю. — Треба вибиратися звідси. Треба тікати.

— Куди тобі тікати, — каже вона, тягнучись до моєї пов’язки.

Саме тоді в двері заходить мер.

6. Сторони історії

ЙОГО ЗАВОДИТЬ НЯНЕЧКА КОЙЛ. Її лице суворіше, ніж зазвичай, чоло наморщене, щелепи стиснуті. Навіть після єдиної зустрічі я вже розумію, що їй цей візит не в радість.

А він стоїть за її спиною. Високий і широкоплечий, весь у білому і в капелюсі, якого так і не скинув.

Я мера до ладу й не бачила. Я кровила і помирала, коли він підійшов до нас на міській площі.

Але це він.

Це може бути лише він.

— Добривечір, Віоло, — каже він, — я вже давно чекав зустрічі з тобою.

Нянечка Койл бачить, як я воюю з покривалом, бачить, як Медді до мене тягнеться.

— Якісь проблеми, Меделяйн?

— Жахіття, — каже Меделяйн, перехоплюючи мій погляд, — здається, вона потягла шво.

— З цим потім розберемося, — каже нянечка Койл спокійним і серйозним тоном, який миттю привертає безроздільну увагу Медді, — тим часом дай їй чотириста кубиків кореня Джефферса.

— Чотириста? — здивовано перепитує Медді, але помічає вираз на лиці нянечки і каже лише: — Так, нянечко.

Востаннє потискає мою руку і виходить із кімнати.

Обоє довгу хвилю дивляться на мене, тоді мер каже:

— Це все, нянечко.

Нянечка Койл, виходячи з кімнати, мовчки зиркає на мене — можливо, хоче підбадьорити чи щось запитати або розповісти, але ж я надто налякана, щоб самостійно розібратись; зрештою вона задки виходить із кімнати й зачиняє за собою двері.

І я залишаюсь наодинці з ним.

Він відпускає тишу між нами наростати, аж поки не стає ясно, що я маю щось сказати. Я притискаю покривало до грудей рукою, стиснутою в кулак, досі відчуваючи блискавки болю в боці, коли пробую поворухнутися.

— Ви мер Прентісс, — кажу я. Мій голос тремтить, коли це говорю, але я тримаюсь.

— Президент Прентісс, — виправляє він. — Але ти, звісно, знала мене як мера.

— Де Тодд? — я дивлюся в його очі і навіть не кліпаю. — Що ви з ним зробили?

Він знову всміхається.

— Розум видно у твоєму першому реченні, відвагу — в другому. Ми ще можемо стати друзями.

— Він поранений? — я долаю пекучий біль, що здіймається в моїх грудях. — Він живий?

На секунду мені видалося, ніби він ані слова мені не скаже, просто не визнає, що я про щось запитала, але він відповідає:

— З Тоддом усе чудово. Він живий, здоровий і питає про тебе за кожної нагоди.

Я розумію, що затамувала подих в очікуванні його відповіді.

— Це правда?

— Звісно, що це правда.

— Я хочу його побачити.

— Він також хоче побачити тебе, — каже мер Прентісс. — Але всьому свій час.

Він і далі всміхається. Майже приязно.

Невже це той чоловік, від котрого ми не один тиждень утікали — а тепер він стоїть просто в моїй кімнаті, де я заледве можу рухатись від болю.

І всміхається.

І він майже приязний.

Але якщо він зашкодив Тодду, якщо бодай пальцем його зачепив…

— Мере Прентіссе…

— Я Президент Прентісс, — знову каже він, а тоді його голос яснішає. — Втім, ти можеш називати мене Девідом.

Я нічого не кажу, просто сильніше притискаю пов’язки, до болю.

Щось у ньому є. Щось, що я не можу визначити…

— Але це за умови, — каже він, — що я зватиму тебе Віолою.

У двері стукають. Медді відчиняє їх з іншого боку, зі слоїчком в руці.

— Джефферс, — каже вона, не відриваючи очей від підлоги, — знеболювальне.

— Так, звісно, — каже мер, відступаючи від мого ліжка, заклавши за спину руки, — продовжуйте.

Медді наливає мені склянку води та пильнує, як я ковтаю чотири кульки жовтого гелю, на дві більше, ніж ото раніше. Вона забирає в мене склянку і, нарешті, спиною до мера, твердо дивиться на мене, серйозно дивиться, без усмішки, але з усією можливою відвагою, і від цього я почуваюся добре, від цього я почуваюся трошки сильнішою.

— Вона дуже швидко виснажиться, — каже Медді до мера, все ще не дивлячись на нього.

— Я розумію, — каже мер.

Медді виходить і зачиняє за собою двері. У моєму животі негайно розливається тепло, але має минути ще якась хвилька, перш ніж почне проходити біль, чи перш ніж зникне тремтіння, яке трусить все моє тіло.

— То що, — питає мер, — дозволяєш?

— Що саме?

— Називати тебе Віолою?

— Я не можу заборонити, — кажу, — якщо ви так хочете.

— Добре, — каже мер; він не сідає, не рухається, а посмішка приклеєна до обличчя. — Віоло, коли тобі стане ліпше, я б дуже хотів із тобою побалакати.

— Про що?

— Та про кораблі ж, ясна річ, — каже він. — Котрі щосекунди підлітають ближче.

Мені перехоплює подих.

— Які кораблі?

— Ой, ні-ні-ні, — він хитає головою, але досі всміхається. — Ти почала з розуму і відваги. Ти налякана, але це не завадило тобі звертатися до мене спокійно та усвідомлено. І я не можу це не цінувати, — він схиляє голову. — Але сюди слід іще додати чесність. Ми мусимо бути чесними одне з одним, інакше як нам узагалі рухатися далі?

Куди рухатися? — думаю я.

— Я тобі сказав, що з Тоддом усе добре, — каже він. — І я сказав тобі правду. — Він кладе руку на дужку в узніжжі ліжка. — І він буде в безпеці, — пауза. — А ти будеш чесна зі мною.

І я без слів розумію, що одне тут залежить від іншого.

Тим часом від мого живота розливається таке тепло, від якого все навколо стає повільнішим, м’якшим. Блискавка в моєму боці згасає, але з нею відходить і бадьорість. Нащо подвійна доза, якщо я від неї так швидко засну? Так швидко, що не зможу навіть поговорити…

А.

Ага.

— Я мушу його побачити, перш ніж повірити тобі, — кажу я.

— Скоро, — погоджується він. — Спершу багато що треба зробити в Новому Прентісстауні. Багато що потрібно скасувати.

— А якщо люди цього не хочуть? — мої повіки важчають. Я змушую їх піднестись. Тільки тоді я розумію, що сказала вголос.

Він знову всміхається.

— Щось я дуже часто це кажу, Віоло. Війна закінчилась, я тобі не ворог.

Я здивовано піднімаю на нього задурманені очі.

Я його боюсь. Боюсь.

Але…

— Ти був ворогом жінок Прентісстауна, — кажу я. — Ти був ворогом всіх у Дальному Куті.

Він на мить ціпеніє, хоч і намагається приховати це від мене.

— Сьогодні вранці в річці знайшли тіло, — каже він. — Тіло з ножем у горлі.

Я намагаюся не надто розплющувати очі від здивування, навіть під Джефферсом. Тепер він пильно дивиться на мене.

— Можливо, його смерть була виправдана, — каже він, — а можливо, у чоловіка були вороги.

Я бачу, як це роблю.

Я бачу, як вдаряю тим ножем.

Я заплющую очі.

— А от для мене, — каже мер, — війна закінчилась. Мої вояцькі дні добігли кінця. Надходять дні лідерства, гуртування людей.

Через розділення, — думаю я, але моє дихання вже сповільнюється. Біла кімната стає яскравішою, але водночас такою затишною, що я хочу в неї провалитися, — спати, спати, спати. Я втискаюся глибше в подушку.

— Я тебе наразі покину, — каже він. — Та ми ще побачимось.

Я починаю дихати ротом. Ясно, що сон неминучий.

Він дивиться, як я пливу.

А тоді робить щось не в міру чудернацьке.

Він підступає вперед і натягує на мене покривало, ніби вкутує мене до сну.

— Перш ніж я піду, — каже він. — Хочу тебе про дещо попросити.

— Що? — питаю, насилу долаючи сон.

— Я б хотів, щоб ти назвала мене Девідом.

— Що? — важким голосом перепитую я.

— Я хочу, аби ти сказала «Добраніч, Девіде».

Джефферс так мене поплавив, що слова виходять самі собою, перш ніж я встигаю зрозуміти, що вимовила їх.

— Добраніч, Девіде.

Крізь паволоку ліків я бачу його обличчя — трошки здивоване, навіть дещо розчароване.

Але він швидко отямлюється.

— І тобі, Віоло.

Він киває мені та йде до дверей.

І я розумію, в чому справа, що його так відрізняє.

— Я тебе не чую, — шепочу з ліжка.

Він зупиняється і повертається:

— Я сказав «І тобі…»

— Ні, — кажу я, ледве повертаючи язиком. — Я не можу тебе чути. Не можу чути, що ти думаєш.

Він зводить брови.

— О, сподіваюся, що не можеш.

І, певно, я заснула ще до того, як він пішов геть.

Я довго-довго не прокидаюся, аж нарешті кліпаю і розплющую очі в сонячному світлі, гадаючи, що було справжнє, а що — лише сон.

(…мій батько простягає руку, щоб допомогти мені залізти по драбині в шлюз, усміхається, каже: «Вітаємо на борту, шкіперко…»)

— Ти хропеш, — каже голос.

Корін сидить на стільці, її пальці так швидко рухають голку з ниткою крізь полотно, ніби це й не вона шиє, а ніби чиїсь чужі люті руки просто користуються її тілом.

— Брехня, — кажу я.

— Як корова в тічку.

Я відкидаю покривало. Перев’язку замінили, а блискавковий біль зник, тобто й шво підрихтували.

— Довго я спала?

— Більше доби, — її голос несхвальний. — Президент уже двічі посилав людей перевірити, як ти почуваєшся.

Я прикладаю руку до боку, обережно притискаю її до рани. Болю майже немає.

— То на це тобі нічого сказати, дівчинко? — питає Корін, люто штрикаючи полотно голкою.

Я наморщую лоба.

— А що казати? Я його раніше не бачила.

— Але йому дуже кортіло познайомитися з тобою, правда ж? Ой! — вона з сичанням вдихає повітря і застромлює пучку пальця в рот. — А ми тим часом потрапили в пастку, — каже вона попри вколотий палець. — А ми тим часом не можемо навіть вийти звідси.

— Не розумію, чому це моя провина.

— Це не твоя провина, дівчинко моя, — каже нянечка Койл, заходячи до кімнати. Суворо дивиться на Корін. — І ніхто так не думає.

Корін встає, ледь вклоняється нянечці Койл і мовчки виходить.

— Як почуваєшся? — питає нянечка Койл.

— Запаморочено, — я сідаю трошки рівніше і виявляю, що цього разу вправа дається значно легше. Також я помічаю, що мій сечовий дискомфортно наповнився. Кажу про це нянечці Койл.

— Ну, тоді, — каже вона, — погляньмо, чи зможеш ти сама встати і дати собі раду.

Я набираю повітря і повертаюсь на бік, аби опустити ноги на підлогу. Ноги не дуже хочуть згинатися, але нарешті вони дістаються підлоги, нарешті я можу встати і навіть пройти до дверей.

— Медді сказала, ви найкраща цілителька в місті, — чудуюсь я.

— Медді не бреше.

Вона проводить мене довгим білим коридором до вбиральні. Коли я з усім закінчую, змиваю і знову відчиняю двері, нянечка Койл уже простягає мені важчу білу хламиду — довшу і значно приємнішу за ту робу із зав’язками, що на мені зараз. Я накидаю її через голову, і ми йдемо коридором назад, я трохи похитуюсь, але дбаю про себе сама.

— Президент цікавився твоїм здоров’ям, — каже вона, перепиняючи мене рукою.

— Корін сказала, — я дивлюсь на неї краєм ока. — Це тільки через кораблі поселенців. Я його не знаю. Я не на його боці.

— Ага, — каже нянечка Койл, проводячи мене в кімнату, назад на моє ліжко, — то ти розумієш, що тут є якісь сторони?

Я лягаю, притиснувши язик до зубів.

— Ви мені дали подвійну дозу Джефферса, щоб я не могла надто довго говорити з мером чи щоб не сказала йому забагато? — питаю я.

Вона киває, ніби підтверджує, що я дуже розумна.

— Чи ж найгіршим варіантом буде, якщо я це зробила з обох причин?

— Могли б і запитати.

— Не дуже зручний момент, — пояснює вона, сідаючи на стілець біля ліжка. — Ми знаємо його історію, дівчинко моя, а вона, ця його історія, дуже, дуже і дуже погана. Хай там що він верзе про нове суспільство, ми маємо всі причини бути добре готовими до розмови з ним.

— Але я його не знаю, — повторюю, — я нічого не знаю.

— Ну, з правильним підходом, — ледь усміхнувшись, каже вона, — від зацікавленого чоловіка можна чимало дізнатися.

Я намагаюся прочитати її, прочитати, що вона намагається мені повідомити, але ж відомо, що тутешні жінки теж не мають Шуму, ясна річ.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що… час тобі нормально попоїсти, — вона підводиться, змахуючи невидимі пилинки зі свого білого халата, — попрошу Меделяйн принести тобі щось на сніданок.

І йде до дверей, береться за клямку, але ще не повертає.

— Але знай от що, — каже вона, не озираючись. — Якщо існують різні сторони і наш Президент на одній із них, — вона озирається на мене через плече, — то я гарантовано на іншій.

7. Нянечка Койл

— Є ШІСТЬ КОРАБЛІВ, — кажу зі свого ліжка, втретє за три дні. Це ті самі дні, впродовж яких Тодд десь не знати де, і це той час, коли і я не знаю, що з ним чи з будь-ким назовні.

Із вікон моєї кімнати постійно видно солдат, що кудись марширують: але вони просто марширують, та й годі. Тим часом як вся лікарня давно чекає, що вони зараз, ось-ось, ввірвуться, висадять двері, готові робити страхітливі речі, готові закріпити свою перемогу.

Але ні. Просто марширують повз нас. Інші чоловіки приносять нам до задніх дверей провіант, і цілительки теж в порядку, їм дозволяють своє робити.

Ми досі так само не можемо нікуди вийти, але світ начебто на місці, і небо не звалилося на голову, хоча чогось такого якраз чекали, і тепер більшість трохи розчарована. Але нянечка Койл впевнена, що така відстрочка лише заповідає нам щось гірше в майбутньому.

І я схиляюся до того, що вона, певно, має рацію.

Вона похмуро дивиться в записи.

— Кажеш, їх лише шість?

— Вісімсот поселенців у гібернації та три сім’ї доглядачів у кожному, — пояснюю я. Я зголодніла, але вже знаю, що їжі не буде, аж поки не закінчиться консультація. — Нянечко Койл…

— І ти впевнена, що в сім’ях доглядачів разом вісімдесят одна людина?

— Ясна річ, — кажу я, — я ж-бо ходила до школи з їхніми дітьми.

Вона відривається від записів.

— Я знаю, що це важко, Віоло, але інформація — це влада. Та інформація, яку ми йому даємо. І та, яку дізнаємось від нього.

Я нетерпляче зітхаю.

— Я нічого не знаю про шпигування.

— Це не шпигування, — каже вона, повертаючись до своїх нотаток, — а лише розвідування, — тоді ще щось пише в нотатнику. — Чотири тисячі вісімсот вісімдесят одна людина, — каже вона майже сама до себе.

Я знаю, що вона має на увазі. Це більше, ніж усе населення цієї планети. Достатньо, аби все змінити.

Але як змінити?

— Коли він знову з тобою заговорить, — каже вона, — не згадуй про кораблі, не треба. Хай гадає. Не кажи йому справжні цифри.

— А паралельно треба намагатись якнайбільше розвідати, — кажу я.

Вона закриває нотатник, мовляв, консультацію закінчено.

— Інформація — це влада, — повторює вона.

Я сідаю в ліжку, до смерти втомлена роллю пацієнтки.

— Можна вас щось запитати?

Вона встає і тягнеться по халат.

— Звісно.

— Чому ви мені довіряєте?

— Твоє лице, коли він зайшов до тебе в кімнату, — без вагань каже вона. — Ти мала такий вигляд, ніби зустріла свого найгіршого ворога.

Вона застібає ґудзики халата під саме горло. Я пильно дивлюся на неї.

— Якби ж я могла знайти Тодда чи дістатися до тієї вишки…

— І потрапити в лапи армії? — вона не сердиться, але в очах щось жевріє. — І втратити нашу перевагу? — вона відчиняє двері. — Ні, дівчинко моя, Президент сам до тебе прийде, і коли це станеться, ти вивідаєш у нього щось, що нам допоможе.

Я озиваюсь їй услід:

— А «нам» — це кому?

Але вона вже пішла.

…і останнє, що я дійсно пригадую — це як він мене підняв і поніс довгим-довгим пагорбом униз, і казав, що я не помру, що він мене врятує.

— Отакої, — тихо видихає Медді, і куделики с волосся вибиваються з-під її шапочки; тим часом ми повільно рухаємося то одним коридором, то іншим, аби до мене повернулася сила, — значить, він тебе таки врятував.

— Але він не здатен вбити, — кажу я, — навіть для самозахисту. Оце в ньому особливе, тому він їм так потрібен. Він не такий, як вони. Одного разу він убив Спекла, і бачила б ти, як він цим картався. А тепер, коли він тут, у них…

Я мимоволі спиняюся й отак стою собі, розглядаю підлогу, раз у раз кліпаючи очима.

— Я мушу звідси вирватись, — кажу, зціпивши зуби. — По-перше, я не шпигунка. По-друге, я мушу його знайти, дістатися до тієї вежі, попередити всіх. Може, вони надішлють допомогу? В них є розвідувальні кораблі, які можна тут посадити. У них є зброя…

Обличчя Медді напружене, як завжди, коли я про таке починаю.

— Нас іще навіть на вулицю не випускають.

— Медді, ти не можеш просто брати на віру все, що тобі кажуть. І ти не зобов’язана це робити, бо раптом вони неправі?

— А ти не можеш сама воювати з армією, — вона делікатно повертає мене в інший бік, усміхаючись. — Навіть велика та відважна Віола Ід.

— Я це вже робила. Разом із ним.

Вона стишує голос:

— Ві…

— Я втратила батьків, — кажу я, але мій голос зривається, — і я вже не можу їх повернути, ніяк не можу. Тепер я втратила його. І якщо є шанс, бодай найменший шанс…

— Нянечка Койл не дозволить, — каже вона, але щось таке в її голосі змушує мене підняти очі.

— Але? — питаю я.

Медді більше нічого не каже, просто веде мене в передпокій, до вікна, що виходить на дорогу. У яскравому світлі повз вікно проходить двоє вояків, їм назустріч — підвода, повна запорошеного пурпурового зерна, а з міста дорогою долинає Шум, ніби така собі окрема армія.

Попервах це взагалі не нагадувало Шум, який я чула досі, то було просто дивне дзижчання, ніби металом гамселять об метал. Тоді звук посилився так, ніби тисяча чоловіків кричало водночас — гадаю, десь так воно і є, бо в тому Шумі надто гучно і душно, аби виокремити когось одного.

Надто гучно, аби вчути одного хлопчика.

— Може, все не так погано, як ми собі уявляємо, — Медді міркує дуже повільно, вона зважує кожне слово, ніби випробовує на собі, перш ніж сказати. — Я про те, що в місті мир. Шумно, авжеж, але чоловіки, котрі доставляють їжу, кажуть, що скоро знову відкриються крамниці. Закладаюся, що твій Тодд працює собі десь, живий, здоровий і чекає на тебе.

Не знаю, чому вона це каже, — чи сама в це вірить, чи просто хоче, аби в це повірила я. У відповідь я тільки витираю носа рукавом.

— Може, й так.

Вона довго дивиться на мене, очевидячки, щось собі думає, але не каже. Тоді знову повертається до вікна.

— Просто послухай, як вони ревуть, — каже вона.

Окрім нянечки Койл, тут працюють іще три цілительки. Нянечка Веґґонер, куца і кругленька пампушка з обличчям, прикрашеним зморшками і вусами, плюс нянечка Надарі, котра лікує рак і котру я бачила тільки раз і зі спини, коли вона зачиняла за собою двері; а ще є нянечка Ловсон, котра доглядає дітей в іншому домі зцілення, але застрягла у нас на консультації з нянечкою Койл саме в момент капітуляції і відтоді бідкається про тих хворих дітей, яких довелося кинути напризволяще.

Тут вистачає й інших підмайстринь, їх добрий десяток, окрім Медді та Корін, котрі — позаяк працюють із нянечкою Койл, — здається, дві найкращі підмайстрині на всю лікарню, якщо не казати — на весь Притулок. Інших я зустрічаю зрідка, хіба що коли ті хвостиком чимчикують слідом за однією з цілительок, похитуючи стетоскопами та потріпуючи фалдами білих халатів, шукаючи собі якогось гідного заняття.

Бо ситуація тут от яка: дні летять і містечко живе собі своїм життям, хай там що ми про нього думаємо, більшість пацієнтів одужують, а на зміну їм чомусь нікого немає. Медді розповіла, що всіх чоловіків звідси вивели першої ж ночі незалежно від того, чи могли вони ходити, а нових жінок не привозили, хоча вторгнення і капітуляція на епідеміологічну ситуацію ніяк не впливають: люди як хворіли, так і хворіють.

Нянечка Койл через це переймається.

— Ну бо якщо ти не можеш зцілювати — хто ти тоді? — каже Корін, боляче затягуючи еластичну стрічку на моїй руці. — Койл раніше завідувала всіма лікарнями, не лише цією. Всі її знали і всі поважали. Певний час вона навіть була засідателькою міської ради.

Я кліпаю.

— Вона була тут головна?

— Так, але багато років тому. А ну не ворухнись, — вона штрикає мою руку голкою сильніше, ніж це потрібно. — Нянечка Койл завжди казала, що бути лідером — це змушувати людей, котрі тебе люблять, щодня ненавидіти тебе трохи більше, — вона перехоплює мій погляд. — І я в це також вірю.

— То що ж сталося, — питаю, — чому вона вже не керує?

— Вона зробила помилку, — манірно каже Корін, — люди, котрим вона не подобалася, її використали.

— Що то за помилка?

І без того вічно нахмурене чоло дівчини хмуриться ще дужче.

— Врятувала життя, — каже вона і відпускає еластичний бинт так сильно, що той залишає ум’ятину на руці.

Минає ще один день, і ще новий, але нічого не змінюється. Нам досі так само не можна виходити, і досі так само приносять їжу, а мер мною наче й не цікавиться. Його люди перевіряють стан мого здоров’я, але обіцяна зустріч так і не відбулася. Наразі він просто залишив мене тут.

Хто його знає чому?

Хай там як, усі розмови у лікарні лише про нього.

— А знаєш, що він зробив? — каже нянечка Койл за вечерею, і це перша вечеря, на яку мене випустили з ліжка в їдальню. — Собор не просто став його штаб-квартирою. Тепер там його домівка.

Жінки навколо з огудою зацокотіли. Нянечка Веґґонер навіть відсунула від себе тарілку.

— Певно, він уявляє, що став Богом, — каже вона.

— Але ж місто він не спалив, — розмірковую я вголос із іншого кінця столу. Медді та Корін обидві підводять здивовані погляди від своїх тарілок. Я все одно говорю: — Ми всі вважали, що він спалить, але ж ні.

Нянечки Веґґонер і Ловсон значуще дивляться на нянечку Койл.

— В тобі говорить юність, Віоло, — каже нянечка Койл, — але тобі не варто сперечатися зі старшими.

Я здивовано кліпаю.

— Я не це мала на увазі. Просто кажу, що це зовсім не те, чого від нього чекали.

Нянечка Койл з’їдає ще один шматок, міряючи мене поглядом.

— Він перебив усіх жінок у містечку, бо не міг їх чути і не міг їх знати так добре, як можна було знати чоловіків до винайдення ліків.

Інші нянечки кивають. Я вже відкриваю рота, щоб заговорити, але вона випереджає:

— Також правда, дівчинко, що все те, з чим нам довелося зіткнутися на цій планеті — і оцей несподіваний Шум, і подальший хаос, — про все це нічого не знають твої друзі, ті самі, що угорі, — тепер вона пильно в мене вдивляється. — Але все, що сталося з нами, станеться і з ними, це лише питання часу.

Я не відповідаю, лише дивлюсь на неї.

— І кого ж ти хочеш бачити тут головним? — питає вона. — Його?

Отак покричавши на мене, вона потім втішається мирною бесідою з нянечками. Корін знову починає їсти, на її лиці — зверхня посмішка. Медді досі зачудовано дивиться на мене, але я можу думати тільки про те слово, що так і повисло в повітрі.

Коли вона запитала «Його?», чи мала вона також на увазі «Чи її?».

На дев’ятий день нашого ув’язнення з мене знімають статус пацієнтки. Нянечка Койл приводить мене у свій кабінет.

— Твій одяг, — вона передає мені пакунок над столом. — Можеш перевдягтися, якщо є бажання. Знову відчуєш себе справжньою людиною.

— Дякую, — щиро відповідаю і прямую до ширми, на яку вона мені вказала. Скинувши лікарняний халат, якусь секунду дивлюсь на рану, а вона вже майже загоїлась з обох боків: і на вході, і на виході.

— Ви дійсно найкраща цілителька з усіх, — кажу.

— Я стараюся, — каже вона з-за столу.

Я розгортаю пакунок, а там мій власний одяг — свіжовипраний, аж хрусткий, він дихає неймовірною чистотою, і я відчуваю на лиці якусь дивну напнутість, аж поки не розумію, що то я усміхаюся по самі вуха.

— Знаєш, а ти відважна дівчина, Віоло, — каже нянечка Койл, коли я починаю вдягатися. — Хоч і не знаєш, коли тримати язика за зубами.

— Дякую, — трохи роздратовано кажу я.

— Кораблетроща, смерть твоїх батьків, ця карколомна подорож сюди… І все ти знесла з розумом і витримкою.

— Мені допомагали, — кажу я, сідаючи, аби вдягти чисті шкарпетки.

Я помічаю на маленькому столику записник нянечки Койл — той самий записник, куди занотовано наші маленькі консультації. Простягаю руку і розгортаю.

— Я відчуваю в тобі великий потенціал, дівчинко, — каже вона. — Лідерський потенціал.

Нотатник догори дриґом, а я не хочу здіймати шум, пересуваючи його, тому сама намагаюсь вигнутись, аби прочитати написане.

— Я дивлюся на тебе і ніби бачу саму себе.

На першій сторінці, перед початком нотаток, стоїть лише одна літера, написана синім кольором.

В.

Нічого більше.

— Ми — це вибір, який ми робимо, Віоло, — нянечка Койл іще говорить. — А ти можеш стати нам у нагоді, якщо захочеш.

Я піднімаю голову від нотатника.

— Нам — це кому?

Двері розчахуються так гучно і рвучко, що я підстрибую і визираю з-за екрана. Це Медді.

— Приходив оповісник, — задихаючись, каже вона. — Жінкам дозволили виходити зі своїх будинків.

— Ой, як же тут гучно, — кажу я, вглядаючись у РЕВ: отак він звучить, увесь цей Шум Нового Прентісстауна, злитий докупи.

— До цього звикаєш, — каже Медді. Ми сидимо на лавці біля крамниці, доки Корін та ще одна підмайстриня на ім’я Тея купують припаси для лікарні, запасаючись перед майбутнім напливом пацієнтів.

Я роззираюсь вулицями. Крамниці відчинені, туди-сюди сновигають люди, переважно пішки, але верхи на конях та ядерциклах теж трапляються. Якщо не придивлятися, то ніби нічого особливого.

Але можна помітити, що чоловіки на вулиці один з одним не розмовляють. А жінкам дозволено ходити лише групами по четверо, і лише при світлі дня, і не більше як на годину за один раз. І чомусь ці четвірки одна від одної тримаються осторонь. Навіть чоловіки з Притулку до нас не підходять.

І на кожному розі — озброєні патрульні.

Двері крамниці відчиняються і дзеленчить дзвоник. Корін вилітає на вулицю: її руки повні пакунків, обличчя дихає гнівом, і Тея ледве встигає за нею.

— Крамар каже, що від Спеклів ані слова, відколи їх забрали, — каже Корін, практично кидаючи торби мені на коліна.

— Ох, ця Корін і її Спекли, — Тея закочує очі на лоба та простягає мені ще одну торбу.

— Не називай їх так, — картає Корін. — Якщо ми не могли нормально до них поставитися, то що, по-твоєму, він з ними зробить?

— Вибач, Корін, — каже Медді, перш ніж я встигаю запитати Корін, про що це вона. — Але ти не думаєш, що нам зараз більше сенсу хвилюватися щодо себе?

Її очі зосереджені на патрульних, а ті своєю чергою зауважили підвищений тон Корін. Солдати не рухаються, ні, вони навіть кроку не ступили з веранди кормової крамниці.

Але вони стежать.

— Ми вчинили з ними не по-людськи, — Корін ніяк не вгомониться.

— Так, але ж вони й не люди, — стиха каже Тея, яка також не зводить погляду з вояків.

— Теє Різ! — на чолі Корін набрякає жилка. — Як ти можеш зватися цілителькою і казати…

— Так, так, добре, — каже Медді, намагаючись її вгамувати. — Це було жахливо, я згодна. Ти знаєш, що ми всі згодні, але що з цим було зробити?

— Про що ви говорите? — запитую. — Що ви з ними зробили?

— Ліки, — каже Корін, вимовляючи це слово, ніби прокльон.

Медді повертається до мене з розчарованим зітханням.

— Як виявилося, ліки впливають і на Спеклів.

— А виявили це, коли ті ліки на них тестували, — каже Корін.

— Але не тільки в цьому річ, — каже Медді, — розумієш, Спекли не говорять. Вони вміють типу як клацати ротом, але це як ми клацаємо пальцями — не більше.

— І Шум для них був єдиним засобом комунікації, — пояснює Тея.

— І виявилося, що нам не треба з ними говорити, аби вказувати їм, що робити, — каже Корін, підвищуючи голос іще більше. — То яка різниця, чи можуть вони балакати між собою?

Я починаю розуміти.

— Отже, ліки…

— Роблять їх покірними, — киває Тея.

— Найкращими рабами у світі, — гірко каже Корін.

У мене падає щелепа.

— Вони були рабами?

— Тсссс, — різко цитькає Медді, киваючи головою на солдатів, котрі дивляться на нас, а через те, що їхнього Шуму не чути посеред РЕВУ інших чоловіків, патрульні видаються зловісно порожніми.

— Це ніби ми повідрізали їм язики, — каже Корін, притишуючи голос, але не заспокоюючись.

Та Медді вже тягне нас геть, озираючись на вояків через плече.

А вони спостерігають, як ми йдемо.

До будинку зцілення, вважай, кілька кроків, і поки ми долаємо їх, не кажемо ані слова. Заходимо крізь передні двері, попід блакитною розкритою долонею, намальованою на одвірку. Коли Корін і Тея опиняються всередині, Медді делікатно притримує мене попід руку.

Вона хвильку позирає на землю, поміж її бровами утворюється ямка.

— Помітила, як ті солдати на нас дивилися? — каже вона.

— Так?

Вона складає руки і здригається.

— Не знаю, чи подобається мені така версія миру.

— Я знаю, — тихо кажу.

Вона вичікує хвилю, тоді щиро дивиться на мене.

— Ваші люди можуть нам допомогти? Вони можуть це зупинити?

— Не знаю, — відповідаю я. — Але краще вже з’ясувати, ніж сидіти тут і чекати найгіршого.

Вона роззирається, перевіряючи, чи нас не підслуховують.

— Нянечка Койл чудова, — каже вона. — Але іноді чує лише власну думку.

Вона замовкає, прикусивши верхню губу.

— Медді?

— Треба пильнувати, — нарешті каже вона.

— Що саме?

— Поки випаде добра нагода, і тільки в тому разі, якщо… — вона знов замовкає й озирається. — Ще побачимо, чи вдасться зв’язатися із твоїми кораблями.

8. Наймолодша підмайстриня

— АЛЕ Ж РАБСТВО — ЦЕ ГАНЬБА, — кажу я, змотуючи ще один бинт.

— Цілительки завжди були проти цього, — нянечка Койл ставляє чергову галочку в інвентарному списку. — Навіть після Війни Спеклів ми вважали це негуманним.

— То чому ж не зупинили?

— Якщо ти побачиш війну, — каже вона, не відриваючись від планшета, — То дізнаєшся, що війна тільки руйнує. Ніхто від неї не втече. Навіть вцілілі. Ти приймаєш речі, які за інших обставин тебе вжахнули б, бо життя тимчасово втрачає будь-який сенс.

— Війна робить із чоловіків монстрів, — кажу, цитуючи Вена з тієї ночі в дивному місці, де Новий Світ поховав своїх мерців.

— Так само і з жінками, — каже нянечка Койл. Вона бігає пальцями в коробці зі шприцами, підраховує.

— Але ж Війна Спеклів була хтозна коли, хіба ні?

— Тринадцять років тому.

— За тринадцять років можна було б виправити всі помилки.

Нарешті вона дивиться на мене.

— Життя таке просте, лише коли ти молода, дівчинко моя.

— Але ж ви були при владі, — кажу я. — Ви ж могли щось зробити.

— А хто тобі сказав, що я була при владі?

— Корін сказала…

— Ой, Корін, — каже нянечка Койл, повертаючись до планшета, — вона любить мене з усіх сил, навіть всупереч фактам.

Я відкриваю ще одну торбу з припасами.

— Але якщо ви очолювали ту якусь раду, — тисну я, — Ви ж могли щось зробити для Спеклів.

— Іноді, дівчинко, — вона сумно дивиться на мене, — ти можеш повести людей туди, куди вони самі нізащо не підуть, але багато чого ти все одно не спроможний зробити. Спеклів годі було звільнити, особливо після того, як ми розбили їх у жахливій і дикій війні, і тоді нам якраз потрібно було чимало робочої сили для відбудови. Але ж до них можна було ставитись краще, чи не так? їх можна було нормально годувати, давати їм розумні робочі години, дозволяти жити сім’ями. Оце і є всі ті перемоги, що я здобула для них, Віоло.

Тепер нянечка Койл пише на планшеті з куди більшим притиском, ніж раніше. Я секунду стежу за нею.

— Корін каже, вас вигнали з ради, бо ви врятували чиєсь життя.

Вона не відповідає, лише опускає планшет і піднімає очі на одну з вищих полиць. Вона витягає звідти сестринську шапочку та складений сестринський халат. Повертається і кидає їх мені.

— А це для кого? — я ледь встигаю все ухопити.

— Хочеш дізнатись, як бути лідеркою? — питає нянечка Койл. — То давай поставимо тебе на цей шлях.

Я позираю на її лице.

Потім на халат і на шапочку.

Відтепер у мене заледве вистачає часу, аби поїсти.

Того дня, коли жінкам знову дозволили виходити, до лікарні надійшли вісімнадцять нових пацієнток, котрі страждали від найрізноманітніших проблем — апендицит, серце, рецидив раку, зламані кістки, — але після того як їх відділили від чоловіків і синів, усіх цих жінок замкнули у своїх будинках, як у пастці. Наступного дня з’явилися ще одинадцять. Нянечка Ловсон, щойно випала змога, повернулася до своєї дитячої лікарні, і з того моменту нянечки Койл, Веґґонер і Надарі не мали спокою, бігаючи від палати до палати, вигукуючи накази і рятуючи життя. Не думаю, що відтоді хтось із нас спав.

Ясно, що у нас із Медді так і не знайшлося зручного моменту, у нас просто немає часу, ми навіть забули, що мер обіцяв прийти зустрітися зі мною. Натомість я постійно бігаю, плутаюсь у всіх під ногами, але допомагаю як можу і всотую науку.

Схоже, що я не природжена цілителька.

— Не думаю, що до мене колись дійде, — кажу я після чергової невдалої спроби виміряти тиск у милої старенької пацієнтки на ім’я пані Фокс.

— Ага, на те і виглядає, — каже Корін, зиркаючи на годинник.

— Терпіння, дівчинко, — каже пані Фокс, зморщуючи лише в усмішці. — Якщо вже вчишся, то вчись як слід.

— Ваша правда, пані Фокс, — каже Корін, знову дивлячись на мене. — Спробуй іще раз.

Я накачую манжет повітрям, слухаю крізь стетоскоп рівномірне вшух, вшух у крові пані Фокс та ледь розбираю цифри на маленькій шкалі.

— Шістдесят на двадцять? — тихенько загадую я.

— Ну що ж, перевіряймо, — каже Корін. — Пані Фокс, ви сьогодні зранку були померли?

— Ой, господи, ні, — каже пані Фокс.

— Тоді, мабуть, таки не шістдесят на двадцять, — каже Корін.

— Я роблю це лише три дні, — виправдовуюся я.

— А я роблю це вже шість років, — каже Корін. — Відколи я була значно молодшою за тебе, дівчинко. А проте, сумний факт: ти нездатна навіть впоратися з пульсометром, але зненацька потрапила в підмайстрині, як і я. Цікаво, як обертається життя, ге?

— Ти добре знаєш справу, серденько, — каже мені пані Фокс.

— Ні, зовсім не добре, пані Фокс, — каже Корін. — Вибачте, що перечу, але дехто з нас вважає цілительство священним покликанням.

— Я і вважаю його священним покликанням, — машинально кажу я.

Але це помилка з мого боку.

— Цілительство — це більше, ніж професія, дівчинко, — каже Корін, вимовляючи «дівчинко» як найгіршу образу. — Насправді немає нічого важливішого за збереження життя. На цьому світі ми в Божих руках. І ми повна протилежність твого друга-тирана.

— Він мені не…

— Допустити чиїсь, чиї завгодно, страждання — найстрашніший гріх з усіх.

— Корін…

— Ти нічого не розумієш, — каже вона тихо і люто. — І давай не прикидайся, що розумієш.

Пані Фокс, здається, щулиться під її словами так само, як і я.

Корін дивиться на неї, тоді на мене, зрештою поправляє свою шапочку й обсмикує лацкани свого халата, потягуючи шию праворуч-ліворуч. Вона заплющує очі та протяжно, протяжно видихає.

Не дивлячись на мене, каже:

— Спробуй іще раз.

— Отже, яка різниця між клінікою і домом зцілення? — питає нянечка Койл, проставляючи галочки на своєму аркуші.

— Основна різниця в тому, що клініками керують лікарі, а домами зцілення — цілительки, — повторюю я, відраховуючи денні дозу ліків ув окремі скляночки для кожного пацієнта.

— Чому так?

— Щоби пацієнт або пацієнтка могли обрати, хочуть вони знати думки свого лікаря чи ні.

Вона здіймає брову.

— А справжня причина?

— Політика, — кажу я, повторюючи її слово в слово.

— Чудова відповідь, — вона закінчує з паперами і передає їх мені. — Віднеси все це разом із ліками до Меделяйн, будь ласка.

Вона виходить, а я закінчую розкладати ліки на тацю. Коли я виходжу із тацею в руках, то бачу, як нянечка Койл десь уже в кінці коридору розминається з нянечкою Надарі.

І присягаюся, що бачу, як вона передає нянечці Надарі цидулку, хоча жодна з них не пригальмовує ні на мить.

Нам досі можна виходити лише на годину за раз і досі лише групами по четверо, але й цього вистачає, аби побачити, як Новий Прентісстаун збирається докупи. Коли перший тиждень мого підмайстерства майже добіг кінця, ми почули, що деяких жінок навіть відправляють у поля працювати в жіночих артілях.

Кажуть, що Спеклів тримають десь на околиці всіх разом, одною групою, усі вони чекають «обробки», хай там що це значить.

Ще кажуть, ніби старий мер працює прибиральником.

Про хлопчика нічого не чути.

— Я проґавила його день народження, — кажу Медді, водночас практикуючись накладати пов’язку на Гумову ногу, таку сміховинно реалістичну, що всі називають її Рубі, — чотири дні тому. Я вже й не знаю, скільки сплю, а…

Більше нічого сказати не можу і лише затягую пов’язку чимдужче…

І згадую, як він перев’язував мене…

І як я перев’язувала його.

— Ві, я впевнена, що з ним усе гаразд, — каже Медді.

— Ні, не впевнена.

— Хай так, — погоджується вона, визираючи з вікна на дорогу, — але ж у місті наперекір усьому немає війни. Ми наперекір усьому досі живі, досі працюємо. Тож і Тодд, незважаючи ні на що, може бути живий і здоровий.

Я міцніше затягую пов’язку.

— Ти щось знаєш про блакитну В?

Вона повертається до мене.

— Що?

Я знизую плечима.

— Побачила в нотатнику нянечки Койл.

— Жодного поняття, — вона відвертається назад до вікна.

— Що видивляєшся?

— Рахую солдатів, — каже вона. Тоді знову дивиться на мене і на Рубі. — Гарна перев’язка вийшла, — І від її усмішки це майже здається правдою.

Я йду головним коридором, а з моїх рук звисає, бовтаючись, Рубі. Треба попрактикуватись робити ін’єкції в її стегно. Мені вже шкода ту бідолашну жінку, чиє стегно отримає від мене перший справжній укол.

Я звертаю за ріг, коли коридор закінчується, — тут, у центрі будівлі, він повертає на дев’яносто градусів і тягнеться в інше крило, — і ледь не врізаюся в зустрічний гурт нянечок, які зупиняються, щойно бачать мене.

Нянечка Койл і чотири, п’ять, ні, шість інших цілительок позаду неї. Я впізнаю нянечку Надарі та нянечку Веґґонер, та ще нянечку Ловсон, але трьох інших ніколи не бачила, навіть мигцем не помічала, щоб вони приходили у наш дім зцілення.

— Дівчинко, чи в тебе роботи нема? — питає нянечка Койл дещо напруженим голосом.

— Рубі, — белькочу я, простягаючи ногу.

— Це та сама дівчинка? — питає одна з тих невідомих мені цілительок.

Нянечка Койл нас не знайомить.

Лише погоджується: «Так, це вона».

Мені доводиться чекати весь день, щоби знову побачитися з Медді, та перш ніж я встигаю щось запитати, вона випалює:

— Я все з’ясувала.

— У когось із них був шрам на верхній губі? — шепоче Медді в темряві. Вже далеко за північ, світло давно погасили, вона вже давно має бути в себе в кімнаті.

— Здається, — шепочу у відповідь, — але вони дуже швидко пішли.

Ми дивимось, як іще пара вояків марширує дорогою. За оцінками Медді, у нас лише три хвилини.

— Це нянечка Баркер, — каже вона, — тобто інші, певно, нянечка Брайтвайт і нянечка Форт, — вона дивиться у вікно. — Знаєш, це таке божевілля. Якщо вона нас спіймає, то капець нам.

— Навряд чи вона тебе звільнить за цих обставин.

Вона замислюється.

— А ти чула, що ці нянечки говорили?

— Ні, але вони замовкли, щойно побачили мене.

— Але ти була «та сама дівчинка»?

— Ага, — кажу я, — і нянечка Койл мене решту дня уникала.

— Нянечка Баркер… — каже Медді, міркуючи. — Але що це їм могло дати?

— Що і кому могло дати?

— Ці троє були з нянечкою Койл у раді. Нянечка Баркер досі там. Точніше, була до цього всього. Але чого б це вони… — вона замовкає і прихиляється ближче до вікна. — Це остання четвірка.

Я визираю і бачу чотирьох солдатів, що марширують дорогою.

Якщо система, яку помітила Медді, саме така, зараз наш час.

Якщо система саме така.

— Готова? — шепочу я.

— Звісно, що я не готова, — каже Медді, перелякано всміхаючись. — Але я все одно йду.

Я бачу, як вона напружує руки, щоб ті не тремтіли.

— Ми просто глянемо, — кажу я, — і на тому все. Туди і назад, ти й не зоглянешся.

У Медді досі переляканий вигляд, але вона киває головою.

— Я ніколи в житті нічого такого не робила.

— Не бійся, — кажу я, піднімаючи догори шибку на своєму вікні. — 3 тобою профі.

РЕВ містечка, навіть уві сні, добре ховає звуки наших кроків, коли ми скрадаємось темним газоном. Єдине світло — від двох місяців, що дивляться на нас своїми небесними півкулями.

Ми пробираємось до канави на узбіччі, ховаємося в кущах.

— Що тепер? — шепоче Медді.

— Ти сказала: дві хвилини, тоді — ще одна пара.

Медді киває в сутінках.

— А тоді перерва на сім хвилин.

Поки триватиме ця перерва, ми з Медді гайнемо вздовж дороги, повз дерева, під їхнім прихистком, і тоді вже побачимо, чи вдасться дістатися до вежі зв’язку, якщо це взагалі та вежа.

Коли дістанемось, поглянемо, що там.

— Все гаразд? — шепочу я.

— Нормально, — шепоче вона у відповідь. — Страшно, але ж цікаво.

Я розумію, про що вона. Ми тут сидимо навпочіпки в канаві, поночі, це божевілля, це небезпечно, але я нарешті відчуваю, що я щось роблю, нарешті почуваюся, ніби я нарешті контролюю своє життя — вперше, відколи я застрягла в тому ліжку.

Нарешті почуваюсь, ніби я роблю щось для Тодда.

Ми чуємо, як на дорозі хрупає жорства, пригинаємось трохи нижче, поки очікувана пара вояків проходить повз нас геть.

— Гайда! — кажу я.

Ми підводимось і, наскільки стає духу, швидко біжимо уперед канавою, подалі від клятого міста.

— У тебе на кораблях ще є рідні? — шепоче Медді. — Хтось, крім тата і мами?

Я трохи здригаюся від цих невчасних балачок, хоч розумію, чого вона це робить: хоче приховати знервованість.

— Ні, але я всіх там знаю. Бредлі Тренч, головний доглядач «Бети», і Сімон Воткін із «Гамми», він дуже розумний.

Канава згинається разом із дорогою, і наближається перехрестя, де нам доведеться вилізти з прихистку.

Медді знову починає:

— То це Сімона ти…

— Тсс, — шепочу я, бо мені здається, я щось почула.

Медді підходить достатньо близько, аби притиснутись до мене. Вона тремтить усім тілом, видихає короткими ривками. Цього разу вона мусила піти, бо знає, де вежа, але вдруге я її з собою не візьму. Коли я піду наступного разу, то сама.

Бо раптом щось піде не так…

— Ну, ніби все гаразд, — кажу я.

Ми поволі вилазимо з канави, аби перейти перехрестя, роззираємось навсібіч, легко ступаємо жорствою.

— Кудись зібрались? — запитує голос.

Медді позаду мене різко вдихає. Притулившись до дерева, стоїть солдат, його ноги схрещені, ніби йому далі вже нікуди розслаблятися.

Навіть у місячному світлі видно рушницю, вона ліниво звисає з його руки.

— Троха пізно для гульок, не?

— Ми загубилися, — бовкаю я, — відстали від…

— Ага, — перебиває він, — стопудово.

Він запалює сірник об застібку стройової куртки. У світлі вогника я бачу напис «СЕРЖАНТ ГАММАР» на його кишені. Сірником він припалює цигарку в роті.

Мер заборонив цигарки.

Але, певно, якщо ти офіцер…

Офіцер без Шуму, котрий може сховатися в темряві.

Він ступає на крок ближче до нас, і ми бачимо його лице. За сигаретою видно його посмішку — потворну, найпотворнішу з тих, що я колись бачила.

— Це ти? — раптом питає він, зовсім близько, і з його голосу я розумію: він мене впізнав.

Солдат піднімає рушницю.

— Ти та дівчинка, — каже, дивлячись на мене.

— Віоло? — шепоче Медді, котра стоїть на крок позаду і правіше від мене.

— мер Прентісс мене знає, — кажу я. — Ти мені не зашкодиш.

Він затягується цигаркою, зблискує її вогником, пропікає мій зір.

— Президент Прентісс тебе знає.

Тоді дивиться на Медді, тицяючи в неї рушницею.

— Але не думаю, шо він знає тебе.

І перш ніж я встигаю щось сказати…

Без жодного попередження…

Ніби це для нього так само природно, як знову вдихнути…

Сержант Гаммар тисне на гачок.

9. Війну закінчено

— ТВОЯ ЧЕРГА ПРИБИРАТИ В НУЖНИКУ, — каже Дейві, кидаючи мені каністру з вапном.

Ми ніколи не бачимо, як Спекли користуються кутком, де вони викопали собі нужник для власних потреб, але щоранку купа трохи збільшується у розмірі і смердить трохи сильніше, тож її треба засипати вапном, аби перебити сморід і зменшити загрозу інфекції.

Сподіваюся, від інфекції це помагає ліпше, ніж від смороду.

— А чого це ніколи не настає твоя черга? — питаю я.

— Тогошо батя думає, шо ти кращий чоловік, свиното, — каже Дейві, — але він всьодно зробив мене головним.

І либиться до мене.

Я рушаю до нужника.

Минули дні і минають далі, от уже цілих два тижні позаду, і вони не зупиняються.

Я вижив і витримав.

(а вона?)

(а як вона?)

Ми з Дейві кожного ранку їдемо в монастир, і він наглядає, як Спекли знімають огорожі, виполюють ожину, а я цілоденно видаю їм мінімум провізії, марно намагаюся перемонтувати дві останні помпи і щоразу сам засипаю вбиральню.

Спекли безмовні, вони й не думають робити нічого для свого порятунку, а між тим їх виявилось півтори тисячі, коли ми їх нарешті порахували, зігнаних на такому шматочку землі, куди я і дві сотні овець не запхнув би. Приходять нові вартові, стають на кам’яній стіні, рушниці стирчать напоготові поміж рядів колючого дроту, але Спекли не роблять нічого, що навіть віддалено можна вважати загрозою.

Вони вижили. Вони витримали.

Як і Новий Прентісстаун.

Щодня мер Леджер розповідає мені усе, що бачить, прибираючи сміття. Чоловіки і жінки досі розділені, побільшало податків і правил щодо одягу, також подовшали списки книжок, які належить вилучити і спалити, а відвідування церкви стало обов’язковим, хоч, звісна річ, йдеться не про собор.

Хай там як, місто знову нагадує населений пункт. Повідчинялись магазини, на дороги повернулись підводи, ядерцикли і навіть один чи два ядермобілі. Чоловіки стали до роботи. Ремонтники ремонтують, пекарі печуть, фермери фермерствують, лісоруби рубають ліс, і хоть дехто записується в армію, новобранців завжди можна вирахувати, бо їм ще не давали ліки.

— Знаєш, — сказав мер Леджер одного вечора, і я побачив це в його Шумі ше до того, як він це сказав, я побачив, як формується думка, яку я сам ше не подумав, бо не дозволяв собі думати. — Це далеко не так зле, як я собі думав, — каже він. — Я чекав усякого. Я чекав своєї смерти, ясна річ — і, мабуть, спаленого міста. На капітуляцію була нікчемна надія в найліпшому разі, але, можливо, він і не бреше.

Він підвівся й окинув поглядом Новий Прентісстаун.

— Можливо, так воно і є, — сказав він. — Ну, тобто що війну закінчено.

— Агов! — вже на півшляху до нужника чую вигук Дейві. Повертаюся. До нього підійшов Спекл.

Він тримає свої довгі білі руки вгору, вони розпростерті, ніби на знак миру, а тоді починає клацати, показуючи на місце, де групка Спеклів уже закінчила розбирати огорожу. Він клацає і клацає, показує на одне з порожніх корит, але його годі зрозуміти — без Шуму точно незрозуміло.

Дейві підступає ближче, очі широко розплющені, голова співчутливо киває, але його посмішка небезпечна.

— Так, так, ви хочете пити після тяжкої роботи, — каже він. — Ясне діло, ясне діло, дякую, шо донесли це до мого відома, дуже дякую. У відповідь дозвольте сказати вам от шо.

Він уперіщує Спекла в лице руків’ям пістолета. Чути, як хрустить кістка і Спекл падає на землю, хапаючись за щелепу, довгі ноги метляють в повітрі.

Навколо нас — хвиля клацаня, і Дейві піднімає пістолета, його дуло дивиться просто в юрбу. На огорожі заклацали рушниці, солдати теж ціляться. Спекли відсовуються назад, а той зламанощелепий все звивається і звивається в траві.

— Знаєш шо, свиното? — питає Дейві.

— Що? — питаю я, дивлячись на Спекла на землі. Його Шум тремтить, ніби листок, перш ніж відірватись від гілки.

Він повертається до мене, стискаючи пістолет у руках.

— Це так класно — бути головним.

Щохвилини я чекаю, коли моє життя розлетиться на шматки.

Але щохвилини воно не розлітається.

І щодня я намагаюсь її побачити.

Я виглядав її з верхівки дзвіниці, але звіттам видно лише, як маршерує армія і як працюють чоловіки. Ані знайомого лиця, ані тиші, яку я можу віччути так, як її.

Я виглядав її, коли ми з Дейві їхали то до монастиря, то назад, визирав її у вікнах Жіночого Кварталу, але ніколи не бачив, щоби вона дивилася на мене з якогось із них.

Я навіть здумав шукати її в натовпах Спеклів, чого б ні, раптом вона ховаєцця за якимось із них, ладна визирнути і накричати на Дейві, що той побив одного з них, і сказати мені, ніби все нормально: «Привіт, я тут, це я».

Але її тут нема.

Її тут нема.

Я питаю мера Прентісса про неї кожен раз, коли його бачу, а він казав, що я мушу йому вірити, що він мені не ворог, що як я йому довірюся, то всьо буде гаразд.

Але я шукав.

А її нема.

— Агов, дівчинко, — шепочу до Анґаррад, сідлаючи її наприкінці дня. Тепер я гарцюю значно краще і краще, говорю до неї, краще розумію її настрій. Я менше нервую, сидячи в неї на спині, а вона менше нервує від того, що стоїть підо мною. Сьогодні вранці, коли я пригостив її яблуком, вона легенько вхопила мене зубами за волосся, ніби я для неї — інший кінь.

ЛОШАТКО, каже вона, коли я залажу їй на спину, і ми з Дейві рушаємо назад до міста.

— Анґаррад, — кажу я, прихиляючись уперед, їй поміж вух, бо, здається, саме це подобається коням, постійне нагадування, що всі на місці, постійне нагадування, що вони досі в табуні.

Понад усе коні ненавидять бути на самоті.

ЛОШАТКО, знову каже Анґаррад.

— Анґаррад, — кажу я.

— Господи, свиното, — стогне Дейві. — Може б ти, хай тобі грець, ще з тою конякою одру… — він замовкає. — Ну ніфіга ж собі, — каже він, голос раптом стає шепотом. — Ти гля.

Я підводжу погляд.

Із крамниці висипали жінки.

Їх четверо, і вони виходять гуртом. Ми знали, що їх уже випускають, але то завжди за дня, завжди коли ми з Дейві ще в монастирі, тож ми завжди повертаємося в чоловіче місто, ніби жінки — то просто примари і чутки.

Ніби сто років минуло, відколи я востаннє бачив жінку не крізь шибку і не з верхівки вежі.

У них довші рукави та довші спідниці, аніж я бачив раніше, і в кожної волосся однаково зібране ззаду. Вони нервово поглядають на патрульних, котрі стовбичать вздовж вулиць, і на нас із Дейві, а ми всі дивимось, як вони спускаються сходами із тієї крамниці.

І досі тиша, вона й досі тисне на груди, і доводиться витирати очі, коли я впевнений, що Дейві не дивиться.

Бо жодна з них — не вона.

— Пізно вони, — каже Дейві, голос його такий тихий, що я певен, він також не один тиждень не бачив жінок. — Вони мають сидіти по хатах ще до смерку.

Наші голови повертаються, ми бачимо, як вони проходять повз нас, притискаючи до себе пакунки, прямують дорогою назад у Жіночий Квартал, у моїх грудях стає тісно, а горло щемить.

Бо жодна з них — не вона.

І я розумію…

Я вкотре розумію, наскільки був…

Раптом мій Шум стає плутаний.

Мер Прентісс використав її, аби контролювати мене.

Ну а хіба нє.

Та це, дідько, й найтупішому дурню ясно. Якщо я не зроблю, як вони скажуть, вони її уб’ють. Якщо я спробую втекти, вони її уб’ють. Якщо я щось зроблю Дейві, вони її уб’ють.

Це якшо вона ше не мертва.

Мій Шум чорнішає.

Ні.

Ні, думаю я.

Бо, може, й справді ні.

Раптом вона ще тут, на цій самій вулиці, в іншій четвірці.

Виживи, — думаю я. — Прошу прошу прошу — виживи.

(ну благаю — виживи)

Я стою біля пройми; ми з мером Леджером ковтаємо кожен свою вечерю, я знову виглядаю її і пробую не слухати РЕВ.

Певно, мер Леджер таки мав рацію. Тут стільки чоловіків, шо коли лікарство вийшло з їхніх організмів, індивідуальний Шум уже просто глухне. Це ніби пробувати почути каплю води посеред річки. Їхній Шум стає суцільною голосною стіною, він спресований настільки, шо я чую лише РЕВ

Але насправді до цього ще можна звикнути. Можна сказати, що слова, думки і почуття мера Леджера, котрі булькають у його персональному сірому Шумі, відволікають сильніше.

— Саме так, — згоджується він, поплескуючи себе по череву. — Людина здатна мислити. Юрба — ні.

— Армія здатна, — кажу я.

— Лише коли в неї замість мозку генерал.

Кажучи це, він визирає в сусідню пройму. Мер Прентісс перетинає площу, пан Гаммар, пан Тейт, пан Морґан і пан О’Гейр їдуть услід за ним і слухають накази, які він віддає.

— Внутрішнє коло, — каже мер Леджер.

І на мить мені видається, що його Шум став трошки заздрий.

Ми дивимось, як мер злазить із коня, передає віжки пану Тейту та зникає в церкві.

Не минає й двох хвилин, хррц-клац, і пан Коллінз розчахує наші двері.

— Президент хоче тебе бачити, — каже він до мене.

— Хвилинку, Тодде, — каже мер, відкриваючи одну з коробок і зазираючи всередину.

Ми в погребі церкви, пан Коллінз зіштовхнув мене по сходах, які ведуть під землю в тильній частині головної зали. То я стою там і чекаю, міркуючи, чи встигне мер Леджер доїсти мою вечерю, перш ніж я повернуся.

Я дивлюся, як мер Прентісс оглядає ще одну коробку.

— Президент Прентісс, — каже він, не підводячи погляд, — Спробуй це запам’ятати, — він випростується. — Тут явно зберігали вино. Значно більше, ніж треба для причастя.

Я нічо не кажу. Він із цікавістю дивиться на мене.

— Ти не запитаєш, правда ж?

— Про шо?

— Про ліки, Тодде, — пояснює він, стукаючи кулаком по одній із коробок. — Мої люди позабирали все до решти з кожного дому в Новому Прентісстауні. Ось тут вони й зберігаються.

Він запихає руку всередину і дістає слоїчок із пігулками — це лікарство. Знімає кришечку і затискає маленьку білу пігулку поміж пальцями.

— Тобі ніколи не було цікаво, чому я не давав ліків ні тобі, ні Девіду?

Я переминаюся з ноги на ногу.

— Покарання?

Він хитає головою.

— мер Леджер ще шарпається?

— Деколи. Трішки, — знизую плечима.

— Вони зробили собі ліки, — каже мер, — а тоді самі себе зробили залежними від них, — він показує на ящики і коробки, що стоять ряд за рядом. — А тепер, коли в мене буде все, чого вони потребують…

Він кладе таблетку назад у слоїчок і вже зовсім повертається до мене, всміхається ширше.

— Ви щось хотіли? — питаю.

— Ти таки не знаєш, еге ж? — питає він.

— Що саме?

Він знову замовкає, тоді каже:

— З днем народження, Тодде.

Я роззявляю рота. Тоді роззявляю ширше.

— Чотири дні тому, — каже він, — аж дивно, що ти про нього не згадав.

Аж не віриться. Я геть забув.

— Жодних святкувань, — каже мер, — бо, звісно, ми ж обидва знаємо, що ти вже чоловік, чи не правда?

І знову в мені спливають картинки з Аароном.

— За останні два тижні ти мене справді вразив, — мер ігнорує мої картинки. — Я знаю, для тебе це було важко, ти не знав, чому й вірити про Віолу, не знав, як правильно повестися, аби її врятувати, — я відчуваю, як його голос дзижчить у мене в голові, порпається там. — Але попри це ти сумлінно працював. Ти навіть добре вплинув на Девіда.

Водночас я не можу не уявляти, як я товчу Дейві Прентісса в криваву кашу, але мер Прентісс просто каже:

— Як винагороду, хоч це трохи запізно, я приніс тобі два подарунки.

Мій Шум гучнішає.

— Я можу її побачити?

Він усміхається, ніби цього й чекав.

— Ні, не можеш. Але от що я тобі пообіцяю. Того дня, коли ти змусиш себе повірити мені, Тодде, коли справді зрозумієш, що я зичу добра цьому місту і добра тобі, того дня ти побачиш, що на мене можна покластися.

Я чую, як голосно дихаю. З усіх його слів оці найближчі до визнання того, що з нею все добре.

— Втім, свій перший подарунок ти вже заслужив, — каже він. — Від завтра маєш нову роботу. Хоч і досі з нашими друзями-спеклами, але з новою відповідальністю — і це важлива частина нашого нового процесу, — він знову зазирає мені в очі. — Ця робота може далеко тебе завести, Тодде Г’юїтте.

— Аж до того, щоб вести за собою людей? — питаю, а в моєму голосі трохи більше сарказму, ніж йому, певно, сподобається.

— Саме так, — погоджується він.

— А що то за другий подарунок? — кажу, надіючись, що це може бути вона.

— Мій другий подарунок тобі, Тодде, хоч ти оточений всіма ліками цього міста, — він знову показує на ящики, — це не давати тобі ліків.

Я закочую губу.

— Га?

Але він уже йде на вихід, ніби розмову завершено.

І коли він проходить повз мене…

Я — ЦЕ КОЛО І КОЛО — ЦЕ Я.

Воно дзвенить у моїй голові один-єдиний раз, лунає зсередини мене, зсередини того, ким я є.

Я підстрибую від несподіванки.

— Чому я тебе чую, якшо ти приймаєш ліки? — я не розумію.

Але він лише всміхається ледь помітно і зникає на сходах, а я залишаюся внизу.

Щасливого мені запізнілого дня народження.

Я Тодд Г’юїтт, — думаю я, лежачи в ліжку, дивлячись у темноту. — Я Тодд Г’юїтт, і чотири дні тому я став чоловіком.

Але ніякої різниці не віччуваю.

О, як довго я цього хотів і як ця дата була важлива, а я далі той самий тупий, хай йому грець, Тодд Г’юїтт, безсилий щось зробити, безсилий врятувати навіть себе, а що вже казати про неї.

Тодд, дідько, Г’юїтт.

І я лежу в темноті, а мер Леджер хропе у свій матрас, і я чую тихеньке лусь надворі, ген далеко: то якийсь тупий солдат стріляє в хто знає що (чи в хто знає кого), і тоді я про це думаю.

Тоді я думаю, що просто вижити недостатньо.

Вижити недостатньо, якщо ти просто животієш.

Вони будуть розводити мене, доки я буду дозволяти.

А вона може бути десь там.

Вона могла бути там сьогодні.

Я маю її знайти.

За першої ж нагоди — я скористаюся першою ж нагодою, щоб її знайти…

А коли знайду…

Раптом я помічаю, що мер Леджер більше не хропе.

Я кричу в темряву.

— Тобі є що сказати?

А тоді він знову хропе, його Шум сірий і нечіткий, і я думаю, що, видно, я собі просто шось нафантазував.

10. У домі Божому

— Я НЕ МОЖУ ВИСЛОВИТИ, ЯК МЕНІ ШКОДА.

І я відхиляю горня з кавою, яке мені пропонують.

— Будь ласка, Віоло, — каже вона, простягаючи його мені.

Беру. Але руки досі трусяться.

Ще з того вечора.

Відколи я побачила, як вона падає.

Спершу на коліна, тоді боком на жорству, а очі й досі розплющені.

Розплющені, але вже невидющі.

Я бачила, як вона падає.

— Сержанта Гаммара буде покарано, — мер сідає навпроти мене. — Він аж ніяк, незалежно від обставин, не слідував моїм наказам.

— Він її вбив, — кажу я, але мій голос заледве чути.

Сержант Гаммар затягнув мене назад до лікарні, він гупав у двері прикладом, усіх побудив і послав їх забрати тіло Медді.

Я не могла говорити, навіть плакати як слід не могла.

А вони всі на мене й не дивились: ані нянечки, ані решта підмайстринь. Навіть нянечка Койл уникала зустрічатися зі мною поглядом.

— Що ти, поясни, там робила? Куди ти, зізнайся, її потягнула?

А тоді мер Прентісс сьогодні вранці покликав мене до собору, до себе додому, до Божого дому.

А після того вони вже точно не захочуть на мене і глянути.

— Вибач, Віоло, — каже він. — Деякі чоловіки з Прентісстауна, зі старого Прентісстауна, досі недолюблюють жінок через те, що сталося багато років тому.

Він бачить, як я нажахана.

— Так історія, яку ти, як тобі здається, знаєш, — каже він, — то все брехня.

Я й досі витріщаюсь на нього. Він зітхає.

— Війна проти Спеклів точилася і в Прентісстауні, Віоло, і це було жахливо, але в ній чоловіки билися з жінками пліч-о-пліч заради власного порятунку, — він складає пальці трикутником, голос досі спокійний, навіть лагідний. — Проте навіть тоді, коли ми перемогли, наш маленький форпост уже був розділений. На чоловіків і жінок.

— Ще б не розділитися.

— Вони сколотили власну армію, Віоло. Відкололись, тому що не довіряли чоловікам, — а не довіряли, бо могли прочитати їхні думки. Ми пробували домовитися з ними, але вони таки хотіли війни. І, боюсь, отримали її.

Він рівно сидить, сумно дивиться на мене.

— Армія жінок — це досі озброєна армія, і вона здатна тебе розбити.

Я чую власне дихання.

— Ти ж убив усіх до останньої.

— Ні, не вбив, — каже він. — Чимало загинуло в бою, але коли вони побачили, що війну програно, то поширили чутку, що то ми — вбивці, а тоді вбили самі себе, щоб так чи так приректи решту чоловіків.

— Я тобі не вірю, — кажу йому, пригадуючи, що Бен розповідав зовсім інше. — Не так було.

— Я був присутнім там, Віоло, і пам’ятаю все значно краще, ніж мені хочеться, — він перехоплює мій погляд, — і я понад усе зацікавлений у тому, щоб та історія не повторилася. Ти мене розумієш?

Мабуть, я його розумію, і в животі в мене млоїть, і нічого з цим не можна вдіяти — і раптом я починаю плакати, згадувати, як вони принесли тіло Медді, як нянечка Койл наполягла, щоб саме я допомогла підготувати її до похорону, як вона хотіла, аби я зблизька побачила, якою ціною довелося заплатити за кляту вежу.

— Нянечка Койл, — я щосили намагалась контролювати себе, — просила запитати, чи можемо ми поховати тіло сьогодні вдень.

— Я вже переказав, що можна, — киває мер, — просто зараз, поки ми говоримо, нянечці Койл доставляють все необхідне.

Я ставлю каву на маленький столик біля свого стільця. Ми у величезній кімнаті, і вона більша за будь-яке приміщення, що я бачила в житті, за винятком хіба пускового ангара нашого корабля. Надто велика як для одної пари зручних стільців та дерев’яного стола. Єдине світло пробивається крізь кругле віконце з кольорового скла, крізь яке видніє довколишній світ і його два місяці.

Все інше — тінь.

— А як вона тобі? — питає мер. — Нянечка Койл?

Тягар на моїх плечах, тягар смерти Медді, тягар Тодда, котрий досі хтозна де, — усе це таке важке, що я на хвилину вже й забула, що мер досі тут.

— Що ви маєте на увазі?

Він ледь знизує плечима.

— Ну, як із нею працюється? Чогось тебе навчила?

Я ковтаю клубок у горлі.

— Вона найкраща цілителька у Притулку.

— А зараз вона найкраща цілителька в Новому Прентісстауні, — поправляє він. — Люди розповідають, що раніше вона була доволі поважною особою. Без неї тут нічого не вирішували.

Я закушую губу і дивлюся на килим.

— Ну, вона ж не змогла врятувати Медді.

— Ми могли б їй за це пробачити? — його голос тихий, м’який, майже добрий. — Ніхто не досконалий.

Він кладе своє горнятко.

— Мені шкода твою подругу, — знову каже він, — і ще я шкодую, що ми з тобою так пізно зустрілися. Виявилося багато роботи. Я намагаюся припинити страждання на цій планеті, тому смерть твоєї подруги так мене засмучує. Це й була моя місія. Війну закінчено, Віоло, отепер насправді. Зараз час на зцілення.

Я на це нічого не відповідаю.

— Але твоя нянечка з цим не згодна, правда ж? — питає він. — Вона бачить у мені ворога.

Ще рано-вранці, удосвіта, коли ми вдягали Медді в поховальний одяг, Кейл сказала: «Якщо він хоче війни, то він її отримає. Ми ще й не починали битись».

Але тоді мене покликали сюди і вона наказала нічого такого йому не говорити, а лише з’ясувати щодо поховання.

І розвідати, що зможу.

— Ти також маєш мене за ворога, — каже він, — та я щиро цього не хочу. І я дуже розчарований тим, що цей інцидент змусив тебе підозрювати мене ще більше.

Я знову відчуваю, як у моїх грудях здіймається Медді. Відчуваю, як здіймається Тодд. Добру хвилину мені доводиться дихати ротом.

— Я знаю, як привабливо вважати, що тут неодмінно мусять бути якісь протилежні сторони, що ти мусиш бути на її боці, — продовжує мер, — але ж я тебе не звинувачую. Я й про кораблі не питав, бо знав, що ти брехатимеш. Я знав, що вона тебе про це попросила. Якби я був на місці нянечки Койл, я саме так би й зробив. Підштовхнув тебе собі на допомогу. Скористався тим, що саме впало в руки.

Ти можеш бути нам дуже корисною, — згадую, — якщо захочеш.

Він нахиляється вперед.

— Можна тобі дещо сказати, Віоло?

— Що? — питаю я.

Він схиляє голову набік.

— Я справді хотів би, щоб ти називала мене Девідом.

Я опускаю погляд на килим.

— Що, Девіде?

— Дякую, Віоло, — каже він, — бо це для мене не порожній звук, — він чекає, поки я знову підведу погляд, — я зустрівся із радою, що колись керувала Притулком. Зустрівся із колишнім мером Притулка. Також із колишнім головою поліції, головою медичної служби та головою відділу освіти. З усіма важливими людьми цього міста. Дехто з них вже працює на мене. Дехто з них не пасував до нової адміністрації, і це нормально, у нас багато питань щодо відбудови міста, бо треба ж підготувати його для ваших людей, Віоло, треба зробити з нього справжній рай, якого вони хочуть, потребують і чекають.

Він досі дивиться мені просто у вічі. Я помічаю, які в нього темно-блакитні очі, ніби вода на слюді.

— А серед усіх цих людей Нового Прентісстауна ваша нянечка Койл — єдина, хто справді знає, як вести за собою людей. Владу, Віоло, не вирощують, її просто беруть. І ваша нянечка Койл може бути єдиною особою на цій планеті, хіба окрім мене, котрій вистачить сили і вистачить волі взяти її.

Я не відводжу погляду від його очей, і мені дещо спадає на думку.

Його Шум досі безмовний, як позаземний вакуум, і лице з очима так само нічого не говорять.

Але я починаю думати…

Просто там, десь у закапелках мислення…

Невже він її боїться?

— Як гадаєш, чому я віддав тебе на лікування саме їй? — питає він.

— Вона найкраща цілителька. Ти сам казав.

— Так, але ж далеко не єдина. Лікування — це переважно перев’язки і ліки. Нянечка Койл просто особливо вправно їх накладає.

Моя рука мимоволі тягнеться до переднього шрама.

— Справа не лише в цьому.

— Саме так, не лише, — він схиляється ще ближче до мене, — я хочу, щоб вона була на моєму боці, Віоло. Мені неодмінно треба, щоб вона стала на мій бік, якщо я хочу принести цьому суспільству хоч якийсь успіх. Якщо ми працюватимемо разом, разом із нянечкою Койл, — він випрямляється, — о, який же дивний світ ми тоді збудуємо.

— Ти ж замкнув її.

— Ну, я не збирався тримати її під замком. Між чоловіками і жінками стираються межі і вдругоряд їх створювати — то повільний і болючий процес. На відновлення взаємної довіри теж потрібен час, але тут найважливіше пам’ятати, як я вже сказав: війні кінець, Віоло. Насправді. Я більше не хочу битись і не хочу проливати кров.

Аби щось зробити, я беру вже вистигле горня з кавою, прикладаю до губів, але пити не кваплюсь.

— З Тоддом усе добре? — не підводжу я очей.

— Він щасливий, здоровий і працює на свіжому повітрі, — каже мер.

— Я можу його побачити?

Він мовчить, ніби зважує.

— То ти можеш дещо для мене зробити? — нарешті питає.

— Що саме? — у моїй голові починає формуватися ще одна ідея. — Мабуть, хочеш, аби я для тебе шпигувала за нею.

— Ні, — відповідає він, — не шпигувати, це дурня. Просто допоможи переконати її, що я не тиран, за якого вона мене має, і поясни, що історія не така, як вона собі навигадувала, і коли ми зможемо працювати разом, то зведемо на цім місці такий дім, який ми обоє хотіли бачити, коли наші люди стільки років тому покинули Старий Світ. Я їм не ворог. І тобі не ворог.

Він здається таким щирим. Напрочуд щирим.

— Я прошу твоєї підтримки, — каже він.

— Все і так під твоїм повним контролем, — кажу я, — навіщо тобі моя допомога?

— Вона потрібна, — наполегливо повторює він, — бо ти стала ближчою до неї, ніж я будь-коли зміг би.

Чи справді стала? — думаю я.

Та сама дівчинка, — пригадую я.

— А ще я знаю, що вона накачала тебе першої ночі, аби ти заснула і нічого мені не розповіла.

Я сьорбаю холодну каву.

— А ти б хіба зробив інакше?

— То ти згодна, що ми з нею не дуже відрізняємося? — всміхається він.

— Хіба я можу тобі довіряти?

— А хіба я можу довіряти їй, якщо вона тебе накачала?

— Вона врятувала мені життя.

— Бо це я тебе до неї привіз.

— Вона не тримала мене під замком у лікарні.

— Але ж ти прийшла сюди без супроводу? Від сьогодні вже немає заборон.

— Вона вчить мене бути цілителькою.

— А хто, по-твоєму, решта цілительок? — він складає пальці дашком, — до речі, про що вони там змовляються?

Я дивлюся у каву й помалу її ковтаю, гадаючи, звідки він знає.

— І що вони збираються робити з тобою? — питає він.

Я все ще не дивлюсь на нього.

Він підводиться.

— Будь ласка, ходи зі мною.

Він виводить мене з великої кімнати, веде через короткий передпокій у передній частині споруди. Двері на міську площу розчинені навстіж. Армія займається стройовими вправами; посеред площі тільки й чути гуп гуп гуп їхніх ніг, а до нього додається РЄВ чоловіків, позбавлених ліків.

Я трохи здригаюся.

— Поглянь-но, — каже мер.

Позаду армії, на середині площі, чоловіки встановлюють маленьку дерев’яну платформу із зігнутою жердиною.

— Що це?

— Тут завтра по обіді повісять сержанта Гаммара за його жахливий, просто страхітливий злочин.

Спогад про Медді, про її мертві очі, знову стискає мої груди і рветься назовні. Доводиться притиснути руку до рота, аби його стримати.

— Я помилував колишнього мера цього міста, — каже мер, — але безжально покараю одного зі своїх найвідданіших та найдавніших сержантів, — він дивиться на мене. — Отепер і скажи: ти щиро думаєш, що я вчиню таке, аби лише задовольнити якусь дівчинку, котра має потенційно корисну для мене інформацію? Ти щиро думаєш, що я піду на такі клопоти, якщо, на твою думку, все під моїм повним контролем?

— То чому ти це робиш? — питаю.

— Бо він порушив закон. Бо у нас цивілізований світ, і варварство тут не толеруватимуть. Бо війні кінець, — він повертається до мене, — і я б дуже хотів переконати в цьому нянечку Койл, — він підступає ближче. — То ти це зробиш? Хоч принаймні розповіси їй про те, як я намагаюся згладити цю трагедію?

Я дивлюся на свої ноги. Мій розум крутиться, вертиться, як метеор.

Все, що він каже, може бути правдою.

Але Медді мертва.

І це моя провина.

А Тодда досі немає.

Що робити?

(що робити?)

— Зробиш це, Віоло?

Чого б ні — думаю я, — цю інформацію можна передати нянечці Койл.

Я ковтаю слину.

— Ну, я спробую.

Він знову всміхається.

— Пречудово, — мер лагідно торкається моєї руки, — а тепер біжи додому. Ти там іще знадобишся на похороні.

Я киваю, виходжу на східці, і геть звідси, але вже десь на середині площі РЕВ накриває мене, мов сонячний удар. Я зупиняюсь і намагаюсь перевести дух, якого мені, здається, бракує.

— Віоло! — він досі стежить за мною, поглядає зі східців свого дому, чи собору, хай йому грець. — Може, повечеряєш зі мною завтра?

Він щириться, коли бачить, як я намагаюся приховати, наскільки мені не хочеться йти.

— Звісно, Тодд також там буде, — каже він.

Я широко розплющую очі. Ще одна хвиля здіймається в грудях, знову приносить сльози і так мене дивує, що я гикаю.

— Справді?

— Аякже, — каже він.

— Чесно?

— Чесно, — каже він.

Він навіть розводить руки, ніби хоче мене обійняти.

11. Врятував тобі життя

— ТРЕ’ ЇХ ПЕРЕРАХУВАТИ, — каже Дейві, витягуючи надвір велику парусинову торбу, яка лежала в коморі монастиря, і гучно гепаючи нею об землю. — Така наша нова робота.

Вчора ввечері мер запізніло привітав мене з днем народження, а вчора ввечері я поклявся її знайти.

Але нічо не змінилося.

— Перерахувати? — я озираюся на Спеклів, котрі так само мовчки, бес усякого сенсу, спостерігають за нами. Мабуть, ті ліки вже давно давно вивітрилися… — Нашо то?

— Ти шо, ніколи не слухаєш батю? — питає Дейві, дістаючи інструменти. — Кожен має знати своє місце. Плюс треба якось пильнувати тварин, нє?

— Вони не тварини, Дейві, — я тримаю себе в руках, бо ми вже пару раз сварилися з цього приводу. — Вони просто прибульці.

— Та всьодно, свиното, — він дістає з торби пару кусачок і кладе їх на траву. Знову тягнеться в торбу. — Тримай-но, — він простягує мені жменю металевих смужок, скріплених одною довшою. І я беру.

А тоді розумію, що я взяв.

— Ми ж не будемо… — починаю я.

— Авжеж, будемо, — він простягує ще один інструмент, який я теж пізнаю.

Отак ми таврували овець у Прентісстауні. Береш той інструмент, шо зараз тримає Дейві, обкручуєш металеву смужку вівці навколо ноги. Інструментом міцно скріплюєш кінці докупи, натто туго і ще тужче, такшо смужка аж впивається в шкіру, а це, ну, воно так туго, шо від смужки починаєця інфекція. Проте метал покритий ліками, які долають інфекцію, такшо інфікована шкіра починає гоїтись навколо смужки, вростати в неї і врешті-решт заміняє той шматок шкіри металевою смужкою.

Я знову позираю на Спеклів, а вони — на нас.

Погано, шо воно не загоїться, якшо смужку зняти. Вівця стече кров’ю і помре. Чіпляєш стрічку — і минуть роки, поки вона не вмре. То раз і назавжди.

— Ну тоді тобі досить буде думати про них як про овець, — каже Дейві, встає з кріпильниками в руках і дивиться на Спеклів. — Шикуйтесь!

— Проходимо поле за полем, по черзі, — кричить він, махаючи спеклам кріпильником в одній руці та пістолетом в іншій, а між тим солдати на кам’яних стінах тримають рушниці націленими на стадо. — Коли отримаєте номер, сидите на своєму полі і звіттам ані кроку, ясно?

їм, здається, ясно.

От у чому штука.

Вони розуміють значно більше, ніж вівці.

Я дивлюся на пакунок металевих смужок у своїй руці.

— Дейві, але це…

— Давай рухайся, свиното, — нетирпляче каже він. — Нині маємо пройти двісті штук.

Я намагаюся заспокоїтися. Перші Спекли з черги теж дивляться на металеві смужки. Певно, самиці, бо деколи це видно з кольору лишайника, який росте на них замість одягу. Вони ще й переважно низенькі, як на Спеклів. Мого росту, чи й менше.

І я думаю, що коли я цього не зроблю, якшо то буду не я, то вони просто найдуть когось, кому буде всьодно, що їм боляче. Ліпше вже я, хоть буду нормально до них ставитись. Ліпше, чим то робив би сам Дейві.

Правда?

(правда?)

— Давай закручуй ту срану смужку їм на руку, або цілий ранок тут просидимо, — каже Дейві.

Я жестом показую їй протягнути руку. Вона слухається, дивиться мені в очі, не кліпаючи. У мене клубок у горлянці. Але я розгортаю пакунок зі смужками і відчіпляю першу — це номер 0001. Вона так само дивиться і не кліпає.

Я беру її за витягнуту руку.

Плоть тепла, і вона тепліша, аніж я чекав, вони здаються такими білими і холодними.

Я обгортаю смужку навколо її зап’ястка.

Я віччуваю її пульс пальцями.

Вона так само дивиться мені в очі.

— Вибач, — шепочу я.

Дейві підходить, кладе вільні кінці смужки в кріпильник і завертає так туго і сильно, що Спекл сичить від болю, а той зводить кінці кріпильника докупи, фіксує металеву смужку на її зап’ястку, такшо вона стає 0001 на все житя.

Спід смужки тече кров. Кров 0001 червона.

(я це вже знав)

Притримуючи зап’ясток другою рукою, вона йде геть від нас, так само дивиться, так само не кліпає, мовчазна, як прокляття.

Ніхто не опирається. Вони просто шикуються і дивляться, і дивляться, і дивляться. Інколи вони роблять оці клацаня одне до другого, але без Шуму, без бородьби, без опору.

І Дейві віццього злиться все більше і більше.

— Кляті штуки, — каже він, на секунду затримуючи закручену смужку, перш ніж відпустити, просто аби побачити, скільки Спекл зможе сичати від болю. І ще секунду чи дві після того.

— Як тобі це подобається, га? — він горлає на Спекла, і той чалапає геть, тримається за руку, дивиться на нас.

Наступний у черзі 0038. Він високий, певно, чоловік; він дуже худий, як усі, а то й ще худіший, бо навіть дурню ясно, шо провіанту, який ми кожного ранку накладаємо в їхнє корито, на півтори тисячі Спеклів замало.

— Чіпляй смужку йому на шию, — каже Дейві.

— Шо? — перепитую, очі широко розплющуються. — Ні!

— Чіпляй давай, най би ти луснув, на шию!

— Я не буду…

Зненацька він кидається на мене, лупцює по голові кріпильником і вириває металеві смужки з моїх рук. Я падаю на коліно, хапаюся за череп і біль кілька секунд не дає мені побачити, що робиться.

А коли я бачу, вже пізно.

Дейві поставив Спекла на коліна перед собою, смужка 0038 туго закручена на його шиї, а кріпильником він закручує її ще тугіше. Солдати на стіні регочуть, а Спекл хапає ротом повітря, пальцями дряпає смужку, і з шиї сочиться кров.

— Припини це! — кричу, намагаюся звестись на рівні.

Але Дейві змикає кріпильник докупи і Спекл валиться у траву; він гучно давиться, голова його робиться жорстоко-рожевою. Дейві стоїть над ним, не рухається, просто дивиться, як той задихається і помирає.

Я бачу кусачки, які Дейві поклав на траву, і, спотикаючись, бреду до них, хапаю і кидаюсь до 0038. Дейві пробує мене зупинити, але я замахуюсь на нього кусачками, і він віцкакує, я стаю на коліна біля 0038 і пробую підчепити смужку, але Дейві затягнув її так туго, а Спекл так борсається, задихаючись, що мені доводиться втихомирити його кулаком.

Я розрізаю смужку. Вона відлітає набік у місиві крові та шкіри. Спекл хапає повітря так гучно, що вухам боляче, і я вітхиляюсь від нього, досі тримаючи в руках кусачки.

І поки я дивлюся, як Спекл пробує знову вдихнути і, можливо, марно, поки Дейві кидається на мене із кріпильником у руці, я нарешті розумію, яке голосне клацаня зараз чути у натовпі Спеклів, а що його чути саме зараз, то це не якась випадковість, на те є купа причин…

Саме зараз вони вирішують атакувати.

Перший удар влучає мені в тім’я, але то зовсім слабенький удар. Усі вони худі і легкі, тож в удар вкладається небагато ваги.

Але їх аж півтори тисячі.

І вони плинуть хвилею, такою щільною, що я ніби тону.

Ще кулаки, і ще стусани — у лице і в шию, такшо в підсумку мене збивають на землю, і тиснуть усією вагою, а потім хапають за руки і ноги, рвуть одяг і волосся, і я кричу, гукаю, один із них вихопив кусачки мені з руки і щосили врізає ними мені в лікоть, і той біль натто сильний, аби я його витримав…

І моя єдина думка, єдина дурацька думка…

Чому вони нападають на мене? Хіба не я спробував порятувати 0038?

(але вони знають, вони знають…)

(вони знають, що я вбивця…)

Дейві щось вигукує, і тоді лунають перші постріли з верхівки кам’яної стіни. Ще кілька ударів, ще подряпини, але постріли не вщухають, і Спекли починають розбігатися — я це радше чую, чим бачу, бо з мого ліктя лиється біль.

Один зі Спеклів досі на мені, він дряпає мене зі спини, а я лежу лицем у траві, пробую перевернутися, нагорі й далі стріляють, повітря заповнює запах кордиту, а Спекли біжать і біжать, лише цей лишається на мені, дряпає і б’є.

І коли я розумію — це та 0001, перша у черзі і найперша з усіх, кого я торкнувся, — у той самий момент лунає постріл, і вона повертається і падає на траву позаду мене. Мертва.

Дейві стоїть наді мною зі своїм пістолетом, дуло ще димиться. З носа і губи йому тече кров, він так само подряпаний, як і я, і його відчутно хилить набік.

Але він усміхається.

— Врятував тобі житя, нє?

Вогонь із рушниць не припиняється. Спекли й далі тікають, але виходу немає. Вони падають, вони падають і падають.

Я дивлюся на свій лікоть.

— Думаю, у мене зламана рука.

— А в мене, я думаю, зламана нога, — каже Дейві. — Але ти вертайся до баті. Скажи йому, шо сталося. Скажи, мовляв, я врятував тобі життя.

Дейві не дивиться на мене, бо він собі палить з пістолета, дивом тримаючись на ногах.

— Дейві…

— Ворушись! — каже він, і схоже, що все це його дуже забавляє. — В мене тут іще справи, — він знову стріляє. Ще один Спекл падає. Вони падають, хоч куди глянь.

Я ступаю крок до брами. І ще.

А тоді даю ногам волю.

Рука аж бринить із кожним кроком, але ось і Анґаррад: щойно я до неї підхожу, вона каже ЛОШАТКО й обслідує моє лице мокрим носом. Вона стає на коліна, щоби я міг залізти в сідло. Спершу вона трусить по дорозі, чекаючи, поки я влаштуюсь прямо, першніж перейти на галоп, найшвиччий, який я лиш від неї бачив. Я тримаюся за її гриву одною рукою, а пошкоджену руку притиснув до тіла і пробую хоч не блювати від болю.

Підвожу погляд і бачу жінок, котрі дивляться, як я їду повз їхні вікна, тихі й далекі. Помічаю, як чоловіки шарахаються від коня, що їх обганяє, і розглядають моє закривавлене і пошкоджене лице.

Цікаво, за кого вони в мені уважають.

За одного з них?

Чи бачать у мені свого ворога?

Хто я для них?

Я заплющую очі, але мало не втрачаю рівновагу, тому знову розплющую і дивлюся в оба.

Анґаррад несе мене бічною дорогою до церкви, підкови лошати вибивають іскри з бруку, коли вона повертає за ріг, аби під’їхати до входу. Армія на площі, вони продовжують стройову підготовку. У більшості таки нема Шуму, але вони гупають ногами достатньо гучно, аби стрясати повітря.

Я здригаюся віттого всього і дивлюся, куди це ми прямуємо, а ми їдемо до передніх дверей собору…

І там мій Шум видає таке колінце, аж Анґаррад притьмом гальмує і сковзається на бруці, а її боки змилені віттого, шо вона так швитко мене домчала.

Я ледве помічаю…

Моє серце не б’ється…

Я не дихаю…

Бо вона тут.

Просто переді мною, піднімається сходами собору…

Вона тут.

Тоді моє серце різко заводиться, і мій Шум готовий закричати її ім’я, і мій біль щезає…

Бо вона таки жива…

Вона жива…

Але тоді я бачу більше…

Я бачу, як вона піднімається тими сходами…

До мера Прентісса…

У його розпростерті руки…

І він її обнімає…

І вона це йому дозволяє…

І всьо, шо я можу подумати…

Всьо, шо я можу сказати…

Це…

— Віоло?