Зірка КЕЦ

IХ. В БІБЛІОТЕЦІ

За вечірнім чаєм до мене підлетів Крамер.

— Ви вільні сьогодні ввечері? — спитав він мене і пояснив: — Не дивуйтесь, будь ласка, на Зірці стохвилинна доба, але за звичкою ми робочий день обчислюємо за земним часом. Зачиняючи віконниці, робимо “ніч” і спимо шість-сім “зоряних” діб. Зараз за московським часом восьма година вечора. Чи не Хочете ознайомитися і нашою бібліотекою?

— Залюбки, — відповів я.

Як і всі приміщення на Зірці Кец, бібліотека являла собою циліндр. Вікон не було. Бокові стіни були поспіль вкриті ящиками.

По поздовжній осі циліндра — від дверей до протилежної стіни — було натягнуто чотири тонких троси. Тримаючись за них, відвідувачі пересувалися в цьому своєрідному коридорі. Простір між “коридором” і боковими стінками був заповнений рядом сітчастих ліжок. В приміщенні було чисте, озоноване повітря з запахом хвої. Газонаповнені трубки, проходячи між ящиками, світилися приємним матовим світлом. Тиша. На деяких ліжках лежать люди з одягненими на голову чорними коробками, зрідка повертаючи круглі рукоятки на коробках.

Дивна бібліотека! Можна подумати, що тут не читають, а проходять якийсь курс лікування.

Перебираючи руками трос, я посуваюсь за Крамером до протилежного кінця бібліотеки. Там на фоні складених стіною чорних ящиків пурхає дівчина в яскраво-червоній шовковій сукні.

— Наша бібліотекарка, Ельза Нільсон. Познайомтеся, — каже Крамер і, жартуючи, кидає мене до дівчини.

Вона, сміючись, ловить мене на льоту, і ми знайомимось.

— Що читатимете? — питає вона. — У нас мільйон примірників книжок майже всіма мовами світу.

Мільйон примірників! Де ж вони можуть розміститись тут. Але потім я здогадуюсь:

— Фільмотека!

— Так, книжки на плівці, - каже Нільсон. — Читають їх за допомогою проекційного ліхтаря.

— Легко і компактно, — додає Крамер. — Цілий том, сторінка за сторінкою надрукований на плівці, забирає місця не більше, ніж котушка ниток.

— А газети? — питаю я.

— Їх заміняють радіо і телевізор, — відповідає Нільсон.

— Книжки на плівках — це вже не новина, — каже Крамер. — У нас є речі й цікавіші. Яку ж програму вечора ми складемо для товариша Артем’єва? Давайте так: спочатку світова хроніка. Покажемо, що на Зірці Кец Ми не відстали від світових подій. Потім дайте “Сонячний стовп”…

— Це новий роман? — спитав я.

— Так, до певної міри, — відповів, посміхаючись, Крамер. — Ну, і хоча б “Атмосферну електростанцію”.

Кивнувши головою, Нільсон вийняла з ящика круглі плоскі металеві коробки.

Крамер запропонував мені лягти на ліжко. Потім, поклавши ці коробки в чорний ящик з ручками, надів його мені на голову.

— Лежіть, слухайте, дивіться, — сказав він.

— Лежу, але нічого не бачу і не чую. Абсолютна тиша і темрява.

— Поверніть ручку з правого боку.

Я повернув. Щось цокнуло, тихо задзижчало. Яскраве світло засліпило мене. Я на мить заплющив очі і в той же час почув голос: “Тропічні джунглі Африки розчищають під культурне землеробство”.

Я розплющив очі і побачив у сліпучому промінні африканського сонця синьо-зелену поверхню океану, з на ній — вишикуваний у бойову лінію величезний флот: дредноути, наддредноути, лінкори, крейсери та винищувачі всіх типів і систем. Тут були і старі військові кораблі, що викидали з широкогорлих труб клуби чорного диму, і новіші теплоходи з двигунами внутрішнього згоряння, і найновіші — з електричними двигунами.

Це видовище було таке несподіване, що я мимоволі здригнувся. Невже знову війна? Але яка ж може бути війна, коли з капіталізмом покінчено в усьому світі? Чи, може, мене частують старим фільмом з часів останньої війни, яка привела до революції?

“Військовий флот — знаряддя винищення — ми перетворили на мирний вантажний транспорт”, - провадив далі той самий голос.

Ах, от у чім річ! Засліплений яскравим світлом, я зразу не помітив, що бойові башти з величезними морськими гарматами знято. Замість них на кораблях встановлено вантажні крани. Сотні метушливих катерів, буксирів, барж снують між “бойовою” лінією суден і новенькою гаванню. В гавані кипить робота: розвантажують судна.

Я знову повернув ручку. І… це теж схоже на війну.

Величезний табір, білі намети і фанерні будиночки, пофарбовані в білий колір. Біля будиночків і наметів люди в білих костюмах — європейці й чорношкірі. За табором майже до зеніту здіймається димова заслона. Дим клубоче, ніби від величезної пожежі…

Новий “кадр” — суцільна стіна непрохідного тропічного лісу палає в огні. На попелищі стоять величезні фургони-коробки з металевої сітки на сталевих каркасах. У них порпаються люди, викорчовуючи невеликими машинами пні.

“Тропіки — найбагатші на сонце місця на Землі. Але вони були недоступні для культурного землеробства. Непрохідні ліси, болота, хижі звірі, отруйні гади, комахи, згубні пропасниці, - ось чим були тропіки. Дивіться, чим вони стають тепер…”

Рівнина. Трактори обробляють землю. Чорношкірі трактористи виблискують білими зубами, весело посміхаючись. На горизонті багатоповерхові будинки, густа зелень садів. “Тропіки прогодують мільйони людей… Ідея Ціолковського перетворюється в життя…”

“Як, і тут Ціолковський? — дивуюсь я. — Скільки ж ідей встиг він заготувати про запас майбутньому людству!”

І, ніби у відповідь на цю думку, я побачив інші картини великого перетворення Землі за ідеями Ціолковського.

Перетворення в оазиси пустель за допомогою енергії Сонця; пристосування під житло і оранжерейне “озеленення” досі неприступних гір; сонячні двигуни, машини, що працюють силою припливів, відпливів і морських хвиль; нові види рослин, які використовують більший процент сонячної енергії.

А це вже стосується мого фаху. Про ці досягнення мені відомо.

Світова кінохроніка закінчилась. Після хвилинної перерви я знову почув голос. І все, що він розповідав, немов наяву проходило перед моїми очима.

“Я брав участь у випробувальному пробігові аеросаней нового типу, — говорив голос. — Умови було поставлено досить важкі: проїхати сотні кілометрів тундри далеко за Полярним колом.

Я був начальником пробігу і очолював колону. Ми прямували на північ.

Було темно. Північне сяйво не палало на небі. Лише фари освітлювали путь. Стояли п’ятдесятиградусні морози. Навколо безлюдна засніжена рівнина.

Ми їхали два дні, поглядаючи на компас.

І раптом нам здалося, що небо на обрії рожевіє. — Починається північне сяйво. Буде веселіше їхати, — сказав мій товариш, який вів наші сани.

Через півгодини північний небосхил розгорівся ще яскравіше.

— Дивне якесь північне сяйво, — сказав я супутникові. — Світло зовсім не міниться. І кольори не ті. Звичайно північне сяйво спочатку буває зеленувате, потім розцвічується рожевим кольором різних відтінків. А це світло ніби зірниця, і до того ж зовсім нерухоме. Воно лише поступово посилюється і поволі переходить від рожевого до білого, в міру того як ми посуваємось вперед.

— Може, це зодіакальне^[4] світло? — сказав мій товариш.

— Це неможливо, зважаючи на місце і час. Та й не схоже: дивіться — світлова смуга проходить майже від зеніту до обрію, поступово розширяючись, як конус.

Ми так захопилися спогляданням загадкового небесного явища, що не помітили глибокої лощовини з досить крутим схилом і мало не поламали санних лиж.

Через кілька хвилин, вибравшись з лощовини, ми помітили потепління. Термометр показував тридцять вісім нижче нуля, а всього годину тому було п’ятдесят.

— Може, це світло випромінює тепло? — сказав я.

— Коли так, то це зовсім не можна пояснити, — заперечив супутник. — Світловий стовп, який отеплює тундру!

Він засміявся.

Стовп лежав на ншому шляху, і нам нічого більше не лишалось, як їхати до цього світового конуса і дізнатися, якщо пощастить, в чому річ.

Ми їхали, а навколо ставало дедалі тепліше й світліше. Скоро мій товариш погасив фари, — вони вже були непотрібні. Далі ми помітили чимраз сильніший рух повітря в напрямі до світлового конуса, а на його вершині побачили сліпучий вузький серп, ніби серп Венери, коли дивитися на неї в бінокль.

Проте в міру нашого просування загадка не тільки не розгадувалась, а ставала ще заплутанішою.

— Це світло надзвичайно нагадує сонячне, — здивовано сказав мій товариш.

Незабаром стало ясно, як удень. Але праворуч, ліворуч і позаду від нас були сутінки, що переходили на обрії в цілковиту темряву. Вітер, що стелився по Землі, дедалі посилювався, здіймаючи вгору сніговий пил. Ми їхали наче в сніговому самумі.

Тимчасом температура почала дуже швидко підвищуватися.

— Мінус тридцять… Двадцять п’ять… Сімнадцять… Дев’ять… — сповіщав мій супутник. — Нуль… Два градуси вище нуля… І це після п’ятдесяти холоду! Тепер мені стає зрозумілим вітер. Очевидно, цей “сонячний стовп” нагріває повітря і ґрунт, — утворюється велика різниця температур. Холодне повітря припливає знизу до теплої зони, а вгорі, мабуть, є зворотні течії теплого повітря.

Але ось ми наблизилися до смуги, на яку безпосередньо падало світлове проміння. Сніжинки, захоплювані вітром, танули: буран перейшов у дощ, який падав не з неба, а налітав ззаду; сніг на землі хутко танув, став пухкий і мокрий. На схилах горбів і видолинків уже дзюрчали струмки. Санна дорога псувалась. Темна морозна полярна зима, немов у казці, оберталася на дружну весну.

Їхати далі ставало небезпечно: можна поламати сани. Я спинився. Спинився і весь поїзд. З аеросаней почали вискакувати водії, інженери, кореспонденти, кінооператори — учасники пробігу. Вони не менше, ніж я, були зацікавлені незвичайним явищем.

Я звелів поставити кілька саней боком, щоб захиститись від вітру, і відкрив нараду. Вона тривала недовго. Всі були згодні, що їхати далі небезпечно, і вирішили, що кілька чоловік повинні супроводити мене в пішохідній експедиції, а решта залишиться з саньми. Ми. ж, з’ясувавши в чому річ, повернемось, а потім усі разом об’їдемо “сонячний стовп” стороною і рушимо далі.

На місці нашої зупинки термометр показував вісім градусів тепла за Цельсієм. Тому, скинувши хутряний одяг, ми надягли мисливські чоботи і шкіряні костюми, взяли з собою невеликі запаси харчів, інструменти і вирушили в дорогу.

Ця дорога була нелегка. Спочатку наші ноги провалювались у пухкий сніг, потім ми загрузали в грязі. Нам доводилось обминати річки, болота, невеличкі озера. На щастя, смуга снігу була не дуже широка. Ми вже бачили сухий “берег”, вкритий смарагдово-зеленою травою та квітами.

— Наприкінці грудня далеко за Полярним колом — світло, тепло і зелена трава! Ущипніть мене за вухо, щоб я прокинувся! — вигукнув приятель.

— Але це не весна, а якийсь чудесний острівець весни серед океану полярної зими, — зауважив другий супутник. — Якби це була справжня весна, то на всіх тутешніх болотах і озерах ми побачили б силу-силенну птахів.

Наш кінооператор установив апарат, навів фокус і взявся за ручку. Але в цей момент налетів шквал і кинув його в грязь разом з апаратом. Вітер підняв плед кінооператора на величезну висоту і закинув невідомо куди.

Ураган не припинявся, і вітер буквально валив з ніг. Тут уже не було сталого напрямку вітру; він дув поривами то в спину, то в обличчя, то закручувався смерчем, майже піднімаючи нас у повітря. Очевидно, ми підійшли до тієї межі, де холодне повітря зустрічається з нагрітим і утворює вихрові висхідні потоки. Це була межа циклону, утвореного невідомим “сонячним стовпом”.

Ми вже не йшли, а дряпалися рачки, повзли по грязі, чіпляючись один за одного з останніх сил…

Украй змучені, ми вибралися на сухий ґрунт і опинилися в зоні цілковитого штилю. Тут тільки відчувалися висхідні течії від нагрітої землі, як над полем у жаркий літній полудень. Температура підвищилась до двадцяти градусів тепла.

Ми обсохли за кілька хвилин і розстебнули куртки. Весна переходила в літо.

Недалеко від нас був невеликий горб, порослий травою, квітами та приземкуватими полярними берізками. Літали комарі, мухи, метелики, воскреслі під живлющим промінням.

Ми зійшли на горб і спинились, як вкопані. Те, що ми побачили, скидалося на міраж.

Перед нами колосилась пшениця. На окремих смужках росли соняшники, зеленіла кукурудза. За полем — городи з капустою, огірками, буряками, баклажанами, грядки полуниць та суниць. Ще далі — кущі порічок, агрусу і навіть ділянка виноградних лоз з гронами стиглого винограду. За кущами — плодові дерева: груші, яблука, вишні, сливи; за ними — мандарини, абрикоси й персики, і, нарешті, в центральному кільці оазису, де температура, очевидно, була дуже висока, росли апельсинові, лимонні дерева, какао впереміж з чайними та кофейними кущами.

Одне слово, тут були зібрані найголовніші культурні рослини середньої смуги, субтропіків і навіть тропічні.

Між ланами, городами, садами було прокладено дороги — концентричними колами і по радіусу до центра. Там височів п’ятиповерховий будинок з балконами і радіощоглою вгорі, яскраво освітлений прямовисним промінням. На балконах, на підвіконнях відчинених вікон видно було квіти, зелень. По стінах повзли виткі рослини.

На ланах, городах, в садах працювали люди в літніх костюмах і брилях…

Хвилин зо дві ми простояли, заціпенівши. Нарешті мій товариш сказав:

— Це перевищує межі людського подиву. Ф-фу! — глибоко зітхнув він. — Оце так казка з “Тисячі й однієї ночі”!

Ми пішли радіальною доріжкою до центра оазису.

Часом я позирав на небо, звідки падало таємниче проміння. Сліпучий, як сонце, серп обертався на диск.

Назустріч нам по доріжці, всипаній жовтим піском, між апельсинових дерев, рясно вкритих достиглими плодами, ішов загорілий чоловік у білій сорочці, білих штанах до колін і сандаліях на босу ногу. Бриль кидав тінь на його обличчя. Він здалеку привітно махнув нам рукою. Підійшовши до нас, сказав:

— Здорові були, товариші. Мене вже сповістили про ваш прихід. Однак ви сміливі люди, якщо зуміли пробратися крізь смугу наших циклонів.

— Авжеж, у вас добрі сторожі, - сміючись, відповів мій товариш.

— Стерегти нам ні для чого, — заперечив чоловік у білому костюмі. — Вихори на межах нашого оазису, це, сказати б, побічне явище. Але коли б ми захотіли, то могли б створити таку вихрову загорожу, через яку не пробралася б сюди жодна жива істота. І мишу, і слона так само легко підняло б на десяток кілометрів і відкинуло назад у мертву снігову пустелю. Ви все-таки були у великій небезпеці. А тимчасом з східного боку є критий хід, яким можна цілком безпечно пройти сюди крізь “зону Бур”. Ну, давайте знайомитись, Крукс, Вільямс Крукс. Директор дослідного оазису. Ви, очевидно, не знали, що тут існує такий оазис? А втім, про це можна судити з ваших здивованих облич. Оазис — не секрет. Про нього повідомлялось і в газетах, і по радіо. Та я не дивуюсь тому, що ви не знали про нього. Відтоді, як трудящі взялися перебудовувати світ, в усіх частинах земної кулі йде стільки робіт, що важко бути в курсі всього. Ви чули про Зірку Кец?

— Так, — відповів я.

— Так от, наше “штучне сонце”, - Крукс показав на небо, — завдячує своє походження Зірці Кец. Зірка Кец — перша небесна база. Маючи цю базу, нам уже неважко було створити і наше “сонце”. Ви, мабуть, догадуєтесь, що воно собою являє? Це вгнуте дзеркало, що складається з полірованих металевих листів. Дзеркало встановлено на такій висоті, що проміння Сонця, яке знаходиться за земним обрієм, падає на дзеркало і відбивається на Землю вертикально. Подивіться на тіні. Вони прямовисні, як на екваторі опівдні. Палиця, прямо застромлена в землю, не дає ніякої тіні. Температура в центрі оазису — тридцять градусів тепла, вдень і вночі протягом цілого року. По краях оазису вона трохи нижча через приплив холодного повітря. Проте цей приплив дуже незначний: холодне повітря відразу ж захоплюється вгору висхідними течіями. Відповідно до цих температурних зон ми й розміщуємо наші рослини. В центрі, як бачите, у нас ростуть навіть такі теплолюбні рослини, як какао.

— А якщо це ваше штучне сонце погасне? — спитав я.

— Якби воно погасло, рослини нашого оазису загинули б за кілька хвилин. Але погаснути воно не може, поки світить справжнє Сонце. Повертаючи дзеркальні листи під певним кутом, можна регулювати температуру. Тут вона у нас стала. І ми збираємо кілька врожаїв на рік. Це “сонце” — лише перше серед десятків інших, які незабаром засвітяться на високих широтах півдня і півночі земної кулі. Ми вкриємо цілою сіткою таких оазисів полярні й приполярні країни. Поступово повітря буде нагріватись і між оазисами. Ми створимо потужне “сонце” над Північним полюсом, розтопимо одвічну кригу. Нагрівши повітря і утворивши нові повітряні течії, отеплимо всю північну півкулю. Ми крижану Гренландію перетворимо на квітучий сад з вічним літом. І, нарешті, доберемося до Південного полюса з його невичерпними природними багатствами. Звільнимо від криги цілий материк, який вмістить і прогодує мільйони людей. Ми перетворимо нашу Землю на кращу з планет…”

Голос замовк. Настала темрява. Чути було лише дзижчання апарата. Потім знову спалахнуло світло, і і побачив нову надзвичайну картину.

В просторах стратосфери, під небом аспідного кольору, літають дивні снаряди, схожі на їжаків. Внизу — легкі перисті хмари, під ними — купчасті, шаруваті… Крізь заслону хмар видно поверхню Землі: зелені плями лісів, чорні квадрати ріллі, звивисті сріблясті нитки річок, блискітки озер, тонісінькі рівні лінії залізниць. “їжаки” шугають у небі в різних напрямах, лишаючи за собою димові хвости. Часом вони сповільнюють свій літ, спиняються. Тоді з “їжаків” вихоплюються сліпучі блискавки і майже прямовисно падають на Землю.

…Велика кабіна. Круглі ілюмінатори з товстими кварцовими шибками. Складні, невідомі мені апарати. Двоє молодих людей біля апаратів. Третій сидить коло стола за вимірювальними приладами і керує роботою двох:

— …П’ять тисяч… сім… Затримати політ… Десять амперів… П’ятсот тисяч вольтів… Стоп… Розряд!

Молодий чоловік біля апарата смикає важіль. Сухий тріск надзвичайної сили порушує тишу, блискавка зривається і летить на Землю.

— Вперед, повний хід!.. — командує старший.

Він повертає обличчя до мене і каже:

— Ви перебуваєте на атмосферній електростанції — теж одне з підприємств Зірки Кец.

Збудувавши Зірку Кец, ми змогли дослідити стратосферу з вичерпною повнотою, вивчили атмосферну електрику. Про неї знали давно. Були навіть спроби використати її для промислових цілей. Але ці спроби не мали успіху через мізерну кількість атмосферної електрики. Вважали, що над одним квадратним кілометром нагромаджується всього 0,04 кіловат-години енергії. Так воно і є, якщо брати шари атмосфери, близькі до поверхні Землі. Розряди блискавки дають незмірно більше — 700 кіловат-годин за одну соту частину секунди. Але блискавка — випадковий, рідкий гість. Інша справа — найвищі шари атмосфери. Там картина змінюється.

Живучи на Землі, ми перебуваємо на дні повітряного океану. Порівняно давно люди навчилися користуватися горизонтальними повітряними течіями, які гнали їхні парусні кораблі і обертали крила вітряків. Потім відкрили причину цих течій — нерівномірне нагрівання повітря сонячним промінням. Далі, коли люди почали літати, вони дізналися, що з тієї ж причини повітря рухається і по вертикалі — знизу вгору і згори вниз. І, нарешті, зовсім недавно встановили, що в нашому повітряному океані внаслідок притягання Сонця, і особливо Місяця, відбуваються такі самі припливи і відпливи, як у водяних океанах. А через те, що повітря майже в тисячу разів легше за воду, то й припливні явища мають бути особливо сильні. Атмосфера відносно припливів і відпливів поводиться приблизно так, як водяний океан завглибшки у вісім кілометрів.

Місяць притягує маси атмосфери, і наш повітряний океан здимається, випинається в напрямі до Місяця. Утворюються величезні періодичні рухи повітряних шарів. Ці припливи і відпливи супроводяться тертям газових частинок, які дуже іонізовані. Тому високі шари атмосфери є добрим провідником для радіохвиль. І от, І цих дуже іонізованих шарах атмосфери під час їх руху відносно магнітного поля Землі виникають, як у провіднику, індукційні струми Фуко.

Таким чином, у природі завдяки атмосферним припливам утворюється своєрідна динамо-машина, яка впливає на магнітний стан Землі. Це було виявлено на записах магнітографів.

Вивчаючи роботу цієї велетенської машини, цього своєрідного “вічного двигуна”, ми виявили, що запаси атмосферної електрики невичерпні. Вони з лишком покривають потреби людства в електроенергії, треба тільки зуміти “зняти” цю електрику.

Те, що ви бачите, — перше і недосконале розв’язання завдання. Ракети мають вістря-голки, які приймають на себе електрику, що нагромаджується, ніби в лейденських банках. Потім відбувається розряд “блискавок” над безлюдним місцем, де є приймальна станція з металевими кулями, що підносяться високо над станцією і сполучені з нею тросом.

Тепер ми починаємо будувати грандіозну атмосферну станцію, робота якої буде цілком автоматизована. В стратосфері спорудимо постійні, нерухомі установки, сполучені одна з одною проводами. Ці установки будуть нагромаджувати електрику і віддавати її Землі по іонізованому стовпу повітря. Люди матимуть невичерпне джерело енергії, потрібне для великого перетворення Землі.

Знову темрява, мовчання… Потім спалахує голубе світло. Воно поволі переходить у рожеве. Ранок. Яблуні в цвіту. Молода мати тримає дитину. Дитина простягає руку назустріч ясному дневі.

Видіння зникло.

Раптом я побачив небо і нашу планету Землю, що летить у світовому просторі. Стало чути урочисту музику. Земля летіла в невідому далину, перетворюючись у зірку. А музика дедалі стихала і, нарешті, ніби згасла. Сеанс закінчився. Але я ще довго лежав з заплющеними очима, переживаючи свої враження.

Так, Тоня, мабуть, мала рацію, дорікаючи мені тим, що я надто замкнувся в своїй роботі. Лише тепер я відчув, як змінилось життя в усьому світі від часу світової революції: які роботи, які масштаби! Але ж це тільки початок моїх вражень. Що ж ще чекає мене попереду?..