Володар Перстенів

I. Мінас-Тіріт

Піпін визирнув із-під Ґандалфового плаща і не зрозумів, чи прокинувся він, чи і далі спить, усе ще в тому миготливому сні, що огорнув його від самого початку великої поїздки. Темний світ пролітав повз нього, і вітер голосно свистів у вухах. Піпін бачив лише зірки вгорі, а праворуч на півдні — гори, які безкраїми тінями височіли супроти неба. Напівсонний, він намагався збагнути, скільки часу та яку відстань вони проїхали, але пам'ять його була квола і непевна.

Спочатку шалена їзда без перепочинку, потім на світанні він бачив блідий проблиск золота, і вони прибули до мовчазного міста і великого порожнього будинку на пагорбі. І щойно встигли сховатися там, як угорі знову пролетіла крилата тінь, і налякані люди принишкли. Та Ґандалф лагідно заговорив до нього, і Піпін заснув у якомусь кутку, втомлений, але неспокійний, чуючи крізь сон, як заходили, виходили, як розмовляли люди, як Ґандалф давав розпорядження. А тоді знову і знову скакали в ніч. То була друга, ні — третя ніч, відколи він заглядав у Камінь. І з цим жахливим спогадом він цілком пробудився і затремтів, і шум вітру наповнили загрозливі голоси.

У небі зайнялося світло, спалах жовтого вогню за темними кряжами. Піпін зіщулився, на мить перелякавшись, гадаючи, в яку це жахливу країну везе його Ґандалф. Він протер очі й тоді побачив, що то місяць підіймається над східною пітьмою, тепер майже вповні. Отже, ніч лише почалась, і темна подорож триватиме ще довго. Він ворухнувся і заговорив.

— Де ми, Ґандалфе? — запитав він.

— У землі Ґондору, — відповів чарівник. — Усе ще в Анорієні. На якийсь час знову запала тиша. Тоді раптом:

— Що це! — вигукнув Піпін, хапаючись за плащ Ґандалфа. — Поглянь! Вогонь, червоний вогонь! Чи в цьому краї є дракони? Дивися, там іще один!

Замість відповіді Ґандалф голосно наказав своєму коню:

— Уперед, Тінеборе! Мусимо поспішати. Часу обмаль. Поглянь! Вогні Ґондору запалені і кличуть на допомогу. Війна спалахнула. Бачиш, он там полум'я на Амон-Діні, вогні на Ейленасі; й вони ширяться далі на захід: Нардол, Ерелас, Мін-Ріммон, Каленад і Галіфірієн на кордоні Рогану.

Але Тінебор сповільнив біг і пішов кроком, а тоді закинув голову й заіржав. І з темряви йому у відповідь долинуло іржання інших коней; тоді застугоніли копита, три вершники промайнули повз них, мов летючі привиди, і зникли на заході. Тоді Тінебор зібрався на силах і поскакав галопом, і ніч бурею мчала над ними.

Піпін знову задрімав і мало зважав на розповідь Ґандалфа про звичаї Ґондору та про те, як правитель Міста збудував сигнальні вогнища на вершинах довколишніх гір уздовж двох кордонів і тримав пости на цих точках, де свіжі коні завжди були готові нести його гінців до Рогану на півночі чи до Белфаласу на півдні.

— Давно вже не розпалювали північних вогнищ, — сказав він, — та й колись у Ґондорі вони не були потрібні, бо правителі мали Сім Каменів.

Піпін занепокоєно поворушився.

— Спи і нічого не бійся! — заспокоїв його Ґандалф. — Бо ти йдеш не до Мордору, як Фродо, а до Мінас-Тіріта, і там будеш у безпеці, наскільки це сьогодні можливо. Якщо Ґондор загине або Перстень відберуть, тоді й у Ширі не сховаєшся.

— Перестань мене втішати, — буркнув Піпін, але сон таки заволодів ним.

Останнє, що він запам'ятав, перш ніж провалився у глибокий сон, були відблиски білих вершин, які, мов плавучі острови, мерехтіли над хмарами, відбиваючи світло місяця на небосхилі. Він подумав, де зараз Фродо, чи вже в Мордорі, чи мертвий; і він не знав, що ген удалині Фродо дивився на той самий місяць, який сідав за Ґондором перед світанком дня.

Піпіна розбудив гомін голосів. Минули ще один день переховування та ніч подорожі. Розвиднювалося: знову настав студений світанок, і їх огорнув прохолодний сірий туман. Тінебор стояв, паруючи від поту, але голову тримав високо і не виявляв жодних ознак утоми. Його обступило багато високих чоловіків, загорнутих у плащі, а за ними в тумані проступав кам'яний мур. Здавався він напівзруйнованим, але ще не минула ніч, як уже було чути заклопотаний шум роботи: стукали молоти, цокали кельми, рипіли корби. Подекуди в тумані тьмяно горіли смолоскипи та ліхтарі. Ґандалф розмовляв із людьми, котрі заступили йому дорогу, і, прислухавшись, Піпін збагнув, що йшлося про нього.

— Так, справді, тебе ми знаємо, Мітрандіре, — сказав головний із них, — а ти знаєш паролі Семи Воріт і тому можеш проходити. Але ми не знаємо твого супутника. Хто він? Гном із північних гір? Нині ми не пропускаємо чужинців на нашу землю, хіба що озброєних витязів, на чию вірність і допомогу ми можемо розраховувати.

— Я ручуся за нього перед троном Денетора, — сказав Ґандалф. — А щодо мужності, то її не вимірюють зростом. Він пройшов через більше битв і випробувань, аніж ти, Інгольде, хоча ти й удвічі вищий за нього; і зараз він повертається зі штурму Ізенґарда, звідки ми привезли новини, і він страшенно втомлений, інакше я розбудив би його. Звуть його Переґрін, він дуже відважний чоловік.

— Чоловік? — із сумнівом перепитав Інґольд, решта почала сміятися.

— Чоловік! — вигукнув Піпін, нарешті пробудившись. — Чоловік! Зовсім ні! Я гобіт, а не чоловік, а відважний лише з необхідності. Не слухайте Ґандалфа!

— Такі слова до лиця доблесному лицареві, — сказав Інґольд. — Але хто такий гобіт?

— Дрібнолюдик, — відповів Ґандалф. — Ні, не той, про котрого говорилося, — додав він, помітивши подив в очах чоловіків. — Не той, але його родич.

— Так, а ще — супутник у поході, — додав Піпін. — І Боромир із вашого міста був з нами, й він урятував мене в північних снігах, а потім загинув, захищаючи мене від хмари ворогів.

— Заспокойся! — сказав Ґандалф. — Новину про це горе найперше слід принести батькові.

— Про це ми вже здогадалися, — відповів Інґольд, — тому що останнім часом були дивні знаки. Проїжджайте вже! Правитель Мінас-Тіріта захоче побачити того, хто несе останні новини про сина, людина він чи…

— Гобіт, — підказав Піпін. — Мало чим я здатен прислужитися вашому правителеві, та зроблю все, що зможу, в пам'ять про звитяжного Боромира.

— Щасти вам! — сказав Інґольд, і воїни розступилися, пропустивши Тінебора, і той пройшов крізь вузькі ворота в мурі.

— Потіш Денетора доброю порадою в тяжкий для нього та нас усіх час, Мітрандіре! — вигукнув Інґольд. — Але, кажуть, твої звістки завжди про горе й біду.

— Тому що я приходжу нечасто й тільки тоді, коли потрібна моя допомога, — відповів Ґандалф. — А щодо поради, то скажу вам таке: ви занадто пізно взялися за мури Пеленнору. Хоробрість ваша буде найкращим захистом проти навислої бурі — ось яка моя надія. Бо не тільки лихі новини приніс я. Відкладіть кельми і гостріть мечі!

— Роботу закінчимо до вечора, — сказав Інґольд. — Ця ділянка муру найменше відкрита для атаки, бо обернена до дружніх нам роганців. Про них ти нічого не чув? Чи відгукнуться вони на заклик, як думаєш?

— Так, прийдуть. Але вони вже витримали не одну битву у вашому тилу. Жодна дорога не є вже безпечною. Будьте уважні! Якби не Ґандалф Лиховісник, вам назустріч виїхало би вороже військо з Анорієну, а не Вершники Рогану. Та все ще може трапитися. Прощавайте і не дрімайте!

Ґандалф виїхав на широку рівнину за Раммас-Ехором. Так ґондорці назвали зовнішній мур, збудований із великими зусиллями після того, як на Ітілієн упала тінь їхнього Ворога. Мур простягався на десять чи й більше ліг від підніжжя гір і назад, оточуючи рівнину Пеленнору — прекрасні та родючі землі на пологих схилах і терасах, які спадали до заплав Андуїну. Найдалі від Великих Воріт Міста, на північному заході, мур був на відстані чотирьох ліг, і там, уздовж крутого берега, пролягав понад вузькою долиною вздовж ріки; і мур той був високий і міцний, бо в цьому місці, захищеним стінами насипом, проходила дорога від бродів і мостів Осґіліата через ворота з укріпленими вежами. Найближче мур проходив за лігу до Міста, і це було на південному сході. Там Андуїн, огинаючи плавною дугою пагорби Емін-Арнену в Південному Ітілієні, круто повертав на захід, а мур нависав просто над берегом; і під ним знаходилися причали Гарлонду, куди прибували кораблі, які підіймалися з південних провінцій.

На міських околицях було багато родючих нив і фруктових садів, за садибами розташувалися стодоли та комори, кошари для овець і корівники; безліч струмків збігала по зеленій долині до Андуїну. Однак пастухів і землеробів тут було небагато, і більшість ґондорців мешкала в сімох колах Міста, в підгірних долинах Лоссарнаху або далі на південь у прекрасному Лебенніні з його п'ятьма бистрими річками. Там, між горами та морем, жили суворі люди. Їх вважали ґондорцями, однак кров їхня була мішана, і серед них траплялися низькорослі та смагляві, чиї предки походили зі забутого народу, що жив у тіні гір у Темні Роки ще до появи королів. А далі, у великій провінції Белфалас, у замку Дол-Амрот над Морем, мешкав родовитий князь Імрагіл, і люди його були високі та гордовиті, з очима кольору морської хвилі.

Ґандалф їхав мовчки. Тим часом небо світліло, й Піпін при-піднявся та озирнувся. Ліворуч лежало море імли, що гуснула до темряви на сході; праворуч здіймали верхівки гори, круто і раптово обриваючись на заході, так наче при створенні світу Ріка проклала собі шлях крізь велику перепону, вирізавши широку долину, що стала полем битв і розбрату на прийдешні часи. І там, де закінчувалися Білі Гори, Еред-Німрас, Піпін побачив, як і обіцяв Ґандалф, темну масу гори Міндоллуїн, фіолетові тіні в її високих ущелинах і крутий схил, що білів у вранішньому сонці. На великому уступі гори стояло Незламне Місто, і його сім кам'яних стін були такі могутні та стародавні, що здавалося, ніби їх не збудували, а витесали велети зі самих кісток землі.

Піпін захоплено дивився на стіни, які змінювали колір із сірого до білого, рожевіючи зі світанком; і раптом сонце піднялося над східною тінню і яскраво залило кам'яне лице Міста. І Піпін зойкнув, бо Вежа Ектеліону, що здіймалася над верхнім колом, перламутром засяяла на тлі неба, висока та прекрасна, а її шпиль заблищав, мов кришталевий; і на стінах ранковий вітер розвіяв білі знамена, і дзвінко заграли срібні сурми.

Отак, зі сходом сонця, Ґандалф із Переґріном під'їхали до Великих Воріт Мінас-Тіріта, і залізна брама розчинилася перед ними.

— Мітрандір! Мітрандір! — закричали ґондорці. — Тепер зрозуміло, що буря вже близько!

— Вона вже тут, — відповів Ґандалф. — Я прилетів на її крилах. Пропустіть мене! Я поспішаю до Денетора, доки він іще править. Що би не трапилось у майбутньому, колишньому Ґондору скоро кінець. Пропустіть!

І люди розступилися, скорившись владі його голосу, ні про що не розпитуючи, хоч усі здивовано видивлялися на гобіта, котрий сидів попереду, та на коня. Бо мешканці Міста дуже мало їздили верхи і на вулицях бачили коней не часто, лише під гінцями їхнього правителя. І люди казали:

— Це, очевидно, кінь із видатних табунів роганського короля. Мабуть, незабаром рогірими прийдуть нам на підмогу.

А Тінебор гордовито ступав по крутій і звивистій дорозі.

Мінас-Тіріт був розташований на сімох рівнях, кожен із яких врізався в гору, кожен був оточений стіною, а в кожній стіні були свої ворота. Але ворота не розташовувалися на одній лінії: Великі Ворота Міської Стіни виходили на схід, але наступні — на чверть кола на південь, треті — на північ, і так до самого верху; тому брукована дорога, що піднімалася до Цитаделі, повертала то в один бік, то у другий. І щоразу, перетинаючи лінію Великих Воріт, вона проходила крізь прорубаний у скелястому бескиді тунель, випнутий уперед гребінь якого розтинав усі рівні, крім першого. Постала в первісному творенні гір, довершена працею та вмінням давніх майстрів, із широкої площі за Воротами до найвищого рівня здіймалася височенна скеля, що стриміла на схід, мов гострий корабельний кіль. Угорі скелю оточувала зубчаста стіна, тож із неї, мов із палуби, можна було спостерігати за Воротами, які знаходилися на сімсот футів нижче. Вхід до Цитаделі, вирубаний у самій скелі, був також звернутий на схід; звідти до сьомих воріт збігав довгий прохід, освітлений ліхтарями. Саме ним можна було вийти до Верхнього Двору та Фонтанної Площі біля підніжжя Білої Вежі, стрункої та прекрасної, висотою п'ятдесят сажнів до шпилю, на якому знамено намісників майоріло на висоті сотні футів над рівниною.

То була справді неприступна цитадель, її не взяло би жодне військо, доки вона мала захисників; хіба би вороги піднялися з тилу кручами Міндоллуїну та перейшли вузькою перемичкою, що з'єднувала Місто з горою. Але цей відріг, що піднімався до рівня п'ятого кола, був добре укріплений великим валом на самому краю західного урвища; й у цьому мовчазному місці між горою та вежею у склепінчастих могилах спочивали королі та правителі минулих часів.

З усе більшим захопленням Піпін дивився на це величне кам'яне місто, більшого та гарнішого за яке він і вві сні не бачив; могутніше за Ізенґард і набагато красивіше. Однак насправді місто з року в рік занепадало, і мешканців у ньому було наполовину менше, ніж колись. На кожній вулиці траплялися великі будинки чи двори, на дверях яких і над арками були вирізьблені гарні літери дивних і стародавніх форм, — імена, подумав Піпін, великих людей і їхніх родин, які мешкали тут; але тепер усюди стояла тиша, нічиї кроки не дзвеніли на широких сходах, нічиї голоси не лунали у просторих залах, нічиї обличчя не визирали з дверей чи темних вікон…

Нарешті вони виїхали з тіні сьомих воріт, і тепле сонце, що сяяло за рікою, коли Фродо йшов лугами Ітілієну, горіло тут на гладких стінах, могутніх колонах і на крутій арці зі замковим каменем у вигляді коронованої голови. Ґандалф спішився, бо коней у Цитадель не пропускали, й Тінебор, вислухавши тихе слово господаря, дозволив себе відвести.

Вартові при воротах були одягнені в чорне, а їхні шоломи мали незвичну форму — високі, з довгими пластинами для захисту щік, прикрашені білими крилами чайок; але шоломи блищали сріблом, бо насправді були викувані з мітрилу — в давні часи колишньої величі. На чорних туніках було вигаптуване квітуче сніжно-біле дерево під срібною короною та променистими зірками. Такий був стрій нащадків Еленділа, і нині його носила тільки Варта Цитаделі перед Фонтанним Двором, де колись росло Біле Дерево.

Звістка про появу прибульців уже дійшла до сторожі, і їх відразу пропустили, мовчки, без питань. Ґандалф швидко перейшов викладений білими плитами двір. Посеред яскраво-зеленого лугу у промінні ранкового сонця іскрився гарний водограй; але там, схилившись над водоймою, стояло сухе дерево, і з голого та поламаного віття бризки водограю сумно скрапували назад у чисту воду.

Піпін глянув на дерево, поспішаючи за Ґандалфом. Воно йому здалося печальним, і він здивувався, навіщо залишили сухе дерево посеред доглянутого лугу.

Сім зір, каменів сім і одне біле древо.

Йому згадалися слова, які шепотів Ґандалф. І тут він опинився під дверима сяючої вежі і, тримаючись чарівника, проминув високих мовчазних прибрамних вартових і ввійшов під кам'яні склепіння, у прохолодну лунку напівтемряву.

Вони пішли довгим і порожнім коридором, і Ґандалф говорив Піпінові на ходу:

— Зважуй кожне слово, пане Переґріне! Зараз не час для гобітських балачок. Теоден — добродушний старий. Денетор — зовсім інший, гордий і проникливий, людина високого походження та великої влади, хоч і не зветься королем. Говорити він буде здебільшого з тобою і розпитуватиме чимало, оскільки ти можеш розповісти йому про його сина Боромира. Він дуже його любив, може, навіть занадто; мабуть, через те, що вони зовсім різні. Та, прикриваючись цією любов'ю, він спробує вивідати у тебе те, чого не зможе дізнатися від мене. Не говори зайвого і мовчи про завдання Фродо. Я поговорю про це з ним у належний час. І без потреби не згадуй про Араґорна.

— А чому? Що не гаразд із Бурлакою? — зашепотів Піпін. — Він сам збирався сюди, хіба ні? Та й він усе одно з'явиться тут.

— Можливо, можливо. Хоча, якщо з'явиться, то в такий спосіб, що ніхто не очікуватиме, навіть сам Денетор. Так навіть буде краще. У будь-якому разі нам не випадає сповіщати про його появу.

Ґандалф зупинився перед високими дверима з полірованої бронзи.

— Ось бачиш, пане Піпіне, зараз нема часу викладати тобі історію Ґондору; хоча було би краще, якби ти вивчив дещо, коли лазив по пташині гнізда та швендяв лісами Ширу. Але роби, як наказую! Подумай, чи мудро, принісши могутньому правителеві звістку про смерть його спадкоємця, водночас сповіщати про появу того, хто, якщо з'явиться, заявлятиме про право на королівський престол. Цього тобі досить?

— На престол? — здивувався Піпін.

— Так, — відповів Ґандалф. — Якщо ти досі спав, то розплющ очі! — І постукав у двері.

Двері відчинилися ніби самі собою. Піпін зазирнув у велику залу. Світло падало крізь високі вікна з обох боків із-за рядів колон, які підтримували стелю. Колони зі суцільного чорного мармуру вінчали вирізьблені фігури невідомих тварини та рослини, а високе склепіння з барвистими візерунками відсвічувало тьмяним золотом. Ані завіс, ані гобеленів, ніяких плетених чи дерев'яних речей не було в цій довгій урочистій залі; та між колонами застигло мовчазне товариство високих статуй із холодного каменю.

Піпінові вони нагадали тесані скелі Арґоната, і з трепетом подивився він на цю алею давно померлих королів. У глибині зали, на підвищенні з багатьох сходинок, стояв високий трон під мармуровим балдахіном у вигляді коронованого шолома; на стіні поза ним було вирізьблене та викладене зі самоцвітів квітуче дерево. Але трон був порожній. На широкій і високій нижній сходинці стояло крісло, чорне та без оздоб, і на ньому сидів, опустивши очі, старий чоловік. У руці він тримав білий ціпок із позолоченим навершям. Він не підвів погляду. Вони повільно підійшли і зупинилися за три кроки від крісла. Тоді Ґандалф сказав:

— Вітаю тебе, правителю й наміснику Мінас-Тіріта, Денеторе, сину Ектеліона! У цю темну годину я прийшов із порадою та звістками.

Тут старий підвів голову. Піпін побачив точене обличчя з гордими рисами кольору слонової кістки, орлиний ніс і глибоко посаджені темні очі; і згадав не Боромира, а радше Араґорна.

— Година і справді темна, — мовив старий, — і ти зазвичай приходиш у такі часи, Мітрандіре. Та хоч усі знаки віщують близький кінець Ґондору, темрява в моїй душі набагато більша за темряву над Ґондором. Мені доповіли, що ти привіз зі собою свідка загибелі мого сина. Чи він це?

— Це він, — відповів Ґандалф. — Один із двох. Другий — при Теодені Роганському і прибуде незабаром. Як бачиш, він дрібнолюдик, але у пророцтві йдеться не про нього.

— Однак він дрібнолюдик, — похмуро мовив Денетор, — і це слово мені мало подобається, відколи темне пророцтво розтривожило нашу раду і примусило мого сина вирушити в похід назустріч смерті. Мій Боромире! Ти потрібен нам зараз. Замість тебе мусив піти Фарамир.

— Він би пішов, — сказав Ґандалф. — Але не будь несправедливий у своєму горі! Боромир сам вирішив піти і не поступився би нікому. Він був владний муж і завжди досягав того, чого бажав. Я довго мандрував із ним і встиг його добре вивчити. Але ти згадав про його смерть. Тебе сповістили ще перед нашим приходом?

— Я отримав оце, — відповів Денетор і, відклавши ціпок, узяв із колін річ, на яку дивився. У двох руках він тримав половинки великого рога, розколеного посередині, — ріг дикого тура, оправлений сріблом.

— Це ріг, який завжди носив Боромир! — вигукнув Піпін.

— Правильно, — погодився Денетор. — А перед ним носив його я, як і всі найстарші сини в моєму роді з тих найдавніших часів перед падінням королів, коли Воронділ, батько Марділа, полював на білих буйволів Арава на рівнинах Руну. Тринадцять днів тому з північного пограниччя долинув тихий заклик цього рогу, й Ріка принесла мені його розколотим: він уже не заграє. — Старий замовк, і запала важка тиша.

Раптом він звернув темний погляд на Піпіна:

— Що ти скажеш на це, дрібнолюдику?

— Тринадцять… тринадцять днів, — запнувся Піпін. — Так, гадаю, так і було. Так, я стояв поруч, коли він засурмив. Але допомога не прийшла. Тільки ще більше орків.

— Отак, — сказав Денетор, пронизливо вдивляючись в обличчя Піпіна. — Ти був там? Розповідай про все! Чому не надійшла допомога? І як тобі вдалось урятуватись, а йому ні, такому могутньому витязеві лише з купкою орків супроти нього?

Піпін почервонів і забув про страх.

— Наймогутніший витязь може загинути від однієї стріли, — сказав він, — а Боромира пронизала не одна. Коли я востаннє його побачив, він опустився біля дерева і виривав із грудей чорноперу стрілу. Тут я знепритомнів і потрапив у полон. Після того я його не бачив і про нього не чув. Але я шаную пам'ять про нього, бо він був дуже хоробрий. Він загинув, рятуючи мого родича Меріадока та мене, коли нас підстерегли в лісі солдати Темного Володаря; і хоча він загинув і не визволив нас, моєї вдячності це не применшує.

І Піпін глянув просто в очі старому, бо в ньому раптом прокинулася гідність, уражена презирством і підозрою цього холодного голосу.

— Без сумніву, мало користі принесе служба гобіта, дрібнолюдика з північного Ширу, такому великому правителеві людей, однак, попри те, я пропоную свою службу як сплату мого боргу.

Відкинувши за спину сірий плащ, Піпін дістав свого меча і поклав його до ніг Денетора.

Бліда посмішка, мов блиск холодного сонця в зимовий день, промайнула обличчям старого; та він схилив голову і простягнув руку, відклавши уламки рогу.

— Дай мені свою зброю! — сказав він.

Піпін підняв меча і подав його руків'ям допереду.

— Звідки він у тебе? — запитав Денетор. — Багато, багато йому років. Кували це лезо, безперечно, наші майстри на півночі в сиву давнину.

— Він із курганів, що на кордонах моєї країни, — сказав Піпін. — Але нині там мешкають лише злі духи, і я би не хотів про них згадувати.

— Дивні речі розповідають про вас, — промовив Денетор, — і ще раз підтверджується, що не можна судити про людину… чи про дрібнолюдика за зовнішністю. Я приймаю твою службу. Бо тебе не залякати словами, і говориш ти чемно, хоча вимова твоя звучить незвично для нас, на півдні. І невдовзі нам потрібні будуть чемні та віддані люди, байдуже, якого зросту. Присягай мені на вірність!

— Візьми меч за руків'я, — підказав Ґандалф, — і повторюй за правителем, якщо вже прийняв таке рішення.

— Я вирішив, — ствердив Піпін.

Старий поклав меч собі на коліна, а Піпін узявся за руків'я і повільно повторював за Денетором:

— Цим присягаю на вірну службу Ґондору та правителю і намісникові землі, і обіцяю, за наказом його, мовчати чи говорити, діяти чи утримуватися від дій, іти і приходити, у біді чи в добробуті, в час миру чи війни, живим чи мертвим, від цієї хвилини аж доки мій володар або моя смерть не звільнить мене, або настане кінець світу. Так кажу я, Переґрін, син Паладіна, дрібнолюдик із Ширу.

— Слухаю і приймаю твою присягу я, Денетор, син Ектеліона, правитель Ґондору, намісник великого короля, і я не забуду її і не відмовлюся платити, як належить: любов'ю — за вірність, шаною — за мужність, помстою — за зраду.

Піпінові віддали меча, й він сховав його в піхви.

— А тепер, — сказав Денетор, — мій перший наказ: говори й нічого не приховуй! Розкажи все, як було, і згадай усе, що можеш, про Боромира, мого сина. Сідай і починай!

Він ударив у невеликий срібний гонг, що висів поряд із кріслом, і тут же вийшли слуги. Піпін зрозумів, що дотепер вони стояли сховані в нішах по обидва боки від дверей, коли ввійшли вони з Ґандалфом.

— Принесіть вино, частунок і крісла для гостей, — наказав Денетор, — і подбайте, щоб упродовж години нас не турбували. Це все, що я вам можу вділити, бо маю ще багато справ, — звернувся він до Ґандалфа. — Ваша справа, здавалося би, важливіша, однак не така невідкладна. Та, можливо, ми ще поговоримо надвечір.

— І раніше також, сподіваюся, — сказав Ґандалф. — Бо не для того я мчав сюди з Ізенґарда півтори сотні ліг зі швидкістю вітру, щоби привезти для тебе маленького воїна, хоч і дуже чемного. Для тебе не важливо, що Теоден переміг у великій битві, що Ізенґард повалений і що я зламав патерицю Сарумана?

— Новини важливі для мене. Та я вже знаю про ці події досить, аби протистояти загрозі зі Сходу.

Він звернув темні очі на Ґандалфа, і тепер Піпін помітив схожість двох старців і відчув напруження між ними, так наче від ока до ока була натягнута тліюча линва, здатна спалахнути вогнем.

Денетор був насправді більше схожий на чарівника, ніж Ґандалф, величніший, красивіший і могутніший, а також старіший. Та все ж якесь інше чуття, не зір, підказувало Піпінові, що сила Ґандалфа більша, мудрість — глибша, а велич його прихована. І він старший, набагато старший. «Наскільки старший?» — подумав Піпін, а потім здивувався, чому ніколи раніше про це не думав. Древлен щось розповідав про чарівників, але навіть тоді він не подумав про Ґандалфа як про одного з них. Хто такий Ґандалф? Коли та де прийшов він у цей світ і коли покине його? А тоді роздуми Піпіна обірвались, і він побачив, що Денетор із Ґандалфом далі дивляться один одному в очі, немов читаючи думки один одного. Першим відвів погляд Денетор.

— Так, — сказав він, — хоча, кажуть, Камені загинули, правителі Ґондору мають гостріший зір, аніж звичайні люди, і багато звісток доходить до них. А тепер сідайте!

Принесли крісло та невеличкий стілець, а також тацю зі срібним глеком, келихами та білими коржиками. Піпін сів, але не міг відвести погляду від старого правителя. Чи так було насправді, чи це йому тільки здалося, що коли Денетор говорив про Камені, то на мить блимнув на нього поглядом?

— А тепер розповідай, мій підданцю, — напівглузливо посміхнувся Денетор. — Бо справді дорогі для мене слова того, хто товаришував із моїм сином.

Піпін назавжди запам'ятав цю годину в великій залі під пронизливим поглядом правителя Ґондору, котрий безупину ставив йому хитрі запитання; а поряд мовчки слухав Ґандалф і (як відчував Піпін) стримував наростання гніву та нетерплячість. Коли година минула і Денетор знов ударив у гонг, Піпін почувався виснаженим. «Мабуть, не далі як дев'ята, — подумав він, — я би з'їв зараз три сніданки».

— Проведіть шановного Мітрандіра до приготованих для нього покоїв, — наказав Денетор, — і його супутник, якщо забажає, також може залишитися з ним. А тепер нехай буде відомо, що він у мене на службі, й називається він Переґрін, син Паладіна, тож повідомте йому потрібні паролі. Також передайте капітанам, нехай чекають на мене тут, як мине третя година.

А ти, шановний Мітрандіре, приходь також, якщо захочеш. У будь-який час тебе пропустять до мене, крім коротких годин мого сну. Перестань гніватися на дурість старого і приходь мене розрадити!

— Дурість? — перепитав Ґандалф. — О ні, володарю, втратити розум для тебе рівносильне смерті. Ти навіть своїм горем умієш прикриватися. Думаєш, я не зрозумів, навіщо ти цілу годину розпитував того, хто знає менше за мене?

— Ну і добре, що зрозумів, — відповів Денетор. — Дурістю було б у складні часи через гординю нехтувати допомогою та порадою; але ти вділяєш такі дари лише згідно з твоїми власними задумами. Та правитель Ґондору не стане знаряддям для чужої мети, нехай і гідної. І нині для нього в усьому світі не існує мети, вищої за благо Ґондору; і правління Ґондором, Ґандалфе, в моїх руках, і тільки в моїх, аж доки не повернеться король.

— Доки не повернеться король? — перепитав Ґандалф. — Так, пане наміснику, твій обов'язок зберігати королівство до події, на яку тепер мало хто сподівається. І в цій справі ти отримаєш будь-яку допомогу, якої попросиш. Але я скажу отаке: я не правлю ні Ґондором, ані жодними іншими країнами, великими чи малими. Проте я турбуюся про все вартісне в цьому світі, чому загрожує небезпека. А щодо мене, то нехай навіть Ґондор загине, а свій обов'язок я виконаю, — якщо хоч щось переживе цю ніч, розквітне та принесе плоди у прийдешні часи. Бо я також намісник. Ти не знав цього?

І з цими словами він обернувся і вийшов із зали, а Піпін побіг за ним слідом.

Ідучи, Ґандалф жодного разу не глянув на Піпіна і не промовив ані слова. Їх провели від дверей зали через Фонтанний Двір у провулок між високими кам'яними будинками. Кілька разів завернувши, вони вийшли до будинку під стіною з північного боку Цитаделі неподалік від перемички. Широкі мармурові сходи вели на другий поверх, до гарної кімнати, світлої та просторої, з гарними парчевими завісами кольору золота. Меблів тут було небагато, лише невеликий столик, пара стільців і лава, по обидва боки — застелені ліжка в нішах, а біля них — глеки і тази для вмивання. Три високі вузькі вікна виходили на північ, на широкий закрут Андуїну, все ще в паволоці туману, та на Емін-Муїл і Раурос удалині. Піпін виліз на лаву і виглянув із-за кам'яного підвіконня.

— Ти сердишся на мене, Ґандалфе? — сказав він, коли їхній провідник вийшов і зачинив за собою двері. — Я дуже старався.

— Справді старався! — раптом розсміявся Ґандалф.

Він підійшов і, поклавши руку Піпінові на плече, виглянув у вікно. Піпін здивовано зазирнув йому в обличчя, бо сміявся Ґандалф весело та безпечно. Спершу йому здалося, що обличчя чарівника стурбоване і сумне, та коли він придивився, то побачив за цим велику радість — джерело таких веселощів, що якби вони вирвалися назовні, то розсміялося би ціле королівство.

— Так, ти справді старався, — сказав чарівник, — і сподіваюся, найближчим часом ти не потрапиш у таку скрутну ситуацію з двома жахливими дідуганами. Однак правитель Ґондору дізнався від тебе більше, ніж тобі здається, Піпіне. Ти не зміг приховати, що після Морії Загін вів Боромир, і що був серед вас хтось дуже знатний, хто йшов до Мінас-Тіріта, і що в нього уславлений меч. У Ґондорі пам'ятають легенди прадавніх часів, а Денетор, відколи Боромир пішов у похід, роздумував над змістом слів «Прокляття Ісілдура».

Він вирізняється серед людей нашого часу, Піпіне, і хоча не родом, але духом він усе ж із Вестернесу; те саме стосується його сина, Фарамира, при тому, що Боромир зовсім інший, хоч батько і любив його найдужче. Денетор бачить далеко. Якщо зосередить свою волю, може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Його важко обдурити, навіть намагатися небезпечно.

Пам'ятай про це! Бо ти присягнув йому на вірність. Не знаю, як тобі таке прийшло на гадку чи, може, до серця. Але ти це гарно зробив. Я не перечив, бо не можна гасити благородні почуття холодним розумом. Ти розчулив його, а також, можна сказати, розважив. Принаймні тепер ти можеш вільно пересуватися Мінас-Тірітом — коли ти не на службі. Бо є ще зворотний бік справи. Ти його підданий, і він про це не забуде. Будь обережний!

Він замовкнув і зітхнув.

— Ну, гаразд, не варто гадати, що принесе завтрашній день. Бо принесе він напевне гірші новини, ніж сьогоднішній, і так триватиме ще довго. І я цьому ніяк не можу зарадити. Шахівницю розкладено, фігури пішли в рух. Одна з фігур цікавить мене особливо — це Фарамир, новий спадкоємець Денетора. Думаю, в Місті його немає, та в мене не було часу дізнаватися. Мушу йти, Піпіне. Мушу піти на військову раду і довідатися про все, що можна. Та зараз хід Ворога, й він от-от кине у гру основні сили. Але пішаки гратимуть не меншу роль за інших, Переґріне, сину Паладіна, солдате Ґондору. Гостри свій меч!

Біля дверей Ґандалф обернувся.

— Я поспішаю, Піпіне, — сказав він. — Зроби для мене послугу. Якщо ти не дуже втомився. Але все одно: піди провідай Тінебора, подивися, як його примістили. Ці люди добре ставляться до тварин, бо добрі та мудрі, але не мають навичок догляду за кіньми.

Ґандалф пішов; саме в ту мить на цитадельній вежі вдарив дзвін. Пролунали три чисті срібні удари, і дзвін замовк: була третя година після сходу сонця.

Невдовзі Піпін зійшов по сходах і визирнув на вулицю. Сяяло тепле яскраве сонце, вежі та будинки відкидали чіткі тіні на захід. Високо у блакитне небо здіймав білий шолом і сніжний плащ Міндоллуїн. Озброєні люди проходили вулицями Міста, мабуть, відбувалася зміна варти.

— По-нашому зараз дев'ята ранку, — сказав Піпін уголос сам до себе. — Саме час для доброго сніданку біля відчиненого вікна, на весняному сонечку. І так кортить поснідати! Вони тут узагалі снідають, чи той час уже минув? А коли обідають? І де?

Тут він звернув увагу на чоловіка в чорно-білому вбранні, котрий ішов вузькою вуличкою від Цитаделі йому назустріч. Піпін почувався самотньо і тому вирішив заговорити до чоловіка, коли той проходитиме поруч; але потреби такої не було, бо чоловік сам підійшов до нього.

— Ти — дрібнолюдик Переґрін? — запитав він. — Мене повідомили, що ти присягнув на вірність правителеві та Ґондору. Ласкаво просимо! — Він подав руку, й Піпін потиснув її. — Мене звати Береґонд, син Беренора. Сьогодні вранці я вільний від варти, і мене послали повідомити тобі паролі та розповісти про все, про що тобі можна й цікаво знати. А я натомість довідаюся щось про тебе. Ми ніколи раніше не бачили дрібнолюдиків, бо навіть якщо і доходили до нас чутки, то наші легенди про них усе одно не розповідають. До того ж, ти друг Мітрандіра. Добре знаєш його?

— Та ніби добре, — сказав Піпін. — Усе своє коротке життя я знав про нього, а останнім часом багато мандрував із ним. Але в цій книзі є що читати, а я, мабуть, перегорнув лише сторінку-дві. Однак мало хто знайомий із ним краще. З нашого Загону, мабуть, лише Араґорн добре знав його.

— Араґорн? — перепитав Береґонд. — А хто це?

— Ну… — затнувся Піпін, — чоловік, котрий мандрував із нами. Думаю, він зараз у Рогані.

— Бачу, ти також бував у Рогані. І про цей край я би хотів тебе порозпитувати; наша остання надія тепер — на роганців. Але я забуваю про своє доручення — найперше відповісти на твої запитання. Що тебе цікавить, пане Переґріне?

— Ну, наважуся сказати, маю одне доволі пекуче питання… Ну, як щодо сніданку абощо? Тобто коли у вас тут сідають до столу, і де ваша їдальня, якщо така у вас є? Чи, може, шинок? Дорогою я не помітив жодного, хоча тішив себе думкою, що ковтну пивця, щойно ми доберемося до міста мудрих і люб'язних ґондорців.

Береґонд серйозно подивився на гобіта:

— Старий служака, розумію. Кажуть, солдат у поході тільки і думає, де поїсть-поп'є наступного разу; хоча сам я в мандри не ходив. Отже, ти сьогодні ще нічого не їв?

— Ну, з увічливості можна сказати, що їв. Але тільки келих вина й один білий коржик, ну, два, з милості вашого правителя; та за це він цілу годину закидав мене питаннями, а від такої роботи зголоднієш.

Береґонд засміявся:

— У нас кажуть: маленькі за столом — великі герої. Але ти вгамував голод, як і всі в Цитаделі, та ще й із більшими почестями. Ми у фортеці та сторожовій вежі, й зараз у нас воєнний стан. Ми встаємо вдосвіта, перекушуємо на світанні й заступаємо на варту. Але не впадай у розпач! — Він знову засміявся, помітивши Піпінову розгубленість. — Тим, у кого складні обов'язки, видають додаткову порцію на обід. А потім у нас полуденок — це вже коли обов'язки дозволять; а на заході сонця збираємося на вечерю, ну, і розважаємося, як вдасться. Ходімо! Трохи пройдемося, а потім пошукаємо якихось харчів і поїмо на парапеті, помилуємося гарним ранком!

— Хвилиночку! — червоніючи, сказав Піпін. — Пожадливість, або голод, із твого дозволу, зовсім вибив мені дещо з голови. Ґандалф, по-вашому — Мітрандір, просив мене провідати його коня Тінебора, великого скакуна Рогану, як мені сказали, улюбленця короля, хоча той подарував коня Мітрандірові за його службу. Мені здається, новий господар любить коня більше, ніж багатьох людей, і якщо його добра воля має якусь вагу для Ґондору, ви поставитеся до Тінебора з великою повагою — якщо можливо, з більшою прихильністю, ніж до цього гобіта.

— До гобіта? — перепитав Береґонд.

— Ми себе так називаємо, — пояснив Піпін.

— Радий це чути, бо тепер я знатиму, що чужинецький акцент не псує гарної мови, а гобіти — красномовний народ. Ну, ходімо! Познайомиш мене з цим прекрасним конем. Я люблю тварин, хоча ми рідко бачимо їх у цьому кам'яному місті: мої пращури жили в гірських долинах, а перед тим — в Ітілієні. Але не бійся! Ми ненадовго, простий візит увічливості, а звідти — відразу до комори.

Піпін пересвідчився, що про Тінебора подбали добре. У шостому колі, під стінами Цитаделі, були прекрасні конюшні для кількох скакунів, а поруч мешкали гінці правителя, завжди готові виїхати за терміновим дорученням Денетора чи його капітанів. Але тепер усі гінці роз'їхалися.

Коли Піпін зайшов до стайні, Тінебор заіржав і повернув голову.

— Доброго ранку! — сказав Піпін. — Ґандалф прийде, як тільки звільниться. Він дуже зайнятий, але шле тобі вітання, а я прийшов перевірити, чи в тебе все гаразд і чи добре відпочивається після важкої дороги.

Тінебор трусонув головою і тупнув копитом. Але дозволив Береґондові погладити себе по голові та по крутих боках.

— Здається, він поривається до перегонів, а не щойно повернувся з далекої дороги, — сказав Береґонд. — Який він сильний і гордий! А де його збруя? Напевно, вона розкішна та красива.

— Нема такої розкішної та красивої збруї, щоби йому пасувала, — відповів Піпін. — Та і не потрібна вона йому. Якщо погодиться тебе нести, то понесе, а як ні — ну, то ніякі вудила, вуздечки, нагайки чи шпори не приборкають його. Бувай, Тінеборе! Трохи потерпи. Скоро в бій!

Тінебор закинув голову і заіржав так, що конюшня задрижала, і вони затулили вуха. Перевіривши, чи повні ясла, пішли.

— А тепер до-наших ясел, — сказав Береґонд і повів Піпіна назад до Цитаделі, до дверей із північного боку великої вежі.

Довгими холодними сходами вони спустилися до підвалу, освітленого ліхтарями. По обидва боки йшли дверцята, й одні були відчинені.

— Це комора нашої варти, — пояснив Береґонд. — Вітання, Тарґоне! — гукнув він у дверцята. — Ще рано, але тут зі мною новенький, котрого правитель узяв на службу. Він приїхав іздалеку і зголоднів, а сьогодні вранці тяжко працював. Пригости нас чимось!

Їм видали хліб, масло, твердий сир і яблука — зі зимових запасів, зів'ялі, але незіпсовані та солодкі, — а також шкіряну флягу зі свіжим пивом, дерев'яні миски та горнята. Усе це вони поскладали у плетений кошик і вибралися нагору до сонця; Береґонд вивів Піпіна до східного виступу парапету, де під бійницею стояла кам'яна лава. Звідти було видно залиту ранковим світлом далечінь.

Вони їли, пили та розмовляли про Ґондор і місцеві звичаї, про Шир та інші дивовижні краї, яких набачився Піпін. Вони говорили, а Береґонд спостерігав за гобітом із усе більшим захопленням, дивлячись, як той гойдав коротенькими ніжками, сидячи на лаві, або ставав навшпиньки, щоби виглянути з-за парапету на простори внизу.

— Не буду від тебе приховувати, пане Переґріне, — сказав Береґонд, — що в наших очах ти — як дитина, хлопчик років дев'яти, однак ти пережив такі небезпеки і бачив такі дива, якими міг би похвалитися мало хто з наших сивобородих. Я думав, що це примха нашого правителя — взяти собі пажа, котрі, кажуть, були в королів давнини. Але тепер бачу, що це не так, тож вибачай мою дурість.

— Вибачаю, — відповів Піпін. — Хоча ти не дуже помиляєшся. За мірками мого народу, я лише трохи старший за хлопчика і мені ще чотири роки до «дорослішання», як кажуть у нас у Ширі. Але не турбуйся про мене. Краще поясни мені, що у вас тут і де.

Сонце вже піднялося високо, туман у долині розтанув. Останні клапті білими хмарками пропливали у вишині, й на поривистому східному вітрі тріпотіли прапорці та білі знамена Цитаделі. Далеко внизу, за п'ять ліг і далі, доки сягало око, сіріла та блищала Велика Ріка, випливаючи з північного заходу і вигинаючись широкою дугою на південний захід, а далі гублячись у світлому серпанку, за яким, через п'ятдесят ліг, лежало Море.

Весь Пеленнор лежав перед Піпіном як на долоні: вдалині темніли садиби та низькі мури, комори та кошари, але ніде не було видно корів чи інших тварин. Зелені поля перетинала безліч доріг і стежок, на яких був великий рух: до Великих Воріт тягнулися вервечки возів. Час від часу під'їжджали вершники, спішувалися біля воріт і поспішали до Міста. Але більшість возів виїжджала з Міста на головний тракт, шо вів на південь, а тоді, втікаючи від закруту Ріки, зникав із очей біля підніжжя гір. Тракт був широкий і добре вимощений, зі східного краю проходила зелена доріжка для коней, захищена муром. Стежкою в одному та другому напрямку мчали вершники, а весь тракт, здавалося, був запруджений возами, які рухалися на південь. Але придивившись, Піпін зрозумів, що рух на тракті був упорядкований: вози котилися трьома потоками: в першому — швидші кінні вози, у другому, повільнішому, воли тягнули великі кольорові фургони, а вздовж західного узбіччя стомлено тяглися люди, самі впряжені в менші візки.

— Це дорога в долини Тумладену та Лоссарнаху, потім до гірських селищ і далі до Лебенніну, — сказав Береґонд. — Це останні обози, з якими відходять старі, діти й жінки. До полудня шлях мусить бути звільнений на лігу від Воріт — такий наказ. Сумна необхідність. — Він зітхнув. — Не всі, хто тепер розлучається, зустрінуться знов. У цьому місті завжди було мало дітей, а тепер їх узагалі нема — хіба що кілька хлопчаків, котрих і силоміць не вивезти, і для них тут, можливо, знайдеться якась справа, — мій син серед них.

Знову запанувала мовчанка. Піпін занепокоєно глянув на схід, немов побоюючись, що будь-якої хвилини на поля можуть висипати тисячі орків.

— Що там таке? — запитав він, показуючи на середину широкого закруту Андуїну. — Місто якесь чи що?

— Було місто, столиця Ґондору, а Мінас-Тіріт тоді був просто фортецею. Це руїни Осґіліата, який колись лежав по обидва боки Андуїну. Давним-давно наші вороги захопили його і спалили. Щоправда, ми відвоювали його у дні молодості Денетора — не для поселення, тільки поставили там заставу й відбудували міст, аби переправляти війська. Але тоді з'явилися Люті Вершники з Мінас-Морґула.

— Чорні Вершники? — перепитав Піпін, широко розплющивши очі, — в них прокинувся давній страх.

— Так, вони були чорні, — кивнув Береґонд, — і бачу, ти про них щось знаєш, хоч і не згадував у своїх розповідях.

— Знаю, — тихо сказав Піпін, — але зараз про них розповідати не буду, так близько, близько від…

Він затнувся й подивився на Ріку, і йому здалося, що він бачить лише безкраю та грізну тінь. Можливо, то маячіли над виднокраєм гори, зубчасті хребти яких розмили двадцять ліг імлистого повітря, а може, просто хмара, за якою зібрався ще глибший морок. Але поки він дивився, йому здалося, що цей морок розростається та гусне, поволі-поволі поглинаючи сонячний простір.

— Так близько від Мордору? — спокійно закінчив Береґонд. — Так, він он там. Ми рідко коли називаємо його, та постійно живем у його тіні, — інколи вона слабне та віддаляється, інколи — насувається і темнішає. Тепер вона розростається та гусне, і з нею зростають наші неспокій і страх. А Люті Вершники менш як рік тому відвоювали у нас переправу, і там полягло багато наших кращих людей. Відкинути ворога зі західного берега нарешті вдалося Боромирові, й ми і досі утримуємо цю половину Осґіліата. Поки що. Але тепер ми чекаємо нового удару. Мабуть, із нього і почнеться війна.

— А коли? — спитав Піпін. — Як ти гадаєш? Учора вночі я бачив сигнальні вогні та гінців, і Ґандалф сказав: це знак, що війна почалася. Він страшенно поспішав. А тепер усе знову затихло.

— Лише тому, що все готове. Це ніби глибокий вдих перед зануренням.

— То чому ж минулої ночі запалювали вогнища?

— Пізно кликати на допомогу, коли ти вже в облозі, — відповів Береґонд. — Але я не знаю, що вирішив намісник із його капітанами.

Новини сходяться до нього різними шляхами. І правитель Денетор не такий, як усі: бачить більше та далі. Кажуть, коли він ночами сидить сам у Вежі, в горішній кімнаті, зосереджуючи думку то в одному напрямку, то в іншому, тоді він читає майбутнє, а інколи навіть проникає в думки Ворога, борючись із ним. Тому він і постарів передчасно. Попри те, і Фарамир зараз десь за Рікою, на небезпечному завданні, й від нього могли прийти звістки.

Та, на мою думку, вогні запалили тому, що вчора ввечері прийшли новини з Лебенніну. До гирла Андуїну підходить великий флот корсарів із Умбару, що на півдні. Вони вже давно перестали боятися Ґондору, вступили в союз із Ворогом і тепер воюватимуть на його боці. Для нас це тяжкий удар, бо їхній наступ відріже підмогу, якої ми очікували з Лебенніну та Белфаласу, де народ витривалий і численний. Тепер усі наші думки звернені на північ, до Рогану, тому нас так утішила звістка про їхню перемогу.

Однак… — він замовк, підвівся і кинув погляд на північ, схід і південь, — зрада Ізенґарда дає зрозуміти, що ми спіймались у величезні, хитро сплетені тенета. Це вже не сутички біля бродів, не вилазки з Ітілієну й Анорієну, не засідки та грабунки. Це велика, давно спланована війна, а ми в ній — лише одна з фігур, хай як це і зачіпає гордість. Кажуть, щось діється далеко на Сході, за Внутрішнім морем, а також на півночі в Морок-лісі та на півдні в Гараді. І тепер усі країни пройдуть випробування: або вистоять, або впадуть… під Тінню.

Та все ж, пане Переґріне, нам випала така честь — витримати головний удар ненависті Темного Володаря, бо ненависть його виринає з незапам'ятних часів і безодень морських. На нас він ударить найсильніше. Саме тому так поспішав сюди Мітрандір. Бо якщо впадемо ми, хто вистоїть? А ти, пане Переґріне, бачиш хоч якусь надію на те, що ми вистоїмо?

Піпін не відповів. Він подивився на могутні стіни, на вежі та горді стяги, на сонце у високому небі, а тоді на морок, що збирався на сході; й він згадав про довгі руки тієї Тіні: про орків у лісах і горах, і про зраду Ізенґарда, і про птахів злого ока, і про Чорних Вершників навіть на вуличках Ширу… і про крилатий жах, Назґула. Він здригнувся, і надія неначе згасла. Тієї миті навіть сонце потьмяніло, ніби заступлене темним крилом. Ледве чутний, високо в небесах, йому причувся крик: слабкий, він усе ж стискав серце, жорстокий і холодний. Піпін збліднув і притиснувся до стіни.

— Що то було? — спитав Береґонд. — Ти також відчув щось?

— Так, — пробурмотів Піпін. — Це провісник нашого кінця, Лютий Вершник у небесах.

— Так, провісник кінця, — повторив Береґонд. — Боюся, Мінас-Тіріт може впасти. Насувається ніч. У мене кров холоне в тілі.

Якийсь час вони сиділи мовчки, схиливши голови. Потім Піпін глянув угору і побачив, що сонце сяє, а прапори і далі майорять на вітрі.

— Минулося, — сказав він. — Ні, я не буду впадати в розпач. Нам здавалося, що Ґандалф загинув, а він повернувся, і тепер ми зможемо вистояти, хай навіть на одній нозі чи бодай на колінах.

— Оце точно! — вигукнув Береґонд, підскочив і заходив туди-сюди вздовж стіни. — Ні, хоча всьому коли-небудь настає кінець, Ґондор іще не загине. Хоч би ворог навіть повалив стіни і накидав перед ними гору трупів. Є ще інші укріплення і таємні ходи попід горами. Надію та пам'ять ми збережемо в якихось затишних долинах, де зеленіє трава.

— Та все одно хочеться, щоби якомога швидше все закінчилося, — зітхнув Піпін. — Воїн із мене ніякий, і навіть думати про війну я не люблю, але чекати, знаючи, що битви не минути, — це найгірше. Як же тягнеться цей нескінченний день! Як на мене, то краще було би не стояти і не чекати, а вдарити першими. У Рогані би також, мабуть, чекали, якби не Ґандалф.

— Ах, ти якраз тицьнув пальцем у наше слабке місце! Та все може змінитися, коли повернеться Фарамир. Він хоробрий, навіть хоробріший, аніж гадають; бо в наш час людям важко повірити, що капітан може бути мудрим і обізнаним зі старими легендами та піснями, але при тому витривалим і спритним у бою воїном. Але такий Фарамир. Не настільки відчайдушний і запальний, як Боромир, але не менш рішучий. Утім, що ми можемо зробити? Не йти ж нам приступом на гори… аж до того краю. Сили нам бракує, тому мусимо чекати, доки ворог підійде сам. Отоді ми вже вдаримо! — І Береґонд схопився за руків'я меча.

Піпін глянув на нього: високий, гордий, благородний, як усі чоловіки цієї землі; очі його спалахнули при думці про битву. «Шкода, що моя рука легша за пір'їну, — подумав Піпін, але нічого не сказав. — Пішак, каже Ґандалф? Мабуть, тільки не на своєму місці».

І так вони розмовляли, доки сонце сягнуло зеніту, і тоді вдарив дзвін, навколо Цитаделі почався рух, бо всі, крім сторожі, пішли обідати.

— Підеш зі мною? — сказав Береґонд. — Сьогодні можеш супроводжувати мене. Не знаю, до якого загону тебе долучать, може, правитель забере тебе до себе. Але ти завжди будеш бажаним гостем. І варто познайомитися з людьми, поки ще є час.

— Піду з радістю, — відповів Піпін. — Правду кажучи, мені тут самотньо. Свого найкращого друга я залишив у Рогані, нема з ким побалакати чи посміятися. Може, і справді приєднатися до твого загону? Ти капітан? Ну, то візьми мене до себе або замов слівце.

— Ні, ні, — розсміявся Береґонд. — Я не капітан. Не маю ні титулів, ані посад, я простий собі солдат Третього Загону при Цитаделі.

Так, пане Переґріне, просто вартових Вежі Ґондору цінують і поважають не лише в Місті, але й у всій країні.

— Тоді це занадто велика честь для мене, — сказав Піпін. — Проведи мене до моєї кімнати, і, якщо там не буде Ґандалфа, я піду з тобою будь-куди — як твій гість.

Ґандалфа в помешканні не було, звісток від нього — також; отож, Піпін пішов із Береґондом і познайомився з Третім Загоном. Появі Береґонда раділи не менше, ніж його гостеві. У Цитаделі вже заговорили про супутника Мітрандіра та про його довгу бесіду з правителем; пішов поголос, що з півночі прибув князь дрібнолюдиків, привівши до Ґондору п'ять тисяч мечів. А також розказували, що коли з Рогану прибудуть вершники, в кожного за спиною сидітиме воїн-дрібнолюдик, а вони хоч малі, зате безстрашні.

На жаль, Піпінові довелося розвіяти ці марні надії, проте спекатися нового титулу він уже не зміг: на думку ґондорців, такий титул дуже пасував особі, котра потоваришувала з Боромиром і здобула почесті в Денетора; і вони дякували за його відвідини, вслухались у кожне його слово й у його розповіді про далекі краї, пригощали досхочу стравами та пивом. І була тільки одна турбота у Піпіна — бути «обережним», як радив Ґандалф, і не розпускати язика, як це вміють робити гобіти серед своїх.

Нарешті Береґонд підвівся.

— Наразі прощавай! — сказав він. — Я вартую до заходу сонця, як і всі, хто зараз тут. Але якщо тобі, як ти кажеш, самотньо, піди прогуляйся Містом. Мій син із радістю стане твоїм провідником. Гарний він у мене хлопчина. Якщо надумаєш, зійди до найнижчого кола і розпитай дорогу до Старого готелю на Рат-Келердайні, вулиці Ліхтарників. Там знайдеш його з іншими хлопцями, котрі залишились у Місті. Поки зачинять Великі Ворота, ще буде на що подивитися.

Він вийшов, а за ним усі решта. Погода було гарна, тільки небо затягувало серпанком і припікало добряче як на березень, навіть тут, на Півдні. Піпіна хилило до сну, в помешканні було сумно, тож він і вирішив піти прогулятися. Гобіт приніс Тінеборові ласощів, і кінь їх милостиво прийняв, хоча, здається, мав усього вдосталь, а тоді пішов звивистими вулицями вниз.

Усі зустрічні витріщалися на нього. Чемно віталися з ним, за ґондорським звичаєм схиляючи голову та схрещуючи руки на грудях; але тільки-но проходили повз нього, здивовано гукали та кликали тих, хто сидів удома, вийти подивитися на князя дрібнолюдиків, супутника Мітрандіра. Багато хто говорив незнайомою, не західною мовою, та дуже швидко Піпін зрозумів, що означають принаймні слова «Ерніл-і-Феріаннат» — його новий титул, відомий у Місті ще до Піпінової появи.

Критими вулицями і красивими алеями він нарешті зійшов до найнижчого та найбільшого кола, і там йому показали вулицю Ліхтарників: широка і мощена, вона вела до Великих Воріт. Він знайшов Старий готель — великий будинок із вивітреного каменя, два крила якого виходили на вулицю, а перед багатовіконним фасадом із ґанком і сходами по всій довжині простягався зелений моріжок. На ґанку між колонами гралися хлопці, — Піпін уперше побачив місцевих дітей, тому зупинився подивитись. Один із хлопців помітив його і, скрикнувши, перескочив через газон і вибіг на вулицю. Він зупинився перед Піпіном і оглянув його з ніг до голови.

— Привіт! — сказав хлопець. — Ти звідки? Ти не місцевий.

— Був, — відповів Піпін, — але кажуть, тепер я Ґондорець.

— Та ну! Тоді ми всі тут воїни. А скільки тобі років, і як тебе звуть? Мені вже десять, і мені вже мало до п'яти футів зросту. Я вищий за тебе. А мій батько — вартовий Цитаделі й вищий майже за всіх. А хто твій батько?

— На яке питання відповідати спочатку? — сказав Піпін. — Мій батько — землероб зі села Білостоки поблизу Холма, що в Ширі. Мені скоро двадцять дев'ять, тож тут я тебе випередив, хоча на зріст я маю лише чотири фути і рости вже не буду, хіба що вшир.

— Двадцять дев'ять! — присвиснув хлопець. — Ого, та ти геть старий, як мій дядько Іорлас. Але все одно, б'юсь об заклад, — додав він задерикувато, — я тебе перекину догори ногами або покладу на лопатки.

— Може, і так, якщо я дозволю, — відказав Піпін із усмішкою. — А може, я сам покладу тебе на лопатки: в моїй країні ми маємо свої маленькі хитрощі. А мене, до речі, вважають особливо сильним та спритним, і я ще нікому не дозволив перекинути себе догори ногами. А якщо захочеш спробувати, то, може, й убити тебе доведеться. От підростеш — то й навчишся, як не довіряти зовнішності; ти мене прийняв за слабкого хлопчика та легку здобич, а я попереджаю тебе: ти помиляєшся, я дрібнолюдик, сильний, хоробрий і злий!

Піпін скривив таку страшну міну, що хлопець ступив крок назад, але відразу ж рушив уперед зі стиснутими кулаками та вогнем в очах.

— Ні! — розсміявся Піпін. — Вірити незнайомцям на слово також не можна! Я не забіяка. А тобі би пасувало назватися, хто ти такий.

Хлопець гордо розправив плечі.

— Я — Берґіл, син вартового Береґонда.

— Я так і подумав, — сказав Піпін, — бо ти на нього схожий. Це він послав мене сюди.

— Чому ж ти відразу не сказав? — здивувався Берґіл, але раптом засмутився. — Тільки не кажи, що він передумав і хоче відіслати мене разом із дівчатами! Але ж ні, останні обози вже відійшли.

— Не все так погано, а може, і навпаки — добре, — сказав Піпін. — Він каже, що замість ставити мене на голову ти можеш показати мені Місто і розважити мою самотність. А я тим часом розповім тобі про далекі краї.

Берґіл від радості заплескав у долоні.

— Отже, все гаразд! — вигукнув він. — Ходімо ж! Ми саме збиралися до Воріт. Біжім уже.

— А що там таке?

— Сьогодні перед заходом сонця Південною Дорогою мають прийти капітани союзних земель. Ходімо з нами, і сам усе побачиш!

Берґіл виявився добрим товаришем, і відколи Піпін розлучився з Мері — першим цікавим співрозмовником, тож вони вже сміялись і жартували, прямуючи вулицею та не зважаючи на цікаві погляди. Невдовзі опинились у натовпі, що рухався до Великих Воріт. Тут Піпін особливо підріс в очах Берґіла, бо, коли назвав своє ім'я та пароль, варта віддала йому честь і пропустила; навіть більше, йому дозволили взяти зі собою Берґіла.

— Оце гарно! — сказав Берґіл. — Нам, хлопцям, уже не дозволяють виходити за Ворота без дорослих. Тепер ми побачимо все!

За Воротами на краю вулиці та широкого мощеного майдану, куди сходились усі шляхи до Мінас-Тіріта, зібрався натовп людей. Усі дивилися на південь, і невдовзі залунали вигуки:

— Курява над шляхом! Ідуть!

Піпін і Берґіл протиснулись у перший ряд і стали чекати. Удалині заграли роги, в натовпі, наче вітер, піднявся вітальний гомін. Потім голосно заграла сурма, і люди закричали:

— Форлонґ! Форлонґ!

— Що це значить? — спитав Піпін.

— Прибув Форлонґ, — пояснив Берґіл, — старий Форлонґ Товстий, правитель Лоссарнаху. Там живе мій дід. Ура! Ось він іде. Привіт Форлонґові!

На чолі колони басував могутній жеребець, на якому сидів сивобородий старий зі широкими плечима та великим черевом, але у броні й чорному шоломі, з довгим важким списом у руці. За ним гордо виступали запилені піхотинці, озброєні великими сокирами; були вони нижчі на зріст і смаглявіші за інших людей, котрих Піпін бачив у Ґондорі; обличчя мали суворі.

— Форлонґ! — кричали люди. — Вірний, справжній друг! Але коли воїни з Лоссарнаху пройшли, люди зашепотіли:

— Як їх мало! Тільки дві сотні. Ми сподівалися, буде вдвічі більше. Це, мабуть, через чорний флот. Послали до нас лише десяту частину своїх сил. Ну, та краще мало, ніж нічого.

Отак до Воріт підходили загони й під радісні вітання вступали до Міста: в темну годину союзні землі збиралися на захист Міста Ґондору; та завжди замало, завжди менше, ніж того сподівалися чи потребували. Мешканці долини Рінґло на чолі зі сином їхнього правителя Дерворіном — триста піхотинців. З нагір'я Мортонду, великої Чорнокорінної Долини, високий Дуїнгір зі синами Дейліном і Дервіном та п'ятьма сотнями лучників. З Анфаласу, далекого Довгобережжя, збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, бідно споряджені, крім дружини Голасґіла, їхнього вождя. З Ламедону — кілька похмурих горян без ватажка. Рибалки з Етіру — якась сотня, решта залишилася на кораблях. Гірлуїн Прекрасний із Зелених Пагорбів Піпіннат-Геліну з трьома сотнями хоробрих бійців у зеленому. І насамкінець, гордовитіший за всіх, Імрагіл, князь Дол-Амрота, родич Денетора, під шитими золотом знаменами зі зображенням Корабля та Срібного Лебедя, із загоном лицарів у повному спорядженні та на сірих конях; а за ними сім сотень піших воїнів — високі, сіроокі, темноволосі, пройшли вони з піснею.

Це було все — менш як три тисячі бійців. Чекати ще когось було годі. Вигуки та кроки затихли за Воротами. Глядачі ще трохи постояли мовчки. Курява висіла в повітрі, бо вітер ущух і повітря було важке. Надходив час зачиняти Ворота, і багряне сонце сховалося за Міндоллуїном. Тінь упала на Місто.

Піпін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, неначе вгорі зависли курява та дим, крізь які сочилося тьмяне світло. Але на заході вмируще сонце підпалило хмари, і тепер Міндоллуїн чорнів на тлі розжареного вугілля.

— Отак гарний день закінчується гнівом! — сказав він, забувши про хлопця.

— І великим гнівом, якщо я не повернуся до вечірнього дзвону, — сказав Берґіл. — Ходімо! Грає сурма, будуть зачиняти Ворота.

Тримаючись за руки, вони повернулися до Міста перед самим зачиненням Воріт; коли вийшли на вулицю Ліхтарників, дзвони на всіх вежах урочисто загули. У багатьох вікнах запалили світло, з будинків і казарм, які тягнулись уздовж міської стіни, долинали пісні.

— Наразі до побачення, — сказав Берґіл. — Передавай моєму батькові вітання і подякуй за наше знайомство. Будь ласка, приходь іще. Мені навіть стало шкода, що зараз війна, бо інакше ми би гарно розважилися. Поїхали би до Лоссарнаху, до мого діда; навесні там гарно, в лісі та на полях повно квітів. Ну, може, ще з'їздимо. Їм ніколи не здолати нашого правителя, та й батько мій дуже відважний! До побачення!

Вони розійшлись, і Піпін поспішив назад до Цитаделі. Йти довелося досить довго, й він спітнів і знову зголоднів; швидко запала темна ніч.

На небі не було жодної зірки. На вечерю він запізнився, та Береґонд його радо зустрів, посадив біля себе і почав розпитувати про сина. Повечерявши, Піпін іще трохи посидів, а потім попрощався, бо його охопила дивна тривога і йому дуже захотілося побачитися з Ґандалфом.

— Дорогу знайдеш? — запитав Береґонд біля дверей зали, де вони вечеряли, з північного боку Цитаделі. — Ніч темна, а в місті наказано гасити вогні, на стінах не запалювати ліхтарів. Та ще і з'явився наказ: завтра рано-вранці маєш стати перед правителем Денетором. Боюся, не зарахують тебе до Третього Загону. Але ми ще побачимося. Прощавай і спи спокійно!

У помешканні було темно, тільки маленький ліхтарик горів на столі. Ґандалфа не було. Тривога ще більше стискала серце. Піпін заліз на лаву і спробував визирнути у вікно, але то було те саме, що зазирати в чорнильне озеро. Він затулив віконниці й заліз до ліжка. Якийсь час прислухався, чи не йде Ґандалф, а потім поринув у неспокійний сон.

Уночі його розбудило світло, й він побачив, що повернувся Ґандалф і ходить по кімнаті туди-сюди за завісою ніші. На столі горіли свічки, лежали пергаментні сувої. Він почув, як чарівник зітхає та бурмоче: «Коли повернеться Фарамир?»

— Привіт! — гукнув Піпін, виткнувши голову з-за завіси. — А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити. День був такий довгий.

— А ніч буде надто коротка, — сказав Ґандалф. — Я повернувся сюди, бо мені потрібно побути на самоті, у спокої. А ти спи, доки ще можна. На світанні я тебе знову відведу до правителя Денетора. Ні, коли викличуть, а не на світанку. Насунулася Темрява. Світанку не буде.

II. Шлях сірого загону

Ґандалф од'їхав, і стукіт копит Тінебора завмер у темряві, коли Мері повернувся до Араґорна. Свою торбу він загубив на Парт-Ґалені, тож зі собою мав лише невеличкий вузлик, куди поскладав кілька корисних речей, підібраних на руїнах Ізенґарда. Гасуфель був уже осідланий. Ґімлі з Леґоласом стояли біля їхнього коня.

— Отож, четверо залишилося з нашого Загону, — сказав Араґорн. — Далі ми поїдемо разом. Але не самі, як я думав раніше. Король вирішив виступити негайно. Через появу крилатої тіні він хоче сховатись у горах під прихистком ночі.

— А потім куди? — запитав Леґолас.

— Поки що не знаю, — відповів Араґорн. — Король поїде на військовий збір, який він скликає в Едорасі через чотири доби. І там він, гадаю, отримає звістку про війну, і Вершники Рогану помчать до Мінас-Тіріта. А щодо мене і тих, хто поїде зі мною…

— Я поїду! — вигукнув Леґолас.

— І Ґімлі також! — підхопив гном.

— Ну, а щодо мене, — продовжив Араґорн, — то переді мною темрява. Я також мушу йти до Мінас-Тіріта, хоча наразі не бачу дороги. Наближається уроча година.

— І мене не забудьте! — сказав Мері. — Поки що з мене було мало користі, але я не хочу, щоби мене відклали, як вантаж, а потім підібрали, коли все закінчиться. Рогіримам тепер, мабуть, не до мене. Втім, щоправда, король обіцяв, що, коли повернеться додому, посадить мене поруч, і я розповідатиму йому про Шир.

— Так, Мері, — сказав Араґорн, — тобі з ним, мабуть, по дорозі. Тільки не дуже сподівайся на забаву. Боюся, не скоро ще Теоден сяде на троні в себе у Медусельді. Багато мрій зів'яне цієї гіркої весни.

Невдовзі всі були готові до від'їзду: двадцять чотири вершники та Ґімлі позаду Леґоласа, Мері попереду Араґорна. І помчали вони в ніч. Тільки-но минули кургани біля Ізенських Бродів, як іззаду під'їхав вершник.

— Правителю, — звернувся він до короля, — за нами погоня. Ми почули їх іще біля броду. А тепер сумнівів нема: вони наздоганяють нас, летять щодуху.

Теоден відразу ж наказав зупинитися. Вершники розвернулися й узялися за списи. Араґорн спішився, зсадив Мері на землю і, вихопивши меча, став біля стремена короля. Еомер і його зброєносець поїхали до задніх. Мері, як ніколи сильно, почувався непотрібною поклажею і подумав, що би він робив, якби відбувся бій. Припустімо, невеликий ескорт короля оточили та порубали, а Мері втік у темряву — сам-один у дикому роганському степу, без найменшого уявлення, де він серед цих безкраїх миль? «Геть недобре!» — подумав він, вийняв меча і затягнув пояс.

Місяць на схилі вкрила темна хмара, та раптом він знову засяяв. Тепер уже всі почули стукіт копит і тієї ж миті побачили темні тіні, які мчали їм назустріч від бродів. Місяць поблискував на вістрях списів. Кількість вершників було важко визначити, але було їх не менше, ніж у королівському ескорті.

Коли вони під'їхали кроків на п'ятдесят, Еомер голосно гукнув:

— Стій! Стій! Хто роз'їжджає Роганом?

Переслідувачі різко пришпорили коней. У тиші один із вершників зістрибнув з коня і повільно рушив до роганців. Його простягнута рука, долонею вперед на знак миру, біліла в місячному сяйві; проте люди короля схопилися за зброю. За десять кроків чоловік зупинився. Тоді пролунав його чистий голос:

— Роган? Ви сказали — Роган? Ми раді це чути. Ми здалеку примчали в пошуках цієї землі.

— Ви її знайшли, — відповів Еомер. — Ви ступили на неї, перетнувши броди. Але тут володіння короля Теодена. Лише з його дозволу тут можна проїжджати. Хто ви? І чому поспішаєте?

— Я — Галбарад Дунадан, слідопит із Півночі, — вигукнув чоловік. — Ми шукаємо Араґорна, сина Араторна, і ми чули, що він у Рогані.

— І ви знайшли його! — вигукнув Араґорн.

Віддавши повід Мері, він вибіг уперед, і вони з Галбарадом обнялися.

Мері зітхнув із полегшенням. Він було подумав, що це останні хитрощі Сарумана — підстерегти короля з невеликою охороною; а виявляється, нема потреби вмирати, захищаючи Теодена, принаймні зараз. Він сховав меч у піхви.

— Усе гаразд, — сказав Араґорн, обертаючись. — Це мої родичі з далекого краю, де я колись жив. Але чому вони з'явились і скільки їх, розкаже нам Галбарад.

— Нас тридцятеро, — сказав Галбарад. — Оце всі, кого вдалося поспіхом зібрати; а ще з нами на війну їдуть брати Елладан і Елрогір. Щойно отримавши твій виклик, ми зібрались у дорогу.

— Але я не викликав вас, — сказав Араґорн, — хіба що тільки подумки. Я часто про вас згадував, а сьогодні вночі — часто як ніколи, однак виклику не передавав. Але про це потім. Ми в небезпеці, і зволікати не можна. Їдьмо з нами, якщо король дозволить.

Теоден насправді сильно зрадів.

— Дуже добре! — сказав він. — Якщо твої родичі хоч трохи схожі на тебе, Араґорне, то тридцять таких лицарів — це величезна сила.

Вершники знову рушили в дорогу, і якийсь час Араґорн їхав із дунаданами; і коли вони розповіли йому останні новини з півночі та півдня, Елрогір сказав:

— Батько велів переказати тобі: «Часу обмаль. Якщо поспішаєш, згадай про Стежину Мертвих».

— Мені завжди бракує часу для здійснення бажаного, — відповів Араґорн. — Однак великим має бути поспіх, аби я ступив на ту стежку.

— Побачимо, — сказав Елрогір. — А зараз не будемо говорити про таке на відкритій дорозі!

І звернувся Араґорн до Галбарада:

— Що ти везеш, друже?

Бо він помітив, що замість списа той тримає довге древко, туго обмотане тканиною та перев'язане ремінцями.

— Це подарунок від пані Рівендолу, — відповів Галбарад. — Потайки та віддавна працювала вона над ним. А також веліла переказати: «Часу обмаль. Або надія справдиться, або всім надіям кінець. Тому посилаю тобі те, що призначено для тебе. Щасти тобі, Ельфійський Самоцвіте!»

І відповів Араґорн:

— Тепер я знаю, що ти везеш. Зберігай це для мене ще трохи!

І він відвернувся, подивився на північ під великими зорями і, замовкнувши, так і не промовив ані слова за всю ніч.

Ніч минала і на сході сіріло, коли вони добралися до Горнбурґа. Тут треба було трохи відпочити і порадитися.

Мері спав, доки його не розбудили Леґолас і Ґімлі.

— Сонце високо, — сказав Леґолас. — Усі вже на ногах і працюють. Ходімо, пане ледащо, оглянемо фортецю, доки ще можна!

— Три доби тому тут була битва, — згадав Ґімлі, — і тут ми з Леґоласом грали у гру, яку я виграв із перевагою в одного орка. Ходімо подивишся, де це було! А ще, Мері, тут є печери, печери чудес! Може, сходимо туди, Леґоласе?

— Ні! Немає часу, — відповів Леґолас. — Хто ж милується красою поспіхом! Я дав тобі слово повернутися сюди з тобою, коли настане день спокою та свободи. А зараз майже полудень, ми обідаємо — і, чув я, знову в дорогу.

Мері підвівся і позіхнув. Кілька годин сну — цього аж ніяк не досить; Мері був утомлений і засмучений. Він заскучив за Піпіном і далі почував себе тільки поклажею, коли всі довкола готуються до справи, в якій він нічого не тямить.

— Де Араґорн? — запитав він.

— У горішній кімнаті, у вежі,— відповів Леґолас. — Здається, не лягав спати. Пішов туди кілька годин тому, сказав — мусить подумати, а з ним — тільки Галбарад. Якісь темні думки чи сумніви бентежать його.

— Вони дивні, ці новоприбулі, — зазначив Ґімлі. — Такі могутні та поважні, що роганські вершники проти них — як хлопчики; і обличчя в них суворі, обвітрені, мов скелі, майже всі — як Араґорн, і мовчать постійно.

— Але, як і Араґорн, вони ввічливі, коли порушують мовчанку, — сказав Леґолас. — А ти звернув увагу на братів Елладана й Елрогіра? Одягнуті яскравіше, ніж решта, а ще гарні та галантні, мов самі ельфи; та це й не дивно — вони ж сини Елронда з Рівендолу.

— А чому вони приїхали? Ти не чув? — спитав Мері.

Він уже одягнувся, накинув на плечі сірий плащ, і вони втрьох пішли до розбитих воріт Горнбурґа.

— Вони відповіли на виклик, ти ж чув, — пояснив Ґімлі. — Кажуть, до Рівендолу прийшла звістка: «Араґорн потребує підтримки родичів. Дунадани, їдьте до нього в Роган!» Але звідки прийшла звістка, ніхто не знає. Я думаю, послав її Ґандалф.

— Ні, це Ґаладріель, — сказав Леґолас. — Хіба вона не провіщала вустами Ґандалфа про прихід Сірого Загону з Півночі?

— Так, ти правий, — сказав Ґімлі. — Володарка Лісу! Вона читає в серцях і відгадує бажання. Чому би нам не забажати і собі кількох родичів, Леґоласе?

Леґолас зупинився перед воротами і звернув погляд ясних очей на північ та на схід, і прекрасне обличчя його спохмурніло.

— Наші не прийдуть, — відповів він. — Їм нічого їхати на війну; війна сама прийшла до їхніх земель.

Троє друзів іще трохи погуляли, розмовляючи про ті чи інші перипетії битви, і так вийшли з воріт, минули кургани полеглих на лузі біля дороги, піднялися на вал Гельмового Рову і глянули на ущелину. Смертний Горб стояв там, чорний, високий, обкладений камінням, а трава довкола була витоптана та поорана гуорнами. Темнолиці горяни і захисники фортеці працювали біля Рову чи в полі та на зруйнованому мурі; однак усе здавалося напрочуд спокійним: утомлена долина відпочивала після великої бурі. Невдовзі друзі повернулися до фортеці й пішли обідати у велику залу.

Король був уже там і, щойно вони ввійшли, підкликав Мері й посадив поряд зі собою.

— Тут не так гарно, як у моєму палаці в Едорасі, — сказав Теоден. — І твого друга бракує. Та ще не скоро сядемо ми за високим столом у Медусельді; не буде часу на бенкети, коли я повернусь. Але що там гадати! Їж, пий, і поговорімо, поки ще є час. А потім поїдеш зі мною.

— Справді? — сказав Мері, здивований і втішений. — Оце ж прекрасно! — Він іще ніколи не був таким вдячним за теплі слова. — Боюся, я тільки плутаюся в усіх під ногами, — затнувся він, — але, розумієте, я хотів би зробити щось корисне.

— У цьому я не сумніваюся, — мовив король. — Для тебе приготували гарного гірського поні. Будь-якими стежками він пройде не гірше за коня. З Горнбурґа ми поїдемо через гори, не по рівнині, й дорогою заїдемо до Гірського Скиту, де нас чекає панна Еовіна. Якщо бажаєш, будеш моїм зброєносцем. Чи є тут, Еомере, військове спорядження, підхоже для мого зброєносця?

— Тут немає великих складів, правителю, — відповів Еомер. — Можливо, знайдеться легкий шолом, але кольчуги та меча для його статури у нас нема.

— Я маю свого меча, — сказав Мері, злазячи з лави й дістаючи з чорних піхов невелике блискуче лезо. Його раптом переповнила любов до цього старого чоловіка, він опустився на одне коліно і поцілував руку Теодена. — Чи можу я, Меріадок із Ширу, покласти свій меч тобі на коліна, королю? — вигукнув він. — Прийми мою службу, якщо бажаєш!

— З радістю приймаю, — відповів король і, поклавши довгі старечі долоні на темноволосу голову гобіта, благословив його. — Вставай, Меріадоку, роганський зброєносцю Медусельда. Візьми свій меч і носи його на добру славу!

— Відтепер ти для мене як батько, — сказав Мері.

— На короткий час, — мовив Теоден.

Усі обідали та розмовляли, аж нарешті Еомер нагадав:

— Уже надходить година, призначена для від'їзду, володарю. Чи накажеш сурмити збір? Але де Араґорн? Він і не сідав до столу.

— Готуємося до від'їзду, — наказав Теоден, — але повідомте Араґорна, що час уже настав.

Король із охороною та Мері вийшли з воріт фортеці на зелений луг, де збиралися вершники. Багато хто вже сидів на конях. Людей зібралося багато, бо в Горнбурґу король залишав тільки невеликий гарнізон, а решта вирушала на збір до Едораса. Тисяча списів уже виїхала вночі; ще п'ять сотень рушали з королем, здебільшого люди зі степів і долин Західного Фолду.

Трохи осторонь стояв стрій мовчазних слідопитів, озброєних списами, луками та мечами. Вони були вдягнугі в сірі плащі, а каптури мали накинуті поверх шоломів. Коні в них були міцні, з гордою поставою та жорсткими гривами; а один кінь стояв без вершника, кінь Араґорна, якого привели йому з Півночі; звали його Рогерин. Ні золото, ні самоцвіти не прикрашали їхнє спорядження чи упряж; і самі вершники не мали ніяких гербів чи знаків, тільки на лівому плечі срібну променисту зірку як застібку плаща.

Король сів на свого коня, Сніжногривого, Мері — на поні, якого звали Стибба. З воріт виїхав Еомер, а з ним Араґорн, Галбарад зі загорнутим у чорне древком і двоє високих воїнів, ані юних, ані старих. Такі схожі між собою були вони, сини Елронда, що годі було розрізнити: темноволосі, сіроокі, з обличчями по-ельфійськи красивими, у блискучих кольчугах під сріблястими плащами. За ними вийшли Ґімлі та Леґолас. Але Мері не зводив очей із Араґорна, бо так разюче той змінився, неначе за одну ніч постарів на багато років. Похмуре було його обличчя, сіре й утомлене.

— Душа моя стривожена, володарю, — сказав він, зупинившись біля короля. — До мене дійшли дивні вісті, нова біда загрожує нам здалеку. Я довго роздумував і тепер, боюся, мушу змінити свої плани. Скажи мені, Теодене, ти зараз прямуєш до Гірського Скиту, скільки часу піде на дорогу?

— Зараз минула година пополудню, — сказав Еомер. — Увечері третього дня ми підійдемо до Скиту. Повний місяць буде напередодні, а загальний збір, скликаний королем, відбудеться через добу. Швидше не встигнемо, бо треба зібрати всі сили Рогану.

Араґорн помовчав хвилину.

— Три дні, — промурмотів він, — і збори ще тільки почнуться. Бачу, що швидше не вийде. — Він підвів очі й, напевно, вже прийняв якесь рішення, бо обличчя його проясніло. — Тоді, з твого дозволу, володарю, я зі своїми товаришами міняю плани. Ми підемо своїм шляхом, уже не ховаючись. Мені вже нічого таїтися. Я поїду на схід найкоротшим шляхом і ступлю на Стежину Мертвих.

— Стежина Мертвих! — вигукнув Теоден і затремтів. — Навіщо? — Еомер обернувся й уважно глянув на Араґорна, і Мері здалося, що обличчя вершників, котрі стояли поруч, поблідли. — Якщо ця стежка справді існує, — додав Теоден, — то вона починається в Гірському Скиті; але ніхто з живих нею не пройде.

— Який жаль, Араґорне, друже мій! — мовив Еомер. — Я сподівався, що ми разом підемо на війну, та якщо ти шукаєш Стежину Мертвих, отже, настав час розлуки, і навряд чи ми ще побачимося на білому світі.

— Однак, зі шляху я не зверну, — сказав Араґорн. — Та все ж, Еомере, ми ще зустрінемося на полі битви, хай навіть стануть між нами всі війська Мордору.

— Роби, як знаєш, володарю Араґорне, — сказав Теоден. — Мабуть, тобі судилося торувати неходжені стежки. Ця розлука засмучує мене, і загін мій без тебе слабкий, але я мушу їхати гірською дорогою без зволікань. Прощавай!

— Прощавай, правителю! — сказав Араґорн. — Скачи назустріч славі! Прощавай, Мері! Я залишаю тебе в надійних руках, про які я навіть не мріяв, коли ми гналися за орками до Фанґорну. Сподіваюся, Леґолас і Ґімлі знову підуть за мною, та про тебе ми не забудемо.

— До побачення! — сказав Мері.

Нічого іншого сказати він не спромігся. Він почувався дуже маленьким, усі ці похмурі слова бентежили та гнітили його. Як ніколи бракувало йому невгамовної веселості Піпіна. Вершники були готові, коні переступали ногами; швидше б у дорогу — і по всьому…

Теоден кивнув Еомерові, й той підняв руку та голосно віддав наказ, і роганці рушили. Вони перетнули Гельмів Яр, з'їхали в ущелину, а тоді швидко завернули на схід, на стежку, що якусь милю зміїлася біля підніжжя, а потім ішла на південь і ховалась у горах. Араґорн під'їхав до Яру і стежив за ними, аж поки вони не зникли з очей. Потім звернувся до Галбарада:

— Ось поїхали троє тих, кого я люблю, і найдрібнішого — не менше за інших. Не знає він, що його чекає, та якби знав, усе одно поїхав би.

— Невеликий народ, але чималого вартий, ці гобіти, — сказав Галбарад. — Мало їм відомо про те, як довго оберігаємо ми їхні кордони, однак я їм не дорікаю.

— А тепер наші долі тісно переплетені, — сказав Араґорн. — На жаль, мусимо знову розлучатися. Ну, гаразд, мені треба перекусити, а тоді в дорогу. Леґоласе, Ґімлі, ходіть зі мною! Мушу з вами поговорити.

Вони разом повернулися до Горнбурґа; та Араґорн якийсь час сидів мовчки за столом, а друзі чекали, коли він заговорить.

— Ну, розказуй! — мовив нарешті Леґолас. — Розказуй, і світліше стане на душі! Що трапилося, відколи ми приїхали сірого ранку в це похмуре місце?

— Двобій важчий, аніж битва біля Горнбурґа, — відповів Араґорн. — Я зазирнув у Камінь Ортханка, друзі мої.

— Ти зазирав у той клятий чародійський камінь! — скрикнув Ґімлі з переляком і здивуванням на обличчі. — Ти розказав щось… йому? Навіть Ґандалф боявся цього!

— Ти забув, із ким говориш, — відповів Араґорн суворо, й очі його блиснули. — Що я можу йому розказати? Хіба я не назвався відкрито перед воротами Едораса? Ні, Ґімлі, — сказав він м'якшим голосом, обличчя стало лагіднішим, і тепер він виглядав, як людина, котра працювала багато безсонних ночей. — Ні, друзі мої, я законний спадкоємець Каменя, маю і право, і силу ним користуватися, принаймні так я вважав. Право моє незаперечне. А сили вистачило… ледь-ледь.

Він глибоко зітхнув.

— То була жорстока сутичка, й утома ніяк не минає. Я не сказав йому ні слова, проте, врешті-решт, я підкорив Камінь моїй волі. Одне лише це для нього вже нестерпне. І він побачив мене. Так, добродію Ґімлі, побачив, але не в такому вигляді, в якому бачиш ти. Якщо це піде йому на користь, значить, я зробив погано. Та, мабуть, ні. Гадаю, для нього це удар у саме серце — дізнатися, що я живий і ходжу по світі; до останнього часу він цього не знав. Очі Ортханка не розгледіли мене в обладунках Теодена; та Саурон не забув про Ісілдура і меч Еленділа. А тепер, саме в годину його величезних задумів, з'являються і спадкоємець Ісілдура, і Меч; я показав йому лезо, наново перекуте. Він іще не досить могутній, аби піднятися над страхом; ні, його ще гризуть сумніви.

— Однак сила його величезна, — сказав Ґімлі, — і тепер він іще швидше завдасть удару.

— Поквапливий удар часто не влучає в ціль, — зазначив Араґорн. — Ми повинні піти в наступ, а не чекати, поки вдарить Ворог. Розумієте, друзі мої, коли я здолав Камінь, мені багато чого відкрилося. Я побачив, що з півдня на Ґондор насувається серйозна небезпека, яка відтягне великі сили від оборони Мінас-Тіріта. Якщо ми швидко не перепинимо шлях цій загрозі, днів за десять Місто буде втрачене.

— Значить, і буде втрачене, — мовив Ґімлі. — Яку ж допомогу туди відіслати, і як туди встигнути вчасно?

— Посилати нікого, тому я мушу йти сам. Але є тільки один шлях через гори, який приведе мене до узбережжя вчасно, доки ще не все втрачено. Це — Стежина Мертвих.

— Стежина Мертвих! — сказав Ґімлі. — Жахлива назва, і, як я помітив, роганцям не до вподоби. Чи можуть живі пройти тією стежкою і не загинути? А навіть якщо пройдемо, що кількоро нас протиставить цілій армії Мордору?

— Живі не ходили тією дорогою з часів появи тут рогіримів, — сказав Араґорн, — бо вона для них закрита. Але в цю темну годину спадкоємець Ісілдура може пройти, якщо наважиться. Ось послухайте! Сини Елронда з Рівендолу принесли мені ці слова від їхнього батька, наймудрішого знавця переказів: «Нехай Араґорн пригадає слова ясновидця, а ще — про Стежину Мертвих».

— А які слова ясновидця? — спитав Леґолас.

— Так говорив Мальбет Ясновидець із часів Арведуї, останнього короля у Форності:

— Темною стежкою, це безсумнівно, — зітхнув Ґімлі, — але не темнішою за ці рядки.

— Якщо хочеш їх зрозуміти, тоді прошу тебе поїхати зі мною, — сказав Араґорн, — бо цією дорогою піду я. Але піду не радо, тільки потреба жене мене. Тому підете зі мною тільки з власної волі, бо там на вас чекають труднощі та великий страх, а може, і щось гірше.

— Я піду за тобою навіть Стежиною Мертвих, куди би вона не вела, — сказав Ґімлі.

— Я теж піду, — сказав Леґолас, — бо Мертвих я не боюся.

— Сподіваюся, що забутий народ не забув, як воювати, — зазначив Ґімлі, — інакше навіщо його турбувати.

— Це ми з'ясуємо, якщо доберемося до Ереху, — сказав Араґорн. — Вони зламали свою присягу воювати проти Саурона, а тепер повинні воювати, щоби її дотримати. На вершині Ереху стоїть чорний камінь, який привіз, говорять, Ісілдур із Нуменору; поставили його на пагорбі, й під ним вождь горян присягнув на вірність Ісілдурові в перші роки існування Ґондору. Та коли Саурон повернувся і його міць зросла, Ісілдур закликав горян дотримати слова, а ті відмовились — у Темні Роки вони поклонялися Сауронові.

Тоді Ісілдур сказав їхньому вождеві: «Ти будеш останнім вождем. І якщо Захід виявиться могутнішим за твого Чорного Пана, ось яке закляття накладаю я на тебе і на твій народ: не знати вам спокою, доки не виконаєте присяги. Бо ця війна триватиме незліченні роки, і наприкінці її вас знову покличуть». І вони втекли від гніву Ісілдура і не наважилися вийти на війну на боці Саурона; вони сховались у горах, відцуралися від інших людей і поступово вимерли на гірських пустищах. І жах Безсонних Мертвих висить над пагорбом Ерех і всюди, де ховався цей народ. Але я мушу пройти цим шляхом, адже ніхто зі живих мені не допоможе.

Він підвівся.

— Уперед! — вигукнув він, видобув меча з піхов, і той зблиснув у напівтемряві зали. — До Ерех-каменя! Я ступаю на Стежину Мертвих. Хто відважний — за мною!

Леґолас і Ґімлі не відповіли, просто встали і вийшли за Араґорном. На лузі чекали слідопити в каптурах, стримані та мовчазні. Леґолас і Ґімлі сіли на свого коня. Араґорн скочив на Рогерина. Тоді Галбарад засурмив у великий ріг, і луна його прокотилася Гельмовим Яром: вершники бурею помчали вниз ущелиною, а їм услід захоплено дивилися зі стін фортеці та валу.

Поки Теоден поволі пробирався гірськими стежками, Сірий Загін промчав по рівнинах і вже наступного дня опівдні прибув до Едораса; трохи перепочивши, вони рушили далі й у сутінках прибули до Гірського Скиту.

Панна Еовіна радо зустріла їх; таких мужніх витязів, як дунадани та прекрасні сини Елронда, вона ще не бачила, та очей не зводила з Араґорна. А за вечерею вони розмовляли, і їй розповіли про все, що трапилося відколи від'їхав Теоден, адже до неї доходили тільки стислі звістки; і коли вона слухала про битву при Гельмовому Ярі та про цілковитий розгром ворогів, про атаку Теодена та його дружини, очі її сяяли.

Нарешті вона сказала:

— Панове, ви потомились, і вам час відпочити. Сьогодні ми нашвидкоруч приготували вам такі-сякі ліжка, а завтра знайдемо краще помешкання.

Та Араґорн відповів:

— Не треба, панно, не турбуйся про нас! Нам би лише переночувати, а завтра поснідати — цього досить. Бо я надзвичайно поспішаю, і вдосвіта ми вирушаємо.

Вона посміхнулась і сказала:

— Тоді це дуже гарно з твого боку, володарю, звернувши з дороги, проїхати стільки миль для того, щоби принести звістки Еовіні та розрадити її у вигнанні!

— Справді, ніхто не вважав би таку подорож даремною, — відповів Араґорн, — проте, панно, я не прибув би сюди, якби шлях мій не пролягав через Гірський Скит.

І вона відповіла так, наче їй не сподобалося почуте:

— Отже, ти збився з дороги, бо з цієї долини нема виходу ні на схід, ані на південь; тобі треба вертатися назад.

— Ні, панно, я не збився з дороги, адже я мандрував цим краєм іще задовго до того, як ти народилася йому на втіху. З цієї долини веде дорога, і нею я поїду. Завтра я ступлю на Стежину Мертвих.

І вона подивилася на нього приголомшено, і обличчя її зблідло, і не промовила вона ні слова, й усі довкола мовчали.

— Значить, Араґорне, — сказала вона нарешті, — ти шукаєш смерті? На цій дорозі нічого іншого ти не знайдеш. Вони не пропустять живих.

— Мене, можливо, пропустять. Принаймні я спробую пройти. Іншого виходу немає.

— Але це безумство, — сказала вона. — З тобою славні та доблесні витязі, котрих треба вести не в пітьму, а на війну, де бракує воїнів. Благаю тебе, залишайся, поїдеш із моїм братом; ти розрадиш наші серця та відродиш надію.

— Це не безумство, — відповів він, — бо я ступаю на шлях, мені призначений. А мої супутники йдуть зі мною добровільно; якщо ж вони захочуть залишитись і піти в похід із рогіримами — ніхто їх не триматиме. Та я піду Стежиною Мертвих, навіть сам, якщо доведеться.

Далі вони мовчали, вечеряли в тиші; та Еовіна не зводила очей із Араґорна, і було видно, як вона страждає. Нарешті всі підвелися з-за столу, вклонилися, подякували господині й пішли спати.

Але коли Араґорн підійшов до намету, який йому відвели разом із Ґімлі та Леґоласом, його покликала панна Еовіна. Він обернувся й ніби побачив сяйво вночі, бо вона була вдягнута у біле; очі її палали.

— Араґорне, — сказала вона, — навіщо ти ступаєш на цей пропащий шлях?

— Бо мушу. Тільки так я можу виконати свій обов'язок у війні зі Сауроном. Я не шукаю небезпечних шляхів, Еовіно. Якби я прислухався до свого серця, то гуляв би на Півночі, у прекрасних долинах Рівендолу.

Вона помовчала, ніби обдумуючи його слова. Тоді раптом поклала долоню на його руку.

— Ти суворий і рішучий, — сказала вона. — Такі, як ти, завойовують славу, — вона замовкла. — Володарю, — продовжила, — якщо ти мусиш іти, то дозволь мені вирушити разом із тобою. Мені набридло ховатись у горах, я прагну битви та небезпек.

— Твій обов'язок — бути з твоїм народом.

— Скільки можна нагадувати мені про обов'язок! — вигукнула вона. — Хіба я не з роду Еорла, хіба я не воїн, а нянька? Уже досить я піклувалася про немічного старого. Тепер, коли він міцно стоїть на ногах, хіба не можу я жити так, як хочу?

— Мало хто робить це з честю. А ти, панно, — хіба ти не пообіцяла піклуватися про свій народ до повернення його правителя? Якби замість тебе обрали котрогось маршала чи капітана, він не міг би залишити пост, незалежно від того, втомився чи ні.

— Чи ж завжди обиратимуть мене? — гірко спитала вона. — Чи завжди мені залишатись удома, поки вони здобувають славу, і турбуватися про їжу та постіль, коли вони повертаються?

— Може трапитися так, що не повернеться ніхто. Тоді знадобиться мужність без слави, бо ніхто не пам'ятатиме про подвиги останніх захисників рідного дому. Однак подвиги не стануть менш доблесними через те, що вони не уславлені.

І вона відповіла:

— Насправді ти говориш тільки одне: ти — жінка, твоє місце — вдома. А коли чоловіки загинуть у славнім бою, можеш навіть згоріти у власному домі, бо чоловікам він уже не потрібен. Я — з роду Еорла, а не служниця. Я їжджу верхи, володію мечем, не боюся ні болю, ні смерті.

— А чого боїшся? — запитав він.

— Клітки. Сидіти за ґратами, аж доки з роками не звикну, й усі надії на здійснення великих подвигів розвіються.

— І водночас ти відраджуєш мене ступати на обраний мною шлях, бо він небезпечний?

— Радити іншим можна. Однак я не прошу тебе тікати від небезпеки, а пропоную їхати на війну, де мечем ти здобудеш перемогу та славу. Я би не хотіла, щоби даремно гинуло високе та досконале.

— Я теж не хотів би. Тому кажу тобі, панно: залишайся! На Півдні тобі робити нічого.

— Як і твоїм супутникам. Вони їдуть із тобою лише тому, що не хочуть із тобою розлучатися… бо люблять тебе!

Вона обернулась і зникла в темряві.

Небо посвітлішало, хоча сонце ще не піднялося над високими хребтами на сході, коли Араґорн наказав рушати. Загін уже сів на коней і він теж саме збирався скочити в сідло, коли панна Еовіна прийшла попрощатися. Вона була вдягнута як вершник, перепоясана мечем. У руці тримала келих із вином і, зробивши ковток, побажала всім щасливої дороги; а тоді вона передала келих Араґорну, він випив і сказав:

— Прощавай, панно Рогану! П'ю за щастя твого роду, твоє та всього народу. Перекажи братові: пройшовши через темряву, ми ще, можливо, зустрінемося.

Ґімлі та Леґоласові, які стояли поряд, здалося, що на очі їй навернулися сльози — тим більш гіркі, що дівчина була така сувора та горда. Але вона сказала:

— Араґорне, ти їдеш?

— Їду, — відповів він.

— І не дозволиш мені їхати з вами, як я просила?

— Не дозволю, панно. Бо не маю на це права без дозволу короля і твого брата, а вони повернуться лише завтра. У мене ж на рахунку кожна година, навіть хвилина. Прощавай!

Тоді вона впала на коліна і мовила:

— Я благаю тебе!

— Ні, панно, — сказав він і, взявши за руку, підняв її.

Тоді поцілував їй руку, скочив у сідло і поїхав, не озираючись; і лише ті, хто його добре знав і був поруч, розуміли, як йому боляче.

Еовіна стояла, мов статуя, стиснувши опущені долоні, й дивилася, як вершники зникають у тіні чорного Двіморбергу, Гори Привидів, у якій були Ворота Мертвих. Коли вони зникли з очей, вона обернулась і, спотикаючись, мов сліпа, пішла до себе в намет. Але ніхто з її людей не бачив цього прощання, бо всі зі страху поховались і чекали, коли розвидніється й відчайдушні чужинці заберуться.

І хтось казав:

— Це — ельфійці. Нехай ідуть собі, куди їм судилось, у темні місця, і не повертаються. Часи і без них важкі.

Вони їхали в сірій напівтемряві, бо сонце ще не піднялося над чорними хребтами Гори Привидів. Коли проїжджали між рядами стародавніх брил, їх охопив страх, і так вони вступили до Дімгольту. Там, під тінню темних дерев, де навіть Леґоласові було моторошно, вони натрапили на улоговину біля підніжжя гори, і просто посеред стежки стояв здоровенний камінь, ніби перст долі.

— Аж кров похолола, — сказав Ґімлі, та ніхто не відгукнувся, і його голос поглинув вологий килим хвої.

Коні задкували перед загрозливим каменем, і вершники спішувались і вели їх за вуздечки. Нарешті зійшли на дно провалля; перед ними здіймалася прямовисна скеля, а у скелі пащею ночі відкривалися Темні Ворота. Знаки та літери, висічені на широкій арці, в сутінках було важко розібрати; і страх сірим туманом сочився із Воріт.

Загін зупинився, й тільки серце Леґоласа не здригнулося, бо привиди людей його не жахали.

— Це лиховісні ворота, — сказав Галбарад, — і за ними чигає моя смерть. Я переступлю поріг, але коні не підуть.

— Ми мусимо ввійти, тож підуть і коні, — відповів Араґорн. — Бо якщо ми пройдемо крізь цю темряву, перед нами ще лежатиме багато миль, і кожна втрачена година наближатиме тріумф Саурона. Ідіть за мною!

І він увійшов перший, і в ту мить такою сильною була сила його волі, що всі дунадани та їхні коні пішли за ним. І справді, коні слідопитів любили своїх господарів так віддано, що готові були піти назустріч жахові, якщо серця їхніх господарів не здригались. Але Арод, роганський кінь, пручався, пітнів і тремтів од жаху, так що було сумно на нього дивитися. Тоді Леґолас затулив йому очі долонями і щось тихо заспівав, аж поки кінь не пішов слухняно за своїм верхівцем. Перед Воротами залишився стояти один лише Ґімлі.

Коліна його тремтіли, й він гнівався сам на себе.

— Оце вже нечувана річ! — сказав він. — Ельф опускається під землю, а гном боїться!

І з цими словами він пірнув усередину. Та коли переступав поріг, йому здалося, що ноги його налилися свинцем; і темрява осліпила навіть його, сина Ґлоїна, Ґімлі, який часто і безстрашно ходив темними підземеллями світу.

Араґорн узяв у Гірському Скиті смолоскипи і зараз ішов із вогнем високо над головою; позаду всіх рухався Елладан із другим смолоскипом, і Ґімлі, спотикаючись, намагався його наздогнати. Він бачив лише тьмяне полум'я; та коли загін зупинявся, звідусюди лунали невпинний шепіт, бурмотіння якоюсь невідомою мовою.

Ніхто не нападав на загін, ніщо не заважало йти, проте поступово гномові ставало все страшніше — здебільшого через усвідомлення того, що назад дороги немає; всі стежки заполонило невидиме військо, що рухалося слідом.

Тягнувся безконечний час; і нарешті Ґімлі побачив те, про що потім не любив згадувати. Наскільки він міг судити, дорога була широкою, та раптом вона розімкнулась у простору порожнечу, обабіч уже не стало стін. Страх так тиснув на нього, що він навіть не міг розмовляти. Ліворуч у пітьмі щось заблистіло, коли Араґорн підніс туди смолоскип. Араґорн зупинився й пішов глянути, що то.

— Хіба йому не страшно? — пробурчав гном. — У якій-небудь іншій печері Ґімлі, син Ґлоїна, перший побіг би на блиск золота. Але не тут! Нехай собі лежить.

Усе ж він підійшов ближче і побачив, що Араґорн став на коліна, а Елладан тримає два смолоскипи. Перед ними лежав кістяк богатиря. На ньому була золочена кольчуга, а все спорядження вціліло через сухе, як порох, повітря в печері. Пояс його був із золота і рубінів, і золото прикрашало шолом на черепі, що лежав долілиць. Він упав біля дальньої стіни печери, як тепер стало видно, під кам'яними дверима, наглухо зачиненими: його кістяні пальці все ще чіплялися за щілину між стулками. Пощерблений і розламаний меч лежав поряд, так наче у відчаї чоловік намагався прорубати камінь.

Араґорн не доторкнувся до нього, тільки уважно оглянув, а потім підвівся й зітхнув.

— До кінця віку не розквітне тут квітка сімбельміне, — прошепотів він. — Дев'ять і ще сім курганів зеленіють травою, а він довгі роки лежить перед дверима, які не зміг відчинити. Куди вони ведуть? Що шукав він? Того не довідається ніхто і ніколи. Бо це не моя справа! — вигукнув він, обернувшись і звертаючись до темряви, повної шепоту. — Оберігайте ваші скарби та ваші таємниці Проклятих Років! Нам потрібна тільки швидкість. Пропустіть нас і йдіть слідом! Я кличу вас до Ерех-каменя.

Ніхто не відповів, натомість запала цілковита тиша, ще жахливіша, ніж попередній шепіт; а потім повіяло холодом, полум'я смолоскипів затріпотіло і згасло, і знову розпалити його не вдалося. Що було потім, упродовж години чи й більше, Ґімлі майже не пам'ятав. Загін ішов уперед, а він постійно тримався позаду, рятуючись від жаху, що мав от-от його охопити; і наздоганяв його шелест, мовби слабке відлуння багатьох кроків. Він спотикався, аж поки не поповз навколішки, мов тварина, й відчув, що далі так не може: або він знаходить вихід і порятунок, або ошаліло біжить назад назустріч невідчепному жаху.

Раптом він почув дзюркіт води, звук виразний і чистий, мов камінь, що падає в кошмарному сні. Посвітліло — і ось! — загін вийшов із-під високої та широкої арки, а поруч збігав потічок; уздовж нього, між крутими, зубчастими супроти неба скелями, стрімко вниз ішла дорога. Такою глибокою та вузькою була ця ущелина, що небо вгорі здавалося темним, на ньому виблискували дрібні зірки. Однак, як пізніше довідався Ґімлі, було ще дві години до заходу сонця того дня, коли вони виїхали з Гірського Скиту; втім, тоді він міг би повірити, що то були сутінки якогось іншого століття чи іншого світу.

Загін знов осідлав коней, і Ґімлі повернувся до Леґоласа. Їхали вервечкою, і настали вечір і темно-сині сутінки; а страх ішов слідом. Леґолас, обертаючись до Ґімлі, озирався, і гном помічав блиск у світлих очах ельфа. Позаду їхав Елладан — останній із Загону, та не останній на цій гірській дорозі.

— Мертві йдуть за нами, — сказав Леґолас. — Я бачу тіні людей і коней, вицвілі стяги, мов клоччя хмар, і списи, ніби зимові хащі туманної ночі. Мертві йдуть за нами.

— Так, позаду їдуть Мертві. Їх покликано, — сказав Елладан.

Загін нарешті виїхав із ущелини, ще й так раптово, ніби крізь щілину у стіні; і перед очима простяглася високогірна долина, а поруч лунав холодний голос потоку, що збігав додолу, долаючи безліч водоспадів.

— Де ми? — запитав Ґімлі. І Елладан відповів:

— Ми зійшли з витоку Мортонду, довгої холодної ріки, що впадає в Море біля стін Дол-Амрота. Думаю, зрозуміло, чому вона так називається: люди звуть ріку Чорнокорінною.

Мортондська долина широким півколом торкалася крутих південних хребтів. Стрімкі схили поросли травою, та зараз, коли сонце сіло, все здавалося сірим, і ген унизу блимали вогні в хатах людей. Долина була родюча та густо заселена.

Тоді, не обертаючись, Араґорн крикнув так голосно, щоби почули всі:

— Друзі, забудьте про втому! Вперед, мчіть уперед! Мусимо дістатися до Ереху ще, цього дня, а туди дорога довга.

Отак, не озираючись, полетіли вони підгір'ям, а далі — через міст над річкою та дорогою, що збігала в долину.

У хатах гасили вогні, зачиняли двері, й люди на полях кричали від жаху та розбігалися, мов сполохана звірина. У темряві ночі лунали одні й ті самі вигуки:

— Король Мертвих! На нас іде Король Мертвих!

Унизу задзвонили дзвони, всі розбігалися при появі Араґорна; та Сірий Загін через поспіх мчав, мов на полюванні, аж поки втомлені коні не почали спотикатись. І так, іще до півночі, вони дісталися до пагорба Ерех.

Віддавна жах перед Мертвими висів над пагорбом і всією пустельною околицею. Бо на вершині стояв чорний камінь, круглий, як величезна куля, розміром із людський зріст, хоча до половини врослий у землю. Вигляд каменя був неземний, неначе він упав із неба, як дехто і вважав; але ті, хто пам'ятав легенди про Вестернес, розказували, що його привіз із руїн Нуменору та поставив тут сам Ісілдур. Ніхто з мешканців околиць не наважувався наближатися до пагорба чи селитися неподалік; бо розказували, що це було місце збіговиська привидів, і що ті збиралися тут у часи страху, товпилися довкола каменя та шепотілися.

Глупої ночі до цього каменя підійшов і зупинився Загін. Елрогір подав Араґорнові срібний ріг, і той заграв, і тим, хто стояли неподалік, здалося, що вони почули сигнал у відповідь, ніби відлуння в далеких печерах. Більше нічого чути не було, однак вони відчували, що довкола пагорба збирається величезне військо; з висот повіяв, мов подих привидів, холодний вітер. Але Араґорн зіскочив із коня і, ставши біля каменя, голосно крикнув:

— Клятвопорушники, навіщо ви прийшли?

І з темряви, немов іздалеку, пролунав голос у відповідь:

— Виконати клятву і спочити в мирі.

І сказав Араґорн:

— Нарешті настав ваш час. Я йду до Пеларґіра на Андуїні, й ви підете за мною. І коли вся ця земля очиститься від слуг Саурона, я вважатиму, що клятву виконано, ви відійдете назавжди і спочинете в мирі. Бо я Елессар, спадкоємець Ісілдура з Ґондору.

І тоді він звелів Галбарадові розгорнути великий стяг, який той привіз; і стяг був чорний, і якщо був на ньому якийсь герб, то темрява ховала його. Потім запала тиша, й ні шепоту, ні зітхання не було чути впродовж усієї довгої ночі. Загін зупинився на ночівлю біля каменя, та спали мало через страх перед Тінями, котрі обступали довкола.

Та щойно прийшов холодний і блідий світанок, Араґорн піднявся і повів Загін у похід, такий виснажливий і довгий, що тільки витривалість і воля Араґорна примушували всіх рухатися далі. Ніхто зі смертних не витримав би такого напруження, ніхто, лише дунадани з Півночі, а з ними гном Ґімлі й ельф Леґолас.

Через Перешийок Тарланга вони перейшли до Ламедону; і Військо Тіней мчало слідом, женучи перед собою страх. І вони дійшли до Калембела на Кірілі, і криваве сонце зайшло за Піннат-Ґеліном, далеко на заході. Місто і переправа через Кіріл були покинуті, бо чоловіки пішли на війну, а решта людей утекла в гори, почувши про появу Короля Мертвих. Але наступного дня світанок не настав, і Сірий Загін помчав у темряву, що насунула з Мордору, і зникнув Загін із людських очей; а Мертві не відставали.

III. Роганський збір

Усі шляхи вели тепер на схід, туди, де починалася війна і гуснула Тінь. І коли Піпін стояв на Великих Воротах і дивився, як до Міста під своїми стягами в'їжджає князь Дол-Амрота, король Рогану спускався з гір.

День гаснув. В останніх променях сонця вершники відкидали видовжені тіні. Темрява вже заповзла під ялинник, що вкривав стрімкі схили. Перед заходом дня король їхав поволі. Стежка саме огинала величезну голу скелю та пірнала в шелестливу лісову пітьму. Вниз, униз їхали вони довгою звивистою вервечкою. Коли нарешті опустилися на дно розщелини, у глибоких низинах уже заліг вечір. Сонце сіло. На водоспади опустилися сутінки.

Увесь день униз із високого перевалу збігав бурхливий потічок, прорізаючи вузьке русло між стінами сосен; і тепер через кам'яні ворота він витікав у ширшу долину. Вершники поїхали берегом, і раптом перед ними відкрилася Гірська долина, де голосно бурунилися вечірні води. Там білий Сніжний потік, прийнявши води меншого потічка, мчав, пінячись на камінні, до Едораса та зелених пагорбів і низин. Далеко праворуч, на краю широкої долини, здіймався могутній Твердий Ріг, знизу загорнутий у хмару; його зазубрений пік, укритий вічними снігами, сяяв над усім світом, тінисто-синій зі сходу, залитий надвечірнім багрянцем зі заходу.

Мері зачудовано дивився на цю незнайому країну, про яку наслухався в поході. То був світ без неба, і його око крізь завісу туманного повітря бачило самі лише схили, скелясті бескиди за бескидами, та похмурі провалля, затягнуті млою. Якусь хвилю він дрімотливо вслухався в гуркіт води, шепіт темних дерев, тріск каміння й у завмерлу тишу, що причаїлася за всіма звуками. Він любив гори, а краще сказати — любив уявляти їх собі на узбіччі розповідей про далекі землі; та зараз на нього тиснула нестерпна вага Середзем'я. Йому хотілося сховатися від цієї неосяжності в тихій кімнатці з каміном.

Він дуже втомився, бо, хоча їхали і поволі, майже не відпочивали. Годину за годиною впродовж трьох утомливих днів трясся він у сідлі, перевалами, довгими ущелинами, долаючи безліч річок. Часами, коли стежка була широкою, він їхав поруч із королем, не помічаючи, як посміхаються вершники, дивлячись на них обох: гобіта на кошлатому сіренькому поні та правителя Рогану на великому білому коні. І тоді Мері розмовляв із Теоденом, розповідаючи про побут і звичаї гобітів, або слухав легенди про Роганську Марку та витязів її давнини. Але найчастіше, особливо цього останнього дня, Мері їхав за королем, нічого не говорячи та прислухаючись до дзвінкої роганської мови його супутників. У цій мові багато слів здавалися йому знайомими, та вимовлялися не так, як у Ширі, й він не міг зв'язати їх докупи. Іноді якийсь чистий голос заводив зворушливу пісню, і серце Мері радісно затріпотіло, хоч він і не знав, про що співається.

Попри все, він почувався самотнім, а зараз, на схилі дня, — як ніколи раніше. Він думав, куди в цьому чужому світі занесло Піпіна, де зараз Араґорн, Ґімлі та Леґолас. Тоді раптом холодом стиснула серце згадка про Фродо та Сема. «Я починаю їх забувати! — дорікнув він собі. — А вони ж важливіші, ніж усі ми разом. І я йшов їм допомагати, а тепер вони за сотні миль звідси, якщо ще взагалі живі». Він здригнувся.

— Ось нарешті й Гірська долина! — сказав раптом Еомер. — Наша подорож майже закінчилася.

Коні стали. Вузьким яром різко додолу падала стежка. Тільки мигцем, ніби через високе вікно, було видно широку долину в сутінках. Біля річки поблискував один-єдиний вогник.

— Ця подорож закінчилася, мабуть, — сказав Теоден, — але переді мною ще довгий шлях. Учора місяць був уповні, й уранці я поїду до Едораса на великий роганський збір.

— Але я пораджу, — тихим голосом сказав Еомер, — повернутися сюди після наради і перечекати війну, переможну чи програшну.

— Ні, сину мій, — посміхнувся Теоден, — саме так я хотів би називати тебе, не нашіптуй у мої старі вуха порад, як той Червослов! — Він випростався й озирнувся на довгу вервечку вершників, що ховалась в сутінках. — Здається, довгі роки, а не дні минули, відколи я виїхав на захід, але на ціпок я вже не спиратимуся. Якщо програємо війну — що доброго в тому, що я ховатимусь у горах? Якщо переможемо — яка прикрість із того, що я загину, виконавши свій останній обов'язок? Не будемо зараз гадати. Сьогодні я ночую в Гірському Скиті. Принаймні один спокійний вечір нам даровано. Рушаймо!

Споночіло, коли спустились у долину. Тут Сніжний протікав біля її західного краю, і невдовзі стежка вивела їх до броду, де вода голосно вирувала серед каміння. Брід охороняли. Коли під'їхав король, із затінку скель вискочили воїни, та, впізнавши короля, радісно загукали:

— Король Теоден! Король Теоден! Король Марки повернувся!

Ріг видобув протяжний сигнал, який відлунив у долині. Йому засурмили у відповідь, і за рікою запалали вогні.

І раптом десь ізгори, мов із якоїсь западини, зазвучав цілий хор сурм, голоси яких зливалися в один клич, що розкотився по кам'яних схилах.

Так переможно повертався король Роганської Марки із заходу в Гірський Скит біля підніжжя Білих Гір. Там його вже чекало останнє військо Рогану, бо як тільки стало відомо про його повернення, капітани виїхали йому назустріч до броду, щоби передати послання від Ґандалфа. Очолював їх Дунгер, старійшина мешканців Гірської долини.

— Три дні тому на світанні, правителю, — почав він, — із заходу до Едораса вітром примчав Тінебор, і Ґандалф приніс нам звістку про твою перемогу, звеселивши наші серця. Але він також передав твій наказ поспішати на збори вершників. А потім прилетіла Тінь.

— Крилата Тінь? — перепитав Теоден. — Ми також бачили її, глупої ночі перед від'їздом Ґандалфа.

— Можливо, правителю, — сказав Дунгер. — Та сама чи якась інша, але того ранку летюча темрява у вигляді велетенського птаха прошмигнула над Едорасом, нагнавши страху на всіх нас. Бо вона знизилася над Медусельдом, майже до самого даху, і закричала так, що серце завмерло у грудях. Тоді Ґандалф порадив нам не збиратися на рівнині, а зустріти тебе тут, у долині під горами. І він наказав без крайньої потреби не розводити багать і не запалювати смолоскипів. І так усе й було зроблено. Бо Ґандалф говорив дуже владно, і ми повірили, що таке твоє веління. Тут, над долиною, потвори не з'являлися.

— Усе добре, — сказав Теоден. — Зараз я поїду до Криївки і там, перш ніж піду спочивати, зустрінуся з маршалами та капітанами. Нехай якомога швидше збираються в моєму наметі!

Тепер дорога пішла просто на схід через долину, яка в цьому місці була завширшки півмилі. Навкруги лежали поля та луги зі жорсткою травою, сірою в сутінках, а на дальньому кінці долини Мері побачив навислу стіну, крайній виступ великого підніжжя Твердого Рогу, розщеплений рікою в давні віки.

На всіх рівних місцях збиралися великі юрби народу. Люди стояли біля дороги, вітаючи короля та вершників із Заходу радісними вигуками; а за ними простягалися правильні ряди наметів і шатер, прив'язаних коней, великих складів зброї, встромлених у землю списів, наїжачених, мов молодий ліс. На весь табір спадали сутінки, проте, незважаючи на нічну прохолоду, якою тягнуло з висот, тут не горіли вогні й не розпалювали багаття. Вперед-назад ходили вартові, загорнуті у плащі.

Мері задумався, скільки ж там було вершників. У густій пітьмі їхньої кількості було не вгадати, але йому здавалося, що тут ціла армія — багато тисяч бійців. Поки він отак роззирався, загін короля підійшов до великої скелі на східному боці долини; раптом дорога пішла вгору, і Мері вражено підвів очі. Такого шляху він не бачив іще ніколи — створеного людськими руками в часи, яких не сягали легенди. Змією в'юнився він вгору, врізаючись у прямовисну скелю. Крутий, мов сходи, петляв він до самої гори. Цією дорогою могли пройти коні й можна було витягти вози; та якщо вгорі були захисники, жоден ворог її не здолав би, хіба що з повітря. На кожному закруті стояли великі камені, витесані на подобу людей, велетенських і неоковирних, що ніби сиділи, схрестивши ноги та склавши короткі руки на товстих черевах. Риси облич багатьох із них зітер час, тільки темні ями очей сумно дивилися на перехожих. Вершники майже не звертали на них уваги. То були Пукелі, які, втім, давно втратили силу й нікого вже не лякали; та Мері дивився на них зачудовано, мало не шкодуючи ці фігури, що виступали зі сутінків.

Потім він озирнувся і побачив, що вже піднявся на висоту кількох сотень футів, але все ж далеко внизу можна було розгледіти звивисту колону вершників, котрі переходили брід і прямували до табору. Лише король і його охорона прямували вгору, до Криївки.

Королівський загін виїхав на край урвища, і дорога повела некрутим схилом крізь розщелину між скелями і нарешті вийшла на широке нагір'я. Звалося воно Фірієнфельд — зелена полонина, поросла травою та вересом, високо над глибоким руслом Сніжного, і обступали її великі гори: на півдні — Твердий Ріг, на півночі — зубчастий, мов пилка, хребет Ізенсаґи, а між ними, навпроти вершників, — похмура чорна стіна Двіморберґу, Гори Привидів, що виринала з крутих схилів, укритих темними соснами. Рівнину перетинав подвійний ряд необтесаного каміння, який тікав у сутінки і зникав між деревами. Хто наважувався ступати на цю дорогу, доходив до чорного Дімгольту під Двіморберґом — до грізної кам'яної колони та роззявленої темряви заборонених воріт.

Такий був темний Гірський Скит, творіння давно забутого народу. Ім'я його втрачене, і жодної пісні чи легенди не збереглось у пам'яті. Ніхто з роганців не знав, із якою метою його збудували: як селище, таємний храм чи могилу королів. Люди працювали тут за Чорних Років, іще до того, як до західних берегів причалив перший корабель чи дунадани заснували Ґондор; і тепер їх не стало, тільки старі Пукелі залишились і далі сидіти на закрутах дороги.

Мері розглядав ряди каменів: вивітрені та чорні, деякі похилилися, якісь попадали, а інші потріскались і розсипалися, камені виглядали, як ряди старих з'їджених зубів. Йому кортіло знати, навіщо вони, і також він сподівався, що король не поїде в темряву, куди вони вели. Потім він помітив групки наметів і шатер по обидва боки кам'яного шляху, та стояли вони не під деревами, а навпаки, здавалося, притискалися до урвища. Більше їх купчилося праворуч, де Фірієнфельд був ширший; а ліворуч стояв менший табір із високим шатром посередині. Звідти назустріч їм виїхав вершник, і вони звернули з дороги.

Коли під'їхали ближче, Мері побачив, що то жінка з довгими косами, які виблискують у сутіні, але вона була в шоломі, захищена кольчугою та підперезана мечем.

— Вітаю тебе, правителю Марки! — вигукнула вона. — Усім серцем радію, що ти повернувся!

— Вітаю і тебе, Еовіно, — відповів Теоден, — з тобою все гаразд?

— Так, усе, — відповіла вона; тільки Мері здалося, що голос її виказав: скидалося на те, що вона плаче, якщо може плакати дівчина з таким суворим обличчям. — Усе гаразд. Дорога була втомлива для людей, відірваних від рідних домівок. Були нарікання, бо вже давно війна вигнала нас із зелених полів; але тим усе і обмежилося. Тепер маємо лад, як бачиш. А для тебе приготований нічліг, бо мене повідомили про всі новини та годину твого приїзду.

— Отже, приїжджав Араґорн, — сказав Еомер. — Він усе ще тут?

— Ні, його немає, — сказала Еовіна, відвертаючись і дивлячись на гори, які темніли на сході та півдні.

— Куди він поїхав? — запитав Еомер.

— Не знаю, — відповіла вона. — Він прибув уночі й від'їхав учора вранці, коли сонце ще не зійшло над вершинами. Його нема.

— Ти засмучена, доню, — сказав Теоден. — Що трапилося? Скажи, чи він говорив про ту дорогу? — Король указав рукою на темний шлях між каміннями до Двіморберґу. — Про Стежину Мертвих?

— Так, володарю, — відповіла вона. — І він пішов у темряву, з якої ніхто не повертається. Я не змогла його відрадити. Його нема.

— Отож, наші дороги розійшлися, — сказав Еомер. — Він загинув. Муситимемо їхати без нього, хоч надія наша й ослабне.

Вони поволі та мовчки проїхали високогірним вересовим лугом і зупинилися біля королівського шатра. Мері побачив, що все вже приготовано і навіть про нього не забули. Біля помешкання короля розклали невеличкий наметик; там гобіт сидів на самоті, а повз нього проходили люди, збираючись до короля на нараду. Настала ніч, ледь помітні вершини гір на заході коронували зорі, та схід був темний і порожній. Кам'яний шлях поступово розтавав у темряві, а далі, чорніша від ночі, нависала широченна тінь Двіморберґу.

— Стежина Мертвих, — бурмотів він сам до себе. — Стежина Мертвих? Що все це означає? Усі мене покинули. Усіх кудись закинув фатум: Ґандалфа з Піпіном — на війну на Сході, Сема та Фродо — в Мордор, Бурлаку, Ґімлі та Леґоласа — на Стежину Мертвих. Мабуть, незабаром і моя черга. Цікаво, про що вони радяться і що збирається робити король. Бо тепер я мушу йти разом із ними.

Отак снуючи похмурі думки, він раптом пригадав, що дуже голодний, і зібрався йти пошукати, чи ще хтось у цьому незнайомому таборі має таку саму потребу. Але цієї миті заграла сурма, і його, королівського зброєносця, покликали прислуговувати при столі в короля.

У глибині шатра вишиваними килимами відгородили невеликий простір, застелили його шкірами; і там за невеликим столиком сиділи Теоден, Еомер, Еовіна та Дунгер із Гірського Скиту. Мері стояв за спиною короля, щоби прислуговувати, аж нарешті старий, перервавши глибоку задуму, обернувся до нього і посміхнувся.

— Іди сюди, пане Меріадоку! — сказав він. — Не пасує тобі стояти. Сідай біля мене, поки я на своїй землі, й розваж моє серце розмовою.

Гобіта посадили ліворуч від короля, та ніхто нічого не просив розповідати. Говорили взагалі мало, їли та пили здебільшого мовчки, аж поки нарешті, зібравшись із духом, Мері не поставив запитання, яке вже давно мучило його:

— Володарю, вже двічі я чув про Стежину Мертвих. Що це таке? І куди нею пішов Бурлака… тобто Араґорн?

Теоден зітхнув, але відповідати не квапився ніхто, аж нарешті заговорив Еомер:

— Ми не знаємо, і на серці нам важко. А щодо Стежини Мертвих, ти сам уже ступив на неї. Ні, це не просто лиховісні слова! Дорога, якою ми піднялися, веде до Воріт, он там у Дімгольті. А що за ними — не знає ніхто.

— Так, не знає ніхто, — сказав Теоден. — Але прадавня легенда, яку тепер згадують рідко, зберігає деякі відомості. Якщо вірити старим переказам, які в роду Еорла передавали від батька до сина, то Ворота під Двіморберґом ведуть таємним шляхом попід горою до невідомої мети. Але ніхто не наважувався розкрити їхню таємницю, відколи Балдор, син Брего, ввійшов у Ворота, й ніколи опісля не бачили його серед живих. Зопалу поклявся він розкрити таємницю, випивши ріг вина на бенкеті, влаштованому Бреґо на честь побудови Золотого Палацу, і високий престол залишився без спадкоємця.

Кажуть, що від Чорних Років охороняють цей шлях Мертві й нікого живого не пропустять до своїх потаємних палат; але часом вони самі виходять і тінями спускаються кам'яною дорогою. Тоді мешканці Гірського Скиту зачиняють двері, завішують вікна і тремтять від страху. Та Мертві з'являються рідко, тільки в часи великого неспокою і смертельної небезпеки.

— Однак у Гірському Скиті говорять, — тихо мовила Еовіна, — що зовсім нещодавно безмісячної ночі тут пройшло велике військо в дивному спорядженні. Звідки воно з'явилося, ніхто не знає, та воїни піднялися кам'яною дорогою і зникли в горі, ніби поспішаючи на домовлену зустріч.

— Тоді чому туди поїхав Араґорн? — запитав Мері. — Невже нічого не відомо?

— Хіба що він розказав щось тобі як його другові, — сказав Еомер, — якщо ж ні — то нікому зі живих на цій землі його мета не відома.

— Мені здалося, він дуже змінився з часу нашої першої зустрічі в королівському палаці, — зазначила Еовіна. — Спохмурнів, постарішав. Ніби приречений, ніби той, кого покликали Мертві.

— Можливо, його і покликали, — сказав Теоден. — Моє серце підказує, що я його вже ніколи не побачу. Однак він — із королівського роду, і призначення його — високе. І цим треба втішитися, доню, бо я бачу, ти переймаєшся долею цього гостя й утіха тобі потрібна. Розповідають, що коли еорлінги прийшли сюди з Півночі й піднялися до витоків Сніжного, шукаючи місця для укріплень, то Бреґо і його син Балдор піднялися сходами до Криївки і так і застигли перед воротами. На порозі сидів старий, чий вік було не вгадати; колись високий і поважний, він уже був зморщений, наче вивітрений камінь. І вони справді сприйняли його за камінь, бо він не ворушився і не говорив ані слова, аж доки вони не спробували ввійти. І тоді, немов із-під землі, зазвучав голос старого, і, на їхній подив, промовив він західною мовою: «Шлях закрито».

Тоді вони зупинились і глянули на нього, і зрозуміли, що він усе ще живий; але він не дивився на них. «Шлях закрито, — повторив натомість. — Його проклали ті, хто нині мертвий, і мертві стережуть його, доки не настане час. Шлях закрито».

«А коли ж настане той час?» — запитав Балдор. Але відповіді не одержав. Бо старий тієї ж миті помер і впав долілиць; і вже нічого не дізналися вони про давніх мешканців гір. Можливо, зараз настав той рокований час, і Араґорн зможе пройти.

— Але як перевірити, не переступивши порогу, настав той час чи ні? — сказав Еомер. — Я, наприклад, не пішов би туди, хоч би навіть усе військо Мордору стояло переді мною, а я був сам-один і не мав іншого порятунку. Як шкода, що в цю тяжку годину фатальний настрій охопив такого витязя! Хіба мало нечисті гуляє на землі, щоб іти шукати її під землею? Війна от-от спалахне.

Він замовкнув, бо ззовні долинув шум, і хтось чоловічим голосом назвав ім'я Теодена, а вартові розпитували його.

Невдовзі капітан Сторожі відхилив завісу:

— До вас посланець із Ґондору, володарю. Просить допустити його негайно.

— Запрошуй! — сказав Теоден.

Увійшов високий чоловік, і Мері мало не скрикнув, бо на якусь мить йому здалося, що то повернувся живий Боромир. Придивившись, він зрозумів, що це незнайомець, хоча схожий на Боромйра, ніби його родич, такий самий високий, сіроокий і гордий. Одягнутий він був у дорожній темно-зелений плащ поверх тонкої кольчуги, на шоломі його сяяла срібна зірочка. У руці він тримав чорноперу стрілу зі сталевим наконечником, пофарбованим на червоно.

Він опустився на одне коліно і подав стрілу Теоденові:

— Вітаю тебе, правителю рогіримів, друже Ґондору! Я — Гірґон, гонець Денетора — вручаю тобі це знамення війни. Ґондор потребує допомоги. Рогірими не раз приходили на поміч, але нині правитель Денетор просить зібрати всі ваші сили і прибути якнайшвидше, інакше Ґондор упаде.

— Червона Стріла! — мовив Теоден, тримаючи стрілу; віддавна чекав він цієї звістки, однак від цього вона не стала менш жахливою. Рука його тремтіла. — За мого життя Червоної Стріли не бачили в Роганській Марці! Справді дійшло до цього? І на які сили та яку швидкість розраховує правитель Денетор?

— Тобі краще знати, володарю, — сказав Гірґон. — Але дуже скоро Мінас-Тіріт можуть оточити, і якщо тобі забракне сил прорвати кільце облоги, правитель Денетор велить переказати тобі: краще, щоби роганське військо було на стінах, а не під ними.

— Але він знає, що ми народ, який найкраще воює верхи й у відкритому полі, і що ми живемо далеко один від одного, і потрібен час на збори наших вершників. Хіба не правда, Гірґоне, що правитель Мінас-Тіріта знає більше, ніж говорить? Бо ми, як бачиш, уже готові до війни. У нас побував Ґандалф Сірий, і зараз ми збираємося вирушати на схід, на битву.

— Мені не відомо, що знає чи про що здогадується правитель Денетор, — відповів Гірґон. — Однак ми справді у безвиході. Мій володар нічого не наказує, він лише просить згадати стару дружбу та давні клятви і заради власного ж добра зробити все можливе. Нас повідомили, що на службу Мордору прибуло багато правителів зі Сходу. На північ від рівнини Даґорлад спалахують сутички. З Півдня ідуть гарадрими, й усе узбережжя охопив страх, тож допомога звідти буде невелика. Тому поспішай! Бо під стінами Мінас-Тіріта вирішується наша доля, і якщо ми не заступимо ворогові шлях, тоді чорна повінь затопить усі прекрасні степи Рогану, і навіть у цьому гірському сховищі не буде порятунку.

— Темні звістки, — сказав Теоден, — однак не всі вони несподівані. Та перекажи Денеторові, що навіть якби Рогану нічого не загрожувало, ми все одно би прийшли на допомогу. Але ми зазнали значних втрат у боях зі зрадником Саруманом, і ще ми мусимо дбати дро наші північні та східні кордони, що виглядає слушним із огляду на твої повідомлення. Бо Темний Володар зараз має таке велике військо, що може і під Містом дати бій, і перейти Ріку за Воротами Королів.

Але не будьмо надто передбачливими. Ми прийдемо. Військовий збір призначений на завтра. Виступимо, щойно все буде готове. Я сподівався вислати десять тисяч списів. Але, боюся, їх буде менше, бо я не можу залишити свої твердині без охорони. Усе ж, я поведу щонайменше шість тисяч. Перекажи Денеторові, що сам король Роганської Марки прибуде в землю Ґондору, хоча, мабуть, і не повернеться звідтіля. Але дорога довга, і люди та коні повинні берегти сили для бою. Тож мине приблизно тиждень від завтрашнього ранку — і ви почуєте бойовий клич синів Еорла, котрі прибудуть із Півночі.

— Тиждень! — вигукнув Гірґон. — Але станеться те, що має статися. Цілком можливо, що через сім днів тебе зустрінуть лише зруйновані стіни, хіба би надійшла якась несподівана підмога. Ну, та принаймні зіпсуєте оркам і темнолицим їхній бенкет у Білій Вежі.

— Так, зробимо принаймні це, — сказав Теоден. — Але я нещодавно з битви і після довгої дороги, тому піду спочивати. Перебудь із нами цю ніч. Потім подивишся на військовий збір і від'їдеш, трохи розрадившись і відпочивши. Ранок мудріший від вечора, і за ніч думки проясняться.

Після цих слів Теоден підвівся, за ним — усі інші.

— Тепер розходьтеся відпочивати, — сказав він, — на добраніч вам. І ти, пане Меріадоку, вже вільний сьогодні. Та будь готовий з'явитися до мене, щойно зійде сонце.

— Буду готовий, — сказав Мері, — навіть якщо звелиш їхати з тобою Стежиною Мертвих.

— Стережися зловісних слів! — відказав король. — Бо не одна дорога може мати таку назву. І я не говорив тобі, що велітиму йти зі мною в похід. На добраніч!

— Не залишуся я тут чекати, поки вони повернуться! — сказав Мері. — Не залишуся, ні, не залишусь…

Отак раз у раз повторюючи ці слова, він нарешті заснув у своєму наметі.

Його розбудили, торсаючи за плече.

— Уставай, уставай, пане голбитле! — гукав посильний; і нарешті Мері прокинувся з міцного сну й різко підхопився.

— Що таке? — спитав він.

— Король тебе кличе.

— Але сонце ще не зійшло.

— Не зійшло і не зійде сьогодні, пане голбитле. І здається, вже ніколи не зійде з-за цієї хмари. Та час не стоїть на місці, хоч би сонце навіть і зникло. Поквапся!

Накинувши одяг, Мері визирнув із намету. Світ темнішав. Навіть повітря здавалося бурим, і все довкола було чорно-сіре й не відкидало тіней; стояла цілковита тиша. Суцільна хмара затягнула небо, лише ген на заході, куди доповзали чіпкі пальці пітьми, пробивалося світло. Над головою нависло важке склепіння, понуре та безформне, і світло радше слабшало, ніж ясніло.

Мері побачив багато людей, котрі стояли, дивились угору та перемовлялись; обличчя їхні були сірі та сумні, й дехто був переляканий. З важким серцем гобіт пішов до короля. Гірґон, ґондорський вершник, стояв перед Теоденом, а поруч із ним — іще один чоловік, одягнутий так само, але нижчий на зріст і кремезніший. Коли Мері ввійшов, той саме розмовляв із королем.

— Це хмара з Мордору, правителю, — говорив він. — Вона поповзла вчора, після заходу сонця. З пагорбів Східного Фолду я бачив, як вона розповзалася по небу й усю ніч гналася за мною, поглинаючи зірки. Тепер величезна хмара нависла над усією землею звідси аж до Похмурих Гір, і темрява густішає. Війна почалася.

Король сидів мовчки. Тоді нарешті заговорив:

— Отже, це мусить статися — велика битва нашого часу, в якій багато загине. Та принаймні вже немає потреби ховатися. Ми поїдемо прямою дорогою, відкрито і якомога швидше. Збір починаємо негайно, ні на кого не чекаючи. Чи в Мінас-Тіріті досить припасів? Бо якщо ми так поспішаємо, то мусимо взяти зі собою їжі та води, щоби тільки вистачило до битви.

— У нас дуже великі припаси, — відповів Гірґон. — Тому їдьте необтяжені, тільки якомога швидше.

— Клич гарольдів, Еомере! — звелів Теоден. — Нехай сурмлять збір! Еомер вийшов, і незабаром у Гірському Скиті заграли сурми, а інші відгукнулися на їх звук із долини; та голоси їхні вже не звучали чисто і сміливо, як це видавалося Мері минулої ночі. Глухо, різко та загрозливо завивали вони у важкому повітрі.

Король обернувся до Мері.

— Я іду на війну, пане Меріадоку, — сказав він. — Невдовзі вирушаю в дорогу. Я звільняю тебе від служби, але не від своєї дружби. Залишайся тут і, якщо бажаєш, служи панні Еовіні, яка правитиме моїм народом замість мене.

— Але ж ні, володарю… — затнувся Мері. — Я присягнув тобі на мечі. Я не хочу отак із тобою розлучатися, королю Теодене. І всі мої друзі пішли на війну, мені буде соромно десь відсиджуватись.

— Але ми поїдемо на великих і прудких конях, і, хоча ти відважний, ти не втримаєшся на такій тварині.

— Тоді прив'яжи мене до сідла, або причепи до стремена, або ще щось таке. Бігти туди далеко, та коли я не зможу їхати, то побіжу, навіть якщо зіб'ю ноги та запізнюся на кілька тижнів.

Теоден посміхнувся:

— Уже краще візьму тебе на сідло до Сніжногривого. Але ти бодай поїдеш зі мною до Едораса і подивишся на Медусельд, бо саме тим шляхом я поїду. Туди довезе тебе Стибба, — перегони почнуться, коли виїдемо на рівнину.

Тут підвелася Еовіна.

— Ходімо зі мною, Меріадоку! — сказала вона. — Я покажу тобі твоє спорядження. — Вони вийшли разом. — Єдине прохання висловив Араґорн, — сказала Еовіна, коли вони проходили між рядами наметів, — озброїти тебе для битви. Я зробила все, що змогла. Бо серце моє підказує, що спорядження тобі ще знадобиться.

Вона підвела Мері до одного з наметів для сторожі короля, і зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит та інше спорядження.

— У нас немає ні кольчуги для твого зросту, — сказала Еовіна, — ні часу викувати нову; та ось візьми міцний панцир зі шкіри, пояс і ніж. Меч же у тебе є.

Мері вклонився, і панна подала йому щит, такий самий, як у Ґімлі, з емблемою білого коня.

— Візьми це спорядження, і нехай тобі щастить у ньому! А тепер прощавай, пане Меріадоку! Втім, можливо, ми ще з тобою зустрінемось.

Отак у гуснучій темряві король Роганської Марки готувався вести своїх вершників східним шляхом. Тривога стискала серця, й пітьма лякала багатьох. Але роганці — витривалий народ, відданий своєму правителеві, й тому було чути мало плачу та нарікань навіть у таборі, де розмістились утікачі з Едораса, жінки, діти і старі. Мовчки, безстрашно зустрічали вони грізну долю.

Швидко минули дві години, і тепер король сидів на білому коні, який поблискував у напівтемряві. Гордим і струнким здавався вершник, хоча волосся, що спадало з-під високого шолома, було білосніжним; і, дивлячись на нього, такого непохитного та безстрашного, люди кріпилися.

На широкій рівнині, біля шумного потоку, вишикувалися п'ять із половиною тисяч вершників у повному озброєнні та ще кілька сотень чоловік із легко вантаженими, запасними кіньми. Прозвучала одинока сурма. Король підняв руку, і роганське військо поволі рушило. Попереду їхали дванадцять славних вершників, особистий загін короля, а за ними — сам король із Еомером праворуч. Еомер попрощався з Еовіною нагорі, і згадувати про розлуку йому було боляче; але тепер він почав думати про дорогу, що лежала попереду. Далі їхали Мері на Стиббі та ґондорські гінці, а за ними — ще дванадцятеро з королівського загону. Вони проїхали повз довгі шеренги воїнів зі суворими та незворушними обличчями. Але коли під'їхали до кінця строю, один із них уважно подивився на гобіта. Молодий воїн, подумав Мері, нижчий зростом і стрункіший за інших. Він спіймав блиск чистих сірих очей і здригнувся, бо раптом усвідомив, що то було обличчя людини, котра втратила надію і шукає смерті.

І сіра дорога повела берегом Сніжного, що нуртував між камінням; повз села Підгірці та Верхоріччя, де в темних дверях стояли сумні жінки; і так, без звуків рогів, арфи чи співів почався цей великий похід на Схід, про який складало пісні багато поколінь роганців.

Коли король прибув до Едораса, темніло, хоча насправді був лише полудень. Тут він затримався ненадовго, і до війська приєдналося близько шести десятків вершників, котрі запізнилися на збір. Пообідавши, він зібрався їхати далі й побажав своєму зброєносцеві на прощання всього найкращого. Та Мері знову почав благати взяти його зі собою.

— Як я вже говорив, ця подорож не для таких коней, як Стибба, — сказав Теоден. — І в тій битві, яка чекає на нас на рівнинах Ґондору, нічого робити тобі, пане Меріадоку, хоча ти і зброєносець і відвага твоя більша за твій зріст.

— Ну, хтозна, — заперечив Мері. — І хіба не для того, володарю, ти взяв мене за зброєносця, щоби я був при тобі? А ще я не хочу, щоб у піснях про мене згадували тільки як про того, кого завжди залишали позаду.

— Я взяв тебе за зброєносця задля твоєї ж безпеки, — відповів Теоден, — і щоби ти був під рукою. Та для вершників ти будеш зайвим тягарем. Якби битва відбувалася перед моїми воротами, можливо, твої подвиги оспівали би менестрелі; та до Мундбурґа, де править Денетор, сто дві ліги. Це — моє останнє слово.

Мері вклонився і засмучено пішов геть, оглядаючи шеренги воїнів. Загони вже готувалися рушати: підтягували попруги, перевіряли сідла, поплескували коней; дехто стурбовано поглядав на низьке небо. Один вершник непомітно підійшов до гобіта і шепнув йому на вухо:

— У нас кажуть: де бажання, там і спосіб, — і я сам пересвідчився в цьому. — Мері підвів очі й побачив, що це той самий юний вершник, котрого він помітив уранці. — Ти хочеш їхати слідом за правителем Марки — це написано в тебе на обличчі.

— Хочу, — сказав Мері.

— Тоді їдьмо зі мною, — сказав вершник. — Я посаджу тебе поперед себе і прикрию плащем, доки не від'їдемо далеко і темрява ще не почорнішає. Таким бажанням не можна нехтувати. Ні з ким уже не говори, ходімо!

— Дуже тобі дякую! Дякую, пане, хоч і не знаю твого імені.

— Не знаєш? — тихо сказав вершник. — Тоді називай мене Дернгельм.

І сталося так, що, коли король вирушив у похід, перед Дернгельмом сидів гобіт Меріадок, але великий сірий жеребець Вихор не відчув зайвої ваги: Дернгельм важив менше за інших чоловіків, хоча був гнучкий і міцно збитий.

Рушили в ніч. Заночували в заростях верб за дванадцять ліг від Едораса, де Сніжний впадає в Енту. А тоді далі — через Фолд і через Багномежжя, де праворуч великі діброви вкривали гірські схили під тінню темного Галіфірієну, вздовж кордонів Ґондору, — і тумани клубочилися ліворуч на болотах довкола гирла Енти. І дорогою до них долинали звістки про війну на Півночі. Поодинокі гінці, заганяючи коней, несли вісті про ворогів, котрі напали на східні кордони, про орків, котрі крокували Роганським Плато.

— Вперед! Уперед! — кричав Еомер. — Запізно звертати з дороги. Ентські болота прикриють наш фланг. Часу немає. Вперед!

Отак Теоден покинув свої володіння, і милю за милею ковтала довга звивиста дорога, і сигнальні вершини пропливали обабіч: Каленад, Мін-Ріммон, Ерелас, Нардол. Але багаття їхні вже не горіли. Сірі землі оповила тиша; а тінь усе густішала, і надія згасала в серцях.

IV. Облога Ґондору

Піпіна розбудив Ґандалф. У кімнаті горіли свічки, бо за вікнами ледве сіріло; повітря було важке, як перед грозою. — Котра година? — запитав Піпін, позіхаючи.

— Минула друга, — відповів Ґандалф. — Час уставати і привести себе до ладу. Тебе викликає правитель Міста, щоб ознайомити з твоїми новими обов'язками.

— І нагодувати сніданком?

— Ні, але я тобі дещо приніс, а до полудня не чекай уже нічого. Харчі тепер видаватимуть дуже скупо.

Піпін тужливо глянув на скибочку хліба з недостатнім (на його погляд) кружальцем масла і на кухоль збираного молока.

— І навіщо ти мене сюди привіз? — зітхнув він.

— Сам добре знаєш, — відповів Ґандалф. — Аби ти ще чогось не накоїв; і якщо тобі тут не подобається, то пригадай, що сам у тому винний.

Піпін не сказав нічого.

Невдовзі він уже крокував поряд із Ґандалфом холодним коридором до дверей зали у Білій Вежі. Там у сірому напівмороці сидів Денетор — мов старий зачаєний павук, подумав Піпін; здавалося, він не поворухнувся з учорашнього дня. Він указав Ґандалфові на крісло, а Піпіна якийсь час не помічав. Згодом старий обернувся до гобіта:

— Ну, пане Переґріне, сподіваюсь, учорашній день ти провів із користю і собі на втіху? Боюся лише, стіл у нас не такий багатий, до якого ти звик.

У Піпіна з'явилося неприємне передчуття, що більшість із того, що він говорив чи робив, якимось чином стало відомо правителеві Міста, і про багато з того, що він думав, здогадалися також. Він промовчав.

— Що би ти хотів робити в мене на службі?

— Я думав, пане, ти сам скажеш мені про це.

— Скажу, коли дізнаюся, на що ти здатний, — сказав Денетор. — І можливо, дізнаюся швидше, якщо ти залишишся при мені. Мій зброєносець учора відпросився в передовий гарнізон, і ти можеш зайняти його місце. Будеш мені прислуговувати, виконувати доручення та розважати мене бесідою у вільний від війни і нарад час. Ти вмієш співати?

— Так, — сказав Піпін. — Ну, так, досить добре, як на гобіта. Але у нас немає пісень для великих палат і лихих часів, володарю. Найстрашніше, про що ми співаємо, — це вітер чи дощ. І більшість наших пісень — про смішне та, звичайно, про страви і питво.

— І чому ж такі пісні не пасують до місця чи до нашого часу? Ми, ті, хто довго живе під Тінню, радо послухали би відлуння з краю, куди не сягнула Тінь. Це означатиме, що недаремною була наша охорона, хоч і не знали ми за неї подяки.

Серце Піпіна обірвалося. Його не приваблювала ідея співати гобітських пісень перед правителем Мінас-Тіріта, особливо жартівливих, на яких він знався найкраще; та і занадто простацькі були вони для такої нагоди. Втім, співати йому не наказували. Денетор обернувся до Ґандалфа і став розпитувати про рогіримів і їхні наміри, про становище Еомера, племінника короля. Піпіна вражало, скільки всього знає Денетор про народ із далекого краю, хоча, подумав він, уже багато років минуло, відколи Денетор виїжджав за кордон.

Нарешті Денетор кивнув до Піпіна і знову відпустив його на деякий час.

— Іди до арсеналу Цитаделі, — сказав він, — і вдягнися, як вартовий Вежі. Стрій і спорядження вже готові. Я розпорядився про це вчора. Повертайся, як тільки переодягнешся!

Усе було, як він сказав; невдовзі Піпін уже надягнув незвичний стрій, увесь сріблясто-чорний. На ньому були невелика кольчуга, здається, зі сталевих кілець, але чорна, як гагат; і високий шолом із воронячими крильцями з обох боків і зі срібною зіркою в центрі вінця. Поверх кольчуги була коротка чорна накидка з гаптованим сріблом знаком Дерева. Його старий одяг згорнули і кудись віднесли, залишили тільки сірий плащ із Лорієну, хоча на службі одягати не дозволили. Тепер він виглядав як справжній Ерніл-і-Феріаннат, князь дрібнолюдиків, як називали його ґондорці; та почувався він незручно. А ще пітьма гнітила душу.

Весь день було темно і хмарно. Від похмурого ранку до самого вечора важкі сутінки все знай густішали, і серця в Місті стискалися від тривоги. З Чорного Краю поволі повзла на захід величезна хмара, поглинаючи світло, гнана вітром війни; а внизу повітря було застигле і задушливе, мовби вся долина Андуїну чекала нищівної бурі.

Близько одинадцятої, нарешті звільнившись від служби, Піпін вийшов пошукати щось поїсти-попити, щоби покращити сумний настрій і розважитись у нестерпні години чекання. У їдальні він знову зустрів Береґонда, який щойно повернувся з завдання зі сторожових веж на мурах Пеленнору. Вдвох вони вийшли до мурів, бо Піпіну було тісно і задушливо навіть у просторій Цитаделі. Плечем до плеча сіли біля бійниці, що дивилася на схід, тієї самої, де вони напередодні обідали та розмовляли.

Сонце заходило, але величезна паволока тепер простяглася далеко на захід, і лише сідаючи в Море, сонце встигло послати кілька прощальних променів перед настанням ночі — тих, котрі на очах у Фродо осяяли голову скинутого короля на Роздоріжжі. Та на рівнину Пеленнор, що в тіні Міндоллуїну, не впало жодного променя: над нею нависла бура імла.

Піпіну здавалося, наче минуло багато років, відколи він тут сидів, у якісь напівзабуті часи, коли він був іще легковажним гобітом-мандрівником, котрого мало зачепили пережиті випробування. А тепер він — маленький солдат міста, яке готується до жахливого удару, в чудовому, але похмурому вбранні вартового Вежі.

В інший час та в іншому місці Піпіна, можливо, і розважив би його новий стрій, але зараз він розумів, що це не гра; адже він став слугою грізного володаря в час смертельної небезпеки. Кольчуга обтяжувала, а шолом тиснув на голову. Плащ він зняв і поклав на лаву. Відвернувши втомлений погляд від рівнини, що все темніла, він позіхнув, а тоді зітхнув.

— Утомився сьогодні? — спитав Береґонд.

— Так, — відповів Піпін, — дуже: втомився від неробства і чекання. Стільки часу протинявся під дверима володаря, поки він радився з Ґандалфом, князем та іншими важливими особами. І я не звик, Береґонде, голодним прислуговувати при столі. Для гобіта це — справжня мука. Ну, ти, певно, скажеш, що я маю більше цінувати таку честь. Але навіщо мені та честь? І справді, навіщо їсти-пити, коли ота тінь наповзає? І що воно таке? Саме повітря, парке та буре! У вас завжди такі тумани, коли вітер зі сходу?

— Ні, тут річ не в погоді. Це якісь підступи ворога; якісь отруйні випари з Вогняної Гори, які він насилає, щоби затьмарювати серце та розум. І йому це вдається. Швидше би повернувся Фарамир. От він не розгубиться. Та знову ж таки, чи вернеться він із-за Ріки, з Темряви?

— Так, Ґандалф також стурбований. Мені здається, він засмутився, що Фарамира немає тут. Але куди ж подівся він сам? Він вийшов із наради у правителя перед обідом, і мені здалося — не в доброму гуморі. Мабуть, передчуває щось недобре.

Раптом вони заніміли на півслові, закам'янівши. Піпін зіщулився, затиснувши вуха руками; а Береґонд, який виглядав із бійниці, говорячи про Фарамира, там і завмер, дивлячись удалину нажаханими очима. Піпін упізнав цей моторошний крик — той самий крик, який він давним-давно чув у Прилуках у Ширі, тільки тепер крик був потужніший та лютіший і пронизував серце отруйним відчаєм.

Нарешті Береґонд із зусиллям заговорив:

— Прилетіли! Наберися духу і глянь! Он вони, потвори.

Піпін неохоче виліз на лавку і визирнув із-за стіни. Пеленнор лежав укритий імлою, а вдалині ледве мріла Велика Ріка. Над землею ж, мов тіні передчасної ночі, він побачив п'ятьох птахоподібних істот, жахливих, мов стерв'ятники, але більших за орлів, жорстоких, як смерть. Вони то раптово підлітали до стін майже на відстань пострілу, то віддалялися.

— Чорні Вершники! — пробурмотів Піпін. — Чорні Вершники в повітрі! Дивися, Береґонде! — крикнув він. — Вони щось шукають, правда? Дивися, як вони кружляють і знижуються, завжди над одним і тим самим місцем! А бачиш, там щось рухається? Темні фігурки. Так, люди на конях: четверо чи п'ятеро. Ой! Мені страшно! Ґандалфе! Ґандалфе, порятуй нас!

Пролунав іще один протяжний крик, і Піпін відсахнувся від стіни, важко дихаючи, мов загнаний звір. Моторошний вереск згасав, а знизу, слабка й ніби дуже далека, заспівала сурма, затихнувши на довгій високій ноті.

— Фарамир! Фарамир! Це його сигнал! — скрикнув Береґонд. — Сміливець! Але як він проб'ється до Воріт, якщо в цих пекельних хижаків, окрім страхітливості, є ще якась зброя? Але глянь! Не відступають. Вони прорвуться до Воріт. Ні! Коні перелякані. Глянь! Поскидали вершників; і ті побігли. Ні, один іще в сідлі, та він повертається до решти. Це наш Капітан: йому коряться і коні, й люди. Ах! Одна з потвор летить на нього. Рятуйте! Рятуйте! Ніхто не виїде на допомогу? Фарамире!

І Береґонд зіскочив на землю й помчав у пітьму. Присоромлений своїм переляком, тоді як Береґонд насправді найперше подумав про улюбленого капітана, Піпін підвівся і знову виглянув. Тієї ж миті він помітив на півночі біло-срібний спалах, мов зірочку над сумними полями. Вона рухалася зі швидкістю стріли і зростала, наздоганяючи чотирьох людей, котрі бігли до Воріт. Піпіну здалося, що довкола неї розливалося бліде сяйво і чорні тіні розступалися перед нею; і коли вона наблизилася, йому причувся, мов луна у фортечних мурах, поклик сильного голосу.

— Ґандалф! — скрикнув він. — Ґандалф! Він завжди з'являється в найскрутнішу хвилину. Вперед! Уперед, Білий Вершнику! Ґандалфе, Ґандалфе! — кричав він шалено, мов глядач на великих перегонах, аби підбадьорити бігуна, котрий і без того не шкодує сил.

Але темні крилаті тіні теж помітили новоприбулого. Одна з них повернула до нього; та Піпіну здалося, що той здійняв руку, і з долоні його вдарив сніп сліпучого проміння. Назґул завив і метнувся геть; при тому інші четверо здригнулись і, витками злетівши вгору, помчали на схід, зникнувши у хмарі; і темрява над Пеленнором неначе просвітліла.

Піпін бачив, як вершник і Ґандалф зустрілись і зупинилися почекати на тих, що бігли позаду. Потім їм назустріч вискочили з Міста; і невдовзі всі зникли з очей за зовнішньою стіною, і він зрозумів, що вони заходили у Ворота. Здогадавшись, що вони відразу ж підуть до Вежі та намісника, він побіг до входу в Цитадель. Там уже зібралася юрба, яка також спостерігала з високих стін за погонею та порятунком.

Не минуло багато часу, як на вулицях, що вели від зовнішніх кіл, здійнялися гамір і радісні вигуки, які вітали Фарамира з Мітрандіром. Піпін побачив смолоскипи та двох верхівців, котрі поволі їхали, оточені натовпом: один у білому, та вже не сяйливому, а блідому в сутінках, мовби весь вогонь був витрачений чи прикритий; другий — у темному плащі, з опущеною головою. Вони спішились і, віддавши поводи конюхам, пішли до сторожі при воротах, — Ґандалф рішуче відкинув за плечі сірий плащ, а в очах його ще жевріло полум'я; другий, весь у зеленому, крокував повільно, похитуючись, як утомлений чи поранений чоловік.

Піпін протиснувся ближче, коли вони підходили до ліхтаря під аркою воріт, і, поглянувши в обличчя Фарамира, затамував подих. То було обличчя людини, котра пережила нестерпний жах чи біль, але здолала його і заспокоїлася. Гордий і поважний, він постояв кілька хвилин, розмовляючи з вартовими, й Піпін помітив, наскільки він схожий на свого брата Боромира, якого Піпін уподобав із першого ж погляду, захоплений величною, але і приязною вдачею того видатного чоловіка. Проте Фарамир якось особливо вразив його серце — такого почуття Піпін іще не знав. Перед ним був чоловік високого благородства, яке іноді проявлялося в Араґорна, ну, можливо, не такого високого, зате менш непередбачуваного та неприступного, — син королівського роду пізніших часів, але перейнятий мудрістю і сумом Прадавнього Народу. Тепер Піпін зрозумів, чому так любовно говорив про нього Береґонд. Фарамир був капітаном, за котрим пішли би солдати, він сам за ним би пішов, навіть під тінь чорних крил.

— Фарамире! — закричав Піпін разом із усіма. — Фарамире!

І Фарамир, розчувши дивний голос серед загального гамору, обернувся, подивився на нього і здивувався:

— Звідкіля ти взявся? Дрібнолюдик, і в мундирі Вежі! Звідкіля?..

Але тут виступив і заговорив Ґандалф:

— Він прибув зі мною з країни дрібнолюдиків. Він прибув зі мною. Та не будемо затримуватися тут. Стільки всього треба обговорити і зробити, а ти втомився. Він піде з нами. Ба навіть мусить: якщо він не забуде про його нові обов'язки так само легко, як я, то ще цієї ж години мусить прислуговувати своєму володареві. Ходімо, Піпіне, не відставай!

Нарешті вони ввійшли до покоїв правителя Міста. Там довкола жаровні з гарячим вугіллям поставили глибокі крісла, подали вино; і там Піпін, стоячи за кріслом Денетора і забувши про свою втому, намагався ловити кожне слово.

Фарамир поїв білого хліба, випив келих вина й сів у низьке крісло ліворуч від батька. Праворуч і трохи віддалік у різьбленому кріслі сидів Ґандалф і спочатку, здавалося, дрімав. Бо Фарамир почав розповідати про завдання, виконувати яке його послали десять днів тому, й він приніс повідомлення про Ітілієн і переміщення Ворога та його союзників; і розповів про бій при дорозі, де гарадці з їхнім величезним звіром були розгромлені; капітан повідомляв правителя про прикордонні сутички, які траплялися часто і тепер здавалися непотрібними та дрібними, позбавленими колишньої ваги.

Тоді раптом Фарамир глянув на Піпіна.

— А тепер про дивні справи, — сказав він. — Це не перший дрібнолюдик, котрий примандрував до нас на Південь із північних легенд.

При цих словах Ґандалф випростався і стиснув підлокітники крісла; та нічого не сказав і поглядом присадив Піпіна, який мало не скрикнув. Денетор подивився на них обох і кивнув головою, ніби показуючи, що і без слів усе зрозумів. Сиділи мовчки та непорушно, поки Фарамир розповідав, звертаючи погляд здебільшого на Ґандалфа, хоч інколи поглядав на Піпіна, неначе хотів відновити в пам'яті образи інших гобітів.

Коли його оповідь підійшла до зустрічі з Фродо та його слугою і подій у Геннет-Аннуні, Піпін помітив, як тремтять руки Ґандалфа, стискаючи різьблене дерево. Білими здавалися вони та дуже старими, і, дивлячись на них, Піпін раптом із жахом зрозумів, що Ґандалф — сам Ґандалф — дуже стривожений, навіть зляканий. Повітря в кімнаті було задушливе та застигле. Нарешті, коли Фарамир заговорив про прощання з мандрівниками і про їхнє рішення іти до Кіріт-Унґолу, голос його стишився, він похитав головою і зітхнув. Тут підхопився Ґандалф.

— Кіріт-Унґол? Морґульська Долина? Коли це було, Фарамире, коли? Коли ти розпрощався з ними? Скільки їм іти до тієї проклятої долини?

— Ми розійшлися передучора вранці, — відповів Фарамир. — Звідти п'ятнадцять ліг до Морґулдуїну, якщо вони пішли просто на південь; а потім іще п'ять ліг на захід до проклятої Вежі. Раніше, ніж сьогодні, вони би не дійшли і, мабуть, усе ще йдуть. Я розумію, чого ти побоюєшся. Але темрява надходить не через них. Вона поповзла вчора ввечері й уночі затягла весь Ітілієн. Очевидно, Ворог давно запланував напад, і час був визначений задовго до нашої зустрічі з мандрівниками.

Ґандалф заходив по кімнаті:

— Передучора вранці, близько трьох днів ходу! Чи далеко звідси до місця, де ви розпрощалися?

— По прямій ліг двадцять п'ять, — відповів Фарамир. — Але я не міг прийти раніше. Учора ввечері ми зупинилися на Каїр-Андросі, довгому острові посеред Ріки — там у нас північна застава; а коней ми залишили на тому березі. Коли наповзла темрява, я зрозумів, що треба поспішати, тож виїхав із трьома вершниками. Решту загону я вислав на південь зміцнити гарнізон на переправі біля Осґіліата. Сподіваюся, я не помилився? — Він глянув на батька.

— Помилився? — скрикнув Денетор, і очі його раптом спалахнули. — Чому ти питаєш? Люди були під твоїм керівництвом. Чи ти хочеш почути мою оцінку всіх твоїх учинків? У моїй присутності ти тримаєшся шанобливо, та давно вже не питав у мене поради. Ось і тепер ти говорив гарно, як завжди; але хіба я не бачив, як ти не зводив очей із Мітрандіра — чи не сказав бува чогось зайвого? Давно він прибрав тебе до рук.

Сину мій, твій батько старий, але розуму ще не втратив. Як і колись, я бачу та чую все, і мало що ти можеш приховати від мене. Я знаю відповіді багатьох загадок. Ах, яке горе, що немає Боромира!

— Якщо я прогнівив тебе, батьку мій, — спокійно мовив Фарамир, — то я шкодую, що не звернувся за твоєю порадою, перш ніж приймати таке важливе рішення.

— А хіба ти змінив би своє рішення? Я впевнений, що зробив би те саме. Я тебе добре знаю. Ти ж тільки і мрієш виглядати величним і благородним, як королі давнини, милосердним, великодушним. Такі риси пасують нащадкові високого роду, котрий править у час миру та спокою. Але в лиху годину за великодушність можна заплатити життям.

— Хай буде так, — сказав Фарамир.

— Хай буде так! — вигукнув Денетор. — Але не тільки своїм життям, мій Фарамире, заплатиш ти, а і життям твого батька, й усього народу, охороняти який ти зобов'язаний — тепер, коли немає Боромира!

— Ти хотів би, щоби на моєму місці був він?

— Так, хотів би. Боромир був вірний син, а не вихованець чарівника. Він би не забув про батька у біді, не розкидався би подарунками долі. Він приніс би мені цей великий дар.

На мить витримка зрадила Фарамира.

— Я просив би тебе, батьку, пригадати, чому саме я, а не він, опинився в Ітілієні. Принаймні в одній ситуації, не так давно, твоя порада переважила. Саме правитель Міста послав його на завдання.

— Не домішуй гіркоти до трунку, який я сам собі приготував, — мовив Денетор. — Уже багато ночей гіркота його на моїх устах, і я передчував, що осад іще гірший. І тепер переконуюсь у цьому. Чому все сталося так! Чому ця річ не дісталася мені!

— Утішся! — сказав Ґандалф. — Ніколи Боромир не приніс би цю річ тобі. Він загинув, і загинув із честю; нехай спочиває в мирі! Однак ти обманюєш себе. Він узяв би цю річ, і вона би його згубила. Він би привласнив її, а коли би повернувся, ти не впізнав би свого сина.

Обличчя Денетора зробилося холодне та неприступне.

— Виявляється, Боромира було важче приборкати, чи не так? — тихо сказав він. — Але я, його батько, стверджую, що він віддав би її мені. Ти, Мітрандіре, може, і мудрий, але при всій твоїй проникливості всього не розумієш. Адже є мудрість, вища від чародійських інтриг чи поспіху дурнів. У цій справі я обізнаний краще, ніж ти гадаєш.

— І що ж ти знаєш?

— Досить, аби зрозуміти, яких дурниць треба уникати. Використовувати цю річ небезпечно. Але в такий час відіслати її з безмозким дрібнолюдиком у володіння самого Ворога, як це зробив ти разом із моїм сином, — це безум.

— А правитель Денетор, що би він зробив?

— Ні одне, ні друге. Очевидно, нізащо не наражав би цю річ на таку ризиковану подорож, на успіх якої сподівається лише дурень, загрожуючи нам загибеллю, якщо раптом Ворог поверне собі втрачене. Ні, її треба було сховати, сховати в темному надійному місці. Не використовувати, хіба що у крайній потребі, але охороняти так, аби Ворог не міг дотягнутися, принаймні поки не здобув би над нами цілковиту перемогу, — тоді полеглим уже було би байдуже.

— Ти, правителю, як завжди, думаєш тільки про Ґондор, — сказав Ґандалф. — Але є інші народи, інші життя, і з твоєю смертю час не зупиниться. Мені ж шкода навіть рабів.

— А якщо Ґондор упаде, де шукатимуть допомоги ті інші народи? — відповів Денетор. — Якби ця річ зараз була у глибоких підвалах Цитаделі, ми би не тремтіли від страху перед цією пітьмою, очікуючи найгіршого, й діяли би спокійно. А якщо ти не віриш, що я витримав би цей іспит, — то ти мене ще не знаєш.

— І все ж таки я не вірю тобі, — сказав Ґандалф. — Якби вірив — то відіслав би цю річ сюди, тобі на збереження, і позбавив би себе й інших зайвих страждань. І тепер, слухаючи тебе, довіряю ще менше — не більше, ніж Боромирові. Та не гнівайся! Я сам собі не довіряю, і я відмовився взяти цю річ навіть у подарунок. Ти сильний, Денеторе, і маєш певну владу над собою; та ця річ швидко підкорила би тебе. Навіть схована глибоко під Міндоллуїном, вона палила би твій розум, повільно, як наростання темряви, а з нею прийшли би ще жахливіші речі, які швидко наваляться на нас.

На мить очі Денетора знову зблиснули, коли він глянув на Ґандалфа, й Піпін іще раз відчув, як зіткнулися їхні волі; але тепер здавалося, що їхні погляди схрестилися, мов леза, з яких сипались іскри. Піпін затремтів, боячись смертельного удару. Та раптом Денетор розслабився й охолов. Він знизав плечима:

— «Якби я»! «Якби ти»! Оті «якби» — порожні слова. Ця річ зникла в Тіні, й лише час покаже, що призначено їй і нам. Чекати вже не довго. А поки що нехай кожен, хто як уміє, бореться зі спільним Ворогом і, доки може, зберігає надію; а коли надія згине — нехай не забракне мужності померти вільними.

Він повернувся до Фарамира:

— Що скажеш про гарнізон в Осґіліаті?

— Він замалий, — сказав Фарамир. — Як я вже сказав, я вислав для підкріплення загін із Ітілієну.

— Як на мене, цього не досить, — сказав Денетор. — Бо саме туди вцілить перший удар. Там потрібен досвідчений капітан.

— Там і в багатьох інших місцях, — сказав Фарамир і зітхнув. — Як шкода, що нема брата, котрого я також любив! — Він підвівся. — Ти дозволиш мені піти, батьку? — І, похитнувшись, він оперся на батьківське крісло.

— Бачу, ти втомився, — сказав Денетор. — Їхав ти швидко і довго, і, казали мені, під тінню крилатого зла.

— Не будемо говорити про це! — сказав Фарамир.

— Гаразд, — сказав Денетор. — Іди відпочивай, поки є час. Завтра буде ще скрутніше.

Покинувши покої правителя Міста, всі пішли відпочивати, доки був час. Надворі вже стояла чорна беззоряна ніч, коли Ґандалф і Піпін, який ніс невеликий смолоскип, пішли до свого помешкання. Почали говорити, лише коли опинилися за зачиненими дверима. Тут Піпін схопив Ґандалфа за руку:

— Скажи, чи є надія? Я про Фродо, ну, чи передовсім про Фродо.

Ґандалф поклав руку на голову Піпіна.

— Особливої надії не було ніколи, — відповів він. — Сподівання дурня, як мені сказали. І коли я почув про Кіріт-Унґол… — Він раптом замовк і підійшов до вікна, ніби бажаючи простромити поглядом ніч на сході. — Кіріт-Унґол! — пробурмотів він. — Навіщо вони пішли туди, хотів би я знати? — Він обернувся. — Щойно я промовив це слово, Піпіне, як мене пройняло морозом. Але все-таки я вірю, що новини Фарамира дають якусь надію. Адже очевидно, що Ворог розпочав війну, коли Фродо ще був на свободі. Тож тепер упродовж багатьох днів він обертатиме своїм оком на всі боки, поза межами його володінь. Однак, Піпіне, я здалеку відчуваю його тривогу та поспіх. Щось його стурбувало.

Ґандалф задумався.

— Можливо, — пробурмотів він. — Можливо, навіть твоя дурість допомогла, хлопчику. Дай подумати: днів п'ять тому він з'ясував, що ми розгромили Сарумана і забрали Камінь. Ну, і що з того? Без відома Ворога ним сильно не покористуєшся. Ага! Араґорн? Надходить його час. І він сильний і стійкий, Піпіне; сміливий, цілеспрямований, здатний сам приймати рішення й у разі потреби йти на великий ризик. Так, цілком можливо. Напевно, він зазирнув у Камінь і показав себе Ворогові, кинувши йому виклик, — саме з цією метою. Цікаво. Ну, та ми не дізнаємося, правда це чи ні, доки не прибудуть роганські вершники, тільки би не запізно. Нас чекають жахливі дні. Ходімо спати, поки є час!

— Але… — почав Піпін.

— Але що? Сьогодні дозволяю тільки одне «але».

— Ґолум. Як вони могли піти з ним, навіть вибрати його за провідника? І я зрозумів, що Фарамирові, так само як і тобі, не подобається те місце, куди Ґолум повів їх. Чому?

— Цього я тобі зараз не скажу. Однак я давно передчував, що Фродо та Ґолум обов'язково зустрінуться. На добро чи на зло. Та про Кіріт-Унґол сьогодні я говорити не буду. Зради, зради я боюся; зради цього жалюгідного створіння. Але так мусить бути. Не забуваймо, що зрадник може підвести самого себе і мимоволі зробити добре діло. Таке інколи трапляється. На добраніч!

Наступний день почався зі світанку, який виглядав мов бурі сутінки, і ґондорці, обнадіяні було поверненням Фарамира, знову занепали духом. Крилаті Тіні не з'являлися, та кілька разів високо над містом лунав невиразний крик, і, почувши його, одні завмирали від жаху, а інші, менш сміливі, плакали з переляку.

І Фарамир знову поїхав.

— Не дадуть йому відпочити, — бурмотів дехто. — Правитель занадто суворий до свого сина, хоче, щоби той працював за двох, за себе і за того, хто не повернеться.

І всі поглядали на північ, запитуючи:

— Де ж роганські вершники?

Фарамир справді виїхав не з власної волі. Та правитель Міста головував на Раді й того дня не мав настрою прислухатися до чужих думок. Рано-вранці він скликав Раду. На ній усі капітани погодилися, що через загрозу з півдня їм бракує сили першими завдати удару, хіба би раптом іще з'явилися вершники Рогану. А тим часом слід розставити воїнів на стінах і чекати.

— Проте, — говорив Денетор, — не можна так просто покинути зовнішній оборонний мур Раммас, зведений тяжкою працею. І Ворог повинен дорого заплатити за переправу через Ріку. Військо для облоги міста йому потрібне величезне, і з ним переправитися він не зможе ні на півночі від Каїр-Андроса, де болота, ні на півдні, в Лебенніні, бо Ріка там широка і човнів треба багато. Тому він піде на Осґіліат, як і минулого разу, коли Боромир перетнув йому дорогу.

— То була тільки перша спроба, — сказав Фарамир. — Сьогодні, навіть якщо він втратить удесятеро більше за нас, ми шкодуватимемо про такий обмін. Бо йому не так страшно втратити цілу армію, як нам — один загін. А при відступі загони, які стоять далеко у степу, будуть відрізані, коли він прорветься з військом.

— А що з Каїр-Андросом? — запитав князь. — Його також потрібно втримати, якщо ми бажаємо захистити Осґіліат. Не можна забувати про загрозу на лівому крилі. Рогірими можуть і не підійти. А Фарамир повідомив про величезні сили, які підтягуються до Чорної Брами. Не одна армія може вийти звідтіля і не в одному місці перейти ріку.

— На війні завжди ризикують, — сказав Денетор. — На Каїр-Андросі вже стоїть гарнізон, і збільшити його ми не можемо. Та я не віддам Ріку і Пеленнор без бою, якщо знайдеться капітан, котрому не забракне мужності виконати волю свого правителя.

Тут усі замовкли. Нарешті заговорив Фарамир:

— Я не суперечу твоїй волі, батьку. Якщо вже доля забрала в тебе Боромира, я піду і зроблю все, що зможу, замість нього, якщо ти накажеш.

— Наказую, — відповів Денетор.

— Тоді прощавай! Але якщо я повернуся, будь до мене ласкавіший!

— Це залежить від того, як ти повернешся.

Останнім, хто розмовляв із Фарамиром перед його від'їздом на схід, був Ґандалф.

— Не наражайся на вірну смерть, — сказав він. — Ти будеш потрібен тут, не лише для війни. Батько любить тебе, Фарамире, і він іще згадає про це. Щасливої дороги!

І знову поїхав Фарамир, узявши зі собою тих, хто сам побажав чи кого можна було відпустити. На стінах стояли люди і дивилися крізь імлу на зруйноване місто, гадаючи, що ж там діється, бо насправді нічого видно не було. Інші ж, як завжди, звертали погляди на північ і рахували ліги до Теодена в Рогані.

— Чи прибуде він? Чи згадає про старий союз? — питали вони.

— Так, прибуде, — відповідав Ґандалф, — навіть якщо запізниться. Але подумайте самі! У найкращому разі Червона Стріла дійшла до нього не раніше як два дні тому, а до Едораса багато миль.

Звістки прийшли аж уночі. З бродів примчав вершник і повідомив, що з Мінас-Морґула вийшло військо й уже наближається до Осґіліата; і до нього приєдналися полки з півдня, гарадрими, жорстокі та здоровенні.

— І ми довідалися, — сказав посланець, — що їх знову веде Чорний Вождь, і страх перед його появою вже поширився за Ріку.

Такими зловісними словами закінчився третій день, відколи Піпін прибув до Мінас-Тіріта. Мало хто пішов спати, бо невеликою була надія, що навіть Фарамир зможе довго втримувати броди.

Наступного дня, хоча темрява вже геть зчорніла й уже не гусла, вона все важче тиснула на серця, і страх не відпускав. Невдовзі надійшли погані новини. Ворог захопив переправу через Андуїн. Фарамир відступав до Пеленнорського муру, збираючи своїх людей на фортах; але сили ворога переважали його вдесятеро.

— Якщо він узагалі прорветься до Пеленнору, вороги підуть за ним по п'ятах, — сказав посланець. — Ворог заплатив за переправу, але не так дорого, як ми сподівалися. Вони все добре спланували. Тепер очевидно, що потайки, у Східному Осґіліаті, вони набудували велику кількість плотів і поромів. Кишіли в ріці, мов жуки. Та найстрашніше — це Чорний Вождь. Самі лише чутки про його появу сіють жах у серцях наймужніших. Його ж підлеглі тремтять перед ним, а за його наказом горло собі переріжуть.

— Тоді моє місце там, а не тут, — сказав Ґандалф і миттю від'їхав, срібним виблиском зникнувши з очей.

А Піпін усю ніч самотньо стояв на стіні та дивився на схід.

Щойно прозвучав ранковий дзвін, мов насмішка у щільній темряві, як ген удалині, за каламутними просторами, де здіймався Пеленнорський мур, Піпін помітив спалахи вогнів. Вартові голосно загукали, й усі воїни Міста стали до зброї. Червоні спалахи почастішали, й у важкому повітрі повільно розкочувався глухий гуркіт.

— Узяли мур! — кричали люди. — Проломлюють мур! Вони вже близько!

— Де ж Фарамир? — у розпачі вигукнув Береґонд. — Невже загинув?

Перші звістки привіз Ґандалф. Близько до полудня він з'явився з кількома вершниками, супроводжуючи валку возів. Там лежали поранені, всі ті, кого вдалося винести з бою біля фортів. Ґандалф одразу ж пішов до Денетора. Правитель Міста сидів у високій палаті на самому верху Білої Вежі, а поруч стояв Піпін; старий переводив погляд темних очей із каламутних північних вікон на південні, а потім на східні, ніби намагаючись пронизати пітьму, що кільцем оточила його. Найчастіше він дивився на північ і час від часу прислухався, неначе якесь стародавнє мистецтво було здатне донести до його вух стукіт копит із далеких рівнин.

— Фарамир повернувся? — запитав він.

— Ні, — відповів Ґандалф. — Але коли я покидав його, він усе ще був живий. Він вирішив залишитися в ар'єргарді, щоби відступ Пеленнором не перетворився на втечу. Можливо, йому вдасться протриматися ще досить довго, хоча я в цьому сумніваюся. Супротивник його занадто сильний. Прийшов той, кого я боявся.

— Невже… сам Темний Володар? — скрикнув Піпін, від переляку забувши про своє місце.

Денетор гірко посміхнувся.

— Ні, поки що ні, пане Переґріне! Він з'явиться лише в годину тріумфу, коли буде здобуто перемогу. Як зброю він використовує інших. Так чинять усі великі володарі, якщо вони мудрі, пане дрібнолюдику. Інакше навіщо мені сидіти тут, у вежі, й думати, спостерігати, вичікувати і навіть жертвувати синами? Адже я не розучився володіти мечем.

Він устав і відкинув довгий чорний плащ, і виявилося, що був він у кольчузі та підперезаний довгим мечем із великим руків'ям і в чорно-срібних піхвах.

— Уже багато років я не знімаю цього ні вдень, ні вночі, — сказав він, — аби з віком тіло не розніжилось і не втратило силу.

— Проте зараз твої зовнішні укріплення вже захопив у свої руки найстрашніший із усіх вождів Барад-дура, — мовив Ґандалф. — Король Анґмару давніх часів, Чорнокнижник, Примара Персня, Володар Назґулів, спис жаху в руці Саурона, тінь розпачу.

— Отож, Мітрандіре, ти маєш гідного супротивника, — сказав Денетор. — Мені вже давно відомо, хто головний капітан війська Темної Вежі. Оце все, з чим ти прийшов? Чи ти втік із поля бою, бо супротивник сильніший за тебе?

Піпін затремтів од страху, що Ґандалф раптом розгнівається, та його страх був даремний.

— Можливо, сильніший, — спокійно мовив Ґандалф. — Але час змагатися мені з ним іще не настав. І якщо вірити пророцтвам давнини, не від руки чоловіка він загине, і доля його прихована від Мудрих. Та і сам Вождь Відчаю поки що не з'явився. Він править згідно з мудрістю, про яку ти говорив, із відстані, женучи перед себе ошалілих рабів.

Ні, я радше прийшов охороняти поранених, котрих іще можна вилікувати; бо в Раммасі багато широких проломів, і невдовзі моргульське військо рине через них у багатьох місцях. Саме це я і хотів сказати. Невдовзі битва переміститься на поля. Треба приготуватися до вилазки. Нехай це будуть кіннотники. На них наша остання надія, бо лише в одному поступається нам ворог: у нього мало вершників.

— І в нас їх мало. Поява роганців була би дуже доречна, — сказав Денетор.

— Але першими сюди прийдуть інші гості, — сказав Ґандалф. — Утікачі з Каїр-Андросу вже тут. Острів захоплений. Ще одна армія вийшла з Чорної Брами і насувається з північного сходу.

— Тобі часто дорікають, Мітрандіре, що ти любиш приносити погані новини, — сказав Денетор. — Але для мене це вже не новини: ще вчора ввечері мені все було відомо. А щодо вилазки, то я про неї теж думав. Ходімо донизу.

Минав час. Незабаром зі стіни побачили відступ передових загонів. Спершу з'явилися безладні групки змучених і здебільшого поранених солдатів; деякі бігли так, ніби за ними гналися. На сході зайнялися далекі вогні, і здавалося, що місцями вони повзли по рівнині. Палали будинки та комори. Потім потекли річки червоного полум'я, звиваючись у пітьмі, сходячись до лінії широкої дороги, що вела від міських воріт до Осґіліата.

— Ворог, — шепотіли люди. — Мури взято. Ось вони лізуть через проломи! Здається, несуть смолоскипи. Де ж наші?

Надходив вечір, і було так темно, що навіть найзіркіші на Цитаделі мало що могли вгледіти на полях, хіба те, що пожежі множились і річки вогню видовжувались і текли все швидше. Урешті-решт, десь за милю від Міста з темряви з'явився впорядкований загін воїнів, що йшов, а не біг, тримаючи стрій.

Спостерігачі затамували подих.

— Це точно Фарамир! — говорили вони. — Йому коряться і люди, і коні. Вони дійдуть.

Відступаючим залишалося пройти ще зо чверть милі. З пітьми вискочив невеликий загін вершників — усе, що залишилося від ар'єргарду. Вони розвернулись і знову кинулися назустріч вогняним річкам. Тоді раптом звідти долинули дикі вигуки. То летіла ворожа кіннота. Вогняні річки злились у єдиний потік, ряд за рядом сунули орки зі смолоскипами, дикі південці під червоними прапорами, різко викрикуючи, переганяючи, оточуючи відступаючих. І з пронизливим виттям із темного неба кинулися крилаті тіні, Назґули, які прилетіли вбивати.

Відступ перетворився на безладну втечу. Люди кинулись урозтіч, розбігалися мов навіжені, кидали зброю, волали зі страху, падали на землю.

І тоді з Цитаделі пролунала сурма, і Денетор нарешті вислав своїх кіннотників. У затінку Воріт, під стінами, чекали вони на його сигнал: усі верхівці, що назбирались у Місті. Суцільною лавою кинулися вони вперед і помчали навскач, і з бойовим кличем кинулися на ворога. І зі стін пролунав клич у відповідь, бо попереду летіли лицарі Дол-Амрота на чолі з їхнім князем і з блакитним стягом над ними.

— Амрот за Ґондор! Амрот за Фарамира!

Бурею налетіли вони на обидва фланги ворога; та один вершник випередив усіх, швидкий, мов степовий вітер, — Тінебор ніс його, осяйного, у білих шатах, і блискавка била з піднятої руки.

Назґули завили й відлетіли на схід, бо їхній Вождь іще не з'явився, щоби кинути виклик білому полум'ю його супротивника. Війська Морґулу, налаштовані на легку здобич, захоплені зненацька, розсипалися, мов іскри на вітрі. Ґондорці обернулися з переможним кличем і вдарили на ворога. Мисливці перетворилися на дичину, відступ — на наступ. Поле вкрили порубані орки та люди, їдкий дим піднявся з кинутих на землю смолоскипів. Кіннота летіла далі.

Але Денетор не дозволив їй від'їжджати задалеко. Хоча ворога зупинили та відкинули, зі сходу насувалися величезні війська. Знову заграла сурма, відкликаючи вилазку. Кіннота Ґондору зупинилася. Під її прикриттям відступаючі вишикувались і спокійно повернулися до Воріт. Вони гордо вступили до Міста, і з гордістю дивилися на них городяни, і вітали їх, але серця їхні стискалися від суму. Бо загони помітно поріділи. Фарамир утратив третину воїнів. А де ж він сам?

Він прибув останнім. В'їхали його люди. Повернулися лицарі-верхівці, а за ними — стяг Дол-Амрота і сам князь. І на коні поперед себе він тримав на руках тіло свого родича, Фарамира, сина Денетора, знайдене на полі бою.

— Фарамир! Фарамир! — закричали люди на вулицях, ридаючи. Та він мовчав, і його понесли звивистою дорогою вгору до Цитаделі й далі — до батька. Шарпнувшись убік від атаки Білого Вершника, Назґул устиг кинути смертоносний дротик, і Фарамир, який бився з велетом-гарадримом, повалився на землю. Тільки натиск вершників Дол-Амрота врятував його від червоних мечів південців, котрі порубали би його, безборонного.

Князь Імрагіл приніс Фарамира до Білої Вежі і сказав:

— Син твій повернувся, правителю, після великих подвигів, — і він розповів усе, що бачив.

А Денетор підвівся і мовчки подивився синові в обличчя. Тоді звелів розстелити ліжко в палаті й покласти на нього Фарамира, а всім піти геть. А сам він піднявся до потаємної кімнати під самим дахом Вежі; і багато хто бачив тієї ночі слабке світло, що загорілось і мерехтіло у вузьких вікнах, а потім яскраво спалахнуло і згасло. І Денетор зійшов униз, наблизився до Фарамира і мовчки сів біля нього, проте обличчя правителя було сіре, мертвотніше, ніж у сина.

Отож, тепер Місто було в облозі, оточене кільцем ворогів. Раммас був зруйнований, а весь Пеленнор — захоплений. Останні новини принесли втікачі, котрі примчали північною дорогою, перш ніж зачинили Ворота. То були залишки загону, який сторожував дорогу від Анорієну та Рогану до околиць Міста. Привів їх Інґольд — той самий, котрий п'ять днів тому пропустив Ґандалфа та Піпіна, коли сонце ще світило і ранок сяяв надією.

— Від рогіримів жодних новин, — сказав він. — Роган не прийде на допомогу. А якщо і прийде, то нам із цього буде мало користі. Нове військо, про яке нас повідомляли, вже підійшло, кажуть, перебрівши Ріку через Андрос. Вони сильні: батальйони орків Червоного Ока та незліченні загони людей якогось нового виду. Не високі, але кремезні та похмурі, бородаті, як гноми, озброєні важкими сокирами. Напевно, прийшли з якогось дикунського краю на широких східних просторах. Вони захопили північну дорогу, і багато їх вступило в Анорієн. Рогіримам не пройти.

Ворота зачинили. Усю ніч варта на стінах чула галасування ворогів, котрі тинялися рівниною, палячи поля та сади, добиваючи поранених, рубаючи мертвих. Скільки їх перейшло через Ріку, в темряві було важко розібрати, але коли ранок, чи то пак його тьмяна подоба, прокрався на рівнину, стало зрозуміло, що навіть нічний страх не перебільшив їхньої кількості. Почорніла рівнина кишіла орками, і, скільки в тих сутінках сягало око, довкола обложеного міста повиростали, мов огидні грибовидні нарости, великі табори з наметів, чорних і темно-червоних.

Діловиті, як мурахи, орки рили, рили лінії глибоких ровів, які великим колом оточували Місто на відстані польоту стріли; і коли траншеї були прокопані, в них спалахнув вогонь; тільки як його розпалили й підтримували, якими хитрощами чи чаклунством — було незрозуміло. Весь день тривала ця робота, і люди Мінас-Тіріта безсило стежили за нею зі стін. Як тільки рів починав горіти, під'їжджали величезні вози; і тоді загони ворогів швидко встановлювали під прикриттям ровів великі машини для метання каміння. Та жодна машина з міських стін не могла досягнути так далеко і зупинити роботу.

Спершу люди сміялись і не дуже боялися цих вигадок. Адже головна стіна Міста була висока та міцна, її збудували нуменорці, котрі ще не втратили у вигнанні своїх сил і вмінь; її зовнішня кладка була міцна, чорна та гладка, як Вежа Ортханк, невразлива для сталі й вогню, і зруйнувати її можна було, хіба що розколовши саму землю, на якій вона стояла.

— Ні, — говорили вони, — навіть якщо з'явиться Безіменний, то і йому не ввійти до Міста, поки ми живі.

Але інші заперечували:

— Поки ми живі? А чи ж довго? У нього є зброя, якою він від початку світу здолав не одну твердиню. Голод. Дороги відрізані. Роган не прийде.

Та машини даремно не обстрілювали неприступні стіни. Не отаман-розбійник чи орківський ватажок штурмував головного ворога Володаря Мордору. Сила та злісний розрахунок керували облогою. Щойно великі катапульти були встановлені — з криками, скрипом канатів і лебідок, — вони почали кидати снаряди так високо, що ті перелітали через бійниці й гепали в першому колі Міста, і багато з них, падаючи, якимось непоясненним чином спалахувало вогнем.

Почалися пожежі, й невдовзі майже всі кинулися гасити полум'я, що спалахувало у багатьох місцях. Тоді разом із більшими снарядами градом посипались інші, не такі руйнівні, але жахливіші. Вони розкочувалися вулицями та провулками за Воротами, невеликі круглі ядра, які не спалахували. Та коли люди підбігали до них подивитися, що то таке, то скрикували і плакали. Бо Ворог жбурляв у Місто голови загиблих в Осґіліаті, під Раммасом чи на рівнині. Сумне то було видовище; бо хоча деякі були потрощені та безформні, а деякі жорстоко порубані, багатьох із них можна було впізнати, і виглядало, що загинули вони в муках; і на всіх було випалене лиховісне тавро Недремного Ока. Та хоч які покалічені й сплюндровані були обличчя, в них упізнавали тих, хто ще нещодавно гордо крокував у строю, орав поля чи приїздив на свято зі зелених гірських долин.

Даремно погрожували зі стін кулаками безжальним ворогам, котрі кишіли під Ворітьми. На прокльони вони не зважали, та і мови західних людей не розуміли, самі викрикаючи різкими голосами, як звірі чи стерв'ятники. Та незабаром у Мінас-Тіріті мало кому вистачало духу стояти на стінах і викликати ворога на бій. Бо ще одну зброю, швидшу за голод, мав Володар Темної Вежі — страх і відчай.

Знову прилетіли Назґули, й оскільки тепер сила та міць Темного Володаря зросли, їхні голоси, які озвучували тільки його волю та його лють, стали ще злішими та страхітливішими. Потвори кружляли над Містом, як стерв'ятники, які очікують на мертвеччину. Невидимі та недосяжні для стріл були вони, але постійно присутні, і їхні моторошні голоси розтинали повітря. І з кожним криком вони ставали дедалі нестерпніші. Урешті-решт, навіть сміливці кидалися на землю, коли над ними пролітала невидима загроза, або стояли, випустивши зброю з ослаблих рук, і темрява огортала їхню свідомість, і думали вони вже не про війну, а тільки де би заховатися, відповзти і померти.

Весь той чорний день Фарамир лежав у палаті Білої Вежі, охоплений сильною гарячкою; хтось сказав, що він умирає, і незабаром оте «умирає» повторювали на всіх стінах і вулицях. А поруч сидів його батько і не говорив нічого, тільки дивився, не переймаючись обороною Міста.

Такої чорної години Піпін іще не переживав, навіть у кігтях урук-хаїв. Обов'язком його було слугувати правителеві, й він чекав, ніби забутий, стояв біля дверей неосвітленої палати, перемагаючи, як міг, власний страх. Він дивився на Денетора, і йому здавалося, що той старіє в нього на очах, мовби горда воля його зламалась, а суворий розум згас. Може, то було через горе, а може — через докори сумління. Піпін помітив сльози на цьому завжди стриманому обличчі, нестерпніші за гнів.

— Не плач, володарю, — пробурмотів він. — Можливо, він іще одужає. Ти не питав Ґандалфа?

— Чарівникам мене не втішити! — відповів Денетор. — Безглузді надії не справдилися. Ворог знайшов цю річ, і тепер його сила зростає; він читає всі наші думки, й усе, що ми робимо, закінчується невдачами.

А я послав сина, без доброго слова, без благословення, на даремну смерть, і ось він лежить із отрутою в тілі. Ні, ні, що би не трапилося на війні, мій рід згасає, навіть династії Намісників настає кінець. Самозванці правитимуть уцілілими рештками великого народу, що ховатиметься в горах, поки всіх не переловлять.

До дверей підійшли люди, вимагаючи правителя Міста.

— Ні, я не вийду, — сказав він. — Моє місце — біля мого сина. Може, він щось скаже перед смертю. А смерть його вже близько. Слухайте, кого хочете, хоч би й Сірого Дурня, хоча надія його не справдилася. Я залишаюся тут.

Отак Ґандалф перебрав на себе останню оборону Міста Ґондору. Де би він не з'являвся, люди міцнішали духом і страх перед крилатими тінями розвіювався. Невтомно крокував він від Цитаделі до Воріт, із півночі на південь уздовж стіни; а з ним ходив князь Дол-Амрота в осяйній кольчузі. Бо він і його лицарі трималися мужньо як справжні нащадки нуменорців. Ті, хто їх бачив, перешіптувалися:

— Видно, правду кажуть старі перекази: кров ельфів тече в тілі цього народу, адже колись, давним-давно, в тих краях жили нащадки Німродель!

І тоді, в сутінках, хтось та заспіває баладу про Німродель або ще якусь пісню, складену в Долині Андуїну в незапам'ятні часи.

Однак, коли вони відходили, тінь знову змикалася над людьми, і серця їхні хололи, і мужність Ґондору розвіювалася, мов порох. І так поволі похмурий день страхів переходив у темну ніч розпачу. У першому колі Міста лютували неприборкані пожежі, й захисники на зовнішній стіні у багатьох місцях були відрізані від решти. Проте найстійкіших, тих, хто не покинув їхніх постів, залишилося небагато; більшість давно відступила за другі ворота.

А тим часом через Ріку швидко проклали мости, й увесь день по них переправляли свіжі війська та спорядження. Нарешті опівночі ворог пішов на приступ. Перші тисячі перетнули траншеї вогню через залишені для них хитрі проходи. І підійшли вони на відстань стріли, не зважаючи на небезпеку, безладним натовпом. Однак насправді на стінах залишилося надто мало людей, аби завдати нападникам суттєвої шкоди, хоча вогні добре висвітлювали мішені для стрільців, славних своїм умінням на весь Ґондор. Тоді, переконавшись, що бойовий дух Міста надломлений, невидимий Вождь кинув головні сили на приступ. Поволі рушили крізь пітьму величезні облогові вежі, збудовані в Осґіліаті.

Знову прийшли гінці до палати у Білій Вежі, й Піпін впустив їх, бо вони дуже наполягали. Денетор поволі відвів очі від обличчя Фарамира і мовчки глянув на них.

— Перше коло Міста горить, володарю, — доповіли вони. — Якими будуть твої накази? Адже ти правитель і намісник. Не всі підуть за Мітрандіром. Люди втікають зі стін, покидають пости.

— Чому? Чому ті дурні втікають? — сказав Денетор. — Краще згоріти відразу, ніж потім, бо згоріти нам судилося. Повертайтеся до вашого багаття! А я? Я піду до свого похоронного вогнища. Похоронного вогнища! Не буде гробниці для Денетора та його сина. Ніякої гробниці! Не судилося нам спочивати вічним сном. Ми згоримо, як варварські вожді давніх часів, іще до перших кораблів із Заходу. Захід програв. Повертайтесь у вогонь!

Гінці вийшли мовчки, не вклонившись.

А Денетор підвівся й відпустив гарячу руку Фарамира.

— Він горить, уже горить, — сумно сказав він. — Руйнується дім його душі. — Підійшовши до Піпіна, він подивився на нього згори вниз. — Прощавай! Прощавай, Переґріне, сину Паладіна! Недовгою була твоя служба і зараз наближається до кінця. Я відпускаю тебе трохи раніше. Іди й умирай так, як вважаєш за найкраще. І з ким забажаєш, навіть із тим другим, чия дурість довела тебе до цієї смерті. Поклич моїх слуг і тоді йди. Прощавай!

— Я не буду прощатися з тобою, володарю мій, — сказав Піпін, опускаючись на коліна. А тоді раптом у ньому прокинувся гобіт, він випростався і глянув старому в очі. — З вашого дозволу, я піду, пане, — сказав він, — бо я справді дуже хочу побачити Ґандалфа. Та він не дурень; і я не стану думати про смерть, поки він іще сподівається. Але я також не вільний від слова та служби, поки ти живий. І якщо вони прийдуть до Цитаделі, я сподіваюся бути поруч із тобою і, можливо, заслужити даровану мені честь.

— Роби, як знаєш, пане дрібнолюдику, — відповів Денетор. — А моє життя закінчилося. Поклич моїх слуг! — І обернувся до Фарамира.

Піпін вийшов і покликав слуг, і вони прийшли: шестеро придворних, високих і гарних; проте вони побоювалися почути наказ. Однак Денетор спокійним голосом звелів їм тепло вкрити Фарамира й підняти ложе. І взяли вони його на плечі, й винесли з палати. Рухалися вони поволі, щоби якомога менше турбувати хворого, і Денетор, спираючись на патерицю, йшов слідом; останнім вийшов Піпін.

Вони вийшли з Білої Вежі, мов на похороні, в темряву, під низькі хмари, освітлені знизу спалахами пожеж. Поволі перетнули великий двір і, за наказом Денетора, зупинилися біля Сухого Дерева.

Тут було тихо, хіба що знизу долинав галас битви, і чути було, як у темний басейн із мертвих гілок скрапує вода. І вони пройшли крізь ворота Цитаделі, й вартові подивилися їм услід здивовано і стривожено. Повернувши на захід, нарешті вийшли до дверей у задній стіні шостого кола. Їхня назва була Фен-Голлен, і відчинялися вони лише в час похорону, й тільки правитель Міста міг ходити туди, та ще охорона і обслуга з дому померлих. За дверима звивиста дорога спускалася до уступу під тінню Міндоллуїну, де стояли гробниці королів і намісників.

Біля дверей стояла невеличка сторожка, і звідти, з ліхтарем у руках, вийшов переляканий прибрамник. За наказом правителя, він відімкнув двері, й ті беззвучно відчинились; у нього забрали ліхтар і рушили далі вниз темною дорогою посеред стародавніх стін і багатоколонного поруччя, ледве освітленого хитливим променем ліхтаря. Відлунювали повільні кроки, а вони спускались усе нижче і нижче, аж поки не дійшли до вулиці Мовчання, Рат-Дінен, до блідих куполів, порожніх залів і статуй давно померлих людей; вступили вони до Склепу Намісників і опустили ношу на землю.

Піпін, стурбовано озирнувшись, побачив, що стоїть у великій склепінчастій залі, стіни якої мовби задрапіровані довгими тінями від невеличкого ліхтаря. І було невиразно видно ряди столів, витесаних із мармуру; і на кожному столі лежав небіжчик, руки складені на грудях, голови — на кам'яних подушках. Але один широкий стіл неподалік стояв порожній. На нього, за велінням Денетора, слуги переклали Фарамира, а поруч — батька, і вкрили їх одним покривалом, і тоді стали з похиленими головами, як плакальники біля гробу. Тоді Денетор мовив неголосно:

— Тут ми зачекаємо. Та бальзамувальників не кличте. Принесіть сухі дрова, обкладіть нас ними і полийте олією. І коли я звелю — кинете сюди смолоскип. Зробіть це, й ані пари з уст. Прощавайте!

— З вашого дозволу, правителю! — скрикнув нажаханий Піпін і кинувся геть зі склепу. «Бідолашний Фарамир! — подумав він. — Треба знайти Ґандалфа. Бідолашний Фарамир! Ліки йому потрібні, а не сльози. Ох, де ж я знайду Ґандалфа? Напевно, в самій гущавині бою; і ніколи йому рятувати вмирущих чи божевільних».

Біля дверей він обернувся до одного зі слуг, котрий залишився на варті:

— Ваш господар сам не свій. Не поспішайте! Зачекайте з вогнем, поки Фарамир живий! Нічого не робіть, чекайте на Ґандалфа!

— Хто керує Мінас-Тірітом? — запитав чоловік. — Наш правитель Денетор чи Сірий Мандрівник?

— Здається, що Сірий Мандрівник або ніхто, — відповів Піпін і помчав нагору звивистою дорогою повз оторопілого прибрамника, вискочив із дверей — і далі, аж до воріт Цитаделі. Вартовий гукнув його, й Піпін упізнав голос Береґонда.

— Куди біжиш, пане Переґріне? — крикнув він.

— Шукаю Мітрандіра, — відповів Піпін.

— Завдання правителя нагальні, і я не смію тебе затримувати, але, якщо можна, скажи кількома словами: що відбувається? Куди подівся правитель? Я щойно заступив на варту, і мені сказали, що він пішов до Замкнених Дверей і перед ним несли Фарамира.

— Так, — сказав Піпін, — на Вулицю Мовчання. Береґонд опустив голову, щоби приховати сльози.

— Казали, він помирає, — зітхнув він. — Значить, помер.

— Ні, ще ні. І мені здається, навіть тепер його ще можна врятувати. Але ваш правитель, Береґонде, здався раніше за Місто. Він слабкий і небезпечний. — Піпін поспіхом розповів про дивні слова й учинки Денетора. — Я мушу негайно знайти Ґандалфа.

— Тоді йди вниз, туди, де бій.

— Знаю. Правитель звільнив мене. А ти, Береґонде, якщо зможеш, припильнуй, аби не трапилося чогось жахливого.

— Правитель нізащо не дозволяє тим, хто вдягнутий у чорне зі сріблом, залишати своє місце, хіба лише за його власним наказом.

— Ну, мусиш вибирати між наказами та життям Фарамира, — сказав Піпін. — І щодо наказів: ти маєш справу радше з несповна розуму, ніж із правителем. Я мушу бігти. Повернуся, якщо зможу.

Він побіг униз, униз до нижнього міста. Повз нього пробігали люди, котрі втікали від пожежі, й деякі, побачивши його однострій, обертались і гукали до нього, та він не зважав на них. Нарешті він пробіг Другі Ворота, за якими від стіни до стіни палало величезне вогнище. Однак чомусь було надто тихо. Не чути було ні шуму, ні криків бою, ні брязкоту зброї. І раптом пролунав жахливий крик, здригнулася земля, прокотився глухий гуркіт. Перемагаючи нестерпний страх, від якого трусилися коліна, Піпін завернув за ріг і опинився на площі біля Міських Воріт. Він завмер. Ґандалфа він знайшов, але відразу ж сахнувся назад, ховаючись у тінь.

З ночі тривав великий штурм. Гриміли барабани. З півночі та з півдня полки за полками йшли на стіни. Здоровенні звірі, ніби живі будинки в червоному мерехтливому світлі, мумаки з Гараду, тягнули з-за вогняних ровів величезні вежі та машини. Однак їхньому Вождеві було байдуже, як вони воюють і скільки їх гине: це робилося для того, щоби випробувати захист і змусити ґондорців битись у різних місцях. Вирішального удару мали зазнати Ворота. Могутні, викувані зі сталі та заліза, захищені вежами та бастіонами з незламного каменю, вони все ж були ключем, найслабшою точкою в усій цій високій і неприступній стіні.

Барабани забили голосніше. Завирувало полум'я. Здоровенні машини поповзли полем; і посеред усього, на товстих ланцюгах, розхитувався величезний таран, довжелезний, мов дерево завтовшки сто футів. Довго кували його в темних кузнях Мордору, й огидне сталеве вістря було відлите у формі оскаленої вовчої пащі; руйнівні закляття були вибиті на ній. Називався він Ґронд, у пам'ять про прадавній Молот Підземного Світу. Тягли таран величезні звірі, довкола товпились орки, а позаду важко ступали гірські тролі.

Ґронд підповзав. Його кожух не загорявся; і час від часу здоровенний звір, що його тягнув, скаженів і топтав численних орків, котрі супроводжували таран, але їхні трупи відкидали зі шляху, а на місце потоптаних ставали інші.

Ґронд підповзав. Дико гуркотіли барабани. Над горами трупів з'явилася жахлива постать — вершник, високий, у чорному плащі з опущеним каптуром. Поволі, топчучи полеглих, не зважаючи на град дротиків, їхав він уперед. Тоді зупинився й підняв угору довгий тьмяний меч. І при тому великий страх охопив усіх, і захисників, і нападників; і руки людей опустились, і не чути було свисту стріл. На якусь мить усе затихло.

Загуркотіли барабани. Здоровенні руки ривком підтягнули Ґронд до Воріт. Таран розхитали. Глибокий гул прокотився Містом, як грім у хмарах. Але залізні стулки та сталеві опори витримали удар.

Тоді Чорний Вождь підвівся у стременах і страшним голосом якоюсь забутою мовою вигукнув владні та грізні слова, що розколюють серце та камінь.

Тричі прокричав він. Тричі вдарив великий таран. І раптом, із третім ударом, Ворота Ґондору тріснули. Наче якесь згубне прокляття розкололо їх надвоє: вдарила палюча блискавка, і ворота обсипалися на землю дрібними уламками.

До Міста вступав Володар Назґулів. Великою чорною тінню виріс він у вогнях заграви, нависнув величезною загрозою відчаю. До міста входив Володар Назґулів, попід аркою Воріт, де ніколи не ступала ворожа нога, й усі розбігалися при його появі.

Усі, крім одного. Мовчазний і спокійний посеред площі за Ворітьми верхи на Тінеборі чекав на нього Ґандалф: на Тінеборі, що один-єдиний із усіх вільних коней на землі не піддавався страху, — незворушний, непохитний, мов камінна статуя Рат-Дінену.

— Ти не ввійдеш, — мовив Ґандалф, і величезна тінь зупинилася. — Повертайся у свою безодню! Забирайся звідси! Провались у ніщо, яке чекає на тебе і твого пана. Геть звідси!

Чорний Вершник відкинув каптур, і — о диво! — на ньому була королівська корона; та не було голови. Багряне полум'я палало між короною та широкими плечима, вкритими чорним плащем. З невидимих уст вирвався моторошний сміх:

— Старий дурень! Старий дурень! Настав мій час. Чи не впізнаєш своєї Смерті? Марні твої прокльони! Зараз ти помреш!

І він високо підняв свій меч, і лезом пробіг вогонь.

Ґандалф не поворухнувся. І цієї ж миті десь далеко, в міському дворику, заспівав півень. Високо і чисто прокричав він, нічого не відаючи про чари та битву, вітаючи ранок, що розгорався високо в небі над тінями смерті.

І ніби у відповідь, іздалеку долинули звуки численних рогів. Темними схилами Міндоллуїну розкотилася їхня луна. Голосно сурмили великі роги Півночі. На допомогу прийшов Роган.

V. Похід Рогіримів

Було темно, і загорнутий у ковдру Мері, лежачи на траві, нічого не бачив; але хоч ніч і була задушлива та безвітряна, довкола нього тихо зітхали невидимі дерева. Він підвів голову. Тоді знову почув: неначе бій барабанів на лісистих схилах і гірських уступах. Барабани раптом стихали, а тоді знову гримотіли, то ближче, то далі. Чи чують їх вартові, думав він. У темряві не було видно нічого, та він знав, що довкола безліч рогіримів. Пахло конями, чути було, як вони переступають із ноги на ногу й ударяють копитами по м'якій хвойній підстилці. Військо заночувало в сосновому лісі біля Ейленаху, високої гори, що здіймалася над хребтом посеред Друаданського лісу, повз який проходила головна дорога до східного Анорієну.

Втомлений, Мері все ж не міг заснути. Він проїхав цілі чотири дні, й дедалі густіший морок гнітив його серце. Він уже сам не розумів, чому так просився в похід, при тому що йому дозволяли — ба навіть наказували — залишитися. Також думав, чи старий король дізнався, що його не послухались, і чи розгнівався. Мабуть, що ні. Здавалося, що певна домовленість існувала між Дернгельмом і Едьфгельмом, маршалом еореда, до якого вони пристали. Він і всі його воїни вдавали, що не бачать і не чують Мері. Він був неначе ще однією торбою Дернгельма. А Дернгельм його не втішав: він ні з ким не розмовляв. Мері почувався маленьким, самотнім і нікому не потрібним. А в повітрі збиралася тривога, й у лісах чаїлись усілякі лиха. Час тепер був тривожний, і над загоном нависла загроза. Залишалося менше як день переходу до оборонних мурів Мінас-Тіріта, які оточували міські околиці. Уперед вислали розвідників. Деякі з них не повернулись. Інші примчали з повідомленням, що дорогу захопили ворожі сили. Військо супротивника отаборилося за три милі на захід від Амон-Діну, рухається дорогою і зараз перебуває на відстані якихось трьох ліг. Придорожніми горами та лісами тиняються орки. Король із Еомером допізна радили раду.

Мері захотілося з кимось поговорити, й він згадав про Піпіна. Та це тільки посилило неспокій. Бідолашний Піпін, замкнений у великому місті з каменя, самотній і переляканий. Мері захотілося стати високим вершником, таким як Еомер, аби засурмити в який-небудь ріг і кинутися навскач на його порятунок. Він сів, прислухаючись до барабанів, що знову загули, цього разу вже ближче. Залунали приглушені голоси, й між деревами промайнули напівприкриті ліхтарі. У темряві невпевнено заворушилися люди.

Висока постать виринула з пітьми і перечепилася через нього, вилаявши кляте коріння. Він упізнав голос маршала Ельфгельма.

— Я не корінь, пане, — сказав Мері, — і не торба, а гобіт у синцях. Не перепрошуй, але скажи, що тут затівається?

— А хто його знає в цих проклятих сутінках, — відповів Ельфгельм. — Але правитель наказав бути напоготові: можемо рушити у будь-який момент.

— Отже, вороги близько? — перелякано запитав Мері. — Це їхні барабани? А я вже було думав, мені причулося, бо ніхто неначе й не помічав нічого.

— Та ні, — відказав Ельфгельм, — вороги на дорозі, а не в горах. Це — дикуни, мешканці лісу: так вони спілкуються на віддалі. Кажуть, дотепер населяють Друаданський ліс. Ще з прадавніх часів, але нині їх мало, і ховаються вони від людей, дикі та обережні, мов звірі. Не воюють ані з Ґондором, ані з Маркою; та зараз їх непокоять темрява і навала орків: вони бояться повернення Темних Років, що є цілком імовірним. Добре хоч те, що вони нам не вороги: бо, кажуть, стріли їхні отруйні, та й у лісі з ними ніхто не зрівняється. Але вони запропонували свої послуги Теодену. Якраз повели до короля одного з їхніх вождів. Онде пішли з ліхтарями. Оце й усе, що мені відомо. А тепер мушу йти виконувати наказ. Пакуйся, пане Торбо!

І він розтанув у темряві. Мері не дуже сподобалася розмова про дикунів і отруєні дротики: він і без того потерпав од переляку. Чекання стало нестерпним. Йому закортіло дізнатися, що відбувається. Він піднявся і тихенько пішов навздогін за останнім ліхтарем, що ховався між деревами.

Урешті-решт, він вийшов на галявину, де під великим деревом стояв намет короля. Прикритий угорі ліхтар звисав із гілки й відкидав коло тьмяного світла. Там сиділи Теоден і Еомер, а перед ними навпочіпки — дивний чоловік, гулястий, як вивітрений камінь, і волосся його рідкої бороди звисало з важкого підборіддя, мов сухий мох. Був він коротконогий і товсторукий, череватий і присадкуватий, одягнутий лише у спідницю з трави. Мері здалося, що десь він його бачив, і раптом у пам'яті зринули Пукелі з Гірського Скиту. Ось тут ожила одна з тих старих фігур, а може, це з'явився нащадок прадавніх істот, котрих зображували давно забуті різьбярі минувшини.

Коли Мері підкрався ближче, всі мовчали. Та потім дикун почав говорити, неначе відповідаючи на запитання. Голос його був низький і гортанний, але говорив він, на подив Мері, загальною мовою, хоча затинаючись і вставляючи якісь чудні слова.

— Ні, батьку конярів, — казав він, — ми не воїни. Тільки мисливці. Убиваємо ґорґунів у лісах, ненавидимо орків. Ти теж ненавидиш ґорґунів. Тому допоможемо. Дикий народ далеко чує, далеко бачить, знає всі стежки. Дикий народ тут живе давно, ще до будинків із каменю, ще до того, як високі люди вийшли з води.

— Але нам потрібна допомога у бою, — сказав Еомер. — Як ви можете допомогти?

— Приносити звістки, — сказав дикун. — Ми дивимося з вершин, ми лазимо на високі гори і дивимось униз. Місто з каменю оточене. Вогонь горить довкола, а тепер і всередині. Хочеш піти туди? Тоді треба поспішати. Але ґорґуни та люди здалеку, — він махнув короткою вузлуватою рукою на схід, — сидять на дорозі. Дуже багато, більше ніж конярів.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Еомер.

Пласке обличчя старого та його темні очі не змінили виразу, але образа прозвучала в понурому голосі:

— Дикі люди — дикі, вільні, але не діти. Я — великий вождь, Ґанбурі-Ґан. Я рахую різні речі: зірки в небі, листя на деревах і людей у темряві. Вас десять і п'ять разів по двадцять двадцяток. А тих — більше. Велика битва, а хто переможе? І набагато більше ходить довкола стін міста з каменю.

— На жаль, говорить він мудро, — сказав Теоден. — І наші розвідники доповіли, що дорогу перегородили ровами і нашпигували кілками. Ми не зможемо змести їх раптовою навалою.

— Та все ж мусимо поспішати, — сказав Еомер. — Мундбурґ у вогні!

— Дайте Ґан-бурі-Ґану закінчити! — сказав дикун. — Він знає багато доріг. Він поведе вас дорогою, де немає ровів, де ґорґуни не ходять, тільки дикі люди та звірі. Багато стежок проклали, коли люди з кам'яних міст були сильніші. Вони розрізали гори, як мисливці розрізають м'ясо звірів. Дикуни думали, що вони їдять каміння. Вони їздили через Друадан до Ріммону великими возами. Тепер не їздять. Про дорогу забули, але тільки не дикуни. Через гору та за гору веде вона під травою і лісом, там за Ріммоном і до Діну, і знову до дороги конярів. Дикуни покажуть вам дорогу. Тоді ви уб'єте ґорґунів і розженете погану темряву світлим залізом, і дикуни будуть спати спокійно в дикому лісі.

Король переговорив із Еомером роганською мовою. Нарешті Теоден звернувся до Ґан-бурі-Ґана:

— Ми приймаємо твою пропозицію. Ми залишимо позаду великі сили ворога, та що з того? Якщо кам'яне місто впаде, нам не буде вороття. Якщо вистоїть — військо орків буде відрізане. Допоможи нам, Ґан-бурі-Ґане, і ми пообіцяємо тобі щедру винагороду та дружбу Рогану на вічні часи.

— Мертві — не друзі для живих і дарунків їм не дають, — відповів дикун. — Але якщо ви переживете Темряву, тоді залишіть диких людей у спокої та ніколи не полюйте на них у лісі, як на звірів. Ґан-бурі-Ґан не поведе вас у пастку. Він сам піде з батьком конярів, і якщо заведе не туди, вб'єте його.

— Хай буде так! — відповів Теоден.

— А коли ми вийдемо на дорогу? — запитав Еомер. — Якщо ти поведеш, доведеться їхати кроком, і я не сумніваюся, що шлях вузький.

— Дикуни ходять швидко, — сказав Ґан. — А он там, по Кам'яновізній долині, можна їхати по четверо в ряд, — і він махнув рукою на південь, — але шлях вузький на початку й у кінці. Дикуни перейдуть звідси до Діну від світанку до полудня.

— Отже, передові дійдуть щонайменше за сім годин, — сказав Еомер, — а всі решта — годин за десять. Можливі непередбачувані затримки, і якщо наш загін розтягнеться, багато часу піде на шикування, коли вийдемо з гір. Котра зараз година?

— Хтозна, — сказав Теоден. — Зараз суцільна ніч.

— Зараз темно, та ніч минула, — сказав Ґан. — Коли сходить Сонце, ми його відчуваємо, навіть якщо воно заховане. Зараз воно вже над східними горами. У небі починається день.

— Тоді мусимо виступати негайно, — сказав Еомер. — Хоча на допомогу Ґондору сьогодні ми не встигнемо.

Мері не став дослуховувати, а тихенько вислизнув і побіг готуватися до походу. То був останній привал перед битвою. Мері розумів, що мало хто вціліє у бою. Але він подумав про Піпіна та палаючий Мінас-Тіріт і так відігнав свій страх.

Той день минув спокійно, і жодних засідок ворога на шляху не виявилося. Дикуни розставили вздовж стежки обережних мисливців, аби жоден орк чи шпигун не помітив руху в горах. Чим ближче було до оточеного міста, тим густішою ставала пітьма, і колоною темних тіней здавалися люди та коні. Кожен загін супроводжував дикий лісовик; старий Ґан крокував поруч із королем. Спершу рухалися повільніше, ніж сподівалися, бо вершникам було важко пробиратися вкритими густим лісом хребтами від табору до Кам'яновізної долини, ведучи коней за вуздечки. Було далеко пополудні, коли передовий загін увійшов у сірі хащі за східним схилом Амон-Діну, в широку ущелину між гірськими хребтами, які розбігалися на схід і на захід. Через ущелину вниз збігала давно покинута дорога, до головного шляху від Міста в Анорієн, але впродовж багатьох поколінь вона заростала хащами й, урешті, зникла під опалим листям незчисленних літ. Однак зарості були останнім прикриттям вершників перед виходом на відкрите поле; адже далі пролягали дорога та рівнини Андуїну, а на сході та півдні схили були голі й скелясті, так наче зсудомлені гори збилися докупи і полізли вверх, бастіон на бастіон, згромадившись у могутні хребти й відроги Міндоллуїну.

Передовий загін зупинився, і, коли решта підтягнулася з Кам'яновізної долини, розбили табір під сірими деревами. Король скликав на нараду капітанів. Еомер запропонував вислати на дорогу розвідників, але старий Ґан похитав головою.

— Не варто відсилати конярів, — сказав він. — Дикуни вже побачили все, що можна побачити в такій темряві. Вони незабаром прийдуть і все мені розкажуть.

Зібралися капітани; а тоді з хащі, крадучись, вийшло ще кілька пукелів, таких схожих на старого Ґана, що Мері їх би не розрізнив. Вони заговорили до Ґана дивною гортанною мовою.

Нарешті Ґан обернувся до короля:

— Дикуни розказали. По-перше, будьте обережні! Усе ще багато людей у таборі за Діном, година ходу, — й він махнув рукою на захід до чорної вершини. — Та нікого не видно між нами і новими стінами кам'яного міста. А там багато. Стіни не вистоять: ґорґуни руйнують стіну земними блискавками та чорним залізом. Не бояться і довкола не озираються. Вони думають, що їхні друзі стережуть усі дороги! — При цьому у старого Ґана забулькотіло в горлі, — мабуть, він так сміявся.

— Гарні новини! — вигукнув Еомер. — Навіть у цих сутінках спалахує надія. Хитрощі нашого Ворога часом обертаються проти нього. Ця клята темрява нас і прикриє. І тепер, прагнучи зруйнувати Ґондор, аби не залишити каменя на камені, його орки звільнили мене від найбільшої перепони. Нас би надовго затримали під зовнішнюю стіною. А тепер ми її легко візьмемо… якщо дійдемо до неї.

— Ще раз дякую тобі, Ґан-бурі-Ґане, вожде лісу, — сказав Теоден. — І за провідників, і за добрі звістки. Хай вам щастить!

— Бийте ґорґунів! Убивайте орків! Слова не втішать дикунів, — відповів Ґан. — Розженіть темряву світлим залізом!

— Заради цього ми стільки проїхали, — сказав король, — і заради цього докладемо всіх зусиль. Та чи пощастить нам — буде видно завтра.

Ґан-бурі-Ґан присів і торкнувся землі гулястим чолом на знак прощання. І вже збирався піти, але раптом підвів голову, мов налякана тварина, що зачула незнайомий запах. Очі його блиснули.

— Вітер міняється! — крикнув він і вмить зник у пітьмі разом зі своїми родичами, й уже ніколи вершники Рогану не бачили їх.

Невдовзі далеко на сході знову глухо забили барабани. Та ніхто з роганців уже не боявся, що дикуни зрадливі, дивні та ворожі, хоча на перший погляд вони такими і здавалися.

— Провідники нам уже не потрібні, — сказав Ельфгельм, — бо з нами є вершники, котрі в мирні часи їздили до Мундбурґа. Я і сам їздив. Коли ми виїдемо на дорогу, вона заверне на південь, а звідти ще сім ліг до Пеленнорського муру. Узбіччя дороги там трав'янисті. На цьому відрізку ґондорські гінці, бувало, летіли щодуху. І ми проїдемо швидко та безшумно.

— Оскільки нас чекає жорстока битва і нам потрібні сили, — сказав Еомер, — я раджу зараз відпочити, а вирушити вночі — з таким розрахунком, аби вийти на поле бою на світанні або коли наш правитель подасть знак.

Король погодився з цим, і капітани розійшлися. Та Ельфгельм незабаром повернувся.

— З-за сірого лісу, володарю, — сказав він, — наші розвідники принесли звістки лише про двох людей, двох мертвих воїнів, і мертвих коней.

— Справді? — сказав Еомер. — І що?

— А те, що це були ґондорські гінці; один із них, мабуть, Гірґон. У руці — Червона Стріла, а голова відрубана. Крім того, з розташування їхніх тіл видно, що втікали вони на захід. Я це пояснюю так, що вони наштовхнулися на ворога вже на зовнішньому мурі, або ж їх атакували на зворотньому шляху — а значить, це було два дні тому, якщо вони, як звично, змінювали коней. Вони не встигли би доїхати до Міста і повернутись.

— Отже, Денетор нічого не чув про наш похід і не сподівається на допомогу, — сказав Теоден.

— Біда не терпить зволікання, та все ж краще пізно, ніж ніколи, — сказав Еомер. — І хтозна, може, цього разу старе прислів'я виявиться правдивим як ніколи.

Була ніч. Роганський загін безшумно мчав узбіччями дороги. Оминаючи Міндоллуїн, дорога повертала на південь. Майже просто попереду вдалині червона заграва під чорним небом висвітлювала темні схили величезної гори. Під'їжджали до Пеленнору; та світанок іще не настав.

Король їхав попереду, оточений своєю дружиною. За ним ішов еоред Ельфгельма; і Мері побачив, що Дернгельм намагається непомітно, в темряві, виїхати вперед, і нарешті він таки приєднався до королівської варти. Ось вершники зупинилися. Мері почув, як попереду тихо розмовляють. Повернулися розвідники, котрі доскакали майже до самого муру.

— Палають великі пожежі, правителю, — доповів один. — Місто у вогні, довкола велике військо. Але всіх підтягнули на штурм. Наскільки ми зрозуміли, на зовнішньому мурі залишилося зовсім мало солдатів, але й ті зайняті руйнуванням і по боках не роздивляються.

— Пам'ятаєш, правителю, що сказав дикун? — мовив другий. — У мирний час я живу на відкритому Плато, моє ім'я — Відфара, і мені вітер також приносить звістки. А вітер міняється. Повіяв вітер із півдня, в ньому хоч і слабкий, але відчутний запах моря. Ранок принесе зміни. Коли ти минеш мур, над смородом підніметься світанок.

— Якщо правдиві твої слова, Відфаро, то будь же благословенний віднині довіку! — сказав Теоден.

Він повернувся до дружинників, котрі стояли поруч, і промовив так голосно, щоби почули вершники з першого еореда:

— Настав наш час, вершники Марки, сини Еорла! Вогонь і ворог перед нами, рідні оселі — позаду. Та хоч судилося вам битись у чужому краї, здобута слава буде вашою довіку. Ви присягнули — тож тепер виконайте присягу, заради правителя, і землі, й непорушної дружби!

Роганці вдарили списами об щити.

— Еомере, сину мій! Ти поведеш перший еоред, — продовжив Теоден, — і піде він у центрі під королівським стягом. Ельфгельме, ти поведеш свій загін праворуч, відразу за стіною. А Ґрімбольд — ліворуч. Решта нехай іде за тими трьома, як кому вже вдасться. Бийте ворога там, де він групується. Інших планів скласти не можемо, бо нам не відомо, що діється на полі. А зараз — уперед, і не бійтеся темряви!

Дружина помчала навскач, але все ще було темно, що би там не передбачав Відфара. Мері сидів за спиною Дернгельма, тримаючись лівою рукою, а правою намагаючись вийняти з піхов меча. Тепер він добре розумів, що правий був король, коли говорив: «А що робитимеш у такій битві ти, Меріадоку?» «Тільки оце, — подумав він, — заважати вершникові і якось триматись у сідлі, бо впаду — і затопчуть на смерть!»

До зовнішнього муру було не більше як ліга. Вони досягли його швидко; занадто швидко, на думку Мері. Пролунали дикі крики, брязнула зброя, і все стихло. Кількох орків на стінах захопили зненацька й умить перебили або розігнали. Біля руїн північних воріт Раммасу король знову зупинився. Перший еоред підтягнувся; Дерн-гельм тримався біля короля, хоча загін Ельфгельма відійшов далеко праворуч. Вершники Ґрімбольда пройшли і стали у великому проломі муру трохи далі на схід.

Мері виглянув через плече Дернгельма. Удалині, миль за десять або й більше, лютувала пожежа, а на рівнині широким півмісяцем палали лінії вогню, до найближчої — не ціла ліга. На темній рівнині Мері міг побачити мало, однак ані сподівань на ранок, ані вітру, свіжого чи ні, він не відчув.

Роганське військо ступило на землю Ґондору мовчки, рухаючись повільно, але невпинно, як хвиля припливу через проломи у греблі, яку вважали надійною. Розум і волю Чорного Вождя цілковито захопило палаюче місто, і тривожні звістки до нього ще не дійшли.

Король повів своїх людей на схід, оминаючи вогняні рови та вороже військо. Вони все ще були непомічені, й Теоден усе ще не подавав сигналу. Нарешті він знову зупинився. Місто було вже ближче. У повітрі висів запах паленого та витали тіні смерті. Коні непокоїлися. Та король сидів на Сніжногривому непорушний, споглядаючи агонію Мінас-Тіріта, мовби його несподівано здолав біль або страх. Здавалося, він зігнувся під тягарем літ. Мері самому здавалося, що тягар жаху та сумнівів тисне його до землі. Серце билося повільно. Час неначе застигнув у нерішучості. Вони запізнилися! Надто пізно — гірше, ніж ніколи! Мабуть, Теоден злякається, схилить сиву голову, поверне назад, шукати прихистку в горах.

І раптом Мері відчув: зміна. Вітер дмухнув в обличчя! Почало світліти. Ген-ген удалині, на півдні, сіріли, клубочилися, розповзалися невиразні хмари: за ними здіймався світанок.

Але відразу ж спалах, мов та блискавка, вдарив із-під Міста, на коротку мить висвітливши його чорно-білі стіни; голкою зблиснула висока вежа; а коли знову зімкнулася пітьма, над полями прокотився могутній гуркіт.

Почувши його, король раптом випростав зігнутий стан. Знову став він високий і гордий; і, піднявшись на стременах, крикнув він голосом чистим і дзвінким, якого ще не чули роганці:

І він вихопив із рук прапороносця Гутлафа великий ріг, і засурмив так голосно, що ріг розколовся надвоє. І відразу ж усі роги Рогану просурмили у відповідь, і пісня їхня тієї години розкотилася бурею над полями, громом у горах.

Раптом король крикнув Сніжногривому, і той зірвався з місця. На вітрі розвіявся стяг, білий кінь на зеленому полі, та король перегнав його. Слідом помчали лицарі його двору, та наздогнати короля не могли. Був серед них Еомер, із білим кінським хвостом на шоломі, що тріпотів на вітрі, й перший еоред ревів, мов хвиля, що піниться і б'ється об берег, але Теодена наздогнати не могли. Мабуть, бойовий шал прабатьків запалав у його жилах, і він летів на Сніжногривому, як прадавній бог, як Ороме Великий у битві валарів, коли світ був молодий. Золотий щит — о диво! — засяяв, мов сонце, і трава запалала яскравою зеленню під білими копитами його коня. Бо ранок, ранок настав, і вітер повіяв із моря; пітьма розступилась, і військо Мордору завило, й охопив його жах, і побігли вороги, і гинули, і падали під копитами лютих коней. І тоді все військо Рогану заспівало пісню, і вони співали вбиваючи, бо радість бою охопила їх, і спів їхній, прекрасний і жахливий, долітав навіть до Міста.

VI. Битва на Пеленнорській рівнині

Не ватажок орків і не отаман розбійників керував наступом на Ґондор. Темрява розступилася раніше, ніж планував її Пан: фортуна зрадила його на мить, і світ повернувся проти нього; перемога вислизала просто з рук. Але руки його були довгі. Він усе ще був могутній, а військо його — величезне. Король, Примара Персня, Володар Назґулів, зброї він мав багато. Він відступив від Воріт і зник.

Теоден, король Роганської Марки, виїхав на дорогу, що вела від Воріт до Ріки, і повернувся до Міста, яке було за милю від нього. Він трохи притримав коня, шукаючи ворогів, і короля наздогнали його лицарі, а з ними — Дернгельм. Попереду, ближче до стін, воїни Ельфгельма билися біля облогових машин, рубали, кололи, скидали орків у вогняні рови. Майже вся північна половина Пеленнору була очищена, ворожі табори горіли, орки тікали до Ріки, як звірі від мисливців; і рогірими рубали їх направо і наліво. Однак ворожого війська ще не розбили, а до Воріт не прорвалися. Тут міцно засіли орки, а другу половину рівнини займали свіжі полки. На південь від дороги стояли основні сили гарадримів, і там ворожі вершники збиралися під прапором їхнього вождя. І він подивився вперед і помітив у ранковому світлі королівський стяг, що майорів над купкою вершників, котрі відірвалися від своїх. І тут він розлютився, і закричав, і, розгорнувши свій стяг — чорний змій на червоному полі, — кинувся на білого коня на зеленому; і, мов зірки, заблищали оголені ятагани.

А Теоден помітив гарадримів і без зволікань крикнув до Сніжногривого, і розвернувся їм назустріч. Зітнулися вони зі шаленим брязкотом. Але білий шал північан палав гарячіше, і довгими списами володіли вони вправніше. Менше їх було, та вони врізались у купу південців, мов клин лісової пожежі. Попереду мчав Теоден, син Тенгіла, і спис його тріснув, коли він уразив на смерть їхнього ватажка. Потім вихопив меча і кинувся до стяга, і розрубав древко разом із прапороносцем; і чорний змій упав під копита. І недобитки кінноти розвернулись і кинулися навтьоки.

Та раптом, посеред тріумфу, золотий щит короля потьмянів. На ранкове небо напливла темрява. Коні іржали і металися, скидаючи вершників додолу.

— До мене! До мене! — кричав Теоден. — Вище голови, еорлінги! Не бійтеся темряви!

Та Сніжногривий, ошалілий від жаху, став дибки, високо здійнявши копита, а тоді з диким іржанням повалився набік: чорний дротик пронизав його. Король упав разом із конем, притиснутий його вагою.

Величезна тінь хмарою опустилася з неба. Ба ні! То була крилата істота — ніби птах, але розміром більша за будь-якого птаха, гола, без пір'я, і широчезні крила були зі шкіри, розтягнутої між пальцями-пазурами; й від неї відгонило смородом. Мабуть, то була істота зі старого світу, чиї предки, оселившись десь у забутих горах під холодним Місяцем, пережили свій час і в огидному гнізді виплодили своє останнє потомство, віддане злу. І Темний Володар підібрав цю істоту, годував падлом, поки та не переросла всіх крилатих створінь, і дав своєму слузі замість жеребця. Нижче, все нижче опускалася вона, і тоді, склавши перетинчасті крила, хрипко крекнула й сіла на тіло Сніжногривого, вп'явшись у нього пазурами та вигнувши довгу голу шию.

На спині її сидів вершник у чорному плащі, величезний і грізний. На ньому була сталева корона, та між вінцем і плащем не було видно нічого, тільки лютий блиск очей — Володар Назґулів. Перед тим, як розступилася темрява, він відлітав на своєму жеребці, а тепер знову повернувся, щоби сіяти смерть, обертати надію на розпач, перемогу — на поразку. У руці він тримав важку булаву.

Та не всі покинули Теодена. Довкола лежали мертві лицарі його двору; інших далеко віднесли ошалілі коні, — та все ж один стояв непорушно: юний Дернгельм, чия відданість здолала страх; і він плакав, бо любив свого правителя, як батька. Під час атаки Мері тримався в сідлі за спиною Дернгельма, доки не прилетіла Тінь; а тоді нажаханий Вихор скинув їх і тепер гасав рівниною. Мері відповз на всіх чотирьох, мов приголомшений звір, осліплений від жаху.

«Зброєносець короля! Зброєносець короля! — кричало його серце. — Ти не можеш його покинути. Ти говорив: він буде тобі за батька». Та воля його не відгукувалась, а тіло трусилося. Він боявся розтулити міцно стиснуті повіки і навіть подивитись угору.

І тоді з чорноти його свідомості до нього неначе долинув голос Дернгельма; однак зараз голос здавався дивним і неначе знайомим.

— Забирайся звідси, почваро, володарю падла! Залиш мертвих у спокої!

Холодний голос відповів:

— Не ставай між Назґулом і його здобиччю! Бо він тебе за це не вб'є. Він віднесе тебе в оселю плачів, по той бік темряви, де тіло твоє зітліє, а розшматована душа ляже перед Недремним Оком.

Дзенькнув видобутий із піхов меч.

— Роби, як знаєш, але я все одно зупиню тебе!

— Зупиниш? Дурень ти. Жоден чоловік мене не зупинить!

І тут Мері почув щось геть несподіване. Здавалося, що Дернгельм розсміявся, і чистий голос дзвенів, мов криця:

— Але я не чоловік! Перед тобою жінка. Я — Еовіна, донька Еомунда. Ти не даєш мені пройти до мого правителя та родича. Забирайся, якщо ти не безсмертний! Живий ти чи темна примара, я зарубаю тебе, якщо торкнешся Теодена!

Крилата істота каркнула, та вершник не відповів нічого, ніби раптом засумнівався в собі. Подив допоміг Мері здолати страх. Він розплющив очі, й чорнота розступилася. За кілька кроків од нього в темній імлі сидів величезний звір, а над ним моторошною тінню височів Володар Назґулів. Трохи ліворуч, обличчям до нього, стояла та, котру він називав Дернгельмом. Але шолома на ній не було, і її волосся, розпущене по плечах, сяяло тьмяним золотом. Очі кольору моря дивилися суворо та гнівно, однак сльози блистіли на щоках. У руці вона тримала меч, а щитом затулялася від пекучого погляду ворога.

То була Еовіна, але і Дернгельм — також. Мері пригадав обличчя, яке він бачив при виїзді з Гірського Скиту, — обличчя воїна, котрий утратив надію і шукає смерті. Жаль переповнив його серце, але також і захоплення, і тут раптом у ньому прокинулася неспішна хоробрість його народу. Він стиснув кулаки. Вона не загине, така прекрасна, така сумна! Принаймні не загине сама, без захисту!

Ворог не дивився в його бік, але Мері все ж боявся поворушитися, щоби раптом страшні очі не помітили його. Повільно-повільно поповз він убік; але Чорний Вождь, у сумнівах, зосередивши всю лють на жінці, котра стояла перед ним, не помітив би гобіта, як того хробака у болоті.

Зненацька величезна потвора розпростерла огидні крила, й від них поширився жахливий сморід. Вона знову знялась у повітря, а тоді з вереском кинулася на Еовіну, цілячи в неї дзьобом і пазурами.

Та Еовіна не похитнулася, діва рогіримів королівського роду, струнка та водночас міцна, мов сталеве лезо, прекрасна і грізна. Вправною рукою завдала вона смертельного удару. Вона розрубала витягнуту шию, і каменем покотилася відрубана голова. Еовіна відскочила назад, і величезна туша, розчепіривши крила, гепнула на землю; і при цьому розвіялася тінь. Промінь сонця впав на Еовіну, і волосся її заблищало в ранковому світлі.

З безформної маси піднявся Чорний Вершник, високий і грізний. З криком, сповненим такої ненависті, що сам звук його отруював душу, він опустив булаву. Щит Еовіни розлетівся на безліч уламків, зламана рука опустилася; діва упала на коліна. Назґул нависнув над нею, мов хмара, очі його палали; й він підняв булаву для смертельного удару.

Та раптом він похитнувся і закричав од болю, і булава його промахнулася, зарившись у землю. То Мері штрикнув іззаду мечем, прорізав чорну мантію і вразив нижче від кольчуги жилу під коліном.

— Еовіно! Еовіно! — закричав Мері.

І, хитаючись, вона підвелася та з останніх сил рубонула мечем між короною і плащем на широких, навислих над нею плечах. Меч розколовся, розсипавшись іскрами. З брязкотом покотилася корона. Еовіна впала на тіло ворога. Та — о диво! — і плащ, і кольчуга були порожні. Безладною купою лежали вони на землі; і небо здригнулося від крику, що перейшов у протяжне виття й відлетів із вітром, — голос, безтілесний і слабкий, завмер, затих, і вже не чули його на землі.

А гобіт Мері стояв посеред мертвих тіл і мружив очі, як розбуджена сова, бо сльози засліплювали його; і крізь імлу побачив він прекрасне волосся Еовіни, яка лежала без руху, і обличчя короля, загиблого в час перемоги. Сніжногривий, в агонії, сповз із тіла хазяїна, котрого він мимоволі вбив.

І Мері нахилився й підняв його руку, щоби поцілувати. Але раптом Теоден розплющив очі, погляд його був ясний, і заговорив він спокійно, хоч і з труднощами:

— Прощавай, пане голбитле! Тіло моє розбите. Я відходжу до прабатьків. Але тепер навіть у їхньому шляхетному товаристві мені не буде соромно. Я здолав Чорного Змія. Похмурий ранок, світлий день, золотий вечір.

Мері не міг говорити і знову розплакався.

— Вибач мені, володарю, — вимовив він нарешті, — я не виконав твоєї волі й можу тільки оплакати нашу з тобою розлуку.

Старий король посміхнувся:

— Не журися! Я прощаю тебе. Навіщо краяти щире серце? Живи довго і щасливо, а коли в мирний час будеш розпалювати свою люльку, то згадуй мене! Адже ніколи вже не сяду я з тобою в Медусельді, як обіцяв, і не розкажеш ти мені про ваше зілля.

Він прикрив очі, й Мері схилив голову біля нього. Нарешті він знову заговорив:

— Де Еомер? Темрява застеляє очі, а я хотів би побачити його перед смертю. Йому бути королем. І передай вітання Еовіні. Вона… вона так не хотіла розлучатися зі мною, я вже не побачу її, а вона мені дорожча за доньку.

— Володарю, володарю, — почав Мері, затинаючись, — вона… Та цієї миті здійнявся страшний шум, довкола заграли роги і труби.

Мері озирнувся: він уже забув про війну та про все на світі, і здавалося, що минула не одна година, відколи король помчав до своєї загибелі, а насправді все сталося зовсім недавно. А тепер він побачив, що може опинитися в самій гущавині битви, яка от-от розпочнеться.

Нові полки ворога поспішали дорогою від Ріки; й від муру підходили легіони Морґулу; з півдня — піхота з вершниками Гараду, а за ними ступали мумаки з бойовими вежами на здоровенних спинах. Але на півночі Еомер із білим султаном на шоломі вів розгорнутий стрій рогіримів, готових до атаки; і з Міста вийшли всі до одного воїни, і попереду майорів стяг Дол-Амрота зі Срібним Лебедем, і ворог утікав од воріт.

У голові в Мері зблиснула думка: «Де ж Ґандалф? Хіба він не тут? Може, він урятував би короля й Еовіну?» Але тут підскакав Еомер, а з ним — лицарі двору, котрі вціліли й упоралися з кіньми. Здивовано дивилися вони на мертву потвору, і коні їхні боялися підступити до неї. Та Еомер зіскочив зі сідла, підійшов і став мовчки біля Теодена, вражений горем.

Один із лицарів вийняв королівський стяг із руки прапороносця Гутлафа, який мертвий лежав неподалік, і високо підняв його. Теоден повільно розплющив очі. Помітивши свій стяг, він знаком велів передати його Еомерові.

— Вітаю тебе, королю Марки! — мовив він. — Іди і перемагай! Попрощайся за мене з Еовіною!

І так він помер, не знаючи, що Еовіна лежала поруч із ним. І воїни плакали, вигукуючи:

— Король Теоден! Король Теоден!

І сказав їм Еомер:

Однак він і сам плакав, виголошуючи ці слова.

— Нехай залишаться з ним його лицарі, — сказав він, — і з пошаною віднесуть його тіло, поки знову не закипіла битва! Так, і всіх його воїнів також.

І він окинув поглядом полеглих, пригадуючи їхні імена. І раптом серед них він упізнав свою сестру. Він завмер, наче стріла прошила йому серце; смертельна блідість укрила обличчя, холодна лють охопила його, і на короткий час він утратив дар мови. Світ потемнів перед очима.

— Еовіно, Еовіно! — нарешті вигукнув він. — Еовіно, звідкіля ти тут? Що це — чари чи божевілля? Смерть, смерть, смерть! Смерте, забери нас усіх!

І тоді, не роздумуючи та не чекаючи на воїнів із Міста, він скочив на коня, і полетів назад до свого війська, і засурмив у ріг, закликаючи до атаки. Чистий голос його задзвенів над полем бою:

— Смерть! Уперед, уперед на погибель і до кінця світу!

І військо рушило. Та рогірими тепер не співали. В один голос викрикнули вони: «Смерть!» — і, набираючи, мов лавина, швидкості, вершники кинулися повз тіло короля і помчали на південь.

А гобіт Меріадок і далі стояв, сліпий від сліз, і ніхто не заговорив до нього, та, мабуть, і не помітив. Він витер очі й нахилився, щоби підняти зелений щит, який йому дала Еовіна, і повісив його на спину. Тоді почав шукати свій меч, що випав із руки; коли Мері вдарив Назґула, права рука його заніміла, і тепер працювала тільки ліва. Аж ось знайшовся його меч, тільки лезо його диміло, мов суха гілка, кинута у багаття; і на очах у Мері воно тануло, поки зовсім не зникло.

Такий був кінець меча з Курганів, викуваного у Вестернесі. Зрадів би той зброяр, котрий колись повагом працював над ним у Північному Королівстві, давним-давно, в час, коли дунадани були ще сильні, а найлютішим їхнім ворогом був жахливий король-чаклун із Анґмару. Жодна інша зброя, навіть у міцнішій руці, не завдала би ворогові такої відчутної рани, розітнувши його невмирущу плоть, зруйнувавши закляття, що зв'язувало невидимі сухожилля його волі.

Древка списів накрили плащами, і на ці ноші вклали короля, і понесли до Міста; Еовіну обережно підняли і рушили за ним. Але загиблих лицарів короля винести з поля бою не могли, бо семеро з них полягло, і був між ними Деорвайн, головний серед лицарів. Тож їх віднесли подалі від ворогів і від потвори, відгородивши частоколом зі списів. А пізніше, коли все закінчилося, воїни повернулись і розклали вогнище, де спалили труп крилатої потвори; а для Сніжногривого викопали могилу і зверху поклали камінь, на якому було викарбувано по-ґондорськи та по-роганськи:

Висока зелена трава виросла на горбку над Сніжногривим, а там, де спалили потвору, земля назавжди залишилася чорною та безплідною.

Повільно і сумно йшов Мері поряд із ношами й уже не зважав на битву. Він був перевтомлений, рука боліла, а тіло трусило, як у гарячці. Вітер із моря приніс рясний дощ, і здавалося, що весь світ оплакує Теодена й Еовіну, заливаючи палаюче Місто потоками сірих сліз. Крізь мутну імлу він побачив, що до них під'їжджають вершники Ґондору. Імрагіл, князь Дол-Амрота, порівнявся з ними і притримав коня.

— Кого ви несете, воїни Рогану? — гукнув він.

— Короля Теодена, — відповіли йому. — Він загинув. Але тепер король Еомер веде військо на битву: он він, із білим султаном на вітрі.

І князь зліз із коня, опустився на одне коліно перед ношами, віддаючи честь королю та його геройській атаці; і заплакав він. А піднімаючись, подивився на Еовіну і здивувався.

— Та це ж жінка! — сказав він. — Невже в Рогані воюють навіть жінки?

— Ні! Лише одна, — відповіли йому. — Це панна Еовіна, сестра Еомера; і до останньої хвилини ми не знали, що вона серед нас, і тепер шкодуємо про це.

І князь, уражений її красою, хоча блідим і холодним було обличчя, схилився над нею і торкнувся її руки.

— Воїни Рогану! — крикнув він. — Чи нема серед вас лікаря? Вона поранена, може, навіть смертельно, однак, мені здається, ще жива.

І він приклав налатник зі свого рукава до її холодних губ, і легкий, ледь помітний серпанок покрив поліровану сталь.

— Поспішайте, — сказав він і негайно послав вершника до Міста по допомогу.

А сам, низько вклонившись полеглим, попрощався з ними, і, скочивши в сідло, помчав на битву.

І дедалі шаленіше розгорталася битва на полях Пеленнору; здалеку чути було брязкіт зброї, крики людей і кінське іржання. Трубили роги, гриміли сурми, і ревіли мумоки, яких нацьковували до бою. Під південними стінами Міста піхота Ґондору билася з військом Морґулу, яке зібралося на силі. Та кіннота поскакала на схід на допомогу Еомерові: Гурин Високий, і Ключар, і правитель Лоссарнаху, Гірлуїн із Зелених Пагорбів, і князь Імрагіл Прекрасний із його лицарями.

Допомога прийшла якраз вчасно; бо доля відвернулася від Еомера, і бойовий шал зрадив його. Лютий натиск атаки зім'яв перші ряди ворога, і великі клини його вершників врізались у стрій південців, скидаючи вершників із коней і топчучи піших. Але на мумаків коні не йшли — вони зупинялись і звертали вбік; і величезні звірі, непоборні, височіли, як оборонні вежі, і гарадрими гуртувалися довкола них. Від самого початку гарадримів було втричі більше, а тепер ситуація рогіримів іще погіршилася, бо з Осґіліата напливали нові полки. Там вони чекали наказу їхнього Вождя, щоби кинутися грабувати Місто і спустошувати Ґондор. Тепер Вождя знищили; та Ґотмоґ, лейтенант Морґулу, погнав їх у бій; там були східняни зі сокирами і варяґи з Ханду, південці в червоному і темнолиці напівтролі з Далекого Гараду: з білими очима та червоними язиками. Одні погнали за рогіримами, інші — на захід, аби відрізати сили Ґондору і не допустити з'єднання з Роганом.

Коли день почав отак повертатися супроти Ґондору і надія пригасла, в Місті зчинився крик. Було перед полуднем, сильним вітром на північ віднесло дощ, засяяло сонце. У чистому повітрі вартові згори побачили вдалині нову небезпеку, й остання надія покинула їх. За вигином біля Гарлонда Андуїн плив напрямки, тож із Міста на багато миль було видно його течію, і далекозорі могли помітити кораблі, які піднімались угору. І тепер вони скрикнули з переляку, бо на блискучій Ріці помітили гнаний вітром темний флот: великі галери та кораблі з багатьма веслами і з напнутими чорними вітрилами.

— Умбарські корсари! — кричали люди. — Умбарські корсари! Дивіться! Пливуть умбарські корсари! Значить, упали Белфалас і Етір, і втрачено Лебеннін. Корсари йдуть на нас! Це — останній удар!

І тоді без наказу, бо в місті віддавати накази було нікому, люди побігли до дзвонів і забили на сполох; інші, схопивши сурми, заграли сигнал відходу.

— Утікайте за стіни! — кричали вони. — За стіни! Вертайтеся до Міста, поки всіх вас не перебили!

Та вітер, що гнав кораблі, відносив той галас за Місто.

Проте для рогіримів не потрібен був цей сигнал тривоги. Вони і самі розгледіли чорні вітрила. Бо Еомер був тепер за якусь милю від Гарлонда, й між гаванню та ним збилися ворожі полки, а ззаду його обходило нове військо, відрізаючи від князя. І він подивився на Ріку, і надія згасла в його серці, і прокляв він такий благословенний раніше вітер. А військо Мордору це надихнуло, розпалило його лють і шал, і з вереском кинулося воно в атаку.

Посуворішав Еомер, і розум його прояснів. Він звелів засурмити в роги й зібрати всіх воїнів під його стягом; бо задумав він скласти стіну зі щитів і битися, поки вистачить сил, аби здійснити на полях Пеленнору подвиги, гідні пісень, хоч і не залишиться на Заході нікого, хто згадав би останнього короля Роганської Марки. Тож він виїхав на зелений пагорб і встромив у землю свій стяг, і Білий Кінь замайорів на вітрі.

Він промовив ці слова і при тому розсміявся. Бо запал битви знову пройняв його; він був неушкоджений і молодий, і був королем — правителем відважного народу. І от, розсміявшись із відчаю, він подивився на чорні кораблі і пригрозив їм мечем.

І тоді подив і велика радість охопили його; він підкинув меч у повітря, впіймав його і заспівав. І всі погляди звернулись у той же бік, і — о диво! — на першому кораблі замайорів великий стяг, і коли корабель повернув до Гарлонда, вітер розгорнув полотнище. На ньому зацвіло Біле Дерево, як на стягах Ґондору; і довкола нього — Сім Зірок, а вгорі — корона, знак Еленділа, не бачений сотні літ. І зорі заіскрились у ранкових променях, бо самоцвітами вишила їх Арвен, донька Елронда, і корона з мітрилу та золота сяяла на сонці.

Так з'явився Араґорн, син Араторна, Елессар, спадкоємець Ісілдура, повернувся зі Стежини Мертвих, принесений вітром із Моря до королівства Ґондор; і рогірими вітали його радісним сміхом і дзвоном мечів, а у враженому й утішеному Місті заграли сурми та задзвонили дзвони. А військо Мордору охопила розгубленість, і страшними чарами здалася їм поява ворогів на їхніх кораблях; і з жахом усвідомили вони, що доля обернулася проти них і що кінець їхній близько.

На схід скакали лицарі Дол-Амрота, женучи перед собою ворога: тролів, варягів і орків, котрі ненавиділи сонце. На південь мчав Еомер, від нього втікав супротивник і опинився між молотом і ковадлом. Бо тепер із кораблів на причал Гарлонда сходили воїни і бурею летіли на північ. Серед них були Леґолас, і Ґімлі зі сокирою, Галбарад зі знаменом, Елладан і Елрогір зі зорями на чолах, і непохитні дунадани, слідопити Півночі, попереду хоробрих воїнів Лебенніну та Ламедону й південних провінцій. А випереджав усіх Араґорн, і в руці його сяяло Полум'я Заходу, Андуріл, мов яскравий вогонь, перекований Нарсіл, грізний, як у давнину; і на чолі його сяяла Зірка Еленділа.

І так нарешті посеред поля бою зустрілись Еомер і Араґорн; і вони зіскочили з коней, оперлися на мечі й радісно глянули один на одного.

— От ми знову зустрілися, хоча військо цілого Мордору стояло між нами, — сказав Араґорн. — Пам'ятаєш, я передбачив це в Горнбурґу?

— Пам'ятаю, — відповів Еомер, — але надія часто підводить, і тоді я не знав, що ти віщуєш майбутнє. Та двічі благословенна неочікувана допомога, і ще ніколи не було зустрічі радіснішої.

І вони потиснули один одному руки.

— І зустрілися ми саме вчасно, — додав Еомер. — Ще хвилина — і ти запізнився би, друже мій. Ми зазнали тяжких втрат.

— Тоді спершу помстимось, а потім поговоримо! — сказав Араґорн, і вони разом поїхали на битву.

Довго та жорстоко довелося їм битися; південці були хоробрі, войовничі й люті у відчаї; і східняни, загартовані війнами, не просили пощади. Тут і там, біля спалених садиб і комор, на схилах і пагорбах, під стіною чи у відкритому полі — всюди групувалися вони і билися до самого вечора.

Нарешті сонце сховалося за Міндоллуїном, і все небо запалало, так що пагорби та гори неначе залило кров'ю; вогнем спалахнула Ріка, і трава Пеленнору почервоніла в надвечір'ї. І з заходом сонця закінчилася велика Битва на полях Ґондору; й у межах Раммасу не залишилося жодного живого ворога. Перебили всіх, окрім тих, хто втік і пізніше загинув од ран чи втонув у червоній піні Ріки. Лише одиниці вибралися на схід до Морґула чи Мордору; і до землі гарадримів долинули тільки далекі чутки про страшну помсту й міць Ґондору.

Араґорн, Еомер та Імрагіл їхали назад до Воріт Міста, такі втомлені, що не мали сил ані радіти, ні горювати. Усі троє були неушкоджені, бо їх оберігали фортуна, вміння та сила рук, і мало хто наважувався чинити їм опір чи дивитись у їхні обличчя, які горіли гнівом. Але багато поранених і полеглих було на полі бою. Порубали сокирами Форлонга, який бився самотою і піший; під час атаки на мумаків затоптали на смерть Дуїліна з Мортонду та його брата, коли вони вели за собою лучників, котрі цілили звірам в очі. Не повернеться до Піннат-Ґеліну Гірлуїн Прекрасний, до Ґрімслейду — Ґрімбольд, ані в рідний північний край — Галбарад, непохитний слідопит. Полягло чимало воїнів, уславлених і безіменних, капітанів і солдатів, тому що битва була жорстока, й усі подробиці переповісти неможливо. Багато років опісля співець із Рогану так співав про Могили біля Мундбурґа:

VII. Вогнище Денетора

Темна тінь перед Воротами відступила, та Ґандалф і далі сидів непорушно. Зате Піпін скочив на ноги так, ніби з нього зняли величезний тягар, і став, слухаючи перегук рогів, і йому здавалося, що серце його розірветься від радості. І пізніше він уже ніколи не міг чути далекий поклик рогу без сліз на очах. Але тепер він раптом згадав, чому прибіг, і кинувся вперед. Саме тієї миті Ґандалф поворухнувся, щось сказав Тінеборові й поїхав до Воріт.

— Ґандалфе, Ґандалфе! — закричав Піпін, і Тінебор зупинився.

— Ти що тут робиш? — запитав Ґандалф. — Хіба не забороняє закон Міста тим, хто носить чорне зі срібним, покидати Цитадель без дозволу правителя?

— Він дозволив, — сказав Піпін. — Він прогнав мене. Та я боюся. Там може трапитися щось жахливе. По-моєму, він втратив глузд. Я боюся, що він уб'є себе. І Фарамира — також. Ти можеш його зупинити?

Ґандалф дивився просто крізь відчинені Ворота, а звідти долинав шум бою. Він стиснув кулаки.

— Я мушу йти, — сказав він. — Чорний Вершник повернувся і завдасть нам іще багато горя. Я не маю часу.

— А Фарамир! — викрикнув Піпін. — Він іще не вмер, і вони спалять його живцем, якщо їх не зупинити.

— Спалять живцем? — перепитав Ґандалф. — Ти про що? Ану розказуй!

— Денетор пішов до Склепу і забрав Фарамира, і каже: ми всі згоримо, і він не буде чекати, і звелів розкласти вогнище і спалити його, і Фарамира також. І послав слуг по дрова й олію. Я все розказав Береґондові, та боюся, він не наважиться покинути свій пост: він стоїть на варті. Та і що він може зробити? — Отак Піпін випалив новину, тремтячою рукою торкаючи Ґандалфа за коліно. — Ти можеш урятувати Фарамира?

— Мабуть, так, але за той час, боюся, загинуть інші. Я мушу йти, оскільки ніхто, крім мене, не допоможе. Та лихом і жалем обернеться моя допомога. Навіть у самому осерді твердині Ворог може вразити нас: це справа його злої волі.

Отак, прийнявши рішення, Ґандалф не барився: підхопивши та посадивши Піпіна перед собою, він розвернув Тінебора. Вони поскакали вгору Мінас-Тірітом, а гуркіт війни наростав. Довкола люди оговтувалися від страху та розпачу, хапалися за зброю і гукали одні до одних: «Роганці прийшли!» Капітани віддавали накази, загони шикувались і крокували до Воріт.

По дорозі зустріли князя Імрагіла, і той крикнув до них:

— Куди ти, Мітрандіре? Рогірими вже воюють на полях Ґондору! Ми мусимо зібрати всі сили.

— Збирайте всіх воїнів до єдиного, — сказав Ґандалф. — І поспішайте. Я прийду, як тільки зможу. Та зараз у мене невідкладна справа до правителя Денетора. Візьми на себе керівництво за відсутності правителя!

Поїхали далі; біля Цитаделі в обличчя подув вітер, а вдалині розгорався світанок, світлішав небокрай на півдні. Та надії це не принесло, бо вони не знали, що їх очікує, і боялися приїхати надто пізно.

— Темрява розвіюється, — сказав Ґандалф, — але вона все ще висить над Містом.

Біля воріт Цитаделі сторожі не було.

— Значить, Береґонд пішов, — сказав Піпін, і йому полегшало на серці.

Вони звернули на дорогу і поспішили до Замкнених Дверей. Двері були відчинені, а на порозі лежав убитий вартовий, ключі його зникли.

— Справа рук Ворога! — сказав Ґандалф. — Таке він любить: свій проти свого; вірні колись серця роз'єднані в сум'ятті. — Він спішився і звелів Тінеборові йти до стійла. — Вертайся при першому ж поклику!

Переступили поріг і спустилися крутою звивистою дорогою. Світало, і високі колони та статуї пропливали повз них, мов сірі привиди.

Раптом тишу порушили крики та дзенькіт мечів: такого шуму в цих священних місцях не було чути від дня заснування Міста. Нарешті вони вийшли на Рат-Дінен і побігли до Склепу Намісників, великий купол якого вже вимальовувався в сутінках.

— Стійте! Стійте! — крикнув Ґандалф, вискакуючи на кам'яні сходи. — Зупиніться, безумці!

На верхній сходинці ґанку стояв Береґонд у чорно-срібному вбранні вартового, й він сам-один утримував двері від слуг Денетора з мечами та смолоскипами. Двоє з них уже впали від його зброї, зачервонивши склеп кров'ю; інші проклинали його, називаючи бутівником і зрадником.

Коли Ґандалф і Піпін уже підбігали, з середини дому померлих вони почули крик Денетора:

— Швидше! Швидше! Робіть, що я звелів! Убийте цього зрадника! Або я сам розправлюся з ним!

І двері, які Береґонд притримував лівою рукою, розчахнулись, і з'явився Денетор, величний і грізний, із оголеним мечем; очі його палали вогнем.

Але Ґандалф вибіг по сходах, і слуги відсахнулися від нього, затуляючи очі; бо він промайнув, мов сліпуча блискавка в темряві, і велика була його лють. Він підняв правицю, і занесений меч вирвався з рук Денетора й упав у нього за спиною в темряві Склепу; і Денетор вражено відступив назад.

— Що діється, володарю? — спитав Ґандалф. — Дім померлих — не місце для живих. І чому б'ються тут, у Склепі, коли битва вирує перед Воротами? Чи Ворог пробрався вже навіть сюди, на Рат-Дінен?

— Відколи це правитель Ґондору повинен звітувати перед тобою? — сказав Денетор. — Чи я не маю права наказувати власним слугам?

— Маєш, — сказав Ґандалф. — Але твої накази можна оскаржити, якщо вони злі чи немудрі. Де твій син, Фарамир?

— Лежить у Склепі, — сказав Денетор, — і горить, уже горить. Його тіло в полум'ї. Незабаром згорить повністю. Захід програв. Усе згорить у величезному багатті, всьому настане кінець. Попіл! Попіл і дим розвіє вітер!

Зрозумівши, що Денетор не при своєму розумі та побоюючись, що той уже здійснив лихий задум, Ґандалф кинувся вперед, а за ним — Береґонд із Піпіном. Денетор задкував аж до стола у Склепі. Там лежав Фарамир і марив у гарячці. Під столом і довкола були накладені сухі поліна й усе було облито олією, навіть одяг Фарамира та покривало; але вогонь іще не запалили. Тоді Ґандалф проявив свою силу, приховану, мов світло, під його сірим плащем. Він вискочив на купу дров і, піднявши пораненого, легко зіскочив на підлогу, понісши його до виходу. Але раптом Фарамир застогнав і крізь марення покликав батька.

Денетор здригнувся, ніби прокинувшись зі сну, полум'я згасло в його очах, він заплакав і сказав:

— Не забирай у мене сина! Він кличе мене.

— Він кличе, — відповів Ґандалф, — але тобі до нього не можна. Бо він шукає зцілення на порозі небуття, і не знаю, чи знайде. А твоє місце — на полі бою, де тебе, можливо, чекає смерть. Серцем ти все розумієш.

— Він уже не прокинеться, — сказав Денетор. — Боротися даремно. Навіщо нам довге життя? Чому би нам разом не піти на смерть?

— Тобі, наміснику Ґондору, не дано призначати годину твоєї смерті, — відповів Ґандалф. — Тільки варварські вожді, перебуваючи під владою Темної Сили, вбивали себе, одержимі гординею та відчаєм, а заразом — і родичів, аби легше було вмирати.

І він виніс Фарамира з дому померлих, і поклав його на ті ноші, на яких його принесли і які зараз лежали на ґанку. Денетор вийшов за ним, став і затремтів, із тугою дивлячись в обличчя сина. І на якусь мить, поки всі мовчали, спостерігаючи за стражданнями їхнього правителя, він завагався.

— Ходімо! — сказав Ґандалф. — Нас обох чекають. Ти ще багато встигнеш зробити.

І тут раптом Денетор розсміявся. Він знову гордовито випростався, швидко підійшов до стола і схопив подушку, що була в нього під головою. Тоді, повернувшись до дверей, розгорнув її, і всі побачили, що в руках він тримав палантир. І коли він підняв його вгору, то здалося, що куля зажевріла внутрішнім полум'ям, так що на виснажене обличчя правителя впали червоні відблиски і здалося, що воно витесане з каменю — гострі риси окреслені тінями — величне, горде та жахливе. Очі його заблищали.

— Гординя і розпач! — гукнув він. — Невже ти думав, що очі Білої Вежі незрячі? Ні, я бачив набагато більше, ніж ти думаєш, Сірий Дурню. Бо надія твоя — від невігластва. Іди і намагайся зцілювати! Іди і борися! Марнота. Бо на короткий час візьмете ви гору на полі бою, на якийсь день. Перемога над Силою, яка зараз піднімається, неможлива. До цього міста простягнувся лише один палець її руки. Весь Схід рушив війною. Навіть зараз вітер твоєї надії обманює тебе і жене Андуїном кораблі під чорними вітрилами. Захід програв. Тим, хто не бажає ставати рабами, час відходити.

— Такі поради обов'язково наблизять перемогу Ворога, — сказав Ґандалф.

— Ну, тоді надійся! — засміявся Денетор. — Хіба я тебе не знаю, Мітрандіре? Ти сподіваєшся правити замість мене, підпорядкувати собі всі трони, на Півночі, Півдні та Заході. Я прочитав твої думки і задуми. Хіба я не знаю, що ти наказав цьому дрібнолюдикові мовчати? Що ти привів його сюди, щоби він шпигував за мною? Та я вивідав у нього імена і наміри всіх твоїх союзників. Отак! Лівою рукою ти прикривався мною, як щитом від Мордору, а правою тягнеш сюди того слідопита з Півночі зайняти моє місце.

Та клянуся тобі, Ґандалфе Мітрандіре, я не буду твоїм знаряддям! Я намісник Дому Анаріона. Я не опущуся до ролі немічного прислужника якогось вискочки. Навіть якщо його претензії правомірні, він нащадок тільки лінії Ісілдура. І я не вклонятимуся йому, останньому з нікчемного роду, який давно втратив гідність і владу!

— А була би твоя воля, що би ти хотів? — запитав Ґандалф.

— Я би хотів, аби все залишалося так, як було при мені, — відповів Денетор, — і як було за часів моїх пращурів: правити цим містом у мирні дні й передати владу синові, котрий буде сам собі господарем, а не учнем чарівника. А якщо доля відмовляє мені в цьому, тоді я не хочу нічого: ні змалілого життя, ні переполовиненої любові, ні приниженої гідності.

— На мою думку, намісник, котрий покірно зрікається своєї влади, не втрачає ні любові, ні гідності, — сказав Ґандалф. — І принаймні ти не позбавиш свого сина цього права, доки він іще живий.

При цих словах очі Денетора знову спалахнули й, узявши Камінь під пахву, він вийняв кинджал і зробив крок до ложа. Та Береґонд кинувся вперед і заступив собою Фарамира.

— Отак! — крикнув Денетор. — Ти вже вкрав у мене половину синівської любові. А тепер крадеш серця моїх лицарів, аби вони відібрали в мене сина назавжди. Та принаймні в цьому ти мною не покеруєш: я помру так, як вирішив сам. До мене! — вигукнув він до слуг. — До мене, хто з вас не зрадник!

Двоє служників вибігло до нього по сходах. Він вихопив в одного з них смолоскип і кинувся назад до Склепу. Перш ніж Ґандалф устиг затримати його, він кинув смолоскип на дрова, і вони з тріскотом спалахнули, заревіло полум'я.

І Денетор скочив на стіл, і там, посеред вогню та диму, підняв жезл свого намісництва, що лежав біля ніг, і зламав його об коліно. Кинувши уламки в полум'я, він ліг на спину, обома руками притискаючи до грудей палантир. І розказують, що відтоді, коли хтось дивився в той Камінь, але не мав сили покерувати цим палантиром, то бачив лише дві старечі руки, охоплені полум'ям.

Приголомшений і засмучений, Ґандалф вийшов і зачинив за собою двері. Якийсь час він задумано стояв біля порогу, а зсередини долинало ревіння вогню. Потім Денетор страшно скрикнув, і вже не було його ні чути, ні видно на землі.

— Так відійшов Денетор, син Ектеліона, — мовив Ґандалф і обернувся до Береґонда та вражених слуг. — І з ним відходить у небуття той Ґондор, яким ви його знали; на добро чи на лихо, та дні його пораховані. «Тут скоїлися лихі справи; але тепер забудьте про злобу, що лежить поміж вами, бо все це — підступи Ворога, які йому на руку. Ви спіймались у тенета суперечливих обов'язків, але сплели їх не ви. Та подумайте, слуги вашого господаря, сліпі у вашому послуху, якби не Береґондова зрада, то Фарамир, Капітан Білої Вежі, згорів би разом із батьком.

Заберіть тіла ваших полеглих товаришів із цього злощасного місця. А ми віднесемо Фарамира, намісника Ґондору, туди, де він зможе спокійно виспатись або померти, якщо так йому судилося.

Тоді Ґандалф і Береґонд підняли ноші й віднесли Фарамира до Дому Цілителів, за ними, опустивши голову, побрів Піпін. Аслуги правителя стояли як укопані й дивилися на дім померлих; а коли Ґандалф із супутниками підійшов до кінця Рат-Дінену, зі Склепу долинув страшний шум. Озирнувшись, вони побачили, що купол його тріснув і звідти валить дим; а тоді лавина каміння з гуркотом покотилась у знавіснілий вогонь, і серед руїн затанцювали язики полум'я. Тільки тоді нажахані слуги побігли за Ґандалфом.

Нарешті вони піднялися до Дверей Намісника, і Береґонд із жалем подивився на вбитого вартового:

— Цього вчинку я ніколи собі не пробачу, та я страшенно поспішав, а він не хотів слухати і вийняв меча. — Тоді, взявши ключа, якого він відібрав у мертвого, він зачинив двері. — Тепер цей ключ треба віддати Фарамирові.

— За відсутності правителя Містом керує князь Дол-Амрота, — сказав Ґандалф. — Але оскільки його тут немає, то вирішуватиму я. Прошу тебе, залиш цей ключ у себе і бережи його, доки Місто не приведуть до ладу.

Нарешті вони вийшли на верхні кола Міста й у ранковому світлі попрямували до Дому Цілителів; то були гарні будинки, де колись лікували тяжкохворих, а тепер переоблаштовані для догляду за пораненими чи вмирущими. Споруди стояли неподалік від воріт Цитаделі, на шостому колі біля південної стіни, посеред саду та галявини з кущами — єдиного зеленого закутку в усьому Місті. Тут мешкало кілька жінок, котрі мали дозвіл залишитись у Мінас-Тіріті, — досвідчені цілительки та їхні помічниці.

Але коли Ґандалф і його супутники доправляли ноші до головного входу в Дім, із поля перед Воротами до них долинув страшний пронизливий крик, що злетів до неба і затих, віднесений вітром. Крик був такий моторошний, що на мить усі завмерли, та коли він затих, усі серця раптом запалали надією, незнаною, відколи зі Сходу прийшла темрява; і їм здалося, що настав ранок і сонце пробилося крізь хмари.

Але обличчя Ґандалфа було суворе та сумне, і, доручивши Піпінові з Береґондом віднести Фарамира до Дому Цілителів, він піднявся на найближчу стіну; мов біла статуя, осяяна сонцем, стояв він там і вдивлявся в далечінь. І його далекозорим очам відкрилось усе, що трапилось; і коли Еомер, виїхавши з лав свого війська, зупинився біля полеглих на полі бою, Ґандалф зітхнув, загорнувся у плащ і зійшов зі стіни. Він зупинився в задумі перед дверима Дому, де і застали його Піпін і Береґонд.

Вони дивилися на нього, а він мовчав. Тоді нарешті заговорив:

— Друзі мої, і ви, мешканці цього Міста й усіх Західних земель! Нині сталося багато печальних і славних подій. Плакати нам чи радіти? Ми і не сподівалися, що Вождь наших ворогів загине, та до вас щойно долинув його останній зойк. Але і ми зазнали гіркої втрати. І якби не безумство Денетора, я міг би її відвернути. Ось як далеко сягає наш Ворог! На жаль! Але сьогодні я зрозумів, як йому вдалося пробратись у саме серце Міста.

Хоча намісники вважали, ніби ніхто не знає їхньої таємниці, та я давним-давно здогадався, що тут, у Білій Вежі, зберігався принаймні один зі Семи Каменів Яснобачення. У дні мудрості Денетор не наважувався користуватися ним, не змагався зі Сауроном, бо усвідомлював межу своїх сил. Але мудрість зрадила його; боюся, що, коли над його володіннями нависла загроза, він зазирнув у Камінь і був обдурений, причому зазирав він занадто часто, особливо після від'їзду Боромира. Темна Влада не могла підкорити його своїй волі, та все ж дозволяла йому бачити лише те, що вважала за необхідне. Відомості, які він отримував, були, без сумніву, корисні; однак видовище великої потуги Мордору, яке йому показували, живило відчай його серця, аж поки не знищило його розум.

— Тепер я розумію, що мене так здивувало! — вигукнув Піпін, здригнувшись від спогаду. — Правитель виходив із кімнати, де лежав Фарамир, а коли повернувся, я вперше помітив, як він змінився: став старий, надламаний…

— Саме тоді, коли Фарамира принесли до Вежі, багато з нас бачило дивне світло в кімнаті під дахом, — сказав Береґонд. — Але ми і раніше бачили таке світло, й у Місті ходили чутки, що то правитель думкою бореться з Ворогом.

— На жаль! Мої здогади правильні, — сказав Ґандалф. — У такий спосіб воля Саурона ввійшла в Мінас-Тіріт, і в такий спосіб мене тут затримано. І тут доведеться мені поки що залишитися, бо піклуватися треба буде не лише про Фарамира.

Тепер мушу йти і зустріти їх. Те, що я бачив на рівнині, дуже гірке для мого серця, та ще більша печаль може нас чекати попереду. Ходімо зі мною, Піпіне! А ти, Береґонде, повертайся до Цитаделі й розкажи про все, що трапилося, начальникові Варти. Боюся, він вважатиме за потрібне вигнати тебе з Варти; але передай йому, якщо забажає слухати, мою пораду: нехай відішле тебе до Дому Цілителів як охоронця та слугу твого Капітана, і будеш при ньому, коли він прокинеться… якщо прокинеться. Адже ти врятував його від вогню. Іди ж! Я незабаром повернуся.

І він повернувся й пішов із Піпіном до нижнього кола. І в цей час вітер приніс сірі хмари з дощем, усі вогнища згасли, й Місто огорнули клуби пари.

VIII. Дім цілителів

Сльози й утома застилали очі Мері, коли він підходив до розбитих Воріт Мінас-Тіріта. Він не звертав уваги на руїни і трупи. Дим, попіл і сморід висів у повітрі; багато веж згоріло чи попадало в рови, а разом із ними — трупи, там і тут валялися туші величезних південних звірів, напівобвуглених, забитих камінням чи влучених в очі хоробрими лучниками Мортонду. Косий дощ призупинився, засяяло сонце; та нижнє місто все ще огортав сморід згарища.

Люди почали розчищати поле битви, з Воріт уже виносили сміття. На м'які подушки обережно поклали Еовіну; а тіло короля накрили золототканим покривалом, і несли біля нього смолоскипи, і їхнє полум'я, бліде в сонячному світлі, тріпотіло на вітрі.

Отак унесли Теодена й Еовіну до Міста Ґондору, й усі зустрічні знімали шапки та низько вклонялися; пройшли крізь дим і попіл спаленого кола і рушили далі вгору кам'яними вулицями. Мері здавалося, що підйом триває вічно, безглузда подорож у ненависному сновидінні, все далі й далі до якогось невиразного кінця, якого не охопить жодна уява.

Попереду нього миготіли вогні смолоскипів, які поволі позгасали, він ішов у темряві й думав: «Цей тунель веде до могили, і там ми залишимося навічно». Та раптом у його сон удерся живий голос:

— Гей, Мері! Нарешті ти знайшовся!

Мері підвів голову, і туман перед очима трохи розвіявся. Перед ним стояв Піпін! Лицем до лиця посеред вузької вулички, зовсім одні. Мері протер очі.

— Де король? — запитав він. — І де Еовіна? — Він запнувся, сів на поріг і знову заплакав.

— Їх понесли до Цитаделі, — відповів Піпін. — А ти, мабуть, заснув на ходу і завернув не туди. Коли помітили, що тебе нема, Ґандалф послав мене пошукати за тобою. О Мері, бідолахо! Який я радий знову тебе бачити! Але ти втомлений, і я не буду вже балакати. Скажи тільки: ти не поранений?

— Ні, — відповів Мері. — Здається, що ні. Тільки, Піпіне, права рука не слухається, відколи я штрикнув його. І меч мій зітлів, як гілочка.

Піпін тривожно подивився на нього.

— Знаєш, ходімо швидше зі мною, — сказав він. — Шкода, що я не зможу нести тебе. Ти ж ледве на ногах тримаєшся. Тобі взагалі не можна ходити, але вже вибачай. Стільки жахливих речей сталось у Місті, Мері, що якогось бідного гобіта, котрий повертається з битви, легко не помітити.

— Інколи буває на краще, коли тебе не помічають, — зазначив Мері. — От мене нещодавно не помітив… ні, ні, не буду про це… Допоможи, Піпіне! В очах у мене знову потемніло, і рука крижана.

— Зіприся на мене, мій друже! Ходімо! Помаленьку, крок за кроком. Тут недалечко.

— Ти збираєшся мене поховати?

— Та що ти! — вигукнув Піпін бадьоро, хоча серце в нього стислося від страху та жалю. — Ні, ми йдемо до Дому Цілителів!

Вони звернули з провулка між високими будинками та стіною четвертого кола на головну вулицю, що піднімалася до Цитаделі. Йшли вони невеликими кроками, а Мері хитався і щось бурмотів, немов уві сні. «Так я його ніколи не доведу, — подумав Піпін. — Невже ніхто не допоможе? Я ж не можу його тут залишити!» І саме цієї миті ззаду несподівано вискочив хлопчисько, й Піпін упізнав Берґіла, сина Береґонда.

— Гей, Берґіле! — гукнув Піпін. — Куди біжиш? Радий тебе бачити живого та здорового!

— Я на побігеньках у цілителів, — сказав Берґіл. — Мені ніколи.

— Ну, то біжи. Тільки скажи їм, що зі мною поранений гобіт, тобто періан, котрий повертається з поля бою. Та сам він не дійде. Якщо побачиш Мітрандіра, скажи і йому, — він зрадіє.

І Берґіл побіг.

«Краще зачекати тут», — подумав Піпін. Він обережно опустив Мері на хідник у сонячному місці, а сам присів поряд, поклавши голову Мері собі на коліна. Він обережно обмацав усе його тіло й узяв руки друга у свої. Права рука була холодна.

Невдовзі з'явився сам Ґандалф. Він схилився над Мері й погладив його по чолі, а потім узяв на руки.

— Його слід було зустрічати з почестями, — сказав він. — Він сповна виправдав мою довіру; адже якби Елронд не послухав мене і ви би не пішли з нами, набагато печальніший був би сьогоднішній день. — Він зітхнув. — Але водночас це ще один клопіт на мою голову, тоді як долю битви ще не вирішено.

Отож, нарешті Фарамира, Еовіну та Мері поклали в Домі Цілителів на зручних постелях, оточивши турботою і спокоєм. Бо хоч у ті дні було втрачено та забуто багато наук і мистецтв давнини, цілителі Ґондору ще вміли добре лікувати від поранень і всіх хвороб, від яких страждали смертні люди на схід від Моря. За винятком старості. Бо від неї не було ніякого засобу; і справді, тривалість їхнього життя тепер скоротилася майже до віку інших народів, а тих, хто, сповнений сил, доживав до ста років, ставало дедалі менше, за винятком хіба що нащадків благородних родів. Але тепер і мистецтво цілителів виявилося неспроможним лікувати хворобу, яку вони називали Чорна Тінь, бо викликали її Назґули. Вражені цією хворобою поступово западали у глибокий сон, німіли та крижаніли, а відтак помирали. І лікарям здалося, що саме ця хвороба вразила дрібнолюдика та роганську панну. Однак кілька разів до полудня недужі говорили, бурмочучи щось уві сні; й доглядальниці ловили кожне слово, сподіваючись довідатися щось про їхню хворобу. Та незабаром хворі почали занурюватись у темряву, і коли сонце повернуло на захід, сірі тіні наповзли на їхні обличчя. А Фарамира спалювала гарячка, не слабшаючи ні на мить.

Ґандалф, дуже стурбований, переходив від ліжка до ліжка, і доглядальниці переказували йому все почуте. Так минув день, поки з перемінним успіхом і несподіваними звістками під стінами Міста кипіла велика битва; а Ґандалф усе чекав і доглядав поранених, не покидаючи їх; аж нарешті все небо залило рожеве західне світло й упало на сірі обличчя поранених. І тоді здалося, що обличчя м'яко порум'яніли, так ніби до них повернулося здоров'я, та це була оманлива надія.

Тоді Іорет, найстарша доглядальниця, заплакала, глянувши на прекрасне обличчя Фарамира, бо всі його любили. І сказала вона:

— Невже він має померти! От якби в Ґондорі були королі, як за старих часів! Бо каже стара мудрість: «У руках короля цілюща сила». І так можна розпізнати справжнього короля.

І Ґандалф, який стояв поруч, сказав:

— Довго пам'ятатимуть твої слова, Іорет! Бо вони дарують надію. Можливо, король уже повернувся до Ґондору; до тебе не дійшли дивні чутки, які ширяться Містом?

— У мене надто багато справ, і не до криків мені та чуток, — відповіла вона. — Уся моя надія на те, що ці розбійники не доберуться до нас і не потривожать наших хворих.

Ґандалф поспіхом вийшов на вулицю, а пожежа в небі вже догорала, дотліваючи, пригасали гори, попелястий вечір заповзав на рівнину.

Коли заходило сонце, Араґорн, Еомер та Імрагіл разом із їхніми капітанами та лицарями рушили до Міста; і перед Воротами Араґорн сказав:

— Погляньте, як палає захід! Це ознака кінця та занепаду багатьох речей, великих змін. Але Містом і країною тривалий час керували намісники, і я боюся, якщо вступлю до нього незваний, це викличе сумніви та суперечки, зайві під час війни. Я не вступлю до Міста і не заявлятиму про свої права, доки не з'ясується, чи перемога за нами, чи за Мордором. Намети мої поставлять посеред поля, і тут я буду чекати запрошення правителя Міста.

Але сказав Еомер:

— Ти вже підняв знамено королів, вивісив герб Дому Еленділа. Невже дозволиш оскаржувати твоє право?

— Ні, — відповів Араґорн. — Але я вважаю, час іще не настав; і боротися я буду лише з Ворогом і з його слугами.

І сказав князь Імрагіл:

— Слова твої, володарю, мудрі, — говорю це я, родич правителя Денетора. Він сильний і гордий, але вже старий і поводиться дивно, відколи загинув його син. Проте не годиться тобі чекати тут, мов прохачеві під дверима.

— Не як прохачеві, — відповів Араґорн. — А Капітанові слідопитів, котрі не звикли до міст і кам'яних будинків.

І він наказав згорнути своє знамено, зняв Зірку Північного Королівства й віддав її на збереження синам Елронда.

Тоді Імрагіл і Еомер поїхали до Міста й, оточені шумним натовпом, піднялися до Цитаделі; і зайшли вони до великої зали Вежі, сподіваючись побачити намісника. Та крісло його було порожнє, а на помості, на смертному ложі, спочивав Теоден, король Рогану; дванадцять смолоскипів горіли довкола нього, і стояли дванадцять вартових, лицарів Ґондору та Рогану. Балдахин над ложем був біло-зелений, а короля вкривала золототкана габа, на грудях його покоївся оголений меч, а біля ніг лежав щит. Світло смолоскипів мерехтіло на його сивому волоссі, мов сонце у струменях водограю, а обличчя було гарне та юне, хоча спокій, який лежав на ньому, юності не відомий; здавалося, що він спить.

Вони мовчки постояли біля короля, а тоді Імрагіл запитав:

— А де намісник? І де Мітрандір?

І один із вартових відповів:

— Намісник Ґондору в Домі Цілителів.

А Еомер запитав:

— А де панна Еовіна, моя сестра? Вона повинна лежати біля короля, і з не меншими почестями. Де поклали її?

Та Імрагіл сказав:

— Але панна Еовіна була ще жива, коли її принесли сюди. Хіба ти не знав?

Неочікувана надія так раптово спалахнула в серці Еомера, а з нею — болюча тривога і страх, що він не промовив ані слова, а обернувся і швидко вийшов із зали; князь пішов слідом за ним. Смерклося, небо всіялося зірками. Біля дверей Дому Цілителів вони зустріли Ґандалфа, а з ним — когось у сірому плащі. Вони привіталися з Ґандалфом і сказали:

— Ми шукаємо намісника, нам сказали, що він у цьому Домі. Чи він поранений? І панна Еовіна — де вона?

І відповів Ґандалф:

— Вона тут, і жива, хоча близька до смерті. А Фарамира, як ви знаєте, поранили отруєним дротиком; і тепер він намісник, бо Денетор помер, і дім його згорів.

Вони слухали його зі сумом і здивуванням. І сказав Імрагіл:

— Отож, перемога наша безрадісна, і заплатили ми дорогу ціну, якщо і Роган, і Ґондор в один день втратили своїх правителів. Еомер править рогіримами. А хто ж керуватиме Містом? Чи не послати нам по Араґорна?

І мовив чоловік у плащі:

— Він уже тут.

І коли він ступив у світляне коло ліхтаря, всі впізнали Араґорна, який поверх кольчуги накинув сірий плащ Лорієну, і на грудях він мав зелений камінь Ґаладріель.

— Я прийшов сюди на прохання Ґандалфа. Та наразі я лише Капітан дунаданів із Арнору, а Містом буде правити володар Дол-Амрота, поки не одужає Фарамир. І я раджу, щоби відтепер у війні з Ворогом нами правив Ґандалф.

І всі пристали на це. Тоді Ґандалф сказав:

— Тож не стіймо під дверима, бо часу обмаль. Ходімо! Бо лише поява Араґорна — остання надія наших поранених. Адже сказала мудра жінка Ґондору: «В руках короля цілюща сила, і так можна розпізнати справжнього короля».

Першим увійшов Араґорн, а за ним — усі решта. За дверима стояло двоє охоронців в одностроях Цитаделі: один високий, а другий на зріст, як хлопчик. Побачивши Араґорна, він скрикнув од радості та здивування:

— Бурлако! Оце чудово! Знаєш, а я відразу здогадався, що це ти на чорних кораблях. А всі кричали: «Корсари!» — і не хотіли мене слухати. Як це тобі вдалося?

Араґорн розсміявся і потиснув руку гобіта.

— Радий тебе бачити! — сказав він. — Але зараз не час для балачок.

А Імрагіл сказав Еомерові:

— Хіба так ми звертаємося до наших королів? Хоча, можливо, він буде коронований під іншим іменем!

Араґорн, почувши це, обернувся й відповів:

— Це правда, бо високою мовою давнини мене звуть Елессар, Ельфійський Самоцвіт, і ще Енвіньятар, Обновник, — і він торкнувся зеленого каменя на грудях. — А якщо будуть у мене нащадки, то вони зватимуться Бурлаками. Високою мовою це звучить непогано: Телконтарами будемо я та весь мій рід.

І з цими словами він увійшов до будинку; і дорогою до кімнат, де лежали хворі, Ґандалф розповів йому про подвиги Еовіни та Меріадока.

— Довгий час, — сказав він, — я був біля них, уві сні вони багато говорили, а потім поринули в передсмертну темряву. Мені також дано бачити те, що вдалині.

Спершу Араґорн підійшов до Фарамира, потім — до Еовіни, і нарешті — до Мері. Він оглянув їхні рани, подивився на обличчя й зітхнув.

— Мушу застосувати всі свої сили й уміння, — сказав він. — Шкода, що тут немає Елронда, найстаршого з роду, наділеного великою владою.

Еомер, помітивши, який той засмучений і втомлений, сказав:

— Може, тобі спершу перепочити і щось перекусити?

Але Араґорн відповів:

— Ні, бо для цих трьох, а особливо для Фарамира, час майже вичерпаний. Дорога кожна хвилина.

Він покликав Іорет і запитав:

— Чи є тут у вас запаси цілющих трав?

— Так, володарю, — відповіла вона, — та, боюся, недостатні для всіх, хто їх потребує. Та й навіть не знаю, де їх шукати, бо нині всюди жахливий безлад із цими пожежами: хлопчиків-посильних мало, всі дороги перекриті. Уже і не пригадаю, коли востаннє привозили товари з Лоссарнаху! Та ми тут намагаємось обходитися тим, що маємо, ви самі пересвідчитесь у цьому.

— Гаразд, подивимося потім, — сказав Араґорн. — А зараз у нас немає часу на розмови. Чи ви маєте ателас?

— Не знаю, володарю, може, і є, та назви такої я не пригадую. Піду запитаю нашого травника, він знає всі старі назви.

— Його ще називають королівський лист. Можливо, знаєте його під такою назвою, бо нині саме так говорять на нього селяни.

— А! — здивувалася Іорет. — Ну, якби шановний пан відразу так його назвав, я би відповіла. Ні, цього в нас немає, це точно. Та я і не чула ніколи, щоби він мав якісь цілющі властивості; я навіть бувало говорила своїм сестрам, коли ми натрапляли на нього в лісі: «Королівський лист — назва яка дивна, цікаво, чому його так називають; якби я була королевою, то гарніші трави росли б у моєму саду». Та коли розтерти, то пахне він приємно, правда? Чи, може, приємно — не те слово, точніше — підбадьорливо.

— Дуже підбадьорливо, — погодився Араґорн. — А тепер, пані, якщо любите вашого правителя Фарамира, то так швидко, як говорите, біжіть і дістаньте мені цієї трави, бодай один листок.

— А якщо в Місті не буде, — додав Ґандалф, — поскачемо з Іоретою до Лоссарнаху, і вона поведе мене до того лісу, але не до сестер. А Тінебор покаже їй, що таке швидкість.

Коли Іорет пішла, Араґорн попросив інших жінок підігріти води. Він поклав долоню Фарамирові на руку, другу — на чоло, вкрите потом. Але Фарамир не ворухнувся, він майже не дихав.

— Він помирає, — сказав Араґорн, повернувшись до Ґандалфа. — Та не через рану. Подивися, вона гоїться. Якби його вразив дротик Назґула, він би помер минулої ночі. То була, мабуть, гарадримська стріла. Хто її витягав? Її зберегли?

— Витягав я, — відповів Імрагіл, — і рану я перев'язував. Але стріли не зберіг — було не до неї. Наскільки я пригадую, то була звичайна гарадримська стріла. Та я подумав, що її кинули зверху, бо як інакше пояснити такі жар і слабкість? Рана ж не глибока. У чому, на твою думку, річ?

— Перевтома, жаль через батьківську немилість, рана, а головне — Чорний Подих, — сказав Араґорн. — Він людина непохитної волі, адже ще задовго до битви біля зовнішніх мурів бував на землях під Тінню. Темрява, мабуть, уже долала його, коли він іще бився з останніх сил. Шкода, що я не приїхав раніше!

Тут з'явився травник.

— Ваша милість запитувала про королівський лист, як його звуть у народі, — сказав він, — чи ателас благородною мовою, а ті, хто знає щось по-валінорськи…

— Я запитував, — сказав Араґорн, — і мені байдуже, назвеш ти його асеа араніон чи королівський лист, лише би він був у тебе.

— Прошу пробачення, пане, — сказав чоловік. — Я бачу, переді мною знавець давніх переказів, а не просто воїн. Але — на жаль! Немає цієї трави в Домі Цілителів, де лежать лише тяжко поранені чи тяжко хворі. Бо трава, наскільки нам відомо, не має цілющої сили, хіба що очищує повітря чи підбадьорює втомлених. Ну, звісно, можна повірити стародавнім віршикам, яких жінки, такі як наша добра Іорет, повторюють, не розуміючи їх:

Як на мене, це просто дурниці, які засіли в пам'яті бабусь. Самі судіть, чи є в них якийсь сенс. Але наші старі п'ють відвар цієї трави проти головного болю.

— Тоді, в ім'я короля, йди і знайди котрогось старого, менш освіченого, та мудрішого за тебе, в кого є ця трава! — крикнув Ґандалф.

Араґорн опустився на коліна біля Фарамира, поклавши руку йому на чоло. І ті, хто був у кімнаті, стали свідками великої боротьби. Обличчя Араґорна посіріло від утоми; час від часу він повторював ім'я Фарамира, та щоразу тихіше, немов іздалеку, так ніби він відходив у якусь темну долину, шукаючи того, хто заблукав.

І нарешті прибіг Берґіл і приніс шість сухих листків, загорнутих у тканину.

— Ось королівський лист, пане, — сказав він, — щоправда, не свіжий. Зірваний щонайменше два тижні тому. Чи згодиться, пане?

І, глянувши на Фарамира, він розплакався. Та Араґорн усміхнувся.

— Згодиться, — сказав він. — Найгірше тепер позаду. Залишайся тут і не сумуй!

Узявши два листки, він подихав на них, розтер у долонях, і кімната відразу ж наповнилася свіжістю, мовби саме повітря прокинулось і затремтіло, радісно виблискуючи. Потім він кинув листки в чашу, де парував окріп, і миттю в усіх посвітліло на душі. Бо аромат нагадував росяний світанок незатіненого сонця у краю, про який навіть сяйво земної весни — лише блідий спогад. Араґорн легко підвівся на ноги і з посмішкою в очах підніс чашу до обличчя Фарамира.

— Ви погляньте! І хто би подумав? — шепнула Іорет до жінки, котра стояла поруч. — Трава сильніша, ніж я вважала. Ці пахощі нагадують мені троянди з Імлот-Мелуї, які я бачила дівчиною, і сам король не міг би бажати кращих.

Раптом Фарамир ворухнувся, розплющив очі й подивився на схиленого над ним Араґорна; і він упізнав Араґорна, в очах його засвітилася радість, і він тихо сказав:

— Ти кликав мене, володарю. Я прийшов. Що накаже мій король?

— Не йди знов у пітьму, прокинься! — наказав Араґорн. — Ти втомився. Відпочивай, набирайся сил і чекай на моє повернення.

— Гаразд, володарю, — сказав Фарамир. — Бо хто стане відпочивати тоді, коли повертатиметься король?

— Наразі до побачення! Мушу йти до інших хворих, — відповів Араґорн.

І він вийшов разом із Ґандалфом та Імрагілем; а Береґонд і його син залишилися біля Фарамира, нетямлячись від радості. Виходячи слідом за Ґандалфом і прикриваючи двері, Піпін почув вигук Іорет:

— Король! Ви чули? Чули, що я казала? «Рука короля зцілює», — я говорила.

І невдовзі Містом рознеслася чутка, що повернувся король і що після битви він зцілює поранених.

Араґорн підійшов до Еовіни і сказав:

— Удару було завдано страшного, і поранення тяжке. Зламану руку перев'язали добре, і з часом вона зростеться, якщо у дівчини вистачить сил вижити. Скалічено руку, що тримала щит; але джерело хвороби — у правій, тій, яка тримала меч. Рука ціла, та в ній немає життя.

На жаль, вона сам на сам билася зі супротивником, могутнішим за неї і душею, і тілом. Ті, хто піднімає зброю проти такого ворога, мають бути міцніші за крицю, бо саме зусилля може їх зруйнувати. Зла доля послала їй його. Адже вона прекрасна діва, найгарніша панна королівського роду. Навіть не знаю, що й казати. Коли я вперше її побачив і відчув її печаль, вона мені здалася білою квіткою, стрункою та гордою, витонченою, мов лілія, — та все ж я знав, що вона міцна, мов викувана зі сталі ельфійськими ковалями. А можливо, це мороз заморозив її, і так вона стояла, гірко-солодка, прекрасна на вигляд, але приречена зів'янути? Недуга давно точила її, чи не так, Еомере?

— Дивно, що ти запитуєш про це, володарю, — відповів той. — Я тобі нічим не дорікаю; та не сказав би, що Еовіна, сестра моя, була вражена морозом до зустрічі з тобою. Ми ділили з нею турботи і тривоги в ті дні, коли правив Червослов і король був зачаклований; зі зрослим страхом доглядала вона за королем. Але ж недуга не підточувала її!

— Друже мій, — сказав Ґандалф, — у тебе були коні, збройні сутички та вільні степи; вона ж, народжена жінкою, духом і звитягою була рівна тобі. Однак їй випала доля доглядати за старим, котрого вона любила, як батька, і спостерігати, як він западає в жалюгідне ганебне слабоумство; і їй здавалося, що вартує вона не більшого, ніж ціпок, на який спирався старий.

Ти думаєш, Червослов отруював тільки слух Теодена? «Старий бовдур! Що таке двір Еорла, як не стодола, де у смороді пиячать харцизяки, а їхні виродки повзають по долівці з собаками?» Тобі знайомі ці слова? Їх сказав Саруман, учитель Червослова. Втім, я не сумніваюся, що вдома Червослов висловлювався хитріше. Якби любов і відданість твоєї сестри не замикали її вуст, ти міг би почути від неї щось подібне. Хтозна, які слова посилала вона в темряву, самотня, гіркими безсонними ночами, коли життя її здавалося загубленим, коли стіни змикалися довкола неї, немов довкола вільної пташки, посадженої у клітку.

Еомер мовчав і дивився на сестру, неначе осмислюючи по-новому прожиті разом роки. І Араґорн сказав:

— Я бачив те саме, що і ти, Еомере. Серед нещасть цього світу мало яке настільки гірке та болюче для чоловічого серця, як любов такої прекрасної та гідної поваги дівчини — любов, на яку не можеш відповісти взаємністю. Сум і жаль не покидали мене, відколи ми попрощалися з нею в Гірському Скиті, і я, незважаючи на її розпач, ступив на Стежину Мертвих; і на цьому шляху найбільше я боявся за її долю. Але тебе, Еомере, вона любить по-справжньому, бо любить і знає; а я для неї лише мрія та сон: надія на славу, видатні подвиги і далекі землі поза межами Рогану.

Мені, мабуть, вистачить сили зцілити її тіло та повернути її з темної долини. Але що її чекатиме тут — надія, забуття чи відчай, — цього я не знаю. Якщо відчай — то вона помре, хіба би знайшлося якесь інше зілля. Великий жаль втрачати її, уславлену подвигами.

Араґорн подивився на її обличчя, а воно було біле, мов лілія, холодне, мов лід, тверде, мов різьблений камінь. Але він нахилився і поцілував її в чоло, і тихо покликав її:

— Прокинься, Еовіно, донько Еомунда! Ворог твій знищений! Вона не ворухнулась, але задихала глибше, і груди її підіймалися під білим полотном покривала. Араґорн іще раз розтер два листки ателасу і кинув в окріп; і він обмив її чоло та праву руку, холодну і безсилу.

Тоді, завдяки тому, що Араґорн справді володів забутим умінням Вестернесу, а може, так подіяли його слова до панни Еовіни, — коли солодкі пахощі зілля наповнили палату, всім здалося, що з вікна повіяло свіжим вітром, але він не приніс ніякого запаху, лише повітря, неймовірно чисте і юне, мовби його не вдихало ще жодне живе створіння, зі засніжених вершин під зоряним куполом чи зі срібних берегів, умитих морською піною.

— Прокинься, Еовіно, панно Рогану! — повторив Араґорн, узяв її за руку й відчув, як повертається до неї життя. — Прокинься! Тінь відлетіла, пітьма розвіялася! — Він передав її руку Еомерові й відступив. — Поклич її! — сказав він і тихо вийшов із кімнати.

— Еовіно, Еовіно! — погукав Еомер крізь сльози.

Вона розплющила очі і сказала:

— Еомере! Яка радість! А мені сказали: ти загинув. Ні, це нашіптували злі голоси вві сні. Чи довго я спала?

— Не довго, сестро. Не думай про це!

— Я чомусь жахливо втомилася. Мушу трохи відпочити. Але скажи, що з правителем Марки? Ні, не говори, що то був сон; знаю, що ні. Він загинув, як і передбачав!

— Загинув, але попросив передати прощальне вітання Еовіні, дорожчій йому за доньку. Нині він спочиває з великими почестями в Цитаделі Ґондору.

— Гірка звістка, — сказала Еовіна. — Але і радісна. На таке я не сміла сподіватись у темні дні, коли Дім Еорла був у меншій пошані, ніж хатина пастуха. А що зі зброєносцем короля, дрібнолюдиком? Еомере, мусиш зробити його лицарем Марки Вершників, бо він дуже хоробрий!

— Він лежить тут неподалік, і я зараз піду до нього, — сказав Ґандалф. — Еомер побуде з тобою. Та не говори про війну чи горе, поки не видужаєш. Відпочивай, Еовіно. Радісно бачити, як повертаються до тебе, доблесна панно, здоров'я та надія!

— Здоров'я? — сказала Еовіна. — Можливо. Принаймні поки я маю порожнє сідло з-під убитого вершника та потребу подвигів. Але надія?.. Не знаю.

Ґандалф і Піпін прийшли в кімнату, де лежав Мері, й застали біля його ліжка Араґорна.

— Мері, бідолахо! — вигукнув Піпін і підбіг до ліжка, бо йому здалося, що друг його виглядає геть погано і обличчя його посіріло, неначе під тягарем довгих років страждань; і раптом Піпін перелякався, що Мері може вмерти.

— Не бійся, — заспокоїв його Араґорн. — Я прийшов вчасно й відкликав його з темряви. Зараз він утомлений і зажурений, і постраждав так само, як панна Еовіна, бо наважився вдарити ту потвору. Та цю хворобу можна перебороти, бо душа в нього сильна і весела. Горя свого він не забуде, та воно не затьмарюватиме його серця — просто він стане мудріший.

Тоді Араґорн поклав руку на голову Мері, лагідно провівши нею по кучерях, торкнувся повік і покликав на ім'я. А коли аромат ателасу поширився кімнатою, мов пахощі квітучих садів і сонячного вересового поля, де гудуть бджоли, Мері раптом прокинувся і сказав:

— Я голодний. Котра година?

— Час вечері минув, — відповів Піпін, — хоча я, якщо мені дозволять, можу щось принести.

— Дозволять, — сказав Ґандалф. — І всього, чого тільки забажає цей роганський вершник, лишень би таке знайшлось у Мінас-Тіріті, де його ім'я в пошані.

— Добре! — сказав Мері. — Значить, спочатку вечеря, а потім люлька. — Тут він насупився. — Ні, люльки не буде. Мабуть, уже ніколи не буду курити.

— Чому? — спитав Піпін.

— Ну-у, — протягнув Мері. — Він помер. Я все згадав. Він сказав: йому шкода, що не поговорив зі мною про зілля. Це його останні слова. Тепер я не куритиму, щоби не згадувати про нього та про той день, Піпіне, коли він під'їхав до Ізенґарда і був такий ґречний.

— Навпаки, кури і згадуй про нього! — сказав Араґорн. — Бо це був чоловік із добрим серцем і великий король, котрий дотримував слова; й він вирвався з темряви назустріч останньому ясному світанку. Хоча служив ти йому недовго, та до кінця твоїх днів із радістю і честю будеш згадувати про це.

Мері посміхнувся:

— Ну, гаразд, якщо Бурлака принесе мені все необхідне, я покурю і подумаю. У мене було трохи Саруманового зілля в торбі, та куди вона поділась у бою, цього точно не знаю.

— Добродію Меріадоку, — сказав Араґорн, — якщо ти думаєш, що я пройшов через гори й усю землю Ґондору з вогнем і мечем для того, щоби принести зілля для недбалого солдата, котрий розкидується своїм спорядженням, то ти помиляєшся. Якщо торба не знайдеться, то звернешся до травника цього Дому. І він тобі доповість, що йому нічого невідомо про корисні властивості бажаної для тебе трави, зате він знає, що по-простому вона зветься люлькове зілля, а по-науковому ґоленос, і згадає інші назви різними мовами, а потім, додавши якісь напівзабуті вірші, сенсу яких не розуміє, він із жалем повідомить, що такої трави тут нема, й піде геть, а ти собі роздумуй про історію мов. Саме це зроблю зараз я. Бо я не спав у ліжку, відколи виїхав із Гірського Скиту, і не їв нічого з учорашнього вечора.

Мері схопив його руку і поцілував.

— Я страшенно перепрошую, — сказав він. — Іди негайно! Ми для тебе — сам лише клопіт від тієї ночі у Брі. Але так заведено серед мого народу — говорити про дрібниці в серйозні моменти, щоби сказати менше, ніж думаємо. Ми чомусь боїмося сказати забагато. Коли жарти недоречні, нам бракує слів.

— Я добре знаю вас, інакше сам би говорив із тобою по-іншому, — відповів Араґорн. — Хай живе та процвітає Шир!

І, поцілувавши Мері, він вийшов, а Ґандалф — за ним.

Піпін залишився в палаті.

— Чи є хтось на світі подібний на нього? — сказав він. — Звісно, крім Ґандалфа. Мабуть, вони родичі. Дурнику мій дорогий, торба твоя лежить біля тебе, ти мав її за спиною, коли ми зустрілися. Звісно, він побачив її відразу. Та й у мене є трохи зілля. Ось! Довгодонний листок, ніщо інше. Набивай люльку, а я побіжу по щось їстівне. А потім трохи побалакаємо. Ух! Ми, Туки та Брендіцапи, не вміємо довго жити на височині!

— Ні, — сказав Мері. — Я не вмію. Принаймні поки що. Але, Піпіне, ми все ж можемо бачити їх і ставитися до них із пошаною. Гадаю, найкраще любити те, для чого ти народжений: треба десь починати, мати якесь коріння, а ґрунт у Ширі глибокий. Однак є речі глибші та вищі; й жодний дідусь не зміг би доглядати сад, як він каже, у спокої, якби не вони, знає він про них чи ні. Я радий, що дізнався про це, дещо. Та не розумію, чому я так заговорив. Де ж той листок? І дістань із торби мою люльку, якщо вона ціла.

Араґорн і Ґандалф пішли до Старшого цілителя і порадили йому не випускати Фарамира й Еовіну і старанно доглядати їх іще багато днів.

— Панна Еовіна, — сказав Араґорн, — незабаром забажає іти в похід, але не дозволяйте їй цього робити, затримайте щонайменше днів на десять.

— А щодо Фарамира, — зазначив Ґандалф, — то він невдовзі довідається про смерть свого батька. Та розповідати йому всього про безумство Денетора не треба, поки він не одужає і не займеться справами. Подбайте, щоби Береґонд і періан, котрі стали свідками, не розповіли йому чогось передчасно.

— А другий періан, Меріадок, за яким ми доглядаємо, що з ним? — запитав Старший цілитель.

— Напевно, він уже завтра захоче піднятися з ліжка, ненадовго, — сказав Араґорн. — Нехай. Може трохи погуляти з друзями.

— Дивне плем'я, — сказав Старший, кивнувши головою. — Дуже міцної породи, скажу я вам.

Біля дверей Дому Цілителів зібралися люди — подивитися на Араґорна, — а потім пішли за ним; коли ж він повечеряв, його обступили з проханнями вилікувати родича чи друга, чиї життя були під загрозою через поранення, або тих, хто лежав під Чорною Тінню. Араґорн вийшов і покликав на допомогу синів Елронда, і вони втрьох працювали до пізньої ночі. І все Місто оббігла чутка: «Король справді повернувся». І вони назвали його Ельфійським Самоцвітом — через зелений самоцвіт у нього на грудях, — і так ім'я, яке було провіщене йому при народженні, вибрав його власний народ.

А коли він уже зовсім виснажився, то загорнувся у плащ і нишком вибрався з Міста, і перед світанням заснув у своєму наметі. А вранці стяг Дол-Амрота — білий корабель, немов лебідь на синій хвилі, — замайорів над Вежею, і люди дивилися на нього і запитували себе, чи не наснилося їм повернення короля.

IX. Остання нарада

Настав ранок після битви, по світлому небу попливли легкі хмари, і повіяв західний вітер. Леґолас і Ґімлі піднялися рано й відпросились у Місто: їм дуже хотілося побачитися з Мері та Піпіном.

— Приємно дізнатися, що вони обоє живі, — сказав Ґімлі, — бо ми в Рогані за ними стільки набігались, і було би прикро, якби зусилля виявилися марними.

Ельф і гном увійшли до Мінас-Тіріта, і перехожі кидали здивовані погляди на таких товаришів; бо Леґолас був неймовірно гарний із лиця, і, легко ступаючи ранковою вулицею, він дзвінким голосом наспівував ельфійську пісню; а Ґімлі крокував гордо, погладжуючи бороду й озираючись на всі боки.

— Тут непогана кам'яна кладка, — сказав Ґімлі, глянувши на стіни, — та подекуди не надто добра, і бруківку могли би вимостити краще. Коли Араґорн зійде на престол, я запропоную йому послуги наших майстрів із-під Гори, і ми відбудуємо йому гідне місто.

— Садів їм тут бракує, — сказав Леґолас. — Сам лише мертвий камінь, живої зелені майже немає. Якщо Араґорн зійде на престол, лісовий народ достачить йому співучих птахів і вічнозелені дерева.

Нарешті вони прийшли до князя Імрагіла, і Леґолас глянув на нього, і низько вклонився; бо розпізнав у ньому нащадка ельфів.

— Вітаю тебе, правителю! — сказав він. — Давним-давно нащадки Німродель залишили ліси Лорієну, та, виявляється, не всі вони відпливли від Амротської гавані на захід за Море.

— Таке оповідають легенди нашого краю, — відповів князь, — однак із незапам'ятних часів не з'являвся у нас ніхто з прекрасного народу. І я дивуюся з цієї появи в пору війни та смутку. Що привело тебе сюди?

— Я один із Дев'ятьох Товаришів, котрі вирушили з Імладрісу разом із Мітрандіром, — сказав Леґолас. — І сюди я прибув із цим гномом, моїм другом, у загоні Араґорна. Тепер ми хотіли би побачити наших друзів, Меріадока та Переґріна, які, як нам сказали, перебувають під твоєю опікою.

— Ви знайдете їх у Домі Цілителів, і я проведу вас туди, — сказав Імрагіл.

— Досить буде, якщо ти пошлеш із нами провідника, правителю, — відповів Леґолас. — Бо Араґорн просив передати тобі, що цього разу він не бажає з'являтись у Місті. Однак потрібно негайно провести нараду капітанів, і він просить тебе й Еомера Роганського якомога швидше зійти до його намету. Мітрандір уже там.

— Ми прийдемо, — відповів Імрагіл, і вони ґречно розкланялися.

— Прекрасний правитель і видатний капітан, — сказав Леґолас. — Якщо в Ґондорі є такі люди тепер, у дні згасання, то який же він був у дні розквіту.

— І справді, добра кладка у старіших, перших будівлях, — сказав Ґімлі. — Так завжди у справах людей: навесні їм заважають заморозки, влітку — посуха, і вони ніколи не виконують обіцяне.

— Зате зерна їхні не втрачають силу, — сказав Леґолас. — Вони будуть лежати в поросі та гнитимуть, аби потім знову прорости там, де цього і не чекали. Справи людей переживуть нас, Ґімлі!

— Однак, урешті-решт, усе зводиться до нездійснених можливостей, — сказав Ґімлі.

— На це ельфи відповіді не знають, — сказав Леґолас.

З'явився посланець князя і повів їх до Дому Цілителів; і там у саду вони знайшли своїх друзів, і радісною була їхня зустріч. Вони трохи погуляли, втішаючись недовгим відпочинком і спокоєм ранку, на верхньому, вітряному колі Міста. Коли Мері втомився, вони пішли і посідали на стіні біля зеленого лугу Дому Цілителів; унизу, виблискуючи на сонці, плив на південь Андуїн і губився, навіть для гострого зору Леґоласа, у просторих рівнинах і зеленкуватій паволоці Лебенніну та Південного Ітілієну.

І тепер Леґолас замовк, поки інші розмовляли, і, глянувши проти сонця, помітив над Рікою білих чайок.

— Подивіться! — вигукнув він. — Морські чайки! Вони летять рікою вгору. Дивують вони мене і непокоять. Уперше в житті я побачив їх у Пеларґірі, я чув, як вони квилили в небі, коли ми готувалися до бою за кораблі. Тоді я завмер, забувши про війну в Середзем'ї; їхні жалібні голоси нагадали мені про Море. Море! На жаль, я так і не побачив його! Та глибоко в серцях ельфів дрімає туга за Морем, і небезпечно її роз'ятрювати. Через тих чайок не знати мені тепер спокою ні під буком, ні під в'язом.

— Та що ти кажеш! — мовив Ґімлі. — Нам іще стільки всього належить зробити і стільки побачити в Середзем'ї. Якщо весь прекрасний народ потягнеться до Гаваней, безрадісним стане світ для тих, хто приречений залишитися.

— Безрадісним і нудним! — додав Мері. — Не треба тобі до Гаваней, Леґоласе. Тут завжди знайдуться різні істоти, великі чи малі, чи навіть такі мудрі гноми, як Ґімлі, котрим ти будеш потрібен. Принаймні я на це сподіваюся. Втім, інколи мені здається, що найгірше в цій війні ще попереду. Як хочеться, щоб усе закінчилось, і закінчилося добре!

— Припини скиглити! — втрутився Піпін. — Сонце світить, ми тут усі разом, принаймні якийсь день-два. Поговорімо краще про нас. Починай, Ґімлі! Ви з Леґоласом уже сотню разів згадували про вашу дивну подорож із Бурлакою, але так нічого і не розповіли.

— Так, сонце світить, — сказав Ґімлі, — але є такі спогади про ту дорогу, які не хочеться витягати з темряви. Якби я знав, що на мене чекає, то навіть заради дружби я не ступив би на Стежину Мертвих.

— Стежина Мертвих? — перепитав Піпін. — Араґорн згадував про неї, а я собі думав, що воно таке. Розкажеш нам про неї?

— Без великої охоти, — сказав Ґімлі. — Бо на тій дорозі зганьбився я, Ґімлі, син Ґлоїна, який вважав себе стійкішим за людей, а під землею — відважнішим за ельфів. Але виявився не таким; і дорогу я здолав тільки завдяки волі Араґорна.

— І завдяки любові до нього, — сказав Леґолас. — Хто би не познайомився з ним, неодмінно починає любити, кожен по-своєму, навіть та холодна діва з Рогану. Ми залишили Гірський Скит рано-вранці, за день до твого приїзду туди, Мері, й на людей напав такий страх, що ніхто не вийшов провести нас, окрім панни Еовіни, яка зараз лежить тут поранена. Сумні були проводи, мене вони дуже засмутили.

— Ну, мене мучили власні переживання, — сказав Ґімлі. — Ні, не буду я розказувати про цю подорож.

І він замовк; але Піпін і Мері так хотіли про все дізнатися, що нарешті Леґолас сказав:

— Розкажу, щоб угамувати вашу цікавість. Я не відчував страху, і примари мене не злякали, здавшись мені безсилими та кволими.

Він коротко розповів про дорогу попід горами та про збір привидів під Ерехом, а тоді — про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларґіра над Андуїном.

— Чотири доби з лишком ми їхали від Чорного Каменя, — сказав він. — І ось у тіні Мордору моя надія відродилася, бо в пітьмі Примарне Військо ставало все міцнішим і жахливішим на вигляд. Хтось крокував, хтось їхав верхи, та всі рухалися з однаковою швидкістю. Вони мовчали, та очі їхні горіли вогнем. На Ламедонському нагір'ї вони наздогнали нас, оточили й пішли б уперед, якби Араґорн не заборонив.

За його наказом, вони трималися позаду нас. «Навіть примари підкоряються його волі, — подумав я. — Можливо, вони ще знадобляться».

Минув іще один світлий день, а потім настав день без світанку, а ми все їхали, переправилися через Кіріл і Рінґло; на третій день підійшли до Лінґіра на Ґілраїні. І там ламедонці обороняли броди від нападників із Умбару та Гараду, котрі піднялися по ріці. Але оборонці та вороги перестали битись і розбіглися, викрикаючи, що на них напав Король Мертвих. Тільки Анґбор, правитель Ламедону, насмілився зустріти нас; і Араґорн звелів йому зібрати воїнів і йти, якщо наважаться, слідом за Сірим Військом.

«У Пеларґірі ви будете потрібні спадкоємцеві Ісілдура», — сказав він.

Отак ми перейшли Ґілраїн, розганяючи з-перед себе союзників Мордору, а тоді зупинилися трохи перепочити. Але невдовзі Араґорн підвівся і сказав: «Послухайте, Мінас-Тіріт в облозі. Боюся, він упаде, не дочекавшись нашої допомоги». Тож іще не світало, як ми сіли на коней і щодуху помчали по рівнинах Лебенніну.

Леґолас зробив паузу, зітхнув і, звернувши погляд на південь, тихо заспівав:

У піснях мого народу ці луги завжди зелені; але тоді вони були темними, сірими пустищами в чорноті. І широкими просторами, витоптуючи траву та квіти, ми гнали нашого супротивника день і ніч, аж до самої Великої Ріки.

І тоді я серцем відчув, що ми зовсім близько від Моря; бо в темряві розляглася водяна гладінь і на березі кричали незліченні птахи. О квиління морських чайок! Хіба Володарка не говорила мені стерегтися його! І тепер я не маю спокою.

— А я тих птахів і не помітив, — сказав Ґімлі, — бо ми нарешті підійшли до серйозної сутички. Біля Пеларґіра стояв головний флот Умбару: п'ятдесят великих кораблів, а менших — без числа. Вороги, котрих ми гнали, дійшли до гаваней першими і здійняли переполох; і деякі кораблі відпливли, намагаючись утекти вниз по річці або добратися до протилежного берега; а багато малих суден палало. Та гарадрими, притиснуті до гаваней, вирішили захищатися й у відчаї билися люто; і сміялися вони, дивлячись на нас, бо армія їхня була все ще велика.

І тоді Араґорн зупинив коня і крикнув сильним голосом: «Тепер — уперед! Іменем Чорного Каменя!» І раптом Примарне Військо, яке досі трималося позаду, шугонуло сірою хвилею, змітаючи все на своєму шляху. Я чув невиразні крики, слабкі заклики рогів, приглушений багатоголосий шум, ніби відгомін давно забутої битви Темних Часів. Тьмяно миготіли мечі; та не знаю, чи гострі були леза, бо Мертвим не потрібна ніяка зброя, крім постраху. Перед ним не встояв би ніхто.

Спочатку вони захопили судна біля причалів, потім по воді перекинулися на ті, що стояли на якорі; й усі матроси божеволіли від жаху та стрибали за борт, залишалися тільки невільники, прикуті до весел. Без перешкод ми промчали до берега, розкидаючи переляканих ворогів, як листя. І тоді на кожен корабель Араґорн послав по одному з дунаданів, і ті заспокоїли та розкували невільників.

Ще до кінця того темного дня не зосталося жодного ворога; одні потопились, інші втікали на південь, сподіваючись пішки дістатися додому. Оце вже, думав я, як чудово та дивно, що примари жаху і темряви зруйнували плани Мордору. Ворог подоланий його ж зброєю!

— Справді дивно, — сказав Леґолас. — У той час я дивився на Араґорна і думав, яким великим, жахливим і всемогутнім правителем міг би він стати, якби привласнив Перстень. Недаремно Мордор боїться його. Та шляхетність його душі вища від розуміння Саурона; хіба Араґорн не є нащадком Лутієн? Повік-віків не згасне цей рід.

— Гноми так далеко не зазирають, — сказав Ґімлі. — Та Араґорн справді був могутній того дня. Адже весь чорний флот опинився в його руках, і він вибрав для себе найбільший корабель і зійшов на борт. Потім звелів трубити в усі труби, покинуті ворогом; і Примарне Військо вишикувалося на березі. Воно стояло мовчки, майже невидиме, тільки очі спалахували червоними відблисками пожеж на кораблях. І Араґорн промовив до них гучним голосом:

«А тепер слухайте спадкоємця Ісілдура! Ви виконали клятву. Повертайтеся до себе й ніколи вже не тривожте долин. Ідіть із миром!»

І тоді Король Мертвих виступив наперед, переламав спис і кинув уламки на землю. Потім низько вклонився, повернувся, й усе сіре військо рушило та зникло, мов туман, розвіяний поривом вітру; і мені здалося, що я прокинувся зі сну.

Тієї ночі ми відпочивали, а інші працювали. Бо ми звільнили безліч бранців, а серед них було чимало ґондорців, захоплених під час набігів; і невдовзі потягнулися великі загони з Лебенніну й Етіру, і Анґбор Ламедонський привів усю свою кінноту. Тепер, коли страх перед Мертвими розвіявся, люди приходили допомогти і подивитися на спадкоємця Ісілдура; бо чутки про це ім'я ширилися, мов вогонь уночі.

Ось майже вся історія. Упродовж вечора та ночі приготували човни, зібрали людей; на світанку флот відплив. Здається, давно це було, а насправді лише вранці передучорашнього дня, шостого дня після виходу з Гірського Скиту. Але Араґорн усе одно тривожився, що ми не встигнемо.

«Від Пеларґіра до причалів Гарлонда сорок дві милі, — сказав він. — А до Гарлонда мусимо прибути вранці, інакше кінець усьому».

На весла сіли по троє і гребли на повну силу; та поволі піднімалися ми Великою Рікою, бо пливли проти течії, і хоча не швидка вона на півдні, нам бракувало вітру. Тяжко було мені на серці, хоч і перемогли ми в гаванях, але раптом Леґолас розсміявся.

«Вище бороду, нащадку Даріна! — сказав він. — Адже є таке прислів'я: «Живе надія, де ти й не мріяв». Але яку надію побачив він удалині, не сказав. Коли споночіло, стало ще темніше, і ми занепокоїлися, бо вдалині на півночі побачили велику заграву, й Араґорн сказав: «Мінас-Тіріт палає».

Та опівночі надія справді відродилася. Досвідчені моряки з Етіру дивилися на південь і говорили про зміну, яку принесе свіжий вітер із Моря. Ще вночі на щоглах поставили вітрила, ми попливли швидше, і на світанні заблищала піна біля хвилерізів. І ось так, як ви бачили, ми прибули о третій годині після сходу сонця при гарному вітрі та сонячній погоді й розгорнули бойовий прапор. Великий то був день і пам'ятна година, що би не трапилося потім.

— Буде те, що буде, і подвигів це не применшить, — сказав Леґолас. — Подвигом був похід по Стежині Мертвих і подвигом буде, навіть якщо в Ґондорі нікому буде співати про нього у прийдешні дні.

— І таке теж може статися, — погодився Ґімлі. — Обличчя в Араґорна та Ґандалфа стурбовані. Цікаво знати, що вони там вирішують у їхніх наметах? Бо мені, як і Мері, хочеться, щоби наша перемога поклала край війні. Та якщо доведеться повоювати ще, я готовий, заради честі народу Самітної Гори.

— І я — заради народу Великого Лісу, — мовив Леґолас, — і ще — заради любові до правителя Білого Дерева.

Товариші замовкли, та ще посиділи на високій стіні, кожен думаючи про своє; а тим часом капітани радилися.

Попрощавшись із Ґімлі та Леґоласом, князь Імрагіл негайно послав по Еомера, і разом вони пішли до наметів Араґорна, поставлених неподалік від того місця, де загинув король Теоден. І там вони радилися з Араґорном, Ґандалфом і синами Елронда.

— Капітани, — почав Ґандалф, — ось що сказав намісник Ґондору перед смертю: «На короткий час візьмете ви гору на полі бою, на якийсь день. Перемога над Силою, яка зараз піднімається, неможлива». Впадати в розпач, як він, не треба, та варто зважити на правдивість його слів.

Камені Яснобачення не брешуть, навіть володар Барад-дура не примусить їх брехати. Він може показати слабкій людині картини, які сам захоче, або примусити хибно витлумачити побачене. Однак немає сумнівів, що, коли Денетор бачив, які величезні сили Мордору і як вони щодня зростають, він бачив те, що є насправді.

Нам ледве вистачило сили відбити перший великий наступ. Наступний буде ще лютіший. У цій війні надій на перемогу немає, і в цьому Денетор правий. Перемоги не здобути зброєю, чи ми зостанемося тут і будемо відбивати облогу за облогою, чи вийдемо за Ріку, щоби загинути в нерівній битві. Вибирати доводиться з двох лих; і обережність радить зміцнити всі наші твердині та чекати наступу; і так ми відкладемо нашу загибель.

— Тобто ти пропонуєш сховатись у Мінас-Тіріті, Дол-Амроті чи Гірському Скиті й сидіти, мов діти на піщаних замках у час приливу? — запитав Імрагіл.

— Ця порада зовсім не нова, — відповів Ґандалф. — Хіба не це робили у дні Денетора? Але ні! Я сказав: так радить обережність. Я ж не закликаю вас до обережності. Я сказав: перемоги не здобути зброєю. Я все ще сподіваюся на перемогу, тільки не зброєю. Бо за всім тим стоїть Перстень Влади, підвалина Барад-дура, надія Саурона.

Про цю річ, панове, всім вам відомо досить, аби зрозуміти наше становище та Сауронове. Якщо він здобуде Перстень, ваша мужність даремна, а його перемога — швидка і цілковита: настільки, що, доки існуватиме цей світ, кінця її видно не буде. Та якщо Перстень буде знищено, Саурон загине, і загине безслідно, й уже довіку не вдасться йому постати знову. Бо він утратить найціннішу частку своєї сили, притаманну йому від початку, й усе, що було збудовано чи розпочато з цією силою, розпадеться, і він, скалічений навіки, стане тільки злим духом, що гризтиме себе в пітьмі, нездатний утілитись. І так велике зло зникне зі світу.

У майбутньому може з'явитися нове зло, бо сам Саурон — тільки слуга та посланець. Однак це не наша справа — покращувати весь світ, ми відповідальні лише за той час, у який живемо, викорінюємо зло на наших полях, аби ті, хто прийде за нами, могли засіяти чисту ріллю. Яка в них буде погода — не наш клопіт.

Саурон усе це добре знає, і він знає, що його загублений скарб знову знайшовся; та поки що він не відає, де ця річ, — принаймні ми на це сподіваємось. І тому його зараз мучать сумніви. Бо якщо ми знайшли цю річ, серед нас є достатньо сильні, щоби нею скористатися. Це він також знає. Чи правильно я здогадався, Араґорне, що ти показався йому в Камені Ортханка?

— Так, перед від'їздом із Гірського Скиту, — відповів Араґорн. — Я подумав, що час настав і що Камінь саме тому потрапив до мене. Тоді саме минуло десять днів, відколи Персненосець пішов на схід від Рауросу, й Око Саурона, думав я, слід відвернути від його земель. Занадто мало його тривожили, відколи він повернувся до своєї Вежі. Хоча, якби я передбачив, як швидко він піде в наступ, то, можливо, не наважився би себе показати. Я мало не запізнився, йдучи вам на допомогу.

— Але як це? — запитав Еомер. — Ти говориш, Ґандалфе, що всі зусилля марні, якщо він знайде Перстень. Чому ж він не відмовляється від наступу, якщо вважає, що Перстень у нас?

— Він не зовсім упевнений, — пояснив Ґандалф, — і він не чекає, як це робимо ми, поки зміцніють його вороги. Крім того, використовувати Перстень на повну силу ми би не навчилися за день. Бо справді, він може мати лише одного господаря — не багатьох; і Саурон стежив би за суперечкою, поки один із нас не заволодів би Перснем, усунувши інших. І тоді Перстень діяв би на користь Сауронові.

Він стежить за нами. Багато бачить, багато чує. Назґули його літають усюди. Перед світанням пролітали вони над Пеленнором, хоча мало хто з утомлених і сонних людей почув їх. Він помічає всі знаки: Меча, яким відрубано його палець зі скарбом, перековано; вітер змінився на нашу користь, несподівана поразка його першого наступу; загибель його великого Вождя.

Сумніви його зростають із кожною годиною. Око зараз звернуте на нас, сліпе до всього іншого. Тож нам потрібно втримати його увагу. Ось у цьому наша надія. І така моя порада. Персня ми не маємо. Мудро це було чи нерозсудливо, та його відіслали, щоби знищити, інакше він знищить нас. Без Персня ми не зможемо здолати Саурона. Та мусимо будь-що відвернути його Око від єдиної справжньої загрози. Зброєю ми перемоги не здобудемо, та зброєю можемо дати Персненосцеві той єдиний шанс, хоч і який непевний.

Як Араґорн почав, так мусимо продовжувати. Мусимо підштовхнути його до останнього кидка. Мусимо виманити його приховані сили, так аби земля його спорожніла. Тоді негайно вийдемо йому назустріч. Станемо його приманкою, хай навіть зімкнуться над нами його щелепи. Він жадібно проковтне приманку, бо вважатиме, що наш поспіх — це зухвалість нового володаря Персня; і він скаже: «Ось як! Занадто швидко і занадто далеко просунув він голову. Нехай підійде ближче, а тоді втрапить у пастку, з якої йому не вибратися. Там я розчавлю його, а те, що він нахабно привласнив, стане моїм назавжди!»

Мусимо йти в цю пастку з розплющеними очима, хоробро та без сподівань на порятунок. Бо, панове, швидше за все, ми всі загинемо в чорній битві далеко від рідних земель; бо навіть коли Барад-дур буде повалено, ми цього не побачимо. Але такий, на мою думку, наш обов'язок. І це краще, ніж загинути — а ми обов'язково загинемо, якщо сидітимемо тут, — знаючи, що нові часи не настануть.

Запала тиша. Нарешті заговорив Араґорн:

— Як я почав, так мені і продовжувати. Ми зараз підійшли до межі, де немає різниці між надією та відчаєм. Якщо завагаємося, то впадемо. Не будемо відкидати поради Ґандалфа, чия довга боротьба проти Саурона нарешті наближається до останнього випробування. Якби не він, усе вже давно було би втрачене. Однак я нікого не можу примушувати. Нехай кожен вирішує за себе.

Тоді сказав Елрогір:

— Для цього ми і прийшли з Півночі, і тому сам батько наш Елронд радить те саме. Ми не відступимо.

— Щодо мене, — сказав Еомер, — я мало зрозумів у цих складних справах, але я цього і не потребую. Я знаю одне: мій друг Араґорн урятував мене та моїх людей, і я відгукнуся на його заклик. Я піду з ним.

— Ну, а я вважаю себе підлеглим правителя Араґорна, — сказав Імрагіл, — навіть якщо він цього не вимагає. Його бажання для мене — наказ. Я також піду. Та поки що я заступаю намісника Ґондору і найперше повинен подбати про ґондорців. Певна обережність усе-таки потрібна. Мусимо готуватися до перемоги, як і до поразки. Бо якщо ми виграємо, якщо є на те хоч якась надія, Ґондор треба захищати. Не хотілося би мені повертатися переможцем до зруйнованого Міста і сплюндрованої країни. А якщо ми всі підемо в похід, таке може статись. Однак ми довідалися від рогіримів, що на правому крилі стоїть іще одне військо, яке не вступало у бій.

— Так, — сказав Ґандалф. — Я і не раджу залишати Місто беззахисним. Насправді для походу на Схід нам не потрібне велике військо, бо ми не підемо на приступ Мордору, а тільки для того, щоби викликати його на бій. І рухатися треба буде швидко. Тому я запитую капітанів: скільки людей ми можемо зібрати в похід щонайпізніше через два дні? Це повинні бути стійкі воїни, котрі йтимуть добровільно, усвідомлюючи небезпеку.

— Усі втомлені, дуже багато поранених, — сказав Еомер, — ми втратили багато коней, і це ускладнює справу. Якщо вирушати негайно, то я навряд чи зберу дві тисячі, бо стільки само треба залишити для оборони Міста.

— Розраховувати мусимо не тільки на тих, хто бився на цьому полі, — сказав Араґорн. — Зі звільненого південного узбережжя підходить нове підкріплення. Два дні тому я відіслав із Пеларґіра через Лоссарнах чотири тисячі; приведе їх безстрашний Ангбор. Якщо ми вирушимо через два дні, вони ще застануть нас. Що більше, чимало ще піднімається вгору по Ріці в різних суднах і човнах; і з попутним вітром вони скоро будуть тут — уже кілька кораблів прибуло до Гарлонда. Думаю, ми зможемо зібрати сім тисяч кінних і піших, а для захисту Мінас-Тіріта залишити навіть більше війська, ніж було на початку облоги.

— Ворота зруйновано, — сказав Імрагіл, — і де знайти майстрів, аби їх відбудували?

— В Ереборі, в королівстві Даїна, є такі майстри, — відповів Араґорн. — І якщо наші надії справдяться, то я пошлю Ґімлі, сина Ґлоїна, до Самітної Гори з проханням надати нам майстрів із-під Гори. Та люди важливіші за ворота, й ніяка брама не зупинить Ворога, якщо не буде захисників.

На тому закінчилася нарада капітанів: уранці через два дні їм належить вирушити з сімома тисячами, якщо можна буде зібрати; переважна більшість того війська буде піша, бо йти доведеться диким непролазним краєм. Араґорн мав відібрати близько двох тисяч воїнів, котрі припливли з ним із півдня; Імрагіл пообіцяв три з половиною тисячі; Еомер — п'ять сотень рогіримів, котрі втратили коней, але придатні до бою, а сам він поведе п'ятсот найкращих вершників на конях; окрім того, буде ще загін у складі п'яти сотень вершників, серед котрих поїдуть сини Елронда з дунаданами та лицарями Дол-Амрота: загалом шість тисяч піхоти і тисяча кінноти. Але основні сили рогіримів, на конях і вцілілих — близько трьох тисяч під командуванням Ельфгельма, — повинні охороняти Західну Дорогу від ворога в Анорієні. І відразу ж на північ і на схід від Осґіліата і на дорогу до Мінас-Морґула були відіслані розвідники.

І коли вони підрахували всі сили і обговорили терміни та маршрут їхнього походу, Імрагіл раптом розсміявся.

— Безперечно, — вигукнув він, — це найкращий жарт у всій історії Ґондору: вести сім тисяч — як авангард ґондорської армії за часів розквіту — на штурм гірських хребтів і неприступних воріт Чорної Землі! Так дитина може погрожувати лицареві в обладунках іграшковим луком із вербовою стрілою! Якщо, за твоїми словами, Ґандалфе, Володареві Мордору все відомо, то він радше усміхнеться, а не перелякається, й мізинцем роздусить нас, як настирливу осу.

— Ні, він спробує впіймати осу і вирвати в неї жало, — сказав Ґандалф. — А серед нас є такі, що вартують тисячі лицарів в обладунках. Ні, сміятися він не буде.

— І ми також не будемо, — сказав Араґорн. — Якщо це жарт, то він надто гіркий. Ні, це останній крок у пору страшної тривоги, і так чи інак, а він закінчить гру. — І він оголив і підняв Андуріл; лезо заблистіло на сонці. — Ти не повернешся до піхов, поки не закінчиться остання битва, — сказав він.

X. Чорна брама відчиняється

Через два дні все військо Заходу зібралося на Пеленнорі. Загони орків і східнян удерлися було з Анорієну, але, атаковані та розкидані рогіримами, відступили майже без бою до Каїр-Андросу; а коли цю загрозу було знешкоджено і з півдня підтягнулося підкріплення, Місто стало досить добре захищеним. Розвідники доповіли, що на дорогах на схід аж до Роздоріжжя Полеглого Короля ворогів нема. Усе було готове для останнього кидка.

Леґолас і Ґімлі знову їхали на одному коні в загоні Араґорна та Ґандалфа, які йшли в авангарді разом із дунаданами і синами Елронда. Але Мері, на його сором, у похід не взяли.

— Ти ще не одужав для такої виправи, — сказав Араґорн. — Але нічого ганебного в цьому немає. Навіть так ти вже заслужив велику славу. З нами піде Переґрін і буде представником гобітів; і не треба заздрити, що він іде назустріч небезпеці, бо хоча він і поводився гідно, йому ще далеко до твого подвигу. Та насправді зараз ми всі у схожій небезпеці. Нам, можливо, судилося знайти смерть перед Брамою Мордору, а тобі прийде кінець тут або деінде, де наздожене тебе чорна хвиля. Прощавай!

І ось пригнічений Мері дивився, як шикується армія. Поруч стояв Берґіл, також похнюплений; бо його батько очолював загін мешканців Міста, але поки його справа не вирішилася, він не міг приєднатися до Варти. У тому ж загоні мав іти Піпін — як воїн Ґондору. Мері помітив його здаля — невелику, але виструнчену фігурку серед високих ґондорців.

Нарешті заграли сурми — й військо рушило. Полк за полком, загін за загоном відходили на схід. І давно вже воїни зникли з очей на великій дорозі до Осґіліата, а Мері все стояв. Останній відблиск сонця на списі та шоломі зблиснув і згас, а він усе ще стояв із похиленою головою та важким серцем, почуваючись самотнім і покинутим. Усі його друзі подались у пітьму, що висіла над далеким східним небом; і надії побачити їх колись знов у нього майже не було.

Мовби у відповідь на його відчай, занила поранена рука, він відчув себе слабким і старим, а сонячне світло потьмяніло. Але тут Берґіл торкнувся його плеча.

— Ходи, пане періане! — сказав хлопець. — Бачу, ти ще не видужав. Я проведу тебе до Дому Цілителів. І не бійся! Вони повернуться.

Людей Мінас-Тіріта не здолати нікому. А тепер із ними Ельфійський Самоцвіт і вартовий Береґонд!

Ще до полудня військо ввійшло в Осґіліат. Там уже працювали робітники та майстри: лагодили пороми і плавучі мости, зведені ворогом і частково зруйновані при відступі, відбудовували та наповнювали склади, а на східному березі Ріки швидко насипали захисні вали.

Авангард минув руїни Старого Ґондору, переправився через широку Ріку і попрямував довгою дорогою, що колись з'єднувала прекрасну Сонячну Вежу з високою Місячною Вежею, яка тепер стала Мінас-Морґулом у проклятій долині. За п'ять миль від Осґіліата стали на ночівлю.

Та не зупинилася кіннота, до вечора діставшись Роздоріжжя — великого кола дерев, де панувала тиша. Ворога не було ні видно, ні чути, жодна стріла не вилетіла з-за скель чи придорожніх заростей, однак усі відчували, як зростала настороженість землі. Кожне дерево і кожен камінь, кожен листок і кожна билинка прислухалися. Темрява відступила, далеко на заході над Долиною Андуїну заходило сонце, й у небесній блакиті рожевіли білі вершини гір; але над горами Ефель-Дуат лежали тінь і морок.

Тоді Араґорн розставив сурмачів на кожній із чотирьох доріг, які збігалися до кінця дерев, вони голосно засурмили, а гарольди виголосили: «Правителі Ґондору повернулись і вступають у володіння земель, їм належних». Огидну орківську голову скинули з плечей статуї та розбили, а голову старого короля у вінці зі золотаво-білих квітів повернули на її місце; з постаменту зішкребли та змили паскудні каракулі орків.

На нараді дехто пропонував піти приступом на Мінас-Морґул і, якщо вдасться, зруйнувати його дощенту.

— До того ж, — сказав Імрагіл, — дорогою, що веде звідти до перевалу, до Чорної Землі буде вдертися легше, ніж через північні ворота.

Але Ґандалф миттю відрадив його, посилаючись на зло, що засіло в долині, де нажахані люди втрачають глузд, а також на новини, привезені Фарамиром. Бо якщо Персненосець справді обрав саме цей напрямок, то вони тим більше не повинні притягувати туди увагу Ока Мордору. Тож наступного дня, коли підійде все військо, вони виставлять на Роздоріжжі охорону — на випадок якби Мордор вислав свої сили через Морґульський Перевал чи притягнув більше людей із Півдня. Для цієї охорони вибрали здебільшого добре знайомих із Ітілієном лучників, котрі мали залягти в лісах і на схилах довкола перехрестя шляхів. Але Ґандалф і Араґорн усе ж під'їхали з авангардом до входу в Морґульську Долину і подивилися на місто зла.

Було воно темне і тихе; бо орки й інші істоти Мордору, котрі колись жили в місті, були знищені у битві, а Назґули порозлітались. Але в повітрі долини висіли страх і ворожість. Ґондорці зруйнували лихий міст, попідпалювали отруйні луги й від'їхали.

Наступного дня, третього після виходу з Мінас-Тіріта, армія рушила по дорозі на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону було близько ста миль, і ніхто не міг передбачити, що їх очікує на цьому шляху. Ішли відкрито, але обережно, виславши вперед дорогою кінну розвідку, а узбіччями — пішу. Особливо потурбувалися про східне крило, бо там лежали темні хащі, скелясті розщелини та бескиди, над якими дерлися довгі понурі схили Ефель-Дуату. Погода була незмінно гарна, віяв західний вітер, але ніщо не могло розвіяти морок і сумний туман над Похмурими Горами; іноді за ними здіймався густий дим і зависав високо в небі.

Час від часу, за наказом Ґандалфа, сурмили в сурми, і гарольди проголошували: «Правителі Ґондору повернулися! Покидайте цю землю або здавайтесь!»

Але Імрагіл порадив:

— Не говоріть: «Правителі Ґондору». Краще кажіть: «Король Елессар». Бо це — правда, хоча він іще не зійшов на трон; і це ім'я примусить Ворога замислитись.

І відтоді тричі на день гарольди проголошували повернення короля Елессара. Та на виклик ніхто не відгукувався.

Хоча рухалися вони без перешкод, серця всіх, від воєначальника до простого солдата, були пригнічені, і з кожною милею по дорозі на північ тривога зростала. Під кінець другого дня походу від Роздоріжжя вперше з'явився ворог. Великі сили орків і східнян спробували напасти на передові загони, влаштувавши засідку на тому самому місці, де Фарамир підстеріг гарадримів і де дорога глибоко врізалась у відріг Ефель-Дуату. Але капітанів Заходу заздалегідь попередили розвідники, досвідчені воїни з Геннет-Аннуну під проводом Маблунґа; тож засідку оточили. Кіннота обійшла її з лівого крила і з тилу та перебила ворога або відігнала на схід у гори.

Але капітанів не надто втішила ця перемога.

— Це тільки фальшива атака, — сказав Араґорн. — Мабуть, насамперед не для того, щоби завдати нам шкоди, а щоби затягнути вглиб і переконати у слабкості Ворога.

І від того вечора з'явилися Назґули і стежили за кожним кроком війська. Літали вони високо, й тільки Леґолас міг їх розгледіти, однак присутність їхня відчувалася: мовби густішали тіні і тьмянішало сонце; і хоча Примари Персня не знижувались і не кричали, позбутися страху перед ними було важко.

Так тягнулися час і цей безнадійний похід. На четвертий день від Роздоріжжя — на шостий від Мінас-Тіріта — підійшли до межі живих земель і ступили на пустища, які лежали перед перевалом Кіріт-Горґор; звідси на північний захід до самого Емін-Муїлу тягнулися болота і голі степи. Настільки спустошені були ці місця й огорнуті таким глибоким жахом, що деякі воїни втратили відвагу і не могли ні йти, ні їхати далі на північ.

Араґорн дивився на них, і в очах його був радше жаль, аніж гнів; бо то були молоді хлопці з Рогану, зі Західного Фолду, чи хлібороби з Лоссарнаху, і для них Мордор із дитинства був символом зла, та все ж нереальним, легендою, ніяк не пов'язаною з їхнім простим життям; а тепер їм здавалося, що страшний сон став реальністю, і вони не розуміли ні цієї війни, ні того, чому їх занесла сюди доля.

— Ідіть! — сказав Араґорн. — Але побережіть вашу честь і не втікайте! І я даю вам завдання, виконавши яке, ви уникнете ганьби. Рушайте на південний захід до Каїр-Андросу і, якщо його утримують вороги, відвоюйте його та обороняйте в ім'я Ґондору та Рогану!

Тоді дехто, присоромлений його милосердям, переборов страх і повернувся до загонів, а інші зраділи, почувши про мужній вчинок, який їм до снаги, й від'їхали. І тепер, оскільки багато воїнів уже залишилося біля Роздоріжжя, капітани Заходу вели на Чорну Браму та могутній Мордор менш як шеститисячне військо.

Тепер пересувалися повільно, щогодини очікуючи якоїсь відповіді на виклик, і трималися якомога щільніше, бо висилати розвідку вже не було потреби. Увечері п'ятого дня походу від Морґульської Долини востаннє стали табором, розклали вогнища з хмизу та вересу — що вдалося назбирати. Ніч провели без сну, постійно прислухаючись до виття вовків і відчуваючи присутність якихось ледве вловних істот, котрі скрадалися довкола. Вітер ущух, і повітря неначе завмерло. Мало що було видно, бо, хоча небо було безхмарне і чотири дні минуло від нового місяця, зі землі піднімалися дим і випари, й білий серпик затягнуло туманами Мордору.

Холоднішало. На світанку знову повіяв вітер, але цього разу — з півночі, й невдовзі він поміцнішав. Нічні вивідачі зникли, і пустище здавалося порожнім. На півночі поміж смердючими ямами виднілися величезні насипи шлаку, щебеню та спаленої землі, блювотиння Мордору; а на півдні, тепер уже близько, здіймався величезний бастіон Кіріт-Горґору, а посередині — Чорна Брама з двома високими і темними Вежами Зубів по обидва боки. Бо на останньому переході капітани звернули зі старої дороги, що вела на схід, оминувши загрозу насторожених гір, і тепер вони підходили до Мораннону з північного заходу, як і Фродо.

Величезні залізні ворота Чорної Брами під грізною аркою були щільно зімкнуті. На зубчастій стіні не було видно нікого. Панувала насторожена тиша. Ось вони підійшли до крайньої межі їхнього безумного походу і стояли, зневірені та промерзлі, в сірому ранковому світлі перед вежами і мурами, яких не взяла би їхня армія, навіть якби притягнула зі собою величезні тарани, а у Ворога було би тільки тієї сили, що на воротах і мурах. Але вони знали, що в горах і скелях довкола Мораннону причаїлися вороги, а тунелі в темній ущелині за воротами кишіли виплодками лихих істот. Угорі зібралися Назґули, зависнувши над Вежами Зубів, як стерв'ятники: за ними стежили. Та Ворог ніяк не виявляв цього.

Їм залишилося тільки одне — довести гру до кінця. Тому Араґорн вишикував військо, як це дозволяла місцевість: на двох великих пагорбах із трощеного каміння та вигорілої землі, насипаних орками за довгі роки важкої праці. Між ними і Мордором, ніби фортечний рів, лежало велике болото зі смердючою багнюкою та ковбанями. Коли всіх вишикували, капітани виїхали до Чорної Брами з великим кінним ескортом, прапором, гарольдами та сурмачами. Попереду їхав Ґандалф, за ним — Араґорн зі синами Елронда, Еомер Роганський та Імрагіл; Леґоласа, Ґімлі та Переґріна запросили також, — аби всі вороги Мордору мали своїх представників.

Вони наблизилися до Мораннону на відстань вигуку і розгорнули прапор; і заграли сурми; і гарольди виступили вперед і крикнули так, аби їх почули на стінах Мордору:

— Виходьте! Нехай вийде Володар Чорної Землі! Ми прийшли його судити. Бо він напав на Ґондор і незаконно захопив його землі. Тому король Ґондору вимагає, щоби він спокутував це зло, а тоді відійшов назавжди. Виходьте!

Тяглася довга тиша, зі стін і з-за воріт у відповідь не долинало ні крику, ні звуку. Проте Саурон уже все спланував і збирався жорстоко погратися з мишами, перш ніж повбивати їх. Бо коли гарольди почали розвертатися, тиша раптом обірвалася. Мов грім у горах, прокотився довгий барабанний бій, а відтак пронизливо заревіли роги, так що задвигтіло каміння і людям заклало вуха. І тоді одна частина Чорної Брами із гучним брязкотом відчинилась і звідти вийшло посольство Темної Вежі.

На чолі його їхав високий і зловісний вершник на чорному коні, якщо то був кінь; бо звір був здоровенний і потворний, замість морди мав жахливу маску, схожу більше на череп, аніж на живу голову, а в його очницях і ніздрях горів вогонь. Вершник був загорнутий у чорний плащ, і чорним був його шолом; однак це була не примара, а жива людина. То був лейтенант Вежі Барад-дур, імені ж його не зберегли легенди, бо він і сам його забув; і він сказав: «Я — Речник Саурона». Та розповідають, що він був відступником, котрий походив із раси так званих Чорних нуменорців; вони оселились у Середзем'ї в часи панування Саурона і поклонялися йому, залюблені в чорнокнижництво. І він пішов на службу до Темної Вежі якраз після повернення Саурона, і завдяки своїй спритності піднімався на все вищі посади; він навчився чаклувати і добре розумів задуми Саурона; і був жорстокіший за орків.

Саме він виїхав зараз із воріт, а з ним — невеликий загін солдатів у чорних обладунках і під чорним прапором із червоним знаком Злого Ока. Зупинившись за кілька кроків од капітанів Заходу, він зміряв їх поглядом і розреготався.

— Чи є хто-небудь у цій зграї, гідний розмовляти зі мною? — сказав він. — Чи бодай досить тямущий, аби мене зрозуміти? Напевно, не ти! — зі зневажливою насмішкою обернувся він до Араґорна. — Ельфійського скельця чи купки голоти замало, щоби стати королем. Будь-який розбійник може похвалитися такою бандою!

Араґорн не відповів нічого, та подивився йому просто в очі, на мить їхні погляди схрестились, і невдовзі, хоч Араґорн ані не ворухнувся, ні не простягнув руки до зброї, той похитнувся й відступив, ніби ухиляючись від удару.

— Я гарольд і посол, мене чіпати не можна! — крикнув він.

— Там, де дотримуються таких законів, — мовив Ґандалф, — жоден посол не дозволив би собі такого нахабства. Та ніхто і не загрожує тобі. Можеш нас не боятися, поки ти посол. Щоправда, якщо твій пан не помудрішає, ти й усі його слуги опинитесь у небезпеці.

— Он як! — сказав посланець. — Отже, ти їхній промовець, сивобородий! Наслухалися ми про тебе та про твої мандри, про те, як ти вічно плетеш інтриги і шкодиш на безпечній відстані! Але цього разу ти випхав свого носа занадто далеко, пане Ґандалфе, і тепер дізнаєшся, що стається з тим, хто плете безглузді тенета під ногами Саурона Великого. Я маю кілька речей, які мені доручили тобі показати, — саме тобі, якщо наважишся підійти.

Він кивнув одному з охоронців, і той подав йому щось, загорнуте в чорну тканину.

Посланець розгорнув тканину і, здивувавши та збентеживши всіх капітанів, показав спочатку короткий меч Сема, потім — сірий плащ із ельфійською брошкою, нарешті — мітрилову кольчугу, яку Фродо носив під подертим одягом. В очах у них потемніло, і їм здалося, що в цю мить мовчання все довкола завмерло, серця їхні зупинилися й остання надія згасла. Піпін, який стояв за князем Імрагілом, скочив уперед, зойкнувши з горя.

— Спокійно! — суворо сказав Ґандалф, відкинувши його назад; але посланець голосно розсміявся.

— Отже, з тобою ще один із тих недоростків! — крикнув він. — Яка тобі від них користь, мені важко зрозуміти; але посилати їх шпигунами до Мордору — дурнішого ти придумати не міг. Однак я йому вдячний, бо тепер зрозуміло, що цей виродок уже бачив ці речі, й вам від них не відмовитись.

— І не збираюся відмовлятися, — відповів Ґандалф. — Звичайно, я знаю ці речі й усю їхню історію, а ти, мерзенний Речнику Саурона, попри все твоє презирство, не знаєш про них нічого. Та навіщо ти приніс їх сюди?

— Кольчуга гномів, плащ ельфів, кинджал занепалого Заходу та шпигун зі щурячого краю, з Ширу… ні, не починай! Нам усе відомо — ось докази змови! Може, вам не шкода того, хто носив ці речі, а може, навпаки, він дуже дорогий для вас? Якщо так, то раджу скористатися рештками здорового глузду. Бо Саурон не любить шпигунів, і доля цього тепер залежить від вас.

Ніхто йому не відповів, але він помітив, як посіріли від страху їхні обличчя і який жах застиг у них в очах. Він знову засміявся, задоволений: удар влучив у ціль.

— Дуже добре! — сказав він. — Бачу, він вам дорогий. Чи, може, вам дуже було потрібно, щоби він виконав доручення? Він його не виконав. А тепер він страждатиме від тортур, які триватимуть роками, довгих і повільних тортур, якими славна Велика Вежа, і його ніколи не випустять, хіба що переміненого та зламаного, й він прийде до тебе, і ти побачиш, що накоїв. І так буде, якщо ти не пристанеш на умови мого Володаря.

— Назви умови, — мовив Ґандалф спокійно, але ті, що стояли до нього найближче, побачили біль на його обличчі, й тепер він здавався їм зморщеним старим, урешті-таки переможеним і розчавленим. Ніхто не сумнівався, що він пристане на умови.

— Умови такі, — сказав посол і посміхнувся, обводячи всіх поглядом. — Набрід ґондорців і їхні обдурені союзники негайно відступають за Андуїн, присягнувши ніколи, ні відкрито, ні таємно, не піднімати зброю на Саурона Великого. Усі землі на схід від Андуїну належатимуть Сауронові назавжди та неподільно. Землі на захід від Андуїну до Імлистих Гір і Роганського Проходу платитимуть данину Мордорові, їхні чоловіки не носитимуть зброї, але матимуть право внутрішнього самоврядування. І вони допоможуть відбудувати Ізенґард, який безглуздо зруйнували, й він належатиме Сауронові, й там сидітиме його лейтенант: не Саруман, а хтось, гідний більшої довіри.

В очах мовця вони прочитали його задум. Саме він мав стати тим лейтенантом і зібрати всі землі Заходу під своєю владою; він буде їхнім тираном, а вони — його рабами.

Та Ґандалф відповів:

— Надто висока ціна за життя одного слуги: в обмін твій Пан отримає те, за що мав би боротися не в одній війні! Чи, може, на полях Ґондору він зневірився у війні, тому опустився до торгів? І навіть якби ми цінували цього бранця так високо, де запорука того, що Саурон, Великий Майстер Підступу, дотримається обіцянки? Де ж бранець? Нехай приведуть його сюди, і тоді ми розглянемо ці умови.

Ґандалфові, який зосереджено стежив за лейтенантом, неначе за супротивником у смертельному двобої, на коротку мить здалося, що посланець розгубився; але той знову засміявся.

— Припини перекидатися словами з Речником Саурона! — крикнув він. — Вимагаєш запоруки? Саурон тобі її не дасть. Якщо благаєш його милосердя, то мусиш спершу виконати його волю. Такі його умови. Приймайте або відмовляйтеся!

— Ось що ми приймаємо! — раптом вигукнув Ґандалф. Він відкинув плаща, й біле світло, мов меч, засяяло в темряві. Посланець відсахнувся від його піднятої руки, а Ґандалф підступив і вихопив у нього з рук плащ, меч і кольчугу. — Це ми приймаємо на пам'ять про нашого друга, — крикнув він. — А щодо ваших умов, то їх ми цілковито відкидаємо. Забирайся геть, бо твоє посольство закінчилось, а смерть твоя близько. Ми не прийшли сюди марнувати слова на перемовини зі Сауроном, проклятим зрадником, а тим паче — з його рабом. Забирайся геть!

Посланець Мордору вже не сміявся. Обличчя його скривилося від подиву та люті, й сам він став схожим на хижака, який уже схопив здобич, але в цю мить дістав по морді гарячим батогом. Злість душила його, з рота потекла слина, й у стиснутому горлі заклекотіли якісь незрозумілі звуки. Та він подивився на суворі обличчя капітанів, глянув у їхні безжальні очі, і страх переміг його злість. Він голосно крикнув, обернувся, скочив на жеребця і разом зі своїм загоном чвалом помчав до Кіріт-Ґорґору. Та на його шляху солдати засурмили в роги, подаючи умовний сигнал; і не встигли вони доїхати до воріт, як Саурон захряснув пастку.

Забили барабани, здійнялися язики полум'я. Величезні ворота Чорної Брами широко розчинилися. Звідти, ніби вода крізь відкриті шлюзи, хлинуло величезне військо.

Капітани скочили на коней і повернулися назад, а військо Мордору глузливо заверещало. Курява піднялась у повітря під ногами армії східнян, котрі чекали сигналу в тіні Еред-Літуй за дальшою Вежею. З гір по обидва боки Мораннону висипали незліченні орки. Люди Заходу опинились у пастці, й невдовзі довкола сірих пагорбів, на яких вони стояли, їх оточило ворожим морем удесятеро, а то й більше разів сильніше військо. Саурон ухопив запропоновану наживку сталевими щелепами.

Мало часу залишилося в Араґорна на приготування до бою. На одному пагорбі він стояв із Ґандалфом, і там, прекрасний і розпачливий, замайорів прапор Дерева та Зірок. На другому пагорбі майоріли стяги Рогану та Дол-Амрота, Білий Кінь і Срібний Лебідь. І на кожному пагорбі воїни стали колом, обличчями до ворогів, наїжачившись списами та мечами. А попереду всіх, із боку Мордору, куди мало би бути завдано першого сильного удару, стали сини Елронда з дунаданами, а праворуч від них — князь Імрагіл із лицарями Дол-Амрота, високими та гарними, і найкращі з воїнів Вартової Вежі.

Подув вітер, заграли сурми, засвистіли стріли; а сонце, що піднімалося до зеніту, затягло смердючими випарами Мордору, і крізь загрозливу запону воно світило, далеке, мутним багрянцем, неначе на схилі дня або, можливо, як у кінці всього світу. З густого мороку вилетіли Назґули, і їхні холодні голоси вигукували слова смерті; і тоді будь-яка надія згасла.

Піпін схилив голову, розчавлений жахом, почувши, як Ґандалф відкидає умови, прирікаючи Фродо на тортури у Вежі; та він опанував себе і тепер стояв поряд із Береґондом у першій лаві воїнів із Дол-Амрота. Бо тепер, коли все лежало в руїнах, найкращим здавалося якомога швидше померти і вийти з гіркої історії його життя.

— Шкода, що тут немає Мері! — почув він власний голос, і поки ворог готувався до нападу, в голові його вихором пролітали думки. — Отак-то, тепер я принаймні починаю розуміти бідолаху Денетора. Ми могли би померти разом із Мері, бо якщо мусимо померти, то чому б і ні? Ну, оскільки його тут нема, сподіваюся, він знайде собі легку смерть. А тепер настав мій час.

Він вийняв меч і подивився на переплетення червоних і золотих візерунків; на лезі вогнем сяяли плинні нуменорські літери. «Його викували саме для такої години, — подумав він. — Якби мені тільки рубонути того мерзенного посланця, я би майже зрівнявся з Мері. Ну, рубону когось із цих осоружних виплодків. Хотілося би ще раз побачити ясне сонце та зелену траву!»

Тієї ж миті грянув перший удар. Орки загрузли у болоті перед пагорбами, зупинились і випустили хмару стріл. Але крізь їхні лави прорвався великий загін гірських тролів із Ґорґороту, які ревіли по-звірячому. Вищі та кремезніші за людей, на собі вони мали тільки тісну броню з рогової луски, а може, такою була їхня огидна шкіра; та прикривалися вони здоровенними чорними круглими щитами, а у вузлуватих лапах несли важкі молоти. Безстрашно скочили вони у болото і перебрели його, гаркаючи на бігу. Бурею налетіли на стрій ґондорців, трощачи шоломи та голови, руки та щити — як ковалі кують гаряче залізо. Поруч із Піпіном важкий удар повалив Береґонда, і величезний ватажок тролів, котрий збив його з ніг, нахилився, простягаючи пазуристу лапу; ці огидні створіння перегризали горло тим, кого повалили.

Тоді Піпін ударив його знизу мечем, і вкрите рунами лезо з Вестернесу пронизало луску та глибоко ввійшло в черево троля, і бухнула чорна кров. Троль похитнувся й упав, ніби скеля, поховавши під собою Піпіна. Чорнота, сморід і нестерпний біль навалилися на Піпіна, й він провалився в чорну безодню.

«Кінець, як і передбачалося, — шепнула, вислизаючи, його свідомість; і думка ця була майже весела, бо вона, врешті-решт, відкидала всі сумніви, турботи і страх. І коли свідомість відлітала в забуття, то почула голоси, і вони, здавалося, були з якогось іншого, забутого світу:

— Орли! Летять орли!

На якусь мить свідомість Піпіна завагалася. «Більбо! — сказала вона. — Та ні! Це з його історії, давньої-предавньої. А ця історія — моя, — і вона закінчується. Прощавайте!» І свідомість його відлетіла вдалечінь, і очі його не бачили вже нічого.

I. Вежа над Кіріт-Унґолом

Сем стомлено звівся на ноги. Якусь мить не розумів, де він, але потім увесь відчай і мука повернулися до нього. Він був у чорній пітьмі біля підземного ходу до твердині орків. Мабуть, знепритомнів, коли гепнув собою об зачинені бронзові двері; та скільки він там пролежав — того не знав. Тоді він горів жаром відчаю та люті, тепер — тремтів од холоду. Він підповз до дверей і приклав до них вухо.

Здалеку долинав слабкий гамір орків, але невдовзі голоси змовкли чи просто віддалились і запала тиша. Голова його боліла, перед очима спалахували зірочки, та він усе-таки спробував зібрати думки докупи. Одне було зрозуміло: надія пробратися в орківську твердиню через ці двері — марна. Може, довелося би прочекати багато днів, поки їх відчинять, а чекати він не міг: час був просто дорогоцінний. Сумнівів щодо свого обов'язку він уже не мав: він порятує свого господаря або загине.

— Загинути можемо, принаймні це зробити набагато легше, ніж що-небудь путнє, — сказав він сумно сам собі, ховаючи Жало в піхви та відвертаючись від бронзових дверей.

Навпомацки побрів він поволі назад темним тунелем, не наважуючись засвітити ельфійський фіал і пригадуючи по дорозі, що сталося, відколи вони з Фродо пішли від Роздоріжжя. Задумався, скільки ж то часу минуло. Якщо нині — не сьогодні, значить — завтра, гадав він; але насправді він утратив рахунок днів. Він був у краю темряви, де дні світу забувалися, як забувались і ті, хто вступав до нього.

— Цікаво, чи згадують вони про нас, — сказав він, — і що там у них робиться?

І він махнув рукою кудись перед собою; та насправді він стояв лицем на південь, у бік тунелю Шелоби, а не на захід. Ген на Заході світу був полудень чотирнадцятого березня за Літочисленням Ширу, й Араґорн вів чорний флот із Пеларґіра, Мері з рогіримами скакав Кам'яновізною долиною, а Мінас-Тіріт палав у вогні й Піпін стежив, як безум зростав в очах Денетора. Однак за всіма турботами і страхами думки їхні постійно зверталися до Фродо та Сема. Про них не забували. Та допомогти нічим не могли, ніяка думка не зарадила би Семвайзові, сину Гемфаста; він був зовсім самотній.

Нарешті він дійшов до кам'яних дверей орківського тунелю і, знову не знайшовши ні замка, ні засува, переліз через них і м'яко скочив на землю. Потім прокрався до виходу з лігва Шелоби, де клапті її великої павутини все ще гойдалися на холодному вітрі. Холодним здався вітер Семові після смердючої темряви підземелля, але й підбадьорливим. Він обережно виповз назовні.

Усе було зловісно тихе. Було темно, як у сутінках похмурого дня. Густі випари, які піднімались у Мордорі та повзли на захід, пропливали низько над головою — величезна розбурхана хмара, підсвічена знизу понурим багрянцем.

Сем глянув на орківську вежу, і раптом її вузькі вікна блимнули світлом, ніби червоні очі. Його страх перед орками, призабутий через лють і відчай, знову повернувся. Як видно, зробити він міг лише одне: піти і знайти головний вхід до цієї жахливої вежі; та коліна його підгиналися, він затремтів. Опустивши очі, не дивлячись на вежу та роги Розколини, він переставляв неслухняні ноги та поволі, дослухаючись і вдивляючись у непроглядні тіні у скелях уздовж шляху, пройшов по власному сліду повз те місце, де упав Фродо і над яким усе ще висів сморід Шелоби, а тоді далі вгору, аж поки не опинився в тій самій розколині, де він одягнув Перстень і пропустив орків Шаґрата.

Тут він зупинився й сів. Якийсь час не мав сили йти далі. Він відчув, що, перетнувши гребінь перевалу та ступивши на землю Мордору, зробить безповоротний крок. Назад він уже не повернеться. Не усвідомлюючи, навіщо це робить, він дістав Перстень і знову надягнув його. І відразу відчув страшний тягар, і ще відчув люту і нетерплячу як ніколи лють Ока Мордору, що обнишпорювало землю, намагаючись пронизати темряву, яку воно створило для свого ж захисту, але яка тепер не давала звільнитися від сумнівів і неспокою.

Як і раніше, слух Сема загострився, а предмети цього світу проступали слабо та розмито. Скелі обабіч стежки посіріли, ніби вкриті туманом, але здалеку долітало скигління нещасної Шелоби; і неначе зовсім поруч, різко та виразно, лунали крики і брязкіт металу. Він скочив на ноги і притиснувся до скелі. Сем зрадів, що одягнув Перстень, бо вийшов іще один загін орків. Або так йому здалося. Раптом він зрозумів, що помилився, слух обдурив його: орки кричали у вежі, найвищий ріг якої був зараз просто над ним, ліворуч від Розколини.

Сем здригнувся і примусив себе рухатися. Там, вочевидь, відбувалося щось лиховісне. Мабуть, незважаючи на всі накази, орки піддалися своїй жорстокості й тепер катують Фродо або навіть оскаженіло рвуть його на шматки. Сем прислухався, і тоді зблиснула надія. Сумнівів не було: у вежі бились орки, Шаграт і Ґорбаґ гамселили один одного. Здогад приніс слабке сподівання, та і цього було досить.

Його любов до Фродо перемогла інші думки, і, забувши про все, він голосно крикнув:

— Я іду, пане Фродо!

І побіг угору стежкою і далі вниз. Стежка відразу звернула ліворуч і різко пірнула додолу. Сем перетнув кордон Мордору.

Він зняв Перстень, можливо, керувало ним глибоке передчуття небезпеки, хоча про себе він подумав, що хоче лише краще бачити.

— Нехай уже відразу побачу найгірше, — пробурмотів він. — Нічого блукати в тумані!

Сувора, страшна та сумна була земля, що відкрилася перед його очима. Під ногами найвищий хребет Ефель-Дуату високими скелями спадав до темного провалля, за протилежним краєм якого підіймався наступний, нижчий хребет, і його стрімчаки чорними іклами стирчали супроти червоного неба: то було похмуре Морґаї, внутрішнє захисне коло Мордору. А за ним, просто навпроти, за широким озером темряви, поплямованим дрібними вогнями, палала багряна заграва; з неї піднімалися стовпи густого диму, брудно-червоні внизу та чорні вгорі, де вони зливалися з темною запоною, що вкривала весь проклятий край.

Сем дивився на Ородруїн, Вогняну Гору. Час від часу горнила під конусом попелу розжарювались, і з тріщин на схилах зі сильним гуркотом виривалися ріки розплавленого каменю. Одні широкими вогняними потоками стікали до Барад-дура, інші прокладали собі шлях кам'яною рівниною, де застигали і влягалися драконячими закрутами, наче їх вибльовувала зсудомлена земля. І в таку пору активності Сем побачив Фатум-гору, і її світло, закрите високим заслоном Ефель-Дуату від тих, хто підіймався стежкою з заходу, тепер заливало голі поверхні скель, які здавалися закривавленими.

У цьому жахливому світлі стояв приголомшений Сем, бо тепер, глянувши ліворуч, він побачив у всій могутності Вежу над Кіріт-Унґолом. Ріг, який виднівся з віддалі, був тільки її верхівкою. Зі сходу три великі яруси спиралися на гірський карниз; задня стіна притискалася до високої скелі, з якої виступали бастіони, один над одним, звужуючись угорі, з уміло викладеними крутими стінами, які дивилися на північний і південний схід. Довкола нижнього ярусу, за двісті футів нижче від Сема, ішов міцний мур, утворюючи вузький двір. Брама з південно-східного боку виходила на широку дорогу, зовнішній парапет якої проходив краєм прірви, аж поки вона не повертала на південь і там зміїлась униз у темряву, де зливалася з дорогою від Морґульського Перевалу. Далі вона вела між зубами Моргаї, через долину Ґорґорот до самого Барад-дура. Вузька стежка, на якій стояв Сем, збігала крутими сходами до головної дороги під грізними мурами неподалік від брами.

Дивлячись на неї, він раптом зрозумів, що ця твердиня була призначена не для того, щоби не пускати ворога до Мордору, а щоби тримати його всередині. То була одна зі споруд прадавнього Ґондору, східна застава Ітілієну, поставлена після укладення Останнього Союзу, коли люди з Вестернесу стерегли злий край Саурона, де причаїлися недобитки його війська. Але й у Нархості й Кархості, Зубах Мордору, і тут пильність було втрачено, тож через зраду Вежа перейшла до Володаря Примар Персня, й ось уже довгі роки вона в руках злих істот. Коли Саурон повернувся до Мордору, твердиня виявилася для нього корисною, бо вірних слуг він мав мало, а заляканих рабів — багато, і його головним завданням у давнину було не випускати їх із Мордору. А якщо ворогові вдалося би таємно пробратись у цей край повз пильний Морґул і Шелобу, тут на нього чекала всевидюща варта.

Сем надто добре зрозумів, як мало надії проскочити повз багатоокі мури та пильні ворота. А хоч би він і проскочив, то не зайшов би далеко дорогою, яку стережуть: навіть чорні тіні, які залягли там, де не сягало червоне сяйво, не прикрили би його надовго від орків, котрі бачать уночі, як коти. Хоч яка безнадійна була дорога, його завдання виявилося набагато гіршим: не проскочити повз ворота й утекти, а ввійти в них, самому.

Він подумав про Перстень, але це його не втішило, тільки ще більше налякало. Ще не дійшовши до Фатум-гори, що палала вдалині, Сем уже помітив, як змінився тягар. Наближаючись до горнил, де у глибинах часу було викувано Перстень, його сила зростала, й тільки могутня воля могла його приборкати. Коли Сем стояв там, то хоч Перстень і був не на руці, а на ланцюжку на шиї, гобітові здалося, що він виріс, неначе загорнувся у величезну спотворену власну тінь, неначе він сам — страшна та лиховісна загроза, що спинилася під мурами Мордору. Йому здалося, що він може або відмовитися від Персня, прирікаючи себе на муку, або заволодіти ним і кинути виклик Силі, яка сидить у цій темній твердині в долині тіней. Перстень уже спокушав його, послаблюючи волю та затьмарюючи розум. У голові зароїлися шалені фантазії; він побачив Семвайза Могутнього, Героя Віку, який крокує темним краєм із палахким мечем, і армії піднімаються на його заклик іти й повалити Барад-дур. І тоді всі хмари розступаються, і сяє ясне сонце, і за його наказом долина Горґорот стає квітучим садом і приносить плоди. Він мав лише надягнути Перстень і назвати його своїм — і все було би так.

І в цю годину випробування вистояти йому допомогла любов до його господаря; а ще він зберіг міцний і здоровий гобітський глузд: глибоко в серці він знав, що замалий для такого тягаря, навіть якщо ці видіння не були оманливі. Один садочок незалежного садівника — це все, чого він потребував і що йому належало, а не сад, розширений до королівства; і він мав працювати власними руками, а не керувати іншими.

— І взагалі, всі ці картинки — просто омана, — сказав він сам до себе. — Він помітить мене й упіймає, так що я і зойкнути не встигну. Швиденько помітить, щойно я надягну Перстень тут, у Мордорі. Ну, скажу лише таке: справи безнадійні, як мороз навесні. От саме тоді, коли стати невидимим було би найкорисніше, я не можу скористатися Перснем! А якщо я йтиму далі, то з кожним кроком буде все важче. Що ж робити?

Але насправді сумнівів він не мав. Він знав, що мусить іти до воріт, причому негайно. Струсонувши плечима, немов скидаючи тінь і відганяючи видіння, почав поволі опускатися. З кожним кроком він неначе зменшувався. Не відійшов далеко, коли знову став дуже маленьким і переляканим гобітом. Тепер він проходив попід самими стінами Вежі, і крики та шум бійки було чути і без Персня. Тепер галас долинав із двору за зовнішньою стіною.

Сем був на півдорозі до темної брами, коли звідти в червону заграву вискочило двоє орків. Вони не повернули в його бік, а побігли до великої дороги, та на бігу спіткнулись, упали і завмерли. Сем не бачив стріл, але здогадався, що в орків стріляли з бійниць або з темряви воріт. Він пішов далі, тиснучись лівим боком до муру. Раз поглянувши вгору, зрозумів, що на стіну не видертися. Кам'яна кладка без жодної щілинки чи виступу підіймалася на тридцять футів до гребеня стіни, що нависав, мов перевернуті сходи. Увійти можна було тільки крізь браму.

Прокрадаючись далі, він думав, скільки ж то орків сиділо у Вежі зі Шаґратом, а скільки мав Ґорбаґ, і через що вони посварилися, якщо саме це відбувалось. У Шаґрата було близько сорока орків, у Ґорбаґа — вдвічі більше; втім, звісно, патруль Шаґрата був лише частиною його гарнізону. Майже напевне сперечалися вони через Фродо та його майно. На мить Сем зупинився, бо раптом усе здалося зрозумілим, неначе він побачив це на власні очі. Мітрилова кольчуга! Звісно, Фродо мав кольчугу на собі, а вони її знайшли. Судячи з почутого в тунелі, Ґорбаґ домагається її. Та накази Темної Вежі — єдиний захист Фродо, і якщо їх порушать, то його будь-якої миті можуть убити.

— Уперед, ти, жалюгідний ледащо! — закричав сам на себе Сем. — Ану біжи!

Він вийняв Жало і побіг до відчинених воріт. Але під самою аркою його щось різко стримало: немовби він уперся в павутиння, як у Шелоби, тільки невидиме. Ніякої перепони він не бачив, але щось нездоланне для його волі перекрило йому шлях. Він подивився вгору і там, у тіні воріт, побачив Двох Вартових.

Вони здавалися величезними статуями на постаментах. Кожен мав по три з'єднані тулуби та по три голови, звернуті досередини, назовні й до брами. Голови — як у стерв'ятників, а на великих колінах лежали руки з пазурами. Здавалося, вони витесані з величезних кам'яних брил, нерухомі, однак насторожені: оселився в них якийсь жахливий дух злісної пильності. Вони впізнавали ворога. Видимий чи невидимий, ніхто не міг пройти непоміченим. Вони не впустили би його і не випустили би.

Набравшись духу, Сем знову кинувся вперед і знову різко спинився, ніби відкинутий ударом у груди та голову. Тоді відчайдушно, бо нічого не міг вигадати, — у відповідь на раптову думку, яка його вразила, — він поволі дістав і підняв угору фіал Ґаладріель. Його біле світло швидко розгорілось, і тіні під темною аркою відступили. Жахливі Вартові сиділи холодні та непорушні, посталі в усій їхній потворності. На якусь мить Сем упіймав блиск у чорних зіницях їхніх очей, і він здригнувся від їхньої люті; але згодом відчув, як воля їхня слабне й огортається страхом.

Він проскочив повз них, але відразу ж, тільки-но сховавши за пазуху фіал, відчув, так виразно, наче за ним захряснули сталеві ґрати, як їхня пильність відновилась. І з тих злісних голів вирвався пронизливий крик, відлунивши у високих стінах позаду. А десь ізгори, мов у відповідь, пробив єдиний удар хрипкого дзвону.

— Отакої! — сказав Сем. — Подзвонив у парадні двері! Гей, хто там! — гукнув він. — Скажи капітанові Шаґрату, що з'явився ельф-богатир, і при ньому ельфійський меч!

Відповіді не було. Сем пішов уперед. У руці блакитним сяйвом мерехтіло Жало. Темна тінь накрила внутрішній двір, але було видно, що кам'яні плити завалені трупами. Просто в нього під ногами лежали два орки-лучники з кинджалами у спинах. Далі їх лежало ще більше: деякі — поодинці, зарубані або поцілені стрілами, інші — попарно, вчеплені один в одного: вони так і загинули, рубаючи, душачи, кусаючи. Плити були слизькі від темної крові.

Сем розрізнив два види форми: одна — з Червоним Оком, друга — з Місяцем із потворним обличчям смерті; але придивлятися він не став. У кінці двору біля підніжжя Вежі височіли напіввідчинені двері, звідти пробивалося червоне світло; на порозі лежав великий мертвий орк. Сем перестрибнув через тіло й увійшов досередини, а тоді став розгублено роззиратися.

Широкий і лункий коридор вів од дверей углиб до гори. Його слабко освітлювали смолоскипи, які палали у скобах на стінах, але кінець його губився в пітьмі. Обабіч видно було багато дверей і отворів, але ніде нікого, лише кілька тіл, розпростертих на підлозі. З підслуханої розмови капітанів Сем зрозумів, що Фродо, живого чи мертвого, треба шукати нагорі, під найвищим шпилем, але тут можна прошукати весь день і не знайти виходу.

— Мабуть, вхід десь у кінці, — пробурмотів Сем. — Уся Вежа збудована ніби задом наперед. Та й узагалі, краще йти туди, де є світло.

Він пішов коридором, але тепер поволі, щодалі, то неохочіше. Страх знову брав над ним гору. Тишу порушував лише стукіт кроків, які, відлунюючи, здавалися лясканням великих долонь по камінню. Трупи, пустка, вологі чорні стіни, які у світлі смолоскипів неначе стікали кров'ю, страх раптової смерті, що чаїлася за дверима або в тіні, а ще згадка про насторожену загрозу біля воріт — цього було аж занадто для нього одного. Краще би він пішов у бій — тільки, щоби не було забагато ворогів одразу, — ніж ховався в цій навислій непевності. Він змусив себе думати про Фродо, який лежить зв'язаний, поранений чи мертвий десь у цьому жахливому місці. І пішов далі.

З освітленого відрізка він вийшов і став перед великими дверима в кінці коридора, що були, як він правильно здогадався, зовнішніми воротами підземелля, коли згори долинув жахливий придушений зойк. Він завмер. Потім затупотіли ноги. Хтось швидко збігав лункими сходами донизу.

Воля його ослабла й уже не стримувала руки, що потяглася до ланцюжка і стиснула Перстень. Але Сем його не надягнув, бо коли ще притискав Перстень до грудей, побачив, щодо нього наближається орк. Вискочивши з темного отвору праворуч, він побіг просто на нього. Десь за шість кроків од Сема, орк, піднявши голову, помітив його; і Сем почув його часте дихання та вловив блиск налитих кров'ю очей. Орк зупинився ошелешений. Бо побачив перед собою не маленького переляканого гобіта, котрий намагався втримати меча, а високу, мовчазну, загорнуту в сіру тінь постать, яка затуляла непевне світло; в одній руці вона тримала меч, сяйво якого разило очі, другу — притискала до грудей, ховаючи якусь безіменну загрозу, могутню та смертельну.

На якусь мить орк пригнувся, а тоді з переляканим зойком обернувся і помчав назад, звідки прийшов. Ще жоден пес не радів так, зачувши здобич, як Сем від такої несподіваної втечі. З криком він побіг за орком.

— Ага! Ельфійський богатир на ловах! — гукав він. — Стережися! Покажи мені дорогу нагору, бо спущу з тебе шкуру!

Та орк був у себе вдома, спритний і ситий, а Сем голодний, утомлений, до того ж він не знав дороги. Гвинтові сходи круто піднімалися вгору. Сем захекався. Невдовзі орк зникнув із очей, і тепер дедалі слабший тупіт його ніг долинав ізгори. Усі звуки поволі завмерли.

Сем плівся далі. Він відчував, що на правильному шляху та намагався бадьоритися. Він сховав Перстень і підтягнув пояс.

— Ну-ну! — сказав він. — Якщо я та моє Жало так не подобаються їм усім, то все може бути краще, ніж я сподівався. Та і здається, що Шаґрат, Ґорбаґ і їхні хлопці зробили майже всю роботу за мене. Крім цього переляканого пацючка, тут, мабуть, нікого живого і не лишилося!

І з цими словами він спинився, так ніби вдарився чолом об кам'яну стіну. Сенс щойно промовленого вразив його, мов удар. Нікого живого! Чий був той жахливий передсмертний зойк?

— Фродо, Фродо! Господарю! — крикнув він, мало не плачучи. — Якщо вони вас убили, що робити мені? Гаразд, я іду, на самий верх, і там побачу.

Усе вище і вище вели сходи, освітлені тільки смолоскипами, які блимали на закрутах чи біля проходів на верхні рівні Вежі. Сем спробував порахувати східці, та після двохсот втратив лік. Тепер він пересувався тихо, бо йому здалося, що вгорі чути було кілька голосів. Значить, вижив не один щур.

Тут раптом, коли дихати вже стало годі, а ноги не згиналися, сходи закінчилися. Він зупинився. Голоси лунали голосно та близько. Сем озирнувся. Він піднявся просто на плаский дах третього, найвищого, рівня Вежі — відкритий простір шириною ярдів двадцять із низьким парапетом. Сходи закінчувалися невеликою склепінчастою кімнаткою, низькі двері якої виходили на схід і на захід. На сході Сем побачив широку і темну рівнину Мордору, а за нею — палаючу гору. З її глибоких безодень виривалися ріки вогню, такі бурхливі, що навіть на цій віддалі у багато миль заливали вершину Вежі червоними відблисками. На заході краєвид заступав цоколь високого шпиля, що стояв у глибині цього верхнього дворика та здіймав свій ріг над гребенем довколишніх гір. Світло блимало у вузькому вікні. Двері були кроків за десять від Сема, відчинені, але темні, й саме звідти, з пітьми, долинали голоси.

Спершу Сем не прислухався; він висунувся зі східних дверей і озирнувся. Відразу зрозумів, що тут була найжорстокіша бійня. Весь дворик застилали трупи орків, повідрубувані голови та кінцівки. Стояв сморід смерті. Нараз долинуло гарчання, відтак — удар, а за ними крик, і Сем шарпнувся назад у сховок. Розлючено говорив орк, і Сем відразу впізнав цей голос, різкий, грубий, холодний. То був Шаґрат, капітан Вежі.

— Не підеш, кажеш? Прокляття на тебе, Снаґо, боягузе! Якщо думаєш, що я поранений і з мене можна безпечно насміхатися, то помиляєшся. А йди-но сюди, я тобі очі повибиваю, як щойно Радбуґові. А коли прийдуть хлопці, я з тобою поквитаюся: кину тебе Шелобі.

— Не прийде ніхто, а ти здохнеш, — зухвало відповів Снаґа. — Я тобі вже двічі казав: ця свинюка Ґорбаґ перша добігла до брами, й ніхто з наших не вибрався. Лаґдуф і Лузґаш проскочили, та їх підстрелили. Кажу тобі, сам бачив із вікна. І вони були останні.

— Тоді ти мусиш іти. А я залишуся тут. Я ж поранений. Хай Чорна Яма проковтне того клятого Ґорбаґа! — Шаґрат вибухнув залпом брутальної лайки. — Я віддав йому краще, ніж узяв собі, а він, мерзотник, підрізав мене, перш ніж я його придушив. Іди, бо я тебе з'їм живцем. Треба про все доповісти в Луґбурц, бо обоє потрапимо в Чорну Яму. Так, і ти також. Тут не відсидишся.

— Я не піду тими сходами, — буркнув Снаґа, — хоч ти і начальник. І не хапайся за ножа, бо зажену тобі стрілу в черево. Не будеш ти капітаном, коли Вони про все дізнаються. Я бився за Вежу з тими морґульськими щурами, а ви, два безцінні капітани, отаке учворили, воюючи за здобич.

— Досить! — гаркнув Шаґрат. — Я виконував накази. Це все Ґорбаґ почав, роззявив рота на ту сорочку.

— Ну, це він через тебе носа задер. І насправді розумів більше за тебе. Він тобі не раз казав, що найнебезпечніший шпигун гуляє на волі, а ти не слухав. Тут ходить великий боєць, ельф-кровопивець або тарк[7] мерзотний. Повір, він тут. Ти чув дзвін? Він пройшов повз Вартових, а це робота тарка. Він на сходах. І доки звідти не забереться, я вниз не піду. Хоч би ти був Назґулом — не піду.

— Ось ти як! — заревів Шаґрат. — «Це зроблю, того не зроблю»? А якщо він таки прийде, ти втечеш і покинеш мене? Ні, не втечеш! Я раніше нароблю червоних дірок у твоєму череві.

З дверей вилетів менший орк. За ним — Шаґрат, великий орк із довгими руками, якими, коли нахилявся, торкався землі. Та одна рука звисала додолу і, здається, кривавилась; іншою він притискав великий чорний клунок. У червоному світлі Сем, присівши за дверима, краєм ока ухопив цю злу пику, подряпану пазурами та заляпану кров'ю, з вищирених зубів капала слина, в горлі клекотіло звіряче гарчання.

Шаґрат ганявся за Снаґою по даху, і менший орк ухилявся, доки з вищанням не кинувся назад під шпиль і сховався. Шаґрат зупинився. Зі східних дверей Сем бачив, як той важко дихав біля парапету, ледь стискав і розтискав ліву руку. Він опустив вузол на долівку, правою рукою вийняв довгий червоний ніж і поплював на лезо. Потім перегнувся через парапет, заглядаючи у внутрішній двір. Двічі гукнув, але ніхто не відповів.

Раптом, коли Шаграт отак нахилився над парапетом, спиною до даху, Сем помітив, що одне з розпростертих тіл заворушилось і поповзло. Пазурі потяглись і схопили клунок. Орк звівся на ноги. У другій руці він тримав уламок списа з широким вістрям, занісши його для удару. Але тієї ж миті засичав крізь зуби, від болю чи ненависті. Прудко, мов змія, Шаґрат вивернувся й устромив ножа в горлянку ворога:

— На маєш, Ґорбаґу! — крикнув він. — Ще не здох? Ну, то я закінчу роботу.

Він скочив на повалене тіло, розлючено копаючи і топчучи його та знов і знов нахиляючись, аби вколоти і порізати ножем. Нарешті вдовольнившись, він закинув голову і переможно хрипко закричав. Тоді облизав ножа, взяв його в зуби й, підхопивши клунок, побіг до сходів.

Сем не мав часу на роздуми. Він міг би вискочити через інші двері, та навряд чи непомітно; і довго він би не погрався в хованки з цим жахливим орком. І він зробив, мабуть, найкраще, що міг: із криком вискочив назустріч Шагратові. Персня він уже не стискав, але той був тут, прихована сила, загроза рабів Мордору; а в руці він тримав Жало, і його сяйво разило оркові очі, мов блиск жорстоких зірок у жахливій ельфійській країні, згадка про яку морозила кров орків. І Шаграт не зміг водночас і битись, і тримати здобич. Він зупинився і загарчав, вищиривши ікла. Тоді ще раз по-орківськи відстрибнув убік, і коли Сем пішов на нього, виставив свій вузол, як щит, і з силою тицьнув ним ворога в обличчя. Сем похитнувся, і перш ніж він опам'ятався, Шаґрат промчав повз нього вниз по сходах.

Лаючись, Сем побіг за ним, але зупинився. Бо подумав про Фродо, згадав, що інший орк повернувся туди, під найвищий шпиль. Знову треба було вибирати, але без роздумів. Якщо Шаґрат вибереться, то повернеться з підмогою. Та якщо Сем поженеться за ним, то інший орк може накоїти щось жахливе. Та і Сем міг би не наздогнати Шаґрата або й загинути у двобої. Він швидко розвернувся і побіг сходами вгору.

— Мабуть, знову помиляюся, — зітхнув він. — Але мушу спочатку добратися до того вершечка, а потім хай буде, що буде.

А внизу Шаґрат спустився по сходах, перетнув двір і вискочив із його цінним клунком із воріт. Якби Сем знав, скільки печалі принесе ця втеча, він, можливо, і передумав би. Та зараз зосередився на пошуках. Він обережно підійшов до дверей башточки і переступив поріг. Усередині було темно. Та його широко розплющені очі швидко помітили тьмяне світло праворуч, із проходу до інших сходів, темних і вузьких: вони гвинтом піднімалися збоку заокругленою стіною. Десь угорі блимав смолоскип.

Сем почав тихенько підніматися. Підійшов до кіптявого смолоскипа, причепленого над дверима ліворуч, навпроти вузького вікна, що визирало на захід — одне з червоних очей, яке вони з Фродо бачили, вийшовши з тунелю. Сем проскочив через двері й поспішив на третій поверх, щомиті остерігаючись, аби ззаду не напали і не схопили за горло. Підійшов до другого вікна, що виходило на схід, і до смолоскипа над дверима до поперечного коридору. Двері були відчинені, коридор — ледь освітлений смолоскипом і відблисками червоної заграви. Але тут сходи закінчилися. Сем прокрався в коридор.

Обабіч були низькі дверцята, однаково замкнуті на засуви. Жодного звуку.

— Глухий кут, — пробурмотів Сем, — і навіщо було стільки дертися! Це ж не вершечок вежі. А далі куди?

Він збіг на другий поверх і смикнув двері. Зачинені. Знову побіг нагору, — обличчя стало мокре від поту. Він відчув, що навіть хвилини дорогоцінні, а вони спливали намарне. Йому вже було байдуже до Шаґрата, Снаґи й усіх орків Мордору. Він прагнув лише знайти свого господаря, зазирнути йому в очі, доторкнутися до руки.

Нарешті, вкрай стомлений і розбитий, він сів на верхню сходинку та схилив голову на руки. Стояла тиша, ворожа тиша. Смолоскип, догораючи, засичав і погас; і темрява хвилею накрила Сема. І тоді тихо, дивуючись самому собі, там, у глухому куті його подорожі та горя, не розуміючи, яка думка його зворушила, Сем почав співати.

Голос звучав слабко та непевно в холодній темній вежі: голос зневіреного і стомленого гобіта, — жоден орк не сплутав би його з чистою піснею ельфійського воїна. Сем бурмотів дитячі пісеньки з Ширу, уривки з віршів пана Більбо, які спадали йому на гадку, ніби швидкоплинні картинки з рідного краю. А тоді раптом з'явилися нові сили, голос його задзвенів, а на просту мелодію самі собою лягли слова:

— «Та там, де мури не міцні», — почав він знов і замовк. Йому здалося, що у відповідь прозвучав слабкий голос. Але за мить уже не було чути нічого. Та ось тепер знову чути, лише не голос. Наближалися кроки. Угорі тихенько відчинилися двері, скрипнули завіси. Сем насторожився. Двері глухо стукнули, голосно гаркнув орк:

— Гей ти, пацюче задрипаний! Перестань пищати, бо прийду, і матимеш діло зі мною. Чуєш?

Відповіді не було.

— Гаразд, — буркнув Снаґа. — Та я все одно піду подивлюся, чим ти там займаєшся.

Знову скрипнули завіси, і Сем, визирнувши з-за рогу, побачив блиск світла у відчинених дверях і темну постать орка, котрий виходив. Здається, він ніс драбину. Раптом Сем зрозумів: у комірчину під дахом залазять через люк у стелі коридору. Снаґа приставив драбину, виліз по ній. Сем почув, як загримів засув. Потім знову заговорив огидний голос:

— Лежи спокійно, бо я тебе заспокою! Тобі вже недовго мирно відлежуватись, але якщо не хочеш, аби забава почалася передчасно, заткай пельку, зрозумів? Ось тобі на пам'ять!

Долинув звук, наче свиснув батіг.

У серці в Сема раптом спалахнув лютий гнів. Він підскочив і по-котячому видерся на драбину. Голова його вигулькнула з люка посередині великої круглої кімнати. Зі стелі звисав червоний ліхтар, західне вікно було високе і темне. Хтось лежав на долівці під вікном, а біля нього, широко розставивши ноги, стояв орк. Він замахнувся батогом, але вдарити не встиг.

Сем із криком підскочив до нього, тримаючи Жало в руці. Орк розвернувся, та ще швидше Сем відрубав йому руку з батогом. Завивши від болю і жаху, орк озвіріло, нахиливши голову, пішов на Сема. Удруге Сем не влучив і, втративши рівновагу, впав горілиць, хапаючись за орка. Не встиг Сем підвестися, як почув крик і гуркіт. Утікаючи у сліпій паніці, орк перечепився за драбину і провалився у відкритий люк. Сем відразу ж і забув про ворога. Він підбіг до фігурки, котра зіщулилася на підлозі. То був Фродо.

Він лежав голий і, здається, непритомний на купі брудного ганчір'я; рука його затуляла обличчя, а через весь бік ішов огидний рубець від батога.

— Фродо, пане Фродо, дорогий! — вигукнув Сем, і сльози залили йому очі. — Це я, Сем, я прийшов!

Він підхопив Фродо, притиснув до грудей. Фродо розплющив очі.

— Чи я і далі сплю? — прошепотів він. — Але минулі сни були жахливі.

— Ви зовсім не спите, мій пане, — сказав Сем. — Усе справжнє. Це я. Я прийшов.

— У це важко повірити, — сказав Фродо, хапаючи Сема заруки. — Отут був орк із батогом, а тоді перетворився на Сема! Значить, я не спав, коли чув пісню десь унизу та коли спробував відповісти? Це ти співав?

— Так, пане Фродо. Я втратив надію, майже втратив. Я не міг вас знайти.

— Ну, але знайшов, Семе, дорогий мій Семе, — сказав Фродо і, заплющивши очі, відкинув голову на ласкаві руки Сема, як дитина, чиї нічні страхи розігнали люблячий голос і руки.

Сем відчув, що міг би вічно сидіти так, у безмежному щасті, але цього не можна було робити. Мало знайти господаря — його ще треба було врятувати. Він поцілував Фродо в чоло.

— Прокидайтеся, пане Фродо! — сказав він, силкуючись, аби його голос звучав так радісно, ніби він відхиляв фіранки літнього ранку в Торбиному Куті.

Фродо зітхнув і сів.

— Де ми? І як я сюди потрапив?

— Немає часу на розповіді, доки ми не виберемося звідсіля, пане Фродо, — сказав Сем. — Але ви під дахом тієї вежі, яку ви і я бачили знизу, з тунелю, перед тим як вас схопили орки. Скільки часу минуло, не знаю. Мабуть, понад добу.

— І все? — сказав Фродо. — А здається, кілька тижнів. Буде нагода — все мені розкажеш. Мене вдарили, так? Я провалився в темряву й у страшні сни, а потім прокинувся, і стало ще гірше. Довкола були орки. Влили мені в горло щось жахливо пекуче. У голові прояснилось, але все боліло і зовсім не було сил. Усе з мене зняли, а тоді двоє здоровенних тварюк почало мене допитувати, і вони допитували, доки мені не здалося, що я втрачаю глузд, а вони стояли наді мною, зловтішалися, крутили в руках ножі. Ніколи не забуду їхніх очей і пазурів!

— Не забудете, якщо згадуватимете, пане Фродо. Але якщо не хочете, побачити їх іще раз, то нам найкраще якомога швидше забиратися звідси. Ви можете йти?

— Так, можу, — сказав Фродо, поволі підводячись. — Я не поранений, Семе. Тільки дуже втомлений, і отут болить.

Він поклав руку на шию над лівим плечем. Фродо встав, і Семові здалося, що той огорнутий полум'ям: неприкрита шкіра палала в червоному світлі ліхтаря. Фродо пройшовся по кімнаті.

— Так краще! — сказав він, трохи повеселівши. — Я не наважувався рухатися на самоті чи коли приходив вартовий. Аж поки не зчинилися крики та бійка. Дві здоровенні тварюки — думаю, вони посварилися. Через мене та мої речі. Було так страшно. А тоді все завмерло, а це ще страшніше.

— Так, здається, вони посварилися, — сказав Сем. — Напевно, тих мерзотних істот було тут сотні дві. Можна сказати, забагато для одного Сема Правонога. Та вони всі одні одних перебили. Нам пощастило, та ця історія задовга для складання пісні, доки ми звідси не виберемося. Що нам робити? Не можете ж ви голим мандрувати Чорним Краєм.

— Семе, вони забрали все. Все, що я мав. Ти розумієш? Усе! — Фродо знову зіщулився на підлозі, обхопивши голову руками, бо саме усвідомив, яка велика біда спіткала їх, і відчай охопив його. — Ми програли, Семе. Навіть якщо вийдемо звідси, порятунку нема. Врятуються лише ельфи. Поза межами Середзем'я, далеко-далеко за Морем. Якщо Тінь не досягне і туди.

— Ні, не все, пане Фродо. І ми не програли, ще ні. Я, перепрошую, забрав його, пане Фродо. І сховав. Він у мене на шиї, страшенно важкий.

— Сем намацав рукою Перстень на ланцюжку. — А тепер беріть його. Але тепер, коли дійшло до цього, Семові не дуже хотілося віддавати Перстень і обтяжувати ним господаря.

— Він у тебе? — зойкнув Фродо. — Тут, у тебе? Семе, ти — чудо! — Раптом голос його дивно змінився. — Віддай мені його! — крикнув він, устаючи та простягаючи тремтячу руку. — Негайно віддай! Тобі не можна його тримати!

— Гаразд, пане Фродо, — сказав Сем, дещо вражений. — Ось нате!

— Він помалу витягнув Перстень і зняв через голову ланцюжок. — Але тепер ви, пане, в землі Мордору і, коли вийдете, побачите і Вогняну Гору, й усе інше. Перстень зараз дуже небезпечний і дуже важкий. Якщо вам затяжко, то, може, я би якось допоміг?

— Ні, ні! — крикнув Фродо, висмикнувши Перстень і ланцюжок із рук Сема. — Ні, не можна, ти, злодію!

Задихаючись, він дивився на Сема очима, розширеними від страху та люті. А тоді раптом, стиснувши Перстень у кулаці, завмер приголомшений. Мутний погляд неначе прояснився, він провів рукою по чолі. Жахливе видіння здалося йому, все ще очманілому від рани та страху, таким реальним. У його очах Сем знову перетворився на орка, котрий тягнеться по його скарб, на гидку тварючку з жадібними очками та слинявою пащею. Але видіння вже розвіялося. Перед ним на колінах стояв Сем із обличчям скривленим від болю, мовби його поранили в саме серце; сльози виступили в нього на очах.

— О Семе! — вигукнув Фродо. — Що я сказав? Що я зробив? Вибач! Після всього, що ти здійснив. Це — жахлива влада Персня. Краще би він ніколи-ніколи не знайшовся. Не ображайся, Семе. Я мушу донести тягар до кінця. Тут нічого не вдієш. Ти не можеш стояти між мною та фатумом.

— Усе гаразд, пане Фродо, — сказав Сем, утираючи сльози рукавом. — Я розумію. Та я можу допомогти, правда? Я маю вивести вас звідси. Зараз же, розумієте! Але спершу треба знайти якісь одяг і зброю та щось поїсти. З одягом найлегше. Оскільки ми в Мордорі, то найкраще одягтися по-мордорськи, та і вибору немає. Боюся, доведеться вам, пане Фродо, одягти щось орківське. І мені — також. Якщо мандруємо вдвох, треба виглядати однаково. А поки що вдягніть оце!

Він зняв свій сірий плащ і накинув його на плечі Фродо. Тоді поставив торбу на долівку і витяг із піхов Жало. Лезо ледве світилося.

— Я забув про це, пане Фродо, — сказав він. — Ні, всього вони не забрали! Ви позичили мені ваш меч, якщо пам'ятаєте, і склянку Володарки. Вони у мене. Та дозвольте покористуватися ними ще трішки, пане Фродо. Я піду на пошуки. А ви почекайте. Трохи пройдіться, розімніть ноги. Я тут, близенько.

— Обережніше, Семе! І швидше! Раптом десь іще причаїлися недобиті орки.

— Доведеться ризикнути.

Сем підступив до люка й зісковзнув по драбині. За хвилину голова його знову з'явилася. Він кинув на підлогу довгий ніж.

— Ось, може знадобиться, — сказав Сем. — Він мертвий, той, котрий вас ударив. Шию зламав, поспішаючи. А тепер, пане Фродо, втягніть драбину, якщо зможете, і не спускайте, доки я не назву пароль. Я гукну: «Елберет». Це ельфійське слово. Жоден орк його не вимовить.

Фродо трохи посидів, угамовуючи дріж і відганяючи моторошні видива. Потім він підвівся, загорнувся в сірий ельфійський плащ і, щоби чимось себе зайняти, почав ходити сюди-туди, зазираючи в усі кутки своєї в'язниці.

Невдовзі, хоча через страх хвилина здалася годиною, голос Сема покликав: «Елберет! Елберет!». Фродо спустив легку драбину. Піднявся Сем, важко дихаючи, з важким оберемком на голові. Він звалив його на підлогу.

— Тепер швидше, пане Фродо! — сказав він. — Довелося трохи пошукати, щоби знайти щось підхоже для нас. Якось обійдемось. Але треба поспішати. Орки всі мертві, нічого підозрілого я не помітив, але чомусь мені неспокійно. Думаю, за цим місцем стежать. Важко пояснити, ну, так ніби десь поблизу літає один із тих гидких вершників, десь у темряві, де його не видно.

Він розв'язав клунок. Фродо з відразою подивився на речі, та виходу не було: або вдягатись, або йти голяка. Фродо надягнув довгі волохаті штани з якоїсь нечистої тварюки та засмальцьовану шкіряну сорочку. Поверх сорочки була кольчуга, коротка для орка, та задовга і заважка для Фродо. Потім він затягнув пояс, до якого причепив короткі піхви з широколезим мечем. Сем приніс кілька орківських шоломів. Один із них підійшов Фродо — чорна шапка зі залізних обручів, обтягнутих шкірою, на яких вище від гострої, як дзьоб, пластини над носом червоною фарбою було намальоване Зле Око.

— Морґульські речі зі спорядження Ґорбаґа, і менші, й ліпше зроблені, — сказав Сем, — але краще, гадаю, не гуляти з їхніми знаками в Мордорі, — тобто не після цієї бійні. Ну ось, пане Фродо, тепер ви справжній маленький орк, із вашого дозволу, себто ви були би ним, якби надягнути маску і доточити довші руки та криві ноги. Усе підозріле прикриє оце. — Він накинув на плечі Фродо чорний плащ. — Тепер усе гаразд! Щит підберете по дорозі.

— А ти, Семе? Ти не перевдягаєшся?

— Знаєте, пане Фродо, я трохи подумав, — сказав Сем. — Краще не залишати тут моїх речей, бо як їх знищити? І я не можу натягнути орківську кольчугу на мій одяг, правда ж? Я просто чимось прикриюся.

Він став на коліна і старанно згорнув свій ельфійський плащ. Згорток вийшов напрочуд маленький. Він поклав його до торби, що лежала на підлозі, підвівся і закинув клунок за спину, натягнув на голову орківський шолом і огорнувся чорним плащем.

— Отак! — сказав він. — Тепер ми подібні, більш-менш. Ходімо ж!

— Тільки бігти я не зможу, Семе, — сумно посміхнувся Фродо. — Сподіваюся, ти розпитав, де тут по дорозі шинки? Чи вже забув про їжу та пиття?

— Хай мені грець, забув! — присвиснув Сем. — А ви, пане Фродо, нагадали, і я відразу захотів і їсти, і пити! Уже й не пригадаю, коли востаннє мав щось у роті. Про все забув, поки вас шукав. Але дайте-но подумати! Коли я востаннє заглядав до торби, там хлібців і Фарамирових запасів, якщо заощаджувати, вистачило б, аби кілька тижнів протримати мене на ногах. Але води у флязі — краплина, не більше. Цього на двох аж ніяк не вистачить. А хіба орки не п'ють і не їдять? Чи вони живляться смердючим повітрям і отрутою?

— Ні, Семе, вони п'ють і їдять. Тінь, яка їх виготовила, вміє лише передражнювати — не творити. Я не думаю, що вона сама дала життя оркам, вона просто зруйнувала та спотворила їх; і, щоби жити, вони мусять їсти, як і всі живі створіння. Так, вони вживатимуть смердючу воду та гнилятину, якщо не знайдуть нічого кращого, але не отруту. Мене вони годували, тож ти голодніший за мене. Десь тут мають бути припаси їжі та води.

— Тільки нема часу шукати.

— Ну, не все ще так погано, як ти думаєш. Поки ти ходив, я тут дещо знайшов. Насправді вони всього не забрали. Серед ганчір'я на підлозі я знайшов свою торбу. Вони її, звичайно, перепорпали. Та мені здається, вигляд і запах лембаса їм сподобався ще менше, ніж Ґолумові. Хлібці розкидані, деякі потовчені та покришені. Але я все позбирав. Не набагато менше, ніж у тебе. Та Фарамирові припаси вони забрали і флягу порізали.

— Ну, то нема про що говорити. Але з водою — проблема. Для початку їжі нам вистачить. Ходімо, пане Фродо. Забираймося, бо інакше нам не допоможе й ціле озеро!

— Але спочатку візьми щось до рота, Семе, — сказав Фродо. — Я зачекаю. Ось, бери цей хлібець і допий ковток із фляги! Справа наша майже безнадійна, тож не варто турбуватися про завтрашній день. Він може і не настати.

Нарешті рушили. Злізли по драбині, й тоді Сем стягнув її та поклав у коридорі поруч зі скорченим трупом орка. На сходах було темно, та дах усе ще освітлювала заграва Гори, хоча вона і тьмяніла. Гобіти підібрали два щити, щоби повністю замаскуватись, і пішли далі.

Довго спускалися великими сходами. Кімнатка під дахом, де вони зустрілися, тепер здавалася їм мало не домівкою: вони знов опинилися на видноті, й навіть стіни дихали жахом. Можливо, у Вежі над Кіріт-Унґолом усе вимерло, та вона все ще була занурена у страх і зло.

Нарешті вони дійшли до дверей, які вели в зовнішній двір, і тут зупинилися. Навіть звідти вони відчували спрямовану на них лють Вартових, чорних мовчазних постатей обабіч воріт, крізь які ледь світліла заграва Мордору. Вони побрели через двір, вистелений огидними тілами орків, і кожен крок давався дедалі важче. Ще не сягнувши арки, вони зупинилися. Просунутися бодай трішки було боляче та втомливо для волі й тіла.

Фродо не мав сили для такої боротьби. Він опустився на землю.

— Не можу вже, Семе, — прошепотів він. — Я зараз знепритомнію. Не знаю, що на мене найшло.

— Але я знаю, пане Фродо. Тримайтеся! Це — через ворота. На них якесь закляття. Але я пройшов ними сюди, тож ними і вийду. Це не повинно бути небезпечніше, ніж першого разу. Анумо!

Він знову дістав ельфійську склянку Ґаладріель. Неначе вітаючи його мужність, винагороджуючи цю вірну засмаглу руку, що здійснила стільки подвигів, фіал відразу розгорівся, так що весь темний двір освітило сліпуче, мов блискавка, сяйво; і світло горіло рівно, не згасаючи.

— Ґілтоніель, А Елберет! — вигукнув Сем.

Сам не знаючи, чому, він раптом згадав ельфів у Ширі та пісню, яка відігнала в лісі Чорного Вершника.

— Айя еленіон анкаліма! — вигукнув Фродо вслід за ним.

Воля Вартових зламалася так раптово, ніби тріснула струна, і Фродо та Сем зробили кілька непевних кроків. Потім вони побігли. Через ворота і повз великі постаті з палаючими очима. Пролунав тріск. Замковий камінь в арці гепнув мало їм не на п'яти, і стіна впала, розсипаючись на уламки. Вони дивом урятувались. Ударив дзвін; Вартові пронизливо та моторошно завили. Їм відповіли з темної височіні. З чорного неба, мов удар грому, рвонулась униз крилата тінь, роздираючи хмари жахливим криком.

II. Земля тіні

Семові вистачило розуму відразу сховати фіал за пазуху.

— Біжімо, пане Фродо! — крикнув він.

— Ні, не туди! Там за стіною прірва. Біжіть за мною!

Вони помчали дорогою від воріт униз. За п'ятдесят кроків, різко завернувши за виступ скелі, заховалися від Вежі. То був тимчасовий прихисток. Притулившись до скелі, вони перевели подих і раптом похапалися за серце. Усівшись на стіні біля зруйнованих воріт, моторошно закричав Назґул. Усі скелі здригнулися.

Нажахані гобіти побігли далі. Невдовзі дорога знову різко завернула на схід, і одну страшну мить їм треба було перебігти на видноті у Вежі. Озирнувшись, вони помітили величезну чорну тінь над стіною та пірнули між високими скелями в розколині, що круто спадала до моргульської дороги. Вони вийшли до роздоріжжя. Там не було нікого, як і жодної відповіді на крик Назґула; та вони знали, що тиша триватиме недовго. Будь-якої хвилини може початися погоня.

— Нічого з цього не вийде, Семе, — сказав Фродо. — Якби ми були справжні орки, то бігли би до Вежі, а не від неї. Перший зустрічний ворог нас розпізнає. Треба зійти з дороги.

— Але нема як, — відповів Сем, — літати ж ми не вміємо.

Східні схили Ефель-Дуату обривалися крутоярами та стрімчаками в чорну западину, що лежала між ними і внутрішнім хребтом. Відразу за роздоріжжям, іще за одним крутим схилом, висячий місток перестрибував через прірву та виводив дорогу до бескидів і ущелин Морґаї. З відчайдушним зусиллям Фродо та Сем кинулися на цей місток, але не встигли перебігти, як піднялася тривога. Позаду них, тепер високо на схилі гори, здіймалася, тьмяно виблискуючи, Вежа над Кіріт-Унґолом. Раптом знову вдарив її хрипкий дзвін, а тоді закалатав не змовкаючи. Загуділи сурми. З-за мосту долинули крики у відповідь. Унизу в темній западині, куди не сягало пригасле світло Ородруїну, Фродо та Сем нічого не бачили, але почули тупіт підбитих залізом чобіт і швидкий цокіт кінських копит на дорозі.

— Швидше, Семе! Стрибаймо! — гукнув Фродо.

Вони перелізли через низькі поруччя моста. На щастя, тут не було запаморочливого спаду у прірву, бо схили Морґаї підступили майже до рівня дороги; та куди стрибати, не було видно через темряву.

— Ну, я пішов, пане Фродо, — сказав Сем. — До побачення!

Він стрибнув. Фродо скочив за ним. І вже падаючи, вони почули, як на міст примчали вершники, а за ними загуркотіли кроки орківського загону. Та Сем мало не розреготався. Побоюючись небезпечного стрибка в темну безодню, гобіти з тріском гепнулися тільки на дюжину футів нижче — туди, куди найменше сподівались: у зарості колючих кущів. І Сем лежав тихо, зализуючи подряпану руку.

Коли звуки копит і ніг затихли, він наважився шепнути:

— Отакої, пане Фродо, я і не знав, що в Мордорі щось росте! Та якби знав, то саме цього і шукав би. А ці колючки, мабуть, із долоню завдовжки, все розпанахали. Шкода, що я кольчуги не натягнув!

— Орківська кольчуга від колючок не рятує, — сказав Фродо. — Навіть зі шкіряної куртки ніякої користі.

Вони насилу видиралися з гущавини. Жорсткі, як дроти, колючки чіплялися пазурами. Нарешті визволилися, подерши плащі на шмаття.

— Тепер униз, Семе, — шепнув Фродо. — Швидко спускаємося донизу, а далі — на північ!

Десь далеко, поза межами темного Мордору, починався день, і над східним небокраєм Середзем'я сходило сонце; але тут було темно, як уночі. Гора курилася, вогні її згасли. Відблиски на скелях потьмяніли. Східний вітер, який дув, відколи вони вийшли з Ітілієну, тепер ущух. Повільно та важко спускалися вони додолу, навпомацки, спотикаючись, падаючи, по камінню, крізь колючі зарості й сухостій у сліпій темряві, вниз, униз, аж поки зовсім знесилилися.

Нарешті зупинились і сіли плечем до плеча, спинами до валуна. Обоє обливалися потом.

— Якби сам Шаґрат підніс мені склянку води, я потиснув би йому руку, — сказав Сем.

— Не згадуй про воду! — сказав Фродо. — Від цього ще гірше.

І він простягся на землі, і якийсь час лежав мовчки; його нудило. Нарешті зі зусиллям підвівся. На його подив, Сем спав.

— Семе, прокинься! — сказав він. — Уставай! Час іти. Сем звівся на ноги.

— Не може бути! — сказав він. — Мабуть, заснув ненароком. Я вже віддавна, пане Фродо, не висипаюся, й очі самі заплющилися.

Тепер першим пішов Фродо, намагаючись прямувати на північ по кам'яних завалах, які встеляли дно великого яру. Та невдовзі він зупинився.

— Нічого не вийде, Семе, — сказав він. — Я так не можу. Це я про кольчугу. Не в моєму стані. Навіть моя мітрилова кольчуга здавалася мені заважкою, коли я був утомлений. А ця набагато важча. І навіщо вона мені? Ми ж не будемо пробиватися з боєм.

— Але може й дійти до бійки, — сказав Сем. — Раптом ножем штрикнуть чи якась випадкова стріла… Та і Ґолум той іще не мертвий. Не подобається мені уявляти, що між вами й ударом у темряві не буде нічого, крім клаптика якоїсь шкіри.

— Але послухай, Семе, дорогий мій: я стомлений, виснажений, я ні на що не сподіваюсь. Але доки можу рухатися, буду йти до тієї Гори. З мене досить Персня. Додаткова вага мене вбиває. Треба її позбутись. Але не думай, що я невдячний. Уявляю собі, як гидко було шукати все це серед трупів.

— Скільки там того, пане Фродо. Зміг би — то на спині би вас поніс. Викидайте ту кольчугу!

Фродо зняв плащ і стягнув орківську кольчугу, відкинувши її подалі; тоді він затремтів.

— А щось тепле мені придалось би, — сказав. — Похолоднішало, чи, може, я перестудився.

— Візьміть мій плащ, пане Фродо, — сказав Сем, розв'язав торбу і витяг ельфійський плащ. — Як вам це, пане Фродо? Добре загорніться в орківське шмаття й підпережіться. А оце накиньте зверху. Не зовсім за орківською модою, та зігріє як слід і від небезпеки вбереже краще за будь-які обладунки. Його виткала Володарка.

Фродо накинув плащ і защепнув брошку.

— Отак краще! — сказав він. — І набагато легше. Тепер можу йти. Але ця сліпа темрява пробирається в саме серце. Коли я лежав у в'язниці, то згадував і Брендівинну, й Лісовий Кут, і Річку біля млина в Гобітоні. А тепер не пригадується.

— Пане Фродо, тепер ви заговорили про воду! — вигукнув Сем. — От якби Володарка могла нас бачити або чути, я би сказав: «Ваша Високосте, все, що нам потрібне, — це світло та вода, просто чиста вода і звичайне денне світло, краще за коштовності, прошу пробачення!» Та до Лорієну звідси далеко…

Сем зітхнув і махнув рукою на вершини Ефель-Дуату, тепер іще темнішої чорноти на чорному небі.

Знову рушили. І відійшли недалеко, коли Фродо зупинився.

— Над нами Чорний Вершник, — сказав він. — Я його чую. Нам варто трохи перечекати.

Вони присіли за велику брилу обличчям на захід і якийсь час не говорили. Тоді Фродо зітхнув із полегшенням:

— Пролетів!

Вони підвелись і завмерли обоє, приголомшені. Ліворуч, на півдні, на сірому тлі вималювалися темно-чорні силуети піків і високих хребтів. За ними світлішало небо. Світло поволі повзло на північ. Високо в небесних просторах точилася битва. Кучматі хмари Мордору відступали, розкуйовджені вітром зі світу живих, що змітав дим і випари назад, углиб темної землі, яка їх породила. З-за роздертого подолу моторошної завіси в Мордор сочилося слабке світло, ніби блідий світанок крізь понуре вікно в'язниці.

— Дивіться, пане Фродо! — вигукнув Сем. — Дивіться! Вітер змінився. Щось трапилося. Не все відбувається так, як він хоче. Його темрява он там розповзається. Хотілося би знати, що діється!

То був світанок п'ятнадцятого березня, і сонце піднімалося з пітьми над долиною Андуїну, вітер віяв із південного заходу. Теоден умирав на Полях Пеленнору.

Фродо та Сем стояли і дивились, а смуга світла розтяглася на все пасмо Ефель-Дуату, і раптом гобіти помітили якусь істоту, котра з величезною швидкістю летіла із заходу, спершу як чорна цятка над сяйливим небокраєм, але потім виросла і стрілою врізалась у темну завісу та пролетіла високо над ними з довгим пронизливим криком. Але цей голос Назґула уже не жахав гобітів: звучали в ньому туга та розпач, погані звістки для Темної Вежі. Вождь Примар Персня зустрів свою смерть.

— Ага, я ж казав! Щось таки трапилося! — вигукнув Сем. — «На війні все добре», — сказав Шаґрат, а Ґорбаґ із ним не погодився. І він був правий. Справи покращуються, пане Фродо. Хіба надія не повернулася до вас?

— Ні, не зовсім, Семе, — зітхнув Фродо. — Все це за горами. Ми ж ідемо на схід, не на захід. І я такий утомлений. А Перстень такий важкий, Семе. І в мене постійно перед очима вогняні кола.

Настрій Сема швидко впав. Він із тривогою подивився на господаря й узяв його за руку.

— Ходімо, пане Фродо! Я отримав те, що просив: трішки світла. Іти буде легше, хоч і небезпечніше. Трохи пройдемо, а тоді ляжемо й відпочинемо. З'їжте-но ельфійського хлібця — це вас підбадьорить.

Розламали лембас на двох і, розжовуючи його пересохлими ротами, Фродо та Сем побрели далі. Світло було не яскравіше за тьмяні сутінки, але тепер мандрівці бачили, що йдуть глибокою долиною між горами. Вона полого піднімалася на північ, а по дну її йшло сухе кам'янисте русло. Берегом, уздовж підніжжя західних урвищ, вилася протоптана доріжка. Якби знали, то звернули би сюди швидше, бо то був шлях, що відгалужувався від головної моргульської дороги за західним кінцем мосту і спускався на дно долини довгими сходами, вирубаними у скелі. Тут ходили вартові та бігали гінці до малих застав і укріплень на півночі між Кіріт-Унґолом і тісниною Залізної Пащі, Карах-Анґрену.

Іти цією стежкою було небезпечно, та гобіти потребували швидкості, а Фродо передчував, що не зможе продиратися між валунами чи ущелинами Морґаї. І він вирішив, що їхні переслідувачі, мабуть, не шукатимуть їх на стежці, яка веде на північ. Радше вони обнишпорять дорогу на схід, до рівнини, чи перевал на заході. Відійшовши від Вежі далеко на північ, він пошукає якоїсь стежки на схід для останнього відчайдушного походу. Тож тепер вони перетнули кам'янисте русло, ступили на орківську стежку і трохи пройшли нею. Ліворуч нависали скелі, прикриваючи їх ізгори; та стежка безліч разів завертала, і на кожному закруті вони бралися за руків'я мечів і йшли обережно.

Світліше не ставало, бо Ородруїн усе ще вивергав густий дим, який піднімався вище і вище, нарешті сягаючи безвітряного простору, і там розповзався безкраїм дахом, опорний стовп якого виринав із пітьми. Вони брели вже понад годину, коли раптом почули дивний звук. Зупинилися, не вірячи власним вухам. Дзюрчання води. Ліворуч по жолобу, настільки похилому та вузькому, ніби чорну скелю розрубали сокирою, стікала вода: можливо, останні краплі приємного дощу, який зібрався над похмурими морями і так безталанно пролився над скелями Чорної Землі, приречений мандрувати у безплідному поросі. Невеличкий струмок витікав зі скелі, перетинав стежку, а тоді звертав на південь і губився серед мертвого каміння.

Сем кинувся до води.

— Якщо колись побачу Володарку, то обов'язково розкажу їй! — вигукнув він. — Світло, а тепер вода! — він спинився. — Дозвольте мені напитися першим, пане Фродо.

— Добре, але тут місця вистачить на двох.

— Я не про це, — сказав Сем. — Я маю на увазі, якщо вона отруйна або якась зіпсована, що відразу виявиться, ну, то краще я, а не ви, господарю, якщо ви розумієте…

— Розумію. Та думаю, Семе, ми мусимо разом покластися на наш талан чи благословення. Обережно, щоби не була захолодна.

Вода була зимнувата, але не крижана, на смак неприємна, гірка та масляниста, — так вони сказали б у себе вдома. Але тут вона здавалася їм неперевершеною, і вони пили без страху та обережності. Напилися досхочу, і Сем іще наповнив флягу. Фродо стало легше, і так вони пройшли без зупинки ще кілька миль, аж поки стежка не стала ширшою, а її краєм пішла грубо тесана стіна. Підходили до орківської застави.

— Отут звертаємо, Семе, — сказав Фродо. — І звертаємо на схід. — Він зітхнув і подивився на похмурі хребти за долиною. — Маю ще трохи сили, щоби добратися туди і пошукати якусь нірку. І там відпочинемо.

Гобіти спустилися на дно русла, що лежало трохи нижче від стежки, і почали його переходити. На свій подив, вони натрапили на темні калюжі, які живили джерельця, що стікали з верхів'їв долини. Зовнішні межі Мордору попід західними схилами конали, та ще не зовсім померли. Жорсткі покручені гіркі рослини боролися за життя. В ущелинах Морґаї, на протилежному боці долини, ховалися низькорослі деревця, пучки жорсткої сірої трави продиралися з-під каміння, вкритого сухим мохом, і всюди розповзалася зів'яла поплутана ожина. На одних кущах шипи були довгі, на інших — криві та гострі, як ножі. Сумно шаруділо і шелестіло пожухле торішнє листя, а поїджені гусінню бруньки лише тепер розкривалися. Мухи, бурі, сірі або чорні з червоними плямами, подібні на очі, дзижчали та кусали; а над заростями ожини танцювали і крутилися хмари комашні.

— Орківські обладунки тут не порятують, — сказав Сем, розмахуючи руками. — Нам би зараз орківську шкіру.

Фродо вже не міг іти далі. Вони вилізли з вузької ущелини, та їм було ще далеко до останнього скелястого хребта.

— Я мушу відпочити, Семе, і спробую заснути, — сказав Фродо. Він озирнувся, та в цій країні навіть тварині не було де сховатися.

Нарешті, вкрай виснажені, гобіти заповзли під густу завісу ожини, що нависала над невисоким уступом.

Там вони сіли та попоїли. Відклавши на чорний день цінні лембаси, вони з'їли половину Ґондорського запасу зі Семової торби: трохи сушених фруктів, кусничок солонини, зробили кілька ковтків води. Вони вже напилися було з калюж у долині, та спрагу не вгамували. У повітрі Мордору стояв гіркий запах, який сушив горло. Сем подумав про воду, і навіть його життєрадісний настрій зіпсувався. За хребтом Морґаї лежала жахлива рівнина Горґорот.

— Спіть, пане Фродо, — сказав він. — Знову сутеніє. Гадаю, цей день уже закінчується.

Фродо зітхнув і заснув раніше, ніж Сем устиг договорити. Сем боровся із власною втомою і взяв Фродо за руку; і так він мовчки сидів, доки не настала темна ніч. Тоді, щоби розігнати сон, він виповз із прихистку і роззирнувся. Довкола щось потріскувало, скрипіло, шаруділо, та ні голосів, ані кроків не було чути. Угорі над Ефель-Дуатом, на заході, нічне небо ще сіріло. Там, визирнувши з пошматованих хмар, високо над темним скелястим піком заблищала біла зірка. Дивлячись на неї з цього забутого краю, Сем замилувався її красою, і до нього повернулася надія. Мов чистий і холодний промінь сонця, його пронизала думка, що, зрештою, Тінь — незначна та минуща: адже є світло і є краса, недосяжні для тіні. Його пісня у Вежі була радше викликом, а не надією, бо тоді він думав про себе. А тепер, на мить, його власна доля і навіть доля господаря перестали його турбувати. Він заповз назад під ожину, вклався біля Фродо й, відкинувши всі страхи, заснув глибоким спокійним сном.

Вони прокинулись одночасно, тримаючись за руки. Сем відпочив і був готовий до подорожі, але Фродо зітхнув. Спав він тривожно, всю ніч йому снився вогонь, а пробудження його не заспокоїло. Однак відпочинок таки дещо збадьорив його: він почувався сильнішим, спроможним і далі нести свій тягар. Вони не знали ні котра година, ні скільки проспали; та попоївши і випивши по ковтку води, подались угору ущелиною, що довела їх до крутосхилу з осипами. Тут остання рослина програла боротьбу за життя; вершини Моргаї були голі, сухі, скелясті.

Вони довго блукали, аж поки знайшли, кудою можна піднятись, і сотню футів вони проповзли, чіпляючись за каміння. Опинились у розколині між двома темними стрімчаками і нею вийшли до самого краю останнього захисту Мордору. Перед ними, під урвищем глибиною тисячу п'ятсот футів, лежала рівнина, що простягалася в розмиту пітьму скільки сягало око. Вітер піднявся із заходу, й угорі він гнав на схід густі хмари, однак на похмурі простори Ґоргороту сочилося тільки сіре світло. Дими тяглися над землею та осідали в западинах, випари виповзали з тріщин у землі.

Усе ще далеко, миль за сорок, вони побачили Фатум-гору, підніжжя її оперлося на купи попелу, могутній конус піднімався на величезну висоту, задимлену верхівку огортала хмара. Вогні Гори пригасли, вона дрімотно жевріла, загрозлива та небезпечна, мов сплячий звір. За нею висіла широчезна тінь, зловісна, як грозова хмара, заслін Барад-дура, спорудженого на довгому відрозі Горілих Гір, відкинутому з півночі. Темна Сила занурилась у роздуми, Око звернулось усередину, обмірковуючи тривожні та небезпечні звістки: бачило воно блискучий меч, суворе й величне обличчя і на якийсь час ні на що інше уваги не звертало; й уся його величезна твердиня, всі ворота, всі вежі поринули в насуплену пітьму.

Зі змішаним почуттям відрази та зачудування дивилися Фродо і Сем на цю ненависну землю. Між ними та чадною горою, на північ і південь від неї, все здавалося зруйнованим і мертвим, випаленою та захаращеною пустелею. Вони подумали, де Володар цього краю тримає і чим годує його рабів і вояків. А війська в нього багато. Доки сягав погляд, уздовж пасма Моргаї та далі на південь стояли табори: з наметів або як упорядковані містечка. Одне з найбільших розкинулося просто під ними. На якусь милю вглиб рівнини простягнулося воно, як величезне гніздо якихось комах, із похмурими прямими вулицями з бараків і приземкуватих сірих казарм. Туди-сюди табором нипало багато народу; на південний схід, до великого Морґульського тракту, бігла широка дорога, і на ній швидко рухалися колони маленьких чорних фігурок.

— Мені все це зовсім не подобається, — сказав Сем. — Досить безнадійно, я би сказав, хоча там, де є стільки війська, мусять бути якісь криниці або вода, не кажучи вже про їжу. І це люди, а не орки, якщо очі мене не зраджують.

Ані він, ані Фродо нічого не знали про те, що на півдні цього величезного краю, за випарами Гори, над сумними темними водами Нурнійського моря невільники обробляють широкі поля; не знали про великі шляхи, які вели на схід і на південь до підлеглих земель, звідки солдати Вежі гнали довгі каравани з добром, здобиччю та новими рабами. Тут, у північних областях, були копальні й кузні, і тут готувалися до давно спланованої війни; і тут Темна Сила пересувала армії, як фігури на шахівниці, збираючи їх докупи. Перші кроки, перша проба сил, були відбиті на західному кордоні, на півночі та півдні. А тепер нові сили підтягувалися до Кіріт-Унґолу для карального удару. І якби Ворог також хотів перекрити всі доступи до Гори, то нічого кращого вигадати би не зміг.

— Ну, гаразд! — продовжив Сем. — Може, в них і є що їсти-пити, але нам цього не дістати. Я не бачу, як туди спускатись. А навіть якщо спустимося — не йти ж нам по рівнині, яка кишить ворогами!

— Але мусимо спробувати, — сказав Фродо. — Нічого іншого я не чекав. Я і раніше не мав надії дійти до Гори. І зараз на це не сподіваюся. Та я повинен зробити все можливе. Поки що нам треба якомога довше вислизати від них. Тому, я вважаю, треба пройти на північ і подивитися, що робиться там, де рівнина найвужча.

— Я вже знаю, що там робиться, — сказав Сем. — Де найвужче, там наб'ється купа орків і людей. От побачите, пане Фродо.

— Може, і побачу, якщо ми туди доберемося, — сказав Фродо й відвернувся.

Невдовзі виявилося, що йти хребтом Морґаї чи вздовж його схилів, поораних глибокими тріщинами, неможливо. Врешті-решт, їм довелося спуститися назад тією ж ущелиною та піти долиною. Просуватися було важко, бо вони не наважувалися вийти на стежку зі західного боку. За якусь милю вони побачили орківську заставу, що причаїлась у заглибині скелі та про близькість якої вони здогадувалися: стіна і скупчення кам'яних бараків біля темного входу в печеру. Там нікого не було видно, та гобіти поповзли обережно, якомога ближче до колючих заростей, які рясно обсіли обидва береги сухого русла.

Пройшли ще дві-три милі, й орківська застава зникла з очей; але щойно вони відітхнули з полегшенням, як почули грубі та хрипкі голоси орків. Гобіти миттю пірнули за бурий низькорослий кущ. Голоси наближалися. З'явилося двоє орків. Один — одягнутий у буре лахміття й озброєний луком із рогів, низький і чорношкірий, зі широкими ніздрями, напевно, щось винюхував. Другий — солдат, подібний на хлопців Шаграта, зі знаком Ока. Він також мав лук за спиною, а ще — короткий спис зі широким лезом. Як звично, вони сварились, а оскільки були з різних племен, то говорили загальною мовою на свій манір.

За якихось двадцять кроків од гобітів низенький орк зупинився.

— Досить! — гаркнув він. — Я пішов додому! — Він махнув рукою в бік застави. — Навіщо марно принюхуватися до цього каміння? Тут ані сліду вже нема, кажу тобі. Через тебе я втратив слід. Він угору веде, а не долиною.

— Мало з тебе користі, нюхало шмаркате! — сказав великий орк. — Я бачу, мої очі кращі за твій паршивий ніс.

— Ну, і що ти ними побачив? Еге ж! Ти навіть не знаєш, що шукаєш.

— А хто винен? Не я. Це наказ Зверху. То говорять про величезного ельфа у блискучому обладунку, то про якогось маленького карлика, а потім кажуть: зграя урук-хаїв збунтувалась, — а може, це все на купу.

— Та вони втратили голову — ось у чому річ. А ще дехто з начальства втратить шкуру, якщо правда те, що я чув: на Вежу напали, сотню твоїх хлопців перебили, а в'язень утік. Якщо ви, солдати, отак служите, то і не дивно, що з поля бою надходять погані новини.

— Хто сказав, що погані? — крикнув солдат.

— А що, хіба не так?

— Це кляті бунтівники чутки розпускають, і я проштрикну тебе, якщо не заткаєшся, зрозумів?

— Ну, добре, добре! — сказав малий. — Мовчу і буду собі думати. Але до чого тут та чорна нишпорка? Той ненажера з качиними лапами?

— Не знаю. Мабуть, ні до чого. Та він щось винюхує, гарантую. Прокляття! Щойно він вислизнув і втік, як з'явився наказ: доправити живим і якнайшвидше.

— Ну, сподіваюся, коли його спіймають, то дадуть доброго чосу, — буркнув менший. — Це він сліди поплутав, підібрав ту скинуту кольчугу і затоптав усе довкола, перш ніж я прийшов.

— А вона врятувала йому життя, — сказав солдат. — Я ще не знав, що його шукають, а вже підстрелив, за п'ятдесят кроків, точнісінько у спину; та він дав драла.

— Еге ж! Ти просто промазав, — сказав малий. — Спочатку погано стріляєш, заповільно бігаєш, а потім кличеш бідних розвідників. Досить із мене.

І подався геть.

— Ану вернися, — закричав солдат, — бо я доповім!

— Кому? Твоєму дорогоцінному Шаґратові? Він уже не начальник.

— Я повідомлю твоє ім'я та номер Назґулові, — відповів солдат, переходячи на свистячий шепіт. — Один із них зараз у Вежі за головного.

Другий орк затримався, і голос його затремтів од страху та злості.

— Ах ти клятий донощик! — верескнув він. — Сам усе напсував, а тепер видає своїх. Іди до твоїх смердючих горлодерів, і хай тобі жили повитягують! Якщо їх не дістануть першими. Чув я, Головного вже прибили, і сподіваюся, це правда!

Великий орк зі списом у руці кинувся за меншим. Але розвідник, сховавшись за брилою, випустив стрілу просто в око солдатові, й той із тріском упав на землю. Розвідник помчав через долину і зник із очей.

Якийсь час гобіти сиділи мовчки. Нарешті Сем поворухнувся.

— Ну, я би сказав, точнісінько в ціль. Якщо така гарна люб'язність пошириться по всьому Мордорі, то половину діла буде зроблено.

— Тихіше, Семе! — шепнув Фродо. — Може, вони були не самі. Нам дуже пощастило: за нами гналися просто по п'ятах, а ми і не здогадувалися. Та саме такий дух Мордору, Семе, й у кожному кутку. Орки завжди так поводяться, згадай перекази. Тільки на це мало надії. Нас вони ненавидять набагато більше за будь-кого іншого, всіх і завжди. Якби ті двоє нас побачили, то покинули би сваритися, доки не повбивали би нас.

Запала довга тиша. Її знову порушив Сем, але цього разу пошепки:

— А ви чули, пане Фродо, що вони говорили про «того ненажеру»? Я ж казав, що Ґолум живий, пам'ятаєте?

— Так, пам'ятаю. І я дивувався, звідки ти знаєш. Ну, розказуй! Думаю, зараз нам звідси краще не вилазити, поки зовсім не стемніє. Тож можеш розповісти, як ти дізнався, й узагалі, що відбувалося. Тільки тихіше.

— Спробую, та коли я думаю про ту Смердючку, то так розпалююся, що мені хочеться кричати.

І гобіти сиділи в захистку колючого куща, поки понуре світло Мордору не змінила темна, беззоряна ніч; і Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами: про зрадницький напад Ґолума, про жахливу Шелобу та власні пригоди з орками. Коли він закінчив, Фродо нічого не сказав, лише взяв і потиснув Семову руку. Нарешті він ворухнувся.

— Ну, а тепер, гадаю, час іти, — сказав він. — Хотілося би знати, за скільки часу нас упіймають і коли вже настане кінець цим мукам, і цим хованкам, та ще й марним! — Він підвівся. — Темно, та фіал Володарки запалювати не можна. Бережи його, Семе. Мені його тримати ніде, хіба в руці, а цієї глупої ночі руки мені знадобляться. А Жало я віддаю тобі. У мене є орківський ніж, та і навряд чи мені ще знадобиться зброя.

Іти бездоріжжям уночі було важко та небезпечно, але гобіти поволі, спотикаючись на кожному кроці, година за годиною пробиралися на північ східним краєм кам'янистої долини. Коли сіре світло виповзло на західні вершини — а за горами вже давно розвиднівся день, — гобіти знову знайшли схованку і по черзі поспали в ній. Сем, стоячи на чатах, не переставав думати про їжу. І нарешті, коли Фродо прокинувся і сказав, що треба щось поїсти й іти далі, Сем запитав про те, що мучило його найбільше:

— Прошу пробачити, пане Фродо, ви не уявляєте, скільки нам іще йти?

— Ні, не уявляю, Семе, — сказав Фродо. — У Рівендолі мені показували карту Мордору, складену ще до повернення Ворога, та я дуже невиразно пригадую її. Найкраще я пам'ятаю, що на півночі є місце, де сходяться відроги західних і північних хребтів. Від мосту біля Вежі туди щонайменше двадцять ліг. Там було би добре повернути на схід. Але звісно, коли ми туди дійдемо, то будемо далі, ніж були, від Гори, — думаю, миль за шістдесят. Мені здається, що від мосту ми пройшли миль дванадцять на північ. Навіть якщо все буде якнайкраще, раніше, ніж за тиждень, я до Гори не дійду. І боюся, Семе, що тягар мій стане ще важчим, і що ближче, то повільніше я йтиму.

Сем зітхнув.

— Саме це мене і лякало, — сказав він. — Ну, не кажучи вже про воду, їсти тепер треба менше, пане Фродо, або йти швидше, хоча б у цій долині. Ще по разу вкусити — і їсти буде нічого, хіба лише ельфійські хлібці.

— Я спробую йти швидше, Семе, — сказав Фродо, глибоко зітхнувши. — Ну, ходімо! Починаємо наступний перехід!

Ще не зовсім стемніло. Вони брели цілу ніч. Годину за годиною стомлено пленталися, зупинившись тільки кілька разів. При першому проблиску сірого світла з-під крайчика темної завіси вони знову сховались у тіні навислої скелі.

Повільно розвиднілося, стало світліше, ніж день перед тим. Сильний вітер із заходу розганяв угорі випари Мордору. Невдовзі гобіти вже бачили обриси землі на милі довкруги. Улоговина між горами та Моргаї звужувалася, піднімаючись догори, і внутрішній хребет тепер був лише виступом на крутосхилах Ефель-Дуату; але зі сходу він різко обривався до Горґороту. Русло ріки закінчувалося тут скелястими уступами, бо від головного кряжа на схід високою стіною відгалужувався голий відріг. Назустріч йому від сірого і туманного північного хребта Еред-Літую простягався інший довгий відріг; між ними залишався вузький прохід — Карах-Анґрен, Залізна Паща, — за яким лежала глибока долина Удун. У цій долині, за Моранноном, були тунелі та підземні арсенали, які слуги Мордору викопали для оборони Чорної Брами їхньої землі; і там зараз їхній Володар поспіхом збирав величезну армію, щоби відбити напад західного війська. На відрогах стояли форти і вежі, горіли сторожові багаття; впоперек проходу насипали земляний вал і вирили глибокий рів, перетнути який можна було тільки по єдиному мосту.

За кілька миль на півночі, в куті, де західний відріг відгалужувався від головного хребта, стояв стародавній замок Дуртганґ — тепер одне з багатьох орківських укріплень довкола долини Удун. Від замку спускалася звивиста дорога, яка вже сіріла в сутінках, і за милю-дві від гобітів вона звертала на схід і вела уступом відрога вниз на рівнину і далі до Залізної Пащі.

Гобітам здалося, що вся їхня подорож на північ була даремна. На задимленій і темній рівнині праворуч не було ні таборів, ані військ, але вся ця територія перебувала під пильним наглядом фортів Карах-Анґрену.

— Ми зайшли у глухий кут, Семе, — сказав Фродо. — Якщо рушимо далі, то вийдемо лише до тієї орківської вежі, але єдина дорога — та, що веде від неї, хіба би нам вертатися назад. Ні на захід, ані на схід лізти нема змоги.

— Отже, мусимо вийти на дорогу, пане Фродо. Мусимо вийти, — може, нам пощастить, якщо взагалі в Мордорі є щастя. Аніж вештатися горами, вже краще здатись у полон або повертатися назад. У нас харчі закінчуються. Зробімо ривок — може, проскочимо!

— Добре, Семе. Веди мене! У тебе ще є надія, а в мене — вже ні. Тільки на ривок я не здатен. Я просто побреду за тобою.

— Та перш ніж брести, треба поспати і поїсти, пане Фродо. Спробуймо зробити і те, й інше!

Він подав Фродо флягу та зайвий хлібець, а потім підгорнув свій плащ замість подушки під голову господареві. Фродо був надто втомлений, аби сперечатися зі Семом, і навіть не помітив, що допив із фляги останню краплю та з'їв, окрім своєї, ще й порцію Сема. Коли він заснув, Сем нахилився над ним і прислухався до його подиху, придивився до обличчя; змарніле й укрите зморшками, вві сні воно все ж виглядало спокійним і безстрашним.

— Ну, що ж, господарю! — пробурмотів він сам до себе. — Покину я вас на часинку, — може, пощастить. Нам потрібна вода — без неї далеко не зайдем.

Сем виповз зі сховку та, перебігаючи від каменя до каменя з обережністю, більшою за гобітську, опустився до сухого русла й пішов уздовж нього на північ, до тих скелястих порогів, де колись, напевно, потічок спадав невеликим водоспадом. Вилізши на кілька порогів, він знайшов невеличкий струмочок темної води, що випливав із берега та наповнював неглибоку ямку, звідки знову витікав і губився між голим камінням.

Сем скуштував воду, і та здалася нічогенькою. Тоді він напився досхочу, наповнив флягу й уже зібрався йти. Але тієї ж миті помітив чорну фігурку чи тінь, що промайнула між камінням біля сховку, де спав Фродо. Стримавши крик, Сем помчав униз, перестрибуючи з каменя на камінь. Істота була обережна, спритно ховалася, та Сем не мав щодо неї сумнівів: йому вже кортіло прикласти руки до її шиї. Але вона його почула й умить вислизнула. Семові здалося, що краєм ока він вихопив її голову, яка майнула над урвищем, а тоді зникла.

— Ну, поки що мені щастить, — пробурмотів Сем, — але ж він був так близько! Хіба не досить із нас тисяч і тисяч орків, а тут іще той смердючий розбійник нишпорить! Шкода, що його не пристрелили.

Сем присів поруч із Фродо, та не будив його; проте сам не наважувався вкладатися спати. Нарешті, коли його очі почали злипатись і він уже не міг боротися зі сном, м'яко розбудив Фродо.

— Той Ґолум знову з'явився, пане Фродо, — сказав він. — А якщо це не він, то тоді їх двоє. Я по воду ходив і, коли вертався, помітив, як він тут нишпорив. Гадаю, зараз небезпечно спати нам двом, але в мене, перепрошую, очі злипаються.

— Давно пора, Семе! — сказав Фродо. — Лягай і спи! Як на мене, вже краще Ґолум, аніж орки. Принаймні нас він їм не видасть, хіба що сам спіймається.

— Але він сам може й убити, і пограбувати, — буркнув Сем. — Не спіть, пане Фродо! Ось вам фляга з водою. Напийтеся досхочу. По дорозі ще наберемо води.

І по тих словах Сем міцно заснув.

Коли він прокинувся, знову сутеніло. Фродо сидів, притулившись до скелі, і спав. Фляга була порожня. Ґолума не видно.

У Мордор повернулася темрява, і на висотах люто палали сторожові вогні, коли гобіти почали останній, найнебезпечніший, похід усієї їхньої подорожі. Спочатку подалися до джерельця, а звідти обережно вилізли на дорогу в тому місці, де вона повертала на схід до Залізної Пащі, що була на відстані двадцятьох миль. Вузька доріжка без підпірної стінки чи парапету вела над самою прірвою. Гобіти не чули нічиїх кроків, трохи прислухались, а тоді, рівно ступаючи, пішли на схід.

Зупинилися, здолавши якихось дванадцять миль. Минули невеликий поворот на північ, і пройдений відрізок тепер заховався з очей. Це було найгірше. Вони трохи перепочили та рушили далі, але зробили тільки кілька кроків, коли раптом у нічній тиші почули шум, якого найбільше боялися: тупіт колони солдат. Він долинув іще здалеку, та озирнувшись, гобіти помітили біля повороту, за якусь милю, блимання смолоскипів, які швидко наближалися: занадто швидко, щоби Фродо міг урятуватись утечею.

— Цього я і боявся, Семе, — сказав Фродо. — Ми сподівалися, що нам поталанить, а от і не пощастило. Ми спіймалися.

Він окинув поглядом навислу скелю: стародавні будівничі доріг обтесали скелю на багато сажнів над шляхом. Він перебіг на другий бік і зазирнув у темну безодню.

— Таки спіймалися! — повторив він, сів на землю під скелястою стіною і опустив голову.

— Схоже на це, — сказав Сем. — Ну, що ж, почекаємо і подивимося, як воно буде.

І він сів поруч із Фродо під тінню скелі.

Довго чекати не довелось. Орки бігли швидко. У перших лавах несли смолоскипи. Червоне полум'я стрімко наростало в темряві. Сем також схилив голову, сподіваючись заховати обличчя від світла, а щитами прикрив ноги.

«Може, вони в поспіху пробіжать повз двох утомлених солдатів!» — подумав він.

І здавалося, що так і буде. Перші ряди промчали повз них, важко сапаючи й опустивши голови. Чорний Володар гнав на війну низькорослих орків, і дбали вони лише про те, щоби якомога швидше добігти й уникнути нагайки. Уздовж колони вперед-назад пробігали два здоровенні жорстокі уруки, ляскаючи батогами та покрикуючи. Сем затамував подих. Половина колони вже пробігла. І тут раптом один із погоничів помітив дві фігурки на узбіччі. Він свиснув батогом і крикнув:

— Гей, ви! Ану встати!

Гобіти не зрушились, і він зупинив загін.

— Стати у стрій, кляті ледарі! Зараз не час відлежуватися! — Він підійшов ближче і навіть у темряві помітив знаки на щитах. — Ага, дезертири? — гаркнув він. — Утікати зібрались? Усі ваші ще вчора перед вечором зібралися в Удуні. І вам це відомо. Ану стати у стрій, бо візьму ваші номери і доповім начальству.

Гобіти насилу підвелись і, горблячись та шкутильгаючи, як солдати, котрі позбивали ноги, поплентались у хвіст загону.

— Ні, не в кінець! — крикнув погонич. — На три шеренги вперед. І не відставати, бо прийду перевірю, — я вам покажу!

Його довгий батіг ляснув над їхніми головами; тоді він хльоснув іще раз, прикрикнув, і загін рвонув із місця бігцем.

Утомлений бідолашний Сем ледве йшов; для Фродо то взагалі була справжня мука, а згодом — кошмарний сон. Він зціпив зуби, намагався не думати й біг далі. Він задихався від смороду спітнілих орків, його мучила спрага. А вони все бігли, бігли, й він через силу вдихав повітря та примушував себе переставляти ноги; але куди він біг і навіщо страждав — про це думати не наважувався. Не було надії вислизнути непоміченим. Погонич раз у раз підбігав познущатися з них.

— Ану швидше! — сміявся він, шмагаючи їх по ногах. — Де батіг, там і бажання, мої ледарі! Не відставати! Я би вас гарно повчив, але вам усе одно всиплять донесхочу, коли запізнитесь у табір. Тож начувайтеся. Чи ви забули, що йде війна?

Пробігли кілька миль, і, коли нарешті дорога пологим схилом повела на рівнину, Фродо почав втрачати сили і воля його похитнулася. Він хитався та спотикався. Сем відчайдушно намагався підтримати його, але і сам відчував, що довго такого бігу не витримає. Кінець міг настати будь-якої миті: господар його зімліє або впаде, все розкриється, — всі зусилля даремні. «Але з цим триклятущим погоничем я ще поквитаюся», — подумав Сем.

І він уже схопився за руків'я меча, коли прийшло несподіване полегшення. Рівниною вони вже наближалися до входу в Удун. Неподалік під воротами в кінці мосту дорога із заходу зливалася з іншими, які йшли з півдня та з Барад-дура. По всіх дорогах рухалися полки: підходило західне військо, а Темний Володар поспішав на північ. І сталося так, що на перехресті в темряві, куди не сягало світло сторожових багать, зустрілося відразу кілька загонів. Усі намагались одночасно пробитися до воріт, зчинилася метушня, залунали прокльони. І хоча погоничі лаялись і частували вояків батогами, почалася бійка і задзвеніли мечі. Стрій важко озброєних уруків із Барад-дура врізався в колону з Дуртганґа, і лави змішалися.

Заціпенілий від болю й утоми, Сем стрепенувся, відразу користаючи з нагоди, і кинувся на землю, потягнувши за собою Фродо. На них із криками та лайкою падали орки. Поволі, на чотирьох, гобіти відповзли від гармидеру за узбіччя дороги. Вона мала високий бордюр, який темної ночі чи в тумані правив за дороговказ орківським загонам, а ще ішла насипом, який на кілька футів піднімався над рівниною.

Якийсь час вони лежали непорушно. Було надто темно, щоби шукати сховку, та Сем розумів, що їм треба відповзти якнайдалі від дороги та смолоскипів.

— Уперед, пане Фродо! — шепнув він. — Ще трохи відповземо, а тоді відпочинете.

Останнім відчайдушним зусиллям Фродо припіднявся на руках і проповз якихось двадцять кроків. І тут він скотився в неглибоку яму, що несподівано опинилась у них під ногами, і там розпростерся, як мертвий.

III. Фатум-гора

Сем підклав орківське лахміття під голову господаря, а потім укрився разом із Фродо сірим лорієнським плащем; і думка його полинула до тієї прекрасної землі, до ельфів, і в нього з'явилася надія, що одяг, витканий їхніми руками, якимось чином заховає їх у цьому пустищі страху. Він чув, як затихли гамір бійки та крики: орки пройшли крізь Залізну Пащу. Здається, в гармидері й сум'ятті їхньої відсутності не помітили, принаймні поки що.

Сем відпив води і змусив напитися Фродо, і коли його господар трохи оговтався, дав йому цілий коржик дорогоцінного лембаса, подбавши, щоби Фродо з'їв усе. Потім, не почуваючи страху через перевтому, вони вляглись у ямі і трохи поспали нетривким сном, бо спітнілий одяг прохолов і тверде каміння впиналось у тіло. З півночі, з Чорної Брами, через Кіріт-Ґорґор низом тягнуло холодним повітрям.

Уранці знову посіріло, вгорі й далі віяв західний вітер, але внизу, на камінні, за огорожами Чорної Землі повітря здавалося мертвим, холодним і водночас задушливим. Сем визирнув із ями. Їх оточувала похмура пласка брудно-сіра рівнина. На дорогах руху не було, та Сем побоювався пильних очей Залізної Пащі, яка стояла більш як за чверть милі на північ. На південному сході велетенською тінню здіймалася Гора. З неї валили клуби диму, й ті, які піднімалися високо, відносило на схід, а частина густою хмарою розповзалася по рівнині. За декілька миль на північний схід понурими сірими привидами стояли Горілі Гори, за ними смугою далекої хмари, ледь темнішою за нависле небо, тягнулись імлисті північні вершини.

Сем спробував вирахувати відстань і визначити, яким шляхом іти.

— Туди щонайменше п'ятдесят миль, — пробурмотів він понуро, дивлячись на грізну гору, — а отже, тиждень дороги, а може, ще більше, якщо врахувати стан пана Фродо.

Він похитав головою, задумався, і поволі в голові його зринула ще одна темна думка. Раніше надія на повернення ніколи надовго не покидала його стійкого серця, і досі він постійно сподівався на повернення додому. Але тепер усвідомив гірку правду: в найкращому разі припасів їм вистачить, аби дійти до мети; а коли завдання буде виконане, то там вони і загинуть, самотні, безпритульні, голодні посеред жахливої пустелі. Повернення неможливе.

«То от за яку справу я взявся, коли вирушив у дорогу, — подумав Сем, — допомагати Фродо до останнього кроку, а потім померти разом? Ну, якщо так, то робити нічого. Та мені би дуже хотілося знову побачити Поріччя, і Розу Хатон, і її братів, і Дідуся, і Матіолу, й усіх сусідів. Не віриться мені, що Ґандалф послав би Фродо на таке завдання, якби не було жодної надії на повернення. Усе пішло шкереберть, коли він упав у Морії. Шкода, що так сталося. Він би якось зарадив».

Але навіть втративши надію (чи так йому здалося), Сем набув нової сили. Його простацьке гобітське обличчя стало суворим, майже похмурим, воля його зміцніла, й усім тілом його пробіг дріж, мовби він перетворювався на істоту з каменя та криці, й ні розпач, ні втома, ні нескінченні пустельні милі вже не мали влади над ним.

З новим почуттям відповідальності він окинув поглядом місцевість, обмірковуючи, як іти далі. Трохи розвиднілось, і він, на свій подив, побачив, що рівнина, яка з віддалі здавалася пласкою та одноманітною, насправді вся перерита і засмічена. Уся поверхня Ґорґороту була вкрита глибокими ямами, так ніби, коли там була ще м'яка багнюка, її побив град дрібного та велетенського каміння. Довкола найбільших ям стирчали уламки каменюк, і широкі тріщини розбігалися від них у всіх напрямках. Такою місцевістю можна було скрадатися від сховку до сховку і залишатися непоміченим для всіх, окрім хіба що найпильніших очей, — можна, якби сили і не потреба поспішати. А для зголоднілих і виснажених, котрим іще треба чимало пройти до їхньої загибелі, видовище було страшним.

Отак міркуючи, Сем повернувся до господаря. Будити його не довелося. Фродо лежав горілиць із розплющеними очима і дивився в захмарене небо.

— Ну, пане Фродо, — сказав Сем, — я тут роззирнувся і подумав. На дорогах нікого не видно, і нам найкраще забиратись уже. Ви впораєтесь?

— Упораюся, — сказав Фродо. — Я мушу.

Вони знову рушили, переповзаючи від ями до ями, ховаючись, де можливо, і постійно прямуючи до підніжжя північного хребта. Якийсь час їх ніби переслідувала східна дорога, аж поки не повернула вбік, тулячись до гір і зникаючи в чорній тіні далеко попереду. Ні людей, ані орків не було на її пласких сірих смугах, бо Темний Володар уже закінчив переміщення армій, а навіть в укріпленнях власної землі він намагався робити це під завісою ночі, побоюючись непокірних вітрів, які розривають димову завісу, та занепокоєний чутками про зухвалих шпигунів, котрі перейшли його кордони.

Гобіти з великими зусиллями подолали кілька миль і зупинилися. Фродо був виснажений до краю. Сем зрозумів, що вони далеко не зайдуть так: то поповзом і пригинаючись, то дуже поволі скрадаючись, то поспіхом перебігаючи.

— Ходімо дорогою, поки не стемніло, пане Фродо, — сказав він. — Знову покладімося на талан! Минулого разу ще трохи, і він би нас підвів. Кілька миль пройдемо рівним кроком, а потім відпочинемо.

Ризикував Сем набагато більше, ніж здогадувався; а Фродо, пригнічений важким тягарем і внутрішньою боротьбою, вже не міг перейматися нічим. І вони вибралися на насип, пішовши втоптаною дорогою, що вела до самої Темної Вежі. Та далі їм щастило, бо до смерку вони не зустріли нікого, а коли споночіло — зникли в темряві Мордору. Весь край затих, ніби перед початком бурі: капітани Заходу минули Роздоріжжя й підпалили отруйні луги під Мінас-Морґулом.

І так тривала ця безнадійна подорож: Перстень рухався на південь, а стяги королів — на північ. Для гобітів кожен день, кожна миля давалися дедалі важче, бо сили танули, а земля ставала все жахливішою. Вдень ворогів вони не зустрічали. А інколи ночами, коли ховалися чи намагалися передрімати в якійсь ямі біля дороги, чули крики і тупіт безлічі ніг або дрібний цокіт безжально гнаного жеребця. Та набагато гіршою за всі ці небезпеки була загроза, що невпинно наближалася: жахлива Сила, яка причаїлася на Троні за темною завісою у глибокій задумі та безсонній злобі. Вона все ближчала, насуваючись, мов чорна стіна ночі, на останню межу світу.

Нарешті настала жахлива ніч; і в той час, коли капітани Заходу підходили до межі заселених земель, для двох мандрівників почалася година чорного розпачу. Минули чотири дні, відколи вони врятувалися від орків, але цей проміжок часу чим далі, то більше здавався кошмарним сном. Увесь останній день Фродо не розмовляв, а йшов з похиленою головою, часто спотикаючись, немовби вже не бачив дороги під ногами. Сем здогадувався, що йому було найважче, бо невпинне зростання тягаря Персня пригинало тіло та мордувало душу. З тривогою Сем помічав, що ліва рука господаря піднімається, ніби прикриває від удару чи затуляє очі, осліплені жахливим Оком, яке його шукало. Інколи ж права рука тягнулася до грудей і стискалася, а тоді повільно, коли воля брала гору, опускалася.

Тепер, у чорноті ночі, Фродо сів, поклавши голову на коліна, його руки безсило опустилися до землі, пальці посмикувалися. Сем дивився на нього, поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного. Він уже не знав, що говорити, і повернувся до своїх темних думок. Утомленого та під тінню страху, його все-таки покинули ще не всі сили. Без лембаса вони обоє вже давно повмирали би від голоду. Апетиту лембас не заспокоював, і час від часу Сем згадував про їжу, мріючи про звичайний хліб із шинкою. Та все ж ці ельфійські коржики давали силу, яка зростала, якщо їх не змішувати з іншими харчами. Вони бадьорили дух, а тіло робили витривалим і міцним — не за мірками смертних. А зараз треба було прийняти нове рішення. Далі йти цією дорогою було неможливо, бо вона вела на схід у велику Тінь, а Гора тепер височіла праворуч від них, майже точно на півдні, й рухатися треба було саме туди. Однак шлях пролягав доволі далекий, через обгорілу, мертву, засипану попелом землю.

— Води треба, води! — пробурмотів Сем.

Він обмежував себе у питті, губи його пересохли, а язик, здавалося, затвердів і розпух; але, попри всю його ощадливість, води в них залишилося дуже мало, десь половина фляги, а походу — ще на кілька днів. Вода давно би закінчилася, якби вони не наважилися ступити на орківський шлях, бо вздовж нього, через великі проміжки, були влаштовані водосховища для військ, які перекидали через безводні райони. В одному з них на дні була вода, затхла, скаламучена орка-ми, та все ж придатна в умовах безвиході. Але відтоді минуло два дні. Сподіватися на майбутнє було годі.

Нарешті, втомлений цими роздумами, Сем задрімав, відклавши всі турботи на завтра. Він заснув неспокійним сном. Йому привиджувалися вогники, наче зловтішні очі, й темні повзучі тіні, вчувалося гарчання диких звірів або моторошні крики, мов під тортурами; він здригався і розплющував очі, а навколо була тільки порожня чорнота. Лише раз, коли він зірвався на ноги і став дико роззиратися, йому здалося, тепер уже насправді, що він бачить бліді вогники, схожі на очі; але вони відразу ж метнулись і зникли.

Ненависна ніч минала поволі та знехотя. Світанок настав тьмяний: бо тут, ближче до Гори, було завжди похмуро, а з Темної Вежі наповзала тінь завіси, в яку загортався Саурон. Фродо нерухомо лежав на спині. Сем став біля нього, не бажаючи його будити, однак усвідомлюючи, що такий його обов'язок: він повинен примусити господаря зробити наступне зусилля. Нарешті він нахилився, погладив Фродо по чолі та прошепотів йому на вухо:

— Прокидайтеся, господарю! Нам час у дорогу.

Фродо скочив на ноги, ніби над ним раптом ударив дзвін, і подивився на південь; але коли йому на очі потрапили Гора та пустеля, він знову зіщулився.

— Не можу, Семе, — сказав він. — Так важко його нести, так важко.

Ще не розтуливши рота, Сем знав, що всі слова даремні й радше зашкодять, аніж допоможуть, але співчуття не дозволило йому мовчати.

— Тоді дозвольте мені трохи понести його, господарю. Ви ж знаєте, я з радістю понесу, доки стане сили.

Очі Фродо люто блиснули.

— Відійди! Не чіпай мене! — крикнув він. — Він мій, кажу тобі. Геть звідси! — Рука його потягнулася до меча. Але миттю голос його змінився. — Ні, ні, Семе, — сказав він сумно. — Ти повинен зрозуміти. Це — мій тягар, ніхто інший його не понесе. Уже запізно, дорогий мій Семе. Я вже майже повністю в його владі. Я не можу віддати його нікому, а якщо ти спробуєш відібрати — я втрачу глузд. Сем кивнув.

— Розумію. Та я було подумав, пане Фродо, що деяких речей ми можемо позбутися. Чому би не полегшити собі путь? Адже ми зараз ідемо навпрошки, — він показав рукою на Гору. — Тож найкраще не брати зі собою нічого зайвого.

Фродо знову подивився на Гору.

— Так, — сказав він, — у дорозі нам мало що знадобиться. А на її кінці — взагалі нічого.

Піднявши орківський щит, він відкинув його подалі, а за ним — і шолом. Потім зняв сірий плащ, відщепнув важкий пояс із ножем і опустив їх на землю, а зі себе поздирав лахміття чорного плаща.

— Отак, я вже не орк, — крикнув він. — І не візьму ніякої зброї, чистої чи нечистої. Нехай мене вбивають, якщо захочуть!

Сем також звільнився від орківського спорядження, а потім повитягав усе з торби. Кожна річ стала для нього дорога хоча би через те, що заніс він їх усіх у таку далечінь із такими зусиллями. Найважче було розлучатися з кухарським начинням. Сльози навернулися на очі при думці, що все треба повикидати.

— Чи пам'ятаєте того кролика, пане Фродо? — запитав він. — І той теплий пригірок у країні капітана Фарамира в той день, коли я бачив оліфанта?

— Ні, Семе, не пам'ятаю. Тобто я знаю, що це було, та уявити собі нічого не можу. Я не пам'ятаю смаку їжі та води, ні шелесту вітру, ні образу дерева, трави чи квітки, місяця чи зірки. Семе, я голий у темряві, нічим не прикритий від вогняного кола. Я вже бачу його перед собою, а все інше тьмяніє.

Сем підійшов до нього і поцілував у руку.

— Отже, чим швидше ми його позбудемося, тим швидше відпочинемо, — сказав він, затинаючись і не знаходячи кращих слів. — Розмовами тут не зарадиш, — пробурмотів він до себе, збираючи розкидані речі. Йому не хотілося залишати їх на видноті. — Смердючка, мабуть, підібрав ту орківську кольчугу, та меча він не дістане. Він і без зброї небезпечний. А щоби він брудними руками мої каструлі мацав!

І він відніс усе майно до найближчої тріщини та викинув униз. Брязкіт його дорогих каструльок, які летіли в роззявлену темряву, відлунили в його серці поховальним дзвоном.

Він повернувся до Фродо, відрізав частину ельфійської мотузки на пояс для господаря і туго обв'язав її довкола сірого плаща. Решту мотузки старанно згорнув і поклав назад до торби. Крім цього, взяв зі собою тільки залишки ельфійського хлібця та флягу. На поясі висіло Жало, а ще в кишені його сорочки він сховав фіал Ґаладріель і маленьку скриньку, яку вона йому подарувала.

Нарешті вони повернулися обличчям до Гори і рушили в путь, уже не ховаючись, зосереджуючи волю й останні сили на одній меті — йти вперед. У сутінках понурого дня навіть у цьому настороженому краю мало хто міг помітити їх, хіба що дуже зблизька. З усіх слуг Темного Володаря тільки Назґули могли попередити його про загрозу, що проповзала, маленька, та непохитна, в саме серце його пильнованих володінь. Однак Назґули та їхні чорні крила мали інше завдання: їх послали стежити за просуванням капітанів Заходу, і туди ж звернулась увага Темної Вежі.

Того дня Семові здалося, що до господаря повернулися сили, і набагато більші, ніж це можна пояснити простим полегшенням їхньої ноші. Спершу вони пішли набагато швидше, ніж Сем очікував. Місцевість була нерівна та непрохідна, та все ж вони покрили велику відстань і наблизилися до Гори. Але до кінця дня, коли тьмяне світло згасло, Фродо знову згорбився і почав спотикатися, наче зайві зусилля вичерпали залишки його сил.

На останньому привалі він опустився на землю і ледве прошепотів: «Пити хочу, Семе», — й уже не сказав ані слова. Сем дав йому води; у флязі залишився тільки один ковток. Сам він пити не став, і щойно їх накрила мордорська ніч, тільки і думав, що про воду; всі річки, струмки та джерела, які він коли-небудь бачив, у затінку верб чи в сяйві сонця, переливались і дзюрчали, краючи душу, перед його осліплими від темряви очима. Він відчував під ногами вологий намул Порічного Ставу, де гуляв із Радком Хатоном, Томом і Кирпою та сестрою їхньою Розою. «Та це було давно, — зітхав він, — і далеко. А дорога додому, якщо вона ще є, проходить повз Гору».

Заснути він не міг і став сперечатися сам зі собою.

— Ось поглянь: досі все йшло краще, ніж ти очікував, — сказав він упевнено. — Принаймні добрий початок. До привалу ми пройшли півдороги. Ще один день — і все.

І замовк.

— Не дури себе, Семе Правоноже, — відповів він собі. — Ще одного такого дня він не пройде, якщо взагалі підведеться на ноги. І ти сам не зайдеш далеко, віддаючи йому всю воду та майже всю їжу.

— Я ще можу далеко зайти, і я піду!

— Куди?

— До Гори, звісно.

— А потім що, Семе Правоноже, що потім? Що робитимеш, коли туди доберешся? Сам він не вдіє нічого.

Сем засмутився, усвідомивши, що на це питання відповіді в нього нема. Він не знав, що треба робити. Про своє завдання Фродо говорив мало, а Сем лише приблизно здогадувався, що Перстень треба якось кинути у вогонь.

— Провалля Фатуму, — пробурмотів він, пригадавши стару назву. — Ну, господар, мабуть, знає, де воно, а я — ні.

— Отож! — була відповідь. — Усе безнадійно. Він сам так сказав. Ти дурень, що все сподіваєшся і пнешся зі сил. Не був би ти такий упертий, давно б уже лягли вдвох і заснули навіки. Але ти все одно помреш — тільки би не в муках. Краще вже лягай і здавайся. Все одно не дійдеш до вершини.

— Дійду, навіть якби від мене лишилися самі кістки, — сказав Сем. — І пана Фродо донесу, хоч би і надірвався. Тож досить балачок!

Тієї ж миті Сем відчув, як під ним задрижала земля, і почув низький віддалений гуркіт, ніби загриміло під землею. Червоний язик полум'я спалахнув під хмарами і згас. Гора також спала тривожно.

Останній відрізок шляху на Ородруїн був суцільною мукою, якої Сем і уявити раніше не зміг би. Все тіло боліло, а в горлі так пересохло, що він не міг проковтнути ні шматочка хліба. Було і далі темно, й не лише тому, що диміла Гора: здається, насувалася гроза, і на південному сході, вдалині під чорними хмарами, спалахували блискавиці. Найгірше, що повітря було насичене випарами; дихати було боляче та важко, гобітів нудило, вони заточувались і часто падали. Та все ж воля їхня не слабшала, і з останніх сил вони піднімалися й ішли далі.

Гора підкрадалась усе ближче, аж доки, якби вони підняли обважнілі голови, не заступила весь краєвид, забовванівши перед ними: здоровенне громаддя попелу, шлаку та обпаленого каменю, з якого просто у хмари стримів прямовисний конус. Перш ніж денні сутінки перейшли в чорну ніч, вони доповзли до самого її підніжжя.

Фродо зі стогоном упав на землю. Сем сів поруч. Він стомився, та, як не дивно, йому полегшало й у голові прояснилося. Сумніви вже не мучили його. Він знав уже всі докази відчаю і слухати їх іще раз не хотів. Тепер лише смерть могла його зупинити. Йому навіть спати не хотілося, зате він усвідомлював, що треба бути обережним. Він знав, що всі лиха та небезпеки тепер сходилися в одній точці: наступний день буде вирішальний — день останнього зусилля або загибелі й останнього подиху.

Та коли ж він настане? Ніч здавалася нескінченною, час неначе зупинився, хвилини за хвилинами завмирали, не складаючись у години, не приносячи змін. Сем уже подумав, що запанувала ще одна темрява і день уже ніколи не прийде. Урешті, він намацав руку Фродо. Вона була холодна і тремтіла. Його господар трусився від холоду.

— Не треба було викидати ковдри, — пробурмотів Сем.

Він ліг поруч із Фродо, намагаючись зігріти його руками й тілом, і заснув. Коли заяснів тьмяний світанок останнього дня їхнього шляху, вони спали, притулившись один до одного. Західний вітер ущух напередодні, а тепер піднявся з півночі й дедалі міцнішав; світло невидимого сонця поволі просочувалось у тінь, де лежали гобіти.

— Ну, ходімо! Останній ривок! — сказав Сем, спинаючись на ноги. Він нахилився над Фродо та обережно розбудив його.

Фродо застогнав; зібравши всі сили, він піднявся, та потім знов упав на коліна. Він ледве підвів очі на темні схили Фатум-гори, що височіла над ним, а тоді поповз уперед на чотирьох.

Сем із жалем дивився на нього, серце його обливалося сльозами, та запалені очі залишалися сухими.

— Сказав, що понесу його, хоч би й луснув, — пробурмотів він, — то й понесу! Слухайте, пане Фродо! — гукнув він. — Тягар ваш нести я не можу, але вас — так, і його разом із вами. Сідайте на спину! Ну ж бо, пане Фродо! Сем вас підвезе. Просто кажіть, куди йти, він і піде.

Коли Фродо виліз йому на спину і руками вільно обхопив шию, Сем міцно обхопив його ноги й підвівся; на його подив, ноша виявилася легкою. Він боявся, що йому ледве вистачить сили підняти одного господаря, а крім того, він сподівався розділити жахливий тягар клятого Персня. Та цього не сталося. Чи то Фродо геть схуднув через тривалі страждання, ножову рану й отруйне жало, через жаль, страх і поневіряння далеко від дому, чи то в Сема наприкінці з'явилися свіжі сили, та він підняв Фродо так само легко, мовби якесь гобітенятко, якого він возив на плечах по лугах чи сінокосах Ширу. Він глибоко зітхнув і рушив.

Вони підійшли до підніжжя Гори з північного заходу, де сірі схили, хоч і розтріскані, не були круті. Фродо мовчав, а Сем силкувався, як міг, сам вибираючи дорогу, лише з єдиним бажанням: видертися якомога вище, поки сили та воля не покинули його. Він ішов важко, все вгору й угору, повертаючи то в один бік, то в інший, аби зменшувати ухил, часто падаючи на коліна, аж поки попою, як равлик, із важким тягарем на спині. Коли він уже не міг себе пересилювати, а руки та ноги відмовлялися слухатися, він зупинився і обережно опустив господаря на землю.

Фродо розплющив очі й перевів подих. Тут дихати було легше, бо смердючі випари стелилися понизьку.

— Дякую тобі, Семе, — хрипко прошепотів він. — Чи далеко ще нам?

— Не знаю, бо не відаю, куди нам іти.

Сем озирнувся, а тоді подивився вгору і здивувався, як далеко занесло його останнє зусилля. Здалеку самотня та грізна Гора здавалася вищою, ніж була насправді. Сем тепер зрозумів, що вона була нижчою за високий перевал Ефель-Дуату, який вони з Фродо здолали. Нерівні та розгалужені відроги її широкого підніжжя піднімалися десь на три тисячі футів над рівниною, а над ними височів удвічі нижчий центральний конус, ніби широкий комин, увінчаний зубчастим кратером. А Сем здолав уже понад половину шляху до вершини, і далеко внизу випари та пітьма огортали рівнину Ґорґорот. Він глянув угору і скрикнув би, якби не пересохле горло, бо між розтрісканими горбами виразно побачив стежку чи дорогу. Вона підіймалася зі заходу і змією вилася по Горі, аж поки не зникала з очей на східному боці біля основи конуса.

Сем не бачив, як до неї пройти, бо там, де він стояв, схил піднімався круто; але було зрозуміло, що досить лише трохи піднятись — і вони натраплять на стежку. У нього знову зажевріла надія. Можливо, Гору таки вдасться подолати. «А що, може, її тут зумисне проклали? — подумав він. — Не було би її, я би насамкінець здався».

Та стежку не прокладали зумисно для Сема. Не знаючи цього, він видивлявся на Дорогу Саурона від Барад-дура до Саммат-Науру, Палат Вогню. Від величезних західних воріт Темної Вежі вона йшла через глибоку прірву по залізному мосту, а далі цілу лігу рівниною між двома димними проваллями і нарешті виводила на довгий пологий насип, що сягав східного схилу Гори. Там, охоплюючи її по всій ширині, з півдня на північ, дорога нарешті повзла вгору аж до конуса, та не доходячи до курної вершини, звертала до темного входу, що дивився просто на схід, до Зрячого Вікна в оповитій тінями фортеці Саурона. Дорогу часто засипали чи руйнували виверження Гори, та її постійно відбудовували і розчищали руки незліченних орків.

Сем глибоко зітхнув. Стежка є, та як цим схилом вийти до неї, він не знав. Насамперед треба дати спочинок утомленій спині. Він приліг поруч із Фродо. Обоє мовчали. Поволі розвиднілося. Раптом Сема охопив незрозумілий неспокій. Неначе його поквапили: «Швидше, швидше, бо буде запізно!» Він зібрався на силах і встав. Фродо, здається, також почув поклик. Він підвівся на коліна.

— Я поповзу, Семе, — видихнув він.

Отак, крок за кроком, наче маленькі сірі комахи, вони поповзли схилом. Досягнули стежки — широкої, засипаної шутром і втоптаним попелом. Фродо видерся на неї, а тоді поволі, ніби з примусу, повернувся обличчям на схід. Удалині висіла темрява Саурона; проте, розірвана поривом свіжого вітру чи пошматована якимось внутрішнім неспокоєм, хмарна завіса закрутилась і на мить розсунулась; і тоді Фродо побачив чорні, чорніші й темніші за тіні, які огортали його, жорстокі шпилі та залізну корону верхньої башти Барад-дура. Лише на одну мить, мов із якогось величезного вікна на неймовірній висоті, на північ ударив червоний промінь, пронизливий погляд Ока, а потім завіса знову замкнулась і жахливе видіння зникло. Око не дивилося на них: воно було звернуте на північ, де стояли біля воріт капітани Заходу, і туди була спрямована вся лють Сили, що готувалася завдати смертельного удару; та Фродо в цю жахливу мить повалився на землю, ніби смертельно поранений. Рука його потяглася до шиї.

Сем опустився біля нього на коліна. Він почув слабкий, ледве чутний шепіт Фродо:

— Поможи мені, Семе! Семе, поможи! Втримай мою руку! Я не маю сили.

Сем схопив руки господаря, склав долонею до долоні й поцілував, і так тримав їх обережно у своїх руках. Раптом він подумав: «Він помітив нас! Усе, все пропало. Отак, Семе Правоноже, кінець усьому».

Він знову звалив Фродо собі на спину, притуливши його руки до своїх грудей, ноги ж господаря вільно звисали. Тоді Сем схилив голову і рушив стежкою вгору. Іти було не так легко, як він собі уявляв. На щастя, останнє виверження — тоді, коли Сем стояв на Кіріт-Унґолі, — вилило вогняну лаву здебільшого на південний і західний схили і дорогу не завалило. Однак у багатьох місцях вона обсипалася чи розтріскалася. Трохи піднявшись на схід, вона різко завернула назад і пішла в західному напрямку. Там, на закруті, вона глибоко врізалася в уламок вивітреної породи, колись давно виверженої з горнила Гори. Задихаючись під ношею, Сем пройшов закрут, і тієї ж миті краєчком ока він помітив, як зі скелі щось покотилося, мов невеликий чорний камінь, який Сем, мабуть, ненароком зачепив.

Раптом велика вага впала на нього зверху, він упав долілиць, обдираючи долоні, які все ще тримали руки господаря. Тут він зрозумів, що трапилося, бо почув над собою ненависний голос.

— Злий хаззяїн! — просвистів голос. — Злий хаззяїн дурить нас, дурить Смеаґола, ґолум. Не можна ссюди йти. Не можна пссувати Сскарб. Віддай його Смеаґолові, так, віддай його нам! Це нашше, нашше!

Сем різко підвівся і миттю вихопив меч, але вдарити не зміг. Ґолум і Фродо сплелися в один клубок. Ґолум дряпав хазяїна, намагаючись дотягнутися до ланцюжка та Персня. Мабуть, лише це могло розбудити гаснучі жарини серця та волі Фродо — напад, спроба силою відібрати його скарб. Він відбивався з несподіваною люттю, що здивувала не тільки Сема, але і Ґолума. Та все одно не відомо, чим би все закінчилося, якби сам Ґолум не змінився; жахливі стежки, якими він блукав на самоті, без їжі та води, гнаний жадобою та страхом, залишили на ньому страшні відбитки. То була худа, виснажена, жалюгідна істота — самі кістки та жовта зів'яла шкіра. Очі дико горіли, та сила його чіпких рук уже не могла зрівнятися зі злобою. Фродо скинув його й підвівся, тремтячи всім тілом.

— Геть, геть! — крикнув він, притиснувши руку до грудей і схопивши Перстень під шкіряною сорочкою. — Геть, повзуча потворо, геть із дороги! Твій час закінчився. Ні зрадити, ні вбити мене ти вже не зможеш.

І раптом, як уже було під Емін-Муїлом, Сем побачив двох супротивників іншими очима. Скорчена постать, мов тінь живої істоти, зруйнована та розбита, але все ж сповнена огидної жадоби й люті; а перед нею стояла друга, сувора, недоступна милосердю, вдягнута у біле, а на грудях у неї було коло вогню. З полум'я прозвучав безжальний голос:

— Забирайся, не зачіпай мене! Якщо хоч раз доторкнешся до мене — сам загримиш у Провалля Фатуму.

Скорчена істота відступила, в засліплених очах горіли жах і — водночас — невситима жадоба.

Тоді видіння розвіялось, і Сем побачив, що Фродо стоїть, притискаючи руку до грудей, і важко дихає, а біля його ніг — Ґолум, на колінах і впершись у землю розчепіреними пальцями.

— Обережно! — крикнув Сем. — Він зараз стрибне! — Сем ступив уперед, замахнувшись мечем. — Швидше, господарю! Біжіть! Біжіть! Часу обмаль. Я сам упораюся з ним. Швидше!

Фродо подивився на нього мовби здалеку.

— Так, я мушу йти, — сказав він. — Прощавай, Семе! Тепер справді всьому кінець. На Фатум-горі звершиться фатум. Прощавай!

Він обернувся й пішов, поволі, та випроставшись, крутою стежкою вгору.

— Ну, ось! — сказав Сем. — Нарешті я з тобою поквитаюся!

Він скочив із мечем, готовим до бою. Але Ґолум не ворухнувся. Він розпластався на землі і плакав.

— Не вбивай нас, — схлипував він. — Не ріж нас цим жахливим жорстоким залізом! Дозволь нам іще пожити, так, іще трішки. Пропали, пропали! Ми пропали. Дорогесенький загине, ми загинемо, так, розсиплемось на порох. — Довгими кощавими пальцями він запорпався в попіл на стежці. — Розссиплемоссь! — просвистів він.

Семова рука здригнулася. Він палав гнівом при одній згадці про все заподіяне зло. Було би справедливо зарубати цю підступну кровожерну істоту, справедливо та безліч разів заслужено; крім того, тільки так можна було вберегтися від Ґолума. Та глибоко в серці бриніло щось, що стримувало Сема: він не міг ударити це створіння, яке лежало в поросі, покинуте, зруйноване, мерзенне. Він сам, хоч і зовсім недовго, ніс Перстень і тепер здогадувався про страждання виснажених душі й тіла Ґолума, поневоленого Перснем, неспроможного вже ніколи знайти спокій чи полегшення в житті. Але Сем не знаходив слів, аби виразити те, що відчував.

— Ох ти ж проклятий, тварюко смердюча! — сказав він. — Забирайся! Геть звідси! Дав би тобі копняка, але торкатися гидко; забирайся. Бо таки заріжу тебе, так, цим жахливим, жорстоким залізом.

Ґолум став на всі чотири й відповз на кілька кроків, а потім обернувся й, оскільки Сем уже намірявся його копнути, кинувся стежкою вниз. Сем тут же забув про нього. Він раптом згадав про господаря. Глянув угору, але того не було видно на стежці. З усіх сил, які залишилися, він поплентався дорогою вгору. Якби Сем озирнувся, то помітив би, що Ґолум трохи опустився, а потім повернув назад і з несамовитим блиском в очах швидко, але обережно, поповз за ним скрадливою тінню між камінням.

Стежка вела вгору. Невдовзі вона знову повернула на схід і, вклинившись у схил конуса, вивела до темних дверей у Горі, до дверей Саммат-Науру.

Далеко на півдні, пронизуючи дим та імлу, загрозливо горіло сонце, розмитий блякло-червоний круг; але весь Мордор лежав довкола Гори, як мовчазна, загорнута в тінь пустеля, очікуючи смертельного удару.

Сем підійшов до роззявленого отвору і зазирнув усередину. Там було темно та гаряче, й підземний гуркіт стрясав повітря.

— Фродо! Господарю! — покликав він.

Ніхто не відповів. Він постояв хвилину, серце його билося від страху, а тоді ввійшов. Тінь ковзнула за ним.

Спершу не було видно нічого. У відчаї Сем дістав фіал Ґаладріель, але в його тремтячій руці світло було слабке та холодне і не розсіювало задушливої темряви. Сем ступив у саме серце володінь Саурона й у кузню його стародавньої могутності, найбільшої в Середзем'ї; всі інші сили тут слабшали. Сем боязко зробив кілька непевних кроків у темряву, і раптом знизу у високе склепіння вдарила червона блискавка. Сем побачив, що він у довгій печері чи тунелі, що вгризався в димний конус Гори. Та зовсім близько долівку та стіни прорізала глибока тріщина, з якої било червоне світло, то розгоряючись, то стишуючись до темряви; і з глибини долинав невпинний гуркіт, ніби там працювали величезні машини.

Знову спалахнуло світло, і там, на краю безодні, біля самого Провалля Фатуму, стояв Фродо, чорна постать супроти сяйва, напружений, прямий, але нерухомий, мов закам'янілий.

— Господарю! — крикнув Сем.

Тоді Фродо ворухнувся і заговорив чітким голосом, направду, так чітко і владно, як не говорив ніколи, і голос його піднімався над гудінням і шумом Фатум-гори, відбиваючись від склепіння та стін.

— Я прийшов, — сказав він. — Але я волію не робити того, заради чого прибув сюди. Я так не вчиню. Перстень мій!

І раптом, надягнувши Перстень на палець, він зник Семові з очей. Сем хапнув ротом повітря, та крикнути не встиг, бо вмить трапилося багато подій.

Сильний удар у спину збив Сема з ніг і відкинув убік, так що він гепнувся головою об долівку, а через нього перескочила темна тінь. Ураз в очах Сема потемніло, й він знепритомнів.

А коли Фродо надягнув Перстень і назвав його своєю власністю, вдалині й навіть у Саммат-Наурі, в самому серці володінь Сили Барад-дура, все здригнулось, і Вежа задрижала від самого підземелля до гордої та гострої верхівки. Темний Володар раптом побачив Фродо, і його Око, пронизавши пітьму, зазирнуло через рівнину у двері, ним же поставлені; й миттєво усвідомив він свою помилку та збагнув усі хитрощі його ворогів. Тоді нищівним полум'ям спалахнув його гнів, а страх, мов густий чорний дим, підступив до горла. Бо він побачив смертельну загрозу і ту волосину, на якій висіла його доля.

Його розум звільнився від усіх хитросплетінь страху та підступів, від усіх військових планів і воєн; і всім його володінням пробіг трепет, затремтіли його раби, армії зупинились, і воєначальники, раптом позбувшись керівництва єдиної волі, здригнулись і розгубилися. Бо про них забули. Усі думки та воля Темного Володаря, котрий панував над ними, тепер були звернені до Гори. На його заклик, розвернувшись зі страшним, приреченим криком, швидше від вітру полетіли Назґули, Примари Персня, бурею помчавши на південь до Фатум-гори.

Сем звівся на ноги. Голова крутилася, кров із розбитого чола заливала очі. Навпомацки він пішов уперед і тут побачив дивне та страшне видовище. На краю безодні Ґолум як навіжений бився з невидимим ворогом. Він кидався туди-сюди: то майже над самою прірвою, то відсуваючись подалі, падаючи на землю, встаючи, знову падаючи. І постійно він сичав, не промовляючи ні слова.

Унизу люто розгорілися вогні, спалахнуло червоне сяйво, й усю печеру наповнили світло та жар. Раптом Сем побачив, як довгі руки Ґолума потяглися до рота; білі ікла зблиснули, а тоді клацнули. Фродо закричав, і ось він з'явився, на колінах над самим краєм безодні. А Ґолум, пустившись у несамовитий танець, тримав у піднятій руці перстень, усе ще надягнутий на палець. Перстень сяяв так, мовби і справді був викуваний із живого вогню.

— Мій Скарб, Дорогесенький! — викрикував Ґолум. — Дорогесенький! Мій, о мій!

І так, пожираючи очима здобич, він ступив задалеко, спіткнувся, на мить хитнувся на краю безодні, а тоді з вереском полетів униз. З глибини пролунало його останнє завивання: «Дорогесенький!» — і Ґолума не стало.

Зчинився шум, страшно заревіло. Полум'я підскочило під саме склепіння. Рокотання переросло у страшний гуркіт, і Гора затряслася. Сем підбіг до Фродо, підхопив його і потягнув до виходу. І там, на темному порозі Саммат-Науру, на нього найшли такий подив і такий жах, що він забув про все на світі й закам'янів.

На коротку мить перед ним завихрилася хмара, а посеред неї — вежі та мури, високі, мов гори, збудовані на високому хребті над глибочезними безоднями; бастіони та підземелля, глухі темниці, мов стрімкі скелі, та розчинені ворота зі сталі й адаманту, — а тоді раптом усе зникло. Вежі впали, і гори подалися; мури розсипалися на порох; високі спіралі диму та стовпи пари почали підніматись угору, все вище і вище, аж поки, ніби величезна хвиля, не перекинулись і не затопили всю рівнину мутною піною. І тоді нарешті над усім краєм загуркотіло, далі оглушливо затріщало та заревло; земля здригнулася, рівнина здулась і тріснула, Ородруїн загойдався. Вогонь вихопився з його розколотої вершини. Грозове небо прорізала блискавка. Чорна злива батогами захльостала на землю. І в саме серце цієї грози з криком, що перекривав усі інші звуки та розривав хмари, гарячими блискавицями вдерлися Назґули і, спіймавшись у вогняній руїні гір і неба, спалахнули, згоріли та зникли.

— Ну, ось і кінець, Семе Правоноже, — мовив голос поруч із ним. Це сказав Фродо, блідий і виснажений, однак був він самим собою; і в очах його світився спокій, а не напруження волі, не безум і не страх. Тягар упав із його плечей. Поруч зі Семом стояв дорогий господар колишніх світлих днів у Гобітоні.

— Господарю! — крикнув Сем і впав на коліна. Попри все руйновище цього світу, на мить він відчув лише велику радість. Тягаря немає. Господаря врятовано, він знову став самим собою, і він вільний. І тут Сем помітив скалічену закривавлену руку. — Бідна рука! — сказав він. — А я не маю чим перев'язати, і ліків жодних. Я би віддав цілу свою руку. Та зате він уже пропав, пропав навіки.

— Так, — сказав Фродо. — А ти пам'ятаєш слова Ґандалфа: «Навіть Ґолум може ще зіграти певну роль»? Якби не він, Семе, я би не зміг знищити Перстень. Подорож виявилася би даремною, навіть якби ми всі загинули. Тож пробачмо йому! Бо завдання виконано, й усьому кінець. Я дуже радий, що ти зі мною. Тут, коли все закінчилося, Семе.

IV. Кормалленське Поле

Навколо пагорбів вирували війська Мордору. Капітани Заходу тонули у бурхливому морі. Слабко світило багряне сонце, крила Назґулів відкидали на землю тіні смерті. Араґорн стояв під знаменом, мовчазний і суворий, ніби витав думками у справах давно минулих чи далеких; але очі його сяяли, мов зорі, тим яскравіше, чим темнішою ставала ніч. На самій вершині стояв Ґандалф у білосніжних шатах, і тінь не зачіпала його. Натиск Мордору хвилею розбивався об оточені пагорби, голоси ревіли, як прибій, серед брязкоту зброї.

Раптом Ґандалф здригнувся, неначе йому щось привиділось, і обернувся на північ, до блідих і чистих небес. Тоді він здійняв руки і крикнув дзвінким голосом, що перекривав гамір бою:

— Орли летять!

І безліч голосів закричала у відповідь:

— Орли летять! Орли летять!

І війська Мордору подивились угору, не розуміючи, що несе зі собою цей знак.

І в небі з'явилися Ґвайгір Боривітер і брат його Ландровал, найвидатніші з орлів Півночі, наймогутніші нащадки старого Торондора, який звив гніздо на неприступних вершинах Окружних Гір, коли Середзем'я було молоде. За ними, гнані вітром, стрункими лавами мчали всі їхні піддані з північних гір. Вони накинулися просто на Назґулів, різко знизившись із вишини, і їхні широкі крила прошуміли, мов ураган.

Але Назґули, раптом зачувши жахливий поклик із Темної Вежі, розвернулись і зникли в тіні Мордору; і тієї хвилини всі війська Мордору здригнулися, сумнів стиснув їхні серця, сміх завмер у горлянках, руки затрусились, опускаючи зброю. Сила, що гнала їх уперед і сповнювала ненавистю і люттю, похитнулася, її воля покинула їх; і тепер в очах ворогів вони побачили власну смерть і вжахнулися.

Тоді капітани Заходу голосно закричали, бо у глибині темряви серця їхні наповнила нова надія. З оточених пагорбів лицарі Ґондору, вершники Рогану, дунадани Півночі стрункими шеренгами пішли на заціпенілих ворогів, врізаючись у натовп гострими списами. Та Ґандалф підняв руки і знову крикнув чистим голосом:

— Стійте, воїни Заходу! Стійте і чекайте! Настав час фатуму!

І ще не встиг затихнути його голос, як земля захиталась у них під ногами. Тоді високо вгору, понад Вежами Чорної Брами, вище від гір злетіла до неба неосяжна темрява, пронизана вогнем. Земля застогнала та задвигтіла. Вежі Зубів похитнулися, надломилися й упали; могутня стіна обвалилася; Чорна Брама розсипалася на порох; і здалеку, то тихіше, то голосніше, то сягаючи хмар, долинуло глибоке гудіння — протяжний гуркіт кам'яних обвалів.

— Панування Саурона закінчилося! — сказав Ґандалф. — Персненосець виконав завдання!

І коли капітани подивилися на південь, у бік Землі Мордору, їм здалося, що там, чорна супроти хмари, здіймається величезна тінь, непроникна, коронована блискавками, вкриваючи все небо. Вона зависла над світом і простягнула до них загрозливу руку, жахливу, та безсилу: бо навіть у той час, коли вона нахилялася над ними, її підхопив сильний вітер, відніс її та розвіяв; і все стихло.

Капітани схилили голови, а коли знову підвели очі, то з подивом побачили, що їхні вороги тікають і армія Мордору розсіюється, мов порох під подувом вітру. Коли гине плодюча розбухла істота, яка зісередини купини керує всім комашиним родом, мурахи розповзаються навсібіч, безмозкі та жалюгідні, слабшають і гинуть, — і так само створіння Саурона, орки, тролі та зачаровані звірі, втративши розум, розбігались у різні боки; одні вбивали себе, інші кидались у ями або, виючи, тікали, щоби заховатись у норах і темних місцях, далеких від світла та надії. Але люди з Руну і Гараду, східняни та південці, зрозуміли, що їхня війна програна, і побачили велич і славу капітанів Заходу. І ті, хто служив злу найдовше та найбільше ненавидів Захід, люди горді й відважні, згуртувалися для останньої, безнадійної битви. Проте більшість утікала на схід; дехто ж кидав зброю і благав про пощаду.

Тоді Ґандалф, довіривши керівництво воєнними справами Араґорнові й іншим правителям, став на вершині пагорба та годосно покликав Ґвайгіра Боривітра, і великий орел спустився додолу і став перед ним.

— Двічі носив ти мене, друже мій Ґвайгіре, — сказав Ґандалф. — Утретє ж і востаннє допоможи мені, якщо твоя ласка. Я не буду важчий, аніж тоді, коли ти відніс мене з вершини Зіракзиґілу, де згоріло моє колишнє життя.

— Я понесу тебе, — відповів Ґвайгір, — куди забажаєш, навіть якби ти був із каменю.

— Тоді летімо, й візьми зі собою брата і ще одного орла, який літає найшвидше! Бо нам треба випередити вітер і крила Назґулів.

— Дме Північний Вітер, але ми переженемо його, — сказав Ґвайгір.

І він підняв Ґандалфа і помчав на південь, а за ним полетіли Ландровал і юний та швидкий Менелдор. І летіли вони над Удуном і Горґоротом, і бачили під собою всю землю в руїні, а попереду палала Фатум-гора, виливаючи вогняні потоки.

— Я дуже радий, що ти зі мною, — сказав Фродо. — Тут, коли все закінчилося, Семе.

— Так, я з вами, господарю, — сказав Сем, обережно притискаючи до грудей поранену руку Фродо. — А ви — зі мною. І наша подорож закінчилася. Та коли ми вже стільки пройшли, мені не хочеться здаватися. Це якось не по-моєму, якщо ви розумієте.

— Що поробиш, Семе, — сказав Фродо. — Так воно є в житті. Надії не справджуються. Все має свій кінець. Чекати вже недовго. З цієї руїни нам немає вороття.

— Ну, господарю, нам тільки би відійти від цього небезпечного місця, Провалля Фатуму, чи як його там. Чому б і ні? Ну ж бо, пане Фродо, ходімо стежкою вниз!

— Гаразд, Семе. Якщо ти так хочеш, я піду.

Вони підвелись і повільно рушили вниз звивистою дорогою, а коли звернули до тремтячого підніжжя Гори, Саммат-Наур вивергнув великий клуб диму та пари, схил конуса тріснув, і руйнівний вогняний потік поволі поповз східним схилом.

Тепер Фродо та Семові йти було нікуди. Їх швидко покидали останні сили: і розуму, й тіла. Вони вилізли на низьку купу попелу біля підніжжя Гори, та вибратися звідти не мали змоги. Гобіти опинилися на острові, який недовго втримався би серед стихії Ородруїну. Довкола них земля розтріскувалася, з глибоких розколин і ям виривався густий дим. Гору судомило. У схилах відкрилися широкі розколини. До гобітів поволі поповзли потоки лави. Ще трохи — і їх мав поглинути вогонь. Гарячий попіл посипався дощем.

Вони встали; Сем не випускав і погладжував руку господаря. Він зітхнув.

— У цікаву історію ми втрапили, правда, пане Фродо? — сказав він. — Хотілося би її послухати! Скажуть колись так: «А тепер послухайте про Фродо Дев'ятипалого та про Перстень Влади». Й усі принишкнуть, як ми колись у Рівендолі, коли слухали про Берена Однорукого та про Велику Коштовність. Шкода, що мені цього не почути! І хотілося би знати, що там буде далі.

І поки він це говорив, аби до останнього відганяти страх, очі його були звернені на північ, на північ, туди, вдалину, де вітер висвітлював небо, грозовими поривами розганяючи темряву та розриваючи хмари.

І тоді гострі й далекозорі очі Ґвайгіра, який випередив вітер і знизився над пагорбом, долаючи вихори, помітили їх: дві темні фігурки, самотні, рука в руці на маленькому острівці, а земля здригалася під ними і задихалась, і ріки вогню підповзали до них. І коли він побачив їх і почав опускатися, вони впали, виснажені, чи то задихнувшись від диму та жару, чи то вражені відчаєм і ховаючи очі від смерті.

Вони лежали поруч; і стрілою кинувся вниз Гвайгір, а за ним Ландровал і швидкий Менелдор; і непритомних, неспроможних утямити, що з ними відбувається, мандрівників підняли і понесли геть із темряви та вогню.

Сем прокинувся і виявив, що лежить на м'якій постелі, над ним тихо гойдалося розлоге букове гілля, а крізь молоде листя пробивалося золотаво-зелене сонячне світло. Повіяло солодкими пахощами.

Він упізнав цей запах — аромат Ітілієну. «От сонько! — подумав він. — Скільки ж я проспав?» Бо запах повернув його до того дня, коли він розпалив маленьке вогнище під сонячним пригірком; і на якусь мить усе, що було потім, забулося. Він потягнувся і глибоко вдихнув.

— Ну і сон мені приснився, — пробурмотів він. — Добре, що прокинувся!

Він сів і побачив, що поруч лежить Фродо і безтурботно спить: одна рука під головою, друга — поверх ковдри. То була права рука, на якій бракувало середнього пальця.

Тоді Сем усе пригадав і скрикнув:

— То був не сон! Тоді де ж ми? Тихий голос над ним відповів:

— В Ітілієні, під захистом короля, і зараз він чекає на вас. — Перед ним стояв Ґандалф, одягнутий у біле, і його білосніжна борода виблискувала в миготливому сонці. — Ну, пане Правоноже, як ти себе почуваєш? — запитав він.

Але Сем відкинувся на спину, роззявивши рота, і якусь мить — від подиву та радості — не міг нічого сказати. Нарешті він виговорив:

— Ґандалф! А я думав, ти помер! А потім вирішив, що і я мертвий. Отже, нічого сумного не трапилося? Що діється на світі?

— Велика Тінь розвіялася, — відповів Ґандалф і засміявся, і сміх його звучав, як музика чи як джерело в пересохлій землі.

І Сем подумав, що вже давно-давно не чув сміху, чистої музики веселощів. Цей сміх прозвучав для нього, мов відлуння колишніх радощів. І раптом він розплакався. Але так, як весняний дощик, після якого ще яскравіше починає сяяти сонце, — так і сльози його пролились і висохли, він засміявся і, сміючись, вискочив із ліжка:

— Як я себе почуваю? — вигукнув він. — Ну, не знаю, як це описати. — Я почуваю себе… — він змахнув руками, — як весна по зимі, як сонце в листі, як сурми, й арфи, й усі пісні світу!

Він замовк і повернувся до господаря:

— А як пан Фродо? — запитав. — Шкода, що йому зіпсували руку, правда? Та сподіваюся, загалом із ним усе гаразд. Він пройшов через такі жахи.

— Так, зі мною все гаразд, — сказав Фродо, також сідаючи й усміхаючись. — Я чекав, поки ти прокинешся, і знову заснув, сплюху Семе. Я не спав уже на світанні, а зараз, мабуть, майже полудень.

— Полудень? — перепитав Сем, задумавшись. — А якого дня?

— Чотирнадцятого після Нового року, — відповів Ґандалф, — або, якщо хочеш, восьмого квітня за Літочисленням Ширу[8]. Та в Ґондорі Новий рік завжди буде починатися двадцять п'ятого березня — в день, коли був повалений Саурон, а вас вирятували з вогню і донесли до короля. Він доглядав вас, а тепер чекає, коли прийдете до нього. З ним будете сьогодні їсти-пити. Одягайтесь, і я проведу вас до нього.

— Король? — перепитав Сем. — Чий король, і хто він такий?

— Король Ґондору і правитель Західних Земель, — відповів Ґандалф. — Він повернув собі колишні володіння. Незабаром він вирушить на коронацію, та зараз чекає на вас.

— А що ж нам одягати? — запитав Сем, бо на підлозі поруч із постіллю лежало тільки старе подерте дрантя, в якому вони мандрували.

— Той одяг, у якому ви ходили в Мордор, — сказав Ґандалф. — Навіть орківське ганчір'я, в якому ти ходив до чорної землі, Фродо, ми збережемо. Ні шовк і полотно, ні обладунки з гербами не принесуть вам більшої пошани. Тільки згодом я підберу для вас інший одяг.

Він простягнув до них руки, і гобіти помітили, що одна його долоня світиться.

— Що це в тебе? — вигукнув Фродо. — Невже…

— Так, я приніс ваші скарби. Ми знайшли їх у Сема, коли врятували вас; дари Володарки Лорієну: твоя склянка, Фродо, і твоя скринька, Семе. Ось вони, радійте.

Гобіти вмилися й одягнулися, трохи перекусили і рушили за Ґандалфом. Вони вийшли з букового гаю, де спали, і ступили на зелений, залитий сонцем луг, оточений величними деревами з темним листям і багряними квітами. Десь позаду шумів водоспад, а попереду між квітучими берегами збігав струмок; він зникав у діброві за лугом, пропливаючи попід аркою дерев, за якою поблискувала стрічка води.

На галявині серед лісу вони з подивом побачили лицарів у блискучих кольчугах і високих вартових у срібно-чорних одностроях, і всі віталися з ними, низько вклоняючись. Потім заграла сурма, і вони ступили на алею, яка вела берегом струмка. І так вони вийшли до зеленої рівнини, а за нею в легкому серпанку сріблилася широка річка; посеред ріки лежав довгий лісистий острів, і безліч кораблів гойдалася на хвилях біля берегів. Але на полі, де вони зараз стояли, вишикувалося велике військо, виблискуючи на сонці рівними рядами. І коли гобіти наблизилися, блиснули оголені мечі, списи вдарили у щити, заграли роги та сурми і багатоголосий різномовний хор вигукнув:

Кров ударила гобітам в обличчя, їхні очі блистіли від зачудування, коли Фродо та Сем пройшли вперед і побачили, що посеред шумного війська були поставлені три високі трони на підвищенні, викладеному з дерну. Угорі праворуч майорів біло-зелений стяг із великим конем навскач; на прапорі ліворуч плив по синьому морі срібний корабель; а посередині, над найвищим троном, тріпотів на вітрі великий стяг, де на чорному полі цвіло срібне дерево під осяйною короною та сімома блискучими зірками. На троні сидів чоловік у кольчузі, великий меч лежав у нього на колінах, але шолома він не мав. Вони підійшли, й він підвівся. І тоді вони впізнали його, хоч він і змінився, такий високий і радісний, величний правитель людей, темноволосий і сіроокий.

Фродо побіг йому назустріч, а Сем за ним.

— От тобі й на! — вигукнув він. — Це ж Бурлака, або я сплю!

— Так, Семе, Бурлака, — посміхнувся Араґорн. — Далекою була дорога від Брі, де я тобі не сподобався, правда? Далекою для всіх нас, а для вас — найважчою.

І тут, здивувавши та цілковито збентеживши Сема, він прихилив перед ними коліно й, узявши їх обох за руки, Фродо — правою, а Сема — лівою, підвів і посадив їх на трон, а тоді обернувся до воїнів і капітанів і промовив так, аби його почуло ціле військо:

— Честь їм і хвала!

І коли знову відлунали і стихли радісні вигуки, на радість Семові та на цілковите його задоволення, виступив уперед ґондорський менестрель і, схиливши коліно, попросив дозволу заспівати. І сказав він:

— Слухайте, доблесні лицарі, правителі та воїни, королі та князі, шляхетні мужі Ґондору, і вершники Рогану, і ви, сини Елронда, дунадани Півночі, ельфе та гноме, і сміливці Ширу, й усі вільні народи Заходу, слухайте мою пісню. Бо я проспіваю вам про Фродо Дев'ятипалого та про Перстень Влади.

І, зачувши ці слова, Сем щасливо розсміявся, скочив із місця і закричав:

— О краса неймовірна і слава! Усі мої мрії здійснились!

І він розплакався. І все військо сміялось і плакало разом із ним, і над їхніми веселощами та сльозами піднісся чистий, золото-срібний голос менестреля, й усі затихли. І він співав то по-ельфійськи, то мовою Заходу, і милозвучні слова вражали серця слухачів і переповнювали їх радістю, гострою, як меч, і думки їхні летіли у край, де біль сплітається з насолодою, а сльози приносять блаженство, як вино.

Нарешті, коли сонце звернуло з полудня й тіні дерев видовжилися, співак закінчив.

— Честь їм і хвала! — сказав він і вклонився.

Тоді Араґорн підвівся, відпустив військо, й усі посідали за столами під навісами, їсти, пити і веселитися до самого вечора.

Фродо та Сема провели до намету, де з них зняли і обережно згорнули старе вбрання, а натомість дали їм чистий одяг. Потім прийшов Ґандалф, і в руках він тримав, на подив Фродо, меч, ельфійський плащ і кольчугу з мітрилу, відібрані в Мордорі. Семові приніс він позолочену кольчугу та його сірий плащ, вичищений і позашиваний; і ще він поклав перед ними два мечі.

— Не хочу я ніякого меча, — сказав Фродо.

— Сьогодні ввечері ти маєш бути при мечі, — заперечив Ґандалф. Тоді Фродо взяв невеликий меч, який Сем поклав біля нього на Кіріт-Унґолі.

— Жало я віддаю тобі, Семе, — сказав він.

— Ні, господарю! Пан Більбо дав його вам разом зі срібною кольчугою; йому би не хотілось, аби його носив хтось інший.

Фродо погодився; а Ґандалф, ніби їхній зброєносець, став на коліна та перепоясав їх мечами, а тоді підвівся й одягнув їм на голови вінці зі срібла. Вирядившись, вони вирушили на великий бенкет і сіли за стіл короля, де також були Ґандалф, і король Еомер Роганський, і князь Імрагіл, і всі старші капітани; були там також Ґімлі та Леґолас.

А коли, після хвилини урочистого мовчання, принесли вино, прислуговувати королям підійшли два зброєносці; чи так здалося Семові: один був одягнутий у чорно-срібний однострій вартового Мінас-Тіріта, а другий — у біло-зелений. Сем здивувався, як таких хлопчиків узяли в армію витязів. Але раптом, коли вони підійшли ближче, він вигукнув:

— Погляньте, пане Фродо! Та це ж Піпін. Тобто я хотів сказати: пан Переґрін Тук. О, і пан Мері! Як вони виросли! От тобі й на! Бачу, не лише нам є що розказувати.

— Справді є що, — сказав Піпін, обертаючись до нього. — І щойно закінчиться бенкет, ми вам усе розповімо. А поки що порозпитуй Ґандалфа. Він уже не такий потайний, як раніше, хоч і сміється більше, ніж говорить. А тепер ми з Мері дуже зайняті. Ми лицарі Міста і Марки, як ти, мабуть, помітив.

Нарешті минув той радісний день; і коли Сонце зайшло, а Місяць поволі виплив із туману над Андуїном і заблищав у тріпотливому листі, Фродо та Сем посідали під деревами серед пахощів прекрасного Ітілієну; і вони допізна розмовляли з Мері, Піпіном і Ґандалфом, а пізніше до них приєдналися Ґімлі та Леґолас. Фродо і Сем довідалися про все, що трапилося зі Загоном того лихого дня, коли на Парт-Галені біля водоспаду Раурос розпалося Братство; та не було кінця-краю запитанням і відповідям.

Орки, дерева, які розмовляють, зелені степи, вершники, осяйні печери, білі вежі та золоті палати, битви, великі кораблі під вітрилами — все це пропливало перед очима Сема, поки голова його не пішла обертом. Але слухаючи про всі ці дива, він постійно повертався думкою до зросту Мері та Піпіна; і нарешті він приставив їх спинами до Фродо і до себе. Тоді почухав потилицю.

— Не розумію, як це могло трапитись у вашому віці! — сказав він. — Але ось нате: ви на цілі три дюйми вищі, ніж були, або я гном.

— От гномом ти якраз не є, — зазначив Ґімлі. — Але що я казав? Не можна смертним пити напій ентів так просто, ніби то кухоль пива.

— Напій ентів? — перепитав Сем. — Ви знову про ентів, а хто вони такі — не втямлю. Ще не один тиждень мине, поки ми все понарозказуємо!

— Справді, не один тиждень, — сказав Піпін. — А тоді замкнемо Фродо в Мінас-Тіріті, й нехай усе позаписує. Бо забуде половину всього, і старий Більбо страшенно засмутиться.

Нарешті Ґандалф підвівся.

— У руках короля цілюща сила, друзі мої, — сказав він. — Але ви були на краю смерті, звідки він вас витягнув, напруживши всю міць, і занурив у тихий сон забуття. І хоча спали ви довго та солодко, час знову відпочити.

— І не лише Семові та Фродо, — додав Ґімлі, — але й тобі також, Піпіне. Ти мені дорогий, хоча би тому, що коштував мені стільки зусиль, про які я ніколи не забуду. І не забуду, як знайшов тебе на пагорбі під час останньої битви. Якби не гном Ґімлі, ти пропав би навіки. Принаймні тепер я впізнаю ступню гобіта, хоч би тільки вона одна стирчала з-під купи тіл. А коли я стягнув із тебе ту величезну тушу, то був переконаний, що ти мертвий. Я ледве бороду собі не вирвав. І минув лише день, відколи ти став на ноги. Тому зараз негайно спати! І я також вкладуся до ліжка.

— А я, — сказав Леґолас, — піду погуляю лісами цієї прекрасної землі, — кращого відпочинку для мене немає. Згодом, якщо мій король дозволить, я приведу сюди декого з ельфів, і коли ми прийдемо, цей край буде благословенний на якийсь час: на місяць, чи ціле життя, чи на сто людських літ. Але Андуїн близько, а він веде до Моря. До Моря!

Отак наспівуючи, Леґолас спустився з гори.

Усі розбрелись, і Фродо та Сем пішли спати. А вранці прокинулися, сповнені надії та спокою. Кормалленське Поле, де стояв табір, лежало поблизу від Геннет-Аннуну, і вночі було чути, як потік, що збігав із його водоспадів, випливав із кам'яних воріт і, перетнувши квітучі луги, впадав в Андуїн біля Каїр-Андросу. Гобіти блукали околицями, відвідуючи знайомі місця; і Сем усе сподівався десь у затінку лісу чи на якійсь потаємній галявині хоч краєм ока побачити оліфанта. І коли він довідався, що під час облоги Мінас-Тіріта тих звірів було дуже багато, але всіх їх знищили, то дуже засмутився.

— Ну, не можна бути у двох місцях одночасно, — сказав він. — Але, здається, я багато втратив!

Тим часом військо готувалося до повернення в Мінас-Тіріт. Утомлені відпочили, а поранені підлікувалися. Деяким загонам іще довелося воювати з рештками східнян і південців, аж поки тих не перебили. А найпізніше повернулися ті, хто пішов до Мордору руйнувати фортеці на півночі.

Та наближався травень, і капітани Заходу вирушили в дорогу; і вирушили вони на кораблі разом із усіма їхніми воїнами, і попливли Андуїном від Каїр-Андросу до Осґіліата; і там вони зупинилися на день; а наступного полудня підійшли до зелених полів Пеленнору і знову побачили білі вежі під Міндоллуїном — Місто ґондорців, останній спогад про Вестернес, який пройшов крізь темряву та вогонь, аби настав новий день.

І там, посеред поля, вони розбили намети і чекали ранку; бо мало настати перше травня, і зі сходом сонця королеві належало ввійти у ворота його міста.

V. Намісник і король

Над Містом Ґондору нависли непевність і страх. Гарна погода та ясне сонце неначе насміхалися з людей, котрі щоранку очікували звісток про поразку. Правитель їхній помер і згорів, у Цитаделі лежав мертвий король Рогану, а новий король, котрий з'явився вночі, пішов воювати зі силами темряви та жаху, здолати яких були не здатні жодні міць чи доблесть. А звісток не було. Після того як військо повернуло з Морґульської Долини на північну дорогу, з похмурого сходу не прийшов жоден посланець, не долинуло жодної чутки.

Через два дні після відходу капітанів панна Еовіна попросила доглядальниць, аби їй принесли вбрання, і, не слухаючи заперечень, піднялася з ліжка; їй допомогли одягнутися, руку прилаштували на полотняному черезплічнику, й Еовіна пішла до Старшого цілителя.

— Пане, — сказала вона, — мене мучить тривога, і я не можу довше ледарювати.

— Панно, — відповів він, — ти ще не зовсім здорова, а мені наказали доглядати тебе з особливою турботою. Ще сім днів ти мала не вставати, — так мене просили. Прошу тебе: повернись у ліжко.

— Я здорова, принаймні тілом, тільки ліва рука ще болить, але це дрібниці. Та я знову захворію, якщо мені буде нічим зайнятися. З війни немає ніяких звісток? Жінки нічого не знали.

— Звісток немає, відомо тільки, що військо ввійшло в Морґульську Долину; і кажуть, їх веде новий капітан із Півночі. Він великий воїн, а ще — цілитель, і мене дуже дивує, що рука цілителя також володіє мечем. Зараз такого в Ґондорі не зустрінеш, хоча колись бувало, якщо вірити старим переказам. Уже багато років ми, цілителі, намагаємося лікувати рани, завдані мечем, хоч у нас і так досить роботи: на світі багато хвороб та нещасть і без війни, а вона їх іще примножує.

— Для того, щоби почалася війна, досить одного ворога, а не двох, пане цілителю, — зазначила Еовіна. — І ті, хто мечів не має, все ж від них гине. Невже ти хотів би, щоби народ Ґондору збирав зілля в той час, коли Темний Володар збирає військо? І не завжди варто зцілювати тіло. Іноді краще загинути у бою, хай навіть болючою смертю. Якби я могла вибирати, то вибрала би саме це.

Цілитель подивився на неї. Висока та струнка, з блискучими очима на блідому обличчі, вона стиснула в кулак здорову руку, коли обернулась і зоріла через вікно, що виходило на схід. Він зітхнув і похитав головою. Помовчавши, вона знову звернулася до нього.

— Хіба тут нічого робити? Хто править Містом?

— Я не знаю напевне. Такі справи мене не цікавлять. Вершники Рогану мають свого маршала; а Гурін, кажуть, править ґондорцями. Та законний намісник Міста у нас — Фарамир.

— Де я можу його знайти?

— Він тут, панно. Він був тяжко поранений, але зараз одужує. Тільки я не знаю…

— Може, проведеш мене до нього? Тоді знатимеш.

Фарамир гуляв на самоті по саду Дому Цілителів, і під теплим промінням сонця його тіло потроху оживало; та на серці було важко, й він постійно поглядав через стіну на схід. Цілитель покликав його, і Фарамир обернувся й помітив Еовіну, панну Рогану; і серце його стислося від жалю, бо він побачив, що вона поранена й очі її сумні та тривожні.

— Володарю, — сказав цілитель, — це панна Еовіна з Рогану. Вона боролася разом із королем і була важко поранена, тому нині перебуває під моїм наглядом. Але вона незадоволена і бажає поговорити з намісником Міста.

— Зрозумійте мене правильно, володарю, — сказала Еовіна. — Не брак догляду засмучує мене. Для тих, хто бажає зцілення, кращого місця не існує. Та я не можу лежати без діла, мов у клітці. Я прагну смерті у бою. Та я не загинула, а битва все ще триває.

За знаком Фарамира цілитель уклонився і вийшов.

— Чого ти хочеш від мене, панно? — спитав Фарамир. — Я також у полоні в цілителів.

Він подивився на неї, і його — чоловіка, котрого глибоко проймав жаль, — вразила краса печальної дівчини. Вона ж глянула на нього і побачила в його очах серйозну ніжність, і зрозуміла вона — та, що зростала серед воїнів, — що перед нею витязь, рівного якому не знайдеться в усій Марці.

— Чого ти хочеш? — повторив він. — Я зроблю все, що в моїх силах.

— Накажи цілителеві, щоби відпустив мене, — сказала вона.

Та хоча слова звучали гордо, серце її здригнулося, й уперше в житті вона відчула невпевненість. Вона подумала, що цей високий чоловік, такий серйозний і ласкавий, може сприйняти її за примхливу дитину, котра не має терпцю довести до кінця нудну справу.

— Я сам поки що під опікою цілителя, — відповів Фарамир. — І ще не перебрав на себе керівництво Містом. Але навіть якби і зробив це, то прислухався би до його поради і не перечив би йому у справах, на яких він знається, хіба що в разі крайньої потреби.

— Я не прагну зцілення, — сказала вона. — Я хочу поїхати на війну, як мій брат Еомер, або навіть краще — як король Теоден, бо він загинув, здобувши і славу, і спокій.

— Уже запізно, панно, наздоганяти капітанів, навіть якби ти була здорова. А смерть у бою нас іще може знайти, хочемо ми цього чи ні. Ти краще будеш готова зустріти її — якщо вже так хочеш, — коли, поки ще є час, робитимеш усе, як наказує цілитель. Ми обоє мусимо терпляче пережити години чекання.

Вона не відповіла, та йому здалося, що обличчя її пом'якшало, — так лютий мороз відступає перед першими проявами весни. Сльоза зблиснула на її віях і сповзла по щоці, мов краплина дощу. Горда голова трохи схилилась. А тоді тихо, мовби тільки до себе, вона сказала:

— Але цілителі хочуть протримати мене в ліжку ще сім днів. А моє вікно дивиться не на схід.

Тепер вона говорила, як сумна дівчинка. Фарамир усміхнувся, хоча жаль переповнив його серце.

— Твоє вікно не дивиться на схід? Це легко виправити. Тут я можу наказувати цілителеві. Якщо ти залишишся тут, панно, і будеш слухняно лікуватися, тоді вільно гулятимеш у сонячному саду та дивитимешся на схід, де зараз усі наші надії. І я теж буду тут, гулятиму, і чекатиму, і дивитимуся на схід. Ти розрадиш мене, якщо інколи говоритимеш зі мною або просто буватимеш поруч.

Вона підвела голову і подивилася йому просто в очі, а її бліді щоки зарум'янилися.

— Як же я тебе розраджу? — запитала вона. — Я не бажаю розмовляти з живими.

— Сказати тобі відверто?

— Скажи.

— Тоді слухай, Еовіно Роганська. Ти — прекрасна. У наших гірських долинах квіти красиві та яскраві, а дівчата — ще красивіші; але я не бачив у Ґондорі ні квітки, ні дівчини, красивішої та печальнішої за тебе. Можливо, за кілька днів нашу землю вкриє темрява, і тоді я, сподіваюся, прийму свою смерть спокійно; та поки сонце світить, мені буде приємно бачити тебе. Адже ми обоє побували під крилами тієї самої Тіні, й одна і та сама рука повернула нас до життя.

— На жаль, це не про мене, володарю! Тінь усе ще висить наді мною. Не чекай від мене розради! Я звикла до щита, і рука моя загрубіла. Та я дякую тобі за те, що тепер двері моєї палати відчинені. Я гулятиму в саду, з дозволу намісника.

І вона вклонилася й пішла до будинку. А Фарамир іще довго блукав у саду, і погляд його частіше звертався до Дому Цілителів, аніж до східних стін.

Повернувшись до себе, Фарамир покликав цілителя і вислухав усе, що той знав про панну Рогану.

— Та я впевнений, володарю, — сказав цілитель, — що більше ти довідаєшся від дрібнолюдика, котрий також є в нас; бо він прибув із королем і, кажуть, супроводжував панну до кінця.

І так Мері покликали до Фарамира, і вони говорили до вечора, і Фарамир довідався багато чого, навіть більше, ніж Мері міг висловити; і йому здалося, що він іще краще зрозумів печаль і неспокій Еовіни Роганської. І ввечері Фарамир і Мері гуляли в саду, та вона не прийшла.

Але вранці, коли Фарамир вийшов із Дому Цілителів, він побачив її на міській стіні; й вона стояла там, і її біле вбрання сяяло на сонці. І він покликав її, вона зійшла, і вони гуляли по траві та сиділи разом під зеленим деревом, то мовчки, то розмовляючи. І так вони стали гуляти щодня. А цілитель дивився зі свого вікна і радів, бо його лікарський обов'язок було полегшено; страх і погані передчуття останніх днів гнітили людей, але ці двоє під його наглядом одужували й міцнішали на силах із кожним днем.

Настав п'ятий день, відколи Еовіна вийшла до Фарамира; і вони знову піднялися на міську стіну та роззирнулися. Жодних звісток не було, і серця всіх затьмарилися. Погода також спохмурніла. Стало холодно. Вітер, що піднявся вночі, тепер дув із півночі, дедалі посилюючись; але землі довкола лежали сірі та сумні.

Вони загорнулись у теплі плащі, а поверх плаща Еовіна накинула темно-синю мантію кольору літнього неба, вишиту срібними зорями на подолі та біля шиї. Фарамир звелів принести цю одіж і сам накинув її на плечі Еовіні; й подумав він, яка воістину прекрасна та велична стояла вона поруч. Цю мантію носила його мати, Фіндуїлас із Амрота, яка померла передчасно, і була ця одіж пам'яткою чарівності далеких днів і першого горя; і Фарамир вирішив, що мантія пасує до печальної краси Еовіни.

Та панна затремтіла під зоряною мантією і подивилася на північ, поверх сірих земель, звідки віяв холодний вітер і де небо було бліде та чисте.

— Що ти хочеш розгледіти, Еовіно? — запитав Фарамир.

— Чорна Брама лежить он там, правда? — сказала вона. — Напевно, він уже підійшов до неї? Сім днів минуло, відколи він від'їхав.

— Сім днів, — погодився Фарамир. — Не подумай про мене погано, та я зізнаюся, що ці сім днів принесли мені й радість, і біль, яких я не знав ніколи. Радість — від зустрічей із тобою, біль — від того, що страх і сумніви цього лихого часу ще більше згустились. Еовіно, не хотілося би мені, щоби цей світ загинув, а я втратив те, що знайшов.

— Втратив те, що знайшов, володарю? — перепитала вона, глянувши на нього суворо, але і ласкаво. — Не знаю, що ти знайшов у ці дні та що боїшся втратити. Але не говорімо про це, друже мій! Краще помовчімо! Я стою на краю безодні, й у мене під ногами непроглядна пітьма, а чи є світло за спиною — не знаю. Бо я не можу озирнутися. Я чекаю миті, коли здійсниться фатум.

— Так, ми всі її ждемо, — сказав Фарамир.

І вони не мовили ні слова більше; і поки вони так стояли на стіні, вітер ущух, і сонце потьмяніло, й усі звуки в Місті та на полях завмерли: ні вітру, ні голосу, ні пташиного крику, ні шелесту листя, навіть їхнього дихання не було чути. Час зупинився.

І руки їхні зустрілись і сплелися, хоча самі вони того не помітили. І вони стояли і чекали, самі не знаючи, чого. І тоді їм здалося, що над пасмом далеких гір виросло ще одне пасмо — темряви, — наче хвиля, готова затопити весь світ, і довкола миготіли блискавки; а потім земля здригнулась, і стіни Міста затремтіли в них під ногами. А далі весь край неначе зітхнув, і серця їхні знову забилися сильніше.

— Так було в Нуменорі, — сказав Фарамир і здивувався з власних слів.

— У Нуменорі? — перепитала Еовіна.

— Так, — відповів Фарамир, — у далекій західній землі, яка загинула: величезна темна хвиля затопила зелені поля та гори, і настала непереборна темрява. Мені це часто сниться.

— Отже, ти гадаєш, наближається Темрява? — сказала Еовіна. — Невідворотна Темрява? — І раптом вона притулилася до нього.

— Ні, — відповів Фарамир, зазирнувши їй в обличчя. — Це мені лише привиділося. Я не знаю, що відбувається. Тверезий розум підказує мені, що трапилося велике лихо і настали останні дні. Та серце моє не погоджується; дихати легко, всупереч розуму, мене переповнюють надія та радість. Еовіно, Еовіно, Біла Панно Рогану, в цей час не вірю я, що темрява переможе!

І він нахилився і поцілував її в чоло.

І так вони стояли на стіні Міста Ґондору, і здійнявся сильний вітер, і він розвіяв і переплів у повітрі їхнє волосся, чорне та золоте. І Тінь відступила, і Сонце відкрилось, і світло залило землю; води Андуїну зблиснули сріблом, і в усіх будинках Міста люди заспівали від радості, самі не знаючи, чому.

І Сонце ледь перехилило за полудень, коли зі сходу прилетів великий орел, принісши — понад усі сподівання — звістки від правителів Заходу, і так закричав він:

І так співали люди на всіх вулицях Мінас-Тіріта.

І настали золотаві дні, й весна поєдналася з літом, і зацвіли всі поля Ґондору. І з Каїр-Андросу примчали швидкі гінці з новинами, й Місто почало готуватися до зустрічі з королем. Мері викликали і послали на чолі обозу з провіантом до Осґіліата, а звідти — кораблем до Каїр-Андросу; та Фарамир не поїхав, бо, одужавши, він обійняв посаду намісника, хоч і ненадовго, і обов'язком його було приготувати все для того, хто прийде на його місце.

Еовіна також не поїхала, хоча брат кликав її на Кормалленське Поле. Фарамира це здивувало, та, зайнятий безліччю справ, він рідко бачив її; а вона й далі мешкала в Домі Цілителів і самотою гуляла по саду, і обличчя її знову поблідло, і здавалося, що в усьому Місті лише вона одна була хвора та печальна. І Старший цілитель занепокоївся, і сказав про це Фарамирові.

Тоді Фарамир знайшов її, і вони знову піднялися на стіну, й він запитав її:

— Еовіно, чому ти залишилась у Місті, чому не їдеш на святкування до Кормаллену за Каїр-Андросом, де чекає на тебе твій брат?

І вона сказала:

— А ти не розумієш, чому?

А він відповів:

— Можливо, існують дві причини, але яка з них справжня, я не знаю.

І вона сказала:

— Не бажаю я відгадувати загадки. Говори прямо!

— Якщо хочеш, панно, тоді скажу: ти не їдеш, бо тебе покликав тільки твій брат, а торжество Араґорна, спадкоємця Еленділа, не принесло би тобі радості. Чи тому, що я не поїхав, і ти хочеш побути біля мене. А може, через обидві причини, і ти сама не знаєш, яка вагоміша. Еовіно, чи любиш ти мене, чи бажаєш полюбити?

— Я бажала, щоби мене полюбив інший, — сказала вона. — А нічийого співчуття мені не треба.

— Це я знаю. Ти хотіла, щоби тебе полюбив правитель Араґорн. Бо він величний і могутній, а ти бажала розділити з ним славу й піднестися над жалюгідними істотами, котрі повзають по землі. І ти захопилася ним, як юний солдат полководцем. Бо нині він найвеличніший із володарів. А коли він запропонував тобі лише розуміння та співчуття, ти не забажала вже нічого, крім мужньої смерті у бою. Глянь на мене, Еовіно!

Еовіна подивилася на Фарамира довгим поглядом; і Фарамир сказав:

— Не зневажай співчуття, яке є дарунком щирого серця, Еовіно! Та я і не пропоную тобі співчуття. Бо ти з високого роду, і ти здобула славу, якої ніколи не забудуть; і ти така прекрасна, що твою красу не описати навіть ельфійськими словами. І я люблю тебе. Спочатку твоя печаль зачепила моє серце. Але тепер, навіть якби була ти найвеселішою та безстрашною, якби була ти щасливою королевою Ґондору, я все одно любив би тебе. Еовіно, чи ж любиш ти мене?

І серце Еовіни стрепенулось, і нарешті вона все зрозуміла. Раптом відійшла зима, і сонячне проміння осяяло її.

— Я стою на Мінас-Анорі, Вежі Сонця, і ось! Тінь відійшла! Не буду я носити зброї, не змагатимуся з великими вершниками, не втішатимуть мене бойові гімни. Я стану цілителькою та любитиму все, що росте і плодоносить. — Вона знову глянула на Фарамира. — І вже не хочу я бути королевою, — сказала вона.

І Фарамир весело розсміявся.

— Це добре, бо я також не король. Але я одружуся з Білою Панною Рогану, якщо такою буде її воля. І ще, якщо така буде її воля, ми підемо за Ріку й оселимось у щасливі дні у прекрасному Ітілієні, й насадимо там сад. І де ступатиме Біла Панна, там усе радісно розцвітатиме.

— Але тоді мені доведеться покинути свій народ, витязю Ґондору? Твої гордовиті ґондорці скажуть про тебе: «Ось іде лицар, який приборкав дикунку з Півночі! Невже не знайшлося для нього дівчини нуменорського роду?»

— І нехай собі кажуть, — мовив Фарамир.

І він пригорнув її та поцілував під ясним небом, і байдуже було йому, що стоять вони в усіх на очах. І багато хто справді бачив, як вони, осяяні сонцем, спустилися зі стіни та пішли, тримаючись за руки, у Дім Цілителів.

І сказав Фарамир Старшому цілителеві:

— Ось Еовіна Роганська, і вона повністю зцілилася.

І цілитель сказав:

— Тоді я відпускаю її з-під своєї опіки та прощаюся з нею, і нехай вона ніколи вже не хворіє. Я доручаю її намісникові Міста, доки не повернеться її брат.

Але Еовіна відповіла:

— Ні, тепер, коли я вільна йти, я залишаюся. Бо цей дім став мені милішим за всі домівки на світі.

І вона залишилась у Домі Цілителів до повернення короля Еомера.

Місто приготувалося до зустрічі короля; і звідусіль сходився народ, бо звістка розлетілась усім Ґондором, від Мін-Ріммону аж до Піннат-Ґеліну та далеких узбереж; і всі, хто міг, поспішали до Міста. І на вулицях знову з'явилися жінки та гарні діти: вони поверталися додому з оберемками квітів; із Дол-Амрота прибули арфісти, найкращі арфісти в Ґондорі; і прийшли ті, хто грав на віолах, флейтах і на срібних рогах, і дзвінкоголосі співаки з долин Лебенніну.

Нарешті настав вечір, коли зі стін стало видно розкинуті в полі намети, й усю ніч у Місті не гасили світло, чекаючи ранку. І коли ясного світанку сонце піднялося над горами сходу, не вкритими тінню, тоді задзвонили всі дзвони, й усі стяги замайоріли на вітрі, а на Білій Вежі востаннє підняли над Ґондором прапор намісників, яскраво-срібний, мов сніг на сонці, без гербів і гасел.

Капітани Заходу повели полки до Міста, а люди дивилися зі стін, як рухаються вони, стрій за строєм, сяючи в ранковому промінні та переливаючись, мов срібло. І так вони вийшли на дорогу до Міста і зупинилися за кількадесят кроків од стіни. Ворота ще не відбудували, та поперек проїзду поставили бар'єр, і біля нього стояли вартові в чорно-срібному та з оголеними мечами. А перед бар'єром стояли намісник Фарамир, Гурін Ключар та інші капітани Ґондору, і панна Еовіна Роганська з маршалом Ельфгельмом і лицарями Марки; а по обидва боки Воріт зібралася велика юрба у святковому барвистому одязі, з оберемками квітів.

Перед стінами Мінас-Тіріта утворилася велика площа, і довкола її обступили лицарі й воїни Ґондору та Рогану і мешканці Міста й усього краю. Настала цілковита тиша, коли першими з війська вийшли дунадани в сірих зі сріблом плащах; попереду повільно крокував Араґорн. Він був у чорній кольчузі зі срібним поясом, у довгій білосніжній мантії з великим зеленим самоцвітом на комірі, що сяяв іздалеку; голова його була непокрита, лише зірка на срібному вінці прикрашала чоло. З ним ішли Еомер Роганський, князь Імрагіл, Ґандалф, увесь у білому, та чотири невисокі фігурки, і на них задивлялися люди.

— Ні, кузино, це не хлопчики, — казала Іорет родичці з Імлот-Мелуї, котра стояла поруч. — Це періани з далекої країни дрібнолюдиків, і там вони, кажуть, великі князі. Я це добре знаю, бо сама доглядала за одним із них у нашому Домі. Вони маленькі, зате хоробрі. Уяви собі, кузино, один із них лише зі своїм зброєносцем пішов до Чорної Країни та сам-один боровся з Темним Володарем, і підпалив його Вежу, хочеш вір, хочеш — ні. Принаймні в Місті таке розказують.

Оце той, котрий іде біля нашого Ельфійського Самоцвіта. Я чула, вони близькі друзі. А він — просто диво, Ельфійський Самоцвіт: слова його доволі суворі, та серце в нього, кажуть, золоте. «У руках короля цілюща сила», — я так сказала, і так усе з'ясувалося. А Мітрандір, він сказав мені: «Довго пам'ятатимуть твої слова, Іорет», — і…

Та Іорет не встигла докінчити розповідь, бо заграла сурма, а після того настала мертва тиша. Тоді з Воріт вийшов Фарамир із Гуріном Ключарем, а за ними — четверо воїнів у високих шоломах і зі спорядженням Цитаделі, і несли вони велику скриньку з чорного лебетрону, оббиту сріблом.

Фарамир зустрів Араґорна посеред цієї площі, опустився на одне коліно і сказав:

— Останній намісник Ґондору просить звільнити його від служби. І він простягнув Араґорнові білий скіпетр; але Араґорн узяв скіпетр і тут же повернув його:

— Твоя служба не закінчується, і звання твоє належатиме тобі та твоїм нащадкам, доки не згасне мій рід. А тепер виконуй свої обов'язки!

Тоді Фарамир підвівся і дзвінким голосом проголосив:

— Народе Ґондору, слухай слово намісника! Прийшов нарешті той, кому справедливо належить королівський престол. Ось перед вами Араґорн, син Араторна, вождь дунаданів Арнору, капітан західного війська, витязь Північної Зірки, власник Меча Перекованого, переможний у битві, чиї руки приносять зцілення, Ельфійський Самоцвіт, Елессар із роду Валанділа, син Ісілдура, сина Еленділа з Нуменору. Чи може він стати королем і вступити до Міста?

І все військо, й увесь народ одностайно закричали: «Так!» А Іорет пояснила родичці:

— Це в нашому Місті така церемонія, бо він уже заходив сюди, — я вже тобі розказувала; і от він каже мені…

І тут їй знову довелося замовкнути, бо заговорив Фарамир:

— Народе Ґондору, мудреці кажуть, що, за старим звичаєм, король повинен одержати корону від свого батька перед його смертю; якщо ж це було неможливо, то він повинен сам піти до склепу й узяти її з рук покійного батька. Та оскільки нині все треба робити інакше, то, скориставшись владою намісника, я приніс сюди з Рат-Дінену корону Еарнура, останнього короля, котрий правив за життя наших прабатьків.

Тоді вартові підійшли, і Фарамир відкрив скриньку, й дістав із неї стародавню корону. Вона нагадувала шоломи вартових Цитаделі, та була вища, вся біла, і крила з обох боків були вироблені з перлів і срібла у формі крил чайки, бо такою була емблема королів, котрі припливли з-за Моря; і сім адамантів сяяли на обручі, а на верхівці шолома ще один самоцвіт горів полум'ям.

Тоді Араґорн узяв корону, підняв над головою і сказав:

— Ет Еарелло Ендоренна утулієн. Сіноме маруван ар Гільдіньяр тенн Амбар-метта!

То були слова, які сказав Еленділ, коли приплив Морем на крилах вітрів: «Через Велике Море до Середзем'я я прибув. І в цьому місці залишуся я та мої нащадки навік-віки».

Та, на подив народу, Араґорн не одягнув корону, а повернув її Фарамирові та сказав:

— Завдяки зусиллям і мужності багатьох повернулася до мене моя спадщина. На знак удячності я хотів би, щоби корону подав мені Персненосець, а коронує мене нехай Мітрандір, якщо така його воля; адже все здійснилося згідно з його задумами, і це — його перемога.

Тоді виступив Фродо й узяв корону з рук Фарамира, й підніс її Ґандалфові; Араґорн опустився на коліна, і Ґандалф поклав Білу Корону на його голову та сказав:

— Відтепер настають дні короля, і нехай буде його країна благословенна, доки не похитнуться престоли валарів!

А коли Араґорн підвівся, всі завмерли в мовчанні, бо їм здалося, що вперше побачили його. Стрункий, мов королі давнини, котрі припливли Морем, вищий від тих, хто стояв поруч, він здавався і зрілим чоловіком, і квітучим юнаком; мудрістю сяяло його чоло, сила була в його руках і вміння зціляти, й увесь він світився. І тоді вигукнув Фарамир:

— Ось наш король!

І цієї миті заграли всі сурми, і король Елессар підійшов до бар'єра, і Гурін Ключар відсунув загорожу; й під музику арф, віол і флейт і під спів чистих голосів король пішов усіяними квітами вулицями, й піднявся до Цитаделі, і вступив до неї; і на шпилі замайорів прапор Дерева та Зірок, і почалося правління короля Елессара, оспіване у багатьох піснях.

І за нього Місто стало прекраснішим, аніж було навіть у роки колишньої слави; з'явилися дерева та фонтани, і ворота з мітрилу та сталі, а вулиці виклали білим мармуром; і народ із Гори прикрашав Місто, а народ із Лісу полюбив його; все зруйноване відбудували, в домах знов оселилися люди та задзвенів дитячий сміх, і не було ні зачиненого вікна, ні порожнього двору; і коли Третя Епоха підійшла до кінця, новий час зберіг пам'ять про славу минулих років.

У перші дні після коронації король сидів на троні в Королівській Залі, вирішуючи важливі справи. І прийшли до нього посли від багатьох народів і країн, зі сходу та півдня, з кордонів Морок-лісу та Сірого Краю на заході. І король пробачив і відпустив східнян, котрі здалися, й уклав мир із народами Гараду; і рабів Мордору він також звільнив, подарувавши їм усі землі довкола Нурнійського моря. І багато воїнів отримало від нього подяки та винагороди за проявлену доблесть; і нарешті начальник варти привів до нього на суд Береґонда. І король сказав Береґондові:

— Береґонде, твій меч пролив кров у священному місці, де це заборонено. Крім того, ти покинув пост без дозволу правителя чи капітана. За таке в давнину карали смертю. Тепер я мушу винести тобі вирок.

Усе покарання з тебе знімається за відвагу в бою, а ще більше за те, що ти порушив закон через любов до твого правителя Фарамира. Втім, тобі доведеться покинути варту Цитаделі й піти з Мінас-Тіріта.

Тоді кров відкотилася від обличчя Береґонда, серце його стиснулось, і він опустив голову. Та король сказав:

— І так повинно бути, бо ти призначений капітаном Білого Загону — вартових Фарамира, князя Ітілієну, і ти житимеш в Емін-Арнені в пошані та спокої, на службі в того, заради кого ти ризикував усім, аби врятувати його від смерті.

І тоді Береґонд, зрозумівши милосердність і справедливість короля, зрадів і, схиливши коліно, поцілував його руку та пішов, щасливий і спокійний. Араґорн віддав у володіння Фарамирові Ітілієн і порадив йому оселитись у горах Емін-Арнен, неподалік від Міста.

— Бо Мінас-Ітіль у Морґульській Долині буде зруйнований дощенту, — сказав він, — і хоча з часом він очиститься від зла, ще багато років там не можна буде жити.

Останнім Араґорн покликав Еомера Роганського, вони обнялися, й Араґорн сказав:

— Ні про подарунки, ні про винагороди між нами не може бути мови, бо ми побратались. У щасливий день примчав сюди з Півночі Еорл, і ще жоден союз не був благословеннішим, бо жодна зі сторін ніколи не підводила іншу і не підведе. Нині, як тобі відомо, Теоден Славний спочиває в могилі у священному склепі, й там він лежатиме серед королів Ґондору, якщо така твоя воля. Або, за твоїм бажанням, ми перевеземо його тіло до Рогану, де він спочине серед його народу.

І відповів Еомер:

— З тієї хвилини, як ти став переді мною на зеленій траві у степу, я полюбив тебе, і та любов не згасне ніколи. Та нині я мушу від'їхати до своїх володінь, де в мене багато справ. Щодо Полеглого — коли все буде приготоване, я повернуся по нього; а поки що нехай спочиває у спокої.

І сказала Еовіна Фарамирові:

— Тепер я мушу повернутися до свого рідного краю, ще раз побачити його і допомогти братові у справах; але коли той, кого я любила як батька, ляже в рідну землю, я повернусь.

І так минули радісні дні; й у восьмий день травня Вершники Рогану виїхали на Північну Дорогу, і з ними — сини Елронда. Від Воріт Міста до мурів Пеленнору дорогу обступили люди, котрі прийшли їх провести. Потім мешканці далеких околиць роз'їхалися по домівках святкувати перемогу; а в Місті залишилося багато роботи для завзятих рук: відбудовувати й відновлювати, заліковувати шрами війни та виганяти пам'ять про темряву.

Гобіти залишились у Мінас-Тіріті разом із Леґоласом і Ґімлі; Араґорн не хотів, аби їхнє товариство розпадалось.

— Усе на світі колись закінчується, — сказав він, — але ви ще трохи зачекайте: ще не кінець тієї історії, частиною якої ви стали. Наближається день, про який я мріяв із часів моєї юності, й коли він наступить, я хотів би, щоби друзі мої були поруч!

Але що то за день, він не сказав.

Колишні Охоронці Персня разом із Ґандалфом оселились у гарному будинку, і гуляли вони, де їм заманеться. І Фродо сказав Ґандалфові:

— Ти не знаєш, про який це день говорить Араґорн? Нам тут добре, й від'їжджати не хочеться; та дні минають, Більбо чекає, і дім мій — у Ширі.

— Щодо Більбо, — відповів Ґандалф, — то він чекає того самого дня і знає, що вас затримує. А що дні минають, то зараз лише травень і до розпалу літа ще далеко; і хоча здається, що все змінилося, так наче минула ціла епоха, проте для дерев і трави ще не минуло і року, відколи ти вирушив із дому.

— Піпіне, — сказав Фродо, — чи не ти говорив, що Ґандалф став не таким потайним, як колись? Гадаю, тоді він просто перевтомився. Та йому вже покращало.

А Ґандалф сказав:

— Багато хто воліє заздалегідь дізнаватися, що поставлять на стіл; але ті, хто готує бенкет, люблять зберігати таємницю; бо чим більша несподіванка, тим гучніші слова похвали. Та і сам Араґорн чекає умовного знаку.

Настав день, коли Ґандалф зник, і товариші не знали, що буде далі. А Ґандалф уночі вивів Араґорна з Міста до південного підніжжя гори Міндоллуїн; і там вони відшукали стежку, прокладену багато сторіч тому, якою тепер ніхто не зважувався ходити. Бо вона вела до усамітненого місця, куди піднімалися тільки королі. І крутими путівцями вийшли вони на високогірну долину під засніженими піками і стали над прірвою за Містом. І там роззирнулися доокіл, бо вже світало; і вони побачили вежі Міста ген унизу, мов білі олівці, освітлені сонячним промінням, і вся долина Андуїну була мов сад, а Похмурі Гори тонули в золотавій імлі. З одного боку виднілися сірі хребти Емін-Муїлу і блищав Раурос, мов далека зоря; з другого боку, аж до Пеларґіра, стрічкою звивалася Ріка, а ще далі на небокраї сяяла смужка Моря. І сказав Ґандалф:

— Ось твоє володіння, і воно стане ще більшим. Третя Епоха світу закінчилась і почалася нова; і твоє завдання — закласти її початок і зберегти все, що гідне бути збереженим. Багато чого вдалося врятувати, але багато чого й відійде; і влада Трьох Перснів також закінчилась. І всі землі, які ти бачиш, і ті, що лежать за обрієм, заселять люди. Бо настала доба їхнього панування, і Прадавній народ зів'яне чи відійде.

— Знаю, дорогий мій друже, — сказав Араґорн, — однак я хотів би, щоби ти і надалі залишався моїм радником.

— Ненадовго, — сказав Ґандалф. — Третя Епоха була моєю. Я був Ворогом Саурона, і завдання моє виконане. Незабаром я відійду. Тягар ляже на тебе та на твій народ.

— Але я помру, — сказав Араґорн. — Бо я смертний, і хоча я прямий нащадок Заходу і проживу значно довше за інших, усе одно часу не багато; і коли народяться та постаріють ті, хто зараз у материнському лоні, зістаріюсь і я. І хто правитиме Ґондором і тими, що шанують Місто, як королеву, якщо моє бажання не здійсниться? Дерево у Фонтанному Дворі й далі сухе та безплідне. Коли я побачу знак надії?

— Відвернися від зеленого світу, поглянь туди, де все здається мертвим і холодним! — сказав Ґандалф.

Араґорн обернувся і подивився на скелястий схил, що збігав од самого краю снігів, і, придивившись, помітив посеред пустища самотнє деревце. Й Араґорн піднявся туди і побачив, що на самій межі снігу проросло молоденьке деревце на три фути висотою. Воно вже випустило свіжі листочки, продовгуваті й гарні, темні зверху, сріблясті знизу, і на його верхів'ї розкрилася невеличка китиця квіток, чиї білі пелюстки сяяли, мов сніг на сонці.

І вигукнув Араґорн:

— Є! утувенієс! Я знайшов його! Це ж паросток Найдавнішого з Дерев! Звідки він тут узявся? Йому немає і семи років!

І Ґандалф підійшов, глянув на нього і сказав:

— Воістину, це паросток із роду Німлота Прекрасного з насіння Ґалатіліона, з плоду Тельперіона Багатойменного, Найдавнішого з Дерев. Хто знає, як з'явився він тут у призначений час? Це стародавнє священне місце, і напевно, насінину посіяли тут іще до того, як загинув останній король або як Дерево у дворі всохло. Кажуть, що хоч плоди Дерева визрівають і рідко, життя зберігається в ньому багато довгих років, і ніхто не передбачить, коли воно прокинеться. Пам'ятай про це. Бо щойно плід його дозріє, насіння потрібно посіяти, щоби рід його не загинув. Отут воно пролежало сховане в землі, так як нащадки Еленділа переховувалися на пустищах Півночі. А рід Німлота набагато старший за твій, королю Елессаре.

Араґорн обережно торкнувся деревця, і здалося, що воно ледве трималося за ґрунт і без ушкоджень відокремилося; й Араґорн відніс його до Цитаделі. Тоді сухе дерево викорчували з великою пошаною, та не спалили, а поклали в тиші Рат-Дінену. Й Араґорн посадив нове деревце у дворі біля фонтану, і воно швидко та радісно пішло в ріст, і коли настав червень, укрилося квітами.

— Ось і знамення, — сказав Араґорн, — і той день уже не далеко. І він виставив на стінах вартових.

У переддень літнього сонцестояння з Амон-Діну до Міста примчали гінці та повідомили, що з півночі виїхав прекрасний кортеж і що він уже біля мурів Пеленнору. І король сказав:

— Нарешті приїхали! Нехай Місто готується до свята! Напередодні літнього сонцестояння, коли небо було синє, мов усіяне сапфірами, білі зірки заблищали на сході, а захід іще золотився та віяло запашною прохолодою, Північною Дорогою до Воріт Мінас-Тіріта наблизилися вершники. Першими їхали Елрогір і Елладан зі срібним стягом, за ними — Ґлорфіндель, Ерестор і всі ельфи Рівендолу, а за ними — Володарка Ґаладріель і Келеборн, Володар Лотлорієну, на білих конях, а з ними — безліч прекрасного люду їхнього краю, в сірих плащах, зі самоцвітами у волоссі; й останнім з'явився Елронд, славний серед ельфів і людей, зі скіпетром Аннумінаса в руці, а поруч із ним на сірому коні їхала донька його Арвен, Вечірня Зоря її народу.

І Фродо, коли побачив її, осяйну в літніх сутінках, із зорями на чолі, оповиту ніжними пахощами, звернувся до Ґандалфа, глибоко вражений:

— Нарешті я розумію, чого ми чекали! Оце кінець! Тепер не лише день буде радісним, а й ніч прекрасною та благословенною, і всі страхи відійдуть!

Тоді король привітав гостей, і вони спішились; Елронд передав Араґорнові скіпетр і поєднав руку своєї доньки з рукою короля, й усі разом пішли до Високого Міста, і небо розквітло зірками. Й Араґорн, король Елессар, одружився з Арвен Ундоміель у Місті Королів у день літнього сонцестояння, і так завершилася довга історія їхніх чекань і випробувань.

VI. Велике прощання

Коли минули святкові дні, товариші стали думати про повернення до рідних домівок. І Фродо пішов до короля, коли той сидів із королевою Арвен біля водограю, і вона співала валінорську пісню, а Дерево росло та квітло. Вони підвелися йому назустріч, і Араґорн мовив:

— Я знаю, що ти хочеш сказати, Фродо: ти зібрався додому. Що ж, любий мій друже, дерево найкраще росте на рідній землі; та пам'ятай, що на всіх землях Заходу ти бажаний гість. І хоча досі про твій народ мало згадували у видатних переказах, відтепер він прославиться більше, ніж великі королівства, яких уже нема.

— Це правда: я хотів би повернутися до Ширу, — сказав Фродо. — Та спершу я мушу навідатися до Рівендолу. Бо якщо мені ще когось і бракує в цей благословенний час, то лише Більбо; і я дуже засмутився, що він не прибув разом із почтом Елронда.

— Чому ти дивуєшся, Персненосцю? — сказала Арвен. — Адже ти знаєш силу цієї речі, яка тепер зруйнована; й усе, створене цією силою, тепер відходить. А твій родич володів нею довше за тебе. За мірками вашого народу, тепер він дуже старий, і він чекає на тебе, бо зможе виїхати лише в останню подорож.

— Тоді дозвольте мені відбути якнайшвидше, — сказав Фродо.

— Ми поїдемо через сім днів, — сказав Араґорн. — Нам буде з тобою по дорозі до самого Рогану. Через три дні Еомер повернеться по тіло Теодена, і ми поїдемо разом із ним, аби вшанувати полеглого. Та ще до твого від'їзду я підтверджу слова Фарамира: в землі Ґондору ти маєш повну волю бути де і з ким завгодно. Якби я мав дари, гідні твоїх заслуг, я обдарував би тебе; але ти візьмеш зі собою, що тільки не забажаєш, і виїдеш із почестями, як князі цього краю.

Та королева Арвен сказала:

— У мене є для тебе дар. Бо я донька Елронда. Я не поїду з ним до Гаваней, бо я вибрала те, що колись Лутієн, і вибір мій водночас і солодкий, і гіркий. Але замість мене відпливеш ти, Персненосцю, коли настане час і якщо ти цього забажаєш. Якщо рани твої тобі дошкулятимуть і спогади про тягар будуть заважкі, тоді пливи на Захід, і там зціляться рани та мине втома. А зараз носи оце на пам'ять про Елессара Ельфійського та Вечірню Зорю, з якими переплелося твоє життя!

І вона зняла з грудей білий самоцвіт на срібному ланцюжку й одягнула його на шию Фродо.

— Коли спогади про страх і темряву завдаватимуть тобі болю, — сказала вона, — це допомагатиме тобі.

Через три дні, як і говорив король, Еомер Роганський прибув до Міста, а з ним — еоред із найкращими лицарями Марки. Їх радо зустріли; а коли сіли за стіл у Меретронді, Великій бенкетній залі, він уперше побачив обох жінок, і краса їхня дуже вразила його. І перш ніж піти відпочити, він прикликав гнома Ґімлі та сказав:

— Ґімлі, сину Ґлоїна, чи під рукою в тебе сокира?

— Ні, володарю, — відповів Ґімлі, — та якщо потрібно, то можу піти по неї.

— Вирішуй сам, — сказав Еомер. — Бо між нами ще стоять нерозважливі слова про Володарку Золотого Лісу. І тепер я побачив її на власні очі.

— Ну, і що скажеш?

— На жаль! Я не скажу, що вона найпрекрасніша пані на світі.

— Тоді я іду по сокиру, — сказав Ґімлі.

— Та спершу дозволь мені виправдатися, — сказав Еомер. — Якби я побачив її в іншому товаристві, то погодився би з тобою. Але нині я віддаю першість королеві Арвен, Вечірній Зорі, й готовий битися з кожним, хто мені заперечить. Посилати мені по меча?

Тоді Ґімлі низько вклонився.

— Ні, бо я вибачаю тобі. Ти обрав Вечір, а я свою прихильність віддаю Світанку. І серце мені підказує, що Світанок незабаром відійде назавжди.

Нарешті настав день прощання, і велике та прекрасне товариство вирушило з Міста на північ. Тоді королі Ґондору і Рогану пішли до могил на Рат-Дінені, й на золотих ношах винесли короля Теодена, і пройшли мовчазним Містом. Потім поклали ноші на велику колісницю, оточену вершниками Рогану, й підняли його прапор; а Мері як зброєносець Теодена сидів на колісниці, тримаючи меч і щит короля.

Для решти Охоронців підібрали коней за їхнім зростом; Фродо та Сем їхали поруч із Араґорном, Ґандалф — на Тінеборі, Піпін приєднався до лицарів Ґондору, а Леґолас і Ґімлі, як завжди, сіли на Арода.

Були тут королева Арвен, Келеборн і Ґаладріель із почтом, Елронд зі синами, правителі Дол-Амрота й Ітілієну та багато капітанів і лицарів. Ще ніколи жоден король Марки не мав такого ескорту, як Теоден, син Тенґіла, на шляху до землі його предків.

Без поспіху та спокійно проїхали вони Анорієном і вступили до Сірого Лісу під Амон-Діном; і горами прокотився барабанний бій, але нікого не було видно. Тоді Араґорн звелів заграти в сурми, і гарольди проголосили:

— Слухайте, прибув король Елессар! Ліс Друадан він дарує Ґан-бурі-Ґанові та його народу в довічне володіння. Віднині нічия нога не ступить на цю землю без їхнього дозволу!

Голосно загриміли барабани і змовкли.

Нарешті, через п'ятнадцять днів подорожі, колісниця короля Теодена перетнула зелені степи Рогану та прибула в Едорас. Золотий Палац був обвішаний красивими килимами та яскраво освітлений, і такого бенкету, як цей поминальний, не бачили тут із дня заснування Палацу. Бо через три дні роганці влаштували похорон Теодена; його поховали в кам'яній гробниці, й туди поклали зброю та багато прекрасних речей, які служили йому при житті, а над гробницею насипали високий курган, виклали його дерном зі зеленою травою та білим безсмертником. І тепер на східному боці Поля Курганів стало вісім могил.

Тоді вершники Дому короля, верхи на білих конях, проїхали довкола нового кургану та проспівали пісню про Теодена, сина Тенґіла, яку склав менестрель Ґлеовайн, а сам він відтоді пісень не складав. Повільний спів вершників зворушив навіть тих, хто не знав мови цього народу; а в роганців блищали очі, й учувався їм грім копит із півночі та голос Еорла, що летить над битвою на Келебрантському Полі; й текла оповідь про королів, і Гельмів Ріг лунав у горах, а потім прийшла Темрява, і король Теоден піднявся, і крізь Тінь помчав у вогонь, і загинув зі славою, коли вранішнє сонце неочікувано засяяло над Міндоллуїном.

А Мері стояв біля підніжжя кургану і плакав, а коли пісня закінчилася, він вигукнув:

— Теодене, королю Теодене! Прощавай! Батьком ти був для мене на короткий час! Прощавай!

Коли поховання завершилося, жіночий плач затих і Теодена залишили самого у могилі, — народ зібрався в Золотому Палаці на великий бенкет, аби забути про печаль; бо Теоден дожив до глибокої старості й загинув із честю не меншою, ніж найвидатніші його предки. І коли настав час, за звичаєм Марки, вшанувати пам'ять короля келихом вина, вперед виступила Еовіна, панна Рогану, золота, мов сонце, та біла, мов сніг, і подала повний келих Еомерові.

Тоді підвелися менестрель і знавець переказів і назвали всіх правителів Рогану в належному порядку: Еорл Юний; Бреґо, будівничий Палацу; Аддор, брат нещасливого Балдора; Фреа, Фреавайн, Ґолдвайн, Деор і Ґрам; і Гельм, що сховався в Гельмовому Ярі, коли захопили Марку; і курган його був останній із дев'яти на західному боці, бо в той час рід перервався. А потім почали насипати могили на східному боці: Фреалаф, син сестри Гельма, Леофа, Валда, Фолка, Фолквайн, Фенґел, Тенґел і останній — Теоден. І коли назвали ім'я Теодена, Еомер перехилив келих. Тоді Еовіна звеліла слугам наповнити келихи знову, й усі підвелись і випили за нового короля, вигукнувши:

— На здоров'я, Еомере, королю Роганський!

Нарешті, коли бенкет наближався до кінця, Еомер підвівся і сказав:

— Ми вшановуємо пам'ять короля Теодена; та перш ніж ми розійдемося, я повідомлю радісну новину; він би не гнівався, адже як рідну доньку любив Еовіну, мою сестру. Тож слухайте всі, мої прекрасні гості з багатьох земель, котрі ще ніколи не збирались у цій залі! Фарамир, намісник Ґондору та князь Ітілієну, просить руки Еовіни, панни Рогану, і вона погоджується стати його дружиною. І ви є свідками їхніх заручин.

Фарамир і Еовіна вийшли вперед і подали одне одному руки, й усі радо випили за їхнє здоров'я.

— Отак, — сказав Еомер, — дружбу Рогану з Ґондором скріплюють нові пута, і це мене тішить.

— І ти не поскупився, Еомере, — сказав Араґорн, — якщо даруєш Ґондору найпрекрасніше, що є у твоєму краї!

Тоді Еовіна подивилася в очі Араґорнові і сказала:

— Побажай мені щастя, володарю мій і зцілителю! А він відповів:

— Я бажав тобі щастя, відколи тебе побачив. І тепер бачити тебе щасливою — втіха для мого серця.

Коли бенкет закінчився, гості короля Еомера зібрались у дорогу. Араґорн і його лицарі, а також ельфи Лорієну та Рівендолу приготувалися до від'їзду; але Фарамир із Імрагілом залишався в Едорасі; Арвен Вечірня Зоря зоставалася також і попрощалася з братами. Ніхто не бачив, як вона прощалася з Елрондом, її батьком, бо вони вдвох пішли в гори і довго розмовляли там, і гірким було їхнє прощання до кінця світу.

Перед самим від'їздом Еомер та Еовіна прийшли до Мері, і сказали вони:

— Щасливої тобі дороги, Меріадоку зі Ширу, Виночерпію Рогану! Ми будемо раді, коли ти до нас приїздитимеш!

І Еомер додав:

— Королі давнини за твої подвиги під стінами Мундбурґа надарували би тобі цілий віз дарів, але ти кажеш, що не візьмеш нічого, крім зброї, яку носив. Це мені до душі, бо насправді я не маю дарів, гідних тебе; та сестра моя просить прийняти оцю дрібничку на пам'ять про Дернгельма і про відлуння роганських рогів на світанку.

Еовіна подала гобітові стародавній ріг на зеленій перев'язі, невеликий, але майстерно вироблений зі срібла, — візерунок у вигляді вершників, котрі скачуть вервечкою, вився від наконечника до краю рогу; на ньому були вирізьблені руни великої сили.

— Це коштовність нашого роду, — сказала Еовіна. — Зробили його гноми, а знайшли його серед скарбів, які викрав змій Ската. Еорл Юний привіз його з Півночі. Коли заграє той, хто потребує допомоги, тоді ворогів охопить страх, а друзі зрадіють, почують його заклик і прийдуть на допомогу.

Мері прийняв ріг, бо відмовлятися було не можна, і поцілував руку Еовіни; всі троє обнялись і розпрощалися з надією на зустріч.

Тепер усі були готові, тож випили по келиху на прощання і вирушили в дорогу; врешті, вони добралися до Гельмового Яру, де затрималися ще на два дні. Там Леґолас пішов разом із Ґімлі, як і обіцяв, до Осяйних Печер; і коли вони повернулися, Леґолас мовчав і сказав лише, що тільки Ґімлі може знайти відповідні слова.

— Та ще ніколи гном не хвалився перемогою над ельфом у красномовстві, — додав він. — Тому ходімо до Фанґорну і зрівняймо рахунок!

Від Гельмового Яру виїхали до Ізенґарда і побачили, як господарювали енти. Усе кам'яне коло вони розібрали, а рівнину перетворили на розкішний фруктовий сад, через який протікала річка; тільки посередині було чисте озеро, а з нього стриміла Вежа Ортханка, висока та неприступна, і чорні стіни її відбивались у дзеркалі води.

Мандрівники трохи перепочили на місці старих воріт Ізенґарда, — тепер замість них тут стояли два високі дерева, ніби сторожі на початку зеленої алеї, що «вела до Ортханка; і вони дивувалися, як багато було зроблено, хоча довкола не видно ні душі. Та невдовзі долинув голос: «Гумм-гм, гумм-гм», — і стежкою назустріч їм вийшов Древлен, а поруч із ним — Скоромов.

— Ласкаво просимо до Саду Ортханка! — сказав він. — Я знав, що ви приїдете, але я працював на горішній долині; тут іще стільки роботи. Та й ви, як я чув, не байдикували на півдні та на сході; а чув я багато доброго, дуже доброго.

Тоді Древлен похвалив їхні діяння, про які він знав геть усе; а потому став і уважно подивився на Ґандалфа.

— Ну-ну! — сказав він. — Ти виявився наймогутнішим, і здійснилось усе, що ти задумав. А тепер куди йдеш? І чому прибув сюди?

— Подивитися, що ти поробляєш, друже мій, — сказав Ґандалф, — і подякувати за допомогу — без вас ми би не впоралися.

— Гумм, ну, це правда, — сказав Древлен. — Бо енти зробили все, що змогли. І не тільки з цим… гумм, цим проклятим древовбивцею, котрий мешкав тут. Сюди налетіла купа тих… бурарум… тих лихооко-чорноруко-кривоного-жорстокосердно-пазуристо-кровожернихморимайтесинкагонда, гумм, ну, оскільки ви поспішний народ, а їхнє повне ім'я довге, як роки страждань, — тих паразитів орків; і вони прийшли з-за Ріки, з півночі, в обхід Лауреліндоренану, куди не змогли потрапити завдяки Великим. — Він вклонився Володареві та Володарці Лорієну.

І ті підлі істоти страшенно здивувалися, зустрівши нас на Роганському Плато, тому що про нас вони ще не чули; хоча те саме можна сказати і про кращі народи. І мало хто пам'ятатиме про нас, бо мало хто від нас і врятувався, та й ті потрапили в Ріку. Але вам пощастило, бо, якби вони нас не зустріли, король степу не заїхав би далеко, а якщо б і заїхав — то не мав би куди повертатися.

— Ми знаємо про це, — сказав Араґорн, — і ніколи не забудемо: ні в Мінас-Тіріті, ні в Едорасі.

— «Ніколи» — задовге слово навіть для мене, — сказав Древлен. — Ти хотів сказати, доки існуватимуть ваші королівства; довго ж їм доведеться існувати, щоб енти назвали цей термін тривалим.

— Починається Нова Епоха, — зазначив Ґандалф, — і тепер може трапитися так, що королівства людей тебе переживуть, друже Фанґорне. Але скажи мені краще, чи ти зробив те, про що я тебе просив? Що зі Саруманом? Чи не набриднув йому ще Ортханк? Навряд чи йому тепер сподобається краєвид із вікон.

Древлен уперся в Ґандалфа довгим поглядом, — «майже хитрим поглядом», — подумав Мері.

— Ага! — сказав він. — Я так і думав, що ти про це спитаєш. Чи набриднув йому Ортханк? Нарешті набриднув; але не стільки набридла йому ця вежа, скільки набрид цей голос. Гумм! Я розповів йому кілька довгих історій, ну, принаймні по-вашому довгих.

— А чому ж він тебе слухав? Чи ти ходив до Ортханка?

— Гумм, ні, не до Ортханка! — сказав Древлен. — Це він підходив до вікна і слухав, тому що тільки так міг довідатися про новини, і хоча йому не подобалися новини, він дуже хотів усе знати; і я бачив, що він усе почув. А я вже додав до новин багато такого, про що йому корисно подумати. І він дуже знудився. Він завжди був вельми поспішним. Це його і згубило.

— Я помітив, любий Фанґорне, — сказав Ґандалф, — що ти дуже послідовно кажеш «мешкав», «слухав», «був»? А як щодо «є»? Чи він помер?

— Ні, наскільки мені відомо, не помер. Але його тут нема. Так, уже сім днів, як нема. Я відпустив його. Від нього мало що залишилося, коли він виповз, а той його Черв — він був, наче бліда тінь. І не нагадуй мені, Ґандалфе, що я обіцяв його стерегти, — я це пам'ятаю. Але відтоді багато чого змінилось. І я стеріг його, стеріг, аби він нічого не накоїв. Адже ти знаєш, що понад усе я ненавиджу тримати у клітці живих істот, і навіть отаких істот я не триматиму в неволі без великої на те потреби. Гадюка без отрути може повзати, де їй завгодно.

— Можливо, ти правий, — сказав Ґандалф, — але, гадаю, в цієї гадюки ще залишилась отрута. Отрута була в його голосі та, схоже на те, він переконав тебе, навіть тебе, Древлена, знаючи слабинку твого серця. Ну, але він забрався, і нема про що говорити. А Вежа Ортханк повертається до короля, котрому справедливо належить, хоча, мабуть, вона йому і не знадобиться.

— Це ми ще побачимо, — сказав Араґорн. — Але я віддаю ентам у володіння всю долину, щоби вони лише стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.

— Він замкнений, — сказав Древлен. — Я звелів Саруманові замкнути двері та віддати ключі. Вони у Скоромова.

Скоромов уклонився, як дерево, що згинається під вітром, і подав Араґорнові два великі чорні ключі хитромудрої форми, з'єднані сталевим кільцем.

— Ще раз дякую вам, — сказав Араґорн, — і до побачення. І нехай зростає ваш ліс у спокої. Коли заросте долина, то залишиться ще вільне місце на захід від гір, де ти колись гуляв.

Древлен засмутився.

— Ліси будуть рости і розростуться, — сказав він. — Але енти… Нема ентенят.

— Але тепер ви зможете продовжити пошуки, — сказав Араґорн. — Землі на схід, раніше для вас недоступні, тепер відкриті.

Але Древлен похитав головою і сказав:

— Далеко йти туди. І нині там забагато людей. Однак, що ж це я? Я геть забув про ввічливість! Може, зупинитесь у нас і трохи відпочинете? А може, хтось із вас захоче поїхати через ліс Фанґорн і так скоротити собі дорогу додому?

Він подивився на Келеборната Ґаладріель. Але всі, крім Леґоласа, поспішали додому, на південь або на захід.

— Послухай-но, Ґімлі! — сказав Леґолас. — Тепер, із дозволу Фанґорна, я можу відвідати хащі Лісу Ентів і побачити дерева, які ніде інакше в Середзем'ї не ростуть. Ти підеш зі мною і виконаєш обіцянку; а потім ми разом поїдемо до наших земель у Морок-лісі й далі.

Ґімлі погодився, хоча, здається, без великої радості.

— Отут нарешті кінець Братству Персня, — сказав Араґорн. — Але я сподіваюся, що невдовзі ви повернетеся до мого краю з допомогою, яку обіцяли.

— Повернемося, якщо відпустять наші правителі, — сказав Ґімлі. — Ну, прощавайте, мої гобіти! Прямуйте додому без пригод, і тоді я зможу спати спокійно, не хвилюючись за вас. При нагоді дамо про себе чути, та ще і зустрінемось; але, боюсь, усі разом ми вже ніколи не зберемося.

Древлен попрощався з усіма по черзі й тричі вклонився Келеборнові та Ґаладріель, поволі, з великою повагою.

— Давно, давно ми з вами не бачилися, корінь і камінь. А ванімар, ванімаліон ностарі! — сказав він. — І сумно, що ми зустрічаємося тільки тоді, коли все закінчується. Бо світ змінюється: я чую це зі смаку води та землі й із запаху повітря. І мабуть, ми вже ніколи не побачимось.

І Келеборн сказав:

— Цього я не знаю, Найстарший.

А Ґаладріель сказала:

— Ні, в Середзем'ї ми не зустрінемося, поки землі, які лежать під морем, не піднімуться знову. А тоді, можливо, у вербових лугах Тасарінану ми і побачимося навесні. Прощавай!

Останніми зі старим ентом прощалися Мері та Піпін, і, дивлячись на них, Древлен прояснів.

— Ну, веселуни мої, — сказав він, — чи не вип'єте зі мною водиці на прощання?

— З великим задоволенням, — відповіли вони.

І Древлен відвів їх у затінок під деревами, де стояв високий кам'яний глек. Древлен наповнив три келихи, й усі троє випили; і гобіти бачили, як ент дивиться на них поверх келиха його дивними очима.

— Помалу, помалу! — сказав він. — Бо ви вже підросли від нашої останньої зустрічі.

Вони розсміялись і спорожнили келихи.

— Ну, до побачення! І якщо почуєте у вашому краю щось про наших жінок, то не забудьте сповістити мене!

Він помахав усім величезними руками та сховався між деревами.

Тепер вони поїхали швидше, навпростець до Роганського Проходу; і нарешті Араґорн розпрощався з ними неподалік від того місця, де Піпін зазирнув у Камінь Ортханка. Гобітів зажурило це прощання, адже Араґорн ніколи не підводив їх і провів через стільки небезпек.

— От нам би таку кулю, в якій можна бачити своїх друзів, — сказав Піпін, — і розмовляти на відстані.

— Для цього згодиться тільки одна, — сказав Араґорн. — Бо тобі не захочеться дивитися на те, що покаже тобі Камінь Мінас-Тіріта. А Палантир Ортханка залишить собі король, аби спостерігати, що діється в його королівстві та чим займаються піддані. Не забувай, Переґріне Туку, що ти лицар Ґондору, і я не звільняю тебе від служби. Зараз я тебе відпускаю, та можу будь-коли відкликати. І пам'ятайте, друзі мої гобіти, що до моїх володінь належать і північні землі, і я туди обов'язково прийду.

Потім Араґорн попрощався з Келеборном і Ґаладріель; і Володарка сказала йому:

— Ельфійський Самоцвіте, крізь темряву ти пройшов до своєї надії і досягнув усього, чого прагнув. Хай будуть дні твої щасливі!

А Келеборн додав:

— Прощавай, родичу! — сказав він. — Нехай не спіткає тебе моя доля, і твій скарб нехай буде з тобою до кінця!

З цими словами вони розлучились, а саме в той час заходило сонце; і коли вони проїхали трохи, а тоді обернулися, то побачили короля Заходу верхи на коні, а довкола — його лицарів; і у променях вечірнього сонця їхня збруя сяяла черленим золотом, а біла мантія Араґорна палахкотіла вогнем. Тоді Араґорн підняв над головою зелений самоцвіт, і зелене полум'я блиснуло в його руці.

Невдовзі, за руслом Ізену, вони звернули на захід і через Роганський Прохід виїхали в Сірий Край. Місцеві мешканці тікали і ховалися, бо вони боялись ельфів, хоча насправді ті заходили нечасто сюди; але мандрівники не звертали уваги на місцевих, бо загін іще був великий і мав зі собою все необхідне; тому їхали без поспіху, ставлячи намети, коли і де заманеться.

На шостий день після прощання з королем вони перетнули ліс, що вкривав підніжжя Імлистих Гір, які тепер піднімалися праворуч. Коли після заходу сонця знову виїхали на відкриту місцевість, то наздогнали старого, котрий спирався на ціпок, у сірому чи брудно-білому шматті, а за ним плентався другий жебрак, горблячись і схлипуючи.

— Це ти, Сарумане? — сказав Ґандалф. — Куди йдеш?

— А тобі що до того? — відповів той. — Будеш і далі мені вказувати, мало тобі моєї біди?

— Сам знаєш відповідь, — сказав Ґандалф, — ні і ще раз ні. Та у будь-якому разі приходить кінець моїм турботам. Король перебрав тягар на себе. Якби ти не пішов із Ортханка, то зустрів би його та переконався б у його мудрості й милосерді.

— Значить, добре, що раніше забрався, — сказав Саруман, — бо не потрібні мені його мудрість і милосердя. А якщо хочеш відповідь на твоє запитання, то я шукаю виходу з його володінь.

— Тоді ти знову помилився дорогою, — сказав Ґандалф, — і в цьому напрямку тебе не чекає нічого. А допомогу нашу не відкинеш? Бо ми її тобі пропонуємо.

— Мені? — сказав Саруман. — Ні, благаю, не посміхайся до мене. Краще би ти хмурився. А щодо Володарки, то я їй не вірю: вона завжди мене ненавиділа та плела змови на твою користь. Не сумніваюся, що то вона повела вас цим шляхом, аби натішитися з мого приниження. Якби я знав про вашу погоню, то відмовив би вам у такій втісі.

— Сарумане, — сказала Ґаладріель, — у нас є справи і турботи важливіші, ніж ганятися за тобою. Найкраще сказати, що це тобі пощастило: маєш останню нагоду.

— Якщо вона і справді остання — то я радий, бо не доведеться її знову відкидати. Усі мої надії загинули, та поділяти ваші я не збираюся. Якщо вони у вас іще є. — І очі його блиснули. — Їдьте! Недаремно ж я багато років просидів за книжками. Ви прирекли себе і самі знаєте це. І поки я мандрую, мене втішатиме думка про те, що, руйнуючи мій будинок, ви зруйнували також і свій. А де той корабель, який відвезе вас назад через таке велике море? — підсміхнувся він. — То буде сірий корабель, повний привидів! — Він засміявся скрипучим і огидним голосом. — Уставай, дурню! — крикнув він до жебрака, котрий усівся на землі, й ударив його ціпком. — Розвертайся! Якщо шляхетне товариство йде цим шляхом, то ми звернемо на інший. Рухайся, бо не дам тобі ні шкоринки на вечерю!

Жебрак підвівся та пошкандибав, скиглячи:

— Бідолашний Ґріма! Бідолашний Ґріма! Завжди б'ють і прозивають. Як я його ненавиджу! Як би мені піти від нього!

— То йди! — сказав Ґандалф.

Але Червослов лише перелякано зиркнув на Ґандалфа вицвілими очима, а тоді швидко почовгав за Саруманом. Нещасна пара порівнялася з гобітами; Саруман зупинився і вирячився на них, а вони подивилися на нього з жалістю.

— І ви що, теж прийшли повтішатися? — сказав він. — Вам байдуже, що ми бідуємо? Бо у вас є все, що хочете: і їжа, і добрий одяг, і найкращий тютюн. О так, я знаю! Знаю, звідкіля він. Може, дасте жменьку жебракові?

— Я дав би, якби мав, — сказав Фродо.

— У мене залишилося трохи, — сказав Мері, — почекай хвилинку. — Він спішився, попорпався в торбі біля сідла і простягнув Саруманові шкіряний кисет. — Забирай усе. Кури на здоров'я, це — із затопленого Ізенґарда.

— Моє, моє, і дорого куплене! — закричав Саруман, хапаючи кисет. — Це лише жалюгідна подачка, а собі ти набрав більше, гарантую. Ну, жебрак має дякувати, якщо злодій віддає бодай дрібку вкраденого. Але тобі воно придасться вдома, якщо в Південній Чверті виявиться не все так добре, як ти очікуєш. А щоби вам іще довгі роки не родив тютюн!

— Дякую! — сказав Мері. — Тоді віддай мені кисет, бо він не твій і я з ним так довго мандрував. Загорни тютюн у свою шмату.

— Злодій злодія вартує, — сказав Саруман, обернувся спиною до Мері, копнув Червослова та пішов до лісу.

— Ну, нічого собі! — вигукнув Піпін. — Ото вже злодії! А що нас підстерегли, поранили, протягнули через Роган — що нам за це?

— Еге ж, — сказав Сем. — І сказав «куплене»! Цікаво, як? І мені не дуже сподобалося те, що він верз про Південну Чверть. Час нам повертатися.

— Справді час, — сказав Фродо. — Та не раніше, ніж відвідаємо Більбо. Що би не трапилось, а я спершу заїду до Рівендолу.

— Так, думаю, це треба зробити, — кивнув Ґандалф. — Але шкода Сарумана! Боюся, з нього вже нічого доброго не вийде. Він уже геть змиршавів. Але все-таки я не зовсім згоден із Древленом: він іще може, хоч трохи, але нашкодити.

Наступного дня вони опинилися на півночі Сірого Краю, тепер не заселеного, хоча місцевість ця була зелена та приємна. Вересень приніс золоті дні та срібні ночі, й мандрівники без поспіху доїхали аж до ріки Лебединої, до старого броду на північ від водоспадів, де річка раптово опускалася до низин. Ген на заході імла вкривала болітця й острівки, через які вона прокладала собі шлях до Сірого Потоку: там у заростях очерету гніздилися зграї лебедів.

Отак вони виїхали до Ереґіону, і нарешті настав гарний світанок, осяявши білі тумани; і, вийшовши з наметів на невисокому пагорбі, мандрівники побачили на сході у променях сонця три вершини, які рвались у небо крізь низькі хмари: Карадрас, Келебділ і Фануйдол. Неподалік були Ворота Морії.

Тут вони затрималися на сім днів, бо наближалася нова розлука, про яку ніхто не хотів думати. Невдовзі Келеборн і Ґаладріель із почтом повернуть на захід і через перевал Багряного Рогу та Чорнорічні Сходи зійдуть до Срібної Жили та до їхнього краю. Вони поїхали західним шляхом, бо мали багато що обговорити з Елрондом і Ґандалфом і навіть зараз бесідували з друзями. Часто, коли гобіти вже давно спали, вони сиділи під зірками, згадуючи минулі часи, всі радощі й турботи, або радячись про майбутнє. Якби проходив тут мандрівець, то мало що побачив би чи почув, і вони здалися би йому сірими фігурами, витесаними з каменю, пам'ятниками минулого, загубленого у спорожнілій країні. Бо вони все розуміли без жестів і без слів, і тільки блиск очей виказував бесіду, що тривала між ними.

Нарешті все було сказано, і вони розлучилися до того моменту, коли Трьом Персням доведеться залишити Середзем'я. Загорнутий у сірі плащі, народ Лорієну подався в гори, швидко розтанувши серед скель і тіней; а ті, хто йшов до Рівендолу, сиділи на пагорбі та дивилися їм услід, аж поки крізь завісу туману не зблиснула зоря; й більше вони не бачили нічого. Фродо зрозумів, що то Ґаладріель на прощання високо підняла перстень.

Сем обернувся та зітхнув:

— Шкода, що ми не йдемо до Лорієну!

Нарешті одного вечора вони виїхали на вересовий схил і раптом, як це завжди здавалося мандрівникам, опинилися над глибокою долиною Рівендолу; далеко внизу горіли ліхтарі у будинку Елронда. І вони спустились у долину, проїхали через міст, підійшли до дверей, і весь дім засяяв, і залунали пісні, радісно вітаючи Елронда.

Перш за все, не повечерявши, не вмившись і навіть не скинувши плащів, гобіти побігли шукати Більбо. Знайшли його на самоті в кімнатці, заваленій аркушами паперу, перами й олівцями; а сам Більбо сидів у кріслі перед невеликим каміном. Він виглядав дуже старим, але спокійним і сонним.

Коли вони ввійшли, він розплющив очі та підвів голову.

— Привіт, привіт! — сказав він. — Уже повернулись? А завтра мій день народження. Як же ви так устигли! А знаєте, що мені виповниться сто двадцять дев'ять? Ще рік протягну і зрівняюся зі Старим Туком. Хотілося би його перегнати, але побачимо.

Відсвяткувавши день народження Більбо, гобіти залишились у Рівендолі ще на кілька днів, і багато часу вони проводили зі старим другом, котрий виходив із його кімнатки лише попоїсти. Щодо цього він був, як і раніше, пунктуальний і лише зрідка просипав час обіду чи вечері. Сидячи біля каміна, вони по черзі розповідали йому про їхні мандрівки та пригоди. Спершу він удавав, що записує; та він часто засинав, а прокинувшись, казав:

— Дуже цікаво! Надзвичайно! На чому ми зупинилися?

Тоді вони повторювали розповідь із того моменту, коли він починав куняти.

Єдиною частиною оповіді, яка втримувала його увагу, був опис коронації та весілля Араґорна.

— Мене, звичайно, запрошували на весілля, — сказав він. — І я віддавна чекав цього. Та коли дійшло до від'їзду, виявилося, що тут у мене стільки роботи, та і речі пакувати не хотілося…

Минуло майже два тижні, і Фродо, виглянувши у вікно, побачив, що вночі були приморозки і павутиння стало, мов срібні мережива. І тоді він зрозумів, що мусить їхати і попрощатися з Більбо. Погода все ще була тиха та гарна, після найчарівнішого літа на людській пам'яті; але вже прийшов жовтень, і невдовзі могли початися дощі та сильні вітри. А шлях був неблизький. Але турбувала Фродо не думка про погоду. Він відчував, що йому час повертатися до Ширу. Сем відчував те саме. Лише напередодні він сказав:

— Ну, пане Фродо, ходили ми далеко і побачили чимало, та кращого місця нам не знайти. Тут усього потроху, якщо ви мене розумієте: і Ширу, і Золотого Лісу, і Ґондору, і королівського двору, і заїзду, і лугу, й гір — усього намішано. Та все ж, якось я відчуваю, треба нам їхати. Кажучи правду, за свого Дідуся я хвилююся.

— Так, Семе, всього потроху, крім Моря, — відповів Фродо і повторив сам до себе: «Крім Моря».

Того ж дня Фродо поговорив із Елрондом, і було вирішено, що вирушать гобіти на світанку. І їм на втіху, Ґандалф сказав:

— Я поїду з вами. Принаймні до Брі. Мені треба побачити Кремену. Увечері вони пішли прощатися з Більбо.

— Ну, якщо треба, значить треба, — сказав він. — Шкода. Я буду нудьгувати без вас. Гарно, коли ви десь поруч. Але мене постійно хилить на сон.

Тоді він подарував Фродо мітрилову кольчугу та Жало, забувши, що вже раз дарував їх; і ще подарував три томики переказів і пісень, які він уклав у різний час; книжки були написані тонким почерком, а на червоних обкладинках мали напис: «Переклад із ельфійської Б. Т.».

Семові він дав мішечок із золотом.

— Майже все, що залишилося від скарбів Смоґа, — сказав він. — Може знадобитися, якщо надумаєшся одружитися.

Сем почервонів.

— А вам, юнаки, не маю що подарувати, — сказав Більбо Мері та Піпінові, — хіба що добру пораду.

І, надававши цілу купу порад, зверху ще докинув їм дотеп у гобітському стилі:

— І щоби голови ваші не повиростали з капелюхів! Бо якщо не перестанете рости, то дорого вам буде одягатися.

— Якщо ти хочеш пережити Старого Тука, — зазначив Піпін, — то чому би нам не Спробувати перерости Бикореву?

Більбо розсміявся і витяг із кишені дві красиві люльки з перловими мундштуками, оправлені тонко виробленим сріблом.

— Згадуйте про мене, коли куритимете! — сказав він. — Їх зробили для мене ельфи, та я вже не палю.

І раптом голова його звісилась і він заснув на хвилину; а коли знову прокинувся, то сказав:

— То на чому ми зупинилися? Так, звичайно, я роздавав подарунки. І це мені нагадало: що з моїм перснем, Фродо, тим, який ти забрав?

— Я загубив його, Більбо, дорогий мій, — сказав Фродо. — Я його викинув, ти ж знаєш.

— Як шкода! — зітхнув Більбо. — Хотілося би ще раз поглянути на нього. Та ні, що за дурість! Ти ж для того й у похід вирушав — хіба ні? — щоби його позбутись. Але все так збиває з пантелику, все так перемішалось: і справи Араґорна, й Біла Рада, і Ґондор, і вершники, й південці, й оліфанти… ти і справді бачив оліфанта, Семе?.. і печери, і вежі, й золоті дерева, і ще хтозна-що!

Я, вочевидь, із моєї подорожі повернувся занадто прямою дорогою. А Ґандалф міг би мені щось показати. Але так я не встиг би до розпродажу і мав би тоді ще більше клопоту. Ну, зараз уже запізно, та і насправді найзручніше сидіти тут і слухати про все це. Камін тут гріє дуже добре, і їжа тут дуже смачна, та й ельфи завжди поруч. Чого ще можна бажати?

І, пробурмотівши останні слова, Більбо схилив голову на груди та міцно заснув.

У кімнаті загусли сутінки, і вогонь розгорівся, і вони дивилися на Більбо й бачили, що він усміхається вві сні. Якийсь час вони посиділи мовчки; і тоді Сем, окинувши поглядом кімнату й тіні, які танцювали на стінах, тихо сказав:

— Мені здається, пане Фродо, що поки нас не було, він мало що написав. І навіть нашої історії він теж не напише.

Більбо, ніби розчувши ці слова, розплющив очі й підвівся.

— Бачите, мене постійно хилить на сон, — сказав він. — Коли я маю час на писання, то пишу тільки вірші. Фродо, любий мій друже, тобі не дуже важко буде трохи навести тут лад? Позбирай нотатки, папери, а також мій щоденник і забери все зі собою, гаразд? Як бачиш, я не маю часу з усім упоратись, усе впорядкувати. Нехай Сем допоможе, а якщо зіб'єш усе докупи, то привези мені, і я перегляну. Дуже чіплятися не буду.

— Обов'язково все зроблю! — сказав Фродо. — І обов'язково приїду: дорога безпечна. Тепер у нас є справжній король, і всі шляхи будуть упорядковані.

— Дякую, дорогий мій! — сказав Більбо. — Ти зняв із моєї душі величезний тягар.

І він знову заснув.

Наступного дня Ґандалф і гобіти прощалися з Більбо в його кімнаті, бо на вулиці було холодно; а потім розпрощались і з Елрондом і його ельфами.

Коли Фродо стояв на порозі, Елронд побажав йому щасливої дороги та сказав:

— Я думаю, Фродо, тобі нічого повертатися сюди, якщо тільки ти не повернешся дуже швидко. Приблизно о цій порі року, коли золоте листя ще не опаде, чекай Більбо в лісах Ширу. Я буду з ним.

Окрім Фродо, цих слів не почув ніхто.

VII. Додому

Нарешті гобіти зібралися додому. Тепер уже всім дуже хотілося побачити Шир, але спершу їхали дуже поволі, бо погано почувався Фродо. Біля Бруїненського броду він зупинився і, здалося, боявся входити в річку; вони помітили, що очі його на мить помутніли. Весь той день він мовчав. Було шосте жовтня.

— Тобі погано, Фродо? — тихо спитав Ґандалф, під'їхавши до нього.

— Так, погано, — відповів Фродо. — Плече. Рана болить, і спомини про темряву нависли. Нині якраз минає рік.

— На жаль, є рани, яких не вилікувати.

— Боюся, що моя саме така. Для мене насправді нема ліку. Хоч я і доберуся до Ширу, та він буде не такий, як раніше; бо я буду інший. Мене вразили кинджал, жало, зуби та важкий тягар. Де я знайду спочинок?

Ґандалф промовчав.

Надвечір наступного дня біль і неспокій минули і Фродо знову розвеселився, мовби зовсім забув про чорноту попереднього дня. Дні швидко спливали; їхали спокійно та неквапливо, надовго зупиняючись у гарних лісах, де осіннє сонце м'яко освітлювало жовто-багряне листя. Незабаром під'їхали до Грозової; вечоріло, і темна тінь від гори лягла на дорогу. Фродо попросив їх пришвидшити ходу, а сам не дивився на гору, а проскакав крізь тінь, схиливши голову та щільно загорнувшись у плащ. Тієї ночі погода змінилася, поривчастий і холодний вітер зі заходу приніс дощ, і жовте листя закрутилось у повітрі, мов зграя пташок. У Чет-лісі дерева вже були майже голі, а велика завіса дощу закривала пагорб Брі.

Отак вітряного та дощового вечора наприкінці жовтня п'ятеро мандрівників крутою дорогою виїхали до Південних воріт Брі. Ворота були міцно замкнені; дощ шмагав обличчя, в темному небі летіли низькі хмари, і серця їхні стиснулися, бо не такого прийому вони чекали.

Довго кричали та стукали, аж нарешті з'явився брамник, і вони побачили, що в руці у нього товста ломака. Він дивився злякано та недовірливо, але коли впізнав Ґандалфа, а в його супутниках — гобітів, хоча й у дивному вбранні, то прояснів і привітав їх.

— Заїжджайте! — сказав він, відчиняючи ворота. — Новинами би перекинутися, та не будемо стояти тут, на дощі й холоді, — погода собача. Та старий Барлі радо прийме вас у «Поні», й там почуєте, все що треба.

— А ти зайдеш потім і дізнаєшся про все, навіть про те, чого не казали? — усміхнувся Ґандалф. — А як поживає Гарі?

Брамник насупився:

— Нема його. Та краще питай у Барлімана. Доброго вечора!

— Доброго вечора і вам! — відгукнулися вони та в'їхали у ворота. Крізь живопліт уздовж вулиці виднівся довгий і низький будинок, нещодавно збудований, звідти вийшло кілька людей і вирячилося на них із-за огорожі. Коли порівнялися зі садибою Біла Папорота, то помітили, що огорожа тут уся позаростала, а вікна позабивані.

— Може, ти його тоді вбив своїм яблуком, Семе? — сказав Піпін.

— Не маю такої надії, пане Піпіне, — сказав Сем. — Але цікаво, що трапилося з тим бідолашним поні. Я часто про нього згадував, і про вовків, і таке інше.

Нарешті під'їхали до «Брикливого поні», й тут, принаймні зовні, все виглядало, як завжди, і нижні вікна світилися з-за червоних фіранок. Вони смикнули за дзвінок, прибіг Ноб, прочинив двері та визирнув у шпаринку; і коли побачив їх під ліхтарем, здивовано скрикнув.

— Пане Кремено! Хазяїне! — кричав він. — Вони повернулись!

— Ах так? — почувся голос Кремени. — Зараз я їм покажу.

І він вибіг із будинку з ломакою в руці. Але побачивши, хто такі «вони», він остовпів, і грізну гримасу на його лиці змінило радісне здивування.

— Нобе, дурню ти шерстолапий! — крикнув він. — Не знаєш, як називати старих друзів? Чого мене так лякаєш, та ще й у такі часи! Ну-ну! І звідки ви взялися? Я і не сподівався вас коли-небудь зустріти, чесно: пішли з Бурлакою в Дикий Край, а за вами — Чорні Вершники. Та я дуже радий вас бачити, а найбільше — Ґандалфа. Заходьте, заходьте! Кімнати вам ті самі? Вони вільні. Не буду від вас приховувати: нині в мене більшість кімнат не зайнята, самі побачите. Зараз щось приготуємо на вечерю, — спробую якнайшвидше; тільки-от служників мені бракує. Гей, Нобе, незграбо! Скажи Бобові… Ох, забув, Боба нема: тепер він іще ввечері йде до своїх. Ну, відведи всіх поні до стайні, Нобе! А ти, Ґандалфе, поставиш свого коня сам, добре? Гарний кінь, — я ще тоді, як перший раз побачив його, це казав. Ну, заходьте! Будьте як удома!

Пан Кремена неначе і не змінив манеру розмови і далі так само метушився. Однак майже нікого в заїзді не було, стояла тиша; зі загальної зали долинало тихе бурмотіння двох-трьох голосів. І зблизька, у світлі двох свічок, які хазяїн запалив і ніс перед собою, його обличчя виглядало надто зморшкуватим і доволі втомленим.

Він провів їх до вітальні, де вони рік тому відбули незвичайну ніч; вони пройшли за ним, трохи стривожені, бо видно було, що під удаваною бадьорістю Барлімана ховався якийсь клопіт. Справи йшли не так, як раніше. Та вони поки що мовчали і чекали, що буде далі.

Як і сподівалися, пан Кремена з'явився після вечері перевірити, чи все гаразд. І все було справді добре: принаймні пиво та харчі в «Поні» не змінились у гірший бік.

— Нині я не наважуся запропонувати вам провести вечір у загальній залі, — сказав Кремена. — Ви втомилися, та і народу там сьогодні мало. Але якщо перед сном ви дасте мені півгодини, то я дуже хотів би побалакати з вами, спокійно та без свідків.

— Саме цього бажаємо і ми, — відповів Ґандалф. — Ми не втомлені, бо не перетруджувалися. Ми змокли, змерзли та зголодніли, але від цього ти нас уже вилікував. Сідай біля нас! А якби в тебе знайшлося люлькове зілля, ми би тобі тільки подякували.

— Ну, краще би ви попросили чогось іншого, — засмутився Кремена. — Це єдине, чого нам бракує, бо маємо лише те, що виростимо, а цього замало. Нині з Ширу не отримуємо нічого. Та я зроблю все, що зможу.

І він приніс жмут нерізаного листя, якого їм би вистачило на день-два.

— Місцевий, — сказав він, — найкращий із наших, але далеко йому до тютюну Південної Чверті, і я завжди так вважав, хоча в усьому іншому Брі кращий, перепрошую.

Його посадили у велике крісло біля каміна, Ґандалф сів навпроти, а гобіти на низьких стільчиках — між ними; і вони пробалакали кілька разів по півгодини, і обмінялися новинами: панові Кремені було що і послухати, і розповісти. Більшість розказаного захоплювала, вражала та не вкладалась у голові господаря; і він лише повторював майже одне і те саме, ніби не вірячи власним вухам:

— Та не може бути, пане Торбине, чи то пак — пане Підгоре? Усе в мене переплуталося. Та не може бути, майстре Ґандалфе! Ніколи не повірю! Хто би тільки подумав — у наші часи!

Але і йому було що розповісти. Справи йшли не надто добре, сказав би він. Та що там говорити, — насправді, геть погано.

— З-за кордону до Брі нині ніхто не приїздить, — казав він. — А місцеві переважно сидять у домівках, зачинившись на всі засуви. А все через тих чужинців і зайд, котрі минулого року — мабуть, пам'ятаєте? — стали заходити до нас Зеленим Шляхом; але то був лише початок. Деякі з них, просто бідолахи, рятувалися від біди; але здебільшого — небезпечний народ, усе злодії та мерзотники. У нас тут були заворушення, тут, у Брі, великі заворушення. Та що там — до справжньої бійки дійшло, а кількох убили, вбили до смерті! Та ви мені не повірите.

— Повірю, — сказав Ґандалф. — Скількох убили?

— Трьох і двох, — сказав Кремена, говорячи про великий народ і малий. — Убили Мета Підвереса, Ровлі Яблукора, малого Тома Тернозбора з-за пагорба, а ще Вілі Берега й одного Підгора зі Стогу: всі порядні хлопці, й ми за ними плачемо. А щодо Гарі Козолиста, який стояв на Західних воротах, і того Біла Папорота, — то вони перекинулися на бік тих чужинців і забралися з ними; і я собі думаю: це вони їх впустили. Ну, в день бійки. То було якраз тоді, коли ми показали їм на ворота і виставили, — якраз наприкінці року; а бійка відбулася на Новий рік, коли випав сильний сніг.

І тепер вони стали розбійниками, ховаються по лісах за Арчетом чи десь у пустищах на півночі. Це так, ніби у старих страшних казках, скажу я вам. На дорогу небезпечно виходити, всі рано замикаються по хатах. Мусимо виставляти вартових довкола огорожі, а по ночах — іще й біля воріт.

— Ну, а нас ніхто не зачіпав, — сказав Піпін, — і їхали ми поволі, й не чатували. Ми думали, що всі біди залишилися позаду.

— Ох, ні, добродію, на жаль, ні, — сказав Кремена. — Але ж і не дивно, що вас не зачіпали. Вони не підуть на озброєне товариство, з мечами, шоломами, щитами, і взагалі. Двічі би подумали перед тим, оце точно. Мушу зізнатися, мене ви також налякали своїм виглядом.

І тут гобіти збагнули, що місцеві мешканці дивувалися не стільки з їхнього повернення, скільки зі спорядження. Адже самі вони так звикли до війни, до добре озброєних загонів, що і не подумали, що блискуча кольчуга під плащем, ґондорські та роганські шоломи, герби на щитах у їхній власній країні виглядатимуть по-чужинецьки. А до всього ще й Ґандалф: верхи на великому сірому коні, весь у білому й у срібно-синій мантії, з довгим мечем Ґламдрінґом біля пояса…

Ґандалф розсміявся.

— Ну-ну, — сказав він, — якщо вони бояться нас п'ятьох, значить, зустрічали ми страшніших ворогів. Але принаймні дадуть нам спокійно виспатися цієї ночі.

— А чи надовго ви до нас? — запитав Кремена. — Зізнаюся: ми би тішилися, якби ви якомога довше гостювали. Розумієте, ми не звикли до таких жахів, і, кажуть, усі слідопити пішли звідси. Я аж тепер зрозумів, чим вони були для нас. Бо тут з'явилися потвори, ще гірші за розбійників. Минулої зими вовки завивали під огорожею. І в лісах завелися якісь темні істоти, такі моторошні, що як подумати — кров холоне. Дуже в нас неспокійно, якщо ви мене розумієте.

— Звісно, розуміємо, — кивнув головою Ґандалф. — Останнім часом у всіх землях було неспокійно, дуже неспокійно. Та не журися, Барлімане! Ти був близько до справді великої біди, та я радий дізнатися, що впритул ти не підійшов. Але кращі часи все-таки наближаються. Можливо, навіть такі добрі, яких ти і не пам'ятаєш. Слідопити повернулися. Ми приїхали разом із ними. У нас знову є король, Барлімане. І незабаром він зверне погляд сюди. І тоді знову відкриють Зелений Шлях, і королівські гінці помчать на північ, і почнеться жвавий рух, усе лихе проженуть, і там, де колись були пустища, люди оброблятимуть лани та поля. Пан Кремена кивнув головою.

— Якщо кілька порядних подорожніх — то не зашкодить, — сказав він. — Але забіяк і волоцюг із нас уже досить. І не хочемо ми сторонніх ані у Брі, ні в околицях. Воліємо жити самі. Я не хочу тут цілого натовпу чужинців: тут вони отаборяться, там поселяться, ліси наші повикорчовують…

— Ніхто не буде вам заважати, Барлімане, — сказав Ґандалф. — Тут досить земель для поселень між Ізеном і Сірим Потоком або вздовж узбережжя на південь від Брендівинної, а найближчі новобудови будуть за кілька днів їзди від Брі. Багато людей колись жило на півночі, за сотні, а то й більше миль звідси, де закінчується Зелений Шлях: на Північних Схилах чи над озером Вечоровим.

— На півночі, за Канавою Мерців? — іще недовірливіше спитав Кремена. — Кажуть, там живуть самі привиди. Лише розбійники ходять туди.

— Але туди мандрують і слідопити, — сказав Ґандалф. — Канава Мерців, кажеш? Так це місце називають віддавна; та його справжня назва, Барлімане, — Форност-Ераїн, Королівський Сівер. І незабаром король повернеться туди, і тоді через Брі проїде розкішне товариство.

— Ну, це вже звучить обнадійливіше, — сказав Кремена. — Та і справи, напевно, підуть краще. Якщо він не зачіпатиме Брі.

— Не чіпатиме, — запевнив Ґандалф. — Він знає та любить ваш край.

— Справді? — здивувався Кремена. — Не втямлю, чого би то він мав нас любити. Сидить собі десь на троні у величезному замку за сотні миль звідси і вино попиває зі золотого келиха. Що йому до «Поні» чи до кухля пива? Хоча пиво моє добре, Ґандалфе. Навіть краще, ніж було, коли ти минулої осені заходив і так гарно похвалив його. Ото вже була втіха у тяжкі часи!

— Ах! — вигукнув Сем. — Але він казав, що пиво в тебе завжди добре.

— Він казав?

— Звісно, що казав. Адже він Бурлака. Чи до тебе ще не дійшло?

Нарешті дійшло, і на обличчі Кремени відбилося невимовне здивування. Очі на його широкому обличчі округлилися, рот роззявився, й він хапнув повітря.

— Бурлака! — видихнув він, коли до нього повернувся дар мови. — На троні, в короні та зі золотим келихом! Ну, і що ж тепер буде?

— Кращі часи, принаймні для Брі, — сказав Ґандалф.

— Будемо сподіватися, що і справді, — сказав Кремена. — Ну, давно я вже ні з ким так не розмовляв. І зізнаюся, віднині я спатиму спокійно та з легким серцем. Тепер є про що подумати, але я відкладу це на завтра. Я піду спати, і ви, мабуть, теж радо відпочинете. Гей, Нобе! — покликав він, прочинивши двері. — Нобе, телепню! Ноб! — сказав він сам до себе і стукнув себе по лобі. — Про що це мені нагадує?

— Може, знову лист якийсь забули віддати, пане Кремено? — підказав Мері.

— Ну, годі, добродію Брендіцапе, не нагадуйте мені про це! Ви збили мене з думки. На чому я зупинився? Ноб, стайня… Ага! Саме воно. У мене тут є дещо ваше. Пригадуєте Біла Папорота і крадіжку коней? Ви купили його поні, й маленький зараз тут. Сам повернувся, справді. А де він блукав — це вже вам краще знати. Кудлатий був, як бездомний пес, і худий, як драбина, проте живий. Ноб його доглядав.

— Що? Мій Біл? — скрикнув Сем. — Ну, я все-таки щасливець, хай там дідусь говорить, що хоче. Ще одне бажання здійснилося! Де ж він?

Сем не пішов спати, доки не провідав Біла в його стійлі.

Мандрівники затримались у Брі на весь день, а ввечері пан Кремена вже не міг поскаржитися на справи. Цікавість перемогла всі страхи, й у заїзді зібрався цілий натовп. Гобіти з чемності відвідали загальну залу та відповіли на безліч запитань. А що народ у Брі має добру пам'ять, то Фродо безліч разів запитали, чи написав він книгу.

— Ще ні, — відповідав він. — Зараз їду додому й упорядкую всі нотатки.

Він пообіцяв описати надзвичайні події у Брі, щоби книжка була цікавішою, бо так вона здебільшого стосувалася віддалених і менш важливих подій «десь на півдні».

Потому хтось із молоді попросив що-небудь заспівати. Але всі відразу замовкли, юнака зацитькали, і прохання не повторилося. Вочевидь, нікому в заїзді не хотілося ще раз пережити надприродні події.

І поки мандрівники залишались у Брі, ніщо — ні вдень, ані вночі — не порушувало спокою селища; а вранці наступного дня вони прокинулися рано: і далі дощило, тому вони хотіли ще засвітла доїхати до Ширу, а дорога була неблизька. Усі мешканці вийшли їх провести, й уперше за весь рік настрій у місцевих покращився; й ті, хто ще не бачив чужинців у повному спорядженні, захоплено витріщалися на білобородого Ґандалфа, який сяяв, мов сонце, і якого, наче хмарина, огортала блакитна мантія, і на чотирьох гобітів, схожих на мандрівних лицарів із напівзабутих легенд. Навіть ті, хто підсміювався з новин про короля, подумали, що в тому є якась частка правди.

— Ну, щасливої вам дороги! І щасливого повернення додому! — побажав пан Кремена. — Я мав би вас одразу попередити, що в Ширі, судячи з чуток, не все гаразд. Кажуть, діється щось підозріле. Отак одне за другим, і вилетіло з голови, — у мене свого клопоту досить. Не ображайтесь, але ви так змінилися за час мандрів, що зараз схожі на таких молодців, котрі впораються з будь-якими проблемами. Не сумніваюся, що ви швидко наведете лад. Щасти вам! І що частіше ви будете заїжджати, то більше мене тішитимете.

Вони розпрощались і виїхали через Західні ворота в напрямку Ширу. Поні Біла взяли зі собою і, як і раніше, добряче нав'ючили, та він ішов риссю поруч зі Семом і виглядав цілком задоволеним.

— Цікаво, що старий Барліман мав на увазі? — сказав Фродо.

— Здогадуюся, — похмуро відповів Сем. — Те, що я бачив у Дзеркалі: позрізувані дерева та мого старого дідуся, вигнаного з Узвозу. Треба було раніше виїжджати.

— І щось, вочевидь, негаразд у Південній Чверті, — додав Мері. — Усюди не вистачає люлькового зілля.

— Так чи інак, а за всім цим стоїть Лотто: самі переконаєтеся, — сказав Піпін.

— Так, але не за всім, — зазначив Ґандалф. — Ти забув про Сарумана! Він зацікавився Широм іще раніше, ніж Мордор.

— Ну, але ж ти з нами, — сказав Мері, — а отже, все швидко владнається.

— Я з вами зараз, але дуже швидко мене не буде. Я не їду з вами до Ширу. Ви самі маєте вирішити всі справи, — саме для цього вас і готували. Невже ви ще не зрозуміли? Мій час минув, і це вже не моє завдання — наводити всюди лад чи навіть допомагати. А вам, друзі мої дорогі, й не буде потрібна нічия допомога. Ви підросли. Справді, дуже підросли, — ви тепер серед великих, і я за вас усіх анітрохи не боюся. І щоби ви знали, невдовзі я вас покину. Хочу поговорити з Бомбадилом, поговорити так, як ніколи не говорив за все моє життя. Він обростає мохом, а я — мов той камінь, що вічно котиться. Та дні моїх мандрів закінчуються, і тепер нам буде що сказати один одному.

Невдовзі вони дісталися до того місця на Східній Дорозі, де розпрощалися з Бомбадилом; і вони навіть сподівалися його тут побачити: щоби він стояв і махав їм рукою. Та його не було, і на півдні сіра імла оповила Кургани, і щільна завіса закрила від них Праліс.

Вони зупинились, і Фродо сумно подивився на південь.

— Я би так хотів іще раз побачити старого! — сказав. — Цікаво, як він там?

— Та як завжди, не сумнівайся, — відповів Ґандалф. — Безтурботний, і, гадаю, йому не дуже цікаво знати, що ми робили та бачили, — може, хіба що про зустріч із ентами розпитає. Колись, можливо, ти його і провідаєш. Але я на твоєму місці зараз поспішав би додому, інакше зачинять ворота на Брендівинному Мості.

— Але на мості немає ніяких воріт, — сказав Мері, — і ти це добре знаєш. Є ворота в Цаповому Краї, та мене там пропустять будь-коли.

— Раніше не було воріт, ти хотів сказати. А тепер — побачиш. І може виявитися, що навіть у Цаповому Краї не все так просто. Але ви впораєтеся з усім. До побачення, любі друзі! Ще не прощаємося назавжди, ще ні. До побачення!

Він повернув Тінебора з Дороги, і великий кінь перескочив через зелений вал на узбіччі шляху; а тоді Ґандалф свиснув — і кінь вихором помчав до Курганів.

— Ну от, знову нас четверо, як було зі самого початку, — сказав Мері. — Усіх позалишали по дорозі, одного за одним. Здається, то був сон, який потроху розвіюється.

— А для мені — ні, — сказав Фродо. — У мене таке враження, ніби я знову засинаю…

VIII. Очищення Ширу

Уже в сутінках промоклі та стомлені мандрівники нарешті підійшли до Брендівинної, але опинилися перед перепоною. З обох кінців мосту стояли великі ворота, збиті зі загострених колод, а за рікою виднілося кілька нових будинків: двоповерхові, з вузькими, погано освітленими вікнами, всі дуже не по-гобітськи похмурі.

Прибульці гримали у ворота і кликали, та довго ніхто не відповідав; а потім, на їхній подив, просурмив ріжок і вогні у будинках згасли. У темряві хтось крикнув:

— Хто там? Забирайтеся! Зараз проїзду немає. Що, не бачите оголошення: «Прохід заборонено від заходу до сходу сонця»?

— Певно, що ми не бачимо оголошення в темряві, — крикнув у відповідь Сем. — І якщо гобітів Ширу мають тримати на вулиці такої мокрої ночі, то я зірву ваше оголошення, як тільки знайду.

Стукнула віконниця, і купка гобітів із ліхтарями висипала з будинку ліворуч від мосту. Вони відчинили ворота на своєму кінці, й кілька з них перейшло міст. Але побачивши подорожніх, трохи перелякались.

— А йди-но сюди! — покликав Мері, впізнавши одного з гобітів. — Якщо не впізнаєш мене, Гобе Плітнику, то придивися. Я Мері Брендіцап, і хотів би я знати, що тут діється і що тут роблять такі, як ти, цаповинці. Ти ж колись стояв на Цаповинських Воротах.

— Та невже! Це ж пан Мері, а вибраний, як на війну! — сказав старий Гоб. — А казали, начебто ви загинули! Пропали у Пралісі. Радий вас бачити живого та здорового!

— Ну, то перестань витріщатися на мене з-за воріт, а відчиняй! — сказав Мері.

— Пробачте, пане Мері, але в нас накази.

— Чиї накази?

— Начальника Торбиного Кута.

— Начальника? Часом не пана Лотто? — запитав Фродо.

— Саме так, пане Торбине; та нині ми кажемо просто: «Начальник».

— Справді! — сказав Фродо. — Ну, тішуся, що принаймні Торбином не зветься. Але зараз саме час родичам узятися за нього і поставити його на місце.

Гобіти за воротами притихли.

— Не треба так говорити, — сказав один із них. — Він про це довідається. А якщо будете так галасувати — розбудите здоровил Начальника!

— Ми розбудимо його так, що він і не спам'ятається, — сказав Мері. — Якщо ваш дорогоцінний Начальник наймає бандитів із пустищ, то, значить, ми трішечки запізнилися. — Він зістрибнув із поні, побачив у світлі ліхтаря оголошення, зірвав його та кинув за ворота.

Гобіти відсахнулися від воріт.

— Іди сюди, Піпіне! — сказав Мері. — Двох вистачить!

Мері та Піпін видряпалися на ворота, і гобіти втекли. Знову пролунав ріжок. У більшому будинку праворуч у просвіті дверей з'явився високий здоровило.

— Що таке? — гаркнув він, крокуючи мостом. — У ворота ломитись? Ану забирайтеся, бо поскручую ваші паршиві шийки!

Раптом він зупинився, бо помітив блиск мечів.

— Біле Папороте, — сказав Мері, — якщо через десять секунд не відчиниш, то гірко пошкодуєш. А як не послухаєш — проштрикну тебе лезом. Відчиняй двері, забирайся геть і не повертайся сюди. Ти злодій і розбійник із великої дороги.

Біл Папорот зіщулився, підійшов до воріт і відтягнув засуви.

— Ключ віддай! — наказав Мері.

Та розбійник жбурнув ключ йому в голову і дременув у темряву. Коли він пробігав повз поні, один із них хвицнув його копитом. Папорот завив і зник у ночі. Надалі про нього ніколи не чули.

— Молодець, Біле! — сказав Сем до поні.

— Зі здоровилом упоралися, — сказав Мері. — З Начальником побачимося пізніше. А зараз нам треба десь переночувати, оскільки ж ви розвалили Мостовий заїзд і замість нього збудували ці темні сараї, то доведеться вам самим нас приймати.

— Вибачайте, пане Мері, — сказав Гоб, — але це заборонено.

— Що заборонено?

— Приймати непрошених гостей, їсти не за розкладом і таке інше, — пояснив Гоб.

— Що тут відбувається? — вражено запитав Мері. — Рік був неурожайний, чи що? Мені здавалося, літо було гарне й усе вродило.

— Та ні, рік був нічогенький, — сказав Гоб. — Урожай ми виростили добрий, але не знаємо, куди все поділося. Ходили тут усілякі «збирачі» та «роздавачі», все рахували, заміряли, забирали на склади. Забрали більше, ніж роздали, і майже нічого з тих харчів ми вже не побачили.

— Ну, годі вже! — буркнув Піпін, позіхаючи. — Тяжко слухати таке проти ночі! Ми маємо харчі зі собою. Тільки дайте нам кімнату, де можна прилягти. Нам іще не такі місця траплялися.

Гобіти на воротах і далі переминалися з ноги на ногу: вочевидь, вони порушували якийсь наказ; але важко було суперечити чотирьом таким наполегливим мандрівникам, озброєним, причому двоє з них — незвичайно високі та міцні. Фродо наказав знову зачинити ворота. Поки довкола нипали бандити, варто було про всяк випадок тримати сторожу. Потім четверо товаришів увійшли в гобітську хижку і якось розташувалися. То було порожнє й убоге приміщення зі жалюгідною грубкою, яка не давала тепла. На другому поверсі стояли тверді ліжка, а на всіх стінах висіли оголошення та список Правил. Піпін їх позривав. Пива не було взагалі, їжі обмаль, але з того, що вони принесли зі собою, вийшла непогана вечеря для всіх; і Піпін порушив Правило № 4, кинувши у вогонь увесь хмиз, виділений на наступний день.

— Ну, тепер, може, закуримо, а ви нам розкажете про те, що у вас коїться? — сказав Піпін.

— Люлькового зілля немає, — зітхнув Гоб, — є тільки для людей Начальника. Здається, всі запаси закінчилися. Ми чули, що цілими обозами його перевозили по старій дорозі з Південної Чверті, через Сарнський Брід. То було наприкінці минулого року, якраз після вашого від'їзду. Але і перед тим його сплавляли, невеликими партіями. Цей Лотто…

— Прикуси язика, Гобе Плітнику! — крикнуло відразу кілька гобітів. — Ти ж знаєш: такі промови заборонені. Начальник як довідається, всім нам буде непереливки.

— Нічого би він не довідався, якби тут не було нишпорок, — запально відказав Гоб.

— Тихо, тихо! — зупинив його Сем. — Цього досить. Нічого не хочу чути. Ні тобі «ласкаво просимо», ні пива, ні курива, а натомість купа правил і орківські балачки. Я сподівався відпочити, а тут, бачу, ще стільки роботи і проблем. Ходімо спати й відкладімо все до ранку.

У нового «Начальника», вочевидь, були власні способи дізнаватися про новини. Від Моста до Торбиного Кута було добрих сорок миль, але комусь вдалося їх перегнати. Фродо та його друзі невдовзі в цьому переконалися.

Ніяких конкретних планів вони не мали, та спочатку думали добратися до Струмкової Балки і там трохи відпочити. Але тепер, побачивши, які справи, вирішили прямувати відразу до Гобітона. Тож уранці вони виїхали на Дорогу і пустили поні риссю. Вітер ущух, але небо і далі було сіре. Округа здавалася сумною та покинутою; зрештою, було перше листопада — пізня осінь. Однак горіло незвично багато вогнищ, і довкіл клубочився густий дим. Велика хмара диму піднімалася ген над Лісовим Кутом.

Надвечір вони під'їхали до Жабйого, села на самій Дорозі, за двадцять миль від Моста. Тут вони хотіли переночувати; «Пливуча колода» була добрим заїздом. Але у східному кінці села вони наштовхнулися на шлагбаум із великим щитом і написом «Проїзд заборонено», а за ним стовпилася велика група шерифів із ціпками в руках і з пір'ям на шапках, і виглядали вони суворими та водночас доволі переляканими.

— Що це таке? — поцікавився Фродо, стримуючи сміх.

— А те, що бачите, пане Торбине, — відповів голова шерифів, гобіт із двома пір'їнами. — Вас заарештовано за Розбивання Воріт, і Розривання Правил, і Напад на Воротарів, і Порушення Кордонів, і Ночівлю у Відділку без Дозволу, й Підкуп Стражів Харчами.

— А ще за що? — спитав Фродо.

— Цього цілком досить, — відповів голова шерифів.

— Хочете, я можу трохи додати, — сказав Сем. — Обзивання Начальника різними словами, Бажання вліпити йому в його Прищаве Лице, Думку, що ви, Шерифи, виглядаєте убогими Блазнями.

— Досить, пане, припиніть. Згідно з наказом Начальника, ви повинні піти за нами спокійно. Ми відведемо вас до Поріччя та передамо людям Начальника, і коли він візьметься за вашу справу, то ви висловите все, що забажаєте. Але якщо не хочете сидіти у Підвалах довше, ніж треба, то я би на вашому місці прикусив язика.

Шерифи розгублено роззявили роти, коли Фродо та його товариші голосно розреготалися.

— Не мели дурниць! — сказав Фродо. — Я поїду, куди побажаю і коли захочу. Мені треба до Торбиного Кута, а якщо вам туди ж — ну, то це ваші справи.

— Дуже добре, пане Торбине, — сказав голова, піднімаючи шлагбаум. — Але пам'ятайте, що я вас заарештував.

— Не забуду, — сказав Фродо. — Ніколи. Та, можливо, пробачу. Ну, а сьогодні я далі вже не йду, тож будь ласкавий провести мене до «Пливучої колоди». Буду щиро вдячний.

— Не можу, пане Торбине. Заїзд зачинено. У кінці села є шерифський відділок. Я відведу вас туди.

— Гаразд, — сказав Фродо. — Іди вперед, а ми — за тобою.

Сем розглядав шерифів із ніг до голови та помітив одного знайомого.

— Гей, Робіне Куцоноре, ходи-но сюди! — покликав він. — Поговорити треба.

Боязко подивившись на головного шерифа, котрий насупився, та перечити не посмів, шериф Куцонір трохи відстав і пішов поруч зі Семом, який зіскочив зі сідла.

— Слухай, приятелю! — сказав Сем. — Ти виріс у Гобітоні й повинен мати трохи більше здорового глузду, ніж вони. Ну, як можна було затримувати пана Фродо та нас усіх? І заїзд чому зачинено?

— Вони всі позачинювані, — відповів Робін. — Начальник не любить пива. І, між іншим, із цього все й почалося. Щоправда, тепер здоровили п'ють досхочу… Ще він не любить, аби вешталися кому де заманеться, і якщо комусь треба їхати, то він мусить іти до шерифського відділку та пояснювати, куди і навіщо.

— І тобі не соромно вплутатись у таке безглуздя? — сказав Сем. — Колись тобі заїзд подобався більше зісередини, ніж іззовні. Ти завжди заскакував, чи під час служби, чи опісля.

— І зараз би заскочив, Семе, та нікуди. Не гнівайся на мене. Що я можу зробити? Ти ж знаєш: коли я сім років тому став шерифом, того всього не було. Тоді я міг собі ходити по всьому краю, на народ подивитися, плітки послухати, де пиво добре дізнатися. А зараз не так.

— Ну, то і кидай цю службу, якщо робота вже ні до чого.

— Це не дозволено.

— Якщо я ще раз почую «не дозволено», — обурився Сем, — то розізлюся.

— А я би не образився, — сказав Робін, знижуючи голос. — Якби ми всі разом розізлилися, може, щось би змінилось. Але всюди ці здоровили, Семе, люди Начальника. Він їх усюди посилає, і якщо хтось із наших, малих, виступає за свої права, його відразу тягнуть до Підвалів. Вони забрали нашого старого товстуна, мера Віла Білостопа, першого, а потім — іще багато кого. Останнім часом стало ще гірше. Тепер часто б'ють.

— Тоді чому ж ти на них працюєш? — сердито сказав Сем. — Хто тебе послав до Жабйого?

— Ніхто. Ми тут живемо в шерифській казармі. Тепер ми Перший Загін Східної Чверті. Загалом, є сотні дві шерифів, а треба ще більше. Стільки нових правил. Більшість служить проти волі, та не всі. Навіть у Ширі знайшлись охочі пхатись у чужі справи та бундючитися. Є навіть гірші: знайшлося кілька таких, що стали доносити Начальникові та його людям.

— Ага! Значить, саме так ви про нас дізналися!

— Звичайно. Нам зараз поштою користуватися заборонено, а вони передають новини Швидкою Поштою і тримають посильних напоготові. Один такий прибіг уночі з Малих Борозен зі «секретним повідомленням», а другий побіг із ним далі. А нині опівдні надійшло розпорядження вас заарештувати і доправити до Поріччя, а не просто у Підвали. Очевидно, Начальник хоче бачити вас негайно.

— Як пан Фродо з ним поговорить, то він не буде такий запальний, — сказав Сем.

Шерифський відділок у Жабйому був не кращий за будинок при мості. Споруда була одноповерхова, але з такими самими вузькими вікнами, абияк зведена з бридкої невипаленої цегли. Усередині було вогко та безрадісно, і вечерю подали на довгому голому столі, який не чистили, певно, тижнями. Втім, подана їжа кращого столу і не вартувала. Мандрівники з радістю покидали це місце. До Поріччя було миль вісімнадцять, і вони вирушили в дорогу о десятій ранку. Виїхали б і раніше, тільки надто кумедним здавався головний шериф, котрого дуже дратувало їхнє зволікання. Західний вітер перемінився на північний, похолоднішало, та дощу не було.

Доволі комічна процесія покидала село, хоча ті кілька мешканців, котрі вийшли подивитися на мандрівників, не знали, чи дозволено сміятися. Дюжина шерифів мала супроводжувати «арештантів», але Мері змусив їх іти попереду, а Фродо з друзями їхав за ними. Мері, Піпін і Сем поводилися невимушено — сміялися, розмовляли та співали, — тоді як шерифи крокували зі суворим і поважним виглядом. Фродо, однак, мовчав і здавався сумним та замисленим.

Останнім, повз кого вони проїхали, був бадьорий дідок, котрий підстригав живопліт.

— Ого-го! — засміявся він. — Хто тут кого заарештував? Два шерифи притьмом кинулися до дідка.

— Пане головний! — вигукнув Фродо. — Поверни хлопців назад у стрій, бо я за них візьмуся!

Підкорившись наказу шерифа, двоє гобітів понуро поплелися назад.

— А тепер уперед! — сказав Мері.

І мандрівники подбали, щоби рись їхніх поні додавала ходи шерифам. Визирнуло сонце, і, хоча віяв холодний вітер, ті швидко засапались і спітніли.

Біля Каменя Трьох Чвертей шерифи здалися. Вони пробігли майже чотирнадцять миль тільки з одним привалом опівдні. Зараз була третя година. Голодним, зі збитими ногами, шерифам далі бігти було годі.

— Ну, то йдіть, як можете! — сказав Мері. — А ми поїдемо.

— До побачення, Робіне! — додав Сем. — Зустрінемося під «Зеленим драконом», якщо ти не забув, де він. Не загрузни по дорозі!

— Ви втікаєте з-під арешту, порядок порушуєте — ось що ви робите, — дорікнув головний, — і я за це не відповідаю.

— Ми ще не одне порушимо, і тебе за це відповідальним не зробимо, — сказав Піпін. — Нехай щастить!

Мандрівники пустилися риссю, і коли сонце почало опускатися до Білих Схилів, дісталися Поріччя над широким ставом; і тут вони пережили перше болісне враження. То були рідні місця Фродо та Сема, і вони зрозуміли, що для них це найдорожчі місця на світі. Бракувало багато знайомих будинків, причому деякі з них, здавалося, згоріли. Гарний ряд старих гобітських нір на північному схилі пагорба, над Ставком, зяяв пусткою, а садки, що збігали аж до води, позаростали бур'янами. Цілий ряд некрасивих нових будинків вишикувався вздовж берега — там, де дорога на Гобітон підходила до Ставка. Раніше там була алея, а тепер — ані деревця. І глянувши з жахом у бік Торбиного Кута, вони побачили вдалині високу цегельну трубу, що вивергала у вечірнє небо чорний дим. Сем уже не міг стримуватися:

— Я поїду вперед, пане Фродо! І з'ясую, що діється. Я хочу відшукати свого дідуся.

— Та спершу треба зрозуміти, що нас там чекає, Семе, — сказав Мері. — Думаю, що в «Начальника» під рукою ціла банда розбійників. Треба в когось розпитати, що тут і як.

Але в Поріччі всі будинки та нори були позачинювані, й ніхто не вийшов їм назустріч. Їх це здивувало, та причина незабаром з'ясувалася. Коли вони під'їхали до «Зеленого дракона», останньої будівлі по дорозі на Гобітон, тепер порожньої та з повибиваними вікнами, то під стіною шинку виявили півдюжини здорованів, котрі притулилися до стіни заїзду, косооких і жовтолицих.

— Як той приятель Біла Папорота з Брі, — сказав Сем.

— Таких я набачився в Ізенґарді, — буркнув Мері.

Бандити тримали в руках ціпки, а на поясах висіли ріжки, — іншої зброї видно не було. Коли мандрівники під'їхали, вони відійшли від стіни та перегородили їм проїзд.

— Куди це ви зібралися? — запитав один, найбільший і найлютіший на вигляд. — Далі їхати не можна. А де ті дорогоцінні шерифи?

— Помаленьку підходять, — повідомив Мері. — Ноги в них потомилися. Ми обіцяли їх тут почекати.

— Ну, що я казав? — буркнув розбійник своїм дружкам. — Казав я Шаркі, що не можна вірити цим малорослим дурникам. Треба було вислати пару наших хлопців.

— І що би від того змінилося? — сказав Мері. — У наших краях ми не звикли до піших розбійників, але якось дамо собі раду.

— Розбійники, кажеш? — перепитав той. — Отак ти говориш? Зміни тон, бо змінимо його за тебе. Ви, дрібнота, бачу, знахабніла. Не дуже розраховуй на милосердя Вождя! Тепер у нас є Шаркі, й Вождь зробить усе, як Шаркі накаже!

— І що ж він накаже? — спокійно запитав Фродо.

— Треба вас привести до тями і навчити порядку, — сказав бандит, — і Шаркі візьметься за це, й візьметься жорстоко, якщо доведете. Вам потрібен справжній правитель. І він у вас буде — ще до кінця року, якщо не заспокоїтеся. Тоді ми провчимо вас, щурячий виводку!

— Дякую, що ознайомив із вашими планами, — сказав Фродо. — Я саме зібрався відвідати пана Лотто, — йому, мабуть, теж буде цікаво про них довідатися.

Бандит розсміявся:

— Лотто! Він усе чудово знає. Про нього не турбуйся. Він зробить усе, що накаже Шаркі. Бо якщо начальник створює проблеми, його можна замінити. Ясно? А якщо дрібнота пхається туди, куди її не просять, її від того відучують. Зрозумів?

— Так, зрозумів, — відповів Фродо. — По-перше, я зрозумів, що ви тут відстали від життя і не знаєте новин. Багато чого змінилося, відколи ти пішов із півдня. Твій час минув, як і всіх інших розбійників. Темну Вежу повалено, до Ґондору повернувся король. Ізенґард також зруйнований, і твій дорогоцінний господар — тепер жалюгідний жебрак. Я зустрів його дорогою. Тепер Зеленим Шляхом будуть їздити посланці короля, а не бандити з Ізенґарда.

Чоловік видивився на нього й усміхнувся.

— «Жалюгідний жебрак»! — перекривив він його. — Та невже? Хвалися, хвалися, нікчемо! Це не завадить нам жити у вашому ласому куточку, — ви тут задовго ледарювали. А щодо посланців короля, — він клацнув пальцями під самим носом у Фродо, — то плював я на них! Може, зверну на них увагу тоді, коли потраплять мені на очі.

Цього для Піпіна було вже задосить. У думках він повернувся на поле Кормаллену, а тут косоокий негідник обзиває Персненосця нікчемою. Піпін відкинув за плечі плащ, вийняв меча і, сяючи срібно-чорним вбранням Ґондору, рушив уперед.

— Я — посланець короля, — сказав він. — А ти розмовляєш із другом короля, лицарем, славним на всіх землях Заходу. Ти ж розбійник і дурень. На коліна, і проси пробачення, бо я проштрикну тебе цим тролівським прокляттям!

Меч блиснув у промінні вечірнього сонця. Мері та Сем також вийняли мечі й під'їхали до Піпіна; але Фродо не ворухнувся. Розбійники відступили. Залякуванням селюків із Брі та приголомшених гобітів — таким вони досі займалися. Безстрашні гобіти з гострими мечами та суворими обличчями були для них великою несподіванкою. І в голосах цих приїжджих звучали нечувані нотки. Було чого злякатися.

— Забирайтеся геть! — крикнув Мері. — А якщо хоч іще раз потурбуєте це село, то пошкодуєте!

Троє гобітів рушили вперед, і тоді розбійники розвернулись і побігли геть дорогою на Гобітон, сурмлячи на ходу в ріжки.

— Ну, ми повернулися не зарано, — сказав Мері.

— Не зарано. Та, може, і запізно, принаймні, щоб урятувати Лотто, — заперечив Фродо. — Дурень він нещасний, та все ж шкода його!

— Врятувати Лотто? Що ти говориш? — здивувався Піпін. — Скажи краще: знищити.

— Здається, Піпіне, ти не зовсім розумієш, що коїться, — зазначив Фродо. — Лотто ніколи не думав, що до цього дійде. Він злостивий дурень і сам спіймався в пастку. Розбійники взяли гору, вони відбирають, грабують, залякують і руйнують усе, як їм заманеться, а прикриваються його ім'ям. Але не довго ще прикриватимуться. Тепер він бранець Торбиного Кута й, очевидно, дуже наляканий. Мусимо його визволяти.

— Ну, я вражений! — сказав Піпін. — Отакого завершення нашої подорожі я очікував найменше: битися з тими напіворками та розбійниками в Ширі, щоби визволяти Лотто Прища!

— Битися? — перепитав Фродо. — Гадаю, до цього може дійти. Але пам'ятай: гобітів убивати не можна, навіть якщо вони перейшли на інший бік. Тобто по-справжньому перейшли, а не тільки зі страху виконують накази розбійників. Ще ніколи в Ширі жоден гобіт навмисно не вбив іншого гобіта. І взагалі, нікого не треба вбивати, якщо цього можна уникнути. Стримуйтеся, не піднімайте руки, доки можна!

— Та якщо цих розбійників тут багато, — сказав Мері, — без бійки не обійтися. Співчуттям чи сумом не врятувати ні Лотто, ні Шир, Фродо мій дорогий.

— Це правда, — погодився Піпін. — Удруге їх так легко не налякаєш. На цих ми напали зненацька. Чули, як вони сурмили? Вочевидь, поблизу ще багато розбійників. А гуртом вони посміливішають. Мусимо пошукати якогось прихистку на ніч. Зрештою, нас лише четверо, хоч і озброєних.

— Є ідея, — сказав Сем. — їдьмо до старого Тома Хатона на Південному Провулку! Він завжди був хоробрим гобітом. І ще в нього ціла купа синів, і всі — мої друзі.

— Ні! — заперечив Мері. — «Шукати прихистку» — то недобре. Саме це і робили завжди гобіти, і саме це на руку розбійникам. Вони просто підуть на нас усією силою, оточать, а тоді виженуть або і спалять разом із будинкам. Ні, треба щось робити негайно.

— Що робити? — запитав Піпін.

— Піднімати Шир! — сказав Мері. — Вже! Будити всіх гобітів! Як бачите, їм не подобаються нові порядки: всім за винятком одного-двох негідників і кількох дурнів, котрі хочуть бундючитись, а що діється насправді — не тямлять. Але гобіти так довго жили у спокої, що й не знають, за що тепер братись. Але тільки-но піднеси сірника — і вони спалахнуть. Люди Начальника це чудово розуміють. Вони спробують нас потоптати і якнайшвидше виставити звідси. У нас обмаль часу. Семе, якщо хочеш, скачи на ферму до Хатона. Він тут головний гобіт, і найміцніший. Поквапся! А я заграю в роганський ріг, — нехай послухають музику, якої в житті не чули.

Вони поскакали до головної площі села. Там Сем повернув у бічну вуличку, що йшла в південному напрямку, — до Хатонів. Не встиг він далеко від'їхати, як зазвучала чиста, дзвінка мелодія рогу. Луна розкотилася горами та полями, і такий непереборний був той заклик, що Сем мало не кинувся назад. Його поні став дибки та заіржав.

— Уперед, хлопчику! — гукнув він. — Незабаром повернемося. Тоді він почув, як Мері заграв по-іншому, й угору, стрясаючи повітря, здійнявся клич Цапового Краю:

Сем почув позаду гамір голосів, шум і грюкання дверей. Попереду в сутінках спалахували вогні, гавкали собаки, тупотіли ноги. Ще не доїхав Сем до кінця вулички, як назустріч йому вибігли фермер Хатон і три його сини, Том Молодший, Радко та Нік. Зі сокирами в руках вони заступили дорогу.

— Ні, цей не з тих, не розбійник, — почув Сем. — На зріст — як гобіт, лише вдягнутий якось дивно. Гей! — гукнув фермер. — Хто ти такий і чому такий галас?

— Це Сем, Сем Правоніг. Я повернувся.

Фермер Хатон підійшов до нього впритул і придивився.

— Та ну! — вигукнув він. — Голос той самий, і обличчя не гірше, ніж було, Семе. Та на вулиці я би тебе не впізнав у такому вбранні. Видно, ти був у чужих краях. А ми боялися, що ти вже неживий.

— Оце вже ні! — відповів Сем. — Я живий, і пан Фродо — теж. Він тут, із друзями. Тому й галас. Вони піднімають Шир. Хочемо повиганяти тих розбійників, і начальника їхнього — також. Зараз починаємо.

— Дуже добре! — вигукнув фермер Хатон. — Ну, нарешті почалось! У мене весь рік руки свербіли, та народ не хотів підтримати. І про дружину з Розою мусив подбати. Цих розбійників ніщо не зупинить. Але ходімо, хлопці! Поріччя бунтує! Без нас не обійдеться!

— А пані Хатон і Роза? — запитав Сем. — Зараз небезпечно залишати їх самих.

— З ними мій Кирпа. Але якщо хочеш — піди і допоможи йому, — посміхнувся Хатон і побіг разом зі синами до села.

Сем поспішив до їхнього дому. Углибині широкого подвір'я перед великими круглими дверима стояли пані Хатон і Роза, а перед ними — Кирпа з вилами.

— Це я! — крикнув Сем, під'їжджаючи до ґанку. — Сем Правоніг! Не проколи мене вилами, Кирпо. А втім, я все одно в кольчузі.

Він зістрибнув із поні й піднявся по сходах. Вони мовчки дивилися на нього.

— Добрий вечір, пані Хатон! — привітався Сем. — Привіт, Розо!

— Привіт, Семе! — сказала Роза. — Де ж ти був? Казали, ти вже неживий, але я чекаю на тебе зі самої весни. Ти не дуже поспішав, правда?

— Мабуть, не дуже, — засоромився Сем. — Але зараз поспішаю. Ми бандитів розганяєм, і я мушу повернутися до пана Фродо. Я просто забіг подивитися, як пані Хатон поживає. І ти, Розо…

— Гарно живемо, дякую, — сказала пані Хатон. — І було би ще краще, якби не ці злодії.

— Ну, то їдь уже! — сказала Роза. — Якщо весь цей час ти допомагав панові Фродо, то чому лишаєш його, щойно стало по-справжньому небезпечно?

Це вже було занадто. Але Семові знадобився би цілий тиждень, аби все пояснити. Він зійшов із ґанку та виліз на поні. Але не встиг від'їхати, як Роза збігла до нього по сходах.

— Знаєш, Семе, ти гарно виглядаєш, — сказала вона. — Поспішай! Але побережи себе, і як дасте раду з тими бандитами — відразу їдь до нас.

Коли Сем повернувся на площу, все село вже було на ногах. Окрім молоді, зібралося понад сотню міцних гобітів, озброєних сокирами, молотами, довгими ножами та важкими кийками, дехто мав мисливські луки. Ще більше народу прибувало з ближніх ферм.

Комусь спало на думку розпалити багаття — так, для краси, а ще й тому, що це забороняв Начальник. У темряві вогнище розгоралось усе яскравіше. За наказом Мері, на обох кінцях села перегородили дорогу. Шерифи, підійшовши з нижнього кінця, були приголомшені, та коли втямили, що діється, більшість позривала пера і приєдналася до повстанців. Інші потихеньку вислизнули.

Сем застав Фродо та друзів біля вогнища, вони розмовляли зі старим Хатоном, а захоплені мешканці Поріччя стояли довкола і розглядали їх.

— Ну, а що далі? — запитав фермер Хатон.

— Поки що не знаю, — сказав Фродо. — Скільки у вас тих розбійників?

— Важко сказати. Тиняються тут, то приходять, то відходять. Інколи буває близько півсотні в їхньому сараї по дорозі на Гобітон; але звідти вони розповзаються довкола красти. Або, як вони це називають, «збирати». Але завжди щонайменше двадцять їх при Вожді, як вони його називають. Він сидить у Торбиному Куті. Чи, може, сидів? Але зараз він звідти не виходить. Ніхто його не бачив уже пару тижнів; щоправда, його люди нікого до садиби не підпускають.

— Але вони не тільки в Гобітоні? — запитав Піпін.

— Ні, в тому й біда, — сказав Хатон. — Чув я, багато їх на півдні в Довгодонному, і над Сарнським Бродом; і в Лісовому Куті причаїлись, а біля Розпуття мають казарми. Та ще є Підвали, як вони кажуть, тобто старі складські нори у Великому Ритові, де вони влаштували в'язницю для тих, хто виступає проти них. Але все ж не думаю, що їх більш як три сотні в усьому Ширі, — радше ще менше. Здолаємо, якщо навалимось усі разом.

— А зброя у них є? — запитав Мері.

— Батогів, ножів і палиць досить для їхньої брудної роботи, — поки що вони тільки це показували, — сказав Хатон. — Але якщо дійде до бійки, то в них знайдеться ще якесь озброєння. Дехто точно має луки. Вони підстрелили одного-двох наших.

— Ось бачиш, Фродо! — сказав Мері. — Я знав, що доведеться битися. Зрештою, вони почали вбивати перші.

— Не зовсім так, — заперечив Хатон. — Принаймні не стріляти. Це почали Туки. Бачте, ваш батечко, пане Переґріне, не ладив він із Лотто, від самого початку: сказав, якщо буде в нас тепер якийсь начальник, то це буде законний тан Ширу, а не вискочка. Лотто наслав своїх людей, але ті нічого не домоглися. Тукам добре, вони мають глибокі нори в Зелених Пагорбах, і Великі Сміали, і таке інше, і бандити туди не лізуть, а Туки їх і не пускають на свою землю. А якщо попхаються, Туки їх виганяють. Туки трьох підстрелили за крадіжку та розбій. Після того розбійники дуже розлютилися. Тепер наглядають за Туковим Краєм. Ні туди, ні звідти пройти не можна.

— Молодці Туки! — вигукнув Піпін. — Але комусь треба туди пробратись, і негайно. Я іду до Сміалів. Хто зі мною до Холма?

Піпін виїхав уперед із дюжиною хлопців верхи на поні.

— Швидко побачимося! — крикнув він. — Полями туди якихось чотирнадцять миль. До ранку приведу цілу армію Туків.

Мері засурмив у ріг услід загону, що вирушав назустріч сутінкам. Натовп радісно гомонів.

— Усе ж таки, — сказав Фродо до тих, хто стояв поруч, — краще нікого не вбивати, навіть бандитів, хіба що без того не обійтися задля безпеки гобітів.

— Гаразд! — сказав Мері. — Проте, гадаю, з хвилину на хвилину нас відвідає банда з Гобітону. І прийдуть вони не для перемовин. Спробуємо повестися з ними акуратно, та готуватися треба до гіршого. У мене є план.

— Дуже добре, — сказав Фродо. — Тоді командуй.

Тут якраз підбігли два підлітки, котрих висилали на розвідку до Гобітона.

— Ідуть! — повідомили вони. — Понад два десятки. Та двоє побігли полями на захід.

— Це до Розпуття, — пояснив Хатон, — за підмогою. Ну, по п'ятнадцять миль у кожен бік. Поки що не варто турбуватися.

Мері поспішив віддавати вказівки. Фермер Хатон очистив вулицю, відіславши по домівках усіх, окрім старших гобітів із абиякою зброєю. Чекати довелося недовго. Незабаром залунали різкі голоси, а тоді — тупотіння важких чобіт. На дорозі з'явився гурт розбійників.

Побачивши шлагбаум, вони розреготалися. Їм не вірилося, що хтось у цьому маленькому краю міг виступити проти двох десятків таких, як вони.

Гобіти підняли шлагбаум і розступилися.

— Дякуємо! — глузливо закричали люди. — А тепер марш по домівках, поки вас не відшмагали.

І пройшли вулицею, викрикаючи:

— Гасіть світло! Усі по хатах і не висуватися! Бо заберемо відразу п'ятдесятьох на рік у Підвали! По хатах! У Начальника закінчується терпець!

Ніхто не звертав уваги на ці накази; та коли розбійники пройшли, гобіти тихенько зімкнули лави і покрокували слідом. Біля багаття на площі стояв лише фермер Хатон і грів руки.

— Ти хто такий і що тут робиш? — запитав ватажок розбійників. Хатон поволі підвів на нього очі.

— Власне, це саме я хотів спитати у вас, — сказав він. — Це не ваша земля, й ніхто вас сюди не кликав.

— Ну, зате ми тебе покличемо, — сказав ватажок. — Візьміть його, хлопці! У Підвали його, а дорогою заспокойте!

Розбійники ступили до нього один крок і завмерли. Довкола них зчинився гамір, і вони раптом усвідомили, що фермер Хатон на площі не сам. Їх оточили. У темряві по краю світляного кола стояли гобіти, котрі тихо виступили з тіней. Було їх близько двохсот, усі озброєні.

Мері вийшов уперед.

— Ми вже зустрічалися сьогодні, — звернувся він до ватажка, — і я вас попереджав, аби ви не верталися. Попереджаю ще раз: ви добре освітлені та під прицілом лучників. Зачепіть пальцем цього фермера чи когось із гобітів — і вони почнуть стріляти. Кидайте зброю, всю, яку маєте!

Ватажок озирнувся. Виходу не було. Та він не злякався, адже був із двома десятками бандитів. Він мало знав гобітів і тому не розумів усієї небезпеки. З дурної голови він вирішив битися, хоча і бачив, що буде нелегко.

— Бийте їх, хлопці! — крикнув він. — Усипте їм добряче!

З довгим ножем у лівій руці та палицею у правій він кинувся на гобітів, намагаючись прорватися до Гобітона. Він замахнувся на Мері, який заступив йому шлях. І впав мертвий, пробитий чотирма стрілами.

Для інших цього вистачило. Вони здалися. Їх роззброїли, зв'язали та відвели до порожньої казарми, яку вони самі ж і побудували, там їх і зачинили під вартою. Убитого ватажка відтягнули на пустище та закопали.

— Усе вийшло досить просто, хіба ні? — сказав Хатон. — Я ж казав, що ми їх здолаємо. Бракувало тільки заклику. Ви вчасно повернулися, пане Мері!

— Це тільки початок, — сказав Мері. — Якщо ти не помилився в розрахунках, то ми не впорались і з десятою частиною. Та зараз темно. Наступний удар відкладемо до ранку. Відвідаємо Начальника.

— Чому не зараз? — запитав Сем. — Ще не пізно, тільки шоста минула. І я хочу побачити свого старого. Не знаєте, як він поживає, пане Хатоне?

— Не погано, але і не дуже добре, Семе, — сказав фермер. — Вони перекопали Торбин Узвіз, і для нього це стало важким ударом. Зараз він в одній із халуп, які набудували люди Начальника, поки ще щось робили, а не тільки палили та грабували, — це десь за милю від Поріччя. Але він навідується до мене, коли випадає нагода, і з харчами в нього краще, ніж в інших бідолах. Звісно, все проти «Правил». Я би поселив його в нас, але це заборонено.

— Дякую вам дуже, пане Хатоне, ніколи вам цього не забуду, — сказав Сем. — Але я хочу його провідати. Цей Начальник і цей Шаркі, чи як там його, до ранку ще щось витворять.

— Гаразд, Семе, — сказав Хатон. — Візьми зі собою одного-двох хлопців і відвези його до мене додому. Та до старого Гобітона над Річкою не наближайся. Мій Радко покаже дорогу.

Сем поїхав. Мері виставив вартових довкола села та нічну сторожу на дорогах. Потім він разом із Фродо поїхав до Хатонів. Вони посиділи зі сім'єю в теплій кухні, й Хатони поставили кілька ввічливих запитань про їхні подорожі, та відповідей не слухали: події в Ширі були набагато важливіші.

— Усе почалося з Прища, так ми його прозиваємо, — говорив Хатон, — і почалося щойно ви від'їхали, пане Фродо. Йому щось зайшло, цьому Прищу. Захотілося йому все прибрати до рук, а тоді всіма керувати. Невдовзі виявилося, що він заволодів більшим добром, аніж йому потрібно, та загрібав ще і ще, хоча звідки в нього бралися гроші, це таємниця: і млини, і броварні, й заїзди, і ферми, і тютюнові лани. Здається, млин у Пісковика він купив іще перед переїздом до Торбиного Кута.

Звичайно, він почав із великої спадщини по батькові у Південній Чверті; і здається, вже пару років він потайки продавав «наліво» найкращий листовий тютюн. А наприкінці минулого року почав вивозити цілі обози всілякого добра — не лише тютюну. Стало бракувати всього, а тут і зима підійшла. Народ розлютився, та в нього вже була готова відповідь. Багато людей, переважно бандити, з великими фургонами, — якісь із них товари на південь повезли, інші тут оселились. А далі прибували ще. Ми і незчулися, як вони розселилися по всьому Ширу і стали валити ліс, копати, зводити собі будинки, які заманеться. Спершу Прищ платив за товари та збитки, але згодом вони розкомандувались і почали забирати все, що хотіли.

Тоді народ трохи пошумів, але замало. Старий Віл, мер, вирушив до Торбиного Кута протестувати, але не доїхав. Розбійники схопили його й укинули до в'язниці у Великому Ритові, — він і зараз там. А потім — то було відразу після Нового року — в нас уже не стало мера, а Прищ оголосив себе Верховним шерифом, або Начальником, і став командувати; а якщо хтось, як вони казали, «нахабнів», той ішов услід за Вілом. Отак, щодалі, то гірше. Тютюну ніякого — тільки для людей; і те саме з пивом — тільки для людей. А заїзди позакривали, бо Начальник не зносить пива; й усього, крім Правил, ставало менше і менше, хіба би хтось щось приховав для себе від бандитів, котрі приходили та відбирали добро для «справедливого розподілу», що означало: собі все, а нам — нічого, самі недоїдки в шерифських відділках, якщо не знудить. Дуже погано. А коли з'явився Шаркі, почалася справжня руїна.

— Хто такий Шаркі? — запитав Мері. — Один розбійник згадував про нього.

— Здається, найголовніший бандит, — сказав Хатон. — Були останні жнива, кінець вересня, коли ми вперше про нього почули. Ми ніколи не бачили його, та живе він у Торбиному Куті; думаю, зараз саме він і є тим Начальником. Бандити роблять усе, що він скаже, а наказує він переважно таке: рубати, палити, трощити, а тепер і до вбивства дійшло. У цьому і зернини глузду нема. Вони валять дерева та залишають їх гнити на місці, палять будинки, а нових не будують.

А що з млином Пісковика? Прищ його розвалив, тільки-но перебрався до Торбиного Кута. А тоді привів якихось із брудними пиками, й ті йому побудували більший, із купою всіляких коліс і чужоземних штукенцій. Один лише дурний Тед цим утішився і тепер там працює, чистить колеса для людей там, де його батько був мірошником і самому собі господарем. Прищ запланував молоти більше та швидше, принаймні так він говорив. І побудував іще декілька таких млинів. А щоби молоти, потрібно мати зерно, а його навіть для старого млина бракувало. При Шаркі ж узагалі молоти перестали. Тепер тільки це гупання та пахкання, дим і сморід випускають, і спокою в Гобітоні нема навіть уночі. І зумисне викидають якусь гидоту, вже загидили всю нижню Річку, й усе це пливе у Брендівинну. Якщо вони хочуть, аби Шир став пустелею, тоді все роблять правильно. Та не повірю, що за тим усім стоїть той дурень Прищ. Це — Шаркі.

— Так і є! — підтакнув молодший Том. — Що й казати, вони навіть забрали матусю Прища, Лобелію, а він один її любив, більше ніхто. У Гобітоні дехто бачив, як усе було. Іде вона вулицею зі старою парасолькою. А назустріч їй кілька бандитів на возі. «Куди це ви?» — питає вона. — «До Торбиного Кута», — кажуть. — «Навіщо?» — питає вона. — «Будувати комори для Шаркі» — кажуть вони. — «Хто вам дозволив?» — «Шаркі, — кажуть вони. — Геть із дороги, стара відьмо!» — «Я вам покажу Шаркі, ви, злодюги паршиві!» — закричала вона і з парасолькою поперла на них, просто на ватажка, а він удвічі вищий за неї. Ну, і схопили її. Потягли до Підвалів, і це в її віці!.. Забирали і кращих за неї, але правда і те, що вона повелася хоробріше, ніж більшість.

Посеред розмови до кухні ввалився Сем із його батьком. Старий Правоніг майже не постарів, але став трохи тугий на вухо.

— Добрий вечір, пане Торбине! — сказав він. — Радий вас бачити живого та здорового. Але я, грубо кажучи, маю з вами порахуватися. Не можна було вам продавати Торбин Кут, — я завжди це говорив. З цього вся біда і почалася. Поки ви мандрували собі по чужих краях і ганялися по горах за Чорними Людьми, — якщо, звичайно, вірити Семові, хоча навіщо — він не пояснив, — вони тут перекопали Торбин Узвіз і попсували мені бульбу!

— Мені дуже шкода, пане Правоноже, — сказав Фродо. — Але тепер я повернувся і намагатимусь усе виправити.

— Ну, дякую на доброму слові, — сказав старий. — Пан Фродо Торбин — порядний гобіт, — я це завжди говорив, хоча про деяких інших такого не скажеш, перепрошую за різке слово. Сподіваюся, мій Сем поводився, як годиться, і ви ним задоволені?

— Цілком задоволений, пане Правоноже, — сказав Фродо. — Не знаю, чи повірите, але тепер він відомий на всіх землях і про його подвиги складають пісні звідси аж до Моря та за Великою Рікою.

Сем почервонів, але з вдячністю глянув на Фродо, бо очі Рози заблищали, а на її личку заясніла усмішка.

— Повірити важко, — сказав Дідусь, — але я бачу, що малий зійшовся з дивним народом. А що з його маринаркою? Не до вподоби мені всілякі залізні штучки, хоча би вони і носилися краще.

Сім'я Хатона й усі гості прокинулися на світанні. Ніч минула спокійно, та день обіцяв принести чималі клопоти.

— Здається, в Торбиному Куті розбійників уже нема, — сказав Хатон, — але банда з Розпуття може з'явитися будь-якої хвилини.

Поснідали, і тут примчав посланець із Тукового Краю. Він був веселий.

— Тан підняв на ноги весь наш край, — сказав він, — і новини розповзаються в усі боки, мов пожежа. Розбійники, ті, котрі залишилися живі, втекли на південь. Тан переслідує їх, аби відрізати від іншої великої банди, а ті, що не пішли з ним, їдуть сюди з паном Переґріном.

Наступна новина була не така добра. Мері, який не спав усю ніч, приїхав близько десятої ранку.

— Милі за чотири звідси велика банда, — сказав він. — Вони прямують сюди з Розпуття і дорогою їх назбирується все більше. Їх близько сотні, й вони все палять на шляху. Падлюки!

— Так, ця компанія розмовляти не стане, буде вбивати, — сказав Хатон. — Якщо Туки не прийдуть раніше, найкраще буде сховатись і стріляти без зайвих слів. Без бійки не обійдеться, пане Фродо.

Туки прийшли вчасно. Невдовзі з Холма та Зелених Пагорбів у село вступила ціла сотня з Піпіном на чолі. Мері тепер мав досить міцних гобітів, аби розправитися з розбійниками. Розвідники повідомили, що ті йдуть тісним строєм. Вони зрозуміли, що населення повстало проти них, і тому збиралися безжально придушити бунт у його зародку, в Поріччі. Та хоча вигляд вони мали зловісний, ватажка, котрий би знався на воєнній справі, в них не було. Вони крокували, не дбаючи про безпеку. Мері швидко склав план дій.

Розбійники пройшли Східною Дорогою та, не зупиняючись, звернули на Порічну Дорогу, що якийсь час піднімалася між високими берегами з низьким живоплотом на них. За поворотом, за чверть милі від головної дороги, вони напоролися на перешкоду з перевернутих старих возів. Це їх зупинило. Тієї ж миті вони помітили, що за кущами по обидва боки вишикувалися гобіти. Позаду них інші гобіти викотили на дорогу ще кілька возів, які були заховані в полі, й так відрізали відхід. Згори пролунав голос.

— Ось ви і потрапили в пастку, — сказав Мері. — З вашими дружками в Гобітоні було те саме, й один із них убитий, а інші — в полоні. Складіть зброю! Тоді відійдіть на двадцять кроків і посідайте. Хто спробує втікати, того підстрелимо.

Та розбійників зараз було не так легко залякати. Дехто з них послухався, але таких швидко закликали до порядку. Десятки зо два кинулися на щтурм барикади. Шістьох пристрелили, та решта прорвалась, убивши двох гобітів, і врозсип погнала полями до Лісового Кута. Ще двоє впали на бігу. Мері голосно засурмив у ріг, і йому відповіли здаля.

— Далеко не втечуть, — сказав Піпін. — По всій околиці тут повно наших мисливців.

Позаду близько восьми десятків розбійників у пастці все ще намагалося видертися на барикаду та схили, і гобіти були змушені багатьох із них пристрелити або зарубати сокирами. Та все ж багато їх — сильніших і лютіших за решту — прорвалося зі західного боку і накинулося на ворогів із готовністю вбивати. Кілька гобітів упало, інші почали піддаватися, коли Мері та Піпін, які були на східному схилі, перебігли через дорогу та втрутились у сутичку. Мері власноручно вбив ватажка, косоокого здоровила, подібного на величезного орка. Потім відтягнув усі сили, оточуючи недобитків широким кільцем лучників.

Нарешті все закінчилося. Близько сімдесяти мертвих розбійників лежало в полі, дюжина потрапила в полон. Дев'ятнадцять гобітів було вбито і близько тридцяти — поранено. Трупи розбійників повантажили на вози, відвезли на старий піщаний кар'єр і там поховали — у Бойовій Ямі, як його пізніше назвали. Полеглих гобітів поховали всіх разом у могилі на схилі пагорба, де пізніше поставили великий камінь, обсадивши його деревами. Так завершилася Битва під Поріччям 1419 року, остання битва на землі Ширу та єдина з часів Зелених Полів 1147 року в Північній Чверті. Відтак, хоча, на щастя, битва не коштувала гобітам багатьох життів, їй присвячено цілий розділ у Червоній Книзі, а з імен усіх учасників було складено Список, і літописці Ширу вивчали його напам'ять. Значне зростання слави та достатку Хатонів починається саме з цього часу; але в усіх списках на першому місці стоять імена капітанів Меріадока та Переґріна.

Фродо перебував у гущі бою, та меча з піхов не виймав, і його завданням було стримувати гобітів, розлючених загибеллю друзів, аби вони не вбивали ворогів, котрі кидали зброю. Коли битва закінчилась і було вирішено, що робити далі, Мері, Піпін і Сем приєдналися до нього й усі разом повернулися до Хатонів. Пообідали, і Фродо, зітхнувши, сказав:

— Ну що, час побалакати з «Начальником».

— Еге ж, і що швидше, то краще, — підтакнув Мері. — І не будь із ним надто м'який! Адже це він притягнув сюди цих розбійників і відповідає за все зло, яке вони накоїли.

Фермер Хатон відрядив з ними дві дюжини міцних гобітів.

— Ми не знаємо напевне, що в Торбиному Куті немає розбійників, — сказав він. — Усіляке може бути.

Незабаром вирушили. Фродо, Сем, Мері та Піпін ішли попереду.

Це були одні з найсумніших годин у їхньому житті. Висока труба все вище здіймалася перед ними; коли вони наблизилися до старого села за Річкою, то за рядами нових негарних будинків уздовж дороги у всій понурій і брудній потворності перед ними постав новий млин — велика цегляна будівля, що осідлала потік і забруднювала його димними та смердючими викидами. Уздовж дороги були повалені всі до одного дерева.

Коли вони перейшли міст і подивилися нагору, на Пригірок, у них перехопило подих. Навіть побачене в Дзеркалі не приготувало Сема до такого видовища. Стару Комору на західному боці розібрали, а її місце зайняли ряди вимащених смолою сараїв. Усі каштани зникли. Усі насипи перекопані, а живоплоти викорчувані. Величезні вози безладно стояли на голому, витолоченому полі. Торбин Узвіз зяяв піщаним кар'єром. Торбиного Кута не видно було за купою великих бараків.

— Вони зрубали його! — скрикнув Сем. — Вони зрубали Святкове Дерево!

Він показав на те місце, де росло дерево, під яким Більбо виголосив його Прощальну Промову. Тепер там лежав мертвий обчухраний стовбур. То була остання крапля, і Сем розплакався.

Його схлипування перервав голосний сміх. Через низьку огорожу млина перевалився похмурий гобіт, із закіптюженим обличчям і брудними руками.

— Що, Семе, не подобається? — глузливо посміхнувся він. — Але ти завжди був нюнею. А я думав, ти кудись поплив кораблем, як ти колись патякав, плив кудись і плив. І навіщо ти повернувся? У нас тут, у Ширі, багато роботи.

— Ото й видно, — сказав Сем. — Щоб умитися часу нема, зате є — підпирати паркани. Та послухай, пане Пісковику, в мене тут, у селі, свої порахунки, і не подовжуй їхній список своїм зубоскальством, бо повік не розрахуєшся!

Тед Пісковик плюнув через огорожу:

— Та йди ти! Ти мене не зачепиш. Я друг Начальника. А ти як іще щось ляпнеш, то він тебе добре зачепить.

— Облиш ти цього дурня, Семе! — сказав Фродо. — Сподіваюся, що небагато гобітів стали такими. Це було би гірше за все скоєне лихо.

— Ти, Пісковику, підлий і нахабний, — сказав Мері. — А крім усього, ще і дурень. Ми якраз ідемо на Пригірок виганяти твого дорогоцінного Начальника. З його людьми ми вже розправилися.

Тед роззявив рота, бо щойно тепер помітив загін, який, за знаком Мері, переходив міст. Метнувшись до млина, він вискочив із ріжком у руці та голосно засурмив.

— Не надсаджуйся! — засміявся Мері. — У мене кращий!

І він підніс до вуст срібний ріг, і заграв, і його дзвінкий клич розлігся над Пригірком; і з усіх нір, сараїв і занедбаних будинків Гобітона відгукнулися гобіти, і вибігли на вулицю, і з радісними та голосними вигуками пішли за загоном до Торбиного Кута.

Угорі вулички натовп зупинився, а Фродо та його друзі пішли вперед, і так вони нарешті повернулися до рідної колись оселі. Сад був забудований халупами та сараями, і деякі стояли так близько до старих західних вікон, що затуляли світло. Усюди були купи сміття. Двері облупилися, ланцюжок від дзвоника обірваний, сам дзвоник не дзвонив. Стали стукати, але ніхто не відповідав. Урешті-решт, натиснули на двері, й ті відчинилися. Вони ввійшли досередини. У будинку смерділо, всюди безлад і бруд: схоже було, що в ньому давно ніхто не жив.

— Ну, і куди подівся той нещасний Лотго? — сказав Мері. Вони обшукали всі кімнати, але, крім пацюків і мишей, не знайшли нікого.

— Може, скажемо народу, — нехай обшукають усі сараї?

— Тут гірше, ніж у Мордорі! — сказав Сем. — Набагато гірше. Це твій дім, рідний дім, і ти пам'ятаєш, який він був гарний…

— Так, це Мордор, — сказав Фродо. — Одна з його справ. Саруман завжди працював на нього, навіть коли вважав, що працює на себе. Те саме стосується тих, кого обдурив Саруман, як-от Лотто.

Мері озирнувся розгублено та з відразою.

— Ходімо на вулицю! — сказав він. — Знав би я, яке лихо накоїв Саруман, то запхав би йому свій кисет аж у саму горлянку!

— Без сумніву! Але не знав і не запхав, і тому я вітаю вас сьогодні вдома.

На порозі стояв сам Саруман, ситий і задоволений; очі його злісно та весело блищали. Фродо раптом осяяло.

— Шаркі! — крикнув він.

Саруман розреготався.

— Отже, ти чув моє прізвисько, так? Усі мої піддані в Ізенґарді називали мене так. Напевно, з любові до мене[9]. Але ти, вочевидь, не сподівався зустріти мене тут.

— Не сподівався, — відповів Фродо. — Та мав би здогадатися. Дрібне паскудство зі злості: Ґандалф попереджав, що ти ще на таке спроможний.

— Цілком спроможний, — сказав Саруман, — і не тільки на дрібне. Ви мене смішили, коли вдавали зі себе шляхетних панів, роз'їжджаючи з усіма цими великими людьми, такі впевнені й такі задоволені собою. Ви думали, що отак спокійно повернетеся додому та мирно житимете у своїй країні. Дім Сарумана можна зруйнувати, а його самого вигнати, але вашого дому ніхто не зачепить? О, ні! Ґандалф про вас подбає? — Саруман знову розреготався. — Тільки не він! Коли знаряддя виконало завдання, він його відкидає. Та ви поволочилися за ним, байдикуючи і теревенячи, і проїхали вдвічі довше, ніж було необхідно. «Ну, — подумав я, — якщо вони такі дурні, то я пережену та провчу їх. Око за око». Я провчив би вас іще краще, якби мав трохи більше часу та людей. Але я все одно зробив чимало, і, щоби виправити все, вам життя не вистачить. І я втішатимуся думкою про це як про відплату за мої образи.

— Ну, якщо тільки це тебе втішає, — сказав Фродо, — то мені тебе шкода. Боюся, це буде лише спогад про втіху. Іди звідси негайно й ніколи не повертайся!

Селяни побачили, як із однієї з халуп вийшов Саруман, і відразу ж натовп рушив до Торбиного Кута. Почувши наказ Фродо, гобіти обурено забурмотіли:

— Не відпускай його! Убити його! Він злочинець і вбивця! Убити його!

Саруман глянув на розгнівані обличчя й усміхнувся:

— «Убити його»! — перекривив він. — То вбийте, якщо гадаєте, що вас на це вистачить, мої хоробрі гобіти! — Він випростався, і чорні очі його похмуро зблиснули. — Та не думайте, що, втративши майно, я втратив усю свою силу! Хто вдарить мене, той буде проклятий. І якщо моя кров заплямує землю Ширу, то ця земля висохне й ніколи не зцілиться.

Гобіти відсахнулись. Але Фродо сказав:

— Не вірте йому! Його сила тільки в голосі, який залякує та обманює вас, якщо ви піддаєтесь. Але я все одно не дозволю його вбивати. Не варто помстою платити за помсту: так нічого не виправити. Іди геть, Сарумане, і якомога швидше!

— Черве! — покликав Саруман, і з ближньої халупи виповз рачки, мов пес, Червослов. — Знов у дорогу, Черве! — сказав Саруман. — Ці великодушні добродії нас виганяють. Ходімо!

Саруман обернувся та пішов, а Червослов попхався за ним. Але коли Саруман проходив повз Фродо, в руці його зблиснув ніж. Саруман блискавично вдарив. Лезо сковзнуло по прихованій кольчузі та зламалося. Дюжина гобітів на чолі зі Семом із криком кинулась уперед і повалила негідника на землю. Сем дістав меча.

— Ні, Семе! — крикнув Фродо. — Навіть зараз не вбивай. Бо він мене не зачепив. Та і не хочу я, щоби його зарубали, коли він у такій злобі. Колись він був великим, одним із тих, на кого ми не мали би права підняти руку. Він упав, і зцілити його ми не можемо, та я би пошкодував його — в надії, що він іще знайде зцілення.

Саруман підвівся на ноги й уважно подивився на Фродо. В його очах змішалися подив, повага та ненависть.

— Ти виріс, дрібнолюдику, — сказав він. — Так, дуже виріс. Ти мудрий і жорстокий. Ти позбавив мою помсту насолоди, і твоє милосердя залишило мені тільки гіркоту. Ненавиджу тебе! Гаразд, я йду й уже ніколи не турбуватиму тебе. Я йду. Та не чекай від мене побажань здоров'я і довгих років життя. Не буде тобі ні одного, ні другого. Втім, це вже не моя справа! Я просто віщую.

Він пішов, а гобіти розступалися, пропускаючи його; проте вони так стискали зброю, що аж пальці біліли. Червослов завагався, а тоді пішов за господарем.

— Червослове! — покликав його Фродо. — Ти не мусиш плентатися за ним. Мені ти нічого лихого не заподіяв. Можеш тут відпочити й від'їстися, поки зміцнієш, а потім підеш собі, куди захочеш.

Червослов зупинився й озирнувся, майже готовий залишитися. Саруман обернувся.

— Нічого лихого? — хихикнув він. — О, ні! Навіть якщо він виповзає ночами, то лише для того, щоби помилуватися зорями. Та, здається, хтось питав, куди подівся Лотто? Ти знаєш, Черве, правда? Може, скажеш їм?

Червослов зіщулився і заскімлив:

— Ні, ні!

— Тоді я скажу. Черв убив вашого Начальника, вашого бідолаху, вашого любого маленького Вождя. Хіба ні, Черве? Думаю, заколов його вві сні. І закопав, сподіваюся; хоча Черв останнім часом дуже голодний. Ні, насправді він зовсім не гарний. Краще залиште його мені.

Дика ненависть спалахнула в червоних очах Червослова.

— Ти мені це наказав, ти мене змусив, — засичав він.

Саруман розсміявся:

— А ти завжди робиш те, що тобі наказує Шаркі, Черве? Ну, він наказує: за мною!

Він копнув скорченого на землі Червослова в обличчя, обернувся й пішов. Але трапилося несподіване: раптом Червослов підвівся, вийняв захованого ножа, а тоді, загарчавши, мов пес, стрибнув на спину Саруманові, відкинув йому голову, перерізав горло і з вищанням побіг униз вулицею. Не встиг Фродо промовити і слова, як бренькнули три тятиви і Червослов упав мертвий.

На очах у приголомшених гобітів сіра імла хмарою зібралася над тілом Сарумана і, поволі піднявшись, мов дим від вогню, зависла над Пригірком блідою тінню в савані. Вона хитнулася, обертаючись на захід; але звідти подув холодний вітер, тінь зігнулася, зітхнула та розтанула на ніщо.

Фродо дивився на мертве тіло зі жалем і жахом, бо здавалося, що в ньому раптом проступили довгі роки смерті, воно зсохлось, а зморщене обличчя стало клаптями шкіри на огидному черепі. Піднявши край брудного плаща, який валявся поруч, Фродо прикрив тіло та відвернувся.

— Отакий його кінець, — сказав Сем. — Страшний кінець, і краще би я його не бачив, але добре, що здихались.

— І Війна вже зовсім закінчилася, сподіваюся, — додав Мері.

— І я сподіваюся, — сказав Фродо й зітхнув. — Останній удар. Але тільки подумати — під самим порогом Торбиного Кута! Ні сподіватися на таке, ні боятися такого я не міг.

— Я би не сказав, що це кінець, поки ми не наведемо тут лад, — похмуро буркнув Сем. — А часу та зусиль на це піде багато.

IX. Сірі гавані

Наведення ладу і справді вимагало чимало зусиль, але не стільки часу, як того боявся Сем. Наступного дня після битви Фродо поїхав до Великого Ритова звільняти з Підвалів в'язнів. Одним із перших знайшли Фредеґара Виприна, тепер уже не тлустого, як раніше. Його взяли, коли бандити викурювали загін повстанців, який він переводив до їхніх сховків у Борсучанах через схили Лякливого.

— Краще би ти пішов із нами, бідолашний Фредеґаре! — сказав Піпін, коли в'язня виносили нагору, бо ноги його не тримали.

Фредеґар розплющив одне око та спробував шанобливо усміхнутися.

— Хто цей молодий велетень із гучним голосом? — прошепотів він. — Невже маленький Піпін! Який зараз твій розмір капелюха?

Потім звільнили Лобелію. Бідолашна виглядала дуже старою та худою, коли вони знайшли її в темній і тісній камері. Вона забажала вийти сама, а коли з'явилася, спираючись на руку Фродо та стискаючи парасольку, її так радо зустріли, що вона розчулилась і від'їхала вся у сльозах. Лобелія ніколи не тішилася загальною любов'ю. Однак звістка про загибель Лотто приголомшила її, і вона не захотіла повертатися до Торбиного Кута. Вона віддала садибу Фродо, а сама поїхала до рідні, Чересівзі Скелебудів.

Коли навесні наступного року бідолашна стара померла — зрештою, їй була вже за сто, — Фродо був здивований і зворушений: вона залишила йому всі її збереження та майно Лотто для допомоги гобітам, котрі через колотнечу втратили домівки. І так закінчилася родова ворожнеча.

Старий Віл Білостоп просидів у Підвалах довше за всіх, і хоча з ним поводилися не так погано, як із іншими, йому довелося довго від'їдатись, аби знову стати схожим на мера; тож Фродо погодився попрацювати його заступником, поки пан Білостоп не погладшає. На посаді заступника мера він зробив єдину справу: скоротив кількість шерифів і чітко визначив їхні обов'язки. Виганяти рештки бандитів доручили Мері та Піпінові, й вони швидко з цим упоралися. Банди на півдні, почувши про Битву в Поріччі, втекли з краю і не чинили опору танові. Ще до кінця року кількох упертих оточили в лісах і допровадили до кордонів.

Тим часом швидко рухалися відновні роботи, і Сем був дуже заклопотаний. Коли треба або коли є настрій, гобіти стають працьовитими, як бджоли. Знайшлося сотні охочих рук різного віку, від малих, але спритних рученят хлопчиків і дівчаток, до натруджених, мозолястих рук бабусь і дідусів. Уже до зимового сонцестояння ні цеглинки не залишилося від усіх шерифських відділків чи від будь-чого, збудованого «людьми Шаркі»; а цеглу використали на ремонт багатьох старих нір, аби в них стало затишніше та сухіше. Великі припаси всілякого добра, харчів і пива було знайдено на складах, у коморах і покинутих норах, а найбільше — в тунелях Великого Ритова й у старих каменярнях у Лякливому; тож Новий рік відсвяткували веселіше, ніж сподівались.

У Гобітоні, навіть іще перед тим як знести новий млин, стали наводити лад на Пригірку й у Торбиному Куті, а також відбудовувати Торбин Узвіз. Піщаний кар'єр засипали і насадили на його місці садок, а з південного боку Пригірка вирили нові нори, з цегляними стінами. Дідуся поселили під номером три, й він усе повторював — байдуже, чи хтось його чув:

— Лихо не без добра, я завжди так казав! І добре Все те, що закінчується ще Краще!

Трохи посперечалися, як назвати нову вуличку. Думали про «Бойові Сади» або «Кращі Сміали». Та зрештою гору взяв здоровий гобітський глузд, і назвали просто: «Новий Узвіз». Лише в Поріччі, жартуючи, його називали Могилою Шаркі.

Найбільшою втратою були дерева, бо, за наказом Шаркі, їх нещадно вирубували по всьому Ширу; і Сем переймався цим найбільше. Адже таку шкоду не можна було виправити відразу, і лише його правнуки, думав він, побачать Шир таким, яким він має бути.

Тоді раптом, одного дня — адже він тижнями не мав часу згадувати про свої пригоди, — він пригадав про дар Ґаладріель. Сем дістав скриньку та поніс показати її іншим Мандрівникам (тепер їх усі називали так) і спитати їхньої поради.

— А я вже думав, коли це ти про неї згадаєш, — сказав Фродо. — Відкривай!

Скринька була наповнена м'яким сірим порохом, а в ньому лежала насінина, мов горішок у сріблястій шкаралупі.

— Що мені з цим робити? — запитав Сем.

— Розвій за вітром, а тоді подивимося, що буде, — порадив Піпін.

— Де розвіяти?

— Вибери клаптик землі й подивися, що станеться з рослинами, — порадив Мері.

— Та я впевнений, що Володарці не сподобалося би, якби я тримав це тільки для власного саду в той час, коли стільки народу постраждало, — сказав Сем.

— Скористайся власним розумом і досвідом, Семе, — сказав Фродо, — а тоді нехай дар допоможе тобі та покращить твою роботу. І використовуй його ощадливо. Скринька маленька, і, мабуть, кожна порошинка має велику цінність.

І Сем висадив саджанці всюди, де були знищені особливо гарні й улюблені дерева, а під коріння кожного саджанця він кидав зернину дорогоцінної землі. Отак він обійшов увесь Шир уздовж і впоперек; і якщо найбільше він дбав про Гобітон і Поріччя, то за це на нього ніхто не ображався. І нарешті залишилося зовсім трішки пороху, тож він пішов до Каменя Трьох Чвертей, що стояв майже в центрі Ширу, й підкинув рештки в повітря, благословляючи його. Сріблястий горішок, хоч і не знаючи, що з нього виросте, Сем посадив на Святковому Полі, там, де колись було дерево. Усю зиму він стримував себе, щоби постійно не ходити і не перевіряти, чи щось проросло.

Весна перевершила його найсміливіші надії. Семові дерева повипускали пагінці та пішли в ріст так швидко, ніби за рік хотіли встигнути те, що належалося за двадцять. На Святковому Полі вигналося прекрасне деревце: воно мало сріблясту кору та довгі листочки, а у квітні вкрилося золотими квітами. То був справжній мелорн, і вся околиця милувалася ним. Потім, у прийдешні роки, коли він цілком змужнів і став неймовірно красивим, здалеку приходили подивитися на нього — єдиний мелорн на захід від Гір і на схід від Моря й один із найпрекрасніших у всьому світі.

Загалом, 1420 рік у Ширі був чудовий. Не тільки м'яко світило сонце та вчасно й у міру випадали дощі, але і було ще щось: атмосфера багатства та розквіту і сяйво краси, незнаної в Середзем'ї, де літо лише зблисне і минає. Усі діти, народжені чи зачаті того року, а їх було багато, народилися гарними та здоровими, і більшість із них мала золотаве волосся; яке раніше серед гобітів траплялося дуже рідко. Фрукти вродили так рясно, що гобітенята мало не купались у полуницях із вершками, а потім сиділи на лузі під сливами та їли їх, складаючи кісточки купками, мов завойовники ворожі голови, а тоді відповзали далі. І ніхто не хворів, і всі були задоволені, крім косарів.

У Південній Чверті виноградні лози вгиналися від ґрон, урожай «листя» просто вражав, а зерна зібрали стільки, що воно не вміщалось у комори. У Північній Чверті вродив такий гарний ячмінь, що пиво 1420 року запам'ятали надовго і воно навіть стало приказкою. І справді, ще багато років у шинках можна було побачити і почути, як якийсь старий, випивши чесно заслуженого елю, крекчучи, ставить кухля: «Ух! Це — як у чотириста двадцятому!»

Спершу Сем разом із Фродо жив у Хатонів, але коли відбудували Новий Узвіз, він переселився туди зі своїм Дідусем. Окрім усього, він наглядав за прибиранням і відбудовою Торбиного Кута; але ще йому доводилося роз'їжджати по всьому Ширу в лісничій справі. Тому його не було вдома на початку березня й він не знав, що Фродо хворіє. Тринадцятого березня фермер Хатон застав Фродо в ліжку: він стискав у руці білий самоцвіт, який носив на ланцюжку на шиї, та, здавалося, марив.

— Пропало навіки, — казав він, — тепер так темно та порожньо.

Але напад минув, і, коли двадцять п'ятого Сем повернувся, Фродо вже було краще і про свою хворобу він нічого не сказав. А тим часом у Торбиному Куті навели лад, Мері та Піпін перевезли зі Струмкової Балки старі меблі й начиння, і тепер стара нора виглядала майже так само, як колись. Коли все нарешті було готове, Фродо спитав:

— Коли ти переїдеш до мене, Семе?

Сем зніяковів.

— Якщо не хочеш зараз, то не мусиш поспішати, — сказав Фродо. — Але ти ж розумієш, що Дідусь буде поруч, а вдова Буркіт за ним пригляне.

— Це не через те, пане Фродо, — червоніючи, промимрив Сем.

— Ну, а через що?

— Через Розу, Розу Хатон, — сказав Сем. — Здається, їй, бідолашній, зовсім не сподобалося, що я поїхав із вами; та я не говорив відверто, то вона і змовчала. А не говорив я тому, що спочатку треба було зробити справу. Але тепер я заговорив, а вона каже: «Ну, рік ти вже змарнував, куди ще тягти?» «Змарнував? — кажу. — Я би так не сказав». Але я розумію, на що вона натякає. Я, можна сказати, навпіл розриваюся.

— Тепер зрозуміло, — сказав Фродо, — ти хочеш одружитись, але також хочеш жити зі мною в Торбиному Куті? Але, мій любий Семе, це ж так просто! Одружуйся хоч зараз і переїжджай до мене з Розою. В Торбиному Куті вистачить місця навіть для величезної родини.

Так і зробили. Сем Правоніг одружився з Розою Хатон навесні 1420 року (рік цей прославився і весіллями), і вони оселились у Торбиному Куті. І якщо Сем вважав, що йому пощастило, то Фродо знав, що насправді пощастило йому; бо в усьому Ширі не було гобіта, про котрого би піклувалися краще. Коли плани відновлення було складено й усі роботи розпочато, він зажив спокійним життям: багато писав і переглядав зібрані нотатки. Улітку, під час Вільного Ярмарку, він склав із себе обов'язки заступника мера, і старий Віл Білостоп іще сім років головував на Бенкетах.

Мері та Піпін якийсь час жили разом у Струмковій Балці, й між Цаповим Краєм і Торбиним Кутом налагодився жвавий рух. Два молодші Мандрівники дивували весь Шир піснями, розповідями, а також витонченістю і прекрасними забавами. Їх прозвали «вельможними», — звичайно, доброзичливо; адже кожне серце раділо, дивлячись, як вони роз'їжджають верхи у блискучих кольчугах і з красивими щитами, сміються та співають пісень далеких країн; вищі за інших на зріст і величні, в усьому решта вони не змінилися, хіба тільки стали красномовнішими та ще веселішими.

Однак Фродо та Сем повернулися до звичного одягу, лише інколи накидаючи легкі сірі плащі з гарними застібками біля коміра; і пан Фродо завжди носив білий камінчик на ланцюжку та часто доторкався до нього пальцями.

Усе було прекрасно, і сподівалися, що буде ще краще; Сем мав стільки праці та радощів, скільки лише гобіт може забажати. Нічого не псувало йому цей рік, лише якісь невиразні побоювання за господаря. Фродо непомітно випав із усього життя Ширу, і Семові було боляче бачити, як мало почестей випало йому в рідному краю. Мало хто знав чи хотів знати про подвиги та пригоди Фродо; все захоплення й уся пошана випали на долю пана Меріадока та пана Переґріна, а також (якби Сем це знав) його самого. А восени на них наповзла тінь колишніх негараздів.

Якось увечері Сем зайшов до кабінету і побачив, що господар виглядає якось дивно: дуже блідий, а очі неначе дивляться кудись удалину.

— Що з вами, пане Фродо? — спитав Сем.

— Я поранений, — відповів Фродо, — поранений; ця рана ніколи не загоїться.

Та потім він підвівся, і цей напад, здавалося, минув, і наступного дня Фродо був уже сам собою. Аж набагато пізніше Сем пригадав, що було це шостого жовтня. Двома роками раніше в улоговині під Грозовою їх накрила тінь.

Час минав; настав 1421 рік. У березні Фродо знову стало погано, та з великим зусиллям він приховав це, бо в Сема було про що хвилюватися. Двадцять п'ятого березня в Сема та Рози народилася первістка, і цю дату записав Сем.

— Ну, пане Фродо, — сказав він, — у мене тут невеличка проблема. Ми з Розою збиралися назвати його Фродо, з вашого дозволу; та це не він — це вона. Щоправда, гарненька дівчинка, вродою схожа на Розу, а не на мене, на щастя. Але що нам тепер робити?

— Ну, Семе, — сказав Фродо, — а чим тобі не подобаються старі звичаї? Вибери квіткове ім'я, от хоча б і Розу. Половина дівчаток у Ширі має такі імена, і що може бути краще?

— Мабуть, ви праві, пане Фродо, — сказав Сем. — У мандрах я чув гарні імена, та, мабуть, вони занадто розкішні для повсякденного вжитку. Дідусь, наприклад, каже: «Вибери коротке ім'я, щоби не довелося скорочувати». Але якщо має бути квіткове ім'я, тоді довжина мене не хвилює: квітка має бути красива, бо, розумієте, дуже вже гарна дівчинка, а стане ж іще красивішою. Фродо хвилю подумав.

— Ну, як тобі, Семе, еланор, сонячна зірочка, пам'ятаєш, такі маленькі золотаві квітки в лорієнських травах?

— Ви, як завжди, праві, пане Фродо! — зрадів Сем. — Це саме те, що я хотів.

Малій Еланор було майже шість місяців, і настала осінь 1421 року, коли Фродо покликав Сема до себе в кабінет.

— У четвер, — сказав він, — буде день народження Більбо. Він перегнав Старого Тука: сто тридцять один рік!

— Авжеж! — сказав Сем. — От молодець!

— Ну, Семе, піди поговори з Розою, чи не відпустить вона тебе. Ми з тобою могли би кудись поїхати. Звичайно, тепер ти не можеш відлучатися надовго, — сказав він із жалем.

— Так, це важкувато, пане Фродо.

— І це зрозуміло. Та не переймайся. Зможеш мене трохи провести. Скажи Розі, що надовго не поїдеш, тижнів на два, і повернешся живий і здоровий.

— Я би з радістю поїхав із вами до самого Рівендолу, пане Фродо, побачив би пана Більбо. Однак єдине місце, де я по-справжньому хочу бути, — тут. Я розриваюся навпіл.

— Бідний Семе! Боюся, так воно і станеться. Але ти незабаром зцілишся. Тобі призначено бути цілим і міцним, таким ти і будеш.

За день-два Фродо разом із Семом переглянув папери та нотатки й віддав Семові ключі. Також він передав йому товстий рукопис, переплетений червоним сап'яном; його сторінки були майже всі списані, на початку — тонким, звивистим почерком Більбо, та у більшості — енергійною рукою Фродо. Книга була поділена на розділи, та Розділ 80 мав кілька чистих аркушів. На титульній сторінці було багато заголовків, один за одним повикреслюваних:

Тут почерк Більбо закінчувався, і Фродо написав:

А також витяги з Книг Знання, які переклав Більбо в Рівендолі.

— Та ви вже майже закінчили, пане Фродо! — вигукнув Сем. — Ну, я бачу, ви і попрацювали!

— Я закінчив, Семе, — сказав Фродо. — Останні сторінки залишаю тобі.

Двадцять першого вересня вони вирушили в дорогу: Фродо на поні, на якому він їхав од самого Мінас-Тіріта і якого назвав Бурлакою, а Сем — на його улюбленому Білі. Був погожий сонячний світанок, і Сем не розпитував, куди вони їдуть: думав, що сам здогадається.

Поїхали у бік Лісового Кута дорогою, що вела в Колодне; поні бігли легкою риссю. Переночували на Зелених Пагорбах; і під вечір двадцять другого вересня вони вже спускалися до узлісся.

— Ось те саме дерево, пане Фродо, за яким ви ховалися, коли вперше з'явився Чорний Вершник! — сказав Сем, показуючи ліворуч. — Тепер здається, що все це наснилося.

Був вечір; у небі на сході засяяли зірки, коли вони минули повалений дуб і звернули в ліщинові хащі. Сем мовчав, занурений у спогади. Тут він помітив, що Фродо тихенько наспівує стародавню дорожню пісню, та слова були не зовсім звичні:

І неначе у відповідь, із низової дороги долинув спів:

Фродо та Сем зупинились у м'яких сутінках і сиділи мовчки, поки не побачили сяйво мандрівників, котрі наближалися.

Стало видно Ґілдора та ще багатьох прекрасних ельфів, а потім, на Семів подив, з'явились Елронд і Ґаладріель. Елронд був одягнений у сіру мантію, на чолі його сяяла зірка, в руці він тримав срібну арфу, а на пальці його блищав золотий перстень із великим блакитним каменем — Перстень Вілья, найголовніший із Трьох. На білому коні їхала Ґаладріель, у білому вбранні, що мерехтіло, мов хмаринки навколо Місяця. На її руці була Ненья — перстень із мітрилу з єдиним білим самоцвітом, що іскрився, мов крижана зірка. За ними на невеличкому сірому поні, неквапно та куняючи, трюхикав сам Більбо.

Елронд привітався велично та ласкаво, а Ґаладріель усміхнулася.

— Що ж, пане Семвайзе, — сказала вона, — чула я, а тепер бачу, що ти добре скористався моїм даром. Відтепер Шир стане благословенним краєм і ще привабливішим, аніж раніше.

Сем уклонився, та не зміг нічого сказати перед красою Володарки, яку він уже призабув.

Тут прокинувся Більбо і розплющив очі.

— Привіт, Фродо! — сказав він. — Ну, сьогодні я перегнав Старого Тука! З цим усе зрозуміло. І тепер я готовий до нової подорожі. Ти з нами?

— Так, із вами, — сказав Фродо. — Персненосці повинні від'їжджати разом.

— Куди ви, господарю? — зойкнув Сем, хоча і зрозумів нарешті, що діється.

— До Гаваней, Семе.

— Але ж я не можу поїхати з вами!

— Ні, Семе. Принаймні поки що, ну, хіба що тільки до Гаваней. Але і ти був Персненосцем, хоч і зовсім недовго. Твій час іще, мабуть, прийде. Не дуже засмучуйся, Семе. Ти ж не можеш завжди розриватися навпіл. Ти будеш міцним і цілим іще багато років. На тебе ще чекає стільки роботи і стільки радощів.

— Але, — сказав Сем, і сльози навернулися йому на очі, — я думав, ви також будете втішатися Широм, багато-багато років, після всього, що ви зробили.

— І я теж так думав, колись. Але я поранений надто глибоко, Семе. Я хотів урятувати Шир, і він порятований, але не для мене. Так часто буває, Семе, коли щось дороге опиняється під загрозою: хтось хоче зберегти його, але втрачає заради інших. Однак ти мій спадкоємець: усе, що я мав чи міг мати, я залишаю тобі. А ще в тебе є Роза й Еланор, а будуть іще хлопчик Фродо, й дівчинка Роза, і Мері, й Золотинка, й Піпін, а може, й інші, яких я поки що не бачу. Твої руки і твій розум будуть потрібні всюди. Ти будеш мером — звісно, доки хотітимеш, — і найвідомішим садівником за всю історію; і будеш читати Червону Книгу та зберігатимеш пам'ять про епоху, що минула, так аби гобіти пам'ятали про Страшну Небезпеку та ще дужче любили їхню дорогу землю. І ти проживеш щасливе і довге життя, доки не закінчиться твоя роль в Історії… А тепер іще їдь зі мною!

Тоді Елронд і Ґаладріель рушили вперед; бо Третя Епоха закінчилася, Дні Перснів минули і настав кінець історії та пісні тих часів. Разом із ними пішло багато ельфів Високого Роду, котрі не хотіли вже залишатись у Середзем'ї; а серед них, сповнені смутку, проте благословенного та без гіркоти, їхали Сем, Фродо та Більбо, й ельфи ставилися до них шанобливо.

Весь вечір і всю ніч вони їхали Широм, але ніхто не бачив їх, лише дикі звірі; якийсь випадковий подорожній помічав сяйливі проблиски між деревами або світло й тінь, що ковзали по траві, а Місяць усе плив на захід. А коли покинули Шир, проїхали з півдня повз Білі Схили, а потім добралися до Схилів Далеких, до Веж, і побачили далеке Море; і так нарешті добралися вони до Мітлонда, до Сірих Гаваней на довгій затоці Лун.

Біля воріт їх зустрів Кірдан Корабельник. Він був високий, довгобородий, а ще був він сивий і старий, лише очі його сяяли, мов зорі; він глянув на них, уклонився і сказав:

— Усе вже готово.

Тоді Кірдан провів їх до Моря, де стояв білий корабель, а на причалі біля великого сірого коня чекав на них хтось, одягнений у все біле. І коли він рушив їм назустріч, Фродо побачив, що Ґандалф має на руці Третій Перстень; Нар'я Великий, із червоним, як полум'я, каменем. І тоді всі, хто відпливав, зраділи, зрозумівши, що Ґандалф зійде на корабель разом із ними.

Та в Сема від туги стискалося серце, й він подумав, що гіркою буде розлука, та ще печальнішою стане довге повернення додому. Однак поки вони там стояли, а ельфи піднімалися на борт і тривало приготування до відплиття, на причал влетіли Мері та Піпін. І крізь сльози Піпін розсміявся.

— Ти вже намагався від нас вислизати, і тобі це не вдалося, Фродо, — сказав він. — Цього разу майже пощастило, але тільки майже. Проте не Сем тебе виказав, а сам Ґандалф!

— Так, — сказав Ґандалф, — бо повертатися назад краще буде трьом, а не одному. Ну, нарешті, дорогі друзі, на берегах Моря настав кінець нашому братству в Середзем'ї. Мир вам! Я не кажу, щоб ви не плакали, бо не завжди сльози — це погано.

Фродо поцілував Мері та Піпіна, а потім — Сема й піднявся на борт; і розправили вітрила, і повіяв вітер, і корабель поволі поплив довгою сірою затокою; світло фіала Ґаладріель, який тримав Фродо, блиснуло і згасло. Корабель вийшов у відкрите море, пливучи все далі на захід, і однієї дощової ночі Фродо вловив у повітрі ніжні пахощі й почув тихий спів, що линув над поверхнею вод. І, як крізь сон у домі Бомбадила, йому здалося, що сіра завіса дощу стала сріблясто-скляною та розступилась, і він побачив біле узбережжя, а за ним — далекий зелений край, освітлений вранішнім сонцем.

Але для Сема, який залишився на пристані, той вечір став темною ніччю; і, дивлячись на сірий простір Моря, він бачив лише тінь, яка швидко танула на заході. Він довго стояв, слухаючи зітхання та гомін хвиль біля берегів Середзем'я, і їхній голос глибоко запав у його серце. Поруч стояли Мері та Піпін, і вони мовчали.

Нарешті троє товаришів відвернулись і, не оглядаючись, поволі рушили додому; і вони не промовили ні слова, поки не приїхали до Ширу, проте кожному було приємно відчувати присутність друзів на цьому довгому сірому шляху.

Нарешті вони спустилися зі схилів і виїхали на Східну Дорогу, і там Мері та Піпін повернули до Цапового Краю і поїхали, весело співаючи. А Сем попрямував до Поріччя і виїхав на Пригірок, уже коли згасав день. Здаля він помітив жовте світло та відблиски вогню; вечеря була готова, і його чекали. Роза завела його до хати, підсунула йому до каміна крісло і посадила на коліна маленьку Еланор.

Сем глибоко зітхнув.

— Ось я і повернувся, — сказав він.