Зірка КЕЦ

XI. УЧЕНИЙ ПАВУК

У міжпланетних костюмах, з ракетами-ранцями за спиною, ми пройшли через атмосферну камеру, відчинили двері і випали назовні. Поштовху ноги було досить, щоб ми помчали вперед у безповітряному просторі. Земля була у повні. Величезний освітлений вгнутий “таз” займав половину небосхилу — “сто дванадцять градусів”, пояснив Крамер.

Я побачив обриси Європи і Азії, північ, вкриту білими хмарами. У просвітах яскраво виблискувала крига північних полярних морів. На темних масивах азіатських гір біліли плями снігових вершин. Сонце відбивалося в озері Байкал. Його обриси виразно було видно. Серед зеленуватих плям звивалися сріблясті нитки Обі і Єнісею. Чітко вирізнялися знайомі контури Каспійського, Чорного, Середземного морів. Виразно вирисовувались Іран, Аравія, Індія, Червоне море, Ніл. Обриси Західної Європи були ніби розмиті. Скандинавський півострів був оповитий хмарами. Західний і південний краї Африки теж було погано видно. Неясною, розпливчастою плямою виділявся в синяві Індійського океану Мадагаскар. Тибет було видно чудово, але схід Азії тонув у тумані. Суматра, Борнео, біляста пляма західного берега Австралії… Японські острови ледве помітні. Дивна річ! Я одночасно бачив північ Європи і Австралію, східні береги Африки і Японію, полярні моря і Індійський океан. Ніколи ще люди не окидали такого величезного простору Землі одним поглядом. Якби на Землі на огляд кожного гектара витрачати тільки одну секунду, то й тоді потрібно було б чотириста-п’ятсот років, щоб оглянути всю Землю, — така вона велика.

Крамер стиснув мені руку і показав на цяточку, що світилася вдалині. Це була мета нашої подорожі. Довелось відірватися від чудового видовища Землі. Я глянув на Зірку Кец і на ракетодром, що нагадував великий сяючий Місяць. Далеко-далеко, в темних глибинах неба, то спалахувала, то згасала невідома червона зірочка. Я догадався: це до ракетодрому наближається з Землі ракета. Навколо Зірки Кец в темному просторі виднілося чимало зірок. Придивившись до них, я переконався, що вони — витвір рук людських. Це були “підсобні підприємства”, про які казав директор; я їх ще не знав. Більшість з них мала вигляд світного циліндра, але були й інші форми: куби, кулі, конуси, піраміди. Деякі споруди мали ще й прибудови; від них ішли якісь рукава, труби, диски невідомого мені призначення. Інші “зірки” періодично викидали сліпуче проміння. Одні “зірки” стояли нерухомо, інші повільно рухалися. Були й такі, які рухались одна коло одної, мабуть, сполучені невидимим дротом або тросом. Цим обертанням, очевидно, створювалась штучна вага.

Крамер знову відвернув мою увагу. Показуючи на обсерваторію, він торкнувся своїм скафандром до мого і сказав:

— Встигнете ще надивитись. Натискайте кільце на грудях і стріляйте. Не можна гаяти часу.

Я натиснув кільце. В спину ударило, і я полетів перевертом. Всесвіт завертівся переді мною. Я бачив то синє Сонце, то велетенську Землю, то темні простори неба, всіяні різнобарвними зорями. У мене зарябіло в очах, запаморочилась голова. Я не знав, куди я лечу, де Крамер. Розплющивши трохи очі, я з жахом побачив, що дуже швидко падаю на ракетодром. Поспішно натиснув іншу кнопку — удар в бік, і я метнувся ліворуч від ракетодрому. Надзвичайно неприємне відчуття. А головне, я нічого не міг зробити. Я згинався, випростувався, звивався — нічого не допомагало. Тоді я заплющив очі і ще раз натиснув кнопку. Знову удар в спину…

Обсерваторію я давно загубив. Земля блакитнувато світилася внизу. Край її вже потемнів: наближалась коротка ніч.

З правого боку спалахнув вогник — мабуть, вибух портативної ракети Крамера. Ні, я не буду більше стріляти без пуття. І ось у момент страшного розпачу я побачив Зірку Кец зовсім не в тому місці, де думав. Не тямлячись від радості, я вистрілив і закрутився ще дужче. Мене охопив жах. Ці циркові вправи були зовсім не в моєму дусі… І раптом щось ударило мене по нозі, потім по руці. Чи не астероїд?.. Якщо мій одяг прорветься, я миттю обернусь на кусок льоду і задихнусь… У мене по тілу забігали мурашки. Може, в моєму костюмі є вже дірка і міжпланетний холод пробирається до тіла? Я відчув, що задихаюсь. Права рука чимось стиснута. Удар об скафандр, і я чую глухий голос Крамера:

— Нарешті я впіймав вас. Наробили ви мені клопоту… Я думав, що ви спритніший. Тільки не стріляйте більше, будь ласка. Ви металися з боку в бік, ніби піротехнічна вертушка. Я ледве не загубив вас. Ви б тоді загинули.

Крамер відкинув мій білий плащ, в якому я зовсім заплутався. Живлюще проміння сонця хутко зігріло мене. Кисневий апарат був справний, але я ледве дихав від хвилювання. Крамер, взявши мене під руки, як тоді, коли я вперше виходив з ракети, стрільнув ліворуч, праворуч, ззаду. І ми полетіли. А втім, руху я не відчував, бачив, що “всесвіт став на місце”. І Зірка Кец неначе падає вниз, а назустріч нам летить зірочка обсерваторії. Вона розгорається чимраз дужче, як змінна зірка.

Незабаром я міг розрізнити зовнішній вигляд обсерваторії. Це була незвичайна споруда. Уявіть собі правильний тетраедр: чотиригранник, всі грані якого — трикутники. На вершинах цих трикутних пірамід містяться великі металеві кулі з багатьма круглими вікнами. Кулі сполучені трубами. Як я дізнався згодом, труби ці є коридорами для переходу з однієї кулі до іншої. На кулях стоять телескопи-рефлектори. Величезні вгнуті дзеркала сполучені з кулями легкими алюмінієвими фермами. Звичайної на Землі телескопної труби в “небесному” телескопі немає. Тут вона непотрібна: атмосфери немає, тому світло не розсіюється. Крім гігантських телескопів, над кулями підносяться порівняно невеликі астрономічні інструменти: спектрографи, астрографи, геліографи.

Та ось Крамер уповільнив літ і змінив напрям, ми наблизились до однієї з куль по дотичній лінії і спинились біля самої труби, яка сполучала кулі, не торкнувшись її. Така обережність, як згодом пояснив мені Крамер, була викликана тим, що обсерваторія не повинна зазнавати і найменших поштовхів. Горе тому відвідувачеві, який, причалюючи, штовхне обсерваторію. Тюрін гнівно нападе на гостя, скаже, що йому зіпсували найкращий знімок зоряного неба і мало не згубили його життя…

Крамер обережно натиснув кнопку в стіні. Двері відчинились, і ми проникли в атмосферну камеру. Коли повітря наповнило її і ми зняли костюми, мій провідник сказав:

— Цей стариган буквально приріс до телескопа. Він не відривається навіть для того, щоб поїсти. Прилаштував коло себе балончики, банки і посмоктує з трубки їжу, не припиняючи спостережень. Та ви й самі побачите. Поки ви з ним розмовлятимете, я злітаю в нову оранжерею. Подивлюся, як там ідуть роботи.

Він знову надів скафандр. А я, відчинивши двері, що вели в обсерваторію, потрапив в освітлений електричними лампами коридор. Лампи були у мене під ногами, — виявляється, я влетів в обсерваторію вниз головою. Щоб ненароком не роздушити їх ногами, я поспішив ухопитися за рятівні ремінці біля стін. Складані крила були зі мною, але я не зважився користатися ними в цьому святилищі страшного діда. Таким уявлявся він мені з оповідань Крамера і директора.

Було дуже тихо. Обсерваторія здавалася зовсім безлюдною. Тільки м’яко гуділи вентилятори та десь шипіли, мабуть, кисневі апарати. Я не знав, куди мені рушити.

— Гей, послухайте! — сказав я і кашлянув.

Абсолютне мовчання…

Я кашлянув дужче, потім крикнув:

— Чи є тут хто?

З далеких дверей з’явилась кошлата голова молодого негра.

— Хто? Чого? — спитав він.

— Федір Григорович Тюрін удома? Приймає? — пожартував я.

На чорному обличчі блиснула білозуба посмішка.

— Приймає. А я спав. Я завжди сплю, коли в нас у Флориді ніч. Ви вчасно мене розбудили, — сказав балакучий негр.

— Як же ви з Флориди потрапили на небо? — не втерпів я.

— Пароплавом, поїздом, аеропланом, дирижаблем, ракетою.

— Так, але… чому?

— Тому, що я до всього цікавий. Тут так само тепло, як у Флориді. Я допомагаю професорові, - слово “професор” він вимовив з пошаною, — адже він зовсім дитина. Якби не я, він помер би з голоду біля свого окуляра. У мене є мавпенятко Міккі. З ним весело. Є книжки. І є велика цікава книга — небо. Професор розповідає мені про зірки.

“Очевидно, цей дід не такий уже й страшний”, - подумав я.

— Летіть прямо по коридору до кулі. В кулі є канат. І він приведе вас до професора Тюріна.

Закричало мавпеня.

— Що? Не можеш подивитися, хто там? З ким я розмовляю? Ха-ха! Воно тепер борсається в повітрі посеред кімнати і ніяк не може спуститися на підлогу. У нього неодмінно відростуть крила, — переконано додав негр. — Без крил тут погано.

Я пролетів до сферичної стіни, якою закінчувався коридор, відчинив дверцята і опинився в “кулі”. До стін кулі були прикріплені машини, апарати, ящики, балони. Від вхідних дверей навскоси було протягнуто досить товстий канат. Він зникав десь в отворі перегородки, що поділяла кулю на дві половини. Я вхопився за канат і, перебираючи руками, почав посуватися вперед — вниз чи вгору, не можу сказати. З цими земними поняттями тут доводиться попрощатися назавжди.

Нарешті я проліз в отвір і побачив людину. Вона лежала в повітрі. А від неї в усі боки йшли тонкі шовкові шнури, прикріплені до стін.

“Як павук у своєму павутинні”, - подумав я.

— Джон? — спитала людина несподівано тонким голосом.

— Доброго здоров’я, товаришу Тюрін! Я Артем’єв. Прилетів…

— А, знаю. Директор казав. На Місяць? Так. Летимо. Чудово.

Він говорив, не відриваючи очей від окуляра і не роблячи жодного руху.

— Сідати не запрошую: немає на чому. Та й не потрібно.

Я постарався обережно підібратися ближче до “павука”, щоб краще роздивитись його обличчя. Перше, що я побачив, — це величезна кучма білосніжного густого волосся, трохи бліде обличчя з прямим носом. Коли Тюрін трошки повернув голову до мене, я побачив жвавий погляд чорних очей з червонуватими повіками. Певно, він перевтомлює свої очі. Я кашлянув.

— Не кашляйте в мій бік, безладдя наробите! — суворо сказав він.

“Починається, — подумав я. — Вже й кашляти не можна”.

Але, придивившись ближче, я зрозумів, чому не можна кашляти.

Тюрін розклав у повітрі книжки, папір, олівці, зошити, носову хустку, люльку, портсигар. Найменший рух повітря — і речі розлетяться. Доведеться кликати Джона на допомогу, адже самому професорові, мабуть, нелегко розплутати своє павутиння. Він, очевидно, цим павутинням підтримує своє тіло в нерухомому стані біля об’єктива телескопа.

— Дуже велика труба у вашого телескопа, — сказав я, щоб почати розмову.

Тюрін розсміявся задоволеним сміхом.

— Еге, земним астрономам про такий телескоп не доводиться й мріяти. Тільки труби ніякої немає. Хіба, підлітаючи, ви цього не помітили?.. Пробачте, щоб не забути, я мушу продиктувати кілька слів.

І він почав говорити фрази, пересипані астрономічними й математичними термінами. Потім плавно простягнув руку вбік і повернув важілець на чорному ящику, теж прив’язаному шнурами. Коли б ці рухи показати на екрані, глядачі були б певні, що механік надто повільно крутить ручку апарата.

— Автоматичний запис на стрічці, - домашній секретар, — пояснив Тюрін. — Захований у коробочці, працює бездоганно і їсти не просить. Це швидше, ніж записувати самому. Спостерігаю і тут же диктую. Машина й математичні обчислення допомагає мені робити. Про всякий випадок маю олівець і папір. Тільки не дихайте у мій бік. Так, телескоп… Такого на Землі не збудувати. Там вага ставить межу величині. Це в мене дзеркальний телескоп-рефлектор. І не один. Дзеркала мають у діаметрі сотні метрів. Рефлектори велетенських розмірів. І зроблені вони тут з небесних матеріалів, скло — з кристалічних метеорів. Я тут справжній промисел метеорів-болідів організував… Так, про що я… Хіба на Землі можна займатися астрономією? Вони там кроти проти мене. Я тут за два роки випередив їх на ціле століття. Ось почекайте, скоро мої праці опублікують… Візьміть планету Плутон. Що про неї знають на Землі? Час обертання навколо Сонця в добах знають? Ні. Середню віддаль від Сонця? Нахил екліптики^[5]? Ні. Масу? Густину? Силу ваги на екваторі? Час обертання на осі? Ні, ні і ні! Відкрили, називається, планету!.. Він по-старечому захихикав.

— А білих карликів, подвійні зорі? А будову галактичної системи? А загальну будову всесвіту? Та що й казати! Навіть атмосферу планет сонячної системи до пуття не знають! Досі сперечаються. А в мене тут відкриттів на двадцять Галілеїв стане. Я не хвалюсь цим, бо в даному разі не людина прикрашує місце, а місце людину. Всякий астроном на моєму місці зробив би те саме. Та й працюю я не один. У мене цілий штат астрономів… І коли хто був геніальний, то це той, хто придумав надземну обсерваторію. Так, Кец. Йому ми це завдячуємо.

Біля отвору щось заворушилось. І я побачив мавпеня, а потім кучеряву голову Джона. Глибоко застромивши пальчики в буйну шевелюру молодого негра, мавпеня сиділо в нього на голові.

— Товаришу професоре! Ви ще не снідали? — спитав Джон.

— Провались! — відповів Тюрін. Мавпеня верескливо закричало.

— Ось і Міккі те саме говорить. Випийте гарячого кофе! — наполягав Джон.

— Згинь, пропади! Забери геть свою крикуху!

Мавпеня кричало ще пронизливіше.

— Не заберу, поки не поснідаєте!

— Ну, гаразд, гаразд. Ось бачиш, уже почав, п’ю, їм.

Тюрін обережно підтягнув до себе балон і, відкривши кран трубки, трохи посмоктав.

Мавпеня і голова Джона зникли, але через кілька хвилин з’явилися знову. Так повторювалось доти, поки, на думку Джона, професор не наситився.

— І отак щодня, — зітхнувши, сказав Тюрін. — Просто-таки мучителі. Але сказати й так, без них я зовсім забуваю про їжу. Астрономія — це, молодий друже мій, така захоплююча річ!.. Ви думаєте, що астрономія — наука? Наука про зорі? Ні. Правду кажучи, це світогляд. Філософія.

“Почалося”, - з переляком подумав я… І, щоб уникнути небезпечної теми, спитав:

— Скажіть, будь ласка, чи потрібен справді біолог під час подорожі на Місяць?

Тюрін обережно повернув голову і подивився на мене допитливо, недовірливо.

— А ви що ж, про філософію і слухати не хочете?

Згадавши напучування Крамера, я поспішно відповів:

— Навпаки, я дуже цікавлюсь філософією, але зараз… залишилось мало часу, мені треба підготуватись. Я хотів би знати…

Тюрін припав до окуляра телескопа і мовчав. Невже розсердився? Я не знав, як вийти з ніякового становища.

Але Тюрін несподівано заговорив:

— Я нікого не маю на Землі. Ні дружини, ні дітей. В звичайному розумінні, я самотній. Але мій дім, моя батьківщина — вся Земля і все небо. Моя сім’я — всі трудящі світу, такі ж славні хлопці, як і ви.

Від цього несподіваного компліменту в мене полегшало на душі.

— Ви думаєте, тут, у цьому павучому закутку, я відірвався від Землі, її інтересів? Ні. Ми тут робимо велике діло. Ви ще познайомитесь з усіма науковими розгалуженнями Зірки Кец.

— Де з чим я вже познайомився в бібліотеці. “Сонячні стовпи”…

Тюрін раптом плавно простягнув руку, увімкнув апарат “автоматичний секретар” і продиктував йому кілька фраз, очевидно, записуючи свої останні спостереження або думки. Потім продовжував:

— Я дивлюсь на небо. І що найбільше вражає мій розум? Вічний рух. Рух — це життя. Припинення руху — смерть. Рух — щастя. Зв’язаність, зупинка — страждання, нещастя. Щастя в русі — русі тіла, думки. На цьому фундаменті можна побудувати навіть мораль. Як ви гадаєте?

Настав критичний момент. Я не знав, що відповісти.

— Мені здається, ви маєте рацію, — нарешті сказав я. — Але глибоку ідею треба продумати.

— Ага! Ви все-таки вважаєте, що це глибока ідея? — весело запищав професор і вперше рвучко повернувся до мене. Павутиння заколивалось. Добре, що тут неможливе падіння.

— Я неодмінно продумаю цю ідею, — сказав я, щоб остаточно завоювати симпатію свого майбутнього товариша в подорожі. — А зараз за мною залетить товариш Крамер, і я хотів би…

— Ну що ж би ви хотіли знати? Для чого на Місяці може бути потрібен біолог? Адже Місяць цілком мертва планета. На Місяці зовсім немає атмосфери і тому абсолютно немає органічного життя. Так звичайно думають. Я дозволю собі думати трохи інакше. Мій телескоп… Та ось, будь ласка, погляньте на Місяць. Чіпляйтеся по цих шнурах, тільки обережно. Не зачепіть книжок. Отак! Ну, одним оком…

Я глянув в об’єктив і здивувався. Поверхня Місяця на дуже близькій віддалі, я виразно розрізняв навіть окремі скелі і розколини. Край однієї такої скелі виблискував різнокольоровими вогнями. Очевидно, це були виходи кристалічних гірських порід.

— Ну, що скажете? — самовдоволено спитав професор.

— Мені здається, що я бачу Місяць ближче, ніж Землю з висоти Зірки Кец.

— Еге, а коли ви подивитесь на Землю в мій телескоп, то побачите і свій Ленінград. Так от. Я припускаю на підставі моїх спостережень, що на Місяці є хоча б незначна кількість газів. Отже, можуть бути й деякі рослини… Завтра ми з вами полетимо перевіряти. Я, власне, не дуже люблю подорожі. Мені й звідси видно. Але на цій експедиції наполягає наш директор. Дисципліна насамперед… Так от… Тепер повернемось до нашої розмови про філософію руху…

Нескінченний прямолінійний рух точки в просторі — безглуздя! Такий рух нічим не різниться від нерухомості. Нескінченність попереду, нескінченність позаду, — немає масштабу. Всякий пройдений відрізок шляху, порівняно з нескінченністю, становить нуль.

Але як же бути з рухом в усьому Космосі? Космос вічний. Рух у ньому не припиняється. Невже ж і рух Космосу — безглуздя?

Я кілька років думав про природу руху, поки не знайшов, у чому суть.

Справа виявилася зовсім проста. Факт той, що в природі взагалі немає безперервного нескінченного руху, — і прямолінійного, і по кривій. Всякий рух переривчастий, ось у чому секрет. Ще Менделєєв довів закономірну переривчастість величин (навіть величин!), в даному разі атомів. Еволюційне вчення заміняється, вірніше поглиблюється, генетичним, чимраз більша роль у розвитку організмів надається стрибкам, мутаціям. Переривчастість магнітних величин довів Вейс, переривчастість випромінювання — Бланк, а переривчастість термічних характеристик — Коновалов. Космос вічний, але всі рухи в Космосі — переривчасті. Сонячні системи народжуються, розвиваються, старіють і вмирають, народжуються нові різноманітні системи. Мають кінець і початок, а значить, і масштаби виміру. Те саме відбувається і в органічному світі… Вам усе зрозуміло? Ви стежите за моєю думкою?..

На моє щастя, з люка знову з’явилась голова негра з мавпеням.

— Товаришу Артем’єв, Крамер чекає вас в атмосферній камері, - сказав негр.

Я поспішив попрощатися з професором і виповз з цього павучого закутка.

Признаюсь, Тюрін примусив мене подумати про його філософію. “Щастя в русі”. Але яке сумне видовище, коли дивитися збоку, являє собою творець філософії руху! Загублений у темних просторах неба, обплутаний павутинням, нерухомо висить він дні, місяці, роки… Але він щасливий, це безсумнівно. Недостача руху тіла замінюється інтенсивним рухом думки, мозкових клітин.