Володар Перстенів

A. Хроніки королів і правителів

ІІІ. Народ Даріна

Про походження гномів і елдари, і самі гноми розповідають багато дивного; однак через те, що все це — справи далекого минулого, про них тут буде сказано небагато. Дарін — це ім'я, яким гноми називали найстаршого з-поміж Сімох Батьків їхнього роду, предка всіх королів Довгобородих[25]. Він довго спав сам-один, доки у прадавні часи не прокинувся його народ, і він прийшов до Азанулбізару й оселився в печерах над Келед-зарамом на сході Імлистих Гір, де згодом виникли уславлені в піснях Копальні Морії.

Жив він там так довго, що у багатьох землях став відомим як Дарін Безсмертний. Але все ж таки він помер наприкінці Прадавніх Часів і був похований у Казад-думі; однак рід його ніколи не переривався, і п'ять разів у його нащадків у його Домі народжувався спадкоємець такий схожий на свого Прабатька, що йому давали ім'я Даріна. Гноми були переконані, що то сам Безсмертний повертається до них; бо у них багато дивних легенд і вірувань про самих себе та власне призначення у світі.

Коли закінчилася Перша Епоха, сила та багатство Казад-дума надзвичайно зросли; бо збагатив його мудрий і вмілий народ, що прийшов із давніх синьогірських міст Ноґрода та Белеґоста, зруйнованих після падіння Тангородріму. Сила Морії процвітала навіть у Темні Роки та під час панування Саурона, бо, хоч Ереґіон було зруйновано, а ворота Морії зачинено, підземелля Казад-дума були дуже глибокі й жив там народ чисельний і мужній, і Сауронові було не до снаги його завоювати. Тож багатство гномів надовго залишилося недоторканим, хоча населення і почало зменшуватися.

Сталося так, що в середині Третьої Епохи королем гномів знову був Дарін, уже шостий. Сила Саурона, слуги Морґота, тоді знову зростала у світі, хоча ще ніхто не знав, що означає Тінь у Лісі, яка підповзала до Морії.

Заворушились усі злі потвори. У ті роки гноми копали нові ходи глибоко під Баразінбаром у пошуках мітрилу, безцінного металу, видобувати який із кожним роком ставало дедалі важче. Так, під час тих робіт вони порушили сон жахливої істоти, яка, втікши з Танґородріму в час приходу Війська Заходу, заховалась у підвалинах землі, — Балроґа Морґота. Ця істота вбила Даріна, а через рік — Наїна І, його сина; і тоді закінчилася слава Морії, її народ був знищений або порозбрідався світами.

Більшість біженців, котрі врятувалися, подалася на Північ. Траїн І, син Наїна, приїхав до Еребору, Самітної Гори біля східного краю Морок-лісу, та заснував там нове поселення і став королем під Горою. В Ереборі він знайшов чудовий коштовний камінь, Аркенстон, «Серце Гори»[26]. Однак Торін І, його син, пішов іще далі на північ, у Сірі Гори, де в той час зібралася більшість народу гномів; ці гори були багаті й малодосліджені. Але там, на пустищах за ними, водилися дракони; і за багато років вони розплодились, і набралися сили, і почали воювати з гномами та грабувати їхні скарби. Урешті-решт, Даїна І разом із його другим сином Фрором у дверях їхнього власного покою вбив величезний дракон.

Невдовзі після цього більшість народу гномів покинула Сірі Гори. Третій син Даїна, Ґрор, разом із багатьма послідовниками пішов до Залізного Кряжа; але Трор, спадкоємець Даїна, разом із Боріном, братом свого батька, та залишком народу повернувся до Еребору. Трор повернув Аркенстон до Великої Зали Траїна; і Трор, і його народ процвітали, і стали багатими, і заприятелювали з усіма людьми, котрі мешкали поруч. Адже гноми виробляли не тільки речі небаченої краси, але і зброю та обладунки високої якості; тому гноми активно вимінювали руду в їхніх родичів із Залізного Кряжа. І так північани, котрі жили між Келдуїном (ріка Бистриця) та Карненом (Руда), стали сильними й відкинули всіх ворогів зі сходу; гноми жили в достатку, бенкетуючи та співаючи пісень у Палатах Еребору[27].

Чутки про багатство Еребору поширились усюди й дійшли до вух драконів, і врешті-решт, Смоґ Золотий — найбільший дракон тих часів — зненацька виступив проти короля Трора та, дихаючи вогнем, налетів на Гору. За лічені дні все королівство було спустошене, й місто Діл неподалік було зруйноване та спорожніло; а Смоґ пробрався до Великої Зали і заліг на купі золота.

Багато родичів Трора все ж урятувалося від розгрому та пожежі; останніми з підземелля потаємними дверима вийшли сам Трор і його син Траїн ІІ. Вони пішли на південь разом зі своїми сім'ями[28] і довго мандрували, не знаходячи притулку. З ними також пішла невелика група їхніх родичів і вірних послідовників.

Через багато років Трор, уже старий, бідний і в розпачі, дав синові Траїну одну коштовну річ, якою він усе ще володів, — останній зі Сімох Перстенів, — а тоді з одним старим другом на ім'я Нар залишив свій народ. Прощаючись, він сказав Траїнові про Перстень:

— Може, цей перстень стане підвалиною твого нового багатства, хоча це і малоймовірно. Адже, щоби примножити золото, треба мати золото.

— Ти справді не думаєш повертатися до Еребору? — спитав Траїн.

— Я надто старий для цього, — сказав Трор. — Я заповідаю тобі та твоїм синам нашу помсту Смоґові. А мене втомили вбогість і зневага людей. Піду пошукаю кращої долі.

Він не сказав, куди…

Мабуть, розум його дещо потьмарився через вік, нещастя і довгі розмірковування про красу Морії у дні його предків; а можливо, це Перстень тепер повертався до зла, бо його господар уже прокинувся, доводячи Трора до дурості й руїни. Зі Сірого Краю, де вони тоді мешкали, Трор разом із Наром пішов на північ, вони перетнули Перевал Багряний Ріг і прийшли в Азанулбізар.

Коли Трор прийшов у Морію, Ворота були відчинені. Нар благав його бути обережним, але Трор не слухав його та гордовито ввійшов як законний спадкоємець. Але назад він не вийшов. Нар чекав багато днів, ховаючись поблизу. Одного дня він почув гучний лемент, сигнал рогу, і на сходи викинули тіло. Боячись, що це Трор, Нар почав підкрадатися ближче, і тоді з воріт пролунав голос:

— Іди-но сюди, бороданю! Ми тебе бачимо. І не бійся сьогодні. Нам треба дещо повідомити через тебе.

Тоді Нар підійшов до воріт і побачив, що то справді тіло Трора, та голова була відтята і лежала поруч, обличчям до землі. Нар опустився навколішки і почув сміх орків із темряви, і голос сказав:

— Якщо жебраки не чекатимуть біля дверей, а будуть пролазити досередини і красти, тоді ось що ми робитимемо з ними. Якщо хоч хтось із твого народу знову поткне сюди брудну бороду, отримає те саме. Іди і перекажи це своїм! А якщо його сім'ї цікаво знати, хто тут нині король, то ім'я написано на його обличчі. Я написав це! Я вбив його! Я господар!

Нар перевернув голову і побачив випалені на чолі гномівські руни, які складали ім'я АЗОҐ. Відтоді це ім'я було випалене в його серці й у серцях усіх гномів. Нар нахилився, щоби підняти голову, та голос Азоґа[29] викрикнув:

— Облиш це! Іди геть! Ось твоя платня, бородатий жебраче! Маленька торбинка вдарила його. У ній було кілька монет невеликої вартості.

Плачучи, Нар утікав берегом Срібної Жили; тільки один раз він обернувся і побачив, що орки, вийшовши з брами, рубали тіло та кидали його шматки чорним воронам.

Така була розповідь, яку Нар приніс назад до Траїна; і Траїн плакав і рвав собі бороду, а потім замовк. Сім днів він просидів, не промовивши ні слова. Тоді підвівся і сказав:

— Цього не можна стерпіти!

Так почалася Війна гномів із орками, тривала та кривава війна, яка точилася здебільшого глибоко під землею.

Траїн негайно розіслав на північ, захід і схід гінців із розповіддю про те, що сталося; та минуло три роки, поки гноми зібрали військо. Народ Даріна скликав усіх воїнів, і до них приєдналися й інші великі сили, вислані Домами інших Прабатьків; образа спадкоємця найстаршого з Прабатьків сповнила їх гнівом. Коли всі були готові, вони виступили й одне по одному зруйнували всі укріплення орків від Ґундабаду до Ірисної. Обидві сторони були безжальні; й уночі, й удень не припинялись убивства та насилля. Втім, гноми здобули перемогу завдяки силі, непомильній зброї та вогню їхнього гніву, що палав, коли вони переслідували Азоґа в кожній печері під горою.

Зрештою, всі орки, котрі тікали від них, зібрались у Морії, а військо гномів, переслідуючи їх, підійшло до Азанулбізару. Це була велика долина, що лежала між двома гірськими хребтами біля озера Келед-зарам і колись належала до королівства Казад-дума. Коли гноми побачили у схилі гори ворота до їхніх давніх помешкань, голосні вигуки громом рознеслися над долиною. Та велике військо ворогів вишикувалося на схилах над ними, і з воріт вийшла велика кількість орків, котрих Азоґ зберіг для останньої битви.

Спершу доля не сприяла гномам: був хмарний зимовий день без сонця, й орки не похитнулися, їхня кількість перевищувала число гномів, і їхні позиції були кращі. Так почалась Азанулбізарська Битва (або ельфійською мовою — Нандугіріонська), при згадці про яку орки і нині здригаються, а гноми плачуть. Першу атаку передового загону під проводом Траїна орки відбили, хоч і зазнали втрат, а Траїнові довелося відступити в ліс великих дерев, які й нині ростуть неподалік від Келед-зараму. Там загинули син Траїна, Фрерін, і його родич Фундін, і багато інших, а Траїн і Торін були поранені[30]. Перевага схилялася то на один, то на інший бік, і кров лилася рікою, поки нарешті загін із Залізного Кряжа, який підійшов пізніше, не змінив ситуацію. Заковані у броню та не втомлені воїни Наїна, сина Ґрора, прорвались крізь військо орків аж до самих воріт Морії з вигуками: «Азоґ! Азоґ!» — рубаючи сокирами всіх, хто стояв у них на шляху.

Біля Воріт Морії Наїн зупинився і голосно закричав:

— Азоґу! Якщо ти тут, виходь! Чи тобі надто страшно?

Азоґ вийшов одразу. То був здоровенний орк із великою головою в залізному шоломі, спритний і сильний. З ним вийшло багато таких самих орків, головорізів із його охорони, і коли ті розпочали бій із воїнами Наїна, Азоґ повернувся до Наїна і сказав:

— Що? Ще один жебрак на моєму порозі? Хочеш і собі тавро на лоба? З цими словами він кинувся на Наїна, і вони почали битися. Утім Наїна засліплював гнів і був він стомлений битвою, тоді як Азоґ — свіжий, хитрий і безжальний. Невдовзі, зібравши останні сили, Наїн замахнувся сокирою, та Азоґ відхилився й ударив Наїна по нозі так, що сокира розкололась об камінь там, де він стояв, а Наїн спіткнувся. Тоді Азоґ швидким рухом ударив його по шиї. Кольчуга Наїна витримала удар, але він був такий важкий, що шия його зламалась, і Наїн упав.

Азоґ зареготав, підняв голову, щоби переможно гукнути, але крик завмер у нього в горлянці. Адже він побачив, що по всій долині військо його розбите, а гноми наступають, убиваючи всіх, і ті з орків, котрі змогли порятуватися, з вереском утікають на південь. Охоронці Азоґа лежали довкола нього мертві. Він розвернувся і побіг до Воріт.

Однак слідом за ним по сходах помчав гном із червоною сокирою. То був Даїн Сталеступ, син Наїна. Біля самого входу він наздогнав Азоґа і там убив його й відтяв йому голову. То був великий чин, бо Даїн тоді був лише юнаком за мірками гномів. На нього чекали довге життя і багато битв, поки, нарешті, старий, але незламний, він загинув у Війні за Перстень. А того дня, кажуть, хоч і був він стійкий і сповнений гніву, проте, коли повернувся від Воріт, обличчя його було сіре, мовби він пережив сильний страх.

Коли нарешті битва була виграна, гноми — всі, хто вцілів, — зібралися в Азанулбізарі. Вони взяли голову Азоґа і запхали йому в пащеку торбину з мідяками, а голову насадили на кіл. Але тієї ночі не було ні святкувань, ані пісень, бо гномів полягло стільки, що годі й порахувати. Кажуть, заледве половина їх усе ще могла стояти або мала надію на одужання.

Однак уранці перед ними став Траїн. Він втратив одне око та кульгав через рану ноги, але мовив:

— Добре! Ми перемогли! Казад-дум — наш!

А ті йому відповіли:

— Ти спадкоємець Даріна, ти й одним оком мусиш бачити найкраще. Ми вели цю війну заради помсти, і ми помстилися. Та нам не радісно. Якщо це перемога, тоді наші руки занадто малі, щоби її втримати.

Також ті, хто не був із Народу Даріна, сказали:

— Казад-дум — не дім наших Прабатьків. Що він для нас, як не обіцянка скарбів? Але тепер, якщо ми повинні йти без винагороди та вири, які ви нам винні, що швидше ми повернемось у наші землі, то краще для нас.

Тоді Траїн звернувся до Даїна:

— Але, звичайно, мій родич не покине мене?

— Ні, — відповів Даїн. — Ти батько нашого народу, і ми проливали кров за тебе і далі будемо так чинити. Але до Казад-дума ми не ввійдемо. І ти не ввійдеш до Казад-дума. Тільки я зазирнув крізь пітьму Воріт. А всередині пітьми на тебе чекає Прокляття Даріна. Світ має змінитись, і якась інша сила, не наша, повинна прийти, перш ніж народ Даріна знову житиме в Морії.

Отже, після Азанулбізару гноми знову розсіялися по світах. Але перед тим як піти, вони старанно зібрали зброю та кольчуги всіх загиблих, аби орки не прийшли і не поживилися. Кажуть, кожен гном, котрий ішов із поля битви, вгинався під тягарем. Потім вони розклали багато вогнищ і спалили тіла загиблих родичів. Для цього зрубали багато дерев у долині, яка відтоді так і залишилася голою, а дим від багать бачили в Лорієні[31].

Коли від жахливих вогнищ залишився тільки попіл, союзники повернулися кожен до свого краю, і Даїн Сталеступ повів воїнів свого батька назад до Залізного Кряжа. Зупинившись біля великої палі, Траїн сказав Торінові Дубощиту:

— Дехто подумає, що ця голова була куплена дорого! Ми принаймні віддали за неї наше королівство. Ти повернешся зі мною до кузні чи підеш жебрати біля високих порогів?

— До кузні, — відповів Торін. — Молот принаймні збереже руки сильними, поки не настане час знову братися за гострішу зброю.

І так Траїн і Торін із тими, хто залишився з їхніх послідовників (серед них були Балін і Ґлоїн), повернулися до Сірого Краю та незабаром помандрували в Еріадор, поки, врешті-решт, оселилися на вигнанні на сході Еред-Луїну за рікою Лун. У ті дні вони кували речі переважно зі заліза, та все одно потроху збагачувалися, бо був попит, і їхнє населення повільно зростало[32]. Та Перстень, як одного разу сказав Трор, потребував золота, щоби примножувати золото, а цього чи будь-якого іншого дорогоцінного металу вони майже або зовсім не мали.

Тут можна сказати кілька слів про цей Перстень. Гноми народу Даріна вірили, що він був першим зі Семи викуваних; і вони вважали, що його подарували королеві Казад-дума, Даріну III, самі ельфійські ковалі, а не Саурон, хоча, без сумніву, його зла сила тяжіла над Перснем, оскільки Саурон допомагав кувати всі Сім. Але власники Персня не показували його та не розказували про нього й рідко відмовлялися від нього до наближення смерті, тож інші не знали точно, де він зберігається. Дехто думав, що він залишився в Казад-думі, в потаємній гробниці королів, якщо тільки її не знайшли та не розграбували, проте родичі Спадкоємця Даріна вірили (помилково), що Трор одягнув Перстень, коли нерозважливо повернувся в Морію. Що сталося з Перснем потім, вони не знали. На тілі Азоґа його не знайшли.

Проте цілком імовірно, як зараз вірять у це гноми, що Саурон зумів дізнатись, у кого цей Перстень — останній, що залишався вільним, — і що дивні нещастя спадкоємців Даріна переважно були зумовлені його підступами.

Адже гномів не могли скорити з допомогою Перснів. Єдина влада, яку мали Персні над ними, — запалити їхні серця жадобою золота і коштовностей так, що, коли в них не було цього, все інше здавалося гномам порожнім звуком і їх сповнювали гнів і жадоба помсти супроти всіх, хто позбавляв їх улюблених скарбів. Але за самою їхньою натурою вони були здатні особливо вперто опиратися будь-якому пануванню. їх можна було вбити або зламати, але не перетворити на тіні, підкорені чужій волі. Саме тому жоден Перстень ніяк не впливав на їхнє життя: не продовжував і не скорочував його. І ще більше ненавидів Саурон власників Персня і прагнув їх пограбувати.

Мабуть, частково через підступи Персня Траїн через кілька років став тривожним і невдоволеним. Його мучила жага золота. Нарешті, не в змозі витримати довше, він звернув увагу на Еребор і вирішив повернутися туди. Він нічого не сказав Торінові про те, що було в нього на думці; та разом із Баліном, Дваліном і ще кількома іншими знявся з місця, попрощався й пішов геть.

Мало відомо, що сталося з ним потім. Зараз видається, що тільки-но він вирушив із кількома товаришами в дорогу, як його вистежили шпигуни Саурона. Його переслідували вовки, підстерігали орки, хижі птахи затьмарювали його стежку, і щодалі на північ, то більше з'являлося перешкод. Якось темної ночі, коли Траїн із товаришами мандрував долиною Андуїну, чорна злива змусила їх сховатися під деревами Морок-лісу. Вранці Траїна в таборі не виявилось, і друзі даремно його кликали. Вони шукали його багато днів, аж урешті втратили надію та рушили назад до Торіна. Тільки набагато пізніше з'ясувалося, що Траїна схопили живим і кинули до підземелля Дол-Ґулдура. Його катували й відібрали Перстень, і там він помер.

Так Торін Дубощит став Спадкоємцем Даріна, проте спадкоємцем без надії. У рік загибелі Траїна йому було 95 літ — великий гном із гордою поставою; та здавалося, що він задоволений життям в Еріадорі. Він уже довго працював, торгував і нажив таке-сяке майно; і народ його зростав завдяки багатьом мандрівникам із народу Даріна, котрі чули про його поселення на заході та приходили до нього. У горах тоді були чудові підземні палати, склади виробів, і життя не здавалося дуже важким, хоча старі пісні розповідали про далеку Самітну Гору.

Минали роки. Жар у серці Торіна знову спалахував, коли він згадував про негаразди його Дому та про успадковану жагу помсти Драконові. Коли його великий молот дзвенів у кузні, він думав про зброю, військо та союзників; однак військо було розсіяне, союзи розірвані, а сокир у його народу було небагато; і сильний безнадійний гнів палив його зісередини в той час, як він кував розпечене залізо на ковадлі.

Та нарешті сталося так, що Торін познайомився з Ґандалфом, і ця зустріч змінила всю долю Дому Даріна, а також мала інші вражаючі наслідки. Одного дня[33], повертаючись із подорожі на захід, Торін зупинився на ніч у Брі. Там був і Ґандалф. Він прямував до Ширу, де не бував близько двадцяти років. Чарівник утомився і думав тут перепочити.

З-поміж інших турбот його діймала думка про небезпечне становище Півночі; він уже знав, що Саурон готується до війни та збирається — як тільки буде почуватися достатньо сильним — напасти на Рівенділ. Але опиратися спробам Сходу завоювати землі Анґмару та північні перевали в горах могли тепер лише гноми Залізного Кряжа. А за тими землями лежало пустище Дракона. Саурон міг використати Дракона, що спричинило би жахливі наслідки. Як тоді усунути дракона Смоґа?

Ґандалф сидів і міркував про це, коли Торін зупинився перед ним і сказав:

— Майстре Ґандалфе, я знаю тебе тільки з вигляду, та мені хотілося би з тобою поговорити. Останнім часом я тебе часто згадую — так, ніби мені наказали розшукати тебе. Я справді зробив би це, якби тільки знав, де тебе шукати.

Ґандалф здивовано подивився на нього і сказав:

— Це дивовижно, Торіне Дубощите. Адже я також думав про тебе; і хоча я прямую до Ширу, пам'ятаю, що це шлях і до твоїх палат.

— Називай їх так, якщо хочеш, — сказав Торін. — Насправді ж це лише бідний притулок для вигнанців. Однак ми будемо раді будь-коли прийняти тебе там. Кажуть, ти мудрий і краще за всіх знаєш, що робиться у світі. У мене є клопоти, і я радо би вислухав твою пораду.

— Я прийду, — сказав Ґандалф, — бо мені здається, що принаймні один клопіт у нас однаковий. Я думаю про Дракона Еребору, і, мабуть, онук Трора також не забув про нього.

Що вийшло з тієї зустрічі, розказано в іншому місці: про дивний план, який розробив Ґандалф, аби допомогти Торінові, про те, як Торін і його народ пішли зі Ширу на пошуки Самітної Гори, та проте, як похід непередбачувано добре закінчився. Тут варто згадати лише про те, що стосується безпосередньо народу Даріна.

Дракона вбив Бард із Есґароту, а в Долі почалася битва. Як тільки орки почули про повернення гномів, вони вдерлися до Еребору; їх очолював Болґ, син Азоґа, якого вбив молодий Даїн. У тій першій Битві в Долі Торін Дубощит був смертельно поранений; він помер, і його поховали у гробниці під Горою, а на груди йому поклали Аркенстон. Загинули також Філі та Кілі, сини сестри Торіна. Та Даїн Сталеступ, двоюрідний братТоріна, котрий прибув до нього на допомогу зі Залізного Кряжа і котрий, до того ж, був його правомірним спадкоємцем, тоді став королем Даїном II, і Підгірне королівство було відновлене так, як того бажав Ґандалф. Даїн виявив себе великим і мудрим королем, при ньому гноми процвітали та знову стали сильними.

Наприкінці літа того ж року (2941) Ґандалф нарешті схилив Сарумана та Білу Раду до того, щоби напасти на Дол-Ґулдур; Сауронові довелося відійти до Мордору, де він почувався у безпеці від усіх своїх ворогів. Отож, коли, врешті-решт, почалася Війна, головний удар був спрямований на південь; хоча права рука Саурона була довга й він міг скоїти велике зло на Півночі, якби король Даїн і король Бранд не заступили йому дорогу. Усе це Ґандалф пояснив Фродо та Ґімлі, коли вони певний час жили разом у Мінас-Тіріті. Невдовзі в Ґондор прийшла новина про далекі події.

— Я оплакував смерть Торіна, — сказав Ґандалф, — а тепер ми почули, що у битві в Долі загинув і Даїн — тоді, коли ми тут також билися. Я назвав би цю загибель важкою втратою, якби це не було радше дивом, що у більш ніж похилому віці він усе ще володів сокирою, як завжди, впевнено, стоячи над тілом короля Бранда перед Брамою Еребору до настання ночі.

Могло бути і набагато гірше. Згадуючи відому Пеленнорську Битву, не забувайте про битви в Долі та про доблесть народу Даріна. Уявіть собі, що могло би статися. Вогонь Дракона та дикі мечі в Еріадорі, ніч у Рівендолі. У Ґондорі могло би не бути королеви. Після перемоги ми могли би повернутися на руїни та попелище. Й усього цього ми уникнули завдяки тому, що одного передвесняного вечора я зустрів у Брі Торіна Дубощита. Випадкова зустріч, як говорять у нас у Середзем'ї.

Діс була донькою Траїна II. Це єдина жінка-гном, названа на ім'я в цих розповідях. Ґімлі розповідав, що жінок-гномів мало, напевно, не більше, ніж третина всього народу. Без гострої потреби вони не з'являються на людях. Коли мандрують, то голосом, зовнішністю й одягом такі подібні до чоловіків-гномів, що очі та вуха інших людей не можуть їх розрізнити. Звідси безглузда чутка серед людей, буцімто жінок-гномів не існує і гноми «народжуються з каміння».

Через брак жінок народ гномів зростає повільно, і коли безпечних осель мало, то саме існування народу під загрозою. Гноми за життя мають лише одну дружину чи чоловіка і є ревнивими, як і в усьому, на що мають право. Кількість чоловіків-гномів, котрі одружуються, власне, менша за одну третину. Адже не всі жінки виходять заміж: одні просто не хочуть, інші бажають того, з ким не можуть одружитись і тому не одружуються ні з ким. Щодо чоловіків, то дуже багато їх також не прагне одруження, оскільки вони зайняті своїми справами.

Велику славу здобув Ґімлі, син Ґлоїна, оскільки він був одним із Дев'ятьох Охоронців і ходив із Перснем; і він постійно, впродовж усієї Війни, був із королем Елессаром. Його назвали Другом Ельфів через взаємну приязнь із Леґоласом, сином короля Трандуїла, а ще через його захоплення Володаркою Ґаладріель.

Після падіння Саурона Ґімлі привів частину народу гномів із Еребору на південь і став володарем Осяйних Печер. Багато чудових речей створили він і його народ у Ґондорі й у Рогані. Для Мінас-Тіріта вони викували браму з мітрилу та сталі, щоби замінити ту, яку розбив Король-Чаклун. Леґолас, його друг, теж привів на південь ельфів із Зеленого Лісу; вони оселилися в Ітілієні, й одразу ця земля знову стала найпрекраснішим краєм серед усіх західних земель.

Однак коли король Елессар попрощався з життям, Леґолас нарешті піддався бажанню власного серця й відплив за Море.

Ось один із останніх записів, зроблених у Червоній Книзі

До нас дійшли чутки, начебто Леґолас забрав зі собою Ґімлі, сина Ґлоїна, бо міцна дружба зв'язувала їх — міцніша, ніж будь-яка, що колись існувала між ельфом і гномом. Якщо це правда, то дійсно дивно: неймовірно, щоби гном — задля хоч якої любові — захотів залишити Середзем'я, або щоб елдари прийняли його, або щоби володарі Заходу йому це дозволили. Однак кажуть, що Ґімлі захотів піти ще й тому, що бажав знову побачити красу Ґаладріель; може, і вона, могутня серед елдарів, домоглася для нього цієї ласки. Більше про це не може бути сказано нічого.

B. Літопис (Хронологія Західних земель)

Перша Епоха закінчилася Великою Битвою, в якій Військо Валінору розбило Танґородрім і скинуло Морґота. Більшість нолдорів повернулася потім на Далекий Захід[34] і оселилася на Ерессеа поблизу Валінору; багато синдарів також пішли за Море.

Друга Епоха закінчилася першим падінням Саурона, слуги Морґота, і втратою Єдиного Персня.

Третя Епоха закінчилася під час Війни за Перстень, але Четверта Епоха не почалася, поки не пішов за Море Володар Елронд і не настав час панування людей і занепаду всіх інших «народів, наділених мовою» в Середзем’ї.

У Четверту Епоху попередні періоди часто називали Прадавніми Часами; та ця назва найбільше відповідає тільки дням перед падінням Морґота. Про них тут не йдеться.

То були темні роки для людей Середзем’я, та зате час процвітання для Нуменору. Про події в Середзем’ї записів дуже мало, і вони короткі, а їхні дати здебільшого неточні.

На початку тієї епохи в Середзем’ї залишалося ще багато Високих Ельфів. Більшість із них жила в Ліндоні, на захід від Еред-Луїну; та ще до розбудови Барад-дура багато синдарів пішли на схід, і дехто заснував королівства в далеких лісах, де їхніми підданими стали переважно Лісові ельфи. Одним із таких правителів був Трандуїл, король Великого Зеленого Лісу на півночі. У Ліндоні на північ від Луну мешкав Ґіл-ґалад, останній спадкоємець королів нолдорів у вигнанні. Його визнавали Високим королем ельфів Заходу. У Ліндоні на південь від Луну певний час мешкав Келеборн, родич Тінґола; його дружиною була Ґаладріель, найславніша з ельфійських жінок. Вона була сестрою Фінрода Фелаґунда, Друга людей, котрий був колись королем Нарґотронду й віддав життя заради спасіння Берена, сина Барагіра. Пізніше деякі з нолдорів прийшли в Ереґіон, на захід від Імлистих Гір, неподалік від Західних Воріт Морії. І пішли вони туди через знайдений у Морії мітрил. Нолдори були великі ремісники та ставилися до гномів краще, ніж синдари; проте найтісніша дружба склалася між народом Даріна й ельфами-ковалями Ереґіону. Келебрімбор, нащадок Феанора, був володарем Ереґіону та найкращим серед їхніх ремісників.

1 — Заснування Сірих Гаваней і Ліндону.

32 — Едайни прибувають до Нуменору.

бл. 40 — Багато гномів, покинувши старі міста в Еред-Луїні, йдуть до Морії, де їхня кількість зростає.

442 — Смерть Елроса Тар-Міньятура.

бл. 500 — Саурон знову починає діяти в Середзем’ї.

548 — Народження в Нуменорі Сильмарієн.

600 — Перші кораблі нуменорців з’являються біля узбережжя.

750 — Нолдори засновують Ереґіон.

бл. 1000 — Саурон, стурбований зростанням могутності нуменорців, обирає своєю твердинею Мордор. Він починає будівництво Барад-дура.

1075 — Тар-Анкаліме стає першою правлячою королевою Нуменору.

1200 — Саурон намагається схилити елдарів на свій бік. Ґіл-ґалад відкидає його пропозиції; та ковалі Ереґіону пристають на них. Нуменорці починають будувати постійні гавані.

бл. 1500 — Ельфи-ковалі, котрих навчив Саурон, досягають вершин майстерності. Вони починають кувати Персні Влади.

бл. 1590 — В Ереґіоні готові Три Персні.

бл. 1600 — Саурон виковує в Ородруїні Єдиний Перстень. Він завершує побудову Барад-дура. Келебрімбор розгадує задуми Саурона.

1693 — Починається війна ельфів зі Сауроном. Три Персні ховають.

1695 — Військо Саурона вдирається в Еріадор. Ґіл-ґалад посилає Елронда до Ереґіону.

1697 — Спустошення Ереґіону. Загибель Келебрімбора. Ворота Морії зачиняються. Елронд із залишками нолдорів відступає та засновує поселення Імладріс.

1699 — Саурон захоплює Еріадор.

1700 — Тар-Мінастір посилає великий флот із Нуменору до Ліндону. Поразка Саурона.

1701 — Вигнання Саурона з Еріадору. У Західні Землі на довгий час приходить мир.

бл. 1800 — Приблизно з цього часу нуменорці починають зміцнювати їхнє панування над узбережжями. Саурон поширює свою владу на схід. Тінь падає на Нуменор.

2251 — Тар-Атанамір отримує скіпетр. Починаються повстання та розбрат серед нуменорців. Приблизно в цей час уперше з’являються Назґули, або Примари Персня, раби Дев’ятьох Перснів.

2280 — Умбар стає твердинею Нуменору.

2350 — Побудова Пеларґіра. Він стає головною гаванню Вірних нуменорців.

2899 — Скіпетр отримує Ар-Адунахор.

3175 — Каяття Тар-Палантира. Громадянська війна в Нуменорі.

3255 — Ар-Фаразон Золотий захоплює скіпетр.

3261 — Ар-Фаразон відпливає до Умбару.

3562 — Саурона захоплено в полон і привезено до Нуменору;

3262–3310 — Саурон зачаровує короля та розбещує нуменорців.

3310 — Ар-Фаразон починає Велике Озброєння.

3319 — Ар-Фаразон нападає на Валінор. Падіння Нуменору. Еленділ і його сини рятуються.

3320 — Заснування Володінь у Вигнанні: Арнору та Ґондору. Поділ Каменів. Саурон повертається до Мордору.

3429 — Саурон нападає на Ґондор, захоплює Мінас-Ітіл і спалює Біле Дерево. Ісілдур рятується в низинах Андуїну і звідти йде до Еленділа на північ. Анаріон захищає Мінас-Анор і Осґіліат.

3430 — Утворюється Останній Союз ельфів і людей.

3431 — Ґіл-ґалад і Еленділ вирушають на схід до Імладрісу.

3434 — Військо Союзу переходить Імлисті Гори. Битва біля Даґорладу та поразка Саурона. Починається облога Барад-дура.

3440 — Убивство Анаріона.

3441 — Саурона перемагають Еленділ і Ґіл-ґалад, але обоє вони гинуть. Ісілдур забирає Єдиний Перстень. Саурон зникає, і Примари Персня відходять у тінь. Закінчується Друга Епоха.

То були роки згасання елдарів. Довго вони жили в мирі, володіючи Трьома Перснями, тоді як Саурон спав, а Єдиний Перстень був загублений; однак вони не прагнули нічого нового, живучи спогадами про минуле. Гноми поховались у підземеллях, охороняючи своє добро; та коли зло почало знову діяти і знову з’явилися дракони, одні за одним їхні давні сховища скарбів були сплюндровані і гноми стали мандрівним народом. Морія тривалий час залишалася безпечним місцем, але її населення зменшувалось, аж поки більшість її просторих помешкань спорожніла та занурилась у пітьму. Мудрість і довголіття нуменорців також почали зменшуватися, коли вони стали змішуватися з простими людьми.

Коли минула майже тисяча років і перша тінь упала на Великий Зелений Ліс, у Середзем’ї з’явились істарі, або чарівники. Пізніше розповідали, що вони прийшли з Далекого Заходу та були гінцями, котрих послали, щоби вони протистояли Сауронові та об’єднали всіх тих, хто мав волю чинити йому опір; але їм було заборонено боротися з його силою чи намагатися запанувати над ельфами або людьми з допомогою сили чи страху.

Отже, чарівники прийшли в подобі людей, хоча вони ніколи не були молоді, а старіли дуже повільно; і сила їхніх розуму та рук була велика. Справжні свої імена вони мало кому повідомляли, а називалися прізвиськами, які їм давали. Двох найвищих серед них (загалом їх, кажуть, було п’ятеро) елдари називали Ґуруніром, «Людиною Вмінь», і Мітрандіром, «Сірим Мандрівником», але люди на Півночі називали їх відповідно Саруманом і Ґандалфом. Ґурунір часто подорожував на Схід, але, врешті-решт, оселився в Ізенґарді. Мітрандір був близьким другом елдарів і, подорожуючи переважно на Заході, ніде не затримувався надовго.

Упродовж усієї Третьої Епохи про те, де знаходяться Три Перстені, знали тільки ті, хто володів ними. Згодом з’ясувалося, що спершу Персні зберігались у трьох найшляхетніших елдарів: Ґіл-ґалада, Ґаладріель і Кірдана. Перед смертю Ґіл-ґалад віддав свій перстень Елрондові, а Кірдан пізніше передав свій Мітрандірові. Бо Кірдан бачив далі та глибше, ніж будь-хто інший у Середзем’ї, і саме він зустрічав Мітрандіра в Сірих Гаванях, знаючи, звідки той прибув і куди повернеться.

— Візьми цей перстень, Майстре, — сказав Кірдан, — бо праця твоя буде важка; та він підтримає тебе в тій важкій справі, яку ти обрав для себе. Це — Перстень Вогню, з його допомогою ти зможеш запалювати серця у світі, який стає дедалі холоднішим. Що ж до мене, то серце моє з Морем, і я залишуся на сірому узбережжі, поки не відпливе останній корабель. Я буду чекати на тебе.

2 — Ісілдур садить пагінець Білого Дерева в Мінас-Анорі. Він передає Південне Королівство Менедділові. Поразка на Ірисових Полях; Ісілдура і трьох його старших синів убито.

3 — Охтар приносить уламки Нарсіла до Імладрісу.

10 — Валанділ стає королем Арнору.

109 — Елронд одружується з Келебрайн, донькою Келеборна.

130 — Народження Елладана й Елрогіра, синів Елронда.

241 — Народження Арвен Ундоміель.

420 — Король Остогер відбудовує Мінас-Анор.

490 — Перший напад східнян.

500 — Ромендасіл І перемагає східнян.

541 — Ромендасіл гине у бою.

830 — Фаластор започатковує династію королів-мореплавців Ґондору.

861 — Смерть Еарендура та розподіл Арнору.

933 — Король Еарніл І захоплює Умбар, який стає фортецею Ґондору.

936 — Еарніл тоне в морі.

1015 — Короля Кір’янділа вбивають при облозі Умбару.

1050 — Г’ярмендасіл завойовує Гарад. Ґондор досягає вершини могутності. Приблизно в цей час тінь лягає на Зелений Ліс і люди починають називати його Морок-лісом. Уперше в літописі згадують про періаннатів у зв’язку з приходом до Еріадору шерстоногів.

бл. 1100 — Мудрі (істарі та ватажки Елдарів) з’ясовують, що зла сила зміцніла в Дол-Ґулдурі. Думають, що то один із Назґулів.

1149 — Початок правління Атанатора Алкаріна.

бл. 1150 — Блідошкіри прибувають до Еріадору. Вперти переходять через Перевал Багряний Ріг і добираються до Клину, або Сірого Краю.

бл. 1300 — Знову починають плодитися злі потвори. В Імлистих Горах збільшується кількість орків, котрі нападають на гномів. Знову з’являються Назґули. Їхній ватажок прибуває на північ, до Анґмару. Періаннати переселяються далі на захід; багато з них осідає у Брі.

1356 — Короля Арґелеба І вбивають у битві з Рудауром. Приблизно в цей час вперти покидають Клин, частина їх повертається до Дикого Краю.

1409 — Король-Чаклун із Анґмару нападає на Арнор. Король Арвалеґ І убитий. Оборона Форноста і Тирн-Ґортада. Зруйнування Вежі Амон-Сулу.

1432 — Смерть Валакара, короля Ґондору, та початок громадянської війни й сімейних чвар.

1437 — Спалення Осґіліата і втрата палантира. Елдакар утікає до Рованіону; його сина Орненділа вбивають.

1447 — Елдакар повертається та проганяє самозванця Кастамира. Битва біля Переправи Еруї. Облога Пеларґіра.

1448 — Повстанці рятуються і захоплюють Умбар.

1540 — Короля Алдамира вбивають у війні з Гарадом і корсарами Умбару.

1551 — Г’ярмендасіл ІІ перемагає гарадців.

1601 — Багато періаннатів залишають Брі й одержують від Аргелеба ІІ землю за Барандуїном.

бл. 1630 — До періаннатів приєднуються вперти, котрі прибувають із Сірого Краю.

1634 — Корсари руйнують Пеларґір і вбивають короля Мінарділа.

1636 — Велика Моровиця спустошує Ґондор. Смерть короля Телемнара та його дітей. Біле Дерево в Мінас-Анорі всихає. Моровиця шириться на північ і на захід, і багато частин Еріадору порожніє. Періаннати за Барандуїном виживають, однак зазнають великих втрат.

1640 — Король Тарондор переносить Королівський Дім до Мінас-Анора та висаджує пагінець Білого Дерева. Осґіліат занепадає і перетворюється на руїни. Мордор залишається без охорони.

1810 — Король Телумехтар Умбардасіл відвойовує Умбар і виганяє корсарів.

1851 — Початок набігів візників на Ґондор.

1856 — Ґондор втрачає східні території, а Нармасіл II гине у битві.

1899 — Король Калімехтар перемагає візників при Даґорладі.

1900 — Калімехтар будує Білу Вежу в Мінас-Анорі.

1940 — Ґондор і Арнор відновлюють зв’язки й укладають союз. Арведуї бере собі за дружину Фіріель, доньку Ондогера Ґондорського.

1944 — Ондогер гине у битві. Еарніл бере гору над ворогом у Південному Ітілієні. Тоді ж він перемагає у Битві Табору та виганяє візників у Мертві Болота. Арведуї вимагає корону Ґондору.

1945 — Еарніл ІІ отримує корону.

1974 — Кінець Північного Королівства. Король-Чаклун нападає на Артедайн і захоплює Форност.

1975 — Арведуї тоне в затоці Форохель. Палантири Аннумінаса й Амон-Сула втрачені. Еарнур приводить флоту Ліндон. У Битві Форноста Король-Чаклун переможений, і його переслідують до Еттенського Нагір’я. Він зникає з Півночі.

1976 — Аранарт отримує титул ватажка дунаданів. Регалії Арнору віддано на збереження Елрондові.

1977 — Фрумґар веде народ Еотеоду на Північ.

1979 — Букка з Прилук стає першим таном Ширу.

1980 — Король-Чаклун прибуває до Мордору і там збирає Назґулів. У Мори з’являється Балроґ, який убиває Даріна VI.

1981 — Наїна І вбивають. Гноми втікають із Морії. Багато Лісових ельфів із Лорієну втікають на південь. Гинуть Амрот і Німродель.

1999 — Траїн І приходить до Еребору та засновує гномівське Підгірне королівство.

2000 — Назґули виходять із Мордору та беруть в облогу Мінас-Ітіл.

2002 — Падіння Мінас-Ітіла, який після цього стає відомий як Мінас-Морґул. Палантир захоплено.

2043 — Еарнур стає королем Ґондору. Йому кидає виклик Король-Чаклун.

2050 — Виклик повторюється. Еарнур їде до Мінас-Морґула та зникає. Марділ стає першим правлячим намісником.

2060 — Міць Дол-Ґулдуру зростає. Мудрі побоюються, що це може свідчити про повернення Саурона.

2063 — Ґандалф іде в Дол-Ґулдур. Саурон утікає та ховається на Сході. Початок Сторожкого Миру. Назґули причаїлись у Мінас-Морґулі.

2210 — Торін І залишає Еребор і йде на північ, до Сірих Гір, де тепер збирається переважна частина народу Даріна.

2340 — Ісумбрас І стає тринадцятим таном і першим із роду Туків. Староцапи оселяються в Цаповому Краї.

2460 — Кінець Сторожкого Миру. Саурон із новими силами повертається в Дол-Ґулдур.

2463 — Створення Білої Ради. Приблизно в цей час вперт Деаґол знаходить Єдиний Перстень і гине, вбитий Смеаґолом.

2470 — Приблизно в цей час Смеаґол-Ґолум ховається в Імлистих Горах.

2475 — Новий напад на Ґондор. Остаточне зруйнування Осґіліата і його кам’яного моста.

бл. 2480 — Орки починають будувати таємні укріплення в Імлистих Горах, аби перерізати всі шляхи до Еріадору. Саурон починає заселяти Морію потворами.

2509 — Келебріан, подорожуючи до Лорієну, потрапляє в засідку на Перевалі Багряний Ріг і зазнає отруйної рани.

2510 — Келебріан відпливає за Море. Орки та східняни нападають на Каленардон. Еорл Юний здобуває перемогу на Келебрантському Полі. Рогірими оселяються в Каленардоні.

2545 — Загибель Еорла у битві на Плато.

2569 — Бреґо, син Еорла, завершує будівництво Золотого Палацу.

2570 — Балдор, син Бреґо, входить у Заборонені Двері та зникає. Приблизно в цей самий час далеко на Півночі знову з’являються дракони і починають переслідувати гномів.

2589 — Дракон убиває Даїна І.

2590 — Трор повертається до Еребору. Брат його, Ґрор, іде до Залізного Кряжа.

бл. 2670 — Тобольд садить «люлькову траву» в Південній Чверті.

2683 — Ізенґрім II стає двадцять другим таном і починає копати Великі Сміали.

2698 — Ектеліон І відбудовує Білу Вежу в Мінас-Тіріті.

2740 — Орки відновлюють напади на Еріадор.

2747 — Бандобрас Тук розгромлює зграю орків у Північній Чверті.

2758 — На Роган одночасно нападають зі заходу та зі сходу — врешті, Роган переможений. Флот корсарів атакує Ґондор. Гельм Роганський відходить до Гельмового Яру. Вулф захоплює Едорас.

2758–2759 — Довга Зима. Мешканці Еріадору та Рогану зазнають великих втрат і горя. Ґандалф приходить на допомогу народу Ширу.

2759 — Смерть Гельма. Фреалаф виганяє Вулфа та започатковує другу династію королів Марки. Саруман оселяється в Ізенґарді.

2770 — Дракон Смоґ нападає на Еребор. Діл зруйновано. Трор утікає разом із Траїном ІІ іТоріном II.

2790 — Орк убиває Трора в Морії. Гноми збираються на війну задля помсти. Народження Ґеронтіуса, згодом відомого під іменем Старого Тука.

2793 — Початок Війни гномів із орками.

2799 — Нандугіріонська Битва перед Східними воротами Морії. Даїн Сталеступ повертається до Залізного Кряжа. Траїн II і його син Торін мандрують на захід. Оселяються на півдні Еред-Луїну, за Широм (2802).

2800-64 — Орки з Півночі нападають на Роган. Вони вбивають короля Валду (2861).

2841 — Траїн II вирушає, щоби знову відвідати Еребор, однак його переслідують слуги Саурона.

2845 — Гном Траїн ув’язнений у Дол-Ґулдурі; у нього відбирають останній зі Сімох Перснів.

2850 — Ґандалф знову пробирається в Дол-Ґулдур і пересвідчується, що там справді засів Саурон, який збирає всі Персні та шукає Єдиного, а також Спадкоємця Ісілдура. Ґандалф знаходить Траїна й отримує від нього ключ від Еребору. Траїн умирає в Дол-Ґулдурі.

2851 — Збирається Біла Рада. Ґандалф наполягає на поході проти Дол-Ґулдура. Однак думка Сарумана переважує[35]. Саруман починає пошуки біля Ірисових Полів.

2852 — Смерть Белектора II Ґондорського. Біле Дерево всихає, нових саджанців не знаходиться. Мертве Дерево залишається стояти.

2885 — Спровоковані Сауроном, гарадрими переправляються через Пороз і нападають на Ґондор. Сини Фолквайна Роганського гинуть у боях за Ґондор.

2890 — Народження Більбо в Ширі.

2901 — Більшість останніх мешканців залишає Ітілієн через постійні набіги уруків Мордору. Будується таємний притулок Геннет-Аннун.

2907 — Народження Ґілраєн, матері Араґорна ІІ.

2911 — Сувора Зима. Барандуїн та інші річки скуті кригою. Білі вовки нападають на Еріадор із півночі.

2912 — Великі повені спустошують Енедвайт і Мінгіріат. Тарбад зруйнований і спустошений.

2920 — Смерть Старого Тука.

2929 — Араторн, син Арадора Дунадана, одружується з Ґілраєн.

2930 — Арадора вбивають тролі. У Мінас-Тіріті народився Денетор II, син Естеліона II.

2931 — 1 березня народився Араґорн, син Араторна II.

2933 — Араторн II убитий. Ґілраєн забирає сина в Імладріс. Елронд приймає його як рідного та дає йому ім’я Естель (Надія); його походження приховують.

2939 — Саруман довідався, що слуги Саурона обшукують Андуїн біля Ірисових Полів і що Саурон, отже, дізнався про загибель Ісілдура. Він стривожений, але нічого не говорить Раді.

2941 — Торін Дубощит і Ґандалф відвідують Більбо в Ширі. Більбо зустрічається зі Смеаґолом-Ґолумом і знаходить Перстень. Збирається Біла Рада; Саруман погоджується напасти на Дол-Ґулдур, бо тепер він бажає завадити пошукам Саурона. Саурон покидає Дол-Ґулдур. Битва П’ятьох Армій у Долі. Смерть Торіна II. Бард із Есґарота вбиває Смоґа. Даїн зі Залізного Кряжа стає королем під Горою (Даїн II).

2942 — Більбо повертається до Ширу з Перснем. Саурон потайки повертається до Мордору.

2944 — Бард відбудовує Діл і стає королем. Ґолум залишає Гори та починає пошуки «крадія» Персня.

2948 — Народження Теодена, сина Тенгела, короля Рогану.

2949 — Ґандалф і Балін відвідують Більбо в Ширі.

2950 — Народження Фіндуїлас, дочки Адрагіла з Дол-Амрота.

2951 — Саурон відкрито заявляє про себе та починає збирати сили в Мордорі. Він починає відбудову Барад-дура. Ґолум повертається до Мордору. Саурон посилає трьох Назґулів, аби знову зайняти Дол-Ґулдур. Елронд відкриває «Естелеві» його справжні ім’я та походження, передає йому уламки Нарсіла. Арвен, знову повернувшись із Лорієну, зустрічає Араґорна в лісі Імладрісу. Араґорн вирушає в Дикий Край.

2953 — Останні збори Білої Ради. Суперечка про Персні. Саруман бреше, переконуючи, що Єдиний Перстень Андуїн відніс у Море. Саруман повертається до Ізенґарда, який оголошує своїм, і укріплює його. Заздрячи Ґандалфові та боячись його, Саруман починає стежити за ним і помічає зацікавленість Ґандалфа в Ширі. Невдовзі шпигуни Сарумана з’являються у Брі й у Південній Чверті.

2954 — Фатум-гора знову починає бухати полум'ям. Останні мешканці Ітілієну втікають за Андуїн.

2956 — Зустріч Араґорна з Ґандалфом. Початок їхньої дружби.

2957-80 — Араґорн здійснює великі подорожі. Під іменем Торонґіла він служить і Тенґелові Роганському, й Естеліонові II Ґондорському.

2968 — Народження Фродо.

2976 — Денетор одружується з Фіндуїлас із Дол-Амрота.

2977 — Баїн, син Барда, стає королем Долу.

2978 — Народження Боромира, сина Денетора II.

2980 — Араґорн приїжджає в Лорієн і там знову зустрічає Арвен Ундоміель. Араґорн дарує їй перстень Барагіра. На пагорбі Керін-Амрот Араґорн і Арвен присягають на вірність одне одному. Приблизно в цей час Ґолум досягає кордонів Мордору та знайомиться зі Шелобою. Теоден стає королем Рогану.

2983 — Народився Фарамир, син Денетора. Народження Семвайза.

2984 — Смерть Ектеліона II. Денетор ІІ стає намісником Ґондору.

2988 — Фіндуїлас помирає молодою.

2989 — Балін залишає Еребор і йде до Морії.

2991 — У Рогані народився Еомер, син Еомунда.

2994 — Загибель Баліна, колонію гномів знищено.

2995 — Народилась Еовіна, сестра Еомера.

бл. 3000 — Тінь Мордору розростається. Саруман наважується використати палантир Ортханка, однак потрапляє в пастку Саурона, який має Камінь Ітіл. Саруман зраджує Раду. Його шпигуни доповідають, що Шир дуже добре охороняють слідопити.

3001 — Прощальний бенкет Більбо. Ґандалф підозрює, що перстень Більбо і є Єдиним Перснем. Охорону Ширу подвоюють. Ґандалф шукає новини про Ґолума та кличе на допомогу Араґорна.

3002 — Більбо стає гостем Елронда й оселяється в Рівендолі.

3004 — Ґандалф відвідує Фродо в Ширі й відтоді чотири роки поспіль час від часу навідується до нього.

3007 — Бранд, син Баїна, стає королем Долу. Смерть Ґілраєн.

3008 — Восени Ґандалф востаннє відвідує Фродо.

3009 — Ґандалф і Араґорн відновлюють пошуки Ґолума. Упродовж наступних восьми років час від часу вони розшукують його в долинах Андуїну, в Морок-лісі й у Рованіоні — аж до кордонів із Мордором. Десь у ці роки Ґолум наважується пробратися до Мордору та потрапляє до рук Саурона. Елронд посилає по Арвен, і вона повертається до Імладрісу; гори та землі на сході стають небезпечними.

3017 — Ґолума випускають із Мордору. Араґорн вистежує його на Мертвих Болотах і приводить до Трандуїла в Морок-лісі. Ґандалф приходить до Мінас-Тіріта і читає літопис Ісілдура.

12 — Ґандалф приходить у Гобітон.

20 — Саурон нападає на Осґіліат. Приблизно в цей час на Трандуїл також нападають, а Ґолум рятується.

4 — Боромир вирушає з Мінас-Тіріта.

10 — Ґандалф ув’язнений в Ортханку.

Усі сліди Ґолума втрачені. Імовірно, саме в цей час, переслідуваний і ельфами, і слугами Саурона, він ховається в Морії; однак коли він нарешті знаходить дорогу до Західних Воріт, то не може вийти.

18 — Рано-вранці Ґандалф рятується з Ортханку. Чорні Вершники переправляються через Ізенські Броди.

19 — Ґандалф під виглядом жебрака пробирається до Едораса, та його не впускають.

20 — Ґандалф отримує дозвіл на вхід до Едораса. Теоден наказує йому їхати: «Бери якого хочеш коня, тільки щоби завтра тебе тут не було!»

21 — Ґандалф зустрічає Тінебора, та кінь не підпускає його до себе. Ґандалф іде за Тінебором далеко у степ.

22 — Увечері Чорні Вершники досягають Сарнського Броду; вони відтісняють охорону слідопитів. Ґандалф наздоганяє Тінебора.

23 — На світанку Чотири Вершники перетинають кордон Ширу. Інші переслідують слідопитів у східному напрямку, а тоді повертаються, щоби пильнувати Зелений Шлях. Чорний Вершник перед вечором приїжджає в Гобітон. Фродо залишає Торбин Кут. Ґандалф, приборкавши Тінебора, їде на ньому з Рогану.

24 — Ґандалф переправляється через Ізен.

26 — Праліс. Фродо приїжджає до Бомбадила.

27 — Ґандалф переправляється через Сірий Потік. Друга ніч у Бомбадила.

28 — Могильний дух захоплює гобітів. Ґандалф добирається до Сарнського Броду.

29 — Увечері Фродо прибуває до Брі. Ґандалф відвідує Дідуся.

30 — Під ранок на Струмкову Балку та на заїзд у Брі нападають. Фродо залишає Брі. Ґандалф приїжджає у Струмкову Балку й увечері досягає Брі.

1 — Ґандалф залишає Брі.

З — Уночі на Грозовій на нього нападають.

6 — Нічний напад на табір під Грозовою. Фродо поранено.

9 — Ґлорфіндель виїжджає з Рівендолу.

11 — Він відтісняє Вершників од Моста через Мітейтель.

13 — Фродо перетинає Міст.

18 — Ґлорфіндель у сутінках знаходить Фродо. Ґандалф прибуває до Рівендолу.

20 — Втеча через Бруїненський Брід.

24 — Фродо приходить до тями. Уночі до Рівендолу прибуває Боромир.

25 — Рада в Елронда.

25 — Загін Персня в сутінках покидає Рівенділ.

8 — Загін досягає Краю Гостролиста.

11,12 — Хурделиця на Карадрасі.

13 — Напад вовків перед світанком. Увечері Загін досягає Західних Воріт. Ґолум починає вистежувати Персненосця.

14 — Ніч у Двадцять першій залі.

15 — Міст Казад-дума та падіння Ґандалфа. Пізно вночі Загін досягає струмка Німродель.

17 — Увечері Загін прибуває до Карас-Ґаладона.

23 — Ґандалф переслідує Балроґа на вершині Зіракзіґілу.

25 — Він скидає Балроґа й відходить. Тіло його лежить на вершині.

14 — Дзеркало Ґаладріель. Ґандалф повертається до життя і лежить непритомний.

16 — Прощання з Лорієном. Ґолум, ховаючись на західному березі, спостерігає за від'їздом.

17 — Боривітер переносить Ґандалфа в Лорієн.

23 — Нічний напад на човни поблизу Сарн-Ґебіру.

25 — Загін проминає Арґонат і розбиває табір на Парт-Ґалені. Перша Битва біля Ізенських Бродів; гине Теодред, син Теодена.

26 — Братство розпадається. Смерть Боромира; його ріг чують у Мінас-Тіріті. Меріадок і Переґрін потрапляють у полон. Фродо та Семвайз на східних відрогах Емін-Муїлу. Ввечері Араґорн вирушає навздогін за орками. Еомер отримує звістку про напад зграї орків із Емін-Муїлу.

27 — На світанку Араґорн досягає західної скелі. Близько півночі Еомер, всупереч наказу Теодена, виїжджає зі Східної Марки в погоню за орками.

28 — Еомер перехоплює орків перед самим лісом Фанґорном.

29 — Меріадок і Піпін рятуються та зустрічають Древлена. Рогірими на світанку нападають на орків і знищують їх. Фродо спускається з Емін-Муїлу і зустрічає Ґолума. Фарамир бачить поховальний човен Боромира.

30 — Починається Віче ентів. Еомер, повертаючись до Едораса, зустрічає Араґорна.

1 — На світанку Фродо починає перехід через Мертві Болота. Віче триває. Араґорн зустрічає Ґандалфа Білого. Вони вирушають до Едораса. Фарамир виїжджає з Мінас-Тіріта до Ітілієну з дорученням.

2 — Фродо долає Болота. Ґандалф приходить в Едорас і зцілює Теодена. Рогірими вирушають на захід проти Сарумана. Друга битва біля Ізенських Бродів. Поразка Еркенбранда. Віче завершується після полудня. Енти йдуть до Ізенґарда й уночі досягають його.

3 — Теоден відступає до Гельмового Яру. Починається Битва при Ґорнбурзі. Енти завершують руйнацію Ізенґарда.

4 — Теоден і Ґандалф вирушають із Гельмового Яру до Ізенґарда. Фродо досягає шлакових гір на краю Мораннонського Пустища.

5 — Опівдні Теоден прибуває до Ізенґарда. Переговори зі Саруманом в Ортханку. Крилатий Назґул пролітає над табором у Дол-Барані. Ґандалф і Переґрін ідуть до Мінас-Тіріта. Фродо ховається від сторожі Мораннону та вирушає в сутінках.

6 — На світанку дунадани наздоганяють Араґорна. Теоден виїжджає з Горнбурґа до Гірського Скиту. Араґорн виїздить пізніше.

7 — Фарамир забирає Фродо до Геннет-Аннуна. Увечері Араґорн прибуває до Гірського Скиту.

8 — На світанку Араґорн ступає на «Стежину Мертвих»; опівночі він досягає Ереху. Фродо залишає Геннет-Аннун.

9 — Ґандалф прибуває до Мінас-Тіріта. Фарамир залишає Геннет-Аннун. Араґорн вирушає з Ереху та приходить у Калембел. Фродо в сутінках виходить на Морґульську дорогу. Теоден приїжджає в Гірський Скит. Темрява починає розповзатися з Мордору.

10 — День без світання. Збір роганського війська: рогірими виступають із Гірського Скиту. Ґандалф рятує Фарамира біля Воріт Міста. Араґорн переправляється через Рінґло. Армія з Мораннону бере Каїр-Андрос і вступає в Анорієн. Фродо перетинає Роздоріжжя та спостерігає, як вирушає морґульське військо.

11 — Ґолум відвідує Шелобу, та, дивлячись на сплячого Фродо, мало не розкаюється. Денетор посилає Фарамира до Осґіліата. Араґорн досягає Лінгіра і вступає до Лебенніну. Напад на Східний Роган із півночі. Перша атака на Лорієн.

12 — Ґолум веде Фродо в лігво Шелоби. Фарамир відступає до Фортів Пеленнору. Теоден зупиняється під Мінріммоном. Араґорн відтискає ворога до Пеларґіра. Енти розбивають напасників Рогану.

13 — Фродо схопили орки Кіріт-Унґолу. Пеленнор спустошений. Фарамира поранено. Араґорн прибуває в Пеларґір і захоплює флот. Теоден у Друаданському лісі.

14 — Семвайз знаходить Фродо у Вежі. Облога Мінас-Тіріта. Рогірими під проводом дикунів виходять до Сірого лісу.

15 — На світанку Король-Чаклун розбиває Ворота Міста. Денетор спалює себе на поховальному вогнищі. З першими півнями звучать роги рогіримів. Пеленнорська Битва. Теодена вбито. Араґорн піднімає прапор Арвен. Фродо та Семвайз рятуються і починають мандрівку на північ уздовж Морґаї. Битва в Морок-лісі; Трандуїл відбиває напад із Дол-Ґулдура. Другий напад на Лорієн.

16 — Військова рада. Фродо з Морґаї спостерігає за Фатум-горою.

17 — Битва під Долом. Король Бранд і король Даїн Сталеступ гинуть. Багато гномів і людей шукає притулку в Ереборі, який потрапляє в облогу. Шаґрат приносить до Барад-дура плащ, кольчугу та меч Фродо.

18 — Військо Заходу виступає з Мінас-Тіріта. Фродо наближається до гирла Ізену; він потрапляє до рук орків дорогою від Дуртганґа до Удуну.

19 — Військо вступає в долину Морґулу. Фродо та Семвайз утікають і вирушають дорогою на Барад-дур.

22 — Жахлива ніч. Фродо та Семвайз звертають із дороги й ідуть на південь, до Фатум-гори. Третій напад на Лорієн.

23 — Військо залишає Ітілієн. Араґорн відпускає слабкодухих. Фродо та Семвайз викидають зброю і майно.

24 — Фродо та Семвайз здійснюють останню подорож до підніжжя Фатум-гори. Військо розбиває табір на Мораннонському Пустищі.

25 — Військо оточене на Шлакових Пагорбах. Фродо та Семвайз досягають Саммат-Наура. Ґолум відбирає Перстень і падає у Провалля Фатуму. Падіння Барад-дура та кінець Саурона.

Після падіння Темної Вежі та кінця Саурона Тінь покинула серця всіх, хто чинив опір Сауронові, але його слуг і союзників полонили страх та відчай. Тричі на Лорієн нападали з Дол-Ґуддура, проте, крім мужності ельфійського народу, була в тій землі сила, здолати яку без Саурона не міг ніхто. Хоча прекрасні дерева на кордонах сильно постраждали, напади було відбито; і коли Тінь відійшла, Келеборн виступив і попровадив військо Лорієну на багатьох човнах через Андуїн. Вони захопили Дол-Ґулдур, Ґаладріель зруйнувала стіни фортеці та зрівняла їх із землею, і ліс очистився.

На Півночі також були війна та зло. На володіння Трандуїла напали, і була довга битва під деревами, були руйнація та вогонь; але, врешті-решт, Трандуїл переміг. В ельфійський день Нового року Келеборн і Трандуїл зустрілись у лісі; й вони перейменували його на Ерін-Ласґален, Ліс Зеленого Листя. Трандуїл узяв собі північну частину лісу аж до гір; а Келеборн — південний ліс, назвавши його Східним Лорієном; великі лісові простори, які лежали між ними, віддали беорнінгам і дикунам. Однак через кілька років після відплиття Ґаладріель Келеборн відчув утому від свого правління й пішов до Імладрісу мешкати разом зі синами Елронда. У Зеленому Лісі спокійно жили Лісові ельфи, та в Лорієні, на жаль, залишалося небагато його колишніх мешканців, і в Карас-Ґаладоні не горіли вже вогні та не звучали пісні.

У той час, коли величезні армії тримали в облозі Мінас-Тіріт, війська союзників Саурона, котрі віддавна загрожували кордонам короля Бранда, перепливли ріку Карнен і відтіснили Бранда назад до Долу. Там він отримав допомогу гномів Еребору; і там, біля підніжжя Гори, відбулася велика битва. Вона тривала три дні, й король Бранд і король Даїн Сталеступ загинули, а східняни здобули перемогу. Та взяти Ворота вони не змогли, і багато хто — і гноми, і люди — заховався в Ереборі й так витримав облогу.

Коли надійшла звістка про великі перемоги на Півдні, північну армію Саурона охопив страх; ті, хто був в облозі, перейшли в наступ і розбили ворожі війська, і залишки ворога втекли на Схід, після чого вже не турбували Діл. Бард II, син Бранда, став королем у Долі, а Торін III Кам'яний Шолом, син Даїна, — королем під Горою. Вони послали представників на коронацію короля Елессара; й відтоді їхні королівства, доки існували, підтримували дружбу з Ґондором; і вони одержували допомогу та визнавали зверхність короля Заходу.

27 — Бард II і Торін III Кам'яний Шолом виганяють ворога з Долу.

28 — Келеборн переправляється через Андуїн; розпочато руйнування Дол-Ґулдура.

6 — Зустріч Келеборна з Трандуїлом.

8 — Персненосців ушановують на Кормалленському Полі.

1 — Коронація короля Елессара; Елронд і Арвен виїжджають із Рівендолу.

8 — Еомер і Еовіна разом зі синами Елронда залишають Роган.

23 — Елронд і Арвен прибувають до Лорієну.

27 — Почет Арвен залишає Лорієн.

14 — Сини Елронда зустрічають почет і привозять Арвен до Едораса.

16 — Вони виїжджають до Ґондору.

25 — Король Елессар знаходить саджанець Білого Дерева.

Арвен прибуває до Міста.

Весілля Елессара й Арвен.

18 — Еомер повертається до Мінас-Тіріта.

19 — Вирушає поховальна процесія короля Теодена.

7 — Процесія прибуває до Едораса.

10 — Поховання короля Теодена.

14 — Гості прощаються з королем Еомером.

18 — Вони прибувають до Гельмового Яру.

22 — Вони прибувають до Ізенґарда і там на заході сонця прощаються з королем Заходу.

28 — Вони наздоганяють Сарумана; Саруман повертає до Ширу.

6 — Вони зупиняються поблизу Гір Морії.

13 — Келеборн і Ґаладріель відпливають, інші вирушають до Рівендолу.

21 — Вони повертаються в Рівенділ.

22 — 129-ий день народження Більбо. Саруман прибуває в Шир.

5 — Ґандалф і гобіти покидають Рівенділ.

6 — Вони переправляються через Бруїненський Брід; Фродо відчуває перше повернення болю.

28 — Ввечері вони прибувають у Брі.

30 — Вони залишають Брі. «Мандрівники» в сутінках під'їжджають до Брендівинного Мосту.

1 — Їх заарештовують у Жабйому.

2 — Вони прибувають до Поріччя та піднімають на повстання народ Ширу.

3 — Битва в Поріччі, відхід Сарумана. Кінець Війни за Перстень.

13 — Фродо занедужав (у річницю його отруєння Шелобою).

6 — На Гостинному Полі зацвітає мелорн.

1 — Семвайз одружується з Розою.

Фродо відмовляється від посади мера, й Віл Білостоп повергається.

22 — 130-ий день народження Більбо.

6 — Фродо знову хворий.

13 — Фродо знову хворий.

25 — Народження Еланор Прекрасної[37], доньки Семвайза. Цього дня, за календарем Ґондору, почалася Четверта Епоха.

21 — Фродо та Семвайз вирушають із Гобітона.

22 — Вони зустрічають у Лісовому Куті Охоронців Персня.

29 — Вони прибувають у Сірі Гавані. Фродо та Більбо відбувають за Море разом із Трьома Охоронцями. Кінець Третьої Епохи.

6 — Семвайз повертається в Торбин Кут.

1422 — З цього року починається Четверта Епоха за Літочисленням Ширу, проте нумерація років зберігається.

1427 — Віл Білостоп складає зі себе повноваження мера. Мером Ширу обирають Семвайза. Переґрін Тук одружується з Діамонді з Довгонорів. Король Елессар видає указ, згідно з яким людям не дозволяється перебувати в Ширі, він оголошує Шир Вільною землею під опікою Північного Скіпетра.

1430 — У Переґріна народився син Фарамир.

1431 — Народження Золотоволоски, доньки Семвайза.

1432 — Меріадок, прозваний Чудовим, стає війтом Цапового Краю. Щедрі дарунки отримує він від короля Еомера та пані Еовіни з Ітілієну.

1434 — Переґрін стає Господарем Туком і таном. Король Елессар робить тана, війта і мера радниками Північного Королівства. Пана Семвайза вдруге обирають мером.

1436 — Король Елессар їде на північ і якийсь час мешкає біля озера Вечорового. Він приходить на Брендівинний Міст і там вітає своїх друзів. Він дарує Семвайзові Зірку Дунаданів, а Еланор запрошує придворною дамою до королеви Арвен.

1441 — Семвайз утретє стає мером.

1442 — Семвайз із дружиною та Еланор їдуть до Ґондору і гостюють там упродовж року. Обов'язки заступника мера виконує пан Том Хатій.

1448 — Семвайз стає мером учетверте.

1451 — Еланор Прекрасна виходить заміж за Фастреда зі Зеленогорів на Далеких Схилах.

1452 — Західне Пограниччя, від Далеких Схилів до Пагорбів Веж (Емін-Бераїд), приєднане до Ширу як подарунок короля. Багато гобітів переселяється туди.

1454 — Народження Ельфстана Доброчада, сина Фастреда й Еланор.

1455 — Семвайз стає мером уп'яте. На його прохання тан призначає Фастреда вартовим Західного Пограниччя. Фастред і Еланор оселяються в Підвежжі на Пагорбах Веж, де їхні нащадки, Доброчади з Веж, живуть довгий час.

1462 — Семвайз стає мером ушосте.

1463 — Фарамир Тук одружується зі Золотоволоскою, донькою Семвайза.

1469 — Семвайз стає мером усьоме та востаннє, — в 1476 році, коли він складає зі себе повноваження мера, йому виповнюється 96 років.

1482 — У день Середини року помирає пані Роза, дружина пана Семвайза. 22 вересня Семвайз покидає Торбин Кут. Він приходить до Пагорбів Веж і востаннє бачить Еланор, якій дарує Червону Книгу, — надалі її зберігали Доброчади. У них зберігся переказ (розповідь Еланор), що Семвайз пішов за Вежі, прибув у Сірі Гавані та відплив за Море — останній із Персненосців.

1484 — Навесні з Цапового Краю до Рогану прийшло повідомлення про те, що король Еомер хотів би побачити ще раз пана Виночерпія. Меріадок тоді був старий (102 роки), та все ще сильний. Він порадився з приятелем-таном, і невдовзі вони передали майно та справи їхнім синам і поїхали через Сарнський Брід. Після того їх у Ширі не бачили. Пізніше ходили чутки, що Меріадок приїхав до Едораса та жив у короля Еомера, поки той не помер тієї ж осені. Тоді Меріадок і тан Переґрін поїхали до Ґондору і провели ті кілька років, які їм залишились, у цьому королівстві, поки не померли і не були поховані на Рат-Дінені серед великих людей Ґондору.

1541 — Цього року, 1 березня, таки відбувся Відхід короля Елессара. Розповідають, що ложа Меріадока та Переґріна розташовані поруч із ложем великого короля. Тоді Леґолас побудував в Ітілієні сірий корабель і поплив униз Андуїном і далі за Море; з ним, кажуть, відплив і гном Ґімлі. І коли корабель зник із очей, настав кінець Братства Персня в Середзем'ї.

C. Генеалогічні таблиці

Імена, які подані в цих «Генеалогічних таблицях», є тільки окремими вибраними серед багатьох. Більшість представлених тут — це або гості Прощальної Гостини Більбо, або їхні предки. Гості — підкреслені. Також додано імена кількох інших осіб, причетних до описаних подій.

Дати після імен — це роки народження (і смерті, коли це відомо). Усі дати подано згідно з Літочисленням Ширу, точка відліку якого — переправа через Брендівинну братів Марко та Бланко в 1-ий рік Ширу (1601 рік Третьої Епохи).

D. Календар Ширу

Кожен рік починався першим днем тижня — суботою, а завершувався останнім днем тижня — п’ятницею. Середрічний День, а у високосні роки — Черезлітень не припадав на жоден день тижня. Літень перед Середрічним Днем називався 1-им Літнем, а після Середрічного Дня — 2-им Літнем. Різдвян наприкінці року називався 1-им Різдвяном, а на початку року — 2-им Різдвяном. Черезлітень був днем особливого значення, та він не припадав на роки, важливі для історії Великого Персня. Він припав на 1420-ий — рік славного врожаю та чудового літа, — і тоді, кажуть, гуляння набули найбільшого розмаху, як засвідчують і пам’ять, і записи.

Календар Ширу відрізнявся від нашого. Без сумніву, рік мав таку саму тривалість[38], але було це так давно, що ті часи, які тепер вимірюються епохами та людськими життями, не були тоді надто віддалені в історії Землі. Гобіти записали, що у них не було «тижня» в епоху їхнього кочування, і, хоч у них були календарні «місяці», більш-менш узгоджені з рухом небесного місяця, вони не дуже чітко й точно дотримувалися дат і літочислення. На західних землях Еріадору, як тільки гобіти почали потрохи осідати там, вони прийняли Дунаданське Королівське Літочислення, яке, зрештою, мало елдарське походження. Та гобіти Ширу зробили незначні зміни. Оцей календар, або «Літочислення Ширу», як його називали, поступово також прийнявся у Брі, хіба за винятком того, що першим роком ширяни визнавали рік колонізації Ширу.

Часто важко відшукати у старих оповідях і переказах точні відомості про речі, які добре знали та сприймали як належне в ті дні (напр., назви букв, днів тижня, а також назви і тривалість місяців). Але завдяки загальному інтересу до генеалогії та стародавньої історії, яку їхні вчені досліджували після Війни Персня, здається, що гобіти Ширу звертали особливу увагу надати і навіть малювали складні таблиці відношень їхньої системи до інших. Ми не знаємося на цих тонкощах і, мабуть, припустилися численних помилок, але принаймні хронологію вирішальних років — 1418-го і 1419-го Л. Ш. — так детально описано в Червоній Книзі, що тут не може бути жодних сумнівів про дні та періоди.

Видається зрозумілим, що елдари в Середзем’ї, котрі, за твердженням Семвайза, послуговувалися більшими відрізками часу, відповідно й літочислення вели довшими періодами. Так, слово квенья єн, яке часто перекладається як «рік», насправді означає 144 наших років. Елдари найбільше були схильні, коли це можливо, числити кратними до шести і дванадцяти. Сонячний «день» вони називають ре і обчислюють від одного заходу сонця до наступного. Єн містив 52596 днів. Радше ритуально, ніж для практичних потреб, елдарці послуговувалися тижнем, або енквіє, тривалістю 6 днів, і один єн містив 8766 цих енквіє, які постійно обчислялися протягом цього періоду.

У Середзем’ї елдари також користувалися коротким періодом, або сонячним роком, який називався коранар або «сонячне коло», бо обраховувався більш-менш астрономічно; хоча частіше називався лоа — «ріст» (особливо в північно-західних землях), позаяк до уваги бралися сезонні зміни у природі, як це здебільшого практикували ельфи. Лоа ділився на періоди, які можна було розглядати або як довгі місяці, або як короткі пори року. Без сумніву, вони різнились у різних регіонах. У гобітів, однак, можна довідатися лише про Календар Імладрісу. Цей календар мав шість таких «пір року», які мовою квенья звучали туїлє, лаїре, явіє, квеллє, гріве, коїре і які можна перекласти як «весна, літо, осінь, в’янь, зима, збур». Синдарські відповідники такі: етуїл, лаер, явас, фіріт, рів, ечуїл. «В’янь» також називався лассе-ланта — «листопад», або синдарською нарбелет — «сонцеспад».

Лаїре та гріве мали по 72 дні, а решта пір року — по 54. Лоа починався з єстаре, дня якраз перед туше, а завершувався меттаре, днем одразу по коїре. Між явіє та квеллє були три ендері — «середні дні». Так утворювався рік із 365 днів, які доповнювалися подвоєнням ендері (додаванням 3 днів) кожного дванадцятого року.

Як виправляли кожну неточність, не відомо. Якби тоді рік був такий самий довгий, як і тепер, то і єн був би значно довший за день. Те, що така неточність існувала, показано в заувазі до Календарів Червоної Книги про те, що в «Літочисленнях Рівендолу» останній рік кожного третього єн укорочувався на три дні: подвоєння трьох ендері, яке мало би відбутися того року, скасовувалося, «проте цього не відбувається в наш час». Про регулювання інших неточностей відомостей немає.

Нуменорці повносили свої поправки. Вони поділили лоа на коротші періоди регулярнішої довжини та пристосувалися до звички починати рік посеред зими, як це практикували люди Північного Заходу; своїм походженням у Першій Епосі нуменорці завдячували саме їм. Пізніше вони також зробили тиждень семиденним і обчислювали його від одного сходу сонця (з-за східного моря) до наступного.

Нуменорська система, як її вживали в Нуменорі, а також в Арнорі та Ґондорі до кінця ери королів, називалася Королівським Літочисленням. Звичайний рік мав 365 днів і ділився на дванадцять астар — місяців, із яких десять мали по 30 днів, а два — по 31 дню. Довгі астар знаходилися по обидва боки Середріччя — приблизно наші червень і липень. Перший день року називався єстаре, серединний день (183-ій) — лоенде, а останній — меттаре, ці три дні не належали до жодного місяця. Кожного четвертого року за винятком останнього у сторіччі (гараньє) два ендері, або «середні дні», замінялися на лоенде.

У Нуменорі літочислення почалося з 1 року Другої Епохи (Д. Е.). Нестачу, спричинену вилученням першого дня з останнього року століття, враховували аж останнього року тисячоліття, залишаючи тисячолітню нестачу — 4 години, 46 хвилин, 40 секунд. Додавання було зроблено в Нуменорі в 1000, 2000, 3000 рр. Д. Е. Після Падіння в 3319 році Д. Е. системою послуговувалися на вигнанні, а замінили її новим літочисленням із початком Третьої Епохи (Т. Е.): 3442 рік Д. Е. став 1 роком Т. Е. Визначення високосним 4 року Т. Е. замість 3 року Т. Е. (3444 р. Д. Е.) зумовило появу ще одного короткого року тільки з 365 днями та спричинило нестачу 5 годин, 48 хвилин, 46 секунд. Тисячолітні додавання було зроблено через 441 рік: 1000 р. Т. Е. (4441 р. Д. Е.) та 2000 р. Т. Е. (5441 р. Д. Е.). Щоб усунути допущені помилки та підсумувати тисячолітні нестачі, Марділ Намісник прийняв переглянутий календар для запровадження його 2060 р. Т. Е. після додавання двох днів до 2059 р. (5500 р. Д. Е.), який вінчав 5 із половиною тисячоліть від початку нуменорської системи. Проте все одно залишалося 8 годин нестачі. До 2360 р. Гадор додав один день, хоч аж так багато ще не бракувало. Після того жодних інших поправок не робили (у 3000 р. Т. Е. у зв’язку зі загрозою близької війни на такі речі не зважали). До кінця Третьої Епохи, ще по 660 роках, нестача так і не досягла 1 дня.

Календар, який запровадив Намісник, так і називався: «Календар Намісника». Його поступово прийняли всі носії вестронської мови, крім гобітів. Місяці складалися з 30 днів, також були 2 дні поза місяцями: один — між третім і четвертим місяцями (березень, квітень) і один — між дев’ятим і десятим (вересень, жовтень). Оці 5 днів поза місяцями — єстаре, туїлєре, лоенде, явієре та меттаре — були святами.

Консервативні гобіти продовжували користуватися формою Королівського Літочислення, прилаштованого до їхніх власних звичаїв. Місяці в них були всі однакові, по 30 днів, але між червнем і липнем гобіти мали З літні дні, які в Ширі називалися Літнями або Літоднями. Останній день одного року та перший наступного називалися Різдвянами. Різдвяни та Літні перебували поза місяцями, тому 1 січня було не першим, а другим днем року. У кожному четвертому році, крім останнього року століття[39], були чотири Літні. Літні та Різдвяни були головними святами і часами святкувань. Додатковий Літень містився після Середньорічного Дня, тож 184-ий день високосних років називався Черезлітень і був днем особливих гулянь. Загалом, Різдвяна Пора містила 6 днів, охоплюючи три останні і три перші дні кожного року.

У Ширі запровадили одну власну новацію (згодом прийняту також у Брі), яку назвали Ширською реформою. Там вважали непотрібним і незручним перехід днів тижня при зміні дат із року в рік. Тож за часів Ізенґріма II було вирішено, що непарний день, який порушує послідовність, не матиме дня тижня. Після цього Середрічний День (і Черезлітень) знали тільки за його назвою і сам він не входив у тиждень. Згідно з реформою, рік завжди починався однаковим днем тижня в усі роки, тож ширяни вже не проставляли дні тижня в листах і щоденниках[40]. Це було досить зручно вдома, проте не дуже — при мандрівках за межі Брі.

У наведених вище заувагах, як і в оповіді, ми вдавалися до сучасних назв місяців і днів тижня, хоча, звичайно, ні в елдарів, ані в дунаданів, ані в гобітів таких назв не було. Переклад вестронських назв, як ми вважаємо, є визначальним для усунення плутанини, тоді як зіставлення пір року з нашими більш-менш однакове, принаймні в Ширі. Адже виявляється, що Середрічний День майже точно відповідає дню літнього сонцестояння. Відтак дати Ширу випереджали наш календар днів на десять, а наш Новий рік більш-менш відповідав дев’ятому січня Ширу.

У вестроні назви місяців мовою квенья зазвичай залишалися такими ж широко відомими в чужих мовах, як тепер латинські. А вони звучали так: нарвіньє, неніме, суліме, вірессе, лотессе, наріс, керміє, уріме, яванніє, нарквеліє, гісіме, рінґаре. Синдарські назви (вживані лише дунаданами) такі: нарвайн, нінуї, ґваерон, ґвіріт, лотрон, норуї, кервет, уруї, іваннет, нарбелет, гітуї, ґірітрон.

Усе ж у цій номенклатурі й гобіти Ширу, і гобіти Брі відійшли від вестронського вжитку та призвичаїлися до стародавніх місцевих назв, які вони начебто перейняли в давні часи від людей долини Андуїну. Принаймні подібні назви знаходили в Долі та Рогані. Значення, які вкладали люди в ці назви, зазвичай давно забулися, навіть якщо спочатку гобіти і знали, що вони означали.

До гобітів тиждень перейшов од дунаданів, тож назви ці були перекладами тих, які вживались у давньому Північному королівстві і які зі свого боку походили від елдарів. Шестиденний тиждень елдарів присвячувався або називався на честь зір, сонця, місяця, двох дерев, небес, валарів або сил саме в такій послідовності, й останній день тижня був найголовнішим. Їхні назви мовою квенья звучали так: еленья, анар’я, ісілья, алдуя, менелья, валанья (або таріон), по-синдарськи: орґіліон, оранор, орітіл, орґалодгад, орменел, орбелайн (або родин).

Нуменорці зберегли значення та порядок днів, але змінили четвертий день на алдея (орґаладг), посилаючись лише на Біле Дерево, нащадком якого вважався Німлот, що ріс у Королівському Дворі в Нуменорі. Потребуючи сьомого дня, вони як великі мореплавці запровадили «моредень» — еаренья (ораеарон) — по «небодню».

Гобіти перейняли такий лад, але значення перекладених назв незабаром забулись, а принаймні на них уже не надто звертали увагу, та і вимова спростилась, особливо у щоденному вжитку. Перший переклад нуменорських назв було зроблено за дві тисячі років до кінця Третьої Епохи, коли тиждень дунаданів (своєрідне літочислення, найраніше прийняте іншими народами) запозичили люди на Півночі. Як і з назвами місяців, гобіти і надалі послуговувалися перекладами, хоча повсюдно на вестронському обширі вживалися назви мовою квенья.

Не багато стародавніх документів збереглось у Ширі. На кінець Третьої Епохи найкраще збереженим був Жовтошкірий, або Холмський Річник[41]. Найраніші записи датовані дев’ятьмастами роками до часів Фродо, багато з них цитуються в анналах і генеалогіях Червоної Книги. У них назви днів тижня вживаються в архаїчних формах, найстарішими з яких є зоредень (1), сонцедень (2), місяцедень (3), троєдень (4), небесодень (5), моредень (6), великодень (7). У мові часів Війни Персня вони стали відповідно зорднем, сонднем, місднем, триднем, небоднем (або небднем), морднем, великднем.

Ми перекладали ці назви нашими власними, починаючи з неділі та понеділка, які зустрічаються в ширському тижні з такими самими назвами, як наші, перейменовуючи інші за порядком. Однак необхідно зазначити, що асоціації, пов’язані з назвами, в Ширі були зовсім відмінні від наших. Останній день тижня — п’ятниця — був найголовнішим днем, святом (після полудня) з вечірніми гуляннями. Тож субота радше відповідає нашому понеділку, а четвер — нашій суботі[42].

Можна згадати ще кілька назв, пов’язаних із означенням часу, які, проте, не вживалися для точного обчислення. Пори року зазвичай називалися туїлс — весна, лаїре — літо, явіє — осінь (або «врожай»), гріве — зима. Та вони не мали точних визначень, тому квеллє (або ласселанта) часто позначала і пізню осінь, і початок зими.

В елдарів особливої ваги надавали «сутінковій» порі (у північних районах), головно у часи, коли зникали чи з’являлися зорі. Тут було багато назв для цієї пори, та найчастіше вживалися тіндоме й ундоме; перша стосувалася радше світанку, тоді як ундоме — вечора. По-синдарськи ця пора зветься уял, що включає мінуял і адуял. У Ширі їх часто називали надвечір'я та надрання. Пор.: о. Вечорове — переклад назви «Ненуял».

Для повісті про Війни Персня важливі тільки дати й Літочислення Ширу. Усі дні, місяці, дати Червоної Книги перекладено на ширський лад і витлумачено в заувагах. Таким чином, усі місяці та дні «Володаря Перстенів» стосуються календаря Ширу. Осібними пунктами, коли важлива різниця між їхнім і нашим календарями, у вирішальний період історії, кінець 3018 р. — початок 3019 р. (1418,1419 рр. Л. Ш.), є такі: жовтень 1418 р. має тільки 30 днів, 1 січня є другим днем 1419 р., а лютий має 30 днів. Отож, 25 березня, день падіння Барад-дура, припадав би на наше 27 березня, якби наші роки починались о тій самій порі року. Однак 25 березня було датою за Королівським Літочисленням і Літочисленням Намісника.

Нове літочислення почалось у відновленому королівстві у 3019 р. Т. Е. Воно позначилося поверненням до Королівського Літочислення, прилаштованого під весняний початок, як в елдарському лоа[43].

У Новому Літочисленні рік починався 25 березня за старим стилем — на вшанування падіння Саурона та подвигів Персненосців. Місяці зберегли колишні назви, тепер починаючи з вірессе (квітень), але стосувалися відрізків часу, які загалом починалися на 5 днів раніше, ніж колись. Усі місяці мали 30 днів. Були 3 ендері, або Серединні дні (з них другий називався лоенде), між яванніє (вересень) і нарквеліє (жовтень), що відповідали 23, 24 та 25 вересня за старим стилем. Але на честь Фродо 30 яванніє, колишнє 22 вересня, його день народження, було оголошено фестивалем, а високосний рік подвоював це святкування, яке називалося Кормаре, або День Персня.

Четверта Епоха повинна була би розпочатися з від’їзду Елронда у вересні 3021 р., та заради традиції в королівстві 1 р. Четвертої Епохи розпочався, як свідчить Нове Літочислення, 25 березня 3021 р. за старим стилем.

За часів правління короля Елессара це літочислення прийняли всюди, крім Ширу, де зберігали старий календар і продовжували Літочислення Ширу. Так, 1 р. Ч. Е. тут був 1422 р., а оскільки гобіти не зважали на зміну епохи, вони вважали, що вона почалася 2 Різдвяна, а не попереднього березня.

Не збереглося жодних записів, що ширяни святкували 25 березня чи 22 вересня, проте в Західній Чверті, особливо довкола Гобітонського Пагорба, виник звичай гулянь і танців на Гуляйполі за доброї погоди 6 квітня. Дехто твердить, що це — день народження старого Сема Садівника, інші — день, коли вперше зацвіло Золоте Дерево в 1420 р., а треті — ельфійський Новий рік. У Цаповому Краї грав Горн Марки при заході сонця 2 листопада, що супроводжувалося феєрверками та гуляннями[44].

E. Письмо

Письмо та літери, що вживались у Третю Епоху, майже всі були елдарського походження й уже на той час мали давню історію. Вони досягли повного алфавітного розвитку, проте і давніші варіанти, в яких лише приголосні заслуговували на повні літери, все ще перебували в ужитку.

Серед алфавітів існували два головні — незалежні за походженням — різновиди: тенґвар, або ж тів, перекладався як «букви», а кертар, або кірт, як «руни». Тенґвар винайшли для писання щіточкою або ж ручкою, і квадратні форми написів у цьому випадку походили з рукописних. Кертар винайшли та головно вживали при видряпуванні та вирізанні написів.

Тенґвар був давнішим письмом, бо його винайшли ще нолдорці, споріднені з елдарами, найвправніші в таких справах, іще задовго до вигнання. Найстаріші літери — Румільський тенґвар — не вживали в Середзем'ї. Пізніші літери — Феанорський тенґвар — здебільшого були нововведенням, хоча мали щось і від румільських букв. Їх принесли до Середзем’я нолдорці-мігранти, і так це письмо стало відомим серед едайнів і нуменорців. У Третю Епоху воно вже поширилося на територію, де вживалася загальна мова.

Кірт уперше винайшли у Белеріанді синдарці та довго вживали його тільки для нотування імен і коротких літописних записів на дереві чи камені. Своїм походженням він завдячує гострокутним формам, дуже схожим на руни наших часів, хоча вони різняться деталями та геть інші за розміщенням. Кірт у старішій і простішій формі поширився на схід у Другу Епоху, ставши відомим багатьом народам, включно з людьми та гномами і навіть орками: кожен народ прилаштував кірт для власної мети й відповідно до власного таланту чи нездарності. Одну таку просту конфігурацію все ще вживали люди Долу, а подібну до неї — рогірими.

Та перед завершенням Першої Епохи у Белеріанді кірт переробили й удосконалили, чим частково завдячують впливу нолдорського тенґвару. Найпишніша й усталена форма цих літер називалася Даеронський алфавіт, оскільки, згідно з ельфійським переказом, вважалося, що їх намалював Даерон, співець і мудрець при королі Тінґолі Доріатському. В елдарів Даеронський алфавіт не розвинувся до справжніх рукописних штампів, оскільки для письма ельфи перейняли феанорські літери. Переважна частина західних ельфів справді відмовилася від рун. Одначе у краю Ереґіон Даеронський алфавіт вживався і далі й навіть перейшов до Морії, де став найулюбленішим алфавітом гномів. Він іще довго перебував у їхньому вжитку і помандрував із ними на північ. Потому, вже в пізніші часи, його часто називали «Анґертас Морія», тобто «Довгі Рунні Ряди Морії». Як і мовою, гноми послуговувалися такими письменами, які побутували в той час, і багато з них майстерно писали феанорськими літерами, щоправда, для власної мови вони пристосували кірт, розробивши писані букви.

У таблиці подано всі літери офіційної для рукописних книг форми, які повсюдно вживалися на Західних землях у Третю Епоху. Такий порядок був найвживаніший на той час і згідно з ним, зазвичай, поіменно називалися літери.

Це письмо початково не було «алфавітом», тобто випадковим набором букв, кожна з яких має окреме значення та називається у традиційному порядку, безвідносно до форм і функцій. Радше це була система приголосних знаків, схожих за формою та стилем, які можна пристосовувати до мови, з якою зустрілися (чи винайшли її) елдари. Жодна з букв сама не мала сталого значення, хоча певні зв’язки між ними з часом почали простежуватися.

Система містить двадцять чотири первинні літери, 1-24, впорядковані за чотирма темарами (серіями), кожна з яких має шість т'сллер (ступенів). Існували також додаткові літери, прикладами яких є літери 25–36. З них лише 27 і 29 виразно незалежні літери, решта ж — модифікації інших букв. Було також кілька тегтар (знаків) різноманітного вжитку. Вони не наведені в таблиці[45].

Первинні літери складалися з телко (основ) і лува (дуг). Форми 1–4 вважаються звичайними. Основа може бути подовженою, як у 9-16, чи стягненою, як у 17–24. Дуга може бути відкритою, як у серіях І і III, або закритою, як у серіях ІІ та IV, й у будь-якому разі вона може подвоюватися, як у 5–8.

Теоретична свобода застосування зазнала змін у Третю Епоху через усталеність, що серія І переважно використовувалася для зубних чи m-серій (тинкотема), а серія II — для лабіальних чи n-серій (парматема). Застосування серій III та IV варіювалося відповідно до вимог окремих мов.

У мовах, подібних до вестронської, де багато приголосних звуків на зразок наших ч, дж, ш, для них усталено вживали серію III; аналогічно серію IV вживали для звичайних к-серій (калматема). У мові квенья, де, крім калматеми, існують також палатальна серія (т’єлпетема) та лабіалізована серія (квессетема), палатальні звуки позначалися феанорським діакритичним знаком «наступний й» (зазвичай дві підбуквені крапки), а серія IV була кв-серією.

У межах цих правил загального вжитку спостерігались і певні відношення. Нормальні літери — ступінь 1 — позначали «глухі проривні»: m, n, к і т. д. Подвоєння дуги вказувало на участь голосу: тож якщо 1, 2, 3, 4 = m, n, ч, к (чи m, n, к, кв), то 5, 6, 7, 8 = д, б, дж, ґ (чи д, б, ґ, ґв). Подовження основи вказувало на перехід приголосного у «спірант», набуваючи відтак сутності ступеня 1, ступеня 3 (9-12) = міжзубний m (глухий — подібний до англ. [Ѳ]), ф, ш, ч (чи т [Ѳ], ф, х, хв/гв) і ступеня 4 (13–16) = дг, в, зг, ґг (чи зг, в, ґг, ґгв/в (губний — [у]).

Початково феанорська система мала ступінь із основами, які виходили над і під рядки. Вони, як правило, позначали аспіровані приголосні (наприклад, т+к, n+г, к+г), проте могли позначати й інші необхідні приголосні варіації, їх уже не потребували мови Третьої Епохи, які послуговувалися цим письмом, але поширені форми широко вживалися як варіативні (помітніше віддалені від ступеня 1) ступенів 3 та 4.

Ступінь 5 (17–20) зазвичай позначав носові приголосні: так, 17 і 18 найчастіше вживалися для н i м. Згідно з принципом, наведеним вище, ступінь 6 мав би містити глухі носові; втім, оскільки такі звуки (як-от валійський nh чи староанглійський hn) були надзвичайною рідкістю в аналізованих мовах, ступінь 6 (21–24) найчастіше вживано для редукованих чи «напіввокалічних» приголосних кожної серії. Він складався з найменших і найпростіших форм серед первинних букв. Таким чином, 21 часто вживався для редукованого (невібранта) р, який спочатку зустрічався в мові квенья та вважався найредукованішим приголосним тинкотеми. 22 широко вживався для у. Тоді як серія III вважалася палатальною серією, то 23 зазвичай вживався як приголосний й[46].

Оскільки деякі звуки ступеня 4 мали тенденцію редукуватися при мовленні, а відтак наближатися чи зливатися зі звуками ступеня 6 (як описано вище), багато останніх втратили чітке використання в елдарських мовах. Саме з їх позначень головно розвинулися букви на позначення голосних.

Стандартне для мови квенья написання походить із описаного вище застосування літер. Ступінь 2 вживався для частих нд, мб, нґ, нґв, оскільки б, ґ, ґв виникали тільки в цих сполученнях, тоді як рд, лд мали окреме буквене позначення 26, 28. Подібно ступінь 4 використовувався для надзвичайно поширених сполучень нт, мп, нк, нкв, бо мова квенья не мала дг, ґг, ґгв, а для в вживали літеру 22. Див. назви букв квенья (Ч. III).

Додаткові літери. № 27 стандартно позначає л. № 25 (за походженням — модифікація 21) позначає «повний» вібрант р. №№ 26 і 28 були їхніми модифікаціями. Вони відповідно часто позначали глухі р (рг) і л(лг). Але в мові квенья вони позначали рд і лд. 29 позначала с, а 31 (із подвійним гачком) — з в тих мовах, де він був. Інвертовані форми — 30 і 32, — незважаючи на можливість вживання окремих літер, найчастіше позначалися через варіанти 29 і 31 для зручності при написанні, наприклад, вони часто супроводжувалися накладеними тегтар.

№ 33 походив од видозміни позначення певної (редукованої) відміни 11; її ж найчастішим уживанням у Третю Епоху був г. 34 найчастіше вживалася (якщо вживалася) для глухих у (гв). 35 і 36, коли позначали приголосні, відповідно застосовувалися до й і у.

Голосні були у багатьох конфігураціях тегтар, розміщених над приголосною буквою. У таких мовах, як квенья, де більшість слів закінчується на голосний, на попередньому приголосному ставилася тагта; а в таких, як синдарська, де більшість слів закінчується на приголосний, вона ставилася на наступному приголосному. Якщо ж у необхідній позиції не було приголосного, тегта ставилася над «короткою підставкою», яка у звичайній формі виглядала як «і» без крапки. Оцих тегтар, які вживалися різними мовами як голосівки, було чимало. Найпоширеніші, зазвичай на позначення варіантів е, і, а, о, у, ілюструють наведені приклади. Три крапки, найуживаніші при писаному а, розміщувалися по-різному у скорописах, часто вживаючись як знак наголосу[47]. Одна крапка та «гострий наголос» часто вживалися з і й е (а подекуди — з е й і). Завитки були в о й у. У написі на Персні завиток, відкритий управо, стосується у; проте на титульній сторінці він означає о, а завиток, відкритий уліво, — у. Перевагу надавали правому завитку, а застосування залежало від мови: в чорномові о було рідкісним.

Довгі приголосні зазвичай позначалися так: тегта над «довгою підставкою», яка у звичайній формі виглядала як j без крапочки. З цією метою тегтар могли подвоюватись. Однак це часто робилося зі завитками і деколи з «наголосом». Дві крапки найчастіше вживалися для позначення наступного й.

Напис на Західних воротах ілюструє спосіб «повного письма», де голосні позначені окремими літерами. Усі вокалічні літери синдарської мови показано. Можна відзначити вживання № 30 для вокалічного й, а також зображення дифтонгів через розміщення тегта для наступного й над позначенням голосної букви. Позначення наступного у (необхідного для ау, ав) передавав у цьому способі письма у-завиток чи його модифікація ~. Проте дифтонги часто виписували повністю, як у транскрипції. У цьому способі довготу голосних зазвичай визначав «гострий наголос», який називався андалайс, «довга позначка».

Крім уже згаданих тегтар, були ще й інші, які головно вживалися для того, щоби скоротити писання, особливо через неповне написання частих приголосних сполучень. Серед них планка (чи знак, подібний на іспанську тильду) над приголосним часто вказувала, що йому передує носовий певної серії (як у нт, мп чи нк). Утім, аналогічний знак, що ставився під буквою, здебільшого позначав довгий чи подвоєний приголосний. Гачечок, спрямований донизу та приєднаний до дуги (як у гобітах, останньому слові на титульній сторінці), вказував на наступний с, особливо у сполученнях тс, пс, кс (екс), таких поширених у мові квенья.

Звичайно, немає «виду письма» для передачі української мови. Один такий можна фонетично витворити з феанорської системи. Короткий приклад на титульній сторінці не ставить собі завдання це довести. Він радше є прикладом того, що міг би написати мешканець Ґондору, вагаючись між значеннями літер, знайомих йому з його «виду письма», і традиційною українською орфографією. Необхідно зазначити, що крапка знизу (одне з уживань, що позначало редуковані голосні) тут означає ненаголошений сполучник і.

Назви літер. У всіх видах письма кожна буква та знак мають назви, проте їх винайшли для того, щоби вони відповідали чи описували фонетичне вживання в кожному окремому виді письма. Однак часто, особливо при описі вживання літер в інших видах, виникало бажання послуговуватися назвою для самої літери як форми. З цією метою «повні назви» квенья вживалися загалом, навіть коли стосувалися суто вжитку квенья. Кожна «повна назва» була в мові квенья справжнім словом, яке містило описувану літеру. По змозі вона була першою літерою слова, та якщо зазначений звук чи звукосполучення не вживались у початковій позиції, то вони йшли відразу ж за першою буквою слова. Назви літер, які розміщено в таблиці, були (1) тінко — метал, парма — книга, калма — лампа, квессе — пір’я; (2) андо — ворота, умбар — фатум, анга — залізо, унґве — павутина; (3) тулє [бул’е] — дух, формен — північ, гарма — скарб (чи ага — гнів), гвеста — бриз; (4) анто — рот, ампа — гак, анка — щелепи, ункве — западина; (5) нумен — захід, малта — золото, нолдо (давніше нголдо) — нолдорець, нвалме (давніше нґвалме) — мука; (6) оре — серце (внутрішній голос), вала — небесна сила, анна — дар, вілья — повітря, небо (давніше увілья); ромен — схід, арда — район, ламбе — язик, алда — дерево; сілме — світло, сілме нукверна (перевернуте с), аре — сонячне світло (чи ессе — ім’я), аре нукверна; г’ярмен — південь, гвеста сіндарінва, янта — міст, уре — спека. Варіанти назв з’явилися через зміни в мові квенья, що стались у Вигнанні. Так, № 11 називався гарма, коли означав спірант ч в усіх позиціях; коли ж він перейшов у початкове придихове г[48] (не міняючись у серединній позиції), винайшли назву ага. Аре спочатку було азе, та коли це з злилося з № 21, цей знак у мові квенья стали вживати для дуже частого сс і назвали його ессе. Гвеста сіндарінва, або «сіро-ельфійське гв», називалося так тому, що в мові квенья 21, власне, позначав звук гв, і не було потреби в різних знаках для хв і гв. Найпоширенішими та найуживанішими назвами букв були 17 н, 33 гй, 25 р, 9 ф: нумен, г’ярмен, ромен, формен = захід, південь, схід, північ (пор. синдарською: дун чи аннун, гарад, ргун і амрун, фород). Ці літери зазвичай позначалися знаками Зх., Пд., Сх., Пн. навіть у мовах, які послуговувались іншими термінами. На Західних землях вони називались у цьому порядку, починаючи зі заходу та повертаючись до нього; г’ярмен і формен означали регіон ліворуч і регіон праворуч (протилежно до розташування у багатьох людських мовах).

Кертас Даерон спочатку вигадали виключно для синдарської мови. Найстарішими кірт були №№ 1, 2, 5, 6; 8, 9, 12; 18, 19, 22; 29, 31; 35, 36; 39,42, 46, 50, а також керт, що змінювався між 13 і 15. Розподіл значень був не однаковий. №№ 39,42,46, 50 були голосними і такими залишились у подальшому розвитку. №№ 13, 15 вживалися для г чи с, як 35 — для с чи г. Така схильність до вагання при встановленні позначень для с та г спостерігалась і надалі. У тих символах, які складали з «основи» та «гілки», 1-31, додавання гілки, якщо тільки однієї, робилося з правого боку. Доточування її зліва не було рідкісним, але не мало жодного фонетичного значення.

Давніша форма розширення й опрацювання цього кертас називалась Анґертас Даерон, оскільки зміни старих кірт приписували Даеронові. Однак головні додатки, введення двох нових серій (13–17 і 23–28) насправді, найімовірніше, були винаходами нолдорців із Ереґіону, котрі взялися позначати звуки, яких не було в синдарській мові.

У перевпорядкуванні Анґертас спостережено такі принципи (очевидно, інспіровані феанорською системою): (1) додавання наголосу до гілки для «дзвінкості»; (2) перевертання керт для вираження «спіранта»; (3) розміщення гілки по обидва боки основи для дзвінкості й назальності. Цих правил старанно дотримувалися, за одним винятком. Синдарська (прадавня) мова потребувала знака на позначення звука м (чи носового в), й оскільки цьому найкраще відповідала перевернута позначка звука м, реверсивному № 6 дали значення м, а № 5 — гв.

№ 36, який, теоретично, позначав з, у письмі синдарської та мови квенья позначав сс (пор.: феанорський 31). № 39 вживався або для і, або для и (близького до приголосного й); 34, 35 однаково вживалися для с; а 38 позначав часту послідовність нд, хоча за формою це не зовсім чітко відповідало зубним приголосним.

Розміщені в Таблиці Значень ліворуч і відокремлені тире — це значення старішого Анґертас. Розміщені праворуч — значення гномівського Анґертас Морія[49]. Як видно, гноми Морії ввели ряд несистематичних поправок, а також нові кірт — 37, 40, 41, 53, 55, 56. Розміщення зумовлене двома причинами: (1) перехід значень 34, 35, 54 відповідно в г, ’ (чіткий чи горловий початок слів із початковим голосним, як це властиво хуздульській мові) та с; (2) відкидання №№ 14, 16, які гноми замінили на 29, 30. Бачимо наступне вживання 12 для р, винахід 53 для н (і плутання його з 22), вживання 17 як з разом із 54 як с, наступне вживання 36 для н і нового керт 37 для нґ. Нові 55, 56 походили з переполовиненої форми 46 і позначали ті голосні, які можна почути в англійському butter і які досить часто траплялись у гномівській і вестронській мовах. Редуковані та короткі, вони часто переходили в наголос без основи. Такий Анґертас Морія зберігся на могильних написах.

Гноми Еребору користувалися подальшою модифікацією цієї системи, відомою як ереборський вид і представленою у Книзі Мазарбула. Її головні особливості були такі: 43 позначала з, 17 — кс (екс), винайдено нові кірт — 57, 58 для пс і тс. Наново введено 14, 16 зі значеннями дж, ж; але для г, ґх вживано 29 і 30 або — як варіанти — 19 і 21. Цих нюансів не враховано в таблиці, крім особливих ереборських кірт, 57 і 58.

FІ. Мови та народи Третьої епохи

Мова, передана в цій історії українською, була вестроном, або «загальною мовою» західних земель Середзем’я у Третю Епоху. Впродовж цієї епохи загальна мова стала рідною майже для всіх народів (за винятком ельфів), які жили в межах колишніх королівств Арнору та Ґондору, тобто на узбережжях від Умбару на північ аж до Затоки Форохель і вглиб суходолу до Імлистих Гір і Ефель-Дуату. Вона також поширилася до верхів’їв Андуїну, по землях на захід від Ріки та на схід від гір аж до Ірисних Полів.

У часи Війни за Перстень наприкінці Епохи такими були межі поширення цієї мови як рідної, хоча великі території Еріадору спорожніли і береги Андуїну між Ірисною та Рауросом населяло зовсім мало людей.

Невелике плем’я дикунів усе ще чаїлось у Друаданському лісі Анорієну, а в горах Сірого Краю збереглися нащадки тубільного населення більшої частини Ґондору. Вони розмовляли власними мовами; тим часом степи Рогану населяв північний народ — рогірими, котрі прийшли на цю землю п’ятсот років тому. Але ті, хто зберігав мови власні, навіть ельфи, не лише в Арнорі та Ґондорі, але й у всіх долинах Андуїну та на схід від Морок-лісу використовували вестрон як другу мову спілкування. Навіть серед дикунів і сірян, котрі уникали інших людей, були такі, хто вмів, хоч і не дуже добре, говорити вестроном.

У Прадавні Часи ельфи розділилися на дві основні гілки: західних ельфів (елдарів) і східних. До останніх належала більшість ельфів Морок-лісу та Лорієну, але їхня мова не фігурує в цій історії, де всі ельфійські назви та слова подані в елдарській формі[50].

У цій книжці зустрічаються дві мови елдарської групи: високоельфійська, або квенья, та сіроельфійська, або синдарська. Високоельфійська була стародавньою мовою Елдамару з-за Моря, вона перша знайшла відображення на письмі. Вона вийшла з повсякденного вжитку і стала такою собі «ельфійською латиною», і Високі ельфи, котрі повернулись у вигнання до Середзем’я, використовували її в урочистих ситуаціях і для обговорення високих питань науки та мистецтва.

Сіроельфійська спершу була споріднена з квенья, бо це була мова тих елдарів, котрі, підійшовши до берегів Середзем’я, не відпливли за Море, а затримались у країні Белеріанд. Там Тінґол Сірий Плащ із Доріату став їхнім королем, і за час довгих сутінків їхня мова змінилася, як змінились і землі смертних, та віддалилася від мови елдарів із-за Моря.

Вигнанці, живучи серед чисельніших за них Сірих ельфів, прийняли для повсякденного вжитку синдарську; й відтак вона стала мовою для всіх тих ельфів і їхніх правителів, котрі фігурують у цій історії. Бо всі вони належали до елдарського племені, навіть якщо і правили народом менш високого походження. Найшляхетнішою була Володарка Ґаладріель із королівського роду Фінарфіна, сестра Фінрода Фелаґунда, короля Нарґотронду. У серцях вигнанців туга за Морем ніколи не стихала; в серцях Сірих ельфів вона дрімала, однак коли прокидалась — угамувати її було неможливо.

Вестрон був мовою людей, хоча збагачений і облагороджений впливом ельфійської. За походженням це була мова тих, кого елдари називали Атанами, або Едайнами, «батьками людей», чиї предки походили з Трьох Домів ельфових друзів, котрі прибули на захід, до Белеріанду, в Першу Епоху та допомагали елдарам у Війні Великих Коштовностей проти Темної Сили на Півночі.

Після повалення Темної Сили, внаслідок чого більша частина Белеріанду була затоплена або зруйнована, друзям ельфів було даровано право, як і елдарам, відпливати за Море. Оскільки Землі Невмирущих були для них закриті, їм подарували великий острів на найвіддаленішому заході від земель смертних. Острів цей називався Нуменор (Вестернес). Таким чином, більшість друзів ельфів оселилась у Нуменорі, й там вони стали великими та могутніми, видатними мореплавцями та володарями численних кораблів. Вони були вродливі та стрункі й жили втричі довше за людей Середзем’я. То були королі людей — нуменорці, котрих ельфи називали Дунаданами.

З усіх людей тільки дунадани знали ельфійську мову та розмовляли нею; їхні прабатьки вивчили синдарську, і з покоління в покоління ця мова передавалася нащадкам як частина мудрості, мало змінюючись із плином часу. І їхні мудреці вивчали також високоельфійську квенья та цінували її вище за інші мови, й цією мовою вони називали багатьох знаменитих і шляхетних людей[51].

Однак рідною мовою для більшості нуменорців була мова їхніх предків, адунайська, і саме до неї в період розквіту звернулися, відмовившись від ельфійської мови, їхні королі та правителі (за винятком тих, хто не зрікся старої дружби з елдарами). У період могутності нуменорці утримували для власних кораблів багато фортів і гаваней на західному узбережжі Середзем’я, а головним фортом був Пеларґір біля гирла Андуїну. Там говорили адунайською, і, перейнявши багато слів із мов місцевого населення, вона стала загальною мовою, що поширилася відтоді вздовж узбережжя серед тих, хто мав справу з Вестернесом.

Після Загибелі Нуменору Еленділ із уцілілими друзями ельфів знову висадився на північно-західному узбережжі Середзем’я. Там уже мешкало багато людей чистого чи змішаного нуменорського походження, та мало хто з них пам’ятав ельфійську мову. Дунаданів зі самого початку було набагато менше, ніж простих людей, серед котрих вони оселилися та якими правили завдяки довголіттю, силі й мудрості. Для спілкування з іншими народами й управління великими володіннями вони користувалися загальною мовою; проте вони збагатили її багатьма словами з ельфійських мов.

У дні нуменорських королів цей облагороджений вестрон поширився настільки, що ним заговорили навіть їхні вороги; самі дунадани користувалися вестроном усе частіше, тож у час Війни за Перстень ельфійську мову знали тільки деякі мешканці Ґондору, а говорили повсякденно нею ще менше. Ці люди населяли здебільшого Мінас-Тіріт і його околиці, а також землі підлеглих князів Дол-Амрота. Однак майже всі назви місцевостей і власні імена в Ґондорі були ельфійськими за формою та змістом. Походження їхнє забулось, і з’явилися вони, очевидно, ще раніше за ті часи, коли нуменорці відпливли за Море; до таких слів належать Умбар, Арнах, Ерех, а також назви гір Ейленах і Ріммон. Форлонґ — ім’я того ж типу.

Більшість людей у північних областях західних земель була нащадками едайнів Першої Епохи або їхніх найближчих родичів. Тому їхні мови були споріднені з адунайською і деякі з них іще зберегли подібність із загальною мовою. Це, зокрема, народи долини у верхів’ях Андуїну, беорнінги, та дикуни зі західного Морок-лісу, а далі на північ і схід — люди Довгого Озера та Долу. З долини між Ірисною та Карроком прийшло плем’я, відоме в Ґондорі як рогірими, Повелителі коней. Вони все ще говорили мовою предків і по-новому назвали майже всі місцевості нової батьківщини; а себе вони називали еорлінгами, або людьми Марки Вершників. Однак правителі цих людей вільно володіли загальною мовою та вимовляли слова шляхетно, за взірцем їхніх союзників у Ґондорі; бо в Ґондорі, звідки прийшов вестрон, він зберігся в найбільш витонченому й архаїчному вигляді.

Зовсім окремою була мова дикунів із Друаданського лісу. Також окремою або тільки віддалено спорідненою була мова сірян. То було нечисельне плем’я, предки якого населяли долини Білих Гір іще у прадавні часи. Мертві з Гірського Скиту — з їхнього роду. Однак у Темні Роки вони відійшли до південних долин Імлистих Гір, а звідти дехто з них перебрався в пустельні землі на півночі, аж до самих Курганів. Від них походять мешканці Брі; та задовго до того вони стали підлеглими Північного Королівства Арнору і прийняли загальну мову. Лише в Сірому Краї люди зберегли давні мову та звичаї — потайний народ, що неприязно ставився до дунаданів, а рогіримів просто ненавидів.

У цій книзі їхня мова не зустрічається, крім прізвиська форґойли, як вони прозивали рогіримів (кажуть, це означало «солом’яні чуби»). Сірий і сіряни — такі назви дали їм рогірими за темний колір шкіри та волосся цих людей.

Гобіти Ширу та Брі на той час уже, мабуть, тисячу років як прийняли загальну мову. Вони користувалися нею на свій манір — вільно та недбало, хоч освіченіші з-поміж гобітів уміли розмовляти класичною мовою, коли того вимагала ситуація.

Не збереглося жодних слідів власне гобітської мови. Імовірно, у прадавні часи гобіти користувалися мовою людей, біля котрих або серед котрих вони жили. Таким чином, прийшовши до Еріадору, вони швидко засвоїли загальну мову і ще до часу поселення у Брі вже почали забувати колишню власну. То була, очевидно, мова людей із верхів’їв Андуїну, споріднена з мовою рогіримів, хоча південні вперти, вочевидь, прийняли мову, близьку до сірянської, ще перш ніж прийшли на північ до Ширу[52].

За життя Фродо незначні сліди цих мов усе ще зберігались у місцевих словах та іменах, багато з яких дуже нагадують слова з Долу чи Рогану. Найпромовистішими були назви днів, місяців і пір року; деякі інші слова такого ж типу (наприклад, метом чи сміал) все ще залишались у загальному вжитку, але більшість їх збереглась саме в назвах місцевостей у Брі та Ширі. Власні імена гобітів також були незвичні й, можливо, прийшли з глибокої давнини.

Гобітами мешканці Ширу називали себе й усіх своїх родичів. Люди називали їх дрібнолюдиками, ельфи — періаннатами. Походження слова гобіт забуте. Однак можна припустити, що спершу це була назва, яку використовували шерстоноги для блідошкірів і впертів, і насправді вона є скороченою формою від слова, що в повній формі збереглося в Рогані: голбитла, «будівничий нір».

Енти. Найдавніше з племен, які дожили до Третьої Епохи, — це онодрими, або ениди. Ент — це форма їхнього імені мовою Рогану. У сиву давнину ентів знали елдари, і саме елдарам енти завдячують якщо не мовою, то принаймні бажанням говорити. Мова, яку вони створили, не подібна на жодну іншу: протяжна, урочиста, пишна, багата на повторення, закручена; утворена зі стількох відтінків голосних та інтонаційних відмінностей, що навіть найосвіченіші елдари не намагалися відобразити її на письмі. Енти користувалися цією мовою лише у спілкуванні між собою, та в них не було потреби її приховувати, бо ніхто не міг її вивчити.

Проте самі енти були здібні до мов, вивчали їх швидко й ніколи не забували. Та вони віддавали перевагу мовам елдарів, а понад усе любили давню високоельфійську мову. Дивні слова й імена, які гобіти записали з уст Древлена й інших ентів, є, отже, ельфійськими або уривками з ельфійських фраз, поєднаних по-ентськи[53]. Деякі з них — із мови квенья, наприклад, Тауреліломеа-тумбалеморна Тумбалетауреа Ломеанор, що приблизно означає: «Лісобагатотінний-глибокодолинночорний Глибокодолиннолісистий Похмурий край», а Древлен мав на увазі приблизно таке: «Чорна тінь лежить у глибоких долинах лісу». Деякі слова — синдарські: Фанґорн, «гілляста борода», Фімбретіль, «струнка береза».

Орки та чорномова. Орки — ім’я роганського походження, яким усі народи називали це мерзенне плем’я. Синдарською юно звучало «орх». Явно спорідненим було слово урук із чорномови, хоча ним зазвичай називали тільки великих орків-вояків, котрі в той час виходили з Мордору й Ізенґарду. Для менших порід існувало, особливо в урук-хаїв, слово снаґа, «раб».

Перших орків виростила у Прадавні Часи Темна Сила на Півночі. Кажуть, власної мови вони не мали, та підбирали все, що могли, в інших мовах і перекручували на свій смак; але в них вийшла тільки груба говірка, якої не вистачало навіть для їхніх власних потреб, хіба що для лайок і прокльонів. І ці створіння, сповнені люті й ненависті навіть до одноплемінників, швидко створили стільки варварських діалектів, скільки було їхніх груп чи поселень, тож орківська мова мало допомагала у спілкуванні між різними племенами.

Тому у Третю Епоху для спілкування між племенами орки користувалися мовою вестрон; багато найстарших племен, як, наприклад, ті, що жили на Півночі та в Імлистих Горах, віддавна користувалося вестроном як рідною мовою, хоч у їхній вимові вестрон звучав не набагато приємніше за орківську мову. В цій говірці слово тарк, «людина Ґондору», було зниженою формою слова такріл із мови квенья, що вестроном означало «уроджений нуменорець».

Кажуть, чорномову придумав у Темні Роки Саурон, і він бажав навчити її всіх тих, хто йому служив, але це йому не вдалося. Проте з чорномови було утворено багато слів, які у Третю Епоху поширилися серед орків, як-от ґхаш, «вогонь». Але після першого повалення Саурона цю мову в її давній формі забули всі, крім Назґулів. Коли Саурон іще раз повстав, вона знову стала мовою Барад-дура та капітанів Мордору. Напис на Персні було зроблено давньою чорномовою, тоді як прокльони мордорського орка є зниженою формою, яку вживали солдати Темної Вежі, чиїм капітаном був Ґрішнах. «Шаркі» цією мовою означає старий чоловік.

Тролі. Словом троль перекладали синдарське тороґ. На початках, у сутінках Прадавніх Часів, тролі були тупими та незграбними істотами і розмовляли не більше за тварин. Але Саурон використав їх, навчивши, чого вдалось, і наповнивши їхній розум злостивістю. Так тролі навчилися, як могли, мови орків, а в західних землях кам’яні тролі розмовляли заниженою загальною мовою.

Та під кінець Третьої Епохи в південному Морок-лісі й у горах на межі Мордору з’явилася небачена доти порода орків. Чорною мовою вони називались «олоґ-хаї». У тому, що вивів їх Саурон, ніхто не сумнівався, хоча з якого матеріалу — не відомо. Дехто вважає, що це не тролі, а орки-велети; але олоґ-хаї і тілом, і свідомістю відрізнялися навіть від найбільших орків, котрих вони перевершували розміром і силою. Були вони тролями, проте наділеними злою волею їхнього господаря: мерзенне плем’я, сильне, спритне, люте, хитре і твердіше за камінь. На відміну від давнішого племені Сутінків, їм не шкодило сонячне світло, допоки воля Саурона мала на них вплив. Говорили вони мало і знали тільки чорну мову Барад-дура.

Гноми. Гноми — особливе плем’я. Про їхнє дивне походження та про те, чому вони і подібні, й не подібні на ельфів і людей, розповідає «Сильмариліон»; однак ельфи Середзем’я цієї оповіді не знали, а в легендах людей пізніших часів їх часто плутали з іншими народами.

Здебільшого це витривалий завзятий народ; вони потайні, роботящі, добре пам’ятають завдану кривду (і зроблене добро), люблять камінь, самоцвіти, цінують витвори майстерних рук більше, ніж те, що живе саме по собі. Але за природою вони не злі, й тільки поодинокі гноми служили Ворогові з доброї волі, чого би не приписували їм люди. Бо люди давнини жадали їхнього багатства і творіння їхніх рук, і між цими народами існувала ворожнеча.

Та у Третю Епоху в багатьох місцях гноми і люди товаришували; і гноми, згідно з їхньою природою, мандруючи, працюючи і торгуючи по всіх краях, як це вони робили після зруйнування їхніх давніх володінь, навчилися мов людей, серед котрих вони селились. Однак потай (цю таємницю, на відміну від ельфів, вони не розкривали нікому, навіть друзям) вони користувалися власною дивною мовою, яка мало змінилася з часом; бо вона стала радше мовою мудрості, ніж такою, яку засвоюють із дитинства, і вони дбали про неї та оберігали її як скарб минулого. Мало кому з інших народів вдалося її вивчити. У цій оповіді вона з’являється лише з назвами, які повідомив Ґімлі своїм товаришам, а ще — з бойовим кличем, який він вигукував у бою під Горнбурґом. Зрештою, ці слова не були таємними, і чули їх на полях багатьох битв іще коли світ був молодий: «Барук Казад! Казад ай-мену!» — «Сокири гномів! Гноми йдуть на вас!»

Однак ім’я Ґімлі, як і імена всіх його одноплемінників, походить із Півночі (з мови людей). Їхні власні імена — таємні та справжні, імена «для своїх» — гноми не відкривали ніколи й нікому. Навіть на могилах вони їх не надписували.

FІІ. Про переклад

При викладі матеріалів Червоної Книги як історії для сучасних читачів увесь текст було, наскільки можливо, перекладено мовою наших часів. Лише іншомовні запозичення в загальній мові залишені в їхній первісній формі; втім, вони з’являються переважно у власних іменах і географічних назвах.

Загальна мова, мова гобітів і їхньої історії, була передана сучасною українською. У процесі перекладу відмінності, помітні у слововжитку вестрону, згладжено. Було зроблено певні спроби передати ці відмінності з допомогою різновидів українського слововжитку; проте розходження між вимовою та говіркою Ширу і вестроном у вустах ельфів чи високих людей Ґондору насправді більші, ніж показано в цій книзі. По суті, гобіти говорили переважно сільським діалектом, тоді як у Ґондорі та Рогані користувалися архаїчнішою мовою, більш формальною та вишуканою.

На одному з моментів цієї розбіжності треба наголосити особливо, тому що, попри всю важливість, його виявилося неможливо передати. Вестрон мав різні форми займенників другої (а часто і третьої) особи, незалежно від однини чи множини, для «дружнього» та «шанобливого» звертання. Однак особливістю ширського слововжитку було те, що шаноблива форма зникла з розмовного варіанту. Ці форми збереглися тільки серед селян (здебільшого в Західній Чверті), котрі використовували їх для пестливих звертань. Саме це мали на увазі ґондорці, коли говорили про незвичність гобітської мови. Переґрін Тук, наприклад, у перші дні перебування в Мінас-Тіріті звертався у «дружній» формі до людей будь-якого рангу, в тому числі до самого правителя Денетора. Це могло потішати старого намісника, проте дивувало його підданих. Без сумніву, таке вільне використання «дружньої» форми сприяло поширенню чуток про те, що у своїй країні Переґрін займає дуже високе становище.

Читач помітить, що гобіти, як-от Фродо, а також інші особи, як Ґандалф і Араґорн, не завжди висловлюються в одному і тому самому стилі. Це не випадково. Освіченіші та здібніші з-поміж гобітів були знайомі з «книжною мовою», як її називали в Ширі; тож вони швидко схоплювали та переймали стиль тих, із ким зустрічались. У будь-якому разі зрозуміло, що мандрівники намагалися говорити на манір тих, серед кого вони опинялися, й особливо це стосується людей, котрі, як-от Араґорн, часто докладали зусиль, аби приховати власне походження та свою діяльність. Але в ті дні всі супротивники Ворога шанували все стародавнє, і мову — не менше за будь-що інше, тож користуватися давніми формами їм було приємно, наскільки це дозволяли кожному його знання. Елдари, котрі найкраще володіли даром слова, знали багато стилів, хоча говорили у спосіб, найближчий до їхньої рідної мови, давнішої навіть за мову Ґондору. Гноми також уміли гарно висловлюватися, легко пристосовуючись до нового товариства, хоча декому їхня вимова здавалася різкою та гортанною. Зате орки і тролі говорили як-небудь, без любові до слів і речей; їхня мова була насправді ще більш звиродніла та бридка, ніж було показано. Не думаю, що комусь забракне точнішого перекладу, хоча відповідні зразки знайти не важко. Дуже подібну мову ще зараз можна почути від людей зі свідомістю орків; похмура й одноманітна, повна ненависті та зневаги, так давно віддалена від добра, що втратила будь-яку переконливість, хіба що для вух тих, кому сама лише брутальність здається сильною.

Такий підхід до перекладу, звісно, виправданий, адже неминучий у розповіді про давнину. Нечасто перекладачі дозволяють собі більше. Проте ми пішли далі. Було також перекладено всі вестронські назви відповідно до їхнього змісту. Коли в цій книзі з’являються українські імена і титули, це вказує на те, що на той час у вжитку були назви зі загальної мови, крім чи замість слів іноземних (переважно ельфійських) мов.

Вестронські назви були здебільшого перекладені з давніших мов: це такі назви, як Рівенділ, Сиводжерельна, Срібна Жила, Довгобережжя, Ворог, Темна Вежа. Деякі назви змінили значення: наприклад, Ородруїн, «вогняна гора», став Фатум-горою, а Таур е-Ндаеделос, «Ліс великого страху», — Морок-лісом. Деякі були перекрученнями ельфійських назв, як, наприклад, Брендівинна з Барандуїну.

Такий підхід, мабуть, потребує певного обґрунтування. Нам здалося, що передача всіх назв у їхніх первісних формах затінила би суттєву рису певного часу, яку спостерігали гобіти (їхній погляд ми здебільшого намагалися зберегти), — контраст між поширеною мовою, для них такою ж простою і звичною, як для нас українська, та живими залишками набагато давніших і шанованіших мов. Якби всі назви були однаково транскрибовані, то сучасному читачеві вони здавалися б однаково віддаленими, наприклад, якби без змін залишились ельфійська назва Імладріс і її вестронський переклад Карнінґул. Але посилатися на Імладріс замість Рівендолу — це те саме, якби вживати Камелот замість Вінчестера, з тією лише різницею, що ідентичність була повною, поки в Рівендолі все ще жив славетний правитель, набагато старший за короля Артура, якби той дожив донині у Вінчестері.

Таким чином, назви Ширу (Суза) й усіх інших гобітських місцевостей українізовано. Робити це було важко лише зрідка, оскільки ці назви зазвичай складалися з елементів, подібних до тих, які використовуються в наших простих географічних назвах.

Однак гобітські імена в Ширі та Брі в ті дні були досить специфічні, особливо через звичай, який зародився кількома сторіччями раніше, передавати прізвища у спадок. Більшість цих прізвищ має очевидне значення (в сучасній мові вони утворені від жартівливих прізвиськ, від географічних назв чи — особливо у Брі — від назв рослин і дерев). Перекласти їх було зовсім неважко; проте залишились одне-два давніші прізвища забутого значення, які ми не перекладали, як-от Тук.

Імена гобітів було передано, наскільки це можливо, в такий самий спосіб. Для дівочих імен гобіти зазвичай вибирали назви квітів чи коштовних каменів. Хлопчикам давали імена, які взагалі не мали ніякого значення в повсякденній мові; деякі дівочі імена були подібні. До таких імен (і хлоп’ячих, і дівочих) належали Більбо, Бунґо, Поло, Лотто, Танта й ін. Було серед них багато неуникних, але випадкових збігів із відомими нам іменами: наприклад, Отто, Одо, Дроґо, Дора, Кора, Ніна тощо. Ці імена ми зберегли, хоча, звичайно, українізували їх, змінюючи закінчення, бо в гобітських іменах — а було закінченням чоловічого роду, а — о й — е — жіночого.

У деяких давніх родинах, особливо в тих, що походять від блідошкірів, як-от Туки та Виприни, був звичай давати дітям дуже пишні імена. Оскільки більшість із цих імен, імовірно, брали зі старих легенд — як людей, так і гобітів — і багато з них, хоч і не значили нічого для гобітів, нагадували імена людей із Долини Андуїну, Долу чи Марки, ми дещо змінили їх, аби уподібнити до тих старих імен, переважно франкського чи готського походження, які ми ще досі вживаємо чи зустрічаємо в нашій літературі. Принаймні в такий спосіб ми зберегли часто комічний контраст між іменами та прізвищами, який самі гобіти добре усвідомлювали. Імена класичного походження вживали мало; найближчими відповідниками латини та греки для гобітів були ельфійські мови, і з них гобіти імена брали рідко. Мало хто з них знав ці, як вони їх називали, «мови королів».

Імена в Цаповому Краю відрізнялися від імен решти територій Ширу. Як уже зазначалося, мешканці Прилук і їхні родичі за Брендівинною були багато в чому особливими. Без сумніву, багато своїх дуже дивних імен вони успадкували зі забутої мови південних впертів. Такі імена ми зазвичай залишали без змін, бо й у той час вони звучали так само чудернацько, як і тепер. За стилем вони дещо подібні на слова кельтського походження.

Оскільки збережені сліди давньої мови впертів і брійців були схожі на збережені донині елементи кельтської мови, ми часто імітували ці сліди у своєму перекладі. Таким чином, назви Брі, Арчет і Чет-ліс змодельовані за залишками британських назв, підібраних відповідно до змісту: брі — «пагорб», чет — «ліс». Але тільки одне власне ім’я було змінене в такий спосіб. Ім’я Меріадок для героя було підібране так, аби його скорочений варіант Калі — означав вестроном «веселий, радісний», хоча насправді воно було скороченням тепер уже беззмістовного цаповинського імені Калімак.

У своєму перекладі ми не вживали імен гебрейського чи подібного походження. У гобітських іменах немає нічого, що відповідало би цьому елементу в наших назвах. Короткі імена, як-от Сем, Том, Тім, Мет, були скороченнями реальних гобітських імен, як Томба, Томлій, Мата і подібні до них. Але Сем і його батько Гем насправді називалися Бен і Рен. То були скорочення від Беназір і Ренуґад, прізвиська за походженням, які означали «тугодум, простак» і «домонтар»; але вийшовши з часом зі щоденного вжитку, ці слова залишились у деяких родинах як спадкові імена.

Зробивши певні спроби осучаснити і наблизити до читача мову й імена гобітів, ми пішли ще далі. Мови людей, споріднені з вестроном, треба було, здалося нам, передати формами, спорідненими з українською. Відтак мову Рогану було уподібнено до староукраїнської, оскільки вона була споріднена і зі загальною мовою (більш віддалено), й зі старою мовою (дуже тісно) північних гобітів, а порівняно з вестроном звучала архаїчно. У Червоній Книзі кілька разів зазначено, що коли гобіти чули мову Рогану, то впізнавали багато слів і відчували, що роганська мова споріднена з їхньою, тому було би безглуздо залишати записані назви та слова рогіримів у цілком іноземному стилі.

У кількох випадках ми осучаснили форми та написання географічних назв у Рогані, як, наприклад, Гірський Скит і Сніжний; але ми не завжди були послідовними, бо наслідували гобітів. Це вони в такий спосіб змінювали почуті назви, якщо ті складалися з упізнаваних елементів або якщо нагадували назви Ширу; проте багато назв вони залишали без змін, як це зробили ми, наприклад, залишивши Едорас. З тих самих причин було осучаснено кілька власних назв, як-от Тінебор і Червослов[54].

Ще північніша мова Долу в цій книзі зустрічається лише у власних назвах гномів, котрі походять із цієї області й котрі використовували мову людей для власних «зовнішніх» імен. Але ми не згадуємо про гномів часто, і цей народ залишився або лише у світі казок, де принаймні присутній правдивий спогад, або у безглуздих історіях, де гноми є об’єктами насмішок. Але у Третю Епоху ще можна було розгледіти дещо з їхнього давнього характеру та сили, хоч уже дещо затьмарених: то були нащадки наугримів Давніх Днів, у чиїх серцях іще горіло стародавнє полум’я Аулє-Коваля та жевріла їхня давня ворожість до ельфів; і в їхніх руках усе ще жило ніким не перевершене вміння обробляти камінь.

«Морія» — це ельфійська назва, і виникла вона без любові; бо елдари хоч і могли при потребі, під час гірких воєн із Темною Силою та її слугами, використовувати фортеці під землею, з доброї волі там не жили. Вони любили зелень лугів і світло небес; «Морія» їхньою мовою означає «Чорна Безодня». Натомість самі гноми — й цієї назви вони ніколи не приховували — називали її «Казад-дум» — Палац казадів; бо так вони самі себе називали, відколи в сиву давнину Аулє дав їм це ім’я.

Словом «ельфи» перекладали як Квенді — «бесідників» — високоельфійську назву для всіх із їхнього племені, так і Елдарів — назву Трьох Родів, які шукали Земель Невмирущих і прийшли туди на початку Днів (за винятком синдарів). Це давнє слово насправді єдине залишилось у вжитку і колись уже використовувалось у спогадах, які зберегли люди про цей народ, і людям воно не здавалося цілковито незнайомим. Але слово з часом втратило високе значення, і для багатьох тепер воно означає фей, гарних або дурних, і так само не подібних на квенді давнини, як метелик не подібний на сокола, — не кажучи вже про те, щоби будь-хто з квенді мав крила, настільки ж неприродні для них, як і для людей. Ельфи були красивим і високим народом, першими Дітьми світу, і серед них елдари були як королі, котрі тепер відійшли, — Народ Великої Подорожі, Народ Зірок. Вони були високі, зі світлою шкірою та сірими очима, хоча волосся мали чорне, — всі, крім золотоволосого дому Фінарфіна; і голоси їхні були мелодійніші, ніж будь у кого з нинішніх смертних. Вони були хоробрі, та історія тих, хто повернувся вигнанцем до Середзем’я, була сумна; і хоч у ті далекі дні ця історія перетнулася з долею Батьків, їхня доля не є долею людей. Їхній час давно проминув, і зараз вони живуть поза межами кіл світу і не повертаються.

Примітки до двох назв: Гобіт і Брендівинна.

Гобіт — вигадане слово. У мові вестрону, коли згадували про цей народ, використовували слово банакіл, «дрібнолюдик». Але в той час мешканці Ширу та Брі вживали слово кудук, яке ніде інде не зустрічалося. Меріадок, одначе, вказує, що король Рогану використовував слово куд-дукан, «мешканець нір». Оскільки, як уже зазначалося, колись гобіти говорили мовою, дуже близькою до мови рогіримів, то цілком імовірно, що кудук був скороченою формою від куд-дукан. Останнє ми переклали — з пояснених вище причин — словом голбитла; і гобіт є словом, яке могло би бути скороченням від голбитла, якби це слово було у нашій старій мові.

Брендівинна. Гобітська назва цієї ріки була видозміною ельфійської назви Барандуїн (наголос на ран), утвореної від баран, «золотисто-коричнева» та дуїн «(велика) ріка». Брендівинна як похідне від Барандуїну сьогодні видається природною зміною. Насправді ж давніша гобітська назва була Бранда-нін, «гранична вода», точніша передача якої була би «Межова Ріка»; та жартома, що вже стало звичним, знову-таки маючи на увазі її колір, у той час ріку зазвичай називали Бралда-гім, «міцний ель».

Однак варто зазначити, що, коли Староцапи (Зараґамба) змінили своє прізвище на Брендіцапи (Брандаґамба), перший елемент його означав «порубіжжя», тож точнішим було би «Межоцапи». Тільки дуже сміливий гобіт наважувався назвати господаря Цапового Краю в його присутності Бралдаґамба.