Ярлик на князівство

БУНКЕР КОЛИ ПОГАСЛИ КРЕМЛІВСЬКІ ЗОРІ

Адольф Гітлер любив Йосипа Сталіна здавна, відчуваючи в ньому споріднену душу, і на те були свої підстави. Адольф Гітлер (недоучок, який не мав навіть атестату зрілості) у 1921 році очолить Націонал — соціалістичну робітничу партію Німеччини, а вже в 1933 році в Нюрнберзі проведе черговий з’їзд НСРП Німеччини, так званий «з’їзд переможців», стане єдиновладним правителем імперії, сакральним вождем, чий день народження буде відзначатися, як національне свято німецького народу; а Йосип Сталін, теж недоучок, без освіти, з вдома класами семінарії, в 1922 році захопить пост Генсека ЦК ВКП(б), а вже в 1934 році, провівши партійний «з’їзд переможців» стане одноособовим владикою величезної імперії, «геніальним продовжувачем справи Леніна, мудрим вождем і вчителем радянського народу».

17 червня 1939 року.

Проглянувши кінофільм про паради на Красній площі за кілька років, що його привіз воєнний аташе Кьострінг, фюрер замислено мовить:

— Я зовсім не знав Сталіна. Не знав, що Сталін така симпатична і сильна особистість.

Пізніше про ці симпатії берлінського фюрера до кремлівського горця засвідчить і Геббельс:

— Гітлер якось побачив Сталіна в якомусь кінофільмі і зразу ж перейнявся до нього симпатією. З цього, власне кажучи, і почалася німецько — руська коаліція.

Після Володимира Леніна в більшовицькій ієрархії найбільшою популярністю в партії й Червоній Армії користувався Лев Троцький (тільки на кінець 1920 року «чудесному грузину»[3] вдалося вишкребтися на п’яте місце). Так ось не хто інший, як Троцький свого часу дивувався, що «орбіти Гітлера і Сталіна пов’язані якимось внутрішнім зв’язком. Але яким саме?» І лише потім вони зчепляться між собою — двом павукам було тісно в одній банці, та й небезпечно, — обидва, до речі, під червоними прапорами.

Від початку воєнне везіння схилялося на бік Адольфа.

Вже наприкінці 42–го Сталін, перебуваючи чи не в прострації, почав пошуки надсекретних зв’язків з Гітлером, — свідчитиме М.С. Хрущов у своїх спогадах. — Сталін хотів домогтися угоди, яка дозволила б німцям зберегти за собою території, окуповані ними на Україні, в Білорусії і навіть деякі області Російської Федерації. Так вождь звертався до болгарського посла в СРСР Стаменова (на бесіді з болгарином були присутні Молотов і Берія) з проханням організувати канал для переговорів з Гітлером. На взамін перемир’я готовий був віддати Німеччині Україну та інші зайняті ними території.

І нічого в тому особливого не бачив — все це політика і кожен викручується — коли припече і запахне смаленим. Ленін, наприклад, — всім відомі факти, у 1918 році, щоб врятувати себе і свою владу, погодився на принизливий Брестський мир, за яким Німеччині були віддані Польща, Литва, Латвія, Естонія, більша частина Білорусії, окупована Україна, а на Росію була накладена велика контрибуція. І Ленін був готовий і більше віддати, аби лишень врятуватися. Все б віддав, аби йому залишився навіть сам Петроград. От і він, Сталін, вірний учень Леніна, все готовий віддати, аби йому лишили бодай Москву з областю.

Він добре знав, що німці несли величезні втрати, особливо під Москвою, тож будуть згідливішими.

Як далі свідчить Хрущов, одного з радянських дипломатів послали в Болгарію, доручивши йому повідомити там німців, що СРСР готовий на певні територіальні поступки. Спершу від Гітлера не надійшло аніякої відповіді, але це мовчання все ж про дещо говорило. Пропозиції Сталіна щодо поступок територій до нього дійшли і Гітлер мовчанням набивав собі ціну. Та й навіщо починати переговори — гадав він, коли дні СРСР уже лічені, а тоді майже все і так буде в його руках. Але після колосальних витрат під Москвою Гітлер через своїх людей почав підкидати Сталіну ідею перемир’я. Але за умови, що Німеччині «дістанеться все, а Сталіну лише певний край. Можливо й Москва з областю».

Як свідчить Г. Жуков, Сталін на початку жовтня 1941 року «вельми песимістично оцінював обстановку на фронтах», будучи певним, що «ворог підходить до столиці, а в нас необхідних сил для її захисту немає».

Далі Жуков пригадує: після всього (бесіда відбувалася в присутності Берії, який весь час мовчав) Сталін раптом перейшов до воєнних подій, які відбувалися у 1918 році. Смисл його слів зводився в основному до таких положень: В.І. Ленін залишив нам державу і велів нам усіляко її зміцнювати. Але ми не виконали цього заповіту вождя. Нині ворог підходить до столиці, а в нас немає необхідних сил для її захисту. Нам потрібна воєнна передишка не в меншій мірі, як у 1918 році, коли укладався Брестський мир. Далі, звертаючись до Берії, він сказав: зробіть спробу по своїх каналах прозондувати ґрунт для укладання нового «Брестського миру» з Німеччиною. Сталін готовий був навіть піти на те, щоб віддати Гітлеру Прибалтику, Білорусію, Молдавію і частину України.

(Подається у переказі доктора історичних наук генерал-лейтенанта Н. Павленка, свідка тих бесід):

«На моє запитання до Жукова, — пише далі Павленко, — як же вчинив Берія, він відповів, що довірені йому люди звернулися до болгарського дипломатичного представника, щоб той взяв на себе функцію посередника, але з цього посередництва нічого не вийшло… Гітлер сподівається на швидке падіння Москви, тому відмовився від переговорів».

Із свідчень Павла Судоплатова:

«25 липня Берія велів мені зв’язатися з нашим агентом Стаменовим, болгарським послом у Москві і проінформувати його про те, що нібито циркулюють в дипломатичних колах чутки про можливе завершення радянсько — німецької війни на основі територіальних уступків. Берія застеріг, що моя місія є абсолютно секретною.

…Коли Берія наказав мені зустрітися зі Стаменовим, він тут же зв’язався по телефону з Молотовим і я чув, що Молотов не лише схвалив цю зустріч, але навіть пообіцяв влаштувати дружину Стаменова в Інститут біохімії Академії наук.

…Ради власної вигоди і власного врятування Сталін був готовий на все піти, будь у чому поступитися. Вірний учень Леніна не випадково заговорив про новий Брестський мир».

…Судоплатов, слухняний виконавець політичних убивств і особливо одіозних операцій, був нерядовим, хоч і далеко не єдиним майстром таємних операцій. Є відомості, що мирні аванси робилися Гітлеру і по інших каналах, зокрема через Швейцарію.

Через роки Москаленко згадуватиме:

«…ще в 1941 році Сталін, Берія і Молотов в кабінеті обговорювали питання про капітуляцію Радянського Союзу перед нацистською Німеччиною — домовилися віддати Гітлеру радянську Прибалтику, Молдавію і частини територій інших республік. При цьому вони намагалися зв’язатися з Гітлером через болгарського посла….»

Понісши величезні втрати, Гітлер змінив думку щодо Москви. Перетворювати її на море передумав — не раціонально. Це надто складно і дорого — навіть для «тисячолітнього» рейху. Та ще з його виснаженою війною економікою. Та й політично не входило в плани Гітлера стирати Москву з лиця землі. Треба приваблювати на свій бік інші народи СРСР, а для цього таки варто зберегти Москву.

Такий мегаполіс, як столиця червоної імперії, варто було зробити столицею, покірною рейху. Ледь чи не партнеркою, щоби показати світові, що Гітлер не воює проти міст, а лише проти більшовизму, як ворожої народам ідеології, культурі і в цілому людству.

До всього ж при довготривалому штурмові Москви рейх уже поніс великі втрати, а скільки ще понесе? Та й із взяттям Москви війна, як раніше гадали вожді «тисячолітнього» рейху, не могла закінчитися. Тільки незначний передих, тріумф на годину, після чого все починай спочатку. В руках Сталіна та його більшовиків ще залишатимуться гігантські території по європейських мірках — від Волги й до Далекого Сходу. І їх доведеться брати, а у фюрера вже не було достатніх сил, така неміряна територія могла поглинути будь-яку армію. Власне, сили були, але їх не хотілося витрачати на взяття території від Волги до Камчатки — з чим він тоді зостанеться, чим зможе утримувати колишній СРСР?

І Гітлер вирішив із взяттям Москви припинити війну. А території від Волги й до Камчатки взяти іншим шляхом — віддати їх сепаратистам, які багнуть незалежності. Але з умовою, що вони постають протекторатами Великої Німеччини.

І Гітлер зненацька відгукнувся на промацування Сталіна відносно перемир’я і територіальних поступок. Проте запропонував свій варіант. Жорстокий і тяжкий, але у Сталіна все одне не було вибору. Або — або. Або повний програш, загибель, або щось, бодай і куце, утримати в руках.

І Сталін погодився на «другий Брестський мир», тільки ще тяжкіший за той, на який року 1918 погодився Володимир Ленін.

У складі СРСР на 1941 рік — офіційні дані, — було 15 союзних республік — радянських, соціалістичних, — 20 автономних радянських і теж соціалістичних республік, 8 автономних областей, 10 автономних округів.

Його населяли (дані на 1940 рік) 194077 тис. чоловік, що складали понад 100 великих і малих народів, різних за своєю мовою (це важливий фактор), особливостями національної культури, історичного розвитку, традицій, побуту. А також різних — теж важливо — релігій. Всі вони в тій чи тій мірі вступили в битву — за рідким винятком — з німецьким фашизмом, що на них напав. І вони в міру своїх сил і можливостей самовіддано боролися доти, доки трималася Москва. (Боролися, щоправда, не всі. Генерал Власов, наприклад, із руських створив свою Визвольну Армію, інші народи, особливо горці та українці теж мали свої антибільшовицькі формування).

Але тільки Москва впала, як і почалося. Союзні республіки раптом забагли незалежності (бодай і в співдружності з німцями) і отримали її. На гігантських просторах СРСР почали виникати нові незалежні держави — Україна, Білорусія, Молдова, країни Прибалтики, кавказькі народи теж почали створювати свої держави. На численних просторах Росії від Оки — Волги й до Камчатки почали виникати різні, часом і карликові князівства та ханства з колишніх народів, поневолених руським царизмом. Виникаючи, слали делегації до Гітлера в Берлін з проханням визнати їх незалежними. Фюрер не мав ні достатньої сили, ні бажання воювати території від Волги й до океану. Краще було б визнати князівства і ханства — укласти з ними угоди, договори — пакти про дружбу й протекторат Німеччини — що й було зроблено.

І німці, дійшовши до Волги і захопивши Москву, без єдиного пострілу захопили Росію від Волги й до океану, адже всі ті незалежні — умовно — князівства й ханства на її території — визнали над собою владу Великої Німеччини і стали її союзниками — чого й прагнув Гітлер.

Що ж до центральної Росії, то Сталін змушений був погодитися на умови фюрера: йому залишається Москва і Московська область — в якості нового Московського князівства…

22 травня 1918 року на Південно — Західному фронті німці із санкції командування влаштували на нейтральній смузі під Петроградом «братання» з руськими, пригощали їх шнапсом та сигаретами, і все це під музику свого воєнного оркестру.

Таке ж «братання» німці повторили і в листопаді 1941 року під Москвою: радянських солдатів теж пригощали шнапсом, сигаретами під музику військового оркестру.

Друге братання закінчилося результативніше за перше — німці увійшли в Москву. Разом з руськими…

Могло бути й гірше. Власне, вже було гірше, але він викрутився, майже… Залишилося внести останні корективи, штрихи і картина буде готова.

Могло бути й гірше…

Так він у тяжкі для нього дні осені сорок першого сам себе утішав. Ховаючись у підземеллі куйбишевського надсекретного сховку. На глибині 37 метрів від поверхні землі. В якості крота. Але…

Але могло бути й гірше. Принаймні, поки що можна було терпіти.

Порадитись не було з ким — та він і не звик з кимось радитись — не було достойних, рівних йому, живому богові, чи, принаймні, його іпостасі. Сам програв війну, сам і викручуватися буде. Інша річ, звалити на когось вину за програш — це можна. Це, навіть, треба. Винуваті військові. Він все робив для зміцнення армії (правда, за кілька років до війни біля сорока тисяч вищих командирів з армії довелося вичистити — але це окрема тема). Військові винуваті. Які не зуміли втілити в життя його доленосних вказівок, як Верховного Головнокомандувача Збройними силами СРСР, як керманича і батька всіх народів. Ось тепер і маєш. Вони порозбігалися, покидавши полки — бездарі! — дивізії, армії і навіть фронти, а ти — викручуйся!

Але викручуватися йому не вперше (скільки при верховній владі, стільки й викручується). Викрутиться й цього разу.

Могло бути й гірше.

Могло, могло, могло… Але не сталося — завдяки його генію!

Так він себе раз по раз утішав, сидячи в куйбишевському бункері на глибині 37 метрів, у тому бункері, якого і пряме попадання надпотужної авіабомби не візьме.

То Москву вже немає чим захищати, навіть чим затуляти проломи в її обороні (а вони — по всьому фронту!), а бункер, як і увесь Куйбишев у нього ще є кому захищати.

І справді, могла бути й гірше. Це як німці, захопивши Москву, витягнули б його за шкірку. Як шкідника якого. А так — він у безпеці. До Куйбишева німцям ще треба дійти. Та й бункер їм не взяти.

Могло бути й гірше.

Він міг би повністю програти війну і повністю втратити владу, до останнього її грана. Ту владу, за яку він, семінарист з двома класами попівської освіти, скільки поборовся і скільки люду поклав і яку так тяжко всі ці роки утримує, а тепер — віддати її за так? На милість переможців? Навіть не поторгувавшись з Адольфом (теж, до речі, вискочкою без освіти, бездарний художник — графоман!). Ні, владу він нікому не віддасть. Це єдине, ще в нього ще є і що варте цілого життя. Може сотень тисяч і мільйонів. Владу він не віддасть. Принаймні, всю. Хоч якусь її частку, як припече, шматочок її, а він залишить для себе. Бо як же без неї, без влади?..

Правда, він ще вчора — позавчора мав СРСР — гігантську червону імперію, у якій був одноосібним правителем, таким собі некоронованим царем — батюшкою. (А втім, у нього була більша влада, як у будь-кого з вінценосних осіб!). СРСР із заходу на схід простягався на 9,5 тисяч кілометрів, з півночі на південь більше чотирьох з половиною тисяч кілометрів, із загальною протяжністю кордонів понад 60 тисяч кілометрів. З них на суходолі 17 тисяч. 43 тисячі кілометрів — морські кордони. СРСР омивався 13 морями — Балтійським, Білим, Баренцовим, Карським, Лаптєвих, Сх. — Сибірським, Чукотським, Беринговим, Охотським, Японським, Чорним, Каспійським, Азовським, з територією, ще нараховувала 11 годинникових поясів, із загальною площею в 22402,2 тисячі квадратних кілометрів, з населенням у двісті з чимось мільйонів…

А що йому Адольф пропонує? Які крихти з його милості? Якщо він, живий бог червоної імперії, що вже наказала довго жити, визнає свою поразку (а він мусить визнати, іншого виходу в нього немає, хіба що пустити собі кулю в лоб? Але — не діждетесь!)?

То що йому пропонує Адольф навзамін СРСР?

Всього лише Москву з Московською областю — справді, крихти з того, що він ще вчора мав. Пропонує Москву, століцу нашєй (чи вже чиєї тепер?) родіни. З територією всього лише якихось 700 квадратних кілометрів, з населенням в 4540 тисяч «голів». Та ще Московська область, утворена у 1929 році: площа 46 тисяч квадратних кілометрів, населення щось біля шести мільйонів. Правда, в області біля сорока районів, 71 місто, 74 селища міського типу, нагороджена орденом Леніна у 1939 році — ха! — 11 залізничних магістралей.

Та ще — московська порода індиків, курей, качок — утішся!

Мізер у порівнянні з утраченим Союзом.

І нічого не вдієш. Доведеться погоджуватися. Зрештою, у його віданні залишиться біля десяти мільйонів чоловік, а це майже населення невеликої європейської держави.

Доведеться погоджуватися. Як там кажуть: на безриб’ї і рак риба!

Втративши гіганта під абревіатурою СРСР, хоч Московію матиме — яка не яка, а влада. Синиця в жмені, якщо журавель у небі, теж щось.

Москва (ні, це все-таки ЩОСЬ!), Московська область за територією і населенням — невелика європейська держава. Ні, маючи хоч це, він не опиниться, як пушкінський — чи вже чий там? — дід біля розбитого корита. І його держава не де-небудь у чорта на куличках, не в якійсь там Монголії, а — в центрі Європи, на Руській рівнині матиме він своє, бодай і удільне, але — КНЯЗІВСТВО. У статусі — великого. То в інших князьків і князівства малі, а в нього — ВЕЛИКЕ! І він — Великий Князь Московський! Звучить! У своєму князівстві він, як і колись в СРСРі, залишиться (бодай і під протекторатом Німеччини!) богом і царем. Як і раніше, буде батьком всіх наро… Тобто московського народу. Матиме ще й міста Можайськ, Звенигород, Воскресенськ, Коломну… Москва-ріка з головними притоками Руза, Істра, Яуза, Пахра… Москва-ріка в свою чергу сполучається каналом з Волгою. Загалом підданих у нього набереться біля одинадцяти мільйонів. І він матиме над ними необмежену владу — що ще треба!

Московським князівством свого часу керували такі князі, як — Юрій Долгорукий, Іван І, Дмитрій Донський, Іван ІІІ… Терпіли. І все зробили, щоб перетворити його на центр Російської держави, царства, потім імперії за Петра Великого. І він з часом перетворить Московське князівство в новітню руську державу, царство, імперію. Їм вдалося і йому вдасться.

А що німці захопили — вже, здається, захопили, — Москву, то… То що з того.

Року 1238–го, з далеких і не знаних Русі монгольських степів, які простиралися десь чи не на краю світу, посунула на Русь орда хана Батия.

Руські князі тоді, як це в них і заведено було, ворогували між собою. Та й дружини їхні були слабенькими і малочисельними — та ще проти такої дикої орди, що сараною налетіла бозна звідки.

Не змогли вони зупинити орду і захистити свої землі — майстри і полководці здебільшого міжусобиць.

Всі головні міста — крім Новгорода та Галича, куди монголи не дійшли, — були захоплені й до останньої цурки пограбовані.

Вся Руська земля, як писатимуть літописці, була «поруганная». Замість учорашніх міст — гори руйновищ, поля і села засіяні трупами. А хто вцілів — поховалися по лісах.

Про Москву — тоді невелику фортечку з дерев’яним «дитинцем», прикордонне містечко Ростово — Суздальського князівства — в літописі писатимуть:

«Люди убиша от старца до сущего младенца, а град и церкви огневи предано, и монастыри и села пожогша и, много имения вземше, оть идоша».

І все ж Москва — щаслива? Везуча? Справді така, яку знищити раз і назавжди неможливо? — відродилася і після жахного нашестя Батия. До середини XІІІ ст. вона вже була стольним градом самостійного Московського князівства — хоч і невеликого та не дуже сильного — поки що, — яке мало всього лише двоє міст: саму Москву і Звенигород.

А потім князем московським стане хитрий мужичок Іван Калита. За його правління найстрашнішим ворогом Русі залишатиметься все та ж Золота Орда. Та й Московське князівство тоді було несильним, тож Івану Калиті, запхавши в калиту власну гордість, довелося дев’ять разів їздити «на поклон»: до хана. Але хитрою політикою та грошима мужичок на князівськім престолі таки отримав ярлик на великокнязівський Владимирський престол і став він старшим на руській землі. Згодом помаленьку та потихеньку заходився прибирати до рук землі сусідніх князів і так розширював — знову ж таки — помаленьку та потихеньку — московські володіння. А вже за Дмитрія Івановича Москва, оточивши себе кам’яними стінами, стає неприступною і князь успішно почав збирати руські уділи під верховенство Москви. І удільні князі один за одним визнавали його владу. Москва швидко стала грізною і той же Дмитрій Іванович на Куликовому полі розбив татар, а вже Іван ІІІ і зовсім визволився з пут Золотої Орди.

Вистояла тоді Москва.

У 1610 році Москву захопили польські інтервенти — вистояла.

І тепер вистоїть.

І Йосип Сталін став Великим Московським князем і очолив Велике Московське князівство. Погодився. Йосип Сталін пам’ятав, що Ленін охоче свого часу співробітничав з німцями, брав мільйони в німецького кайзера і на них робив революцію. І, як кажуть, не злиняв, перекліпав! Не кажучи, що уклав Брестський мир, і заради спасіння своєї влади віддав тоді німцям стільки територій! І було укладено угоду про мир і дружбу з Німеччиною — під її протекторатом.

А що він став усього лише якимось там князем, то…

То дарма аби влада була!

29 грудня 1941 року, в акурат під Новий рік Йосип Сталін двома спец-поїздами (в одному їхав сам із особистою охороною, у другому вождя супроводжували 12453 бійці внутрішніх військ НКВС з кулеметами і легкими гарматами) із Куйбишева прибув до Москви.

Була глибока північ. Обидва спецпоїзди із затіненими вікнами тихо і непомітно підійшли до перону, що був далеко від вокзалу, відразу ж вивантажили броньовий автомобіль для вождя і два автомобілі супроводу. (Перон був оточений подвійним кільцем).

Вулицями, що теж були заздалегідь оточені, кавалькада машин із синіми підфарниками промчала нечутно, наче зграйка кажанів пронеслась, і на Красній площі пірнула під арку Спаської вежі, чия брама відразу ж і зачинилася.

І все стихле разом із шурхотом шин і на Красній площі більше не було помітно аніякого руху. Тільки на зубцях кремлівських мурів погаласувало потривожене вороння і вгамувалося.

Біля замаскованого щитами мавзолею ходила варта — чорними нечутними тінями.

Над Кремлем, що пірнув у нічну пітьму, блищали зорі — вся Москва все ще по законам воєнного часу була затінена…

Вождь неспішно зайшов до свого кабінету, що за довгі роки вже був вивчений до найменших дрібниць, і полегшено зітхнув, як зітхає подорожанин, який нарешті повернувся до рідних пенатів. У кабінеті за час відсутності господаря нічого не змінилося. Наче господар тільки вчора залишив його, а сьогодні вранці як завжди з’явився.

Над робочим столом висів знайомий, теж вивчений до дрібниць фотопортрет Леніна (сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті старший вождь читав якесь число «Правды»).

Сталін постояв перед портретом, запалив люльку і, помахавши рукою, наче щось комусь невидимому заперечуючи, погасив сірник. Якусь мить замислено смоктав свою знамениту, вже й поетами оспівану люльку, а тоді звів на портрет жовті, кошачі очі із злим прищуром.

— Виходить, я теж уклав з німцями своєрідний «Брестський мир», — промовив не так до портрета, як сам до себе. — Через 23 роки після вашого Брестського миру. Ваш Брестський мир здорово вас виручив, дякуючи йому ви — а разом з вами і ми, — тоді вціліли біля керма влади і втримали свій режим. Мудро ви тоді вчинили, дорогий мій учителю. Я взяв з вас приклад і уклав свій «Брестський мир» — гадаю, він теж мене виручить і, врешті-решт, порятує владу. А що довелося чимало втратити з того, що я мав до сорок першого, так і ви, учителю, пішли у вісімнадцятому році на колосальні жертви й поступки перед німцями.

Пахнув димом.

— Що говорити: діло зроблене. Тепер треба думати, як утримати владу і Московське князівство–2 перетворити у щось путнє.

Вранці вождь звелів негайно розчохлити зорі на вежах Кремля. Хай усі москвичі — та й не тільки вони — побачать, що в Кремль повернувся його істинний хазяїн.

І коли брезент було знято і рубінові зорі спалахнули так, як вони сяяли до війни, Сталін підняв бокал «Сапераві» — легкого грузинського вина, яке любив:

— За Московське велике князівство — два, яке колись стане ядром нової російської імперії. За зорі на вежах Кремля, які сяють так же, як і сяяли до війни. І в них я бачу запоруку нашого майбутнього успіху!

(Московські поети відразу ж почали складати оди: про те, що Великий Сталін у Кремлі, а отже, запанували мир і щастя на землі; про те, що Великий Вождь, керманич, учитель і батько людства на своєму посту і як завжди думає за народ, а над Кремлем велично сяють рубінові зорі — для всього передового людства, і т. д., і т. п. в тому ж і в тому ж дусі! Як писали до війни, так і знову заспівали — пребадьоро — оптимістично).

Вождь залишився задоволеним, адже все було так, як і мало бути: Москва, Кремль, знайомий кабінет з портретом Леніна і, головне, з ним була його влада. Правда, її значно обкарнала німчура на чолі із своїм Адольфішкою, але дещо і йому залишилося. А могло бути й гірше. Він і це, що здобув, міг втратити: Москву, Кремль, владу… Виходить, він ще й добре відбувся. А бункер у Куйбишеві хай стоїть в готовності № 1 — мало, що може трапитись. Як і два спецпоїзди з кількома тисячами бійців внутрішніх військ, з кулеметами і легкими гарматами. Поїзди хай стоять, як кажуть, під парами, готові в будь-яку мить вирушити з ним до Куйбишева, до бункера, що притаївся там на глибині 37 метрів.

З Берліна надійшла телеграма, яку він уже знає напам’ять:

Нечутно (але він все ж почув, здригнувся і насторожився — хоч і не подавав виду: не любив, коли без дозволу заходили до його кабінету) відчинилися двері.

Він полегшено перевів подих (збоку здавалося, що він просто випускає порцію диму з люльки): Молотов і Берія. Цим довіряти можна і тільки вони мають право заходити в його кабінет у будь-який час, не питаючи на те дозволу, хоча… Довіряв він їм умовно, повністю вождь не довіряв нікому. Крім, звичайно, самого себе. Та й то…

— Коба, дозволь тебе привітати з телеграмою Адольфа Гітлера. (Сталін щось невиразно гмикнув, закутуючись хмаркою диму). За нашими даними вона підписана особисто фюрером. І послана з його ініціативи. Тож будемо сподіватися, що вона щира і по-своєму сердечна. Свої вітання тобі також передає Ріббентроп.

— А-а… «дорогий герр Ріббентроп»? — буркнув вождь, пригадавши як він колись вітав цього бонзу третього рейха. — Що він там… бажає?

— Ділових зустрічей у майбутньому. Згадує — майже захоплено, — свої довоєнні візити в Москву, Большой театр, нічний прийом у твоєму кабінеті, Коба. Мріє невдовзі відвідати Москву і знову з тобою зустрітися.

— Мріяти у нас нікому не заборонено — на жаль.

Перевів погляд на Берію.

— З чого будемо починати, товаришу Сталін, — блиснувши склянками пенсне, виструнчився той.

— Так ніби ти не знаєш, з чого починати, Лаврентій! З того, з чого ми й раніше починали. І, до речі, ніколи не уривали наші починання. За війною з німцями ніколи було займатися внутрішніми ворогами. А вони, скориставшись моментом, розплодилися. Пора вже почати проріджувати їхні зловредні ряди. З істинно більшовицьким розмахом, Лаврентій! До нігтя їх, до нігтя! Як тифозну вошу! Треба, не відкладаючи справи в довгий ящик, допомогти їм по швидше потрапити… Куди потрапити нашим ворогам, Лаврентію?

— На той світ, товаришу Сталін! — з готовністю відповів Берія і навіть азартно потер руки.

— А точніше, товаришу Берія?

— У землю, товаришу Сталін!

— Попав… пальцем у небо, — вишкірив Сталін жовті од нікотину щербаті зуби. — Ми, Лаврентію, гуманісти, тому будемо відправляти їх не в землю, а — на небесі. Кажуть, що буцімто там є якесь царство. Отож, хай вони там і розкошують. — Погасив посмішку, мовив із злістю: — Нема їм місця на землі, земля нам потрібна під урожаї сільськогосподарських культур. Уцілілих треба годувати. А відправляти їх краще на небо. На небо!.. Пригадується мені такий випадок з життя Івана Грозного, який був вельми винахідливим у боротьбі із зрадниками та в придумуванні їм кари. Якось він велів схопити одного боярина… Пригадується, його прізвище Голохвастов… Посадили, значить, того боярина на бочку з порохом. Іван Васильович звелів підпалити порох. Ну, порох і вибухнув. Цар задоволене потім пояснював: він таким способом допоміг зраднику піднятися на небо.

— Вельми дотепно, товаришу Сталін.

— На жаль, це не я проявив дотепність, а — Іван Васильович, учитель наш! Так ось і ти, Лаврентію, дій з нашими ворогами так же дотепно.

— Радий старатися, тільки…

— Що — «тільки»? — похмуро і чомусь підозріло вождь.

— Тому, що де набрати по бочці пороху на кожного нами заарештованого? Лише в одному тридцять сьомому ми схопили більше мільйона. Тут продукції й кількох порохових заводів не вистачить. Нераціонально.

— Та-ак, — погодився вождь. — Ворогів у нас більше, аніж наші заводи зможуть випускати пороху. Жаль… А втім, будемо відправляти їх на небесі дешевшим способом… Жаль, що Колима і Магадан нині не належать Московському великому князівству.

— Вони тепер належать Магаданському, товаришу Сталін.

— Треба буде з ними зв’язатися і якось умовити їх до нас приєднатися. Щоб нам було куди засилати наших ворогів.

— Бу сполнєно, товаришу Сталін.

Як за помахом чарівної палички (Молотов і Берія на мить відволіклися) на столі великого московського князя як уродилася пляшка «Сапераві», а за нею і три бокали.

Вождь власноручно — а це вказувало на його добрий настрій, — хлюпнув до бокалів свого улюбленого вина, кивнув, щоб соратники взяли свої бокали.

— Капітально посидимо сьогодні у мене на Ближній дачі… До речі, Лаврентію, збери на шосту годину членів Політбюро — посидимо, як колись сиділи ще до війни.

— Слухаю, товаришу Сталін!

— А зараз я хотів би… хотів би повторити один свій довоєнний тост. — На мить задумався: — Він, якщо мене не зраджує пам’ять, звучить так: «Я знаю, як сильно любить німецька нація свого Вождя і тому мені хочеться випити за його здоров’я!»

— І за майбутній Пакт про ненапад і дружбу між нашими народами — великим німецьким і великим московським, — додав Молотов.

— А також пропоную випити за нашого усіма нами любимого і дорогого Йосифа Віссаріоновича Сталіна! — аж верескнув Берія. — За того, під чиїм мудрим керівництвом ми здобули таку вражаючу перемогу і знову знаходимося в Кремлі! Сталін кивнув на знак згоди і вони мовчки випили.

— Молотов, — вертячи в руках порожній бокал, озвався вождь, — не забудь подякувати фюреру за його тепле вітання. І заодно передай моє вітання дорогому герру Ріббентропу. Додай: ми теж сподіваємось невдовзі зустрічати у Москві дорогого герра Ріббентропа… Як кажуть — під вусами у вождя майнула крива посмішка, хоч жовті, котячі очі його залишалися холодними, — з вовками жити… — Як там далі, Лаврентію? Сподіваюся, ти знаєш народну мудрість?

— Так точно, товаришу Сталін! З вовками жити, з вовками й дружити!

— Точніше, точніше, Лаврентію, народну мудрість треба краще знати: з вовками жити — по-вовчому вити.

Так почалася ера Великого Московського князівства–2 — під мудрим керівництвом дорогого і любого… — і т. д., і т. п. — керманича, батька і вчителя всіх народів, геніального стратега і тактика неперевершених перемог товариша Сталіна — Великого Московського князя.