Ярлик на князівство

БУНКЕР КОЛИ ПОГАСЛИ ЧЕРВОНІ ЗОРІ КРЕМЛЯ

30 вересня — 20 жовтня 1941. Москва

…Ще раніше, як почалася евакуація, згасли рубінові зорі Кремля. Царську геральдику — двоголові орли — на баштах Кремля більшовики після захоплення ними влади у 1917 році, знищуючи все старорежимне (як писатиме поет, «все, ще паном звалося»), чомусь не зачепили «караючим мечем революції». Хоч як не дивно, але двоголові пернаті хижаки, що були століттями символом імперії Романових, ще довго залишалися на своїх місцях. Тільки у 1936 році більшовики зняли їх із башт Кремля — до того вірні ленінці спокійно собі сиділи в Кремлі — «под сенью двуглавых орлов».

Для нової символіки зорі з серпом і молотом, що до того були емблемою Червоної Армії — виготовили з неіржавіючої криці й облицювали їх позолоченими листами.

Серпи й молоти на зорях з червоної міді були викладені уральським напівкоштовним камінням — аметистом, олександритом, топазом, аквамарином та гірським кришталем, загальною кількістю біля семи тисяч штук.

Творіння це (все ж виготовлене на скору руч і не виключено, що якимись підмайстрами, не вельми вправними) прикрашали Кремль два роки. А тоді володарі Кремля задумались: треба щось шукати краще, надійніше — під дією атмосферних опадів самоцвіти швидко втрачали свій святковий вигляд.

У 1937 році, готуючись до 20–ї річниці жовтневого перевороту, зорі на баштах Кремля замінили рубіновими — коштовним камінням червоного кольору (прозорий різновид корунду). Вони мали цілодобово світитися зсередини.

Вага кожної зорі — біля тонни, розмах променів від 3–х до 3,75 м. До всього ж вони ще й оберталися, як флюгери — в залежності від вітру.

Зварили їх на донецькому Костянтинівському заводі. (До того в Союзі ніхто не міг зварити таке велике й міцне рубінове скло).

Чотири роки витвори донецьких майстрів сяяли на баштах Кремля, і раптом згасли! Восени 1941–го. Їх, рятуючи від німецької авіації, просто зачохлили брезентом.

І стривожені москвичі збагнули, що це вже все. Якщо й зорі Кремля зникли — кінець червоній імперії, чиїми символами й були рубінові зорі. А там, де вони ще вчора святково — державно сяяли (оспівуючи які, радянські поети впадали хіба ж у такий раж!), запанувала пітьма, що її час од часу під акомпанемент сигналів повітряної тривоги, краяли метушливі промені прожекторів…

До ста великих подій XX століття належить і битва 1941–го за Москву. Восени того ж року, під час бистроплинної тоді німецько — радянської війни, вермахт почав готувати завершальну операцію «руської кампанії» (Другої світової війни) під кодовою назвою (фюрер любив барвисті, лякливо — погрозливі назви, що мали історичні паралелі) «Тайфун».

Як відомо, тайфуном називають ураган величезної руйнівної сили, що виникає в південно — східній Азії та в тропічних широтах західної частини Тихого океану.

Тайфуном, але досі нечуваної військової сили і збирався вермахт обрушитися на столицю більшовицької імперії.

І мав для цього достатню силу.

Битва почалася 30 вересня 1941 року. Німці зосередили 75 дивізій, що нараховували 1800 тисяч солдат і офіцерів, 170 танків, 1390 літаків, більше 14 тисяч гармат і мінометів.

Радянці зосередили під своєю столицею трохи меншу, але все одне велику силу: 1250 тисяч чоловік, 990 танків, 677 літаків, 7600 гармат та мінометів — вся ця міць була об’єднана у три фронти: Західний, Резервний та Брянський.

І спалахнула жорстока і велика битва. З самого початку німцям почало фортунити, військове щастя було явно на їхньому боці. Розбивши війська Південно — Західного фронту, оточивши і полонивши Київське угрупування радянських військ, вермахт всі сили кинув на захоплення Москви. Німецькі стратеги були певні: доти, доки тримається Москва, СРСР буде подолати надто важко — якщо взагалі можливо. І навпаки, з падінням «червонозоряної» столиці (хоча зорі вже й зникли над Кремлем) Радянський уряд змушений буде капітулювати. Принаймні, він тоді опиниться в безвихідній ситуації.

Директива плану «Барбаросса» наголошувала:

«Захоплення цього міста означає як з політичного, так і з економічного боку вирішальний успіх».

«Москва повинна бути оточена так, щоб жоден мешканець не зміг її залишити. Москва буде затоплена і перетворена у величезне море», — запевнятиме Гітлер.

З часом він, правда, змінить свою поспішну і явно нерозумну задумку щодо «моря». Та й до всього ж висловлену з переоцінкою власних сил. Тому, крім 75 відбірних дивізій, що їх було кинуто на Москву, вермахт спрямував туди і всі свої резерви — німецьке командування намагалося будь-що взяти Москву до початку зими.

Ударом танкової армії Гудеріана в напрямку Орел — Тула — Москва і почався генеральний наступ німецької групи «Центр».

Вже 2 жовтня в наступ перейшли основні угрупування противника в районі Смоленська. Прорвавши оборону, 7 жовтня німецькі війська оточили радянські армії західніше Вязьми — числом чотири, — і дві південніше Брянська.

Резерви в захисників були вичерпані. Величезні проломи в обороні радянському командуванню вже не було чим затуляти. Німецьке командування потирало руки — шлях до Москви нарешті вільний.

Так воно, власне, й було, хоч оточені дивізії чинили шалений спротив і до їхньої здачі, здавалось, ще було далеко.

Йосип Сталін (на той час генеральний секретар ЦК РКП/б), голова Раднаркому СРСР, нарком оборони СРСР, Верховний головнокомандувач збройними силами СРСР, Герой Соцпраці) вже відчував ту смертельну небезпеку, що нависла над столицею його величезної імперії, у яку було зігнано біля 100 різних народів і які покірні — але це сьогодні покірні! — а на випадок поразки вони можуть зовсім по-іншому «заспівати». Та й у кожному народові, незважаючи на криваві репресії й тотальну русифікацію та державний шовінізм, так і не був викоренений до кінця потяг до незалежності. (В конституції, правда, про людське око була стаття про право виходу з СРСР, але тим, хто заявив би про своє право на вихід, була приготовлена куля в потилицю). І на випадок поразки ніякі репресивні заходи вже не могли б врятувати СРСР від розвалу.

Коли німці підійшли до Москви, ця загроза стала чи не реальною. Треба було спішно рятуватися — і від наступу німецьких військ, до того неспинимих, і від можливого виходу республік з СРСР. Але щось робити вже було пізно — над Москвою навис крах.

Почалася евакуація урядових структур, дипломатів, промислових підприємств, частково населення. Власне, вибірково. В першу чергу достойного для подальшого збереження. Евакуйовувалися цілими організаціями, колективами. Так, наприклад, московським письменникам та для членам їхніх сімей — ідеологічні бійці партії! — виділили спеціальний евакопоїзд.

Під час посадки у вагони, що здійснювалася під наглядом загонів енкавеесівців, коли як завжди в подібних випадках виникла товкотнеча, що переросла в паніку (раптом усім не вистачить місць, а німці в цей час увірвуться де столиці?) з відомим поетом — піснярем Лебедевим — Кумачем, автором багатьох патріотичних пісень, в тім числі й знаменитої «Священної війни» лучилася негадана істерія.

Загледівши портрет Сталіна (а ним були обвішані чи не всі вагони, в тім числі й паровоз), поет, тикаючи в нього пальцем, раптом голосно і відчайдушно закричав (сам не тямлячи в ту мить, що кричить):

— Он він… вусатий винуватець наших бід! Обіцяв — клявся, що німців шапками закидаємо, а тепер Москву тевтонцям здає!

Гамірливий перон в одну мить затих — як йому заціпило! Почувши таку крамолу, всі з жаху ахнули й застигли з порозкриваними ротами. Про кого він горлопанить, самовбивця? Про батька народів? Ясно було, що поет таким вигуком підписав собі швидкий смертний вирок.

Грубо розштовхуючи людей, до крикуна вже ринулися енкавеесівці. Ще мить, і він буде схоплений і поставлений до стінки, як панікер і найманець фашистів, який до всього ж ще й посмів розкрити свого поганого рота на святе ім’я вождя!

Збагнувши це, дружина пісняра, аби порятувати чоловіка — якщо це тільки ще можливо, — раптом несамовито закричала:

— Лі-іка-а-аря!!!! Де лікар??? Негайно лікаря!!! Мій чоловік не сповна розуму. Він з’їхав з глузду — потрібна допомога медицини! Ради Бога, по-швидше лікаря! Мій чоловік не відповідає за свої вчинки! Психічно хворих не можна карати — їх треба лікувати. Лікаря, ліка-а-аря…

Знаменитий пісняр, ідеологічний ще мить тому «багнет» партії, який так талановито прославляв правлячий режим, трясся, як в ознобі: налився краскою, рухи його були безладними, очі вирячені, розкритий рот пузирився піною…

Знайшовся лікар, який і підтвердив: так, у громадянина Лебедева — Кумача невроз — функціональне захворювання нервової системи, що виникло внаслідок дії психотравмуючих факторів. Не виключено, причиною стала інтоксикація. Потрібне негайне лікування, перш за все усунення психотравмуючих факторів, медикаменти, психотерапія, фізіотерапія. Тому поет не відповідає за свої слова і вчинки, адже він хвора — ХВОРА!!! — людина…

Затуркані науково — медичною термінологією, енкавеесівці розгубилися. Але поета все ж заарештували прямо на пероні, зняли з поїзда, хоч і не поставили під стінку — його відправили в психіатричку. Це і врятує йому загалом життя, хоч і добряче попсує здоров’я. Особливо, кількарічне перебування в психіатричці, що для таких, як він, була тоді тюрмою.

Паніка при евакуації швидко досягла свого апогею, коли всі були певні: не сьогодні—завтра Москва буде захоплена чужинцями, сил, щоб її відстояти, вже немає. Тому столицею повзли панічні чутки про те, що вже навіть заплановано здати місто німцям. Зрештою, ДКО змушений був увести в столиці з 20 жовтня облоговий стан. Тим часом німці, відчувши, що ще одного удару оборонці Москви не витримають, спішно підтягували резерви для нанесення вирішального удару. В середині листопада вермахт знову перейшов у наступ. Він настільки був упевнений в успіхові (проти героїчний спротив радянських військ, хоч вони вже були поріділі і вкрай вимотані), що німецьке інформаційне бюро повідомило на початку грудня:

«Німецькі кола заявляють, що німецький наступ на столицю більшовиків просунувся так далеко, що вже можна роздивлятися внутрішню частину міста через добрий бінокль».

Німецьке воєнне командування звернулося до солдат Східного фронту:

«Солдати! Перед вами Москва! За два роки війни всі столиці континенту схилялися перед вами, ви пройшли вулицями кращих міст. Вам залишилася Москва, примусьте її схилитися, покажіть їй силу вашої зброї, пройдіться по її площах. Москва — це кінець війни. Москва — це відпочинок. Вперед!»

І, зрештою, у Берліні було наказано редакціям газет на 2 грудня залишити порожні місця в чергових номерах — для вміщення повідомлення про взяття Москви.

Днем раніше, захопивши Красну Поляну, німецькі офіцери, піднявшись на дзвіницю, роздивлялися в біноклі Москву — звідти, з Красної Поляни до річкового порту Москви «Хімки» — було всього лише якихось 16 км.

Тепер тільки чудо могло порятувати більшовицьку столицю, а разом з нею і їх самих. Здавалося, що їхньому 24–річному правлінню надходив стрімкий, невідворотній і нищівний крах…

«Страна неминуемо катится к гибели. Так даже думают военные» — Аркадій Первенцев, письменник, автор відомого на той час роману «Кочубей» (про події Громадянської війни) записуватиме до свого щоденника «Сход» (запис від 19 листопада 41 року) про масову евакуацію з Москви восени того року. (Ці записи письменника будуть опубліковані лише через десятки літ).

Ще: «Иногда нам казалось, — и это мнение разделяли все, — что государство доживает последние дни…

Из ста человек — сто человек не верило в благополучный исход войны…» Так занотовував письменник, відступаючи у ті дні з Москви в колоні біженців, що була охоплена панікою…

День 16 жовтня за свідченням москвичів став найстрашнішим днем війни.

Із спогадів очевидців: «Втеча. Із старими і дітьми, по шосе Ентузіастів. Куди і нащо — не відповість ніхто з біженців. Перший раз не працює метрополітен. Не ходить міський транспорт. В магазинах продається в будь-якій кількості борошно і цукор — за ринковими цінами (звідки гроші візьмуться?) На робітничі карточки видають по пуду борошна. Не вийшли газети. Мовчить репродуктор…»

За рішенням Державного комітету оборони 12 жовтня спішно почала створюватися ще одна лінія оборони — вже на самісіньких підступах до столиці. На спорудження оборонних ліній кинуті всі працездатні мешканці столиці та області — це, між іншим, стало початком всезагальної паніки серед москвичів.

До 10 жовтня німці підійшли до Калуги, захопили Гжатськ, Калінін, Можайськ, Малоярославець.

Бої вже йшли за 60–80 кілометрів від Москви.

30.ІX німецькі війська, перейшовши в наступ, прорвали оборону на ряді фронтів.

Виникла пряма загроза падінню столиці. Ціною неймовірних зусиль радянському урядові вдалося сформувати 16 дивізій, але й вони не могли зарадити. Німці вже вигулькнули за 27 кілометрів від Москви на лінії Яхрома — Красная Поляна. Наче з неба позвалювалися. Все.

Із спогадів очевидців:

«…мовчать репродуктори на стовпах. Мимовільна думка: на якій мові вони відгукнуться? Відомо, що Вишинський і Деканозов всю ніч просиділи в кабінеті начальника Київського вокзалу, вимагаючи для себе особистого составу.

Ніхто не обмінюється новинами. Просто всі знають: сьогодні з Москви втік уряд. За такі знання можна поплатитися головою».

Днем раніше був виданий секретний наказ:

«15 жовтня 1941 р.

З огляду на неблагополучне становище Можайської оборонної лінії Державний комітет оборони постановляє:

1. Доручити т. Молотову заявити іноземним місіям, щоб вони сьогодні ж евакуйовувалися в м. Куйбишев (НКПС — т. Каганович забезпечує своєчасну подачу составів для місій, а НКВС — т. Берія організує їх охорону).

2. Сьогодні ж евакуювати Президію Верховної Ради, а також уряд на чолі із заступником голови РНК т. Молотовим (т. Сталін евакуюється завтра або пізніше, дивлячись по обстановці).

3. Негайно евакуюватися органам Наркомату оборони і наркомвоєнмора в м. Куйбишев, а основній групі Генштабу — в Арзамас.

4. На випадок появи військ противника біля воріт Москви доручити НКВС — т. Берія і т. Щербакову здійснити підрив підприємств, складів та установ, які неможливо буде евакуювати, а також все електрообладнання метро (виключаючи водогін і каналізацію).

Голова Державного Комітету Оборони І. Сталін».

20 жовтня в Москві було оголошено стан облоги.

За підписам Сталіна, і заодно із закликом допомагати Червоній Армії, яка захищає Москву.

Почалася масова втеча, яку важко було назвати евакуацією.

Начальство тікає першим, співробітники не знають, що робити з покинутими фондами, документами.

Як свідчитимуть через десятиріччя очевидці тих подій, «повсюди випадки знищення партійних документів. В будівлі Центрального комітету на Старій площі все говорить про панічну втечу».

Тільки з початком третього тисячоліття вперше буде опублікований рапорт заступника І відділу НКВС СРСР від 20 жовтня:

«После эвакуации аппарата ЦК ВКП(б) охрана 1–го отдела НКВД произвела осмотр здания всего ЦК. В результате осмотра помещений обнаружено:

1. Ни одного работника ЦК ВКП(б), который мог бы привести все помещение в порядок и сжечь имеющуюся секретную переписку, оставлено не было.

2. Все хозяйство — отопительная система, телефонная станция, холодильные установки, электрооборудование и т. п. — оставлено безо всякого присмотра.

3. Пожарная команда также полностью вывезена. Все противо-пожарное оборудование было разбросано.

4. Все противохимическое имущество, в том числе больше сотни противогазов «БС», валялось на полу в комнатах.

5. В кабинетах аппарата ЦК царил полный хаос. Многие замки столов и сами столы взломаны, разбросаны бланки и всевозможная переписка, в том числе секретная, директивы ЦК ВКП(б) и другие документы.

6. Вынесенный совершено секретный материал в котельную для сжигания, оставлен кучами, не сожжен.

7. Оставлено больше сотни пишущих машинок разных систем, 128 пар валенков, тулупы, 22 мешка с обувью, носильными вещами, несколько тонн мяса, картофеля, несколько бочек сельдей, мяса и других продуктов.

8. В кабинете т. Жданова обнаружены 5 совершенно секретных пакетов.

В настоящее время помещение приводится в порядок.

Докладываю на Ваше распоряжение».

І як далі свідчать очевидці, «при всем том — Октябрьский праздник».

Нібито на прохання все тих же невтомних трудящих його скоротили до одного дня, відмовилися від вихідного, але святкувати вирішили. Як заведено.

Навіть з докладом вождя.

Але запитань залишилося більше, як відповідей. У всякому разі зрозумілих.

Урочисте засідання відбулося в метрополітені.

Замість Большого театра — на станції «Маяковська».

І парад на Красній площі.

Вождь на трибуні мавзолею. Вождь, який виголошує промову.

Хтось обережно говорив про двійників. «Тим більше, що один з багаточисленних двійників був шефом театрального гуртка 528–ї школи — артист Театра Ленради Самуїл Борисович Кудашов. В легкому гримі він обманював своїм виглядом навіть товаришів по трупі… І в метро, і на Красній площі народу, врешті решт, було не так уже й багато. Головною залишалася можливість, все, що відбувалося, показати країні в кінохроніці…»

Мовляв, Сталін у Москві, навіть виступає на трибуні мавзолею, все гаразд. Москва тримається міцно і ворогу її не взяти. Це той Сталін, який писав про себе в своїй офіційній біографії «Иосиф Виссарионович Сталин. Краткая биография», що була в СРСРі у ті часи аналогом гітлерової біблії «Майн кампф».

Так ось він писав про себе, що він, Сталін, є «кращим сином більшовицької партії і спадкоємцем достойним великого продовжувача справи Леніна».

Це він пізніше, програвши в сорок першому війну, у відчаї вигукне: «Ленін залишив нам державу, а ми її перетворили в лайно».

Р.S. Сталін почав користуватися двійниками після убивства Кірова.

Їх було в нього кілька. Найвідоміший — Євсей Лубицький, тихий український бухгалтер з Вінниці. Він і стояв на трибуні мавзолею.

Подальша його доля не зовсім благополучна (а втім, з вогнем грався): у 1952 році його арештують. Надто захопився «грою в Сталіна». Звільнять вже після смерті Сталіна і вишлють в Середню Азію, в Душанбе, де він і завершить свої земні дні у році 1981–му.