Ярлик на князівство

ЯРЛИК НА КНЯЗІВСТВО

20 листопада 2020 року до першого перону Білоруського вокзалу урочисто підкотив спецекспрес Берлін — Москва. (Як схвильовано один із журналістів зазначатиме, «з почуттям виконаного обов’язку»)

Вокзал, як і годиться для такої події, було прикрашено червоними полотнищами із зображеннями ведмедя, що стоїть на задніх лапах, тримаючи в передніх щит із стилізованими під слов’янську в’язь літерами «ВМК–2», а також червоними штандартами з чорною свастикою в білому колі — з поваги до Великої Німеччини і на знак «вічної дружби з великим німецьким народом». Ліворуч і праворуч на пероні товпилися численні зустрічаючі — члени клану Джугашвілі, бояри в розкішних соболевих та горностаєвих шубах (незважаючи на ще теплий осінній день), урядовці, яким, як і в будь-якій країні немає числа, радники, фото — тележурналісти і ті, хто носить невизначений статус «приближені».

Як тільки провідниця в давньоруському фірмовому вбранні відкрила двері вагону, з нього наче із шкатулки вигулькнув Йосип ІV Джугашвілі в завеликому кашкеті, напіввійськовому френчі з накладними кишенями, в темно-синіх, з генеральськими лампасами штанях, що їх у націонал — патріотичних виданнях називають «портками», що були заправлені в м’які кавказькі чоботи. В руці він картинно тримав свою традиційну люльку — атрибут чи не всіх Джугашвілі, навіть тих, хто й не палив.

Поруч з великим князем — теж наче бісівкою вигулькнувши із шкатулки, — як уродилася довгонога (преса традиційно потім запевнятиме, що ноги у неї ростуть чи не від вух) білявка в розкішному платті з діадемою в пишній зачісці. З-за неї визирала есесівка Ельза в чорному костюмі (піджак, коротка спідниця, в білій кофті при краватці, вузол якої блищав срібним есесівським значком у вигляді черепа).

Білявка трималася вільно, дещо аж незалежно і навіть було поклала руку на плече великого князя, але все ж прибрала її, як тільки той невдоволено ворухнув плечем.

«Побрикайся, — зловтішно подумала довгонога арійка, — все одне я тебе загнуздаю — не таких укоськувала…»

Ледве князь ступив на перон, як оркестр заграв спершу гімн Великого Московського князівства, що починався словами «Слався наш великий князь, славний — преславний князь — государ», а потім і Великої Німеччини (ще б пак! За спиною Йосипа виднівся протектор у низько насунутому на лоб здоровенному кашкеті, що затінював йому чи не все лице, та й серед зустрічаючих чи не половина були явними або таємними агентами СС та гестапо).

Витримавши ефектну паузу, великий князь голосно звернувся до присутніх (вважалося, що до самої історії):

— Великий народе московський! Московіти! Мої любі піддані! Піклуючись про ваш добробут і спокій у нашому великому князівстві, я привіз вам велику княгиню московську — аж із самого Берліна! — злегка вклонився до білявки, котра ще грайливіше посилала навсібіч повітряні поцілунки. — Як кажуть, прошу любити і жалувати за руським звичаєм: принцеса Марія із всесвітньо відомої історичної німецької династії Гогенцоллернів, з роду самого Фрідріха Вільгельма, короля прусського!

Віднині вона ваша матушка московська!

Оркестр заграв туш.

Принцеса Марія з династії Гогенцоллернів з роду самого Фрідріха Вільгельма, прусського короля, а тепер велика московська княгиня, завертілася, все ще посилаючи повітряні поцілунки та білозубу посмішку великому московському народові. Присутні на вокзалі захоплено вітали свою велику княгиню, стрекотіли теле- і кінокамери, спалахував магній. Протектор бурхливо зааплодував, показуючи усім своїм видом, що й він причетний до такої епохальної події, як одруження великого московського князя з німецькою принцесою.

— Великий народе московський! Московіти! — знову заговорив Йосип ІV Джугашвілі, то соваючи під вуса свою декоративну люльку, то виймаючи її. — Я повернувся з Берліна, могутньої і славетної столиці тисячолітнього рейху. Мій візит у дружню нам країну був зело успішним і продуктивним. Я привіз вам мир і дружбу фатерлянда, нашого друга і захисника на найближчі п’ять років. Це запорука нашого процвітання! Слава арійцям великого Адольфа! Слава великій Московії!

Перон потонув у вигуках схвалення. Оркестр щось грав — то бравурне, то релігійне. Тлусті попи в чорнющих рясах кадили перон. Найбільший піп гудів потужним голосом як в ієрихонську трубу:

— Слава на віки вічні його величності Йосипу ІV Джугашвілі, великому князеві Московському! Довгих літ і князівства його величності, батькові нашому і керманичу! Слава, слава великій княгині Московській, принцесі Марії і нашій віднині матушці!

— Слава великому німецькому народові і його уряду! — лунали здравиці з іншого боку. — Другу і брату великого московського народу!

— Під мудрим керівництвам його величності Йосипа ІV Джугашвілі, під прапором Адольфа Гітлера — вперед до нових перемог! Бог з нами! Наша Русь як ніколи могутня і вона семимильними кроками йде до свого світлого майбуття!!!

Оркестр не вгавав.

Публіка на пероні аж шаліла від вірнопідданих почуттів. Великий Московський князь і його така ж велика московська княгиня розкланювалися й посилали на всі боки свої вітання та посмішки.

«Хай я не імператриця, а всього лише княгиня, але й це немало, адже я нарешті на троні», — гордовито думала принцеса Марія.

Тим більше, рейхсканцлер наостанку їй наказував:

— Будеш слідкувати за Йосипом — це твоє головне завдання, завдання рейху. Слідкувати і слідкувати! Аби він не вдарився, бува, в сепаратизм і не поперся створювати велику російську імперію на одній шостій земного суходолу! Велика Німеччина тебе не забуде! — Далі перейшов на шепіт: — Сподіваюсь, я добре тебе влаштував, моє золотце?

Рейхсканцлер, коли ще ходив у простих міністрах, теж був її коханцем і вона тоді ним вертіла як хотіла. Щедрим він був коханцем, допоміг їй, дочці простого булочника, утвердитися в статусі принцеси, і вона це пам’ятала. Та й нині не без його допомоги утвердилася в статусі великої княгині московської — як не пам’ятати. Правда, і обов’язки на неї покладені великі — бути в Московії очима і вухами рейху. Разом з протектором та іншими наглядачами — явними і таємними, а їм несть числа, від співробітників при канцелярії князя до кухарів та прибиральниць у Кремлі — і вона це виконає. Знайома робота, не вперше.

— Слава тисячолітньому рейху! — від почуттів, що аж переповнювали її, верескнула велика княгиня і високоповажний натовп на пероні в одну горлянку вигукнув:

— Слава великому московському князеві!

— Слава!!!

— Слава!!! Слава!!!

(Що, що, а кричати «слава!» на Русі здавна уміли — та ще своїм правителям).

Тим часом його величність здійняв над головою блискучу срібну цяцьку на такому ж срібному ланцюгові, велику і певно важку, що по формі нагадує перевернутий місяць — молодик.

— Ось він, ярлик! — вигукує Йосип ІV Джугашвілі захоплено, на одному подихові. — Ярли-ик!!! Не фігня якась! За даними штучками колись наші князі їздили в пониззя Волги до ханів Золотої Орди, а мені в Берліні чи не на блюдечку піднесли! Заслужив!

З цими словами, повертівши над головою ярликом, великий князь надіває його через голову і ярлик опиняється у нього на грудях.

— Радуйся, народе московський — ярлик на князівство у нас!

Сонячний промінь дістався ярлика на княжих грудях, срібло спалахнуло мертвим, але блискучим вогнем і всі на знак покори перед всемогутнім ярликом посхиляли покірні голови, які, як відомо, меч не січе…

Вже коли від вокзалу й до Кремля мчав урядовий кортеж, Йосип ІV, погладжуючи в себе на грудях ярлик, міг нарешті розслабитись і перевести подих.

Слава Богу, все скінчилося добре, як клята німчура каже, гут — віднині він під захистом ярлика, що давав йому найвищу владу в князівстві. Віднині ніхто з бажаючих поборотися з великим князем за владу, не зважиться проти нього виступити — ярлик його захищатиме надійно. З ним він у повній безпеці.

Кортеж стрімко мчав вулицями Москви (на час проїзду кортежу вони вже йменувалися спецтрасою) — під безперервне і загрозливе виття сирен. Вів кортеж боярин, начальник особистої охорони великого князя.

Попереду — три автомобілі. Перший вів кортеж, за ним дорожня поліція, а вже за нею джип охорони і лише потім «Мерседес — пульман» його величності з великою княгинею, за ними знову джип охорони, резервна машина, потім реаномобіль з лікарями та медапаратурою, знову дорожня поліція і нарешті резервні автомобілі.

Вздовж усієї спецтраси — від вокзалу й до Кремля, — товпляться московіти — в ранзі зустрічаючих.

На час проїзду кортежу їх силоміць зігнано і кожній групі виділено певне місце — від стовпа номер такий-то до стовпа номер такий-то, де вони мають стояти і прапорцями вітати великого князя.

Зігнані й оточені стражами московіти покірно стояли й радісно, з посиленим ентузіазмом та любов’ю, як потім писатимуть у пресі, махали виданими їм прапорцями.

Великий князь задоволений. Скільки вони їдуть, стільки його й вітають московіти. Гут, як каже клята німчура, гут! На кожному метрі вітають — це ж треба, як вони люблять свого великого князя!

Правда, в одному місці серед зустрічаючих так недоречно спалахнула колотнеча — одна група зустрічаючих кинулась з кулаками на іншу групу таких же зустрічаючих.

І ті, і ті були з прапорами і транспарантами, що ними й лупили одне одного. І в тих, і в тих прапори були одного кольору, червоні, тільки на одних у білому колі свастика, а на других у такому ж колі — серп і молот.

— Що вони не поділили? — невдоволено запитав Йосип ІV начальника своєї особистої охорони, котрий сидів попереду. — І взагалі… взагалі, що це за людішки? Чиї вони холопи? Яких бояр?

— Випадково в одному місці, на одному п’ятачку опинилися члени молодіжного ордена «Адольф Гітлер» та члени теж молодіжного ордена «Йосип Сталін», — пояснив начальник особистої охорони, боярин. — Взагалі, суперництво між ними, хто з них істинний — триває здавна.

— Розберись і наведи лад! І взагалі… Що вони ділять? Скільки разів казати: між Адольфом Гітлером і Йосипом Сталіним немає ніякої різниці — то що вони ділять?

— Розберусь, ваша величносте, проведу з ними виховну бесіду. Справді, між Адольфом Гітлером і Йосипом Сталіним не було і немає ніякої різниці. Тож їм і ділити нічого. І тим більше, лупити один одного транспарантами із зображеннями своїх фюрерів.

Та ось вже Червона площа, стрімкий храм Василія Блаженного, мавзолей з великими білими літерами на фронтоні «СТАЛІН», Спаська вежа, проскочивши яку, Йосип ІV нарешті полегшено зітхнув: вдома! Він у затишному і неприступному Кремлі де можна й розслабитись. В Грановитій палаті, як доповідали йому, вже накриті сотні столів — з напоями й наїдками чи не для тисячі ротів — аби вони могли випити й пережувати ті наїдки, їм буде дано цілих три дні. З нагоди вручення їхньому владиці, і тепер уже вождеві і батькові московського народу, ярлика на князівство.

І три дні у Москві й Московії дзвонитимуть усі дзвони на всіх церквах, храмах, соборах та дзвіницях, чим здавна славиться матінка — Русь…

Під ранок великий князь московським Йосип ІV, стомившись від любові з принцесою Марією (яка невситима бестія, прямо жах! І де воно таке велелюбне взялося?), лежав відпочиваючи як після трудів праведних. (А втім, це й були труди праведні, адже він трудився, аби породити спадкоємця московського престолу в майбутньому). Слава Богам, принцеса, нарешті вгамувавшись, заснула сном безневинного дитяти. Скориставшись передихом, князь в нічній тиші кремлівських палат подумки ще і ще підсумовував свою поїздку до Берліна. Принижувала його клята німчура, інакше вона не може, слов’яни для неї — другий сорт, але хай… Він все стерпів і ще стерпить — якщо треба буде. Не злиняє. Хай його товчуть і в грязь, але він все одне великий князь. І лежить зараз не де-небудь, а в Кремлі, в князівських палатах. І ярлик на князівство таки отримав. І хай на роздрібненій Русі в собаку палицю кинеш, а в князя попадеш, але Московське князівство — єдине, яке має титул Великого, а він серед різних там Ростовських, Суздальських, Тверських та іже з ними має титул Великого. Не кажучи вже про численних ханів з численних карликових ханств. І він ще своє візьме, як взяли його попередники з Московського князівства. Ставши великими і сильними, всіх князів підім’яли під себе, поробивши їх своїми васалами, а землі їхні до Московії поприєднували, створивши спершу царство, а потім і Російську імперію. І він та його наступники неодмінно повторять їхні подвиги. Гуртом і за віки вони ще відновлять Московське князівство і перетворять його спершу на царство, а потім — за новітнього Петра І — і на імперію. І тоді німчура ще в них у служках потанцює!

А чому… Московські великі князі хоч і їздили на поклін до Золотої Орди за ярликами, догоджали ханам, але потім їх — до нігтя! Всіх перетравила Російська імперія, на 9 тисяч кілометрів до океану простяглася чужими володіннями, що їх вона поробила своїми і які звідтоді стали ісконно руськими землями! «Что взято — то свято!» — таким був головний девіз московітів. У ХІІІ ст. Москва мала 216 тисяч квадратних кілометрів, а вже у XX ст. — 23 000 000! Все тих же квадратних кілометрів!

За 234 роки (з 1228 року) Московія провела 160 зовнішніх війн. Це були загарбницькі війни (лише 4 з них — оборонні). Недарма ж ще Ф. Достоєвський зазначав: «Де стала московська нога, там є московська земля». (Він же в своєму «Дневнике списателя» писатиме: «Ми, москвіни, в Європі — гості, а в Азії ми — вдома»).

Про це мріяв і Йосип ІV, вважаючи, що він — на правильному шляху відродження Росії. Бо як би там хто не старався, але великий народ можна лише на якийсь час перемогти, але знищити його — ніколи!

Вранці свіжий і бадьорий, повний планів на майбутнє, випив за руським звичаєм квасу на похмілля. Принцеса Марія, розкидавши свої звабливі, як намальовані тілеса, солодко спала і до когось — до кого, цікаво б дізнатися? — посміхалася уві сні. І посмішка її була прямо дитяча — ах пустунка — штукарка — витворянка! Він прикрив її звабні тілеса простирадлом і, прихопивши стражу, з палат кам’яних спустився у кремлівський двір, де його чекали радники. Гуртом попрямували до прапрадіда «в гості».

Вожді завжди хочуть довго жити. Навіть після смерті своєї неохоче йдуть з цього світу, де вони аж захльобувалися у владі — як мухи на меду. Та і як підеш, коли ти не простий смертний — хоч смерть і тебе чекає — чий недогляд, яких богів? — як чекає вона кожного простолюдина. Так і владаря, який за життя свого ще вчора був всемогутнім богом, живим серед смертних. Батьком і вчителем людства.

От і Йосип Сталін після смерті як заліг у броньовий саркофаг, так і лежить ціленький, ніби вчора і вклався.

Мертвий, а світ живих не покинув.

Досить було Йосипу глянути важким поглядом на радників, як ті відразу ж почали його просвіщати: виявляється, перший мавзолей був створений в середині ІV ст. до н. е. — як усипальниця в Галікарнасі — для правителя Карії, перського сатрапа тієї Карії Мавсола. Гробницю збудував Піфей — грецький архітектор, відомий будівництвом храму Афіни в Пірені — у стародавньому світі гробниця Мавсола вважалася одним із «семи чудес світу».

Складався мавзолей з високого квадратного цоколя і колонади іонійського ордера із стрільчатою пірамідою, що увінчана зображенням Мавсола і його жони Артемізії, які стоять на колісниці, запряженою четвіркою коней. Після цієї споруди Мавсола мавзолеями стали називатися всі монументальні гробниці. Швидко ідею споруджувати собі монументальні гробниці підхопили інші правителі, сатрапи, диктатори, різноманітні «батьки народів». А за ними й новітні «батьки» — некороновані правителі комуністичних режимів.

І хай епоха забальзамованих вождів на планеті Земля вже минула, але деякі з них, навіть ставши муміями, не спішать покидати цей суєтний світ. У Берліні лежить забальзамований Адольф Гітлер, у Москві — Йосип Сталін, у Кореї — Кім Ір Сен, у В’єтнамі ще хтось там… Колись у кремлівському мавзолеї чи не піввіку лежав Володимир Ульянов, знаний по партійному псевдо як Ленін, і спершу це була його усипальниця, але нащадки Сталіна викинули його. І тепер Йосип Сталін лежить у мавзолеї, де колись лежав Володимир Ленін, мумію якого вже закопали на кладовищі біля могили його матері, сам-один. Його мумія стала повноправною у чужому колись мавзолеї.

Зовні все було, як звичайно — на вході завмерла почесна державна варта.

Але мавзолей для відвідувачів тимчасово було зачинено — щороку тіло вождя перебальзамовували.

Йосип ІV спустився сходинками вниз і в супроводі почту увійшов до зали. Саркофаг під броньовим ковпаком був порожнім. Перебальзамування вождя тривало вже щось із місяць. Йосип через потаємні двері зайшов до лабораторії Центра біологічних структур, який хоч формально й належав Інститутові лікарських та ароматичних рослин, насправді був автономним. В центрі лабораторії стояла велика ванна, а в ній у спецрозчині — голе тіло геніального учня Леніна («Що стосується мене, то я тільки учень Леніна і моя мета — бути достойним його учнем» — любив казати наївним Йосип Віссаріонович за свого життя). Вчені у білих халатах і лаборанти, які товпилися навколо ванни з трупом вождя всіх часів і народів, загледівши великого князя, виструнчилися. Старший коротко доповів, що йде чергове планове перебальзамування «об’єкта № 1», що проводиться щороку.

— Гм… — гмикнув Йосип ІV і хоч йому не хотілося дивитися на голого прапрадіда, який помер вісімдесят років тому, але, пересиливши себе, підійшов ближче.

За всі роки з казни князівства на утримання мумії пішло біля ста мільйонів марок, але… Але нічого не вдієш — князівству потрібен символ. Тим паче, що й досі за Йосипом Сталіним багато хто шкодує — отоді, мовляв, був порядок! Тільки що — так і відправляли на Колиму…

«На Колиму, на Колиму», — зітхнув Йосип ІV. Теж мудре рішення, бо інакше що робити з опонентами твоєї влади. На Колиму їх!.. Жаль, що нині Колима не належить Москві, там якесь місцеве — Колимське чи що? — князівство. Але це поки що. Прийде час і Колима знову належатиме Москві і Москва туди ешелонами відправлятиме опонентів — щоб підтримувати порядок, про який ще й досі багато хто мріє.

Дивлячись на голого діда із старечим тілом і вусами, що все ще стовбурчились — і оце все, що лишилося від колишнього вождя, батька всіх народів, геніального керманича і учителя? — Йосип пошкодував, що від вождів, виявляється, так мало залишається. Як і від їхньої влади.

Здалося, ніби вуса ворухнулися.

Йосип здригнувся й позадкував від ванни з мумією свого прапра…

Кивнув спеціалістам, мовляв, продовжуйте своє і вийшов на свіже повітря. Ху-ух, наче на таму світі побував.

Два криваві вожді все ще лежать у цьому світі — один у Берліні з мишачими вусиками, другий — з вусищами, — у Москві. Виходить, вони ще потрібні людству, яке сподівається їх воскресити? І клянеться їхніми муміями — ностальгія за минулим? От бальзамувальники й стараються. А в Москві — найкращі з найкращих. В багатьох країнах вони забальзамовували тамтешніх вождів і «батьків усіх народів» та диктаторів — мають досвід.

Пора, мабуть — якщо вже став великим князем, а отже, й батьком і учителем всіх народів, — розпочати роботу по увічненню власного тіла по смерті. Для початку створити хоча б комісію — хай вибирає архітекторів і починають йому проектувати персональний мавзолей. А чому б і ні, як він тепер батько московського народу. За прикладом єгипетських фараонів мусить мати свою усипальницю. Тож вже пора цим зайнятися.

Піраміди — гробниці єгипетських фараонів у Стародавньому Єгипті, спочатку були ступінчасті, згодом — геометрично правильної форми, пірамідально. Фараонівські, так би мовити, мавзолеї. Якийсь їхній фараон, Хеопс чи як його там, спорудив собі піраміду висотою у 146 метрів. Оце мавзолей живого бога (чи його втілення) на землі!

Так думав у кремлівських палатах Йосип ІV Джугашвілі, розглядаючи атлас єгипетських пірамід…

«От би собі такий мавзолей спорудити!» — думав, відчуваючи солодкий холодок у душі — і хочеться, і колеться. Це не те, що якийсь там мавзолейчик Леніна, а тепер Сталіна на Красній площі! Але…

Зітхав. Не потягне піраміду все Московське князівство, бодай і в ранзі великого. Та й традиції споруджувати такі гігантські гробниці в слов’ян відсутні. Хоча колись, ще на своїй зорі і вони насипали своїм князям кургани.

В Єгипті ж — інша річ. Кожен фараон, тільки-но зійшовши на трон, відразу ж зганяв сотні тисяч робітників споруджувати йому вічну домівку. Дивись, до кінця його фараонства й готова піраміда. От би й собі таку, але… Не потягне князівство. Доведеться обмежитись звичайним мавзолеєм. Хоча другий мавзолей на Красній площі — чи не забагато буде? Зрештою вирішив над цим питання подумати якось іншим разом. Нині не це на часі. Треба розширювати своє князівство, зайнятися собіранієм руських земель. Як то вже було.

До радника:

— Хто такий Юрій Долгорукий?

— Владимирсько — Суздальський князь з 1125 року. Згодом великий князь Київський, засновник Москви.

— От, от. З нього й треба брати приклад. З Юрка Довгі Руки. Русь здавна трималася на довгих руках. А наша, московська, й поготів.

— Маєш і ти, князю, обзаводитися довгими руками. Та й починати…

— Що — починати? — запитав він невідомо кого, бо невідомо хто йому раду тоді радив.

— Творити царство — государство—імперію. Нашу, рідну, руську. Бо як же Росії без імперії, га? Вершницею без голови вона бути не може. А тому Русі нашій потрібні і юрки довгорукі, івани грозні, і петри перші, і…

Тієї ж миті його величність і проснувся.

Поруч — гола — голісінька (і що у неї за європейська манера — мода вкладатися спати з чоловіком голою — голісінькою? Набралася страму в своїй Німеччині і в Кремлі, у княжих палатах його поширює!) принцеса його, як добрий дядько похропує… Що ж, хай хропе, покіль хропеться. Після трудів, як кажуть, праведних.

Але сон віщий, подумалось йому. Русі справді без довгих рук не можна. Як і без Івана Грозного чи Петра Першого.

Подивився на свої руки. Зітхнув. Руки як руки. Навіть закороткі. А на князівстві, при владі потрібні довгі.

Нічого, згодом думав, виростуть. Нам, московітам, без довгих рук і справді не можна. Без них імперії не збудуєш.

Хоча починати треба з царства. (Господи, і як ця тендітна принцеса хропе! Навіть думати заважає). Хто там з великих московських князів став першим царем Русі?

Іван Грозний… Грозний…

Грозний…

Йосип ІV Джугашвілі—Грозний! Чорт забирай, як здорово звучить! Чому б йому й справді не стати Грозним?

Як тільки його величність оголосила про своє бажання відвідати першого царя Русі, великокнязівський почет почав збиратися як наче б чи не в заморське турне, хоч всі знали: великий князь зібрався відвідати Архангельський собор Кремля, де покоїться Іван Грозний, перший з великих князів московських, який проголосив себе царем — государем всія Русі.

І всі в Кремлі знали, що саме Іван Грозний, лютий і найжорстокіший цар з усіх монархів Русі—Росії, був улюбленцем самого Йосипа Сталіна. До нього радянський диктатор не лише прихильно ставився, а й навіть благоволив перед ним. На полях книги, що прославляла діяння цього самодержця — садиста, Сталін залишив численні захвалюючі помітки: «Учитель… учитель…»

Возвеличуючи тирана з тиранів, жорстокішого за якого в Росії більше не було (до Сталіна), Сталін разом з тим дорікав йому, що, мовляв, Грозний не був до кінця послідовним і безпощадним (куди вже більше!) у боротьбі із «зрадою» і наприкінці життя каявся у своїх антизаконних вчинках. (Десь років через три після новгородського погрому Грозний звернувся з покаянним листом до Кирило — Білозерського монастиря: «Увы мне, грешному. Горе мне, окаянному. Ох мне, скверному!.. Я, пес смердющий…. Сам вечно среди пьянства, блуда, прелюбодеяния, скверны, грабежей, хищений, убийств и ненависти, среди всякого злодейства… Я нечистый и скверный душегубец…»

І в пориві каяття (після якого він, між іншим, ставав ще лютішим катом) за загублені ним безневинні душі, віддав розпорядження скласти поминальний список ним страчених — Сінодик — і розіслати по монастирях, аби монахи молилися за всіх убієнних. За це цар виділив щедрі винагороди монастирям. У тому Сінодику було більше трьох тисяч прізвищ, що в десятки, якщо не в сотні разів менше істинного числа ним погублених людей.

— Мало ворогів обезголовлював Іван Васильович, — завжди був невдоволений Сталін, коли згадував царя Грозного. — Міг би і в кілька разів більше стратити — вибір у нього був, людішек на Русі завжди вистачало.

Сам він стільки знищив невинних, що ніякі Івани Грозні і помріяти про такий розмах не могли!

Для Йосипа ІV Джугашвілі Грозний теж був учителем. І ледь чи не еталоном для наслідування, дороговказом у майбутнє. За наукою до свого вчителя і вирушив великий князь до Архангельського собору, де схилив голову перед кам’яним саркофагом грізного Грозного — почет поштиво завмер на деякій відстані, ближче до гробниці царевича Івана, сина Грозного, якого сам Грозний ударом посоха відправив на той світ…

— Учителю?!. Великий учителю, государю всієї Русі — навчи мене, надихни і просвіти, як із князівства створити царство і стати в ньому самодержцем. Таким, яким ти був колись.

І Йосипу здалося, що в мертвій тиші Архангельського собору, в його напівтемряві чує він чийсь скрадливий голос, казання якесь…

А втім, він знав чиє: то Іван Грозний зі своєї кам’яної гробниці до нього озвався. А все повчання зводилося до одного: не може Русь бути без царя — батюшки і без опричини. Починай, праправнуче Сталіна, з вінчання на царство, починай з «возложения венца, золотой цепи и брам царя Константина». А після миропомазання та причащання хай вручать тобі скіпетр — і ти вже — цар — государ Русі. Сідлай коня і відправляйся завойовувати… Що? Кого? Та хоча б як і я починав — Казанське та Астраханське царство. А там Господь пошле тобі інші походи і побіди. Чим більше захопиш чужих князівств та ханств, тим швидше княжа Русь стане царством.

— Чую, чую тебе, учителю мій, — в пориві зворушливої ніжності шепотів Йосип ІV Джугашвілі і палко аж до нестями хрестився, вірячи, що й справді в такі хвилини, стоячи біля кам’яної гробниці, чує він голос першого царя всія Русі, котрий благословляє його на створення царства — предтечі великої імперії росів, що згодом простягнеться на одну шосту земного суходолу.

Іноді Йосипу навіть снився государ всія Русі. А сон був один і той же. В супроводі трьохсот стрільців та опричників Іван Васильович повертається в Москву зі свого заміського палацу — терему, а попереду кавалькади на здоровенному бику поважно сидить у золотому вбранні (але в незмінному ковпаку з ослячими вухами та срібними дзвониками) царський блазень, званий як «шут гороховий» Осип Гвоздь. (На святках та на масляну шути незмінно обмотувалися густою гороховою соломою і надівали яку-небудь маску — харю (від грецьк. харея — голова), тож звідтоді їх і звали шутами гороховими).

І той шут гороховий, улюблений блазень Грозного, підморгує йому, Йосипу ІV Джугашвілі.

І Йосип ІV Джугашвілі від обурення — що якийсь там шут сміє йому підморгувати, — не тямлячи себе кричить:

— Казнити!!. Негайно казнити!!.

— Кого, ваша величносте, — з готовністю питають заплічних справ майстри, готові хоч кого — був би лише наказ — відправити на шибеницю.

— А того… шута горохового, який посмів мені підморгувати!

— А-а… Осипа Гвоздя? — заплічних справ майстри явно розчаровані. — Пізно його страчувати. Свого шута сам цар — батюшка Іван Васильович якось у гніві праведному проштрикнув ножичком гостреньким — за його насмішки. Коли прибув лікар, блазень уже був мертвий. Лікар тільки руками розвів: стерво, мовляв, і вони не можуть воскресити. Та й потім… Бог «лише раз вкладає в людину душу: якщо вона його полишила, то нікому не дано кликати її знову». Цар — батюшка тільки рукою махнув: хай диявол забере його, якщо він не побажав ожити!..

— І правильно втнув цар — государ, — заспокоївся Йосип. — Туди йому й дорога — шуту гороховому! Як і всім шутам гороховим, яких у нас щось таки забагато розвелося. Тому й спасу від них немає.

І снилася йому — на одній шостій земного суходолу, як то раніше було, — Руська імперія…

Але в найцікавішому місці, коли його, Йосипа ІV Джугашвілі, проголошували Йосипом Грозним, — його безцеремонним стусаном під бік розбудила принцеса Марія.

— Вставай, лежебоко, годі хропака давати, пора вже любов’ю з жіночкою зайнятися!

— Але ж я з любою жіночкою вчора займався, — спробував було великий князь відкрутитися від виконання своїх подружніх обов’язків — але не на ту напав!

— Так то ж звечора було, а зараз уже ранок — пора починати нове коло.

— Його ж царствію не буде кінця — так, здається, у Біблії написано, — зітхнув великий князь (спати хотілося немилосердно).

— Значить правильно записано в Біблії!

Діватися нікуди, треба було розпочинати черговий виток виконання своїх нелегких подружніх обов’язків, що вже почали великого князя гнітити.

Велелюбний — здатний глибоко любити когось, що-небудь або багатьох.

От іменно — багатьох.

Такою ласункою — сластолюбицею, любострасницею — сладострасницею, хтивою і похітливою, як був переконаний князь Йосип (не знаючи, правда, сумувати з того, чи, може, радіти) і була принцеса Марія, вона ж велика московська княгиня, вона ж дорога його жонушка.

І наділили ж германці його такою бестією — де вони тільки її знайшли — ненаситну, невгамовну. Присмокталась до нього, як п’явочка (жаль, що не медична!) — хоч ти зранку й до ночі, з ночі й до ранку займайся з нею любов’ю. А де бідному князеві брати для цього потенцію — розпусну німкеню те не цікавить. Де хочеш, там і бери, а коли вже мене взяв, то будь добрий той… задовольняй! І стільки, скільки я потребую — отак!

В гріб його загонить своєю жагою — не інакше. Не слабак у цьому ділі, але й він довго не витримає, їй-бо! Всі соки з нього вже вичавила клята німкеня! (Хоча зваблива, пристрасно — жагуча і щедра на любов — цього у неї не відбереш. Цього добра у неї навалом!).

Попередня його княгиня Євдокія була далебі цнотливішою — як істинна русачка — а постільні бажання її й геть були скромненькими. Ніколи не вимагала від чоловіка сіюхвилинної утіхи (хоч і не тільний, а — телись!), а терпеливо їх чекала. Має він бажання — хотіння, будь ласочка, вона готова — готовісінька, як перестигла вишня. Не до любові йому — княжою службою зайнятий, а там самі лише непереливки, — почекає.

Та й побралися вони не з якоїсь там політики чи державно — династичних інтересів, а виключно з любові. І все було б добре, аби Євдокія народила йому спадкоємця. А він, спадкоємець, за десять років їхнього спільного життя і спання на однім ложі, так і не з’явився. Не вагітніла княгиня і край. Хоч волхви — кудесники і напували її різними травами, ворожеї бувалі й сильні над нею чаклували (навіть німецькі лікарі знання свої докладали), а… «Нерепродуктивна велика княгиня» — винесли дуже учений вирок.

Та йому від того не легше було. Що висновок дуже учений. Йому спадкоємець на престол ой як потрібен. Це ж державна справа! Кому він, як вичерпає свої земні дні, передасть верховну владу? Правляча династія Джугашвілі на ньому урветься — жах!

А нема спадкоємця з однією княгинею, правитель має підшукати собі іншу. Як кажуть, репродуктивну. Ту, яка нарешті народить Москві княжича — престолоспадкоємця.

Так усі московські князі, а згодом царі та імператори робили — чинили, коли на світ Божий у них не з’являвся спадкоємець. Он Іван Грозний… Вісім разів (хоч патріарх московський і протестував) женився, двох цариць у монастир відправив.

Довелося з нього приклад брати — відправив Євдокію до віддаленого і тихого монастиря, за долами, за лісами дрімучими… Рядовою черницею. На вічне там проживання. Бог тому свідок — як від серця Явдошку відірвав. Жаль… Любо було йому з нею. Не життя було, а — любота — лепота. Бувало й Докієчкою її називав — пестив, Явдошечкою (такою вона була йому любою), Досєю… А довелося — державні інтереси стали напереп’ят їхнім почуттям — у монастир відправити — як ялову. За доли, за ліси дрімучі, за бори скрипучі…

Навіть простому мужику не потрібна бездітна баба, а князеві на престолі й поготів… Відправив. Як то й відправляли руські монархи у монастирі своїх любєзних жонушек, княгинь, цариць. Тож не він перший, не він і останній. Та й не кривавий він кат, як, приміром, той же Іван, котрий Грозний, чи й прапрадід його.

Звідтоді ні-ні та й снилася йому Явдошка — ласкавою, хоч і дещо — траплялося й таке, — войовничою. Це в неї якось поєднувалося. Принаймні, за себе вона завсіди вміла постояти, і взагалі — далеко німецькій принцесі Марії до неї, Явдошки, істиної русачки, яка, як колись писав поет, і коня на скаку зупинить, і в палаючу ізбу зайде… І любила його, і він з нею хіба ж так кохався. От коли б ще плодючою була. А то ж… Корову, яка виявиться яловою, мужики не триматимуть, а тут…

Жаль, жаль… Ні-ні, та й згадує її, відчуваючи, як її поруч не вистачає. Ні-ні, та й з’явиться вона у його снах і тоді він вранці просипається аж ніби щасливий. Правда, на якусь мить. На ту, поки не збагне, що то усього лише сон…

Шкода було Явдошки, а нічого змінити вже неможливо, державні, монарші правила диктують йому свою гру, якої він мусить дотримуватися. Просив якось патріарха московського аби висвятили зіслану черницю Євдокію на ігуменю. Хай керує монастирем — вона на це здатна. Патріарх обіцяв. А чимось ще Євдокії, скільки б вона не приходила до нього у сни, допомогти не може. Потрібен спадкоємець.

Принцеса Марія пообіцяла його неодмінно народити. Йосипка малого, котрий стане п’ятим в династії Джугашвілі. А вона плодовита. У своїй Німеччині буцімто вже має трьох дітей, тож народить і четверте чадо, але вже руське. Та й буцімто — про це йому баба — шептуха якось баяла, — вона вже й вагітна. Дай Боже!.. Ось тільки надто велелюбна, навіть вагітною ніяк не зупиниться.

— Ти знову спиш, герр Йосипе, — доноситься у його спогади насмішкуватий голосок княгині. — Підняла тебе з ліжка, всадовила, а ти… спиш? Сидячи? Чого мовчиш, майн хер, мій любий. Ворушися! Хто за тебе буде виконувати твої подружні обов’язки? Та й спадкоємця, Йосипа, мені замовляв? Замовляв. А як же його спорудити без любові, га? Я такого фокуса ще не знаю. Та й знати не хочу. І спадкоємцем треба займатися і… і просто так… Я ж ще молода — молода — любов’ю хочу займатися. Це ж, між іншим, приємна робота. Найприємніша з тих, які я знаю.

— Що ж, почнемо знову, — зітхнув великий князь, — як монголи кажуть: хилитати юрту.

— Я навіть не думала, які мудрі монголи!

Але навіть займаючись «хилитанням юрти», себто виконанням подружніх обов’язків (принцеса верещала від задоволення чи не на всі кремлівські палати), його величність не переставав думати про головне, що його тоді проймало — час вже зайнятися перетворенням великого Московського князівства на Руське царство.

Йосип ІV Джугашвілі—Грозний.

Звучить.

Тож і пора було ним ставати. Якщо, звичайно, німецька принцеса в ранзі великої московської княгині не загонить його в гріб своєю невситимою любов’ю. Для початку треба створити свою оприччину і видати кожному опричнику мітлу з собачою головою. Таку, яку свого часу створив Іван Васильович. Чи ще й грізнішу. Для викорінення крамоли та невдоволених і запроваджувати самодержавну владу.

У такі ночі, коли він, виснажений, як вичавлений, виконанням подружніх обов’язків з трудом засинав, то йому незмінно снилося, що він уже став Іваном Грозним і перед ним не лише Русь тремтить Московська, а й ледь чи не увесь світ. Принаймні, Берлін так це вже точно.

І неодмінно на самому злеті найсолодшого сну просипався від знайомих уже стусанів — принцеса знову вимагала «хилитати юрту» — дались їй ті монголи!

— Мені нема коли… хилитати юрту, — пробував відхрещуватися від законних вимог принцеси. — У мене є більш важливіші справи.

— Овва!!. Що може бути важливішим за любовні утіхи? — дивувалася принцеса і від того гнівалась ще дужче.

— Бачиш, є такі… е-е… речі. Годі мені сидіти князем у Кремлі, бодай і в статусі великого. Пора царем ставати. Першим царем всія Русі — яким ото колись був Іван Грозний. А Московське князівство перетворювати на царство.

— А я… я тоді стану царицею?

— Але тільки тоді, як я стану царем.

— Любий мій князю, починай збирати руські землі — я дуже-дуже хочу стати царицею. Ах, ах, як це здорово звучить: цариця Марія! Таке і в найкращому сні не присніться!

— Щоб нам царями поставати, треба менше спати.

Але велика княгиня його вже не слухала. Навіть забула, що час уже було «хилитати юрту». І на те були свої причини.

Випадково вона дізналася і про іншу потаємну — поки що, — задумку великого князя. Якось після їхніх чергових забавок, розімлілий, подобрілий од жаги кохання, що все що в ньому нуртувала, князь раптом почав з нею ділитися своїми… Ну, скажімо, мріями. (А, може, не так з нею, як сам із собою розмовляв, ще і ще вивіряючи та зважуючи задумане, не раз і не двічі вимріяне). Тоді ж вона й почула од нього про його давню мрію. Замінити застарілі символи Московського князівства, його державний герб, що вже не відповідав — був переконаний князь, реаліям нового часу.

Досі таким символом на гербі виступали ведмеді — тварини поширені не лише на безмежних просторах Сибіру, а й навіть у лісах — все ще дрімучих, — Московії. Власне, ведмідь на задніх лапах, що в передніх тримає щит з літерами — плетиво слов’янської в’язі — «ВМК–2».

— Мене вже давно почали дратувати ці допотопні мішки на державному гербі князівства, — гарячкував князь, розмахуючи руками. — Це, будемо відвертими, символ патріархально — дрімучої Русі чи не домонгольського періоду. Сьогодні вони як анахронізм.

— Чому ж, — вирішила вона захистити байдужих їй ведмедів на державному гербі. — Це, мабуть, я точно не знаю, вікова традиція Русі? А традиції треба зберігати.

— Доти, доки вони не почнуть нас тягти назад, у минуле, яке воскрешати не варто.

Схопився, сів на постелі і заходився чухати — пхе, вульгарно, — свої волосаті груди.

— З косолапими мішками йти в майбутнє? Ні, потрібні нові символи, новий герб Русі за нового періоду.

— І ким ти надумав замінити на державному гербі, як ти кажеш, мішок косолапих?

Він довго мовчав, все ще шкребучи через розхристану сорочку груди (пхе, все ж таки вульгарно! Ох ці руські, нема у них лоску — шику), а тоді заговорив довірливо, як говорять з найближчою (це їй заімпонувало) людиною:

— Мені якось новгородці подарували давню — чи на дванадцятого століття, — ікону із зображанням Георгія Побідоносця, змієборця і христолюбивого воїна, якого так шанує наша православна церква. Та й серед простого люду він вельми знаний і популярний — як релігійний і в той же час чи не національний герой Русі. Так ось на іконі він зображений верхи на білім коні, який стрімко несеться. За його спиною має зелений плащ. На Георгії — у нас, на Русі, його ще називають Єгорієм Хоробрим, про якого написано у популярному «Жытии о чуде со змием», — кафтан, а поверх нього червоно-оранжова кольчуга. Навколо голови Георгія білий німб — знак святості. Сильним ударом він заганяє спис в пащеку Змія — гада, що звивається в агонії під копитами коня… І хай Георгій прийшов на Русь із Греції, але в нас він уже давно став своїм святим.

Ось він і має з’явитися на нашому гербі — святий Георгій на білому коні. Це й буде вона…

— Хто — вона? — закліпала Марія.

— Молода Русь, яка народжується й міцніє—мужніє. Сильна і красива. На білому коні, що стрімко несеться просторами і ніхто його з чужинців не здатен зупинити. Несеться і списом убиває змія. Себто своїх ворогів, які вже під копитами її коня. Далеко косолапим мішкам, які годяться хіба що для дитячих казок, до святого Георгія, нашого Єгорія Хороброго, про якого на Русі завжди співали, що у нього

Але Георгій перш за все христолюбивий воїн, знаменитий іншим — змієборством. З ним Русь наша усіх зміїв — гадів поб’є!

«Хі-і.. — подумки жахнулася принцеса Марія, вона ж велика княгиня московська, слухаючи аж надто відвертого з нею князя. Та це ж… Це ж майбутня загроза самій Німеччині, яку вона по-суті представляє у Кремлі. Вочевидь її, Велику Німеччину, має він на увазі, говорячи про змія, якого їхній Єгорій Хоробрий проштрикує списом і топче конем? І чи не її Георгій Побідоносець — себто нова Русь, — збирається розчавити своїм неспинимим конем? О, про таку задумку московського князя треба негайно повідомляти Берлін… Виходить, Георгій — захисник Русі, покровитель її князів, — виступає проти чужоземного засилля і в майбутньому буде погрожувати самій Німеччині. Принаймні тоді, як Русь зміцніє після поразки і знову відродиться…»

Так подумала сполошена княгиня, рада, що дізналася про щось потаємне на цій незбагненній їй Русі, подумала і…

І охолола. Від бажання негайно доносити в Берлін. Хоч вона й була німкенею (ще була німкенею, і навіть — арійкою), але чи не вперше вже відчула себе руською княгинею тієї Русі, з якою вона має пов’язати свою подальшу долю. Берлін далеко, а Русь… Русь ось вона, у неї під боком. Та й хто вона була в Німеччині, на своїй ніби ж батьківщині — коханкою у високопоставлених чиновників рейху? Які використавши її в постелі, могли під сіднички й ногою дати. А тут, у Московії, вона велика княгиня. А великій княгині просто… просто непристойно бути донощицею. А ще як народить князеві довгоочікуваного спадкоємця, то й назавжди увійде в руську історію, як увійшли до неї ті іноземки, на яких раніше женилися руські князі, царі, імператори…

Та й не з Німеччиною їй віднині по дорозі, а з Руссю. Хай поки що княжою, але яка неодмінно в майбутньому стане царською, а потім і імперією. І цього поступу Німеччині не зупинити — це навіть було їй збагненно. А коли так, то вона вибирає Русь, яка завтра буде великою. Георгій Побідоносець неодмінно переможе змія, бо такого, аби гад переміг цілий народ — бути не може. І вирішивши так, княгиня більше не вагалася…

Йосип Джугашвілі під номером ІV не такий і простецький, як удає з себе, була переконана принцеса Марія, а в людях вона розбиралася. Особливо, в гіршій половині того людства, в чоловіках — предметі своєї постійної пристрасті. (І як би ми жили, жінки рознещасні, якби у світі білому не було гіршої половини хомо сапієнсів, що звані чоловіками?). Це вельми руський мужичок, хоча й напівгрузин. Перед німцями любить косити — і це йому вдається блискуче, — під такого собі… м-м… руського Іванушку — дурачка. Аби приспати пильність рейху. Що, мовляв, з нього візьмеш, як він… простачок — дурачок. А Йосип і радий косити. Під все того ж дурника народного. Бо знає, що всюди вивідники гестапо, штатні і добровільні стукачі—дятли…

Насправді ж його позиція базується на одному киті: Москва колись пережила татаро — монгольське іго, переживе й тевтонське — чи яке там? Переживе, бо в них, як писав їхній Пушкін (принцеса Марія посилено і не без успіху вивчала російську мову і навіть могла в оригіналі читати Пушкіна, хоч не все ще й тямлячи): в їхньому царстві—государстві всюди панує—владарює «руський дух», тому в них і «Руссю пахне». І взагалі, «там (себто у них, руських) чудеса: там леший бродит».

От-от. З ними, руськими, вухо треба тримати гостро і завжди бути напоготові. Тяжко збагнути чого вони хочуть. Кажуть, «от счастья счастья не ищут». А самі шукають. Позбувшись одного лиха, тут же шукають інше. У Москві, на Красну площу в жовтні з червоними прапорами, серпастими, молоткастими, все ще мітингуючи виходять. (Буцімто ветерани, а там хто вони насправді — розберися!). Але неодмінно з транспарантами «Долой». Кого — «долой»? Куди — «долой»? А ще виходять з незмінними портретами вусатого кремлівського горця в мундирі генералісимуса. (Те найвище звання він сам собі й присвоїв, бо сам себе на раді найвищих військовиків і висунув: «Є пропозиція присвоїти товаришу Сталіну звання генералісимуса. Хто проти?» — проти, звісно, не було нікого). Виходять з вимогою «навести порядок». А як ти його, на місці Йосипа ІV наведеш, як Колима і Магадан, як і вся Сибір неісходима вже давно не підвладні Москві. Московітам туди засилати своїх опозиціонерів — зась!

А ще ті, з транспарантами «Йосип Сталін, товаріщ дарагой», вимагають, аби у Кремлі знову сидів Йосип Сталін, «товаріщ дарагой». А як ти його посадиш, як він більше як піввіку старечою мумією в саркофазі мавзолею лежить. (Здається, вже закінчилося чергове перебальзамування).

Та й потім… Якщо Йосипа Сталіна садовити на московський престол, то куди ж дівати його прапра… Йосипа ІV, який сидить на тім престолі і вже має на нього законне право у вигляді ярлика? Та це ж… Це ж, була переконана княгиня Марія, спроба замаху на існуючу владу. Спроба перевороту. А Йосип замість того, аби цих крикунів закликати до порядку, в «княжу» демократію (що за гібрид дивнющий — княжа демократія?) все ще грається. А ще мріє стати Іваном Грозним! А в самого анічого грізного немає і в зародку. Як відчуває Марія, він ще й боїться. Того кінця, який спіткав його кумира на 54–му році його життя… Митрополит Філіпп набрався мужності і почав виступати з різними проповідями, у яких «обличал» самодержця — тирана: «До каких пор будешь ты проливать без вины кровь верных людей и христиан?.. Отколь солнце начало сиять на небесах, не слыхано, чтобы цари возмущали свою державу… Мы, о государь, приносим здесь бескровную жертву, а за алтарем льется кровь…»

3 наказу царя, що оскаженів од гніву на ті проповіді, собор єпископів, використовуючи ложні доноси, «низложил» митрополита, опричники витягли його з храму Божого, порвали на ньому облаченіє… Буцімто ієрея заслали в Тобольський монастир, де його і задушив Малюта Скуратов — вірний слуга царя і виконавець його найжахливіших задумок.

А що ж Іван Грозний? В одну з зимових ночей над Москвою з’явилася яскрава комета, між людом поповзли чутки, що це, мовляв, «знамение смерти». Переляканий цар велів схопить волхвів — астрологів. Але вони теж провістили йому швидкий кінець. І дату визначили: 18 березня. Перепудився не на жарт самодержець небесного знамення та віщування волхвів — кудесників. А коли настав ранок того дня і цар зостався живим, то велів повідрубувати волхвам голови за лжевіщування. Мовляв, 18 березня сьогодні, а він, слава Богу, живий — здоровий.

Тоді волхви сказали: «День ще не минув».

А під кінець того дня — 18 березня, — цар, який сидів у халаті на постелі і грав з кимось у шахи, раптом здригнувся, упав і дух свій смердючий спустив…

Ось такого «знамення смерті», якщо буде він таким жорстоким, яким був кумир його Іван Грозний, і боїться Йосип ІV, як ще раніше боявся і його далекий прапрадід. Боїться і в той же час мріє стати Грозним. Але не стане. Надто м’який. Не диктатор — хоч самій бери в свої бразди правління та з допомогою протектора наводь лад в князівстві Але ж це так нудно — займатися державними справами. Інша річ — любовними. Тут вона і тактик, і стратег відмінний. І рівної їй в цьому архіприємному ділі немає. Та й бути не може. Бо нічого кращого за любов людство так і не придумало. І не придумає, була вона певна. Сказано ж бо: людина живе любов’ю. А все інше — феодалізм, імперіалізм, соціалізм, комунізм, демократія чи що там ще — потім, потім…

Але доводилось про щось повідомляти пана рейхсканцлера, як він її, благословляючи на Москву, зобов’язав. Про те, що на баштах Кремля замість червоних зірок вже давно розпростерли крила двоголові орли? Але це всім в очі здалеку кидається і про це Берлін вже застерігали на раз гестапівські вивідники. Та й сам протектор бачить, що Йосип ІV сидить «под сенью двуглавого орла». І ті орли багато про що говорять — Москва їх недаремно відновила на кремлівських баштах.

А ось про те, що великий московський князь мріє відродити руське царство і стати першим царем всія Русі, варто було б застерегти Берлін, але..

Але прощай тоді її мрія стати царицею — Берлін може швидко замінити Йосипа ІV на якого-небудь Йосипа V — скільки там ділов! І заодно замінить її, велику княгиню, якоюсь іншою принцесою — їх нині розвелося!..

Ні, сама собі вона крила не зв’яже.

І власній мрії на горло не наступить — не дурна ж вона! Хоч і зобов’язувалася слідкувати за великим московським князем та про все — навіть про мрії—забаганки його доповідати в Берлін. Вона й доповідатиме. Але вибірково, дозовано. Про щось менш суттєвіше повідомлятиме Берлін, аби не викликати підозри, що вона перекинулась на інший бік, — а про щось і мовчатиме. Хоча б про плани Йосипа стати руським царем і відродити руське царство. Бо тоді й вона не стане царицею. Та й батьківщина її вже тут, у Московії — недарма ж вона велика московська княгиня. Тож треба підігрувати Йосипу в його далекоглядних планах стати царем, а в Берлін доносити про щось інше. Доти, доки вона не стане царицею. А там… там видно буде.

Прийнявши таке рішення, велика московська княгиня вирішила повести з Берліном подвійну гру, а самій надійніше всідатися «под сенью двуглавых орлов», які знову розпростерли крила над Кремлем.

І вона чи не вперше ніжно притулилася до теплого плеча мужа свого і тихенько щось замуркотівши, заснула легким і лагідним сном. І чула, як у руському царстві—государстві задзвонили у всі дзвони…

А Йосип ІV Джугашвілі—Грозний на білому коні виводить з-під арки Спаської вежі своє військо — у похід на землі сусідів, щоб зробити їх ісконно руськими…

«Там чудеса… — бурмотіла вона уві сні, — там леший бродит…»

І чомусь їй здавалося, що на грудях у того незбагненного їй руського лєшого не звичайний ярлик, не простий, а — на право володіння однією шостою всього земного суходолу…

«Там чудеса… там леший бродит…»

«Лєший… легший», — бурмотіла Марія, старанно повторюючи це трудне для неї руське слово, заодно пригадуючи, що вона встигла вичитати про таку невідому їй істоту слов’янської міфології…

«Легший» завжди з’являється (показується) й зникає несподівано. Наче з нічого вигулькує і в ніщо пірнає. Був і немає. А ще любить співати, але співає без слів, ляскає в долоні, регоче, плаче, кривляється, грає очима, бісики пускає, кує лихо, умишляє зле і любить з порядних людей робити дурнів. А ще перекидається в якогось мовби ж безневинного дідусика—ісусика, в подорожнього або й вовка чи філіна і тоді виє і ухкає так, що аж мороз по шкірі йде…

Завжди ходить без шапки, волосся зачісує наліво, а каптан застібує направо (по цій ознаці його можна легко впізнати), брів та вій у нього немає.

А ще всім капостить, збиває людей зі шляху, заводить їх в дрімучі хащі, лякає і ману напускає. Любить той лісовичок грати в карти з такою ж нечистю як і сам, і часто програє їй звірів, над якими він владарює.

Любить випити руської водки, живе із своїм сімейством (виявляється, він сімейний?) у дуплі старого дерева. Разом з перевертнями та іншою нечистю вважає день Воздвиження (27 серпня) своїм днем, зранку зганяє звірину в одне місце і влаштовує їй огляд. А на Єрофея (17 жовтня) особливо безчинствує та бешкетує — «дурить у лісах», колобродить, кричить, регоче так, що аж моторошно стає, ляскає в долоні, вигукуючи «Ага, ага!!!», ламає—трощикує дерева; безпричинно ганяє звірів, а тоді — набешкетувавшись за довгий день, — зникає. Того дня руські люди і носа не потикають до лісу — страшно.

Пригадаєш все це, Марія вже було заспокоїлась — кого нині злякаєш тим патріархально — дрімучим, хоч загалом і милим лісовичком — дідком чудернацьким, який любить влаштовувати цілі спектаклі. Хіба що хто лаючись — сварячись з серця вигукне: «А йди ти до дідька!»

Мила дитинна міфологія наївних слов’ян!

А заспокоївшись, принцеса — вона ж велика московська княгиня — вже хотіла було, помахавши на прощання «лєшому» ручкою, смачно позіхнути і, перевернувшись на другий бік, продовжити баю-баїньки, як раптом загледіла…

Ой леле!

Та це ж якийсь особливий руський лєший! (І як вона зразу до нього не придивилася як слід!). У білому кітелі! Що за дивний «лєший»? Ще й з погонами… стривай, стривай… Так, так, генералісимуса. На грудях — золота зірка Героя. Темно-сині штани з яскраво-червоними лампасами… Хо-хо!

Це що — сучасний різновид руського лєшего?

— Йосипе, Йосипе, — затермосила велика княгиня великого князя, котрий мирно давав поруч хропака. — Та проснися ж, сонько!.. Це — Сталін. Чуєш, Йосипе, твій предок з мавзолею вибрався. Певно ті бальзамувальники при черговому перебальзамуванні щось переборщивши, оживили його.

Але чоловік у статусі великого князя лише щось бурмотів нерозбірливе і відмахувався од неї. І знову виспівував носом рулади.

— Йосипе, стережися! — верескнула велика княгиня. — Він іде! Сюди йде. З того світу встав. Прямує у Кремль, до твого кабінету, аби захопити у тебе всю владу… Охорона?!. Ей, охорона??!

Та зупиніть же лєшего в білому кітелі — лихо буде нам усім!..

…Вождь неспішно, як звик все робити, зайшов до свого колишнього кабінету, що за довгі роки був ним вивчений до найменших дрібниць і полегшено зітхнув.

— Чи не піввіку минуло як сюди востаннє заходив, а наче вчора його залишив… (Вождь не любив перемін, особливо здійснених без його відома).

Хто вперше мав щастя лицезріти в натурі «вождя всіх народів», незмінно дивувався — старанно приховуючи в собі подив, — що керманич людства зовсім не відповідав своїм парадно — офіційним зображенням, масово розтиражованих по всій неозорій «країні Рад», на яких він — ікони, ікони! — незмінно зображувався величним та імпозантним, богатирем і витязем в одній особі, оспіваний у всіх видах народної і авторської творчості, возвеличений і піднятий на невидимих котурнах чи не до небес, герой, воїн і діяч з надзвичайною чи не містичною силою й відвагою, новітній богдихан комуністичної Піднебесної Імперії, тоді ж як насправді — все в тій же натурі — це була маленька непримітна, сірого кольору людина, власне коротун, худорлявий, чи не миршавий, негарний, одна рука коротка, обличчя побите віспою мундир генералісимуса бовтався на ньому, як наче був з чужого плеча.

Був він як завжди штучно спокійний, підкреслено неквапливий, з уповільненими манерами говорити, але як завжди з параноїдальною підозрілістю, патологічно жорстокий, якому завжди приносило задоволення нищення собі подібних. Пройшовся кабінетом.

Над робочим столом висів знайомий до дрібниць фотопортрет Ульянова (Леніна) — сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті, старший вождь читав якесь число «Правды».

Сталін у білому кітелі із золотими погонами генералісимуса і такими ж ґудзиками, із золотою зіркою Героя на грудях, у темно-синіх штанях з яскраво-червоними лампасами постояв перед портретом, задоволено буркнув: А я таки виграв «Другий Брестський мир», — запалив люльку і, помахавши рукою, наче комусь невидимому щось заперечував, погасив сірник. Якусь мить замислено і в той же час з насолодою смоктав свою знамениту, вже оспівану поетами люльку, а потім повернувся до присутніх у кабінеті Молотова та Берії, котрі сиділи за приставним столиком, тримаючи рівно спини, наче у них там були загнані металеві прути. Не спускали з вождя очей, готових у будь-яку мить прийняти потрібний йому вираз…

— Чергове моє перезабальзамування закінчилося більше ніж успішно, — вождь з насолодою (зголоднів за тютюном за довгі роки лежання в саркофазі мавзолею), випустив хмарку ароматного димку од свого улюбленого тютюну «Герцеговина — Флор». — Настільки успішно, що я вирішив повернутися — звичайно ж на численні прохання трудящих — з мавзолею у свій робочий кремлівський кабінет.

— Я завжди був упевнений, — спроквола почав Молотов, — що ти, Коба, попри чергові перезабальзамування…

— …живіший всіх живих! — схопившись і виструнчившись, вигукнув, як верескнув Берія, ледь чи не зриваючи голос.

— Саме це я і мав на увазі. Ти — Коба — живіший всіх живих, — спокійно закінчив Молотов і невдоволено глянув на головного карателя — чого ти, мовляв, прешся поперед батька в пекло?

Пенсне, коли вони бликнули один на одного, в обох різко зблиснули.

— Оскільки ж я живий всіх живіших, в чому я ніколи й не сумнівався, то й приступаю до виконання своїх обов’язків… Яких, до речі?

Молотов і Берія, забувши про своє закореніле суперництво, вигукнули в унісон:

— Видатного діяча комуністичної партії і московської держави, міжнародного комуністичного і робітничого руху, генерального секретаря комуністичної партії Московського князівства, члена політбюро ЦК, голови президії Верховної ради Великого Московського князівства, Голови ради оборони, видатного і єдино правильного та несхибного ленінця, батька всіх народів, керманича, вождя і вчителя московського народу і всього прогресивного людства в цілому та геніального великого князя Великого Московського князівства!

— Саме це і я мав на увазі, — вождь хукнув голубим димком. — До чергового перебальзамування я перебуватиму не в мавзолеї, а в Кремлі, виконуючи перераховані вами обов’язки. На прохання, звісно, трудящих усього світу.

— З нагоди твого удачного перезабальзамування й щасливого воскресіння, Коба, — озвався Молотов, — на Красній площі заплановано мітинг трудящих, на якому ти мусиш виступити на честь…

— …такої епохально—історичної події, що ощасливить не тільки великий московський народ, а й усе людство планети Земля! — вигукнув Берія.

— Лаврентію, — вождь зупинився і примружившись, дивився на головного карателя так пильно, що того почав колотити внутрішній дріж, — я тебе і Молотова затребував із пекла у Кремль не для пустих, хоча й дзвінких балачок, а для діла.

— Я вже віддав розпорядження органам на честь такої події збільшити кількість виявлених ворогів народу на сто й один відсоток! Але їх так багато, що у Великому Московському князівстві не вистачає нових місць ув’язнення. Будемо посилено, — Берія сапнув чергову порцію повітря, — посиленими темпами їх будувати. А також перетворювати школи, вузи, лікарні тощо на нові місця ув’язнення.

— Я думаю, Лаврентію, що ти неправильно, — випустив йому дим в лице, — не по-ленінському, не по-більшовицькому мислиш (Берія похолов, посірів, позеленів, а потім і посинівши, почав чи не на очах зменшуватися в об’ємі). Такі заходи надто дорого обійдуться державному бюджету. Зрештою, це не економно. Чи не краще все Велике Московське князівство, разом із Кремлем з істино ленінським, більшовицьким розмахом оточити колючим дротом із сторожовими вишками і перетворити його на табір… На табір, скажімо, скажімо… соціалізму. Га? Як, Лаврентію? Второпуєш?

— Так точно, товаришу Сталін. Перетворимо під вашим мудрим керівництвом Велике Московське князівство на суцільний табір, табір соціалізму! За другим заходом у такий же табір перетворимо і увесь світ, зігнавши до нього все прогресивне людство!

— Хвалю за істино ленінський розмах, істино більшовицький, Лаврентію!

Жаль тільки, що сьогодні це ще не реально — увесь світ перетворити на єдиний табір соціалізму з єдиною охороною і конвоєм. З керівним, звичайно, центром у Кремлі — жаль, жаль… Тому розміри табору соціалізму доведеться обмежити однією шостою земного суходолу.

— Бу зроблено, товаришу Сталін! Від вашим геніально — мудрим керівництвом і невтомним батьківським піклуванням, Московське князівство швидко сягне розмірів однієї шостої земного суходолу. Не вперше.

— Але для цього мені потрібний… — вождь озирався, поводячи по кабінету жовтими, котячими очима. — Де він? Чому мені його ще ніхто не вручив?

— Кого, Коба? — запитав Молотов (Берія знову почав зменшуватися).

— Ярлик на князівство, — вождь повернувся до Берії, який на очах все зменшувався і зменшувався. — Може ти знаєш, Лаврентію, де подівся ярлик на князівство?

— У… у Йо… Йосипа, — пробелькотів головний каратель. — Не догледів, товаришу Сталін, винуватий!

— У якого це… Йосипа?

— У четвертого. У Йосипа ІV Джугашвілі—Грозного.

— Грозним можу бути лише я. Негайно відібрати у самозванця ярлик!

Тієї ж миті гуркнув грім. Можливо, то був грім природній, викликаний електричними розрядами в атмосфері, але відразу ж до кабінету вождя браві хлопці—молодці в червоних кашкетах із синім затягли — він відчайдушно пручався, — Йосипа ІV Джугашвілі, віднедавна ще й Грозного, який на той час перебував у статусі великого московського князя і тому мав на грудях ярлик на князівство.

— Ви не смієте, — кричав великий князь, як тільки-но Берія, кинувшись до нього, заходився знімати з нього ярлик. — Мені його вручили в самому Берліні! Я — великий князь!

— Малий ти для великого князя, — Берія знявши з Йосипа ярлик, підніс його Сталіну. — Тільки ви, як геніальний керманич і батько всього прогресивного людства маєте законне право носити ярлик на князівство.

І тієї ж миті вони проснулися — великий князь і велика княгиня.

У своїх кремлівських палатах, у княжій спочивальні.

— О, майн Гот, — вигукнула велика княгиня. — Що це було?

— О, майн… тобто мій Боже, — вигукнув великий князь поспішно хрестячись. — Що це… б-було? Наваждення? Мана? Наслання?

— Це був усього лише сон, — отямившись, перевела подих велика княгиня. — Нам обом снився один і той же сон…

— Слава Богу, що це всього лише сон, — ще затятіше хрестився великий князь. — Сталіна хоч і перезабальзамували, але його знову покладено в саркофаг мавзолею.

— Ти… ти певний? Що його покладено в саркофаг?

— Завтра… ні, вже сьогодні вранці перевірю. Велю віднині так його перебальзамовувати, аби він не придумав коли-небудь ожити.

І по хвилі стривожено (аж дихати став хрипло й тяжко):

— А що коли це… це не сон?

— Не смій навіть так… навіть так думати! — верескнула велика княгиня і, метнувшись до дверей спочивальні, підперла їх тумбою. — Це був усього лише сон! Ніякий Сталін не розгулює Кремлем!

— А якщо це сон…

— Сон, сон, — тряслась як в лихоманці княгиня.

— Якщо це, питаю, сон не простий, а…

— А який, трясця б його взяла!..

— Той, який збувається… Наприклад, віщий.

— Нам ще цього не вистачало! Доведеться спішно дзвонити в Берлін. Хай піднімають по бойовій тривозі бронетанкову дивізію в Підмосков’ї!

І тієї ж миті біля великокнязівської подушки на приставному столику несамовито, — здавалося, що він аж підстрибує в захваті, сам збуджений тією незвичайною новиною, яку він оце зібрався передати, — задзвонив державний телефон з двоголовим орлом.

— Не бери… Не знімай трубки, ми спимо… Міцним сном п-праведників, — затряслася як в лихоманці велика княгиня. — Я ще не встигла тобі й спадкоємця народити… Коли ж я тепер народжу? Та й кому він буде потрібний, спадкоємець престолу, який у тебе хочуть відібрати?!. Це він дзвонить… ВІН. Буде забирати в тебе ярлик на князівство…

— Так я йому й віддам, — силувано бадьорився великий князь, який у ту мить значно і значно поменшав в об’ємі. — Де охорона?!. Арештувати його! Негайно повернути до мавзолею! На вічне зберігання в саркофазі! А тих… бальзамувальників — на дибу!!!

— На яку це… д-дибу?

— А на ту, на яку посилав своїх противників Іван Васильович Грозний.

Але трубку все ж таки зняв — злякався її не знімати.

— На дроті — Берлін! — заторохтіла телефоністка. — Герр Йосип? Зараз з вами — приготуйтеся, — буде говорити сам пан рейхсканцлер!..

І тієї ж миті в трубці почулося знайоме хрюкання.

— Герр Йосип?.. Вітаю великого московського князя з епохальною подією… («І коли вони в Берліні встигли дізнатися про воскресіння забальзамованого Сталіна? Невже це й справді не сон»? — встиг подумати герр Йосип). Щойно в Берліні у своєму мавзолеї після чергового перебальзамування щасливо воскрес і ожив фюрер німецького народу і всього прогресивного людства… Так, так, Адольф Гітлер… Але, але, герр Йосип?!. Де ви пропали? Чому я не чую ваших радісних вигуків? Фюрер від імені трьохсот бронетанкових дивізій вермахту і всього німецького народу передає сердечне вітання своєму другові Йосипу Сталіну! Гаряче — найгаряче.

Фюрер вже збирається той, як його… драх нах Остен!..

І в ту мить вони обоє й проснулися. Одночасно. Великий князь і велика княгиня. І вдруге тієї ночі їм снився спільний сон. Один і той же — обом. Одночасно. Ну й дива-а!..

— Невже він і справді в-віщий? — як в ознобі трясся герр Йосип.

— Нам ще цього не вистачало!

— Але я ніколи… Ні Гітлеру, ні Сталіну не віддам ярлика…

— Так ніби вони в тебе будуть питати на те дозволу…

Сиділи на постелі в сорочках і сполошено та сторожко дихали, не розуміючи все ще де вони: по той бік сну чи вже по цей?..

Десь на зубчастих мурах Кремля — аж у палатах чути було, — галасувало й каркало вороння.

Двоголові орли на вежах державно сяяли і їм здалося, що Сталін таки повернувся до Кремля аби відібрати у нього, Йосипа ІV Джугашвілі—Грозного ярлик на князівство.

— Там чудеса… — бурмотіла і теж тряслася велика княгиня, — там… Сталін бродить…

— Що ти… мелеш, німкене? — схопився великий князь і на всяк випадок притягнувши до дверей спочивальні ще одну важенну тумбу, підпер нею двері. — Який Сталін? Пушкіна треба краще читати. У нього — лєшій.

— Яка різниця, — відмахнулася велика московська княгиня. — У вас, на Русі, все можливе.

— Це у вас… у вас все можливе, — накотився на неї князь і за сумісництвом муж.

— Де це у нас?

— У вас, у вас, — як затявся великий князь.

Але вона його вже не слухала, все ще бурмочучи:

— Там чудеса… там Сталін бродить…

І хоча в Олександра Сергійовича бродив зовсім не той «лєшій», але справді — яка різниця?