Ярлик на князівство

БЕРЛІН, АНТГАЛЬСЬКИЙ ВОКЗАЛ

17 листопада 2020 року

Вранці 17 листопада 2020 року під надсадний гуркіт барабанів до першого перону Антгальського вокзалу, що вважався в німецькій столиці офіційним, точно по графіку, стишуючи хід плавно підходив східний експрес Москва — Берлін.

Вокзал був прикрашений широчезними, важкими, наче портьєри, червоними полотнищами — на одних у білому колі хрест із загнутими під прямими кутами кінцями, що вже чи не сто останніх років слугував емблемою німецького фашизму, на інших — і тих, і тих було суворо дозовано — у білому колі на задніх лапах був зображений ведмідь, який тримав у передніх лапах щит із стилізованими давньоруською в’яззю літерами «МК–2».

Невгавали барабани. Їхній гуркіт і тріск із солдатською прямотою мали підкреслювати урочистість моменту. Мрячив дрібний, схожий на мжичку, дощ. Він не припускав, але й не затихав, із занудливою впертістю шелестів і шелестів над свинцево-сірою Шпреє, над усією препишною імперською столицею, що того ранку наче закуталася в сіро-зелену мундирну накидку. На пероні, але ближче де стін вокзалу, стояли дипломати, преса, представники громадськості — останні були з імперськими та князівськими прапорцями в руках. Серед дипкорпусу були помічені посли незалежних (але в співдружності з Великою Німеччиною) держав — України, Білорусі та Молдови (прибалти і кавказці з середньо-азійцями відмовилися прибути), а також представники численних князівств та ханств, які після 1945 року виникли на території колишньої Російської Федерації: Рязанського, Тверського, Ростовського, Смоленського, Полоцького, В’ятицького, Володимиро — Суздальського, представники Волзько — Камської Булгарії, Новгородської республіки, Казанського ханства, Астраханського, Сибірського, Алеутсько — Камчатського, Кримського, Приуральського (всі вони були акредитовані в Берліні), а також посланці ще якихось менших ханств, що їх мали буряти, башкири, комі—перм’яки, марійці, тувинці, удмурти, чуваші, якути і ще бозна які народи, народності й племена, а також донські козаки (казали, ще й уральські та позауральські). Останні заради етнографічного антуражу привезли в дарунок рейхсканцлеру російських рисаків та для розваги народний хор.

За місяць — два перед візитом великого князя до столиці рейху московська преса — в першу чергу «Известия» та «Правда» (остання за відсутністю компартії у Великому Московському князівстві була невідомо чиїм органом, але традиційно підтримувала правителя, в даному випадку великого князя) з номера в номер друкували одну і ту ж «болванку»:

«На запрошення дружного нам Німецького Уряду його величність Великий Московський князь Йосип ІV Джугашвілі, вождь, учитель великого московського народу, неперевершений стратег і тактик наших вражаючих перемог (і це при тому, ще Йосип ІV Джугашвілі був при владі ВМК–2 всього лише з декілька місяців), в найближчий час відвідає Берлін, блискучу столицю братньої Великої Німеччини, щоб у рамках братерських стосунків, що існують між нашими народами, шляхом особистого контакту з паном Рейхсканцлером продовжити й поглибити біжучий обмін думками про найважливіші питання сьогодення. Буде також підписано Договір про дружбу між Великим Німецьким Народом та Великим Народом Московії на найближчі 5 років з врученням його величності Йосипу ІV Джугашвілі традиційного ярлика на велике князівство».

Барабанили барабани, палички так і мелькали в руках військових барабанщиків. Та ось їхній частий і чіткий дріб раптово й різко стих і натомість з такої нагоди — братерство народів — під склепінням вокзалу військовий оркестр блискучою мокрою від мжички міддю втнув традиційний «Інтернаціонал».

На пероні з калюжками чорної води тьмяно блищали сталеві каски й багнети почесної есесівської охорони, що оточила як перон, так і весь вокзал.

Все відбувалося по найвищому протоколу, як і належить в подібних заходах. І хоч Великий Московський князь Йосип ІV з роду Джугашвілі прибув на особисте запрошення рейхсканцлера, але зустрічав його не сам глава уряду, як то належало зустрічати главу сусідньої держави, котрий прибув з офіційним візитом, а всього лише імперський міністр закордонних справ, правда, в супроводі військового міністра. Обидва в чорних, блискучих од мжички плащах, довжелезних, ледь чи не до п’ят, з широкими білими вилогами на грудях і рукавах — їх любили високопоставлені чиновники рейху.

Як любили і військові кашкети з високими наголовками, що їх носили навіть цивільні службовці вищого рангу — ця традиція в Німеччині почалася ще з часів Гітлера, котрий, будучи цивільною особою із званням єфрейтора, незмінно носив генеральський кашкет. На рукавах в обох міністрів незмінні пов’язки зі свастиками.

Барабани знову відбили дріб, закликаючи всіх до уваги і на пероні запала важка й насторожена тиша. Тільки чути було, як шелестіла мжичка та з важким шерхотом колихалися червоні полотнища — тих і тих. І з московським ведмедем, і з німецькою свастикою.

Та ось із спального вагону, витримавши потрібну в таких випадках паузу достоїнства, вийшов маленький коротун, він же — Великий Московський князь у напіввійськовому френчі в талію, з чотирма накладними кишенями, у чималому військовому кашкеті з кокардою і зіркою Героя Московського князівства на впалих грудях, у темно-синіх, з генеральськими лампасами штанях, заправленими у м’які кавказькі чоботи. Таке традиційне вбрання всі Джугашвілі носили ще з часів Йосипа Джугашвілі—Сталіна.

В зігнутій на рівні грудей руці, але нижче золотої зірки владика московітів дещо картинно тримав зразково — показову люльку — теж атрибут незмінний всіх Джугашвілі з часів засновника їхнього клану.

На видовженому, сухому й аскетичному, наче обтягненому пергаментом лиці воєнного міністра, майнула і щезла іронічна посмішка — Йосип ІV явно аж занудливо, косив під свого знаменитого прапрадіда Йосипа Сталіна.

Тим часом князь було сунув важенну люльку собі під вуса, ставши при цьому таки дещо схожим на свого знаменитого прапрадіда, але чомусь передумав, вийняв і затис в кулаці лівої руки, що все ще тримав її зігнутою біля живота.

«І тут косить під свого Йоську, мартопляс московський», — гмикнув міністр закордонних справ, зберігаючи на лиці, що його годилося б назвати державною парсуною, урочисто — казенний вигляд, хоча помітно й нудьгував — щось останнім часом зачастили до Великої Німеччини глави карликових держав — протекторатів і відволікають від основної роботи на благо великого німецького народу і рейху.

Військовий оркестр на честь прибульця зіграв арію іноземного гостя з опери Римського-Корсакова «Садко».

Великий за титулом, але в природі низькорослий князь нарешті зійшов на перон. Чітко карбуючи крок, до нього заквапився начальник почесної варти, височезний, тонкий у талії гауптман, шаблею віддав честь і відступив убік.

Князя стандартно, як і годиться в подібних випадках, привітав зі «щасливим» прибуттям до імперської столиці імперський міністр закордонних справ. (Два перекладачі, змінюючи один одного, чітко й голосно перекладали). Від імені рейхсканцлера міністр закордонних справ велемовно видав на-гора велемовні пасажі, що, мовляв, великий німецький народ вітає в особі високого гостя (присутні при цих словах іронічно посміхалися, дивлячись на низькуватого «високого» гостя) весь дружній народ московітів (чомусь не назвали його за традицією теж «великим» — це миттєво закарбував у своїй пам’яті високопоставлений низькорослий гість); нагадав, що берлінці раді бачити в себе такого дорогого гостя. Проте, перейшовши до обов’язкової теми братерства народів, збився, поніс якусь тавтологію, тому змушений був дістати з-за вилоги рукава папірець і далі вже бадьоро вітав гостя по писаному, називаючи його навіть «великим»… І здавалося, що при цих словах навіть офіційно — державні ведмеді на московських штандартах, що тримали щити з написами «ВМК–2», гордовито повипростовувалися. Знай наших!

«Гм… — дивлячись на патріархально — дрімучих, але з діда — прадіда рідних ведмедів із символікою Москви, вперше гмикнув на німецькій землі Великий князь Московський, — чи не пора вже цих косолапих замінити зображенням Георгія Побідоносця в рицарському обладунку, який на білому коні списом проштрикує змія… Щоб не думали в Європі, що ми, московіти, якісь там… мішки косолапі і не здатні проткнути поверженого нами ворога…

Сьогодні часи не ті, що були вчора, а завтра ми будемо не ті, що були сьогодні».

Не підозрюючи, що думає в цю мить високий, але низькорослий гість руського улусу, військовий оркестр грянув урочистий марш, після якого барабани відбарабанили свій традиційний дріб…

Великий князь такому збігові обставин залишився задоволений і навіть сунув свою декоративно — державну люльку (сам він зроду-віку не курив і до тютюну відчував стійку відразу) під вуса, що на його думку мало ефектний вигляд.

Та й офіційний портрет великого князя, розтиражований і затверджений як еталон, передбачав у нього люльку під вусами. Тобто все гут, як каже клята німчура (мову старшого брата великий князь хоч і поганенько, але все ж знав і міг навіть обходитися без перекладача).

Серед зустрічаючих на пероні була принцеса Марія з династії Гогенцоллернів (казали, що нібито з роду самого Фрідріха Вільгельма ІІІ, прусського короля (1797–1840).

Вона стояла в гурті офіційних осіб другого рангу під великою чорною парасолю, що тримала над нею її тілоохоронець есесівка Ельза у званні обер-лейтенанта.

— Пхе, який він… закороткуватий! — вередливо скривила яскраво нафарбовані губки принцеса, як тільки-но з вагону вийшов на світ білий високопоставлений, але справді низькорослий гість. — Прямо куценький… — Показала мізинчик. — Отакусінький — отакунький…

— Моя пані явно применшує зріст нашого гостя, — майже весело відповіла Ельза. — Він і справді не відзначається зростом, але ж і не такий вже карлик. Його предок Йосип Сталін вдався дещо… е-е… низькуватим, тож всі Джугашвілі по чоловічій лінії звідтоді не мажуть похвастатися зростом.

— Хі-ха-ха!!. Далеко йому до наших бравих есесівців!..

— Тсс!!. Ніяких порівнянь! Перон і той має вуха!

— А я думала… Як великий князь, то й сам… великий, — розчаровано протягла принцеса, довгонога білявка (навіть притупнула стрункою ногою). — А я люблю… великих!

— Забувай, кого любила, принцесо! — ввічливо шикнула есесівка. — Всім і так у Берліні відомо — на жаль…

— Що… відомо? — насторожилась принцеса.

— А те, що ти, вітрогонко, надто легковажна. Нащо тобі про це ще й самій нагадувати? Крім того, герр Йосип, як представник дружньої нам країни…

— Пхе! Якогось там… князівства!

— Не якогось, а — Великого Московського. Його князівство таке ж велике за розмірами, як він сам за… зростом!

— Тсс!!. — далі розмова велася пошепки. — Зате його майбутня жона стане великою княгинею — не забувай про це!

— У якійсь там… Московії? На околиці рейху? Ви будете в Берліні, а я… Стану якоюсь… пхе… — московкою? У затрапезному, як я чула, татарському улусі?

— Московське князівство колись було татарським улусом — літ чи не тисячу тому!

— І взагалі… взагалі, що таке Московське князівство? Та ще й номер два?

— Протекторат Великої Німеччини.

— А що таке… протекторат?

— Це… форма залежності. Або держава, що перебуває в залежності.

— І все ж таки: що таке Московське князівство?

— Знайшла час і місце для політграмоти!

— А я… я хочу. Я наказую, — тупнула стрункою ніжкою, — розказати зараз же! Чуєш, Ельзо?

— Не глуха. Та гаразд. — Ельза ледве стримувала невдоволення. — Коли в жовтні 1941 року глава СРСР програв війну, фюрер дозволив руським мати лише протекторат в межах Москви та області — так зване Московське князівство!

— Чому друге князівство? А де ж перше, якщо воно було, поділося?

— Довга історія, принцесо. Ти сьогодні на цю тему прослухаєш лекцію імперських істориків, а я скажу лише коротко. Тому з цифрою «два», що вже було колись Московське князівство. Слухай, вертихвістко, — Ельза дозволяла собі й не такі пасажі у поводженні з підопічною. — Я нарочито для тебе зубрила… Феодальна держава з такою назвою виникла у Північно — Східній Русі десь у XІV столітті, виділившись як уділ Володимиро — Суздальського князівства. Поприєднувавши до себе навколишні міста Коломну, Переяслав — Залеський, Можайськ, Московське князівство почало набирати силу, побило татар Золотої Орди і зрештою в XV столітті стало ядром Російської централізованої держави. Тоді ж московський великий князь Іван ІІІ оголосив себе «государем всієї Русі».

— І що було далі з тією імперією?

— О, це довга історія. Живучим виявилося Московське князівство. І до біса везучим та агресивним. Ледь вилупившись, воно одразу ж почало заграбастувати землі сусідів та приєднувати їх до своїх володінь — так зване собіраніє ісконно руських земель. За якихось чотири століття з крихітного князівства, нічим мовби не кращим за інші руські князівства, воно перетворилося на гігантського загарбника, такого руського гулівера. Подумати тільки — в Російську імперію, яка сягнула в довжину із заходу на схід на цілих 9 тисяч кілометрів!

— Ого! — мовби аж зацікавилась принцеса, яка взагалі, крім любовних фіглів — міглів та шурів — мурів, здається, нічим більше не цікавилась. — І як же це воно ухитрилося?

— Загарбуючи, моя люба принцесо, загарбуючи чужі території. У князівства виявився величезний апетит. Тож рік за роком загарбуючи чужі території, спершу близькі, а потім і далекі, і зовсім далекі, за Волгою і до самого океану. За якусь там пару — другу століть воно захопило територію з площею 170 75,4 тисячі кілометрів! З населенням, що сягнуло майже 140 мільйонів чоловік. А Московське князівство мало всього лише щось із три мільйони московітів… І стало Росією. Монстром, який тільки тим і займався, що поглинав інших. В останній час Росія, перетворившись на червону імперію СРСР, стала зазіхати й на Європу. Аби врятувати Європу від червоної чуми, фюрер і почав війну з цим монстром… Вигравши її, він ліквідував Російську імперію під абревіатурою СРСР.

— А якщо з Московського князівства–2 знову почне вилуплюватися Росія? І все повториться, га?

— Мені приємно, що ти, моя люба принцесо, можеш мислити навіть логічно. Так ось… За тим, щоб московіт знову не створили свого монстра, слідкує при великому князівстві протектор і три гауляйтери — вищі чини Рейху. А над усе слідкує Велика Німеччина — з усією її могутністю. Вдруге московітам не вдасться цей фокус. Якщо вони щось там почнуть, рейхсканцлер з вермахтом знищать їх у зародку… Отож, коли їхня імперія у 1945 році була розбита, фюрер дозволив Сталіну створити своє московське князівство, але вже під номером два. І тільки за рахунок Москви та області. І бути в ньому великим князем — під протекторатом Великої Німеччини.

— І Сталін погодився?

— А що йому, бідолашному, лишилося робити, як він програв війну? Або нічого, або князівство. Малувато, звісно, після гігантської імперії, що була у його віданні, та все ж хоч щось… Він і згодився. Аби хоч якусь владу мати. Якщо й не генсеком, то бодай князем. Сталін помер у 1952 році, звідтоді Московським князівством правили його спадкоємці — син, потім онук, а це вже править правнук Йосип ІV, якщо рахувати, що Сталін був першим.

— І чого він приперся в Берлін? Ну, цей, Йосип, який четвертий.

— Після смерті свого батька у веремії боротьби за владу він захопив трон великого князя московського. За існуючими правилами й традицією його має на князівство затвердити рейхсканцлер і дати йому ярлик на князівство. Як то колись московським князям давали ярлик татарські хани із Золотої Орди.

— Ельза, моя мила захисниця, пам’ятає навіть таку… нудьгу?

— Доводиться, — зітхнула обер-лейтенант. Хотіла було додати: «Заради тебе, аби тебе наставити на правильний шлях», а натомість мовила інше: — Я свого часу, до твого відома, люба принцесо, закінчила Берлінський університет, слов’янський факультет…

— Ах, ах! Нема нічого занудливішого в світі, як оці ваші… університети! Факультети!.. Для секса вони ні до чого. Любитися з гарними чоловіками можна і без університетських дипломів.

— Моїй любій принцесі все можна, а я мушу думати про завтрашній день і хліб насущний. Тому закінчила ще й військову кафедру, поступила в партію, потім мене взяли в канцелярію «СС» і ось… Обер-лейтенант, спеціаліст по Слов’янії. Маю на хліб і до хліба. І про свій завтрашній день спокійна.

Обер-лейтенант Ельза хотіла було ще трохи просвітити свою підопічну, яка відзначалася дрімучим невіглаством, але та надибала поглядом офіцерів — есесівців, високих, струнких, з блискучими — срібними — знаками розрізнення та черепами на кашкетах, і почала грати очима та пускати бісиків — серед них було чимало її коханців. Забувши при цьому про великого московського князя — та він її вже й не цікавив. Пхе, коротун!

Відчувши це, Ельза зітхнула, урвала свою інформаційну бесіду і ображена, що її не слухає підопічна, зібрала губи в курину гузку…

«Шльондра гестапівська, курвочка есесівська», — подумала про свою підопічну. — Чи не у всіх вищих чинів рейха в ліжку побувала, а вдає з себе… святу та непорочну діву. Та й до всього ж, ти така принцеса Гогенцоллернська, як я індійська, — так подумала, але на всяк випадок поштиво посміхнулася до Марії і ніжно погладила її по руці (принцеса любила, коли її гладили по… по всьому тілу).

— Все буде добре, моя люба принцесо, — прошепотіла наостанку. — Стати великою московською княгинею — це, навіть, дуже престижно. Все одне, що царицею.

— Справді? — враз ожила Марія. — Це прирівнюється де цариці?

— Майже. Ну… майже. Сьогодні княгиня, а завтра, дивись, як Йосип царем стане, ти вже й цариця. Та й пора десь закорінюватися. Не все ж, даруй, шури — мури крутити. Любов’ю та гульками можна займатися до вінця, а вже потім і до кінця — кар’єрою. Як станеш княгинею чи царицею, всі твої коханці листом слатимуться перед тобою — як офіцерня перед генералом чи фельдмаршалом.

— О-о-о!!. — захоплено протягла принцеса. — Це те, про що я мрію. Виходить, мрії збуваються? Навіть у принцес? Але… раптом той Йосип — коротун відмовиться на мені женитися?

— А його ніхто й питати не буде — забагато йому честі. Як вирішить рейхсканцлер — так і буде. Ще й пишатиметься той, як ти кажеш, коротун, що в його князівстві великою княгинею буде німкеня з роду самих Гогенцоллернів!