Зірка КЕЦ

XVIII. НОВИЙ ДРУГ

Почалося трудове життя.

Я з захопленням працював у зоолабораторії.

Вечорами і вихідними днями ми розважалися в клубі, в громадському саду, в кінотеатрі, в гімнастичному залі. Молодь влаштовувала “шаради”. Робили “верблюда” з трьох чоловік, загорнутих скатертиною. Зоріна сідала на верблюда і, поганяючи, мчала коридором. Одне слово, розважались, як діти. “Старі” не відставали від “молоді”. Лише Крамер поводився, як і раніше, дивно. Він то реготав, як божевільний, то раптом поринав у глибоку задуму. Ні, це не тільки ревнощі. Мені він дав спокій, хоч і далі стежив за кожним моїм кроком.

Я познайомився з багатьма кецівцями і навіть мав друзів. Дедалі більше полюбив “небесне” життя-буття і Нудився тільки за Тонею.

Зрідка я говорив з нею телефоном. Вона казала мені, що чорнобородий все ще літає десь між Марсом і Юпітером, в кільці астероїдів, але незабаром прилетить на Кец, і що вона зробила якесь чергове “надзвичайне відкриття”.

Мої нові друзі познайомили мене з небесною колонією. Молодий інженер Карибаєв запрошував відвідати завод, де він працював.

— Чудова споруда, — казав він з невеликим акцентом. — Ціла планетка. Куля. Велика куля! Тільки ми живемо не на поверхні, а всередині кулі. Вона має діаметр у два кілометри. Куля поволі обертається. Від обертання утворюється сила ваги — одна сота земної. Незначна вага дала можливість нам поставити найскладніші виробництва. У нас закони важеля, рідких тіл та газів не ускладнюються вагою. Звуки і взагалі різні коливання поширюються, як на Землі. Барометр, правда, не працює, але він нам і не потрібний. Годинник, ваги — пружинні. Масу можна визначити і на відцентровій машині. Магнітні, електричні та інші сили діють ясніше, ніж на Землі. Для роботи штампувальних машин сила ваги не потрібна. Топок з рідким і твердим паливом ми уникаємо. Для вироблення електричної енергії ми використовуємо Сонце за допомогою найрізноманітніших машин.

Уявіть собі два циліндри. Один циліндр у тіні, другий — освітлений Сонцем. Сонячне тепло перетворює вміщену в циліндрі рідину на пару. Пара біжить по трубі й обертає турбіну. Потім пара потрапляє в холодний циліндр, який стоїть у тіні, і охолоджується. Коли вся рідина з гарячого циліндра переходить у вигляді пари до холодного, циліндри міняються місцями. Той, що був холодильником, стає паровим котлом і навпаки. Різниця температур між освітленою Сонцем стороною і тіньовою — величезна. Машина працює автоматично і безвідмовно. Це майже “вічний двигун”, якщо не брати до уваги спрацьовування тертьових частин.

Інша сонячна установка має вигляд великої кулі, з маленьким отвором. Куля всередині чорна. Крізь маленький отвір у кулю проходить зібране дзеркалом сонячне проміння і нагріває внутрішню поверхню кулі. Це тепло ми можемо використовувати і для двигуна, і для своїх металургійних робіт. Ми легко одержуємо шість тисяч градусів тепла, себто стільки ж, як на поверхні Сонця. Ви бачили, коли літали на Місяць, нашу кулю-завод?

— Бачив, — відповів я. — Він подібний до маленької планетки.

— А позаду кулі бачили величезний квадрат, який закриває частину зоряного неба?

— Не звернув уваги, — відповів я.

— Можливо, що ви пролетіли з другого боку і “квадрат” стояв ребром до вас. Коли він освітлений Сонцем, то його далеко видно, як незвичайний “квадратний місяць”. Це — фотоелемент. Тонісінький лист міді в десять тисяч квадратних метрів, вкритий окисом міді. Від нього йдуть невидимі здалеку тонкі проводи. Над ним міститься ще грандіозніша споруда, схожа на радіатор парового опалення. Термоелектрична установка. Металеві трубки з різного металу, спаяні посередині. Коли Сонце нагріває місце спаю, утворюється електричний струм.

Одне слово, ми маємо енергію в необмеженій кількості. Спеціальні металообробні машини неважко було створити. Кування, звичайно, не можна в нас застосовувати. Молотки нічого не важать. Але кування прекрасно можна замінити штампуванням, пресами. І тому на наших фабриках та заводах зовсім немає диму, кіптяви, бруду. Чистота, тиша, чудове повітря. Пересувати дуже важкі речі легко. Наші ловці метеорів зібрали тисячі тонн заліза, міді, свинцю, олова, іридію, платини, хрому, вольфраму, які висять за кулею “надворі”. Потрібну нам брилу ми притягаємо на завод тонісінькими дротинами. Так просто влаштовано наш “внутрізаводський транспорт”. Іноді ми користуємось і невеликими ракетами, “безповітряними ракетокарами”, які заміняють електрокари. Переважно ми застосовуємо електрозварювання, але іноді й безпосередньо “сонцезварювання”. Коли ви хоч трохи цікавитесь технікою, неодмінно побувайте на нашому заводі… До речі, де ви були сьогодні о дванадцятій годині ранку за нашим часом?

— Здається, в оранжереї чи в лабораторії.

— Тривогу чули?

— Ні.

— Ну, значить, у цей час ви були в лабораторії, віддаленій від Кеца. Інакше не могли б не чути. Сирена ревіла й завивала, як скажена. Я в цей час був у Пархоменка. Подивилися б ви, яка метушня зчинилася на Зірці!

— Чим же була викликана тривога?

— Надзвичайно рідким випадком, першим у літопису Зірки. Маленький метеор, може, трохи більший від піщинки, пронизав наскрізь нашу Зірку, пробивши по дорозі листя рослин і плече однієї нашої співробітниці. Метеор був дуже малий. Про це можна судити з того, що утворена ним в оболонці Кеца дірка сама собою запаялась, спочатку розплавившись від удару. Але Горєва, крізь комбінезон і плече якої пройшов небесний гість, казала, що бачила спалах і чула тріск, як від блискавки. Зараз же оголосили тривогу. Адже метеор міг пробити великий отвір в оболонці. Газ почав би виходити, і світовий холод проник би в ракету. Ось чому нашу ракету поділено на глухі відсіки. Двері одразу ж герметично зачиняються, отже, атмосфера з інших відділів ракети не витікає. У відділ, де сталася аварія, вирушають робітники в скафандрах. Горєва встигла вибігти з своєї кімнати раніше, ніж двері автоматично зачинились. А втім, про всякий випадок у нас є ключі. Вони дають можливість відчинити двері і вибігти, якщо ті автоматично вже зачинились. Незважаючи на переполох, все відбувалося дуже дисципліновано й чітко. Меллер оглянула ранку у Горєвої і заявила, що їй ніколи не доводилося бачити такої “стерильної” рани. Проте навряд чи можна назвати раною отвір, трохи більший за укол голкою. Ця “наскрізна рана” не потребувала навіть перев’язки. Однак я забалакався, — сказав інженер, глянувши на ручний годинник. — Отже, я вас чекаю!

Я обіцяв, що побуваю на заводі неодмінно. Але обіцянці моїй не судилося здійснитись. Інші події захопили мене.

Я майже переселився в зоолабораторію, часто навіть не з’являвся обідати на Кец: переодягання у “водолазний” костюм, атмосферні камери — все це забирало чимало часу, а я дорожив кожною хвилиною. Адже одна хвилина в цій лабораторії давала більше, ніж багато годин на Землі: так швидко проходили тут під час дослідів різні біологічні процеси. Мутація мух-дрозофіл відбувалася буквально на моїх очах. Я дивувався різноманітності все нових і нових відмін. Я весь був захоплений дослідженням законів, які керують усіма цими змінами. Зрозуміти їх — значить, знайти нове могутнє знаряддя повільного керування розвитком і ростом тварин. Я вивчав ядра клітин та їх хромосоми — носіїв спадкових ознак, — вивчав хромосомні комплекти. Я вже міг безпомилково виводити у дрозофіл потомство “замовленої” статі і росту.

Які перспективи розвитку земного тваринництва! Щоправда, там немає космічного проміння такої інтенсивності, як тут. Але на Землі вже відкрили способи штучно утворювати космічне проміння. Там це ще занадто дорога справа, але досліди можна робити тут, а про результати дослідів повідомляти на Землю. І на Землі в спеціальних камерах почнуть піддавати штучному космічному опромінюванню тварин для того, щоб напевне мати бажаний результат. В стаді ми зможемо мати стільки корів і стільки биків, скільки нам треба, а не скільки бажає природа. Ми зможемо робити на замовлення тварин-велетнів. Слоноподібна корова щодня дає десятки відер молока. Хіба це не привабливе завдання?

За роботою я не забував Джипсі. Він дуже прив’язався до мене і не відлітав ні на крок. З ним було не нудно. Правду кажучи, нелегко було звикнути до його зовнішнього вигляду і нечуваної натури. Але я звик, і враження його потворності зникло. Навіть очі самого Джипсі повеселішали.

Адже люди не завжди чемні з своїми четвероногими друзями. Особливо цей Крамер. “Ну ти, лисий баране! — грубо звертався він до Джипсі, зустрічаючись з ним. — Не підходь!” — і насварявся кулаком. Зрозуміло, що Джипсі терпіти його не міг.

Навчання Джипсі “говорити” зводилося до створення “умовної мови”. Мені доводилось затямлювати ті звуки, які видавав Джипсі, з того чи іншого приводу. Звуки ці були мало схожі на членороздільну мову, але все ж вони різнились один від одного. Джипсі сам почав допомагати мені, звертаючи увагу на інтонацію, силу тону, паузи. Так поступово ми почали досить вільно між собою розмовляти. Незручність була тільки в тому, що Джипсі все-таки залишався “іноземцем”, якого міг зрозуміти лише я. Тим більше він цінував і любив мене. Він часто лизав мені руки — цей собачий прояв ласки у нього залишився. Та й як інакше він міг виявити свої ніжні почуття?

Цікаво було дивитись на Джипсі, коли він з величезною дбайливістю і терпінням навчав молодих щенят рухатись, “літати” в невагомому просторі. Шкода, що ці картини не було зафіксовано на кіноплівці!

Дивлячись на нього, я думав: як погано ми ще використовуємо тварин для служіння людині! Джипсі з його перетинчастими лапами мало пристосований для пересування по Землі, його м’язи і кістяк, мабуть, кволі. Але немає нічого простішого, як створити тут тип високорозвиненого собаки, придатного для земних умов. Треба тільки вирощувати цих собак в умовах штучної ваги. Мозок же їх при діянні надзвичайно інтенсивного космічного проміння розвивається тут значно швидше, ніж на Землі. Я помітив, що в Джипсі дуже тонкий нюх і слух. Він міг би бути не тільки чудовим сторожем, який при потребі може засвітити сигнальні вогні, подзвонити в дзвінок, викликати гавканням по телефону, але й свого роду живим реактивом на виробництві. Він відчуває найменші зміни запаху, температури, звуку, кольору і відразу ж може подати сигнал. Це, звичайно, ідеально роблять і наші автомати. Але Джипсі не автомат, і він може робити більше: не тільки “відзначати”, але й змінювати напрям роботи за допомогою тих самих автоматів.

Він дуже любив, коли я посилав його з різними дорученнями, і виконував їх майже завжди безпомилково… Коли він не розумів мене, то мотав головою, “Так” і “ні” він уже передавав звуками “вва”, “вве”.

Його відданість була безмежна. Одного разу до нашої лабораторії прилетів службовець, який недавно прибув з Землі, і невміло замахав переді мною віялами. Джипсі, уявивши, що нова людина хоче ударити мене, буквально наскочив на нього і відкинув далеко вбік. Бідолашний мало не помер зі страху, побачивши таке кошмарне страховище.

Мені буде нелегко покинути Джипсі, а взяти його на Землю неможливо. Там він почував би себе препогано. Одне слово, я був дуже задоволений з Джипсі. Зате Фалєєв дивував мене дедалі більше. Цей чоловік різко змінювався на моїх очах. Він ставав чимраз безтолковішим. Іноді не розуміючи простих речей, він довго “висів” переді мною. Робота в нього зовсім не ладилась. Він усе забував, робив силу помилок. Навіть зовнішньо Фалєєв якось опустився: в нього виросла борода, він рідко міняв костюм, у ванну мені доводилось тягти його мало не силоміць. Найдивніше ж те, що він почав змінюватись фізично. Я довго не вірив своїм очам, але кінець кінцем переконався, що він росте, довшає… Обличчя його теж видовжувалось. Нижня щелепа виступала все більше наперед. Пальці на ногах і руках витягувались, хрящі і кістки товщали. Словом, з ним діялось те, що діється з людиною хворою, на акромегалію^[10]. Якось я підвів його до дзеркала, в яке він, мабуть, не заглядав уже з місяць, і сказав:

— Подивіться, на кого ви стали схожі!

Він довго дивився в дзеркало, потім спитав:

— Хто це?

Зовсім не при собі людина!

— Звичайно, ви.

— Не пізнаю, — сказав Фалєєв. — Невже це я? Страшніший від Джипсі. — Він сказав це зовсім байдужим тоном і, відійшовши від дзеркала, одразу заговорив про інше.

Ні, цю людину треба лікувати, і лікувати негайно.

Я вирішив того ж дня злітати на Кец і про все розповісти Меллер.

Але в цей день сталася ще одна подія, яка примусила мене доповісти Меллер уже не про одного хворого, а про двох.