Зірка КЕЦ

XV. ЗОРЯНІ БУДНІ

— Ану, покажіться, покажіться! — казала Меллер, повертаючи Тюріна на всі боки. — Загорів, помолодшав “павук”. Просто хоч женись! А м’язи? Та не стрибайте, не задавайтеся! Дайте помацати ваші м’язи. Біцепси слабуваті. А ноги добре зміцніли. На скільки років знову в своєму павутинні заплутаєтесь?

— Ні-ні, вже тепер не заплутаюсь, Ганно Гнатівно! — відповів Тюрін. — Скоро знову на Місяць полечу. Там багато роботи. На Марс, на Венеру полечу.

— Ач, який хоробрий став! — жартувала Меллер. — Давайте-но я вам аналіз крові зроблю. Скільки червонокрівців прибавило вам місячне Сонце… Місячні жителі — рідкісні пацієнти.

Закінчивши з лікарським оглядом, я поспішив до Тоні. Мені здавалось, що вона вже повернулась на Зірку. Лише тепер я відчув, як скучив за нею.

Я мчав широким коридором. Вага на Кеці була менша, ніж на Місяці, і я, як балерина, ледве торкався носками ніг до підлоги, роблячи величезні стрибки, ніби летюча риба. Кецівці щохвилини спиняли мене і розпитували про Місяць.

— Потім, потім, товариші, - відповідав я і летів далі.

Ось і її двері. Я постукав. З дверей визирнула незнайома дівчина. Каштанове волосся облямовувало її обличчя з великими сірими очима.

— Добридень, — розгубившись, промовив я. — Я хотів бачити товаришку Герасимову. Хіба вона переселилась з цієї кімнати?

— Товариш Артем’єв? — спитала мене дівчина і посміхнулась, як давньому знайомому. — Герасимова ще не повернулася з відрядження і повернеться не скоро. Я поки що живу в її кімнаті. Тепер вона працює в фізико-технічній лабораторії.

Мабуть, помітивши моє збентежене обличчя, вона додала:

— Але ви можете поговорити з нею телефоном. Підіть у радіорубку.

Нашвидку подякувавши дівчині, я помчав на радіотелефонну станцію. Кулею влетів у кімнату радиста і крикнув:

— Фізико-технічну лабораторію!

— Зараз! — сказав він і закрутив ручки апарата. — Товаришку Герасимову? Зараз… Алло! Алло! Будь ласка.

— Я Герасимова. Хто зі мною говорить? Артем’єв?

Якщо ефір не перекручує, в її голосі чути радість.

— Добридень, я така рада, що чую вас. Ви мало не загинули? Я дізналася про це до вашого прильоту. Нас повідомили з місячної ракети… Але все добре, що добре закінчується. А я тут веду дуже цікаві роботи в лабораторії абсолютного холоду. Вона влаштована на балконі тіньового боку нашої ракети. Доводиться працювати в міжпланетних костюмах. Це трохи незручно. Та зате абсолютний холод, що називається, під рукою. Я вже зробила кілька цікавих відкриттів у галузі опору напівпровідників при низьких температурах…

І вона почала говорити про свої відкриття. Коли ж вона скаже про чорнобородого і Палія? Самому питати було ніяково. Вона збиралась побувати на Кеці, але не раніше як через “земний” місяць.

— А як же ваші розшуки?.. — не втерпів я.

Але в цю саму мить радист сказав:

— Терміновий виклик ракети “Кец-вісім”. Пробачте, я повинен перервати вашу розмову.

Я вийшов з радіостанції схвильований. Тоня зраділа мені, це очевидно. Отже, вона все-таки не байдуже ставиться до мене. Але говорила вона більше про свої наукові роботи. І жодного слова про Палія. І я не скоро побачу її…

У коридорі мене спинив молодий чоловік.

— Товаришу Артем’єв, я вас шукаю. Директор вас просить до себе.

Довелося йти до Пархоменка. Він дуже докладно розпитував мене про нашу подорож на Місяць. Я розповідав досить безладно.

— Бачу, ви стомлені сьогодні. Відпочивайте, а завтра беріться до роботи. Наш біолог товариш Шликов уже давно чекає вас.

Мені хотілося скоріше залишитись самому. Але я був голодний і пішов до їдальні. Там мені довелося розповісти кецівцям про подорож. Я ставав просто знаменитістю — один з перших людей, що побували на Місяці! Мене слухали з величезною увагою, мені заздрили. Іншим часом все це захопило б мене, але я був засмучений тим, що не побачився з Тонею. Так-сяк закінчивши оповідання і пославшись на втому, я, нарешті, дістався до своєї кімнати. За моєї відсутності до стіни почепили відкидне ліжко з тонісінької сітки. В матрацах не було потреби. Я ліг на ліжко і віддався своїм думкам… Так і заснув, перелітаючи думкою з Місяця на Васильєвський острів, у свою лабораторію, від Тоні до невідомого Палія…

— Товаришу Артем’єв! Товаришу Артем’єв!..

Я прокинувся і підвівся. Біля дверей кімнати стояв молодий чоловік з бритою головою.

— Пробачте, що я розбудив вас. Та, здається, вам уже час вставати. Ми з вами трохи знайомі. Пам’ятаєте, в їдальні? Аеролог Кістенко. Я вас розпитував про місячний мох. Звістка про це вже дійшла до міста Кец, Земні кецівці просять прислати зразок. А я якраз посилаю до міста Кец аерологічну ракету.

— Будь ласка, — відповів я, виймаючи з сумки клаптик “повсті”.

— Чудово. Цей мох, здається, важчий, ніж земний, але загалом важить небагато. Ви дивуєтесь, що я кажу про вагу? Але ж моя ракета полетить на Землю. Щодня я посилаю до міста Кец по одній ракеті. По дорозі на різних віддалях від Землі вона автоматично робить усі аерологічні записи — склад атмосфери, інтенсивність космічних випромінювань, температуру, вологість тощо. Приблизно три чверті шляху ракета керується радіопроменем Зірки Кец, а потім її перехоплює радіопромінь міста Кец. І вона падає на парашуті, що розкривається автоматично, в строго визначеній точці, на площі в один квадратний метр. Непогано? В цій же ракеті надсилається й пошта… Вага ракети розрахована точно. Отже, має значення вага моху. Ще раз дякую вам.

Він пішов. Я глянув на годинника. За “земним”, ленінградським, часом був уже ранок. Я поснідав і пішов на роботу.

Відчинивши двері в кабінет біолога Андрія Павловича Шликова, я на хвилину спинився. Надто вже цей кабінет не був схожий на земні кабінети “завів”. Якщо Тюріна можна було порівняти з павуком, що причаївся з своїм павутинням у темній вузькій щілині, то Шликов був схожий на гусеницю в зеленому садку. Весь кабінет був наповнений виткими рослинами з дуже дрібним листям. Це була якась зелена печера, освітлена яскравим сонячним промінням. У глибині її на плетеній канапці напівлежав Шликов, огрядний бронзово-засмаглий чоловік середніх років. Він видався мені трохи кволим і ніби напівсонним. У нього були важкі, немов набряклі, повіки.

Коли я з’явився, він підвів сонні повіки, і я побачив сірі, дуже жваві розумні очі. їх жвавість не гармоніювала з його повільними рухами.

Ми привітались. Шликов почав розпитувати мене про Місяць. Зразок моху вже лежав біля нього на довгому алюмінієвому столику.

— Я не вбачаю нічого дивного в тому, що ви знайшли на Місяці цей мох, — сказав він чітко і тихо. — Спори бактерій, спори цвілевих грибків, відомих Землі, можуть переносити дуже низьку температуру, до двохсот п’ятдесяти градусів нижче нуля, зберігаючи життєздатність. Дихання? Воно може бути й інтрамолекулярним, причому навіть кисень не обов’язковий, хоча б і в зв’язаному вигляді. Пригадайте наших азотобактерій. Живлення? Пригадайте наших амеб. Вони не мають навіть рота. Якщо вони знаходять “їстівний” шматочок, то обволікають його всім тілом і асимілюють. От з вашою “черепахою” справа трохи складніша. Але я не заперечую можливості існування і організованіших тварин на Місяці. Пристосовуваність організмів майже безмежна… Ну що ж, початок покладено. І незабаром ми будемо знати про минуле органічного життя Місяця не менше, ніж про минуле нашої Землі.

Шликов спинився, записав щось у книжечці і продовжував:

— Тепер про нашу роботу. Наше найперше завдання на Зірці Кец, — я кажу про нас, біологів, — полягає в тому, щоб максимально використати рослини для наших потреб. Що можуть давати нам рослини? Насамперед їжу. Потім очищення повітря та води і, нарешті, матеріал покидьків, який ми повинні утилізувати до останньої молекули.

Ми повинні переробляти, змінювати, удосконалювати рослини так, як нам потрібно. Чи можемо ми зробити це? Цілком. І значно легше, ніж на Землі. Тут немає ні приморозків, ні посухи, ні опіків сонячним промінням, ні суховіїв. Ми штучно створюємо будь-який клімат для будь-якої рослини. Температура, вологість, склад ґрунту і повітря, сила сонячного випромінювання — все в наших руках. На Землі в оранжереях можна створювати лише відносну подібність того, що ми маємо на Зірці Кец. У нас тут є коротке ультрафіолетове проміння, яке ніколи не досягає поверхні Землі, розсіюючись в її атмосфері. Я кажу про космічне випромінювання. Нарешті відсутність ваги. Ви, звичайно, знаєте, як впливає земне притягання на ріст і розвиток рослин, як вони реагують на це притягання…

— Геотропізм, — сказав я.

— Так, геотропізм. Коріння відчуває напрям сили земного притягання так само, як стрілка компаса північ. І коли коріння відхиляється в бік від цього напряму, то тільки “шукаючи” вологи, поживи. А як відбувається поділ клітин, ріст, формування рослин при відсутності сили ваги? Тут ми маємо лабораторії, в яких сила ваги відсутня зовсім. Тому ми ставимо досліди, які на Землі неможливі. Розв’язавши неясні ще питання життя рослини, ми переносимо наш дослід в умови земної вагомості. Я хотів би, щоб ви почали свою роботу з вивчення геотропізму. У Великій оранжереї працює асистент Крамер, в лабораторії вам допомагатиме нова співробітниця Зоріна.

Шликов замовк. Я повернувся був до дверей, але він жестом руки спинив мене.

— Рослини — це ще не все. У нас провадяться надзвичайно цікаві роботи над тваринами. Там працює Фалєєв. Я ним не дуже задоволений. Спочатку він працював добре, а останнім часом його ніби підмінили. Якби ви зацікавились цією справою, я перевів би вас туди. Побувайте, в усякому разі, в цій лабораторії, подивіться, що там робиться. А зараз ідіть у Велику оранжерею. Крамер познайомить вас з нею.

Важкі повіки опустились. Кивнувши мені на прощання головою, Шликов поринув у свої записи.