Володар Перстенів

I. Смерть Боромира

Араґорн біг угору по схилу. Час від часу він нахилявся до землі. У гобітів хода легка, і навіть слідопитові важко відшукати їхні сліди, та неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Араґорн помітив те, що шукав.

«Я правильно здогадався, — подумав він. — Фродо вибігав на верхівку. Хотілося би мені знати, що він звідти побачив? Але потім тією ж стежкою спустився».

Араґорн завагався. Він сам хотів вийти на вершину, сподіваючись побачити звідти щось таке, що вирішило би його сумніви, та часу було обмаль. І раптом він пустився бігти широкими кам'яними плитами й угору по сходах. Сівши у високий трон, він озирнувся довкола. Та сонце здавалося затьмареним, а світ — мутним і віддаленим. Араґорн оглянув увесь обрій із півночі і знову до півночі й побачив лише невиразні обриси гір і ген удалині великого птаха, схожого на орла, що повільними, широкими колами спускався з високості до землі.

Поки він отак роздивлявся, його тонке вухо вловило якісь звуки внизу в лісі на західному березі Ріки. Араґорн насторожився. Він почув крики, і серед них із жахом розпізнав хрипкі голоси орків. Тоді раптом гучно засурмив великий ріг, і його глибокий звук луною розкотився по горах і ущелинах, заглушивши навіть ревіння водоспаду.

— Ріг Боромира! Він у біді! — вигукнув Араґорн і великими стрибками кинувся вниз сходами і далі стежкою. — Горе мені! Що за нещасливий день сьогодні, що би я не робив — усе виходить не так. А де ж Сем?

Крики ставали гучнішими, а ріг, навпаки, слабшав і звучав розпачливо. Дико і пронизливо заверещали орки, і раптом звук рогу урвався. Араґорн мчав останнім схилом, але не встиг він добігти до підніжжя гори, коли звуки стихли; і коли він повернув ліворуч і побіг просто на них, вони відступили, аж поки зовсім не замовкли. Вихопивши блискучого меча і з вигуками: «Еленділ! Еленділ!» — він кинувся через ліс.

Десь за милю до Парт-Ґалену на невеличкій галявині поблизу озера він знайшов Боромира. Той сидів, притулившись спиною до великого дерева, ніби відпочивав. Але Араґорн побачив, що груди його пронизані чорноперими стрілами; він усе ще стискав свій меч, зламаний біля руків'я; розламаний навпіл ріг лежав поруч. Навколо були купи порубаних орків.

Араґорн опустився на коліна. Боромир розплющив очі й насилу проговорив:

— Я хотів відібрати у Фродо Перстень. Каюся. Це розплата. — Його погляд ковзнув по трупах ворогів: було їх щонайменше двадцять. — Дрібнолюдики… орки потягли їх зі собою. Вони не мертві. Орки їх пов'язали.

Він замовк і втомлено стулив очі. За хвилину заговорив знову:

— Прощавай, Араґорне! Іди до Мінас-Тіріта і врятуй мій народ! Я програв.

— Ні! — сказав Араґорн, узяв його руку і поцілував у чоло. — Ти переміг. Мало хто здобував такі перемоги. Будь спокійний! Мінас-Тіріт не загине!

Боромир усміхнувся.

— Куди вони пішли? Чи був із ними Фродо? — запитав Араґорн. Але Боромир уже не відповів.

— Яке горе! — мовив Араґорн. — Ось відійшов спадкоємець Денетора, витязь Вартової Вежі! Такий гіркий кінець. Тепер Загін розпався. Це я програв. Даремно Ґандалф покладався на мене. Що ж мені робити? Боромирові пообіцяв я іти до Мінас-Тіріта, і цього бажає моє серце. Але ж де Перстень і Персненосець? Як мені знайти їх і виконати завдання?

Він і далі стояв навколішки, схилившись у сльозах над Боромиром і стискаючи його руку. Отак і застали його Леґолас і Ґімлі. Вони спустилися зі західного схилу гори, тихцем, прокрадаючись лісом, ніби полюючи. Ґімлі тримав у руці сокиру, Леґолас — довгий кинджал, стріл у нього вже не було. Коли вони вийшли на галявину, то застигли, вражені. І схилили голови у скорботі, бо зрозуміли, що сталося.

— Горе нам! — вигукнув Леґолас, підходячи до Араґорна. — Ми полювали в лісі на орків і багатьох поклали, але виявляється, що тут ми були би потрібніші. Ми повернули назад на поклик рогу… та запізнилися. Ти тяжко поранений?

— Боромир мертвий, — мовив Араґорн. — А я цілий, бо мене з ним не було. Він загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко, на горі.

— Гобітів! — вигукнув Ґімлі. — Де ж тоді вони? Де Фродо?

— Не знаю, — стомлено відповів Араґорн. — Боромир устиг повідомити, що гобітів зв'язали орки, і що вони, мабуть, живі. Я доручив йому наглядати за Мері та Піпіном; але я не встиг спитати, чи були з ним Фродо та Сем. За що би я сьогодні не брався — все не так. Що нам тепер робити?

— Перш за все, поховати полеглого, — сказав Леґолас. — Не можна залишати його серед цих гидотних орків.

— Тільки швидко, — сказав Ґімлі. — Він сам не захотів би нас втримувати. Мусимо наздоганяти орків, поки ще є надія, що наші полонені гобіти живі!

— Але ми не знаємо, з ними Персненосець чи ні, — сказав Араґорн. — Покинути його? Чи, може, спочатку йти його шукати? Нелегкий перед нами вибір.

— Спочатку — головне, — мовив Леґолас. — Ми не маємо ні часу, ні інструментів, аби викопати глибоку могилу. Та можна скласти з каміння курган.

— Тривала і важка праця: каміння доведеться носити з берега ріки, — заперечив Ґімлі.

— Тоді покладімо Боромира в човен із його зброєю та зброєю переможених ворогів, — вирішив Араґорн. — І віддамо його водам Андуїну. Ріка Ґондору принаймні не дасть жодному лихому створінню осквернити його кістки.

Поспіхом обшукали орків і поскидали на купу мечі, потрощені шоломи та щити.

— Дивіться, що я знайшов! — вигукнув Араґорн. З купи страхітливої зброї він витяг два кинджали з лезами у вигляді листків із червоно-золотим візерунком, а потім іще й піхви, чорні, оздоблені дрібними червоними самоцвітами. — Вони не орківські! Це кинджали гобітів. Без сумніву, орки їх відібрали, та побоялися привласнити, бо ж знали, що то за мечі — викувані у Вестернесі, й на них закляття проти Мордору. Отже, якщо наші друзі ще живі, то все одно без зброї. Я візьму ці мечі зі собою, без надії сподіваючись повернути їх власникам.

— А я поназбирую якнайбільше стріл, бо мій сагайдак порожній, — сказав Леґолас. У купі зброї та на галявині довкола він знайшов чимало стріл, непошкоджених і довших за звичні орківські. Він уважно їх роздивився.

Араґорн, оглянувши тим часом убитих, зазначив:

— Тут багато орків не з Мордору. Деякі з Півночі, з Імлистих Гір, якщо я не помиляюся. Та є й іншої породи, мені не відомої. Їхнє спорядження анітрохи не схоже на орківське!

Серед убитих було четверо здоровенних ґоблінів, смаглявих, косооких, із міцними ногами та великими руками. Озброєні вони були широкими короткими мечами, а не кривими ятаганами, як орки; і мали тисові луки, за розміром і формою схожі на луки людей. На щитах була дивна емблема — невелика біла долоня на чорному тлі, а на залізних шоломах — рунічне «С» з білого металу.

— Таких знаків я ще не бачив, — сказав Араґорн. — Що вони можуть означати?

— «С» — це Саурон, — сказав Ґімлі. — Неважко здогадатися.

— Ні, — заперечив Леґолас, — Саурон не користується рунами ельфів.

— Як і своїм справжнім іменем, забороняючи писати його і промовляти, — підтвердив Араґорн. — І білий — не його колір. Орки Барад-дура носять знак «Червоного Ока». — Він на мить замовк, замислившись. — Радше «С» — це Саруман, — мовив нарешті. — В Ізенґарді розплодилося зло, і Заходу загрожує небезпека. Цього і побоювався Ґандалф: зрадник Саруман якимось чином довідався про нашу мандрівку. Імовірно також, що йому відомо про загибель Ґандалфа. Переслідувачі з Морії могли обійти сторожові пости Лорієну або ж іншим шляхом добратися до Ізенґарда. Орки пересуваються швидко. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам'ятаєте птахів?

— Ну, немає часу відгадувати загадки, — сказав Ґімлі. — Треба поховати Боромира!

— Та згодом усе одно доведеться знайти розгадку, щоби зробити правильний вибір, — відказав Араґорн.

— Можливо, правильного вибору взагалі нема, — зазначив Ґімлі.

Гном зрубав кілька гілок. Гілки перев'язали тятивою від луків, зверху постелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег тіло полеглого товариша разом із трофеями його останньої битви, що мали вирушити разом із ним. До берега було близько, та завдання виявилося нелегким, тому що Боромир був чоловік високий і міцний.

Араґорн залишився біля води, а Ґімлі та Леґолас помчали бігцем до Парт-Ґалену. Відстань туди була з милю, тому минув якийсь час, поки вони повернулись у двох човнах, швидко веслуючи вздовж берега.

— Якісь чудеса! — вигукнув Леґолас. — Ми знайшли тільки два човни. Від третього нема ні сліду.

— Там побували орки? — запитав Араґорн.

— На орків не схоже, — відповів Ґімлі. — Вони забрали б або понищили всі човни, і речі також.

— Коли повернемося, я все уважно огляну, — сказав Араґорн.

Вони поклали Боромира на дно човна, який мав віднести його назавжди. Під голову підклали згорнутий сірий ельфійський плащ. Розчесали і розпустили по плечах довге чорне волосся. Золотий пояс Лорієну виблискував на його стані. Збоку поклали його шолом, а на коліна — розрубаний ріг, руків'я та уламки меча; у ногах поскладали ворожу зброю. Потім припнули похоронний човен до корми іншого човна і спустили його на воду. Вони сумно веслували вздовж берега і, випливши на бистрину, проминули зелений луг Парт-Ґалену. Стрімкі скелі Тол-Брандіру жевріли у промінні пообіднього сонця. Просто попереду над Рауросом висів золотий серпанок водяних бризок. Застигле повітря здригалося від ревіння водоспаду.

Сповнені смутку, відв'язали вони похоронний човен: там лежав Боромир, світлий, спокійний, гойдаючись на поверхні плинних вод. Течія підхопила його, а друзі стримали свій човен, гребучи проти течії веслами. Боромир проплив повз них, і човен його поволі відносило, аж поки він не змалів до темної цятки в золотавому світлі й раптом зовсім зник із очей. Раурос і далі ревів. Ріка забрала Боромира, сина Денетора, й уже ніхто й ніколи не бачив у Мінас-Тіріті, щоби, як колись, стояв він на Білій Вежі на світанні. Та в Ґондорі ще багато років пам'ятали, як ельфійський човен спустився пінистим водоспадом, минув Осґіліат і широким гирлом Андуїну виплив до Великого Моря в зоряну ніч.

Троє товаришів довго ще мовчки дивилися йому вслід. Тоді створив Араґорн:

— Вони виглядатимуть його з Білої Вежі, та він не повернеться ні з гір, ані з моря.

Він хвилину помовчав і почав співати:

За ним підхопив Леґолас:

І знову продовжив Араґорн:

Проспівавши пісню, вони розвернули човен проти течії і повернулися до Парт-Галену.

— Східний Вітер ви залишили мені, — сказав Ґімлі, — та я нічого не скажу про нього.

— І не треба, — відказав Араґорн. — У Мінас-Тіріті стійко зносять Східний Вітер, але про вісті не розпитують. Отак: Боромир ступив на свій шлях, а нам свій іще обирати.

Зістрибнувши на берег, Араґорн швидко, але ретельно оглянув зелену галявину.

— Тут не було орків, — сказав він. — Але це єдине, що можна стверджувати. Тут багато наших власних слідів. Незрозуміло, чи повертався хтось із гобітів, відколи почали шукати Фродо. — Він пішов до берега, де в Ріку впадав струмок. — Ось тут видно чіткі сліди. Хтось із гобітів заходив у воду, а потім вийшов, але неможливо визначити, коли.

— Ну, і як це пояснити? — спитав Ґімлі.

Араґорн не відповів, а пішов до табору і заходився оглядати речі.

— Двох торбин немає, — сказав він, — і одна з них точно Семова: вона була велика і важка. Отже, відповідь така: Фродо відплив у човні, і Сем разом із ним. Фродо, напевно, повернувся, коли нас тут не було. Сема я зустрів під горою і наказав іти слідом, але він, видно, не послухався. Здогадався, що саме надумав Фродо, й устиг пристати до нього. Сема позбутися не просто!

— Чому ж він пішов, не сказавши ні слова? — здивувався Ґімлі. — Це дивний учинок!

— І сміливий також, — зазначив Араґорн. — Гадаю, Сем мав рацію. Фродо не хотів вести за собою друзів до Мордору на загибель. Але знав, що сам іти мусить. Видно, коли він був на самоті, трапилося щось таке, що допомогло йому здолати страх і сумніви.

— Може, на нього напали орки, й він утік? — сказав Леґолас.

— Утік — саме так, — відповів Араґорн, — але, гадаю, не від орків. Якою, на його думку, була справжня причина раптового зникнення Фродо, Араґорн не сказав. Останні слова Боромира він довго тримав у таємниці.

— Ну, тепер бодай дещо з'ясувалося, — мовив Леґолас, — Фродо на цьому березі вже немає, адже тільки він міг забрати човен. А Сем пішов за ним — тільки він міг забрати свою торбу.

— Отож нам вибирати, — додав Ґімлі, — чи пливти навздогін Фродо, чи пішки наздоганяти орків. В обох випадках надія на успіх невелика. Ми згаяли стільки дорогоцінного часу!

— Дайте мені подумати! — сказав Араґорн. — І нехай я нарешті знайду правильне рішення, щоби змінити лиху долю цього невдалого дня!

Він помовчав якусь хвилю, а потім сказав:

— Підемо за орками. Я збирався супроводити Фродо до Мордору, йти з ним до самого кінця; та якщо я зараз шукатиму його в пущі, то приречу полонених гобітів на муки і смерть. Моє серце нарешті чітко промовляє: доля Персненосця вже не в моїх руках. Загін зробив свою справу. Однак поки маємо сили, ми не покинемо наших товаришів у біді. Рушаймо! Залишіть усе зайве! Будемо йти і вдень, і вночі!

Вони витягли на берег останній човен і заховали його в хащах. Під ним поскладали речі, занадто важкі й ті, без яких можна було обійтись. І залишили Парт-Ґален. Уже сутеніло, коли вони вийшли на галявину, де загинув Боромир. Звідси вони пішли слідами орків, що було аж ніяк не складно.

— Ніхто так не нівечить землю, як ця погань, — сказав Леґолас. — Здається, для них найбільша радість — без потреби ламати і толочити все, що росте.

— Проте бігають вони дуже швидко, — сказав Араґорн, — і не втомлюються. Крім того, далі нам доведеться шукати слід на кам'янистій місцевості.

— Ну, то вперед! — сказав Ґімлі. — Гноми теж можуть швидко бігати і не менш витривалі, ніж орки. Та гонитва буде довгою, бо ми вже згаяли чимало часу.

— Так, нам усім знадобиться витривалість гномів, — сказав Араґорн. — Тож ходімо! З надією чи без надії підемо по сліду. І лихо ворогам, якщо ми їх наздоженемо! І нехай три народи — ельфи, гноми та люди — вважають наше переслідування подвигом. Уперед, Троє Мисливців!

І він стрибнув уперед, мов олень, і помчав лісом. Усе далі й далі він вів своїх друзів, невтомний і швидкий, тепер, коли нарешті переміг розгубленість. Позаду залишилися прибережні ліси. Друзі вибралися на довгі схили, темні, гострі супроти неба, вже розжеврілого заходом сонця. Смеркало. Вони розчинились у сутінках, сірі тіні поміж кам'янистих осипищ.

II. Вершники Рогану

Сутінки густішали. Туман затопив ліс і прибережні зарості Андуїну, та небо було чисте. Висипали зорі. На заході виплив щербатий місяць, і скелі відкинули чорні тіні. Мисливці підійшли до підніжжя кам'янистих гір і сповільнили ходу, бо слід проглядався все важче. Тут гори Емін-Муїл тяглися з півночі на південь двома нерівними хребтами. Західні схили були стрімкі та неприступні, а східні спускалися полого, поорані ярами та вузькими ущелинами. Усю ніч троє товаришів серед голого каміння дерлися на перший, найвищий, хребет, а потім спускались у темряву глибокої долини з протилежного боку.

Тут у тихий холодний досвітній час вони трохи відпочили. Місяць уже давно зайшов, угорі виблискували зірки; світло нового дня ще не пробивалося з-за чорних гір позаду них. На якусь мить Араґорн розгубився: сліди орків привели в долину, але там зникли.

— Як ти гадаєш, куди вони повернули? — запитав Леґолас. — На північ, прямою дорогою до Ізенґарда, через Фанґорн, якщо така їхня мета? Чи на південь до Енти?

— До ріки вони не підуть, куди би вони не прямували, — сказав Араґорн. — І якщо влада Сарумана в Рогані ще не занадто зросла, вони підуть найкоротшим шляхом через землі рогіримів. Пошукаймо на півночі!

Долина збігала, мов кам'яне корито між хребтами, і на дні його між валунами звивався невеликий струмок. Праворуч нависала стрімка скеля, ліворуч здіймалися сірі схили, похмурі й темні пізньої ночі. Друзі пройшли близько милі на північ. Араґорн, низько пригинаючись до землі, вишукував сліди в западинах, які вели до західного схилу. Леґолас ішов трохи попереду. Раптом ельф скрикнув, і товариші підбігли до нього.

— Ми вже наздогнали декого з тих, за ким полюємо! — сказав він. — Погляньте!

Він вказав рукою. Те, що вони спочатку сприйняли за валуни біля підніжжя схилу, насправді було купою трупів. Там було п'ятеро мертвих орків, жорстоко порубаних шаблями, у двох — відрубані голови. Земля довкола просякла темною кров'ю.

— Ще одна загадка! — вигукнув Ґімлі. — Потрібне світло дня, але ж ми не можемо чекати.

— Як її не розгадуй — вона дає надію, — сказав Леґолас. — Вороги орків швидше за все є нашими друзями. Чи живе хтось у цих горах?

— Ніхто, — відповів Араґорн. — Інколи наїжджають рогірими, а до Мінас-Тіріта звідси далеко. Можливо, тут пройшов якийсь загін мисливців, чиєї мети ми не знаємо. Та все-таки я думаю, це не так.

— А як? — запитав Ґімлі.

— Гадаю, ворог привів зі собою свого ворога, — відповів Араґорн. — Це північні орки здалеку. Серед убитих немає жодного великого орка з дивною емблемою. Напевно, пересварилися: серед цієї мерзоти це звична справа. Може, сперечалися, куди йти.

— Або що робити з полоненими, — підхопив Ґімлі, — які, будемо також сподіватися, не зустріли тут свою смерть.

Араґорн обшукав усе довкола, та ніяких інших слідів бійні не знайшов. Рушили далі. Небо на сході почало бліднути; гасли зірки, поволі розросталося сіре світло. Невдовзі вони вийшли до ущелини, в якій невеликий звивистий струмок прорізав глибоке кам'яне русло. Біля води росли якісь кущі й подекуди виднілися зелені латки трави.

— Нарешті! — вигукнув Араґорн. — Ось сліди, які ми шукаємо! Вгору цим жолобом пішли орки після своєї сварки.

Тепер мандрівники звернули на новий шлях. Легко перестрибували вони з каменя на камінь, мовби забули про втому після нічного перепочинку. Нарешті вийшли на хребет сірого пагорба, і раптовий порив вітру скуйовдив їхнє волосся та розвіяв плащі: прохолодний вітер світанку.

Озирнувшись, вони побачили за Рікою далекі гори, залиті світлом. День стрибнув у небо. Багряний окраєць сонця піднімався над хвилями темної землі. Попереду, на заході, світ лежав сонний, безформний і сірий; але навіть поки вони дивилися, нічні тіні танули, поверталися до життя барви пробудженої землі: зелень заливала широкі луки Рогану; білі смуги туману мерехтіли в долинах ріки; а ген ліворуч, ліг за тридцять, блакитні та багряні здіймалися Білі Гори, і їхні іскристі засніжені вершини горіли світанковим рум'янцем.

— Ґондоре! Ґондоре! — вигукнув Араґорн. — Чи побачу я коли тебе у щасливішу годину?! Ще не веде моя дорога на південь, до твоїх сяйливих потоків.

— А тепер ходімо! — сказав він, відводячи погляд від півдня і повертаючись лицем на північний захід, до шляху, яким мусив пройти.

Кряж, на якому стояли товариші, круто спадав донизу. За якихось двадцять сажнів нижче широкий і нерівний уступ раптом обривався стрімкою скелею, Західною Стіною Рогану. Тут закінчувалися гори Емін-Муїл, а внизу, скільки сягало око, простягалися зелені рівнини рогіримів.

— Погляньте! — вигукнув Леґолас, вказуючи у бліде небо. — Знов орел! Він дуже високо. Здається, летить геть, повертається на північ. Летить дуже швидко. Погляньте!

— Ні, навіть мої очі його не розгледять, дорогий Леґоласе, — сказав Араґорн. — Мабуть, він справді дуже високо. Якщо це той самий птах, то хотів би я знати, хто і куди його послав. Але дивися! Тут поблизу щось важливіше: на рівнині хтось рухається!

— Справді, — підтвердив Леґолас. — Великий інший загін; але більше нічого не скажу, не можу розгледіти, хто такі. До них далеко, ліг дванадцять, мабуть; але на пласкій рівнині важко вгадати відстань.

— Гадаю, нам уже не треба шукати ніяких слідів, — сказав Ґімлі. — Просто найкоротшим шляхом спустимось у долину.

— Сумніваюся, що знайдеться стежка, коротша за ту, яку обрали орки, — зазначив Араґорн.

Тепер мисливці переслідували ворогів при світлі білого дня. Здавалося, що орки шалено поспішали. Тут і там валялися загублені чи покинуті речі: торби з-під харчів, шкоринки сірого хліба, розірваний чорний плащ, розбитий об каміння підкований залізом черевик. Сліди вели їх краєм уступу на північ, і нарешті мисливці підійшли до глибокої розколини, висіченої у скелі шумним гірським потоком. Цим вузьким ложем у долину спускалася, мов круті сходи, кам'яниста стежка.

Унизу перед ними зовсім неочікувано розпростерлися трави Рогану. Мов зелені морські хвилі, підбігали вони аж до самого підніжжя Емін-Муїлу. Річка губилась у буйних заростях хопти й лопухів, і чути було, як із тихим плюскотом пологими схилами вона струменіла до драговин далекої долини Енти. Здавалося, що зима лишилася за горами. Повітря тут було м'яке і тепле, і трохи духмяне, мовби весняні соки вже прокинулись у зіллі та листі. Леґолас глибоко вдихнув, як спраглий подорожній, котрий впивається водою після мандрів пустелею.

— Ах, як пахне зелень, — промовив він. — Це краще за будь-який сон. Біжімо вперед!

— Легконогі тут можуть бігти швидко, — сказав Араґорн. — Швидше, мабуть, за підкутих залізом орків. Тепер ми зможемо їх наздогнати!

Вони побігли вервечкою, мов гончаки по свіжому сліду, й очі їхні палали гарячим вогнем. Майже просто на захід орки протоптали широку просіку; там, де вони пробігли, духмяна трава Рогану лежала чорна і потовчена. Раптом Араґорн скрикнув і звернув із головної стежки.

— Стійте! — крикнув він. — Не йдіть за мною!

Він швидко кинувся праворуч, бо помітив, що від інших слідів відходили відбитки маленьких босих ніг. Але далеко вони не забігли: по них пройшлись орківські черевики, які також звернули від головного сліду, — втікача наздогнали і доправили назад. Там, де зникали маленькі сліди, Араґорн нахилився й підняв щось із трави, а тоді побіг до друзів.

— Так, — мовив він, — цілком ясно: сліди гобіта. Мабуть, Піпіна. Він менший за Мері. І погляньте на це!

Він показав річ, що виблискувала на сонці. Вона була схожа на молодий буковий листок, красивий і дивний на цій лисій рівнині.

— Застібка від ельфійського плаща! — разом вигукнули Леґолас і Ґімлі.

— Листя з дерев Лорієну не падає просто так, — сказав Араґорн. — І цей упав не випадково: його кинули як знак для того, хто піде слідом. Гадаю, що саме для цього Піпін і відбігав од стежки.

— Отже, він принаймні був живий, — сказав Ґімлі. — Скористався здоровим глуздом, і ногами також. Це втішає. Недаремно ми пішли слідом.

— Будемо сподіватися, що він не заплатив надто дорого за свою сміливість, — зітхнув Леґолас. — Ходімо! Вперед! Як подумаю, що цих веселих гобітів ведуть, мов худобу, серце терпне.

Сонце видерлося до полудня і повільно покотилося до заходу. Перисті хмарки піднімалися з далекого моря на півдні й розносилися легким вітерцем. Сонце сіло за обрій. За плечима мисливців виросли довгі тіні й потяглися до сходу, а ті все бігли вперед. Минула доба, відколи загинув Боромир, а орки все ще були далеко попереду. На пласкій рівнині їх не було видно.

Споночіло, коли Араґорн зупинився. Лише двічі за час денного переходу вони зупинялися на короткий перепочинок, і тепер між ними та східною стіною, де вони стояли на світанку, лежали дванадцять ліг.

— Зараз перед нами важкий вибір, — сказав він. — Чи перепочинемо вночі, чи підемо далі, поки вистачатиме волі та сили?

— Якщо наші вороги не зупиняться на нічліг, а ми будемо відпочивати, то нам їх не наздогнати, — сказав Леґолас.

— Ну, але ж і орки зупиняються на маршах, — заперечив Ґімлі.

— Не часто мандрують орки при денному світлі, однак ці нині наважилися, — сказав Леґолас. — Звісно, вони не будуть зупинятись уночі.

— Але ж уночі ми не зможемо знайти слідів, — сказав Ґімлі.

— Вони ведуть просто на північ, не відхиляючись праворуч чи ліворуч, наскільки я бачу, — наполягав Леґолас.

— Можливо, я зумів би провести вас наосліп у темряві, — сказав Араґорн, — але якщо ми зіб'ємося зі сліду або орки кудись повернуть, то, щоби на світанні знову вийти на стежку, ми витратимо набагато більше часу.

— І ще, — додав Ґімлі. — Тільки завидна можна розгледіти якийсь бічний слід. Якщо полонений утече або його кудись віднесуть, скажімо, на схід, до Великої Ріки, до Мордору, ми про це не дізнаємося.

— Це правда, — погодився Араґорн. — Але якщо я правильно прочитав знаки, у загоні переважають орки Білої Руки, й усі прямують до Ізенґарда. Поки що все вказує на це.

— Однак було би необачно покладатися на ці знаки, — зазначив Ґімлі. — Що скажеш про втечу? У темряві ми би пропустили сліди, які привели до застібки.

— Після цього випадку орки подвоїли пильність, а полонені, напевно, виснажені, — сказав Леґолас. — Іншої втечі не буде, хіба що її влаштуємо ми. Як ми це зробимо, гадати рано, спершу їх треба наздогнати.

— Але навіть я, гном, котрий чимало мандрував, і не найслабший серед своїх родичів, не можу бігти до Ізенґарда, не переводячи духу, — сказав Ґімлі. — І в мене серце щемить, і я би хотів рушати якнайшвидше; та зараз мушу перепочити, щоби потім бігти хутчіше. А якщо вже відпочивати, то глуха ніч — найкращий час для цього.

— Я казав, що вибір буде важкий, — сказав Араґорн. — То що ж ми вирішуємо?

— Ти наш проводир, — відповів Ґімлі, — і ти маєш досвід у погонях. Тобі вирішувати.

— Серце моє рветься вперед, — сказав Леґолас. — Але ми мусимо триматись один одного. Я послухаюся твого рішення.

— Дарма ви покладаєтеся на мій вибір, — мовив Араґорн. — Відколи ми пропливли повз Арґонат, усі мої рішення виходять на зле.

Він замовк і довго вдивлявся в густу темряву на заході та на півночі.

— У темряві не підемо, — сказав він нарешті. — Не помітити якогось сліду чи знаку видається мені найбільшою небезпекою. Якби місяць давав більше світла, ми би цим скористалися, та — на жаль! — він зараз сідає рано і ще тоненький і блідий.

— А сьогодні він іще й укритий хмарами, — промимрив Ґімлі.

— І чому Володарка не подарувала нам світильника, такого як Фродо?

— Він буде потрібніший тому, кому його подарували, — сказав Араґорн. — Тільки від нього залежить виконання завдання. А нам випала невелика роль у видатних справах нашого часу. Можливо, наша гонитва марна від самого початку, й мій вибір мало що може змінити. Гаразд, я вибрав. Тож тепер скористаймося часом якнайкраще!

Він упав на траву й одразу ж заснув, бо не спав іще від ночівлі під тінню Тол-Брандіру. Перед світанком він прокинувся й підвівся. Ґімлі все ще міцно спав, а Леґолас стояв, вдивляючись у темряву на півночі, замислений і мовчазний, як молоде дерево тихої ночі.

— Вони дуже-дуже далеко, — сумно сказав Леґолас, обертаючись до Араґорна. — Я відчуваю, що вони не відпочивали вночі. Лише орел зможе їх тепер наздогнати.

— Але ми все одно підемо, — сказав Араґорн. Він нахилився і розбудив гнома. — Вставай! Треба йти. Слід холоне.

— Ще темно, — пробурмотів Ґімлі. — Навіть Леґолас із гори не побачив би їх, доки сонце не зійде.

— Боюся, мені їх не побачити ні з гори, ні з рівнини, ні при сонці, ні при місяці, — зітхнув Леґолас.

— Якщо підводить зір, прислухаємося до голосу землі, — сказав Араґорн. — Земля стогне під огидними орками.

Він ліг на траву і припав вухом до землі. Він так довго лежав, не ворушачись, що Ґімлі занепокоївся, чи той раптом не знепритомнів чи не заснув. Надходив ранок, повільно розливалося тьмяне світло. Нарешті Араґорн підвівся, і друзі побачили його обличчя: воно змарніло і поблідло, і погляд його був стривожений.

— Голос землі слабкий і незрозумілий, — сказав він. — На багато миль навколо нікого немає. Наші вороги далеко, і їх ледве чути. Зате голосно лунає стукіт копит. Здається, я чув його ще вві сні: коні мчали, прямуючи на захід. Але зараз вони летять на північ, усе далі від нас. Хотів би я знати, що відбувається в цьому краї!

— Тоді ходімо! — сказав Леґолас.

Отак почався третій день гонитви. Упродовж його довгих годин під хмарами та миготливим сонцем вони майже не спинялися, то швидко крокуючи, то біжучи, мовби ніяка втома не могла пригасити вогонь, що палав у їхніх серцях. Вони майже не розмовляли. Неозоре безлюддя перетинали непоміченими, бо ельфійські плащі стали кольору сіро-зелених степів; навіть у прохолодному світлі полудневого сонця лише ельфійське око могло їх помітити, та й то зблизька. Часто подумки вони дякували Володарці Лорієну за її дарунок: шматочок лембасу з'їдали на бігу, і це додавало їм свіжої сили.

Весь день сліди їхніх ворогів вели на північний захід, не перериваючись і нікуди не звертаючи. Наприкінці дня вони підійшли до пологих безлісих схилів, де рівнина плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків, завернувши на північ, стали менш виразними, бо ґрунт тут був твердий, а трава коротка. Удалині ліворуч звивалась Ента, срібна нитка серед зелені. І ніде нікого. Араґорн часто запитував себе, чому не видно ні тварини, ні людини. Оселі рогіримів лежали набагато далі на південь, під схилами Білих Гір, тепер укритих імлою та хмарами; але колись Повелителі коней випасали свої численні табуни в Східному Емнеті, східній частині їхніх володінь, і тут кочувало багато пастухів, мешкаючи в таборах і наметах навіть узимку. Але тепер уся земля спорожніла, і запала тиша, не схожа на мирний спокій.

Коли смерклося, зупинилися знову. Тепер, рівнинами Рогану, вони пройшли двічі по дванадцять ліг, і стіна Емін-Муїлу зникла в пітьмі на сході. Крізь імлу на небі ледь прозирав місяць-молодик, а зорі тонули у хмарах.

— Тепер я шкодую за часом, втраченим на сон і відпочинок, — сказав Леґолас. — Орки летять так, наче сам Саурон підганяє їх батогом. Боюся, вони вже дісталися до узлісся і темних пагорбів, а зараз саме вступають у пітьму лісу.

Ґімлі зціпив зуби.

— Оце гіркий кінець нашої надії та всіх наших трудів! — вигукнув він.

— Надії, може, й кінець, але не трудам, — сказав Араґорн. — Ми ж не будемо повертатися. Хоча я втомився. — Він кинув погляд на весь пройдений шлях аж до ночі, що опускалася на сході. — Щось дивне твориться в цьому краю. Я не вірю тиші. Навіть блідому місяцю не вірю. Зорі потьмяніли; і я втомлений, як ніколи, так не повинен втомлюватися жоден слідопит, коли перед ним чіткий слід. Чиясь воля підганяє наших ворогів, а перед нами ставить невидиму перепону — втому, що оповиває серця, а не тіло.

— Це правда! — згодився Леґолас. — Я це відчув, щойно ми зійшли з Емін-Муїлу. Бо воля не позаду, а попереду нас.

Він показав рукою на темний Захід під рогатим місяцем.

— Саруман! — пробурмотів Араґорн. — Але він не примусить нас повернутися! Зупинитися ще раз нам доведеться, бо — гляньте! — навіть місяць опускається в густі хмари. Та на північ горами і долами пролягає наша дорога, коли повернеться день.

Як і завжди, першим піднявся Леґолас, якщо він узагалі спав тієї ночі.

— Вставайте, вставайте! — вигукнув він. — Світанок багряний. Дивні дива чекають нас на узліссі. Добрі чи лихі — не знаю, та нас кличуть. Вставайте!

Араґорн і Ґімлі скочили на ноги і майже відразу рушили в дорогу. Поволі наближалися пагорби. За годину до полудня мандрівники дійшли до них: зелені схили здіймалися до лисих кряжів, які вели просто на північ. Біля самого підніжжя суху землю вкривав короткий дерн, але широка смуга заплави, миль на десять, тягнулася повз річку, що ховалась у заростях очерету і комишу. Біля підніжжя найпівденнішого пагорба трава була витолочена широким колом. Араґорн зупинився й уважно обстежив сліди.

— Тут вони зупинялися, — сказав він. — Але навіть слід, що веде звідси, давній. Боюся, передчуття тебе не зрадило, Леґоласе: минуло тричі по дванадцять годин, відколи орки пішли звідси, де ти зараз стоїш. Якщо вони не збавляли ходи, то вчора на заході сонця мали перетнути межу Фанґорну.

— На півночі та на заході мені видно лише трави, вкриті туманом, — сказав Ґімлі. — А побачимо ліс, якщо виліземо на пагорб?

— Це все одно далеко, — відповів Араґорн. — Якщо я не помиляюся, пагорби простягаються десь на вісім ліг, а там від витоків Енти до лісу приблизно п'ять ліг рівною місцевістю.

— Ну, тоді ходімо, — сказав Ґімлі. — Нехай мої ноги забудуть про милі. Вони бігли би швидше, якби на серці було не так важко.

Сонце сідало, коли мандрівники нарешті підійшли до останнього пагорба. Багато годин вони йшли без спочинку. Тепер рухалися повільно, й Ґімлі йшов із похиленою спиною. Тверді, як камінь, гноми в роботі й мандрах, але ця нескінченна гонитва без надії втомила навіть його. За ним ішов Араґорн, похмурий і мовчазний, час від часу нахиляючись, аби роздивитися якийсь знак чи слід. Лише Леґолас ступав легко, як завжди, ледве торкаючись трави і не залишаючи жодних слідів; ельфійські коржики давали йому всю необхідну поживу, й він міг спати, — якщо люди назвали би це сном, — відпочиваючи на дивних стежках ельфійських марень, навіть коли йшов із розплющеними очима при світлі дня.

— Ходімо на цей зелений пагорб! — гукнув він.

Потомлено потяглися вони слідом, аж поки не вибралися на саму вершину. Пагорб був гладкий і лисий і стояв самотою на північ від усього хребта. Сонце сіло, і вечірні сутінки опустилися, мов завіса. Вони стояли самі серед безмежної сірої пустелі. Тільки ген на північному сході густішала темрява супроти згаслого світла: Гори Імли та ліс біля їхнього підніжжя.

— Ну, і куди ж нам іти? — мовив Ґімлі. — Треба знову зупинитись і перебути тут ніч. Холодно стає!

— Північний вітер зі снігів, — сказав Араґорн.

— А вранці підніметься східний, — пообіцяв Леґолас. — Але спочивайте, якщо потомилися. Тільки не втрачайте надії. Що буде завтра — не відомо. Рішення часто приходить зі сходом сонця.

— Уже тричі сходило сонце, та не приносило ніякої ради, — буркнув Ґімлі.

Уночі стало ще холодніше. Араґорн і Ґімлі спали неспокійно, і щоразу, коли прокидалися, бачили, що Леґолас стояв біля них або ходив туди-сюди, стиха щось наспівуючи своєю мовою, і коли він співав, на чорному склепінні прозирали білі зорі. Так минула ніч. Поволі ясніло небо, тепер чисте і безхмарне, аж от зійшло бліде сонце. Східний вітер розігнав туман; безмежні похмурі землі лежали перед мандрівниками в різкому світлі.

На сході простягалося відкрите Роганське Плато, яке вони бачили здалеку, ще коли плили Великою Рікою. На північному заході виростав темний ліс Фанґорн, до узлісся було ліг десять, а протилежний край Фанґорну тонув у далекій блакиті. За ним, удалині, наче пливучи на сірій хмарі, виблискував білий шпиль високого Метедрасу, останньої вершини Імлистих Гір. Назустріч мандрівникам із лісу вибігала бистра Ента. Сліди орків звертали до її урвистого берега.

Араґорн простежив поглядом слід до ріки, а від ріки до лісу, і його гострі очі вихопили на тлі зелені якусь тінь, темну рухому пляму. Він ліг долілиць на землю й уважно прислухався. А Леґолас стояв поруч, прикривши світлі ельфійські очі тонкою долонею, і вже бачив не тінь, не пляму, а крихітні постаті вершників, багато вершників, і блиск сонця на вістрях списів був як мерехтіння зірочок поза межами видимого. Там, звідки вони мчали, здіймалися вузькі пасма чорного диму.

Пустельний степ був такий мовчазний, що Ґімлі вловлював шелест вітру у траві.

— Вершники! — вигукнув Араґорн, скочивши на ноги. — Великий загін на швидких конях летить прямо сюди!

— Так, — підтвердив Леґолас, — сто п'ять вершників. Волосся світле, у руках блискучі списи. Веде їх дуже високий воїн.

Араґорн усміхнувся:

— Але ж і гострий зір у ельфів!

— Де там! Адже до них не далі як п'ять ліг, — відповів Леґолас.

— П'ять ліг чи одна, — втрутився Ґімлі, — у цій пустелі ми від них не сховаємося. Будемо чекати чи підемо далі?

— Почекаємо, — сказав Араґорн. — Я втомився, гонитва безуспішна. Принаймні хтось був попереду нас, адже ці вершники скачуть по сліду орків. Може, дочекаємося від них якихось новин.

— Або удару списом, — додав Ґімлі.

— У них троє порожніх сідел, але гобітів не бачу, — сказав Леґолас.

— Я не певен, що новини будуть добрі. Та вже які будуть — зачекаємо на них тут, — сказав Араґорн.

Троє товаришів спустилися з вершини, де супроти блідого неба вони були надто помітні. На схилі біля підніжжя, загорнувшись у плащі, вони присіли на вигорілій траві. Час минав повільно. Віяв пронизливий вітер. Ґімлі сидів збентежений.

— Що ти знаєш про цих вершників, Араґорне? — спитав він. — Чи не чекаємо ми тут вірної смерті?

— Я жив серед них, — відповів Араґорн. — Вони гордовиті й уперті, але серця у них щирі, а думки та вчинки — високі; вони сміливі без жорстокості, мудрі, хоч і неосвічені, не пишуть книг, зате співають багато пісень, як велося серед людей до настання Темних Років. Але мені не відомо, що відбувалося тут останнім часом, якими зараз стали рогірими між зрадником Саруманом і загрозою Саурона. Вони здавна приятелюють із Ґондором, хоч і не рідня йому. За незапам'ятних часів Еорл Юний привів їх із Півночі, і їхня найближча рідня — люди Барда з Долу та Беорна Лісового, серед котрих донині трапляються високі та світловолосі мешканці, як і вершники Рогану. Так чи інак, а орків вони не люблять.

— Але Ґандалф підозрював, що вони сплачують данину Мордору, — нагадав Ґімлі.

— Я не вірю цим чуткам — як і Боромир не вірив, — відповів Араґорн.

— Незабаром про все дізнаємося, — сказав Леґолас. — Вони вже близько.

Нарешті навіть Ґімлі почув далекий стукіт копит. Тепер вершники звернули зі сліду вздовж річки і вихором летіли до пагорбів.

Степом розносилося гейкання чистих сильних голосів, земля стугоніла. Раптом ватажок, обігнувши підніжжя горба, повів загін на південь уздовж західних схилів. Вершники мчали слідом: довгий стрій воїнів, убраних у кольчуги, спритних, осяйних, сильних і прекрасних.

Їхні коні були пречудові: сильні, стрункі, сіра шерсть лисніла, довгі хвости майоріли на вітрі, гриви на гордих шиях майстерно заплетені. І вершники були їм до пари: високі та стрункі, солом'яне волосся струменіло з-під світлих шоломів і довгими косами звивалося за плечима, обличчя палкі та суворі. Кожен тримав у руці ясеновий спис, мальовані щити висіли за спинами, довгі мечі на поясах, тонкі сталеві кольчуги сягали колін.

По двоє в ряд вони неслися чвалом і, хоча раз у раз підводилися на стременах і озиралися навкруги, так і не розгледіли трьох чужинців, котрі спостерігали за ними. Загін уже майже промчав, коли раптом Араґорн підвівся на весь зріст і крикнув:

— Що чувати на Півночі, вершники Рогану?

Напрочуд спритно вони стримали коней, розвернулись і помчали по колу. Вмить троє товаришів опинилися в оточенні вершників, котрі зусібіч швидко наближалися до середини, звужуючи коло. Араґорн стояв незворушно, а Ґімлі з Леґоласом сиділи і гадали, чим же все скінчиться.

Раптово, без жодного слова чи вигуку, вершники зупинилися. Коло наїжачилося списами; декотрі вершники тримали луки й уже поклали стріли на тятиву. Тоді один із них, високий чоловік, вищий за всіх, виїхав уперед; на гребені його шолома тріпотів білий кінський хвіст. Він наблизився так, що вістря його списа мало не торкнулося грудей Араґорна. Араґорн не ворухнувся.

— Хто ви такі, й чого вам треба в наших землях? — запитав вершник загальною мовою Заходу, і його вимова й інтонація нагадали друзям ґондорця Боромира.

— Мене звати Бурлака, — відповів Араґорн. — Я йду з Півночі. Полюю на орків.

Вершник зіскочив із коня, віддав списа іншому вершникові, котрий спішився, і, вийнявши меч, став супроти Араґорна, розглядаючи його пильно і не без подиву.

— Спочатку я прийняв вас самих за орків, — сказав він, — але тепер бачу, що помилився. Ви справді мало знаєте орків, якщо так полюєте на них. Проходила тут зграя — численна і до зубів озброєна. Якби ви їх наздогнали, то стали би здобиччю, а вони — мисливцями. Але в тобі є щось дивне, Бурлако. — Він знову подивився слідопитові просто в очі. — Такими іменами люди себе не називають. І одяг у вас дивний. Ви вискочили з трави? Як сталося, що ми вас не помітили? Може, ви ельфи?

— Ні, — відповів Араґорн. — Ельф серед нас лише один — Леґолас із далекого Морок-лісу. Та ми пройшли через Лотлорієн, і з нами дари та благословення його Володарки.

Вершник здивувався ще більше, та погляд його посуворішав.

— Отже, в Золотому Лісі справді мешкає Володарка! — вигукнув він. — У старих казках розповідається, що мало кому щастить вирватися з її тенет. Дивні часи! Та якщо вона до вас ласкава, то ви, мабуть, також чаклуни. — Раптом він холодно зиркнув на Леґоласа та Ґімлі. — А ви чому не озиваєтеся, мовчуни?

Ґімлі підхопився й міцно вперся ногами в землю, тримаючись за топорище, і його чорні очі спалахнули гнівом.

— Спочатку скажи своє ім'я, повелителю коней, тоді я назву своє і додам іще дещо!

— За нашими звичаями, — мовив вершник, міряючи гнома поглядом зверху вниз, — чужинець має назватися першим. Але тобі скажу: я Еомер, син Еомунда, третій маршал Марки Вершників.

— Тоді, Еомере, сине Еомунда, третій маршале Марки Вершників, послухай гнома Ґімлі, сина Ґлоїна, і не розкидуйся нерозумними словами. Ти ганиш ту, чиєї краси тобі не осягнути, і лише куцість твого розуму може виправдати тебе.

Очі Еомера спалахнули, роганці грізно забурчали і ще тісніше зімкнули коло, наставивши списи.

— Я відрубав би тобі бороду разом із головою, пане гноме, якби ти був трохи вищий, — сказав Еомер.

— Він тут не один, — сказав Леґолас, невловно швидким рухом вихопивши стрілу і натягнувши лука. — Ти загинеш раніше, ніж опустиш меча.

Еомер вийняв меча; й усе закінчилося би погано, та Араґорн скочив поміж них і підняв руку.

— Зачекай, Еомере! — крикнув він. — Коли довідаєшся про нас більше, то зрозумієш, чому ти розгнівав моїх товаришів. Ми не бажаємо зла ні Рогану, ні його народові, ні коням. Вислухай нас, перш ніж братися за меча.

— Добре, говори, — сказав Еомер, опускаючи меча. — Та чужинцям у Марці Вершників не слід поводитися так зарозуміло в наші непевні часи. Насамперед назви своє справжнє ім'я.

— Спочатку я мушу знати, кому ти служиш, — відрізав Араґорн. — Ти друг чи ворог Сауронові, Темному Володарю Мордору?

— Я служу тільки Володареві Роганської Марки, королю Теоденові, сину Тенгела, — відповів Еомер. — Владареві далекого Чорного Краю ми не служимо, але і не воюємо з ним відкрито; і якщо ви тікаєте від нього, то вам краще залишити нашу країну. Зараз на всіх наших кордонах зростає неспокій, і над нами нависла загроза; та єдине наше бажання — бути вільними і жити так, як ми жили раніше, не підкоряючись чужим господарям, добрим чи лихим. За кращих часів ми радо приймали гостей, а нині безжалісні до непроханих гостей. Тепер говори! Хто ви? Кому ви служите? За чиїм наказом переслідуєте орків у нашому краї?

— Я нікому не служу, — відповів Араґорн, — але слуг Саурона переслідую скрізь, куди би вони не пішли. Мало хто зі смертних знає про орків більше, ніж я; і полюю на них отак, бо іншого виходу не маю. Ці орки схопили двох наших друзів. У таких випадках людина, не маючи коня, йде пішки і не питає, чи має вона на це право, а голови ворогів перелічує тільки вістрям меча. А меч я маю!

Він різко відкинув плащ за плечі. Блиснули ельфійські піхви, меч Андуріл сяйнув, як сонячне проміння.

— Еленділ! — вигукнув він. — Я Араґорн, син Араторна, і звуть мене також Елессаром, Ельфійським Самоцвітом, дунаданом, спадкоємцем Ісілдура, сина Еленділа, володаря Ґондору. Ти бачиш меч, колись зламаний, а нині викуваний заново! Допоможеш мені чи заступиш дорогу? Вирішуй негайно!

Ґімлі та Леґолас вражено задивилися на свого друга, бо ще не бачили його таким. Він мовби виріс, тоді як Еомер ніби зменшився; а на обличчі Араґорна вони раптом, на коротку мить, помітили силу та велич кам'яних королів. Леґоласові навіть здалося, що над головою Араґорна мерехтить біле полум'я, мов обруч осяйної корони.

Еомер відступив, і в його погляді засвітилася глибока шана.

— І справді дивні часи, — пробурмотів він до себе. — Сни та легенди зростають просто з трави.

І звернувся до Араґорна:

— Скажи, володарю, що привело тебе сюди? І що означають темні слова пророцтва? Давно вже Боромир, син Денетора, вирушив шукати відповідь, але кінь, якого йому подарували, повернувся без вершника. Які знамення долі несеш ти з Півночі?

— Знамення важкого вибору, — сказав Араґорн. — Передай Теоденові, сину Тенґела: на нього чекає відкрита війна — на боці Саурона або проти нього. Ніхто не зможе нині жити так, як раніше, і мало хто збереже те, що вважає своїм. Але про ці великі справи поговоримо згодом. Якщо випаде нагода, то я сам відвідаю короля. А зараз ми у біді й потребуємо допомоги або хоча би звісток. Я вже казав, що ми переслідуємо орків, котрі захопили наших друзів. Що ви на це скажете?

— Що можете вже не гнатися, — відповів Еомер. — Орки знищені.

— А наші друзі?

— Ми знайшли тільки орків.

— Дуже дивно, — сказав Араґорн. — А серед убитих не шукали? Вони маленькі, для вас — як діти, босі й у сірих плащах.

— Не було там ані гномів, ані дітей, — відповів Еомер. — Ми перелічили вбитих, забрали зброю та здобич, а потім склали трупи й підпалили, як велить звичай. Багаття і далі куриться.

— Вони не гноми і не діти, — втрутився Ґімлі. — Наші друзі — гобіти.

— Гобіти? — перепитав Еомер. — А це хто такі? Дивне ім'я.

— Дивне ім'я дивного народу, — підтвердив Ґімлі. — Та ці двоє нам особливо дорогі. Ви в Рогані, як видно, чули про пророцтво, яке збентежило Мінас-Тіріт. Там говориться про дрібнолюдиків. Оці гобіти і є дрібнолюдики.

— Дрібнолюдики! — розсміявся вершник, котрий стояв поруч Еомера. — Дрібнолюдики! Та це ж просто маленький народ із давніх пісень і дитячих казок, принесених із Півночі! Де ми зараз — у легенді чи на зеленій землі серед білого дня?

— Можна бути і там, і тут, — сказав Араґорн. — Бо не ми, а ті, котрі прийдуть за нами, складуть легенди про наші часи. Кажеш, на зеленій землі? Якраз із неї і виростають усі легенди, хоча ти топчеш її при світлі дня!

— Час не жде, — сказав вершник, мовби не почувши слів Араґорна. — Нам треба поспішати, Еомере. А цих диваків із їхніми химерами залишимо тут? Чи зв'яжемо й відведемо до короля?

— Зачекай, Еотайне! — мовив Еомер своєю рідною мовою. — Маю з ними поговорити. Накажи дружині збиратися на стежці, і приготуйтеся вирушати до Енти.

Невдоволено бурмочучи, Еотайн відійшов і передав наказ. Вершники від'їхали, й Еомер залишився наодинці з трьома товаришами.

— Дивні твої слова, Араґорне, — мовив він. — Хоча ти і кажеш правду, це зрозуміло: люди Рогану ніколи не брешуть, і тому обдурити їх нелегко. Але ти не все сказав. Може, ти більше розкажеш про свої справжні наміри, щоби я вирішив, що робити?

— Я пішов із Імладрісу, як названо це місце у пророцтві, багато тижнів тому, — відповів Араґорн. — Зі мною був Боромир із Мінас-Тіріта. Я збирався йти з сином Денетора до його рідного міста і допомогти його народові у війні проти Саурона. інші мої супутники мали свою мету, про яку я зараз не маю права говорити. Проводирем нашим був Ґандалф Сірий.

— Ґандалф! — вигукнув Еомер. — Ґандалфа Сірого знають у Марці; та я мушу тебе застерегти, що ім'я його вже не є ключем до ласки короля. Ґандалф гостював у нас не раз, то приходив, коли бажав, кілька разів на рік, то не було його кілька років. І завжди він був провісником дивних подій, дехто навіть каже, що він приносить нещастя.

І справді, після його останнього візиту влітку все у нас пішло шкереберть. Почалися чвари з Саруманом. Доти ми вважали Сарумана своїм другом, а Ґандалф прийшов попередити, що в Ізенґарді готуються до війни. Він сказав, що сам був у полоні в Ортханку і що ледве звідти втік, і просив допомоги. Але Теоден не бажав нічого чути, і той пішов геть. Не смійте вимовляти ім'я Ґандалфа у присутності Теодена! Він розгніваний. Бо Ґандалф узяв Тінебора, найкращого з усіх скакунів короля, ватажка меарів, їздити на яких личить лише володареві Рогану. Адже предком цієї породи був великий кінь Еорла, який умів розмовляти людською мовою. Тиждень тому Тінебор повернувся, та король іще більше розгнівався, бо кінь здичавів і нікого до себе не підпускає.

— Значить, Тінебор знайшов дорогу з далекої Півночі, — сказав Араґорн. — Бо саме там Ґандалф розстався з конем. Але, на жаль, ніколи вже Ґандалфові не сісти в сідло. Темрява Копалень Морії поглинула його назавжди.

— Сумна вість, — спохмурнів Еомер. — Сумна для мене та для багатьох, але не для всіх — ти це побачиш, коли навідаєшся до короля.

— Боюся, ніхто з вас у цьому краї не зрозуміє, наскільки страшна ця звістка, хоча досить скоро ви можете відчути її наслідки, — сказав Араґорн. — Але коли гинуть великі, на їхнє місце мусять прийти малі. Мені довелося вести наш загін довгим шляхом із Морії. Ішли ми через Лорієн — про нього тобі варто було б довідатися більше, перш ніж судити, — а звідти Великою Рікою спустилися до водоспаду Раурос. Там загинув Боромир — від рук тих самих орків, котрих ви нині розгромили.

— Усі твої вісті скорботні! — гірко вигукнув Еомер. — Смерть його — велика втрата для Мінас-Тіріта і для нас. Достойний був лицар! Гідний найвищої похвали. Він не часто відвідував Марку, бо постійно воював на східних кордонах, але я знав його. Він більше скидався на палких синів Еорла, ніж на поважних мужів Ґондору, і, без сумніву, став би великим правителем свого народу, коли би настав його час. Але звістка про це горе не долинула до нас із Ґондору. Коли він загинув?

— Сьогодні минуть чотири дні, — відповів Араґорн. — І вечора того ж дня ми вийшли з тіні Тол-Брандіру.

— Пішки? — здивувався Еомер.

— Так, як бачиш.

Очі Еомера широко розкрилися від захоплення.

— Бурлака — надто скромне прізвисько для сина Араторна, — сказав він. — Я назвав би тебе Літуном. Про цей подвиг трьох товаришів слід складати пісні. Четвертий день іще не закінчився, а ви вже відміряли сорок п'ять ліг! Рід Еленділа справді витривалий!

А тепер скажи, чого ти очікуєш від мене. Я мушу негайно повертатися до Теодена. При воїнах я обачно добирав слова. Це правда, що ми не воюємо з Чорним Краєм відкрито, король наш прислухається до легкодухих радників, але війна вже близько. Ми не розірвемо нашого стародавнього союзу з ґондорцями, і якщо вони підуть у бій, ми їх підтримаємо: так говорю я і ті, хто мене підтримує. Східною Маркою керую я, третій маршал, і я перекинув усі наші табуни з пастухами за Енту, а тут залишив тільки сторожу та розвідників.

— Отже, данину Сауронові ви не платите? — запитав Ґімлі.

— Не платимо й ніколи не платили, — відповів Еомер, зблиснувши очима, — хоча я чув про такі наклепи. Кілька років тому Володар Чорного Краю хотів купити наших коней за високу ціну, та ми йому відмовили, бо він використовує їх для зла. Тоді він наслав орків, і ті стали красти, і завжди вороних коней: тепер у нас їх майже не залишилося. Через це ми і ворогуємо з орками.

Та нині найбільше тривожить нас Саруман. Він проголосив себе правителем усіх наших земель, і ми воюємо вже кілька місяців. Саруман прийняв на службу орків, вовків і лихих людей, перекрив Роганський Прохід — тож ми оточені зі сходу й із заходу.

А боротися з таким супротивником важко: він хитрий і вправний чаклун і має багато личин. Кажуть, він з'являється у вигляді старого у плащі з каптуром, дуже схожий на Ґандалфа. Його шпигуни прослизають скрізь, а його птахи, призвісники лиха, кружляють у нашому небі. Я не знаю, чим усе це закінчиться, і моє серце віщує недобре; бо мені здається, що він має прихильників не лише в Ізенґарді. Але ти сам це зрозумієш, коли відвідаєш королівський двір. Ти прийдеш? Чи дарма я сподіваюся, що тебе мені послала доля в час сумнівів і скрути?

— Прийду, як тільки зможу, — пообіцяв Араґорн.

— Ходімо негайно! — запропонував Еомер. — Нащадок Еленділа буде великою підмогою для синів Еорла. Саме зараз у Західній Марці йде битва, і я боюся, що ми програємо.

Насправді в цей похід я пішов без дозволу короля, і його двір залишився майже без охорони. Та розвідники попередили мене, що три дні тому зі Східної Стіни спустилася зграя орків, і деякі з них мали білий знак Сарумана. Тож, побоюючись, що Ортханк і Чорна Вежа об'єдналися, я вивів свою дружину, і ми наздогнали орків два дні тому біля лісу ентів. Там ми їх оточили й учора на світанку атакували. На жаль, я втратив п'ятнадцятьох вершників і дванадцять коней! Бо орків виявилося більше, ніж ми могли сподіватися. До зграї приєднались орки зі Сходу, з-за Великої Ріки: ось там, північніше, видно їхні сліди. І ще прийшли з лісу. І великі орки, на котрих також Біла Рука Ізенґарда: вони найсильніші та найжорстокіші.

Зрештою, ми їх порішили. Але затрималися через це. Нас потребують на півдні та на заході. Поїдеш із нами? Ми маємо вільних коней. Для твого Меча є робота. Знайдеться вона і для сокири Ґімлі та лука Леґоласа, якщо твої друзі пробачать мені необдумані слова про Володарку Лісу. Я повторював лише те, що говорять усі в моєму краї, і я би радо дізнався більше.

— Спасибі за добре слово, — сказав Араґорн. — Моє серце прагне піти з тобою, та я не можу покинути пошуки друзів, доки ще є надія.

— Надії немає, — мовив Еомер. — На північній межі тобі їх не знайти.

— Але ж вони не залишилися ніде позаду. Неподалік від Східної Стіни ми знайшли переконливий доказ, що принаймні один із них живий. Однак потім не натрапили на жоден інший слід, жодного сліду кудись убік чи назад, або моє вміння мене зовсім покинуло.

— Тоді куди ж вони поділися?

— Не знаю. Їх могли вбити і спалити разом із орками; та оскільки ти запевняєш, що це неможливо, я про це не думаю. Єдине — їх могли віднести до лісу ще перед битвою, ще до того, як ви оточили ворогів. Ти можеш заприсягтися, що ніхто не вислизнув із твоїх сітей?

— Можу заприсягтися, що жоден орк не вислизнув, відколи ми їх помітили, — відповів Еомер. — Ми вийшли до узлісся раніше за них, і якщо хтось і пройшов крізь наше кільце, то був не орк, а хіба якийсь ельф.

— Наші друзі були одягнуті, як ми, — сказав Араґорн, — а ви при світлі білого дня проїхали повз нас.

— Я про це забув, — визнав Еомер. — Ні в чому не можна бути впевненим, коли стільки чудес. Світ став такий дивний. Ельф разом із гномом блукає нашими степами; люди зустрічають Володарку Лісу і залишаються живі; Меч, який був зламаний іще до того, як батьки наших батьків оселилися на цих землях, знову готовий до бою! І як же вирішити людині в такі часи, що їй робити?

— Як і завжди, — відповів Араґорн. — Добро та зло не змінилися відучора, вони так і залишаються добром і злом — і для людей, і для ельфів, і для гномів. Так уже роковано людині — вибирати з-поміж них, чи в Золотому Лісі, чи в себе вдома.

— Твоя правда, — мовив Еомер. — Я не маю сумнівів щодо тебе чи щодо вчинку, до якого схиляється моє серце. Та я не вільний робити все, що хочу. Закон забороняє чужинцям блукати нашими землями, де заманеться, хіба що сам король дасть дозвіл, а в наші тривожні часи цей наказ іще суворіший. Я пропонував вам добровільно піти зі мною — ви відмовились. А нападати на трьох зі своєю сотнею я не схильний.

— Не думаю, що ваш закон стосується мого випадку, — сказав Араґорн. — Я далеко не чужинець, адже бував у цьому краї раніше, і не раз, і бився у ваших лавах, хоч і під іншим іменем. Тебе я бачу вперше, бо ти молодий, але я зустрічався з Еомундом, твоїм батьком, і з Теоденом, сином Тенґела. Це нечувано, щоби шляхетний воїн силою перешкоджав таким намірам, як наші! Мій обов'язок чіткий — іти вперед. А тобі, сину Еомунда, вирішувати: допомогти нам або хоча би відпустити нас чи чинити згідно з законом. Але тоді зменшиться кількість тих, хто повернеться на вашу війну чи до короля.

Еомер якусь хвилю сидів мовчки, а потім заговорив.

— Нам обом треба поспішати. Дружині кортить вирушити у зворотну путь, а твої надії щогодини згасають. Мій вибір такий: ви вільні; що більше — я позичу вам коней. Тільки з однією умовою: чи ви знайдете те, що шукаєте, чи вас спіткає невдача — поверніться разом із конями до Медусельду, палацу в Едорасі, де нині сидить Теоден. Так ти доведеш йому, що я не помилився. Від тебе залежатиме моє добре ім'я, а може, і життя. Не підведи мене!

— Не підведу, — відповів Араґорн.

Дуже здивувалися воїни Еомера, коли він наказав віддати зайвих коней чужинцям; багато хто кидав темні та недовірливі погляди, але тільки Еотайн наважився висловитися:

— Може, і варто дати коня цьому витязеві з народу Ґондору. Та хто коли чув, аби роганського коня дарували гномові?

— Ніхто не чув і не почує ніколи, не хвилюйся, — відрізав Ґімлі. — Краще йти пішки, ніж лізти на спину такого здоровенного звіра, тим паче, що ти скупишся!

— Але мусиш погодитися, бо інакше затримаєш нас, — сказав Араґорн.

— Ти сядеш зі мною, друже Ґімлі, — заспокоїв його Леґолас. — Тоді все буде гаразд — ти не позичиш коня і не постраждаєш через нього.

Араґорнові привели великого темно-сірого коня, й він скочив у сідло.

— Його звуть Гасуфель, — сказав Еомер. — Нехай вірно тобі служить, і хай тобі з ним щастить більше, ніж Ґарулфові, його попередньому господареві!

Леґоласові привели Арода, легконогого, та норовливого коня. Але Леґолас попросив зняти сідло та вуздечку.

— Мені вони не потрібні, — сказав він і легко скочив на коня, а той, як не дивно, став слухняно коритись ельфові, переступаючи туди-назад за одним лише словом: отак ладили ельфи з усіма добрими тваринами. Ґімлі підсадили другові за спину, й він міцно вчепився за Леґоласа: гномові було так само незатишно, як колись Семові Правоногу в човні.

— Прощавайте, і хай вам щастить знайти те, що ви шукаєте! — побажав Еомер. — Повертайтеся якомога швидше, і нехай мечі наші засяють разом!

— Я повернуся, — пообіцяв Араґорн.

— І я повернуся, — заявив Ґімлі. — Ми не закінчили розмову про Володарку Ґаладріель. Я ще навчу тебе говорити ввічливо.

— Побачимо, — посміхнувся Еомер. — Після стількох дивовижних речей я вже не здивуюся, якщо під люблячими ударами гномівської сокири вчитимуся прославляти прекрасну пані. Щасливої дороги!

На цьому вони розсталися. Швидко бігли коні Рогану. Коли Ґімлі через кілька хвилин озирнувся, загін Еомера вже було ледве видно вдалині. Араґорн не озирався: він стежив за слідом, пригнувшись до шиї Гасуфеля. Невдовзі вони опинилися на березі Енти і там помітили ще один шлях, про який згадував Еомер, — він тягнувся зі сходу.

Араґорн зіскочив із коня і обстежив ґрунт, тоді скочив назад у сідло, трохи від'їхав на схід, тримаючись збоку від сліду і намагаючись на нього не ступати. Тоді знову зіскочив і знов обстежив землю довкола.

— Тут мало що можна побачити, — сказав він, повернувшись до друзів. — Головний слід увесь затоптали вершники, коли поверталися назад. Але східний слід свіжий і незатоптаний. Не видно, щоби хтось повертав назад, до Андуїну. Тепер будемо їхати повільніше, щоби не пропустити якихось слідів праворуч або ліворуч. Ось тут орки вже помітили переслідувачів і могли спробувати десь заховати полонених, перед тим як їх мали наздогнати.

Погода почала псуватися. Низькі сиві хмари насунулися на Роганське Плато. Імла заступила сонце. Лісисті пагорби Фанґорну маячили вдалині, поволі темніючи зі заходом сонця. Слід ніде не розгалужувався, але то тут, то там зустрічалися поодинокі трупи орків, з тонкими сизоперими стрілами у спинах чи горлянках.

Нарешті під вечір вони виїхали до узлісся і на галявині серед перших дерев натрапили на велике згарище: попіл був іще гарячий і курився. Поруч великою купою лежали шоломи і лати, розколоті щити, зламані мечі, луки і дротики й інше військове спорядження. Посеред купи на кілку стирчала голова величезного ґобліна; на пом'ятому шоломі було видно білу мітку. Трохи далі, де річка витікала з лісу, височів свіжий курган: сиру землю вкривав зелений дерн, і довкола стриміли п'ятнадцять увіткнутих списів.

Араґорн із товаришами обстежували поле битви, а сонце вже сіло і настав вечір, похмурий і туманний. Надійшла ніч, але жодних слідів Мері та Піпіна не знайшлося.

— Ось і все, — понуро мовив Ґімлі. — Від самого Тол-Брандіру перед нами було безліч загадок, але цю відгадати найважче. Мабуть, обгорілі кістки гобітів тепер змішані з орківськими. Якою ж гіркою буде ця звістка для Фродо, якщо він доживе, щоби її почути; і гіркою для старого гобіта в Рівендолі. Недарма Елронд не хотів їх відпускати.

— Але Ґандалф мав іншу думку, — мовив Леґолас.

— Але Ґандалф також вирішив іти і загинув перший, — відповів Ґімлі. — Тут уміння пророкувати підвело його.

— Даючи пораду, він не керувався міркуваннями безпеки ні для себе, ні для інших, — сказав Араґорн. — Є такі справи, які все-таки варто починати, хоч і невідомо, як вони закінчаться. Я ще не піду звідси. Все одно доведеться чекати тут світанку.

Трохи відійшовши від місця побоїща, вони розташувалися на ніч під розлогим деревом, подібним на каштан. Минулорічне листя, широке та буре, мов старечі долоні з довгими покрученими пальцями, жалісливо шаруділо на нічному вітрі.

Ґімлі тремтів од холоду. Кожен мав зі собою лише по одній ковдрі.

— Розпалімо багаття, — запропонував він. — Я вже не дбаю про безпеку. Хай собі орки злітаються, мов товсті нетлі на свічку!

— Якщо бідолашні гобіти блукають лісом, вогонь може вказати їм дорогу, — підтримав гнома Леґолас.

— І може притягнути ще щось, окрім орків чи гобітів, — сказав Араґорн. — Звідси недалеко до володінь зрадника Сарумана. І потім, ми на самому узліссі Фанґорну, а кажуть, що дерева цього лісу чіпати небезпечно.

— Але рогірими вчора розкладали тут велике багаття, — наполягав Ґімлі, — і, як видно, рубали дерева на дрова. А коли закінчили свою роботу, спокійно тут переночували.

— Їх було багато, — відповів Араґорн, — і вони не накликають гнів Фанґорну, бо рідко тут бувають і до лісу не заходять. А нам іще доведеться, мабуть, піти вглиб лісу. Будьте обережні! Не рубайте живих дерев!

— Та в цьому нема потреби, — мовив Ґімлі. — Вершники лишили досить трісок і гілля, та ще скільки хмизу.

Гном заходився збирати сухе ломаччя, складати і розпалювати вогнище; Араґорн сидів спиною до великого дерева, поринувши в роздуми; Леґолас стояв на галявині і вдивлявся у глибоку лісову темряву, схилившись уперед, мовби прислухаючись до далекого поклику.

Коли запалахкотіло маленьке вогнище, троє товаришів сіли довкола, затуливши світло плащами. Леґолас підвів голову і придивився до гілля, що нависало над ними.

— Погляньте! — мовив він. — Дерево радіє вогню! Можливо, це була тільки оманлива гра тіней, але всім трьом здалося, наче гілки тягнуться ближче до вогню, і дерево пригинає стовбур; брунатні листки розпростались і стали тертись один до одного, немов змерзлі зашкарублі долоні, що відчули тепло.

Товариші сиділи мовчки, бо раптом усвідомили присутність у себе за спиною великого, темного і невідомого лісу, що обмірковував якісь свої потаємні плани. Нарешті Леґолас знову заговорив.

— Келеборн застерігав нас не заходити вглиб Фанґорну. Чи не знаєш чому, Араґорне? Що було відомо Боромирові?

— Люди різне розповідають, — сказав Араґорн, — але якби не застереження Келеборна, то я вважав би все казками, які вигадують люди, відколи втрачено справжню мудрість. Я саме збирався запитати в тебе, як усе насправді. Та якщо вже лісовий ельф не знає цього, то що казати людині?

— Ти більше за мене блукав світами, — мовив Леґолас. — У нас про Фанґорн не згадують, лише співають про онодримів, котрі колись давно тут мешкали, — люди звуть їх ентами; бо Фанґорн — старий, старий навіть за ельфійським відліком часу.

— Так, старий, — сказав Араґорн, — він ровесник Пралісу біля Курганів і набагато більший. Елронд казав: ці ліси споріднені, вони — залишки величезних лісів із Прадавніх Часів, де мандрували Первородні, коли люди ще не прокинулись. Однак Фанґорн має якусь свою таємницю. Про неї я нічого не знаю.

— А я і не хочу знати, — вставив Ґімлі. — Хто би тут не мешкав, за мене нехай не турбується!

Тепер вони тягли жереб, кому чатувати, і перша варта випала Ґімлі. Араґорн і Леґолас полягали. Вони заснули майже відразу.

— Ґімлі! — сонливо пробурмотів Араґорн. — Пам'ятай, що у Фанґорні небезпечно рубати чи ламати живе дерево. Але і не ходи далеко по хмиз. Хай уже це вогнище ліпше згасне! А коли що — буди мене!

На тих словах він заснув. Леґолас лежав нерухомо, склавши гарні руки на грудях, із розплющеними очима, сплітаючи нічну яву з глибоким сном, як це зазвичай відбувається з ельфами. Ґімлі сидів, скулившись біля вогню і задумливо погладжуючи лезо своєї сокири. Шелестіло листя. Жодного іншого звуку не було чути.

Раптом Ґімлі підвів очі — там, на межі світляного кола, стояв, спираючись на патерицю, згорблений старий у довгому плащі та широкому капелюсі, низько насунутому на чоло. Ґімлі скочив на ноги, такий вражений, що навіть скрикнути не зміг, хоч у нього вмить зблиснула думка, що їх вистежив Саруман. Араґорн і Леґолас, розбуджені його різким рухом, сіли і витріщили очі. Старий не озивався, ні не ворушився.

— Ну, дідусю, що вам треба? — запитав Араґорн, підводячись. — Якщо змерзли — підходьте, погрієтесь!

Араґорн зробив крок уперед, але старий уже щез. Його не було видно ніде, а йти шукати в ліс вони не наважувалися. Місяць сховався, й ніч була дуже темна.

Раптом Леґолас голосно скрикнув.

— Коні! Коні!

Коні зникли. Вони зірвалися з прив'язі і здиміли. Якийсь час троє товаришів стояли мовчки, приголомшені цим новим ударом злої долі. Вони опинилися на узліссі Фанґорну, і незліченні милі лежали між ними та роганцями, єдиними друзями в цьому безмежному і небезпечному краї. Ген із нічної пітьми долинало іржання коней. А тоді все знову стихло, крім лише холодного шелесту вітру.

— Отже, коней нема, — нарешті промовив Араґорн. — Знайти чи впіймати їх неможливо. Якщо не повернуться самі — нам доведеться обійтися без них. Вирушили ми в дорогу пішо, і ноги далі при нас.

— Ноги! — вигукнув Ґімлі. — Вони можуть нас понести, але не нагодувати.

Він підкинув хмизу й сів біля вогню.

— Кілька годин тому ти і чути не хотів про їзду верхи, — засміявся Леґолас. — З тебе ще вийде добрий вершник.

— Малоймовірно, що матиму таку можливість, — пробурмотів Ґімлі.

— Коли хочете знати, що я думаю, — продовжив він після паузи, — я думаю, що то був Саруман. Хто ж іще? Пам'ятаєте, що казав Еомер: «Він ходить у вигляді старого у плащі з каптуром». Отак він сказав. Він украв наших коней або просто налякав їх. Проблеми ще тільки починаються, запам'ятайте мої слова!

— Запам'ятаю, — сказав Араґорн. — Але ще я запам'ятав, що той старий на голові мав капелюха, а не каптура. Не сумніваюся, що твій здогад вірний і що ми тут у небезпеці, вдень чи вночі. Та зараз єдине, що ми можемо зробити, — це відпочити. Тепер я стану на варті, Ґімлі. Спати не хочеться, а поміркувати треба.

Повільно минала ніч. Араґорна змінив Леґолас, Леґоласа — Ґімлі. Та не трапилось уже нічого. Старий не з'явився, коні не повернулися.

III. Урук-хаї

Піпіна мучили темні кошмари: ніби він чує, як луна розносить у тунелях його власний слабкий голос, що кличе: «Фро-до, Фродо!» Та замість Фродо з темряви до нього скаляться потворні орківські пики, сотні огидних рук тягнуться до нього зусібіч. А де ж Мері?

Піпін прокинувся. Холодний вітер дмухнув в обличчя. Він лежав на спині. Сутеніло, і небо поступово темніло. Він повернувся і зрозумів, що реальність не набагато краща за сон. Його руки та ноги були зв'язані мотузками. Поруч лежав Мері, блідий, із головою, обмотаною брудним ганчір'ям. А навкруги роїлося безліч орків.

Поволі в Піпіновій голові, яка нестерпно боліла, склеювались уривки спогадів і відокремлювалися від сну. Вони з Мері побігли до лісу. Що на них найшло? Чому вони так помчали, не звертаючи уваги на старого Бурлаку? Вони довго бігли і кричали… Він не міг пригадати, доки і скільки часу; і тоді вони ввалилися просто в гурт орків: ті до чогось прислухались і помітили Мері та Піпіна, аж тільки коли гобіти опинилися мало не в їхніх руках. Орки заверещали, і десятки ґоблінів посипалися з дерев. Мері з Піпіном вихопили мечі, та битись орки не хотіли і намагалися тільки пов'язати гобітів, хоча Мері й повідрубував кілька орківських рук. Добрий старий Мері!

Потім із гущавини вискочив Боромир. Він примусив орків битися. Багатьох повбивав, інші порозбігалися. Та не встигли вони втрьох відійти подалі, як на них знову напали — щонайменше сотня орків, деякі з них дуже великі, — дощем посипалися стріли, й усі в Боромира. Боромир засурмив у свій ріг так, що ліс загудів у відповідь, і налякані орки спочатку відступили; та коли на заклик відгукнулася тільки луна, вороги знову атакували, ще лютіше. Після того Піпін мало що пам'ятає. Останнє, що він бачив, — як Боромир прихилився до дерева, виймаючи стрілу з грудей; потім раптово запала темрява.

«Гадаю, мені дали чимось по голові, — подумав Піпін. — Сподіваюся, бідний Мері не дуже постраждав. А що сталося з Боромиром? Чому орки нас не повбивали? Де ми, куди нас тягнуть?»

Відповіді на ці питання він не мав. Йому було холодно і недобре. «Шкода, що Ґандалф переконав Елронда нас відпустити, — подумав він. — Яка з мене користь? Докука та й годі: пасажир, якийсь багаж. А тепер мене вкрали, і я став багажем орків. Сподіваюся, Бурлака або ще хтось прийде і забере нас! Але чи можна на це сподіватися? Це ж перекреслить усі плани! Хоч би якось вибратися звідси!»

Він трохи поборсався — все дарма. Один із орків поруч реготнув і кинув щось до сусіда своєю огидною мовою.

— Відпочивай, поки дозволяють, дурню! — сказав він Піпінові загальною мовою, яка з його рота звучала так само бридко, як і його рідна. — Наразі відпочивай! Незабаром ми дамо твоїм ніжкам роботу. Пошкодуєш, що не безногим народився!

— Була би моя воля, ти вже зараз хотів би померти, — додав інший. — Ти би попищав у мене, ниций щуре! — Він нахилився над Піпіном, вищиривши жовті ікла. У руці він тримав довгий пощерблений ніж. — Лежи спокійно, бо залоскочу тебе оцим, — прошипів він.

— Не привертай до себе уваги, бо я забуду про наказ! Прокляття на голови ізенґардців! Уґлук у баґронк та пушдуґ Саруман-ґлоб бубхош екай, — і він перейшов на довгу розгнівану лайку власною мовою, що завершилася бурмотінням і гарчанням.

Нажаханий Піпін принишк, хоча зап'ястя й кісточки боліли все більше, а у спину впиналося каміння. Щоби відволіктися, він став зосереджено прислухатися. Довкола лунало багато голосів, і хоча говорили переважно орківською мовою, сповненою злоби та ненависті, було зрозуміло, що почалася суперечка, яка щодалі розпалювалася.

Піпін здивовано помітив, що майже все розуміє; багато орків користувалося звичайною мовою. Очевидно, були присутні орки двох чи трьох різних племен, і вони не могли розуміти мови одні одних. То була гнівна суперечка про те, що робити далі: яким шляхом іти і що вчинити з полоненими.

— Немає часу вбивати їх, як годиться, — сказав один. — У цьому поході нема часу забавлятися.

— Ну то й що, — сказав інший. — Чого би не прирізати їх тут же, чимшвидше? Ми поспішаємо, а з ними морока. Уже вечір надходить, і нам треба в дорогу.

— Є наказ, — низько гаркнув третій голос, — «Убити всіх, ОКРІМ дрібнолюдиків, їх доправити ЖИВЦЕМ, і чим швидше, тим краще». Такий і мій наказ.

— Навіщо вони? — вигукнуло кілька голосів. — Чому живими? Може, це нові розваги?

— Ні! Я чув, в одного з них щось є, щось таке, що потрібне для Війни, якісь ельфійські штучки. Їх і так будуть допитувати.

— Це все, що ти знаєш? Чому би нам самим їх не обшукати? Нам самим ці штучки згодяться.

— Дуже цікава думка, — єхидно зазначив голос, тихіший, але злісніший за інших. — Доповім про це, кому слід! Полонених ЗАБОРОНЕНО грабувати: такий мій наказ.

— Мій також, — рикнув бас. — Живцем і без грабунків. Такий і мій наказ.

— Але не наш! — пролунав один із перших голосів. — Ми від самих копалень приперлись, аби помститися за своїх. Хочу їх прирізати, а тоді гайда назад на північ!

— Хотіти можеш що завгодно, — відказав хрипкий бас. — Я тут старший, я, Уґлук. І я вас поведу просто до Ізенґарда!

— А хто нами править — Саруман чи Велике Око? — перебив злостивий. — Нам час повертатися до Луґбурца!

— Але як нам переправитися через Велику Ріку, — сказав інший. — Нас замало, через мости не прорвемося.

— Я ж переправився, — наполягав злостивий. — Крилатий назґул чекає нас на північ звідси, на тому березі.

— Ага, аякже! Ти собі полетиш із нашими полоненими, загребеш у Луґбурці всі нагороди та почесті, а нам сунути пішака через цей конячий край? О ні, підемо всі разом. Тут небезпечно, тут повно бунтарів і горлорізів.

— Правильно, треба триматися купи, — пробурчав Уґлук. — Я вам, свиноті, не довіряю. Усі ви хоробрі в себе у хліві. Якби не ми, то всі би розбіглися. Ми хоробрі урук-хаї! Це ми вбили великого лицаря. Ми захопили полонених. Ми слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки — Руки, яка годує нас людським м'ясом. Ми вийшли з Ізенґарда і привели вас сюди, і поведемо назад, кудою схочемо. Це я вам кажу, Уґлук!

— Забагато балакаєш, Уґлуче, — пхикнув злостивий. — Сумніваюся, що це сподобається в Луґбурці. Може, вони захочугь зняти з плечей Уґлука надто тяжку голову. А може, поцікавляться, де він такого набрався. Чи не в Сарумана? Ким він себе вважає, якщо складає власні плани та ще й вихваляється своєю гидкою білою міткою? Може, вони повірять мені, Ґрішнахові, вірному посланцю; а я скажу таке: Саруман — дурень і брудний зрадник. Але Велике Око не дрімає! Свинотою нас обзивають? І хто? Покидьки дрантивого чаклуна? Не людським м'ясом, а орківським вони годуються, запам'ятайте мої слова.

Зчинився дикий вереск, забрязкотіла зброя. Піпін обережно перекотився, сподіваючись побачити, що відбувається. Його сторожа полізла у сварку. У напівтемряві Піпін розгледів величезного чорного орка, напевно, Уґлука, який стояв обличчям до Ґрішнаха, приземкуватого кривоногого створіння з широкими плечима та довгими, майже до землі, руками. Довкола зібралися менші ґобліни. Піпін здогадався, що то були орки з півночі. Вони повиймали ножі та шаблі, але не наважувалися напасти на Уґлука.

Уґлук крикнув, і до нього підскочило кілька орків, таких самих величезних, як і він. Тоді раптово, без попередження, Уґлук стрибнув уперед і, блискавично рубонувши ятаганом, зніс голови двох супротивників. Ґрішнах відскочив убік і розтанув у темряві. Інші підступили назад, один із них перечепився через нерухоме тіло Мері, вилаявся й упав. І це, мабуть, урятувало йому життя, бо ґобліни перескочили через нього і широкими ятаганами зарубали іншого. То був жовтоіклий вартовий. Його труп тепер лежав поперек Піпіна, все ще стискаючи вищерблений, як пилка, ніж.

— Зброю до піхов! — скомандував Уґлук. — І надалі без дурниць! Рушаймо просто на захід, униз по сходах. Звідти до схилів, а тоді повз ріку до лісу. Іти будемо вдень і вночі. Ясно?

«Так, — подумав Піпін, — поки цей мерзотник буде наводити ееред своїх горлорізів лад, у мене є шанс». З'явилася надія. Лезо чорного ножа різнуло по його руці, а тоді зісковзнуло до зап'ястка. Він відчув, як у долоню стікає кров, але відчув також і холодний дотик криці.

Загін став готуватися до маршу, та деякі північні орки опиралися, тож ізенґардці приборкали їх, зітнувши ще дві голови. Вереск і лайка не вщухали. На якусь мить Піпін залишився без нагляду. Ноги йому зв'язали надійно, та руки — лише на зап'ястках, та ще й не за спиною. Він міг їх згинати, хоча вузол був затягнутий міцно. Він зсунув із себе мертвого орка і тоді, ледве дихаючи, став водити вузлом мотузки вгору-вниз уздовж леза. Ніж був гострий, і мертва рука гримала його міцно. Вузол перерізався! Піпін швиденько схопив шнурок, знову зв'язав його у дві вільні петлі і просунув крізь них дві руки. Тоді завмер.

— Підвести полонених! — гаркнув Уґлук. — І без жартів! Якщо не доведете їх живцем, хтось піде за ними.

Один із орків схопив Піпіна, мов мішок, просунув голову між його зв'язаними руками, потягнув їх донизу так, що Піпінове обличчя ввіткнулося в оркову шию, і побіг. Другий так само закинув за спину Мері. Оркова пазуриста лапа стиснула руку Піпіна, мов металева. Робіт заплющив очі й укотре провалився в лихі сни.

Раптом його знову шпурнули на кам'янисту землю. Було близько опівночі, та серпик місяця вже хилився на захід. Вони стояли на гребені урвища, мов на острові серед блідого туману. Неподалік шуміла вода.

— Розвідники нарешті повернулися, — сказав поруч хтось із орків.

— Ну, що бачили? — буркнув Уґлук.

— Лише одного вершника, та й той подався на захід. Усе спокійно.

— А чи надовго? Дурні! Треба було його пристрелити. Він здійме тривогу. До ранку ті кляті конярі про все довідаються. Тепер нам треба гнати вдвічі швидше.

Тінь нахилилася над Піпіном. То був Уґлук.

— Сядь! — крикнув він. — Мої хлопці втомилися тебе тарабанити. Попереду спуск, підеш своїми ногами. Раджу поворушитися! Ніякого галасу, ніяких спроб утікати. Ми знаємо, як провчити тебе так, аби не зіпсувати для Хазяїна.

Він розрізав мотузки на кісточках і колінах Піпіна, підняв його за волосся і поставив на ноги. Піпін упав, і Уґлук знову смикнув його за волосся. Орки зареготали. Уґлук упхав Піпінові в зуби флягу і влив у рот якесь пекуче пійло. Піпіна обпекло як вогнем, але біль у ногах минув. Він міг стояти.

— Тепер другого! — сказав Уґлук.

Орк підійшов до Мері і стусонув його ногою в бік. Мері застогнав. Уґлук грубо смикнув полоненого і посадив його. Потім зірвав пов'язку з його голови і змастив рану якоюсь темною маззю з дерев'яної коробочки. Мері зойкнув і заборсався. Орки заплескали в долоні й загигикали.

— Ліки не подобаються, — кепкували вони. — Не розуміє, що для нього добре. Гей-гей, ми ще з ним розважимося.

Та зараз Уґлукові було не до розваг. Йому потрібна була швидкість, а для цього він мав збадьорити невільників. Його орківське лікування подіяло швидко. Коли він силоміць влив у горло гобіта напій із фляги, перерізав мотузки і поставив на ноги, Мері вже міг стояти, блідий, але рішучий і бадьорий. Поріз на чолі вже його не турбував, хоча темний шрам залишився на все життя.

— Привіт, Піпіне! — сказав він. — То ти також подався в цей похід? Де ж ми поспимо-поїмо?

— Заткайся! — ревнув Уґлук. — Притримай язика! Не розмовляти між собою. А про всілякі витівки буде повідомлено, й Він знатиме, як вам відплатити. Матимете і сніданок, і постіль — більше, ніж у вас влізе.

Банда збігала вузьким яром до рівнини, оповитої туманом. Мері та Піпін, розділені якимось десятком орків, спускалися разом із усіма. Внизу росла трава, і гобіти пожвавилися.

— Тепер просто вперед! — крикнув Уґлук. — На північний захід. Першим піде Луґдуш.

— А що робитимемо, коли зійде сонце? — збентежилися північні орки.

— Будемо бігти, — відрізав Уґлук. — А ви як думали? Лягти на травичку і чекати, поки білошкірі завітають до нас на бенкет?

— Але ми не можемо бігти під сонцем.

— Побіжите, якщо я допоможу, — сказав Уґлук. — Уперед! Бо ніколи не побачите ваших улюблених нір. Присягаюся Білою Рукою! Жодної користі в поході з цих недороблених печерних хробаків. Уперед, прокляті! Бігом, поки темно!

Банда помчала довгими орківськими стрибками. Вони недотримувалися жодного порядку, штовхалися, лаялись, але бігли дуже швидко. Кожного гобіта охороняли три орки з довгими бичами. Піпін опинився у хвості натовпу. Він не уявляв собі, доки зможе витримувати такий темп: він нічого не їв зі самого ранку. В одного з вартових був канчук. Оркове питво все ще зігрівало його. І голова була ясна.

Раз у раз, цілком непрохано, в його уяві повставало палке обличчя Бурлаки, який нахиляється над темним слідом і все біжить, біжить. Але чи зможе навіть слідопит розібрати щось у плутанині орківських слідів? І попереду, і позаду, і довкола маленькі відбитки їхніх босих ніг затоптували ковані черевики.

Десь за милю від урвища вони опустилися до широкої западини, де ґрунт був м'який і вологий. В останніх променях місячного серпика слабо мерехтів туман. Темні силуети орків розпливались і губилися в імлі.

— Гей там! Зачекайте! — гримнув Уґлук із хвоста.

Раптом Піпіна осяяла чудова думка. Він круто звернув праворуч, ухилився від рук охоронця і стрімко пірнув у туман, але спіткнувся і розтягся на траві.

— Стій! — заволав Уґлук.

Зчинилася спантеличена метушня. Піпін скочив і побіг. Але орки кинулися слідом. Деякі вискочили просто перед ним.

«Не втекти мені! — думав Піпін. — Одна надія — що на мокрій землі залишаться сліди». Він намацав зв'язаними руками брошку на комірі плаща й відчепив її. Щойно довгі пазуристі руки дотягнулися до нього, він випустив брошку. «Буде лежати тут до кінця світу, — подумав він. — Сам не знаю, навіщо я це зробив. Якщо наші врятувалися, то, напевно, пішли за Фродо».

Колючий канчук обвився довкола ніг, і Піпін ледве стримав крик.

— Годі! — крикнув Уґлук, підбігаючи. — Йому ще стільки бігти. Нехай рухаються швидше! А канчуком підганяйте. Але це ще не все, — гаркнув він до Піпіна. — Я тобі все пригадаю. Плата не забариться. Уперед!

Піпін і Мері мало що запам'ятали про решту їхнього шляху. Лихі сни та дійсність сплітались у довгий ланцюг страждань, і надія гасла з кожним кроком. Вони бігли й бігли, намагаючись не відставати від орків, їх раз у раз безжально і вправно шмагали канчуком. Якщо гобіти зупинялися чи шпорталися, їх підхоплювали і якийсь час волокли.

Тепло орківського напою давно не гріло. Піпінові знову стало холодно і погано. Раптом він упав лицем униз на траву. Міцні руки з гострими кігтями схопили його й підняли. І знову його понесли, мов лантух, і довкола розлилася темрява: чи то настала ніч, чи потемніло в очах, — того він не знав.

Невиразно до нього долинув гомін нарікань: здається, орки вимагали відпочинку. Викрикав Уґлук. Гобіта кинули на землю, а він так і лежав, аж поки не провалився у безодню чорних снів. Але не надовго втік він від страждань; у нього знову вчепилися безжальні лапи. Довго трясли його, а потім темрява поволі розступилася, він прокинувся і виявив, що вже ранок. Лунали якісь накази, і його знову кинули на траву.

Так він пролежав якийсь час, намагаючись подолати відчай. Його голова ішла обертом, але з тепла в тілі він здогадався, що йому знову дали ковток пійла. Орк підійшов і кинув йому шматок хліба та кусень в'яленого сирого м'яса. Піпін жадібно проковтнув черствий чорний хліб, але до м'яса не діткнувся. Він зголоднів, але ще не настільки, щоби їсти це м'ясо, про походження якого не наважувався і подумати.

Він сів і озирнувся. Мері лежав неподалік. Вони були на березі вузької бистрої річки. Попереду маячили гори: високий шпиль ловив перші промені сонця. На схилах унизу темною плямою лежав ліс.

Орки кричали і сперечались; от-от мала спалахнути сварка між північними орками й ізенґардцями. Одні показували назад на південь, інші — на схід.

— Ну, то лишіть їх мені! — крикнув Уґлук. — Убивати не можна, сказано ж; але якщо хочете кинути здобич, за якою пхалися стільки шляху, то кидайте! Я сам за ними пригляну. Як завжди, все зроблять войовничі урук-хаї. Боїтеся білошкірих — то втікайте! Утікайте! Онде ліс, — викрикав він, тицяючи вперед. — Ну! Там ваш порятунок. Уперед! І то вже, бо зрубаю ще пару голів, аби решта порозумнішала.

З лайкою та штовханиною десь близько сотні північних орків вирвалося з натовпу і кинулось уздовж ріки до гір. Гобіти залишилися з ізенґардцями — приблизно вісім десятків похмурих, темнолицих, косооких орків із величезними луками та короткими широкими мечами. З північних орків залишилося кілька більших і зухваліших.

— Ну, а тепер дамо раду з Ґрішнахом, — сказав Уґлук; але навіть дехто з його зграї з тривогою позирав на південь.

— Знаю, — бурмотів Уґлук. — Кляті конярі нас винюхали. А все через тебе, Снаґо. Тобі і твоїм шпигунам вуха би повідрізати. Але ми воїни. Ще поживимося конинкою, а то й чимось солодшим.

Нарешті Піпін зрозумів, чому частина орків показувала на схід. Звідти з хрипкими вигуками знову з'явився Ґрішнах, а з ним десятки чотири довгоруких і кривоногих орків зі знаком багряного ока на щитах. Уґлук виступив уперед.

— Усе-таки повернулися! — вигукнув він. — Що, передумали, га?

— Я повернувся перевірити, чи виконується Наказ і чи нічого не сталося з полоненими, — відповів Ґрішнах.

— Та ти що! — здивувався Уґлук. — Даремна турбота. Тут я наглядаю за виконанням наказів. І ще за чим повернувся? Ти так швидко нас покидав, може, щось забув?

— Забув про дурня, — огризнувся Ґрішнах. — Але з ним є ще кілька відважних орків, котрих шкода втрачати. Я знав, що ти ведеш їх на смерть. Я прибув їх порятувати.

— Прекрасно! — зареготав Уґлук. — Тільки якщо боїшся бою — тобі в інший бік. Твоя дорога вела на Луґбурц. Сюди йдуть білошкірі. А що з твоїм хваленим назґулом? Знову прибили під ним коняку? Ну, треба було прихопити його зі собою, він би нам знадобився — якщо нічого кращого за цих назґулів нема.

— Назґули, назґули, — передражнив Ґрішнах, здригаючись і облизуючи губи, наче смакуючи це огидне слово. — Не патякай про те, на чому не розумієшся. Назґули! Ах! Кращого йому закортіло! Колись ти ще пошкодуєш про це. Кривляка! — сердито гаркнув він. — Мав би знати, що вони — зіниця Великого Ока. Тільки для крилатих назґулів іще не час, іще рано. Він не дозволяє їм показуватися на тому березі Великої Ріки передчасно. Вони для війни та інших цілей.

— Бачу, багато ти знаєш, — перебив Уґлук. — Більше, ніж треба. У Луґбурці, напевно, поцікавляться, звідки і чому. Та зараз брудна робота перепадає урук-хаям із Ізенґарда, як завжди. Годі теревенити! Збирай свою голоту! Твої свині погнали до лісу. І ти за ними. До Ріки і так живим не повернувся би. Ну, рушай! Я піду слідом.

Ізенґардці знову закинули Мері та Піпіна на спини. Банда пустилася бігти. Минала година за годиною, а вони все мчали, зупиняючись лише для того, щоби перекинути гобітів новим носіям. Чи тому, що були прудкіші та витриваліші, чи через якийсь задум Ґрішнаха, ізенґардці поступово випередили орків Мордору, й орки Ґрішнаха опинилися в останніх лавах. Невдовзі орки Сарумана вже наздоганяли північних орків. Ліс наближався.

Піпін був увесь у синцях і подряпинах, голова боліла, обличчя кололи щетинисті щоки та вуха носіїв. Перед очима маячили зігнуті спини, товсті міцні ноги орків рухались угору-вниз, угору-вниз, невтомно, мовби зроблені з дроту і рогу, відраховували кошмарні секунди нескінченного часу.

Опівдні банда Уґлука перегнала північних орків. Ті знесиліли у промінні яскравого сонця, дарма що сяяло воно у блідому зимовому небі, й бігли, опустивши голови та висолопивши язики.

— Хробаки! — глузували ізенґардці. — Ви вже засмажилися. Білолиці вас усіх переловлять і зжеруть. Вони вже близько!

Крик Ґрішнаха засвідчив, що то був не жарт. Ззаду справді учвал летіли вершники: ще далеко, та наздоганяли орків невблаганно, як потужна хвиля, що наздоганяє мандрівників, загрузлих у сипучих пісках.

Ізенґардці погнали з подвоєною швидкістю, що дуже здивувало Піпіна. Сонце сідало за Імлисті Гори; довгі тіні потягнулися степом. Солдати Мордору також підвели голови і пришвидшили біг. Ліс темнів зовсім близько. Уже почали траплятися поодинокі дерева. Місцевість пішла вгору, дедалі крутіше, та орки не зупинялись. Уґлук і Ґрішнах викрикали, штовхаючи банду на останній ривок.

«Нічого їх не бере. Вислизнуть», — думав Піпін. Він спромігся повернути голову і краєм ока глянути через плече. Зі сходу рівниною мчали вершники й уже порівнювалися з орками. Сонце виблискувало на їхніх списах і шоломах, золотило розвіяне ясне волосся. Вони оточували орків і гнали їх уздовж річки.

Піпін не мав уявлення, що то за народ. Тепер він пожалкував, що в Рівендолі неуважно слухав і мало заглядав у книжку та карти; але в ті дні план походу був у надійніших руках, і він ніколи би не уявив себе окремо від Ґандалфа чи Бурлаки, чи навіть від Фродо. Він спромігся пригадати лише те, що кінь Ґандалфа, Тінебор, родом із цих степів. Це давало невеличку надію.

«Та чи відрізнять вони нас від орків? — подумав він. — Вони, мабуть, ніколи і не чули про гобітів. Я, звісно, мав би тішитися, що цим тварюкам, схоже, настає кінець, але краще би я сам урятувався». Виглядало на те, що він і Мері загинуть разом із орками, раніше, ніж роганці їх помітять.

Серед вершників були вправні лучники. На скаку вони пускали стріли у припізнілих орків, і ті падали; потім вершники швидко поверталися до своїх, уникаючи стріл орків, котрі стріляли навмання, не наважуючись зупинитися. Це повторювалося кілька разів, і стріли долітали навіть до ізенґардців. Один із них, просто перед Піпіном, упав і вже не вставав.

Настала ніч, але вершники у бій не вступили. Багато орків полягло, та залишалося ще принаймні дві сотні. У сутінках вони вибралися на пагорок. До узлісся було недалеко, близько півмилі, та йти далі вони не змогли. Вершники взяли їх у кільце. Групка орків, не послухавшись Уґлука, спробувала пробитися до лісу — повернулися тільки троє.

— Ось ми і прийшли, — осміхнувся Ґрішнах. — Прекрасне керівництво! Сподіваюся, великий Уґлук виведе нас звідси.

— Опустіть цих дрібнолюдиків! — наказав Уґлук, не звертаючи уваги на Ґрішнаха. — Ти, Луґдуше, візьми ще двох і будеш їх стерегти! Не вбивати, хіба що білошкірі прорвуться. Ясно? Поки я живий, вони мені потрібні! Тільки щоби не кричали і не втекли. Зв'яжіть їм ноги!

Останній наказ був безжально виконаний. Але вперше за весь час і обіти опинились один біля одного. Орки шуміли, гарчали і брязкали зброєю, а Піпінові та Мері нарешті вдалося пошепотітися.

— Я вже не думаю про це, — сказав Мері. — Я ледве живий. Хоч би і розв'язали мене — я далеко не відповзу.

— Лембас! — прошепотів Піпін. — Лембас — у мене є ще трохи. А в тебе? Здається, у нас відібрали тільки мечі.

— Пакет був у кишені, — відповів Мері, — тільки, напевно, все розкришилося. Та я і так не досягну ротом до кишені.

— І не треба. Я… — жорстокий стусан нагадав Піпінові, що шум у таборі вщух і що сторожа не дрімає.

Ніч настала холодна і тиха. У пітьмі навколо пригірка, де зібрались орки, запалали сторожові вогні, суцільне червоно-золоте кільце. Вони були на відстані польоту стріли, та вершники не виходили на світло, й орки змарнували безліч стріл, цілячись у вогонь, аж поки Уґлук їх не зупинив. Вершники не подавали ні звуку. Згодом, коли місяць проступив крізь імлу, темні силуети роганців, котрі невтомно стояли на варті, час від часу миготіли в його блідому сяйві.

— Чекають, кляті, сходу сонця! — буркнув один із вартових. — Чому би нам зараз не прорватися? Що той старий Уґлук собі думає, хотів би я знати?

— Будеш ти знати, — гаркнув Уґлук, виступаючи з темряви. — Може, скажеш, що я взагалі не думаю? Прокляття! Ви нічим не кращі за решту голоти — хробаків і почвар із Луґбурца. Куди з такими йти на прорив. Та вони просто заскавучать і дадуть драпака, а конярі їх легко зметуть на рівнині.

Ці хробаки здатні лише на одне — бачити вночі, мов коти. Але й білошкірі, наскільки мені відомо, бачать уночі краще за більшість людей. І не забувайте про їхніх коней! Вони побачать навіть нічний вітер! Але є щось таке, про що вони не здогадуються: Маугур із хлопцями вже в лісі й може вигулькнути будь-якої миті.

Промова Уґлука, очевидно, заспокоїла ізенґардців; але інші орки занепали духом і нарікали. Виставили вартових, але вони полягали спочивати у приємній пітьмі. Місяць знову сховався, і стало так темно, що Піпін нічого не бачив за кілька кроків. Багаття не освітлювали пригірок. Однак вершники не бажали просто чекати до світанку, дозволивши ворогам спокійно спочивати. Раптовий галас на східному боці пагорка показав, що не все було гаразд. Виявилося, що кількоро вершників, зіскочивши з коней, прокралися до табору і закололи чимало орків, а потім знову зникли. Уґлук кинувся вгамовувати паніку.

Піпін і Мері сіли. Їхні вартові-ізенґардці побігли за Уґлуком. У гобітів з'явилася надія на втечу, та відразу ж щезла. Довгі волохаті руки схопили їх за комір і потягли. Гобіти ледве впізнали величезну голову й огидну пику Ґрішнаха; смердючий віддих торкнувся їхніх облич. Орк почав їх обмацувати. Піпін здригнувся, коли цупкі холодні пальці пройшлися по його спині.

— Ну, мої малята! — тихо прошепотів Ґрішнах. — Добре спалося? Чи не дуже? Звісно, місце не дуже вдале: мечі та батоги по один бік, по другий — грізні списи! Маленькому народу не можна встрявати у справи, які для нього завеликі.

Його пальці далі нишпорили, а в очах жеврів холодний, але хижий вогонь. Раптом Піпіна пройняв здогад, мовби він прочитав думки ворога: «Ґрішнах знає про Перстень! Він шукає його, поки Уґлук не бачить: напевно, хоче забрати собі». Серце Піпіна завмирало від страху, хоча водночас він намагався придумати, як скористатися з жадоби Ґрішнаха.

— Не думаю, що так ти знайдеш його, — прошепотів він. — Його не просто знайти.

— Знайти? — перепитав Ґрішнах: його рука перестала нишпорити і стиснула плече Піпіна. — Знайти що? Ти про що, малюче?

Хвилину Піпін мовчав. Потім раптом у темряві заґелґотав:

— Ґолум, ґолум. Нічого, мій дорогесенький, — додав він. Гобіт відчув, як сіпнулися пальці Ґрішнаха.

— Ого! — засичав ґоблін. — Ось він про що. Ого! Дуже, ду-уже небезпечно, мої маленькі.

— Можливо, — підхопив Мері, зрозумівши намір Піпіна. — Можливо, і не тільки для нас. Але тобі краще знати свої справи. Ну, то хочеш його чи ні? І що даси за нього?

— Чи хочу я? Чи хочу я? — перепитав спантеличений Ґрішнах; але руки його трусилися. — Що би я за нього дав? Ви про що?

— Про те, — відповів Піпін, старанно добираючи слова, — що наосліп нічого не знайдеш. Ми би зберегли твої час і зусилля. Та мусиш спочатку розв'язати нам ноги, бо інакше ми нічого не зробимо й нічого не скажемо.

— Мої маленькі дурники, — зашипів Ґрішнах, — усе, що ви знаєте і маєте, витягнуть із вас у відповідний час. Усе! Ви навіть захочете знати більше, щоби задовольнити кого треба, от побачите. Дуже скоро. Та поспішати з допитом не будемо. О ні, дорогенькі! Як ви думаєте, чому вам зберегли життя? Мої дорогенькі малюки, повірте, не через нашу доброту. І навіть не через Уґлука.

— Повірити не важко, — сказав Мері. — Але твоя здобич ще не вдома. І не схоже на те, щоби вона туди прямувала. Якщо ми доберемося до Ізенґарда, великому Ґрішнахові не перепаде нічого — все відбере Саруман. Якщо хочеш щось для себе, то зараз саме час подумати про це.

Ґрішнах почав сердитись. Особливо розлютило його ім'я Сарумана. Час спливав, і галас у таборі вщухав. Уґлук чи хтось інший із ізенґардців міг повернутися будь-якої хвилини.

— Він у вас? У кого з вас? — буркнув Ґрішнах.

— Ґолум, ґолум! — ґелґотав Піпін.

— Переріж мотузки! — наказав Мері.

Гобіти відчували, як сильно трусяться його руки.

— Прокляття на вас, підлі покидьки! — засичав він. — Перерізати мотузки? Та я вам усі жили переріжу, до костей роздягну. Що, думаєте, я не зможу вас порізати на дрібненькі шматочки? Мені не потрібні ваші ноги — можу сам вас винести і мати лише для себе!

Раптом він підхопив обох гобітів. Сила його довгих рук жахала. Він запхав гобітів собі під пахви і притиснув ліктями до боків; міцними долонями затулив роти. Потім, низько пригнувшись, стрибнув уперед, швидко та безшумно добіг до краю пригірка, а там прослизнув повз вартових і, мов нічна примара, помчав схилом униз на захід, до річки, що витікала з лісу. На широкій рівнині перед ним горіло тільки одне багаття.

Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся і прислухався. Усе було спокійно. Повільно рушив далі, зігнувшись мало не до землі. Тоді присів і знову прислухався. Нарешті випростався, мовби приготувавшись до стрибка. Тієї ж миті перед ним виросла тінь вершника. Кінь захропів і став дибки. Чоловік крикнув.

Ґрішнах кинувся на землю, прикривши собою гобітів, а потім витягнув меча. Без сумніву, він радше зарізав би полонених, аніж дозволив їм урятуватися; та це було помилкою. Меч легенько дзенькнув, на лезі сяйнув відблиск ближнього багаття. З темряви просвистіла стріла: чи то лучник майстерно поцілив, чи сама доля спрямувала її, та стріла прошила праву руку орка. Він випустив меч і скрикнув. Пролунав швидкий тупіт копит, Ґрішнах скочив і побіг, але його відразу збили з ніг і прошили списом. Він упав із диким вереском на землю і затих.

Гобіти нерухомо лежали там, де їх кинув Ґрішнах. На допомогу товаришеві прискакав другий вершник. Завдяки гострому зорові чи якомусь іншому відчуттю кінь легко перескочив через гобітів; але вершник не помітив їх — укритих ельфійськими плащами, надто пригнічених і надто переляканих.

Нарешті Мері заворушився і прошепотів:

— Поки що все чудово, але як зробити так, аби нас тут не проштрикнули.

Відповідь з'явилася негайно. Крик Ґрішнаха розбудив орків. З вереску на пагорку гобіти здогадалися, що їхнє зникнення помітили.

Уґлук, мабуть, зітнув іще кілька голів. Тоді раптом долинули орківські крики у відповідь, поза кільцем вогнів, із лісу та з гір. Напевно, з'явився Маугур і йшов в атаку на обложників. Чути було, як помчали коні. Вершники стискали кільце довкола пагорка, підставляючи себе під стріли орків, аби не випустити нікого з пастки, а другий загін повернув назустріч новоприбулим. Раптом Піпін і Мері усвідомили, що, не зрушивши з місця, вони опинилися поза кільцем: нічого не заважало їхній втечі.

— Отепер, — сказав Мері, — якби в нас були вільні руки-ноги, ми б утекли. Але ж я не можу перегризти ці вузли.

— І не треба, — сказав Піпін. — Усе збирався тобі сказати: в мене руки вільні. Оці петлі я залишив тільки про око. Та спершу треба трішки попоїсти.

Він звільнив руки від мотузки і витяг із кишені пакунок. Коржики були розкришені, та все ще свіжі в листяній обгортці. Гобіти з'їли по два-три шматочки. Лембас нагадав їм прекрасні обличчя, веселощі, смачні страви спокійних днів недалекого минулого. Якийсь час вони задумано жували коржики, не звертаючи уваги на крики та шум близького бою. Піпін перший повернувся до дійсності.

— Треба забиратися, — сказав він. — Зачекай хвилинку!

Меч Ґрішнаха лежав поруч, але для гобіта він був заважкий; тому Піпін проповз уперед і, знайшовши тіло ґобліна, витягнув із піхов довгий гострий ніж. Ним він швидко перерізав пута.

— А тепер уперед! — сказав він. — Коли зігріємося, то, напевно, зможемо йти. Але поки що краще повзти.

І вони поповзли. Земля була м'яка та пружна, і це їм допомагало, але все одно вони просувалися надто повільно. Обігнувши здаля сторожове вогнище, вони повзли далі й нарешті дісталися до річки, що плюскотіла внизу в темряві глибоких берегів. Тут вони озирнулися.

Шум ущух. Очевидно, Маугура та його «хлопців» знищили або розігнали. Вершники повернулися до свого мовчазного зловісного вартування. Залишалось уже недовго. Ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало сіріти.

— Потрібно сховатися, — сказав Піпін, — бо інакше нас помітять. Неприємно буде, якщо ці вершники виявлять, що ми не орки, після того, як уб'ють нас. — Він підвівся і потупав ногами. — Ці мотузки різали мене, мов дроти, але ноги вже зігрілися. Тепер можу йти. А ти як, Мері?

Мері встав.

— Так, — сказав він, — я теж можу йти. Лембас справді зігріває серце! І набагато приємніше відчуття, ніж тепло від того питва орків. Цікаво, з чого воно зварене. Мабуть, краще не знати. Напиймося води, щоби змити думки про ту гидоту!

— Не тут — берег надто високий, — сказав Піпін, — ходімо далі.

Вони повернулись і поволі пішли вздовж берега. У них за спиною, на сході, світлішало небо. Ідучи, вони безтурботно балакали, обмінюючись враженнями про пережите в полоні, як це вміють робити гобіти. Жоден сторонній слухач, почувши їхню розмову, не здогадався би, що вони перейшли через жахливі страждання, дивом уникнувши катувань і моторошної смерті; навіть тепер, і вони це добре знали, у них було мало шансів знайти друга чи безпеку.

— А ти молодець, Туку, — говорив Мері. — Ти заслуговуєш на цілий розділ у книзі старого Більбо, якщо я коли-небудь матиму нагоду йому про все розповісти. Особливо добре вийшло, коли ти розгадав гру того волохатого негідника й підіграв йому. Тільки от не знаю, чи хтось коли-небудь помітить твій слід чи знайде застібку. З моєю я би нізащо не розлучився, а ти свою, здається, втратив назавжди.

Мені доведеться добряче попрацювати, щоби зрівнятися з тобою. Але тепер направду черга кузена Брендіцапа. Отут він виходить уперед. Здається мені, ти не маєш уявлення, де ми; а от я в Рівендолі час із більшою користю проводив. Ми йдемо на захід берегом річки Енти. Попереду — відроги Імлистих Гір і ліс Фанґорн.

Край лісу темнів просто перед ними. Здавалося, ніч ховалася під його високими деревами, утікаючи від наближення світанку.

— Ну то веди, кузене Брендіцапе, — сказав Піпін. — Туди або нікуди! Нас застерігали від Фанґорну. Але ж така обізнана особа, як ти, про це не забула.

— Зовсім ні, — відповів Мері, — та йти в ліс набагато краще, ніж повертатися на поле бою.

І вони ввійшли в ліс. Дерева здавалися старими як світ. З величезних гілок звисали довжелезні бороди лишайників, погойдуючись від вітру. Опинившись у тіні гілок, гобіти озирнулися — маленькі непомітні постаті, схожі у блідих сутінках на ельфійських дітей прадавніх часів, котрі визирають із одвічних хащів помилуватися своїм першим Світанком.

Далеко за Великою Рікою, за Бурими Землями, ген за сотні ліг, займалася зоря, червона, мов полум'я. Дзвінко заграли бойові роги, вітаючи її. Вершники Рогану жваво пробудилися до життя. Роги сурмили один за одним.

Мері та Піпін чули, виразно в холодному повітрі, іржання бойових коней і несподіваний спів воїнів. Диск сонця піднявся над обрієм, вогняна арка над краєм землі. Тоді з гучним криком вершники пішли в атаку зі сходу; багряне світло виблискувало на кольчугах і списах. Орки заревіли і випустили водночас усі стріли, які ще в них залишалися. Гобіти побачили, як упало кілька вершників, але їхня шеренга пройшла вершиною пагорба, обігнула його й атакувала знову. Більшість уцілілих ворогів кинулась урозтіч, але смерть наздоганяла їх одного по одному. Тільки найупертіша зграя, збившись у чорний клин, рішуче пробивалася до лісу й бігла просто на гобітів. Орки швидко наближались, і здавалося, що їм вдасться врятуватися: троє вершників, котрі перегородили їм дорогу, впали, порубані мечами.

— Ми задовго затрималися тут, — сказав Мері. — Це Уґлук! Не хочеться мені його зустрічати знову.

Гобіти повернулись і кинулись углиб лісу.

Відтак вони не побачили, як оточили Уґлука біля узлісся Фанґорну. Там його здолав Еомер, третій маршал Марки, котрий спішився і бився з ним сам на сам. А в широкому степу гостроокі вершники наздогнали орків, котрі ще мали сили тікати.

Вершники зібрали тіла полеглих товаришів і з похоронними піснями насипали над їхніми тілами курган. Потім розклали велике вогнище і, спаливши орків, розвіяли попіл за вітром. Такий був кінець облави, і про нього ніколи не почули ні в Мордорі, ні в Ізенґарді; та дим від багаття піднімався до неба, і бачило його чимало уважних очей.

IV. Древлен

Тим часом гобіти йшли берегом річки, все на захід і вгору гірськими схилами, все глибше і глибше занурюючись у Фанґорн; ішли так швидко, як дозволяв їм темний і дрімучий ліс. Поступово страх перед орками став слабшим, і вони пішли повільніше. Зненацька вони почали відчувати якусь дивну задуху, наче повітря розтануло і перестало живити легені. Нарешті Мері зупинився.

— Не можу більше, — відсапував він. — Дай хоч дух перевести.

— Гаразд, і води поп'ємо, — сказав Піпін. — У мене горло геть пересохло.

Він виліз на величезний корінь, що опускався у воду, і, нахилившись, зачерпнув складеними долонями. Вода була чиста і холодна, й Піпін пив довго. Мері поліз слідом. Вода відсвіжила їх і, здалося, збадьорила серце; вони трохи посиділи на березі струмка, зануривши зранені ноги у воду і роздивляючись дерева, які мовчки обступали їх довкола, ряд за рядом, без кінця краю, аж поки не поринали в сиву напівтемряву.

— Сподіваюся, ти ще не заблукав? — запитав Піпін, прихиляючись до величезного стовбура. — Можна і далі йти вздовж цієї річки, Енти, чи як ти її називаєш, і в разі чого повернутися назад, звідки прийшли.

— Можна було би, якби ноги несли, — сказав Мері, — й дихати було би чим.

— Ага, тут усе таке туманне і затхле, — сказав Піпін. — Чимось нагадує мені старий покій Туків у Сміалах, у Холмі: величезна кімната, в якій меблі поколіннями не пересувались і не мінялися. Кажуть, Старий Тук жив там рік за роком, і його кімната старіла та порохнявіла разом із ним, а відколи він помер, сто років тому, там нічого не змінилося. Старий Геронтіус — мій прапрадід, давненько те все було. Та це ніщо порівняно зі старістю цього лісу. Поглянь-но на цей лишайник, на ці довжелезні бороди та вуса! І більшість дерев частково вкриті сухим торішнім листям. Неохайно. Не уявляю собі, як тут буде весною, якщо вона сюди коли-небудь прийде; бракує тут весняного прибирання.

— Але сонце сюди, напевно, інколи зазирає, — сказав Мері. — Цей ліс зовсім не схожий на Морок-ліс, як його описав Більбо. Там було темно і чорно, і повно всілякої темної нечисті. А тут просто дуже тінисто і страшенно… деревисто. Тут ніяка тварина довго не виживе.

— Гобіт — точно ні, — сказав Піпін. — Мене зовсім не тішить думка, ідо доведеться пройти через увесь ліс. Тут на сто миль навкруги нічого поживного. Які в нас запаси?

— Малі, — зітхнув Мері. — Утікаючи, ми прихопили тільки пару пакуночків з лембасом. — Вони подивилися на залишки ельфійських коржиків: розламані куснички, яких вистачило би лише на якихось п'ять днів, і все. — Ні ковдри нема, ні чогось теплого. Сьогодні вночі будемо мерзнути, куди би ми не пішли.

— Та все ж треба вирішити, куди йти, — сказав Піпін. — Уже, напевно, настав ранок.

Саме цієї миті вони помітили жовтаве світло, що визирало з-за дерев: покрівлю лісу раптом пронизало сонячне проміння.

— Привіт! — зрадів Мері. — Поки ми тут сиділи, Сонце забігло за хмару, а тепер знову виглянуло або, може, просто піднялось і зазирнуло у просвіток. Це недалеко — ходімо подивимось!

Однак іти туди виявилося далі, ніж сподівалися. Місцевість круто піднімалась і ставала кам'янистішою. Світло розливалося дедалі ширше, і невдовзі гобіти опинилися перед прямовисною скелею — гірським схилом чи краєм довгого відрогу далекої гори. На ній не росло жодного дерева, і сонце освітлювало її кам'яну поверхню. Дерева, які росли біля її підніжжя, розпростерли гілля, мовби тягнулися до тепла. Наскільки занедбаним і сірим виглядав ліс раніше, настільки чисто він сяяв тепер брунатними і темно-сірими відтінками кори, гладкої, мов полірована шкіра. Крони дерев яріли м'якою, мов молода трава, зеленню, — то була рання весна або ж її проминальний образ.

На стрімкій поверхні скелі виявилося щось подібне на сходи: природні, напевно, видовбані вітром та дощами, нерівні та криві сходинки. Високо вгорі, майже на рівні верхівок дерев, був уступ, над яким нависла скеля. На крайчику росли тільки кілька кущиків трави й один старий стовбур із двома пригнутими донизу гілками: здавалося, що там стоїть зігнутий старий, гріючись на ранковому сонечку.

— Гайда нагору! — радісно вигукнув Мері. — Там і подихаємо, і роззирнемося!

Вони подерлися догори. Якщо хтось і робив ці сходи, то для більших і довших ніг, аніж у гобітів. Піпін і Мері були такі збуджені, що й не помітили, як незвичайно швидко загоїлися їхні рани та подряпини, і звідки тільки взялися сили. Нарешті вони вибралися на край уступу біля підніжжя старого стовбура; ставши спиною до пагорба та глибоко дихаючи, повернулися на схід. Виявилося, що вони пройшли всього лише якісь три-чотири милі вглиб лісу: вершини дерев опускалися зі схилів до рівнини. Там, біля краю лісу, піднімалися високі стовпи чорного диму і хвилями пливли до них.

— Вітер міняється, — зазначив Мері. — Знову зі сходу. Відчуваєш, як тут холодно?

— Так, — відповів Піпін, — боюся, що сонце визирнуло ненадовго, і скоро все знову потьмяніє. Ах, як шкода! Цей кошлатий старий ліс у сонячному світлі зовсім інший. Я майже полюбив це місце!

— Ти майже полюбив цей Ліс! Чудово! Надзвичайно люб'язно з твого боку, — промовив дивний голос. — Ану оберніться, нехай я погляну на ваші обличчя. Не можу сказати, щоби ви мені сподобались, однак не будемо поспішати. Оберніться!

Великі вузлуваті долоні опустилися на плечі гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім підняли в повітря.

Гобіти побачили найдивовижніше з дивних створіння. Воно було міцне, високе, не менш як чотирнадцять футів зросту, схоже чи то на людину, чи на троля, з довгою головою майже без шиї. Чи воно було вбране в одяг, схожий на зелено-сіру кору, чи то була його шкіра, визначити було важко. Принаймні руки його, там, де відходили від тулуба, були не поморщені, а гладенькі та бурі. Великі ступні мали по сім пальців. Нижня частина обличчя ховалась у довгій сивій бороді, кошлатій, майже гіллястій біля коріння, тонкій і подібній на лишайник на кінцях. Але першої миті гобіти не помітили нічого, крім очей. Ці глибокі очі тепер розглядали гобітів, повільні та величні, але дуже проникливі. Очі були карі зі зеленими іскорками. Пізніше Піпін часто намагався описати своє перше враження від них.

«Таке враження, що за ними — бездонний колодязь, повний давніх спогадів і довгих, повільних, постійних роздумів; але їхня поверхня іскрилася теперішнім: так буває, коли сонце мерехтить на листочках величезного дерева або на брижах глибоченного озера. Не знаю, чому, та мені здалося, мовби щось, що проростало в землі, — спало, мабуть, — чи таке, що відчувало себе чимось між кінчиком корінця та листочка, чимось між глибокою землею та небом, — раптом прокинулось і стало розглядати тебе з такою самою повільною уважністю, з якою зосереджувалося на своїх відчуттях усі незліченні роки».

— Грумм-гумм, — пробурмотів голос, такий низький, наче йшов із дерев'яної труби. — Дивно, дуже дивно! Не поспішати — таке в мене правило. От якби я спочатку побачив вас, а потім почув… вони мені сподобалися, ваші голосочки; вони мені про щось нагадали, тільки про що — не пригадаю… Якби я спочатку побачив вас, обов'язково розтоптав би, сприйняв би вас за дрібних орків, а тільки потім би виявив помилку. Ви дуже дивні істоти. І корінці, й гілочки дуже дивні!

Піпін, усе ще приголомшений, перестав боятися. Під поглядом цих очей він відчував радше цікавість, аніж страх.

— Вибачте, — мовив він, — хто ви? Чи… що?

У старих очах промайнула втома; глибокі колодязі прикрилися.

— Грумм, — відповів голос, — ну, я ент, принаймні так мене називають. Так, ент — саме це слово. Декотрі звуть мене Фанґорном, інші — Древленом. Нехай буде Древлен.

— Ент? — перепитав Мері. — Що це таке? А як ви самі себе називаєте? Яке ваше справжнє ім'я?

— Ого-го! — відповів Древлен. — Ого! Довго довелося би тобі слухати! Не поспішай. Тут я ставлю питання. Ви в моєму краї. Хто ж ви такі, хотів би я знати? Я не можу знайти вам місця. Здається, вас немає у старих реєстрах, які я вивчав у молоді роки. Але то було давно, дуже давно… Може, склали вже нові реєстри? Ну ж бо, пригадаємо! Як там воно було?

Гм-гм-гм.

Гм-гм-гм.

Гумм-гм, гумм-гм, що там далі? Трам, та-ра-рам там, та-рам там… дуже довгий реєстр. Але вас там усе одно нема!

— Та для нас ніколи не знаходиться місця у старих реєстрах і старих історіях, — сказав Мері. — Але ж ми давно живемо на світі. Ми гобіти.

— А чому би не придумати новий рядок? — запропонував Піпін.

Додай нас до чотирьох народів, одразу після людей — Великого Народу, — й усе буде гаразд.

— Гм! Незле, незле, — сказав Древлен. — Це вирішить проблему. Отже, ви живете в норах, так? Дуже розумно, дуже правильно. А хто ж називає вас гобітами? На ельфійську назву не схоже. Усі старі слова придумали ельфи: з них усе почалося.

— Ніхто нас гобітами не називає, ми самі себе так називаєм, — пояснив Піпін.

— Гумм, гм! Ну-у, не поспішайте! Самі себе називаєте гобітами? Але ж не можна всім це розповідати. Якщо ви і далі будете такі необачні, то ще ненароком свої справжні імена вибовкаєте.

— А ми їх і не приховуємо, — підхопив Мері. — Ось я, наприклад, Брендіцап, Меріадок Брендіцап, хоча більшість кличе мене Мері.

— А я — Тук, Переґрін Тук, хоча взагалі мене називають Піпіном, а то і просто — Піпом.

— Гм, але ви справді поспішні, — сказав Древлен. — Я приємно вражений вашою довірою; та не можна ж отак усе відразу розкривати. Знаєте, бувають енти і енти; тобто є енти, а є щось подібне на ентів, так би мовити. З вашого дозволу, я буду називати вас Мері та Піпін — гарні імена. Та свого імені я вам не назву, принаймні поки що. — Зелений вогник заграв у його примружених очах із хитруватою смішинкою. — Хоча би тому, що на це пішло би надто багато часу: моє ім'я росте разом зі мною, а живу я дуже-дуже довго, тож моє ім'я — то ціла історія. У моїй мові, у староентській, так би мовити, справжні імена завжди розповідають історію тих, хто їх носить. Це гарна мова, та щоби розповісти щось нею, потрібно багато часу, і ми нічого нею не розповідаємо, хіба те, що варте тривалої розповіді і тривалого слухання.

А зараз, — і очі його стали яскраві й «теперішні», звузились і посуворішали, — розкажіть, що відбувається? І що ви тут робите? Я бачу і чую (і відчуваю носом) багато що з цього… цього… а-лалла-лалла-румба-каманда-лінд-ор-буруме. Вибачте, це частина цього слова моєю мовою; я не знаю, як назвати це зовнішніми мовами: розумієте, те, на чому я стою, де я стою і милуюся гожим ранком, і роздумую про Сонце, і про трави за лісом, і коней, і хмари, й увесь цей широкий світ. Що діється? Які наміри Ґандалфа? А ці… бурарум, — він видав низький рокітливий звук, ніби великий розладнаний орган, — ці орки і хлопчисько Саруман в Ізенґарді? Я люблю новини. Та не поспішайте.

— Діється багато чого, — сказав Мері, — навіть якщо швидко розповідати — вийде довго. Та ви наказували нам не поспішати. То, може, не варто викладати все відразу? Ви не образитеся, якщо ми запитаємо, що ви збираєтеся з нами робити і на чиєму ви боці? Ви знайомі з Ґандалфом?

— Так, знайомий: він єдиний із чарівників, хто по-справжньому піклується про дерева, — відповів Древлен. — А ви його знаєте?

— Так, знали, — сумно відповів Піпін. — Він був наш великий друг і проводир.

— Ну, тоді я відповім на ваші запитання, — мовив Древлен. — Я з вами нічого не збираюся робити — нічого «для вас», як ви хотіли сказати, без вашої згоди. А разом ми можемо зробити багато чого. Я нічого не знаю про боки. У мене своя дорога; та ваш шлях на якийсь час може злитися з моїм. Але ви згадали про майстра Ґандалфа так, наче його історія вже закінчилася.

— Так, справді, — сумно відповів Піпін. — Історія триває, та Ґандалф із неї випав.

— Охо-хо! — зітхнув Древлен. — Гм, гм… о, ну-у… — Він довго і мовчки дивився на гобітів. — Гм… о… ну, я сам не знаю, що сказати. Розповідайте!

— Якщо ви хочете дізнатися більше, — мовив Мері, — ми все розповімо. Та на це знадобиться якийсь час. Чи не поставили би ви нас на землю? Ми посиділи би тут разом на сонечку. Ви, напевно, втомилися нас тримати.

— Гм, втомився? Ні, я не втомився. Я так швидко не втомлююсь. І я не сідаю. Я не дуже, гм, гнучкий. Але сонце вже сідає. Що ж, залишимо цю… Як ви називаєте це місце?

— Скеля? — підказав Піпін.

— Уступ? Сходинка? — додав Мері. Древлен повільно повторив слова.

— Скеля? Так, це воно. Хоча надто поквапне ім'я для того, що стоїть тут, відколи створено цю частину світу. Але нічого. Ходімо звідси.

— Куди? — запитав Мері.

— До мене додому, тобто до одного з моїх домів, — відповів Древлен.

— А це далеко?

— Не знаю. Для вас, може, і далеко. Та яке це має значення?

— Ну, розумієте, ми загубили всі наші речі, — пояснив Мері. — У нас залишилося тільки трішки харчів.

— О! Гм… Про це не турбуйтеся, — сказав Древлен. — Я пригощу вас таким напоєм, від якого ви будете рости і зеленіти, довго-довго. А якщо ми вирішимо розійтися, я зможу висадити вас, де завгодно. Ходімо!

Обережно, але міцно тримаючи гобітів у долонях, Древлен спочатку підняв одну, потім другу величезну ногу і присунувся до краю уступу. Його коренеподібні пальці ніг чіплялися за скелю. Тоді повільно і поважно, сходинка за сходинкою, він спустився в ліс.

І відразу ж рушив неквапливими широкими кроками в хащі, все глибше і глибше, не відходячи від річки, постійно піднімаючись гірським схилом. Багато дерев, здавалося, спало і не помічало його, як і інших створінь, що проходили тут; інші здригались, а деякі піднімали гілля в нього над головою. Він ішов і безугаву розмовляв сам зі собою, мовби дзюрчав довгий струмок мелодійних звуків.

Якийсь час гобіти мовчали. Вони почувалися напрочуд затишно та безпечно, і їм було над чим поміркувати. Нарешті Піпін наважився заговорити.

— Вибачте, Древлене, — сказав він, — чи можна дещо запитати? Чому Келеборн застерігав нас, аби ми не ходили у ваш ліс? Він казав, що тут дуже легко заблукати.

— Гм, так і казав? — буркнув Древлен. — Я міг би сказати те саме, якби ви йшли у зворотному напрямку. Глядіть, не заблукайте в хащах Лауреліндоренану! Так колись називали його ельфи, але тепер вони скоротили це ім'я — Лотлорієн. Можливо, вони праві: може, він сохне, а не росте. Земля Долини Співучого Золота — ось що було там у давні часи. А тепер це — Квітка Мрій. О, це дивне місце, і не кожен ризикне там з'явитися. Мене дивує, як ви звідти вибрались, а ще більше — як туди потрапили: безліч років цього не траплялося з жодним чужинцем. Дуже дивний край.

Але і цей також. Журяться тут усі. Так-так, журяться. Лауреліндоренан лінделорендор малінорнеліон орнемалін, — проспівав він неголосно. — Вони там відгородилися від усього світу. І цей край, і всі решта, крім Золотого Лісу, стали іншими, не такими, як тоді, коли Келеборн був молодий. Усе-таки:

так колись вони говорили. Багато чого змінилося, та дещо залишилося правильним.

— Не розумію, — запитав Піпін. — Що правильне?

— Дерева й енти, — сказав Древлен. — Я не все розумію, що відбувається, тому і не можу вам пояснити. Деякі з нас усе ще справжні енти, ще повні життя, але інші засинають, дерев'яніють, так би мовити. Більшість дерев, звісно, — просто дерева; та деякі наполовину прокинулися. Деякі геть прокинулись, а хтось… ну, стає ентуватим. І так було завжди.

Коли таке стається з деревом, то виявляється, що деякі з них мають погані серцевини. Деревина тут ні до чого, я не це маю на увазі. Наприклад, я знав кількох добрих старих верб понад Ентою, давним-давно це було, на жаль! Усі вони були дуплаві, просто розсипались, але тихі й ласкаві, мов юні листочки. А от у долинах серед гір є дерева міцні, як кремінь, але наскрізь зіпсовані. І таке трапляється дедалі частіше. У цьому краї завжди були небезпечні місця. І досі ще є чорні ділянки.

— Як у Пралісі на півночі, так? — запитав Мері.

— Так, так, схоже, тільки набагато гірше. Я не маю сумніву, що на півночі збереглися тіні ще з часів Великої Темряви. Та в цьому краї є такі долини, яких Темрява взагалі не покидала, а дерева там старіші за мене. Ми, певна річ, робимо, що можемо. Відганяємо чужинців і відчайдухів, прополюємо і навчаємо, стережемо і зберігаємо.

Ми, старі енти, — пастирі дерев. Дуже мало нас лишилося. Кажуть, що вівці з часом стають схожі на пастуха, пастух — на вівцю; але поволі, однак одні і другі — недовговічні. У дерев і ентів усе швидше та ближче, і ми існуємо разом століттями. Енти більше подібні на ельфів: менше за людей зацікавлені самі собою і краще розуміють суть речей. І знову ж таки енти більше подібні на людей, бо мінливіші, ніж ельфи, і швидше набувають кольору довкілля, так би мовити. А може, кращі за одних і других: бо вони постійніші та здатні довше зосереджуватися на чомусь одному.

Тепер дехто з моєї сім'ї зовні став як дерева, і розворушити їх можна хіба чимось надзвичайним; вони навіть розмовляють лише пошепки. Зате деякі з моїх вихованців потроху прокидаються, ворушать гіллям, можуть говорити. Звісно, почали все ельфи: вони будили дерева, вчили їх говорити і самі вчилися деревної мови. Ельфи старих часів завжди хотіли з усіма розмовляти. Але потім настала Велика Темрява, ельфи відпливли за Море чи втекли до відлюдних долин і склали пісні про часи, які ніколи не повернуться. Ніколи… Так-так, колись давно звідси й аж до Гір Лун простягався один ліс, і все це називалося Східним Краєм.

Ото були просторі дні! Тоді я міг іти і співати цілими днями, і чути лише луну в гірських розколинах. Наші ліси були схожі на ліси Лотлорієну, тільки густіші, міцніші, молодші. А яке духмяне було повітря! Бувало, я весь тиждень нічого не робив, лише дихав.

Древлен замовк, але йшов далі, нечутно переставляючи свої величезні ноги. Тоді знову замугикав, спочатку тихо, а потім дедалі голосніше. Потроху гобіти зрозуміли, що він співає для них.

Він доспівав пісню і далі крокував мовчки, а в усьому лісі не чути було ні звуку.

День пригасав, сутінки залягали довкола стовбурів. Нарешті гобіти і іобачили перед собою неясні темні тіні крутосхилу: вони підійшли до підніжжя гір, до зеленого коріння високого Метедрасу. Їм назустріч із джерел у верхів'ях схилом гори шумливо збігала юна Ента. Праворуч під річки тягнувся довгий укіс, убраний у траву, сіру в сутінках. Дерева там не росли, й укіс був відкритий небу; в озерах між берегами хмар уже виблискували зірки.

Древлен прокрокував схилом угору, не сповільнюючи ходи. Раптом гобіти побачили попереду широкий вхід. Два високі дерева стояли обабіч, мов живі стовпи воріт; але воріт там не було, тільки переплетені гілки. Коли старий ент наблизився, дерева підняли гілля й усе листя привітно зашурхотіло. Дерева були вічнозелені, і їхнє темне та гладеньке листя виблискувало в сутінках. За ними відкрився просторий майданчик, ніби в товщі гори була вирубана долівка великої зали. По обидва боки на висоту майже п'ятнадцяти футів підіймалися стіни, а вздовж кожної стіни стояли дерева, висота яких чимдалі вглиб також зростала.

У дальньому кінці стіна була прямовисна, а біля її підніжжя мовби видовбано неглибоку нішу, перекриту склепінням, — єдиним дахом цієї зали, якщо не брати до уваги гілок, які при вході затіняли всю долівку, крім широкої відкритої стежки посередині. Невеликий струмок, назбираний із багатьох джерел угорі, спадав донизу крутою скелею, розбиваючись на срібні краплини, мов тоненька завіса перед нішею. Вода знову збиралась у кам'яному жолобі в долівці серед дерев і бігла звідти вздовж відкритої стежки, щоби приєднатися до Енти в її подорожах лісом.

— Гм, ось ми і прибули, — сказав Древлен, перериваючи довгу мовчанку. — Ми зробили близько сімдесяти тисяч ентівських кроків, скільки це у ваших вимірах — не знаю. Так чи інак, а ми зараз біля підніжжя Останньої Гори. Коротко, вашою мовою, цю місцину можна назвати Джерельними Покоями. Мені тут подобається. Тут ми і заночуємо.

Він опустив гобітів у траву під рядами дерев, і вони пішли за ним до великої арки. Тепер гобіти помітили, що під час ходи ент майже не згинає колін, хоча кроки його широкі. Перш ніж опустити додолу всю ступню, він устромлював у землю великі (справді дуже великі та дуже широкі) пальці ніг.

Хвилину Древлен постояв під дощем із джерела, глибоко вдихнув, а тоді засміявся й увійшов під склепіння. Там стояв величезний кам'яний стіл, але не видно було жодного стільця. У глибині ніші було темно. Древлен підняв дві великі чаші й поставив на стіл. Здавалося, чаші наповнювала звичайна вода; та Древлен простягнув над ними руки — й одна чаша спалахнула золотистим, а інша — смарагдовим сяйвом; змішавшись, ці промені освітили нішу так, ніби літнє сонце сяйнуло крізь покров весняного листя. Озирнувшись, гобіти помітили, що дерева також засяяли, спочатку слабко, а потім яскравіше, аж нарешті кожен листочок оточили крайки світла, зеленого, золотого та мідно-червоного, а стовбури здалися колонами, вирізьбленими з осяйного самоцвіту.

— Ну, ну, тепер можна і побалакати, — сказав Древлен. — Гадаю, ви хочете пити. Мабуть, і потомилися. Випийте оце!

Він відійшов у кінець ніші, й гобіти побачили, що там стояли високі кам'яні глеки з важкими покришками. Древлен підняв одну з них, зачерпнув великим ковшем і наповнив три келихи: один дуже великий і два менші.

— Це оселя ента, — сказав він, — тому стільців тут немає. Та ви можете сісти на столі.

Він підняв гобітів і посадив на велику кам'яну плиту, футів шість над землею, і вони сиділи, звісивши ноги, і попивали ковтками напій.

Трунок був подібний на воду, справді дуже подібний на воду, яку вони пили з Енти на околиці лісу, однак мав якийсь особливий аромат чи присмак, який важко було описати: він був невиразний, але нагадував запах далекого лісу, принесений прохолодним нічним леготом. Дія напою почалася з кінчиків пальців ніг, а тоді поступово піднялася догори, аж до кінчиків волосся, наповнюючи гобітів свіжістю і бадьорістю. Вони справді відчули, як волосся заворушилося, закучерявилося, почало рости. Тим часом Древлен обмив ноги у басейні за аркою і спорожнив свій келих одним ковтком, одним довгим повільним ковтком. Гобітам уже здавалося, що він ніколи не закінчиться.

Нарешті Древлен поставив келих на стіл.

— У-хх… — зітхнув він. — Гм, гумм, ну, тепер буде легше розмовляти. Можете сісти на долівці, а я ляжу — тоді напій не вдарить мені в голову, і я не засну.

Біля правої стіни стояло велике ліжко на низьких ніжках, якихось два фути заввишки, густо заслане травою та папороттю. Древлен поволі опустився на ліжко, майже не зігнувшись у попереку, і простягнувся на повний зріст, підклавши руки під голову і дивлячись на стелю, де миготіли золотаво-зелені відблиски, мов листя в сонячному світлі. Мері та Піпін примостилися поруч на подушках із сіна.

— Отепер розкажіть мені свою історію, тільки не поспішайте, — попросив Древлен.

І гобіти розповіли про свої пригоди з того дня, коли вони покинули Гобітон. Розповідали вони безладно, постійно перебиваючи один одного, і Древлен часто зупиняв їх, повертаючись до якогось попереднього моменту, або заскакував наперед, розпитуючи про наступні події. Вони нічого не розповіли про Перстень і не сказали, чому вирушили в дорогу і куди прямували; а Древлен і не питав.

Його страшенно цікавило все: Чорні Вершники, Елронд і Рівенділ, Праліс і Том Бомбадил, Копальні Морії, Лотлорієн і Ґаладріель. Знову і знову просив він їх описати Шир і його околиці. Потім Древлен поставив дивне запитання:

— А в тих краях, гм, чи не зустрічали ви ентів? Ну, не ентів, а дружин ентів, хотів я сказати.

— Дружин ентів? — перепитав Піпін. — А які вони? Схожі на вас?

— Так, гм-гм… не зовсім, тепер я не знаю, — задумливо відповів Древлен. — Але їм би сподобалася ваша країна, тому я і запитав.

Однак особливо Древлена цікавило все те, що стосувалося Ґандалфа; а справи Сарумана цікавили його найбільше. Гобіти щиро пожалкували, що дуже мало знають про них: тільки доволі невиразний Семовий переказ почутого на раді в Елронда. Зате вони напевне знали, що Уґлук і його ватага прийшли з Ізенґарда, і господарем їхнім був Саруман.

— Гм, гумм… — пробурмотів Древлен, коли їхня розповідь дійшла нарешті до опису битви між орками та вершниками Рогану. — Ви мені насправді розповіли масу новин. Звичайно, розповіли не все. Та я не маю сумніву, що ви дієте так, як би того бажав Ґандалф. Відчуваю, відбувається щось дуже велике, а що саме, я, можливо, дізнаюсь у щасливу чи лиху годину. Присягаюся корінням і сучками, діється щось дивовижне: раптом з'являється маленький народ, якого немає у старих реєстрах, і — погляньте-но! — Дев'ять забутих Вершників відроджуються, щоби за ними полювати, Ґандалф веде їх у велику подорож, Ґаладріель дає їм притулок у Карас-Ґаладоні, орки переслідують їх у Дикому Краї: видається, що вони потрапили у велику бурю. Будемо сподіватися, що вони її витримають.

— Ну, а ви? — запитав Мері.

— Гумм, гм, я ніколи не переймався великими війнами, — сказав Древлен, — вони переважно стосуються людей і ельфів. Це — справа чарівників: чарівники завжди переймалися майбутнім. А мене майбутнє не хвилює. Врешті, я не стою на чиємусь боці, тому що ніхто не стоїть цілком на моєму боці, якщо ви мене розумієте: ніхто не турбується про ліси так, як я, навіть теперішні ельфи. І все ж до ельфів я ставлюся краще, ніж до інших: саме ельфи давним-давно вилікували нас від німоти, і це той дар, про який не можна забути, хоча відтоді шляхи наші розійшлися. Та є і такі, на чиєму боці я ніколи не буду; я цілком проти них… цих… бурарум… — він знову забурчав із великою огидою, — цих орків і їхніх правителів.

Я стривожився, коли тінь лягла на Морок-ліс, але коли вона відступила в Мордор, то перестав хвилюватися: Мордор звідси далеко. Та вітер, здається, починає дути зі Сходу і може принести погибель для всіх лісів. Старий ент не може стримати бурю: він або переживе її, або зламається.

Та є ще Саруман! А Саруман — сусід, я не можу його не помічати. Гадаю, я мушу щось робити. Останнім часом я багато розмірковував, що мені з ним робити.

— А хто такий Саруман? — запитав Піпін. — Що ви про нього знаєте?

— Саруман — це чарівник, — відповів Древлен. — Більше я нічого не скажу. Мені не відома історія чарівників. Уперше вони з'явилися після того, як Великі Кораблі припливли з-за Моря; та чи прибули вони на цих кораблях, того я не знаю. Саруман серед усіх вважався найвидатнішим. Нещодавно — а за вашими мірками, дуже давно — він перестав мандрувати світами і втручатись у справи людей і ельфів, і засів в Анґреності, або в Ізенґарді, як його називають роганці. Спершу він був непомітний, але потім його слава почала рости. Подейкують, його обрали головою Білої Ради, але з того нічого доброго не вийшло. Тепер я думаю, що вже тоді Саруман звернув на лихий шлях. Так воно чи ні, але сусідів він тоді не чіпав. Ми часто з ним розмовляли. Був час, коли він постійно прогулювався моїм лісом. Тоді він був увічливий, завжди питав мого дозволу (принаймні коли мене зустрічав) і любив слухати. Я розповів йому багато такого, про що би він сам ніколи не дізнався, та він ніколи не віддячував мені тим самим. Не пригадаю, щоби він колись щось розповідав. І таким він ставав усе більше; його обличчя, наскільки я пригадую, — хоча не бачив його вже давно, — почало нагадувати вікно в кам'яній стіні, вікно з віконницями зісередини.

Гадаю, що тепер я розумію, чого він прагне. Він хоче Влади. Його розум — із металу та коліщаток; і він не дбає про живих істот, хоча при нагоді використовує їх. І зараз стало зрозуміло, що він чорний зрадник. Він злигався з ницими орками. Брм, гм! І навіть гірше: він щось із ними робить, щось небезпечне. Бо ці ізенґардці радше схожі на поганих людей. Усі злі створіння, котрі прийшли разом із Великою Темрявою, не зносять сонця; а орки Сарумана, хоч і ненавидять сонячне світло, все ж терплять його. Цікаво, що ж він таке витворив? Чи вони — це зруйновані люди, чи він схрестив орків і людей? То було би страшенне зло!

Древлен пробурчав щось ентською мовою, мовби промовляючи потойбічні прокляття.

— З певного часу я почав замислюватися, чому це орки так сміливо гуляють моїм лісом, — продовжував він. — Лише нещодавно я здогадався, що винен тут Саруман і що вже багато років він вивідував стежки та мої таємниці. Тепер він із його злим народом плюндрує мій ліс. На кордонах вони рубають дерева — здорові дерева. Деякі дерева вони рубають і залишають гнити — такі орківські пустощі; та більшість забирають зі собою і підживлюють вогонь у печах Ортханка. Цими днями над Ізенґардом постійно стоїть хмара диму.

Прокляття на нього, коріння та гілля! Багато з тих дерев були моїми друзями, я знав їх іще горішками та жолудями; у багатьох був свій власний голос, який тепер втрачено назавжди. І там, де колись співали гаї, тепер зруби з пнями й ожиною. Я був бездіяльним. Усе пустив на самоплив. Час усе це припинити!

Древлен різко підвівся з ліжка й ударив кулаком по столу. Чаші-світильники здригнулись і викинули два язики полум'я. В очах ента спалахнув зелений вогонь, борода настовбурчилася, як величезний віник.

— Я мушу це припинити! — прогримів він. — Ви підете зі мною. Ви зможете мені допомогти. І тим самим допоможете своїм друзям: якщо Сарумана ніхто не стримає, Роган і Ґондор опиняться в кільці ворогів. Тепер нам по дорозі — до Ізенґарда!

— Ми підемо з тобою, — сказав Мері. — Зробимо все, що можемо.

— Так! — підхопив Піпін. — І я би хотів побачити, як буде знищено Білу Руку. Я хотів би бути присутній при тому, навіть якщо з мене буде мало користі: ніколи не забуду Уґлука та біг через Роган.

— Прекрасно! Прекрасно! — зрадів Древлен. — Але я поквапився. Не можна квапитися. Я надто розпалився. Тепер мушу охолонути й усе обміркувати; легше крикнути «припинити», ніж це справді зробити.

Він підійшов до арки і трохи постояв під дощем із джерела. Тоді засміявся, обтрусився, й усюди, де краплі падали на землю, вони спалахували червоними та зеленими іскрами. Потім він знову ліг на ліжко і притих.

Через якийсь час гобіти знову почули його бурмотіння. Здавалося, він рахував на пальцях.

— Фанґорн, Фінґлас, Фладріф, так-так… — зітхнув ент. — Біда в тому, що нас залишилося мало, — сказав він, звертаючись до гобітів. — З тих перших ентів, котрі гуляли лісами до наступу Темряви, лишилося тільки троє: я, Фанґорн, та ще Фінґлас і Фладріф — якщо послуговуватись ельфійськими іменами; та ви можете звати їх Листяник і Лубок. З нас трьох двоє, Листяник і Лубок, не дуже надаються для справи. Листяник поринає у сплячку, деревіє, можна так сказати: ціле літо простояв напівсонний по коліна у траві. Весь листям заріс. Колись він узимку прокидався, але тепер так розіспався, що й узимку далеко не піде. Лубок мешкав на гірських схилах на захід від Ізенґарда, там, де сталося найбільше нещастя. Його самого поранили орки, а багато його деревних стад згубили і скалічили. Він пішов високо в гори, до беріз, яких любить найбільше, і не бажає звідти спускатись. Однак, сподіваюся, що і з молодих я зберу чудовий загін — якщо зможу роз'яснити їм, що потрібно, якщо зможу підняти їх: ми народ повільний. Як жаль, що нас так мало!

— Чому вас так мало, якщо ви мешкаєте тут віддавна? — здивувався Піпін. — Багато померло?

— Та ні! — відповів Древлен. — Ніхто не вмер зсередини, якщо так можна сказати. Звісно, за довгі роки траплялися нещасні випадки; а багато просто здерев'яніло. Нас ніколи не було багато, й кількість наша не збільшувалася. Ми не маємо нащадків — не маємо дітей, як ви це називаєте, не маємо вже страшенно багато років. Розумієте, ми втратили своїх жінок.

— Як це сумно! — вигукнув Піпін. — Як це сталося, що вони всі повмирали?

— Вони не повмирали! — відповів Древлен. — Я ж не сказав «померли». Ми їх втратили, сказав я. Вони кудись зникли, і ми не можемо їх відшукати. — Він зітхнув. — Я думав, про це відомо всьому світу. Люди й ельфи від Морок-лісу до Ґондору співали пісні про наші пошуки жінок. Не може такого бути, щоби їх усі забули.

— Ну, мабуть, пісні просто не дійшли до Гобітона, — сказав Мері.

— Може, ви би нам розповіли чи заспівали якусь пісню?

— Так, неодмінно, — відповів Древлен, явно втішений таким проханням. — Але я розповім дуже коротко, бо треба вже закінчувати розмову: завтра ми скликаємо раду і, можливо, рушаємо в дорогу.

— Це досить дивна та сумна історія, — продовжив він після паузи. — Коли світ іще був молодий, а ліси — дикі та просторі, енти зі своїми дружинами — а були вони такі гарні (ах, моя Фімбретіль Легконога, де моя молодість!) — жили разом. Але серця наші прагнули різного. Енти любили все, що зустрічали на світі: великі дерева, дикі хащі, схили високих гір; вони пили воду з гірських джерел і їли тільки ті плоди, які самі падали під ноги; вони зналися з ельфами і розмовляли з деревами. А дружини ентів віддавали перевагу маленьким деревам і залитим сонцем галявинам на узліссях; вони милувалися ягодами на терні та цвітом дикої яблуні й черешні навесні, зеленим зіллям на прилуках улітку, достиглим колоссям на осінніх полях. Розмовляти з рослинами вони не бажали, та хотіли, щоб усе підкорялось і слухалося їх. Дружини ентів наказували рослинам рости так, як хотіли того вони, і приносити більше то листя, то плодів; бо вони прагнули порядку, достатку та спокою (в їхньому розумінні це означало, що кожна річ має залишатися там, де вони її розмістили). Тож наші дружини виростили сади й оселились у них. Але енти продовжували кочувати й у сади заходили вряди-годи. Потім, коли на північ прийшла Темрява, наші дружини перейшли через Велику Ріку і заклали нові сади, обробили нові поля, і ми стали відвідувати їх іще рідше. Коли Темряву було подолано, сади наших дружин пишно розквітли, на ланах заколосилася пшениця. Багато людей навчилися майстерності в наших дружин і дуже їх шанували, а ми стали тільки легендою, таємницею в серці лісу. Однак ми і досі живі, а сади наших жінок давно занедбані: люди звуть їх тепер Бурими Землями.

Пам'ятаю, якось дуже давно, в часи війни між Сауроном і людьми з-за Моря, я захотів побачити свою Фімбретіль. Коли я бачив її востаннє, вона була все ще прекрасна, хоч і не така, як дівчата в давнину. Бо наших дружин зігнула важка праця, від сонця їхня шкіра потемніла, а волосся вигоріло до відтінку дозрілого зерна, щоки ж стали червоні, мов яблука. Однак їхні очі залишались очима нашого народу. Ми перетнули Андуїн і прийшли на їхні землі; та побачили пустелю: все було спалено та викорчувано, тому що там прокотилася війна. Наших дружин там не було. Довго ми кликали їх, довго шукали; і розпитували в усіх зустрічних народів, яким шляхом пішли дружини ентів. Одні говорили, що ніколи їх не зустрічали; другі — що бачили їх по дорозі на захід, ще інші вказували на схід або на південь. Але ми не могли знайти їх ніде. Велика була наша печаль. Але дикий ліс кликав нас, і ми повернулися до нього. Ще багато років ходили ми шукати наших дружин, ходили далеко, вигукуючи їхні прекрасні імена. Та з плином часу ми залишали дикі ліси все рідше і ходили не так далеко. А нині дружини ентів — це лише спогади для нас, і бороди наші довгі та сиві. Ельфи склали про ті пошуки багато пісень, і деякі з них люди переклали своїми мовами. Та ми пісень не співаємо — нам досить промовляти їхні прекрасні імена, згадуючи про них. Ми віримо, що ще зустрінемося з ними і, може, знайдемо такий край, де житимемо разом і будемо щасливі. Але старе пророцтво каже, що це трапиться лише тоді, коли і ми, і вони втратимо все, чим володіємо. І цілком можливо, що цей час тепер наближається. Бо якщо колись давно Саурон згубив сади наших дружин, то нині Ворог може знищити всі наші ліси.

Про це йшлося в ельфійській пісні, чи принаймні так я її розумію. Пісню ту співали вздовж усієї Великої Ріки. Зауважте, це не ентівська пісня — у нас би вона була набагато довша! Та ми вивчили її напам'ять і наспівуємо час від часу. Ось як вона звучить вашою мовою:

ЕНТ:

ЕНТОВА ДРУЖИНА:

ЕНТ:

ЕНТОВА ДРУЖИНА:

ЕНТ:

ЕНТОВА ДРУЖИНА:

ОБОЄ:

Пісня закінчилась.

— Отака пісня, — сказав Древлен. — Звичайно, ельфійська — легка, коротка, закінчилася, ледве почавшись. Як на мене, доволі гарна. Та енти могли би заспівати довшу, якби мали час! Але зараз я встану і трохи посплю. Ви де станете?

— Ми зазвичай спимо лежачи, — сказав Мері. — Нам добре тут, де ми є.

— Спите лежачи! — здивувався Древлен. — Ах, звісно… Гм, гумм… Я й забув: ця пісня нагадала мені давні часи; навіть здалося, що я розмовляю з молодими ентами. Ну що ж, лягайте в ліжко. А я постою під дощем. На добраніч!

Мері та Піпін видерлися на ліжко і поскручувалися калачиками на м'якій траві — свіжій, духмяній і теплій. Світіння та мерехтіння дерев пригасло; але у просвіті арки видно було Древлена, який стояв завмерши, з піднятими догори руками. Яскраві зірки з'явилися на небі й освітлювали воду, що спадала на його пальці та голову і сотнею сріблистих бризок скрапувала до його ніг. Під тихий плюскіт крапель гобіти поснули.

Коли вони прокинулися, холодне сонце вже зазирало під склепіння. Високо в небі східний вітер гнав розірвані хмари. Древлена не було видно ніде; та коли Мері й Піпін вийшли помитись у басейні під аркою, до них долинуло його мугикання та наспівування, і Древлен з'явився на стежці між деревами.

— Гм, гумм… Доброго ранку, Мері та Піпіне! — загудів він, помітивши гобітів. — Довго ж ви спали. А я сьогодні вже прогулявся на кілька сотень кроків. Зараз поп'ємо і рушимо на Ентське Віче.

Він наповнив два келихи з кам'яного глека — цього разу з іншого. Смак напою був не такий, як увечері: густіший і ситніший, так би мовити, більше схожий на їжу. Поки гобіти пили, примостившись на крайчику ліжка, і жували крихти ельфійських коржиків (більше тому, що вважали їжу необхідною частиною сніданку, ніж через те, що справді відчували голод), Древлен стояв, мугикаючи ентською, ельфійською чи ще якоюсь незрозумілою мовою, і дивився на небо.

— А чи далеко до Віча? — наважився запитати Піпін.

— Га, що? Віче? — обернувся Древлен. — Та це не місце — це збори ентів, і нині вони не часто відбуваються. Та я багатьох переконав прийти. Ми зустрінемося там, де завжди: люди називають це місце Таємним Виярком. Звідси на південь. Нам треба бути там до полудня.

Невдовзі вони вирушили. Древлен ніс гобітів на руках, як і вчора. Біля виходу з двору він повернув праворуч, переступив через потічок і попрямував на південь уздовж підніжжя пагорбів зі скупою рослинністю. Трохи вище були зарості беріз і горобини, а до самих вершин тягнувся темний сосновий ліс. За якийсь час Древлен повернув од пагорбів і заглибився в густий ліс, де росли дерева, такі великі та високі, яких гобіти зроду не бачили. Спершу вони відчули задуху, як учора, коли тільки ввійшли до Фанґорну, та потім дихати стало легше. Древлен мовчав. Він задумливо мугикав щось собі під ніс, але Мері з Піпіном не розібрали жодного слова: «бум, бум, румбум, бура, бум-бум, дара-бум-бум, дара-бум…» — і так далі, постійно змінюючи ритм. Час від часу гобітам учувався відгук, ніби гудіння чи дрижання звуку, чи то з-під землі, чи від гілля та стовбурів дерев; але Древлен не зупинявся і навіть не повертав голови.

Ішли вони вже досить довго — Піпін заходився було рахувати кроки ента, але, дійшовши до трьох тисяч, покинув, коли Древлен сповільнив ходу. Він раптово зупинився, опустив гобітів додолу і, приклавши складені долоні до рота, голосно прогудів у них, мов у великий ріг. «Ум-м, ум!» — рознеслося лісом, а зусібіч залунало: «Ум-м, ум, ум-м», але то була не луна, а відгук.

Тепер Древлен висадив Мері та Піпіна на плечі й покрокував далі, раз у раз повторюючи заклик, і щоразу відгуки лунали все ближче та гучніше. Нарешті підійшли до щільної стіни темних вічнозелених дерев невідомої гобітам породи: гілля розходилося від самого коріння і було густо вкрите темним блискучим листям, мов у гостролиста, а з нього стирчало безліч квіткових пагонів із великими пуп'янками оливкового кольору.

Звернувши ліворуч і ступивши кілька кроків, Древлен опинився перед вузьким проходом у цьому величезному живоплоті. За ним виявилася стежина, що пірнала вниз довгим вузьким схилом. Гобіти побачили, що вони спускаються у великий виярок, круглий, мов чаша, дуже широкий і глибокий, із вінцем високого вічнозеленого живоплоту довкола. Уся чаша поросла м'якою травою, тільки посередині, на самому дні, виблискували три височезні та красиві сріблисті берези. Ще дві стежини збігали у виярок зі сходу та заходу.

Дехто з ентів уже прийшов. Багато ентів сходили стежками, а ще кілька йшли слідом за Древленом. Гобіти вражено витріщалися на них. Вони сподівалися побачити істот, подібних на Древлена, як подібні один на одного гобіти (принаймні з погляду чужоземця); та енти виявились анітрохи не подібними. Вони різнилися між собою, як дерева: одні — як дерева однієї породи, та різних умов росту й віку; інші — як одна порода дерева різниться від другої: береза — від бука, дуб — від смереки. Було там кілька літніх ентів, бородатих і сучкуватих, немов старі, але здорові дерева (втім, не старші за Древлена); а були високі та міцні енти, з чистими гілками та гладкою шкірою, мов лісові дерева в розквіті сил; але не було ні молодих, ані підлітків. Усього їх зібралося з чверть сотні, а ще стільки само підходило.

Спочатку Мері та Піпіна приголомшило побачене розмаїття форм, кольорів, висоти, довжини кінцівок, кількості пальців на руках і ногах (від трьох до дев'яти). Деякі енти здавалися більш-менш спорідненими з Древленом і нагадували буки чи дуби. Та були й інших порід. Деякі скидалися на каштани: темношкірі енти з широкими розчепіреними пальцями та короткими товстими ногами. Деякі нагадували ясени: високі стрункі сірі енти з багатопалими руками та довгими ногами; деякі — смереки (найвищі енти), а ще тут були схожі на берези, горобини та липи. Тільки коли всі енти зібралися довкола Древлена, похитуючи головами, щось повільно бурмочучи музикальними голосами й уважно придивляючись до чужинців, гобіти помітили, що всі вони одного роду й у всіх них однакові очі: не такі старі та глибокі, як у Древлена, але з таким самим повільним, терплячим і задумливим виразом і з такими ж зеленими іскорками.

Коли широким півколом біля Древлена зібралось усе товариство, почалася дивна та незрозуміла бесіда. Енти повільно забурмотіли: почав один, підхопив другий, аж поки не стали наспівувати всі разом у розміреному ритмі, голосніше то по один бік кола, то по інший. Хоч і не розуміючи жодного слова — мова, вочевидь, була ентська, — Піпін спочатку слухав захоплено; та потроху йому набридло. Минуло чимало часу (а співу не передбачалося кінця), коли він став подумувати: оскільки ентська була така «неспішна» мова — чи сказали енти хоча би «Доброго ранку!»; а якщо Древлен влаштує перекличку, то скільки днів знадобиться для виспівування кожного імені? «Цікаво, як по-ентськи буде «так» і «ні»?» — подумав Піпін, позіхнувши.

Древлен відразу це помітив.

— Гм-гм, шановний Піпіне! — сказав він, і всі енти враз замовкли. — Я знову забув, що ви метушливий народ; та й у будь-якому разі важко слухати промову, якої не розумієш. Зараз можете погуляти. Я вже назвав ентам ваші імена, вони вас роздивились і погодилися, що ви не орки і що до старого реєстру треба додати новий рядок. Далі ми ще не дійшли, та для Ентського Віча і це немало. А ви, якщо бажаєте, можете перейтися виярком. Там, на північному боці, є джерело доброї води — можете напитися. Нам же треба ще дещо обговорити, поки почнеться Віче. Я вас знайду і розкажу, як посуваються справи.

І поставив гобітів на землю. Перш ніж піти, вони низько вклонилися. Судячи з тону бурмотіння та блиску очей, ентам така поведінка дуже сподобалася; та вони відразу повернулися до своїх справ. Мері й Піпін піднялися західною стежиною і визирнули крізь прохід у живоплоті. Над виярком тягнулися довгі лісисті схили, а вдалині, понад верхівками смерек останнього хребта, піднімався гострий і білий шпиль високої гори. Ліворуч, у сірій далині на півдні, зникав ліс, а ген удалині ледь помітно мерехтіла смужка зелені, й Мері здогадався, що то були роганські степи.

— Цікаво, з якого боку Ізенґард? — запитав Піпін.

— Я не зовсім розумію, де ми, — сказав Мері, — та оцей шпиль — то, мабуть, Метедрас, а, наскільки я пам'ятаю, кільце Ізенґарда лежить у розвилці на краю гір. Тож, мабуть, Ізенґард — за тим високим хребтом. Здається, звідти піднімається дим, ліворуч від піку, бачиш?

— А який цей Ізенґард? — запитав Піпін. — Мені цікаво знати, що з ним можуть зробити енти.

— Мені також, — зітхнув Мері. — Я чув, що Ізенґард — це кільце скель чи горбів, за якими плаский простір зі скелястим островом посередині, що зветься Ортханк. Це і є вежа Сарумана. У стіні ворота, можливо, не одні, і, здається, якась річка протікає; вона випливає з гір, через Роганський Прохід. Навряд чи зможуть енти впоратися з такою місцинкою. Та щодо ентів у мене дивне передчуття: чомусь я не певний, що вони такі безпечні та смішні, якими здаються. Вони повільні, дивні й терплячі, я би сказав — журливі; та я вірю, що їх можна розворушити. Якщо це станеться, то я би не хотів опинитися супроти них.

— Це правда! — погодився Піпін. — Я розумію, що ти маєш на увазі. Тут можлива така різниця, як між старою коровою, що задумливо ремиґає, і розлюченим биком, і атака може бути раптова. Та чи зуміє Древлен їх розворушити? Я впевнений, що він намагатиметься. Та їм не подобається, коли їх рухають. Учора ввечері сам Древлен розпалився, але відразу ж і згас.

Гобіти повернулися назад. Голоси ентів на їхній нараді то гучнішали, то стихали. Сонце піднялось уже високо і зазирало через живопліт: його холодне жовте світло золотило верхівки беріз і північний схил виярку. Там гобіти помітили іскристий фонтанчик. Вони йшли вздовж краю великої чаші біля підніжжя вічнозелених дерев — було приємно відчувати свіжу траву під ногами й нікуди не поспішати, — а тоді спустились униз до бурливого джерела. Випили по ковтку чистої крижаної води і посідали на замшілий валун, спостерігаючи, як плями сонця грають на траві й тіні від хмар пробігають виярком. Енти все бурмотіли. Дивне та чуже було це місце, далеке від звичного для них світу. Гобіти раптом запрагнули побачити і почути своїх товаришів, а особливо Сема, Фродо та Бурлаку.

Нарешті бурмотіння ентів припинилося; гобіти підняли голови і побачили, що до них крокують Древлен і ще один ент.

— Гм, гумм, ось і я, — сказав Древлен. — Ви, бачу, потомилися чи занудьгували, гмм? Ну, боюся, маєте набратися терпіння. Ми закінчили першу частину наради, та мені ще треба все пояснити тим, хто живе далеко від Ізенґарда і з ким я не встиг поговорити перед Вічем, а потім будемо вирішувати, що робити. Однак, аби прийняти рішення, енти не потребують стільки часу, як для розгляду всіх фактів і подій. Утім, не буду заперечувати: на це знадобиться чимало часу, імовірно, два-три дні. Тому я привів вам товариша. Його оселя тут неподалік. Ельфійською його звати Бреґалад. Він говорить, що все вже вирішив і йому нема потреби бути присутнім на Вічі. Гм, гм, серед нас усіх він найбільше схожий на метушливого ента. Ви знайдете з ним спільну мову. До побачення! — Древлен повернувся й пішов геть.

Бреґалад якийсь час постояв, поважно розглядаючи гобітів, а ті дивились і гадали, коли ж це він виявить ознаки «метушливості». Він був високий і гнучкий, мов дерево під вітром, і, здавалося, один із наймолодших ентів; на руках і ногах шкіра його була гладенька, щоки рум'яні, а волосся — сіро-зелене. Нарешті він заговорив, і голос його, хоча глибокий, був вищий і дзвінкіший за голос старого Древлена.

— Гмм, ну, друзі мої, прогуляємося? — мовив він. — Мене звуть Бреґалад, Скоромов по-вашому. Та це, звісно, лише прізвисько. Мене так прозвали, коли одному літньому ентові я відповів раніше, ніж він устиг закінчити запитання. Я і п'ю швидше за інших: вони тільки вмочать бороди — а я вже і келих спорожню. Ну, ходімо!

Він простягнув гобітам гарні руки з довгими пальцями. Весь день вони блукали лісом, співаючи та сміючись, бо Бреґалад багато сміявся. Він сміявся радісно, коли сонце виглядало з-за хмарки, коли струмок чи джерельце траплялися на їхній дорозі — тоді він нахилявся і хлюпав на ноги і на голову водою, коли щось шелестіло чи свистіло в хащах. А якщо їм зустрічалася горобина, він зупинявся на хвилю, простягав догори руки і співав, похитуючись.

У сутінках він привів гобітів до своєї ентської оселі, на галявину під крутосхилом із великим замшілим каменем посередині. Навколо росла горобина і, як у всіх оселях ентів, зі схилу дзюрчав струмок. Вони собі балакали, поки ніч огортала ліс. Неподалік було чути бурмотіння Віча; та зараз голоси звучали басовитіше й діловитіше, ніж удень, і час від часу якийсь один голос вихоплювався швидкою мелодією, тоді як усі решта стихали. Та поруч тихо, майже пошепки, мовою гобітів говорив Бреґалад; і вони довідалися, що він із роду Лубка, і що край, де він мешкав, спустошений. Для гобітів цього вистачило, щоби зрозуміти «метушливість», принаймні стосовно орків.

— У мене вдома росла горобина, — мовив Бреґалад тихо та сумовито, — горобина, яка вкоренилася, коли я ще був ентеням, багато-багато років тому, в тиші та спокої. Найстарші кущі горобини енти посадили на втіху своїм дружинам, а ті лише засміялись і сказали, що знають місця, де квіти біліші, а плоди рясніші. Для мене ж красивішого дерева за горобину немає. А дерева все росли і росли, аж поки стали тінистими шатрами, а восени їхнє гілля вгиналося від дивних червоних ягід. На ягоди зліталося птаство. Я люблю птахів, навіть балакучих; і ягід вистачало на всіх. Але птахи стали нахабні та жадібні, обдирали гілля, розкидали ягоди. А потім прийшли орки зі сокирами і зрубали мої дерева. Я прийшов і кликав кожну горобину на ім'я, та вони не ворухнулися, не почули мене, не зітхнули у відповідь. Вони були мертві.

Гобіти поснули під тихий спів Бреґалада, що, здавалося, різними мовами оплакував загибель дерев, які він так любив.

Наступний день вони знову провели в його товаристві, але вже не відходили далеко від його «оселі». Вони просиділи під прихистком крутосхилу, бо подув холодніший вітер, а сонце ледве проглядало крізь низькі свинцеві хмари; а вдалині шуміло Віче: голоси ентів лунали то гучно і бадьоро, то тихо і сумно, то раптом швидко, а то повільно та поважно. Настала друга ніч, а енти все ще радилися під квапливими хмарами та миготливими зорями.

Третій день минув похмурий і вітряний. На світанку голоси ентів пролунали найгучнішим криком, а тоді разом замовкли. Надходив день, вітер затих, і повітря обважніло, наче в очікуванні грози. Гобіти помітили, що Бреґалад уважно прислухається, хоча їм в оселі ента гомін Віча було ледве чути.

Настав полудень, і сонце, котячись на захід до гір, посилало довгі жовті промені крізь шпари та розколини у хмарах. Раптом гобіти усвідомили, що довкола запала тиша; весь ліс завмер, прислухаючись. Звичайно, то затихли енти. Але що це означало? Бреґалад випростався, напружений, і повернувся у бік Таємного Виярку.

І раптом лісом розкотився гучний заклик: «Ра-гумм-раа!» Дерева здригнулись і зіщулилися, мовби від пориву вітру. Ще одна пауза — а за нею ритм маршу, ніби урочисто забили барабани, а понад цими ударами полилися високі та сильні голоси.

Усе ближче і голосніше лунала пісня ентів:

Бреґалад підхопив гобітів і подався геть зі своєї оселі.

Невдовзі назустріч їм вийшла колона ентів: широкими розміреними кроками вони спускалися з гори. На чолі йшов Древлен, за ним — близько півсотні його товаришів, по два в ряд, нога в ногу, вибиваючи ритм долонями по боках. Коли вони підійшли ближче, стало видно, як палають зеленим вогнем їхні очі.

— Гум-го! Ось ми йдемо, ми нарешті йдемо! — вигукнув Древлен, побачивши Бреґалада з гобітами. — Ходімо разом! Ми йдемо на Ізенґард!

— На Ізенґард! — загукали енти на різні голоси.

— На Ізенґард!

Отак вони співали, крокуючи на південь.

Бреґалад із сяйливими очима став у ряд поруч із Фанґорном. Старий ент знову посадив гобітів собі на плечі, й так вони рухалися, гордо задерши носи, на чолі співочого товариства, і серця їхні радісно тріпотіли. Хоча вони й очікували якоїсь події, все одно їх вразила та переміна, що сталася з ентами. Вона була мов раптовий прорив повені, довго стримуваної греблею.

— Зрештою, енти швидко прийняли рішення, правда? — наважився запитати Піпін, коли спів тимчасово змовк і було чути лише плескання долонь і тупотіння ніг.

— Швидко? — перепитав Древлен. — Гумм! Так, справді. Швидше, ніж я сподівався. Багато століть я не бачив їх такими збудженими. Ми, енти, нелюбимо, коли нас будять; і ми ніколи не піднімаємося, хіба тільки нашим деревам і нам самим загрожує велика небезпека. Такого у Фанґорні не бувало від часу війни Саурона з людьми з-за Моря. Це справа рук орків, безцільно вирубують ліс — рарум — навіть не задля вогнищ, це вони нас розлютили; і ще зрада сусіда, котрий мав би нам допомагати. Адже чарівники мають більше знати, вони справді найбільше знають. Для такої зради заслабке навіть найганебніше прокляття чи то в ельфійській, чи в ентській, чи в будь-якій людській мові. Геть Сарумана!

— І ви справді розіб'єте стіни Ізенґарда? — запитав Мері.

— Гм, гм, ну, знаєш, можемо! Ви, мабуть, не знаєте, які ми сильні. Ви чули про тролів? Вони надзвичайно сильні. Але тролі — це лише підробка під ентів, яку створив Ворог у часи Великої Темряви, так само як орки — підробка під ельфів. Ми сильніші за тролів. Ми — кості Землі. Ми вміємо трощити скелі, так як трощить їх коріння дерев, тільки швидше, значно швидше, якщо ми розлючені! Якщо нас не зрубають, не спалять чи не зачаклують, то ми рознесемо Ізенґард на друзки і розтрощимо мури на каменюччя!

— Але ж Саруман спробує вас зупинити, хіба ні?

— Гм, ах, так, так воно і є. Я не забув про це. Насправді я довго про це думав. Але розумієте, багато ентів молодші за мене на кілька поколінь дерев. Зараз вони всі розлючені і прагнуть лише одного — зруйнувати Ізенґард. Але дуже швидко вони почнуть думати; трішки охолонуть, коли настане час пити вечірній келих. О, які ж ми будемо тоді спраглі! А зараз нехай крокують і співають! Попереду довгий шлях, і буде час усе обміркувати. Головне — почати.

Древлен крокував і співав разом із усіма. Та незабаром голос його стишився до шепоту, а потім зовсім замовк. Піпін помітив, як наморщилося його старе чоло. Нарешті він підвів очі, й Піпін побачив сумний погляд, сумний, але не нещасний. Очі його світилися, мовби зелене полум'я занурилось у глибокі криниці його думки.

— Звичайно, друзі мої, може бути таке, — промовив він поволі, — може бути, що ми йдемо назустріч своїй загибелі — останній похід ентів. Але якби ми не виходили з дому й нічого не робили, наша доля все одно наздогнала би нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ми і вирушили. Це не було поспішне рішення. Тепер принаймні останній похід ентів вартує доброї пісні. Ах, — зітхнув він, — може хоч іншим допоможемо, перед тим як загинемо. Проте я би хотів, аби справдилися пісні про наших дружин. Я би дуже хотів знову побачити мою Фімбретіль. Але пісні, як і дерева, приносять плоди лише у свій час, — інколи ж вони в'януть передчасно.

Енти крокували дуже швидко. Вони зійшли довгим косогором на південь, а потім стали підніматись усе вгору та вгору, на високий західний хребет. Ліс відступив, і вони вийшли до розкиданих купок беріз, а потім — на лисі схили, де росло кілька слабеньких сосен. Сонце сховалося затемним кряжем. Запали сірі сутінки.

Піпін озирнувся. Ентів стало більше — або відбувалося щось дивне. Там, де мали бути сірі голі схили, які вони щойно перетнули, він побачив ліс дерев. Але вони рухалися! Невже дерева Фанґорну прокинулись і весь ліс піднявся й через гори попрямував на війну? Піпін протер очі, гадаючи, що його обманюють сон чи сутінки; та великі сірі обриси невпинно рухались уперед. Шуміло, як вітер у густому гіллі. Енти піднялися до гребеня хребта, й усі співи припинилися. Настала ніч, і запала тиша, — тільки тремтіла земля під ногами ентів і шелестіло листя, мов легкий шепіт листопаду. Нарешті вони вибралися на вершину і змогли подивитись у темне провалля — велику розколину за останніми відрогами гір, Нан-Курунір, Долину Сарумана.

— Ніч лежить над Ізенґардом, — мовив Древлен.

V. Білий вершник

— Я промерз до кісток, — поскаржився Ґімлі, розтираючи руки і притупуючи ногами.

Нарешті розвиднілося. На світанні товариші поснідали, як могли, а зараз, при денному світлі, готувалися продовжити пошуки гобітів.

— Не йде мені з голови той старий! — сказав Ґімлі. — Мені би стало спокійніше, якби я знайшов його сліди.

— Чому? — запитав Леґолас.

— Бо старий, котрий залишає сліди, — це просто старий, і все, — відповів гном.

— Можливо, — сказав ельф, — але тут і важкий чобіт не залишить сліду: трава густа і пружна.

— Для слідопита це не перешкода, — заперечив Ґімлі. — Нашому Араґорнові вистачить і зламаної травинки. Та я не вірю, що він знайде якісь сліди. Учора вночі ми бачили злий привид Сарумана. У цьому я переконаний навіть при світлі ранку. Може, він і зараз стежить за нами з Фанґорну.

— Імовірно, — сказав Араґорн, — однак я не впевнений. Я от думаю про наших коней. Ґімлі, ти вчора сказав, що їх щось налякало. Та мені не здалося так. Ти чув їх, Леґоласе? Можеш сказати, що то були нажахані звірі?

— Ні, — відповів Леґолас. — Я чув їх дуже добре. Якби не темрява і наш власний переляк, я б одразу здогадався, що вони просто ошаліли від радощів. Вони іржали, як коні, котрі зустріли давно не баченого друга.

— І мені так здалося, — сказав Араґорн. — Але я не розгадаю загадки, поки вони не повернуться. Ходімо! Швидко розвиднюється. Ходімо на пошуки слідів, а потім будемо гадати! Треба почати звідси, з табору, а далі — схилом до лісу вгору. Наше завдання — знайти гобітів, хто би не був наш нічний гість. Якщо їм пощастило вислизнути, то вони заховались у лісі, інакше їх було би видно. Якщо ж не знайдемо нічого, то обшукаємо поле битви та згарище. Втім, надії на це мало: вершники Рогану добре виконують свою роботу.

Якийсь час товариші обстежували все довкола. Дерево над ними понуро звісило сухе листя і шурхотіло на холодному східному вітрі. Араґорн поволі підійшов до попелу сторожового вогнища над річкою, а звідти повернувся до пригірка, де точився бій. Тут він раптом пригнувся, обличчям аж до трави. Потім покликав товаришів. Ті швидко прибігли.

— Нарешті знайшлися сліди! — сказав Араґорн. Він підняв і показав товаришам пообскубуваний листок, широкий, золотавого відтінку, прив'ялий і бурий по краях. — Це лист лорієнського мелорна, а на ньому дрібні крихти. І ще пару крихт у траві. Дивіться! Ось тут обрізки мотузок!

— А ось і ніж, яким їх розрізали! — сказав Ґімлі. Він нахилився й дістав із трави втоптане важким чоботом коротке зубчасте лезо. Руків'я ножа валялося поруч. — Зброя орків, — сказав Ґімлі, обережно піднявши її та з огидою дивлячись на вирізьблену на ній потворну косооку пику зі скривленим ротом.

— Ну, це — найдивніша загадка! — вигукнув Леґолас. — Зв'язаний бранець утікає і від орків, і від вершників. А тоді зупиняється на видному місці й розрізає пута орківським ножем. Але як і навіщо? Якщо йому зв'язали ноги, то як він ішов? А якщо зв'язали руки — як він скористався ножем? А якщо не були зв'язані ні руки, ні ноги, то навіщо взагалі було різати мотузки? А потім, задоволений своєю майстерністю, він сідає спокійно перекусити ельфійськими коржиками! Цього досить, аби довести, що це справді був гобіт, навіть без листка мелорна. Далі, гадаю, його руки перетворилися на крила, й він полетів, щебечучи, до лісу. Тоді його легко знайти — от тільки відростимо крила!

— Тут без чарів не обійшлося, — сказав Ґімлі. — Що робив тут отой старий? Що скажеш, Араґорне, на тлумачення Леґоласа? Можеш щось додати?

— Мабуть, — посміхнувся Араґорн, — тут є ще деякі сліди, яких ви не помітили. Погоджуюся, що бранцем був гобіт, і він мав вільні руки або ноги, перш ніж дістався сюди. Швидше за все — руки, бо тоді загадка стає легшою, адже, наскільки я бачу по слідах, сюди його приніс хтось із орків. Тут пролилася кров, за кілька кроків звідси, орківська кров. А довкола — глибокі відбитки копит, і звідти по траві тягли щось важке. Орка вбили вершники, а потім відтягли труп до вогнища. А гобіта не помітили: він не був «на видному місці», бо діялось усе вночі, а на гобіті був лорієнський плащ. Гобіт втомився, геть виснажений і голодний, тож не дивно, що коли перерізав пута ножем убитого ворога, то перепочив і трішки перекусив, перш ніж утікати. Добре, що мав при собі в кишені лембас, хоч утікав без речей; напевно, це — по-гобітськи. Я кажу він, хоча сподіваюся, що їх було двоє — Мері та Піпін. Однак нічого не свідчить про це переконливо.

— А як, на твою думку, могло статися так, що наші друзі вивільнили руки? — запитав Ґімлі.

— Цього я не знаю, — відповів Араґорн. — І також не знаю, навіщо орк виносив їх із табору. Певно, не для того, щоби допомогти їм утекти. Зате тепер я починаю розуміти цю заплутану від самого початку справу: чому, коли загинув Боромир, орки заспокоїлися, впіймавши гобітів? Нас вони не шукали і на табір не нападали; натомість прудко погнали до Ізенґарда. Чи не думали вони, що захопили Персненосця та його вірного слугу? Певно, що ні. Їхні господарі не дали б оркам такого прямого наказу, навіть якщо самі все чудово знали; і не говорили би відкрито про Перстень: орки не є вірними слугами. І здаю, оркам було наказано хапати гобітів, і хай там що — живими. Хтось спробував вислизнути з цінними бранцями перед битвою, їрздник, мабуть, — це схоже на орків; якийсь здоровенний і нахабний орк хотів винести здобич, бо мав якусь свою мету. Ось як я все уявляю. І хоч усе могло бути й інакше, та одне ми знаємо напевне: принаймні хтось із наших друзів урятувався. Тепер наше завдання — шайти його і разом із ним повернутися до Рогану. Не будемо ж ми лякатися Фанґорну, якщо гобіта занесло в це темне місце.

— А я не знаю, що мене більше страхає: Фанґорн чи думка про довгу дорогу пішки через Роган, — сказав Ґімлі.

— Ну, тоді ходімо до лісу, — вирішив Араґорн.

Невдовзі Араґорн знайшов свіжі знаки. В одному місці, на березі Іінти, він натрапив на відбитки ніг, гобітських ніг, але надто невиразні відбитки, щоби робити якісь висновки. Далі під стовбуром великого дерева на самому узліссі знайшлося ще кілька слідів. На голій і сухій землі видно було мало.

— Принаймні тут стояв один гобіт і озирався назад; а потім повернув до лісу, — пояснив Араґорн.

— Отже, нам також треба йти до лісу, — сказав Ґімлі. — Та мені не подобається цей Фанґорн, і нас проти нього застерігали. Краще би та гонитва запровадила нас куди-небудь інакше!

— А мені ліс не здається злим, хай там що про нього розказують, — мовив Леґолас. Він стояв на узліссі, нахилившись уперед, мовби прислухаючись і вдивляючись у сутінки лісу. — Ні, він не таїть зла; а якщо зло і є, то дуже далеко. Я вловлюю тільки слабкі відгуки темних місцин, де чорними є серця дерев. А тут поблизу загрози немає, лише настороженість і гнів.

— Ну, гніватися на мене йому нема за що, — сказав Ґімлі. — Я ніякої шкоди йому не заподіяв.

— Тим краще для тебе, — сказав Леґолас. — Але все одно ліс настраждався. У його хащах щось відбувається чи має відбутися. Невже ви не відчуваєте напруження? У мене аж подих перехоплює.

— Повітря важке, — погодився гном. — Цей ліс світліший за Морок-ліс, але він затхлий і порохнявий.

— Він старий, дуже старий, — сказав ельф. — Такий старий, що навіть я почуваюся молодим, — так я не почував себе, відколи подорожую з вами, дітьми. Він старий і повен спогадів. Я був би щасливий тут, якби прийшов сюди в часи спокою.

— Певно, що так, — буркнув Ґімлі. — Ти ж лісовий ельф, хоч усі ви, ельфи, дивні створіння. Ти мене заспокоїв. Куди ти — туди і я піду. Але тримай лук напоготові, а я витягну сокиру. Не для того, щоби рубати дерева, — додав він поспішно, озирнувшись на дерево, під яким вони стояли. — Просто не хочу, щоби той дідок захопив мене зненацька, без готової відповіді під рукою. Оце й усе. Ходімо!

По цих словах троє мисливців увійшли у Фанґорн. Пошуки слідів залишили Араґорнові. Мало що було видно. Суху долівку лісу вкривали купи листя; але, здогадавшись, що втікачі мали триматися якомога ближче до води, Араґорн часто звертав до берега. Так він вийшов до того місця, де Піпін і Мері пили воду і полоскали ноги. Тут усі побачили виразні відбитки ніг двох гобітів, одні дещо менші від інших.

— Добра звістка, — сказав Араґорн. — Щоправда, ходили тут два дні тому. І, здається, в цьому місці гобіти повернули геть від ріки.

— То що ж нам тепер робити? — пробурмотів Ґімлі. — Ми ж не зможемо гнатися за ними через увесь Фанґорн. У нас мало припасів. Ще трішки — і з нас буде мало користі, хіба сядемо біля них і будемо голодувати разом, чим доведемо свою дружбу.

— Якщо навіть це все, на що ми спроможні, то і це мусимо зробити, — сказав Араґорн. — Ходімо далі.

Нарешті вони вийшли до крутого обривистого краю Пагорба Древлена і поглянули вгору на стіну з грубими сходами, що вели до високого уступу. Сонце проглядало крізь квапливі хмари, й ліс уже був не дуже сірий і похмурий.

— Вилізьмо нагору і роззирнімося! — запропонував Леґолас. — Мені все ще важко дихати. Там принаймні знайдемо свіже повітря.

Товариші видерлися нагору. Араґорн піднімався останній, уважно розглядаючи кам'яні сходи.

— Я майже впевнений, що гобіти теж вилізали сюди, — сказав він.

— Але тут є інші сліди, дуже дивні, не розумію чиї. Може, побачимо з цього карниза щось таке, що допоможе нам здогадатися, куди вони подалися далі.

Він роззирнувся, та нічого корисного не побачив. Уступ дивився на південний схід, але тільки на сході краєвид був відкритий. І там верхівки дерев рядами спускались у рівнину, звідки прийшли товариші.

— Ми зробили велике коло, — сказав Леґолас. — Адже могли би прийти сюди благополучно всі разом, якби завернули від Великої Ріки на другий чи третій день подорожі просто на захід. Мало хто здатний передбачити, куди приведе його дорога, аж поки не дійде до її кінця.

— Але ми не хотіли йти до Фанґорну, — сказав Ґімлі.

— Однак ми тут… і втрапили в гарне сильце, — спохмурнів Леґолас. — Погляньте!

— Поглянути куди? — запитав Ґімлі.

— Туди, поміж деревами.

— Що там? У мене очі не ельфійські.

— Т-с-с! Говори тихіше! Поглянь, — прошепотів Леґолас, вказуючи пальцем. — Отам унизу, звідки ми щойно прийшли. Це він. Хіба не бачиш, ходить від дерева до дерева?

— Бачу, тепер бачу! — прошепотів Ґімлі. — Дивись, Араґорне! Хіба я тебе не попереджав? Он той старий. У брудному сірому ганчір'ї, — тому я і не помітив його відразу.

Араґорн уважно поглянув на згорбленого старого, котрий повільно йшов лісом. До нього було недалеко. Старий був схожий на жебрака і рухався, втомлено спираючись на патерицю. Голову він схилив і не дивився в їхній бік. За інших обставин товариші привітали би його добрим словом; але зараз вони завмерли в напруженому очікуванні: до них наближалася прихована сила або ж… загроза.

Ґімлі з широко розкритими очима спостерігав за постаттю, яка крок за кроком наближалася. Тоді раптово, вже не спроможний стримуватися, вигукнув:

— До зброї, Леґоласе! Натягни тятиву! Приготуйся! Це — Саруман. Не дай йому заговорити і зачарувати нас! Стріляй!

Леґолас узяв лук і натягнув тятиву, але так повільно, мовби якась інша воля йому опиралася. Стрілу він тримав у руці й не поспішав класти її на тятиву. Араґорн мовчав, обличчя його було насторожене й уважне.

— Чого ти чекаєш? Що з тобою? — з притиском прошепотів Ґімлі.

— Леґолас правий, — спокійно промовив Араґорн. — Не можна так зненацька і без попередження стріляти у старого чоловіка через страх чи підозру. Почекаймо трохи, поспостерігаймо!

Тієї миті старий прискорив ходу і напрочуд швидко підбіг до підніжжя стіни. Тоді раптом поглянув угору, де стояли друзі, мовчки дивлячись униз. Запала мертва тиша.

Вони не могли розгледіти його обличчя: поверх каптура був одягнутий широкополий капелюх, а з-під нього ледь визирали кінчик носа та сива борода. Однак Араґорнові здалося, що в тіні каптура він вловив блиск гострих і ясних очей.

Нарешті старий заговорив.

— Радісна зустріч, друзі мої, — сказав він тихо. — Я хотів би поговорити з вами. Зійдете вниз, чи мені до вас піднятися?

Не чекаючи на відповідь, він став підніматися сходами.

— Ну ж бо! — крикнув Ґімлі. — Зупини його, Леґоласе!

— Хіба я не сказав, що хочу поговорити? — спитав старий. — Відклади лук, добродію ельфе.

Лук зі стрілою випав із рук Леґоласа.

— А ти, добродію гноме, будь ласкавий, відпусти сокиру, поки я ще не піднявся! Тобі вона не знадобиться.

Ґімлі здригнувся і закам'янів, вирячивши очі, а старий стрибав нерівними сходинками спритно, мов гірське козеня. Здавалося, його втома випарувалася. Коли він ступив на карниз, зблиснула сліпуча білизна, проте надто коротко, щоби бути певним, ніби між складками сірого дрантя на коротку мить промайнула якась одіж. Ґімлі зі свистом втягнув повітря і затамував подих.

— Радісна зустріч! — повторив старий, підходячи до них. На відстані кількох кроків він зупинився, спершись на патерицю, й уп'явся в мандрівників пильним поглядом з-під каптура. — А що ви робите в цих краях? Ельф, людина і гном, і всі в ельфійських плащах. За цим, напевно, криється цікава історія, яку варто послухати. Таке тут не часто трапляється.

— Ти говориш так, ніби добре знаєш ліс, — зазначив Араґорн. — Так?

— Не дуже добре, — відповів старий, — для цього потрібно прожити тут кілька життів. Але я заходжу сюди вряди-годи.

— Ми би хотіли знати твоє ім'я, а потім вислухати все, що ти бажаєш нам сказати, — сказав Араґорн. — Ранок минає, а в нас є справа, яка не чекатиме.

— А я вже сказав усе, що хотів: запитав, що ви тут робите і хто ви такі. Щодо мого імені… — й він зайшовся довгим неголосним сміхом. Від цього звуку Араґорна пойняв дивний холодний дрож; але то був не страх, а радше раптовий подув різкого вітру чи ляпас холодного дощу, який пробуджує з тривожного сну.

— Моє ім'я! — повторив старий. — Ви його ще не вгадали? А ви ж чули його раніше. Так-так, чули його не раз. Ну, а де ж ваша розповідь?

Троє товаришів стояли і мовчали.

— Хтось інший уже став би сумніватися, чи добрі у вас наміри, — сказав старий. — На щастя, мені дещо відомо. Здається, ви йдете слідами двох молодих гобітів. Так-так, гобітів. Не треба витріщатися, наче ви ніколи не чули цього дивного слова. Чули ви, чув і я. Ну, вони сюди вилазили передучора; і несподівано тут із кимось зустрілися. Вас це потішило? Напевно, вам хочеться знати, де вони зараз? Ну-ну, можливо, я і про це вам розповім. Але чому ми всі стоїмо? Як бачите, ваша справа не така нагальна, як вам здавалося. Ходімо, сядьмо собі зручніше.

Старий підвернувся й відійшов до купи зваленого каміння під стіною. Відразу з трьох друзів мовби спало закляття, вони розслабились і зворушилися. Ґімлі відразу ж простягнув руку до сокири. Араґорн вийняв меча. Леґолас підняв лук.

Не звертаючи на це уваги, старий нахилився й усівся на великий плаский камінь. При цьому поли його сірого плаща розгонулися, й усі чітко побачили під ним білі шати.

— Саруман! — крикнув Ґімлі, стрибнувши вперед зі сокирою в руці. — Говори, де ти заховав наших друзів! Що ти з ними зробив? Відповідай, бо я зроблю таку заглибину у твоєму капелюсі, що жоден чарівник тобі не допоможе!

Але старий виявився спритнішим за гнома. Він скочив на ноги і вистрибнув на вершину великого каменя. Там він випростався, ставши раптом вищим за всіх. Його каптур і сіре ганчір'я полетіли геть. Засвітилося біле вбрання. Він підняв патерицю, і сокира, випавши з руки Ґімлі, дзенькнула об каміння. Меч Араґорна, міцно стиснутий у його руці, яскраво засвітився. Леґолас голосно скрикнув і випустив стрілу високо в повітря: вона зникла у спалаху полум'я.

— Мітрандір! — вигукнув ельф. — Мітрандір!

— Радісна зустріч, іще раз кажу, Леґоласе! — відгукнувся старий. Друзі пильно дивилися на нього. Волосся його біліло, мов сніг на сонці; сліпучо-білий був його плащ; очі під високим чолом сяяли променистим сонцем; сила була в його руці. Нарешті ворухнувся Араґорн.

— Ґандалфе! — сказав він. — Ти повернувся до нас, коли ми втратили останню надію! Яка мара заступила нам очі? Ґандалфе!

Ґімлі не сказав нічого, тільки опустився на коліна і затулив руками очі.

— Ґандалф, — повторив старий, наче пригадуючи давно забуте слово. — Саме так мене звали. Я був Ґандалфом.

Він зійшов зі скелі і знову загорнувся в сірий плащ: мовби осяйне сонце зайшло за хмари.

— Так, можете знову звати мене Ґандалфом, — сказав він добре знайомим голосом старого друга та провідника. — Підведися, дорогий Ґімлі! Ти не завинив і ніякої шкоди мені не завдав. Насправді ваша зброя, дорогі мої, не може заподіяти мені шкоди. Яка радість! Ми знову разом. У час відпливу. Перед нами шторм, але зараз — відплив.

Він поклав руку на голову Ґімлі, а той звів на нього очі й раптом розсміявся.

— Ґандалфе! Але ж ти весь у білому?

— Так, тепер я білий, — відповів Ґандалф. — Насправді я є Саруманом, можна так сказати, — таким, яким мав би бути Саруман. Але зараз розповідайте про себе! Відколи ми розійшлися, я пройшов через вогонь і глибоку воду. Я забув багато з того, що нібито знав, і знову навчився давно забутого. Тепер я бачу віддалені речі, а от те, що поруч, не помічаю. Розповідайте ж!

— Що саме тебе цікавить? — запитав Араґорн. — Якщо розказувати про все, що трапилося, відколи ми розсталися на мості, вийде довга історія. Може, ти спершу договориш про гобітів? Ти їх знайшов, вони у безпеці?

— Ні, я їх не знайшов, — відповів Ґандалф. — Темрява лежала над долинами Емін-Муїлу, я нічого не знав про їхній полон, аж поки мені не розказав орел.

— Орел! — вигукнув Леґолас. — Три дні тому я бачив орла високо в небі над Емін-Муїлом!

— Так, — кивнув Ґандалф, — то був Ґвайгір, Боривітер, той, що визволив мене з Ортханка. Я послав його до Ріки на розвідку. Зір у нього гострий, але розгледіти геть усе в горах і лісах він не може. Щось помітив він, а щось — я сам. Зараз ані я, ні будь-хто з загону, який вирушив із Рівендолу, не в змозі допомогти Персненосцеві. Він мало не відкрився Ворогу, але встояв. Я трохи допоміг йому: сидів високо в горах і боровся з Темною Вежею, і Тінь пройшла боком. Тоді я втомився, дуже втомився; і довго блукав я у темній задумі.

— Отже, ти знаєш, що відбувається з Фродо! — сказав Ґімлі. — Як він там?

— Не можу сказати. Він уникнув великої небезпеки, та вона не остання на його шляху. Він вирішив іти сам-один до Мордору й уже рушив: оце все, що мені відомо.

— Не один, — сказав Леґолас. — Ми гадаємо, що з ним пішов Сем.

— Справді? — зрадів Ґандалф, і очі його заіскрилися. — Справді пішов? Приємна новина, хоча мене вона не дивує. Добре! Це дуже добре! Ви звеселили моє серце. А що було з вами? Сідайте поруч і розказуйте про свою подорож.

Товариші сіли біля ніг Ґандалфа, й Араґорн почав розповідь. Спочатку Ґандалф сидів мовчки, нічого не запитуючи. Руки він поклав на коліна і прикрив очі. Нарешті, коли Араґорн дійшов до смерті Боромира та його останньої подорожі Великою Рікою, старий зітхнув.

— Ти сказав не все, про що знаєш чи здогадуєшся, друже мій, Араґорне, — мовив він спокійно. — Бідний Боромир! Я не знав, що з ним трапилося. Важке випробування випало такому чоловікові, воїну та правителеві людей. Ґаладріель говорила мені, що Боромир у небезпеці. Але врешті-решт він урятувався. Я втішений. Недаремно пішли з нами молоді гобіти — хоча би навіть заради Боромира. Та це не єдина їхня роль. Їх занесло до Фанґорну, і їхній прихід став ніби падінням двох камінців, яке викликало гірську лавину. Ось навіть зараз я вже чую перший гуркіт. Краще би Саруманові не блукати далеко від дому, коли рвуться греблі!

— В одному ти анітрохи не змінився, любий друже, — сказав Араґорн, — ти і далі говориш загадками.

— Що? Загадками? — перепитав Ґандалф. — Зовсім ні! Просто я розмовляв уголос сам зі собою. Звичка старійшин: із усіх присутніх вони звертаються до наймудріших; довгі пояснення, яких потребують молоді, втомлюють. — Він засміявся, та сміх його був теплий і приязний, мов сонячний промінь.

— Але я вже не молодий, навіть за мірками людей Стародавніх Родів, — сказав Араґорн. — Може, ти хоч мені відкриєшся?

— Ну, що ж мені сказати, — мовив Ґандалф і на мить задумався. — Гаразд, я коротко і якомога простіше розповім про те, що, на мою думку, зараз відбувається. Ворог, звісно, вже давно знає, що Перстень у дорозі і що несе його гобіт. Тепер він також знає, скільки нас вийшло з Рівендолу і до яких народів ми належимо. Та він іще не осягнув наших намірів. Він гадає, що ми всі йдемо до Мінас-Тіріта; саме так він діяв би на нашому місці. І, на його гадку, так ми завдали би його потузі великого удару. Він справді дуже боїться, що якась сила, заволодівши Перснем, оголосить йому війну, прагнучи скинути його й сісти на звільнене місце. Йому і на думку не спадає, що ми хочемо, скинувши його, не ставити на це місце нікого. А що ми прагнемо знищити сам Перстень — таке йому не присниться й у найчорніших снах. І в цьому — наш талан і вся наша надія. Побоюючись війни, він сам її розпочав, переконаний, що має обмаль часу: бо тому, хто вдарить першим і вдарить достатню сильно, може, і не треба буде бити вдруге. Тож ті сили, які він готував віддавна, пішли в хід раніше, ніж планувалося. Премудрий дурень. Якби він із усіх сил пильнував Мордор, аби нікого туди не пустити, й усі свої хитрощі спрямував на пошуки Персня, тоді наша надія справді би згасла: ні Перстень, ані його носій не змогли би вдіяти нічого. Та зараз вороже око вдивляється в далекі землі, а не приглядається до околиць; і найбільше його цікавить Мінас-Тіріт. Дуже швидко його військо бурею впаде на місто.

Бо він уже знає, що його служники, вислані навперейми Загону, знову зазнали поразки. Персня вони не знайшли. І не захопили жодного гобіта. Якби їм вдалося хоча б останнє, це було би для нас важким ударом, можливо, навіть фатальним. Не краймо собі серце думками про те, які випробування чекали б у Темній Вежі на гобітську вірність. Ворог зазнав поразки… поки що. Завдяки Саруманові.

— Отже, Саруман — не зрадник? — запитав Ґімлі.

— Звісно, зрадник, — відповів Ґандалф. — Двічі зрадник. Чи не дивно? Нічого з пережитого нами за останній час не було таким болісним, як зрада Ізенґарда. Саруман став на чолі великої армії. Він загрожує Рогану і не дає вершникам прийти на допомогу Мінас-Тіріту, тоді як небезпека насувається зі Сходу. Та зрадницька зброя завжди гостра з обох боків. Саруман також замислив ухопити для себе Перстень чи хоча би полонити гобітів для якихось своїх злих цілей. Зрештою, наші вороги примудрилися з дивовижною швидкістю, якраз вчасно, доправити Мері та Піпіна до Фанґорну, — самі гобіти сюди би нізащо не пішли!

До того ж ворогів тепер обсіли нові сумніви, які розладнують їхні плани. Завдяки вершникам Рогану жодні звістки про битву не досягнуть Мордору; але Темний Володар знає, що двох гобітів захопили в Емін-Муїлі й усупереч волі його власних служників несли до Ізенґарда. Тепер він, окрім Мінас-Тіріта, змушений боятись і Сарумана. Падіння Мінас-Тіріта буде згубним для Сарумана.

— Шкода, що між ними двома лежить край наших друзів, — сказав Ґімлі. — Якби Ізенґард і Мордор нічого не розділяло, то нехай би вони собі бились, а ми би спостерігали і чекали.

— Переможець вийшов би з тієї битви сильнішим, аніж був, і вільним від сумнівів, — сказав Ґандалф. — Але Ізенґард не піде на Мордор, доки Саруман не здобуде Персня. А це йому ніколи не вдасться. І він ще не знає, що йому загрожує. Багато чого він іще не знає. Йому так кортіло потримати в руках здобич, що він не міг усидіти вдома і виїхав шпигувати за своїми посланцями. Та він запізнився, битва закінчилась, і він нічим не зміг зарадити. Надовго він тут не затримався. Я зазирнув у його душу і прочитав там сумнів. Він не знає лісу. Він переконаний, що вершники вирізали та спалили всіх на полі бою; проте не знає, чи вели орки зі собою якихось бранців. І не знає про сутичку між його служниками й орками Мордору; і не знає про Крилатого Гінця.

— Крилатий Гонець! — вигукнув Леґолас. — Я стріляв у нього з лука Ґаладріель над Сарн-Ґебіром і збив його. Він усіх нас перелякав. Що це за новий жах?

— Той, кого не можна вразити стрілою, — відповів Ґандалф. — Ти вразив лише його коня. Це теж добре, та вершник невдовзі осідлає нового. Це — Назґул, один із Дев'ятьох, тепер вони літають верхи на крилатих конях. Дуже скоро тінь їхніх крил ляже на останні армії наших друзів і затемнить сонце. Та поки що їм не дозволено перетинати Ріку, і тому Саруман іще не знає про новий вигляд Примар Персня. Зараз він думає лише про Перстень. Чи був він у бою? Чи знайшли його? А якщо Теоден, правитель Марки, натрапить на Перстень і дізнається про його владу? Ось таку небезпеку він бачить і тому втік до Ізенґарда подвоїти і потроїти свій натиск на Роган. А впродовж усього цього часу зовсім поруч зріє інша небезпека, якої Саруман не помічає через свої розпашілі думки. Він забув про Древлена.

— Ти знову розмовляєш сам зі собою, — посміхнувся Араґорн. — Хто такий Древлен, мені не відомо. Я вже бачу, яка нам користь від подвійної зради Сарумана; однак не розумію, що нам принесла поява двох гобітів у Фанґорні, крім довгої та безплідної гонитви.

— Хвилиночку! — вигукнув Ґімлі. — Спершу я хотів би дещо запитати. Це тебе, Ґандалфе, чи Сарумана ми бачили вчора вночі?

— Мене ви точно бачити не могли, — відповів Ґандалф, — тому припускаю, що ви бачили Сарумана. Очевидно, ми аж так схожі, що я мушу пробачити тобі бажання зробити непоправну заглибину в моєму капелюсі!

— Ну, добре, добре! — мовив Ґімлі. — Тішуся, що то був не ти. Ґандалф знову розсміявся.

— Так, мій дорогий гноме, — сказав він, — приємно усвідомлювати, що ми не в усьому помиляємося. Як же це мені знайомо! А тебе я, звісно, зовсім не звинувачую. Та й хіба маю на це право, адже я сам так часто радив не вірити навіть власним рукам, коли маєш справу з Ворогом! Будь благословенний, Ґімлі, сину Ґлоїна! Може, колись побачиш нас обох поруч і тоді помітиш різницю!

— А гобіти? — устряв Леґолас. — Ми прийшли за ними в таку далечінь, а ти, здається, знаєш, де вони. Скажи, де вони зараз?

— З Древленом, серед ентів, — відповів Ґандалф.

— Ентів! — вигукнув Араґорн. — Отже, старі легенди про мешканців лісових хащ і велетенських пастирів дерев правдиві? Енти все ще існують на світі? А я вважав, що вони лише спогад із прадавніх часів, якщо взагалі не легенда Рогану.

— Легенда Рогану! — вигукнув Леґолас. — Та ні, всі ельфи в Дикому Краї співають пісні про старих онодримів і про їхню печаль. Але навіть для нас вони лише спогад. Якби я зустрів у цьому світі живого ента, то знову почувся би молодим! А Древлен — це просто переклад Фанґорну загальною мовою; однак ти, здається, говориш про якусь особу. Хто цей Древлен?

— Ай, забагато питаєш, — сказав Ґандалф. — Та дещиця, яка відома мені з його довгої повільної історії, складе розповідь, на яку ми зараз не маємо часу. Древлен, або ж Фанґорн, — опікун цього лісу, він найстарший серед ентів, найстарший із усіх, хто живе зараз під Сонцем цього Середзем'я. Сподіваюся, Леґоласе, ти ще з ним познайомишся. Мері та Піпінові пощастило: вони зустріли його тут, де ми зараз сидимо. Два дні тому він прийшов сюди і забрав їх до своєї оселі біля самого коріння гір. Він часто сюди приходить, особливо коли відчуває тривогу чи коли його непокоять погані новини. Чотири дні тому я бачив, як він блукав лісом, і, здається, він мене також помітив, бо зупинився; та я не заговорив, тому що був у тяжкій задумі й виснажений після бою з Оком Мордору; а він теж не заговорив і не покликав мене.

— Мабуть, він також подумав, що ти Саруман, — сказав Ґімлі.

— Але ти говориш про нього так, наче ви добрі друзі. А я думав, що Фанґорн небезпечний.

— Небезпечний! — вигукнув Ґандалф. — І я також дуже навіть небезпечний, — нікого небезпечнішого ти не зустрінеш, хіба що станеш перед троном Темного Володаря. І Араґорн небезпечний, і Леґолас небезпечний. Тебе оточують небезпечні істоти, Ґімлі, сину Ґлоїна; і сам ти небезпечний, по-своєму. Звичайно, й ліс Фанґорн загрозливий, особливо для тих, хто надто швидко хапається за сокиру; і сам Древлен також загрозливий, хоча водночас мудрий і добрий. Але зараз його гнів, який накопичувався довго та повільно, перелився через вінця, затопивши весь ліс. Поява гобітів і їхні звістки стали останньою краплею: дуже скоро цей гнів прорветься, мов повінь, але потік цей помчить на Сарумана та вежу Ізенґарда. От-от має статися те, чого не бувало з Прадавніх Часів: енти прокинуться і згадають про свою силу.

— І що ж вони зроблять? — здивовано запитав Леґолас.

— Я не знаю, — мовив Ґандалф. — Мабуть, вони самі ще цього не знають. Цікаво.

Він замовк, голова його схилилась у задумі.

Друзі сиділи і дивилися на нього. Промінь сонця впав крізь квапливі хмари на його руки, що лежали на колінах долонями вгору; долоні наповнилися світлом, наче келих водою. Нарешті він підвів голову і глянув просто на сонце.

— Ранок минає, — сказав він. — Мусимо рушати.

— Ми йдемо шукати наших друзів і зустрітися з Древленом? — запитав Араґорн.

— Ні, — відповів Ґандалф. — Не цією дорогою вам слід іти. Усе, що я сказав, — лише слова надії. А надія — це ще не перемога. Війна насувається на нас і наших друзів, війна, в якій гарантовану перемогу приніс би лише Перстень. Це сповнює мене великим смутком і великим страхом: багато буде зруйновано, й усе може бути втрачене. Я — Ґандалф, Ґандалф Білий, але Чорний поки що могутніший.

Він підвівся і, прикривши очі рукою, задивився на схід, мовби побачив удалині щось, приховане від інших. Тоді похитав головою.

— Ні, — сказав він тихо, — нам уже його не дістати. Хоча би цим потішимося. Перстень уже не спокушатиме нас. Ми підемо назустріч величезній небезпеці, та смертельну загрозу ми вже оминули. — Він повернувся до товаришів. — Послухай, Араґорне, сину Араторна! Не жалкуй про свій вибір у долині Емін-Муїлу і не називай вашу гонитву даремною. У непевності ти обирав стежки, які здавалися правильними, — ти не помилився з вибором і винагороджений за це. Ми зустрілися вчасно, бо інакше розминулися б. Але завдання твоїх товаришів виконано. Твоя наступна подорож передбачена твоєю обіцянкою. Іди до Едораса і шукай Теодена в його палатах. Андурілові час вступати у бій, на який він так довго чекав. У Рогані точиться війна, та є ще Оільше лихо, яке губить Теодена.

— Отже, ми вже не побачимося з веселими гобітами? — засмутився Леґолас.

— Цього я не говорив, — мовив Ґандалф. — Хтозна? Будьте терплячі. Ідіть, куди маєте йти, і не втрачайте надії! До Едораса! Я також піду туди.

— Дорога туди далека навіть для молодих ніг, — сказав Араґорн. Боюся, війна закінчиться раніше, ніж я туди доберуся.

— Побачимо, побачимо, — сказав Ґандалф. — То підеш зі мною?

— Так, ми вирушимо разом, — сказав Араґорн. — Але я не сумніваюся, що при бажанні ти зможеш нас випередити!

Він підвівся й уважно подивився на Ґандалфа. Леґолас і Ґімлі мовчки спостерігали за двома постатями, котрі стояли лицем до лиця. Араґорн, син Араторна, в сірому плащі, високий і твердий, мов камінь, рука на ефесі меча; він здавався королем, котрий із морської імли ступив на берег простих людей. Навпроти нього — схилений старий, білий, мовби сяяв ізсередини, згорблений, обтяжений роками, та з силою, могутнішою за владу королів.

— Чи я не правий, Ґандалфе, — мовив нарешті Араґорн, — що, куди би не забажав, ти можеш дістатися швидше за мене? І скажу я ще таке: ти наш ватажок і наше знамено. Темний Володар має Дев'ятьох, а ми — Одного, та могутнішого за них — Білого Вершника. Він пройшов вогонь і безодню, і вони його боятимуться. Ми підемо за ним, куди би він не повів нас.

— Так, ми всі підемо за тобою, — сказав Леґолас. — Але спершу, Ґандалфе, розрадь нас оповіддю про те, що сталось у Морії. Чи не розкажеш нам, твоїм друзям, як ти врятувався?

— Я і без того згаяв час, — відповів Ґандалф. — А часу обмаль. Навіть якби я мав цілий рік, то не розповів би всього.

— То розкажи хоч коротко! — попросив Ґімлі. — Розкажи нам, як ти впорався з Балроґом!

— Не називай його імені! — сказав Ґандалф, і на мить здалося, що хмара болю промайнула його обличчям, і він замовк, на вигляд старий, мов смерть. — Я довго падав, — нарешті мовив повільно, неначе зі зусиллям пригадуючи. — Довго я падав, і він падав разом зі мною. Його вогонь охопив мене. Я обгорів. І ми разом пірнули у глибоку і темну воду. Смертельно холодна, вода мало не заморозила моє серце.

— Глибока прірва під мостом Даріна, й ніхто її не вимірював, — мовив Ґімлі.

— І все ж вона має дно, яке поза межами світла та знання, — сказав Ґандалф. — Туди я нарешті й упав, на саме дно. Але він від мене не відчепився. Його полум'я згасло, та натомість він став слизький і сильніший за удава.

Ми боролися глибоко під живою землею, там, де не існує часу. Він намагався стиснути мене, а я відбивався, аж поки нарешті він утік у темні тунелі. Народ Даріна не копав тих ходів, Ґімлі, сину Ґлоїна. Набагато глибше від найглибших копалень гномів гризуть землю безіменні істоти. Навіть Саурон не знає про них. Вони старіші за нього. Я пройшов їхніми дорогами, та не скажу про них ані слова, щоби не затьмарювати світла дня. У цьому відчаї мій ворог був єдиною надією; я погнався слідом за ним. Отак він, урешті-решт, провів мене таємними шляхами Казад-дума: він знає їх аж надто добре. Дедалі вище піднімалися ми, аж поки добігли до Нескінченних Сходів.

— Давно вже забули про них, — сказав Ґімлі. — Багато хто говорить, що Сходи існували тільки в легенді, а інші розповідають, що були вони зруйновані.

— Їх збудували, й ніхто їх не руйнував, — сказав Ґандалф. — Від найглибшого підземелля аж до найвищого піку неперервною спіраллю піднімається багато тисяч сходинок, і виводять вони у Вежу Даріна, яка вирубана у скелястій породі Зіракзіґілу, Срібного Піку.

Там, у засніженому Келебділі, прорубане самотнє вікно, а перед ним вузький майданчик, орлине гніздо над запаморочливим урвищем. Сонце там припікало, та все внизу було оповите хмарами. Він вистрибнув назовні, і я ледве встиг за ним, як він знову спалахнув. Ніхто не бачив цього, бо інакше про Двобій на Піку століттями співали би пісні. — Раптом Ґандалф розсміявся. — Але що описали би ті пісні? Тим, хто спостерігав здаля, здавалося, що над горою лютує гроза. Чули вони грім, бачили блискавку, яка, розповідали, вдаряла в Келебділ, розлітаючись язиками полум'я. Розказувати ще? Над нами клубочилися дим і пара. Лід сипався дощем. Я скинув ворога з вершини, й він покотився додолу, і скеля ламалася там, де він падав. Тоді мене оповила темрява, думки та час перестали існувати, і я довго блукав дорогами, про які не можу розповісти нічого.

Голим я повернувся назад — на короткий час, аби виконати своє завдання. І голий лежав я на вершині гори. Вежа розсипалася на порох, вікно зникло; поплавлене та потрощене каміння завалило зруйновані сходи. Я був самотній, усіма забутий, і не було порятунку з кам'яного рогу землі. Лежав я там і дивився вгору, і зорі оберталися на небі, й кожен день тягнувся довго, як земна епоха. Знизу до мене долітали ледве чутні голоси землі: народження та смерть, співи та плач, і повільний довічний стогін обтяженого каменю. А потім прилетів Ґвайгір, Боривітер, і поніс мене на своїх крилах.

— Видно, мені на роду написано бути твоїм тягарем, вірний друже, — сказав я йому.

— Який із тебе зараз тягар! — відповів він. — Ти легкий, наче лебедине пір'я. Крізь тебе просвічує сонце. Мене ти, мабуть, не потребуєш: якби я випустив тебе, ти сам полетів би за вітром.

— Краще не випускай! — попросив я, бо відчув, що життя повертається до мене. — Віднеси мене в Лотлорієн.

— Саме таким і є наказ Володарки Ґаладріель, яка послала мене по тебе, — відповів він.

Так я потрапив до Карас-Ґаладона і виявив, що ви незадовго до того пішли звідти. Я затримався в застиглому часі цього краю, де дні приносять зцілення, а не старіння. І я зцілився, й одягнули мене у білі шати. Я давав поради і вислуховував поради. Звідти пішов я незнаними дорогами і приніс вам послання. Араґорнові веліли сказати таке:

Леґоласові вона передала такі слова:

Ґандалф замовк і заплющив очі.

— А мені вона, значить, нічого не передає? — запитав Ґімлі й похнюпив голову.

— Темні слова Володарки, — сказав Леґолас, — і мало вони говорять тим, кому призначені.

— Це мене не втішає, — сказав Ґімлі.

— Чому ні? — здивувався Леґолас. — Невже ти хотів би почути пророцтво про свою смерть?

— Так, якби їй нічого було більше сказати.

— Ви про що? — спитав Ґандалф, розплющивши очі. — Мені здається, я розгадав значення її слів. Вибач, Ґімлі! Я ще раз обмірковував послання. Тобі вона також передає кілька слів, ані темних, ані сумних. «Ґімлі, синові Ґлоїна, передай вітання від Володарки, — сказала вона. — Хранителю Пасма, де би не був ти, думки мої завжди з тобою. Тільки подбай, аби сокира твоя рубала дерева, які слід!»

— У добрий час ти повернувся, Ґандалфе! — вигукнув гном, підстрибуючи і щось голосно виспівуючи по-гномівськи. — Уперед! — вигукнув він, розмахуючи сокирою. — Якщо вже голова Ґандалфа тепер священна, то пошукаємо ту, яку варто розколоти!

— Довго шукати не доведеться, — сказав Ґандалф, підводячись. — Ходімо! Ми вже витратили весь час, відведений на зустріч друзів. Тепер треба поспішати.

Він знову загорнувся у старий обдертий плащ і повів товаришів униз. Вони швидко спустилися з високого уступу й пішли лісом униз уздовж берега Енти. Не промовили жодного слова, аж поки не опинилися на узліссі Фанґорну. Коней не було видно ніде.

— Не повернулися, — мовив Леґолас. — Дорога буде нелегка!

— Пішки йти не будемо. Час підганяє, — сказав Ґандалф. Відтак він задер голову і свиснув. Такий чистий і пронизливий свист пролунав із уст сивобородого старця, що троє друзів аж здивувалися. Ґандалф свиснув тричі — і східний вітер приніс із далеких степів ледь чутне кінське іржання. Усі завмерли в очікуванні. Невдовзі до них долетів тупіт копит, спершу як легке дрижання землі, яке відчув лише Араґорн, лігши на траву, а потім усе гучніше й чіткіше зацокотіли копита.

— Не один скаче, — сказав Араґорн.

— Звісно, — відгукнувся Ґандалф. — Нас забагато на одного коня.

— Три, — мовив Леґолас, вдивляючись у степ. — Я бачу їх! Ось Гасуфель, а за ним мій Арод! А попереду скаче ще один, дуже красивий. Такого я ще не бачив.

— І не побачиш ніколи, — сказав Ґандалф. — Це — Тінебор, ватажок меарів, коней Рогану, і навіть Теоден, король Рогану, не бачив кращого. Адже кінь цей виблискує сріблом і біжить нестримно, мов бистрий потік. Він прийшов до мене — кінь Білого Вершника. Ми разом підемо в бій.

Чарівник не встиг договорити, як великий кінь вискочив на схил і помчав їм назустріч; його тіло лисніло, а грива майоріла на скаку. Двоє інших коней мчали слідом. Угледівши Ґандалфа, Тінебор сповільнив біг і голосно заіржав; тоді риссю підбіг до старого чарівника і, схиливши горду голову, торкнувся ніздрями його плеча. Ґандалф ласкаво погладив коня.

— Далека дорога від Рівендолу, друже мій, — сказав він, — але ти мудрий і примчав дуже вчасно. Віднині ми будемо з тобою разом, і в цьому світі вже не розлучимося!

Підійшли Гасуфель і Арод і спокійно стали поруч, мовби очікуючи наказів.

— Нам негайно треба до Медусельда, до Золотого Палацу вашого правителя Теодена, — серйозно сказав Ґандалф. Коні, мовби погоджуючись, кивнули. — Часу обмаль, і з вашого дозволу, друзі мої, вирушимо відразу. Ми просимо вас бігти щодуху. Гасуфель повезе Араґорна, Арод — Леґоласа. Ґімлі я посаджу перед собою, — сподіваюся, Тінебор не проти понести нас обох. Тільки напиймося перед дорогою.

— Тепер я розгадав учорашню загадку, — сказав Леґолас, легко зіскочивши на спину Ародові. — Зі страху наші коні втекли чи ні, та незабаром вони зустріли Тінебора, їхнього ватажка, і зраділи. Ти, Ґандалфе, знав, що він поруч?

— Так, знав, — відповів чарівник. — Подумки я просив його поспішати; вчора він іще був далеко на півдні цього краю. Швидко віднесе він мене назад!

Він шепнув щось Тінеборові, й той погнав швидким галопом, але так, аби інші коні не відставали. За якийсь час він різко звернув убік і, вибравши місце, де берег річки знижувався, перебрів її та попрямував на південь пласкою рівниною, голою і просторою. Нескінченними милями трави гуляв вітер, розганяючи сірі хвилі. Не було ні сліду дороги чи стежки, але Тінебор рухався без вагань.

— Він біжить до палацу Теодена під схилами Білих Гір навпростець, — пояснив Ґандалф. — Так буде найшвидше. Кращий шлях — у Східній Марці, де прокладено головний тракт, але Тінебор знайде дорогу через будь-яку трясовину чи яругу.

Багато годин вони мчали луками та заплавами. Інколи висока трава сягала вершникам понад коліна, і тоді здавалося, що вони пливуть у сіро-зеленому морі. На шляху траплялося багато прихованих озерець і широких заростей осоки, що колихалися над підступним трясовинням; але Тінебор знаходив дорогу, а двоє інших коней ішли за ним слід у слід. Сонце поволі хилилося на захід. Вершники окинули поглядом широкий степ, і він видався їм червоним вогнем, що ген удалині тонув у траві. Низько над обрієм багрянцем палали обриси далеких гір. Диск сонця потьмянів до відтінку крові за хмарами, які димом піднімались угору, мовби воно підпалило трави, коли ховалося за край землі.

— Он там — Роганський Прохід, — сказав Ґандалф. — Просто на захід від нас. А там лежить Ізенґард.

— Я бачу густий дим, — мовив Леґолас. — Що це?

— Битва і війна, — відповів Ґандалф. — Уперед!

VI. Король Золотого палацу

Сіло сонце, запали сутінки, настала ніч, а вершники все мчали вперед. Коли нарешті зупинились і спішилися, то навіть Араґорн почувався виснаженим. Ґандалф дозволив тільки кілька годин перепочинку. Ґімлі та Леґолас заснули, Араґорн приліг, простягнувшись на спині; Ґандалф же стояв, зіпершись на патерицю, і вдивлявся в темряву то на сході, то на заході. Було тихо, жодне живе створіння не подавало голосу. Нічне небо затягнули довгі хмари, які гнав студений вітер, коли друзі підвелися. Під холодним сяйвом місяця вони знову помчали, стрімко, як і при світлі дня.

Минали години, а вони все летіли. Ґімлі куняв і випав би зі сідла, якби Ґандалф вчасно не підхопив і не струсонув його. Гасуфель і Арод, змучені, але горді, не відставали від свого невтомного проводиря, ледь вловної сірої тіні. Милі пролітали повз них. Місяць-молодик потонув у хмарах на заході.

Потягнуло пронизливою прохолодою. Темрява поволі сіріла на сході. Ген далеко ліворуч над чорними стінами Емін-Муїлу вдарили червоні списи світла. Ранок настав ясний і сонячний; вітер летів навперейми стежці, пригинаючи траву. Раптом Тінебор зупинився і заіржав. Ґандалф показав рукою вперед.

— Погляньте! — вигукнув він, і вершники підвели втомлені очі. Перед ними здіймалися гори Півдня: сніжні піки, посмуговані чорним. Зелені луги накочувалися на пагорби біля підніжжя гір і розтікались усе ще темними долинами, не торкнутими світанковим світлом, прокладаючи шлях у серце великих гір. Відразу перед мандрівниками найширша з цих долин розкрилася, мов довга затока серед пагорбів. У глибині виднівся гірський кряж із одним піком, а біля гирла долини височів, мов вартовий, самотній пагорб. Його підніжжя огинала срібляста нитка потоку, що починався з видолинку; на поверхні води, ген удалині, вони вловили проблиск ранкового сонця, мерехтіння золота.

— Скажи, Леґоласе, — мовив Ґандалф, — що бачиш ти попереду? Леґолас задивився вдалечінь, прикривши очі від сліпучих вранішніх променів.

— Бачу, біла річка витікає з льодовиків, — сказав він. — На сході біля її витоку з тіні долини підіймається зелений пагорб. Оточений він ровом, могутнім валом і частоколом. За укріпленнями — дахи будинків, а посередині, на зеленій терасі, височить великий палац, здається, його дах перекритий золотом, сяйво розливається навкруги. Ворота теж позолочені. Там стоїть варта у блискучих обладунках; але решта двору все ще спить.

— Це місто зветься Едорас, — сказав Ґандалф, — а золотий палац це Медусельд. Там живе Теоден, син Тенґела, король Роганської Марки. Ми прибуваємо зі сходом сонця. Тепер шлях стелиться перед нами відкрито. Але слід рухатися обачно; зараз війна, і рогірими, Повелителі коней, не сплять, хоча здаля так може здаватися. Не хапайтеся за зброю і не поводьтеся зарозуміло, раджу я вам, доки не постанемо перед троном Теодена.

Ранок був ясний і погожий, співали птахи, коли мандрівники під'їхали до річки. Вона стрімко вибігала на рівнину і там, біля підніжжя пагорбів, перетинала стежку широким півколом, утікаючи на схід до Кити. Уздовж зелених берегів на вологих прилуках росли густі верболози. У цьому південному краю їхні бруньки вже порожевіли, відчувши прихід весни. Через річку мандрівники переправились убрід, де низькі береги були сильно втоптані кіньми, і виїхали на широкий битий шлях.

Біля підніжжя оточеного муром пагорба дорога пробігала в тіні багатьох курганів, високих і зелених. Їхні західні схили біліли, мов припорошені снігом: незліченні зірочки квіток рясно обсипали траву.

— Погляньте! — сказав Ґандалф. — Які гарні ці ясні очка у траві! Їх називають безсмертниками, сімбельміне по-тутешньому, бо вони цвітуть у всі пори року і ростуть там, де спочивають мертві. Ми під'їхали до великих курганів, де поховані предки Теодена.

— Сім курганів ліворуч і дев'ять праворуч, — сказав Араґорн. — Минуло багато поколінь, відколи поставлений золотий палац.

— Відтоді у мене вдома, в Морок-лісі, тільки п'ятсот разів опало багряне листя, — сказав Леґолас, — а для нас це зовсім мало.

— Та для вершників Марки будівництво цього палацу відбувалося так давно, — сказав Араґорн, — що пам'ять про це зберігається лише в піснях, а попередня історія губиться в тумані часу. Тепер тутешні люди називають цю землю рідним домом, а мова їхня нагадує про спорідненість із північними народами.

І він тихо заспівав мовою, незрозумілою ні ельфові, ні гному, проте чуже мелодійною.

— Мабуть, це мова рогіримів, — сказав Леґолас, — бо вона така, як ця земля — м'яка та розкотиста, але водночас сувора і жорстка, мов гори. Але в пісні я розумію лише те, що вона обтяжена смутком смертних людей.

— Загальною мовою вона звучала би приблизно так, — сказав Араґорн.

— Колись давно цю пісню склав невідомий роганський поет, згадуючи, який показний і гарний був Еорл Юний, коли приїхав сюди з Півночі; кінь у нього був крилатий Фелароф, батько коней. Люди дотепер співають цю пісню вечорами.

Отак розмовляючи, мандрівники проминули мовчазні кургани. Звивистою дорогою по зелених схилах пагорбів вони вийшли до широких обвітрених мурів Едораса.

Біля воріт сиділо у блискучих кольчугах багато вартових, котрі відразу схопилися на ноги і списами перегородили їм дорогу.

— Стійте, чужинці! — закричали вони мовою Марки Вершників, вимагаючи у мандрівників назвати їхні імена та мету подорожі. Подив був у їхніх очах, але не було приязні; й вони похмуро дивилися на Ґандалфа.

— Я вас розумію, — відповів Ґандалф по-їхньому, — та мало кому з чужинців відома ваша мова. Чому ви не звертаєтеся загальною мовою, як це прийнято на Заході, якщо чекаєте відповіді?

— За велінням Теодена, нашого правителя, ніхто не може заходити до Едораса, крім друзів, котрі знають нашу мову, — відповів один із вартових. — У ці дні війни ми приймаємо лише своїх людей і гостей із Мундбурґа в землі Ґондору. Хто ви такі, що безтурботно роз'їжджаєте нашими степами, дивно вдягнуті й верхи на конях, таких подібних на наших? Ми давно несемо тут варту і стежимо за вами здалеку. Ще ніколи не бачили ми таких дивних вершників і коня такого гордого, як один із ваших. Цей кінь — один із меарів, якщо тільки це не чари, що затуманили нам очі. Може, ти чаклун, шпигун Сарумана або насланий ним привид? Швидко відповідай!

— Ми не привиди, — мовив Араґорн, — і очі твої тебе не обманюють. Коні справді ваші, й ти мав би їх відразу впізнати. Але не часто повертає конокрад до конюшні. Це — Гасуфель і Арод, яких два дні тому нам позичив Еомер, третій маршал Рогану. Ми повертаємо йому коней, як і обіцяли. Хіба Еомер іще не повернувся і не попередив про наше прибуття?

Вартовий збентежився.

— Про Еомера я не можу сказати нічого, — відповів він. — Якщо правда те, що ви говорите, тоді Теоден має знати про вас. Можливо, ваша поява не є геть неочікуваною. Саме два дні тому Червослов повідомив нас, що Теоден велить не пропускати за ворота жодного чужинця.

— Червослов? — перепитав Ґандалф, уважно глянувши на вартового. — Ні слова більше! У мене справа не до Червослова, а до самого правителя Марки. Я поспішаю. Пошли кого-небудь або сам повідом його про наш прихід. — Його очі гнівно блиснули з-під похмурих брів, коли він нахилився до вартового.

— Гаразд, я піду сам, — поволі відповів той. — Тільки про кого мені доповідати? І що я скажу про тебе? Зараз на вигляд ти старий і втомлений, але насправді, гадаю, — сильний і незламний.

— Ти все зрозумів правильно, — відповів чарівник. — Адже я — Ґандалф. Я повернувся. І зауваж: я також повертаю коня! Ось Тінебор великий, приборкати якого може лише моя рука. А зі мною Араґорн, син Араторна, нащадок королів, і прямує він до Мундбурґа. Також ельф Леґолас і гном Ґімлі, наші товариші. Піди і передай своєму панові, що ми біля воріт і хотіли би з ним поговорити, якщо він запросить нас до свого палацу.

— Дивні ж у вас імена! Та я все передам, як просите, й дізнаюся волю мого пана, — сказав вартовий. — Зачекайте тут, і я принесу нам його відповідь. Але не плекайте марних надій! Тривожні настали дні.

Він швидко зник, залишивши чужинців під пильним доглядом своїх товаришів. Невдовзі він повернувся.

— Ідіть за мною! — сказав він. — Теоден дозволяє вам увійти; але всю зброю, навіть цю патерицю, мусите залишити біля його порога. Прибрамна варта за нею пригляне.

Темні ворота розчинилися. Мандрівники ввійшли слідом за вартовим. Вони опинилися на широкій брукованій вулиці, що вилася вгору, а місцями піднімалась акуратними сходинками. Проминули багато дерев'яних будинків і багато темних дверей. Уздовж дороги в кам'яних жолобах дзюркотів чистий струмок. Нарешті вони вибралися до вершини пагорба. На зеленій терасі стояла висока плита, оздоблена кінськими головами, з-під неї било іскристе джерело; вода впадала в широку чашу, з якої переливалась і живила струмок. Угору з тераси піднімалися кам'яні сходи, високі та широкі, а обабіч на верхньому помості стояли кам'яні лави. Там сиділи, тримаючи на колінах оголені мечі, вартові. Їхнє золотаве волосся було заплетене в коси; на зелених щитах палало сонце, довгі обладунки яскраво блищали, і коли воїни підвелися, то видалися вищими за смертних людей.

— Ось перед вами двері, — сказав провідник. — А мені час повертатися на варту біля воріт. Прощавайте! І змилостивиться над вами правитель Марки.

Він повернувся і швидко покрокував униз. Під пильним поглядом сторожі мандрівники піднімалися довгими сходами. Мовчки вони зупинились угорі, аж поки Ґандалф не ступив на вимощену терасу. Тоді раптом вартові чистими голосами і своєю мовою привітали мандрівників.

— Здрастуйте, гості з далеких країн! — сказали вони і повернули мечі руків'ями до мандрівників — на знак миру. Зелені смарагди зблиснули на сонці. Тоді один із вартових виступив уперед і заговорив загальною мовою.

— Я прибрамний вартовий Теодена, — сказав він. — Звати мене Гама. Прошу вас скласти тут перед входом усю зброю.

Леґолас подав йому свій кинджал зі срібним руків'ям, лук і сагайдак.

— Бережи їх, — попросив він, — бо це дарунок Володарки Ґаладріель із Золотого Лісу.

Подив з'явився в очах чоловіка, й він поспіхом склав зброю ельфа під стіною, наче боявся тримати її в руках.

— Ніхто не торкнеться твоєї зброї, обіцяю, — сказав він.

Араґорн завагався.

— Взагалі-то я не звик відкладати меч або віддавати Андуріл до чужих рук, — сказав він.

— Така воля Теодена, — нагадав Гама.

— Я не певен, що воля Теодена, сина Тенгела, хоч він і правитель Марки, має переважати над волею Араґорна, сина Араторна, Еленділового спадкоємця Ґондору.

— Це — дім Теодена, а не Араґорна, хоч би він був і королем Ґондору на троні Денетора, — відповів Гама і став перед дверима, загородивши собою вхід. Тепер він повернув меча лезом до чужинців.

— Пуста суперечка, — сказав Ґандалф. — Вимога Теодена зайва, та немає сенсу її оскаржувати. Адже кожен король вільний наказувати у своїх палатах, мудро чи безглуздо.

— Це правда, — погодився Араґорн. — І я би скорився волі господаря будь-якого дому, навіть хижки лісоруба, якби мав не Андуріл, а інший меч.

— Як би не називався твій меч, — сказав Гама, — ти його залишиш тут, якщо не хочеш виступити один проти всіх воїнів Едораса.

— Не один! — кинув Ґімлі, проводячи пальцем по лезу сокири і дивлячись спідлоба на вартового, мов на деревце, яке замислив зрубати. — Не один!

— Ну-ну, годі! — промовив Ґандалф. — Ми тут усі друзі. Принаймні мали би ними бути; бо, сперечаючись, ми лише потішаємо Мордор. У нас обмаль часу. Ось я віддаю свого меча, шановний Гамо. Стережи його добре. Зветься він Ґламдрінґ, бо в давні часи його викували ельфи. А тепер пропусти мене. Поспішай, Араґорне!

Араґорн поволі відстебнув ремінь і сам приставив меч до стіни.

— Я залишаю його тут, — сказав він, — але наказую тобі не торкатися його і нікому не дозволяти цього. У цих ельфійських піхвах схований Меч, який був Зламаний і викуваний заново. У сиву давнину викував його майстер Телхар. Смерть спіткає кожного, хто вийме з піхов меча Еленділа, якщо він тільки не нащадок Еленділа.

Вартовий відступив на крок і здивовано подивився на Араґорна.

— Ви ніби прилетіли з давно забутих днів на крилах пісні, — сказав він. — Буде так, як ти наказуєш.

— Ну, в товаристві Андуріла і моїй сокирі не соромно постояти, — сказав Ґімлі й опустив її на землю. — Тепер, якщо ми виконали все, ходімо і поговоримо з твоїм паном. Але вартовий усе ще вагався.

— Твоя патериця, — сказав він Ґандалфові. — Вибач, але її теж треба залишити біля дверей.

— Дурниці! — відрізав Ґандалф. — Обачність — це одне, а непоштивість — зовсім інше. Я старий. Якщо не зможу спиратися на ціпок, то сидітиму тут, доки Теоден не завдасть собі труду прийти сюди побалакати зі мною.

Араґорн розсміявся.

— Кожен має щось таке дороге, чого не довірить нікому. Невже ти відбереш у старого його опору? Ну, може, дозволиш нам увійти?

— Патериця в руці чарівника — це не просто опора для старого, — заперечив Гама. Він уважно оглянув ясенову патерицю, на яку спирався Ґандалф. — Однак у час сумнівів гідний чоловік покладається на власне розуміння. Я вірю, що ви друзі, котрі не мають лихих намірів і заслуговують на пошану. Заходьте.

Вартові підняли важкі засуви і поволі відчинили двері, що скрипіли на великих завісах. Мандрівники ввійшли. Усередині було темно і тепло після прохолодного повітря на пагорбі. Довгу та широку залу наповнювали тіні й напівтіні; висока покрівля трималася на міцних колонах. Але тут і там із високих східних вікон яскравими списами падали промені сонця. Крізь круглий отвір у стелі поміж тонкими цівками диму виднілося блідо-блакитне небо. Коли очі мандрівників призвичаїлися до напівтемряви, вони побачили, що долівка викладена кольоровою мозаїкою; під їхніми ногами вилися рунічні знаки та дивовижні візерунки. Тепер вони помітили, що колони були розкішно різьблені і тьмяно мерехтіли позолотою та нечіткими кольорами. На стінах висіло багато тканих килимів, і їхніми широкими просторами крокували герої давнини; одні килими вицвіли від старості, інші ховались у пітьмі. Та на один килим падало сонячне проміння, освітлюючи юнака на білому коні. Він сурмив у великий ріг, і його золоте волосся майоріло на вітрі. Кінь задер голову і роздув червоні ніздрі, зачувши битву. Піняві біло-зелені хвилі клубочилися довкола його колін.

— Погляньте на Еорла Юного! — мовив Араґорн. — Таким він прибув із Півночі на поле бою біля Келебранту.

Четверо товаришів пройшли вперед, обминувши відкрите вогнище, що яскраво палало посеред зали. Тут вони зупинилися. За вогнищем, у глибині будинку, був поміст із трьома сходинками, повернутий на північ до дверей, на якому стояло велике позолочене крісло. У кріслі сидів старець, котрого так зігнули роки, що він здавався карликом; але волосся його було сиве та густе і спадало на плечі довгими косами з-під вузького золотого обруча з білим діамантом посередині. Борода старого снігом спадала йому на коліна; та очі його все ще палали вогнем, який зблискував, коли він кидав погляд на мандрівників. За кріслом стояла жінка, одягнуга у біле. Біля її ніг на верхній сходинці сидів худий чоловік із хитрим блідим обличчям і важкими повіками.

Усі мовчали. Старий непорушно сидів у кріслі. Нарешті заговорив Ґандалф.

— Привіт, Теодене, сину Тенґіла! Я повернувся. Адже насувається буря, й усім друзям слід згуртуватись, аби не загинути поодинці.

Старий повільно підвівся, важко спираючись на коротку чорну патерицю з білим кістяним руків'ям; і тепер чужинці побачили, що він, хоч і згорблений, усе-таки високого зросту й у молодості мав бути стрункий і величний.

— Вітаю тебе, — сказав Теоден, — і ти, мабуть, сподіваєшся на теплу зустріч. Але, правду кажучи, твоя поява — не привід для радощів, пане Ґандалфе. Ти завжди був провісником лиха. Біди летять слідом за тобою, як ворони, і їх стає щоразу більше. Не буду приховувати: коли я почув, що Тінебор прискакав без вершника, то зрадів його поверненню, та ще більше втішила мене відсутність вершника; а коли Еомер приніс звістку, що ти нарешті відійшов до праотців, я не сумував. Але новини здалеку не часто бувають правдиві. Ти знову тут! І з тобою, напевно, прийшли ще гірші біди. Чому би я мав тепло вітати табе, Ґандалфе Лиховіснику? Скажи, чому?

І він повільно опустився у крісло.

— Ти маєш рацію, правителю, — сказав чоловік із блідим обличчям, котрий сидів на сходинках помосту. — Ще і п'ятьох днів не минуло, відколи прийшла до нас сумна звістка: син твій Теодред, твоя права рука і другий маршал Марки, загинув на Західному Пограниччі. Еомерові не можна довіряти. Якби він здобув владу, то мурів міста не охороняв би ніхто. Нещодавно нас повідомили з Ґондору, що на сході заворушився Темний Володар. І в таку годину вирішує повернутися цей блукалець. Так, чого би нам вітати тебе, пане Лиховіснику? Ти приносиш погані новини, а погані новини — поганий гість, кажуть у нас.

Він глузливо хихикнув, блимнувши на чужинців темними очима з-під важких повік.

— Ти тут за мудреця, друже Червослове, і, без сумніву, добра опора для свого пана, — тихо відповів Ґандалф. — Але по-різному може приносити лихі новини чоловік. Може сам бути творцем лиха; а може лише приходити на допомогу у скрутний час.

— Може, і так, — сказав Червослов, — але є ще третій тип: нахаби, майстри гріти руки на чужих бідах, мисливці за падлом, котрі наживаються на війнах. Чим ти нам хоч колись допоміг, Лиховіснику? І чим допоможеш сьогодні? Минулого разу ти сам просив у нас допомоги. Тоді мій володар дозволив тобі взяти коня і просив забиратися звідси; а ти зухвало, здивувавши всіх, обрав Тінебора. Мій володар був глибоко засмучений; однак багатьом здалося, що така ціна за твою відсутність не надто велика. Здогадуюся, що і цього разу все обернеться як завжди: ти радше попросиш допомоги, ніж станеш у пригоді сам. Може, ти привів воїнів? А може, прибув із кіньми, мечами, списами? Оце була би допомога, саме це нам сьогодні потрібне. Бо хто ж це приплентався з тобою? Троє обдертих волоцюг у сірому, а ти — найбільший жебрак із усіх чотирьох.

— Про ввічливість при твоєму палаці, Теодене, сину Тенґіла, вже почали забувати, — сказав Ґандалф. — Хіба посланець від воріт не назвав тобі імен моїх супутників? Нечасто правителям Рогану доводилося приймати таких гостей. Зброя, яку вони склали біля твоїх дверей, вартує багатьох смертних, навіть наймогутніших. Убрання їхнє сіре, бо зодягнули їх ельфи, й у цьому вбранні крізь темряву великих небезпек і вдалося дійти до твого палацу.

— Отже, Еомер не збрехав, що ви у спілці з Чаклункою Золотого Лісу? — сказав Червослов. — Це, зрештою, і не дивно: у Двімордені завжди ткали сіті облуди.

Ґімлі зробив крок уперед, але раптом відчув, як Ґандалф схопив його за плече, і завмер каменем.

Так тихо проспівав Ґандалф, а потім раптом перемінився. Він скинув дрантивий плащ і випростався, вже не спираючись на патерицю; і проказав виразним холодним голосом:

— Мудрий судить лише про те, що знає, Ґрімо, сину Ґалмода. Безмозким черв'яком зробився ти. Тому замовкни і тримай свого роздвоєного язика за зубами. Не для того я пройшов крізь вогонь і смерть, аби перед грозою сперечатися з безчесним служкою!

Він підняв патерицю. Загриміло. Світло у східних вікнах згасло; у палаці раптом стало темно, як уночі. Вогонь зіщулився до тьмяних жаринок. Видно було тільки Ґандалфа, високого та білого перед згаслим вогнищем.

У цій пітьмі зачулося сичання Червослова:

— Чи ж не радив я тобі, володарю, відібрати в нього патерицю? Цей дурень Гама зрадив нас!

Спалахнуло світло, наче блискавка розколола склепіння. Тоді все затихло. Червослов розпластався долі.

— Тепер, Теодене, сину Тенґіла, вислухай мене, — мовив Ґандалф. — Це ти просиш про допомогу? — Він вказав патерицею на високе вікно. Там темрява мовби танула, і крізь прогалину проступала, високо і далеко, латка блакитного неба. — Ще не все вкрила темрява. Подивися правді у вічі, правителю Марки; кращої допомоги тобі не знайти. Нічого не пораджу я тим, хто в розпачі. Однак тобі я можу допомогти добрим словом. Чи послухаєш мене? Слова ці — не для всіх. Прошу тебе, вийди зі мною на поріг, стань і роздивися довкола. Надто довго сидів ти в темряві, слухаючи брехливі вигадки та безчесні намови.

Поволі підвівся з крісла Теоден. Тьмяне світло знову загорілось у залі. Жінка підтримала старого під руку, і непевною ходою він спустився з помосту і пройшов через залу. Червослов і далі лежав на долівці. Теоден і Ґандалф підійшли до дверей, і чарівник постукав.

— Відчиняйте! — загукав він. — Іде правитель Марки!

Двері відчинились, і до зали зі свистом шугнуло свіже повітря. На пагорбі гуляв вітер.

— Відішли сторожу до підніжжя сходів, — сказав Ґандалф. — А ти, добродійко, залиш нас на самоті. Я подбаю про правителя.

— Іди, Еовіно! — мовив старий король. — Уже нічого боятися. Дівчина повернулась і повільно пішла до будинку. Біля дверей вона озирнулася. Її сумні задумані очі дивилися на короля з холодним жалем. Дуже гарна була вона з лиця, золотою рікою лилося її довге волосся. Струнка та висока, у білій сукні, підперезаній сріблом, вона здавалася сильною та міцною, мов криця, вона, донька королів. Так уперше при світлі дня побачив Араґорн панну Еовіну і подумав, що вона прекрасна, прекрасна і холодна, як ранок блідої, ще не зрілої весни. І вона раптом звернула увагу на Араґорна — високого нащадка королів, наділеного мудрістю багатьох літ, у сірому плащі, який, однак, не приховав од неї його сили. На мить вона мовби закам'яніла, а потім, швидко відвернувшись, зникла за дверима.

— А тепер, правителю, — сказав Ґандалф, — поглянь на свою землю! Знову вдихни вільне повітря!

З високої тераси було видно зелені степи Рогану, які танули в сірій далині. З хмар звисала завіса косого дощу. Небо вгорі та на заході все ще вкривали грозові хмари, а над вершинами далеких пагорбів спалахували блискавки. Та вітер змінився на північний і вже відганяв грозу, що прийшла зі сходу, на південь, до моря. Раптом через просвіт у хмарах пробився сонячний промінь. Струмені дощу засяяли сріблом, а далека річка заблищала, мов дзеркало.

— Тут не дуже і темно, — сказав Теоден.

— Ні, не темно, — погодився Ґандалф. — І роки не так тиснуть на твої плечі, як хтось намагається тебе переконати. Відкинь свою підпору!

Чорний ціпок випав із рук короля, дзенькнувши об кам'яні плити. Теоден повільно випростувався, мов людина, котру довго гнула до землі монотонна робота. І він виявився високим і струнким, а коли подивився у ясне небо, очі його поголубіли.

— Темні сни бачив я останнім часом, — мовив він, — але зараз відчуваю, що прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Ґандалфе. Боюся, прибув ти вже надто пізно — тільки побачити останні дні мого дому. Недовго стояти Золотому Палацу, який збудував Бреґо, син Еорла. Високий трон піде на поталу вогню. Що мені робити?

— Багато чого, — сказав Ґандалф. — Але спершу пошли по Еомера. Адже правда, що ти вкинув його до в'язниці за порадою Ґріми, якого всі, крім тебе, звуть Червословом?

— Правда, — сказав Теоден. — Еомер збунтувався проти мене і погрожував убити Ґріму просто в мене на очах.

— Можна любити тебе, не люблячи при цьому Червослова чи його порад, — сказав Ґандалф.

— Можливо. Зроблю, як ти просиш. Покличте Гаму. Якщо вже він виявився поганим вартовим — нехай послужить на побігеньках. Один винний приведе іншого на суд, — сказав Теоден, і голос його звучав суворо, та він подивився на Ґандалфа й усміхнувся, і тоді багато зморщок на його обличчі зникло без сліду.

Коли Гама пішов виконувати доручення, Ґандалф підвів Теодена до кам'яної лави, а сам присів перед королем на верхній сходинці. Араґорн із товаришами стояв неподалік.

— Немає часу розповідати все, що тобі слід почути, — сказав Ґандалф. — Але якщо мої сподівання справдяться, то невдовзі я зможу розказати детальніше. Май на увазі, що тобі загрожує небезпека більша, ніж міг напустити у твої сни Червослов. Але бачиш, ти вже не спиш. Ти живеш. Ґондор і Роган не самотні. Ворог справді неймовірно сильний, але в нас є надія, про яку він не здогадується.

І Ґандалф заговорив так швидко і тихо, що ніхто, крім короля, нічого не почув. Теоден слухав, і очі його горіли дедалі яскравіше; нарешті він підвівся на повен зріст, Ґандалф став поруч, і разом із височини вони поглянули на схід.

— Так, справді, — сказав Ґандалф голосно і виразно, — наша надія там само, де і наш найбільший страх. Доля світу висить на волосинці. Та надія у нас є — за умови, що ми зможемо якийсь час протриматись.

Усі також повернули голови на схід. Туди, понад просторі степи, до межі видимого линули їхні погляди, а надія і тривога несли думки ще далі, за темні гори до Землі Тіні. Де зараз Персненосець? Яка ж тонка насправді була та волосина, на якій висіла доля світу! Леґоласові здалося, що, напруживши свої далекозорі очі, він вловив білий проблиск: мабуть, ген удалині сонце зблиснуло на шпилі Вартової Вежі. А ще далі безмежно далекою і водночас близькою загрозою миготів крихітний язичок полум'я.

Теоден знову поволі сів, мовби втома все ще змагалася за нього з волею Ґандалфа. Він озирнувся на свій прекрасний будинок.

— Шкода, — мовив він, — що на старість замість заслуженого спокою мені випадають такі лихі дні. Шкода Боромира відважного! Молоді гинуть, а старі живуть, поволі всихаючи.

Він обхопив коліна зморшкуватими руками.

— Торкнися руків'я меча — і твої пальці пригадають колишню силу, — сказав Ґандалф.

Теоден підвівся і простягнув руку до лівого боку, та меча на його поясі не було.

— Куди ж Ґріма його заховав? — пробурмотів він.

— Візьми мого, володарю! — вигукнув чистий голос. — Він завжди до твоїх послуг!

Двоє чоловіків підійшли тихо і стояли кількома сходинками нижче від них. Один із двох був Еомер, із непокритою головою, без кольчуги, та з оголеним мечем у руці; опустившись на коліно, він простягав правителеві руків'я меча.

— Як це зрозуміти? — суворо мовив Теоден.

Він повернувся до Еомера, і воїни вражено дивилися на нього, гордого та випростаного. Куди подівся старець, котрий сидів скоцюрблений у кріслі чи спирався на костур?

— Це моя провина, володарю, — затремтів Гама. — Я зрозумів, що Еомера треба звільнити. З великої радості я, мабуть, помилився. А оскільки його звільнили, а він маршал Марки — то я приніс йому меч на його прохання.

— Щоби я поклав його тобі до ніг, — сказав Еомер.

Якусь мить Теоден мовчки стояв і дивився на Еомера, який опустився перед ним на коліно. Усі завмерли.

— Ти не візьмеш меча? — спитав Ґандалф.

Поволі простягнув руку Теоден. У ту мить, коли його пальці торкнулися руків'я, спостерігачам здалося, що міць і сила повернулася до його слабкої руки. Раптом він здійняв меч і змахнув ним, аж засвистіло повітря. Потім голосно крикнув. Чистим дзвінким голосом, мовою Рогану, він закликав до зброї.

Вартові, зачувши заклик, помчали вгору по сходах. Вони зачудовано подивилися на свого правителя, а потім усі як один вийняли мечі й поклали йому до ніг.

— Веди нас! — сказали вони.

— Весту Теоден гал! — вигукнув Еомер. — Яка радість бачити тебе знову самим собою. Відтепер уже ніхто не скаже, Ґандалфе, що ти приносиш тільки біду!

— Візьми свій меч, Еомере, сину моєї сестри! — сказав король. — Іди, Гамо, і принеси мені мій! Той меч десь заховав Ґріма. Його, до речі, теж приведи. Ну, Ґандалфе, я готовий вислухати ту пораду, яку ти обіцяв. Що ти порадиш?

— Ти вже сам усе зрозумів, — відповів Ґандалф. — Вирішив довіритись Еомерові, а не безчесному радникові. Відкинув тугу і страх. Готовий діяти. Усіх, хто може триматись у сідлі, негайно пошли на захід, як радив тобі Еомер: спершу, поки не пізно, мусимо зруйнувати загрозу Сарумана. Якщо не встигнемо — згинемо. Коли переможемо — почнемо нове діло. Тим часом усі, хто залишиться — жінки, діти і старі, — нехай утікають у сховища в горах. Вони, мабуть, не очікували такого лихого дня? Нехай візьмуть зі собою харчі, та щоби не зволікали і не обтяжували себе скарбом, великим чи дрібним. Бо йдеться про порятунок їхнього життя.

— Така порада мені подобається, — відповів Теоден. — Нехай збирається мій народ! Але ви мої гості… Ти правду казав, Ґандалфе, — про ввічливість при моєму дворі почали забувати. Ви їхали всю ніч, і вже минає ранок. А ви не спали, не їли. Вам приготують покої для гостей, і там відпочинете після обіду.

— Ні, володарю, — відповів Араґорн. — Ще не час для спочинку. Воїни Рогану сідають на коней, і ми поїдемо разом із ними, лук, меч і сокира. Не на спочинок під стіни твого палацу, володарю Рогану, принесли ми їх. І я обіцяв Еомерові, що ми разом піднімемо мечі.

— Тепер справді є надія на перемогу! — сказав Еомер.

— Так, є надія, — сказав Ґандалф. — Але Ізенґард міцний. Усе ближче й інші небезпеки. Не зволікай, Теодене: як тільки ми вирушимо, веди людей до фортеці Гірський Скит у горах!

— Ні, Ґандалфе! — вигукнув король. — Ти сам не відаєш сили своїх ліків. Усе буде не так. Я сам піду на війну й упаду на полі бою, якщо так має статися. Той сон буде найсолодший.

— У такому разі навіть поразка Рогану буде прославлена в піснях, — сказав Араґорн.

Озброєні воїни, котрі стояли поруч, забряжчали мечами, вигукуючи:

— Правитель Марки піде у бій! Уперед, еорлінги!

— Але не можна залишати твоїх людей без охорони та проводу, — сказав Ґандалф. — Хто поведе їх замість тебе?

— Я це вирішу перед походом, — відповів Теоден. — Ось іде мій радник.

У цю хвилину Гама знову вийшов із палацу. За ним, зіщулившись між двома воїнами, дибав Ґріма Червослов. Обличчя його було дуже бліде. Очі мружилися від денного світла. Гама схилив коліно і подав Теоденові довгий меч у піхвах із золотими застібками та зеленими самоцвітами.

— Ось, володарю, Геругрім, твій давній меч, — сказав він. — Його знайшли у скрині Червослова. Він не хотів віддавати ключів. Там іще багато інших речей, яких давно не могли знайти.

— Брешеш, — сказав Червослов. — Цей меч твій господар сам віддав мені на зберігання.

— А тепер він вимагає меча назад, — мовив Теоден. — Ти чимось невдоволений?

— Певно, що ні, володарю, — відповів Червослов. — Я турбуюся про тебе і твої справи, як тільки можу. Не перевтомлюй себе і не переоцінюй своєї сили. Нехай хтось інший дає собі раду з тими надокучливими гостями. За хвилину подадуть обід. Чи не сядеш до столу?

— Так, звісно, — сказав Теоден. — І запрошую гостей пообідати зі мною. Сьогодні ми виступаємо. Розішли гарольдів! Нехай сурмлять збір! Усі, хто здатний тримати зброю і має коней, нехай збираються біля воріт о другій годині пополудні!

— О володарю! — скрикнув Червослов. — Саме цього я боявся. Цей чарівник тебе зачаклував. Ніхто не залишиться обороняти Золотий Палац твоїх предків і всі твої скарби? Ніхто не охоронятиме правителя Рогану?

— Якщо це і чаклунство, — мовив Теоден, — то з нього більше користі, ніж із твого нашіптування. Ще трохи, і я став би рачки, як тварина. Ні, тут ніхто не залишиться, навіть Ґріма! Ґріма також виступає. Іди! Ще маєш час відчистити свій меч від іржі!

— Змилуйся, володарю! — заскиглив Червослов, упавши на коліна. — Пошкодуй свого старого слугу. Не відганяй мене від себе! Я останній залишуся при тобі, коли всі тебе покинуть. Не проганяй свого вірного Ґріму!

— Не хвилюйся, — мовив Теоден. — Я не відганяю тебе. Я також іду на війну з дружиною і пропоную тобі піти зі мною і довести свою вірність.

Червослов переводив погляд із обличчя на обличчя. Очі в нього були, мов у зацькованого звіра, що шукає шпарину в тісному колі мисливців. Довгим блідим язиком він облизав губи.

— Такого рішення можна було чекати від володаря Дому Еорла, хоча й у літах він уже, — сказав Червослов. — Друзі, котрі по-справжньому його люблять, пощадили би його старість. Але бачу, що я прийшов запізно. Його вже переконали ті, кого би не засмутила його смерть. Якщо вже я не можу нічого змінити, то принаймні послухайся моєї поради, володарю! Залиши в Едорасі людину, котра знає і шанує твою волю. Признач вірного розпорядника. Дозволь твоєму радникові Ґрімі наглядати за всім до твого повернення — і я молитимуся, щоби ми дочекалися того дня, хоча здоровий глузд підказує, що на це мало надій.

Еомер розсміявся:

— А якщо твоє благання не звільнить тебе від війни, вельмишановний Ґрімо, на які менш поважні обов'язки ти погодишся? Нести мішок із харчами в гори, якщо хтось тобі цого довірить?

— Ні, Еомере, ти не збагнув усіх намірів добродія Червослова, — втрутився Ґандалф, пронизуючи Ґріму суворим поглядом. — Він зухвалий і хитрий. Навіть зараз він грає з вогнем і вже виграв один хід — змарнував чимало мого дорогоцінного часу. Лягай, гадюко! — раптом гримнув він. — Черевом у порох! Зізнавайся, давно купив тебе Саруман? Скільки він тобі пообіцяв? Коли поляжуть усі воїни, ти прихопиш свою частку скарбів та ще жінку, котрої домагаєшся? Адже ти давно стежиш за кожним її кроком!

Еомер схопився за меч.

— Я знав про це, — пробурмотів Еомер. — Тільки за це я вбив би його, забувши про закон Палацу. Та є ще й інші причини.

Він рвонувся вперед, але Ґандалф стримав його рукою.

— Еовіна у безпеці, — сказав він. — А ти, Червослове, зробив усе, що міг, для свого справжнього господаря. І, мабуть, заслужив якусь винагороду. Та Саруман схильний забувати свої обіцянки. Раджу тобі бігти і нагадати йому про свою вірну службу, поки він не забув.

— Брешеш, — прошипів Червослов.

— Надто часто і легко зривається це слово з твого язика, — мовив Ґандалф. — Я не брешу. Бачиш, Теодене, який це плазун? Не можна ні брати його зі собою, ні залишати тут. Найкраще було би придушити його. Але він не завжди був такий. Колись він також був людиною і служив, як умів. Дай йому коня, і нехай забирається, куди хоче. Судитимеш про нього за його вибором.

— Ти чув, Червослове? — мовив Теоден. — Вибирай: або рушаєш зі мною на війну й у бою доведеш свою вірність, або йди, куди забажаєш. Але якщо нам доведеться зустрітися знову, я буду нещадний!

Червослов повільно підвівся. Він роздивився всіх з-під важких повік. Урешті зупинив погляд на обличчі Теодена і розкрив рот, ніби збирався заговорити. А тоді раптом випростався. Руки його заворушились. Очі заблищали. Переповнювала їх така лють, що воїни подалися назад. Він вишкірив зуби; а потім, зашипівши, плюнув під ноги Теоденові й метнувся вниз по сходах.

— За ним! — наказав Теоден. — Пригляньте, щоби він нікому не нашкодив, але і його не чіпайте і не спиняйте. Дайте йому коня, якщо попросить.

— І якщо хоч якийсь погодиться його нести, — сказав Еомер. Один із охоронців побіг сходами вниз. Другий пішов до криниці біля підніжжя тераси, приніс води в шоломі й вимив камінні плити, забруднені Червословом.

— А тепер, дорогі гості, запрошую вас до столу! — мовив Теоден. — Перекусімо щось хоч нашвидкуруч.

І вони ввійшли до великого будинку. У місті вже лунали заклики гарольдів і звуки бойових рогів. Адже король мав виступити, як тільки збереться й озброїться ополчення з міста і околиць.

За стіл разом із королем сіли Еомер і четверо гостей, а прислуговувала їм панна Еовіна. Їли та пили поспіхом. Поки Теоден розпитував Ґандалфа про Сарумана, інші мовчки слухали.

— Хтозна, чи має межі його віроломство? — мовив Ґандалф. — Він не завжди був лихий. Свого часу він, без сумніву, щиро підтримував Роган; а навіть коли серце його зачерствіло, ви були вигідні йому. А потім замислив вас зруйнувати, хоча не знімав до пори маску приятельства. У ті роки завдання Червослова було легке, і в Ізенґарді відразу дізнавалися про все, що відбувалось у вас, адже ваші землі були відкриті для всіх чужоземців. І постійні нашіптування Червослова отруювали твої думки, холодили серце, послаблювали тіло, а ті, хто це бачив, нічого не могли вдіяти, бо твоя воля була в його руках.

Але коли я врятувався і застеріг тебе, маску було зірвано. Гра Червослова стала небезпечною. Він постійно намагався стримати тебе, запобігти об'єднанню всіх сил. Він майстерно присипляв обережність твоїх людей і при нагоді розпалював страхи. Пам'ятаєш, як завзято наполягав він, аби не відривати жодної людини від полювання на диких гусей на півночі, коли пряма небезпека загрожувала з заходу? Ще він переконав тебе заборонити Еомерові переслідувати орків. Якби Еомер послухався Червослова, який говорив твоїми вустами, ті орки вже дісталися би до Ізенґарда з безцінною здобиччю. Не тією, якої понад усе прагне Саруман, але принаймні з двома нашими товаришами, котрі знають про ту таємну надію, яку навіть тобі, правителю, я поки що не можу звірити. Тепер уяви, як би вони зараз страждали і що би довідався від них Саруман на нашу погибель?

— Я багато чим зобов'язаний Еомерові, — сказав Теоден. — Вірне серце може мати зухвалий язик.

— Скажи також, — мовив Ґандалф, — що для кривого ока обличчя істини може здаватися скривленим.

— Так, я був майже сліпий, — погодився Теоден. — Найбільше я зобов'язаний тобі, моєму гостеві. Ти знову з'явився вчасно. Перш ніж ми вирушимо, хочу віддячити тобі. Вибирай будь-що, чим я володію. Лише свій меч залишаю собі!

— Вчасно я прийшов чи ні — це ми ще побачимо, — сказав Ґандалф. — А щодо подарунка, володарю, то я вибираю те, що мені потрібне: швидкість і вірність. Подаруй мені Тінебора! Ти мені його лише позичав, якщо можна так сказати. Тепер срібним променем у темряві помчу я на ньому до великих небезпек, — я не хотів би ризикувати тим, що мені не належить. І ми з ним уже потоваришували.

— Добрий вибір, — погодився Теоден, — і я з радістю дарую тобі його. Це розкішний дар. Ніхто не зрівняється з Тінебором. У ньому відродилися могутні коні давніх часів. Другого такого не буде. А ви всі, мої дорогі гості, вибирайте з мого арсеналу все необхідне. Мечі у вас свої, та в нас є шоломи і кольчуги прекрасної роботи, дарунки з Ґондору моїм предкам. Нехай добре служать вам ці обладунки!

Слуги принесли військове спорядження з королівських запасів і одягли Араґорна та Леґоласа в сяйливі кольчуги, подали їм також шоломи та круглі щити, оздоблені в центрі золотом і самоцвітами, зеленими, червоними та білими. Ґандалф зброї не взяв, а Ґімлі кольчуги не потребував, навіть якби і знайшлось у запасах Едораса щось для його зросту, — бо ніяка броня не змогла зрівнятися з його короткою кольчугою, викуваною під Горою на Півночі. Зате він вибрав шолом із металу та шкіри, який добре сидів на його круглій голові; а також узяв маленький щит. На щиті був зображений білий кінь на зеленому полі — герб Дому Еорла.

— Нехай він добре охороняє тебе! — сказав Теоден. — Цей щит викували для мене в часи Тенгіла, коли я був іще хлопчаком.

Ґімлі вклонився.

— Я з гордістю носитиму твій герб, володарю Марки, — сказав він. — Краще я сам буду носити коня, ніж він мене. Я більше довіряю власним ногам. Може, колись пощастить мені битись у пішому строю.

— Усе може бути, — відповів Теоден.

Король підвівся, й Еовіна піднесла йому келих із вином.

— Ферту Теоден гал! — сказала вона. — Прийми цю чашу і випий у добру годину. Вирушай і повертайся щасливо!

Теоден відпив із келиха, і тоді Еовіна обійшла з вином усіх гостей. Перед Араґорном вона раптом зупинилась і підвела на нього очі, — вони засяяли. І він глянув на неї і посміхнувся; а коли брав келих, їхні пальці торкнулись, і він відчув, як вона затремтіла.

— За твоє здоров'я, Араґорне, сину Араторна! — сказала вона.

— За твоє здоров'я, панно Рогану! — відповів він, але обличчя його спохмурніло і посмішка зникла.

Коли келих спорожнів, король пішов до дверей. Там на нього чекали вартові та гарольди, всі старійшини та вожді, котрі зібралися з Едораса й околиць.

— Слухайте всі! Я іду на війну, можливо, востаннє, — мовив Теоден. — Я не маю нащадків. Мій син Теодред загинув. Я називаю Еомера, сина моєї сестри, своїм спадкоємцем. Якщо ми обидва не повернемося, оберіть собі нового правителя. Та зараз я повинен довірити комусь турботу про тих, хто залишається. Хто з вас візьме це на себе?

Усі мовчали.

— Невже ви нікого не можете назвати? Кому довіряє мій народ?

— Дому Еорла, — відповів Гама.

— Еомер потрібний у поході, та й він сам не залишиться, — мовив король, — і він останній із цього Дому.

— Я не про Еомера, — заперечив Гама. — І він не останній. Є ще Еовіна, донька Еомунда, його сестра. Вона безстрашна та шляхетна. Усі її люблять. Нехай вона править еорлінгами за нашої відсутності.

— Хай буде так, — погодився Теоден. — Нехай гарольди сповістять народу, що його поведе панна Еовіна!

Тоді король сів на лаву перед дверима, а Еовіна схилила перед ним коліно і прийняла з його рук меч і красиву кольчугу.

— Щасливої тобі дороги, донько моєї сестри! — сказав Теоден. — Темна зараз година, та, можливо, ми ще повернемося до Золотого Палацу. У Гірському Скиті можна довго оборонятись, а якщо ми програємо битву — туди прийдуть усі, хто вціліє.

— Не говори так! — вигукнула Еовіна. — Кожен день перед твоїм поверненням буде для мене, як рік.

Але, говорячи ці слова, вона дивилася на Араґорна, який стояв поруч.

— Король повернеться, — сказав він. — Не бійся! Не на Заході, а на Сході наш фатум.

Король зійшов сходами разом із Ґандалфом. Усі присутні пішли слідом. Проходячи повз ворота, Араґорн озирнувся. Еовіна самотньо стояла біля дверей палацу, поклавши обидві руки на меч. Вона вже надягла кольчугу і сріблом сяяла на сонці.

Ґімлі йшов поруч із Леґоласом, тримаючи сокиру на плечі.

— Ну, нарешті ми вибралися! — радів він. — Люди мусять виговоритися, перш ніж візьмуться до діла. У мене сокира аж горить у руках. Хоча я не сумніваюся, що ці рогірими вміють битися, коли до цього дійде, проте така війна — не для мене. Як же я піду в бій? Краще би я йшов пішки і не трусився, як торба, на сідлі Ґандалфа.

— Мені здається, це — найбезпечніше місце, — зазначив Леґолас. — Утім, без сумніву, Ґандалф радо опустить тебе на землю, коли почнеться бій; або і сам Тінебор. Сокира — не зброя для вершника.

— А гном — не вершник, — додав Ґімлі. — Я би рубав голови оркам, а не знімав скальпи з людей, — сказав Ґімлі, поплескуючи по руків'ю сокири.

Біля воріт зібралася велика дружина старих і молодих воїнів, усі верхи. Разом було більш як тисяча. Списи скидалися на молодий ліс. Голосно та радісно привітали вони Теодена. Один воїн тримав напоготові для короля коня, Сніжногривого, інші — коней Араґорна й Леґоласа. Ґімлі занепокоєно супився, та ось до нього підійшов Еомер, ведучи свого коня.

— Вітаю тебе, Ґімлі, сину Ґлоїна! — вигукнув він. — Не мав я часу навчитися чемної мови під твоєю різкою, як ти обіцяв. Але, може, ми відкладемо нашу суперечку? Принаймні я не говоритиму нічого поганого про Володарку Лісу.

— На деякий час я забуду про своє обурення, Еомере, сину Еомунда, — відповів Ґімлі, — та якщо ти колись на власні очі побачиш Ґаладріель, то визнаєш її найпрекраснішою з усіх красунь, бо коли ні — то нашій дружбі кінець.

— Домовилися! — сказав Еомер. — А до того моменту вибач мені, й на знак примирення прошу сідати разом зі мною в сідло. Ґандалф поїде на чолі загону разом із правителем Марки; а мій Прудконогий понесе нас обох, якщо ти не відмовишся.

— Дуже дякую, — відповів задоволений Ґімлі. — Я радо поїду з тобою, якщо Леґолас, мій товариш, буде поряд.

— Гаразд, — зрадів Еомер. — Леґолас ліворуч, Араґорн праворуч, і ніхто не встоїть перед нами!

— Де Тінебор? — запитав Ґандалф.

— Гасає степом, — відповіли йому. — Він нікого не підпускає до себе. Он він скаче, ген там біля броду, тінню поміж вербами.

Ґандалф свиснув і покликав коня на ім'я. Той задер голову, заіржав удалині і стрілою помчав до загону.

— Якби Західний Вітер набув тілесної форми, то став би цим конем! — вигукнув Еомер, коли прекрасний кінь зупинився перед чарівником.

— Здається, подарунок уже зроблено, — сказав Теоден. — Але послухайте-но всі! Я призначаю свого гостя, Ґандалфа Сірого, наймудрішого з радників, довгоочікуваного мандрівника, правителем Марки, старійшиною еорлінгів, доки триватиме наш рід; і я дарую йому Тінебора, ватажка коней!

— Дякую тобі, Теодене, — сказав Ґандалф.

І, скинувши сірий плащ і капелюх, він скочив на коня. Ґандалф не мав ані шолому, ні кольчуги. Вітер розвіював його білосніжне волосся, білі шати яскраво сяяли на сонці.

— Погляньте, Білий Вершник! — вигукнув Араґорн, і всі повернулися до нього.

— Наш король і Білий Вершник! — загукала дружина. — Уперед, воїни Еорла!

Заграли сурми. Коні ставали дибки й іржали. Списи стукотіли по щитах. Король підняв руку, і тоді стрімко, мов раптово здійнявся сильний вітер, остання дружина Рогану бурею полетіла на захід.

Ще довго ловила Еовіна відблиски сонця на вістрях списів, стоячи нерухомо і самотньо біля дверей мовчазного дому.

VII. Гельмів яр

Коли військо вийшло з Едораса, сонце вже хилилося на захід і світило просто в очі, огортаючи горбисті простори Рогану золотавим серпанком. Битим шляхом на північний захід уздовж Білих Гір прямували вони зеленим краєм, то вгору, то вниз, перетинаючи вбрід стрімкі потічки. Ген попереду і праворуч маячили Імлисті Гори; що ближче, то темнішими та вищими ставали вони. Сонце поволі сіло. За вершниками ступав вечір.

Вершники ж мчали. І гнала їх потреба. Вони боялися приїхати запізно, тому летіли щодуху, майже не зупиняючись. Швидкі та витривалі були коні Рогану, але попереду на них чекало ще багато миль. Понад сорока ліг пташиного лету було від Едораса до Ізенських Бродів, де вони сподівалися зустріти воїнів короля, котрі стримували загони Сарумана.

Ніч зімкнулася довкола воїнів. Нарешті стали табором на відпочинок. Проїхали вони п'ять годин і здолали велику відстань рівниною, однак більша частина шляху все ще була попереду. Великим колом під зоряним небом і місяцем-молодиком розклали табір. Багать не розпалювали, а виставили довкола вартових і вислали вперед розвідників, котрі мов тіні щезли серед пагорбів. Повільна ніч минула без пригод. На світанку залунали сурми, і через годину дружина знову рушила в путь.

Хмар не було, та повітря тиснуло тягарем; як на цю пору року було надто спекотно. Сонце зійшло, сповите імлою, а за ним, поволі піднімаючись угору, росла темрява, наче буря насувалася зі сходу. А на північному заході, під Імлистими Горами, також гущавіла пітьма, тінь, що поволі наповзала з Долини Чародія.

Ґандалф відступив і зачекав на Леґоласа, який їхав поряд із Еомером.

— У тебе гострий зір прекрасних ельфів, Леґоласе, — сказав він, — і ти за лігу відрізниш горобця від зяблика. Скажи, чи бачиш щось ген там, де Ізенґард?

— Трохи задалеко, — сказав ельф, вдивляючись у далину й затінивши очі довгою долонею. — Бачу темряву. Щось рухається в ній, щось велетенське на березі ріки, та що — не збагну. Не туман і не хмара заступає мені очі, — це тінь, яка розтягнута по землі з чиєїсь волі і яка поволі рухається вниз потоком. Так, мовби попід нескінченними деревами сутінки спливають із гір.

— А за нами суне гроза Мордору, — сказав Ґандалф. — Темна ж буде у нас ніч.

Упродовж другого дня подорожі важкість у повітрі зростала. Пополудні темні хмари стали наздоганяти загін: понура запона з хвилястими краями, прошитими сліпучим світлом. Криваве сонце зайшло в курному мареві. Вістря списів спалахнули вогнем, коли останні промені сонця осяяли прямовисні кручі піків Тризуба: зараз вершники стояли біля найпівнічнішого відрогу Білих Гір, трьох зазубрених рогів, звернутих до заходу сонця. У світлі заграви воїни помітили попереду чорну цятку, вершника, котрий мчав їм назустріч. Загін зупинився, щоби зачекати його.

І він під'їхав, утомлений воїн у зім'ятому шоломі та з розколотим щитом. Повільно спішився і постояв трохи, переводячи подих. Урешті заговорив.

— Еомер тут? — спитав. — Ви нарешті прийшли, та запізно і з надто малою силою. Справи кепські, відколи загинув Теодред. Учора ми з великими втратами були відтіснені за Ізен; багато наших полягло на переправі. Уночі до ворога через ріку підійшло підкріплення. Ізенґард, мабуть, спорожнів; Саруман озброїв гірські племена та кочівників зі Сірого Краю за ріками, і їх він також наслав проти нас. Вони нас переважають. Захисний мур зруйновано. Еркенбранд із Західного Фолду стягнув усіх, хто вижив, до своєї твердині в Гельмовому Ярі. Інші розсіялися по степу.

— Де Еомер? Скажіть йому, що попереду — жодної надії. Нехай повертається до Едораса, щоби випередити вовків Сарумана.

Теоден мовчки вислухав, тримаючись позаду сторожі, а тоді виїхав наперед.

— Підійди-но сюди, Кеорле! — мовив він. — Тут — я. Остання дружина еорлінгів вийшла в похід і без бою не повернеться.

Обличчя вершника засяяло радістю і здивуванням. Він підійшов ближче. Потім схилив коліно, простягаючи королеві пощербленого меча.

— Веди нас, правителю! — вигукнув Кеорл. — І пробач мені! Я думав…

— Ти думав, я залишився в Медусельді, зігнутий, як старе дерево під снігом. Так воно і було, коли ти вирушав на війну. Та західний вітер струсив гілля, — сказав Теоден. — Дайте цьому чоловікові свіжого коня! І вперед — на допомогу Еркенбрандові!

Тим часом Ґандалф, під'їхавши трохи вперед, вдивлявся на північ, у бік Ізенґарда, та на захід. Потім повернувся назад.

— Вирушай, Теодене! — порадив він. — Іди до Гельмового Яру! Не ходи до Ізенських Бродів і не затримуйся на рівнині! А я покину вас ненадовго. Тінебор віднесе мене в пильній справі. — Повернувшись до Араґорна, Еомера й усього почту Теодена, він вигукнув:

— Бережіть правителя Марки до мого повернення! Чекайте мене біля Гельмових Воріт! До побачення!

Він шепнув щось на вухо Тінебору — і, мов стріла з лука, рвонув уперед великий кінь. Він щез умить: спалахом світла при заході сонця, вітром над травою, тінню, що промайнула і зникла з очей. Сніжногривий захропів і став дибки, готовий бігти слідом; але того міг би наздогнати хіба що прудкокрилий птах.

— Що це означає? — запитав Гаму один із охоронців.

— Те, що Ґандалф Сірий дуже поспішає, — відповів Гама. — Він завжди зникає і приходить несподівано.

— Був би тут Червослов — той би легко все пояснив, — кинув інший охоронець.

— Напевно, — відповів Гама. — Та я краще зачекаю на Ґандалфа.

— Аби тільки не довелося чекати задовго!

Загін звернув із дороги до Ізенських Бродів і попрямував на південь. Настала ніч, а вершники все мчали. Гори наблизились, але в пітьмі високі шпилі Тризуба були ледве помітні. Через кілька миль збоку від Західного Фолду лежала широка зелена долина, а від неї збігала углиб гір вузька ущелина. Місцеві мешканці називали її Гельмовим Яром, за іменем героя стародавніх війн, котрий колись переховувався там. Ущелина огинала Тризуб із півночі й, чимдалі вужча, закінчувалася між височенними прямовисними скелями, які здіймалися обабіч могутніми вежами, затуляючи сонце.

Біля Гельмових Воріт перед входом до Яру від північної кручі відходило скелясте ребро. На ньому височіли стародавні кам'яні мури, а за ними стояла висока башта. Розказували, що в давні часи слави Ґондору морські королі збудували цю твердиню руками велетнів. Називалася вона Горнбурґ, бо коли на башті грала сурма, її звук відлунював у Яру, мовби з гірських печер виходили армії давно забутих днів. Люди давнини також збудували від Горнбурґа до південної кручі мур, загородивши вхід до ущелини. З-під муру широким водостоком плив струмок. Він огинав підніжжя фортеці, а далі по глибокому жолобу збігав широким зеленим клином, що полого опускався від Гельмових Воріт до Гельмового Рову, а звідти — в долину і до Західного Фолду. Тут, у Горнбурзі біля Гельмових Воріт, оселився Еркенбранд, правитель Західного Фолду на кордонах Марки. Коли часи потемніли перед загрозою війни, Еркенбранд, навчений досвідом, полагодив мур і зміцнив твердиню.

Вершники ще не доїхали до гирла ущелини, коли розвідники, котрі вирушали вперед, загукали і засурмили. У темряві засвистіли стріли. Один із розвідників негайно повернувся і доповів, що долиною нипають вовки та що банди орків і диких горців поспішають на південь від Ізенських Бродів і, здається, сунуть до Гельмового Яру.

— Ми виявили, що багато наших полягло при відступі, — сказав розвідник. — І ще ми зустріли окремі загони, які блукають степом без ватажків. Ніхто не знає, що з Еркенбрандом. Імовірно, що його наздоженуть іще до Гельмових Воріт, якщо він уже не загинув.

— А хтось бачив Ґандалфа? — спитав Теоден.

— Так, правителю. Бачили вершника у білому вбранні, котрий мчав степами, як вихор понад травами. Думали, що то — Саруман. Кажуть, надвечір він подався до Ізенґарда. А ще кажуть, що раніше бачили Червослова, який ішов на північ разом із орками.

— Скрутно ж йому доведеться, якщо його зустріне Ґандалф, — сказав Теоден. — Що ж, тепер мене покинули обидва радники, і старий, і новий. Але іншого вибору в нас нема — тільки йти вперед, як радив Ґандалф, до Гельмових Воріт, є там Еркенбранд чи ні. Чи відомо, який загін ворога вийшов із півночі?

— Дуже великий, — відповів розвідник. — Звісно, коли втікаєш, то ворог в очах двоїться, та я говорив зі сміливцями і не маю сумніву, що сили ворога у багато разів перевищують наші.

— Отже, треба поспішати, — сказав Еомер. — Будемо пробиватися крізь лави ворога, що стоїть між нами та фортецею. У Гельмовому Ярі є печери, в яких можуть переховуватися сотні людей, а звідти потаємні ходи ведуть до гір.

— Не покладайтеся на потаємні ходи, — застеріг король. — Саруман уже давно нишпорить у цих землях. Але у фортеці ми зможемо протриматися довго. Рушаймо!

Араґорн і Леґолас разом із Еомером виїхали в авангард. У темряві ночі просувалися вони все повільніше, бо дорога дедалі вище і вище видиралася на похмурі пагорби передгір'я. Ворогів попереду було небагато. Раз у раз зустрічалися заблукалі ватаги орків, але вони розбігалися так швидко, що вершникам не вдавалось ані захопити їх, ані вбити.

— Боюся, що невдовзі про появу королівської дружини знатиме командир наших ворогів — Саруман чи хто там їх послав, — сказав Еомер.

Позаду наростало ревище війни. Тепер із темряви долинали хрипкі співи. Вершники озирнулися, коли видерлися високо вгору. Вони побачили смолоскипи, незліченні цятки вогнів, які багряними квітками були розкидані по чорному полю або довгими мерехтливими низками вилися ген від низин. Де-не-де спалахувало яскраве полум'я.

— Їх сила-силенна, і вони переслідують нас невідступно, — сказав Араґорн.

— Несуть вогонь і палять усе на шляху: скирти, загони для худоби, — сказав Теоден. — А ця долина родюча, тут багато садиб. Мій бідний народ!

— І чому зараз не день, і ми не можемо налетіти на них гірською лавиною! — спохмурнів Араґорн. — Так прикро, що ми відступаємо.

— Відступати не доведеться далеко, — сказав Еомер. — Уже близько Гельмів Рів, стародавня канава та мур, які перетинають долину за чверть милі перед Гельмовими Воротами. Там можна зупинитись і дати бій.

— Ні, нас замало для оборони Рову, — заперечив Теоден. — Він довжиною з милю, і проїзд посередині широкий.

— Якщо нас будуть переслідувати, то мусимо виставити біля проїзду ар'єргард, — сказав Еомер.

Ані зірок, ані місяця не було на небі, коли вершники підійшли до проїзду через Рів, де протікав струмок і повз який проходила дорога з Горнбурґа. Несподівано перед ними високою тінню за темною канавою виступив мур. Коли вони під'їхали ближче, згори їх окликнув вартовий.

— Правитель Марки, Теоден, прямує до Гельмових Воріт, — відповів Еомер. — Це говорю я, Еомер, син Еомунда.

— Це неймовірно добра звістка, — зрадів вартовий. — Поспішайте! Ворог женеться по п'ятах!

Загін перейшов через проїзд і зупинився на зеленому схилі. Тут вершники з радістю довідалися, що Еркенбранд залишив для охорони Гельмових Воріт великий загін, до якого згодом долучилося ще багато людей.

— Тут у нас близько тисячі піших бійців, — доповів Ґамлінґ, найстарший серед тих, хто охороняв мур. — Але більшість із них прожила надто багато зим, як оце я, а інші — надто мало, як мій онук. Які новини від Еркенбранда? Учора повідомили, що він відступає з рештками найкращих вершників Західного Фолду. Та його ще немає.

— Боюся, що і не буде, — відповів Еомер. — Наші розвідники нічого про нього не дізнались, а ворог заполонює всю долину.

— Хотів би я, щоби він урятувався, — сказав Теоден. — Він могутній воїн. У ньому відродилася доблесть Гельма Молоторукого. Та ми не можемо чекати на нього. Треба перетягнути всі сили за мури. У вас добрі припаси? Зі собою ми взяли мало провіанту, бо збиралися на відкриту битву, а не на оборону.

— За нами в печерах Яру поховалися люди зі Західного Фолду, старі та молоді, діти й жінки, — сказав Ґамлінґ. — Але там зібрано і великі припаси харчів, багато худоби та корму для неї.

— Це добре, — сказав Еомер. — Бо в долині орки палять і плюндрують усе, що залишилося.

— Якщо спробують виторгувати щось у нас, то дорого заплатять, — зазначив Ґамлінґ.

Король і вершники рушили далі. Перед дамбою біля струмка вони спішилися. Довгою шеренгою пройшли похилим в'їздом, ведучи коней за поводи, й увійшли у ворота Горнбурґа. Там їх знову привітали з радістю й відродженою надією; адже тепер стало досить людей для захисту і самої фортеці, й зовнішнього муру.

Еомер швидко почав готувати людей до оборони. У Горнбурзі розташувались король із почтом, а також люди з Фолду. Та на зовнішній мур і його вежу Еомер виставив більшість наявних бійців, бо тут успіх оборони в разі потужного цілеспрямованого штурму видавався сумнівнішим. Коней під невеликою охороною відвели углиб Яру.

Фортечний мур мав двадцять футів заввишки і був такий широкий, що зверху по ньому могли іти четверо в ряд, прикриті парапетом, із-понад якого виглянув би лише високий чоловік. Подекуди між кам'яними зубцями виглядали вузькі бійниці. До цього укріплення можна було дістатися східцями, які бігли від дверей у зовнішньому подвір'ї Горнбурґа; з Яру до муру також вело троє сходів; але ззовні мур був гладенький, і на жодному стику його майстерно викладених кам'яних блоків не знайти було опори для ніг, а зверху камені нависали мов скеля, вибита морським прибоєм.

Ґімлі стояв, притулившись до зубця на мурі. Леґолас сидів на парапеті, вдивляючись у пітьму.

— Оце мені більше до вподоби, — сказав гном, тупаючи по плитах. — Чим ближче до гір, тим веселіше. Каміння тут добре. Ця земля має міцні кості. Я відчув їх ногами, коли ми піднімалися від рову. Дайте мені рік і сотню наших робітників — і я збудую твердиню, об яку армії будуть розбиватися, мов хвилі.

— У цьому я не сумніваюся, — мовив Леґолас. — Але ти гном, а всі гноми — диваки. Мені це місце не подобається, і при світлі дня воно, мабуть, не набагато краще. Але ти, Ґімлі, мене заспокоюєш, і я радію, що ти стоїш поруч, міцно впершись у землю й зі сокирою в руках. Шкода, що серед нас немає інших гномів. А ще я багато віддав би за сотню вправних стрільців із Морок-лісу. Вони нам би знадобились. У рогіримів є непогані лучники, та їх мало, надто мало.

— Стріляти зараз темно, — сказав Ґімлі. — Саме час поспати. Так, поспати! Ще жодному гномові не хотілося так спати, як мені зараз, їздити верхи втомливо. Та моя сокира горить у руках. Дай мені кілька орків і місце, щоби розвернутись, — і сонливість мов рукою зніме!

Поволі спливав час. Ген унизу в долині все ще горіли розкидані вогні. Загони Ізенґарда наступали в суцільній тиші. Ланцюжки смолоскипів повзли, звиваючись, угору.

Раптом біля Рову пролунали вереск орків і бойові вигуки людей. Полум'яні факели спалахнули над валом і зметнулись у проїзді, а потім розсипались іскрами і згасли. Від Рову назад до воріт Горнбурґа помчали вершники. То відступав ар'єргард воїнів Фолду.

— Ворог уже близько! — повідомили вони. — Ми випустили всі свої стріли, Рів заповнений орками. І надовго він їх не затримає. У багатьох місцях вони видираються на берег, мов хмара повзучих мурах. Але ми навчили їх не ходити зі смолоскипами.

Минула північ. Небо було геть темне, і непорушне важке повітря віщувало грозу. Раптом хмари роздер сліпучий спалах. Гілляста блискавка вдарила в пагорби на сході. На одну мить спостерігачі на мурі побачили весь простір між ними та Ровом, освітлений білим спалахом: поле кишіло чорними тінями, присадкуватими і товстими, довгими та худими, у високих шоломах і з чорними щитами. Сотні й сотні їх переправлялися через Рів. Темний приплив накочувався на мур від скелі до скелі. Долиною прогуркотів грім. Зашуміла злива.

Такою самою густою зливою перелетіли через зубчасту стіну стріли і з брязкотом посипалися на каміння. Деякі влучили в ціль. Атака на Гельмів Яр розпочалася, але той не відповів нічим, ані звуком, ані стрілою.

Нападники зупинилися, заскочені мовчазною загрозою скель і стін. Темряву безперестанку роздирали блискавки. Тоді орки завищали і, затрясши списами та мечами, випустили хмару стріл, аби поцілити в тих, хто з'являвся у бійницях; і люди Марки вражено споглядали, як їм здавалося, велике поле темних злаків, збурене війною, і кожен колос поблискував колючим світлом.

Заревіли мідні сурми. Вороги кинулись уперед: одні — на фортечний мур, інші — до дамби, що вела до воріт Горнбурґа. У війську були здоровенні орки та дикі горці зі Сірого Краю. На мить вони завагались, а відтак рушили далі. Блискавки спалахували, висвітлюючи на кожному шоломі та щиті мертвотно-білу Руку Ізенґарда. Вороги видерлися на скелю; вони сунули до воріт.

І тоді фортеця нарешті відповіла: нападників зустріли шквалом стріл і градом каміння. Ворожі лави здригнулися, розладнались і відкотились; а потім навалилися знову і знову відплинули; і так, ніби припливна хвиля, вони зупинялися на щоразу вищій точці. Удруге залунали сурми, і ревуча зграя кинулась уперед. Нападники прикривалися великими щитами, наче дахом, а під ними несли два стовбури здоровенних дерев. Позаду товпилися орки-стрільці, посилаючи зливу дротиків у лучників на мурі. Вороги добулися до воріт. Дерева в міцних руках розбивали ворота з розкотистим гупанням. Якщо падав якийсь орк, прибитий кинутим ізгори каменем, на його місце вискакували двоє. Раз у раз розгойдувалися тарани і били у ворота.

Еомер і Араґорн стояли на мурі поряд. Вони чули ревіння голосів і глухі удари таранів; і тоді в раптовому спаласі блискавки розгледіли небезпеку.

— Ходімо! — гукнув Араґорн. — Саме час нам разом вийняти мечі!

Мов займистий вогонь, побігли вони вздовж муру й угору сходами до зовнішнього подвір'я фортеці. На бігу вони зібрали групку хоробрих воїнів із мечами. На західному розі муру, де скеля простягалася йому назустріч, була потаємна хвіртка. Від них до великих воріт, між муром і крутим краєм скелі, бігла вузька доріжка. Еомер із Араґорном вискочили з хвіртки, їхні люди — слідом. Два мечі, вийняті з піхов, спалахнули як один.

— Гутвайн! — крикнув Еомер. — Гутвайн за Марку!

— Андуріл! — гукнув Араґорн. — Андуріл за дунаданів! Вони кинулися на дикунів. Андуріл злітав і падав, сяючи білим вогнем. На мурі та вежі радісно загукали:

— Андуріл! Андуріл став до бою. Знову засяяв Меч, що був Зламаний!

Нажахані орки покидали тарани і спробували відбиватись; але стіна їхніх щитів розкололася, наче від удару блискавки, і вони падали порубані або гепалися зі скелі в кам'янистий потік. Орки скажено відстрілювались, але потім побігли.

На якусь мить Еомер і Араґорн зупинилися перед воротами. Грім гуркотів десь удалині. Блискавиці все ще миготіли ген над далекими горами на півдні. Здійнявся пронизливий північний вітер. Зорі визирнули з-за подертих хмар; над західними пагорбами виплив місяць, розливаючи жовте сяйво.

— Ми прибігли якраз вчасно, — сказав Араґорн, дивлячись на ворота. Величезні петлі та залізні засуви повгиналися, багато колод потріскало.

— Але ми не можемо залишатися тут обороняти мур, — сказав Еомер. — Поглянь! — Він показав на дамбу. Величезний натовп орків і темнолицих знову збирався на протилежному березі струмка. Засвистіли стріли і застрибали по плитах. — Ходімо! Треба йти назад і спробувати підперти ворота камінням і колодами. Ходімо ж!

Вони побігли назад. Тієї ж миті з десяток орків, котрі непорушно лежали серед трупів, скочив на ноги і безшумно посунув слідом. Двоє кинулися під ноги Еомерові, повалили його на землю і за мить уже сиділи на ньому. Та раптом із пітьми вискочила маленька темна постать, раніше ніким не помічена, і хрипко крикнула: «Барук Казад! Кашд ай-мену!» Замахнулась і гупнула сокира. Два орки впали без голів. Решта розбіглась. Еомер підвівся на рівні ноги, а на допомогу йому вже мчав Араґорн.

Хвіртку знову зачинили, ворота зісередини укріпили залізними балками та купами каміння. Тоді Еомер повернувся до гнома:

— Дякую тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна! Я не знав, що ти ходив із нами у вилазку. Та частенько непрошений гість виявляється найкращим. Як ти сюди потрапив?

— Я пішов за вами, щоби відігнати сон, — відповів Ґімлі, — та горці виявилися для мене величенькими, тож я присів за каменем подивитися на вашу гру мечами.

— Не знаю, як тобі віддячити, — сказав Еомер.

— До ранку матимеш іще не одну нагоду, — засміявся гном. — Але я задоволений. Від самої Морії я рубав лише дрова.

— Двоє! — похвалився Ґімлі, кладучи сокиру. Він уже повернувся до свого місця на мурі.

— Двоє? — перепитав Леґолас. — У мене успіхи більші, хоча тепер мушу шукати стріли, бо всі свої випустив. За мною десь двадцять орків, не менше. Але це те саме, що кілька листків у лісі.

Небо швидко звільнялося від хмар, і яскраво сяяв призахідний місяць. Але світло принесло мало надії для вершників Марки. Здавалося, ворогів не поменшало, а навпаки побільшало, і з долини через проїзд у валі прибували все нові натовпи. Вилазка за ворота дала тільки короткий перепочинок. Натиск на ворота подвоївся. Під муром, наче море, ревіли полки Ізенґарда. Орками та дикими горцями кишіло від краю до краю стіни. Канати з гачками чіплялися за парапет швидше, ніж воїни встигали їх відрубувати чи відкидати. До муру приставляли сотні драбин; їх скидали, і вони з тріском ламалися, та на їхніх місцях з'являлася безліч інших, і орки п'ялися по драбинах, наче мавпи з темних лісів на півдні. Біля підніжжя муру вбиті й поранені утворювали купи, мов галька під час шторму; все вище здіймалися жахливі кургани, а ворог усе сунув.

Утома долала людей Рогану. Стріли та списи закінчилися, мечі пощербилися, щити потріскали. Тричі Араґорн і Еомер піднімали воїнів на бій, і тричі спалахував Андуріл у відчайдушних нападах, відкидаючи ворога від муру.

Раптом із глибини Яру долинув гамір. Орки, мов щури, проповзли стоком, яким витікав струмок. У затінку скель вони дочекалися, коли напад став найгарячішим і майже всі оборонці кинулися на вершину муру. Тоді вони вискочили зі сховку. Деякі пробралися вглиб Яру, до коней, і вже билися зі сторожею.

Ґімлі зіскочив із муру з несамовитим криком, що луною відбився від скель.

— Казад! Казад!

Тепер у нього було багато роботи.

— Егей! — закричав він. — Орки з тилу. Егей! Поглянь, Леґоласе! Тут їх вистачить для нас обох. Казад ай-мену!

Старий Гамлінґ виглянув із Горнбурґа, почувши гучний гномів голос, що перекривав гуркіт бою.

— Орки в Яру! До зброї, гельмінги! — закричав він, збігаючи вниз по сходах із фортеці, а за ним — воїни Західного Фолду.

Атака на ворога була шалена і раптова, й орки відступили. Дуже швидко їх оточили в найвужчому місці Яру і там порубали всіх, а ті перелякані, котрі порозбігались ущелинами, впали від рук сторожі потаємних печер.

— Двадцять один! — вигукнув Ґімлі. Ударом — обіруч він вклав останнього орка. — Я знову випередив добродія Леґоласа.

— Треба заткнути цей щурячий лаз, — сказав Ґамлінґ. — Кажуть, гноми — вправні будівничі. Допоможи нам, майстре!

— Ми не обтісуємо камінь бойовими сокирами чи голими руками, — відповів Ґімлі. — Та я допоможу, чим зможу.

Невеликими валунами та колотим камінням, яке знайшлося під руками, під керівництвом Ґімлі люди з Фолду заклали внутрішній кінець стоку, залишивши тільки вузьку шпарину. Тоді струмок, широкий від дощу, запінився і завирував у загаченому руслі і став повільно розливатися холодними баюрами від скелі до скелі.

— Угорі сухіше, — сказав Ґімлі. — Ходімо, Ґамлінґу, поглянемо, що діється на мурі.

Нагорі вони застали Леґоласа поруч із Араґорном і Еомером. Ельф підточував свій довгий ніж. Настало коротке затишшя після нападу, оскільки спроба прорватися через стік зірвалася.

— Двадцять один! — сказав Ґімлі.

— Молодець! — похвалив його Леґолас. — А я нарахував дві дюжини. Довелося попрацювати ножем.

Еомер і Араґорн стомлено спиралися на мечі. Ліворуч знову здійнявся брязкіт і загуркотів бій. Але Горнбурґ стояв міцно, як острів посеред моря. Ворота були вибиті, але барикаду з колод і каміння ще не здолав жоден ворог.

Араґорн подивився на бліді зірки та на місяць, що схилився над західними схилами на краю долини.

— Ця ніч довга, мов цілий вік, — сказав Араґорн. — Скільки ще баритиметься день?

— Незабаром світатиме, — мовив Ґамлінґ, який також став поруч.

— Але боюся, що ранок нам не допоможе.

— Та все ж світанок — це завжди надія, — сказав Араґорн.

— Але ці потвори Ізенґарда, ці напіворки та ґобліни, створені брудними чарами Сарумана, не злякаються сонця, — сказав Гамлінґ.

І не злякаються дикі горці. Чуєш їхні голоси?

— Чую, — сказав Еомер, — але для мене це просто пташиний вереск і звіряче ревіння.

— Та серед них є такі, котрі репетують мовою сірян, — сказав Гамлінґ. — Я її розумію. Це стародавня мова людей, і колись нею розмовляли у багатьох західних долинах Марки. Прислухайся! Вони ненавидять нас і зараз радіють; наша загибель для них безсумнівна. «Короля! Короля! — кричать вони. — Короля в полон. Смерть форгойлам! Смерть біловолосим! Смерть грабіжникам із Півночі!» Отак вони називають нас. І через півтисячі років не забули вони свою образу за те, що правителі Ґондору віддали Марку Еорлові Юному й уклали з ним союз. А Саруман розпалив цю давню неприязнь. Якщо їх підбурити — вони скаженіють. І не відступлять ані в сутінках, ані на світанку, поки не захоплять Теодена чи не поляжуть самі.

— І все-таки день принесе мені надію, — повторив Араґорн. — Хіба не сказано, що, доки Горнбурґ обороняють, його не захопить жоден ворог?

— Так співають менестрелі, — відповів Еомер.

— Тож будемо боронитись і сподіватися! — вигукнув Араґорн.

Тут заревіли сурми. Пролунав гуркіт, вибухнуло і задиміло полум'я. З шумом і пінявою ринули води струмка: їх уже нічого не стримувало, у стіні відкрився величезний пролом. Військо темних тіней кинулось усередину.

— Саруманова нечисть! — скрикнув Араґорн. — Поки ми розмовляли, вони знову проповзли у стік і запалили в нас під ногами вогонь Ортханка. Еленділ! Еленділ! — вигукнув він, стрибаючи в пролом.

Тієї ж миті сотня драбин лягла на зубці. Понад і попід муром, як чорна хвиля на піщану дюну, накотився останній наступ. Оборону знесло. Частина вершників відходила все далі в Яр, падаючи і захищаючись, крок за кроком відступаючи до печер. Інші прорубували собі шлях до цитаделі.

Широкі сходи підіймалися від Яру до внутрішніх воріт Горнбурґа. Біля самого підніжжя стояв Араґорн. У його руці світився Андуріл, і пострах меча стримував навалу ворогів, поки один по одному всі воїни, котрі встигли добігти до східців, не досягли воріт. Позаду Араґорна, на найвищій сходинці, завмер Леґолас. Він натягнув лук, але в нього залишилася тільки одна стріла, і він приготувався пристрелити першого ж орка, котрий наважиться підступити до сходів.

— Усі, хто міг, уже сховався за стінами, Араґорне! — крикнув він.

— Піднімайся!

Араґорн повернувся і поспішив сходами вгору, та спіткнувся, біжучи, здоланий втомою. Тієї ж миті вороги рвонули вперед. Орки з вереском подерлися догори, намагаючись довгими руками вхопити Араґорна. Перший із них упав із останньою стрілою Леґоласа в горлі, та решта перескочила через убитого. І тоді величезний камінь, скинутий зі стіни, покотився сходами, валячи всіх орків донизу, в Яр. Араґорн добіг до воріт і захряснув їх за собою.

— Погані наші справи, друже мій, — сказав він, витираючи піт із чола.

— Погані, — сказав Леґолас, — але не безнадійні, доки ти з нами. А де Ґімлі?

— Не знаю, — відповів Араґорн. — Востаннє я бачив його, як він бився під муром, але потім нас розкидало в різні боки.

— Шкода! Це погана звістка, — спохмурнів Леґолас.

— Він стійкий і сильний, — сказав Араґорн. — Будемо сподіватися, що добереться до печер. Там він буде у безпеці. У більшій безпеці, ніж ми. Такий сховок йому, гномові, буде до вподоби.

— На це я і сподіваюся. Та краще би він пішов цією дорогою. Я ж хотів похвалитися майстрові Ґімлі, що дорахував до тридцяти дев'яти.

— Якщо він проб'ється до печер, то знову тебе перевершить, — засміявся Араґорн. — Я ще не бачив, аби хтось володів сокирою так, як він.

— Ну, то я піду пошукаю стріли, — сказав Леґолас. — Швидше би закінчилася ніч — засвітла буде легше стріляти.

Араґорн перейшов у цитадель. Там він довідався, що Еомера немає в Горнбурзі.

— Ні, він іще не повернувся, — повідомив один із воїнів Фолду.

— Востаннє я бачив його, коли він збирав людей і боровся за прохід углиб Яру. З ним були Ґамлінґ і гном, але я не зміг пробитися до них.

Араґорн перетнув внутрішнє подвір'я і піднявся до верхньої кімнати башти. Там, оглядаючи долину з вузького вікна, стояв король.

— Які звістки, Араґорне? — спитав він.

— Ворог захопив мур, правителю, вся оборона зметена; та дехто втік до цитаделі.

— Еомер тут?

— Ні, правителю. Та багато твоїх людей відступило вглиб Яру, і, кажуть, Еомер був із ними. В ущелинах вони можуть затримати ворога і сховатись у печерах. Чи є в них надія на порятунок, не відомо.

— Більша, ніж у нас. Кажуть, там добрі запаси. І чисте повітря надходить крізь щілини в породі. Непохитну оборону не прорве ніхто. Там можна триматися довго.

— Але орки притягнули різну погань із Ортханка, — сказав Араґорн. — Вони мають підривний вогонь, і з ним узяли мур. Якщо вони не прорвуться до печер, то зможуть замурувати їх іззовні. Та ми зараз мусимо зосередитися на власній обороні.

— Нудить мене в цій тюрмі, — сказав Теоден. — От якби я взяв списа і повів своїх воїнів у поле, то, можливо, знову відчув би захват битви і так би й загинув. А тут із мене мало користі.

— Але тут ти принаймні під захистом найміцнішої твердині Марки, — сказав Араґорн. — У нас більше надії захистити тебе в Горнбурзі, ніж в Едорасі чи навіть у Гірському Скиті.

— Кажуть, що Горнбурґ ніколи не падав перед ворогом, — відповів Теоден, — але зараз моє серце сповнене сумнівів. Світ змінюється, і те, що колись було міцне, тепер стало ненадійним. Як нашій вежі вистояти проти такого війська і такої безмежної ненависті? Знав би я, що сила Ізенґарда так зросла, — мабуть, не виступив би їй назустріч, попри всю мудрість Ґандалфа. Зараз його поради не здаються такими добрими, як при ранковому світлі.

— Не суди про поради Ґандалфа, поки ще все не закінчилося, правителю.

— А кінець уже близько, — сказав король. — Та я не хочу загинути тут, мов старий борсук у пастці. Сніжногривий, Гасуфель і коні мого почту у дворі фортеці. На світанку я звелю засурмити в Гельмів Ріг і вийду на бій. Ти підеш зі мною, сину Араторна? Може, ми прокладемо собі дорогу, а коли загинемо, то про нас складатимуть пісні — якщо хтось виживе.

— Я піду з тобою, — відповів Араґорн.

Від короля він повернувся на укріплення і обійшов усі пости, підбадьорюючи воїнів і допомагаючи там, де атака була найгарячіша. Разом із ним пішов Леґолас. Знизу рвалося полум'я і від вибухів здригалося каміння. Орки закидали гаки і приставляли драбини. Знову і знову вони здобували вершину зовнішнього муру, і знову оборонці скидали їх донизу.

Урешті Араґорн зупинився над великими воротами, не зважаючи на ворожі стріли. Подивившись на схід, він побачив, що небо почало світліти. Тоді підняв відкриту долоню на знак того, що хоче вести переговори. Орки завищали і зареготали.

— Злазь! Злазь до нас! Якщо хочеш із нами поговорити, то злазь! І тягни свого короля! Ми доблесні урук-хаї. Ми викуримо його з нори, якщо не вилізе сам. Тягни свого короля-неробу!

— Король сам вирішує, коли йому виходити, — відповів Араґорн.

— А ти що там робиш? Чого виглядаєш? Чи, може, хочеш нас перелічити? Ми доблесні урук-хаї.

— Я чекаю світанку, — мовив Араґорн.

— І що з того світанку? — зареготали вони. — Ми доблесні урук-хаї: ми б'ємося й удень, і вночі, й у гарну погоду, й у бурю. Ми прийшли вбивати, при сяйві сонця чи місяця. Що з того світанку?

— Ніхто не знає, що принесе новий день, — відповів Араґорн. — Забирайтеся звідси, поки не пізно.

— Злазь, бо ми самі скинемо тебе зі стіни, — закричали вони. — Це не переговори. Ти не маєш що нам сказати.

— Ні, маю, — відповів Араґорн. — Горнбурґ не здавався ще нікому. Відступіть, бо ніхто з вас не врятується. Нікому буде навіть віднести звістки на південь. Ви не знаєте, що вам загрожує.

Стільки сили та величі було в постаті Араґорна, який стояв над зруйнованими воротами сам супроти ворожого війська, що дикі горці принишкли і почали озиратись, а дехто збентежено поглядав на небо. Та орки голосно зареготали і сипонули градом дротиків і стріл, — Араґорн ледве встиг зістрибнути у двір.

Раптом пролунав вибух і спалахнув вогонь. Арка воріт, над якою щойно стояв Араґорн, із гуркотом обвалилась у хмарі диму та пилюки. Барикаду рознесло, мовби від удару блискавки. Араґорн побіг до королівської башти.

Щойно впали ворота, орки завищали, готові кинутися в атаку; але тут забринів спочатку тихий, наче вітер удалині, а потім усе гучніший галас безлічі голосів, які несли у світання дивну звістку. Орки в Яру здригнулися, зачувши тривожний гомін. І тоді, раптовий і жахливий, загримів із високої вежі великий Ріг Гельма.

Усі, хто почув цей звук, затремтіли. Багато орків попадало на землю, затуляючи руками вуха. З глибини Яру покотилася луна, хвиля за хвилею, мовби на кожній скелі та кожній горі стояли гарольди. А люди на мурах підняли голови, здивовано прислухаючись, бо луна не завмирала. Сигнали рогу розкочувалися горами; все швидше та голосніше звучали вони один за одним, шалені й вільні гуки.

— Гельм! Гельм! — закричали вершники. — Гельм прокинувся й іде на війну. Гельм за короля Теодена!

Під ці вигуки виїхав король. Кінь його був білий, мов сніг, золотий його щит, а спис — довгий. Праворуч їхав Араґорн, нащадок Еленділа, позаду — воїни з Дому Еорла Юного. Світлішало небо. Ніч відступала.

— Уперед, еорлінги!

Зі страшним шумом і вигуками кинулися вони на ворогів. Вилетіли вони з воріт і далі через дамбу промчали крізь полки Ізенґарда, як вітер понад степом. Позаду них із Яру долинали шалені крики воїнів, котрі вискакували з печер, відтискаючи ворога. З фортеці висипали всі, хто там був. А роги все сурмили, і луна котилася горами.

Усе вперед і вперед летіли король і його дружина. І ватажки, і прості воїни падали або втікали від них. Ні орки, ні люди не могли встояти перед навалою. Спинами вони поверталися до мечів і списів вершників, обличчями — до долини. Вони кричали і вили, бо з приходом дня їх здолали жах і заціпеніння.

Отак король Теоден виїхав із Гельмових Воріт і пробив собі шлях до великого Рову. Тут загін зупинився. Уже зовсім розвиднілося. Сонце позолотило схили на сході й замерехтіло на списах. Але вершники мовчки сиділи на конях, роздивляючись навкруги.

Місцевість змінилася. Там, де вчора зеленіли трав'янисті косогори, сьогодні бовванів ліс. Величезні дерева, похмурі та мовчазні, стояли нескінченними рядами, зі сплутаними гілками та віковічними верхівками; їхнє покручене коріння ховалось у високій зеленій траві. У гущавині було темно. Між Ровом і цим безіменним лісом було тільки чверть милі. І тут зіщулилися горді ватаги Сарумана, нажахані королем і деревами. Вони бігли від Гельмових Воріт, аж поки весь простір над Ровом очистився, але тут вони скупчилися, мов рій мух. Даремно дерлися вони на стіни ущелини, шукаючи порятунку. Надто крутим і кам'янистим був схил на сході; ліворуч же, зі заходу, насувалася їхня загибель.

Там, на гребені схилу, раптово з'явився вершник, одягнутий у біле й осяяний ранковим сонцем. Низькими пагорбами котився сигнал рогів. І за вершником, униз пологими схилами, поспішали десять тисяч піхотинців із мечами в руках. Серед них крокував високий і сильний чоловік. Щит його був червоний. Підійшовши до краю долини, він притулив до вуст великий чорний ріг і дзвінко засурмив.

— Еркенбранд! — загукали вершники. — Еркенбранд!

— І Білий Вершник! — крикнув Араґорн. — Ґандалф знову повернувся!

— Мітрандір, Мітрандір! — вигукнув Леґолас. — Оце справді чари! Ходімо подивимося на цей ліс, поки видіння не розвіялося.

Полки Ізенґарда завирували, метаючись у різні боки й утікаючи від одного жаху до іншого. На башті знову засурмив ріг. Через проїзд Рову помчала дружина короля. З пагорбів летів Еркенбранд, правитель Західного Фолду. Донизу, мов гірський олень, упевнено поскакав Тінебор. Білий Вершник мчав просто на ворогів, жахаючи їх до божевілля. Дикі горці падали перед ним долілиць. Орки металися, верещали і кидали шаблі та дротики. Мов гнаний вітром чорний дим, розбігалися вони. Скиглячи, втікали вони до темного прихистку лісу; і з тієї темряви не вийшов жоден із них.

VIII. Дорога на Ізенґард

Отак на зеленому лузі біля струмка у сяйві погожого ранку знову зустрілися король Теоден і Ґандалф, Білий Вершник. Були тут і Араґорн, син Араторна, й ельф Леґолас, і Еркенбранд із Західного Фолду, і витязі Золотого Палацу. Довкола зібралися рогірими, вершники Марки: подив був навіть сильніший за радість від перемоги, й очі всіх були звернені до лісу.

Раптом із радісними вигуками назустріч їм вийшли ті, кого відтіснили вглиб Яру. Ішли старий Гамлінґ та Еомер, син Еомунда, а поруч із ними крокував гном Ґімлі. На ньому не було шолома, голова його була перев'язана клаптем полотна, заплямленого кров'ю, та голос гнома лунав гучно і бадьоро.

— Сорок два, пане Леґоласе! — вигукнув він. — Але, на жаль, моя сокира пощербилася: сорок другий мав на собі залізний нашийник. А як твої справи?

— Ти випередив мене на одного, — відповів Леґолас. — Поступаюся тобі першістю, бо я такий радий тебе бачити!

— Еомере, дорогий мій племіннику! — зрадів Теоден. — Ти вернувся цілий і здоровий, яке щастя.

— Вітаю тебе, правителю Марки! — сказав Еомер. — Темна ніч минула, і знову настав день. Але приніс він дивовижні звістки. — Він обернувся і зачудовано поглянув на ліс, а потім на Ґандалфа. — Ти знову прийшов вчасно і несподівано.

— Несподівано? — перепитав Ґандалф. — Я ж обіцяв повернутись і зустріти вас тут.

— Але ж не сказав, коли і як ти повернешся. Дивну підмогу ти привів. Ти великий чарівник, Ґандалфе Білий!

— Можливо. Щоправда, своєї величі я поки що не довів. Я тільки вчасно дав добру пораду і скористався з прудкості Тінебора. Набагато більше зробили ваша мужність і міцні ноги піхотинців із Західного Фолду, — вони крокували всю ніч.

Ще з більшим подивом дивилися на Ґандалфа всі присутні. Декотрі крадькома позирали на ліс, протираючи очі, ніби думали, що їм щось ввижається.

Ґандалф довго і весело сміявся.

— Дерева? — сказав він. — Ні, ліс я бачу так само виразно, як і ви. Та це не моя робота. Мені таке не до снаги. Усе склалося краще, ніж я планував, і краще, ніж сподівався.

— Але якщо це не твої чари, то чиї? — здивувався Теоден. — Не Саруманові ж, це очевидно. Невже є могутніший за тебе мудрець, поки що нам не відомий?

— Чари тут ні до чого, а сила — набагато старіша, — відповів Ґандалф, — сила, яка розгулювала по землі, ще коли не співали ельфи і не дзвеніли молоти.

— І яка відповідь на твою загадку? — спитав Теоден.

— Якщо хочеш дізнатися, то їдь зі мною до Ізенґарда, — відповів Ґандалф.

— До Ізенґарда? — здивувались усі.

— Так, — підтвердив Ґандалф. — Я повертаюся до Ізенґарда, й ті, хто бажає, можуть поїхати зі мною. Отам набачитеся чудес!

— Але навіть якщо зібрати всіх воїнів Марки, вилікуваних і відпочилих, нам не вистачить сил для нападу на твердиню Сарумана, — сказав Теоден.

— І все-таки я їду до Ізенґарда, — сказав Ґандалф. — Я не затримаюся там надовго. Бо шлях мій лежить на схід. Чекайте на мене в Едорасі, коли місяць буде щербатий!

— Ні! — заперечив Теоден. — Я засумнівався в темну передсвітанкову годину, але тепер ми з тобою не розлучимося. Я поїду з тобою, якщо ти так радиш.

— Я хочу якомога швидше зустрітися зі Саруманом, — сказав Ґандалф, — а оскільки він завдав тобі багато шкоди, то пасувало б, аби там був і ти. Коли зможеш виступити?

— Мої люди виснажені битвою, — сказав король. — І я теж втомлений. Я довго пробув у сідлі й мало спав. На жаль, мої літа не вигадані й не нашептані Червословом. Це хвороба, якої не вилікує жодний лікар, навіть ти, Ґандалфе!

— Тоді нехай перепочинуть усі, хто поїде зі мною, — порадив Ґандалф. — Вирушимо в сутінках. Найкраще, щоби віднині всі наші від'їзди та приїзди утримувались у цілковитій таємниці. Але багато людей не бери, Теодене. Ми їдемо на переговори — не на битву.

Тоді король вибрав кількох воїнів, неушкоджених і з прудконогими кіньми, і розіслав їх зі звісткою про перемогу в усі кінці Марки; і також понесли вони його наказ, аби всі чоловіки, молоді та старі, поспішили до Едораса. Там, наступного дня після повного місяця, правитель Марки буде радитися з усіма, хто може тримати в руках зброю. Для походу до Ізенґарда король вибрав Еомера та двадцятьох витязів зі свого двору. З Ґандалфом мали йти також Араґорн, Леґолас і Ґімлі. Незважаючи на поранення, гном не хотів залишатись.

— Удар орка був зовсім слабкий, та ще й лезо ковзнуло по шапці, — сказав він. — Мене така подряпина не стримає.

— Дай тоді хоч промию рану перед походом, — сказав Араґорн.

Король повернувся до Горнбурґа й ліг спати, і такого спокійною сну він не мав уже багато років; воїни його супроводу також відпочивали. Та всі інші, крім поранених, стали до важкої праці; адже багато полягло у битві, й тіла їхні лежали на полі чи в Яру.

Жоден орк не залишився живий; і трупів їхніх було не злічити. Але дуже багато горців здалось і перелякано благало про милість.

Воїни Марки забрали в них зброю і дали їм роботу.

— Тепер виправляйте лихо, яке накоїли, — наказав Еркенбранд. — А потім поклянетеся ніколи не переходити Ізенські Броди зі зброєю в руках і ніколи не приєднуватися до ворогів людей, — тоді відпустимо вас додому. Саруман обдурив вас. Для багатьох нагородою за їхню службу стала смерть; а якби ви перемогли, то не набагато ліпшою виявилася би ваша платня.

Воїнів із Сірого Краю вразили його слова; адже Саруман переконував їх, що роганці жорстокі й полонених спалюють живцем.

Посеред поля перед Горнбурґом насипали два кургани і поховали там усіх вершників Марки, котрі полягли при обороні: один — для вершників Східної Марки, другий — Західного Фолду. В окремій могилі, в затінку Горнбурґа спочив Гама, начальник королівської сторожі. Він поліг перед Воротами.

Тіла орків поскладали у великі купи далеко від курганів, під узліссям. І люди не знали, що робити з купами падла, бо ні поховати, ні спалити таку масу було неможливо. Дров для вогнища було замало, а підійти зі сокирою до дивовижних дерев ніхто би не наважився, тим паче, що Ґандалф наказав не брати ні шматка кори, ні гілки.

— Нехай лежать, — сказав Ґандалф. — Завтра вранці вирішимо.

Опівдні загін короля став готуватися до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; і Теоден оплакував втрату Гами, першим кинувши на його могилу жменю землі.

— Великої шкоди завдав Саруман мені та цій землі, — сказав він Ґандалфові. — І при зустрічі я йому нагадаю про це.

Сонце вже хилилося до пагорбів на заході ущелини, коли Теоден і Ґандалф із воїнами рушили від Рову. Проводжати їх вибралася велика юрба вершників і людей із Західного Фолду, старих і малих, жінок і дітей, котрі повиходили з печер. Чистими голосами вони заспівали переможну пісню; а потім замовкли, зі страхом помітивши дерева і не знаючи, чого чекати від них.

Вершники під'їхали до лісу і зупинилися; ні коні, ні люди не бажали ступати туди. Дерева стояли сірі та грізні, між ними клубочився туман. Кінці довгих гнучких гілок звисали, мов жадібні пальці, коріння виступало зі землі, ніби лапи дивних чудовиськ, а під ними зяяла темна пустка. Але Ґандалф поїхав, ведучи загін уперед, і там, де дорога від Горнбурґа вступала в ліс, усі побачили склепінчастий прохід під величезними кронами; і Ґандалф проїхав через ці ворота, а воїни — слідом за ним. Вони здивовано виявили, що лісом іде дорога, а поруч збігає струмок; угорі відкривалося чисте небо, залите золотавим світлом. Але обабіч ряди височенних дерев огортали сутінки, що простягались углиб, у непроглядну пітьму; і звідти долинали тріск і стогін гілок, і приглушені крики, і шум неясних голосів, і гнівне бурмотіння. Не видно було ні орків, ні жодних інших живих істот.

Ґімлі їхав на коні разом із Леґоласом; і вони трималися біля Ґандалфа, бо Ґімлі боявся лісу.

— Тут гаряче, — звернувся Леґолас до Ґандалфа. — Усе довкола просякнуте гнівом. Чуєш, як тремтить повітря?

— Чую, — відповів Ґандалф.

— Що ж сталося з нещасними орками? — спитав Леґолас.

— Думаю, про це ніхто ніколи не довідається, — відповів Ґандалф.

Якийсь час вони їхали мовчки; а Леґолас постійно роззирався на всі боки, йому кортіло зупинитись і прислухатися до лісових звуків, але Ґімлі був проти.

— Таких дивовижних дерев я ще ніколи не бачив, — казав ельф. — А я ж стільки дубів знав од жолудя до ветхого віку. Шкода, що немає часу тут погуляти: дерева розмовляють, і згодом я зрозумів би їхні думки.

— Ні, ні! — закричав Ґімлі. — Швидко забираймося звідси! Я і так знаю їхні думки: ненависть до всіх двоногих, а говорять вони про руйнування й убивство.

— Не до всіх двоногих, — заперечив Леґолас. — Ти помиляєшся. Вони ненавидять орків. Адже ці дерева не місцеві і з ельфами та людьми майже не знайомі. Низини, де вони виростали, далеко звідси. Гадаю, Ґімлі, що вони прийшли сюди зі самих нетрів Фанґорну.

— Тоді Фанґорн — найнебезпечніший ліс у Середзем'ї, — сказав Ґімлі. — Я щиро вдячний за їхню допомогу, та любити їх не можу. Нехай тобі вони здаються гарними, та в цій землі я бачив більшу красу, чудовішу за всілякі гаї та галявини: моє серце дотепер переповнене нею.

Дивні істоти — люди, Леґоласе! Тут у них одне з чудес Північного Світу, і як вони його звуть? Печери, кажуть вони! Печери! Сховища на час війни, склад для сіна! Дорогий мій Леґоласе, чи відомо тобі, що підземелля Гельмового Яру величезні й гарні? Якби гноми довідалися про них, сюди би почалося нескінченне паломництво. Та вони платили би щирим золотом, аби хоч разочок поглянути на таке чудо!

— А я би заплатив золотом, тільки би туди не ходити, — сказав Леґолас. — І вдвічі більше — щоби мене випустили, якщо раптом таки забреду!

— Ти нічого не бачив, тому я вибачу твій жарт, — сказав Ґімлі. — Але ти говориш дурниці. Чи не чудові палати вашого короля під горою в Морок-лісі, що їх у давнину допомагали будувати гноми? А вони просто халупи порівняно з тутешніми підземеллями: величезні зали, сповнені музикою води, що скрапує в озера, прекрасні, мов Келед-зарам у зоряному сяйві.

Леґоласе, коли палахкотять смолоскипи і люди ступають піщаними долівками під лункими склепіннями, ах! — тоді, Леґоласе, на гладеньких стінах виблискують самоцвіти, кристали та прожилки золотої руди; і світло пронизує складки мармуру, схожі на мушлі, напівпрозорі, мов долоні Королеви Ґаладріель. Там є білі, шафранові та рожеві, мов зоря, колони, Леґоласе, чудернацьких, казкових форм; вони виростають із різнобарвних долівок назустріч склепінням, із яких звисають іскристі крила, намиста, завіси, витончені, мов замерзлі хмаринки; списи, хоругви, шпилі підвішених палаців! Вони віддзеркалюються в тихих озерах: мерехтливий світ визирає з темних вод, вкритих прозорим склом; міста, які й не снилися Дарінові, простягаються алеями та колонадами двориків ген аж у темні кінці, куди не сягає світло. І плюсь! — падає срібна краплина, й у колах зморщок на склі вежі гнуться і тремтять, наче водорості й корали в морському гроті. Тоді настає вечір: усе тьмяніє і згасає; смолоскипи переносять в іншу палату, в інший сон. Там за однією палатою з'являється друга, Леґоласе; за залою зала, над куполом купол, східці за східцями; і кручені коридори ведуть до самого осердя гір. Печери Підземелля Гельмового Яру! Щасливий випадок привів мене туди! Я плакав, коли покидав їх.

— Ну, то я бажаю тобі, Ґімлі, — сказав ельф, — вийти живим із війни і знову сюди повернутися. Тільки не говори про них своїм родичам! За твоїми словами, їм немає чим зайнятися. Мабуть, люди цього краю правильно роблять, що нічого не розповідають: одна сімейка беручких гномів із молотками та зубилами наламає більше, ніж збудували люди.

— Ні, ти нічого не розумієш, — обурився Ґімлі. — Така краса не залишить байдужим жодного гнома. Ніхто з нащадків Даріна не стане видобувати в цих печерах каміння чи руду, хай навіть там знайдуться діаманти і золото. Хіба ти рубатимеш на дрова весняний гай у цвіту? Ми би доглядали за цими галявинами розквітлого каменю, а не грабували їх. Обережно, легкими різцями — маленька скалка породи і не більше, можливо, за цілий день — отак би ми працювали, і з роками ми би відкрили нові переходи, нові зали, які нині ховаються в пітьмі, лише порожнини за тріщинами в камені. А освітлення, Леґоласе! Ми зробили би такі світильники, які сяяли колись у Казад-думі; і, якби забажали, ми відігнали би ніч, що панує там із дня створення гір; а якби забажали спочинку, то дозволили би їй повернутися.

— Ґімлі, твої слова мене зворушили, — сказав Леґолас. — Ти ще ніколи не говорив так. Я вже починаю жалкувати, що не побачив тих печер. Домовмося так: якщо повернемося живими з усіх небезпек, які на нас чекають, то трохи помандруємо разом. Ти зі мною відвідаєш Фанґорн, а я піду з тобою до Гельмового Яру.

— Не таким шляхом хотілося би мені повертатися, — сказав Ґімлі.

— Та добре вже — витерплю Фанґорн, якщо ти пообіцяєш зайти до печер і разом зі мною навтішатися цим чудом.

— Домовилися, — мовив Леґолас. — Але зараз, на жаль, нам треба залишати і печери, й ліс. Поглянь! Дерева вже закінчуються. Чи далеко до Ізенґарда, Ґандалфе?

— Для Саруманових ворон, — відповів Ґандалф, — близько п'ятнадцяти ліг: п'ять від Гельмового Яру до Бродів, а звідти до воріт Ізенґарда — десять. За ніч ми всього шляху не подолаємо.

— А що ж нас чекатиме там? — поцікавився Ґімлі. — Ти, мабуть, знаєш, а я ж не відгадаю.

— Я і сам не знаю напевно, — відповів чарівник. — Я був там учора ввечері, та відтоді багато могло змінитись. Але переконаний, що для тебе ця подорож не видасться марною — нехай навіть ти мусив покинути Осяйні Печери Аґларонда.

Нарешті вони виїхали з лісу й опинилися наприкінці ущелини, де дорога від Гельмового Яру розгалужувалась: одна йшла на Едорас, друга — на північ до Ізенських Бродів. Леґолас притримав коня і з жалем озирнувся. Тоді раптом скрикнув:

— Там очі! Очі визирають із-поміж гілок! Таких очей я ще ніколи не бачив.

Усі, заскочені його криком, зупинились і обернулись, а Леґолас розвернув коня.

— Ні, ні! — зарепетував Ґімлі. — Якщо ти збожеволів, то їдь куди хочеш, але спершу дай мені зійти на землю! Не треба мені ніяких очей!

— Стій, Леґоласе Зеленлисте! — гукнув Ґандалф. — Не повертайся до лісу, ще не час!

Тільки-но він сказав це, як із-за дерев виступили три дивні постаті. Високі, мов тролі, дванадцять, а то й більше футів на зріст; міцні тіла, мов стовбури молодих дерев, одягнуті в сіро-брунатні сорочки, а може, то була така шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, жорстке волосся, а бороди сіро-зелені, як мох. Очі їхні дивилися серйозно, та вершників вони не помічали, бо погляди були звернені на північ. Раптом вони піднесли до вуст довгі долоні й видали дзвінкий поклик, чистий, мов звучання рогу, тільки мелодійніший. На поклик відповіли; і, обернувшись знову, вершники побачили таких самих істот, котрі крокували назустріч у високій траві. Вони швидко наближалися з півночі, ходою подібні на чапель, але набагато прудкіші; свої довгі ноги вони переставляли швидше, ніж чапля б'є крилами. Вершники вражено зойкнули, а дехто взявся за руків'я меча.

— Не треба зброї, — сказав Ґандалф. — Це звичайні пастухи. Вони не вороги, насправді ми їх зовсім не цікавимо.

Так воно і виглядало; бо поки він говорив, високі створіння, навіть не глянувши на вершників, попрямували до лісу і зникли.

— Пастухи! — вигукнув Теоден. — Де ж їхнє стадо? Хто це, Ґандалфе? Ти, як я бачу, з ними знайомий.

— Вони — пастирі дерев. Чи ти забув казки, які слухав у дитинстві біля каміна? Діти твоєї країни у плетиві оповіді знайшли би відповідь на твоє запитання. Ти, о правителю, бачив ентів — ентів із лісу Фанґорн, який ви звете Лісом Ентів. Може, ви думали, що ця назва — просто примха? Ні, Теодене, все навпаки: це ви для них — лише незначна вигадка; всі довгі роки від Еорла Юного до Теодена Старого для них — хвилина, а всі подвиги вашого роду — дрібниці.

Король мовчав.

— Енти! — нарешті промовив він. — Здається, старі легенди розкривають мені таємницю цих дерев. Я дожив до дивних часів. Довго ми випасали наші стада, орали поля, будували оселі, кували інструменти чи вирушали воювати на допомогу Мінас-Тіріту. І таким було для нас життя людей, життя світу. Нас мало цікавило, що лежить поза кордонами нашої землі. Пісні наші оповідають про різні чудеса, та ми їх уже забуваємо, тільки за недбалою звичкою переказуючи дітям. А тепер пісні оживають і розгулюють під сонцем.

— Ти маєш радіти, Теодене, — сказав Ґандалф. — Бо зараз не тільки життя людей під загрозою, але й ті чудеса, які ти вважав лише легендою. Ти маєш союзників, хоч і не познайомився з ними.

— А все ж мені сумно, — мовив Теоден. — Навіть якщо нам поталанить перемогти, хіба не трапиться так, що все чудесне і прекрасне навіки покине Середзем'я?

— Може так статися, — відповів Ґандалф. — Від зла, завданого Сауроном, неможливо зцілити повністю чи зробити так, ніби його не було. Та ми приречені на такі часи. Ходімо ж далі дорогою, на яку ступили!

Загін звернув на дорогу до Бродів. Леґолас неохоче їхав позаду. Сонце вже сіло за обрій; але коли вершники виїхали із затінку пагорбів і глянули на захід у бік Роганського Проходу, небосхил під легкими хмарами все ще палав багрянцем. Темними цятками кружляло в небі безліч чорнокрилих птахів. Деякі пролітали над головами зі скорботним карканням, повертаючись до своїх гнізд на скелях.

— Стерв'ятники мають поживу на полі бою, — кинув Еомер. Тепер їхали повільно, і темрява огортала степ. Поволі зійшов майже повний місяць, і в його холодному срібному сяйві пагорбисті простори хвилювалися, мов сіре море. За якісь чотири години після роздоріжжя вершники під'їхали до Бродів. Пологі схили збігали до річки, що простяглася кам'янистим мілководдям між високими порослими травою терасами. З вітром долетіло вовче скигління. Роганці посмутніли, пригадавши багатьох товаришів, котрі полягли тут у битві.

Дорога пірнала поміж високими берегами, прокладаючи собі шлях серед терас до самої ріки, а потім знову видиралася на протилежний берег. Потік перетинали три ряди каменів для пішоходів, а між ними — броди для коней, піднімаючись від кожного берега до острівця посередині русла. Вершники глянули вниз на перехід і здивувались: у цьому місці завжди було чути шум і плюскіт води на камінні; зараз же було зовсім тихо. Річище майже висохло, самі лише галька та сірий пісок.

— Безрадісним стало це місце, — мовив Еомер. — Яка недуга здолала річку? Чимало прекрасного зруйнував Саруман: невже він і витоки Ізену висушив?

— Схоже на це, — відповів Ґандалф.

— Чи обов'язково їхати цим шляхом, де стерво роздирає тіла відважних вершників Марки, — спитав Теоден?

— Іншої дороги немає, — відповів Ґандалф. — Гірка втрата твоїх воїнів; але ти бачиш принаймні, що їх не пожирають гірські вовки. Ті наїдаються своїми приятелями-орками — отака в них дружба. Їдьмо!

Вершники з'їхали до річки, і вовки, помітивши їх, перестали завивати і порозбігалися. Страх напав на них при вигляді Ґандалфа у світлі місяця та його коня Тінебора, осяйного, мов срібло. Вершники доїхали до острівця, а блискучі очі стежили за ними з пітьми попід берегами.

— Погляньте! — сказав Ґандалф. — Тут попрацювали наші друзі. І вони побачили, що посередині острівця височів курган, викладений на верхівці камінням і огороджений списами.

— Тут лежать усі воїни Марки, котрі загинули біля Бродів, — сказав Ґандалф. — Нехай спочивають у мирі! — промовив Еомер. — Коли навіть заіржавіють і зітліють списи, курган усе ще довго стоятиме на охороні Ізенських Бродів.

— І про це ти подбав, друже Ґандалфе? — сказав Теоден. — Багато ж ти встиг за вечір і ніч!

— Мені допомагали Тінебор і ще дехто, — сказав Ґандалф. — Я рухався дуже швидко. І тут, біля кургану, я тебе втішу: багато полеглих у битві біля Бродів, але чутки перебільшують їхню кількість. Набагато більше розсіялося степом; я зібрав усіх, кого вдалося знайти. Частину воїнів я відіслав із Ґрімболдом зі Західного Фолду до Еркенбранда. Інші насипали цей курган, а потім поїхали до Едораса по вашого маршала Ельфгельма. Мені стало відомо, що Саруман вислав усі свої сили проти тебе, його слуги покинули інші завдання й пішли до Гельмового Яру: країна здавалася чистою від ворогів; але я боявся, що наїзники вовків і грабіжники все-таки могли напасти на безборонний Медусельд. Але тепер тобі нічого боятися: радісно зустріне тебе твій дім.

— І я повертаюся з радістю, — сказав Теоден, — хоча тепер, я впевнений, недовгим буде моє перебування.

Вершники попрощалися з острівцем і курганом, перетнули ріку й піднялися на протилежний берег. Вони поїхали далі, а позаду знову залунало вовче виття.

Від роздоріжжя до Ізенґарда вів стародавній тракт. Спочатку він вигинався уздовж Ізену на схід, а потім на північ, але далі повертав од ріки і прямував до воріт Ізенґарда; до цих воріт біля підніжжя гір було ще десь шістнадцять миль. Вершники поїхали вздовж дороги, бо земля на узбіччі була тверда та рівна, на багато миль вкрита коротким жорстким дерном. Тепер рухалися швидше і до півночі від'їхали від Бродів уже на п'ять ліг. Тут їхня нічна подорож закінчилася привалом, бо король притомився. Вони зупинилися біля підніжжя Імлистих Гір, які витягували їм назустріч довгі відроги. У пітьмі тонула долина Нан-Курунір, бо місяць хилився до заходу і сяйво його ховалося за горами. Та з густої темряви долини вгору здіймався широкий стовп диму і пари; високо вгорі на нього падало проміння місяця, і чорними та сріблистими хвилями він розпливався по зоряному небу.

— Що це означає, Ґандалфе? — запитав Араґорн. — Так ніби горить Долина Чародія!

— Останнім часом над долиною завжди нависає дим, — сказав Еомер, — але такого я ще не бачив ніколи. Це більше схоже на пару. Саруман, мабуть, варить для нас якесь чаклунське зілля. Напевно, кип'ятить усю воду Ізену, тому і висохла річка.

— Мабуть, — мовив Ґандалф. — Завтра ми довідаємося, що саме він робить. А зараз спробуймо перепочити.

Стали табором біля Ізену; річище і далі було тихе та сухе. Дехто з воїнів заснув. Але пізно вночі всіх розбудив крик вартових. Місяць зайшов. Яскраво сяяли зорі; але на табір насувапася темрява, чорніша за ніч. З обох боків ріки вона котилася на північ.

— Стійте, не рухайтеся! — крикнув Ґандалф. — Не торкайтеся зброї! Зачекайте, воно нас не зачепить!

Довкола зібралась імла. Угорі тьмяно блищало кілька зірок; але по обидва боки звелися стіни непроглядної пітьми; воїни опинились у вузькому проході між темними вежами. Чути було голоси, шепіт і стогін, і нескінченне шелестливе зітхання; земля здригалася. Воїнам здавалося, що вони не знати скільки просиділи, причаївшись зі страху; та нарешті темрява і шум проминули, зникнувши в гірських ущелинах.

Ген на півдні, в Горнбурзі, серед ночі люди почули сильний шум, наче буревій промчав долиною, і затремтіла земля; всі перелякались і не наважувалися виходити з фортеці. А вранці піднялися на мур і стали, вражені: трупи орків зникли, і дерева — також. Трава в усій долині Яру була зім'ята і витоптана, ніби велетенські пастухи випасали тут свої стада худоби; за милю нижче від Рову була викопана величезна яма, а згори громадилася купа каміння. Люди були переконані, що там лежали вбиті на полі бою орки; та чи були серед них ті, котрі повтікали до лісу, не було відомо, бо ніхто не ступав на цей насип. Пізніше його назвали Смертним Горбом, і на ньому ніколи не росла трава. Але і дивних дерев уже ніколи не бачили в Яру; вони зникли вночі, повернувшись у темні хащі Фанґорну. Так вони помстились оркам.

Ані король, ані його загін тієї ночі вже не заснули, хоча нічого дивного більше не трапилося. Крім одного: раптом пролунав голос ріки. Велика хвиля прокотилася камінням, а потім Ізен знову спокійно поплив річищем, як це і було завжди.

На світанку загін уже був готовий до подорожі. Схід сонця ховався за блідо-сірими хмарами. У повітрі висів важкий туман, по землі стелилися задушливі випари. Тепер вершники повільно їхали трактом, широким, добре доглянутим, із твердим покриттям. Крізь імлу ледве прозирав довгий відріг, що здіймався ліворуч. Вершники проїхали в Нан-Кунурір, Долину Чародія. Оточена горами з усіх боків, окрім південного, колись ця долина була прекрасна та зелена, а через неї протікав повноводий Ізен; ріку живила безліч струмків і джерел у дощових горах, а довкола розлягалися гарні, родючі землі.

Тепер усе було не так. Попід стінами Ізенґарда залишилося кілька акрів землі, обробленої невільниками Сарумана; та долина перетворилася на пустище з бур'янами і колючками. Гілки ожини повзли по землі або п'ялися на кущі й урвища, сплітаючись у кошлаті гнізда для дрібних тварин. Не росло там жодного дерева; та посеред буйних трав стирчали обгорілі пні давніх гаїв. Сумний і німий був цей край, тільки вода шуміла між кам'янистих берегів. Дим і пара клубочилися понурими хмарами і стелились ущелинами. Вершники їхали мовчки. До багатьох сердець прокрався сумнів, бо не знали вони, до якого сумного кінця вела їхня дорога.

За кілька миль тракт перейшов у широку вулицю, майстерно викладену великими пласкими плитами; на стиках не пробивалася жодна билинка. Обабіч у глибоких ринвах дзюрчала вода. Раптом із туману виступив високий чорний стовп. На ньому лежав камінь, витесаний і розмальований за подобою довгої Білої Руки, пальці якої показували на північ. Вершники знали, що за цим стовпом мали з'явитися ворота Ізенґарда, і тривога огорнула їхні серця; але туман був непроглядний.

Під відрогом Імлистих Гір посеред Долини Чародія з давніх-давен стояло стародавнє місто, яке люди звали Ізенґардом. Частково за мури йому правили гори, та в давнину тут доклали своїх рук великі будівничі з Вестернесу; та й Саруман мешкав у ньому вже довгенько і не сидів без діла.

Ось яке було місто, коли Саруман верховодив, визнаний найстаршим серед чарівників. Кільце великого кам'яного муру, наче височенна скеля, виступало з-під прихистку гори, від якої воно починалось і куди знову поверталося. Єдиний вхід — велика арка — був вирубаний у південному мурі. Довгий тунель у чорному камені з обох кінців замикали велетенські залізні ворота. Вони були так добре викувані й урівноважені на великих сталевих завісах, забитих просто у скелю, що відкривалися, якщо зняти засуви, легким поштовхом руки, безшумно. За лунким тунелем лежала велика кругла рівнина, дещо вигнута, мов широка плитка тарілка: миля між крисами в діаметрі. Колись тут було багато зелених алей і фруктових садів, орошуваних джерелами, що стікали з гір до озера. Та за Сарумана ніяка зелень уже не росла. Вулиці вимостили темними кам'яними плитами, а вздовж них замість дерев тепер тягнулися довгі лінії мармурових або чавунних стовпів, з'єднаних важкими ланцюгами.

Усі будинки, комори, коридори були видовбані у скелях, і численні вікна й темні двері визирали на круглий майдан. Там жили тисячі робітників, слуг, рабів і солдатів із великим запасом зброї; у глибоких норах під стінами утримували та годували вовків. Рівнина також була порита і перекопана. Глибоко в землю спускалися шахти; зверху їх прикривали низькі горбики та кам'яні куполи, й уночі Кільце Ізенґарда було схоже на цвинтар із неспокійними мерцями. Земля здригалася. Шахти збігали скатами та крученими сходами до ще глибших підземель; там у Сарумана були скарбниці, склади, арсенали та великі кузні. Там безперестанку крутилися залізні колеса і гупали молоти. Уночі з душників тяглися султани випарів, підсвічені знизу червоними, синіми чи отруйно-зеленими вогнями.

Усі обгороджені ланцюгами дороги сходилися до центру. Там стояла дивовижна вежа. Збудували її ті самі будівничі давнини, котрі колись вирівняли Кільце Ізенґарда, та все ж вона здавалася не рукотворною, а наче виламаною з кісток землі у прадавніх муках гір. Шпилем і островом із каменю була вона, чорним і блискучим: чотири стовпи з багатогранних каменів піднімалися єдиним могутнім блоком, а біля вершини розходились і стирчали, наче роги, гострі, мов наконечники списів, шпилі зі заточеними краями. Між ними був невеликий майданчик, і там, на карбованій таємничими знаками підлозі з полірованого каменю, на висоті п'яти сотень футів над рівниною могла стояти людина. Такою була цитадель Сарумана, Ортханк; ця назва (зумисне чи випадково) мала подвійне значення: ельфійською мовою слово «ортханк» означало Гірське Ікло, а мовою Рогану — Хитрий Розум.

Неприступний був Ізенґард і тривалий час — дуже красивий; і мешкали там великі правителі — стражі Західного Ґондору та мудреці, котрі стежили за зірками. Але поступово Саруман усе перемінив для своєї лукавої мети, покращивши, на його думку, місто. Як же він помилявся, адже всі ці хитромудрі витівки, заради яких він покинув свою колишню мудрість і які щиро вважав своїми винаходами, насправді прийшли з Мордору; тож усе, що він зробив, було нічим іншим, як дитячою забавкою чи рабськими лестощами, маленькою копією тієї велетенської фортеці, в'язниці, зброярні, горнила великої сили, Барад-дура, Темної Вежі, яка суперників не зносила, з лестощів глузувала і спокійно вичікувала свого часу, сповнена пихи та незмірної потуги.

Отака була твердиня Сарумана — за чутками, бо на пам'яті нинішнього покоління роганців ніхто не входив до воріт Ізенґарда, хіба що за винятком кількох на зразок Червослова, котрі пробиралися потайки і про те, що бачили, не розповідали.

Ґандалф проминув стовп із Рукою; вершники відразу помітили, що Рука насправді не біла, а заплямована присохлою кров'ю; придивившись, вони розгледіли, що нігті в Руки червоні. Не звертаючи на це уваги, Ґандалф рушив у туман, а вершники неохоче поїхали слідом. Усе довкола мало такий вигляд, ніби після раптової повені; обабіч дороги розлилися широкі калюжі, заповнивши водою всі западинки, бруківкою текли струмки.

Нарешті Ґандалф зупинився і кивнув головою, скликаючи всіх до себе; за його спиною імла розвіялась і світило бліде сонце. Було вже пополудні. Загін стояв перед ворітьми Ізенґарда.

Та ворота, вирвані з петель і покручені, лежали на землі. Довкола було розкидане каміння, розтріскане чи подрібнене на незліченні уламки або ж звалене в купи. Велика арка все ще стояла, та за нею відкривався пролом: склепіння тунелю обвалилось, а стіни зяяли великими тріщинами та дірами; башти розсипалися на порох. Якби Велике Море розлютилося й ударило в ці гори штормовою хвилею, то не спричинило би більшого руйнування.

За кільцем стін парувала вода — казан із окропом, у якому плавали, занурюючись і кружляючи, потрощені дошки та колоди, скрині та діжки, всілякий мотлох. Покручені та похилені стовпи здіймали розщеплені стрижні над водою, та всі дороги затопило. А вдалині, в пелені спіралеподібної хмари, бовванів скелястий острів. Темна і неторкнута бурею височіла вежа Ортханк. Каламутні хвилі плюскотіли біля її підніжжя.

Король і його супутники мовчки сиділи на конях, споглядаючи розгром Саруманової сили; та як це сталося, не розуміли. Перевели погляд на арку і розбиті ворота. Там, зовсім неподалік, побачили велику купу каміння; і раптом помітили дві маленькі постаті, котрі зручно розляглися серед уламків, ледве помітні у своїх сірих плащах. Поруч було розкладено пляшки, миски і тарелі, так ніби хтось щойно добре попоїв і тепер відпочивав після важкої роботи. Один із незнайомців, здається, спав; другий, заклавши ногу на ногу, а руки під голову, сперся спиною на перекошену плиту і пускав ротом довгі пасемця та маленькі кільця легкого голубого диму.

Якусь мить Теоден, Еомер і всі їхні товариші здивовано видивлялися на незнайомців. Посеред руїн Ізенґарда таке видовище здавалося неймовірним. Але перш ніж заговорив король, маленька постать, яка пускала дим, раптом помітила мовчазних вершників на межі туману і скочила на ноги. На перший погляд, це був юнак, хоч удвічі нижчий за звичайного чоловіка; його кучерява чуприна була непокрита, але поплямлений плащ мав такі самі відтінки та крій, як у товаришів Ґандалфа, котрі прибули до Едораса. Юнак низько вклонився, приклавши руку до грудей. Потім, мовби не помічаючи чарівника та його друзів, звернувся до Еомера і короля.

— Ласкаво просимо до Ізенґарда, шановні витязі! — сказав він. — Ми тут за воротарів. Меріадоком, сином Сарадока, звуть мене; а мого товариша, котрого, на жаль, здолала втома… — тут він копнув сплячого, — звуть Переґріном, сином Паладіна, з роду Туків. Ми з далекої Півночі. Пан Саруман удома, та зараз він радиться з якимось Червословом, інакше неодмінно вийшов би зустріти таких шляхетних гостей.

— Неодмінно би вийшов! — засміявся Ґандалф. — І це Саруман доручив вам стерегти його пошкоджені ворота і виглядати гостей у ті хвилини, коли ви зволите відволіктися від тарілки та пляшки?

— Ні, шановний пане, цю справу він оминув увагою, — поважно відповів Мері. — Він дуже заклопотаний. Так розпорядився Древлен, який перебрав на себе керівництво Ізенґардом. Він звелів зустріти правителя Рогану і належно привітати його. Я зробив усе, що зміг.

— А своїх товаришів привітати? Про Леґоласа та про мене забув? — вигукнув Ґімлі, вже не можучи стримуватись. — От шалапути, от ледацюги хутроногі! Ми гасаємо за ними дві сотні ліг болотами й лісами, б'ємось і ризикуємо життям заради них! А вони ось тут бенкетують і вилежуються… і люльки посмоктують! Люльки! Де ви взяли тютюн, пройдисвіти? Молот і обценьки! Я розриваюся між злістю і радістю, і якщо не лусну, то буде чудо!

— Ти і за мене сказав, Ґімлі, — засміявся Леґолас. — Тільки мене більше цікавить, звідки в них вино.

— Одного ви точно не знайшли у вашому полюванні — це яснішого розуму, — сказав Піпін, розплющивши одне око. — Тут ви знаходите нас на полі перемоги серед воєнної здобичі й дивуєтеся, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!

— Цілком заслужених? — перепитав Ґімлі. — Я в це не вірю! Вершники розсміялись.

— Анітрохи не сумніваюся, що ми стали свідками зустрічі добрих друзів, — зазначив Теоден. — Отже, це твої загублені товариші, Ґандалфе? Щодня доля приносить нові дива! Відколи я вийшов із дому, побачив їх чимало; і от знову переді мною народ із легенди. Це часом не дрібнолюдики, чи голбітлани по-нашому?

— Гобіти, якщо ваша ласка, правителю, — поправив Піпін.

— Гобіти? — перепитав Теоден. — Ваша мова дивно змінилась, але ім'я звучить непогано. Гобіти! Усе, що я про вас чув, не відповідає дійсності.

Мері вклонився; Піпін підвівся і також схилився в низькому поклоні.

— Ви такі ласкаві, правителю, принаймні так мені би хотілося, — сказав він. — Але тут іще одне диво! Вийшовши з дому, я побував у багатьох країнах, але оце вперше зустрічаю людей, котрим щось відомо про гобітів.

— Наш народ колись давно прийшов із Півночі, — сказав Теоден. — Але обманювати тебе не буду: ніяких переказів про гобітів ми не чули. Розказують лише, що десь далеко, за горами та ріками, живуть дрібнолюдики, котрі мешкають у норах на піщаних схилах. Але немає ніяких легенд про їхні подвиги, бо кажуть, що справи їхні незначні, та й від людей вони ховаються, здатні зникнути в одну мить; а ще вміють змінювати голос і пищати по-пташиному. Та, напевно, про них можна сказати і ще багато чого.

— Це правда, правителю, — підтвердив Мері.

— Ось, наприклад, — продовжив Теоден, — я ніколи не чув, що вони вміють пускати з рота дим.

— У цьому немає нічого несподіваного, — відповів Мері, — адже це мистецтво ми практикуємо лише кілька поколінь. Першим виростив справжній тютюн на своєму городі Тобольд Дудар із Довгодонного, що в Південній Чверті, 1070 року за нашим літочисленням. Як саме старий Тобі натрапив на зілля…

— Ви не знаєте, що вам загрожує, Теодене, — втрутився Ґандалф. — Ці гобіти вмостяться на руїнах і будуть згадувати про знамениті бенкети чи дрібні діяння своїх батьків, дідів і прадідів, і далеких кузенів до дев'ятого коліна, якщо заохотити їх невчасною увагою. Про історію куріння ми поговоримо іншим разом. Де Древлен, Мері?

— Здається, на північному боці. Пішов попити… чистої води. Майже всі енти теж із ним, усе ще працюють… он там.

Мері махнув рукою на паруюче озеро; й усі почули далекі гуркіт і тріск, мовби з гори сходила снігова лавина. Звідти долинуло гуум-гом, схоже на переможні сигнали рогів.

— Отже, Ортханк ніхто не охороняє? — спитав Ґандалф.

— Там довкола вода, — відповів Мері. — Та його сторожують Скоромов і ще кілька ентів. Не всі стовпи та колони на рівнині посадив Саруман. Скоромов, гадаю, стоїть при скелі біля підніжжя сходів.

— Так, там стоїть високий сивий ент, — сказав Леґолас, — опустив руки і завмер, мов придорожний стовп.

— Уже пополудні, — сказав Ґандалф, — а ми від самого ранку ще нічого не їли. Однак я хочу якомога швидше побачитися з Древленом. Він нічого не велів мені переказати, чи миски і пляшки відбили вам пам'ять?

— Велів, — відповів Мері, — і я саме збирався про це сказати, але мене відволікли різні запитання. Я мав повідомити, що якщо правитель Марки та Ґандалф під'їдуть до північної стіни, то зустрінуть там Древлена, й він їх радо привітає. Також можу додати, що там на них чекатиме обід із найкращих страв, відібраних вашими покірними слугами. — І він уклонився.

Ґандалф розсміявся.

— Оце вже краще! — сказав він. — Ну, то що, Теодене, поїдеш зі мною шукати Древлена? Нам треба обминути озеро, та це недалеко. Коли познайомишся з Древленом, багато чого зрозумієш. Бо Древлен — це Фанґорн, старійшина та ватажок ентів, і, поговоривши з ним, ти почуєш голос найстарішого з усіх живих створінь.

— Тоді їдьмо, — погодився Теоден. — До побачення, любі гобіти! Ми обов'язково мусимо зустрітись у мене в палаці! Там ви розкажете мені про все, що ваша душа забажає: про діяння ваших предків, починаючи мало не зі створення світу; і поговоримо про старого Тобольда та його зілля. До побачення!

Гобіти низько вклонилися.

— То ось який він, король Рогану! — шепнув Піпін. — Чудовий старий. Дуже чемний.

IX. Тріски і бутлі

Ґандалф і загін короля повернули на схід, поїхавши вздовж зруйнованих стін Ізенґарда. Та Араґорн, Ґімлі й Леґолас залишилися. Пустили Арода та Гасуфеля пастись, а самі підійшли до гобітів і сіли поруч.

— Ну-ну! Наше полювання закінчилось, і ми врешті зустрілися, та ще й там, де ніхто і не думав опинитися, — сказав Араґорн.

— І поки великі пішли обговорювати важливі справи, — сказав Леґолас, — мисливці могли би познайомитися з відгадками на свої маленькі загадки. Ми пройшли вашими слідами аж до лісу, та є ще багато речей, про які я хотів би знати правду.

— І нам цікаво послухати про вас, — сказав Мері. — Древлен, старий ент, нам дещо розповідав, але цього надто мало.

— На все свій час, — мовив Леґолас. — Ми вас шукали, тож ви звітуйте перші.

— Чи другими, — заперечив Ґімлі. — Краще буде слухати після обіду. Моя рана ниє, та і полудень уже минув. Ці ледацюги покращили би ситуацію, якби принесли для нас хоч трохи тієї здобичі, про яку згадували. Їжа та вино мали б дещо вгамувати мою образу на вас.

— Усе буде, як ти просиш, — пообіцяв Піпін. — Де зручніше обідати: тут чи на руїнах Саруманової вартівні, он там над аркою? Ми сиділи собі тут, аби пильно наглядати за дорогою.

— Краєм ока наглядати! — виправив його Ґімлі. — Та я не піду в орківську халупу. І орківських запасів не торкнуся.

— Ніхто тебе і не просить, — сказав Мері. — Ті орки нам самим до смерті набридли. Та в Ізенґарді не самі лише орки. У Сарумана ще залишилася крихта розуму, щоби не довіряти їм. Його ворота стерегли люди — напевно, його найвірніші слуги. Принаймні харчі їм постачали добрі.

— І тютюн? — спитав Ґімлі.

— Ні, певно, що ні, — розсміявся Мері. — Та це вже окрема історія, нехай зачекає, поки пообідаємо.

— Ну, то ходімо ж обідати! — сказав гном.

Гобіти провели друзів попід аркою, а потім угору по сходах. Широкі двері ліворуч вели у простору кімнату, з протилежного боку якої були ще менші дверцята, а також камін. Вирубана в камені кімната раніше, мабуть, була темна, бо вікна її виходили в тунель. Але тепер крізь проламаний дах лилося світло, а в каміні горіли уламки деревини.

— Розпалив маленьке вогнище, — сказав Піпін. — Трохи зігрітись у тумані. Тут лежало тільки кілька полін, а все, що ми знайшли, було вологе. Але тяга в каміні відмінна: на щастя, комин не завалило. Добре, що є вогонь. Я вам підсмажу кілька грінок. Боюся, хліб тут пролежав три-чотири дні.

Араґорн і друзі сіли на кінці довгого столу, а гобіти зникли за дверцятами.

— Нам повезло, що комору не залило, — сказав Піпін, коли вони вийшли, навантажені тарелями, мисками, келихами, ножами та різноманітними наїдками.

— Не крути носом, друже Ґімлі, — сказав Мері. — Це не орківський корм, а їжа для людини, як каже Древлен. Вам вина чи пива? Є у нас тут бочівочка — зовсім непогана. А ось першокласна солонина. Або, якщо хочете, можу відрізати й підсмажити кілька шматочків шинки. Прикро, що нема ніякої зеленини: кілька останніх днів постачання геть нерегулярне! І нічого солодкого вам не запропоную, хіба що хліб із маслом і медом. Цього досить?

— Цілком, — відповів Ґімлі. — Рахунок зрівнявся.

Троє друзів узялися до їжі; двоє гобітів, не соромлячись, сіли за стіл удруге. «Мусимо скласти нашим гостям компанію», — сказали вони.

— Ви сьогодні такі чемні, — сміявся Леґолас. — А якби ми не з'явилися, ви би, напевно, вже складали компанію один одному?

— Можливо, чом би й ні? — образився Піпін. — Орки годували огидно, до того ж ми голодували. Уже і не згадаю, коли їли досхочу.

— Щось не видно, щоби вам це зашкодило, — зазначив Араґорн. — Ви просто пашите здоров'ям.

— Так, і справді, — підтвердив Ґімлі, вивчаючи їх поглядом із-над келиха. — Ваше волосся стало вдвічі густіше та кучерявіше, ніж було; і я навіть присягнуся, що ви трохи підросли, якщо це можливо для гобітів вашого віку. Принаймні цей Древлен вас голодом не морив.

— То правда, — визнав Мері, — та енти лише п'ють, а водою ж не наситишся. Трунки Древлена поживні, та все одно хочеться чогось суттєвішого. Навіть лембас приїдається.

— То ви пили воду ентів? — вигукнув Леґолас. — Ах, видно, очі Ґімлі його не обманюють. Про трунки Фанґорна співають дивні пісні.

— Багато дивного розповідають про той край, — додав Араґорн. — Але я там ніколи не був. Ну, розкажіть нам про ліс і про ентів!

— Енти, — почав Піпін, — енти… ну, енти, по-перше, всі різні. А потім, їхні очі… дуже дивні в них очі… — Він збився, добираючи слова, а потім замовк. — Ну, та ви вже бачили їх здаля, — продовжив він, — принаймні вони вас бачили і сповістили, що ви прямуєте сюди… і сподіваюся, ви з ними познайомитеся, перш ніж підете звідси. Тоді самі все зрозумієте.

— Так-так! — обурився Ґімлі. — Починаємо історію зі середини. А я би хотів почути все зі самого початку, з того дивного дня, коли наше братство розпалось.

— Усе почуєш, май терпець, — відказав Мері. — Та спершу — якщо вже всі поїли — набиймо люльки і покурімо. І уявімо собі на часинку, ніби ми знов у безпечному Брі чи в Рівендолі.

Він витягнув із кишені шкіряний кисетик, наповнений тютюном.

— У нас тут гори тютюну, — похвалився він. — Ви собі зможете набрати на дорогу, скільки завгодно. Сьогодні вранці ми з Піпіном вивуджували затоплене добро. У воді зараз плаває багато всякого. І Піпін знайшов два барильця, — напевно, винесло з якоїсь пивниці чи комори. Відкрили — а там ось це: тютюн найвищого ґатунку, й анітрохи не підмочений.

Ґімлі взяв дрібку, розтер пальцями і понюхав.

— На дотик приємний і пахне гарно, — сказав він.

— Певно, що гарно! — погодився Мері. — Любий Ґімлі, це ж Довгодонний Листок! На барильцях було тавро Дударів, виразне й чітке. Та як вони сюди потрапили, не уявляю. Мабуть, для Сарумана. Ніколи не чув, аби тютюн відсилали аж так далеко. Ну, а зараз він згодиться нам!

— Згодився би, — зітхнув Ґімлі, — якби була до нього люлька. На жаль, я згубив її в Морії чи ще раніше. Серед ваших трофеїв люльок не було?

— Боюся, не було, — розвів руками Мері. — Ми жодної не знайшли, навіть тут, у вартівні. Здається, Саруман тримав такі розкоші тільки для себе. Та, мабуть, не варто стукати у двері Ортханка і позичати в нього люльку! Доведеться курити по черзі, як і пасує добрим друзям.

— Хвилиночку! — втрутився Піпін, запхав руку за пазуху і витяг м'який мішечок на шворці. — Я тут зберігаю деякі свої скарби, не менш цінні, ніж Перстень. Ось моя стара дерев'яна люлька. А ось іще одна, зовсім нова. Через півсвіту проніс їх, хоч і сам не знаю навіщо. Насправді я не сподівався в дорозі знайти якесь куриво, а моє ж закінчилося. Та от знадобилася. — Він подав Ґімлі маленьку люльку зі широкою пласкою чашечкою. — То ми з тобою квити? — спитав він.

— Квити! — вигукнув Ґімлі. — О найшляхетніший із гобітів, я твій боржник!

— Ну, а я вийду на свіже повітря, подивлюся, що робиться з небом і вітром! — посміхнувся Леґолас.

Вони вийшли разом і посідали на купу каміння перед аркою. Звідти було добре видно всю долину; туман підіймався, і його розвіював вітерець.

— Тепер спробуймо трохи перепочити! — сказав Араґорн. — Умостимося собі на руїнах і будемо балакати, як каже Ґандалф, поки він десь там займається справами. Рідко я втомлювався так, як сьогодні.

Він загорнувся у свій сірий плащ, прикривши кольчугу, простягнув ноги й, відкинувшись на спину, заходився пускати пасемця диму.

— Погляньте! — засміявся Піпін. — Наш Бурлака повернувся!

— А він і не зникав, — мовив Араґорн. — Я і Бурлака, і дунадан, я водночас належу і Ґондору, й Півночі.

Якийсь час вони курили мовчки; а сонце освітлювало рівнину скісним промінням крізь білі хмарини високо на заході. Леґолас, лежачи горілиць, дивився, не кліпаючи, на сонце та небо і тихесенько щось наспівував. Нарешті він сів і сказав:

— Послухайте! Час минає, імла розвіюється, чи могла би розвіятися, якби ці диваки так не чадили. Хто почне розповідь?

— Ну, почну з того, що я прокинувся в темряві, зв'язаний, в орківському таборі, — мовив Піпін. — Стривайте, а який сьогодні день?

— П'яте березня за календарем Ширу, — відповів Араґорн. Піпін порахував на пальцях.

— Якихось дев'ять днів тому! — здивувався він[6]. — А здається, відколи нас спіймали, минув цілий рік. Ну, хоч усе було ніби в кошмарному сні, я пригадую три жахливі дні. Мері мене доповнить, якщо я забуду щось важливе. Не буду вдаватись у подробиці: канчуки, бруд, сморід, таке інше — неприємно згадувати.

І Піпін став розповідати про останній бій Боромира й орківський марш від Емін-Муїлу до Лісу. Слухачі кивали, коли їхні здогади підтверджувалися.

— До речі, ось ваші загублені скарби, — сказав Араґорн. — Думаю, вас це потішить. — Він розстебнув пояс під плащем і вийняв два кинджали в піхвах.

— О! Я вже і не сподівався їх побачити! — зрадів Мері. — Своїм ножиком я подряпав пару орків; але Уґлук відібрав у нас зброю. Як же він розлютився! Спершу я думав, що мене заріжуть, але він відкинув кинджали, ніби обпікшись.

— А ось твоя застібка, Піпіне, — продовжив Араґорн. — Я зберіг її, бо це дуже цінна річ.

— Знаю, — сказав Піпін. — У мене серце щеміло, коли я її кидав; але що мені залишалося робити?

— Нічого іншого, — кивнув Араґорн. — Невільник той, хто не вміє в разі потреби віддати свій скарб. Ти вчинив правильно.

— Молодці, що здогадалися розрізати мотузки на зап'ястях! — похвалив їх Ґімлі. — Вам підвернулася добра нагода, і ви вхопилися за неї, так би мовити, обома руками.

— А нам закрутили головоломку, — сказав Леґолас. — Я вже запитував себе, чи бува не виросли у вас крильця!

— На жаль, не виросли, — зітхнув Піпін. — Я ще не розповів про Ґрішнаха.

Він здригнувся і замовк, тож про ті жахливі моменти розказав уже Мері: про пазуристі лапи, гаряче дихання та неймовірну силу волохатих Ґрішнахових рук.

— Мене непокоять ці орки з Барад-дура, чи Луґбурца по-їхньому, — сказав Араґорн. — Темний Володар уже знає надто багато, і його служники — також; очевидно, що після суперечки Ґрішнах відіслав повідомлення за Ріку. Тепер Червоне Око стежитиме за Ізенґардом. Принаймні Саруман втрапив у власну пастку.

— Авжеж, хто би не переміг, Саруманові перспективи жалюгідні, — погодився Мері. — Усе в нього пішло шкереберть, коли орки ввійшли до Рогану.

— А ми на мить угледіли старого негідника; Ґандалф натякнув, що то був він, — пригадав Ґімлі. — На узліссі.

— А коли це було? — запитав Піпін.

— П'ять ночей тому, — відповів Араґорн.

— Дайте подумати, — сказав Мері. — Ага, п'ять ночей тому, значить, ми підійшли до подій, про які ви нічого не знаєте. Вранці після битви ми зустріли Древлена і заночували в Джерельному Покої, в одній із його осель. Наступного ранку ми відвідали Віче, тобто зібрання ентів, — такого я ще не бачив у своєму житті. Віче тривало весь день і ще наступний; а вночі ми були з ентом на ім'я Скоромов. А тоді, вже під вечір третього дня Віча, енти раптово виступили. То було дивовижно. У лісі бриніло таке напруження, мовби там народжувалася гроза: а потім умить усе вибухнуло. Шкода, що ви не чули їхньої пісні.

— Почув би її Саруман — то втік би за сотню миль, навіть пішки, — додав Піпін.

Пісня набагато довша. Значна її частина без слів, сама лише музика рогів і барабанів. Дуже бентежна. Спочатку, поки не потрапив сюди, я думав, що це похідний марш, просто пісня. Тепер розумію більше.

— Коли настала ніч, із останнього хребта ми спустились у долину Нан-Курунір, — продовжив Мері. — Саме тоді мені вперше здалося, що за нами рухається ліс. Я було подумав, що мені сниться ентівський сон, але й Піпін помітив те саме. Ми обоє злякались; а пояснення знайшли значно пізніше.

То були гуорни — принаймні так їх називають енти «короткою мовою». Древлен неохоче розповідав про них, а я думаю, що це енти, котрі стали майже як дерева, принаймні на вигляд. Вони стоять тут і там у лісі чи на узліссі, мовчазні, безперервно наглядають за деревами; а в найтемніших нетрях лісу їх мають бути цілі сотні.

Силу вони мають величезну й уміють загортатись у пітьму: їх важко помітити під час руху. Та вони рухаються. А коли злі — то рухаються дуже швидко. Можна стояти і дивитися на небо чи прислухатися до шелесту вітру, і тут раптом ти вже посеред лісу, тебе обступили величезні дерева. Вони все ще мають голос і вміють говорити з ентами, — саме тому їх називають гуорнами, каже Древлен, — але вони стали дивакуваті й дикі. Небезпечні. Я би боявся зустрітися з ними сам на сам, без справжніх ентів поруч.

Так-от, іще до півночі довгим яром ми разом із ентами зійшли в Долину Чародія, а за нами пошелестіли й гуорни. Ми їх, звісно, не бачили, та все довкола наповнилося скрипом. Ніч була дуже темна і хмарна. Спустившись із гір, вони рушили з великою швидкістю, а шум здійняли, мов сильний вітер. Місяць сховався за хмарами, а відразу після опівночі біля північного муру Ізенґарда виріс високий ліс. Ворогів не було видно ніде. Тільки на вершечку вежі світилось одне віконце.

Древлен і ще кілька ентів підкрались уздовж муру до великих воріт. Ми з Піпіном теж були там. Ми сиділи на плечах у Древлена, і я відчував, як він тремтить від напруження. Та навіть коли вони роздратовані, енти вміють бути обережними і терплячими. Вони стояли непорушно, наче витесані з каменю, наслухаючи.

Тут раптом в Ізенґарді зчинився страшенний переполох. Заревіли сурми, луна відбилася від мурів. Ми подумали, що нас викрито і зараз почнеться сутичка. Та де там! Це військо Сарумана виступало в похід. Я мало знаю про цю війну і про вершників Рогану, та Саруман, здається, мав на меті одним ударом покінчити з королем і його людьми. Він вивів із Ізенґарда всіх. Я бачив, як виходило вороже військо: нескінченні ряди піших орків і загони орків на здоровенних вовках. І батальйони людей. Багато з них несли смолоскипи, і полум'я освітлювало обличчя. Більшість — це були звичайні люди, доволі високі, темноволосі та похмурі, але не надто страшні. Та були і просто жахливі: людського зросту, але з ґоблінськими пиками, темними, злісними, косоокими. Знаєте, вони відразу нагадали мені того південця у Брі; тільки він не був так явно оркоподібний, як вони.

— Я також подумав про нього, — сказав Араґорн. — У Гельмовому Ярі таких напіворків було повно. Тепер стало зрозуміло, що той південець був шпигуном Сарумана; та чи працював він на Чорних Вершників, чи лише на Сарумана — не відомо. Про цих мерзотників важко вгадати, коли вони у спілці, а коли обдурюють один одного.

— Отож, усіх разом було їх там тисяч десять, не менше, — продовжував Мері. — Цілу годину виходили через ворота. Одні пішли трактом до Бродів, а другі повернули на схід. Отам унизу, за милю звідси, де річка тече між високих берегів, збудували міст. Якщо підвестися, то його можна побачити і звідси. Усі вони хрипко співали та реготали, зчиняючи страшенний галас. І я подумав, що справи Рогану кепські. Та Древлен навіть не ворухнувся. Він сказав: «Сьогодні вночі я займаюсь Ізенґардом, його скелями та камінням».

Хоч я і не вмію бачити в темряві, та переконаний, що тільки-но зачинилися ворота, як гуорни рушили на південь. Гадаю, вони пішли вслід за орками. Уранці вони були ген унизу долини; принаймні там запала непроглядна пітьма.

Щойно Саруман вислав усе своє військо, настала наша черга. Древлен опустив нас на землю і став гупати у ворота, викликаючи Сарумана. Відповіді не було, тільки стріли та каменюки посипалися з мурів. Але стріляти в ентів немає сенсу. Звісно, стріли завдають їм болю, та лише дратують, мов кусючі мухи. І навіть якщо в ента понастромлювати стріл, як у подушечку для шпильок, для нього це невелика шкода. Ентів не можна отруїти — це раз; і шкіра в них дуже товста і твердіша, ніж кора, — два. Щоби серйозно їх поранити, треба добряче рубонути сокирою. Сокир вони не люблять. Але проти одного ента мала би виходити відразу хмара бійців зі сокирами: хто рубоне ента раз, удруге вже не повторить. Удар ентового кулака згинає метал, мов тоненьку бляшанку.

Коли у Древлена влучило кілька стріл, він розпалився, навіть став «квапливим», як він каже. Голосно вигукнув: «Гум-гом!» — і до нього підійшла дюжина ентів. На розлюченого ента страшно дивитися. Пальці рук і ніг просто впиваються в камінь і кришать його, мов хлібну скоринку. Здається, ніби спостерігаєш роботу величезного коріння за сотні років, тільки стиснуту в кілька хвилин.

Вони кидали, тягли, рвали, трясли і товкли, і — кленц-бенц, трах-бах — через п'ять хвилин здоровенні ворота лежали зруйновані; а деякі енти вже почали вгризатись у мури, мов кролики в піщаний пагорб. Не знаю, чи розумів Саруман, що діється; принаймні він не знав, що йому робити. Звісно, його чаклунські здібності останнім часом могли погіршитися; так чи інак, гадаю, йому бракує твердості, бракує звичайної сміливості, щоби вистояти самому без хмари своїх найманців і машин, якщо ви розумієте, про що я. Він зовсім не такий, як старий Ґандалф. Я вже запитую себе, чи не пов'язана його слава лише з тим, що він додумався оселитися в Ізенґарді.

— Ні, — заперечив Араґорн. — Колись він був гідний своєї слави. Знання його були глибокі, розум — проникливий, руки — напрочуд умілі; а ще він мав владу над умами інших. Мудрих міг переконати, а простіших — залякати. І цього вміння він не втратив. У Середзем'ї мало знайдеться таких, котрі, скажу так, не підкорилися би йому, якби опинилися з ним наодинці, навіть тепер, після його поразки. Хіба що Ґандалф, Елронд і Ґаладріель, відколи його лиходійство стало явним, і це, мабуть, усі.

— Та енти йому не підкоряться, — сказав Піпін. — Здається, йому лише один раз вдалося схилити їх на свій бік. Та й він ніколи їх не розумів і зробив велику помилку, що злегковажив ними. Щодо них у нього не було ніякого плану, і коли вони стали до роботи, він уже не мав часу щось придумувати. Щойно почалася атака, кілька щурів, які ще залишалися в Ізенґарді, дали драпака через пробиті діри. Людей енти відпускали, спершу порозпитувавши кожного, — було їх лише дві-три дюжини. Оркам, здається, втекти не вдалося. Принаймні від гуорнів: на той час їх було повно в лісі довкола Ізенґарда та й унизу в долині.

Коли енти розвалили велику частину південного муру на друзки і коли Саруманові люди повтікали, покинувши його, він запанікував. Здається, в момент нашої появи він сидів над ворітьми: мабуть, вийшов проводжати свою блискучу армію. Коли енти проламали стіну, він швидко втік. Спочатку не знали, де він. Але ніч розхмарилась і яскраво засяяли зорі — достатнє освітлення для ентів, — і раптом Скоромов як закричить: «Убивця дерев! Убивця дерев!» Скоромов — ласкаве створіння, та він люто ненавидить Сарумана: його горобина тяжко постраждала від орківських сокир. Він метнувся стежкою від воріт, — коли він розлючений, то бігає, мов вітер. Невиразна фігурка втікала до вежі, раз у раз ховаючись у тіні стовпів, і ледве встигла добігти до дверей. То була справа кількох секунд. Скоромов так мчав за Саруманом, що ще би кілька сходинок — і схопив би його й задушив, але той устиг прослизнути у двері.

Сховавшись в Ортханку, Саруман невдовзі запустив свою безцінну машинерію. А в Ізенґарді на той час уже зібралося багато ентів: одні побігли за Скоромовом, інші вдерлися з півночі та сходу; там вони руйнували все довкола. Раптом із-під землі, з усіх отворів і шахт, рвонуло вогнем і ядучим димом. Кілька ентів попеклося і покрилося пухирями. Один із них, — його, здається, звали Берест, — дуже високий і гарний ент, потрапив у вогонь і згорів, як смолоскип: жахливе видовище.

І тут енти оскаженіли. Я думав, що вони були по-справжньому роздратовані й раніше, та я помилявся. Нарешті я побачив, що це насправді. То було приголомшливо. Вони ревіли, гуділи та сурмили, аж каміння тріскало і розпадалося від самого їхнього галасу. Ми з Мері лягли на землю і затиснули вуха плащами. А вони дикою бурею носилися довкола скелі Ортханка, розбиваючи колони, звалюючи в шахти лавини каміння, підкидаючи в повітря, мов сухе листя, важезні плити. Вежа опинилась у центрі сильного урагану. Я бачив, як залізні балки та кам'яні блоки злітали на сотні футів і врізались у вікна Ортханка. Та Древлен не втратив голови. На щастя, він не попікся. Він не хотів, аби ошалілі енти погубили себе, і не хотів, аби в цьому вирі Саруман вислизнув через якусь нору. Багато ентів кидалися на стіни Ортханка, тільки даремно. Скеля дуже гладка та міцна. Може, в ній були якісь чари, прадавніші та сильніші за Саруманові. Так чи інак, а ентам не вдалося ні вчепитися за скелю, ні розколоти її, тільки самі позабивались і покалічились.

Отож, Древлен пробився в коло ентів і крикнув громовим голосом, перекривши загальний галас. Усі відразу затихли. І тоді з вікна нагорі вежі пролунав пронизливий сміх. Це дивно подіяло на ентів. Щойно вони кипіли, а тут ураз охололи, стали суворі та спокійні. Вони відійшли від скелі й мовчки зібралися довкола Древлена. Він говорив їм щось їхньою мовою; гадаю, знайомив із планом, який уже давно придумав. Потім усі тихо розтанули в сірому світлі. Уже почало світати.

Здається, біля вежі поставили варту, але вартові так добре заховались у тіні і стояли так тихо, що я їх не бачив. Решта пішла на північ. Там вони щось робили весь день. Ми залишилися самі. Днина була похмура; ми трішки погуляли, тримаючись якомога далі від вежі: вікна Ортханка дивилися так загрозливо. Чимало часу ми витратили на пошуки харчів. А також сиділи і розмовляли, гадаючи, що ж діється в Рогані та що сталося з усім нашим Загоном. Час від часу до нас долітав гуркіт камінних обвалів, який відлунював горами.

Пополудні ми вийшли за стіни поглянути, що діється. Біля виходу з долини та під північною стіною скупчилися великі тінисті хащі гуорнів. Ми не наважилися підійти ближче. А всередині щось рвали, щось кололи. Енти з гуорнами копали глибокі ями та канави, будували великі греблі, збираючи всі води Ізену й усіх довколишніх джерел і потічків. Ми подивились і пішли собі.

Надвечір Древлен повернувся до воріт. Щось мугикав собі й бубонів, і виглядав задоволеним: став, випростав свої величезні руки та ноги і глибоко вдихнув повітря. Я спитав, чи він не втомився.

— Втомився? — перепитав він, — втомився? Ну, ні, я не втомлений, але напружений. Зараз би напитися води з Енти. Ми добре попрацювали: ще ніколи не дробили ми стільки каміння і не перекопували стільки землі, як сьогодні. Та вже майже все готове. Коли настане ніч, не тиняйтеся біля воріт чи у старому тунелі! Сюди може піти вода, і спочатку огидна вода, — доки не змиє весь Сарумановий бруд. Тоді Ізен знову стане чистий.

І він заходився розбирати стіну, не кваплячись, ніби для розваги. Ми саме почали виглядати безпечну місцинку, де би прилягти і поспати, коли сталося найдивовижніше. На дорозі застукотіли копита. Ми з Мері прилягли за каменем, а Древлен відступив у затінок під аркою. Раптом із пітьми вискочив гарний кінь, мов срібний спалах. У сутінках ми змогли добре розгледіти обличчя вершника, яке ніби світилося, й уся його одіж була біла. Я так і сів, вирячивши очі, з розкритим ротом. Хотів покликати його, та втратив голос.

І не треба було. Вершник зупинився поруч і подивився на нас ізгори донизу. «Ґандалф!» — нарешті вимовив я, та й то пошепки. Думаєте, він сказав: «Привіт, Піпіне! Яка приємна несподіванка!»? Зовсім ні! Він сказав: «Гей, Туку, вставай, ледащо! Куди, хотів би я знати, подівся Древлен серед цих руїн? Він мені вже потрібен!»

Древлен впізнав його голос і відразу вийшов із тіні; то була дивна зустріч. Я здивувався, бо вони обидва анітрохи не здивувалися. Ґандалф, видно, сподівався зустріти Древлена; а Древлен, вочевидь, тинявся біля воріт навмисне, щоби зустріти Ґандалфа. Але ж ми все розповіли старому ентові про Морію. І я пригадав, як дивно він тоді на нас подивився. Припускаю, що він бачив Ґандалфа або чув щось про нього, та в поспіху не встиг про це сказати. «Не поспішайте», — таке його гасло; та ніхто, навіть ельфи, не обговорюють справи Ґандалфа за його відсутності.

— Гум! Ґандалф! — вигукнув Древлен. — Добре, що ти прийшов. Дерево та вода, каміння та коріння — з цим я впораюся сам; а ось керувати всім буде чарівник.

— Древлене, — сказав Ґандалф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти багато зробив, але це ще не все. Треба впоратися з десятьма тисячами орків.

Тоді вони відійшли вбік, аби порадитися. Мабуть, для Древлена все видавалося надто поквапним, бо Ґандалф страшенно поспішав і відразу став щось швидко пояснювати. Радилися вони кілька хвилин, може, чверть години. Ґандалф повернувся до нас заспокоєний, майже веселий. І тільки тоді нарешті сказав, що радий нас бачити.

— Ґандалфе, — вигукнув я, — де ж ти був? А наших бачив?

— Де був, там мене вже нема, — відповів він у свій звичній манері. — Так, бачив декого з наших. А новини зачекають. Ця ніч небезпечна, мені час їхати. Може, на світанку проясниться, тоді й зустрінемося. Будьте обачні і тримайтеся якнайдалі від Ортханка! До побачення!

Коли Ґандалф поїхав, Древлен поринув у роздуми. Видно, за короткий час він довідався чимало і тепер усе обдумував. Він подивився на нас і сказав:

— Гм, ну, бачу, ви не такі квапливі, як я вважав. Ви розповіли набагато менше, ніж могли, і не більше від того, що було слід. Гм, оце так в'язанка новин! Ну, тепер Древленові знову братися до діла.

Перш ніж він пішов, ми випитали в нього деякі новини, анітрохи не втішні. Якийсь час ми більше думали про вас трьох, аніж про Фродо, Сема чи бідолашного Боромира. Ми збагнули, що десь точилася чи мала розпочатися велика битва, і не відомо було, чи вийдете ви з неї живими.

— Гуорни допоможуть, — сказав Древлен і пішов геть. До ранку ми його не бачили.

Ніч була темна. Ми лежали на купі каміння, звідки нічого не було видно. Імла великою запоною заступила все довкола. Повітря здавалося парким і важким, сповненим шелесту, скрипу та шурхоту. Мені здається, що то нові сотні гуорнів рушили на допомогу в битві. Згодом на півдні загуркотів грім, над Роганом спалахнули блискавки. Раз у раз далекі гірські шпилі раптово проступали в пітьмі, а тоді знову зникали. А позаду також лунав гуркіт, трохи схожий на грім, але все-таки інший. Луна розкочувалася по всій долині.

Десь опівночі енти зламали дамби і пустили всю зібрану воду через пролом у північній стіні, на Ізенґард. Гуорни розійшлися, гуркіт ущух. Місяць сідав за гори на заході.

Ізенґард стали наповнювати чорні звивисті потоки та калюжі. Розпливаючись по всій рівнині, вони виблискували в останньому сяйві місяця. Вода знаходила і заливала щоразу нові шахти й люки. З сичанням здіймалися стовпи білої пари. Клубочився дим. Вибухав і спалахував вогонь. Широка спіраль пари підіймалася довкола Ортханка, огортаючи хмарою високу вежу, вогнисту внизу й осяяну місяцем угорі. А вода все прибувала, аж поки Ортханк не перетворився на величезний плаский казан, що кипів і парував.

— Учора ввечері на півдні по дорозі до Нан-Куруніру ми бачили хмару диму та пари, — сказав Араґорн. — І ми вирішили, що Саруман варить для нас якесь чаклунське зілля.

— Та де йому! — сказав Піпін. — Мабуть, сидів, надимався від люті й уже не сміявся. До ранку, до вчорашнього ранку, вода наповнила всі заглибини і над рівниною завис густий туман. Ми сховались у цій вартівні, й нам було страшно. Озеро виходило з берегів, вода перетікала через старий тунель і швидко підіймалася вгору східцями. Ми вже перелякалися, що, наче ті орки, потрапили до пастки; та за коморою знайшлися кручені сходи, які вели на вершину арки. Ледве пролізли, бо вихід нагору був напівзавалений камінням. Ми сиділи там високо над повінню і розглядали затоплений Ізенґард. Енти і далі пускали воду, аж поки згасли всі вогні й були затоплені всі підземелля. Туман повільно піднявся вгору і завис величезною сірою парасолею, з милю завтовшки. Увечері над східними пагорбами перегнулася велика райдуга; а потім захід сонця сховався за щільною завісою дощу. Стало дуже тихо. Удалині тужливо завило кілька вовків. Уночі енти засипали канали і повернули Ізен у його колишнє русло. І так усе закінчилося.

Відтоді вода спадає. Мабуть, через стоки в підземеллях. Якби Саруман визирнув у віконце, йому би відкрився безладний, понурий краєвид. Ми почувалися дуже самотньо. І серед цієї руїни ніде жодного ента, ні з ким поговорити і про щось розпитати. Провели ніч отам на арці, було холодно та волого, і ми не спали. У нас було таке передчуття, що будь-що може трапитись у будь-яку хвилину. Саруман усе ще у своїй вежі. Уночі чути було шум, немов вітер пролетів над долиною. Гадаю, що то повертались енти і гуорни; та куди вони всі ходили, не знаю. Настав туманний, вогкий ранок, ми зійшли вниз і роззирнулись, але нікого не знайшли. Оце й усе, що можна розповісти. Після тієї метушні тепер тут майже спокійно. І якось безпечніше, відколи повернувся Ґандалф. Можна і поспати!

Усі трохи помовчали. Ґімлі прочистив і знову натоптав люльку.

— Я обмірковую ще дещо, — сказав він, розкурюючи люльку, — Червослов. Ти сказав Теоденові, що він у Сарумана. Як він туди потрапив?

— Ох, так, забув, — схаменувся Піпін. — Він з'явився лише сьогодні вранці. Ми щойно розпалили вогонь і поснідали, як приходить Древлен. Ми почули, як він нас кличе.

— Я прийшов подивитися, як ви поживаєте, хлоп'ята; і дещо вам розповісти. Гуорни повернулись. Усе добре, навіть дуже добре! — він розсміявся і поплескав себе по боках. — Ані орків, ані сокир уже нема в Ізенґарді! І ще до вечора можуть приїхати гості з півдня; хтось, кого ви будете раді побачити.

Тільки-но він це сказав, як на дорозі залунав цокіт копит. Ми вискочили з воріт і стали, сподіваючись побачити Бурлаку та Ґандалфа на чолі війська. Та з імли виїхав чоловік на втомленій шкапі; й сам він видавався підозрілим типом. Нікого іншого не було. Коли він виїхав із туману і раптом побачив перед собою ці руїни і цей безлад, то сів, роззявивши рота, й аж позеленів. Він був такий спантеличений, що спочатку нас не помітив. А коли побачив, то скрикнув і спробував завернути свою конячку. Але тут Древлен зробив три кроки, простяг свою довгу руку і зняв його зі сідла. Конячка з переляку втекла, а чоловічок упав долілиць на землю. Сказав, що звуть його Ґріма, що він друг і радник короля і що Теоден послав його з важливим дорученням до Сарумана.

— Ніхто би не відважився їхати степом, де повно гидких орків, — сказав він, — тому послали мене. Подорож моя була небезпечна, я голодний і втомлений. Я мусив їхати в обхід, утікаючи від вовків.

Я помітив косі погляди, які він кидав на Древлена, і подумав собі: «Брехун». Древлен кілька хвилин пильно та без поспіху розглядав цього нікчему, поки той корчився на землі. Нарешті ент сказав:

— Га, гм, я чекав на тебе, Червослове. — Чоловік здригнувся, почувши це прізвисько. — Ґандалф випередив тебе. Тож я знаю про тебе все, що треба, і знаю, що з тобою робити. «Посади всіх щурів в одну пастку», — порадив Ґандалф; це я і зроблю. Тепер я керую Ізенґардом, а Саруман зачинений у своїй вежі; можеш іти до нього і передати всі, які хочеш, доручення.

— Пусти мене, пусти мене! — заблагав Червослов. — Я знаю дорогу.

— Знаєш дорогу — це поза сумнівами, — мовив Древлен. — Але тут дещо змінилось. Іди і подивися!

Древлен відпустив Червослова, і той пошкандибав попід аркою, а ми рушили слідом за ним, аж поки він вийшов із воріт і оглянув увесь затоплений простір між ним і Ортханком. А тоді обернувся до нас.

— Відпустіть мене! — заскиглив він. — Відпустіть! Мої доручення тепер не мають сенсу.

— Так, — погодився Древлен. — Але в тебе є тільки два варіанти: або залишитися тут зі мною і дочекатися Ґандалфа та свого господаря, або переправитися через воду. Що вибираєш?

Чоловік затремтів при згадці про його господаря і ступив у воду, та смикнувся назад.

— Я не вмію плавати, — сказав він.

— Вода не глибока, — запевнив його Древлен. — Брудна, але тобі це не зашкодить, Червослове. Ану, залазь!

І той мерзотник поліз у калабаню. Скоро вода сягнула йому до шиї. Останнє, що я побачив, було те, як він учепився за якесь барило чи шматок дерева. А Древлен побрів слідом і стежив за його просуванням.

— Він уже в Ортханку, — сповістив ент, коли повернувся. — Я бачив, як він виповз на сходи, мов забрьоханий щур. У вежі хтось є: з дверей висунулася рука і втягнула його всередину. Тож він уже там, і прийняли його, сподіваюся, належно. Ну, а зараз я піду і змию з себе весь бруд. Якби мене хтось шукав — я на північному боці. Тут для ента немає води для пиття і вмивання. Отже, попрошу вас двох стежити за воротами і чекати гостей. Пам'ятайте, серед них буде правитель степів Рогану! Ви повинні зустріти його якомога чемніше: цей чоловік виграв велику битву з орками. Мабуть, вам краще знати, як звертатися до такого витязя, ніж нам, ентам. За моє життя на цих зелених степах змінилося багато правителів, але їхньої мови я не вивчив, а імен не запам'ятав. Вони захочуть пообідати, і ви, сподіваюся, знаєте, чим нагодувати людей. Спробуйте приготувати справжній королівський частунок.

Оце й уся історія. А зараз я хотів би дізнатися, хто такий цей Червослов. Він справді королівський радник?

— Був радником, — відповів Араґорн, — а також слугою та шпигуном Сарумана в Рогані. Він отримав те, що заслужив. Побачити в руїнах те, що він вважав таким сильним і величним — достатнє покарання. Та боюся, на нього чекає і гірше.

— Так, я теж думаю, що не через свою доброту послав його Древлен до Ортханка, — сказав Мері. — Мені здалося, що при цьому він радів і зловтішно підсміювався, коли йшов купатись і пити. А потім ми мали багато роботи, все довкола обшукали, повиловлювали, що принесла вода. Неподалік знайшли дві чи три незалиті комори. Та Древлен прислав ентів, і вони винесли багато всілякого добра.

«Людської їжі треба на двадцять п'ять осіб», — сказали енти, тож, як бачите, всіх вас добре перелічили ще до вашої появи тут. Ви троє, видно, мали піти разом із поважними людьми. Та вам не було би там краще. Тут ми залишили не гірше від того, що відіслали, запевняю вас. Навіть краще, бо ми не віддали напоїв.

— А що будете пити? — запитав я в ентів.

— Воду з Ізену, — відповіли вони, — вона добра і для ентів, і для людей. — Але сподіваюся, що енти знайдуть час і приготують свої трунки з гірських джерел, і ми побачимо, як закучерявиться в Ґандалфа борода. Коли енти пішли, ми відчули, як потомились і зголодніли. Та ми не скаржилися: трудилися-бо не даремно. Шукаючи за продуктами, Піпін знайшов найкращий трофей — ці барильця Дударів. «Люлька найсмачніша на повний шлунок», — сказав Піпін; ось так усе було.

— Тепер усе нарешті зрозуміло, — мовив Ґімлі.

— Усе, крім одного, — сказав Араґорн, — як тютюн із Південної Чверті потрапив до Ізенґарда. Чим більше я про це думаю, тим більше дивуюся. В Ізенґарді я ніколи не бував, зате подорожував у цих краях і добре знаю, які пустища лежать між Роганом і Широм. Уже багато років тудою ніхто не возить товарів і навіть не ходить відкрито. Напевно, Саруман має потаємні справи з кимось у Ширі. Червослови бувають не тільки при дворі короля Теодена. А були на барильцях дати?

— Були, — відповів Мері. — Збір 1417 року, тобто минулорічний; ні, тепер уже позаминулорічний. Урожайний був рік…

— Гаразд, яке зло би тут не ховалося, сподіваюся, що все вже в минулому, — сказав Араґорн. — При нагоді я розповім про це Ґандалфові, хоча порівняно з його важливими справами це, може, і дрібничка.

— А чим він займається зараз? — поцікавився Мері. — Уже вечоріє. Ходімо пошукаємо його! А ти, Бурлако, зможеш подивитися на Ізенґард, хоча видовище не дуже веселе.

X. Голос Сарумана

Друзі пройшли через розвалений тунель і, ставши на купі каміння, дивилися на темну скелю Ортханка з безліччю вікон, усе ще загрозливу серед довколишньої руїни. Вода вже майже спала. Де-не-де залишалися каламутні калюжі, вкриті сміттям і уламками; та більша частина широкого кола знов оголилася — пустище мулу та розкиданих брил, поїджене чорними ямами, поцятковане стовпами і колонами, перекошеними в різні боки. На краю розтріснутої чаші виросли величезні насипи та схили, мов галька, викинута сильним штормом; а за ними зелена долина збігала в довгу западину між темними відрогами гір. Пустищем пробиралися вершники; вони під'їхали з північного боку й уже наближалися до Ортханка.

— Це Ґандалф і Теоден зі своїми людьми! — сказав Леґолас. — Ходімо їм назустріч!

— Тільки обережно! — попередив Мері. — Тут деякі плити хитаються, якщо необережно стати, можна в шахту провалитися.

Вони поволі попрямували дорогою, що вела від воріт до Ортханка, бо кам'яні плити були потріскані та вкриті мулом. Помітивши друзів, вершники зупинились і зачекали в тіні скелі. Ґандалф виїхав назустріч.

— Ну, ми з Древленом гарно про все поговорили і дещо придумали, — сказав він. — Усі ми добре відпочили. Час рухатися далі. Ви, сподіваюся, також перепочили та підкріпилися?

— Звісно, — Відповів Мері. — Тільки наші розмови почались і закінчилися з димком. Уже й до Сарумана не відчуваємо такої неприязні, як колись.

— Та невже? — посміхнувся Ґандалф. — Ну, а я відчуваю. Та перш ніж піти, мушу виконати останнє завдання — попрощатися зі Саруманом. Небезпечна і, можливо, марна справа, та спробувати треба. Хто бажає — може піти зі мною. Але будьте уважні! Зараз не до жартів.

— Я піду, — сказав Ґімлі. — Хочу переконатися, чи справді він схожий на тебе.

— І як ти переконаєшся, добродію гноме? Якщо Саруман захоче, то може видатись у твоїх очах схожим на мене. А чи вистачить у тебе мудрості виявити всі його личини? Ну, та буде видно. Його може сполохати таке численне товариство. Щоправда, я попросив усіх ентів сховатися, то, можливо, вмовимо його вийти.

— А в чому небезпека? — спитав Піпін. — Він буде стріляти в нас, чи обіллє з вікон гарячою смолою, чи зачаклує нас на відстані?

— Останнє — найімовірніше, якщо під'їдете до його дверей надто легковажно, — сказав Ґандалф. — Загалом, не відомо, що він може зробити і до чого вдатися. Небезпечно підходити до дикого звіра, загнаного в кут. А Саруман має здібності, про які ви і не здогадуєтеся. Стережіться його голосу!

Підійшли до підніжжя Ортханка. Скеля була чорна і виблискувала, мовби від вологи. Усі грані каміння були такі гострі, ніби щойно витесані. Кілька подряпин і неглибоких вибоїн біля основи — оце й усі сліди, які залишила шалена атака ентів.

Зі східного боку, між двома контрфорсами, високо над землею були великі двері; над ними зачинене віконницями вікно виходило на балкон, обгороджений металевими ґратами. Двадцять сім широких сходин, вирізаних невідомим способом зі суцільної брили чорного каменю, вели до порога дверей. Це був єдиний вхід до вежі; та безліч високих вікон із глибокими амбразурами було вирубано у стрімких стінах: високо вгорі, мов маленькі очка, визирали вони з прямовисних торців.

Біля підніжжя сходів Ґандалф і король спішилися.

— Я піднімуся, — сказав Ґандалф. — Я бував в Ортханку і знаю, що мені загрожує.

— Я також піднімуся, — сказав король. — Я вже старий і нічого не боюся. Хочу поговорити з ворогом, котрий завдав мені стільки кривди. Зі мною піде Еомер і подбає, щоби я, старий, не спіткнувся.

— Воля твоя, — мовив Ґандалф. — Зі мною піде Араґорн. А всі решта нехай зачекають на сходах. Звідси вони все почують і побачать — якщо, звісно, буде що чути і бачити.

— Е, ні! — запротестував Ґімлі. — Ми з Леґоласом хочемо роздивитися краще. Ми тут єдині представники наших народів. Ми також підемо.

— Ну, гаразд! — погодився Ґандалф і став підніматися по сходах разом із Теоденом.

Вершники Рогану сиділи на конях по обидва боки сходів і з тривогою позирали на величезну вежу, побоюючись, аби нічого злого не скоїлося з їхнім правителем. Мері та Піпін примостилися на нижній сходинці, почуваючись зайвими та беззахисними.

— Звідси до воріт якихось півмилі! — пробурмотів Піпін. — Добре було би непомітно просковзнути назад до вартівні! І навіщо ми сюди прийшли? Ми тут не потрібні.

Ґандалф став перед дверима Ортханка й ударив у них патерицею. Двері глухо загули.

— Сарумане, Сарумане! — голосно і владно крикнув він. — Виходь, Сарумане!

Якийсь час відповіді не було. Нарешті відчинилися віконниці у вікні над дверима, але в темному прогоні не було видно нікого.

— Хто там? — спитав голос ізсередини. — Чого вам треба? Теоден здригнувся.

— Я впізнав цей голос і проклинаю той день, коли вперше почув його.

— Іди поклич Сарумана, якщо ти вже став у нього лакеєм, Ґрімо Червослове, — сказав Ґандалф. — Не марнуй нашого часу!

Вікно зачинилося. Минуло кілька хвилин. Раптом пролунав інший голос, низький і приємний, саме звучання його зачаровувало. Ті, хто слухав той голос, потім рідко могли пригадати почуті слова; а якщо і пригадували, то дивувалися, бо у словах не залишалося ніякої сили. Переважно пам'ятали тільки насолоду від слухання того голосу, все вимовлене здавалося мудрим і розсудливим, пробуджуючи бажання відразу з усім погоджуватись і самим здаватися мудрими. Коли говорив хтось інший, то його мова здавалася різкою та брутальною; а якщо наважувався суперечити голосові — то в серцях зачарованих спалахував гнів. Дехто зазнавав чарів, лише коли голос звертався до них, а коли говорив до інших — вони усміхалися, як посміхаються ті, котрі розгадали фокуси штукаря, тоді як усі інші витріщаються. Для багатьох самого звучання голосу було досить, аби їх зачарувати; і для тих, кого він завойовував, чари діяли навіть на великій відстані, й вони постійно чули його нашіптування та спонукання. Але ніхто не залишався байдужий; ніхто не міг відкинути його благань і наказів, не напруживши розуму та волі.

— Ну? — лагідно запитав голос. — Чому ви порушуєте мій затишок? Невже ви не дасте мені спокою ні вдень, ні вночі? — У цьому тоні вчувався докір м'якого серця, незаслужено скривдженого.

Усі глянули вгору, заскочені, бо ніхто не почув, як він виходив; а він уже стояв біля поруччя, дивлячись на них згори вниз: старий чоловік, загорнутий у широкий плащ, колір якого було важко вгадати, бо він мінявся при кожному русі. Обличчя Сарумана було видовжене, з високим чолом, із глибокими і темними непроникними очима, хоча погляд був сумовитий і доброзичливий, хоч і дещо втомлений. Волосся та борода були сиві, але з темними пасмами біля губ і на скронях.

— І схожий, і не схожий, — пробурмотів Ґімлі.

— Але ви підходьте, — продовжував лагідний голос. — Принаймні двох із вас я знаю на ім'я. Ґандалфа знаю надто добре і не сподіваюся, що він прийшов по допомогу чи пораду. Але ти, Теодене, правителю Марки Рогану, знаний своєю шляхетністю, законний нащадку Дому Еорла! О достойний сину тричі славетного Тенґела! Чому ти не приїхав раніше і як друг? Я так прагнув зустрітися з тобою, з наймогутнішим королем західних земель, — особливо в останні роки, щоби застерегти від немудрих і злостивих порад, які обступили тебе зусібіч! Але хіба зараз надто пізно? Незважаючи на заподіяну мені шкоду, до якої, на жаль, люди Рогану також причетні, я готовий порятувати тебе й уберегти від загибелі, яка неминуча на тому шляху, що ти його зараз обрав. Насправді тільки я можу тобі допомогти.

Теоден хотів було щось сказати, але промовчав. Він глянув в обличчя Сарумана, в його темні серйозні очі, а потім озирнувся на Ґандалфа; здавалося, він вагається. Ґандалф не ворухнувся; він був мовчазний, мов камінь, ніби терпляче чекав на якийсь знак. Вершники спершу перешіптувалися, схвально реагуючи на слова Сарумана; а потім також замовкли, мов зачаровані. Їм здалося, що Ґандалф ніколи так гарно і велично не звертався до їхнього правителя. А навпаки — з Теоденом він поводився грубо та зневажливо. І на їхні серця лягла тінь, страх перед великою загрозою: Ґандалф штовхає Марку до загибелі в темряві, тоді як Саруман стоїть біля виходу, прочинивши двері та впускаючи крізь них промінь сонця. Запала важка тиша.

Раптом мовчанку порушив Ґімлі, син Ґлоїна.

— Цей чарівник усі слова ставить із ніг на голову, — буркнув він, схопивши руків'я сокири. — Мовою Ортханка «допомога» означає загибель, а «порятунок» — смерть, це ж очевидно. Та ми не прийшли сюди жебрати.

— Спокійно! — закликав Саруман, і на коротку мить його голос втратив улесливість, а в очах зблиснув вогонь. — Я поки що не звертаюся до тебе, Ґімлі, сину Ґлоїна. Далеко звідси твій дім, і справи цієї землі тебе не стосуються. Але не зі своєї волі ти вплутався в них, і я не буду тобі докоряти за твої вчинки — без сумніву, хоробрі вчинки. Та прошу, дозволь мені спочатку поговорити з королем Рогану, моїм сусідом і колишнім другом.

То що ти скажеш, Теодене? Чи бажаєш миру між нами і разом із ним допомоги, яку може дати мудрість, набута за все моє довге життя? Чи не станемо ми радитись у ці лихі часи і не забудемо взаємні образи заради того, щоби наші краї розквітнули ще пишніше, ніж раніше?

Теоден знову промовчав. Лють чи сумнів боролись у ньому, сказати було важко. Замість нього заговорив Еомер:

— Правителю, послухай мене! Ось ця небезпека, про яку нас попереджали. Чи для того ми здобули перемогу, щоби тепер дати ошукати себе старому брехунові, чий роздвоєний язик змащений медом? Вовк, оточений гончаками, говорив би те саме, якби міг. І справді, чим він тобі допоможе? Він бажає лише одного — втекти від розплати. Невже ти станеш радитися з цим відступником і вбивцею? Згадай Теодреда біля Бродів, згадай могилу Гами в Гельмовому Ярі!

— Якщо вже мова зайшла про отруйні язики, то що ми скажемо про твій, юний гаде? — засичав Саруман із люттю, яку тепер побачили всі. — Та послухай, Еомере, сину Еомунда! — продовжив він лагідним голосом. — Кожному — своє. На твоєму рахунку доблесні подвиги, і за це тобі висока честь. Убивай, кого тобі накаже твій правитель, і цього досить. Не втручайся у справи, яких не розумієш. Можливо, коли ти сам станеш королем, то побачиш, як обачно треба вибирати друзів. Не можна нехтувати дружбою Сарумана та силою Ортханка, які б образи, справжні чи вигадані, не лежали між нами. Ви виграли битву, та не всю війну, — і то з допомогою, на яку вже не зможете сподіватися. Наступного разу Тінь Лісу може підступити до вашого порога: Ліс примхливий і безглуздий, він не любить людей.

Скажи, повелителю Рогану, невже мене можна назвати вбивцею через те, що доблесні воїни полягли у бою? Коли ти оголошуєш війну — і даремно, адже я цього не хотів, — то мусиш розуміти, що люди будуть гинути. Якщо я через це вбивця, тоді весь Дім Еорла також заплямований убивствами; адже вони самі вели багато воєн і приборкували непокірних. Однак із декотрими супротивниками пізніше укладали мир і мали з цього користь. Ще раз питаю, Теодене: буде між нами мир і дружба? Тільки ти це вирішуєш.

— Ми хочемо миру, — нарешті промовив Теоден придушеним голосом. Дехто з вершників радісно вигукнув. Теоден застережно здійняв руку. — Так, ми хочемо миру, — повторив він уже впевнено, — і в нас буде мир, коли ти й усі твої творіння вигинуть… і творіння твого темного пана, котрому ти готовий нас видати. Ти брешеш, Сарумане, ти розбещуєш людські серця! Простягаєш до мене руку, та я бачу лише пазури Мордору. Жорстокі й холодні! Навіть якби війна твоя була справедлива — а так не є, — хоч був би ти вдесятеро мудріший, усе одно не мав би права керувати мною та моїм народом заради власної вигоди, — що ти скажеш про спалені села в Західному Фолді та про загибель дітей? А хто порубав уже мертве тіло Гами біля воріт Горнбурґа? Коли висітимеш у зашморгу на своєму вікні на втіху своєму ж воронню — отоді я укладу мир із тобою та Ортханком. Це відповідь Дому Еорла. Я не такий великий, як мої предки, та руки твоєї лизати не стану. Шукай собі слуг деінде. Боюся, твій голос утратив чари.

Вершники втупились у Теодена, ніби їх несподівано розбудили. Грубим карканням старого ворона здавався їм голос їхнього правителя після солодкої промови Сарумана. А Саруман не тямився з люті. Він перехилився через перила, мовби хотів ударити короля своєю патерицею. Раптом декому здалося, що вони побачили змію, яка приготувалася вжалити.

— Зашморги і ворони! — засичав він, і всі здригнулися, вражені різкою зміною. — Старий бовдур! Що таке двір Еорла, як не стодола, де у смороді пиячать харцизяки, а їхні виродки повзають по долівці з собаками? Але шибениця давно чекає на них. Зашморг уже накинутий і повільно, але безжально затягується. Невдовзі ви самі в ньому загойдаєтеся, коли така ваша воля! — Тут він опанував себе, і голос його знову змінився. — Не розумію, навіщо я розмовляю з тобою. Адже ти мені не потрібний, Теодене, ні ти, ні твоя банда вершників, звиклих давати драла при першому ж натиску. Колись я запропонував тобі становище, яке перевищувало твої заслуги та розум. Нині я повторив пропозицію, щоби ті, кого ти обманюєш, чітко побачили кращий шлях. А ти відповідаєш лайкою та хизуванням. Хай буде так. Повертайся до своїх халуп!

Але ти, Ґандалфе! За тобою я побиваюся, співчуваючи твоїй ганьбі. Як ти терпиш таке товариство? Адже ти пишаєшся собою, Ґандалфе, — і не без підстав, — бо розум твій шляхетний, а очі бачать глибоко і далеко. Невже ти й зараз не прислухаєшся до моєї поради?

Ґандалф стрепенувся і поглянув угору:

— У тебе є що додати до сказаного при нашій останній зустрічі? Чи, може, ти хочеш відмовитися від того, що говорив тоді?

Саруман помовчав.

— Відмовитися? — спантеличено перепитав тоді. — Відмовитися? Я прагнув напоумити тебе задля твого ж добра, але ти і слухати не хотів. Ти гордий і не любиш порад, бо сам достатньо мудрий. Але тепер ти помилився, гадаю, зумисне спотворивши мої добрі наміри. Боюся, я надто палко жадав переконати тебе і втратив терпець. Прости мені. Я не бажав тобі зла і зараз не бажаю, хоча ти й повернувся до мене в товаристві невігласів і насильників. І хіба може бути інакше? Адже ми обоє — члени високого і стародавнього ордену, найславетнішого в усьому Середзем'ї! Наша дружба піде на користь нам обом. Разом ми здатні на великі звершення, здатні вилікувати недуги цього світу. Спробуймо порозумітись і забудьмо про низькородних! Нехай чекають на наше рішення! Заради загального блага я згоден забути минуле і прийняти тебе. Ходімо ж і порадьмося! Прошу, піднімайся до мене!

Таку велику силу вклав Саруман у ці останні слова, що ніхто не залишився байдужим. Але тепер чари були зовсім інші. Усі довкола почули, як добрий король м'яко напучує заблудного, та шанованого підданого. А присутні ніби стояли за дверима і прислухалися до розмови, яка їх не стосувалася: так погано виховані діти або дурні слуги підслуховують незрозумілу для них бесіду старших, намагаючись здогадатися, як це вплине на їхню долю. З особливої глини виліплені ці двоє: піднесеної та мудрої. Вони обов'язково укладуть союз. Ґандалф підніметься у високі палати Ортханка обговорювати там серйозні справи, яких не збагнути простим. Двері зачиняться, і низькородні залишаться за порогом, змушені чекати на призначену їм роботу чи покарання. Навіть у Теодена промайнула думка, мов тінь сумніву: «Він зрадить нас; він піде туди — і ми загинемо».

Та Ґандалф розсміявся. Фантазія розвіялася, мов хмарка диму.

— Сарумане, Сарумане! — промовив Ґандалф крізь сміх. — Сарумане, не тим шляхом ти пішов у житті. Ти мав би стати блазнем при королі й заробляти на хліб, та й батогом по плечах, передражнюючи його придворних, — сміявся він, а потім заговорив спокійніше. — Порозумітися, кажеш? Боюся, мене тобі не зрозуміти. А от тебе, Сарумане, я розумію надто добре. Я краще пам'ятаю твої слова і справи, ніж ти собі уявляєш. Коли я востаннє навідувався до тебе, ти був тюремником Мордору, і саме туди збирався мене послати. О ні, той, хто одного разу втік із вежі через дах, двічі подумає, перед тим як увійти туди через двері. Ні, я не піднімуся до тебе. Але послухай, Сарумане, послухай востаннє! Ти не зійдеш до нас? Ізенґард виявився не таким міцним, як ти сподівався й уявляв. Те саме може бути і з іншими силами, на які ти покладаєшся. Може, варто покинути вежу на якийсь час? Повернутись обличчям до нових справ? Добре подумай, Сарумане!

Обличчям Сарумана пробігла тінь; потім воно смертельно зблідло. Звична маска зрадила Сарумана, й усі помітили, які сумніви роздирають його: він не наважується ні покинути сховок, ані залишитись у ньому. Якусь мить він вагався, всі затамували подих. Потім заговорив, і голос його був різкий і холодний. Пиха та ненависть здолали його.

— Зійти до вас? — насмішкувато перепитав він. — Хіба вийде беззбройний надвір, аби розмовляти з розбійниками? Я і звідси все прекрасно чую. Я не дурень і не вірю тобі, Ґандалфе. Лісові демони не стоять відкрито на порозі, та я знаю, де вони поховалися за твоїм наказом.

— Зрадники завжди підозріливі, — втомлено відказав Ґандалф. — Тобі не треба боятися за свою шкуру. Твоєї смерті я не бажаю, і ти знав би це, якби розумів мене по-справжньому. Я можу тебе врятувати. Даю тобі останній шанс. Можеш піти з Ортханка, вільний, — якщо захочеш.

— Приємно чути, — скривився Саруман. — Дуже схоже на Ґандалфа Сірого: такий поблажливий, такий ласкавий. Не сумніваюся, що тобі подобається Ортханк і ти б утішився, якби я вийшов. Але навіщо мені йти звідси? І що значить слово «вільний»? Ти, мабуть, поставиш умови?

— Причини, щоби піти звідси, можеш побачити зі своїх вікон, — відповів Ґандалф. — Та й інші знайдеш, якщо подумаєш. Слуги твої вбиті або порозбігалися; сусідів ти перетворив на ворогів; а свого нового господаря обдурив чи збираєшся обдурити. Коли сюди зазирне його око, воно палатиме гнівом. А коли я кажу «вільний», то і маю на увазі «вільний»: вільний від умов, кайданів чи наказів. Іди, куди хочеш, навіть… навіть до Мордору, Сарумане, якщо бажаєш. Тільки спочатку віддай Ключ від Ортханка та патерицю. Обіцяю зберегти їх і повернути тобі пізніше, коли заслужиш цього.

Обличчя Сарумана посиніло, перекосилося від люті, а в очах спалахнуло червоне світло. Він дико розреготався.

— Пізніше! — верескнув він. — Пізніше! Так, коли ти здобудеш також Ключі від самого Барад-дура; і корони сімох королів, і патериці П'ятьох Чарівників, і придбаєш собі чоботи, на кілька розмірів більші, ніж зараз. Скромні плани. Навряд чи тобі потрібна моя допомога! Я маю свої справи. Не будь дурнем. Якщо бажаєш домовитися зі мною, поки не пізно, то йди геть, а потім повертайся тверезим! Тільки без цих головорізів і тієї дрібної потолочі, що мотиляється в тебе на хвості! На все добре!

Він обернувся й зібрався піти з балкона.

— Сарумане, вернися! — владно покликав його Ґандалф.

На здивування всіх, Саруман повільно, мовби всупереч власній волі, обернувся, підійшов до перил і сперся на них, важко дихаючи. Обличчя його постаріло і змарніло. Пальці, мов пазури, вчепилися за товсту чорну патерицю.

— Я не дозволяв тобі піти, — суворо сказав Ґандалф. — Я не закінчив. Ти здурів, Сарумане, і тебе шкода. Ти міг би ще відвернутися від зла та безуму і принести користь. Але волієш сидіти у вежі й пережовувати рештки старих інтриг. Ну, то сиди! Але попереджаю — пізніше вийти стане важко. Хіба що чорні руки Сходу простягнуться, щоби врятувати тебе, Сарумане! — крикнув він владним і рішучим голосом. — Я вже не той Ґандалф Сірий, якого ти зрадив. Я Ґандалф Білий, який вирвався з пазурів смерті. Тепер ти не маєш власного кольору, і я усуваю тебе з ордену та Ради.

Ґандалф здійняв руку вгору і повільно промовив, холодним і виразним голосом:

— Сарумане, я ламаю твою патерицю!

Патериця в руці Сарумана з тріском розлетілася на друзки, а її навершя впало до ніг Ґандалфа.

— Геть! — наказав Ґандалф.

Саруман скрикнув, упав і відповз досередини. Тієї ж миті зверху хтось кинув щось важке і блискуче. Воно відскочило від залізних перил, де щойно стояв Саруман, і, пролетівши за волосину від голови Ґандалфа, врізалось у сходинку біля його ніг. Перила задзвеніли і прогнулися. Сходинка тріснула і розлетілася на друзки. Та кинутий предмет залишився неушкодженим і пострибав сходами вниз. То була кришталева куля, темна, але з вогнем усередині. Вона котилася до глибокої калюжі, та Піпін наздогнав і схопив її.

— Кровожерний негідник! — вигукнув Еомер. Але Ґандалф не ворухнувся.

— Ні, кидав не Саруман і, гадаю, навіть не просив про це. Кинули з верхнього вікна. Напевно, це прощальний привіт від добродія Червослова, тільки зле поцілений.

— Погано поцілив, мабуть, тому, що не міг вирішити, кого більше ненавидить: тебе чи Сарумана, — сказав Араґорн.

— Можливо, — погодився Ґандалф. — Несолодке ж буде їхнє спілкування: вони будуть гризти один одного. Та покарання справедливе. Якщо Червослов коли-небудь вийде з Ортханка живий — це буде більше, ніж він заслуговує. Гей, зачекай-но, хлопчику! Ніхто не просив тебе її хапати, — вигукнув він, різко обернувшись і помітивши, як Піпін натужно піднімається сходами, згинаючись від важкої ноші. Ґандалф поспіхом збіг назустріч гобітові, вихопив темну кулю з його рук і загорнув у полу свого плаща. — Я сам подбаю про неї. Саруман нізащо не викинув би такої речі.

— Але він може викинути ще щось, — зазначив Ґімлі. — Якщо це вже кінець суперечки, то відійдімо хоча би на відстань кинутого каменя.

— Так, це кінець, — сказав Ґандалф. — Ходімо.

Вони повернулися спинами до дверей Ортханка й зійшли вниз. Вершники радісно привітали Теодена й відсалютували Ґандалфові. Чари Сарумана розвіялись: усі бачили, як він повернувся, коли йому наказали, й відповз, коли відпустили.

— Ну, одну справу зроблено, — сказав Ґандалф. — Тепер треба відшукати Древлена і розповісти йому, чим усе закінчилося.

— Напевно, він і сам здогадається, — сказав Мері. — Хіба могло все скінчитись інакше?

— Не могло, — відповів Ґандалф, — хоча висіло на волосині. Та в мене були причини спробувати; з милосердя, і не тільки. По-перше, Саруман побачив, що сила його голосу згасає. Неможливо бути водночас і тираном, і порадником. Коли задум визріває, в таємниці його не сховаєш. Але він потрапив у пастку і намагався обплутати кожного з нас зокрема, поки всі інші прислухалися. Потім я дав йому останній і чесний шанс — зректися Мордору та власних інтриг і загладити провину, допомагаючи нам у біді. Він знає про наші труднощі, як ніхто. Його допомога була би надзвичайно корисна. Однак він вирішив відмовитися й опертися на міць Ортханка. Він не хоче допомагати, лише правити. Тепер він живе у страху перед тінню Мордору, та все ж мріє здолати її. Жалюгідний дурень! Він буде знищений, якщо влада Сходу простягне руки до Ізенґарда. Нам не до снаги зруйнувати Ортханк, а Саурон… хтозна, на що він здатний?

— А що буде, якщо Саурон його не завоює? Що ти зробиш зі Саруманом? — спитав Піпін.

— Я? Нічого! — відповів Ґандалф. — Нічого з ним не зроблю. Я не прагну до панування. Що з ним буде далі? Не знаю. Мені так прикро, що те, що колись було добрим, тепер загниває в цій вежі. Утім, для нас усе обернулося на краще. Дивні закрути робить доля! Як часто ненависть шкодить сама собі! Навіть якби ми ввійшли до Ортханка, то не знайшли би серед його коштовностей речі ціннішої, ніж та, котру Червослов кинув нам на голови.

Пронизливий крик, раптово обірваний, долинув із верхнього відчиненого вікна.

— Здається, Саруман зі мною погоджується, — закінчив Ґанданф. — Ходімо звідси!

Тепер вони повернулися до зруйнованих воріт. Щойно виїхали з-під арки, як із тіні кам'яних завалів вийшов Древлен із десятьма іншими ентами. Араґорн, Ґімлі та Леґолас дивилися на ентів із великим подивом.

— Ось троє моїх товаришів, Древлене, — сказав Ґандалф. — Я розповідав тобі про них, але ви не зустрічалися.

Він назвав імена всіх трьох. Старий ент довго і допитливо придивлявся до всіх по черзі й кожному сказав по кілька слів. Після цього знову повернувся до Леґоласа:

— Отже, ти прийшов зі самого Морок-лісу, шляхетний ельфе? Колись це був великий ліс!

— Такий він і нині, — сказав Леґолас. — Але не настільки великий, аби ми, хто там мешкає, втомилися відкривати нові місця. Мені би дуже хотілося погуляти в лісі Фанґорна. Ми дійшли тільки до узлісся, та мені не хотілося вертатись.

Очі Фанґорна зблиснули від утіхи:

— Сподіваюся, твоє бажання здійсниться раніше, ніж постаріють гори.

— Я прийду, якщо мені вдасться, — сказав Леґолас. — Ми з другом домовилися: якщо все буде добре, то вдвох побуваємо у Фанґорні, — з твого дозволу, звичайно.

— Я радо зустріну будь-якого твого друга-ельфа.

— Мій друг — не ельф. Я говорю про Ґімлі, сина Ґлоїна.

Ґімлі низько вклонився, і його сокира, вислизнувши з-за пояса, з дзенькотом впала на землю.

— Гум, гм, — пробурмотів Древлен, похмуро глянувши на нього. — Гном, та ще й зі сокирою! Гумм! Я добре ставлюся до ельфів, але ти забагато хочеш від мене. Дивна у вас дружба!

— Може, і дивна, — сказав Леґолас, — але доки Ґімлі живий, я не прийду до Фанґорну сам. Його сокира не для дерев, а для орківських ший. О Фанґорне, володаре лісу. Сорок дві голови відрубав він у битві.

— Ого-го! — здивувався Фанґорн. — Це вже краще! Ну-ну, що буде, те буде; не маємо потреби квапитись. Але зараз нам час прощатися. День добігає кінця, а Ґандалф каже, що вам треба виїхати ще завидна, та і правитель Марки поспішає додому.

— Так, треба їхати, і негайно, — підтвердив Ґандалф. — Боюся, мені доведеться забрати в тебе воротарів. Але ти чудово обійдешся і без них.

— Якось обійдуся, — зітхнув Древлен. — Але мені їх бракуватиме. Ми так швидко заприятелювали, що я, здається, навіть став квапливим, — мабуть, впадаю в юність. Щоправда, це вперше за багато-багато років я зустрів під Сонцем чи Місяцем тих, кого не бачив раніше. Про них я не забуду. Я вніс їхні імена до Довгого Реєстру. Енти їх пам'ятатимуть.

І вони будуть нашими друзями, доки молоді листочки з'являтимуться на деревах. Щасливої вам дороги! А якщо в любому вам краї, у Ширі, почуєте щось новеньке, дайте нам знати! Ви розумієте, що я маю на увазі: якщо почуєте про наших дружин. А якщо зможете — самі приїжджайте.

— Обов'язково! — разом відповіли Мері та Піпін і поспіхом відвернулися.

Древлен мовчки подивився на них і задумливо похитав головою. А тоді звернувся до Ґандалфа:

— Отже, Саруман не піде звідси? Я і не сподівався на це. Серце його трухляве, мов у чорного гуорна. Однак якби мене перемогли і порубали всі мої дерева, я би також не виходив, поки мав би хоч якусь чорну шпарину, де заховатися.

— Так, — згодився Ґандалф. — Але ти не мав наміру засадити весь світ своїми деревами і задушити всі інші живі створіння. А Саруман залишається, щоби плекати свою ненависть і плести для нас павутиння. У нього Ключ від Ортханка, і тому не можна випустити.

— Певно, що ні! Енти про це подбають, — пообіцяв Древлен. — Без мого дозволу він не ступить за поріг ані на крок. Енти будуть його стерегти.

— Добре! — сказав Ґандалф. — На це я і сподівався. Тепер можу спокійно взятися до інших справ. Але будьте обережні. Вода вже зійшла. Боюся, самої лише варти довкола вежі буде замало. Не сумніваюся, що з Ортханка глибоко попід землею ведуть ходи і що Саруман сподівається непомітно втекти через них. Якщо ви зважитеся на цю роботу, то прошу вас: залийте Ізенґард знову і перетворіть його на стояче озеро, доки не знайдете всіх виходів. Якщо всі підземелля будуть залиті, а виходи завалені, тоді Саруман змушений буде сидіти нагорі і зможе тільки визирати з вікон.

— Залиш це для ентів! — сказав Древлен. — Ми дослідимо долину від голови до п'ят, зазирнемо під кожний камінець. Сюди повернуться дерева, старі дерева, дикі дерева. І ми назвемо цей ліс Вартовим Лісом. Тоді тут навіть білка не проскочить без нашого відома. Залиш це для ентів! І поки не мине сім разів по стільки літ, скільки він мучив нас, ми не втомимося його стерегти.

XI. Палантир

Сонце вже сідало за пологий відріг на заході, коли Ґандалф із його товаришами і Теоден із вершниками вирушили з Ізен-ґарда. Ґандалф посадив у себе за спиною Мері, Араґорн — Піпіна. Два дружинники Теодена виїхали вперед і швидко зникли з очей. Усі інші не поспішали. Енти застигли біля воріт урочистим мовчазним строєм, попіднімавши догори довгі руки. Проїхали якийсь відрізок звивистої дороги, і Мері та Піпін озирнулися. Сонце все ще сяяло в небі, та довгі тіні залягли над Ізенґардом: сірі руїни пірнали в пітьму. Древлен тепер стояв осторонь, нагадуючи здалека стовбур старого дерева: гобіти пригадали їхню першу зустріч на сонячному карнизі ген на узліссі Фанґорну.

Під'їхали до стовпа з Білою Рукою. Стовп усе ще стояв, а витесана рука була скинута і роздроблена на друзки. Якраз посеред дороги лежав довгий палець, що білів у сутінках, а його червоний ніготь потемнів до чорного.

— Енти не забули жодної дрібниці, — зазначив Ґандалф.

Поїхали далі, а в долині тим часом вечоріло.

— Ми що, будемо їхати всю ніч, Ґандалфе? — спитав Мері через деякий час. — Не знаю, як тобі подобається дрібна потолоч, що мотиляється в тебе на хвості, але власне ця потолоч потомилась і хотіла б уже не мотилятись, а лягти спати.

— Ти чув усе чи тільки це? — спитав Ґандалф. — Не край собі серця! Подякуй, що Саруман лише це і сказав. Але він поклав на вас око. Якщо це заспокоїть твою зранену гордість, то знай, що зараз він думає про тебе з Піпіном більше, ніж про всіх нас. Хто ви; як і чому прийшли до Ізенґарда; що вам відомо; чи були в полоні, а якщо так — то як урятувалися, коли всі орки загинули, — ось такими загадками стурбований великий розум Сарумана. Його насмішка, Меріадоку, — це похвала, якщо його увага робить тобі честь.

— Дякую! — сказав Мері. — Та для мене більша честь — мотилятись у тебе на хвості, Ґандалфе. Так хоча би маю нагоду вдруге поставити запитання. Ми будемо їхати всю ніч?

Ґандалф розсміявся.

— Ну і невідчепний цей гобіт! Усім чарівникам треба мати при собі одного, а то й кількох гобітів — вони навчать не кидатися словами.

Прошу вибачення. Та насправді я подумав навіть про такі дрібниці. Ми спокійно проїдемо ще кілька годин аж до виходу з долини. Швидше рухатимемось уже завтра.

Спершу ми хотіли повертатися з Ізенґарда навпростець рівнинами до двору короля в Едорасі — кількаденна відстань. Але, обміркувавши все, вирішили змінити план. До Гельмового Яру ми послали гінців попередити, що завтра повертається король. Звідти гірськими стежками з великим загоном він піде до Гірського Скиту. Віднині не варто без нагальної потреби виходити на відкриту місцевість більш як двом-трьом чоловікам нараз, ані вдень, ані вночі.

— З тобою завжди так: або нічого, або відразу все! — пробурчав Мері. — Я ж питав лише про сьогоднішню ночівлю. Де і що таке Гельмів Яр, і що це все означає? Я нічого не знаю про цей край.

— А варто було би дещо дізнатися, якщо хочеш зрозуміти, що тут відбувається. Та не зараз і не від мене: маю обмізкувати надто багато невідкладних справ.

— Гаразд, то я візьмуся за Бурлаку — він не такий дратівливий. Тільки навіщо така таємничість? Я ж думав, ми виграли війну!

— Так, виграли, але тільки першу битву, і ця перемога ще побільшила небезпеку. Між Ізенґардом і Мордором є якийсь зв'язок, але який — я ще не збагнув. Як саме вони обмінювалися новинами, не знаю, але ж обмінювались! Око Барад-дура буде нетерпляче вдивлятись у Долину Чародія та в Роган. Чим менше воно побачить — тим краще.

Дорога повільно звивалася долиною. Кам'яне русло Ізену то наближалося, то віддалялося. З гір опустилася ніч. Увесь туман розвіяло прохолодним вітром. На сході розлилося бліде сріблисте сяйво вже округлого місяця. Гори праворуч поступово перетворилися на голі пагорби. Попереду відкрилася широка сіра рівнина.

Нарешті вони притримали коней і звернули з битого шляху на вкрите травою плоскогір'я. Проїхавши на захід близько милі, зупинились у долині, що відкривалася на півдні й упиралась у схил округлого Дол-Барану, останнього пагорба північного хребта, зеленого внизу і з вересовим вінцем угорі. На схилах видолинку з пахучої землі попід кущами торішньої папороті пробивалися молоді тугі пагони. Низьке узбіччя заросло густим колючим чагарником, і під ним загін став табором, десь за дві години до півночі. Вогнище розклали в западині між розчепіреним корінням глоду, високого, мов дерево, покрученого від старості, але цілком здорового. На кожній гілочці бубнявіли пуп'янки.

Призначили вартових — по два на зміну. Решта, повечерявши, загорнулась у плащі та ковдри і поснула. Гобіти вклались у куточку осторонь, підстеливши собі сухої папороті. Мері вже засинав, але Піпінові чомусь стало неспокійно. Він крутився і обертався, а папороть тріщала та шурхотіла.

— У чому річ? — спитав Мері. — Ти що, на мурашнику лежиш?

— Ні, та мені незручно. Цікаво, коли ми востаннє спали в ліжку?

— Полічи на пальцях! — сказав Мері, позіхнувши. — Скільки вже минуло від Лорієну…

— Це не те! — зітхнув Піпін. — Я про справжнє ліжко у спальні.

— Ну, тоді від Рівендолу. Та нині я засну будь-де.

— Тобі пощастило, Мері, — знову прошепотів Піпін після довгої мовчанки. — Ти їхав із Ґандалфом.

— Ну, і що з того?

— Він тобі щось розповідав?

— Так, і немало. Більше, ніж звичайно. Але ти чув усе чи майже все; ви їхали близько, і ми не робили з цього таємниці. Можеш завтра поїхати з ним, якщо думаєш, що тобі він скаже більше… і якщо візьме тебе.

— Справді? Чудово! Але він такий потайливий, правда? Анітрохи не змінився.

— Та ні, змінився! — Мері вже зовсім прокинувся, дивуючись, що так занепокоїло його товариша. — Він виріс, чи що. Здається, став і добрішим, і грізнішим; і веселішим, і серйознішим водночас. Він змінився; тільки ми ще не побачили, наскільки. Пригадай, як він обійшовся зі Саруманом! Не забувай, що раніше Саруман стояв вище за Ґандалфа: очолював Раду, чи як там воно зветься. Він був Саруманом Білим. А тепер Білий — Ґандалф. Саруман виходив, коли йому наказували, і палицю його забрали; а потім наказали піти — й він пішов!

— Ну, якщо Ґандалф і змінився, то став іще потаємливіший, оце й усе, — заперечив Піпін. — От хоча би… ця скляна куля. Страшенно тішиться нею. Щось про неї знає чи здогадується. А нам щось розказує? Ні словечка. А це ж я підняв її, не дав закотитись у баюру. «Гей, зачекай-но, хлопчику!» — і це все. Цікаво, що воно таке? А важке яке…

Голос Піпіна стишився, мовби він говорив сам до себе.

— Ага! Ось що тебе турбує! — сказав Мері. — Піпіне, хлопчику, пригадай слова Ґілдора, ті, які любив повторювати Сем: «У справи чарівників не втручайся, бо чарівники проникливі та гнівливі».

— Але ось уже кілька місяців ми тільки тим і займаємося, що втручаємось у справи чарівників. Я готовий ризикнути, щоби щось довідатися. Так хочеться поглянути на цю кульку.

— Іди спати! Ще про все довідаєшся, рано чи пізно. Любий Піпіне, жоден Тук не переплюне Брендіцапів у допитливості; але чи зараз час, питаю тебе?

— Гаразд! Ну, що поганого в тому, що я сказав: «Хочеться мені глянути на цей камінчик?» Знаю, що не зможу, бо Ґандалф сидить на ньому, ніби квочка на яйці. А яка мені користь із твого — іди-спати-ще-про-все-довідаєшся.

— Ну, а що мені ще сказати? — позіхнув Мері. — Вибач, Піпіне, але тобі таки доведеться почекати до ранку. Завтра після сніданку ми з тобою займемося цим. Я тобі допоможу, і, може, старий щось та розкаже. А зараз у мене очі злипаються. Якщо позіхну ще раз, то щелепи виверну. На добраніч!

Піпін замовк. Тепер він лежав спокійно, та сон до нього не йшов; не присипляло його і тихе дихання Мері, який заснув, тільки-но сказав «на добраніч». Здавалося, що разом із тишею розросталася думка про чорну кулю. Піпін знову пригадав її ваготу в руках, знову побачив таємничу червону глибину, в яку на мить зазирнув. Він крутився і товкся, намагаючись думати про щось інше.

Нарешті Піпін не витримав. Підвівся й озирнувся. Було прохолодно, й він загорнувся у плащ. Місяць заливав долину білим світлом, кущі відкидали чорні тіні. Усі довкола спали. Двох вартових не було видно: мабуть, стояли на пагорбі чи залягли в папороті. Сам не розуміючи, що його штовхає, Піпін тихенько підійшов до Ґандалфа. Чарівник, здавалося, спав, але повіки його були напіврозплющені: з-під довгих вій блищали зіниці. Піпін поспіхом відступив. Але Ґандалф не ворушився; і гобіт знову, майже всупереч власній волі, підкрався до чарівника. Ґандалф загорнувся в ковдру, зверху був накритий плащем; а поруч, між правим боком і його ліктем, лежало щось кругле, загорнуте в тем ну тканину; його рука, здавалося, щойно зісковзнула зі згортка на землю.

Тамуючи подих, Піпін підкрався ближче, крок за кроком. Нарешті опустився на коліна, злодійкувато простягнув руки і поволі підняв згорток: той виявився не таким уже і важким. «Напевно, тут щось інше», — подумав гобіт із дивним полегшенням; але назад згорток не поклав. Якусь мить Піпін стояв, стискаючи його в руках. І тут йому на думку спала нова витівка. Він відійшов навшпиньки, знайшов великий камінь і повернувся назад.

Тепер він швиденько стягнув тканину, загорнув у неї камінь і, опустившись на коліна, поклав його під руку Ґандалфа. Тільки тоді поглянув на те, що розгорнув. Ось вона — гладка кришталева куля, темна і згасла, неприкрита — в нього на колінах. Піпін підняв її, поспіхом загорнув у свій плащ і вже зібрався повертатися до своєї постелі. У цю мить Ґандалф ворухнувся вві сні і щось пробурмотів: здається, чужою мовою; рука його намацала і стиснула загорнутий камінь, тоді він зітхнув і вже не ворушився.

«Дурень ти, дурень! — буркнув Піпін сам до себе. — Хочеш накликати біду? Негайно поклади її назад! — Але коліна в нього затремтіли, й він ніяк не міг наважитися підійти до чарівника так близько, щоби дотягнутися до каменя. — Коли буду класти її назад, то обов'язково розбуджу Ґандалфа, — подумав він. — Треба заспокоїтись. А тим часом подивлюся на неї краєчком ока. Тільки не тут!» Він прокрався назад і сів на зелений горбок біля свого ліжка. Місяць визирав із-за краю долини.

Піпін підігнув коліна і поклав між ними кулю. Тоді низько схилився над нею, мов жадібна дитина, котра втікає у свій куток із мискою ласощів. Піпін розгорнув плащ і поглянув на кулю. Повітря навкруги здавалося застиглим і напруженим. Спочатку куля була темна, чорна, як смола, тільки місячне сяйво виблискувало на її поверхні. Потім у глибині зажеврів і затремтів слабенький вогник, і Піпін уже не міг відвести погляду. Невдовзі вся куля всередині запалала; вона почала обертатись, а може, у ній закрутились іскри. Раптом усі вогники згасли. Піпін хапнув ротом повітря і смикнувся, але й надалі сидів зігнутий, стискаючи кулю обома руками. Він нахилявся все нижче і нижче, а потім заціпенів; уста його беззвучно ворушилися. Потім, із придушеним криком, він упав горілиць і завмер.

На пронизливий крик примчали вартові. Невдовзі весь табір був на ногах.

— То ось хто злодій! — вигукнув Ґандалф, поспіхом накриваючи кулю плащем. — Невже ти, Піпіне! Ото вже біда на нашу голову! — Він схилився над тілом Піпіна: гобіт лежав горілиць, заціпенілий, із виряченими на небо невидющими очима. — Прокляття! Що ж ти накоїв — собі й нам усім? — Чарівник виглядав стурбованим і змученим.

Він узяв Піпіна за руку і схилився над обличчям гобіта, прислухаючись до його дихання; потім поклав долоню на чоло. Гобіт здригнувся. Очі його заплющилися. Потім він зойкнув і сів, здивовано витріщаючись на всі обличчя довкола, бліді в місячному сяйві.

— Не для тебе, Сарумане! — крикнув він пронизливим і неживим голосом, відсахнувшись від Ґандалфа. — Я невдовзі пришлю по неї. Розумієш? Оце і скажи!

Він смикнувся, намагаючись утекти, але Ґандалф ласкаво, хоч міцно, притримав його.

— Переґріне Туку! — мовив він. — Повертайся!

Гобіт обм'як і сів на землю, хапаючись за руку чарівника.

— Ґандалфе! — скрикнув він. — Ґандалфе! Вибач мені!

— Вибачити? Спершу розкажи, що ти накоїв!

— Я… я взяв кулю і глянув на неї, — запнувся Піпін. — Там було таке страшне. І я хотів утекти, але не зміг. А він прийшов і питав мене, і дивився на мене, і… і це все, що я пам'ятаю.

— Цього мало, — суворо сказав Ґандалф. — Що ти бачив і що говорив?

Піпін заплющив очі і здригнувся, та не відповів нічого. Усі мовчки втупились у нього, лише Мері відвернувся. Обличчя Ґандалфа не м'якшало.

— Говори! — наказав він.

Тихим і невпевненим голосом Піпін почав знову, і поволі його слова зазвучали виразно та голосно.

— Я бачив темне небо і високі мури. І маленькі зірки. Усе ніби дуже далеке і давнє, але вірогідне й виразне. Потім зірки почали зникати і з'являтися, їх заступали якісь крилаті істоти. Здається, велетенські, так; але в кулі вони здавалися кажанами, які кружляли довкола вежі. Здається, їх було дев'ять. Один раптом полетів просто на мене, все більший і більший. У нього такі жахливі… ні, ні! Не скажу!

Я хотів утекти, бо мені здалося, що він вилетить із кулі, та коли він виріс на всю кулю, то просто зник. Тоді з'явився він. Він не звертався до мене словами. Він просто дивився, а я розумів.

«Отже, ти повернувся? Чому ти не повідомляв про себе так довго?»

Я не відповів. Тоді він сказав: «Хто ти?» Я далі мовчав, але мені стало боляче. Він тиснув на мене, і я сказав: «Гобіт».

І тут він мене ніби помітив і розреготався. Так жорстоко. Немовби проштрикував мене ножами. Я хотів вирватись. Але він сказав: «Стривай! Ми з тобою незабаром побачимося. Скажи Саруманові, що ця іграшка — не для нього. Я невдовзі пришлю по неї. Зрозумів? Оце і скажи».

Так і свердлив мене очима. Я відчув, що розпадаюся на шматочки. Ні, ні! Більше нічого не скажу. Далі нічого не пам'ятаю.

— Подивися на мене! — звелів Ґандалф.

Піпін глянув йому просто в очі. Якусь хвилю чарівник мовчки впирався в нього поглядом. Потім його обличчя злагідніло, а в очах з'явилася тінь посмішки. Він м'яко поклав руку на голову Піпіна.

— Добре! Не кажи більше нічого! З тобою все гаразд. У твоїх очах нема обману, чого я боявся. На щастя, він говорив із тобою недовго. Ти і надалі дурень, але чесний дурень, Переґріне Туку. Хтось мудріший на твоєму місці постраждав би більше. Та запам'ятай: ти врятувався, а з тобою всі твої друзі, головно завдяки, як кажуть, щасливому випадку. Вдруге на нього не покладайся. Якби він тебе допитував знову, ти би точно виказав йому все, що знаєш, на погибель нам усім. Але він надто поспішав. Йому не лише інформація була потрібна — йому був потрібен ти, негайно, щоби потім розібратися з тобою в Темній Вежі, поволі. Перестань тремтіти! Якщо втручаєшся у справи чарівників, то мусиш бути готовий до такого. Ну, добре! Я тобі вибачаю. Заспокойся! Усе склалося не так погано, як могло би.

Він обережно взяв Піпіна на руки і переніс на постіль. Мері підійшов і сів поруч.

— Ляж і засни, якщо зможеш, Піпіне! — сказав Ґандалф. — Довірся мені. Якщо руки засверблять знову — скажи мені про це! Від цього можна вилікувати. У будь-якому разі, любий гобіте, не підкладай мені під лікоть каменюки! Ну, а тепер залишу вас обох наодинці.

Ґандалф повернувся до решти товариства, що все ще стояла, стурбована, біля ортханського каменя.

— Небезпека підкралася тоді, коли її найменше очікували, — сказав він. — Ми дивом урятувалися!

— Що з гобітом, із Піпіном? — запитав Араґорн.

— Думаю, тепер усе буде гаразд, — відповів Ґандалф. — Його тримали не довго, та й гобіти мають дивовижну здатність до відродження. Він швидко забуде все жахливе. Може, навіть занадто швидко. Ти, Араґорне, візьмеш цей ортханський камінь на зберігання? Це небезпечна річ.

— Справді небезпечна, та не для всіх, — сказав Араґорн. — Декому він належить по праву. Адже це, безперечно, палантир зі скарбів Еленділа, який королі Ґондору передали до Ортханка. Мій час наближається. Я візьму його.

Ґандалф глянув на Араґорна, тоді підняв загорнутий Камінь і подав йому, вклонившись, чим усіх здивував.

— Візьми його, витязю, — сказав він, — як запоруку інших скарбів, які будуть тобі повернені. Та дозволь дати тобі пораду: не користуйся ним — поки що! Будь обачний!

— А коли ж це я був квапливий чи необачний — той, хто чекав і готувався стільки довгих років?

— Поки що — ні. Тож не спіткнися наприкінці дороги, — сказав Ґандалф. — Найголовніше — бережи цю річ у таємниці. Ти й усі, хто тут стоїть! І перш за все гобіт, Піпін, не повинен знати, в кого вона зберігається. Його знову може потягнути до кулі. Бо — на жаль! — він брав її до рук і зазирав у неї, а цього не мало статися. Йому не можна було торкатися її в Ізенґарді, і я мав підбігти швидше за нього. Та я був зайнятий Саруманом і не відразу збагнув, що то за камінь. Тоді я втомився, і коли приліг усе обдумати, то заснув. Але тепер я знаю все!

— Так, сумнівів немає, — сказав Араґорн. — Нарешті ми знаємо, який зв'язок був між Ізенґардом і Мордором і як він підтримувався. Багато чого з'ясувалось.

— У наших ворогів є дивна сила і водночас дивні слабкості! — вигукнув Теоден. — Утім, старе прислів'я каже: зла воля часто зло руйнує.

— Так буває часто, — погодився Ґандалф. — Але цього разу нам дивовижно пощастило. Можливо, цей гобіт урятував мене від серйозної помилки. Адже я сам збирався випробувати Камінь і з'ясувати його призначення. Якби я це зробив, то відкрився би Ворогові. А я не готовий для такого випробування і не знаю, чи матиму таку силу коли-небудь. Навіть якби я спромігся вирватися, він би мене побачив, а це — кінець… Ще не настав той час, коли про таємничість можна буде забути.

— А я гадаю, що час уже настав, — мовив Араґорн.

— Ще ні, — заперечив Ґандалф. — На нашому боці поки що короткий період невизначеності, й ми мусимо цим скористатися. Ворог, очевидно, вважав, що Камінь в Ортханку — бо де ж іще? Отож, гобіт у полоні, а Саруман примусив його дивитись у кулю, щоби помучити. Тепер у цьому темному розумі закарбувалися голос і обличчя гобіта, й Ворог застигнув в очікуванні: доки він збагне свою помилку, мине якийсь час. Цим часом ми і маємо скористатися. Ми надто довго зволікали. Треба рухатися. Я негайно виїжджаю з Переґріном Туком. Для нього це краще, ніж лежати в темряві, поки всі інші сплять.

— Я залишу при собі Еомера та десятьох вершників, — сказав король. — Рано-вранці ми вирушимо в дорогу. Решта може їхати з Араґорном.

— Як бажаєте, — сказав Ґандалф. — Але намагайтеся якомога швидше добратися до прихистку в горах, до Гельмового Яру!

Цієї миті яскраве сяйво місяця заступила велика тінь. Кілька вершників скрикнуло та пригнулося, обхопивши голови руками, мовби закриваючись від удару: сліпий страх і смертельний холод огорнули їх. Пригнувши голови, вони крадькома поглянули в небо. Величезна крилата тінь, гасячи зорі, чорною хмарою пролетіла попід місяцем, окреслила широке коло і швидше від будь-якого вітру в Середзем'ї помчала на північ.

Усі повставали й остовпіли. Ґандалф усе дивився в небо, напружений, витягнувши руки і стиснувши кулаки.

— Назґул! — вигукнув він. — Посланець Мордору. Насувається буря. Назґули перетнули Ріку! У дорогу! Не чекайте до світанку! Швидко в путь!

Він кинувся до гобітів, свистом підкликаючи Тінебора. Араґорн поспішив за ним.

— Тепер поїдеш зі мною, — сказав Ґандалф, беручи Піпіна на руки. — Тінебор покаже тобі, на що здатен.

Потім він підбіг до того місця, де спав сам. Тінебор уже чекав на нього. Закинувши на плече невеличку торбу з усіми своїми речами, чарівник скочив на коня. Араґорн подав йому в руки Піпіна, загорнутого у плащ і ковдру.

— Щасти вам! Наздоганяйте нас! — крикнув Ґандалф. — Уперед, Тінеборе!

Прекрасний кінь труснув головою. Його розвіяний хвіст мерехтів у місячному сяйві. Він рвонув із копита вперед і зник, мов північний гірський вітер.

— Гарна, тиха ніч! — сказав Мері Араґорнові. — Щастить декому. Йому не хотілося спати, але хотілося пересісти до Ґандалфа — і ось його беруть зі собою! Замість того, щоби перетворити на камінь і залишити тут як науку для нащадків.

— А якби ортханський камінь перший підняв ти, а не він, то що сталося би? — запитав Араґорн. — Не відомо, чи було би краще. А тепер ти поїдеш зі мною. Негайно. Піди збери речі й не забудь узяти те, що залишив Піпін. Хутчіш!

Тінебор мчав рівниною: його не треба було ні підганяти, ні скеровувати. Не минуло і години, як вони досягнули Ізенських Бродів і перетнули їх. Курган Вершників із його холодними списами відійшов у сутінки.

Піпінові стало краще. Він зігрівся, а в обличчя віяв приємний прохолодний вітер. Він був із Ґандалфом. Жах перед Каменем і огидною тінню поступово танув, мовби все лишилося позаду, в гірській імлі чи у страшному сні. Піпін глибоко втягнув повітря.

— А я і не знав, Ґандалфе, що ти їздиш без сідла та вуздечки, — сказав він.

— Я по-ельфійськи не їжджу, хіба тільки на Тінеборі, — мовив Ґандалф. — Але Тінебор вузди не визнає. Не ти їдеш на Тінеборі — це він вирішує, нести тебе чи ні. Та якщо вже вирішив — цього досить. Тоді це його справа — подбати, щоби ти не впав, хіба що сам скочиш у повітря.

— А як швидко він біжить! — захоплювався Піпін. — Швидко, мов вітер, але дуже плавно. А як м'яко цокають копита!

— Зараз він скаче так, що і найкращий рисак не наздожене його, — відповів Ґандалф, — але все одно для нього це не швидко. Рівнина тут трохи підіймається, і земля не така рівна, як за рікою. Та поглянь, як швидко наближаються Білі Гори під зорями! Ось там — піки Тризуба, мов чорні списи. Незабаром ми будемо на роздоріжжі й повернемо до Гельмової долини, де передучора відбулася битва.

Піпін на якийсь час притих. Він прислухався, як Ґандалф щось тихенько наспівував, бурмотів короткі римовані уривки різними мовами, а внизу пролітали милі. Нарешті чарівник перейшов до пісні, в якій гобіт розібрав слова: кілька рядків долетіли до його вух крізь шум вітру.

— Ти про що, Ґандалфе? — запитав Піпін.

— Згадував дещо з Пісень Знання, — відповів чарівник. — Гобіти, мабуть, їх забули, якщо взагалі знали.

— Ні, не все забули, — сказав Піпін. — І в нас багато своїх пісень, які тебе, мабуть, не цікавлять. Але цієї я ще ніколи не чув. Що це за сім зір і сім каменів?

— Палантири стародавніх королів, — відповів Ґандалф.

— А що це таке?

— Це слово значить «той, що бачить далеко». Ортханський камінь — один із них.

— Отже, його не… його не Ворог створив? — затнувся Піпін.

— Ні, — мовив Ґандалф. — Не Саруман. Ні йому, ні Сауронові на це не вистачило б уміння. Палантири прийшли з Елдамару, що лежить за Вестернесом. Створили їх нолдори, можливо, і сам Феанор, так давно, що роками не виміряти. Але немає нічого такого, що би Саурон не обернув на зло. На згубу Саруманові! Як я мислю зараз, це і було його падінням. Небезпечні для нас усіх витвори мудрості, глибшої за ту, якою володіємо ми самі. Та він сам винен. Дурень він, що тримав палантир у таємниці, тільки для себе самого. Ані слова не сказав нікому з Ради. А ми і не згадували про долю палантирів Ґондору після тих руйнівних воєн. Люди про ці камені майже забули. Навіть у Ґондорі про їхнє існування було відомо небагатьом; дунадани Арнору пам'ятали про них тільки з Пісень Знання.

— А як їх використовували люди давнини? — запитав Піпін, утішений і здивований, що одержує відповіді на стільки запитань.

— З допомогою каменів зазирали на велику відстань і обмінювалися думками, — сказав Ґандалф. — У такий спосіб вони тривалий час керували королівством Ґондору та зберігали його цілісність. Камені розмістили в Мінас-Анорі, Мінас-Ітілі й Ортханку в кільці Ізенґарда. А найголовніший із них був під Зоряним Куполом в Осґіліаті до його зруйнування. Три інші були десь аж на Півночі. У домі Елронда вважають — що в Аннумінасі й Амон-Сулі, а Камінь Еленділа — на Пагорбах Веж неподалік від Мітлонда в Місячній Затоці, де причалюють сірі кораблі.

Усі палантири були пов'язані один з одним, а палантирами з Ґондору завжди керував камінь із Осґіліата. І тепер виявилося, що, як скеля Ортханка витримала випробування часом, так і палантир вежі зберігся. Та сам він міг показувати лише невиразні образи речей, віддалених у просторі та часі. Саруман, без сумніву, з цього користав; однак здавалося, що задоволений він не був. Він зазирав усе далі й далі, поки не накинув оком на Барад-дур. І тут він упіймався!

Хтозна, де зараз загублені Камені Ґондору й Арнору: чи поховані під землею, чи затонули у глибинах? Але принаймні один із них мав зберігатись у Саурона, і той використовував його з власною метою.

Можливо, то був Ітільський камінь, адже Саурон давно захопив Мінас-Ітіль і перетворив його на погане місце, яке тепер називається Мінас-Морґул.

Тепер легко уявити, як швидко втрапив у пастку і не зміг вирватися з неї блудний погляд Сарумана; й відтоді ним керували здаля, залякуючи, якщо не вдавалося переконати. Спіймався, хто кусався — шуліка в пазурах орла, павук у сталевому павутинні! Цікаво, чи віддавна його примушують постійно підходити до своєї кулі за вказівками і чи віддавна ортханський камінь так кориться Барад-дуру, що туди вмить звертаються погляд і думка кожного, в кого воля не така міцна, як алмаз? А як притягує ця куля! Хіба я цього не відчув? Навіть зараз моє серце прагне випробувати волю, перевірити, чи зумію я вирвати її з-під влади Ворога і спрямувати, куди хочеться мені, — через широкі простори води та часу подивитися на Тіріон Прекрасний, побачити неймовірний розум і руки Феанора за роботою, коли ще квітли Біле Дерево і Золоте.

Ґандалф зітхнув і замовк.

— Шкода, що я не знав цього раніше, — сказав Піпін. — Я не розумів, що робив.

— О ні, розумів, — заперечив Ґандалф. — Ти знав, що поводишся погано та по-дурному; ти сам собі це говорив, але не послухався. А я не сказав тобі всього цього, бо тільки зараз, у дорозі, обдумавши те, що сталося, я сам нарешті все зрозумів. А якби я і розказав раніше, це не послабило би твого бажання і не полегшило би боротьби з ним. Навпаки! Ні, найкраще навчишся тоді, коли обпечеш руку. Після такого добре втямиш пораду не пхатися до вогню.

— Уже втямив, — сказав Піпін. — Хай навіть усі сім каменів покладуть переді мною, я очі заплющу, а руки — в кишені.

— Дуже добре! — посміхнувся Ґандалф. — На це я і сподівався.

— Але я хотів би знати… — почав був Піпін.

— Змилуйся! — вигукнув Ґандалф. — Якщо я маю відповідати на всі питання, щоби вдовольнити твою цікавість, то до кінця моїх днів я тільки цим і займатимуся. Що ще ти хочеш знати?

— Назви всіх зірок і всього живого, всю історію Середзем'я та Наднебесся, а ще — про Розлучні Моря, — засміявся Піпін. — Аякже! Хіба можна менше? Та мені не конче сьогодні. Щойно ж я задумався, що то була за чорна тінь. Я чув, як ти кричав: «Посланець Мордору!» Що то було? І чого йому було треба в Ізенґарді?

— То був Чорний Вершник на крилах, Назґул, — сказав Ґандалф. — Він міг забрати тебе до Темної Вежі.

— Але ж він не по мене прилетів, правда? — тремтячим голосом запитав Піпін. — Тобто він не знав, що я…

— Певно, що не знав, — мовив Ґандалф. — Від Барад-дура до Ортханка двісті чи й більше ліг пташиного польоту, і навіть Назґулові на це потрібно кілька годин. Але Саруман, звісно, зазирав у Камінь із дня орківської облави, і я переконаний, що його потаємних думок було прочитано більше, ніж він хотів. Посланця послали, щоби з'ясувати, чим займається Саруман. Думаю, після того, що трапилося сьогодні вночі, прилетить іще один посланець. І дуже швидко. Тож Саруман увесь потрапить у пастку, в яку вже просунув руку. У нього немає бранця, якого треба відіслати до Мордору. У нього немає Каменя, щоби відповісти на виклик. Саурон думатиме, що Саруман приховує бранця і навмисне не користується Каменем. Навіть якщо Саруман скаже правду посланцеві, це йому не допоможе. Бо хоч Ізенґард і зруйнований, проте Саруман в Ортханку — у безпеці. Хоче він того чи ні, а виглядатиме бунтівником. Але ж він відмовився піти з нами, щоб уникнути саме цього! Що він робитиме в такій ситуації, не маю уявлення. Поки він в Ортханку, то ще, гадаю, зможе чинити опір Дев'ятьом Вершникам. Принаймні може спробувати. Наприклад, затримати Назґула або вбити ту істоту, на якій той тепер літає. У такому разі нехай Роган пильнує своїх коней!

Але мені важко сказати, добре це для нас чи погано. Можливо, лють на Сарумана сплутає або перекреслить якісь плани Ворога. А може, він дізнається, що там був я і стояв на сходах Ортханка… з гобітами на хвості. Або що нащадок Еленділа живий і стояв поруч зі мною. Якщо роганські обладунки не обдурили Червослова, то він запам'ятав Араґорна та його титул. Оцього я і боюся. Тож ми летимо — та не від небезпеки, а до ще більшої загрози. Кожен крок Тінебора наближає тебе до Землі Тіні, Переґріне Туку!

Піпін не відповів, тільки щільніше загорнувся у плащ, мовби його пронизав раптовий холод. Під ними летіла сіра земля.

— Поглянь! — сказав Ґандалф. — Перед нами долини Західного Фолду. Тут дорога повертає на схід. Ота темна тінь — вхід до Гельмового Яру. Там лежать Аґларонд і Осяйні Печери. Не розпитуй про них. Звернися при нагоді до Ґімлі — й уперше в житті одержиш відповідь довшу, ніж треба. Бо сам ти печер не побачиш, принаймні не в цій подорожі. Невдовзі вони вже будуть позаду.

— А я думав, ти хотів зупинитися біля Гельмового Яру, — сказав Піпін. — Куди ж ми прямуємо?

— До Мінас-Тіріта, доки нас іще не затопило море війни.

— Ох! А це далеко?

— Ліги ліг, — відповів Ґандалф. — Утричі далі, ніж до Золотого Палацу короля Теодена, а туди понад сто миль на схід по прямій, як літають посланці Мордору. Тінеборові доведеться скакати довшою дорогою. Хто виявиться прудкішим?

До ранку — а це ще кілька годин — зупинятися не будемо. Та потім навіть Тінеборові треба буде відпочити в якійсь ущелині між горами — сподіваюся, в Едорасі. Ти ж спробуй заснути! З першим проблиском світанку побачиш золотий дах дому Еорла. А ще через два дні — пурпурову тінь під горою Міндоллуїн і білі стіни вежі Денетора.

А тепер уперед, Тінеборе! Лети, мій коню, лети, як ще ніколи не літав! Ми на твоїй рідній землі, де кожен камінчик тобі знайомий. Лети! Уся надія на швидкість!

Тінебор закинув голову і голосно заіржав, ніби сурма покликала його до бою. Кінь рвонув уперед. Іскри сипонули з-під копит; ніч струменіла над ним.

Коли Піпін уже поволі провалювався в сон, у нього з'явилося дивне враження: він і Ґандалф нерухомі, мов каміння, посаджені на статую коня на бігу, тоді як земля крутиться під копитами під шум сильного вітру.

I. Приборкання Смеаґола

— Ну, пане, втрапили ми з вами в халепу, — зітхнув Сем Правоніг. Він стояв біля Фродо, понуро опустивши плечі, і примруженими очима вдивлявся в темряву. Був вечір третього дня, відколи вони втекли із Загону, а може, так їм здавалося: вони втратили лік годинам, долаючи голі, кам'янисті схили Емін-Муїлу, то повертаючись назад, бо не знаходили дороги вперед, то виявляючи, що по колу забрели туди, де вже були кілька годин тому. Однак загалом вони таки просувалися на схід, по змозі тримаючись зовнішнього хребта цієї дивовижної плутанини гір. Але схили відрогів виявлялися крутими, високими та непрохідними і нависали над рівниною; внизу, біля підніжжя, лежали сірі гнилі трясовини без жодних ознак життя, і над ними навіть птахи не пролітали.

Гобіти стояли на краю високого урвища, скелястого та похмурого, підніжжя його огортала імла; позаду них здіймалось узгір'я, над яким пливли низькі хмари. Холодний вітер віяв зі сходу. На безформних землях попереду опускалися сутінки — гнила зелень трясовин тьмяніла до понурого бурого кольору. Андуїн, який виблискував удень, коли сонце проривалося крізь хмари, тепер ховався в пітьмі далеко праворуч. Але гобіти не дивилися за Ріку, в бік Ґондору, туди, де залишилися їхні друзі та землі людей. Погляди звертали вони на південь і схід, де на порозі близької ночі далекими горами нерухомого диму зависла темна смуга. Час від часу на межі неба та землі спалахував ледь помітний червоний вогник.

— Ото халепа! — зітхнув Сем. — Це єдине відоме нам місце на всій землі, якого нам не хочеться бачити зблизька; і водночас це саме те місце, куди ми намагаємося потрапити! І саме туди потрапити не можемо. Ніяк. Виглядає на те, що ми пішли не тією дорогою. Злізти тут не можемо, а якщо і вдасться, то опинимось у смердючій трясовині, ручуся. Фу! Чуєте? — Він потягнув носом повітря.

— Так, чую, — відповів Фродо, але не ворухнувся, а далі вдивлявся в далечінь, не зводячи очей із темної смуги та спалахів вогню. — Мордор! — шепнув він ледве чутно. — Якщо я повинен іти, то краще вже дістатися туди чимшвидше і покласти всьому край! — Він здригнувся. Вітер був холодний, до того ж насичений смородом гнилого болота. — Гаразд, — мовив нарешті Фродо, відриваючи погляд від обрію, — халепа це чи ні, та не стояти ж нам тут усю ніч. Пошукаємо якогось захистку і переночуємо; може, завтра знайдеться стежка.

— А може, післязавтра або післяпіслязавтра, — буркнув Сем. — Або ніколи. Ми не туди пішли.

— Не знаю, — мовив Фродо. — Гадаю, мені так призначено — іти до тієї Тіні, тому дорога знайдеться. От тільки на добро чи на зло обернеться вона? Єдина наша надія була на швидкість. Зволікання на руку нашому Ворогові — й ось ми тут: застрягли. Може, нами керує воля Темної Вежі? Я все робив не так. Мені слід було давним-давно покинути Загін і зайти з півночі східним берегом Ріки, повз Емін-Муїл, а далі через Рівнину Битви до перевалів Мордору. Але тепер нам самим знайти дорогу назад неможливо, й орки нишпорять східним берегом. Я втомився, Семе. Я не знаю, що робити. Що у нас залишилося з харчів?

— Тільки ті, як їх… лембаси, пане Фродо. Та їх достатньо. Краще вже вони, ніж нічого. Хоч і не думав я, вперше їх скуштувавши, що коли-небудь мені захочеться чогось іншого. А от зараз хочу: окраєць звичайного хліба і кухоль — ну, хоч півкухля — пива добре би пішли. Прихопив зі собою всіляке кухонне начиння з останнього табору, і що з того? Нема як розкласти вогнище, та і варити нічого — навіть трави немає!

Вони зійшли в кам'янисту западину. Призахідне сонце оточили хмари, й ніч опустилася швидко. Спали неспокійно, постійно крутилися від холоду, примостившись між великими зубчастими шпилями вивітреного каменю, який принаймні захищав їх від східного вітру.

— Ви їх бачили, пане Фродо? — запитав Сем, коли вони попрокидалися рано-вранці й сиділи, задубілі від холоду, пережовуючи крихти лембасу.

— Ні, — відповів Фродо. — Уже другу ніч нічого не бачив і не чув.

— І я теж. Бр-р! У мене від тих очисьок усе всередині перевертається! А може, ми вже його здихалися, цього нещастя? Ґолум! Добрався би я до його горлянки, він би в мене заґелґотав.

— Сподіваюсь, у цьому не буде потреби. Не знаю, як він нас вистежив; але, здається, знову відстав. На цьому сухому голому ґрунті ні слідів, ані запаху, навіть для його нюху.

— Сподіваюся, так воно і є, — сказав Сем. — Хотілося би спекатися його назавжди!

— Добре би, — погодився Фродо, — та все ж він не найбільша наша проблема. Як би нам вибратися з цих гір! Мені тут не подобається: так, ніби я нічим не прикритий зі сходу, лише мертві рівнини між мною і Тінню. А там — Око. Ходімо! Сьогодні мусимо якось зійти вниз.

Минув ранок, день хилився до вечора, а вони все дерлися скелястим хребтом, не знаходячи виходу.

Часом у тиші цієї пустельної місцини їм учувалися невиразні звуки, мовби скотився камінь чи прочалапали по скелі чиїсь босі ноги. Та коли гобіти завмирали і прислухалися, то чули тільки, як вітер свистить серед скель, — проте навіть це нагадувало їм тихий звук подиху крізь гострі зуби.

Протягом усього дня їхньої подорожі зовнішній хребет Емін-Муїлу поступово завертав на північ. Уздовж краю він був плаский і широкий, безладно завалений уламками вивітреної породи, подекуди поораний жолобами, які круто вели вниз до глибоких тріщин на поверхні крутосхилу. Щоби знайти прохід у цих розколинах, які ставали щоразу глибші і траплялися дедалі частіше, Фродо та Сем забирали ліворуч, віддаляючись від краю, і не помітили, як уже кілька миль повільно, та невпинно сходили вниз: край урвища опускався до рівня низин.

Нарешті їм довелося зупинитися. Хребет круто завертав на північ, і перетинав його глибокий рів. На протилежному боці хребет знову здіймався на величезну висоту: попереду бовваніла сіра, прямовисна скеля, наче тесана гострим ножем. Далі йти вони не могли і мусили повертати або на захід, або на схід. Але шлях на захід був би складний і довгий і тільки завів би їх углиб нагір'я; а зі сходу на них чекало зовнішнє урвище.

— Доведеться спускатись у цей рів, Семе, — сказав Фродо. — Подивимося, куди він нас виведе!

— До прірви, от побачите, — мовив Сем.

Розколина виявилася довшою та глибшою, ніж здавалася на перший погляд. Трохи нижче вони натрапили на сучкуваті хирляві деревця, перші за багато днів, — переважно покручені берізки, а подекуди ялинки. Багато дерев були сухі і мертві, до серцевини обшарпані східними вітрами. Колись, у тепліші дні, тут, напевно, ріс густий бір, але тепер дерева закінчилися за якихось п'ятдесят ярдів, хоча порохняві пні дерлися майже до самого краю урвища. Дно западини вздовж тріщини у скелі було завалене уламками каміння й різко спадало додолу. Коли гобіти нарешті добралися до його кінця, Фродо нахилився і обережно визирнув.

— Дивися! — сказав він. — Мабуть, ми пройшли чимало, а може, то скеля опустилася. Тут уже набагато нижче, і, здається, легше зійти.

Сем став на коліна і неохоче виглянув із-за краю. Потім озирнувся на високу скелю, що здіймалася ліворуч.

— Легше! — буркнув він. — Ну, гадаю, вниз іти завжди легше, ніж догори. Хто не літає, може скочити!

— Далеко доведеться стрибати, — сказав Фродо. — Десь, ну… — він зміряв поглядом відстань, — думаю, близько вісімнадцяти сажнів. Не більше.

— Для нас вистачить! Ух! Як же я не терплю висоти! Але дивитися — то не злазити.

— Усе одно треба спробувати; думаю, тут ми могли би злізти. Бачиш, скеля в цьому місці не така крута, як раніше.

І справді, гора вже не була прямовисна, а полого сходила додолу. Вона здавалася величезним валом чи хвилерізом, чий фундамент посунувся так, що вся кладка перекосилась і потріскалась, і камінні брили місцями повипиналися, мов широкі сходинки.

— І якщо ми хочемо спробувати, то найкраще зробити це вже, — продовжив Фродо. — Сьогодні рано сутеніє. Збирається на грозу.

Туманні обриси гір на сході губились у ще глибшій чорноті, що простягалася на захід довгими рукавами. Звіявся вітер, принісши далеке гарчання грому. Фродо вдихнув повітря і тривожно глянув на небо. Він затягнув пояс поверх плаща і закинув свою легку торбу на спину; тоді підступив до краю.

— Я спробую.

— Дуже добре! — похмуро мовив Сем. — Тільки я піду перший.

— Ти? — здивувався Фродо. — Але ж ти не хотів лізти?

— Я і тепер не хочу. Але так підказує здоровий глузд: нижче поставити того, хто швидше послизнеться. Я не хочу впасти вам на голову — нема сенсу вбиватись обом під час одного падіння.

Не встиг Фродо і рота розкрити, як Сем присів, перекинув ноги через край урвища і обернувся, намацуючи ногами опору. Не відомо, чи робив він коли-небудь у житті так холоднокровно щось хоробріше або щось нерозсудливіше.

— Ні, Семе! Ну, й упертий же осел! — зупинив його Фродо. — Ти ж допевне заб'єшся. Хіба можна лізти навмання? Вернися! — Він підхопив Сема під пахви і витяг назад. — Почекай тут, будь терплячий! — Тоді знову ліг і зазирнув униз; швидко сутеніло, хоча сонце ще не сіло. — Мені здається, ми впораємося, — сказав він через хвилину. — Я пройду; і ти пройдеш, якщо не втратиш голови й ітимеш слід у слід за мною.

— Не розумію, як можна бути таким упевненим? У цих сутінках не видно дна. А якщо там не буде за що зачепитися ні ногою, ні рукою?

— То полізу назад.

— Легко сказати, — зітхнув Сем. — Краще почекаємо до світанку.

— Ні! Це в найгіршому разі! — мовив Фродо з несподіваним запалом. — Мені шкода кожної години, кожної хвилини. Я спробую злізти. А ти не йди за мною, поки не покличу.

Схопившись за край урвища, він обережно посунувся вниз, і аж коли витягнувся на повен зріст, уперся пальцями ніг у вузенький уступ.

— Є перший крок! — сказав він. — Цей уступ розширюється вправо. Можна стояти, не тримаючись руками. Зараз я… — мова його раптом урвалася.

Темрява, стрімко насуваючись, наплинула зі сходу і проковтнула небо. Просто над їхніми головами зі сухим тріском луснув грім. Палюча блискавка вдарила в гори. Потім налетів вихор, а з ним, вплітаючись у його рев, — пронизливий вереск. Гобіти чули такий крик ще у Прилуках, коли втікали з Гобітона, і навіть там, у лісах Ширу, він морозив кров. А тут, у пустелі, жахав ще більше: пронизував душу холодними лезами страху та відчаю, зупиняючи серце і перехоплюючи подих. Сем упав долілиць. Фродо мимоволі відпустив опору, затуляючи вуха руками. Він похитнувся, оступився і з жалібним криком посунувся додолу.

Сем почув крик і підповз до самого краю урвища.

— Пане, пане! — кликав він. — Пане Фродо!

Відповіді не було. Сем увесь тремтів, але набрав у легені повітря і ще раз крикнув:

— Пане Фродо!

Вітер, здавалося, задував голос назад до горла, та коли відлетів, прогуркотівши над ущелиною, до Сема долинув ледве чутний відгук:

— Усе добре, все добре! Я тут. Але нічого не бачу.

Фродо гукав слабким голосом. Насправді ж він був досить близько. Він не впав, а зісковзнув по стіні, приземлившись кількома ярдами нижче на широкому карнизі. На щастя, схил у цьому місці був косий, і вітер притиснув Фродо до скелі так, що впасти було неможливо. Якусь хвилю він відпочивав, притулившись обличчям до холодного каменю і слухаючи, як стугонить серце. Але чи то згустилася темрява, чи ще щось — він нічого не бачив. Чорна ніч навкруги. Уже подумав, чи раптом не осліп. Потім глибоко вдихнув повітря.

— Вертайтеся! Вертайтеся! — чув він голос Сема з темряви угорі.

— Не можу. Нічого не бачу. Не маю за що вчепитися.

— Як вам допомогти, пане Фродо? Як вам допомогти? — крикнув Сем і перехилився через край, забувши про небезпеку. Чому господар нічого не бачить? Звісно, темно, та не настільки ж. Він добре бачив Фродо — сіру самотню фігурку, розпластану на скелі. Та дотягнутися до нього рукою він не міг.

Знову ляснув грім; і тоді пішов дощ. Злива з градом спіпучою стіною повалила на скелю, пронизливо холодна.

— Я спускаюся до вас! — закричав Сем, хоча чим він міг допомогти, не знав.

— Ні, ні! Зачекай! — прокричав Фродо, тепер голосніше. — Мені вже краще. Зачекай! Без мотузки все одно нічого не зробиш.

— Мотузка! — зойкнув Сем і заговорив сам до себе, збуджено і радісно. — Ну, хіба ж не варто на кінці тієї мотузки повісити мене на науку недоумкам! Дурень пустоголовий, ось ти хто, Семе Правоноже: так мене частенько називав мій Дідусь і казав правду. Мотузка!

— Ну, годі вже базікати! — гукнув Фродо; він уже прийшов до тями, Сем і смішив його, і дратував. — Дай спокій своєму Дідусеві! Хочеш переконати себе, що в тебе є мотузка в кишені? Якщо так, то мерщій її сюди!

— Є, пане Фродо, в моїй торбі. Носився з нею сотню миль, і от зовсім забув!

— Ну, то кидай мені кінець!

Сем швиденько розв'язав свій мішок і попорпався в ньому. На дні знайшовся клубок шовковистої мотузки, сплетеної ельфами Лорієну. Кінець мотузки він кинув Фродо. Темрява мовби спала Фродо з очей, чи то повернувся його зір. Він помітив тонкий шнур, що звисав ізгори, і йому здалося, що той ледь-ледь відсвічує сріблом. Коли Фродо зосередив погляд на світляній точці в темряві, голова перестала крутитися. Міцно обв'язавшись кінцем мотузки довкола пояса, він обіруч учепився за неї.

Сем відійшов на кілька ярдів назад, уперся ногами в пень і щосили потягнув за мотузку. Допомагаючи собі ногами, Фродо видерся нагору і повалився на землю.

Грім гуркотів і гарчав удалині, злива не вщухала. Гобіти заповзли углиб розколини, але і там не знайшли прихистку. Згори збігали струмки дощівки; невдовзі камінням уже мчав бурхливий пінявий потік і виливався зі щілини, мов із водостічної труби великого даху.

— Мене би там затопило або взагалі знесло, — сказав Фродо. — Як добре, що в тебе була мотузка!

— Краще би я згадав про неї раніше, — зітхнув Сем. — Ви, може, пам'ятаєте, як ельфи на прощання поклали нам у човни по мотузці? Ті линви мені так сподобалися, що один моток я вкинув до торби. Таке враження, ніби було це сто років тому. «Вона вам не раз придасться», — пояснив ельф, — то був, здається, Галдір. І сказав правду.

— Шкода, що я не прихопив іще однієї мотузки, — сказав Фродо.

— Та я покидав загін із таким поспіхом і в такому сум'ятті. Було б у нас їх дві, то могли би спуститися додолу. Цікаво, яка вона завдовжки?

Сем заходився поволі намотувати мотузку на руку.

— П'ять, десять, двадцять… близько тридцяти ліктів, — мовив він нарешті.

— Хто би подумав! — здивувався Фродо.

— Ах! Нічого дивного! Ельфи — такий чудовий народ. На вигляд тоненька, але міцна; в руках м'яка, як тісто, а легка ж яка! Чудовий народ, одне слово!

— Тридцять ліктів, — задумливо повторив Фродо. — Думаю, цього вистачить. Якщо гроза мине, доки споночіє, спробую спуститися.

— Дощ уже вщухає. Та, пане Фродо, краще не ризикуйте в пітьмі! Не знаю, як ви, та у мене цей вереск іще дотепер у вухах. Схоже було на Чорного Вершника — тільки чомусь згори, ніби він летів. Думаю, найкраще буде залягти в цій щілині до ранку.

— А я думаю, що ні хвилини не просиджу тут довше, ніж треба, над цією драговиною на видноті в Темної Країни.

З цими словами він підвівся і знову пішов визирати з ущелини. Небо на сході прояснювалося. Запона грози, розхристана та волога, підіймалась, і головне бойовище розпростерло крила над Емін-Мушом, над яким на якийсь час зависла темна думка Саурона. Там гроза повернула, стріляючи блискавками та градом у долину Андуїну і кидаючи на Мінас-Тіріттінь із погрозою війни. Тоді, опустившись над горами, поволі розповзлася над Ґондором і околицями Рогану, аж поки вершники, котрі поспішали степами на захід, не побачили, як її чорні вежі рухаються вслід за сонцем. А тут, над пустелею та болотами, знову відкрилося чисте темно-синє небо і з'явилося кілька блідих зірок, наче білих дірочок у шатрі над рогатим місяцем.

— Як приємно знову бачити, — мовив Фродо, глибоко вдихаючи повітря. — Уявляєш, я вже подумав, що осліп! Від блискавки чи від чогось іще гіршого. Нічогісінько не бачив, доки не опустилася ця мотузка. Вона мовби світилася.

— Вона справді як срібна в темряві, — сказав Сем. — Я раніше цього не помічав, бо, кинувши її в мішок, так і не витягав. Але якщо ви налаштовані спускатися, пане Фродо, то як же це зробити? Тридцять ліктів, або ж вісімнадцять сажнів, — це менше, ніж висота урвища.

Фродо замислився на хвилину.

— Прив'яжи її до цього пенька, Семе! Тепер буде так, як ти хотів — підеш перший. Я потроху відпускатиму мотузку, а ти лише відштовхуйся руками та ногами від скелі. Щоправда, якщо зможеш опертися на якийсь уступ, то даси мені перепочити. А коли зійдеш ти — піду я. Зі мною вже все гаразд.

— Дуже добре, — відповів Сем похмуро. — Хай буде те, що має бути!

Він узяв мотузку і обв'язав її довкола найближчого до урвища пня; другим кінцем обмотав себе довкола пояса. Він неохоче обернувся і приготувався вдруге перелізти через край.

Спуск, однак, виявився не таким складним, як він собі уявляв. Мотузка додавала йому впевненості, хоча він кілька разів, зиркаючи вниз, заплющував очі. Було тільки одне небезпечне місце без жодної опори, де стіна йшла прямовисно, а потім навіть різко тікала з-під ніг, і він зірвався, повиснувши на сріблястому шнурі. Та Фродо тримав мотузку міцно й опускав його поволі, тож усе обійшлося. Найбільше Сем боявся, що мотузка закінчиться, коли він буде високо над землею, та в руках у Фродо залишалося ще кілька витків, коли Сем став ногами на ґрунт і вигукнув: «Я вже тут!» Фродо добре чув його голос, але розгледіти не міг — сірий ельфійський плащ розчинився в сутінках. Фродо спускався трохи довше. Він обмотав мотузку довкола пояса, вкоротивши її так, аби в разі падіння вона його підстрахувала; однак він намагався не послизнутися, на відміну від Сема, не дуже довіряючи тонкій сірій линві. Проте у двох місцях він таки мусив покластися на неї: на гладкій поверхні не виявлялося жодної зачіпки навіть для міцних гобітських пальців, а уступи були задалеко один від одного. Та нарешті й він приземлився.

— Ну, ось ми і попрощалися з Емін-Муїлом! — вигукнув Фродо. — Цікаво, що ж далі? Хтозна, чи не забракне нам невдовзі твердого надійного ґрунту під ногами.

Однак Сем ніяк не відреагував: він дивився вгору.

— Дурні! — вигукнув він. — Йолопи! Моя люба мотузочка! Вона прив'язана до пенька, а ми тут, унизу. Кращої драбинки для цього підлого Ґолума не придумаєш. Ще варто залишити дороговказ, аби знав, куди ми пішли! Я так і думав, що все видавалося занадто легко.

— Якщо винайдеш спосіб, як одночасно спуститися по мотузці й забрати її зі собою, то можеш віддати мені звання дурня, чи як там тебе називав твій Дідусь. Вилізь назад, відв'яжи і стрибай униз, якщо хочеш!

Сем почухав потилицю.

— Прошу пробачення, та я нічого не можу придумати. Але і залишати її не хочеться — це правда. — Він погладив кінець мотузки і легенько смикнув. — Шкода розлучатися з нею, адже вона з ельфійського краю. Може, сама Ґаладріель її сплела. Ґаладріель, — пробурмотів він, сумовито похиливши голову.

Він подивився вгору і смикнув мотузку, мов на прощання, але та, на превеликий подив обох гобітів, зісковзнула з обриву. Сем повалився горілиць, а довгі сірі кільця згорнулись у нього на грудях. Фродо засміявся:

— Хто в'язав вузли? Добре, що хоч протрималися рівно стільки, скільки було треба. Подумати лише — я довірив тобі своє життя!

Сем не сміявся.

— Можливо, я не мастак лазити по скелях, пане Фродо, — образився він, — але на мотузках і вузлах я трохи знаюся. Це, як кажуть, сімейне. Мій дід, а за ним мій дядько Енді, старший брат мого Дідуся, багато років був линварем. І я зав'язав добрий вузол, не гірше за будь-кого зі Ширу.

— Значить, мотузка десь перетерлась об камінь.

— Закладаюся, що ні! — ще більше образився Сем. Він уважно роздивився її кінець. — Не перетерлася, таки ні. Анітрішки!

— Тоді залишається вузол.

Сем похитав головою і промовчав. Він обмацав усю мотузку від кінчика до кінчика.

— Говоріть, що хочете, пане Фродо, — мовив він нарешті, — а я думаю, що вона сама повернулася, коли я покликав.

Він змотав її і з ніжністю спакував у свій мішок.

— Вона повернулася, — погодився Фродо, — і це найголовніше.

— А зараз нам треба подумати, що робити далі. Незабаром ніч. Дивися, які гарні зірки, а який місяць!

— На душі стає радісно, правда? — мовив Сем, глянувши на небо.

— Якісь вони… ельфійські. І місяць росте. У цих хмарах його днів два-три не було видно. Уже навіть проливає світло.

— Так, але до повні ще кілька днів. Гадаю, не варто йти через болото при світлі півмісяця.

З настанням сутінків вони продовжили подорож. За якийсь час Сем обернувся й окинув оком пройдений шлях. Місце спуску тепер здавалося чорною подряпиною на сірій скелі.

— Добре, що мотузку забрали, — сказав він. — Тепер нехай цей розбійник розв'язує головоломку. Нехай почалапає своїми лаписьками по цих уступах!

Від підніжжя скелі пішли пустищем, вибираючи дорогу між завалами каміння, вологого та слизького після зливи. Місцевість усе ще йшла круто вниз. Не встигли далеко відійти, як шлях раптом перетнула канава, що чорно зяяла під ногами. Вона була доволі вузька, та все ж заширока, щоби стрибати через неї в сутінках. Гобітам здалося, що на дні дзюрчала вода. Ліворуч канава завертала на північ, знову до гір, тож у тому напрямку було не пройти, принаймні затемна.

— На мою думку, нам варто піти вздовж хребта на південь, — запропонував Сем. — Може, знайдемо якийсь затишний куточок або навіть печеру.

— Гаразд, — відповів Фродо. — Я втомився й уже не можу пробиратися серед цього каміння — хоч і не хочу зволікати. Стелилася би перед нами рівна стежка, то я би йшов, поки ноги не повідбивав би.

Уздовж нерівного підніжжя Емін-Муїлу йти було нелегше. Ані прихистку, ні западини Сем так і не знайшов — самі лише голі кам'янисті схили попід скелею, що ставала все вищою та стрімкішою. Нарешті, геть знесилені, гобіти просто попадали на землю біля валуна, що лежав неподалік від урвища. Там вони трохи посиділи, зажурено притулившись один до одного в холодній кам'янистій ночі й марно намагаючись побороти сон. У чистому небі високо піднявся місяць. Його слабке біле сяйво висвітило поверхні скель і залило холодні насуплені стіни урвища, і широка невиразна темрява перетворилася на блідо-сіру пелену, покреслену чорними тінями.

— Знаєш, Семе, — сказав Фродо, підводячись і щільніше загортаючись у плащ, — візьми мою ковдру і трохи поспи. Я піду прогуляюся, повартую. — Раптом він напружився і, нахилившись, ухопив Сема за рукав. — Що це? — прошепотів він. — Глянь он туди, на скелю.

Сем подивився і зі свистом вдихнув крізь зуби повітря.

— Сссс! Ось що це таке. Це той Ґолум! От зміюка! А я ж було думав, ми запаморочили йому голову нашим спуском по скелі! А ти глянь на нього! Повзе, мов павучисько по стіні.

По стіні урвища, прямовисній і зовсім гладкій у блідому сяйві місяця, рухалася, розчепіривши тоненькі кінцівки, дрібна чорна істота. Мабуть, її спритні пальці намацували такі щілини та виступи, яких жодному гобітові не помітити, але виглядало, ніби вона просто крадеться скелею вниз на липких лапах, мов якась величезна хижа комаха. Істота повзла головою донизу, наче винюхуючи дорогу. Час від часу поволі підводила голову, повертаючи її назад на довгій худій шиї, і тоді гобіти бачили два бліді мерехтливі вогники — очі, які зиркали на місяць і знову швидко зникали під повіками.

— Думаєте, він бачить нас? — запитав Сем.

— Не знаю, — тихо відповів Фродо. — Мабуть, ні. Навіть друзям важко було би помітити нас у цих плащах: у такій пітьмі я сам не бачу тебе навіть за кілька кроків. І я чув, він не зносить ані Сонця, ні Місяця.

— То чого ж він лізе саме сюди?

— Тихенько, Семе! — сказав Фродо. — Може, він нас занюхав. І слух у нього гострий, як в ельфів. Думаю, він щось почув: мабуть, наші голоси. Коли ми спускалися, то зчинили багато галасу; та ще і хвилю тому говорили заголосно.

— Ну, і набриднув же він мені, — сказав Сем. — Надто часто потрапляв мені на очі, я з ним зараз поговорю. Цього разу ми його не випустимо.

Насунувши на обличчя сірий каптур, Сем крадькома підібрався до скелі.

— Обережно! — прошепотів Фродо, йдучи слідом. — Не злякай його! Він набагато небезпечніший, аніж здається.

Чорна повзуча тінь здолала вже три чверті шляху і була десь за п'ятдесят футів над підніжжям. Гобіти спостерігали, завмерши, мов камінці, в затінку великого валуна. Здавалося, що Ґолум підповз до складного місця, а може, його щось збентежило. Вони чули його посапування і різкі подихи зі свистом, що звучав, мов лайка. Він підвів голову, і гобітам здалося, що вони почули, як він сплюнув. Тоді знову поповз. Тепер уже було чути його скрипучий і свистячий голос.

— Шша, ссе! Тихше, мій дорогессенький! Тихше, не квапсся. Не зламай ссобі шшиї, не треба, дорогессенький! Ні, дорогессенький… ґолум! — Він знову підвів голову, зиркнув на місяць і швидко замружився. — Ненавидимо, — просичав він. — Сстрашне, страшне ссвітло… ссе… шшпигує за нами, дорогессенький… ссліпить нам очі. — Він опустився нижче, і його сичання стало різкішим і виразнішим. — Де він, де він — Дорогессенький, мій Дорогессенький? Цеє нашше, нашше, ми його хоччемо. Ззлодії, ззлодії, пасекудні ззлодюжки. Де вони ссховалиссь ізз моїм Дорогессеньким? Шчоби їх сскрутило! Ненавидимо.

— Схоже, він не знає, де ми, правда? — прошепотів Сем. — І що таке його «Дорогесенький»? Невже він має на увазі…

— Шшш! — видихнув Фродо. — Він уже близько, може почути навіть шепіт.

Ґолум справді раптом завмер і закрутив величезною головою на кістлявій шиї, прислухаючись із напіврозплющеними блідими очима. Сем стримався, хоча пальці його сіпалися. Його очі, наповнені люттю й відразою, зосередилися на цьому жалюгідному створінні, що з бурмотінням і сичанням поповзло далі.

Нарешті Ґолум завис уже просто над їхніми головами, за якийсь десяток футів над землею. У цьому місці стіна вгиналась усередину, і навіть Ґолум не мав за що вчепитися. Він наче спробував обернутись і поповзти ногами вперед, але раптом із пронизливим вереском зірвався і полетів донизу, згортаючись клубком, як павук, коли перервуть його павутину.

Сем блискавкою вилетів зі сховку і двома стрибками перетнув відстань до підніжжя скелі. Не встиг Ґолум підвестися, як він уже плигнув йому на спину. Та навіть заскочений зненацька відразу після падіння Ґолум виявився небезпечнішим, аніж передбачав Сем. Довгі ноги та руки тут же обплели Сема, затиснули м'якою, та жахливо міцною хваткою і чавили його поволі, мов спрут; липкі пальці намацували шию, гострі зуби вп'ялись у плече. Сем міг лише буцати істоту в лице своєю круглою твердою головою. Ґолум сичав і плювався, але не відпускав.

Кепсько довелося би Семові, якби він був сам. Але Фродо вискочив уперед, вихопивши з піхов Жало. Лівою рукою він схопив Ґолума за рідке волосся і повернув його голову, витягнувши довгу шию Ґолума так, що білясті злі очі вп'ялись у небо.

— Відпусти його, Ґолуме! — сказав Фродо. — Це — Жало. Ти вже одного разу його бачив. Пусти, бо тепер відчуєш Жало на собі. Я переріжу тобі горло.

Ґолум відпустив Сема і зм'якнув, ніби мокра ганчірка. Сем підвівся, обмацуючи плече. Його очі палали люттю, але помститися він не зміг: жалюгідний ворог корчився на камінні і скиглив:

— Не бий насс! Не дозволяй насс бити, дорогессенький! Вони не поб'ють насс, гарнессенькі гобіти? Ми не ззробили ніччого ззлого, а вони — сстриб на насс, мов коти на бідну мишшку, сстрибнули, дорогессенький. А ми такі ссамотні, ґолум. Ми будемо хорошші, ззовссім хорошші, якшчо гобіти будуть до насс хорошші, хорошші…

— Ну, і що робити з цим? — запитав Сем. — Думаю, зв'язати, щоби не лазило більше за нами.

— Але для нас це смерть, смерть, — скиглив Ґолум. — Злі, мізерні гобіти! Зв'язати і лишити нас на холоднім камінні, ґолум, ґолум.

Сльози булькали в нього у горлі.

— Ні, — мовив Фродо. — Якщо вбивати — то треба вже. Та цього робити не можна, не зараз. О бідолаха! Він нам нічого поганого не заподіяв.

— Та невже! — обурився Сем, потираючи плече. — Ну, але ж хотів і зараз хоче, б'юсь об заклад. Задушити нас уві сні — ось чого він прагне.

— Мабуть, ти правий, — сказав Фродо. — Та річ не в тому, що він хоче.

Він на мить задумався. Ґолум притих і перестав скиглити. Сем стояв над ним насупившись.

А Фродо здалося, що він почув голоси з минулого, виразні, хоч і віддалені:

«— Який жаль, що Більбо не заколов це огидне створіння, коли мав нагоду!

— Жаль? Саме Жаль і стримав його руку. Жаль і Милосердя: не вбивати без потреби.

— Я не маю до Ґолума ніякого жалю. Він заслуговує смерті.

— Заслуговує! Згоден, що так. Багато хто з живих заслуговує смерті. А дехто з мертвих — життя. Ти можеш повернути їм життя? Тоді не поспішай засуджувати на смерть. Бо навіть наймудріші не можуть передбачити всього.»

— Гаразд, — промовив він уголос, опускаючи меча. — Я все ще боюся. Та, як бачиш, не зачеплю цієї істоти. Тепер, коли я побачив Ґолума, мені стало його шкода.

Сем утупився у свого господаря, котрий мовби розмовляв із кимось відсутнім. Ґолум підвів голову і заскавулів:

— Та-ак, ми бідолашні, дорогесенький. Нещасні, нещасні! Гобіти нас не зачеплять, хороші гобіти!

— Не зачепимо, — мовив Фродо. — Але і не відпустимо. У тобі, Ґолуме, повно люті й підлості. Підеш із нами, а ми за тобою приглянемо. Та мусиш нам допомогти. Послуга за послугу!

— Так, так, розплачусь, — сказав Ґолум, сідаючи. — Хороші гобіти! Ми підемо з ними. Знайдемо в пітьмі безпечні стежки, так, знайдем. Але куди ж вони йдуть цими холодними місцями, хотілось би знати, куди?

Він глянув на гобітів, і в його білястих примружених очах промайнула хитра іскорка.

Сем насупився і прикусив губу, та, здається, помітив у настрої господаря щось дивне і зрозумів, що переконувати його даремно. Та Сема все одно здивувала відповідь Фродо.

Фродо подивився Ґолумові просто в очі, які тут же сіпнулись і відвернулися.

— Ти, Смеаґоле, знаєш або здогадуєшся багато про що, — мовив він спокійно та суворо. — Ми, звісно ж, ідемо до Мордору. А ти, здається, знаєш туди дорогу.

— Ссе! — засичав Ґолум, затуляючи вуха долонями, немов така прямота й відкрите називання імені завдавали йому болю. — Ми здогадувались, здогадувались, — прошепотів він, — і не хочемо, щоби вони туди ішли, не хочемо. Ні, дорогесенький, не треба туди гобітам. Попіл, попіл і порох, і сспрага; і ями, ями, і орки, тиссячі орків. Хорошим гобітам — ссе — туди не треба.

— Отже, ти там бував? — наполягав Фродо. — І тебе знову тягне туди?

— Так. Так. Ні! — верескнув Ґолум. — Один раз, випадково, правда, дорогесенький? Так, випадково. Але ще раз не підемо, ні, ні!

Раптом голос і мова його змінилися, він схлипнув і заговорив, але вже не до них:

— Залиште мене, ґолум! Мені боляче. Ой, бідні мої рученята, ґолум! Я… ми… я не хочу повертатися. Не можу знайти… Я втомився… Я… ми не можемо його знайти, ґолум, ґолум, ні, ніде нема. Вони не сплять. Гноми, люди, ельфи, жахливі ельфи з ясними очима. Не можу знайти його. Ай! — Він підхопився і, сплітаючи руку в кістлявий вузол, потряс нею в бік Сходу. — Ніколи! — викрикнув він. — Не для тебе. — Тоді знову зм'як. — Ґолум, ґолум, — заскімлив він, не відводячи обличчя від землі. — Не дивиссь на нас! Забирайсся! Іди спати!

— Він не піде і не засне за твоєю командою, Смеаґоле, — сказав Фродо. — А якщо справді хочеш від нього звільнитися, тоді допоможи мені. Покажи нам дорогу до нього. І не мусиш іти з нами до кінця. Не далі, як до воріт його землі.

Ґолум знову сів і зиркнув на Фродо з-під повік.

— Він он там, — прохрипів він. — Завжди там. Орки покажуть тобі дорогу. Орків легко знайти за Рікою на сході. Не проси Смеаґола. Бідний, бідний Смеаґол зник дуже давно. Відібрали у нього його Скарб, і він пропав.

— А може, ми його знайдемо, якщо підеш із нами, — відповів Фродо.

— Ні, ні, ніколи! Він загубив свій Скарб.

— Устань! — наказав Фродо. Ґолум підвівся і позадкував до скелі.

— А тепер кажи! Коли тобі легше йти — вдень чи вночі? Ми втомилися, та, якщо тобі зручніше вночі, вирушимо негайно.

— Великі світла ріжуть нам очі, — заскімлив Ґолум. — Не при Білому Лиці, не зараз. Нехай воно сяде за гори. Спочатку собі відпочиньте, хороші гобіти.

— Тоді сядь, — наказав Фродо, — і не ворушися!

Гобіти сіли обабіч Ґолума, притулившись спинами до скелі і простягнувши потомлені ноги. Не перекинувшись жодним словом, вони зрозуміли, що якийсь час мають не спати. Місяць поволі хилився до заходу. Гори відкинули тіні, й довкола розлилася темрява. Високо в небі розгорілися яскраві зірки. Ніхто не ворушився. Ґолум сидів, підібгавши ноги й упершись підборіддям у коліна, долоні розпластав по землі, очі заплющив; але він був напружений, ніби думав чи до чогось прислухався.

Фродо подивився на Сема. Їхні очі зустрілись, і обоє все зрозуміли. Вони розслабилися, відкинувши голови й нібито заплющивши очі. Невдовзі було чути їхнє спокійне дихання. Руки Ґолума легенько смикнулися. Ледь помітно його голова повернулася ліворуч, тоді праворуч, відкрилася щілинка одного ока, потім другого. Гобіти ніби нічого не помічали.

Раптом із разючою спритністю і швидкістю, просто з місця, мов коник-стрибунець чи жаба, Ґолум скочив у темряву. Саме цього і чекали Фродо та Сем. Не встиг Ґолум зробити і кроку, як Сем кинувся йому на плечі. Фродо схопив утікача за ноги і повалив на землю.

— Твоя мотузка, Семе, може знову знадобитися, — сказав Фродо.

Сем вийняв мотузку.

— І куди ж це ви зібралися цими холодними землями, пане Ґолуме? — гаркнув Сем. — Хотілось би знати, еге ж, хотілось би! Іти шукати своїх друзяк-орків, закладаюсь. О підлий зраднику! Накину тобі зараз на шию цю мотузку і петлю затягну.

Ґолум лежав спокійно, навіть не намагаючись пручатися. На Сема він лише кинув швидкий злісний погляд.

— Нам треба лише якось стриножити його, — сказав Фродо. — Він має іти з нами, тому не варто зв'язувати йому ноги чи й руки, не менш важливі для нього. Один кінець прив'яжи йому до щиколотки, а другий тримай.

Фродо стояв над Ґолумом, доки Сем затягував вузол. Наслідок здивував їх обох. Ґолум заверещав тонким, несамовитим голосом. Він почав звиватися, намагаючись дотягтися до щиколотки і перекусити мотузку, і пищав безперестанку.

Нарешті Фродо переконався, що Ґолумові справді боляче; та це не могло бути через вузол. Фродо уважно обдивився все й упевнився, що вузол зовсім не тугий, навіть замало тугий. Сем був набагато лагідніший, аніж його слова.

— Що з тобою? — запитав Фродо. — Ми мусимо прив'язати тебе, щоби ти не втік, але мучити тебе не хочемо.

— Нам боляче, боляче, — сичав Ґолум. — Кусає, палить! Ельфи сплели її, кляті ельфи! Злі, жорстокі гобіти! Тому ми і хотіли втекти, дорогесенький! Ми здогадувались, що гобіти жорстокі. Вони знаються з ельфами, лютими ельфами з палючими очима. Зніміть її з нас! Нам боляче!

— Ні, я не зніму її з тебе, — сказав Фродо, — не зніму, доки… — доки ти не даси обіцянки, якій я зможу повірити.

— Клянемось робити все, що він хоче, та-ак, — сказав Ґолум, і далі звиваючись і хапаючись за щиколотку. — Нам боляче!

— Клянешся? — запитав Фродо.

— Смеаґол, — раптом виразно промовив Ґолум, широко розплющені очі спалахнули й утупились у Фродо. — Смеаґол поклянеться своїм Скарбом!

Фродо випростався, і Сема знову здивували його слова та суворий тон:

— Скарбом? Як ти смієш? Подумай!

Цим ти хочеш поклястися, Смеаґоле? Він заволодіє тобою. Та він підступніший за тебе. Він перекрутить твої слова. Будь обережний! Ґолум зіщулився.

— Клянусь своїм Скарбом, своїм Дорогесеньким! — повторював він.

— І що обіцяєш?

— Бути дуже-дуже хорошим, — сказав Ґолум. Тоді підповз до Фродо і хрипко зашепотів: він увесь трусився, мовби перестрашений власними словами. — Смеаґол поклянеться ніколи, ніколи не допустити, щоби Скарб дістався Йому. Ніколи! Смеаґол його врятує. Але Смеаґол повинен поклястися на своєму Скарбі!

— Ні! Не на ньому, — відповів Фродо, дивлячись на Ґолума зверху вниз зі суворою жалістю. — Ти просто хочеш побачити і торкнутися його, хоча теж знаєш, що він зведе тебе з розуму. Не на ньому. Клянися ним, якщо хочеш. Бо ти знаєш, де він. Так, знаєш, Смеаґоле. Він перед тобою.

На якусь мить Семові здалося, ніби його господар виріс, а Ґолум зменшився: висока сувора постать, могутній володар, чий блиск приховує сіра хмара, а біля його ніг — скиглячий песик. Однак обоє мали дещо спільне: вони розуміли один одного без слів. Ґолум припинявся і почав ластитися до Фродо, погладжуючи його коліна.

— Геть від мене! — наказав Фродо. — Тепер клянися!

— Клянемось, та-ак, клянемось! — сказав Ґолум. — Буду служити хазяїнові мого Скарбу. Хазяїн хороший, Смеаґол хороший, ґолум, ґолум.

Раптом він заплакав і знову почав хапатися за щиколотку.

— Зніми мотузку, Семе! — звелів Фродо.

Сем неохоче підкорився. Ґолум відразу підхопився і почав стрибати довкола гобітів, мов покараний песик, якого погладив господар. Цієї миті щось у ньому змінилося. Він менше сичав і скавулів, і говорив, звертаючись уже до гобітів, а не до свого «дорогесенького». Він зіщулювався і здригався, коли вони наближалися до нього чи робили різкі рухи, і намагався не торкатися їхніх ельфійських плащів; але був приязний і навіть запопадливо намагався сподобатися. Він заходився реготати й підстрибувати при кожному жарті і навіть при кожному лагідному слові Фродо, а коли Фродо докоряв йому, то плакав. Сем узагалі розмовляв із ним мало. Він іще більше підозрював Ґолума, і цей новий, цей Смеаґол, подобався йому ще менше, ніж старий.

— Ну, Ґолуме, чи як там тебе, — сказав Сем, — рухайся! Місяць сховався, ніч минає. Час у дорогу!

— Так-так, — закивав Ґолум, стрибаючи довкола. — Ходімо, ходімо! Є тільки один прохід між південними та північними болотами. Я знайшов його, я сам. Орки туди не ходять, орки не знають дороги. Орки не ходять болотами, обходять болота навкруги. Вам пощастило, що ви прийшли сюди. Пощастило, що зустріли Смеаґола, так. Ідіть за Смеаґолом!

Він ступив кілька кроків уперед і озирнувся, як собака, що проситься погуляти.

— Зачекай, Ґолуме! — крикнув Сем. — Не відбігай задалеко! Я піду за тобою, а моя мотузка буде завжди напоготові.

— Ні, ні! — мовив Ґолум. — Смеаґол пообіцяв.

Вирушили глибокої ночі, при світлі яскравих зірок. Ґолум повів їх назад на північ, звідки вони прийшли; потім завернув навскіс праворуч від крутосхилу Емін-Муїлу і попровадив кам'янистими схилами додолу до широченних трясовин унизу. Швидко та безшумно танули вони в темряві. Над пустелею до самих воріт Мордору простягалася чорна тиша.

II. Через трясовину

Ґолум рухався швидко, витягав шию та голову, часом пересувався не тільки з допомогою ніг, а і рук. Фродо та Семові було нелегко встигати за ним; але здавалося, що він уже не думав про втечу, і якщо вони відставали, то зупинявся і чекав. За якийсь час знову вийшли до вже знайомої вузької канави, та вже набагато далі від гір.

— Тут! — крикнув Ґолум. — Отут можна зійти. Зараз підемо туди, аж он туди. — Він вказав на південний схід у бік боліт. Звідти бив сморід, важкий і огидний навіть у прохолодному нічному повітрі.

Ґолум покрутився біля краю канави і нарешті гукнув гобітів.

— Отут! Тут можемо зійти. Смеаґол уже колись ходив сюдою. Ходив сюдою, ховався від орків.

Він рушив перший, а слідом за ним у пітьму опустилися гобіти. Йти було не важко, бо розколина в цьому місці мала десь п'ятнадцять футів глибини та десять ширини. По дну текла вода: насправді це було русло однієї з численних річок, які стікають із гір і живлять застояні ставки та драговини. Ґолум повернув праворуч, на південь, і почалапав мілким кам'янистим потоком. Здавалося, йому була страшенно приємна вогкість, він хихотів, інколи навіть щось кумкав, мовби пісеньку.

— Ха-ха! А чого ж ми хочемо? — сказав він, скосивши погляд на гобітів. — Зараз скажемо! — буркнув він. — Колись він її відгадав, Торбин відгадав.

Очі його зблиснули, і цей спалах у темряві здався Семові не надто приємним.

Ці слова ще більше загострили у свідомості Сема проблему, яка непокоїла його, відколи стало зрозуміло, що його господар зібрався взяти Ґолума за провідника, — проблему харчів. Фродо, звісно, про це не подумав, але Ґолум — обов'язково. І справді, як харчувався Ґолум у всіх його самітних блуканнях? «Не ситно, — міркував Сем. — Виглядає доволі замореним. Як не буде риби, то не вередуватиме — скуштує і гобіта, присягаюся: схопить нас, коли позасинаємо. Ні, не схопить — лише не Сема Правонога».

Темною звивистою канавою вони брели довго, чи так здавалось утомленим Фродо та Семові. Розколина повернула на схід і чимдалі ставала все ширшою та мілкішою. Нарешті небо почало сіріти. Ґолум ніяк не виказував утоми, але тепер глянув угору і зупинився.

— День уже близько, — шепнув він, так ніби той День міг підслухати і напасти на нього. — Смеаґол залишиться тут: я залишуся тут, і Жовте Лице мене не помітить.

— А от ми раділи би Сонцю, — сказав Фродо, — та мусимо зупинитися: зараз ми надто втомлені й далі не підемо.

— Зовсім не мудро радіти Жовтому Лицю, — буркнув Ґолум. — Воно вас викаже. Хороші, розумні гобіти залишаться зі Смеаґолом. Довкола орки та потвори. Вони бачать далеко. Ховайтеся разом зі мною!

І всі троє вмостилися на відпочинок біля підніжжя скелястої стіни. Скеля була не вища за зріст людини, а під нею лежали пласкі сухі камені; попід другим схилом протікав струмок. Фродо та Сем усілися на широкі брили. Ґолум хлюпався і копошився в потоці.

— Треба перекусити, — сказав Фродо. — Ти голодний, Смеаґоле? Харчів у нас дуже мало, та можемо з тобою поділитися.

При слові «голодний» зеленкуваті іскри спалахнули у білявих очах Ґолума, які ніби ще більше висунулися з його худого блідого обличчя. На якийсь час він повернувся до колишньої манери говорити:

— Ми голодні, сстрашшенно голодні, сстрашшенно, дорогессенький. А шчо вони будуть їссти? Ссмачненьку рибку?

Він облизав безкровні губи, виставивши гострі жовті зуби.

— Ні, риби в нас немає, — відповів Фродо. — Тільки оце, — і показав шматочок лембасу, — і вода, якщо цю воду можна пити.

— Можна, можна, вода хороша, — підтвердив Ґолум. — Пийте, пийте, поки є що! Але що це в них таке, дорогессенький? Хрусстке? Ссмачненьке?

Фродо відламав і подав йому на листку шматок хлібця. Ґолум понюхав листок, і обличчя його зсудомило від люті й відрази:

— Смеаґол знає цей запах! Листя з країни ельфів, фу! Смердить. Він лазив по тих деревах, а потім мої гарні рученята не відмивалисся від того запаху.

Відкинувши листок, він відламав шматок лембасу і поклав до рота. Тоді сплюнув і зайшовся кашлем.

— Тьху! Гидота! — прохрипів він. — Хочуть задушити бідного Смеаґола. Бруд і попіл, він того не їстиме. Мусить голодувати. Але Смеаґол не сердиться. Хороші гобіти! Смеаґол присягнув. Він буде голодувати. Не буде їсти гобітську їжу. Бідний, голодний Смеаґол!

— Шкода, — мовив Фродо, — та боюся, нічим не можу допомогти. Якби ти спробував — ця їжа пішла би тобі на користь. Але ти, мабуть, і спробувати не можеш.

Гобіти мовчки зжували свій лембас. Семові лембас уже давно так не смакував: поведінка Ґолума знову привернула його увагу до смакових якостей. Ґолум голодними очима, мов пес біля обіднього столу, проводжав кожен шматок, який вони клали до рота. Лише коли гобіти поїли і стали вкладатися спати, він повірив, що від нього не приховали ніяких смаколиків. Тоді відійшов і сів осторонь, пхикаючи собі під ніс.

— Послухайте! — шепнув Сем, не дуже турбуючись, чує Ґолум чи ні. — Нам треба трохи поспати; тільки не двом відразу, не вірю тому голодному злодієві, хоч що він обіцяє. Смеаґол чи Ґолум — звички так швидко не змінюються. Ви йдіть спати, пане Фродо, а я вас розбуджу, коли в мене почнуть злипатись очі. Спатимемо по черзі, як раніше, поки він не зв'язаний.

— Мабуть, ти правий, Семе, — відповів Фродо, не знижуючи голосу. — Щось у ньому таки змінилося, та що і наскільки глибоко — не знаю. Хоча, гадаю, боятися нічого. Але вартуй, якщо хочеш. Дай мені поспати дві години, а потім розбуди.

Фродо так утомився, що голова його схилилася на груди й він заснув, ледве промовивши останні слова. Здавалося, Ґолум також перестав боятися. Він згорнувся клубочком і невдовзі цілком безжурно заснув. Його дихання зі свистом виривалося крізь стиснуті зуби, й лежав він каменем. За якийсь час, відчуваючи, що його може заколисати дихання двох супутників, Сем підвівся і торкнув Ґолума ногою. Долоні того смикнулися, та сам він не ворухнувся. Сем нахилився і шепнув йому просто у вухо: «Ссмачна рибка!» — та Ґолум ніяк не зреагував. Сем почухав потилицю.

— Схоже, спить, — пробурмотів він. — Був би я такий, як Ґолум, він би ніколи не прокинувся!

Намагаючись не думати про меч і мотузку, він пішов і присів біля господаря.

Коли прокинувся, небо було тьмяне, не світліше, а навпаки темніше, ніж перед їхнім сніданком. Сем скочив на ноги. Відчувши бадьорість і голод, він раптом усвідомив, що проспав увесь день, щонайменше дев'ять годин. Фродо міцно спав, простягнувшись на весь зріст. Ґолума не було видно ніде. Відразу на думку Семові спала безліч докорів із великого словесного запасу його Дідуся; та потім він подумав, що його господар правий: поки що не було чого стерегтися. Так чи інак, а їх не задушили.

— Ото нещастячко! — сказав він мало не з жалем. — Куди ж воно поділося?

— Тут я, тут! — відповів голос згори.

Сем підняв очі й побачив на тлі вечірнього неба велику голову та вуха Ґолума.

— Гей! Ти що робиш? — крикнув Сем: тільки-но він побачив цю фігурку, його підозри повернулися.

— Смеаґол голодний, — сказав Ґолум. — Незабаром повернеться.

— Негайно злазь! — закричав Сем. — Гей, вертайся!

Та Ґолум уже зник. Фродо прокинувся від Семового крику й сів, протираючи очі.

— Привіт! — сказав він. — Щось трапилося? Котра година?

— Не знаю, — відповів Сем. — Сонце вже зайшло. А він утік. Каже, голодний.

— Не хвилюйся! — заспокоїв його Фродо. — Нічого не поробиш. Він повернеться, от побачиш. Присяга на деякий час його зв'язала. Та й не розлучиться він зі своїм Скарбом.

Фродо не збентежило те, що стільки годин вони проспали поруч із Ґолумом, дуже голодним і незв'язаним Ґолумом.

— І не згадуй ніяких Дідусевих лайок, — порадив він. — Ти втомився, а потім усе вийшло на краще: ми обоє добре відпочили. Попереду важка дорога, найважча дорога.

— Про харчі думаю, — сказав Сем. — Скільки в нас піде часу на завершення справи? А потім що робити? Ці коржики прекрасно підживлюють, але ними якось не наїдаєшся, так би мовити: принаймні я так відчуваю, хай не ображаються їхні пекарі. Та все мусимо їх їсти, хоч потроху, але щодня, а вони не ростуть. Гадаю, вистачить нам тижнів на три, і то, зауважте, якщо підтягнемо пояски. Дотепер ми тринькали припаси.

— Не знаю, скільки часу піде на те, щоби… дійти до кінця, — сказав Фродо. — Ми страшенно затримались у горах. Але, Семе Правоноже, мій дорогий гобіте, — направду, Семе, найдорожчий гобіте, мій друже, — не варто турбуватися, що буде потім. Кажеш: завершити справу — а хіба в нас є на це надія? А якщо і так, то хтозна, що буде потім? Перстень летить у Вогонь, а ми поруч — уявляєш? Ти вважаєш, Семе, що після цього нам буде потрібен хліб? Гадаю, що ні. Дотягнути до Фатум-гори — це все, що ми зможемо. І я вже чую, що це понад мої сили.

Сем мовчки кивнув. Схиливши голову, він узяв свого господаря за руку; не поцілував її, та на долоню Фродо впало кілька сльозин. Тоді відвернувся, втер ніс рукавом, підвівся, відійшов, намагаючись безтурботно насвистувати, і через силу запитав:

— Де ж ця пропаща істота?

Невдовзі Ґолум повернувся, та підкрався так тихо, що вони помітили його, коли той уже стояв перед ними. Його пальці та лице були вимащені чорною багнюкою. Він щось дожовував, пускаючи слину. Що саме він жував, вони не питали і знати не хотіли.

«Якогось хробака, жука або ще щось слизьке випорпав, — подумав Сем. — Бр-р! Гидота; нещастячко!»

Ґолум не сказав нічого, поки не напився і не вмився в потічку. Тоді підійшов, облизуючись:

— Тепер уже краще. Ми відпочили? Можемо йти? Хороші гобіти солодко спали. Тепер довіряють Смеаґолові? Дуже, дуже добре.

Далі було все те саме. Канава ставала дедалі мілкішою і йшла пологіше. Дно було вже не таке кам'янисте, як раніше, а схили поволі опустилися до рівня звичайних берегів. Канава почала зміїтися. Ніч підходила до кінця, та хмари заступили місяць і зорі, й день заявляв про себе лише сірим світлом, яке поволі розливалося.

Прохолодного світанку вони підійшли до гирла річки. Берегами її стали порослі мохом купини. На останньому порозі щербатого каменю потік, булькаючи, впадав у буре болото і там зникав. Сухий очерет хитався і шелестів, хоча вітру не було.

Обабіч і попереду, на півдні та сході, в мутному напівсвітлі розкинулися просторі болота і трясовини. У темних ковбанях булькало, вгору здіймалися клуби туману. У нерухомому повітрі завис задушливий сморід. Ген удалині, тепер майже просто на півдні, маячили гори Мордору, мов чорна загата пошматованих хмар над передгрозовим туманним морем.

Тепер гобіти повністю залежали від Ґолума. Вони не знали і знати не могли в цьому неясному світлі, що насправді стояли на північному краї боліт, які тягнулися далеко на південь. Якби вони знали місцевість, то могли би, витративши трохи більше часу, обійти болота зі сходу і твердою дорогою дійти до безплідної рівнини Дагорлад — поля стародавньої битви перед воротами Мордору. Зрештою, великої надії на тому шляху не було. На кам'янистій рівнині ніде було сховатись, і через неї пролягали дороги орків та найманців Ворога. Навіть лорієнські плащі не захистили би гобітів.

— Куди далі, Смеаґоле? — запитав Фродо. — Ми мусимо лізти до цієї помийної ями?

— Зовсім ні, — відповів Ґолум. — Якщо бажаєте якомога швидше постати перед Володарем, є дуже зручна дорога, — він тицьнув кощавим пальцем на схід, — там його слуги чекають гостей і негайно доправляють їх до нього. Так-так. Його Око не дрімає. Колись давно Око вгледіло там, на дорозі, Смеаґола… — Ґолум здригнувся. — Та відтоді Смеаґол часу не гаяв, так-так, мої ноги, очі та ніс дечого варті. Тепер я знаю інші шляхи. Довгі й незручні, зате нас там ніхто не помітить. Ідіть за Смеаґолом! Він поведе вас крізь туман, гарний густий туман. Ідіть за Смеаґолом обережно — і, може, сховаєтеся від Ока!

Уже геть розвиднілося: ранок був безвітряний і похмурий, над болотами зависли густі випари. Жоден промінь сонця не пробивався крізь низькі хмари, і Ґолум поривався йти далі. Тож, трохи відпочивши, вони рушили і невдовзі згубились у примарному мовчазному світі, де не було ні вже перейдених пагорбів, ані гір, яких шукали. Повільно йшли вервечкою: Ґолум, Сем, Фродо.

Найбільше втомлювався Фродо і, хоча рухалися повільно, часто відставав. Невдовзі гобіти виявили, що широченне болото насправді було нескінченним плетивом ковбань, грузьких драговин і стоячих вод. Поміж ними гостре око та спритна нога могли намацати звивисту стежку. Ґолум, звичайно, мав і те, й інше. Його голова на довгій шиї постійно поверталася навсібіч, він принюхувався і щось бурмотів собі під ніс. Інколи піднімав руку і зупиняв гобітів, а сам просувався вперед на чотирьох, обмацуючи ґрунт пальцями чи просто притискаючи вухо до землі.

Усе було безрадісне та монотонне. У цьому забутому краї ще затрималася холодна липка зима. Зеленів тільки накип сіруватої ряски на темній слизькій поверхні каламутних калюж. Трава зів'яла, й зігнилі стебла очерету стирчали з туману жалюгідними тінями давно забутого літа.

До полудня трохи прояснилося, туман піднявся і розтанув. Високо вгорі над цим світом гнилизни та випарів, у прозорій країні з долівкою сніжно-білої піни, пливло і золотилося Сонце, а внизу було видно лише розмиту і бліду його тінь, що не давала ні барви, ні тепла. Та навіть від цього невиразного натяку на присутність Сонця Ґолум супився й сіпався. Він зупинився, й усі присіли перепочити, мов зацьковані звірята, під заростями бурого очерету. Глибоку тишу порушував тільки ледь чутний шурхіт тремтливих сухих китиць і поламаних стеблин.

— Хоч би пташка якась пролетіла! — засумував Сем.

— Нема пташок, — сказав Ґолум. — Пташки гарні! — Він облизався. — Тут їх нема. Є вужі, всілякі черв'яки в калюжах. Багато всякого, різної гидоти. А пташок нема, — закінчив він сумно.

Сем подивився на нього з відразою.

Так минув третій день їхньої подорожі з Ґолумом. Поза межами боліт уже лягали довгі вечірні тіні, а вони все йшли та йшли, зупиняючись не стільки, щоби перепочити, а радше — допомогти Ґолумові; тепер навіть він рухався дуже обережно й інколи губив дорогу. Добралися до самого серця Мертвих Боліт, і було темно.

Ішли поволі, зігнувшись, слід у слід за Ґолумом. Багновище ставало дедалі вологішим, з'являлися широкі застояні баюри, серед яких було все важче знаходити тверду землю і не провалюватись у болото, що чвакало під ногами. Мандрівники були не важкі, інакше через цю трясовину не пройшли би.

Зовсім стемніло: чорне й ніби загусле повітря було важко вдихати. Коли з'явилися вогники, Сем протер очі: він подумав, що йому привиджується. Спочатку помітив краєм лівого ока один такий вогник, що блимнув і згас; але відразу з'явилися ще: деякі, мов ледь розжеврілі іскорки, інші — мов імлисте полум'я невидимих свічок; то тут, то там вони розліталися навсібіч, мовби невидимі руки відгортали якесь примарне запинало. Та його супутники не промовили ні слова.

Нарешті Сем не витримав.

— Ґолуме, що це таке — ці вогники? — пошепки запитав він. — Вони довкола нас. Це пастка? Хто вони такі?

Ґолум глянув угору. Попереду була темна вода, й він повз по землі, вишукуючи дорогу.

— Так, вони довкола, — прошепотів він. — Вогники-блукальці. Свічки мерців, так-так. Не звертай уваги! Не дивися! Не женися за ними! А де ж хазяїн?

Сем озирнувся і побачив, що Фродо знову відстав. Його не було видно. Сем ступив кілька кроків назад у темряву, не наважуючись далеко заходити чи гукати голосніше, ніж хрипким шепотом. Раптом він наштовхнувся на Фродо, який стояв замислений і дивився на бліді вогники. З його опущених рук скапували вода та бруд.

— Пане Фродо, ходімо! — погукав Сем. — Не дивіться на них! Ґолум радить не дивитися. Ходімо за ним і якомога швидше вибираймося з цього клятого місця — якщо зможемо!

— Гаразд, — відповів Фродо, мовби прокидаючись. — Іду. Вертайся!

Поспішаючи назад до Ґолума, Сем спіткнувся об якийсь старий корінь чи купину. Він упав і руками занурився в липку твань, так що обличчя опинилося над самою чорною ковбанею. Щось тихо засичало, піднявся огидний сморід, вогники заблимали і затанцювали. На мить вода здалася йому вікном із брудним склом, у яке він вдивляється. Висмикнувши руки з твані, він підхопився, нажахано скрикнувши:

— Під водою мерці, мертві обличчя. Мертві обличчя!

Ґолум розсміявся:

— Мертві Болота, так-так: отак вони називаються! Не можна зазирати у воду, коли горять свічки.

— Хто це? Що це таке? — питав Сем, тремтячи і обертаючись до Фродо.

— Не знаю, — відповів Фродо мов уві сні. — Та я теж їх бачив. У ковбанях, коли запалали свічки. Вони в кожному озерці, бліді обличчя, глибоко-глибоко під темною водою. Я бачив: обличчя похмурі та злі, шляхетні й сумні. Багато величних і прекрасних, і водорості у сріблястому волоссі. Та всі гниють, усі мертві, всі зотліли. І сяють лютим світлом. — Фродо затулив обличчя долонями. — Не знаю, хто вони такі, та мені здалося, що то були і люди, й ельфи, а поряд і орки.

— Так-так, — підхопив Ґолум. — Усі мертві, всі зогнилі. Ельфи, люди, орки. Мертві Болота. Колись давно тут була велика битва, так, про неї розповідали малому Смеаґолові, коли ще в мене не було мого Дорогесенького. Велика битва. Високі люди з довгими мечами, жахливі ельфи, ревіння орків. Вони билися на рівнині біля Чорної Брами довгі дні та місяці. Але відтоді Болота розрослися, затопили могили і повзуть далі, далі…

— Та відтоді ж минули століття! — сказав Сем. — Мертві не могли зберегтися! Це що, якесь чаклунство з Темної Землі?

— Хто знає? Смеаґол не знає, — відповів Ґолум. — До них не дотягнутися, їх не торкнутися. Раз ми спробували, так, дорогесенький. Я спробував, але не дотягнувся. Тільки дивитись, а доторкнутися не можна. Усі мертві.

Сем глянув на нього спідлоба і здригнувся, здогадавшись, чому Смеаґол намагався до них дотягнутися.

— Ну, бачити їх не хочу! — сказав він. — Забираймося звідси!

— Так-так, — сказав Ґолум. — Тільки поволі, поволеньки. Дуже обережно! Бо і гобіти підуть до Мертвих і запалять по свічечці. Тримайтеся Смеаґола! Не дивіться на вогники!

Він відповз праворуч, шукаючи стежку довкіл баюри. Гобіти йшли вслід, часто низько нахиляючись і спираючись на руки, як і він. «Ще трохи, і будуть із нас три дорогесенькі Ґолуми», — подумав Сем.

Нарешті підійшли до краю чорного болота і перетнули його, то поповзом, то перестрибуючи з однієї зрадливої купини на іншу. Часто спотикалися, провалюючись чи падаючи на руки у воду, що смерділа нечистотами, й урешті по шию забрьохались у липкій грязюці, аж стали огидні одне одному.

Пізно вночі нарешті ступили на твердий ґрунт. Ґолум сичав і шепотів сам до себе, та здавалося, що був задоволений: у якийсь таємничий спосіб, навпомацки, за запахом, завдяки надзвичайній пам'яті на обриси в пітьмі, він розпізнав місце, де вони були, і тепер точно знав, куди вести.

— А зараз уперед! Хороші гобіти! Хоробрі гобіти! Напевно, дуже-дуже стомлені; і ми втомилися, дорогесенький. Але мусимо вивести хазяїна геть від злих вогнів, так-так, мусимо!

І з тими словами він кинувся майже бігцем довгим проходом поміж високим очеретом, а вони поспішали за ним, як могли. Та раптом він зупинився і став підозріло принюхуватись, і засичав, ніби його знову щось стурбувало чи перестало подобатися.

— Ну, що таке? — гаркнув Сем, неправильно зрозумівши поведінку Ґолума. — Навіщо принюхуєшся? Сморід мало не збиває мене з ніг, хоч я вже і носа затулив. Ти смердиш, і господар смердить, усе смердить.

— Так-так, і Сем смердить! — відповів Ґолум. — Бідний Смеаґол це чує, але добрий Смеаґол терпить. Помагає хазяїнові. Вітер здійнявся, погода міняється. Смеаґол непокоїться, він нещасний.

Він рушив далі, та його стурбованість зростала, і час від часу він підводився на весь зріст і витягував шию в бік південного сходу. Спочатку гобіти не розуміли, що його непокоїть. Тоді раптом усі троє завмерли, напружено прислухаючись. Фродо та Семові здалося, що вони чують далеке довге завивання, пронизливе та люте. Вони затремтіли. Тієї ж миті відчули рух повітря; стало холодно. Вони стояли, напруживши слух, і почули далекий шум, мовби вітер летів із далини. Імлисті вогники затріпотіли, потьмяніли і згасли.

Ґолум не рушав з місця. Він тремтів і щось белькотів, аж поки не налетів порив вітру, сердито засичавши над багновищем. Ніч посвітліла, й усі побачили, як безформні смуги туману, звиваючись клубами, пропливають над головами. Хмари на небі також рвались і танули; і високо на півдні крізь плинне клоччя зблиснув місяць.

На якусь мить поява місяця втішила гобітів; але Ґолум зіщулився, припавши до землі і проклинаючи Біле Лице. Тоді Фродо та Сем, піднявши очі до неба і глибоко вдихаючи свіже повітря, побачили, як воно наближалося — хмарина, що летіла з ненависних гір; чорна тінь, випущена з Мордору; крилата потвора, величезна та зловісна. Вона пролетіла під місяцем і з жахливим криком, переганяючи вітер, помчала на захід.

Гобіти попадали на холодну землю. Але тінь жаху зробила коло і повернулась, опустившись нижче, аж зачіпаючи страшними крилами болотні випари. А потім полетіла назад до Мордору, швидко, мов Сауронів гнів; слідом рвонув і холодний вітер, розганяючи туман над Мертвими Болотами. Голе пустище, доки сягало око, аж до далеких загрозливих гір, залило непевне місячне світло.

Фродо та Сем підвелися на ноги, протираючи очі, мов діти після страшного сну, і побачили довкола звичайну ніч. Але приголомшений Ґолум не вставав. Вони ледве його підняли, та він не підводив голови, стоячи скоцюрблено на колінах та ліктях і закриваючи потилицю великими пласкими долонями.

— Примари! — стогнав він. — Примари на крилах! Дорогесенький — їхній хазяїн. Вони бачать усе, усе. Нічого від них не сховається! Прокляте Біле Лице! І вони все розкажуть Йому. Він бачить, він знає. Ох, ґолум, ґолум, ґолум!

І він не наважився ні підвестися, ні поворухнутися, поки місяць не сховався за Тол-Брандіром.

Відтоді Семові здавалося, що Ґолум знову перемінився. Він іще більше підлещувався і догоджав; але Сема іноді дивував блиск у його очах, особливо коли вони дивилися на Фродо; і все частіше Ґолум повертався до своєї звичної манери розмови. І ще дещо тривожило Сема. Фродо виглядав утомленим, змученим до виснаження. Він розмовляв мало, тобто майже нічого не говорив; і не скаржився, та рухався так, мов несе тягар, який щодень важчає; і волочився позаду, чимдалі повільніше, і Сем часто просив Ґолума почекати, щоби господар не відстав.

Насправді з кожним кроком до воріт Мордору Фродо відчував, що Перстень на його шиї важчає і немовби тягне на схід. Ще більше непокоїла його думка про Око — так він про себе це назвав. Воно навіть більше, ніж тягар Персня, змушувало гобіта зіщулюватись і пригинатись. Око — це жахливе, дедалі сильніше відчуття ворожої волі, що з усіх сил намагається пронизати хмари, землю, тіло, щоби знайти тебе: простромити тебе своїм смертельним поглядом, оголеного, знерухомілого. Тонкою, крихкою і тонкою, стала та завіса, що відгороджувала Фродо від Ока. Він уже точно знав, де були притулок і серце тієї волі: так само ясно, як людина навіть із заплющеними очима знає, де сонце. Він обернувся до неї обличчям, і її могутність обпалювала йому чоло.

Ґолум, мабуть, відчував щось схоже. Та гобіти не могли збагнути, що коїться в його нікчемній душі, де зітнулися натиск Ока, жадоба такого близького Персня та його підлабузлива присяга, яку він дав через страх перед холодним металом. Фродо про це не замислювався. Сем найбільше піклувався про свого господаря, мало зважаючи на темну хмару, що оповила його власне серце. Тепер він ішов позаду Фродо, щоби постійно його бачити, підтримував, коли той спотикався, і незграбно намагався підбадьорювати.

Коли нарешті настав день, гобітів здивувало, наскільки близько опинилися зловісні гори. Повітря стало чисте й холодне, і стіни Мордору вже не здавалися далекою туманною загрозою, а здіймалися по той бік гнітючої пустелі похмурими темними вежами. Болота закінчилися мертвими торфовищами та широкими латками розтрісканого висохлого мулу. Аж до пустелі перед воротами Саурона тягнулися довгі складки голої безрадісної землі.

Доки сірів день, вони, мов хробаки, тулилися під чорним каменем, аби крилатий жах не вислідив їх жорстокими очима. Про решту подорожі в пам'яті залишилася тільки тінь страху, що наростав. Ще дві ночі вони брели нудними пустищами. Повітря стало ядучим, гіркий сморід забивав подих і палив горло.

Нарешті, на п'ятий ранок після зустрічі з Ґолумом, вони знову зупинилися. Попереду темні високі гори сягали стелі з диму та хмар. З підніжжя здіймалися величезні стрімчаки і нерівні пагорби, тепер уже за якийсь десяток миль від гобітів. Фродо тривожно озирався. Страшні були Мертві Болота і пустеля Нічийних Земель, але ще страшніший був той край, що його поволі відкривав перед примруженими очима Фродо скрадливий день. Навіть до Озера Мертвих Облич доходила хирлява подоба зеленої весни; а сюди вже не прийде ні весна, ні літо. Тут не росло нічого, не було навіть плісняви, що живиться гнилизною. Баюри захлиналися від попелу та грязюки, синювато-сизі й сірі, неначе гори виблювали на ці землі весь бруд зі свого нутра. Високі горби потовченого каміння, конуси шлаків, обпалених вогнем і вкритих отруйними плямами, були схожі на якісь відразливі надгробки, що ряд за рядом відкривались у лінивому світлі.

Гобіти підійшли до пустища, яке лежало перед Мордором, — вічний пам'ятник понурій роботі його невільників, він залишиться, навіть коли всі їхні задуми втратять сенс; споганена земля, яка ніколи не зцілиться, якщо тільки Велике Море не втопить її у хвилях забуття.

— Мене нудить, — сказав Сем. Фродо мовчав.

Вони ще трохи постояли там, мовби на межі сну, в якому причаївся кошмар, хоча добре знали, що тільки через пітьму прийдуть до ранку. Ставало світліше. Дедалі чіткіше вимальовувалися потворні звивисті тріщини й отруйні горби. Високо в небі серед хмар і довгих пасем диму мандрувало Сонце, та навіть його світло було забруднене. Гобітів воно не вітало, здавалося ворожим і виявляло їхню безпомічність — маленьких жалюгідних примар, котрі блукали серед згарищ Темного Володаря.

Надто втомлені, щоб іти далі, відшукали місце для перепочинку. Мовчки посиділи в тіні за купою шлаку, з якого курився задушливий смердючий дим, обпалюючи їм горло. Перший підвівся Ґолум. Плюючись і лаючись, мовчки і не оглядаючись на гобітів, він поповз на всіх чотирьох геть. Фродо та Сем порачкували за ним і опустились у широку, майже круглу яму, прикриту зі заходу купою каміння. Яма була холодна та мертва, з якоюсь калюжею маслянистої багнюки на дні. У цій гидотній дірі вони й зіщулилися, сподіваючись, що в її тіні заховаються від погляду Ока.

День минав поволі. Їх мучила спрага, та випили вони лише кілька крапель із фляг, востаннє наповнених у балці, яка тепер здавалася тихим і прекрасним місцем. Гобіти по черзі стояли на чатах. Спершу, незважаючи на втому, ніяк не могли заснути; але коли сонце покотилось униз, у неквапливі хмари, Сем задрімав. Була черга Фродо вартувати. Він приліг на схилі ями; але тягар у нього на грудях від цього не полегшав. Фродо дивився в посмуговане димом небо і бачив дивні обриси, силуети темних вершників, обличчя з минулого. Зависнувши між сном і дійсністю, він втратив лік часу, а тоді забувся в міцному сні.

Раптом Сем прокинувся: йому здалося, що його кличе господар. Настав вечір. Фродо не міг його кликати, бо спав, причому сповз майже на саме дно ями. Поруч сидів Ґолум. Спершу Сем подумав, що той намагається розбудити Фродо, та потім побачив, що це не так. Ґолум розмовляв сам зі собою. Смеаґол сперечався з кимось іншим, котрий говорив тим самим голосом, тільки шипів і скімлив. Очі його спалахували то блідим, то зеленкуватим світлом.

— Смеаґол присягав, — сказав перший голос.

— Так, так, дорогесенький, — була відповідь, — заприсяглися: зберегти наш Скарб, аби Він його не дістав — ніколи. Та Скарб іде до Нього, все ближче з кожним кроком. Що з ним зробить гобіт, хотілось би знати, дуже хотілось би.

— Не знаю. Нічого не вийде. Хазяїн тримає його при собі. Смеаґол заприсягся допомогти хазяїнові.

— Так, так, помогти хазяїну: хазяїну нашого Скарбу. Та якби ми стали хазяїном, то допомагали би собі самі і присяги не порушили б.

— Але Смеаґол обіцяв бути дуже-дуже хорошим. Гарний гобіт! Зняв жорстоку мотузку з ноги Смеаґола. Гарно зі мною говорить.

— Дуже, дуже хороший, так, дорогесенький? Будемо хороші, як рибка, свіжесенька рибка, тільки самі для себе. Не зашкодимо гобітові, звісно, що ні, ні.

— Але я заприсягся Дорогесеньким, — заперечив голос Смеаґола.

— То візьми його собі, — відповів другий голос, — і буде він у нас! Ми станемо хазяїном, ґолум! Нехай тоді інший гобіт, паскудний підозріливий гобіт плазує перед нами, так, ґолум!

— А гарного гобіта не зачепимо?

— О ні, ні, якщо цього нам не хочетьсся. Але він — Торбинів, мій дорогессенький, Торбинів. А Торбин його вкрав. Знайшов його й нічого не сказав, нічого. Не терпимо Торбинів.

— Ні, не цього Торбина.

— Так, усіх Торбинів. Усіх тих, хто забирав наш Скарб. Ми заберемо Скарб собі.

— Але Він побачить, Він довідається. Він відбере наш Скарб!

— Він бачить, Він знає. Він чув, як ми присягались — проти Його волі. Треба відібрати Скарб. Примари шукають. Треба відібрати.

— Не для Нього!

— Ні, любий мій. Подумай, мій дорогесенький: якщо Скарб у нас, то ми сховаємось, навіть від Нього, еге ж? Ми станемо сильні, сильніші за Примар. Володар Смеаґол? Ґолум Великий? Володар Ґолум! Щодня їстиме свіжу рибу, тричі на день, свіжу рибу просто з моря. Мій Дорогесенький Ґолуме! Мусиш дістати його. Ми хочемо його, хочемо, хочемо!

— Але їх двоє. Прокинуться й уб'ють нас, — із відчаєм заскиглив Смеаґол. — Не зараз. Не сьогодні.

— Хочемо! Та… — і запала довга пауза, мовби з'являлася нова думка. — Не зараз? Мабуть, що так. Вона допоможе. Так, допоможе.

— Ні, ні! Не треба! — застогнав Смеаґол.

— Треба! Ми хочемо! Хочемо його!

Щоразу, коли заговорював другий голос, довга рука Ґолума повільно простягалася до Фродо, й відсмикувалася, щойно починав говорити Смеаґол. Урешті-решт, обидві руки з довгими скоцюрбленими пальцями потяглися до горла Фродо.

Сем лежав тихо, заворожений цією сваркою, та стежив із-під повік за кожним рухом Ґолума. Дотепер найбільшою небезпекою в Ґолумі йому простодушно здавалося бажання через звичайний голод з'їсти гобітів. Зараз він зрозумів, що це не так: Ґолум відчував жахливий поклик Персня. «Він» — то був, звісно, Темний Володар; але Сем задумався, хто така «Вона». Мабуть, одна з потвор, із котрою цей паскудник подружився у своїх блуканнях. Та далі Сем не міг про це думати, бо справи зайшли надто далеко й уже стали небезпечними. Попри важкість, яка відчувалась у тілі, він напружився й сів. Щось підказувало йому бути обережним і не виказувати того, що він підслухав суперечку. Сем голосно зітхнув і широко позіхнув.

— Котра година? — запитав він заспаним голосом.

Ґолум засичав крізь зуби. Хвилину постояв, напружений і загрозливий, а потім відразу зм'як, упав на всі чотири і поповз схилом угору.

— Хороші гобіти! Хороший Сем! — сказав він. — Соньки, так, соньки! Залишили Смеаґола на варті! Але вже вечір. Наповзають сутінки. Час іти.

«Давно пора, — подумав Сем. — І час із тобою розпрощатись!» Але тут він замислився, чи не стане Ґолум небезпечнішим, коли його відпустити на волю.

— Ото прокляття! Щоб він вдавився! — буркнув Сем собі під ніс. Він спустився на дно і розбудив свого господаря,

Фродо почувався напрочуд бадьорим. Йому щось приснилося. Темна тінь відійшла, й у цьому хворобливому краї його відвідало щось дуже гарне. Що саме наснилося, не пам'ятав, але на серці полегшало. Тягар уже не був такий важкий. Ґолум привітав хазяїна зі собачою радістю. Він хихотів і базікав, терся до колін гобіта. Фродо усміхнувся:

— Послухай! Ти був добрим і вірним провідником. Це — останній відрізок дороги. Проведи нас до Брами, а далі не треба. Проведи до Брами, а сам можеш іти, куди хочеш — тільки не до наших ворогів.

— До Брами? — злякано і здивовано пискнув Ґолум. — До Брами, сказав хазяїн! Так, він це сказав. А добрий Смеаґол слухається хазяїна, о так. А коли ми підійдемо, ви побачите, все побачите. Зовсім негарно там. О ні! О ні!

— Замовкни! — сказав Сем. — Ходімо вже!

У сутінках вони видерлися з ями і поволі почвалали мертвою землею. Не встигли відійти далеко, як на них налетів той самий страх, що і на болотах при появі крилатої істоти. Зупинилися, припавши до смердючого ґрунту, але нічого не побачили в понурому вечірньому небі; невдовзі загроза проминула, мабуть, пролетіла дуже високо, поспішаючи в якійсь справі з Барад-дура. За якийсь час Ґолум піднявся і поповз уперед, щось бурмочучи і здригаючись.

Десь після опівночі тінь страху втретє впала на них, але цього разу слабша, мовби з надзвичайною швидкістю промчала на захід високо над хмарами. Однак Ґолум трусився від жаху, переконаний, що їх вистежили і що за ними полюють.

— Тричі! — схлипував він. — Тричі нас попередили. Вони винюхали нас, почули наш Скарб. Він їхній хазяїн. Далі йти не можна, ні. Не варто, не варто!

Умовляння та ласкаві слова вже не допомагали. Тільки коли Фродо розгнівано прикрикнув і поклав руку на меч, Ґолум піднявся і з гарчанням поволочився перед ними, мов побитий пес.

І так вони шпорталися до кінця похмурої ночі, і до світання нового дня тривог ішли вони мовчки, опустивши голови, нічого не бачили й нічого не чули, крім свисту вітру у вухах.

III. Чорну браму зачинено

Ще перед світанком наступного дня їхня подорож до Мордору закінчилася. Болота і пустища залишилися позаду. Попереду на тлі блідого неба загрозливо здіймали свої вершини височенні гори.

На заході Мордору тягнулося темне пасмо Ефель-Дуату, Похмурих Гір, а на півночі — нерівні та лисі кряжі Еред-Літую, сірі, мов попіл. Там, де пасма сходилися — насправді це були частини однієї великої стіни довкола скорботних рівнин Літлад і Горґорот із величезним гірким Нурнійським морем посередині, — вони викидали довгі відроги на північ; і між цими відрогами йшов вузький прохід. То був Кіріт-Горґор, Перевал Привидів, вхід до володінь Ворога. По обидва його боки нависали високі кручі, а з-поміж них виривалися два стрімчаки, голі та скелясті. Над ними стояли Зуби Мордору, дві міцні високі вежі. У давні часи їх збудували горді та сильні Ґондорці після перемоги над Сауроном і його втечі, щоби він не забагнув повернутись у колишні володіння. Та міць Ґондору занепала, люди втратили пильність, і вартові вежі спорожніли на довгі роки. Тоді повернувся Саурон. Тепер вежі, які вже почали руйнуватися, були відбудовані, наповнені зброєю та невсипущою сторожею. Суворі темні отвори вікон дивилися на схід, північ і захід, і в кожному вікні було повно безсонних очей.

Упоперек ущелини, від скелі до скелі, Темний Володар збудував кам'яний мур. У мурі були єдині ворота зі заліза, а парапетом безперервно крокували вартові. У горах обабіч було вирито чимало печер і лазів; там чаїлося безліч орків, готових за першим сигналом виповзти, як чорні мурахи, на війну. Нікому не вдавалося пройти крізь Зуби Мордору, не зазнавши їхнього укусу, хіба би той хтось був посланцем Саурона або знав таємний пароль, що відчиняє Мораннон, Чорну Браму землі Ворога.

Два гобіти розпачливо дивилися на вежі та на мур. Навіть іздалеку в нечіткому світлі було видно, як на мурі й перед воротами рухаються темні вартові. Тепер гобіти визирали з кам'янистої западини, причаївшись у витягнутій тіні північних уступів Ефель-Дуату. Якби важке повітря перетнув ворон, то пролетів би навпростець лише з чверть милі від їхнього сховку до чорної вершини найближчої вежі. Над нею клубочився легкий димок, мовби в печерах гори горів вогонь.

День настав, і червоняве сонце зблиснуло над мертвими хребтами Еред-Літую. Тоді раптом пролунав бойовий клич мідноголосих сурм: вони заревіли з вартових веж, а відтак долинув відгук із потаємних укріплень і застав у горах; а здалеку, низькі та зловісні, відлунили потужні роги і барабани Барад-дура. Ще один жахливий день страху та важкої праці настав у Мордорі; нічну варту відкликали в темниці та глибокі підземелля, а денна сторожа, грізна і жорстока, покрокувала до своїх постів. На парапеті похмуро блищала криця.

— Ну, ось і прийшли! — сказав Сем. — Оце Ворота, і мені здається, що далі нам не пройти. Чесне слово, побачив би мене зараз Дідусь, то знайшов би що сказати! Він завжди говорив, що я погано закінчу, якщо не буду обережний, і це правда. Але тепер я, мабуть, уже ніколи не побачу старого. Не доведеться йому сказати: «А я ж говорив, Семе!» Шкода… Хай би вже сварився, доки стане духу, тільки би знову зустріти його. Та спершу довелося би вимитися, бо він мене не впізнав би. Напевно, зараз не варто питати: «Куди ми йдемо?» Далі йти нікуди — хіба попросимо провідника в орків.

— Ні, ні! — підхопив Ґолум. — Не можна. Далі не можна. Смеаґол попереджав. Він казав: підійдемо до Брами, а там побачимо. І побачили. О, так, мій дорогесенький, ми побачили. О, так, Смеаґол попереджав.

— Тоді якого лиха ти нас сюди притягнув? — розпачливо вигукнув Сем, уже не маючи сили залишатися розсудливим.

— Хазяїн велів. Хазяїн сказав: «Веди нас до Брами». Гарний Смеаґол послухав хазяїна. Хазяїн велів, хазяїн мудрий!

— Це правда, — сказав Фродо. Обличчя його було суворе та зосереджене, але сповнене рішучості. Брудний, змарнілий і виснажений, він усе ж звільнився від страху: очі його були ясні. — Я так велів, бо я налаштований пройти до Мордору, — іншого шляху не бачу. І тому піду цим шляхом. Я не прошу нікого супроводжувати мене.

— Ні, ні, хазяїне! — закричав нажаханий Ґолум, хапаючи його за руки. — Туди не можна! Не можна! Не можна нести Йому Скарб! Він зжере нас усіх, якщо дістане Скарб, увесь світ зжере. Бережи Скарб, добрий пане, і не ображай Смеаґола. Не віддавай Йому Дорогесенького. Або ходімо звідси туди, де гарно, й віддаси його бідному Смеаґолові. Так-так, хазяїн віддасть, правда? Смеаґол буде його стерегти; буде робити добрі справи, особливо для хороших гобітів. Гобіти підуть додому. Не ходіть до Чорної Брами!

— Мені велено йти до землі Мордору, і тому я піду. А потім хай буде, що має бути.

Сем мовчав. Він лише раз поглянув на обличчя Фродо і зрозумів: будь-які слова марні. Зрештою, Сем від самого початку знав, що надії немає; та, оскільки був життєрадісним гобітом, надії не потребував, доки труднощі бовваніли далеко попереду. Тепер стежина довела до самого кінця. Та він усю дорогу тримався свого господаря; заради цього він і пішов за ним і далі буде триматися його. Господар не піде до Мордору сам. Сем піде разом із ним, і вони обов'язково позбудуться Ґолума. Однак Ґолум якраз не бажав, аби його позбувалися. Він упав перед Фродо на коліна, заламуючи руки та скиглячи.

— Не йди туди, хазяїне! — благав він. — Є ще один шлях. О, справді є. Інший, темніший, знайти його важко, таємний шлях. Але Смеаґол знає дорогу. Смеаґол вам покаже!

— Інший шлях! — недовірливо мовив Фродо, уважно подивившись в очі Ґолума.

— Так, так, справді! Є інший шлях. Смеаґол сам знайшов. Ходімо, глянемо, чи ним іще можна пройти!

— Раніше ти нічого не говорив про нього.

— Бо хазяїн не запитував. Хазяїн не казав, куди збирається йти. Нічого не казав бідному Смеаґолові. Він сказав: «Смеаґоле, веди мене до Брами — і до побачення! Смеаґол може піти собі». Але хазяїн раптом каже: «Піду до Мордору через ці ворота». І Смеаґолові стало страшно. Він не хоче втрачати хорошого хазяїна. І він пообіцяв, хазяїн примусив його пообіцяти, зберегти свій Скарб. Але хазяїн віднесе Скарб Йому, просто в Чорну Руку, якщо хазяїн піде цим шляхом. Тому Смеаґол має зберегти їх обох і тому згадав про інший шлях, колись він ним ходив. Хазяїн гарний. І Смеаґол згадав іншу дорогу. Смеаґол хороший, завжди допомагає.

Сем насупився. Якби він міг просвердлити Ґолума поглядом, то вже давно би зробив це. Сема долали сумніви. Здавалося, що Ґолум щиро стривожений і палко бажає допомогти Фродо. Та Сем, пам'ятаючи підслухану суперечку, не дуже вірив, що тривалий час пригнічений Смеаґол виплив на поверхню: принаймні його голос у суперечці не був останнім. Сем припускав, що обидві половинки — Смеаґол і Ґолум (або, як він їх подумки називав, Підлиза та Смердючка) — уклали тимчасове перемир'я: обоє не хотіли, щоби Ворог дістав Перстень; обоє прагнули зберегти Фродо і якомога довше стежити за ним — принаймні поки Смердючка мав надію накласти руку на свій «Скарб». Сем сумнівався, що існує ще один шлях до Мордору.

«Добре, що жодна половина старого розбійника не знає справжнього задуму господаря, — думав він. — Якби він знав, що пан Фродо хоче покласти край його Скарбу, то в нас би хутенько з'явилися проблеми, гарантую. Старий Смердючка чомусь так боїться Ворога — та ще й підкоряється чи підкорявся йому, — що радше видасть нас, аніж допоможе чи дозволить розплавити свого Дорогесенького. Принаймні так мені здається. І сподіваюся, господар старанно все обдумає. Розуму йому не бракує, та серце його м'яке, отакий він. Жоден Правоніг не здогадається, який наступний крок зробить пан Фродо».

Фродо не відразу відповів Ґолумові. Поки в Семових повільних, але проникливих мізках пропливали ці сумніви, він стояв, не зводячи очей із темних скель Кіріт-Горґору. Западина, в якій вони ховалися, була вирита у схилі невисокого пагорба, дещо вище наддовгою, як канава, долиною, що лежала між пагорбом і зовнішніми опорами гори-муру. Посеред долини стояв чорний фундамент західної вартової вежі. У ранковому світлі було добре видно курні шляхи, які сходилися біля Брами Мордору; один повертав на північ; другий вів на схід, зникаючи в імлі, що тулилася до підніжжя Еред-Літую; а третій ішов просто до них. Різко огинаючи вежу, він збігав у вузьку ущелину неподалік від заглибини, де стояв Фродо. Праворуч шлях обходив схили гір і втікав на південь у глибоку тінь, яка огортала всі західні схили Ефель-Дуату, а вдалині зливався з вузькою смугою землі між горами та Великою Рікою.

Отак вдивляючись, Фродо помітив, що на рівнині зчинилися рух і метушня. Здавалося, це крокували величезні армії, тільки прикриті хмарами пилу та диму, які напливали з трясовин і пустищ. Але тут і там він добачав проблиски списів і шоломів; та і шляхом рухалося багато кінних загонів. Фродо пригадав побачене з Амон-Гену декілька днів тому, хоча тепер йому здалося, що відтоді минуло кілька років. І він усвідомив даремність надії, що на якусь мить заворушилась у його серці. Сурми не кликали до бою, а звучали привітально. Не доблесні воїни Ґондору, котрі повстали як мстиві примари з могил давно минулих боїв, ішли штурмом на Темного Володаря. Це рухалися люди з інших племен, із безмежного Сходу, збираючись на заклик їхнього Повелителя; армії, які стояли табором біля Воріт, тепер долучалися до його зрослої потуги. Мовби раптово усвідомивши небезпеку розташування мандрівників, відкритих у світлі дня, так близько до великої загрози, Фродо швидко накинув на голову тонкий сірий каптур і відступив од краю западини. Тоді обернувся до Ґолума.

— Смеаґоле, — сказав він, — я повірю тобі ще раз. Направду, виглядає на те, що я мушу це зробити і що мені призначено приймати допомогу від тебе — від кого найменше сподівався її отримати, а тобі роковано допомагати мені — тому, кого ти довго переслідував із лихими намірами. Досі ти служив добре й віддано дотримувався обіцянки. Віддано, саме це я хотів сказати, — додав він, глянувши на Сема, — бо двічі ми залишались у твоїй владі, й ти не заподіяв нам ніякої шкоди. І не намагався відібрати в мене те, чого колись прагнув. Спробуємо втретє! Але попереджаю тебе, Смеаґоле: ти в небезпеці.

— Так-так, хазяїне! — закивав Ґолум. — Велика небезпека! Лише при згадці про неї Смеаґола всього аж трусить, але він не тікає. Він має допомогти своєму хазяїнові.

— Але я не говорю про загрозу, яка нависла над нами всіма, — сказав Фродо. — Ідеться про загрозу, яка стосується лише тебе. Ти заприсягся тим, що називаєш своїм Скарбом. Пам'ятай про це! Він володіє тобою і шукає способу тебе зруйнувати. Ти вже йому піддався. Щойно по-дурному себе виказав. «Віддай його Смеаґолові!» — сказав ти. Не повторюй цього ніколи! Не дозволяй собі про це думати! Його ти не повернеш собі ніколи. Будеш тягтися за ним — загинеш. Ти його собі ніколи не повернеш. У крайньому разі, Смеаґоле, я надягну Скарб на палець, а перстень уже колись мав владу над тобою. І якщо тоді я накажу тобі щось зробити, ти підкоришся, навіть якщо звелю тобі стрибнути у провалля або вогонь. А саме такий буде мій наказ. Тому стережися, Смеаґоле!

Сем схвально, але і здивовано дивився на господаря: такий вираз обличчя і такий тон були для нього чимось новим. Сем завжди знав, що надмірна доброта пана Фродо вела до певної нерозсудливості. Звичайно, водночас він міцно дотримувався суперечливого переконання, що пан Фродо — наймудріша особа на світі (може, за винятком Ґандалфа та старого пана Більбо). Ґолум відтак міг теж помилитися — тим паче, що знайомство його було коротшим — і сплутати доброту з нерозсудливістю. Так чи інак слова Фродо збентежили та налякали Смеаґола. Він повзав по землі, неспроможний вимовити нічого путнього, тільки повторюючи раз у раз: «Хороший хазяїн, хороший хазяїн».

Фродо якусь хвилю терпляче почекав, а тоді сказав уже не так суворо:

— А тепер, Ґолуме чи Смеаґоле, якщо тобі так подобається, розкажи мені про той інший шлях і, якщо зможеш, переконай, що заради нього варто звертати з прямої дороги. Я поспішаю.

Та Ґолум був у жалюгідному стані, і страх перед Фродо його геть знесилив. Дізнатися щось було нелегко, бо він бурмотів і пищав, а в перервах плазував по землі і благав їх обох змилостивитися над бідненьким Смеаґолом. За якийсь час він заспокоївся, і Фродо слово за словом зрозумів, що дорога, яка повертала на захід від Ефель-Дуату, вела до роздоріжжя в кільці темних дерев. Дорога праворуч опускалася до Осґіліата і мостів через Андуїн; середній шлях ішов на південь.

— Далеко, — сказав Ґолум. — Ми туди не ходили ніколи, та кажуть, що шлях тягнеться на сотню ліг, аж до Великої Води, яка завжди неспокійна. Там багато риби, і великі птахи клюють рибу — хороші птахи, — та ми не були там ніколи, на жаль! Не мали такої нагоди. А далі, кажуть, є ще землі, й Жовте Лице там дуже пекуче, і хмар майже нема, і люди там люті й мають темні обличчя. Ми туди не хочемо.

— Туди ми не підемо, — сказав Фродо. — Та не відхиляйся від теми. Що скажеш про третій шлях?

— О, так-так, третій шлях, — згадав Ґолум. — Це дорога ліворуч. Відразу веде вгору, вгору і здіймається до високих тіней. Коли обігнеш чорну скелю, то побачиш її, раптом побачиш угорі й захочеш заховатися.

— Побачу її? Що побачу?

— Стару фортецю, дуже стару, дуже страшну. З півдня до нас доходили розповіді про неї, коли Смеаґол був молодий, дуже давно. О, так-так, ми слухали багато розповідей, сидячи вечорами на березі Великої Ріки під вербами, й Ріка тоді була молодша, ґолум, Ґолум.

Він знову розридався і забурчав. Гобіти терпляче чекали.

— Розповіді про Південь, — нарешті заговорив Ґолум, — про високих людей із блискучими очима, про їхні будинки, як скелі, та про срібну корону їхнього короля та Біле Дерево — цікаві розповіді. Вони побудували дуже високі вежі, й одна з них була сніжно-біла, й у ній зберігався самоцвіт, мов Місяць, а навколо звели високі білі стіни. О, так, багато чого розповідали про Місячну Вежу.

— Це, напевно, Мінас-Ітіль, який заснував Ісілдур, син Еленділа, — сказав Фродо. — Це той Ісілдур, котрий відрубав Ворогові палець.

— Так, у Нього на Чорній Руці лише чотири пальці, та Йому їх вистачає, — здригнувся Ґолум. — І Він ненавидить місто Ісілдура.

— А кого він любить? — докинув Фродо. — Та який стосунок має до нас Місячна Вежа?

— Ну, хазяїне, вона стоїть там, де стояла: висока вежа, й білі будинки, і стіни; та зараз не мила, не красива. Він давним-давно завоював її. Тепер там дуже страшно. Мандрівники тремтять від самого її вигляду, ховаються, уникають навіть її тіні. Та хазяїнові доведеться піти цим шляхом. Це — єдиний шлях. Гори там нижчі, і стара дорога йде вгору-вниз, аж до темного перевалу біля вершини, а потім знов униз, униз, аж до Ґоргороту. — Його голос стишився до шепоту, а сам він здригнувся.

— Ну, і що це нам дасть? — запитав Сем. — Ворог знає про свої гори все, і, напевно, ту дорогу добре охороняють? Адже фортеця не порожня?

— О, ні, не порожня! — прошепотів Ґолум. — Вона здається порожньою, та це не так, ні! Там живуть жахливі істоти. Орки, так, завжди орки; і ще інші, ще гірші істоти. Дорога йде просто попід стінами і минає ворота. Дорогою ніхто не пройде непоміченим. Ті, що всередині, про все знають — Мовчазна Сторожа.

— Отож, ти пропонуєш, — сказав Сем, — аби ми поволочилися на південь і там влипли у ще гіршу халепу, ніж тут, якщо ми взагалі доберемося туди!

— Ні, ні, — заперечив Ґолум. — Гобіти мусять подивитися, мусять зрозуміти. Він не чекає нападу з того боку. Його Око бачить усе довкола, та найбільше уваги звертає на щось одне. Він не може бачити все відразу, поки що не може. Бачите, Він завоював усі землі на захід від Похмурих Гір до Ріки, й усі мости тепер Його. Він переконаний, що ніхто не дістанеться до Місячної Вежі без великої битви на мостах чи без човнів, яких не сховати, й Він одразу про все дізнається.

— Бачу, ти добре знаєш, що Він робить і думає, — сказав Сем. — Ти бачився з Ним останнім часом? Чи просто побалакав із орками?

— Нехороший гобіт, нерозумний, — Ґолум кинув на Сема розлючений погляд і повернувся до Фродо. — Смеаґол розмовляв із орками, так-так, іще до того, як зустрів хазяїна, розмовляв із різними істотами, — він ходив дуже далеко. І не тільки він це говорить. Саме тут, на півночі, чекає на Нього найбільша небезпека, і на нас також. Він вийде з Чорної Брами, скоро вийде. Тільки цим шляхом можуть прийти великі армії. А дороги зі заходу Він не боїться, і там стоїть Мовчазна Сторожа.

— Отак просто! — кинув Сем, не дозволяючи збити себе з пантелику. — То що, нам підійти, постукати у ворота і спитати, чи правильно ми йдемо до Мордору? Чи вони такі мовчазні, що навіть не дадуть відповіді? Безглуздо. Уже краще зробити це тут, а не ходити далеко.

— Не жартуй, — засичав Ґолум. — Це не смішно, ні! Анітрохи не смішно. До Мордору взагалі ходити безглуздо. Та якщо хазяїн каже «я мушу йти» і «я піду», тоді хай випробує якийсь шлях. Але не треба йти до жахливого міста, о ні, звичайно, ні. Отак Смеаґол допомагає, хороший Смеаґол, хоча йому ніхто нічого не пояснює. Смеаґол знову допомагає. Він сам знайшов. Він знає шлях.

— Що ти знайшов? — запитав Фродо.

Ґолум припав до землі, і його голос знову впав до шепоту.

— Стежинку, що веде в гори, а далі — сходи, вузькі сходи, о так, дуже довгі та вузькі. А далі — ще сходи. А тоді… — його голос стишився ще більше — тунель, темний тунель; і нарешті маленька розколина і стежина над перевалом. Саме тим шляхом Смеаґол вибрався з темряви. Але то було дуже давно. Стежку могло завалити; а може, й ні, може, ні.

— Мені все це анітрохи не подобається, — мовив Сем. — Якось усе дуже просто воно звучить. Якщо стежка все ще існує, то і її стережуть. А хіба її не стерегли, Ґолуме? — Коли він це говорив, то вловив, чи так йому тільки здалося, зелений вогник в очах Ґолума. Ґолум щось пробурчав, але на питання не відповів.

— Стежку стережуть чи ні? — суворо спитав Фродо. — І ти справді втік від темряви, Смеаґоле? Чи, може, тобі дозволили піти з дорученням? Принаймні так вважав Араґорн, який кілька років тому спіймав тебе біля Мертвих Боліт.

— Це брехня! — засичав Ґолум, і при згадці імені Араґорна в його очах спалахнув злий вогник. — Він оббріхує мене, так-так, оббріхує! Я сам утік, сам утік, бідненький. Мені, звичайно, звеліли шукати Дорогесенького; і я шукав, шукав, звичайно, шукав. Але не для Чорного. Дорогесенький був наш, він був мій, повірте. Я втік сам.

Фродо чомусь повірив, що цього разу Ґолум не такий далекий від правди, як це могло здаватися, що Ґолум сам вибрався з Мордору, і принаймні вірив, що в цьому допомогла його спритність. Адже він помітив, що Ґолум сказав «я», а це майже завжди було ознакою того, що залишки колишньої правдивості і щирості тимчасово випливали на поверхню. Та навіть якщо Ґолумові зараз і можна було довіряти, Фродо не забував про підступність Ворога. «Утекти» йому могли дозволити чи навіть підлаштувати втечу, і про неї могли знати в Темній Вежі. Проте, так чи інак, Ґолум багато недоговорював.

— Запитую ще раз, — сказав Фродо, — чи охороняють той потаємний шлях?

Але після згадки про Араґорна настрій у Ґолума зіпсувався. Він скорчив скривджену міну брехуна, котрому не вірять, коли той випадково сказав правду чи напівправду. Він не відповідав.

— Чи охороняють той шлях? — повторив Фродо.

— Так, так, можливо. У цьому краю всюди небезпечно, — насупився Ґолум. — Небезпечно всюди. Та хазяїн має піти цим шляхом або повертатися додому. Іншого виходу немає.

Більше вони не змогли довідатися від нього нічого. Сказати назву небезпечного місця чи перевалу він не міг або не хотів.

А йшлося про Кіріт-Унґол, місце зі жахливою славою. Араґорн, мабуть, вимовив би цю назву і пояснив її зміст; Ґандалф застеріг би їх. Але вони були самі, Араґорн — далеко, Ґандалф стояв на руїнах Ізенґарда і змагався зі Саруманом, який навмисно тягнув час. Однак, навіть коли Ґандалф промовляв останні слова до Сарумана і палантир, викрешуючи іскри, скочувався по сходах Ортханка, він пам'ятав про Фродо та Сема і подумки звертався до них із надією та співчуттям.

Мабуть, Фродо відчув підтримку, не усвідомлюючи цього, як колись на Амон-Гені, хоч і був переконаний, що Ґандалф загинув у темряві далекої Морії. Він якийсь час мовчки посидів на землі, схиливши голову та силкуючись пригадати все, що коли-небудь говорив йому Ґандалф. Але на цей випадок не міг згадати жодної поради. Занадто рано, направду, надто рано втратили вони підтримку Ґандалфа, ще тоді, коли Темна Земля була дуже далеко. Як увійти до неї, Ґандалф не сказав. Напевно, не знав і сам. У твердині Ворога на Півночі, Дол-Ґулдурі, Ґандалф колись бував. Але чи ходив він до Мордору, до Гори Вогню та Барад-дура, коли знову постав у силі Темний Володар? Мабуть, ні. І ось тепер він, маленький дрібнолюдик зі Ширу, звичайний гобіт із мирної місцевості, сподівається знайти шлях, яким не міг чи не наважувався пройти великий чарівник. Отака лиха доля. Та Фродо сам обрав її у своїй вітальні навесні минулого року, тепер такого далекого, мов розділ із історії про юність світу, коли квітли Дерева зі Золота і Срібла. Нелегкий вибір постав перед ним. Яким шляхом піти? І якщо обидва ведуть до жахіття і смерті, то навіщо вибирати взагалі?

День минав. Глибока тиша стояла над невеликою сірою заглибиною, де вони причаїлися, біля самих кордонів землі страху, — цю тишу можна було помацати, ніби щільне покривало, яке відрізало їх від усього світу вгорі. Купол блідого неба, посічений пасмами диму, здавався дуже високим і далеким, мовби під ним зависла велика товща повітря, обважніла від думок.

Навіть орел не розгледів би гобітів проти сонця — мовчазних, нерухомих, під тягарем фатуму, вкритих тонкими сірими плащами. Можливо, орел на мить зупинив би погляд на Ґолумі, малесенькій фігурці, що розпростерлася на землі: мабуть, це лежав скелет замореної голодом людської дитини, обідране вбрання ще чіплялося за нього, довгі руки та ноги, білі й тонкі, мов кістки: ні шматка доброго м'яса.

Фродо схилив голову на коліна, а Сем ліг горілиць, підклавши руки під голову, і дивився з-під каптура в порожнє небо. Таким порожнім небо було тривалий час. Тоді Семові раптом здалося, що у височині кружляє якийсь птах, ось він завис нерухомо, а ось відлетів. З'явилися ще два, а далі — четвертий. Вони були дуже маленькі, та Сем здогадався, що насправді вони величезні, з широчезним розмахом крил, і летять дуже високо. Він замружився та зіщулився. Його охопив той самий страх, який попереджав про присутність Чорних Вершників, той безпорадний жах, що приходив із криком, підхопленим вітром, і тінню на місяці, хоча тепер страх був не такий нищівний чи нездоланний: небезпека була далеко. Та вона була. Фродо також відчув її. Думка його обірвалася. Він поворухнувся і затремтів, хоча догори не дивився. Ґолум згорнувся клубком, як загнаний у кут павук. Крилаті істоти зробили ще одне коло і, стрімко кинувшись униз, помчали до Мордору.

Сем перевів подих.

— Знову Вершники, тепер у повітрі, — хрипко прошепотів він. — Я бачив їх. А вони нас, думаєш, бачили? Вони були дуже високо. І якщо це ті самі Чорні Вершники, то вдень вони бачать погано, правда?

— Ні, вони, мабуть, нас не побачили, — сказав Фродо. — Зате бачили їхні коні. Ці крилаті істоти, на яких зараз літають Вершники, бачать, напевно, краще за будь-кого іншого. Вони подібні на великих хижих птахів. Чогось шукають: боюся, Ворог уже насторожі.

Страх минув, але і покривало тиші розірвалося. Якийсь час вони були відрізані від усього світу, мов на невидимому острові, а тепер знов опинилися на виду, і загроза повернулася. Та Фродо не відповідав Ґолумові й не приймав рішення. Очі його були заплющені, наче він дрімав або зазирав углиб серця та пам'яті. Нарешті гобіт стрепенувся й підвівся, вже здавалося, був готовий заговорити і прийняти рішення. Та натомість шепнув:

— Слухай! Що це?

Їх знову охопив страх. Вони почули спів і хрипкий крик. Спочатку шум здавався далеким, але потроху ближчав. Усі раптом подумали, що Чорні Крила вистежили їх і вислали за ними озброєних солдатів: хіба буває завелика швидкість для цих жахливих слуг Саурона. Троє мандрівників прислухалися, припавши до землі. Голоси і брязкіт зброї та упряжі були вже дуже близько. Фродо та Сем витягли маленькі мечі. Втікати було неможливо.

Ґолум поволі підвівся і поповз, мов комаха, до краю западини. Дуже обережно він вистромив голову і визирнув крізь розколину в кам'яній брилі. Якийсь час не ворушився. Тоді голоси почали віддалятись і поступово вщухли. Далеко на мурах Мораннону просурмив ріг. Тоді Ґолум зісковзнув у западину.

— Це підходить до Мордору підкріплення, — прошепотів він. — Темні обличчя. Таких людей ми ще не бачили, ні, Смеаґол не бачив. Вони люті. Очі чорні, і волосся чорне та довге, й у вухах золоті кільця; так, красиве золото. Де в кого червона фарба на щоках, і червоні плащі; і прапори червоні, й вістря списів; і щити круглі, жовті й чорні, з великими шипами. Негарні, жорстокі, бридкі люди. Такі самі погані, як орки, але ще більші. Смеаґол думає, що вони прийшли з Півдня, з-за гирла Великої Ріки, прийшли тією дорогою. Уже вступили до Чорної Брами, але можуть прийти ще. До Мордору постійно сходяться люди. Одного дня там зберуться всі.

— А оліфанти там були? — запитав, забувши про страх, Сем, спраглий новин про невідомі землі.

— Ні, оліфантів не було. А що це — оліфанти? — запитав Ґолум.

Сем підвівся, заклав руки за спину (як завжди, коли «говорив віршами») і почав:

— Отакий вірш, — сказав Сем, коли закінчив декламувати, — отакий вірш розказують у нас у Ширі. Може, це нісенітниця, а може, й ні. Та знаєш, у нас є свої легенди та розповіді про Південь. У давні часи гобіти також ходили в мандри. Не всі з них поверталися, та й вірили не всьому, що розповідали, — навіть є такі приказки: «новини з Брі» чи «правдиво, як ширські плітки». Та я чув про великих людей зі Сонячних Земель. У наших легендах їх називають свертінгами; коли вони йдуть на війну, то їдуть верхи на оліфантах. Цілі будинки та вежі ставлять їм на спини, а оліфанти кидають у ворога камінням і деревами. Тож коли ти сказав: «Люди з Півдня в червоному й у золоті», — я запитав: «А оліфанти там були?» Якби вони з'явилися тут, я би ризикнув піти поглянути. Але вже, мабуть, їх не побачу. Напевно, таких звірів не буває. — Він зітхнув.

— Ні, не було оліфантів, — повторив Ґолум. — Смеаґол про них ніколи не чув. Він не хоче їх бачити. Він не хоче, щоби вони були. Смеаґол хоче піти звідси і десь заховатися. Смеаґол хоче, щоби його хазяїн також пішов геть. Хазяїн хороший, хіба він не піде за Смеаґолом?

Фродо підвівся. Він сміявся, забувши про всі турботи, поки Сем читав старий віршик «Оліфант», який розповідають біля каміна, і сміх позбавив його сумнівів.

— Шкода, що в нас немає тисячі оліфантів, а попереду них — Ґандалфа на білому оліфанті, — сказав він. — Тоді би ми, може, легше прорвались у цю лиху землю. Та в нас їх немає; тільки втомлені ноги — й усе. Ну, Смеаґоле, може, третя спроба обернеться на краще. Я піду з тобою.

— Добрий хазяїн, мудрий хазяїн, хороший хазяїн! — вигукнув зраділий Ґолум, погладжуючи коліна Фродо. — Добрий хазяїн! Нехай хороші гобіти відпочинуть, тут, у затінку каміння, під самим камінням! Ляжте й відпочиньте, поки не забереться Жовте Лице. Тоді швидко підемо. Тихо і швидко, мов тіні!

IV. Про зілля і тушковану кролятину

Друзі відпочивали ще кілька годин до заходу сонця, ховаючись у затінку під західним краєм западини, аж поки тінь не видовжилась і темрява не наповнила всю яму. Тоді вони трохи перекусили і попили. Ґолум не їв нічого, зате пив охоче.

— Незабаром буде більше, — сказав він, облизуючись. — Добра вода тече струмками до Великої Ріки, в тих землях, куди ми йдемо, гарна вода. Смеаґол, може, знайде щось попоїсти. Він дуже голодний, так, ґолум! — Він притис великі пласкі долоні до запалого черева, і в очах його спалахнуло блідо-зелене світло.

Сутінки згусли, коли вони нарешті скрадливо перелізли через західний край западини і, мов привиди, розтанули за кам'янистим узбіччям дороги. До повного місяця залишалися три дні, та піднімався він над горами лише десь опівночі, й ніч була дуже темна. Високо, в одній із Веж Зубів, горіло червоне світло, а інших ознак присутності безсонної сторожі над Моранноном не було.

Багато миль це червоне око мовби переслідувало їх, поки вони бігли, спотикаючись, голою кам'янистою місцевістю. Виходити на дорогу не наважувалися, та весь час намагалися триматися на невеликій відстані від неї. Нарешті, вже після опівночі, коли мандрівники чулися виснаженими, бо тільки раз зупинялися на короткий перепочинок, око зменшилося до маленької палаючої цятки, а тоді зовсім зникло: вони обігнули темне північне крило низьких гір і попрямували на південь.

Знову зупинилися відпочити, але ненадовго, відчуваючи дивне полегшення. Як на Ґолума, вони йшли заповільно. За його підрахунками, від Мораннону до роздоріжжя біля Осґіліата було близько тридцяти ліг, і цю відстань він сподівався подолати за чотири переходи. Тому вони знову звелися на ноги й ішли, аж поки у безмежній сірій самотині не зажеврів світанок. Подолавши майже вісім ліг, гобіти вже не могли ступити ні кроку, навіть якби і наважилися на це.

Світанкове світло відкрило їм землі вже не такі голі та виснажені. Ліворуч і далі грізно височіли гори, та поблизу проходила південна дорога, яка тепер відхилялася від чорного підніжжя пагорбів на захід. За нею починалися понурі, мов темні хмари, гаї, а нерівна місцевість між ними поросла вересом, рокитником і кизилом та ще якимись невідомими кущами. Подекуди почали траплятися латки високих сосен. Гобіти, хоч які втомлені, повеселішали: повітря було свіже та запашне і нагадувало їм гористу Північну Чверть. Вони раділи несподіваному перепочинку, прогулянці землею, яка лише кілька років була у володінні Ворога і ще не встигла занепасти. Але і не забували про небезпеку та про Чорну Браму, яка була ще надто близько, хоч і схована за сумними горами. Поки було світло, вони постійно шукали якогось сховку від злих очей.

День минув неспокійно. Вони залягли у вересі й рахували повільні години, які, здавалося, проминали без змін; адже мандрівники і далі були під тінню Ефель-Дуату, і сонце ховалося за імлою. Фродо часом поринав у міцний безтурботний сон, може, довіряючи Ґолумові, а може, був просто надто втомлений, аби непокоїтися через нього; а Семові вдавалося тільки подрімати, навіть коли Ґолум міцно спав, схлипуючи і смикаючись у невідомих снах. Голод, мабуть, більше, ніж недовіра, не давав йому заснути: Сем уже давно знудився за доброю домашньою їжею, за чимось гарячим.

Тільки-но місцевість розтанула у безформній сірості близької ночі, рушили далі. Невдовзі Ґолум вивів їх на південну дорогу; тепер пішли швидше, хоча шлях був небезпечніший. Вони вслухалися, чи не чути цокоту копит або кроків на дорозі попереду чи позаду; та ніч минула, й ні піші, ні кінні так і не з'явилися.

Дорогу проклали в давно забуті часи; миль на тридцять від Мораннону її наново відремонтували, а далі на півдні вона тонула в хащах. Праця людей давнини все ще проступала в точних прямих лініях і рівній кладці: то тут, то там дорога врізалась у гірський схил чи перестрибувала через струмок широкою стрункою аркою; але врешті всі ознаки кам'яної кладки зникли, тільки обвітрені стовпчики подекуди визирали з кущів на узбіччях, чи старі обтесані плити виднілися поміж мохом і бур'янами. Верес, деревця й ожина сповзали по відкосах або розлягалися просто посередині шляху. Врешті-решт, дорога звелася до занедбаного путівця; та зате вона не петляла, а найкоротшим шляхом вела подорожніх прямо до мети.

Так вони перейшли до північного прикордоння земель, які раніше називалися Ітілієном, прекрасним краєм лісистих пагорбів і бистрих потоків. Надходила гарна зоряна ніч із місяцем уповні, й гобітам здавалося, що повітря стає дедалі ароматнішим; із бурчання Ґолума було зрозуміло, що він також помітив це і не дуже тішився. При перших ознаках дня знову зупинилися. Підійшли до краю довгої глибокої розколини з крутими берегами, де дорога пробивала собі шлях через кам'янистий хребет. Тепер вони піднялися на західний берег і озирнулися.

Небо світліло, і стало видно, що гори довгою дугою завертають на схід і тануть у далині. На заході пологі схили збігали вниз і ховались у ранковому тумані. Мандрівників оточували невеликі переліски смолистих смерек, кедрів і кипарисів та інших, невідомих у Ширі дерев, а поміж ними — широкі галявини; і всюди — безліч ароматних трав і кущів. Довга подорож із Рівендолу занесла їх набагато південніше від їхнього рідного краю, та лише тут гобіти помітили зміну клімату. Весна вже взялася до діла: кільчики папороті пробилися крізь мох і старе листя, модрини пустили зелені пагінці, у траві розпускалися маленькі квітки, співали птахи. Ітілієн, сад Ґондору, хоч нині й покинутий, усе ще зберігав недбалу дріадну принадність.

На півдні та заході він був відкритий до теплих низин Андуїну, зі сходу — прихищений Ефель-Дуатом, однак не затінений горами, з півночі — стіною Емін-Муїлу, а з далекого Моря долітали до нього вологі південні вітри. Було тут багато високих дерев, посаджених давним-давно, які тепер мирно старіли серед рясноти легковажного потомства; у гаях і перелісках росли тамариски та колючі терпентини, лаври й оливи, ялівець і мирта; дерев'янисті стебельця чебрецю щільним килимом огортали скелі; блакитними, рожевими та блідо-зеленими квітками цвіла шавлія; а ще — майоран, і молоденький кмин, і багато запашних трав, невідомих Семові-садівникові. Гроти і скелі вже засіяли зірочки ломикаменю й очитку. У заростях ліщини прокинулися примула й анемона; нарциси та конвалії кивали напіврозпуклими голівками у траві, темно-зеленій траві понад озерцями, де у прохолодних заглибинах зупинялася вода гірських потоків на шляху до Андуїну.

Мандрівники обернулися спинами до дороги й пішли схилом. Отак брели вони травами та чагарниками, а довкола ширяли духмяні запахи. Ґолум кашляв і відпльовувався; а гобіти глибоко вдихали повітря, і раптом Сем розсміявся, бо на серці йому стало легко. Вони пішли за струмком, що швидко збігав попереду. Він вивів їх до невеликого чистого озера в неглибокій лощині: вода збиралась у напівзруйнованому стародавньому басейні, тесані бортики якого були майже повністю вкриті мохом і розквітлою ожиною; вістря ірисів рядами стояли довкола, а на темній брижуватій поверхні плавало листя водяних лілій; але озеро було глибоке та свіже і тихо переливалося через кам'яний стік на протилежному боці.

Тут вони вимились і досхочу напилися зі струмка. Тоді пошукали сховок, у якому могли би перепочити, адже ця все ще прекрасна земля була територією Ворога. Відійшли вони не дуже далеко від дороги, і вже помітили рубці давніших боїв і свіжі рани, завдані орками й іншими огидними слугами Темного Володаря: яма, повна сміття і бруду; дерева, зрубані без потреби і залишені помирати, з вирізаними на корі злими рунами чи лихим знаком Ока.

Сем забрався до витоку озера і розглядав невідомі йому рослини та дерева, на мить забувши про Мордор, але раптом всюдисуща загроза нагадала про себе. Він натрапив на круг випаленої землі, посередині якого лежала купа обвуглених і потрощених кісток та черепів. Повитиця і шипшина, швидко розростаючись, уже накинули покривало на це місце жахливого бенкету й різанини; та все ж сліди ці не були давні. Сем побіг назад до своїх супутників, але нічого не розповів: нехай краще кістки спочивають у мирі, ніж їх розгрібатиме Ґолум.

— Ходімо пошукаємо, де прилягти, — сказав Сем. — Тільки не внизу. Краще вгорі.

Неподалік від озера вони знайшли товсту буру підстилку з минулорічної папороті. Далі зарості темнолистого лавру видиралися на крутий берег, коронований старими кедрами. Тут вирішили перепочити і провести день, який видавався погожим і теплим. Саме гарний день для прогулянки гаями та галявинами Ітілієну; але хоч орки й остерігалися сонця, довкола було досить місць, де вони залягли б у засідці; та й інші лихі очі могли стежити за гобітами: у Саурона було чимало різних слуг. До того ж Ґолум не пішов би під Жовтим Лицем. А воно невдовзі мало з'явитися над темними хребтами Ефель-Дуату, й він би млів і корчився від світла та спеки.

Сем уже тривалий час зосереджено думав про їжу. Тепер, коли розпач перед непрохідними Воротами залишився позаду, він уже не був схильний, як його господар, відкласти турботу про харчі, аж до виконання завдання; та і розсудливо було би приберегти ельфійські хлібці до гірших часів. Уже шість, а то й більше днів минуло, відколи він підрахував, що скупого провіанту в них лише на три тижні.

«Якщо за цей час ми доберемося до Вогню, то нам вистачить цієї пайки, — думав він. — Але ще ж повертатися додому. Тоді що?»

Крім того, після довгого нічного переходу, після купання та свіжої води він відчув страшенний голод. Вечері або сніданку біля вогнища у старій кухні на Торбиному Узвозі — от чого йому насправді хотілося. Тут йому сяйнула думка, й він обернувся до Ґолума. Ґолум хотів вислизнути і саме переповзав на всіх чотирьох через папороть.

— Гей, Ґолуме! — покликав Сем. — Куди зібрався? На полювання? Слухай мене, стара нишпорко, тобі наші коржики не до смаку, і я би не проти скуштувати чогось іншого. Твоє нове гасло — «завжди до ваших послуг». Може, пошукаєш чогось для голодного гобіта?

— Так, можливо, так, — згодився Ґолум. — Смеаґол завжди помагає, якщо його попросять — якщо його гарно попросять.

— Добре! Я прошу тебе. Якщо так не досить гарно, то я благаю.

Ґолум зник. Його не було досить довго. Фродо з'їв кілька шматочків лембасу, запорпався в купу бурої папороті й заснув. Сем подивився на нього. Ранкове світло щойно почало проповзати в тінь під деревами, та він виразно побачив обличчя свого господаря, а також руки. Сем раптом пригадав, як тяжко поранений Фродо лежав у будинку Елронда. Уже тоді Сем помітив, що часом тіло Фродо немовби світилося зісередини; а зараз світло стало яскравішим. Обличчя Фродо було спокійне, ні сліду страху чи турботи; але воно здавалося старим, старим і прекрасним, так, ніби тонкий різець невтомного часу виявив те, що раніше було приховане, хоча риси обличчя не змінилися. Звісно, Сем Правоніг так собі цього не пояснював. Він просто похитав головою, мовби слова були марні, й шепнув: «Я його люблю. Він отакий, часом світиться зісередини. Та я люблю його, світиться він чи ні».

Ґолум повернувся безшумно і подивився через плече Сема. Глянувши на Фродо, він примружив очі й відповз убік. За хвилю Сем пішов за ним. Той щось жував і бурмотів сам до себе. Поруч на траві лежали два маленькі кролики, на яких Ґолум пожадливо поглядав.

— Смеаґол завжди помагає, — сказав він. — Він приніс кроликів, хороших кроликів. Але хазяїн пішов спати, і Сем, напевно, хоче спати. Не хоче зараз кроликів? Смеаґол старанний, але не може за хвилину наловити дичини.

Однак Сем не мав нічого проти кролятини, про що і сказав. Тим паче, проти печеної кролятини. Усі гобіти, звісно, вміють куховарити, бо цього їх навчають ще раніше, ніж абетки (до неї багато хто взагалі не доходить); а Сем був добрий кухар навіть за гобітськими мірками, ще й набрався досвіду в поході. Сподіваючись на краще, він тягав за собою в мішку начиння: маленьку трутницю, два невеликі казанки (менший вкладався у більший); дерев'яну ложку, коротку двозубу виделку та пару шпиґувальних голок; і на дні мішка у пласкій дерев'яній коробочці зберігався вже помітно розтрачений скарб — сіль. Але ще треба було вогню і дечого іншого. Він трохи подумав, поки діставав ніж, обтирав його і заточував на камені, а потім став випотрошувати кроликів. Йому ні на хвилину не хотілося залишати сплячого Фродо самого.

— Слухай, Ґолуме, — сказав він, — маю для тебе ще одну роботу. Піди принеси води в цих казанках.

— Смеаґол принесе води, так, — сказав Ґолум. — Але навіщо гобітові та вода? Він уже і напився, і помився.

— Не твоє діло, — відповів Сем. — Якщо не здогадуєшся, то незабаром довідаєшся. І чим швидше принесеш води, тим швидше дізнаєшся. І не попсуй мені казанків, бо посічу на шматочки.

Поки Ґолума не було, Сем знову подивився на Фродо. Той і далі спокійно спав, але Сема вразила виснаженість його рук і обличчя. «Як же він змарнів, — пробурмотів Сем. — Геть негоже для гобіта. Як приготую цих кроленят, то відразу розбуджу його».

Сем згріб купку сухого листя, назбирав понад берегом галузок і ломаччя; а ще приволік кедрову гілку, яка мала довго горіти. Вирізав трохи дерну під схилом, вирив ямку і поскладав туди паливо. Вправно орудуючи кременем і кресалом, викресав іскру. Вогонь горів майже без диму, та поширював сильний аромат. Сем саме роздував його, прикриваючи від вітру та підкидаючи товсті гілки, коли повернувся Ґолум, обережно несучи казанки і невдоволено бурмочучи.

Він поставив на землю казанки й аж тоді побачив, що робить Сем. Ґолум тонко верескнув, водночас налякано та розлючено.

— Ой! Цс-сс, ні! Ні! Тупі гобіти, дурні, так, дурні! Не треба цього робити!

— Чого не треба? — здивовано запитав Сем.

— Цих гидких червоних язичків, — сичав Ґолум. — Вогонь, вогонь! Це небезпечно, небезпечно. Він пече, вбиває. І притягне ворогів, так, притягне.

— Я так не думаю, — заперечив Сем. — Чого би мав притягувати, якщо не класти вогкі дрова і не робити диму. А якщо притягне — ну, то притягне. Хай там що, я ризикну. Я буду тушкувати цих кроленят.

— Тушкувати кроликів! — нажахано верескнув Ґолум. — Псувати прекрасне м'ясо, яке Смеаґол приберіг для вас, бідний голодний Смеаґол? Навіщо? Навіщо, дурний гобіте? Вони молоді, ніжні, гарні, їжте їх, їжте їх! — Він жадібно схопив тушку кроля, яка вже випотрошена лежала біля вогню.

— Гей-гей! — вигукнув Сем. — Кожному своє. Тобі наш хліб поперек горла, а мені — сирі кроленята. Ти мені кролика подарував, отже, він мій, і я, бачиш, можу його готувати, якщо захочу. А я хочу. Не мусиш на мене дивитись. Іди злови собі іншого і їж так, як тобі заманеться, — десь подалі, не в мене на очах. Ти не побачиш вогню, а я — тебе, і обом буде добре. Я подбаю, щоби вогонь не димів, якщо тобі так приємніше.

Буркочучи, Ґолум відповз у папороть. Сем зайнявся казанками. «До кролятини гобітові треба ще зілля, — подумав Сем, — і якогось коріння, особливо бульбин — не кажучи вже про хліб. А зелень, здається, можна знайти».

— Ґолуме! — неголосно покликав він. — Ще є робота для тебе. Мені потрібна зелень. — Ґолум визирнув із-за листя, але цього разу неприязно скривившись. — Пару лаврових листочків, трохи чебрецю та шавлії — поки вода не закипіла.

— Ні! — сказав Ґолум. — Смеаґолові це не подобається. І Смеаґол не любить пахучих листочків. Він не їсть трави чи коріння, ні, дорогесенький, поки не вмирає з голоду або не занедужає, бідний Смеаґол.

— Смеаґол потрапить у справді гарячу воду, хай-но вона закипить, якщо не зробить те, що його просять, — гаркнув Сем. — Я сам його туди покладу, так, дорогесенький. Був би зараз сезон, то я би примусив його ріпу та моркву пошукати, і бульбу також. Б'юсь об заклад, тут ростуть усілякі дикі овочі. А я би дорого заплатив за кілька бульбинок.

— Смеаґол не піде, о ні, мій дорогесенький, зараз не піде, — засичав Ґолум. — Він боїться, й він дуже втомився, а цей гобіт нехороший, зовсім нехороший. Смеаґол не буде копати корінці, моркву та… бульбу. А що таке бульба, дорогесенький, га, що це таке?

— Кар-топ-ля, — пояснив Сем. — Улюблена страва Дідуся і надзвичайно добрий вантаж для порожнього шлунка. Та зараз ти її не знайдеш, то й не треба шукати. Але будь добрим Смеаґолом і принеси мені зелень, і я буду про тебе кращої думки. А якщо будеш слухняний і далі, то я колись почастую тебе тією бульбою. Смажена картопля та риба, приготована Семом Правоногом! Ти не зможеш відмовитися.

— Так, так, зможемо. Псувати хорошу рибку, попалити рибку. Дай мені рибку вже, а свою бридку бульбу залиш собі.

— О, ти безнадійний, — зітхнув Сем. — Іди спати!

Урешті-решт, він усе знайшов сам; на щастя, далеко відходити не довелось, і його господар постійно був на оці. Якийсь час Сем сидів, розмірковуючи та підкидаючи хмиз у вогонь, чекаючи, поки закипить вода. Світало, і повітря ставало теплішим; роса на траві та листі висохла. Незабаром кролики вже закипіли в казанках із пучками зілля. Сем мало не задрімав. Він тушкував кролятину майже годину, час від часу штрикаючи м'ясо виделкою та куштуючи юшку.

Коли все було готове, він зняв казанки з вогню і тихенько підійшов до Фродо. Той напіврозплющив очі й побачив над собою Сема, а тоді прокинувся зі сну, ще одного втраченого мирного сну.

— Гей, Семе! Чому ти не спиш? Що сталося? Котра година?

— Десь дві години по світанку, — відповів Сем, — і, напевно, пів на дев'яту за Ширським часом. Але нічого не сталося. Хоча, як на мене, не сталося нічого доброго: ні цибулі нема, ні бульби. У мене для вас тушковане м'ясо і трохи юшки, пане Фродо. Це піде вам на користь. Можете посьорбати зі свого кухля або просто з казанка, коли трохи охолоне. Я не прихопив зі собою ніяких мисок.

Фродо зітхнув і потягнувся.

— Тобі слід було поспати, Семе. Та й вогонь у цих краях небезпечний. Але я справді дуже голодний. Гм… Що це так пахне?

— Подарунок від Смеаґола, — відповів Сем, — пара кроленят; хоча, здається, Ґолум уже шкодує за ними. Та, на жаль, до них є лише зовсім трохи зелені.

Сем і його господар сіли серед папороті й заходилися їсти юшку з казанків, користуючись по черзі однією виделкою та однією ложкою. Дозволили собі з'їсти по шматочку ельфійського хлібця. Для них це був справжній бенкет.

— Гей, Ґолуме! — тихенько свиснув Сем. — Ходи-но сюди! Ще маєш час передумати. Ще залишилося трохи тушкованої кролятинки, хочеш?

Відповіді не було.

— Ну, гаразд, напевно, пішов щось собі пошукати. Ми доїмо самі, — сказав Сем.

— А потім ти мусиш поспати, — додав Фродо.

— Тільки ж ви не засніть, поки я дріматиму, пане Фродо. Я щось йому не дуже довіряю. Ще багато Смердючки — поганого Ґолума, якщо ви мене розумієте, — сидить у ньому, і ця погань стає все сильніша. При першій-ліпшій нагоді мене задушить одразу. Ми з ним розходимось у поглядах, і йому не подобається Сем, о ні, дорогесенький, анітрохи не подобається.

Вони доїли, і Сем пішов до струмка помити начиння. Закінчивши роботу, він підвівся й озирнувся. Тієї миті Сем побачив, як сонце підіймалося з диму, чи туману, чи з темної тіні, чи що там висіло на сході, й заливало золотим промінням гаї та гірські галявини. Тоді він помітив тоненьку спіраль сизого диму, яка здіймалася з хащі і яку було чітко видно в сонячному промінні. Сем із жахом усвідомив, що то димить його маленьке вогнище, яке він забув загасити.

— Не може бути! Звідки стільки диму? — буркнув він і погнав назад.

Раптом він зупинився і прислухався. Хтось свиснув, чи йому причулося? Чи, може, це якийсь дивний птах? Але якщо це був свист, то не з боку Фродо. А тепер свист долинув із іншого боку! Сем щодуху помчав догори.

Він виявив, що від невеликої тліючої головешки загорілася суха папороть збоку від вогнища, а від папороті зайнявся дерн. Сем похапцем затоптав багаття, розкидав попіл, прикрив вигоріле місце дерном. Потім прокрався до Фродо.

— Ви чули свист, а потім ніби відповідь? — запитав він. — Пару хвилин тому. Сподіваюся, то була пташка, хоча на пташку не зовсім подібне, — радше хтось наслідував пташиний свист. І, боюся, моє вогнище трохи надимило. Якщо я накликав біду, то ніколи собі цього не пробачу. Та й, мабуть, не матиму такої можливості.

— Тихо! — шепнув Фродо. — Здається, я почув голоси.

Двоє гобітів позав'язували свої невеликі клунки, закинули їх за спину на випадок втечі й заповзли під папороть. Там залягли, нашорошивши вуха.

То справді були голоси. Говорили тихо і скрадливо, та все ближче і ближче. Тоді раптом голос пролунав зовсім поруч.

— Тут! Ось звідси йшов дим! — сказав голос. — Десь зовсім поруч. У папороті, точно. Спіймаємо його, як кролика в сильце. І побачимо, що воно таке.

— І порозпитуємо, — додав інший голос.

Відразу ж четверо чоловіків із чотирьох боків увійшли в зарості. Оскільки ні бігти, ні ховатися вже не було як, Сем і Фродо скочили на ноги, ставши спиною до спини, і вихопили свої маленькі мечі.

Гобітів дуже здивувало побачене, та їхні мисливці здивувалися ще більше. То було четверо чоловіків. Двоє в руках тримали списи зі широкими блискучими наконечниками. Двоє інших — великі луки, мало не на повний зріст, і великі сагайдаки з довгими зеленоперими стрілами. Усі мали мечі та зелено-буру одіж різних відтінків, напевно, для того, щоби ходити непоміченими галявинами Ітілієну. Зелені рукавиці прикривали руки, обличчя їхні ховалися за зеленими каптурами та машкарою, лише очі, проникливі та ясні, були відкриті. Фродо відразу згадав про Боромира, бо ці люди були схожі на нього зростом, поставою та манерою говорити.

— Ми не знайшли того, що шукали, — сказав один. — Але кого, власне, знайшли?

— Не орків, — сказав інший, відпускаючи руків'я меча, за яке було схопився, коли помітив блиск Жала в руці Фродо.

— Ельфи? — невпевнено припустив третій.

— Ні! Не ельфи, — заперечив четвертий, найвищий, і, як виявилося, їхній ватажок. — Нині ельфи не гуляють Ітілієном. До того ж, кажуть, ельфи напрочуд гарні на вигляд.

— Тобто, як я зрозумів, ми негарні, — відгукнувся Сем. — Щиро дякую. І коли закінчите обговорювати нас, то, може, повідомите, хто ви такі й чому не даєте відпочити двом утомленим мандрівникам.

Високий зелений чоловік сумно посміхнувся.

— Я Фарамир, капітан Ґондору, — сказав він. — Але в цьому краї немає мандрівників, лише слуги: або Темної Вежі, або Білої.

— Ми нікому не служимо, — сказав Фродо. — Ми справді мандрівники, хоча капітан Фарамир у це і не вірить.

— Тоді хутко відповідайте, хто ви такі і що тут робите, — звелів Фарамир. — У нас є свої справи, і тепер не час і не місце для загадок чи переговорів. Швидше! І, до речі, де третій?

— Третій?

— Так, той, що ховався он там у воді, тільки ніс вистромив. Потворна істота. Певно, якась нова порода орків-шпигунів або їхній прислужник. Але він вислизнув від нас, як лис.

— Я не знаю, де він, — відповів Фродо. — Він наш випадковий супутник на шляху, тому я за нього не відповідаю. Якщо натрапите на нього, то пожалійте. Приведіть або відішліть його до нас. Це просто нещасне жалюгідне створіння, та якийсь час він був під моєю опікою. А щодо нас, то ми гобіти з Ширу, що на північному заході далеко звідси, за великими ріками. Мене звати Фродо, син Дроґо, а це — Семвайз, син Гемфаста, достойний гобіт у мене на службі. Ми прийшли здалеку — з Рівендолу, або Імладрісу, як його дехто називає.

Тут Фарамир здригнувся і насторожився.

— З нами було семеро товаришів: одного ми втратили в Морії, з іншими розлучилися на Парт-Ґалені біля Рауросу: двоє з мого роду; а також гном, ельф і двоє людей. То були Араґорн і Боромир, який казав, що він із Мінас-Тіріта, з міста на Півдні.

— Боромир! — вигукнули всі четверо чоловіків.

— Боромир, син володаря Денетора? — перепитав Фарамир, і обличчя його несподівано посуворішало. — Ви прийшли разом із ним? Якщо ви не брешете, то це справді важлива новина. Щоби ви знали, маленькі чужинці: Боромир, син Денетора, був начальником охорони Білої Вежі й нашим генерал-капітаном, і ми болісно переживаємо його відсутність. Хто ж ви такі, і що спільного було у вас із ним? Відповідайте швидко, бо Сонце вже високо!

— Чи відомі вам загадкові слова, які Боромир приніс до Рівендолу? — відповів Фродо.

— Ці слова нам відомі, — здивовано відповів Фарамир. — І вони також свідчать про те, що ви говорите правду.

— Араґорн, про якого я згадував, зараз носить Зламаний Меч, — закінчив Фродо. — А ми — то ті дрібнолюдики, про котрих ідеться у вірші.

— Це я бачу, — задумливо мовив Фарамир. — Принаймні ви не схожі на таких. А що таке Прокляття Ісілдура?

— Це таємниця, — відповів Фродо. — Та з часом вона обов'язково відкриється.

— Ми мусимо це з'ясувати, — сказав Фарамир, — і маємо довідатися, що привело вас сюди, на Схід, під тінь отого… — він махнув рукою, не називаючи імені. — Але не зараз. У нас важливі справи. Ви в небезпеці, і ви не зайшли би сьогодні далеко, чи дорогою, чи бездоріжжям. Ще до полудня тут спалахне жорстокий бій. І тоді — або смерть, або швидка втеча до Андуїну. Я залишу з вами двох охоронців, для вашого ж добра, і мені буде спокійніше. Мудрий не довірятиме випадковим зустрічам у цій землі. І якщо я повернуся, ми ще поговоримо.

— Хай вам щастить! — сказав Фродо, низько вклонившись. — Думай про мене, що хочеш, але я друг усім ворогам Одного Ворога. Ми пішли би за тобою, якби ми, дрібнолюдики, могли прислужитися вам, таким доблесним і сильним воїнам, і якби це дозволяло моє завдання. Нехай засяє світло на ваших мечах!

— Ким би ті дрібнолюдики не були, та народ вони ґречний, — відповів Фарамир. — До зустрічі!

Гобіти знову посідали, та своїх думок і сумнівів не обговорювали. Поруч, під плямистою тінню темних лаврів, на сторожі залишилося двоє чоловіків. Час від часу вони стягали маски, бо ставало все спекотніше, і Фродо побачив, що це були красиві люди, зі світлою шкірою, темним волоссям, сірими очима та з обличчями сумними і гордими. Вони тихо розмовляли між собою, спершу загальною мовою, але на стародавній лад, а потім перейшли на свою. Прислухавшись, Фродо з подивом усвідомив, що говорили вони ельфійською або мовою, яка не дуже від неї відрізнялась; і він дивився на них зачудовано, бо зрозумів, що це дунадани з Півдня, люди з роду правителів Вестернесу.

Невдовзі він заговорив до них, але вони відповідали неохоче, обережно. Вони назвалися Маблунґом і Дамродом, і були вони воїнами Ґондору та слідопитами Ітілієну; і були вони нащадками роду, який жив свого часу в Ітілієні, ще до того, як цю землю захопили. З таких людей правитель Денетор створював загони, які потай переправлялися через Андуїн (як саме чи де, вони не сказали) і нападали на орків та інших ворогів, котрі тинялися між Ефель-Дуатом і Рікою.

— Звідси до східного берега Андуїну близько десяти ліг, — сказав Маблунґ, — і ми нечасто заходимо так далеко. Та сьогодні у нас нове завдання: ми повинні влаштувати пастку для гарадців. Прокляття на них!

— Ех, кляті південці! — додав Дамрод. — Розказують, що в давнину між Ґондором і королівствами Гараду на Далекому Півдні йшла торгівля, та дружби не було ніколи. У ті дні наші кордони були далеко на півдні, за гирлом Андуїну, й Умбар, найближча з їхніх земель, визнавав нашу владу. Та було це давно. Багато поколінь змінилося, відколи будь-хто з наших їздив туди, а вони — до нас. Нещодавно ми дізналися, що Ворог навідувався до них, і вони перейшли, а може, повернулися на Його бік, — вони завжди легко піддавалися Його волі, як і багато хто на Сході. Я не сумніваюся, що дні Ґондору полічені і стіни Мінас-Тіріта приречені, бо великі сила Його та лють.

— Але все одно ми не будемо сидіти склавши руки і не дозволимо Йому робити все, що заманеться, — сказав Маблунґ. — Ті кляті південці тепер ідуть стародавніми дорогами на з'єднання з військами Темної Вежі. Так, саме тими дорогами, які проклали майстри Ґондору. І вони йдуть дедалі самовпевненіше, бо вважають, що влада їхнього нового господаря настільки велика, що звичайна тінь від Його гір приховає їх. Ми вийшли їх провчити. Кілька днів тому нас повідомили, що велика армія рухається на північ. За нашими розрахунками, один із полків буде проходити дорогою десь перед полуднем он там, через ущелину. Дорога пройде, а ось вони — ні! Не пройдуть, поки Фарамир — наш капітан. Тепер він очолює нас у всіх найризикованіших походах. Але життя його захищене чарами, або ж долею призначено йому інший кінець.

Їхня розмова затихла. Усе здавалося завмерлим і настороженим. Сем підповз до краю заростей папороті і обережно визирнув. Його гостре гобітське око помітило, що довкола багато людей. Він бачив, що вони скрадаються вгору схилами, поодинці або довгими вервечками, тримаючись у тіні гаю чи хащ, або повзуть, майже невидимі у буро-зеленому одязі, крізь траву та папороть. Усі були в каптурах і масках, а на руках мали рукавиці й озброєні були, як Фарамир і його товариші. Вони промайнули дуже швидко і зникли. Сонце піднялося високо. Тіні поменшали.

«Цікаво, куди подівся той проклятий Ґолум? — подумав Сем, заповзаючи назад у глибоку тінь. — От проштрикнуть його замість орка або спечеться від Жовтого Лиця. Та, гадаю, він про себе подбає». — Сем улігся біля Фродо і заснув.

Він прокинувся, як йому здалося, від звуків сурми. Сів. Було вже ополудні. Охоронці стояли насторожені й напружені під тінню дерев. Раптом сурми залунали голосніше і згори, з вершини пагорба. Семові також здалося, що він чує крики та дике виття, але звук був слабкий, неначе з далекої печери. Потім шум битви загримів зовсім поруч, просто над їхнім сховком. Він виразно чув дзвінкий скрегіт сталі об сталь, брязкіт меча об шолом, глухий удар леза у щит; люди кричали та верещали, а дзвінкий сильний голос закликав: «Ґондор! Ґондор!»

— Звук такий, ніби сотня ковалів одночасно б'є по ковадлах, — сказав Сем до Фродо. — Якраз цього мені і бракувало.

Тим часом шум наближався.

— Ідуть! — вигукнув Дамрод. — Погляньте! Кілька південців вирвалося з пастки й утікає з дороги. Ось вони біжать! Наші за ними, і попереду — капітан!

Сем, бажаючи побачити більше, пішов і приєднався до охоронців. Він видерся на один із найбільших лаврів. На якусь мить вихопив поглядом смаглявих людей у червоному, котрі бігли схилом, а за ними навздогін — воїни в зеленому, рубаючи їх на шляху. Повітря рясніло стрілами. Тоді раптом просто через край їхнього сховку, потрощивши тонкі дерева, мало не на гобітів перевалився якийсь чоловік. Він упав у папороть, обличчям додолу, зелене оперення стріли стирчало з-під золотого обруча на шиї. Його багряна одіж була розірвана, мідні пластини лат — порубані, чорні коси, заплетені золотими стрічками, просякли кров'ю. Засмагла долоня все ще стискала руків'я зламаного меча.

Сем уперше бачив бій між людьми, і йому це не дуже сподобалося. Він був радий, що не побачив обличчя мертвого. Сем задумався, як того звали і звідки він; і чи було його серце справді зле, і які брехні чи погрози виманили його в довгий похід; і чи не залишився би він радше вдома — всі ці думки швидко промайнули в його голові і згасли. Бо щойно Маблунґ ступив до мертвого тіла, як здійнявся новий шум, пролунав гучний вереск, посеред якого Сем почув пронизливе ревіння. А потім глухе гепання, мовби здоровенні тарани гримали по землі.

— Обережно! — крикнув Дамрод своєму товаришеві. — Нехай відвернуть їх валари! Мумак! Мумак!

З подивом, жахом і захватом Сем спостерігав, як величезна тварина вихопилась із заростів і помчала схилом униз. Великою, мов будинок, набагато більшою за будинок здавалася вона йому, жива гора в сірому. Страх і подив, мабуть, побільшили її в очах гобіта, але мумак із Гараду і справді був звіром велетенського розміру, і подібних тепер у Середзем'ї немає; його родичі, які все ще живуть тепер, — ніщо інше, як тільки спогад про його розміри та велич. Він сунув уперед, просто на гобітів, а тоді в одну мить відхилився, проскочивши на відстані кількох ярдів і струсонувши землю під ними: ноги його були величезні, як дерева, широченні, мов вітрила, розпростерті вуха, довгий хобот — задертий угору, мов змія, готова до стрибка, маленькі червоні очі палали гнівом. Вигнуті, мов роги, ікла були закуті в золото і поплямлені кров'ю. Багряно-золота попона мотилялася, мов ганчір'я. На спині гойдалися рештки, вочевидь, бойової башти, розтрощеної під час його шаленої гонитви через ліс; а за його шию все ще відчайдушно чіплялася дрібненька фігурка — тіло величезного воїна, гіганта серед свертінгів.

Здоровенний звір летів у сліпому гніві, не вибираючи дороги. Стріли відстрибували і ламалися, не пробиваючи товстезної шкіри його боків. Люди тікали від нього, та багатьох він наздогнав і втоптав у землю. Незабаром він зник у лісі, тільки ревіння і тупіт було чути здалеку. Що з ним сталося потім, Сем так і не довідався: чи блукав якийсь час у глушині, аж поки не загинув далеко від дому, чи потрапив у якусь глибоку пастку; а може, його несло так аж до Великої Ріки, яка його і поглинула.

Сем глибоко зітхнув.

— То був оліфант! — сказав він. — Отже, оліфанти існують, і я бачив одного з них. Оце життя! Але вдома мені ніхто не повірить. Ну, якщо все закінчилося, то я ще посплю.

— Спи, поки можеш, — сказав Маблунґ. — Але капітан повернеться, якщо він уцілів; а коли прийде — ми відразу ж рушимо. За нами вишлють погоню, щойно звістка про наш подвиг досягне Ворога, а це станеться швидко.

— Ідіть собі, якщо вам треба! — сказав Сем. — А будити мене нема потреби. Я мандрував усю ніч.

Маблунґ розсміявся.

— Гадаю, капітан не залишить тебе тут, шановний Семвайзе, — зазначив він. — Ну, але побачимо.

V. Вікно на захід

Семові здалося, що він не задрімав і на кілька хвилин, але, прокинувшись, він виявив, що було вже під вечір і Фарамир повернувся, а з ним і ще багато людей. Насправді всі, хто вцілів після сутички — десь дві-три сотні, — тепер зібралися на схилі неподалік. Розташувалися вони широким півколом, на землі посередині присів Фарамир, а поруч стояв Фродо. Це було схоже на допит полоненого.

Сем виліз із папороті, але ніхто не звернув на нього уваги, тож він присів у кінці одного з рядів, звідки міг бачити і чути все, що відбувалося. Він пильно спостерігав і прислухався, готовий при потребі будь-якої миті кинутися на допомогу господареві. Сем бачив обличчя Фарамира, тепер без маски: суворе та владне, і проникливий розум світився в зосередженому погляді цього чоловіка. Сумнів був у його сірих очах, які пильно дивилися на Фродо.

Сем швидко збагнув, що капітана не задовольняли відповіді Фродо на певні запитання, як-от: що за роль він відігравав у Загоні, який вирушив із Рівендолу; чому покинув Боромира; куди прямує тепер. Особливо часто Фарамир повертався до Прокляття Ісілдура. Він добре бачив, що Фродо приховує від нього щось надзвичайно важливе.

— Саме з появою дрібнолюдика повернеться Прокляття Ісілдура, адже так маємо розуміти ті слова, — наполягав він. — І якщо ти саме той дрібнолюдик, про котрого йшлося, то, без сумніву, мав принести ту річ — не знаю, яку — на Раду, що про неї ви говорите, і там її побачив Боромир. Це правда?

Фродо не відповідав.

— Отже! — сказав Фарамир. — Я хотів би довідатися від тебе більше; бо все, що стосується Боромира, стосується і мене. Як стверджують давні перекази, орківська стріла вразила Ісілдура. Та орківських стріл — безліч, і Боромир із Ґондору не сприйняв би одну з них як знамення Фатуму. Ця річ була при тобі? Ти кажеш, вона захована; а чи не тому, що заховати її вирішив ти?

— Ні, не тому, що вирішив я, — відповів Фродо. — Вона мені не належить. І не належить нікому зі смертних, великих чи малих; але якщо хтось і має на неї право, то це Араґорн, син Араторна, про якого я згадував, провідник нашого Загону від Морії до Рауросу.

— Чому він, а не Боромир, лицар Міста, яке заснували сини Еленділа?

— Бо Араґорн — прямий нащадок, від батька до батька, самого Ісілдура, сина Еленділа. І меч, який тепер при ньому, колись належав Еленділові.

Вигуки подиву пробігли півколом людей. Одразу кілька голосів скрикнуло:

— Меч Еленділа! Меч Еленділа повертається до Мінас-Тіріта! Надзвичайна звістка!

Та обличчя Фарамира залишалося незворушним.

— Можливо, — сказав він. — Але таке велике право має бути доведене незаперечними доказами, якщо цей Араґорн з'явиться в Мінас-Тіріті. Коли я вирушав із міста шість днів тому, ні його, ні будь-кого іншого з вашого Загону там не було.

— Боромир не мав сумнівів щодо права Араґорна, — сказав Фродо. — Справді, якби тут був Боромир, він би відповів на всі ваші запитання. А оскільки вже багато днів тому біля Рауросу він збирався йти просто до вашого міста, — коли ти повернешся, отримаєш відповіді на всі свої запитання. Моя участь у Загоні була йому відома, як і всім іншим, бо призначив мені її сам Елронд із Імладрісу у присутності всієї Ради. Я прийшов у цей край із певним завданням, але в чому воно полягає, я не можу розповісти нікому, крім товаришів. Однак ті, хто виступає проти Ворога, не повинні мені перешкоджати.

Не відомо, що відчував Фродо, та говорив він із гідністю, і Семові це подобалось. Але Фарамир не вгамовувався:

— Отакої! Ти радиш мені займатися своїми справами і повертатися додому, а тебе залишити у спокої. Боромир усе розкаже, коли повернеться. Коли повернеться, кажеш! А чи був ти другом Боромира?

Фродо раптом пригадав, як накинувся на нього Боромир, і на мить він завагався. Погляд Фарамира посуворішав.

— Боромир був доблесним воїном у нашому Загоні, — нарешті промовив Фродо. — Так, я вважаю його своїм другом.

Фарамир похмуро посміхнувся.

— Тоді тебе засмутила би звістка, що Боромир загинув?

— Певно, що засмутила би, — відповів Фродо; тоді, вловивши погляд Фарамира, він здригнувся. — Загинув? — перепитав він. — Ти хочеш сказати, що він загинув і ти про це знав? Ти що, намагався впіймати мене на слові, глузував із мене? Чи зараз намагаєшся неправдою заманити мене в пастку?

— Навіть із орком я не боровся би неправдою, — мовив Фарамир.

— Тоді як він загинув, і звідки ти знаєш про це? Адже ти кажеш, що ніхто з нашого Загону ще не прибув до міста, коли ти його покидав.

— Щодо смерті Боромира, то я сподівався, що його друг і супутник розповість, як усе сталося.

— Але він був живий і здоровий, коли ми розлучались. І, наскільки мені відомо, він і зараз живий. Хоча, безперечно, у світі багато небезпек…

— Справді багато, — сказав Фарамир, — і зрада — не найменша з них.

Сем дедалі більше нервував, слухаючи їхню розмову. Цих останніх слів він уже не міг стерпіти і, вихопившись на середину кола, став біля свого господаря.

— Вибачте, пане Фродо, — сказав він, — але все це затягнулося. Він не має права так розмовляти з вами. Після всього, що ви перебули заради його ж добра, і всіх цих великих людей, і не тільки.

Послухайте, капітане! — Сем підскочив до Фарамира і став перед ним, уперши руки в боки, з таким виглядом, ніби звертався до гобітеняти, яке не хотіло говорити, чому воно залізло до саду. Дехто зашепотів, але на обличчях людей з'явились і посмішки: щоби капітан отак сидів на землі, лицем до лиця з малим гобітом, котрий широко розставив ноги і наїжачився від люті, — такого вони ще не бачили. — Послухайте! — продовжував Сем. — На що ви натякаєте? Поговорімо відверто, поки всі орки Мордору не накинулися на нас! Якщо гадаєте, що мій господар убив цього Боромира, а тоді втік, то вам бракує клепки; але скажіть це — і по всьому! А тоді повідомте нас, що збираєтеся робити. Але шкода, що люди, котрі говорять про боротьбу з Ворогом, не дозволяють іншим, хто як може, докластися до справи. Він би дуже потішився, якби побачив нас зараз. Подумав би, що знайшов нового друга, це точно.

— Заспокойся! — наказав Фарамир, але без гніву. — Не вистрибуй поперед свого господаря, котрий розумніший від тебе. І я не потребую, щоби хтось розказував мені про нашу небезпеку. Та навіть при цьому я не шкодую часу, щоби з'ясувати складну справу. Був би я такий гарячий, як ти, то давно би вас порубав. Бо мені наказано вбивати всіх, хто з'явиться в цій землі без дозволу правителя Ґондору. Та я не вбиваю без потреби ні людей, ані звірів, і навіть якщо потрібно — то роблю це без радості. І слів на вітер не кидаю. Тож заспокойся. Сядь біля свого господаря і помовч!

Сем важко опустився на землю, червоний по вуха. Фарамир же знову звернувся до Фродо.

— Ти запитав, звідки я знаю, що син Денетора мертвий. Звістки про смерть мають багато крил. Ніч часто новини несе для рідні, — говорить прислів'я. Боромир був моїм братом.

Його обличчям промайнула тінь скорботи.

— Чи не пригадаєш якоїсь особливої прикмети зі спорядження Боромира?

Фродо на мить задумався, побоюючись нової пастки і не знаючи, чим закінчиться ця розмова. Йому ледве вдалось уберегти Перстень від жадібних рук Боромира, тож як тепер бути серед стількох людей, войовничих і сильних, він не знав. Однак серцем відчував, що Фарамир, хоча зовні дуже схожий на брата, був не такий зарозумілий, а суворіший і мудріший.

— Я пригадую, що Боромир носив ріг, — нарешті мовив Фродо.

— Все правильно, схоже, ти справді його бачив, — сказав Фарамир. — Мабуть, ти зараз можеш собі його уявити: великий ріг дикого тура зі Сходу, оправлений у срібло, оздоблений стародавніми рунами. У нашому роду цей ріг упродовж поколінь переходив од батька до найстаршого сина; і говорять, якщо в межах колишніх володінь Ґондору просурмити в нього, кличучи на допомогу, то звук його обов'язково почують.

За п'ять днів до цього походу, одинадцять днів тому саме о цій порі, я почув поклик рогу: звідкись із півночі, та нечіткий, наче відлуння з глибин пам'яті. Ми з батьком сприйняли це за лиху прикмету, адже не було жодної звістки, відколи Боромир пішов, і ніхто з наших людей не бачив, аби він перетинав наші кордони. А на третю ніч трапилася ще одна, дивніша річ.

Уночі я сидів біля вод Андуїну, в сірій темряві під блідим місяцем-молодиком, і дивився на невпинну течію; сумно шелестів очерет. Так ми завжди несемо варту на берегах біля Осґіліата, який частково захопили наші вороги і нападають звідти на наші землі. Але тієї опівнічної години весь світ спав. І тоді я побачив, чи так мені здалося, човен, що плив по воді, поблискуючи сірим світлом, невеличкий човен дивної форми з високо піднятим носом, а на веслах і при кермі не було нікого.

Мене охопив трепетний страх, бо від човна сочилося слабке світло. Та я підвівся, підійшов до самого берега і ступив у воду, бо мене тягнуло до нього. Тоді човен розвернувся і повільно підплив до мене на відстань простягнутої руки, та я не наважився торкнутися його. Човен сидів глибоко у воді, мовби сильно навантажений, і мені здалося, що він до самих бортів наповнений чистою водою, з якої лилося світло; а в обіймах води спочивав витязь.

На його колінах лежав зламаний меч. Я побачив на тілі воїна багато ран. То був Боромир, мій брат, мертвий. Я впізнав його зброю, його меч, дороге мені обличчя. Не було тільки одного — його рогу. І лише однієї речі не впізнав я — гарного пояса, мовби сплетеного зі золотих листків. «Боромире! — вигукнув я. — Де твій ріг? Куди ти пливеш? О Боромире!» Та він уже відплив. Човен повернувся за течією і розтанув, виблискуючи, у темряві. Схоже на сон, але сном це не було, бо не було пробудження. І я не маю сумнівів, що він загинув і відплив униз по Ріці до Моря.

— Який жаль! — сказав Фродо. — Це справді був Боромир. Адже золотий пояс подарувала йому Ґаладріель, Володарка Лотлорієну. І вона також одягла нас у ці сірі плащі. Ця застібка — теж ельфійської роботи. — Він торкнувся зелено-срібного листка, що зчеплював комір його плаща.

Фарамир придивився до брошки.

— Вона прекрасна, — сказав він. — Так, це робота тих самих майстрів. Отже, ви проходили через землю Лорієну? У давнину він називався Лауреліндоренан, але люди вже давно забули про нього, — м'яко додав він, зачудовано поглянувши на Фродо. — Багато з того, що здавалося мені дивним у тобі, я починаю розуміти. Чи не розкажеш мені ще чогось? Адже нестерпно знати, що Боромир загинув так близько від рідної землі.

— Я не можу додати нічого, — відповів Фродо. — Однак твоя розповідь навіяла мені погані передчуття. Мабуть, ти бачив видіння, тінь нещастя, яке було чи буде. А може, це підступний жарт Ворога. Під водою Мертвих Боліт я бачив обличчя прекрасних витязів давнини, та, може, і це навіяли його злі чари.

— Ні, це не його чари, — сказав Фарамир. — Бо вони сповнюють серце ненавистю; а моє серце переповнювали жаль і скорбота.

— Але хіба таке можливе? — запитав Фродо. — Адже ніякий човен не перенесло би через пороги Тол-Брандіру; та і Боромир збирався йти додому через Енту і землі Рогану. І як міг човен подолати піну великого водоспаду, не потонувши в його кипучих водах, хоч і сам був наповнений водою?

— Не знаю, — сказав Фарамир. — Але звідки ці човни?

— З Лорієну, — відповів Фродо. — У трьох таких ми спустились Андуїном до Водоспаду. Вони також ельфійської роботи.

— Ти пройшов через Таємну Землю, — сказав Фарамир, — але, здається, мало що зрозумів про її силу. Якщо люди зустрінуться з Чарівницею, яка мешкає в Золотому Лісі, то можуть сподіватися на дивні наслідки. Адже небезпечно смертному покидати світ під цим Сонцем, і в давнину мало хто повертався звідти незміненим, — сказав він.

— Боромире, о Боромире! — затужив він. — Що сказала вона тобі, безсмертна Володарка? Що вона побачила? Що розбудила у твоєму серці? Навіщо пішов ти до Лауреліндоренану, чому не рушив своїм шляхом, не приїхав верхи на конях Рогану вранці до рідного дому?

Тоді, обернувшись до Фродо, знову проказав тихим голосом:

— На ці питання, гадаю, можеш відповісти ти, Фродо, сину Дроґо. Та, мабуть, не тут і не зараз. А щоби ти не думав, що мої видіння були оманою, скажу тобі таке. Принаймні ріг Боромира повернувся насправді, а не в уяві. Ріг повернувся, проте розрубаний надвоє, сокирою чи мечем. Уламки прибило до берега нарізно: один знайшли в очеретах на північ від гирла Енти, де залягли охоронці Ґондору; другий виловив із течії вартовий на ріці. Сподівань мало, та кажуть, що кожен злочин рано чи пізно розкривається.

Тепер уламки рогу старшого сина лежать на колінах Денетора, який сидить на своєму троні, чекаючи новин. Ти не зміг би пояснити, як це все сталося?

— Ні, я нічого не знаю, — сказав Фродо. — Та день, коли ти почув його поклик, якщо ти не помиляєшся, був днем, коли ми розлучились і я зі своїм слугою покинув Загін. А тепер твоя оповідь мене жахає. Бо якщо Боромир убитий, то боюся, що й усі мої товариші могли загинути. А то були мої родичі та мої друзі.

Може, ти відкинеш свої підозри і дозволиш мені піти? Я перевтомлений, сповнений туги і страху. Та я повинен зробити свою справу — хоча би спробувати — до того, як уб'ють і мене. І поспішати потрібно тим більше, якщо з нашого братства залишилися тільки два дрібнолюдики. Повертайся назад, відважний капітане Ґондору, захищай своє місто, поки можеш, а мені дозволь піти туди, куди мені роковано.

— Мене також не тішить наша розмова, — сказав Фарамир, — але ти справді хвилюєшся надміру. Якщо не самі ельфи з Лорієну прийшли до нього, то хто ж спорядив його в останнє плавання? Не орки ж і не слуги Безіменного. Хтось мусив залишитися з твого Загону.

Та що би не відбулося на Північному Пограниччі, тебе, Фродо, я вже ні в чому не підозрюю. Якщо тяжкий досвід трохи навчив мене розумітися на людях і їхніх словах, то я можу розкусити і дрібнолюдиків! Однак, — додав він, усміхнувшись, — у тобі є щось дивне, Фродо, мабуть, щось ельфійське. Та виявилося, ми обоє помилялися більше, ніж я думав спочатку. Тепер я повинен узяти вас зі собою до Мінас-Тіріта і представити Денеторові, і я заплачу своїм життям, якщо мій неправильний вибір зашкодить містові. Тож я не вирішуватиму поспіхом, що маю робити. Але рухатися треба вже, не зволікаючи.

Він скочив на ноги й віддав кілька наказів. Одразу ж воїни, котрі сиділи довкола, розбилися на групки і швидко розбіглися, зникаючи в тіні скель і дерев. Невдовзі залишилися тільки Маблунґ і Дамрод.

— А ви, Фродо та Семвайзе, підете зі мною і з моїми охоронцями, — сказав Фарамир. — Дорогою на південь іти вам не можна, якщо такою була ваша мета. Ще кілька днів там буде небезпечно: після нашої сутички цю дорогу особливо пильнуватимуть. Та і, зрештою, ви все одно далеко не зайдете, бо потомлені. Ми, до речі, також. Тому зараз підемо до нашого таємного притулку, за десять миль звідси. Орки та шпигуни Ворога про нього ще не розвідали, а навіть якщо і знайдуть, там можна довго оборонятись. У тому місці ми трохи перепочинемо, і ви з нами. А вранці я вирішу, як буде краще для мене, і для вас також.

Фродо не залишалося нічого іншого, як тільки підкоритися його проханню, а радше — наказу. Так чи інак на той момент це було мудре рішення, оскільки з огляду на напад ґондорців подорож через Ітілієн ставала ще небезпечнішою.

Вони негайно рушили в дорогу: Маблунґ і Дамрод — попереду, Фарамир із Фродо та Семом — за ними. Обігнувши озеро з того боку, де гобіти нещодавно купалися, вони перейшли струмок, піднялися довгим схилом і вступили до зеленого тінистого лісу, що збігав у західному напрямку. Ішли, підлаштовуючись під гобітський крок, і тихо перемовлялися.

— Я перервав нашу розмову, — сказав Фарамир, — не тільки через те, що, як нагадав мені добродій Семвайз, нас підпирав час, але і тому, що вона підійшла до справ, які не можна обговорювати відкрито. Саме через це я заговорив про брата, відклавши на потім Прокляття Ісілдура. Ти не був до кінця відвертий зі мною, Фродо.

— Я не брехав і сказав усе, що міг, — відповів Фродо.

— Я тебе не звинувачую, — мовив Фарамир. — У скрутній ситуації ти говорив із хистом і, як мені здалося, мудро. Та я здогадався про дещо і без слів. Між тобою та Боромиром не було приязні, принаймні ви не розпрощалися як друзі. Ти, і Семвайз — також, ви, гадаю, за щось ображені. Я його дуже любив і готовий помститися за його загибель, але я добре знав його. Прокляття Ісілдура — ризикну сказати — саме Прокляття Ісілдура стало поміж вами і спричинило розбрат у вашому Загоні. Зрозуміло, що це надзвичайно цінна родинна коштовність, а такі речі не сприяють миру між союзниками, якщо нас правильно вчать стародавні перекази. Чи добре я відгадав?

— Майже, — сказав Фродо. — У нашому Загоні розбрату не було, був тільки сумнів: ми сумнівалися, якою дорогою краще йти від Емін-Муїлу. Та навіть якби і був — так, як ти кажеш, — стародавні перекази також попереджають про небезпеку нерозважливих слів про такі речі, як… родинні коштовності.

— Значить, усе так, як я і думав: непорозуміння було тільки з Боромиром. Він хотів, аби цю річ принесли до Мінас-Тіріта. На жаль, зла доля примушує мовчати тебе — того, хто бачив його останнім і приховує від мене те, що я давно прагну довідатися: що було в нього на серці в його останню годину. Схибив він чи ні, та в одному я впевнений: він загинув із честю, досягнувши чогось доброго. Його обличчя було прекрасніше, ніж зажитгя.

Але, Фродо, спершу я надто напосівся на тебе за Прокляття Ісілдура. Пробач мені! У такий час і в такому місці то було немудро. Наш бій був важкий, і без того було про що думати. Але навіть коли я говорив із тобою, то майже про все здогадався, тому і спробував змінити тему. Але нехай буде тобі відомо, що правителі міста все ще зберігають стародавні знання, забуті за його межами. Наш дім не походить від роду Еленділа, та все ж ми — з Нуменору. Ми ведемо наш рід від Марділа, вмілого намісника, котрий правив замість короля, коли той пішов на війну. А то був король Еарнур, останній із династії Анаріона, — бездітний, він не повернувся з походу. І відтоді намісники керують містом, хоча почалося це багато поколінь тому.

І я пригадую, як Боромир, а був він іще хлопчиком, коли ми разом навчались історії наших предків і нашого міста, завжди гнівався, що його батько — не король. «Скільки століть має минути, щоби намісник став королем, якщо король не повертається?» — запитував він. — «Кілька років, мабуть, де королівський рід не такий високий, — відповідав батько. — У Ґондорі ж і десяти тисяч років буде замало!» Такий жаль! Бідний Боромир. Це тобі про щось говорить?

— Так, — відповів Фродо. — Однак він завжди ставився до Араґорна з повагою.

— У цьому я не сумніваюся. Якщо він, як ти кажеш, визнавав право Араґорна, то мав би його глибоко шанувати. Але головне випробування було попереду. Вони ще не дійшли до Мінас-Тіріта і не були суперниками у бою…

Та я відволікаюся. Ми, в домі Денетора, через перекази добре обізнані зі стародавньою мудрістю, а крім того, в наших скарбницях зберігається багато речей: книги, рукописи на вицвілому пергаменті, навіть на камені — так! — і на листах зі срібла та золота, різними письменами. Деякі знаки нині вже нікому не відкриються, інші — прочитає лише кілька мудреців. Я можу зрозуміти дещо, бо мене цього вчили. Саме ці манускрипти і привели до нас Сірого Пілігрима. Уперше я побачив його, коли був іще хлопчиком, і відтоді він заходив до нас ще два або три рази.

— Сірий Пілігрим? — перепитав Фродо. — Як його звали?

— Ми кликали його Мітрандіром, за ельфійським звичаєм, — сказав Фарамир, — і йому це подобалося. «Багато я маю імен у різних країнах, — говорив він. — Мітрандір я для ельфів, Таркун — для гномів; Олоріном звали мене в юності на Заході, що відійшов у минуле, на Півдні — Інканусом, на Півночі — Ґандалфом; на Схід я не ходжу».

— Ґандалф! — вигукнув Фродо. — Я так і думав. Ґандалф Сірий, наш дорогий порадник. Проводир нашого Загону. Він загинув у Морії.

— Мітрандір загинув? — вигукнув Фарамир. — Здається, що зла доля переслідує ваше братство. Насправді важко повірити, що людина така мудра і така могутня — адже здійснив він багато надзвичайних справ — могла загинути, і стільки таємних знань щезне з цього світу. А ти в цьому впевнений, упевнений, що він не просто залишив вас там, де вважав за потрібне?

— На жаль, це правда, — сказав Фродо. — Він упав у безодню на моїх очах.

— Бачу, є щось жахливе в цій історії, — сказав Фарамир, — яку, можливо, розкажеш мені якось увечері. Цей Мітрандір був, наскільки я розумію, не просто мудрець, а і видатний діяч нашого часу. Був би він із нами, коли ми намагалися розгадати незрозумілі слова нашого сну, то все пояснив би нам, і потреба в посланці відпала б. А може, він би нічого й не сказав, і подорож була рокована Боромирові. Мітрандір ніколи не розповідав нам, що має бути, і не відкривав своїх планів. Не знаю, як це йому вдалось, але він отримав дозвіл Денетора оглянути таємниці нашої скарбниці, і я дечого в нього навчився, коли він розмовляв зі мною (хоча це бувало не часто). Він постійно вивчав і допитувався в нас передусім про Велику Битву, що відбулася на Дагорладі на самих початках Ґондору, коли Той, котрого ми не називаємо, був скинутий. Особливо його цікавила історія Ісілдура, хоча ми мало що могли розказати, адже про його загибель майже нічого не знали. — Голос Фарамира стишився до шепоту. — Але я дещо дізнався чи здогадався й відтоді тримав цю таємницю глибоко в серці: Ісілдур зняв щось із руки Неназваного, залишаючи Ґондор, аби ніколи не повернутися. Саме такою, гадаю, була відповідь на питання Мітрандіра. Але тоді це здавалося справою, що цікавила тільки дослідників стародавньої історії. І не подумав я про Прокляття Ісілдура, коли ми обговорювали загадкові слова зі сну. Адже Ісілдур потрапив у засідку і загинув од стріли орка, розповідала наша легенда, й Мітрандір більше нічого не розказував.

Чим насправді є ця Річ, я не знаю; та це мусить бути якась коштовність великої влади і загрози. Мабуть, якась лиха зброя, яку винайшов Темний Володар. Якщо ця річ дає перевагу в бою, тоді я повірю, що Боромир, гордий і безстрашний, часто запальний, завжди спраглий перемог для Мінас-Тіріта (і при тому ще власної слави), міг забажати її. Шкода, що це він вирушив у дорогу! Мій батько і старійшини мали вибрати мене, та він сам запропонував себе як старшого та загартованішого (і те, й інше — правда) і не хотів поступатись.

Але ну ж бо, перестань боятися! Я не візьму цю річ, хоч би вона лежала при дорозі. Навіть якби Мінас-Тіріт гинув і лише я один міг би його врятувати, використавши зброю Темного Володаря для добра міста і моєї слави. Ні, я не прагну таких перемог, Фродо, сину Дроґо.

— Не потрібні вони і Раді, — сказав Фродо. — І мені — теж. Я волів би не мати нічого спільного з такими справами.

— Щодо мене, — сказав Фарамир, — то я би хотів, аби у дворі королів знову розквітло Біле Дерево, і щоби повернулася Срібна Корона, і щоб у Мінас-Тіріті був мир: Мінас-Анор знову, як у давнину, щоби був повний вогнів, веселий і прекрасний, рівний серед рівних — не як пан серед невільників, ні, нехай навіть добрий пан серед слухняних невільників. Війна неминуча, якщо ми будемо боронитися від руїнника, котрий радий би винищити нас усіх; але я не люблю мечів за їхню гостроту, ні стріл за їхню швидкість, ані воїна за його славу. Я люблю тільки те, що вони боронять: місто людей із Нуменору; і я волів би, щоби його любили за його історію, стародавність, його красу та мудрість. Аби не боялись, а лише поважали, як поважають видатну людину, стару та мудру.

Тож не бійся мене! Я не прошу тебе розкривати таємниці. Я навіть не запитую, чи цього разу я ближчий до істини. Та якщо ти мені повіриш, то я, можливо, зможу тобі чимось зарадити, так, навіть допомогти тобі.

Фродо не відповідав. Він мало не піддався своєму прагненню отримати допомогу та пораду і не розповів цьому стриманому молодому чоловікові, чиї слова здавалися такими мудрими та чесними, все, що мав на думці. Але щось його стримало. На серці було важко від жалю і тривоги: якщо з Дев'ятьох Піших уціліли тільки він і Сем — а це здавалося цілком імовірним, — то, значить, він один відповідав за таємницю їхнього завдання. Тоді краще незаслужена недовіра, ніж квапливі слова. І спогад про Боромира, про його жахливу переміну, викликану спокусою Персня, оживав, коли Фродо дивився на Фарамира і слухав його голос: брати були різні, та все ж дуже подібні.

Якийсь час вони ішли мовчки, безшумно ступаючи, мов сіро-зелені тіні під старими деревами; вгорі співало багато пташок, і сонячне проміння відбивалося від лискучої дахівки темного листя вічнозелених лісів Ітілієну.

Сем у розмову не встрявав, але слухав; і водночас він нашорошив гострі гобітські вуха, прислухаючись до всіх тихих лісових звуків довкола. Одне він помітив — що в розмові жодного разу не згадали ім'я Ґолума. Сема це втішило, хоча він і розумів марність сподівання, що ніколи більше не почує його. Також Сем невдовзі помітив, що неподалік ішло багато людей: не лише Маблунґ і Дамрод то з'являлися, то зникали в тінях попереду, але й інші швидко та потай пробиралися до якогось призначеного місця.

Одного разу, різко обернувшись — його мовби вколов чийсь погляд у спину, — він на мить помітив темну фігурку, яка шмигнула за стовбур дерева. Сем було відкрив рота, але передумав говорити. «Я в цьому не впевнений, — подумав він, — та і навіщо згадувати про цього злочинця, якщо вони воліють про нього забути? Шкода, що я не можу забути!»

І так вони йшли, аж поки ліс почав рідшати, а схил став крутіший. Тоді вони знову звернули, тепер праворуч, і невдовзі вийшли до невеликої річки у вузькому яру, — то був той самий струмок, що далеко вгорі сочився з круглого озерця, а тепер бистрим потоком збігав кам'янистим глибоким руслом, перекритим гіллям падуба і темного самшиту. На заході, внизу, в серпанку проміння, вони побачили низину та широкі луги, а вдалині під вечірнім сонцем виблискувала широка стрічка Андуїну.

— Тут, на жаль, мушу зробити щось не дуже поштиве, — сказав Фарамир. — Сподіваюся, ви пробачите це тому, хто досі порушував накази і не відрубав вам голів чи навіть не зв'язав вас. Але тут починається стежка, на яку нікому з чужоземців, навіть роганцям, котрі воюють на нашому боці, не велено ступати з видющими очима. Я мушу зав'язати вам очі.

— Воля твоя, — сказав Фродо. — Навіть ельфи так чинять, і з пов'язкою на очах ми перетнули кордони прекрасного Лотлорієну. Гномові Ґімлі це дуже не сподобалося, та гобіти стерпіли.

— Я не поведу вас до такого прекрасного місця, — сказав Фарамир. — Але я радий, що ви погоджуєтеся самі й мені не треба вас примушувати.

Він тихо свиснув, і тут же Маблунґ і Дамрод виступили з хащ і підійшли до нього.

— Зав'яжіть очі нашим гостям, — велів Фарамир. — Щільно, та не надто тісно. Рук не зв'язуйте. Вони дали слово не підглядати. Я би дозволив їм просто заплющити очі, та вони кліпають, коли ноги спотикаються. Ведіть їх обережно.

Зеленими хустками два охоронці зав'язали гобітам очі й низько насунули каптури; тоді швидко схопили кожного за руки й пішли. Про цю останню милю дороги Фродо та Сем знали тільки те, про що здогадались у темряві. Стежка повела круто вниз; невдовзі вона стала така вузька, що вони пішли вервечкою, торкаючись кам'яних стін обабіч; їхні охоронці спрямовували їх іззаду, міцно тримаючи за плечі. Час від часу підходили до небезпечних місць, і тоді гобітів переносили на руках. Шум ріки постійно було чути праворуч, і він усе наближався та гучнішав. Нарешті зупинилися. Маблунґ і Дамрод швидко покрутили гобітів кілька разів, так що ті втратили чуття будь-якого напрямку. Трохи піднялись угору: було холодно, і шум води стих. Тоді гобітів узяли на руки і понесли вниз, униз по сходах, а потім завернули за ріг. Раптом вода знову зашуміла, тепер голосно та бурхливо. Здавалося, вода була довкола, і на руках і щоках осідав дрібний дощ. Нарешті гобітів знову поставили на землю. Якусь мить вони так і стояли, перелякані, в темряві, не знаючи, де вони; всі мовчали.

Тоді десь зовсім поруч проговорив Фарамир:

— Розв'яжіть їм очі!

Пов'язки та каптури зняли, і гобіти стояли, кліпаючи й хапаючи повітря. Стояли вони на вологій підлозі з полірованого каменю, на порозі, як виявилося, грубо витесаної у скелі арки, що відкривалась у темряву позаду них. А перед ними висіла прозора водяна завіса, так близько, що Фродо міг торкнути її рукою. Арка виходила на захід. Низьке проміння призахідного сонця впиралось у неї, і червоне світло розпадалося на безліч блискітливих промінчиків, які змінювали свої барви. Гобітам здавалося, що вони стояли біля вікна якоїсь ельфійської вежі, завішаного намистинами зі срібла-золота і рубіну, сапфіру й аметисту, пойнятими лагідним вогнем.

— Нам пощастило прийти сюди саме вчасно — ось вам нагорода за терпіння, — сказав Фарамир. — Це — Вікно Заходу Сонця, Геннет-Аннун, найпрекрасніший водоспад Ітілієну, країни тисячі джерел. Мало кому з чужинців щастило його побачити. Щоправда, за ним немає рівної йому за красою зали. Та прошу вас, заходьте!

Поки він говорив, сонце сіло і полум'я на водоспаді згасло. Гобіти обернулись і пройшли попід аркою. Відразу ж опинились у просторій грубо обтесаній печері з нерівним низьким склепінням. Кілька смолоскипів кидало тьмяне світло на блискучі стіни. Тут уже зібралося багато людей, і решта по двоє-троє підходила через темні вузькі двері в одній стіні. Коли очі звикли до напівтемряви, гобіти побачили, що печера більша, ніж здалося спочатку, і повна запасів зброї та провіанту.

— Ну, ось і наш притулок, — сказав Фарамир. — Не надто зручний, але тут можна спокійно перебути ніч. Принаймні тут є харчі й сухо, хоч і без вогнища. Колись через цю печеру та попід аркою текла вода, але будівничі давнини відвели джерело на верх скелі, й тепер вода падає з удвічі більшої, ніж колись, висоти. Усі підходи до цього ґроту замуровані. Залишилися тільки два виходи: он той коридор, яким ви пройшли зі зав'язаними очима, та через завісу Вікна у глибокий басейн, на споді якого гострі, як ножі, скелі. А зараз відпочивайте, поки нам приготують вечерю.

Гобітів провели в куток і показали низьке ліжко, де вони могли при бажанні прилягти. Тим часом люди тихо, але швидко порались у печері. З-під стін висунули легкі столи, розставили посуд. Він був простий і переважно без оздоб, але красиво та майстерно зроблений: круглі тарелі, миски з полив'яної глини або виточені з дерева, гладкі й чисті. Було кілька келихів і тарілок із полірованої бронзи; а просту срібну чашу поставили перед капітаном посередині головного стола.

Фарамир наближався до кожного, хто приходив, і про щось розпитував тихим голосом. Дехто повернувся з гонитви за південцями; розвідники, котрі залишалися біля дороги, прийшли останні. Вдалося наздогнати всіх південців, окрім великого мумака: ніхто не знав, що з ним сталося. Ніде не було ні сліду ворога, навіть жодного орка-шпигуна.

— Що бачив і що чув ти, Анборне? — запитав Фарамир останнього з прибулих.

— Нічого, капітане, — відповів чоловік. — Принаймні орків немає. Та я бачив, чи, може, мені привиділося щось доволі дивне. Опускалися густі сутінки, а тоді все здається більшим, аніж є насправді. Може, то була просто білка. — Сем нашорошив вуха. — Та якщо білка, то чорна, і хвоста я не бачив. Тінь майнула по землі і шмигонула за дерево, а коли я підійшов ближче, то щось полізло по стовбуру нагору, хутко, мов білка. Ви не веліли бити диких звірів без потреби, а звіром воно і здавалося, тож я не стріляв. Та і надто темно було, щоби поцілити, а та істота в одну мить сховалась у сутіні листя. Але я трохи почекав під деревом, бо дивним усе видавалось, а потім пішов далі. Здається, я почув, як воно засичало на мене згори, коли я відвернувся. Велика білка, мабуть. Може, під тінню Неназваного до наших лісів забрідають якісь звірі з Морок-лісу. Кажуть, у них там водяться чорні білки.

— Мабуть, — сказав Фарамир. — Але якщо так, то це було би поганим знаком. Нам в Ітілієні не потрібні втікачі з Морок-лісу.

Семові здалося, що при цих словах він кинув швидкий погляд на гобітів; але Правоніг промовчав. Якийсь час вони з Фродо лежали і дивилися на полум'я смолоскипів і на чоловіків, котрі сновигали по печері та говорили приглушеними голосами. Тоді раптом Фродо заснув.

Сем сперечався сам зі собою. «Може, він каже правду, — думав він, — а може — ні. За гарними промовами може ховатися нечисте серце. — Він позіхнув. — Поспати мені хоча би з тиждень. І що я можу, навіть коли не спатиму, я один, а тих людей он скільки? Нічого не можеш, Семе Правоноже; та все одно доведеться не спати». І якось йому це вдалося. Світло під аркою пригасло, й сіра запона водоспаду потьмяніла, злившись із густими сутінками. Плюскотіла вода, рівно та незмінно вранці, ввечері, вночі. Її жебоніння і шепіт присипляли. Сем кісточками пальців підтримував повіки.

Запалили ще кілька смолоскипів. Розкоркували барильце вина. Розкрили скрині з їжею. Люди наносили води з водоспаду. Дехто мив руки. Фарамирові піднесли широкий мідний таз і білий рушник, і він умився.

— Розбудіть наших гостей, — сказав він, — і допоможіть їм умитися. Час до столу.

Фродо сів, позіхнув і потягнувся. Сем, не звиклий до прислуги, здивовано дивився на високого воїна, котрий уклонився з чашею води в руках.

— Поставте це, будь ласка, на підлогу! — попросив Сем. — Так буде легше і мені, й вам.

Тоді, на подив і втіху людей, він занурив голову в холодну воду і сполоскав шию та вуха.

— Це такий звичай вашого краю — мити голову перед вечерею? — запитав воїн, котрий прислуговував гобітам.

— Ні, лише перед сніданком, — відповів Сем. — Але якщо ти не виспаний, то холодна вода на шию — як дощ на зів'ялий салат. Отак! Тепер я не засну, поки не попоїм.

Їх провели і посадили поруч із Фарамиром на застелених шкурами барилах, трохи вищих за лави людей, так, аби гобітам було зручно. Перед вечерею Фарамир і всі його воїни повернулися обличчями на захід і хвилину помовчали. Фарамир подав знак Фродо та Семові, щоби вони вчинили так само.

— Ми завжди робимо так, — сказав він, коли всі посідали. — Ми звертаємося туди, де був Нуменор, а відтак туди, де зараз Ельфійський Дім, і ще далі, до краю, який буде завжди. Чи у вас немає такого звичаю перед їжею?

— Ні, — відповів Фродо, почуваючись неотесаним селюком. — Але коли ми в гостях, то вклоняємося господареві, а після обіду встаємо і дякуємо.

— Це ми також робимо, — сказав Фарамир.

Після тривалої подорожі та ночівель просто неба, після стількох днів на безлюдді вечеря здалася гобітам бенкетом: золотаве вино, прохолодне та пахуче, хліб із маслом і солонина, сушені фрукти і добрий копчений сир — і все це їсти чистими руками та з чистими ножами, і на тарілках. Ані Фродо, ні Сем не відмовлялися від пропонованих їм страв, і ні від другої, ні від третьої порцій. Вино розігріло їм кров і потомлені кінцівки, вони розвеселились, і на серці стало легко, вперше відколи покинули Лорієн.

Коли закінчили вечерю, Фарамир провів їх до ніші у стіні печери, прикритої завісою; там поставили крісло та два ослінчики. Поруч горів глиняний світильник.

— Вам незабаром захочеться спати, — мовив Фарамир, — а особливо — шановному Семвайзові, який не склепив очей перед вечерею: чи боявся затупити лезо шляхетного голоду, чи мене боявся — не знаю. Та недобре вкладатися спати відразу по вечері, тим паче — після голодування. Пропоную трохи побалакати. Ви, мабуть, маєте що розповісти про вашу подорож із Рівендолу. Натомість вам також буде цікаво дізнатися дещо про нас і про нашу землю. Розкажіть мені про мого брата, Боромира, і про старого Мітрандіра, і про прекрасний народ Лотлорієну.

Фродо вже виспався, і йому хотілося розмовляти. Та хоча їжа і вино трохи розслабили його, він усе ж не втратив пильності. Сем посміхався і щось мугикав про себе, та, коли Фродо заговорив, він замовк і лише час від часу якимось вигуком виявляв свою згоду.

Фродо розповідав багато, проте постійно відводив розмову від завдання Загону та від Персня, натомість детально описуючи мужність Боромира в усіх їхніх пригодах: під час зустрічі з вовками, у снігах під Карадрасом і в копальнях Морії, де вони втратили Ґандалфа. Фарамира найбільше схвилювала розповідь про сутичку на мосту.

— Мабуть, для Боромира було принизливо втікати від орків, — сказав він, — чи навіть від тієї потвори, Балрога, хоч і останнім він відступав.

— Так, він ішов останній, — сказав Фродо, — та вести нас був змушений Араґорн. Після падіння Ґандалфа тільки він знав дорогу. Та якби не було нас, меншого народу, то не думаю, що він чи Боромир відступали би.

— Може, краще було би, якби Боромир загинув разом із Мітрандіром, — сказав Фарамир, — а не йшов назустріч долі, яка чекала на нього біля водоспаду Раурос.

— Мабуть. Але розкажи мені про своє життя, — сказав Фродо, знову переводячи розмову на іншу тему. — Я би хотів довідатися більше про Мінас-Ітіль, Осґіліат і неприступний Мінас-Тіріт. Як ви сподіваєтесь утримати його в довгій війні?

— Як сподіваємося? — перепитав Фарамир. — Ми вже давно ні на що не сподіваємося. Меч Еленділа, якщо він справді повернеться, розпалить надію, та я боюся, він лише відкладе день нашої поразки, хіба би прийшла несподівана допомога, від людей чи ельфів. Адже сили Ворога зростають, а наші — слабшають. Ми той народ, що вимирає, осінь без надії на весну.

Люди Нуменору колись жили вздовж усього узбережжя та на приморських землях, але більшість згубили їхні нечисті діла та марнославство. Одні захопилися Темрявою і чорною магією; інші віддалися неробству та розвагам, а ще деякі змагалися між собою, аж поки їх, геть знесилілих, здолали дикі племена.

Кажуть, у Ґондорі магією не займались, а Безіменного ніколи не згадували з повагою; а мудрість і краса, принесені зі Заходу, довго панували у володіннях синів Еленділа Прекрасного, навіть донедавна. Однак саме Ґондор спричинив свій власний занепад, поступово впадаючи в оману, що Ворог спить, тоді як насправді його лише вигнали, але не знищили.

Думка про смерть була присутня постійно, бо нуменорці й надалі прагнули вічного життя, як колись, у старому королівстві, через що і втратили його. Королі будували гробниці, гарніші, ніж будинки для живих, і вважали старі імена в сувоях предків дорожчими за імена синів. Бездітні правителі у стародавніх палатах розмірковували про геральдику; зів'ялі старці готували міцні еліксири в таємних підземеллях або відгадували долю по зірках у високих холодних вежах. І останній король із роду Анаріона не мав спадкоємця.

Але намісники були мудріші та щасливіші. Мудріші — бо стали набирати воїнів із міцних приморських племен і зі стійких горян Еред-Німрасу. І вони уклали перемир'я з гордими народами Півночі, які часто нападали на нас, войовничі загарбники, але наші далекі родичі, на відміну від диких східнян чи жорстоких гарадримів.

І сталося так при Кіріоні, дванадцятому наміснику (а мій батько — двадцять шостий), що вони прийшли нам на допомогу і на великому Келебрантському Полі знищили наших ворогів, котрі захопили північні провінції. Це — рогірими, як ми їх називаємо, Повелителі коней, і ми відступили їм степи Каленардону, які відтоді звуться Роганом; бо ця територія тривалий час була мало заселена. І вони стали нашими союзниками, і не раз доводили свою вірність, допомагаючи у скруті й охороняючи наше північне прикордоння та Роганський Прохід.

З наших традицій вони запозичили те, що самі забажали, а їхні правителі при потребі розмовляють нашою мовою; проте здебільшого вони дотримуються звичаїв своїх батьків і шанують власну історію, а між собою розмовляють своєю північною мовою. І ми любимо їх: високих чоловіків і прекрасних жінок, мужніх, золотоволосих, яснооких і міцних; вони нагадують нам про юність людей, як у Прадавні Часи. І справді, наші літописи говорять про їхню дуже давню спорідненість із нами, про те, що вони походять із тих самих Трьох Родів людей, що і нуменорці; можливо, не від Гадора Золотоволосого, друга ельфів, але від тих його синів і його народу, які не відпливли за Море на Захід, бо не послухалися поклику.

Відтак у наших легендах ми ділимо людей на Високих, чи людей Заходу, якими були нуменорці; Середніх, людей Сутінків, котрими є рогірими та їхні родичі, які все ще мешкають на далекій Півночі; та Диких, людей Темряви.

Однак тепер, як рогірими зблизилися з нами, вдосконалившись у мистецтвах, так і ми стали подібними до них і вже не можемо претендувати на титул Високих. Ми стали Середніми людьми, людьми Сутінків, але зберігаємо пам'ять про щось інше. Бо, як і рогірими, ми тепер любимо війну та доблесть у чистому вигляді, як розвагу і як мету; і хоча ми досі переконані, що воїн повинен уміти і знати більше, ніж просто володіти зброєю та мистецтвом убивати, однак ми ставимо воїна вище за інших майстрів. Така потреба нашого часу. Такий був навіть мій брат, Боромир, відважний воїн і через те шанований у Ґондорі. І він справді був герой: уже багато років не було спадкоємця Мінас-Тіріта такого витривалого у праці, такого рішучого в битві, й ніхто не вмів так лунко сурмити у Великий Ріг.

Фарамир зітхнув і на якийсь час замовк.

— Ви нічого не розповідаєте про ельфів, пане, — раптом наважився сказати Сем. Він помітив, що Фарамир ставився до ельфів шанобливо, і це навіть більше, ніж його чемність, його їжа та вино, викликало Семову повагу й угамувало підозри.

— Не оповідаю, добродію Семвайзе, — сказав Фарамир, — бо мало знаю про ельфів. Але ти вказав на те, в чому ми змінились, опускаючись від Нуменору до Середзем'я. Бо, як тобі відомо, якщо Мітрандір був вашим супутником і ви розмовляли з Елрондом, едайни, прабатьки нуменорців, боролися пліч-о-пліч із ельфами в перших війнах, і як винагороду отримали королівство посеред Моря, неподалік від Ельфійського Дому. Та в Середзем'ї у дні темряви люди відчужилися від ельфів через підступи Ворога та через повільний плин часу, в якому вони все далі розходились окремими шляхами. Нині люди бояться ельфів і не вірять їм, але і мало знають про них. І ми в Ґондорі стали такі, як інші, як люди Рогану; бо навіть вороги Темного Володаря остерігаються ельфів і говорять про Золотий Ліс із жахом.

Проте серед нас є і такі, хто при можливості спілкується з ельфами, і коли-не-коли хтось крадькома та піде до Лорієну, щоби не повернутись. Але я не з таких. Бо думаю, що нині небезпечно смертному добровільно йти шукати Прадавній Народ. Але я заздрю тим, хто бачив Білу Володарку.

— Володарка Лорієну! Ґаладріель! — вигукнув Сем. — Вам слід зустрітися з нею, справді, пане. Я простий собі гобіт, удома — садівник, пане, якщо розумієте, про що я, і на поезії не знаюся, віршів складати не вмію — хіба щось для сміху, інколи, розумієте, але не справжню поезію, — тож я не можу висловитися. Про таке треба співати. Бурлака, тобто Араґорн, зумів би, або старий пан Більбо. Але я би так хотів скласти про неї пісню. Володарка прекрасна, пане! Чарівна! То вона як високе дерево у цвіту, то як білий нарцис, така маленька і витончена. Тверда, як діамант, ніжна, як місячне сяйво. Тепла, як сонячний промінь, холодна, як зірка. Горда і далека, як засніжена вершина, і весела, як сільська дівчина у вінку з ромашок навесні. Та все це дурниці й далеко не те, що є насправді.

— Тоді вона справді прекрасна, — сказав Фарамир. — Небезпечна краса.

— Про небезпеку я не знаю нічого, — заперечив Сем. — Мене вражає те, що люди приносять до Лорієну небезпеку зі собою і знаходять її там, бо самі ж і принесли. Та, мабуть, її можна назвати небезпечною, бо вона така сильна. Можна… можна розбитись об неї на друзки, мов кораблю об скелі; або потонути, мов гобіт у річці. Та ні скеля, ні річка не винні. От і Боро…

Він замовк і почервонів по самі вуха.

— От і Боромир? — перепитав Фарамир. — Що ти хотів сказати? Він приніс небезпеку зі собою?

— Так, пане, прошу пробачення, хоча ваш брат був гарна людина. Та ви правильно здогадалися. Я спостерігав за Боромиром і прислухався до нього всю дорогу від Рівендолу, — оберігаючи свого пана, як ви розумієте, нічого не замишляючи проти Боромира, — і, по-моєму, саме в Лорієні він уперше чітко зрозумів те, про що я здогадався раніше: зрозумів, чого хоче. Відколи він уперше побачив його, він захотів Перстень Ворога!

— Семе! — скрикнув приголомшений Фродо. Він на якийсь час замислився і тепер раптом стрепенувся, та вже запізно.

— О, горе мені! — зблід Сем, а тоді відразу ж почервонів. — Знову розбалакався! «Тільки-но роззявиш свого великого рота, відразу ж затуляй його власною п'ятою», — говорив мені Дідусь і був правий. О, що я наробив!

Але послухайте, пане! — Він обернувся обличчям до Фарамира, зібравши всю свою мужність. — Не повертайте на шкоду моєму господареві те, що його слуга — просто дурень. Ви так гарно говорили, приспали мою пильність розповідями про ельфів і таке інше. Та, як кажуть у нас, гобіта красять гарні вчинки. Зараз саме нагода виявити вашу великодушність.

— Он воно як, — проказав Фарамир, повільно і дуже тихо, з дивною усмішкою. — Ось яка відповідь на всі загадки! Єдиний Перстень, який нібито був знищений. І Боромир намагався відібрати його силоміць? А ти втік? І прибіг — аж до мене! І тут на безлюдді ви у мене в руках: двоє дрібнолюдиків, і моя сотня воїнів, і Перстень над Перснями. Дивний поворот долі! Нагода для Фарамира, капітана Ґондору, виявити великодушність! Ха! — Він підвівся, дуже високий і суворий, сірі очі його блищали.

Фродо та Сем скочили з ослінчиків і притулилися спинами до стіни, схопившись за мечі. Запанувала тиша. Усі люди в печері перестали розмовляти і здивовано озирнулися на них. Але Фарамир опустився у крісло і тихо засміявся, а тоді знову спохмурнів.

— Бідний Боромир! Таке страшне випробування! — сказав він. — Як роз'ятрили ви мою печаль, ви, два мандрівники з далекого краю, носії загрози для людей! Але ви менше знаєтеся на людях, аніж я на дрібнолюдиках. Ми люди Ґондору, і ми шукаємо істину. Ми рідко хвалимося, та ми виконуємо обіцяне або вмираємо, зробивши спробу виконати. «Навіть якщо я знайду його на дорозі, то не візьму», — сказав я собі. Навіть якби я був той, хто його шукає, і навіть якби тоді, коли говорив це, я не знав, що це за річ, — то все одно мав би вважати ті слова присягою і дотримуватися її.

Але я не той. Або я достатньо мудрий, аби знати, що є такі небезпеки, від яких людина повинна втікати. Сідайте і будьте спокійні! Не картай себе, Семвайзе. Якщо ти спіткнувся, то вважай, що так судилося. Серце твоє настільки ж проникливе, наскільки й вірне, і бачить воно краще, ніж твої очі. Хоч і дивно це звучить, та нічого страшного, що ти виказав мені таємницю. Це навіть може допомогти господареві, котрого ти любиш, і стати йому у пригоді. Тож заспокойся. Та надалі ніколи не називай цю річ уголос. Досить і цього одного разу.

Гобіти підійшли до ослінчиків і тихенько сіли. Люди повернулися до вина та розмов, зрозумівши, що їхній капітан пожартував із маленькими гостями, й усе вже закінчилося.

— Ну, Фродо, нарешті ми зрозуміли один одного, — сказав Фарамир. — Якщо ти взяв цю річ не з власної волі, а виконуючи чиєсь прохання, тоді ти гідний співчуття і шани. І я захоплююся тобою: зберігати її і не використовувати. Ви для мене новий народ і новий світ. Чи ви всі такі? Ваша земля має бути краєм миру та злагоди, і садівники, мабуть, користуються там великою пошаною.

— Не все там добре, — сказав Фродо, — та садівників і справді поважають.

— Але ви стомлюєтеся, навіть у ваших садках, як і все живе під Сонцем у цьому світі. А зараз ви далеко від дому і змучені дорогою. На сьогодні досить. Спробуйте спокійно виспатися. Нічого не бійтеся! Я не хочу бачити цієї речі, ані торкатися її, ні дізнаватися більше, ніж дізнався (і так аж забагато), хіба що небезпека підстереже мене і я не витримаю випробування так добре, як Фродо, син Дроґо. Ідіть спочивати, тільки спершу скажіть мені, куди ви збираєтеся рухатись і що робити. Бо я маю стояти на сторожі й усе обдумати. Час минає. Уранці кожен із нас вирушить своєю дорогою.

Фродо відчув, що він тремтить, коли минув шок від переляку. Тепер на нього, мов хмара, навалилася велика втома. Він уже не міг маскуватися чи опиратися.

— Я шукав дорогу до Мордору, — ледве вимовив він. — Я йшов до Горґороту. Я повинен відшукати Вогняну Гору і кинути цю річ у безодню Фатуму. Так наказав Ґандалф. Не знаю, чи коли-небудь дійду туди.

Фарамир якусь мить похмуро і здивовано дивився на нього. Тоді підхопив Фродо, коли той хитнувся, і, обережно піднявши, переніс до ліжка, вклав його і тепло укрив. Фродо відразу ж заснув.

Поруч поставили ліжко для його слуги. Сем якусь мить вагався, а потім низько вклонився:

— На добраніч, капітане. Ви скористалися нагодою, пане.

— Справді? — мовив Фарамир.

— Так, пане, і виявили вашу великодушність — найвищої якості.

Фарамир посміхнувся:

— Зухвалий слуга, добродій Семвайз. Але ні: похвала з уст, гідного похвали, краща за будь-яку нагороду. Втім, тут немає причин для похвали. Я просто не бажав робити нічого іншого.

— Ну, пане, ви говорили, що Фродо має в собі щось ельфійське, і це правда, — сказав Сем. — А я можу відповісти так: у вас теж щось є, пане, таке, що… ну, нагадує Ґандалфа, чарівників.

— Можливо, — сказав Фарамир. — Можливо, ти здалеку розпізнав дух Нуменору. На добраніч!

VI. Потаємне озеро

Фродо прокинувся і побачив схиленого над ним Фарамира. На мить колишній страх охопив Фродо, і він сів, зіщулившись.

— Нема чого боятися, — заспокоїв його Фарамир.

— Уже ранок? — запитав Фродо, позіхаючи.

— Ще ні, та ніч уже закінчується і повний місяць сідає. Не хочеш піти поглянути? А ще мені потрібна твоя порада в одній справі. Мені прикро піднімати тебе з ліжка, та, може, ти підеш?

— Гаразд, — сказав Фродо, відкидаючи теплу ковдру та шкури. Він затремтів, бо в непаленій печері було холодно. У тиші голосно шуміла вода. Він накинув плащ і пішов за Фарамиром.

Сем, раптом прокинувшись від неспокійного сну, мовби його щось підштовхнуло зісередини, відразу помітив порожню постіль господаря і скочив на ноги. Потім побачив дві темні постаті, Фродо та чоловіка, на тлі арки, тепер залитої туманним білим світлом. Він поспішив за ними, обминаючи воїнів, котрі спали на матрацах уздовж стіни. Проходячи повз Завісу, він помітив, що тепер вона стала сліпучим серпанком, у який сплелися шовк, перли та срібні нитки — танучі крижинки місячного сяйва. Але він не спинився помилуватися ними, а повернув за господарем у вузькі дверцята в печерній стіні.

Спочатку вони пройшли темним коридором, далі — мокрими сходинками догори й опинилися на невеликому вирубаному в скелі уступі, який заливало бліде світло з високої шахти над ними. Туди вели двоє сходів: одні, здається, йшли до високого берега над струмком; другі завертали ліворуч. Ними й пішли. Сходи гвинтом піднімались угору.

Нарешті вибралися з кам'яної темряви й озирнулися. Стояли вони на широкій пласкій скелі без поручнів чи парапету. Праворуч, зі сходу, спадав гірський потік, перестрибуючи через безліч терас і летючи далі вниз, аби наповнити гладкий стік темною силою спіненої води; вирував просто в них під ногами й урешті зривався у прірву, що зяяла ліворуч. На краю урвища стояв і дивився вниз мовчазний вартовий.

Фродо спостерігав, як вигинались і розліталися гладкі струмені потоку. Тоді підвів очі й задивився вдалечінь. Світ був спокійний і холодний, ніби перед світанком. Далеко на заході сідав повний місяць, круглий і білий. Блідий туман мерехтів у розлогій долині внизу — широка безодня сріблястої пари, під якою котилися нічні води Андуїну. Далі висіла чорна темрява, в якій тут і там виблискували холодні, білі, гострі, мов зуби привидів, піки Еред-Німрасу, Білих Гір землі Ґондору, вкритих вічними снігами.

Якусь мить Фродо постояв на високій скелі, та дріж пробіг у нього по спині, коли він подумав, що десь у тих просторах нічних земель його товариші зараз мандрують, стоять на привалі або лежать мертві, вкриті туманом. Навіщо його привели сюди, вирвавши зі сну, що дає забуття?

Сем також прагнув відповіді на це запитання і не міг втриматись, аби не буркнути, впевнений, що його чує лише господар:

— Гарний краєвид, пане Фродо, та від нього холодно на серці, не кажучи вже про кістки! Що діється?

Фарамир почув і відповів:

— Місяць сідає над Ґондором. Прекрасний Ітіль, покидаючи Середзем'я, кидає погляд на сиві пасма старого Міндолуїну. Варто померзнути, щоби побачити таке. Але не для цього я привів вас сюди — а втім, Семвайзе, тебе ніхто не кликав, отож тепер і розплачуйся за свою підозріливість. Але ковток вина це поправить. А зараз погляньте!

Він підступив до мовчазного вартового на темному краю урвища, і Фродо ступив за ним. Сем відхилився. Він уже почав почуватися непевно на цьому високому вологому майданчику. Фарамир і Фродо поглянули вглиб. Ген унизу піняві води вливались у булькотливу чашу, повирувавши в темному овальному басейні серед скель, із шумом і плюскотом виривалися через вузький вихід і вже далі спокійніше випливали на рівнину. Місячне сяйво все ще лилося на водоспад і виблискувало на брижах озера. Раптом Фродо помітив на найближчому березі якусь темну істоту, але вона притьмом пірнула у воду, вправно, мов стріла чи гострий камінь, і сховалась у піняві водоспаду.

Фарамир звернувся до вартового:

— Ну, що тепер скажеш, Анборне? Білка чи зимородок? Чи водяться чорні зимородки в нічних озерах Морок-лісу?

— Це точно не птах, — відповів Анборн. — Воно має чотири кінцівки й пірнає по-людськи; причому робить це досить майстерно. Чого воно шукає? Якогось входу до нашого сховку? Здається, нас таки вистежили. У мене є лук, а ще на кожному березі я поставив добрих стрільців. Ми чекаємо тільки твого наказу, капітане.

— Стріляти чи ні? — запитав Фарамир, різко обернувшись до Фродо.

Фродо якусь мить помовчав. А потім заговорив:

— Ні! Ні! Будь ласка, не стріляйте.

Якби Сем наважився, то сказав би «так» швидше та голосніше, ніж господар. Він не бачив нічого, та з їхніх слів здогадався, на що вони дивилися.

— Отже, ти знаєш, що це таке? — мовив Фарамир. — Ну, тепер поясни мені, навіщо його шкодувати. У всіх своїх розповідях ти жодного разу не згадав про свого верткого супутника, і я вирішив почекати якийсь час, поки мої солдати його спіймають. Я вислав за ним своїх найпильніших мисливців, але він вислизнув і дотепер не потрапляв на очі, хіба тільки Анборнові — одного разу, вчора в сутінках. Але зараз він вчинив гірший злочин, аніж просте полювання на кроликів у горах: він наважився прийти до Геннет-Аннуна, і за це заплатить життям. Я дивуюся цьому створінню: бути таким спритним і хитрим і прийти полювати просто перед самі наші вікна. Невже він думає, що люди не виставляють на ніч сторожу? Чому ж тоді це робить?

— На це є два пояснення, — сказав Фродо. — По-перше, про людей він мало що знає, та, хоч і хитрий він, ваш прихисток такий замаскований, що, мабуть, він і не здогадується про вас тут. По-друге, я вважаю, сюди його принадило всевладне бажання, сильніше за обережність.

— Принадило, кажеш? — неголосно мовив Фарамир. — Невже він знає про твій тягар?

— Так. Він сам багато років ніс його.

— Він? — перепитав Фарамир, різко видихнувши повітря від подиву. — У цій справі щоразу нові загадки. Значить, він шукає його?

— Мабуть. Ця річ для нього дорога. Та я говорив не про неї.

— Тоді чого ж шукає та істота?

— Рибу, — сказав Фродо. — Дивися!

Вони знову схилилися над темним озером. З-під густої тіні скель біля протилежного берега з води вистромилася невелика чорна голова. На мить блиснуло сріблом, пішли невеличкі брижі. Істота підпливла до берега, а тоді з дивовижною спритністю, мов жаба, вилізла з води. Вона тут же всілася на камені й почала гризти щось маленьке та сріблясте, що виблискувало в останніх променях місяця, які падали на кам'яну стіну позаду озера.

Фарамир тихо засміявся:

— Риба! Такий голод менш небезпечний. А може, й ні: риба з озера Геннет-Аннуна може коштувати йому дуже дорого.

— Я вже прицілився, — сказав Анборн. — Стріляти, капітане? За нашим законом, тут на непроханих гостей чекає смерть.

— Зачекай, Анборне, — сказав Фарамир. — Справа дещо складніша, ніж здається. Що ти тепер скажеш, Фродо? Навіщо його шкодувати?

— Він жалюгідний і голодний, — мовив Фродо, — і не підозрює про загрозу. І Ґандалф, ваш Мітрандір, просив би не вбивати його через це, а також і з інших причин. Він заборонив убивати його ельфам. Я не зовсім упевнений, чому, а про що здогадуюся, те не можу говорити відкрито. Але ця істота якимось чином пов'язана з моїм завданням. Дотепер вона була моїм провідником.

— Твоїм провідником! — здивувався Фарамир. — Усе стає щоразу складнішим. Я багато здатен зробити для тебе, Фродо, але такого обіцяти не можу — залишити цього хитрого приблуду на волі, щоби він приєднався до вас, коли йому заманеться, або щоби його впіймали орки й він під страхом тортур усе їм розказав. Його треба вбити або взяти в полон. Убити, якщо не вдасться схопити негайно. А як схопити таку слизьку істоту, як не опіреною стрілою?

— Дозволь мені тихенько спуститися до нього, — сказав Фродо. — Можете тримати луки напоготові і пристрелити принаймні мене. Я втікати не буду.

— Тоді йди, тільки швидко! — погодився Фарамир. — Якщо він залишиться живий, то буде твоїм вірним слугою до кінця його жалюгідних днів. Анборне, проведи Фродо до берега, та ступай тихо. У цієї істоти добрі нюх і слух. А лука дай-но мені.

Анборн знехотя підкорився й пішов крученими сходами вниз до уступу, а потім угору, аж поки вони не добралися до виходу, зарослого густими кущами. Безшумно прослизнувши попід кущами, Фродо опинився на південному березі озера. Тепер стало темно, блідо-сірий водоспад відбивав загаяне місячне сяйво західного неба. Ґолума не було видно ніде. Фродо пройшов кілька кроків уперед, Анборн — за ним.

— Іди далі! — шепнув він на вухо Фродо. — Обережно по праву руку! Якщо впадеш в озеро, тобі ніхто не допоможе, хіба що твій рибалка. І пам'ятай: тут неподалік лучники, хоча їх і не видно.

Фродо проповз уперед, допомагаючи собі руками, як Ґолум, аби не впасти. Каміння було переважно пласке та гладке, але слизьке. Він зупинявся і прислухався. Спочатку чув лише безупинний шум водоспаду в себе за спиною. Але потім вловив, неподалік попереду, свистячий шепіт:

— Рибка, ссмачна рибка. Біле Лице сховалось, мій дорогесенький, нарешті, так. Зараз можна спокійно поїсти рибки. Ні, не спокійно, дорогесенький. Бо Скарб загубився, так, загубився. Паскудні гобіти, злі гобіти. Пішли і лишили нас, ґолум; і Скарб наш пропав. Нещасний Смеаґол зовсім сам. Нема Дорогесенького. Злі люди, вони заберуть його, вкрадуть мій Скарб. Злодії. Ненависні. Рибка, ссмачна рибка. Дасть нам сили. Очі стануть гострі, пальці сильні, так. Задушимо їх, дорогесенький. Усіх їх задушимо, так, хай настане час. Ссмачна рибка. Ссмачна рибка!

І це шамрання було безугавне, звучало майже як водоспад, лише час від часу переривали його плямкання і цямкання. Фродо пересмикнуло від жалю та відрази. Йому захотілося, щоби ці звуки затихли і щоби він ніколи вже не чув цього голосу. Анборн стояв неподалік.

Фродо міг підійти до нього і попросити, щоби мисливці стріляли. Вони підійшли б упритул, поки Ґолум наїдається і не остерігається. Один лише постріл — і Фродо назавжди звільнений від цього жалюгідного голосу. Та ні, Ґолум має право на його опіку. Слуга має право на опіку господаря, навіть якщо служить зі страху. Вони би потопились у Мертвих Болотах, якби не Ґолум. Фродо також досить чітко усвідомлював, що і Ґандалф не бажав би його смерті.

— Смеаґоле! — тихо покликав Фродо.

— Рибка, ссмачна рибка, — сичав голос.

— Смеаґоле! — трохи голосніше повторив Фродо. Голос замовк.

— Смеаґоле, Хазяїн прийшов по тебе. Хазяїн тут. Ходи-но сюди, Смеаґоле!

У відповідь пролунало тільки слабке шипіння, ніби крізь зуби втягнули повітря.

— Підійди до мене, Смеаґоле! — сказав Фродо. — Нам загрожує небезпека. Люди вб'ють тебе, якщо знайдуть тут. Іди швидко, якщо не хочеш загинути. Підійди до Хазяїна!

— Ні! — відказав голос. — Хазяїн нехороший. Кидає Смеаґола й іде з новими друзями. Хазяїн може почекати. Смеаґол іще недоїв.

— Немає часу. Бери рибу зі собою. Ходімо!

— Ні! Спочатку доїм рибку.

— Смеаґоле! — розпачливо вигукнув Фродо. — Дорогесенький розгнівається. Я візьму Дорогесенького і скажу, щоби ти вдавився кісткою. І вже ніколи не поласуєш рибкою. Ходімо, Скарб чекає!

Почувся різкий свист. Відтак із темряви на чотирьох виповз Ґолум, мов заблудлий пес на поклик господаря. Недоїджену рибу він тримав у зубах, ще одну — в руці. Він підповз до Фродо, мало не тицьнувшись у нього носом, і обнюхав. Бліді очі його світилися. Тоді він вийняв рибу з рота й підвівся..

— Хороший Хазяїн! — прошепотів він. — Хороший гобіт, повернувся за бідним Смеаґолом. Добрий Смеаґол прийшов. Тепер ходімо, швидко ходімо, так. Через ліс, поки Лиця не світяться. Так, ходімо, ходімо!

— Так, ми швидко підемо, — сказав Фродо. — Та не відразу. Я піду з тобою, як обіцяв. І пообіцяю ще раз. Але не зараз. Зараз ти ще в небезпеці. Я врятую тебе, але ти мусиш мені довіритися.

— Мусимо довіритися Хазяїнові? — з підозрою запитав Ґолум. — Чому? Чому не підемо вже? А де інший, той злий, поганий гобіт? Де він?

— Там, нагорі, — відповів Фродо, показуючи на водоспад. — Я не піду без нього. Ми мусимо піднятися туди.

Серце його стиснулось. Усе це дуже вже скидалося на обман. Насправді він не боявся, що Фарамир накаже вбити Ґолума, та може спіймати і зв'язати; й тоді те, що зробив Фродо, цій бідолашній зрадливій істоті теж видасться зрадою. І мабуть, уже важко буде коли-небудь пояснити, що Фродо тільки так мусив рятувати йому життя. Бо що ще міг він зробити, щоби дотримати обіцянок, які дав обидвом?

— Ходімо! — сказав він. — Бо Дорогесенький розгнівається. Зараз ми повертаємось, угору за течією. Ну, йди, йди перший!

Ґолум трохи проповз уперед краєм води, підозріливо принюхуючись. Потім зупинився й підняв голову:

— Тут є ще хтось! Не гобіт. — Раптом він обернувся. Зелені іскри спалахнули в його вирячених очах. — Хаззяїн, хаззяїн! — просвистів він. — Злий! Зрадливий! Фальшивий! — Він сплюнув і простягнув довгі руки з чіпкими білими пальцями.

Тієї ж миті могутня чорна постать Анборна з'явилась у нього за спиною. Велика міцна рука схопила його за шию і притисла до землі. Ґолум обернувся миттєво, мов блискавка, вологий і ховзький, звиваючись вугрем, кусаючись і дряпаючись, мов кіт. Але ще двоє вартових вийшло з темряви.

— Ану замри! — наказав один із них. — Бо навстромляємо в тебе шпильок — будеш як їжак!

Ґолум обм'як і почав скиглити й рюмсати. Вартові зв'язали його, не надто делікатно.

— Легше, легше! — просив Фродо. — Він не зрівняється з вами за силою. Не завдавайте йому болю, будь ласка. Так він швидше заспокоїться. Смеаґоле! Вони нічого тобі не зроблять. Я піду з тобою, і нічого поганого з тобою не трапиться. Хіба що вони мене вб'ють. Довірся своєму Панові!

Ґолум обернувся і плюнув. Вартові підняли його, накрили з головою плащем і понесли.

Фродо пішов за ними, почуваючись дуже нещасним. Вони пробралися попід кущами і рушили назад, униз по сходах і далі коридорами до печери. Там уже палало кілька смолоскипів. Люди прокидалися. Сем теж був там і з подивом дивився на нефоремний клунок у руках вартових.

— Упіймали? — запитав він у Фродо.

— Так. Ба ні, я не впіймав його. Він сам прийшов, бо спочатку повірив мені. Я не хотів, аби його так зв'язували. Сподіваюсь, усе буде добре; та мені це так не подобається.

— Мені також, — сказав Сем. — І нічого доброго не буде, поки існує це нещастячко.

До гобітів підійшов воїн і відвів їх до ніші в печері. Фарамир сидів там у власному кріслі, над головою в нього знову палав світильник. Він вказав гобітам на два стільчики поруч.

— Принесіть гостям вина, — наказав він. — І приведіть полоненого.

Вино принесли, і тоді Анборн увійшов із Ґолумом. Він розгорнув Ґолума і поставив його на ноги, а сам став збоку, щоби його підтримувати. Ґолум закліпав, ховаючи люті погляди під важкими блідими повіками. Виглядав він справді жалюгідно, наскрізь мокрий, пропахлий рибою (одну рибину він і далі затискав у руці); його рідке волосся налипло на кістлявому чолі, мов пасма водоростей, із носа текло.

— Розв'яжіть нас! Розв'яжіть нас! — скиглив він. — Шнурок нас тисне, так, тисне, нам боляче, і ми нічого не зробили.

— Нічого? — перепитав Фарамир, пронизливим поглядом дивлячись на жалюгідне створіння, та без жодного виразу гніву, жалю чи здивування. — Нічого? Ти ніколи не робив нічого такого, за що тебе варто зв'язати або й покарати ще гірше? На щастя, не мені тебе за це судити. Але сьогодні ти прийшов туди, куди приходити заборонено. За рибу з цього озера дорого платять.

Ґолум випустив рибину з рук.

— Не хочу риби, — сказав він.

— Розплата не за рибу, — сказав Фарамир. — Ми караємо смертю за сам лише погляд на озеро. Я поки що помилував тебе лише через благання Фродо, який каже, що принаймні він тобі зобов'язаний. Але ти мусиш переконати ще мене. Як тебе звати? Звідки прийшов? І куди йдеш? Чого шукаєш?

— Ми загубились, загубились, — сказав Ґолум. — Нема імені, нема справ, нема Скарбу, нічого нема. Лише голод. Голод, так, ми голодні. Кілька рибок, нещасних кощавих рибок, для бідненького, а вони кажуть — смерть. От які вони мудрі, які справедливі, такі дуже справедливі.

— Не дуже мудрі, — мовив Фарамир. — Але справедливі: так, можливо, справедливі у твоєму обмеженому розумінні. Розв'яжи його, Фродо!

Фарамир вийняв із-за пояса невеликого ножа і подав його Фродо. Ґолум, неправильно зрозумівши цей жест, верескнув і впав на коліна.

— Спокійно, Смеаґоле! — сказав Фродо. — Ти мусиш мені вірити. Я тебе не покину. Розказуй усе, як є. Тобі це піде на користь, а не на шкоду.

Він розрізав мотузки на зап'ястях і кісточках Ґолума й підняв його на ноги.

— Підійди ближче! — наказав Фарамир. — Подивися на мене! Ти знаєш, як називається це місце? Ти тут уже бував?

Ґолум поволі підвів очі й неохоче подивився на Фарамира. Світло зовсім згасло в його блідих очах, на якусь мить він невидющим поглядом утупився в ясні непорушні очі ґондорця. Запала тиша. Тоді Ґолум опустив голову і почав корчитись, аж доки не припав до землі, затремтівши всім тілом.

— Ми не знаємо і не хочемо знати, — заскімлив він. — Ніколи не приходили сюди, ніколи не прийдемо.

— Замкнені двері, зачинені вікна твоєї душі, а за ними — темні кімнати, — сказав Фарамир. — Але зараз, я бачу, ти кажеш правду. На твоє щастя. Чим ти поклянешся, що ніколи не повернешся й ніколи ні словом, ані знаком не вкажеш сюди дороги жодному живому створінню?

— Хазяїн знає, — відповів Ґолум, скосивши погляд на Фродо. — Так, він знає. Ми присягнемо Хазяїнові, якщо він нас порятує. Ми присягнемо нашим Скарбом, так. — Він підповз до Фродо. — Врятуй нас, хороший Хазяїне! — Він завив. — Смеаґол присягається Дорогесеньким, чесно присягається. Ніколи не вертатися, нікому не розказувати, ніколи, ні! Ні, дорогесенький, ні!

— Цього досить? — запитав Фарамир.

— Так, — відповів Фродо. — Принаймні ти мусиш або повірити його присязі, або вчинити згідно зі законом. Більшого ти не доб'єшся. Та я пообіцяв, що якщо він підійде до мене, то його не скривдять. І я би не хотів виявитися зрадливим.

Фарамир якийсь час сидів, поринувши в думки.

— Добре, — нарешті сказав він. — Віддаю тебе в руки твого господаря, Фродо, сина Дроґо. Нехай він сам вирішує, що з тобою робити!

— Але, Фарамире, — мовив Фродо, вклоняючись, — ти ще не оголосив своєї волі щодо самого Фродо, і поки воля твоя не відома, я не можу складати планів для себе чи своїх товаришів. Твоє рішення було відкладене до ранку; та ранок уже настав.

— Тоді я оголошую свій присуд, — сказав Фарамир. — Тебе, Фродо, наскільки я вповноважений високою владою, проголошую вільним до найвіддаленіших околиць старих володінь Ґондору; лише за умови, що ні ти, ні супутники твої не повернуться сюди без запрошення. Такий присуд буде чинний рік і один день, а тоді припинить дію, якщо тільки до закінчення цього терміну ти не прийдеш до Мінас-Тіріта і не постанеш перед правителем та намісником Міста. Тоді я буду просити його затвердити і продовжити мій присуд до кінця твоїх днів. А тим часом кожен, кого ти візьмеш під свою опіку, перебуватиме й під моїм захистом і під щитом Ґондору. Я відповів на твоє запитання?

Фродо низько вклонився.

— Так, дякую, і я обіцяю зробити все, на що спроможний, якщо це матиме якусь цінність для такого достойного лицаря.

— Цінність матиме велику, — мовив Фарамир. — А тепер скажи, чи береш це створіння, цього Смеаґола, під свою опіку?

— Я беру Смеаґола під свою опіку, — сказав Фродо.

Сем голосно зітхнув; і не через обмін люб'язностями, що їх він, як і кожен гобіт, повністю схвалював. Насправді в Ширі така справа вимагала би набагато більше слів і поклонів, аніж тут.

— Тоді говорю до тебе, — мовив Фарамир, обертаючись до Ґолума, — ти засуджений на смерть, але, поки ти йдеш разом із Фродо, нас можеш не боятися. Та якщо хтось із ґондорців побачить тебе самого, без Фродо, вирок буде здійснено. І смерть знайде тебе швидко, в межах Ґондору чи поза ними, якщо ти служитимеш йому недобре. А тепер відповідай: куди ти йшов? Фродо твердить, ти був йому за провідника. Куди ти його вів?

Ґолум не відповів.

— Оце таємницею не буде, — наполягав Фарамир. — Відповідай, або я скасую своє рішення!

Ґолум і далі мовчав.

— Я відповім за нього, — мовив Фродо. — Він привів мене до Чорної Брами, як я і просив, але через неї було не пройти.

— До Безіменної Землі немає відчинених воріт, — сказав Фарамир.

— Переконавшись у цьому, ми звернули на південний шлях, — продовжував Фродо, — бо він сказав, що там є чи має бути прохід повз Мінас-Ітіль.

— Мінас-Морґул, — поправив Фарамир.

— Я не знаю напевне, — відповів Фродо, — та, здається, стежка підіймається в гори з північного схилу тієї долини, де лежить старе місто. Вона веде до перевалу і далі вниз… по той бік гір.

— Ти знаєш, як називається той перевал? — спитав Фарамир.

— Ні, — відповів Фродо.

— Він називається Кіріт-Унґол. — Ґолум раптом засичав і почав щось бубоніти собі під ніс. — Хіба не так він називається? — обернувся до нього Фарамир.

— Ні! — відповів Ґолум, а потім верескнув так, ніби його вкололи. — Так, так, ми чули колись цю назву. Та що нам із тієї назви? Хазяїн каже, йому туди треба. То мусимо якось спробувати. Немає іншого шляху, нема.

— Немає іншого шляху? — перепитав Фарамир. — Звідки ти знаєш? І кому відомі всі межі темних володінь? — Він довго і замислено дивився на Ґолума. Потім продовжив: — Забери це створіння, Анборне. Стався до нього добре, та з ока не спускай. А ти, Смеаґоле, щоб і не намагався стрибати у водоспад. Там у скель такі гострі зуби, що вмить розітнуть тебе. Іди звідси і забирай свою рибу!

Анборн вийшов, попереду нього — зіщулений Ґолум. Нішу запнули завісою.

— Фродо, мені здається, ти поводишся нерозумно, — сказав Фарамир. — Думаю, тобі не можна йти з цією істотою. Він підлий.

— Ні, не наскрізь підлий, — заперечив Фродо.

— Можливо, — сказав Фарамир, — але лють роз'їдає його, мов іржа, і зло розростається. До добра він тебе не доведе. Якщо ти залишиш його, я дозволю йому під наглядом пройти до будь-якого кордону Ґондору, куди він тільки забажає.

— Він на це не погодиться. Він і далі буде йти за мною. Крім того, я присягнув узяти його під свою опіку й іти за ним. Ти ж не порадиш мені порушити клятву?

— Ні, — відповів Фарамир. — Але хотів би. Бо видається меншим злом радити іншому порушити клятву, ніж самому вчинити так, особливо коли бачиш, що друг зв'язаний словом собі на лихо. Та ні — якщо він піде за тобою, то мусиш його терпіти. Але я зовсім не впевнений, що тобі потрібно йти через Кіріт-Унґол, про який він тобі розказав не все, що знає. Я збагнув, що в нього на гадці. Не йди через Кіріт-Унґол!

— А куди ж мені йти? Назад до Чорної Брами — просто в руки сторожі? Чому ця назва здається тобі такою страшною?

— Не скажу достеменно, — відповів Фарамир. — Нині ми з Ґондору не заходимо на схід від Дороги, й ніхто з нас, молодших, не намагався підійти до Похмурих Гір. Про них відомі нам лише старі розповіді та чутки давно минулих днів. Але якийсь темний жах сидить у перевалі над Мінас-Морґулом. При згадці про Кіріт-Унґол старі люди та мудреці полотніють і замовкають.

Долина Мінас-Морґула вже давно перейшла до злих сил і була загрозою та жахом, навіть коли вигнаний Ворог мешкав іще дуже далеко, а Ітілієн майже цілком належав нам. Як тобі відомо, колись це місто було добре укріплене, горде та прекрасне, Мінас-Ітіль, брат-близнюк нашої столиці. Але його захопили жорстокі люди, над котрими запанував Ворог за свого першого повернення і котрі після його падіння тинялися безпритульні та некеровані. Кажуть, їхніми правителями були люди з Нуменору, котрі піддалися темному злу; саме їм Ворог подарував персні влади, й він зруйнував їх: на живих примар перетворилися вони, жахливих і злих. Після його вигнання вони захопили Мінас-Ітіль і оселилися там, і занапастили місто й усю долину навколо нього: місто здавалося порожнім, але насправді серед зруйнованих мурів оселився безтілесний жах. Було там Дев'ять Правителів, котрі зміцніли після повернення їхнього Пана, яке вони таємно готували. Тоді Дев'ятеро Вершників виїхало з воріт жаху, і ми не змогли їм протистояти. Не наближайся до їхньої цитаделі. Тебе помітять іздалеку. То місце нещадної люті, сповнене невсипущих очей. Не йди тим шляхом!

— Але на який шлях ти мене спрямуєш? — спитав Фродо. — Сам ти не можеш провести мене в гори чи й далі за них. А саме за гори я змушений іти, бо дав Раді урочисту обіцянку знайти шлях або загинути в його пошуках. Якщо зверну з дороги на самому кінці, уникаючи випробувань, то що мені робити серед людей і ельфів? Чи поведеш ти мене до Ґондору з цією Річчю, Річчю, що розпалила у твого брата нестямне бажання? Якої шкоди завдасть вона Мінас-Тіріту? Чи не з'являться два Мінас-Тіріти, які будуть вищирюватись один на одного з-за мертвих земель, сповнених гнилизни?

— Я би цього не хотів, — мовив Фарамир.

— Тоді куди ти порадиш мені йти?

— Не знаю. Єдине — я би не хотів посилати тебе на смерть і на муку. Не думаю, що Мітрандір обрав би цей шлях.

— Він загинув, і я мушу йти стежками, які здатний знайти. І немає часу на довгі пошуки.

— Важка це доля та безнадійна справа. Але ти принаймні пам'ятай моє попередження: стережися цього провідника, Смеаґола. Він уже когось убив. Я це відчуваю. — Фарамир зітхнув.

Отож, ми зустрілись і знову розходимося, Фродо, сину Дроґо. Тобі не потрібні слова розради: ще колись зустріти тебе під цим сонцем я не сподіваюсь. Але ти підеш звідси з моїм благословенням — для тебе і твого народу. А тепер відпочинь, поки тобі приготують поїсти.

Я би хотів дізнатися, як до рук цього плазуна Смеаґола потрапила Річ, про яку ми говоримо, і як він її втратив, але зараз я не турбуватиму тебе. Якщо ти все-таки повернешся в землі живих і ми поділимося своїми пригодами, сидячи десь під муром на осонні та сміючись із колишніх тривог, тоді ти мені все і розкажеш. А до того дня чи іншого, який не передбачать навіть Камені Нуменору, прощавай!

Фарамир підвівся, низько вклонився Фродо та, відгорнувши завісу, вийшов у печеру.

VII. До роздоріжжя

Фродо та Сем повернулися до ліжок і ще прилягли трохи відпочити, а тим часом уже настав день і люди взялися до діла. Невдовзі гобітам принесли води для вмивання, а тоді провели їх до столу, накритого на трьох. Фарамир снідав разом із ними.

Він не спав після битви попереднього дня, проте втомленим не виглядав. Поснідавши, вони підвелися з-за столу.

— Голод не дошкулятиме вам у дорозі, — сказав Фарамир. — У вас було мало запасів, але трохи харчів, не зайвих для мандрівників, я велів спакувати у ваші торби. У подорожі Ітілієном вам не бракуватиме води, але не пийте зі струмків, які стікають із Імлад-Морґула, з Долини Живої Смерті. Скажу вам іще таке. Повернулись усі мої розвідники та дозорці, навіть ті, котрі підкралися до Мораннону. Вони принесли дивну звістку. Край спорожнів. На дорозі ні душі, ні звуку, не чути ні рогу, ні дзенькоту тятиви. Сторожка тиша зависла над Безіменною Землею. Я не знаю, що вона віщує. Та час швидко летить до якоїсь великої розв'язки. Буря наближається. Поспішайте, поки можете! Якщо ви готові — рушайте. Невдовзі сонце підніметься над тінню.

Гобітам принесли їхні торби (трохи важчі, ніж були перед тим), а ще два міцні ціпки з гладенького дерева, підковані залізом і з різьбленими голівками, крізь які були протягнуті плетені ремінці.

— У мене немає для вас підхожих дарунків на прощання, — сказав Фарамир, — але візьміть оці ціпки. Вони можуть стати у пригоді тим, хто мандрує на безлюдді. Роблять їх мешканці Білих Гір; а ось ці ми підрізали на ваш зріст і наново окували. Вони виготовлені з деревини лебетрону, улюбленого дерева теслів Ґондору, і мають властивість знаходитись і повертатися до власника. Нехай ця їхня особливість не зникне під Тінню, до якої ви йдете!

Гобіти низько вклонилися.

— Великодушний господарю, — мовив Фродо, — Елронд Напівельф пророкував мені, що на шляху я зустріну дружбу, потаємну та неочікувану. І я, звичайно, не шукав такої прихильності, яку ти виявив до мене. Вона змінила зло на велике добро.

Почали збиратись у дорогу. З якогось кута чи сховку вивели Ґолума, й він почувався вже наче краще, хоча тримався біля Фродо й уникав поглядів Фарамира.

— Твоєму провідникові ми зав'яжемо очі, — сказав Фарамир, — ти і твій слуга Сем можете йти так, якщо бажаєте.

Ґолум вищав, корчився й чіплявся за Фродо, коли підійшли, щоби зав'язати йому очі; і Фродо попросив:

— Зав'яжіть очі нам усім трьом, і мені першому, тоді він, можливо, побачить, що ви нічого поганого не маєте на гадці.

Так і зробили й повели їх із печери Геннет-Аннун. Коли пройшли коридорами та сходами, в обличчя їм війнуло прохолодне ранкове повітря, свіже та запашне. Далі зі зав'язаними очима пройшли ще трохи вгору, а потім — униз. Нарешті Фарамир наказав зняти пов'язки з очей.

Вони знову стояли під покровом лісу. Не було чути шуму водоспаду, бо зараз від ущелини, в якій вирував потік, їх відділяв довгий, простягнутий на південь, схил. Крізь дерева на заході проглядало світло, так мовби світ у тому напрямку раптово закінчувався на краю урвища, яке відкривалося просто до неба.

— Тут наші шляхи розходяться, — мовив Фарамир. — Якщо ти послухаєшся моєї поради, то не повертатимеш відразу на схід. Ідіть прямо, тоді ще багато миль будете під прикриттям лісу. На захід звідси земля опускається до широких долин, місцями дуже круто, а місцями пологими схилами. Тримайтеся їхнього краю та узлісся. Гадаю, спочатку можете йти й удень. Ця земля заколисана тимчасовим спокоєм і на якийсь час вільна від зла. Щасливої вам дороги!

Він обняв гобітів, за звичаєм свого народу, нахилившись до них, поклавши руки їм на плечі й поцілувавши в чоло.

— Нехай помисли всіх добрих людей будуть із вами! — мовив він. Гобіти вклонилися до землі. Тоді він відвернувся й пішов, не озираючись, до двох воїнів, котрі чекали неподалік. Гобіти зачудовано дивилися, як швидко рухалися ці люди в зеленому, зникнувши просто вмить. Ліс, де щойно стояв Фарамир, здавався порожнім і понурим, ніби після сну, що розвіявся.

Фродо зітхнув і повернув на південь. Мовби на знак зневаги до всіх чемностей, Ґолум порпався в землі під корінням дерева. «Знову голодний? — подумав Сем. — Ну, починається!»

— Уже пішли нарешті? — запитав Ґолум. — Злі, пасскудні люди! Смеаґолові досі шия болить, так, болить. Ходімо!

— Так, ходімо, — погодився Фродо, — та якщо ти вмієш тільки лаяти тих, хто проявив до тебе милосердя, тоді краще мовчи!

— Хазяїн хороший! — сказав Ґолум. — Смеаґол просто пожартував. Завжди прощає, так, так, маленькі хитрощі його Хазяїна. О, так, Хазяїн хороший, Смеаґол хороший!

Ні Фродо, ні Сем йому не відповіли. Закинувши торби за спини й узявши в руки ціпки, вони ввійшли в ліси Ітілієну.

Двічі цього дня вони відпочивали, підживлюючись харчами, спакованими за наказом Фарамира: тут були сушені фрукти і солонина, вдосталь на кілька днів, а хліба стільки, щоби вистачило, доки не зачерствіє. Ґолум не їв нічого.

Сонце піднялося високо, непоміченим перекотилося на захід і, сідаючи, залило ліс золотистим світлом; а вони все йшли у прохолодному зеленому затінку, і тиша виснула довкола. Усі птахи немовби відлетіли або втратили голоси.

Сутінки рано огорнули мовчазний ліс, і ще до настання ночі гобіти зупинились, утомлені, бо від Геннет-Аннуну пройшли сім, а то й більше ліг. Фродо проспав ніч на м'якому дерні під старезним деревом. Сем поруч із ним спав не дуже спокійно: він багато разів прокидався, та Ґолума видно не було. Він зіслизнув, щойно гобіти вклалися на спочинок. Чи спав він у якійсь норі, чи десь нишпорив у темряві за здобиччю — того він не сказав; але з першим променем світла він повернувся і розбудив своїх супутників:

— Час вставати, так, уже час! Ще стільки йти, на південь і на схід. Гобіти мусять поспішати!

Той день минув, як і попередній, лише тиша ще поглибшала; повітря зробилося вологим і задушливим. Здавалося, ніби збирається на грозу. Ґолум часто зупинявся, нюхаючи повітря, а тоді щось бурмотів і квапив гобітів.

Під час їхнього третього денного переходу, надвечір, ліс раптом порідшав, але дерева стали вищі. Посеред широких галявин стояли величезні товстезні падуби, темні та поважні, а поміж них подекуди росли вікові ясени; на гігантських дубах розпускалися буро-зелені бруньки. Зелена трава довкола рябіла чистотілом і анемонами, білими та блакитними, які вже стулили свої квітки до сну; великі латки землі були всіяні лісовими гіацинтами: їхні гладенькі пагінці вибивалися з м'якого ґрунту. Не було видно жодної істоти — ні звіра, ні птаха, — та на цьому відкритому просторі Ґолумові раптом стало страшно, і тепер вони пішли обережно, перебігаючи від однієї тіні до іншої.

Споночіло, коли вийшли на узлісся. Там вони присіли під старим кривим дубом, покручене коріння якого зміями сповзало по крутому схилу. Перед ними розкинулася глибока темна долина. Її протилежний берег знову вкривав ліс, блакитно-сірий у похмурих сутінках, який далі тягнувся на південь. Праворуч, ген на заході, під зоряним небом мріли Гори Ґондору. Ліворуч лежала темрява — високі мури Мордору, — і з тієї темряви виринала довга долина, спадаючи крутим, дедалі ширшим жолобом до Андуїну. Дном її біг швидкий потік: Фродо чув крізь тишу, як він стікає по камінню; а вздовж долини в сірі тумани, не торкнуті сонячним променем, блідою смужкою тягнулася дорога. Фродо здалося, що він може розрізнити вдалині високі неясні вершини та зруйновані шпилі старих веж, покинутих і темних, які мовби пливли серед туманного моря. Він обернувся до Ґолума:

— Ти знаєш, де ми?

— Так, Хазяїне. Небезпечне місце. Це дорога з Місячної Вежі, Хазяїне, до зруйнованого міста на берегах Ріки. Зруйноване місто, так, дуже паскудне місце, повне ворогів. Не треба було слухати того порадника. Гобіти дуже відхилилися від стежки. Тепер мусять іти на схід, отуди вгору. — Він махнув кощавою рукою в бік похмурих гір. — І по дорозі не можна. О, ні! Жорстокі люди ходять цим шляхом, ідуть із Вежі.

Фродо подивився на дорогу. Принаймні зараз ніякого руху на ній не було. Вона здавалася безлюдною та покинутою, збігаючи до порожніх руїн в імлі. Але в повітрі висів страх, мовби шляхом справді рухалося щось невидиме для очей. Фродо здригнувся, поглянувши на далекі шпилі, що танули в ночі, й шум води здався йому холодним і зловісним — голос Морґулдуїну, отруєної ріки, що витікала з Долини Примар.

— Що тепер будемо робити? — запитав він. — Ми пройшли чимало. Пошукаємо в лісі якогось сховку і перепочинемо?

— Недобре ховатись у темряві, — відповів Ґолум. — Тепер гобітам треба ховатись удень, так, удень.

— О, помовч! — вигукнув Сем. — Нам треба відпочити, навіть якщо серед ночі рушимо далі. Попереду ще довгі години темряви, ми ще пройдемо чималий шмат дороги, якщо ти її знаєш.

Ґолум неохоче погодився, повернув до лісу і трохи пройшов на схід негустим узліссям. Він не хотів лягати на землі так близько до зловісного шляху, тож, трохи посперечавшись, усі троє вилізли на розсоху падуба, чиє густе гілля, розкинувшись від стовбура, давало добрий прихисток і зручний притулок. Настала ніч, і під кроною стало геть темно. Фродо та Сем попили і з'їли трохи хліба та сушених фруктів, а Ґолум відразу згорнувся клубочком і заснув. Гобіти не стулили очей.

Минула північ, коли Ґолум прокинувся: раптом гобіти помітили в темряві його білясті вирячені очі. Він прислухався і понюхав — так, як вони давніше помітили, він визначав час уночі.

— Ми відпочили? Ми прекрасно виспалися? — запитав він. — Ходімо!

— Ми не спали і не відпочили, — буркнув Сем. — Але підемо, якщо треба.

Ґолум зістрибнув із дерева відразу на всі чотири, а гобіти злізли повільніше.

Ступивши на землю, вони негайно подалися за Ґолумом, на схід, угору схилом. Ніч була така чорна, що навіть стовбури дерев вони помічали тільки тоді, коли наштовхувалися на них. Земля була нерівна, й іти було важко, та Ґолума це анітрохи не турбувало. Він вів їх через чагарники і зарості ожини; інколи огинаючи глибокий яр чи темну яму, інколи через порослі кущами улоговини, вниз і вгору; та щоразу, коли вони опускалися, протилежний берег ставав ще довший і крутіший. На першій зупинці вони озирнулись і ледве розрізнили покрівлю залишеного позаду лісу, що лежала широченною густою тінню, темнішою ніччю під темним порожнім небом. Здавалося, що зі сходу наповзала велика чорнота, поволі ковтаючи бліді миготливі зірки. Місяцю вдалося втекти від хмари, відхилившись на захід, але його огортало блідо-жовтаве сяйво. Нарешті Ґолум повернувся до гобітів:

— День близько. Гобіти мусять поспішати. Небезпечно стояти на відкритому місці. Поспішаймо!

Він пришвидшив ходу, і гобіти втомлено потягнулися слідом. Невдовзі вони стали дертися на горбкуватий хребет. Майже весь він густо поріс дроком, чорницею та низьким колючим чагарником, але подекуди відкривалися прогалини, шрами недавніх пожеж. Ближче до вершини кущі дроку погустішали; дуже старі та високі були ті кущі, тонкі й розчепірені внизу, але з густими кронами й уже вкриті жовтими духмяними квітками, які мерехтіли в сутіні. Шпичасті гілки були так високо, що гобіти могли вільно проходити під ними, мовби довгим коридором, укритим шорсткою підстилкою.

На краю цієї пласкої вершини вони зупинились і проповзли під густий чагарник. Покручене гілля терня звисало до землі, а поверх нього розповзалося плетиво старої ожини. Усередині утворився порожній простір, перекритий сухими гілками, застеленими зверху першим листям і молодими пагінцями. Тут мандрівники трохи полежали, надто втомлені, щоби думати про їжу; і, визираючи крізь просвіти їхнього сховку, стежили, як поволі розвиднюється.

Але день не настав — лише сірі похмурі сутінки. На сході під низькими хмарами жевріла багряна заграва, та це не була ранкова зоря. За поораною долиною здіймалися грізні гори Ефель-Дуат, чорні та безформні біля підніжжя, де залягла непоступлива ніч, але з гострими зубчастими вершинами, які загрозливо окреслювалися на тлі вогняної заграви. Праворуч здіймався високий гірський відріг, чорний у сутіні, прориваючись на захід.

— Куди підемо звідси? — запитав Фродо. — Це вхід до… Морґульської Долини, он там за тим чорним масивом?

— Навіщо зараз гадати? — сказав Сем. — Ми ж уже нікуди не рушимо до кінця дня, якщо це можна назвати днем.

— Може, й ні, може, ні, — сказав Ґолум. — Але треба поспішати, треба йти до Великого Роздоріжжя. Так, до Роздоріжжя. Це — ось туди, так, Хазяїне.

Червона заграва над Мордором згасла. Сутінки погустішали — зі сходу наповзав густий туман. Фродо та Сем трохи попоїли і прилягли, а Ґолум ніяк не міг заспокоїтися. До їжі він і не торкнувся, тільки попив води, а тоді заповз під кущі, принюхуючись і щось бурмочучи. Потім раптом зник.

— Мабуть, пішов на полювання, — сказав Сем і позіхнув.

Була його черга спати, й він заснув умить. Йому приснилося, що він у саду в Торбиному Куті, щось шукає, та на спині в нього важка торба, яка пригинає його до землі. Сад позаростав бур'янами, будяки та кропива присіли грядки вздовж огорожі. «Бачу, тут стільки роботи, а я так утомився, — повторював він. Раптом він згадав, що шукає. — Моя люлька!» — вигукнув він і з цими словами прокинувся.

— Ото дурень! — сказав він до себе, розплющуючи очі й дивуючись, чому це він лежить у кущах. — Люлька ж завжди з тобою — в торбі!

Раптом він усвідомив, що, по-перше, люлька, може, й у торбі, але тютюну він не має, а по-друге, до Торбиного Кута сотні миль. Він сів. Було майже зовсім темно. Чому господар дозволив йому спати довше, ніж до вечора?

— Ви не спали, пане Фродо? — спитав він. — Котра година? Вже, мабуть, пізно!

— Ні, не пізно, — сказав Фродо. — Тільки день чомусь темнішає, а не світліє: чимдалі похмуріший. Якщо я не помиляюся, ще і полудня не було, а ти спав лише якісь три години.

— Хотів би я знати, що відбувається, — сказав Сем. — Насувається гроза? Якщо так, то вона буде страшна. Пошкодуємо, що сидимо не в якійсь глибокій норі, а просто під кущами. — Він прислухався. — Що це? Грім, чи барабани, чи що?

— Не знаю. Так шумить уже давно. Чи то земля так дрижить, чи просто повітря у вухах гупає.

Сем роззирнувся.

— А Ґолум де? Ще не повернувся?

— Ні. І не показувався.

— Ну, я за ним не нудьгую. Правду кажучи, ще ніколи не брав я в дорогу нічого такого, що загубив би з меншим жалем. Але це в його стилі: стільки пройти, а потім піти і загубитися, якраз коли він найбільше нам потрібний… Тобто коли міг би стати у пригоді, в чому я сумніваюся.

— Ти забув про Болота, — сказав Фродо. — Сподіваюся, з ним нічого не трапилося.

— А я сподіваюся, що він не задумав ніякої каверзи. І не втрапить у чужі руки, так би мовити. Бо якщо втрапить — тоді лихо нам.

У ту мить знову пролунав розкотистий гуркіт, тепер голосніший і нижчий, аніж до того. Земля затремтіла в них під ногами.

— Здається, ми вже у біді, — мовив Фродо. — Боюся, що наша подорож завершується.

— Можливо, — сказав Сем. — Але поки живу — доти сподіваюся, як було казав мій Дідусь. «І потребую харчу», — зазвичай додавав потім. Ви перекусіть, пане Фродо, а тоді подрімайте.

Було, як визначив Сем, пополудні. Визирнувши зі сховку, він побачив світ без світла й тіней, що поступово танув у розмитому безбарвному мороці. Було задушливо, однак прохолодно. Фродо спав неспокійно, перевертався і щось бурмотів. Двічі Семові вчувалося, ніби Фродо вимовляв ім'я Ґандалфа. Час тягнувся вкрай поволі. Раптом у Сема за спиною щось засичало, і, обернувшись, він побачив Ґолума, який стояв на всіх чотирьох і пронизував їх палючими очима.

— Вставайте, вставайте! Вставайте, соньки! — шепотів він. — Вставайте! Немає часу. Мусимо рушати, так, рушати негайно. Немає часу!

Сем глянув на нього здивовано: Ґолум був наляканий, а може, схвильований.

— Іти зараз? Що ти задумав? Ще ж рано. Ще навіть не час чаювання, принаймні не час у тих пристойних місцях, де подають чай.

— Дурень! — пирскнув Ґолум. — Ми не у пристойних місцях. Час збігає, так, швидко збігає. Немає часу. Мусимо йти. Вставай, Хазяїне, вставай!

Він учепився у Фродо, той, раптово розбуджений, сів і схопив його за руку. Ґолум вирвався й відстрибнув.

— Без дурниць, — засичав він. — Треба йти. Немає часу! Нічого іншого вони не могли від нього добитися. Де він був і що примушувало його так поспішати, він не пояснив. Сема переповнювали підозри, й він того не приховував; але Фродо не виказував, що було в нього на думці. Він зітхнув, закинув торбу за спину і приготувався рушати в темряву.

Надзвичайно обачно Ґолум повів їх униз по схилу, де було можливо — притримуючись кущів, а відтак перебігаючи, зігнувшись майже до землі, через відкритий простір; але світло було таке неясне, що навіть гостроокі дикі звірі заледве помітили би гобітів у їхніх сірих плащах із каптурами і не зачули би їхніх обережних кроків. Вони пройшли нечутно, так що не тріснула жодна гілочка, не ворухнувся жоден листочок.

Отак ішли вони майже годину, мовчки, один за одним, привалені мороком і глухою тишею, яку час від часу порушували тільки віддалений гуркіт грому чи гуркіт барабанів десь між горами. Від свого сховку вони опустилися просто вниз, а відтак, повернувши на південь і вибираючи якомога пряміший шлях похилим нерівним схилом, піднялись у гори. Невдовзі перед ними чорною стіною забовваніла смуга дерев. Підійшовши ближче, вони побачили, що ці дерева височезні, на вигляд дуже старі, крони їхні оголені та поламані, мовби над ними промчала буря з блискавкою, та не змогла зовсім змести їх і вирвати з глибоченним корінням.

— Роздоріжжя, так, — прошепотів Ґолум перші слова від самого сховку. — Нам туди.

Повернувши на схід, він повів їх схилом угору; і тоді раптом перед ними відкрилася Південна Дорога, що завертала біля підніжжя гори і зникала у великому колі дерев.

— Тільки сюдою, — шепнув Ґолум. — Інших стежок нема. Ніяких стежок. Мусимо йти до Роздоріжжя. Швидше! І тихо!

Скрадливо, мов розвідники у ворожому таборі, вони вибігли на дорогу і ковзнули під кам'яну дамбу, самі сірі, як каміння, нечутно, мов коти на ловах. Урешті, підійшли до дерев і опинились у широкому колі без покрівлі, відкритому до понурого неба; і просвіти між здоровенними стовбурами здавалися великими темними арками якогось зруйнованого замку. Посередині кола перетиналися чотири шляхи. Позаду них ішла дорога до Мораннону; попереду вона бігла в довгу подорож на південь; праворуч дорога зі старого Осґіліата дерлася догори і за перехрестям вела на схід у темряву: четвертим був той шлях, яким вони мали пройти.

Постоявши якусь мить, аби вгамувати страх, Фродо раптом помітив світло, яке червоними відблисками лягло на обличчя Сема. Повернувшись до джерела світла, він побачив за аркою стовбурів дорогу до Осґіліата, що стрічкою збігала вниз, усе вниз, на захід. Ген там, за сумним Ґондором, поглинутим сутінками, сідало Сонце, нарешті знайшовши край широкої пелени хмар і падаючи в загрозливий вогонь іще не заплямованого Моря. На мить світло впало на величезну сидячу постать, незворушну та горду, схожу на когось із кам'яних королів Арґоната. Роки роз'їли її, ворожі руки понівечили. Голови не було, а на її місце варвари ввіткнули абияк обтесаний кругляк із грубо намальованою оскаленою пикою та великим червоним оком посеред чола. Коліна, високий трон, а також увесь постамент були подряпані та запаскуджені брудними символами племен Мордору.

Раптом Фродо помітив голову старого короля, освітлену скісним променем: вона лежала на узбіччі дороги.

— Семе, поглянь! — скрикнув він. — Глянь! Король повернув собі корону!

Очниці короля були порожні, а різьблена борода розтріснута, але високе суворе чоло прикрашала корона зі срібла та золота. Повзуча рослина з квітками, схожими на білі зірочки, обплела чоло, мов у пошанівку до скинутого короля, а у тріщинах кам'яних кучерів виблискував жовтий очиток.

— Їхня перемога не вічна! — мовив Фродо.

Тієї ж миті випадковий промінь згас. Сонце ковзнуло донизу і зникло, ніби раптом загасили лампу, і настала чорна ніч.

VIII. Сходи Кіріт-Унґолу

Ґолум смикав Фродо за полу плаща і сичав від страху та нетерпіння:

— Мусимо йти, — казав він. — Тут не можна стояти. Поспішайте! Фродо неохоче повернувся спиною до заходу й пішов, куди повів його провідник, у темряву на схід. Вони вийшли з кола дерев і почвалали дорогою в гори. Спочатку шлях ішов прямо, та невдовзі почав відхилятися на південь, аж доки не вивів їх до скелястого відрогу, який вони помітили ще здалеку. Чорний і грізний завис він над ними, темніший за темне небо вгорі. Прокравшись попід тінню відрогу, дорога повернула на схід, а далі подерлася круто вверх.

Фродо та Сем понуро брели дорогою, перевтомлені й тому байдужі до небезпеки. Фродо схилив голову; тягар знову гнув його донизу. Щойно проминули вони велике Роздоріжжя, як вага Персня, майже забута в Ітілієні, почала знову зростати. Тепер, коли підйом під ногами покрутішав, Фродо втомлено підвів голову; і тут він побачив його, як і попереджав Ґолум, — місто Примар Персня. Фродо прихилився до кам'яного схилу.

Довга похила долина, глибока похмура ущелина, втікала в гори. У її глибині, де сходилися два хребти, високо у скелястому гнізді на чорних схилах Ефель-Дуату, височіли мури та вежа Мінас-Морґула. Усе довкола було темне, і небо, і земля, та вежа світилася. Вона ряхті-ла місячним сяйвом, що колись у давнину струменіло крізь мармурові стіни Мінас-Ітіля, Вежі Місяця, чисте і променисте в долині серед гір, а тепер було спіймане. Лилося воно тьмяніше, ніж світло хворобливого місяця, що надто поволі звільняється від затемнення, коливалось і сочилося, мов огидні випари розпаду, трупне світіння, світло, яке нічого не освітлює. У мурах і вежі незчисленними чорними дірами зяяли вікна, вдивляючись у порожнечу; а сама верхівка вежі поволі оберталася, спочатку в один бік, потім — у другий, величезна примарна голова, що зирила в ніч. На якусь мить троє мандрівників завмерли, зіщулившись, не в змозі відвести очей. Ґолум опам'ятався перший. Він знову смикнув гобітів за плащі, та не промовив ані слова. Мало не тягнув їх за собою. Кожен крок вимагав особливих зусиль, і час неначе сповільнив біг, так що на те, щоби підняти ногу і знову її опустити, потрібні були остогидлі хвилини.

Отак поволі вони дійшли до білого мосту. Тут дорога, ледве освітлена, перетинала потік, що збігав ущелиною, і, хитро звиваючись, вела до міських воріт — чорного отвору в зовнішньому колі північних мурів. Широкі низини лежали по обидва береги потоку, тінисті луки, порослі блідими білими квітами. Вони також світилися, красиві, та водночас жахливої форми, ніби почвари з кошмарного сну; й від квітів розходився млосний, цвинтарних дух; запах тліні висів у повітрі. Від луки до луки перестрибував міст. Фігури стояли на його початку — вміло вирізьблені образи людей і тварин, — але всі потворні й огидні. Вода під ним пливла тихо і парувала, та випари, які здіймались і клубочилися довкола мосту, були жахливо холодні. Фродо запаморочилось у голові й потемніло в очах. Тоді раптом ніби якась сила взяла гору над його волею, він зірвався і побіг, витягнувши руки, голова його хилиталася з боку на бік. Сем і Ґолум побігли за ним. Сем схопив і підтримав свого господаря, коли той спіткнувся і мало не впав, просто перед самим мостом.

— Не туди! Ні, не туди! — зашепотів Ґолум, але його подих крізь зуби розірвав важку тишу, мов свист, і, нажаханий, він припав до землі.

— Зупиніться, пане Фродо! — пробурмотів Сем на вухо Фродо. — Поверніться! Не туди. Ґолум каже, що нам не туди, і тут я з ним погоджуюся.

Фродо провів рукою по чолі й відірвав очі від міста на горі. Сяйлива вежа його зачаровувала, й він боровся з бажанням помчати освітленою дорогою до міських воріт. Нарешті зі зусиллям він обернувся до вежі спиною, відчуваючи водночас, як Перстень чинить йому опір, обважнівши на ланцюгу довкола шиї; і очі Фродо також, коли він відвів погляд, мовби осліпли на якийсь час. Темрява перед ним була непроглядна.

Ґолум, повзучи по землі, мов перелякана тварина, вже зникав у пітьмі. Сем вів і підтримував господаря, намагаючись не відставати від Ґолума. Неподалік від ближнього берега, біля самої дороги, в кам'яній стіні була тріщина. Крізь неї вони і пройшли, і Сем помітив вузьку стежину, яка на початку слабо світилася, як і головна дорога, аж поки не минала луки з мертвотними квітами, де згасала і тягнулась у темряві, кривуляючи, до північного краю долини.

І цією стежкою пленталися гобіти, плече до плеча, спроможні розрізнити Ґолума попереду, лише коли той обертався до них і чекав. Тоді його очі горіли блідо-зеленим світлом, мабуть, відбиваючи огидне сяйво Морґула, а може, розпалені тим настроєм, який викликала вежа. Цей мертвотний блиск і темні очниці Фродо та Сем постійно відчували, боязко озираючись через плече й відвертаючи погляд до темніючої стежки. Поволі пробирались уперед. Коли вони піднялися понад смородом і випарами отруйного потоку, дихати стало легше й у головах прояснилося; та вони страшенно помучилися, ніби всю ніч несли важкий тягар або довго гребли проти сильної течії. Врешті, мусили стати на перепочинок.

Фродо зупинився і присів на камінь. Вони вже вибралися на вершину великого скелястого горба. Перед ними ущелина вгиналася усередину, й уздовж її краю вела стежка, широким карнизом понад проваллям праворуч; крутим південним схилом гори стежка дерлась угору, зникаючи в темряві.

— Я мушу хвилинку перепочити, Семе, — прошепотів Фродо. — Він такий важкий, Семе, дуже важкий. Не знаю, скільки ще зможу пронести його. Хай там що, а мушу перепочити, перш ніж ми наважимося на це, — він показав рукою на вузьку стежку попереду.

— Тссс! Тсс! — засичав Ґолум, підскочивши до них. — Тесе! — Пальці притулив до губ і нетерпляче трусив головою. Смикаючи Фродо за рукав, він показував на стежку; та Фродо не рухався.

— Ще ні, — повторював він, — ще ні. — Втома та ще щось більше за втому тиснули на нього; здавалося, важке закляття сковувало його тіло і свідомість. — Я мушу перепочити, — бурмотів він.

На цих словах переляк і збудження Ґолума зросли настільки, що він знову заговорив, прикриваючи рота долонею, ніби хотів приховати звук від невидимих слухачів у повітрі.

— Не тут, ні. Не тут спочивати. Дурні гобіти! Очі нас побачать. Коли вийдуть на міст, то нас побачать. Ходімо звідси! Вгору, вгору! Ходімо!

— Ходімо, пане Фродо, — сказав Сем. — Він знову правий. Тут не можна зупинятися.

— Гаразд, — мовив Фродо глухим голосом, наче крізь сон. — Я спробую. — Він втомлено підвівся на ноги.

Та було вже пізно. Тієї ж миті скеля здригнулась і затремтіла в них під ногами. Громовий гуркіт, гучний як ніколи, прокотився під землею і розійшовся луною в горах. Тоді раптово спалахнула сліпуча червона блискавка. Ген понад східними горами вона стрибнула до неба і залила низькі хмари багрянцем. У цій долині тіні та холодного мертвотного сяйва блискавка здалася нестерпно лютою і жахливою. Піки скель і хребти, мов зазубрені ножі, раптом постали в німій чорноті супроти стрімкого полум'я над Горґоротом. Потім голосно луснув грім.

І Мінас-Морґул відповів. Спалахнули сині блискавки: роздвоєні язики полум'я рвонули з вежі та довколишніх вершин у понурі хмари. Земля застогнала; і з міста долинув крик. Змішаний із різкими голосами, наче пищали хижі птахи, та надсадним іржанням знавіснілих від страху коней, долинув пронизливий вереск, який швидко перейшов у тонке вищання, нестерпне для слуху. Гобіти обернулися на крик і попадали на землю, затуливши вуха долонями.

Коли жахливий крик, змінившись протяжним огидним виттям, нарешті перейшов у тишу, Фродо поволі підвів голову. Навпроти, по той бік вузької долини, тепер майже на рівні його очей стояли мури лихого міста, і його брама, наче розкрита паща з блискучими зубами, була розчинена навстіж. Звідти виходило військо.

Усі воїни були в чорному, темнішому за ніч вбранні. Супроти сірих стін і сяйливої поверхні дороги Фродо бачив їх, невеликі чорні постаті ряд за рядом, котрі крокували швидко та безшумно, вливаючись у долину нескінченним потоком. Попереду, наче вишикувані тіні, їхали великі кіннотники, а провадив їх більший за всіх інших Вершник — весь у чорному, лише на чолі під каптуром він мав шолом у формі корони, що мерехтіла зловісним світлом. Він уже наближався до мосту, і Фродо втупився в нього, неспроможний замружитися чи відвернутися. Напевно, це Володар Дев'ятьох Вершників повернувся на землю і зараз веде свій примарний загін на битву? Так, справді, то був той кощавий король, чия холодна рука простромила Персненосця смертоносним лезом. Стара рана Фродо застогнала від болю і холод підступив до серця.

Якраз у ту мить, коли ці думки пронизали Фродо жахом і скували його, мов закляттям, Вершник раптом зупинився, просто перед самим мостом, і позаду нього завмерло все військо. Запала мертва тиша. Мабуть, це Перстень кликав правителя Примар, і на мить він занепокоївся, зачувши якусь іншу силу в його долині. Туди і сюди поверталася його темна голова в шоломі, коронована страхом, пронизуючи пітьму невидними очима. Фродо чекав, неспроможний поворухнутися, ніби птах перед гадюкою. І поки чекав, він відчув наполегливий, як ніколи, наказ надягнути Перстень. Але хоч який сильний був тиск, Фродо не мав наміру піддаватися. Він знав, що Перстень лише видасть його, і що він не матиме, навіть із Перснем на руці, сили змагатися з Морґульським королем, — ще не час. Його воля вже не відповідала на цей наказ, хоч і збентежена від переляку, й він відчував лише тиск великої сили ззовні. Вона взяла його руку, і поки Фродо стежив за рухом руки, не бажаючи продовжувати його, та ніби завмерши в нерішучості (начебто згадував про якусь подію з минулого), вона потягнула руку до ланцюжка на його шиї. Але тоді прокинулася його власна воля; поволі вона відвела руку і спрямувала її до іншої речі — чогось, схованого в нього на грудях. Холодним і твердим здався він йому на дотик — Фіал Ґаладріель, який Фродо так довго зберігав і майже забув про нього. Коли тепер Фродо торкнувся його, всі думки про Перстень вилетіли йому з голови. Він зітхнув і опустив голову.

Тієї ж миті Король Примар відвернувся, пришпорив коня і поскакав через міст, і все його темне військо попрямувало за ним. Мабуть, він не міг бачити крізь ельфійські плащі, й воля його маленького ворога, зміцнівши, відвернула його думку. Та він поспішав. Час уже настав, і, за наказом його великого Пана, він мусить рушити війною на Захід.

Невдовзі він зник, мов тінь у пітьмі, за поворотом дороги, а за ним чорні шеренги ще перетинали міст. Така велика армія ще ніколи не виходила з тієї ущелини від часів могутності Ісілдура; ще ніколи такий жорстокий і так добре озброєний ворог не підступав до бродів через Андуїн; а це ж було тільки одне і далеко не найбільше військо Мордору.

Фродо ворухнувся. І раптом згадав Фарамира. «Отже, буря знялася, — подумав він. — Сила-силенна мечів і списів іде на Осґіліат. Чи встигне Фарамир перейти ріку? Він говорив про війну, та чи міг знати, коли вона почнеться? І хто втримає броди під натиском Короля Дев'ятьох Вершників? А армії ще ж підійдуть. Я запізнився. Кінець усьому. Я надто барився на шляху. Тепер кінець. Навіть якщо я виконаю завдання, ніхто про це не довідається. Нікому буде про це розповісти. Усе зійде нанівець». Його здолала слабкість, і він заплакав. А військо Морґула і далі йшло через міст.

Тоді з далекої далечіні, мовби зі спогадів про Шир якогось сонячного світанку, коли починався день і відчинялися двері, до нього долинув голос Сема.

— Прокиньтеся, пане Фродо! Прокиньтеся! — Якби голос додав: «Сніданок на столі», — Фродо не дуже би здивувався. Та Сем квапив:

— Прокиньтеся, пане Фродо! Вони вже пройшли.

Пролунав глухий брязкіт. Ворота Мінас-Морґула зачинились. Останній ряд списів зник за поворотом. Вежа навпроти і далі щирилася на них, але світло вже пригасало. Усе місто поринало в похмуру темряву і тишу. Але настороженість його не послабшала.

— Прокиньтеся, пане Фродо! Вони вже пройшли, і нам добре би забиратися. Там залишилося щось живе, щось із очима або якийсь розум, що може бачити, якщо хочете; і чим довше ми тут, на одному місці, тим швидше він нас помітить. Ходімо звідси, пане Фродо!

Фродо підвів голову, а тоді встав. Розпач його не покинув, але слабкість минула. Він навіть невесело посміхнувся, нараз відчувши так само чітко, як хвилину тому відчував протилежне, що він має зробити те, що має, якщо зможе, а чи дізнається про це Фарамир, чи Араґорн, чи Елронд, чи Ґаладріель, чи Ґандалф, чи хто-небудь іще — не важливо. Він узяв ціпок в одну руку, Фіал — у другу. Коли помітив, що ясне світло вже сочиться поміж пальцями, заховав Фіал за пазухою, біля серця. Тоді, відвернувшись від міста Морґула, тепер лише сірої тіні за чорним проваллям, він приготувався іти вгору.

Ґолум, здається, відповзав кудись у темряву карнизом, коли відчинялися ворота Мінас-Морґула, і залишав гобітів самих. Тепер він виповз із темряви, цокаючи зубами і ляскаючи в долоні.

— Тупі! Безголові! — сичав він. — Швидше! Хай не думають, що небезпека минула. Не минула. Швидше!

Гобіти нічого не відповіли, але полізли за ним на карниз. Їм це анітрохи не подобалося, хоч і після стількох небезпек за плечима; та сходження тривало недовго. Невдовзі стежка дійшла до заокругленого виступу в гірському хребті й там раптом ковзнула у вузьку розколину в скелі. Вони підійшли до першого прогону сходів, про які згадував Ґолум. Темрява була майже чорна, й нічого далі на відстані простягнутої руки видно не було; та очі Ґолума блідо горіли за кілька кроків попереду, коли він обертався до них.

— Обережно! — прошепотів він. — Сходинки. Багато сходинок. Ступайте обережно!

Обережність була не зайва. Спочатку Фродо та Сем відчули себе досить вільно поміж стінами обабіч, але сходи були круті, майже як драбина, й, підіймаючись усе вище, гобіти дедалі більше усвідомлювали, яке довге та чорне провалля позаду. І східці були вузькі, різної висоти і часто по-зрадницьки слизькі: витерті і гладкі по краях, деякі розтріскані, окремі з них розсипалися під ногами. Гобіти дерлися щосили, аж поки не почали відчайдушно чіплятися руками за верхні сходини, підтягуючи потомлені ноги; і чим глибше врізалися сходи в гору, тим вище здіймались у них понад головами скелясті стіни.

Нарешті, якраз коли вони відчули, що далі йти вже не можуть, побачили над собою вирячені очі Ґолума.

— Вилізли, — прошепотів він. — Перші сходи позаду. Розумні гобіти вибралися так високо, дуже розумні гобіти. Ще кілька маленьких кроків — і все, так.

Запаморочений і втомлений Сем, а за ним — Фродо виповзли на останню сходинку і посідали, розтираючи стегна та коліна. Вони сиділи у глибокому темному проході, який і далі підіймався, та був уже похиліший і без сходинок. Ґолум не дав їм довго відпочивати.

— Тут іще одні сходи, — сказав він. — Набагато довші сходи. Відпочинете, коли виберемося ними. Ще не зараз.

Сем застогнав:

— Ти сказав, ще довші?

— Так, так, довші, — відповів Ґолум. — Але не такі важкі. Гобіти вилізли Прямими Сходами. Далі йдуть Гвинтові Сходи.

— А що за ними? — запитав Сем.

— Побачимо, — пошепки відповів Ґолум. — О, так, побачимо!

— Ти, здається, говорив про тунель, — сказав Сем. — Там нема тунелю чи якогось проходу?

— О, так, там є тунель. Але гобіти зможуть перепочити перед входом. Якщо пройдуть через нього, то будуть біля вершини. Біля самої вершини, якщо пройдуть. О, так!

Фродо затремтів. Піднімаючись, він спітнів, а зараз йому стало холодно та вогко, до того ж у темному переході тягнуло студінню з невидимих висот. Він підвівся й рішуче випростався.

— Ну, ходімо далі! Тут не місце для сидіння.

Прохід, здавалося, простягнувся на милі, й постійно зверху дуло прохолодне повітря, чимдалі посилюючись до різкого вітру. Гори неначе намагалися залякати їх смертельним подихом, відвернути від таємниць своїх вершин або здмухнути у темряву в них за спинами. Гобіти зрозуміли, що дійшли до кінця, лише коли раптом не виявили стіни праворуч. Майже нічого не було видно. Великі чорні безформні маси і темно-сірі тіні бовваніли вгорі та довкола них, але час від часу мутно-червоне світло спалахувало під низькими хмарами, на якусь мить висвітлюючи високі піки, попереду і обабіч, які, мов колони, підтримували широченний провислий дах. Здавалося, вони видерлися на висоту сотень футів, на широкий уступ скелі. Ліворуч була круча, праворуч — безодня.

Ґолум повів їх попід самою кручею. Догори вже не піднімались, але шлях був нерівний і небезпечний у темряві, з купами навалених брил і потрощеного каміння. Просувалися повільно та обережно. Скільки годин минуло, відколи вони ступили в Морґульську Долину, не знав ані Фродо, ні Сем. Ніч здавалася нескінченною.

Нарешті вони знову опинилися перед стіною і ще раз побачили перед собою сходи. Вони знову зупинились і знову почали дертись угору. Сходження було довге й утомливе; та ці сходи не врізались у гірський схил. Тут велетенська стіна урвища стала пологішою, і нею гадюкою звивалася стежка. В одному місці вона відповзала прямо до краю темної безодні, і Фродо, глянувши вниз, побачив широченну глибоку яму великої ущелини біля входу в Морґульську Долину. На її дні мерехтіла, наче жук-світляк, дорога Примар від мертвого міста до Безіменного Перевалу. Фродо поспіхом відвернувся.

Усе далі й далі зміїлись і повзли сходи, аж поки останній прогін, короткий і прямий, вивів їх на новий рівень. Стежка відхилялася від основної дороги у глибокій ущелині й зараз ішла своїм небезпечним шляхом по дну неглибокого яру до найвищих хребтів Ефель-Дуату. Гобіти ледве розрізняли високі шпилі та зазубрені скелі по обидва боки, а поміж ними глибокі тріщини та провалля, чорніші за ніч, у яких забуті зими роз'їдали і дробили похмурий камінь. Тепер червоне світло в небі здавалося яскравішим; хоча важко було сказати, чи справді в цьому краю тіні наставав жахливий світанок, чи вони бачили тільки полум'я, роздмухане Сауроновим гнівом у підземеллях Ґоргороту. А ще далі та ще вище Фродо, підвівши голову, побачив, як він припускав, кінець його гіркого шляху. Супроти понурої заграви східного неба в найвищому хребті окреслювалася розколина, вузька, глибоко врізана поміж двома чорними відрогами; і на кожному стримів скелястий шпичак.

Він зупинився і придивився краще. Ріг ліворуч був високий і тонкий; і на його верхівці горів червоний вогонь, або, може, це крізь отвір просвічувалася червона заграва землі поза ним. Тепер він збагнув: то була чорна вежа, яка нависала над перевалом. Він торкнув Сема за руку і показав туди рукою.

— Мені це не подобається! — сказав Сем. — Отже, це твоє таємне місце охороняється, — гаркнув він до Ґолума. — І ти про це знав, наскільки я розумію?

— Тут за всіма шляхами стежать, так, — відповів Ґолум. — Звісно, що так. Але гобіти мусять спробувати. За цим можуть стежити найменше. Можливо, всі пішли на велику битву, можливо!

— Можливо, — буркнув Сем. — Ну, але туди нам усе ще далеко, та і високо. І ще той тунель. Гадаю, вам слід відпочити, пане Фродо. Не знаю, чи день зараз, чи ніч, але ми все йдемо і йдемо.

— Так, мусимо відпочити, — погодився Фродо. — Знайдемо якийсь куток, захищений від вітру, і наберемося сили… перед останнім стрибком.

Саме так він це зараз розумів. Жах тієї землі за горами і те, що слід було там здійснити, здавалися ще надто далекими, щоби непокоїти. Зараз він зосередився тільки на тому, як подолати чи обійти цей неприступний мур і сторожу. Щойно він здійснить цю неможливу річ, тоді якимось чином і його завдання буде виконане, — так принаймні йому здавалось у ту темну годину втоми, коли він пробирався кам'янистою тінню під Кіріт-Унґолом.

Вони присіли в темній розколині між двома скелями: Фродо та Сем — трохи глибше, а Ґолум припав до землі біля виходу. Тут гобіти поїли, як їм здавалося, востаннє перед сходженням до Безіменної Землі, а може, востаннє разом. Їли вони харчі з Ґондору та хлібці з Лорієну і трохи попили. Але ощадливо, лише по ковтку, щоби промочити сухе горло.

— А де ми далі братимемо воду? — запитав Сем. — Адже і там вони п'ють? Орки п'ють, хіба ні?

— Так, п'ють, — відповів Фродо. — Та не будемо говорити про це. Їхні напої не для нас.

— Тоді тим більше треба наповнити фляги, — не вгавав Сем. — Але тут ніде немає води: я не чув, щоби хоч якесь джерело дзюркотіло. Зрештою, Фарамир усе одно попереджав, аби не пили води в Морґулі.

— Не пити води, яка витікає з Імлад-Морґулу, так він казав, — уточнив Фродо. — А ми зараз не в долині, тож якщо натрапимо на джерело, то воно буде стікати в долину, а не витікати з неї.

— Я би тої води не пив, хоч би й умирав од спраги. Якесь воно тут усе зловісне. — Сем потягнув носом. — А запах який! Ви помітили? Якийсь дивний запах, затхлий. Не подобається мені.

— Мені тут узагалі нічого не подобається, — сказав Фродо, — ні земля, ні небо, ні сходи, ні камінь. І ґрунт, і вода, і повітря — все здається проклятим. Але нас сюди вивела наша дорога.

— Так, так воно і є, — погодився Сем. — Але ми би не були зараз отут, якби більше знали заздалегідь. Утім, гадаю, так завжди виходить. Хоробрі вчинки — зі старих легенд і пісень, пане Фродо: пригоди, як я їх колись називав. Колись мені здавалося, що казкові герої просто йшли і шукали собі пригод, бо їм того хотілося, бо так цікавіше, а життя трохи нудне, — заради розваги, так би мовити. Але насправді все зовсім не так у переказах, насправді важливих чи тих, які зостаються в пам'яті. Герої просто в них якось опинялися, зазвичай, як ви сказали, їх туди виводила їхня дорога. Та я певен, що в кожного було чимало шансів, як і в нас, повернутися назад, тільки вони не зробили того. А якщо повертали — ми про це не знаємо, бо про них забулося. Ми чуємо лише про тих, котрі пішли далі, й не всі до щасливого кінця, зауважте; принаймні не до такого кінця, який самі герої, а не слухачі, назвуть щасливим. Знаєте, прийти додому так, ніби все гаразд, хоч насправді не зовсім, — як то було зі старим паном Більбо. Але такі історії — не з найцікавіших, хоча саме в таких найкраще опинятися! Хотів би я знати, в яку історію потрапили ми?

— І я хотів би, — сказав Фродо. — Та не знаю. І так завжди зі справжніми історіями. Згадай будь-яку з твоїх улюблених. Ти можеш знати чи здогадуватися, що це за оповідь, зі щасливим чи сумним кінцем, але самі герої того не знають. А ти і не хочеш, аби знали.

— Ні, певно, що ні. Ось Берен і не сподівався ніколи, що здобуде Сильмарил зі Залізної Корони Танґородриму, але ж здобув, а подорож його була гірша і загроза страшніша, ніж у нас. Але то довга історія, звісно, й від щастя йде до нещастя і ще далі, — а потім Сильмарил переходить до Еаренділа. Але ж, пане…. чому я раніше про це не подумав! У нас є… у вас є частка його світла в зоряній склянці, яку подарувала вам Володарка! Гей, якщо подумати, то ми і далі в тій самій пригоді? Вона триває. Чи великі історії не закінчуються?

— Ні, ніколи не закінчуються як історії, — сказав Фродо. — Та герої в них приходять і відходять, коли виконають ролі. Ми виконаємо нашу роль пізніше… чи раніше.

— І тоді ми і відпочинемо, і виспимося, — сказав Сем. Він похмуро усміхнувся. — Саме це я маю на увазі, пане Фродо. Маю на увазі простий відпочинок, і сон, і пробудження зранку, щоби вийти в сад і попрацювати. Оце насправді й усе, про що я мрію весь час. Усі великі та важливі плани не для таких, як я. Та все-таки цікаво, чи складуть про нас пісні або легенди. Ми зараз у самісінькій історії, звісно; та чи хтось складе повість, розумієте, щоби її розповідали біля каміна або читали з великої грубої книжки з червоними та чорними літерами, роки за роками. І чи скаже хтось: «Розкажи-но про Фродо та Перстень!» А йому на це: «Так, це одна з моїх найулюбленіших історій. Фродо був дуже хоробрий, правда, тату?» «Правда, синку, найсла-ветніший із гобітів, а це багато про що говорить».

— Аж надто багато, — сказав Фродо і розсміявся, голосно й від усього серця. Такого сміху не чули тут, відколи Саурон прийшов до Середзем'я. Семові раптом здалося, що каміння почало прислухатись, а високі скелі схилилися над ними. Та Фродо їх не помічав; він знову засміявся.

— Знаєш, Семе, — сказав він, — тебе послухати — то так весело стає, ніби історія вже написана. Але ти викинув одного з головних героїв — Семвайза Незламного. «Розкажи ще про Сема, тату. Чому в книжці так мало його слів, тату? Вони мені подобаються, вони смішні. І Фродо не зайшов би далеко без Сема, правда, тату?»

— Ну, пане Фродо, не насміхайтеся. Я ж серйозно.

— І я теж, направду. Ми трохи забігли наперед. Ми з тобою, Семе, поки що застрягли в найгіршому місці всієї оповіді, й цілком імовірно, що хтось може сказати на цих рядках: «Закрий книжку, тату; далі ми не читаємо».

— Можливо, — відповів Сем, — але я би такого не сказав. Завершені та ще й укладені в розповідь справи виглядають інакше. От навіть Ґолум може бути гарним у книжці, кращим, аніж тут, коли він біля вас. І він сам, за його ж словами, колись любив слухати історії. Цікаво, ким він себе бачить — позитивним чи негативним героєм? Ґолуме! — покликав Сем. — Хочеш бути позитивним… ну, і куди ж він знову подівся?

Ґолума не було видно ні біля їхнього сховку, ні в пітьмі неподалік. Він відмовився від їхньої їжі, та, як завжди, зробив ковток води; а потім нібито вклався спати. Гобіти думали, що принаймні одним із його зацікавлень під час учорашньої тривалої відсутності було вполювати щось собі до смаку; і тепер він знову вислизнув під час їхньої розмови. Але куди цього разу?

— Не подобається мені, що він отак зникає без попередження, — буркнув Сем. — А надто зараз. Тут нічого ловити, хіба би він собі якийсь камінь уподобав. Тут же немає навіть клаптика моху!

— Не варто зараз ним перейматися, — сказав Фродо. — Ми би сюди не зайшли, навіть не наблизилися би до перевалу, якби не він, тому мусимо змиритися з його звичками. Якщо він бреше, ну, то значить бреше.

— І все одно найкраще за ним пильнувати. Тим паче, якщо він бреше. Пам'ятаєте: він ніколи не говорив, чи охороняється цей перевал.

І ось там вежа — можливо, вона порожня, а можливо — й ні. А може, він пішов їх покликати, орків чи кого там іще?

— Ні, напевно, ні, — відповів Фродо. — Навіть якщо він щось замислив, а це цілком імовірно. Усе-таки не думаю, що він піде по орків чи ще якихось слуг Ворога. Навіщо стільки чекати, і дертися через усі ці гори, й підійти аж до самої землі, якої він так боїться? Він уже безліч разів міг зрадити нас оркам. Ні, якщо він і замислив щось, то якісь дрібні збитки, на його думку, доволі зачаєні.

— Так, мабуть, ви праві, пане Фродо, — погодився Сем. — Але це мене не дуже заспокоює. Я не помиляюся: я не сумніваюся, що мене він передав би оркам залюбки. Тільки я забув — його Дорогесенький. Ні, весь час то був «Дорогесенький для бідного Смеаґола». Це найважніша ідея в усіх його задумах, якщо вони в нього є. Та як йому допоможе те, що він нас сюди притягнув, цього я не второпаю.

— Можливо, він і сам точно не знає, — відповів Фродо. — І я сумніваюся, що він має якийсь чіткий план у тій затуманеній голові. Гадаю, він справді намагається врятувати Дорогесенького від Ворога, наскільки може. Бо якщо Ворог його дістане, то і для Ґолума це буде цілковитим крахом. Але інша його половина, мабуть, просто тягне час і чекає якоїсь нагоди.

— Так, Підлиза і Смердючка, як я і казав. Але чим ближче вони до землі Ворога, тим більше схожим на Підлизу стає Смердючка. Запам'ятайте мої слова: якщо ми справді доберемося до перевалу, він не дозволить нам просто так перенести цей скарб через кордон.

— Ми ще туди не дійшли, — нагадав Фродо.

— Ще ні, та краще нам уже бути напоготові. А як тільки ми заснемо, Підлиза швиденько візьме гору. Та зараз ви якраз і могли би подрімати у безпеці. У безпеці — якщо ляжете біля мене. Я був би такий радий, якби ви поспали. А я би повартував; і якщо ляжете поруч, я вас обніму, й ніхто вас не зачепить без відома Сема.

— Спати! — зітхнув Фродо, немов у пустелі побачив міраж прохолодної зелені. — Так, навіть тут я міг би заснути.

— Ну, то спіть, пане! Кладіть голову мені на коліна.

Так і застав їх Ґолум, коли повернувся через кілька годин, виповзши з пітьми. Сем сидів, спершись спиною до каменя, голова його звісилася набік, дихав він глибоко. Йому на коліна поклав голову Фродо, занурений у глибокий сон; засмагла Семова долоня лежала на його білому чолі, а друга — на грудях господаря. Обличчя обох дихали спокоєм.

Ґолум подивився на них. Дивний вираз промайнув на його худому голодному обличчі. Вогник згас у його очах, вони помутнішали і посіріли, старі й утомлені. Він скорчився, мов у нападі болю, й відвернувся, дивлячись у бік перевалу, і затряс головою, мовби подумки з кимось сперечався. Тоді повернувся до гобітів і, поволі простягши тремтячу руку, дуже обережно торкнувся коліна Фродо, — цей дотик був майже як ласка. На якусь коротку мить, якби сплячі його побачили, то подумали би, що перед ними старий, виснажений гобіт, котрого зігнули довгі роки, віднісши його ген поза межі часу, геть від родичів і друзів, лугів і потоків його юності, — старе, заморене, жалюгідне створіння. Та від цього дотику Фродо ворухнувся і тихо скрикнув уві сні, і Сем відразу ж прокинувся. Перше, що він побачив, був Ґолум, — «обмацував його господаря», подумав він.

— Гей ти! — прикрикнув він. — Ти що задумав?

— Нічого, нічого, — прошепотів Ґолум. — Хазяїн хороший!

— Певно, що так. Але де ти лазив — потайки втік, потайки повернувся, старий негіднику!

Ґолум відсахнувся, і зелене світло блиснуло з-під важких повік. Тепер він, із булькатими очима, присівши на зігнутих кінцівках, став схожий на павука. Та коротка мить минула й уже забулася.

— Лазив, лазив! — засичав він. — Гобіти завжди такі чемні, так. О хороші гобіти! Смеаґол веде їх таємними стежками, про які ніхто не знає. Такий виснажений, спраглий, так, спраглий; і веде їх, і шукає стежки, а вони кажуть: «Лазив, лазив…» Дуже хороші гобіти, о, так, мій дорогесенький, дуже хороші.

Семові стало трохи шкода Ґолума, та особливої довіри до нього він не відчув.

— Вибач, — сказав Сем, — вибач, але ти налякав мене. А я мусив не спати і тому трохи роздратувався. Але пан Фродо, він такий втомлений, я попросив його подрімати; ну ось, так воно вийшло. Вибач. Але де ж ти був?

— Лазив, — сказав Ґолум, а в очах його і далі горів зелений вогонь.

— Ну, добре, нехай буде по-твоєму! Це, напевно, недалеко від правди. Але надалі нам найкраще лазити всім разом. Що у нас зараз? Сьогодні чи вже завтра?

— Завтра, — відповів Ґолум, — чи було завтра, коли гобіти пішли спати. Дуже нерозумно, дуже небезпечно, — якби бідний Смеаґол не лазив довкола і не сторожував…

— Мені здається, нам це слово скоро остогидне, — зазначив Сем. — Але нехай буде. Я розбуджу господаря.

Він обережно відкинув волосся з чола Фродо і, нахилившись, тихо шепнув:

— Прокидайтеся, пане Фродо! Прокидайтеся!

Фродо ворухнувся, розплющив очі й посміхнувся, побачивши над собою Семове обличчя.

— Ти не зарано мене будиш, Семе? Ще темно!

— Так, тут завжди темно, — відповів Сем. — Але Ґолум повернувся, пане Фродо, і каже, що вже завтра. То нам час у дорогу. Останній стрибок.

Фродо глибоко вдихнув повітря й сів.

— Останній стрибок! — мовив він. — Привіт, Смеаґоле! Знайшов щось поїсти? Трохи перепочив?

— Ні їжі, ні відпочинку, нічого для Смеаґола, — сказав Ґолум. — Він пролаза.

Сем прицмокнув, але змовчав.

— Не вигадуй собі прізвиськ, Смеаґоле, — відповів Фродо. — Це немудро, навіть якщо вони правдиві.

— Смеаґол узяв те, що йому дали, — відповів Ґолум. — Це ім'я йому дав добрий пан Семвайз, гобіт, який стільки всього знає.

Фродо подивився на Сема.

— Так, пане, — сказав Сем. — Сказав я таке, коли раптом пробудився і побачив його поруч. Я попросив у нього пробачення, та ще трохи — і заберу своє перепрошення назад.

— Ну, годі, вже забудьте про це, — сказав Фродо. — Бо зараз ми, здається, підійшли до вирішального моменту, ти і я, Смеаґоле. Скажи мені: ми можемо решту шляху пройти самі? Звідси вже видно перевал, і якщо ми знайдемо стежку до нього, то можна буде вважати, що нашу угоду ти виконав. Ти зробив усе, що пообіцяв, і зараз вільний: вільний іти туди, де можна поїсти й відпочити, куди хочеш, тільки не до слуг Ворога. І колись я тобі віддячу, — я або ті, хто мене пам'ятатиме.

— Ні, ні, ще ні, — заскиглив Ґолум. — О, ні! Вони самі не знайдуть дороги, правда? О, ні, не знайдуть. Там ось тунель. Смеаґол має іти далі. Не спочивати. Не їсти. Ще ні.

IX. Лігво Шелоби

День, може, і почався, як запевнив Ґолум, але гобіти не помітили особливої зміни, хіба що, мабуть, важке небо вгорі вже не було таке смоляно-чорне, а більше схоже на великий дах із диму; замість темряви глибокої ночі, яка все ще чаїлась у тріщинах і ямах, кам'яний світ довкола них огорнула сіра розмита тінь. Вони йшли далі — Ґолум попереду, а гобіти плече до плеча — вгору довгою канавою між брилами та колонами потрощеного і вивітреного каменю, які стояли обабіч, ніби здоровенні необтесані статуї. Не було чути ні звуку. За якусь милю попереду здійнялася висока сіра стіна, останнє велетенське скупчення гірського каменю. Темніша за небо, вона поступово виростала перед гобітами, аж поки вежею не нависла над ними, заступивши весь простір позаду. Глибока тінь лежала біля її підніжжя. Сем втягнув носом повітря.

— Фе! Як смердить! — сказав він. — І чим далі, тим сильніше. Тепер вони вже стояли під тінню, в якій відкривався вхід до печери.

— Ось тут вхід, — тихо сказав Ґолум. — Тут починається тунель. Він не вимовив його назви — Торех-Унґол, Лігво Шелоби. Звідти тхнуло, але не тим нудотним запахом гниття з Морґульських лугів, а відразливим смородом, мовби там, у темряві, були навалені купи невимовної мерзоти.

— А іншого шляху немає, Смеаґоле? — запитав Фродо.

— Немає, немає, — відповів той. — Мусимо йти цим.

— Ти хочеш сказати, що сам ходив цією норою? — поцікавився Сем. — Тьху! Та, мабуть, тебе погані запахи не тривожать.

Ґолум блиснув очима.

— Він не знає, що нас тривожить, хіба ні, дорогесенький? Ні, не знає. Та Смеаґол усе стерпить. Так. Він тут проходив. Так, наскрізь. Це — єдиний шлях.

— А що смердить, хотів би я знати? — не вгавав Сем. — Це ніби… ну, не скажу. Якась гидотна орківська нора, гарантую, в якій сотню років мерзота збиралася.

— Ну, що поробиш, — сказав Фродо. — Орки чи ні, та якщо це єдиний шлях, то ходімо.

Глибоко вдихнувши повітря, ступили досередини. Уже через кілька кроків опинились у цілковитій і непроглядній темряві. Після неосвітлених коридорів Морії ні Фродо, ні Сем іще не потрапляли в таку темінь, а тут, якщо таке можливо, пітьма була ще густіша та глибша. Там, там подував вітерець, котилася луна, відчувався простір. Тут повітря було нерухоме, застояне, важке, а всі звуки — завмирали. Мандрівники рухались у чорних випарах, мовби породжених самою темрявою, які, коли їх вдихали, засліплювали не тільки очі, але й розум, так що навіть спогади про кольори, форми та світло згасали у свідомості. Ніч була завжди, і завжди буде, все було ніччю.

Утім, якийсь час вони ще відчували, і навіть чутливість їхніх пальців на ногах і руках загострилася майже до болю. Стіни, на їхнє здивування, виявилися гладкими, а дно, всього лише з кількома сходинками, — рівним і прямим і круто піднімалось угору. Тунель був високий і широкий, такий широкий, що гобіти, хоч і йшли пліч-о-пліч, ледь торкаючись стін випростаними руками, почувалися загубленими, самотніми в цій темряві.

Ґолум увійшов перший і зараз був за кілька кроків попереду. Поки гобіти ще були здатні щось помічати, вони чули подих і сичання просто перед собою. Та невдовзі відчуття і слуху, і дотику притупились, і гобіти продовжували рух — навпомацки, далі й далі — тільки завдяки силі бажання, з яким вони сюди ввійшли, бажання подолати тунель і нарешті дійти до високих воріт.

Ще не забралися вони далеко, мабуть, коли Сем, хоч і втратив чуття часу та відстані, ліврю рукою намацуючи стіну, натрапив на отвір: на якусь мить звідти потягнуло повітрям, не таким важким, як у печері, а потім вони пройшли далі.

— Тут не один тунель, — прошепотів Сем зі зусиллям: звуки неначе застрявали в горлі. — Це місце — якраз для орків!

Потім — спершу Сем праворуч, а згодом Фродо ліворуч — проминули ще три-чотири такі отвори, то ширші, то вужчі; але основний шлях не губився, бо вів прямо, нікуди не звертав і все підіймався вгору. Та чи довгий він, і скільки їм іще так терпіти, і чи витерплять вони? Чим вище, тим застоянішим ставало повітря; і зараз, у сліпій темряві, вони ніби відчували якийсь опір, густіший за смердюче повітря. Пробираючись уперед, відчували, як щось торкалося їхніх голів і рук, довгі щупальця чи якісь навислі відростки, — що саме, важко було сказати. А сморід густішав. Густішав так, що врешті їм почало здаватися, що з усіх відчуттів у них залишився тільки нюх, і був він їм на муку. Година, дві, три: скільки часу провели вони в цій темній норі? Години — дні, радше тижні. Сем притиснувся до Фродо, вони взялися за руки і так разом ішли далі.

Нарешті Фродо, обмацуючи стіну лівою рукою, раптом наштовхнувся на пустку. Він мало не впав у цю порожнечу. У скелі виявився отвір, набагато ширший за попередні; і звідти тхнуло таким смородом і струмувала така виразна насторожена загроза, що у Фродо запаморочилася голова. Тієї ж миті Сем похитнувся й упав.

Долаючи слабкість і страх, Фродо схопив Сема за руку.

— Уставай! — прошепотів він беззвучним голосом. — Усе це шириться звідси, сморід і загроза. Уперед! Швидше!

Зібравши залишки сил і рішучості, він підняв Сема на ноги і примусив рухатися самого себе. Сем спотикався поруч. Один крок, другий, третій… нарешті шостий крок. Мабуть, вони проминули жахливий невидимий отвір, але так воно було чи ні, а йти раптом стало легше, мовби якась ворожа воля на мить відпустила їх. Вони з усіх сил рухалися далі, продовжуючи триматися за руки.

Але відразу ж виникла нова трудність. Тунель роздвоївся, чи так принаймні здавалося, й у темряві важко було визначити, котрий зі шляхів ширший чи котрий пряміший. Який шлях вибрати, лівий чи правий? Ніде не було жодної підказки, а хибний вибір майже напевно був би фатальним.

— Куди пішов Ґолум? — ледве видихнув Сем. — І чому не почекав нас?

— Смеаґоле! — погукав Фродо. — Смеаґоле!

Та голос його зривався, вимовлене ім'я впало мертвим каменем, щойно вилетівши з уст. Відповіді не було, ні луни, ні найменшого поруху повітря.

— Цього разу він, здається, справді пішов, — пробурмотів Сем. — Мабуть, саме сюди він і збирався нас привести. Ґолуме! Потрап-но тільки мені до рук, отоді ти пошкодуєш.

Тим часом, обмацавши в темряві стіни, вони виявили, що отвір ліворуч заблоковано: або то був глухий хід, або шлях перекривав якийсь великий камінь.

— Сюди дороги немає, — прошепотів Фродо. — Добре це чи ні, та мусимо йти іншим шляхом.

— І швидше! — видихнув Сем. — Бо тут є щось гірше за Ґолума. Я відчуваю, як на нас щось дивиться.

Не пройшли вони й кількох ярдів, як позаду почули звук, приголомшливий і жахливий у цій важкій тиші: булькіт, бурмотіння і протяжне, злісне сичання. Вони обернулися, та нічого не побачили. Все ж завмерли, мов кам'яні, вдивляючись у темряву і чекаючи невідомо чого.

— Це пастка! — мовив Фродо й узявся за руків'я меча; і при тому він згадав про темряву кургану, звідки походив меч. «Шкода, що немає з нами старого Тома!» — подумав він. Тоді, поки він отак стояв — темрява довкола та чорнота відчаю і люті в його серці, — йому здалося, що він побачив світло: світло в уяві, майже нестерпно яскраве спочатку, ніби сонячний промінь для очей того, хто довго сидів у темній ямі. Потім світло розбилося на кольори: зелений, золотий, срібний, білий. Удалині, мовби на невеликій картинці, намальованій ельфійською рукою, він побачив Володарку Ґаладріель, яка стояла на лорієнському лузі, тримаючи в руках подарунки. «А тепер ти, Персненосцю, — почув він її голос, далекий, але виразний, — для тебе я приготувала оце».

Булькіт і шипіння наближались, і чути було скрип, наче щось велике і членистоноге поволі рухалося кудись у темряві. Сморід сунув перед ним.

— Пане, пане! — крикнув Сем, і життя повернулося до його голосу. — Подарунок Володарки! Зоряна склянка! Світло для вас у темряві, таке вона сказала. Зоряна склянка!

— Зоряна склянка? — пробурмотів Фродо, мовби зі сну, мало що розуміючи. — Авжеж! Як же я забув? «Світло, коли будь-яке інше світло згасне»! Тепер справді лише світло нам допоможе.

Поволі просунув він руку за пазуху, поволі досягнув Фіал Ґаладріель. На мить той замерехтів, ніби зірка крізь густий туман над обрієм, а потім, коли розгорівся і надія зросла в серці Фродо, запалав срібним полум'ям, невеличким язичком сліпучого світла, мовби сам Еаренділ зійшов зі сонячного шляху з останнім Сильмарилом на чолі. Темрява почала відступати, аж поки полум'я немовби засяяло в центрі прозорої кулі з кришталю, а рука, що його тримала, заіскрилася білим вогнем.

Фродо зачудовано дивився на цей дивовижний дар, який так довго зберігав, не відаючи його справжньої цінності й сили. Рідко згадував він про нього на шляху, аж поки вони не дійшли до Морґульської Долини, й ніколи не користувався, щоби не викрити себе його яскравим світлом.

— Аія Еаренділ Еленіон Анкаліма! — вигукнув він, сам не знаючи, що сказав; бо йому здалося, що чийсь інший голос промовив це за нього, чистий, не ушкоджений огидним повітрям підземелля.

Але й інші сили ще є в Середзем'ї, сили ночі, старі вони й могутні. І та, котра повзла в темряві, вже чула ельфійський клич, чула дуже давно у глибинах часу і не зважала на нього, тож і тепер не злякав він її. Ще коли Фродо говорив, він відчув велику лють, яка нависла над ним, смертоносну увагу, зосереджену на ньому. Неподалік у тунелі, між ними й отвором, біля якого вони спіткнулися, засвітились очі, два великі пучки багатогранних очей, — нависла загроза нарешті викрила себе. Сяйво зоряної склянки відбилось у тисячах очей, але поза тим блиском почав розгорятися блідий мертвотний вогонь, полум'я, запалене у глибокій безодні лихої думки. Страхітливі й огидні були ті очі, тваринні, але і сповнені мерзенної зловтіхи при вигляді жертви, яка потрапила у безвихідну пастку.

Фродо та Сем, нажахані, почали поволі задкувати, їхній погляд скував страшний позирк цих злісних очей; але тоді як вони відступали, очі теж насувалися. Рука Фродо здригнулась, і поволі Фіал пригас. Тоді раптом погляд наче звільнив їх від закляття, щоб у сліпій паніці вони якийсь час пробігли для його ж забави, тож вони обернулися спинами і помчали; та, біжучи, Фродо озирнувся і з жахом побачив, що очі стрибали слідом. Сморід смерті хмарою нависнув над ним.

— Стій, стій! — розпачливо закричав він. — Бігти марно! Очі поволі підкрадалися ближче.

— Ґаладріель! — вигукнув він і, зібравши всю мужність, знову підняв Фіал. Очі зупинилися. На якусь мить їхня увага послабилася, ніби якийсь сумнів збентежив їх. Тоді серце Фродо запалало, і, не думаючи, що він робить, — чи це дурість, відчай чи відвага, — він узяв Фіал у ліву руку, а правою вийняв свого меча. Жало спалахнуло, гостре ельфійське лезо заіскрилось у сріблястому світлі, а краї його зайнялися блакитним вогнем. Тоді, тримаючи над собою зорю та блискучий меч, Фродо, гобіт із Ширу, впевнено пішов назустріч очам.

Вони здригнулися. При наближенні світла сумнів прокрався до очей. Одне за одним вони пригасали і поволі відступали. Ще ніколи така смертельна яскравість не вражала їх. Від сонця, місяця та зірок надійно сховалися вони під землею, а тепер сама зоря спустилась у темряву. Невпинно наближалася вона, й очі злякались. Одне по одному вони гасли; вони відвернулись, і величезна маса, недосяжна для світла, прикрила їх велетенською тінню. Очі зникли.

— Пане, пане! — закричав Сем. Він був поруч і тримав свій меч напоготові. — Зорі та слава! Ельфи склали би пісню, якби дізналися про це! Мушу дожити і послухати, як вони співатимуть. Але не йдіть далі, пане! Не йдіть до тієї нори! Зараз саме добра нагода. Забираймося з цієї смердючої діри!

І вони знову обернулися, спочатку пішли, а потім побігли; і долівка тунелю різко пішла вгору, і з кожним кроком вони піднімалися над смородом невидимого лігва, і сила поверталася до тіл і сердець. Але ненависть Сторожа прокрадалася слідом, засліплена на якийсь час, можливо, та неподолана, спрагла смерті. А зараз війнуло їм назустріч повітрям, холодним і чистим. Вихід, кінець тунелю, нарешті був попереду. Задихаючись, прагнучи відкритого простору, кинулися вони вперед; а тоді раптом похитнулися, відкинуті назад. Отвір перекривала якась перешкода, але не камінна: м'яка і трохи піддатлива була вона, та все ж міцна і непрохідна; повітря проникало крізь неї, але не сяйво світла. Вони ще раз кинулись уперед, і їх відкинуло ще раз.

Піднісши вгору Фіал, Фродо побачив перед собою сірість, яку світіння зоряної склянки не пробивало і не освітлювало, мовби це була тінь, яку не відкидало світло, тому і жодне світло не могло її розчинити. По всій широті й висоті тунелю була сплетена широчезна павутина, правильна, мов творіння якогось велетенського павука, але щільніша та набагато більша, і кожна нитка була товста, мов канат.

Сем похмуро розсміявся:

— Павутиння! Оце й усе? Павутиння! А який же павук? Ану, геть це!

Розлючений, він кинувся на павутиння, та нитка, яку він рубав, не рвалася. Вона трохи подавалася, та потім знову випростувалася, мов тятива, відхиляючи лезо, відкидаючи руку з мечем. Тричі Сем щосили нападав на павутиння, і нарешті лише одна-єдина нитка з усієї безлічі тріснула і закрутилася, звиваючись у повітрі. Один кінець її хльоснув Сема по руці, й він закричав од болю, відступаючи назад і притуляючи долоню до рота.

— Щоб отак розчистити дорогу — на це піде кілька днів, — сказав він. — Що будемо робити? Чи ті очі знову тут?

— Ні, їх не видно, — відповів Фродо. — Та я відчуваю, що вони на мене дивляться або думають про мене: щось інше замишляють, мабуть. Якби це світло послабло або згасло, вони відразу ж повернулися б.

— У пастці при самому виході! — з гіркотою мовив Сем, його злість знову подолала втому та обережність. — Мошки в павутині. Нехай прокляття Фарамира наздожене того Ґолума, та чимшвидше!

— Це нам зараз не допоможе, — сказав Фродо. — Анумо! Подивимося, на що здатне Жало. Це ж ельфійське лезо. У темних ущелинах Белеріанду, де його кували, також було жахливе павутиння. Але ти мусиш відлякувати очі. Ось, тримай зоряну склянку. Не бійся. Тримай якомога вище і дивися пильно.

Тоді Фродо підійшов до великої сірої сітки, широко розмахнувся, рубонув гострим лезом тісне плетиво шнурів і відразу ж відскочив. Сяйливо-блакитне лезо розітнуло їх, як серп траву, вони потріскали і скрутились, а тоді повисли. Утворилася велика щілина.

Удару за ударом завдавав Фродо, аж поки не пошматував усе павутиння, до якого зміг дотягнутись, і вгорі воно загойдалося, ніби край завіси на вітрі. Пастку розбито.

— Утікаймо! — крикнув Фродо. — Уперед!

Шалена радість порятунку зі самої пащеки відчаю раптом охопила його. Голова пішла обертом, як від міцного вина. З криком він кинувся вперед.

Цей чорний край видався світлим його очам, які пройшли крізь кубло ночі. Темний дим піднявся вгору і майже розвіявся, минали останні години безрадісного дня; червона заграва Мордору згасла в понурій пітьмі. Та Фродо здалося, що то настає світанок несподіваної надії. Він уже майже на вершині хребта. Ще зовсім трохи. Розколина, Кіріт-Унґол, була перед ним, невиразна подряпина на чорному хребті, і скелясті роги обабіч, темні супроти неба. Коротка перебіжка — і він уже там!

— Перевал, Семе! — крикнув він, не помічаючи пронизливості власного голосу, що, звільнившись від задушливого повітря в тунелі, задзвенів голосно і шалено. — Перевал! Біжімо, біжімо, і ми вже там — там, і ніхто нас не зупинить!

Сем поспішив за ним, наскільки ставало сил у ногах; але попри всю радість від звільнення, його щось тривожило, і на бігу він постійно озирався на темну арку тунелю, побоюючись, що очі чи ще щось, чого й не уявити, кинуться за ними. Надто мало він і його господар знали про хитрощі Шелоби. З її лігва було багато виходів.

Споконвіку жила вона тут, ця зла істота у вигляді павучихи, такі самі істоти колись населяли ті землі ельфів на заході, які нині під Морем, із такими ж Берен боровся в Горах Жаху, в Доріаті, й там, давним-давно, зустрів Лутієн на зеленій галявині в місячному сяйві. Як вдалося Шелобі дістатися сюди, врятувавшись від загибелі, не відомо, бо з Чорних Років збереглося мало переказів. А все-таки була вона тут, та, що жила ще до Саурона і до першого каменя Барад-дура; і служила вона лише самій собі, впиваючись кров'ю ельфів і людей, пухнула і товстішала від нескінченних бенкетів, сплітаючи тенета пітьми; бо все живе було для неї їжею, а темрява — її блювотою. Її менші виплодки, виродки від жалюгідних самців, її власних нащадків, яких вона поїдала, розповзалися гірськими долинами, від Ефель-Дуату до східних гір, до Дол-Ґулдура і твердинь Морок-лісу. Та не було рівних їй, їй, Шелобі Великій, останній дитині Унґоліанти, яка тривожила цей нещасний світ.

Уже колись давно зустрів її Ґолум, Смеаґол, який зазирав у всі темні діри, і схилявся він перед нею, і поклонявся їй, і темрява її злої волі йшла поруч із ним на всіх шляхах утоми, відрізаючи його від світла та каяття. І він пообіцяв принести їй поживу. Та її жадоба не була його жадобою. Не знала і не дбала вона про вежі, чи персні, чи будь-що інше, створене розумом чи руками, та, що бажала смерті всіх інших, смерті духу і тіла, а для себе — ситості життям, тільки для себе, розжиріти так, аби гори стали їй затісними і темрява не могла її вмістити.

Але до задоволення бажання було далеко, й уже довго голодувала вона, причаївшись у своєму кублі, поки міць Саурона зростала, а світло та все живе покидали його землі; й місто в долині спорожніло, ні ельфи, ні люди сюди не заходили, тільки нещасні орки. Пожива мізерна та неситна. Але їсти вона мусила, і хоч як старанно рили вони нові окружні ходи від перевалу та їхньої вежі, їй завжди вдавалося заманити їх у пастку. Та вона жадала солодшого м'яса. І Ґолум привів його їй.

— Подивимось, подивимось, — казав він собі у хвилини злісного настрою, коли йшов небезпечною дорогою від Емін-Муїлу до Морґульської Долини, — подивимось! Можливо, о, так, можливо, що, коли Вона викине кістки та порожній одяг, ми знайдемо його, дістанемо Дорогесенького, подяку бідному Смеаґолові за гарну їжу. І ми врятуємо Дорогесенького, як і обіцяли. О, так. А коли він буде у безпеці, Вона про це довідається, о, так, ми їй відплатимо, мій дорогесенький. Ми всім відплатимо!

Такі хитрі задуми крутились у його голові, й він усе ще сподівався приховати їх, навіть коли ще раз прийшов до неї і низько вклонився, поки спали його супутники.

А щодо Саурона, то він знав, де вона причаїлася. Його втішало, що вона там живе, голодна та невгамовно злісна, — набагато надійніша сторожа цього стародавнього шляху до його землі, ніж будь-що, створене його вмінням. А орки — вони корисні слуги, та в нього було їх безліч. Коли час від часу Шелоба ловила їх, аби заспокоїти свій голод, він тільки радів, адже мав їх доволі. Так, як інколи людина може кинути щось смачне своїй кішці («своєю кішкою» називає він її, але вона його не визнає), Саурон відсилав їй своїх полонених, йому не потрібних: їх відводили до її нори, а потім доповідали йому, як вона з ними забавлялася.

Отак вони і жили, кожен захоплений сам собою, не боячись ані нападу, ні гніву, ні кінця свого лиходійства. Ніколи навіть мусі не вдавалося вирватися з павутини Шелоби, а зараз іще побільшали лють її та голод.

Але бідолаха Сем нічого не знав про це зло, яке вони розворушили супроти себе, хіба що страх його зростав, невидимий жах; і став він таким тягарем, що бігти було важко, і ноги наче налилися свинцем.

Загроза була довкола нього, і вороги попереду в тунелі, і його очманілий господар, нічого не помічаючи, мчав їм назустріч. Відвівши очі від тіні позаду та глибокої пітьми під кручею ліворуч, він подивився вперед і побачив дві речі, які стривожили його ще більше. Він побачив, що меч, який Фродо все ще тримав у руці, мерехтів голубим полум'ям; а також побачив, що на тлі чорного неба вікно на вежі й далі палало червоним вогнем.

— Орки! — пробурмотів він. — Так ми ніколи не проб'ємося. Тут довкола орки та ще щось гірше за орків.

Тоді, швидко повернувшись до своєї звичної потаємності, він прикрив долонею безцінний Фіал, який усе ще тримав у руці. На мить його долоня засвітилася, червона від його живої крові, а тоді він заховав викривальне світло глибоко в кишеню біля грудей і загорнувся в ельфійський плащ. Тепер він спробував пришвидшити ходу. Господар випереджав його; Фродо був уже на двадцять кроків попереду, прошмигнувши мов тінь; ще трохи — й він зникне в цьому сірому світі.

Щойно Сем заховав світло зоряної склянки, як вийшла вона. Трохи попереду та ліворуч він раптом побачив найогиднішу з усіх можливих потвору, що виповзла з чорної діри під темною кручею, жахливішу за всі жахи кошмарного сну. Найбільше вона скидалася на павука, та була значно більша від великих хижаків і страхітливіша за них через лиху жадобу в безжальних очах. Ті самі очі, які, як він думав, були залякані та поборені, тепер знову горіли лютим вогнем, зібрані в пучки на її вистромленій голові. Мала вона великі роги, і за короткою, мов качан, шиєю, простягалося її здоровенне жирне тіло, величезний роздутий лантух, що гойдався та провисав між її лапами; тулуб був чорний, зі синюшними плямами, та черево внизу — бліде і блискуче, і поширювало воно сморід. Лапи її були зігнуті в колінах із великими вузлами суглобів високо над спиною, а з них стирчала щетина, як сталеві шипи, і кожна кінцівка мала пазур.

Щойно вона пропхала м'яке драглисте тіло та складені лапи крізь верхній вихід зі свого лігва, як помчала з величезною швидкістю, то біжучи на скрипучих кінцівках, то раптово стрибаючи. Вона була між Семом і його господарем. Чи вона не помітила Сема, чи уникала його наразі як носія світла, та вся вона зосередилася на одній здобичі — на Фродо, який, позбавлений Фіалу, очманіло біг стежкою вгору, не відаючи про небезпеку. Швидко він біг, але Шелоба мчала швидше; ще кілька стрибків — і він буде її.

Сем хапнув ротом повітря й, зібравши останні сили, закричав:

— Обережно — ззаду! Обережно, пане! Я… — і раптом його крик урвався.

Довга липка долоня затиснула йому рота, а друга схопила за шию, тоді як щось обвило його ноги. Заскочений зненацька, він упав у руки нападника.

— Спіймали! — засичав Ґолум йому на вухо. — Нарешті, мій дорогесенький, ми спіймали його, так, пасскудного гобіта. Ми візьмемо цього. Вона візьме іншого. О, так, Шелоба спіймає його, не Смеаґол: він обіцяв; він анітрохи не зашкодить Хазяїнові. Та він спіймав тебе, ти, пасскудний мерзенний пролазо! — Він плюнув Семові на шию.

Лють через зраду та розпач через те, що його затримують у той час, коли господар у смертельній небезпеці, раптово пробудили в Семові шалену силу, на яку не сподівався Ґолум у цьому, на його думку, неповороткому і тупому гобіті. Сам Ґолум не міг би викрутитися швидше та несамовитіше. Його долоня зісковзнула зі Семового рота, і Сем знову рвонув уперед, намагаючись звільнитися від долоні на шиї. Меч він усе ще тримав у правиці, а на його лівій руці на ремінці висів ціпок Фарамира. Сем відчайдушно силкувався обернутися й ударити ворога. Та Ґолум спритно вивертався. Його довга права рука витягнулась, і він схопив Сема за зап'ястя: пальці його були мов лещата; повільно та невблаганно згинав він його руку донизу, аж поки Сем скрикнув і випустив меча; а весь той час друга рука Ґолума стискала Семове горло.

Тоді Сем вдався до останніх хитрощів. Він відчайдушно нахилився вперед і міцно вперся ногами в землю, а потім раптом відштовхнувся ногами й відкинувся на спину.

Не очікуючи від Сема навіть такої простої хитрості, Ґолум гепнувся на плечі, а здоровий гобіт усією вагою привалив його зверху. Ґолум різко засичав і на мить його рука відпустила шию, хоча пальці продовжували і далі стискати праву руку гобіта. Сем рвонувся вперед і підвівся, а тоді швидко крутнувся праворуч, довкола руки, яку тримав Ґолум. Схопивши ціпок лівою рукою, гобіт замахнувся й ударив ним зі свистячим тріскотом по Ґолумовій простягнутій руці, трохи нижче від ліктя.

З писком Ґолум розтиснув пальці. Тоді Сем пішов у наступ; не гаючи часу, щоби поміняти руку, він іще раз безжально вдарив ціпком. Швидко, ніби змія, Ґолум ковзнув убік, і удар, призначений для голови, вразив спину. Ціпок із тріском зламався. Цього Ґолумові вистачило. Напад іззаду був його старою грою, і він рідко коли програвав у ній. Але тепер він, засліплений люттю, помилився, бо заговорив і почав зловтішатися, перш ніж схопив свою жертву обома руками. Усе пішло не так із його прекрасним планом, відколи це жахливе світло несподівано з'явилось у темряві. А тепер він лицем до лиця зітнувся з несамовитим ворогом, лише трохи меншим за нього самого. Така боротьба — не для нього. Сем підхопив меч із землі й заніс його для удару. Ґолум верескнув і, впавши на всі чотири, одним великим стрибком відскочив убік, мов жаба. Не встиг Сем дотягнутися до нього, як той уже з неймовірною швидкістю гнав назад до тунелю.

З мечем у руці Сем помчав за ним. На якусь мить він забув про все, крім червоної люті й бажання вбити Ґолума. Та гобіт не встиг наздогнати його — Ґолум зник. Коли перед Семом знову з'явилася чорна діра і сморід, мов удар грому, війнув йому назустріч, думка про Фродо та потвору вдарила йому в голову. Він обернувся і побіг стежкою вгору, раз у раз гукаючи господаря. Та було надто пізно. Задум Ґолума частково здійснився.

X. Семвайз вибирає

Фродо лежав горілиць на землі, а потвора схилилася над ним, настільки зосереджена на своїй жертві, що звернула увагу на Сема та його крики, лише коли той опинився зовсім поруч. Ще біжучи, Сем помітив, що Фродо вже обплетений павутинням від кісточок до плечей і потвора величезними передніми лапами припідняла й зібралася відволокти його тіло.

Збоку, виблискуючи на землі, лежав його ельфійський меч, яким не встигли скористатися. Сем не зупинився, щоби поміркувати, що слід робити, і чи сміливий він, вірний, чи переповнений люттю. Він із криком скочив уперед, підхопив меча лівою рукою і пішов у наступ. Ще ніколи не бачив цей дикий світ звірів такої шаленої атаки, щоби якась відчайдушна невеличка істота, озброєна маленькими зубами, сама, стрибала на рогату і шпичасту вежу, що височіла над поваленим супротивником.

Мовби вирвана з якогось захопливого марення його неголосним криком, вона повільно повернула до нього моторошну лють своїх очей. Але не встигла усвідомити, що такого шаленого нападу вона ще не знала за всі свої незчисленні літа, як осяйний меч опустився їй на лапу й відітнув пазур. Сем стрибнув під арку її ніг і швидким ударом другої руки простромив пучки очей похиленої голови. Одне велике око згасло.

Тепер це жалюгідне створіння опинилося просто під нею, на якусь мить недосяжне для її жала та пазурів. Гнильне світло широчезного черева нависло над гобітом, і сморід мало не збив його з ніг. Та все ж його люті вистачило ще на один удар, і перш ніж вона встигла опуститися на нього, розчавлюючи і гобіта, і його нерозсудливу хоробрість, він відчайдушно рубонув осяйним ельфійським мечем.

Але Шелоба не подібна на драконів, немає в неї вразливих місць, хіба що очі. Гуляста і порита гниллю була її старезна шкіра, але потовщена шарами, які впродовж століть наростали зісередини. Кинджал залишив жахливий поріз, але ті огидні складки не міг би пробити навіть найсильніший чоловік, хоч би й ельфи чи гноми викували сталь, а тримала цю зброю рука Берена чи Туріна. Шелоба здригнулася від удару, а тоді підняла величезний лантух свого черева високо над головою Сема. Отрута запінилась і забулькотіла з рани. Тепер, розставивши лапи, вона знову опустила на нього здоровенний тулуб. Надто швидко. Бо Сем усе ще стояв на ногах і, кинувши власний меч, обіруч тримав ельфійський, лезом до цього жахливого даху; і так Шелоба з величезною потугою власної жорстокої волі силою більшою, ніж у руках будь-якого воїна, настромила себе на гостре вістря. Усе глибше і глибше впивалося воно, а Сема поволі притискало до землі.

За всі довгі роки свого лиходійства ще не знала Шелоба і навіть не уявляла собі такого болю. Ні найвідважніші воїни стародавнього Ґондору, ні найскаженіші орки, котрі потрапили в пастку, ще ніколи не мучили її так і не ранили її дорогої плоті. Дрож пробігла всім її тілом. Знову піднявшись, утікаючи від болю, вона підібгала під себе скорчені лапи й відскочила назад різким стрибком.

Сем упав на коліна поряд із Фродо, голова його крутилася від жахливого смороду, а рука і далі стискала меча. Крізь туман, що застилав очі, він бачив обличчя Фродо й уперто силкувався опанувати себе і побороти млість, яка охоплювала його. Сем поволі підвів голову і побачив її, всього за якихось кілька кроків, вона стежила за ним, із дзьоба її слинилась отрута, а зелена рідина текла з пораненого ока. Там вона присіла, припавши до землі черевом, зігнуті лапи тремтіли, коли вона готувалася до ще одного стрибка — та цього разу, щоб ужалити на смерть: не просто впустити трохи отрути, щоб утихомирити здобич; тепер уже — щоб убити, а тоді пошматувати.

Сем також присів і, дивлячись на неї, бачив свою смерть у її очах; і тут йому сяйнула думка, мовби заговорив якийсь далекий голос, і він сягнув лівою рукою за пазуху і знайшов те, що шукав: холодним, твердим і надійним здався він йому у примарному світі жаху, Фіал Ґаладріель.

— Ґаладріель! — ледь чутно шепнув він і тоді почув далекі, але виразні голоси: перегук ельфів, коли вони йшли під зорями в любих сутінках Ширу, і наспіви ельфів, які долинали до нього крізь сон у Камінній Палаті в домі Елронда.

І тоді раптом голос його звільнився, й у нього вирвалося мовою, якої він не знав:

І при цьому він звівся на ноги і знову став гобітом Семвайзом, сином Гемфаста.

— А йди-но сюди, мерзото! — вигукнув він. — Ти поранила мого пана, тварюко, і заплатиш за це. Ми йдемо далі, та спершу дамо раду з тобою. Іди до мене і скуштуєш оцього ще раз!

Мовби знову розпалений неприборканим духом гобіта, Фіал раптом спалахнув у його руці білим смолоскипом. Він палав, мов зоря, що, зістрибнувши з небесного склепіння, обпалює темний простір нестерпним світлом. Ще ніколи такий жах із неба не обпікав обличчя Шелоби. Його промені простромили її поранену голову і обпекли її немилосердним болем, і смертельна зараза світла поширилася від ока до ока. Шелоба повалилася назад, затрусивши передніми лапами, в очах її били блискавки, свідомість була в агонії. Тоді, відвернувши покалічену голову, вона почала відповзати, крок за кроком, до отвору в темній скелі.

Сем наступав. Він хитався, мов п'яний, але йшов. І Шелоба нарешті зіщулилася, зламана, смикнулась і затремтіла, силкуючись утекти від нього. Вона доповзла до діри і, залишаючи за собою слід жовто-зеленого слизу, протиснулася досередини, коли Сем іще раз ударив по задніх лапах, які волочилися позаду. І тоді він упав на землю.

Шелоба зникла; і чи залягла вона у власному лігві, плекаючи свою лють і своє нещастя, і за довгі роки в темряві заживила свої рани, відновивши очі, аж поки, смертельно голодна, знову не сплела моторошні пастки в долинах Похмурих Гір, про це не відомо.

Сем залишився сам. Вечір Безіменного Краю опустився на місце битви, коли Сем утомлено підповз до свого господаря.

— Пане, пане, — кликав він, але Фродо не відповідав.

Коли Фродо біг, завзятий, утішений волею, Шелоба зі страшенною швидкістю наздогнала його й одним коротким рухом ужалила в шию. Тепер він лежав блідий, нічого не чув і не рухався.

— Пане, паночку! — повторював Сем і довго чекав, прислухаючись до тиші.

Тоді він якомога швидше розрізав павучині тенета і приклав вухо до грудей Фродо, а потім — до губ, але не чув ані найслабшого биття серця, ні подиху. Сем почав розтирати ноги та руки свого господаря і торкався чола, далі холодного.

— Фродо, пане Фродо! — кликав він. — Не залишайте мене самого! Це ж ваш Сем кличе. Не йдіть без мене туди, куди я не можу! Прокиньтеся, пане Фродо! О, прокиньтеся, Фродо, дорогий, мій дорогий. Прокиньтеся!

Тоді лють охопила його, й він забігав довкола тіла свого пана у гніві, розмахуючи руками, розкидаючи каміння, викрикуючи погрози. Потім повернувся і, нахилившись, зазирнув в обличчя Фродо, бліде в сутінках. І раптом він усвідомив, що опинився в тій картині, яка з'явилася йому в дзеркалі Ґаладріель у Лорієні: Фродо з блідим обличчям міцно спить під високою темною скелею. Здалося, що спить, як він тоді подумав…

— Він мертвий! — мовив Сем. — Не спить, а мертвий!

І тієї ж миті слова мовби посилили дію отрути, — йому здалося, що колір обличчя Фродо став синювато-зеленим.

І тоді чорний відчай охопив Сема, й він нахилився до землі, й насунув каптур на обличчя, і ніч вступила до його серця, і час зупинився.

Коли нарешті чорнота відступила, Сем підвів голову, та довкола було темно; скільки хвилин чи годин отак волочився світ, цього він не знав. Сем був і далі на тому самому місці, а господар його і далі лежав біля нього мертвий. Гори не розсипалися, земля не завалилася.

— Що ж робити, що робити? — запитував він. — Невже я даремно стільки пройшов із ним?

І тут він згадав слова, які сказав колись на самому початку їхньої подорожі, не розуміючи їх насправді: «Я маю щось здійснити. Я мушу пройти до кінця, пане, якщо ви мене розумієте».

— Але що я можу зробити? Не залишу ж пана Фродо тут, на вершині гори, мертвого, непохованого, а сам піду додому! Чи йти далі? Далі? — повторював він, уражений сумнівами та страхом. — Іти далі? Це те, що я мушу робити? І залишити його?

І тоді Сем нарешті заплакав; він підійшов до Фродо і спорядив його як небіжчика: склав холодні руки на грудях і загорнув тіло у плащ; по один бік поклав свого власного меча, а по другий — ціпок, подарований Фарамиром.

— Якщо мені йти далі, — сказав він, — то я мушу взяти вашого меча, з вашого дозволу, пане Фродо, а цей я покладу поруч із вами, як біля старих королів у курганах; а у вас залишиться прекрасна мітрилова кольчуга від старого пана Більбо. І вашу зоряну склянку, пане Фродо, позичте мені, — вона мені знадобиться, бо відтепер я завжди буду в темряві. Для мене вона занадто гарна, і Володарка подарувала її вам, але вона зрозуміла б. А ви розумієте, пане Фродо? Я мушу йти далі.

Але йти Сем не міг, іще ні. Він стояв на колінах, тримав Фродо за руку і не міг її відпустити. Час минав, а він усе стояв навколішки, тримаючи руку свого господаря, й у серці його точилася боротьба.

Спершу він хотів зібратися на силі й піти в самотню подорож — заради помсти. Пішов би він зараз, то гнів провів би його всіми дорогами світу, в погоні, поки нарешті не вдалося б упіймати його, Ґолума. Тоді Ґолум загинув би в якомусь закутку. Та не для того пішов він у подорож. Не варто залишати свого господаря заради цього. Це його не поверне. Ніщо не поверне. Уже краще було їм разом загинути тут. І це також була би самотня подорож.

Сем подивився на блискучий кінчик меча. Він подумав про чорну прірву та порожнє падіння в ніщо. Але це — не порятунок. Це означає нічого не зробити, навіть не потужити. Не для цього він вирушив у подорож.

— Що ж мені робити? — крикнув він знову і тепер неначе почув безжальну відповідь: «Пройти до кінця». Ще одна самотня подорож, до того ж найгірша.

«Як? Мені самому іти до Провалля Фатуму? — Він здригнувся від страху, та рішення його зміцніло. — Як? Мені забрати Перстень у нього? Перстень йому дала Рада».

Та відразу ж прийшла й відповідь: «Але Рада дала йому і товаришів, аби завдання було виконане. І ти останній із усього Загону. Завдання мусить бути виконане».

— Чому я останній, — застогнав Сем. — Краще був би тут старий Ґандалф або хто інший. Чому я, геть самотній, маю все вирішувати? Я обов'язково помилюся. Та й не для мене це — забирати Перстень, висуватися наперед.

«Але ти не висувався — тебе висунули. А щодо того, що не підхожа особа, ну, то можна сказати, що і пан Фродо нею не був, і пан Більбо. Вони самі цього не вибирали».

«Ну, гаразд, мушу сам усе вирішити. І я вирішу. Але ж я обов'язково помилюся — буду таким справжнім Семом Правоногом.

Ану подумаймо: якщо нас тут знайдуть, чи пана Фродо знайдуть, і цю Річ при ньому, ну, то Ворог її забере. І тоді кінець усім нам, і Лорієну, й Рівендолу, і Ширу, й усім. І часу втрачати не можна, бо справді настане кінець. Війна вже почалась, і схоже на те, що все йде так, як того хоче Ворог. Ніколи йти за порадами чи дозволом із цією Річчю. Ні! Або сидіти тут, поки вони не прийдуть і вб'ють мене над тілом господаря, а тоді заберуть Річ; або брати цю Річ і йти».

Він глибоко вдихнув повітря.

— Тоді бери й іди!

Він нахилився. Дуже обережно розстебнув защіпку на шиї Фродо і просунув руку під плащ; потім, другою рукою припіднявши голову, він поцілував холодне чоло і повільно зняв ланцюжок. Голова спокійно лягла на попереднє місце. Нічого не змінилось у нерухомому обличчі, й це найбільше переконало Сема, що Фродо помер і від завдання звільнений.

— Прощавайте, мій пане, мій дорогий! — пробурмотів він. — Простіть свого Сема. Він повернеться на це місце, коли все зробить… якщо зможе. І тоді вже ніколи не покине вас. Спіть спокійно до мого повернення; і хай ніяка лиха істота не підступить до вас! І якщо Володарка Лорієну мене чує і виконає моє бажання, то я прошу лише одного: повернутися до вас. Прощавайте!

І тоді він схилив голову і надягнув ланцюжок собі на шию, і відразу ж тягар Персня пригнув його до землі, так мовби на нього повісили великий камінь. Але потроху ніби зменшилася вага, чи то він наснажився новою силою, Сем підвів голову, а тоді з великим зусиллям став на ноги і виявив, що може йти і нести тягар. На якусь мить він вийняв Фіал і подивився на свого господаря, — світло тепер падало м'якими променями вечірньої зорі в літню ніч, і в цьому світлі обличчя Фродо знову стало чистим, блідим, але сповненим ельфійської краси, мов у того, хто давно пройшов крізь сутінки. І з гіркою втіхою від цього останнього погляду Сем відвернувся, сховав світильник і ступив у гуснучу темінь.

Далеко йти не довелося. Тунель залишився позаду; до Розколини — кілька сотень ярдів. Стежка була помітна в сутінках, глибока, століттями витоптувана борозна, що підіймалася вгору довгим жолобом серед скель. І жолоб швидко звужувався. Невдовзі Сем підійшов до широкого прогону з низькими східцями. Тепер орківська вежа нависла просто над ним, загрозливо чорна, й у ній горіло червоне око. Зараз Сем ховався в її темній тіні. Він піднявся на вершину сходів і нарешті опинився у Розколині.

— Я вже вирішив, — повторював він собі. Та насправді це було не так. Хоча він із усіх сил намагався все обдумати, однак те, що він робив, суперечило його натурі. — Чи я помилився? — бурмотів він. — А що я мав зробити?

Коли прямовисні скелі Розколини нависли над ним, перед тим як він вибрався на саму вершину, перед тим як глянув на стежку, що опускалася до Безіменного Краю, він обернувся. На мить застигнувши в нестерпному сумніві, він озирнувся. Він усе ще бачив, мов невеличку цятку в гуснучій пітьмі, вхід до тунелю; і подумав, що бачить чи здогадується, де лежить Фродо. Йому привиділося, що там щось блищить, а може, це йому здалося крізь сльози, коли він дивився на кам'янисте узвишшя, де обернулося на руїну все його життя.

— Якби тільки збулось одне моє бажання, одне бажання, — зітхнув він, — аби я повернувся до нього!

Тоді він нарешті обернувся обличчям до стежки і зробив кілька кроків: ступати ще ніколи не було так важко.

Лише кілька кроків; іще кілька кроків — і він зійде донизу й уже ніколи не побачить того узвишшя. І тут раптом він почув крики та голоси. Завмер каменем. Голоси орків. Позаду та попереду нього. Тупіт ніг і хрипкі викрики: орки піднімалися до Розколини з протилежного боку, з якогось виходу з вежі, мабуть. Тупіт ніг і крики позаду. Він повернувся. Червоні вогники, смолоскипи, замиготіли ген унизу, де орки виходили з тунелю. Нарешті полювання завершено. Червоне око вежі не сліпе. Його спіймали.

Тепер миготіння смолоскипів і брязкіт сталі були вже дуже близько. Ще хвилина — і вони опиняться вже на горі і знайдуть його. Він надто довго приймав рішення, а тепер усьому кінець. Як же йому втекти, врятувати себе чи Перстень? Перстень. Він не думав і не приймав ніякого рішення. Він просто витягнув ланцюжок і затиснув Перстень у долоні. Перші орки з'явились у Розколині просто перед ним. Він одягнув Перстень.

Світ змінився, і коротка мить часу здалася годиною задуми. Сем відразу помітив, що слух його загострився, а зір затуманився, але якось не так, як у лігві Шелоби. Усе довкола тепер було не темне, а розмите; він сам був у сірому імлистому світі, мов маленький чорний твердий камінь, і Перстень, відтягуючи його ліву руку, був наче кільце гарячого золота. Сем собі не здавався невидимим, а навпаки, жахливо й особливо помітним; і він знав, що Око шукає його.

Він чув, як тріскає камінь і шумить вода в далекій Морґульській Долині; і як глибоко під скелями булькоче нещасна Шелоба, заблукавши в якомусь завулку; і голоси в підземеллях вежі; і крики орків, котрі виходили з тунелю; й оглушливі, до реву у вухах, гуркіт ніг і галас орків попереду. Він притиснувся до скелі. А вони крокували далі, мов примарний загін, сірі спотворені постаті в тумані, тіні страху з блідим полум'ям у руках. І вони проходили повз нього. Він зіщулився, намагаючись утиснутись у якусь щілину і заховатися.

Сем прислухався. Орки з тунелю й ті, котрі простували в долину, помітили одні одних і тепер загукали та пришвидшили ходу. Він добре все чув і розумів, що вони говорили. Мабуть, Перстень давав йому розуміння мов — або просто розуміння, особливо слуг Саурона, його творця, тож коли Сем прислухався, він тлумачив собі все і розумів. Звісно, могутність Персня помітно зросла в тих місцях, де його викували; та одним він наділити не міг — сміливістю. Тепер Сем тільки і думав, де би сховатися, де би залягти, поки все стихне; й він занепокоєно прислухався. Звідки лунали голоси, він не знав, слова гупали просто у вухах.

— Егей! Ґорбагу! Що ти тут робиш? Уже досить із тебе війни?

— Виконую накази, ти, тюхтію. А ти що робиш, Шаґрате? Набридло ховатись у вежі? Подумуєш про війну?

— Слухайся наказів. Я головний на цьому перевалі. Тож будь увічливий. Маєш якесь доручення?

— Ні, ніякого.

— Гей! Улю-лю! — вереск перервав розмову командирів. Орки внизу раптом щось побачили. Усі побігли.

— Гей-го! Тут щось є! Лежить просто на дорозі. Шпигун, шпигун! Завили хрипкі ріжки, здійнявся гармидер.

Ураз Сем виринув зі свого лякливого настрою. Орки знайшли його господаря. Що вони з ним зроблять? Він чув такі розповіді про орків, від яких кров холонула в тілі. Цього він не допустить. Він скочив на ноги. Завдання й усі свої рішення він відкинув, а з ними — страх і сумніви. Тепер він знав, де є і де було його місце: біля його пана, хоча що він міг зробити, не було зрозуміло. Він побіг сходами вниз, назад до Фродо.

«Скільки їх там? — думав він. — Щонайменше тридцять-сорок із вежі та ще більше звідти, знизу, мабуть. Скількох я зможу вбити, поки мене спіймають? Якщо я вийму меча, вони відразу побачать його сяйво, і мене рано чи пізно схоплять. Цікаво, чи складуть про мене пісню? Як Сем поліг на Високому Перевалі, поклавши курган трупів біля свого господаря? Ні, жодних пісень. Певно, що ні, бо Перстень знайдуть, і не буде вже пісень. Але тут я вже не можу нічого вдіяти. Моє місце — біля пана Фродо. Вони мусять це зрозуміти: Елронд і Рада, і великі володарі та володарки з усією їхньою мудрістю. Усі їхні задуми провалилися. Я не можу бути їхнім Персненосцем. Без Фродо не можу».

Та орків уже не було видно. Він не мав часу роздумувати про себе, та зараз усвідомив, що дуже втомлений, змучений до виснаження: ноги відмовлялися його слухатися. Він плентався надто повільно. Стежка видавалася вкрай довгою. Куди ж вони всі поділися в цій імлі?

Ось вони знову з'явилися! Та вже досить далеко попереду. Стовпилися довкола чогось, що лежить на землі; кілька інших металося довкола, мов гончаки по сліду. Він спробував рвонути вперед.

— Ну ж бо, Семе, — сказав він, — бо знову запізнишся! — Він розщіпив піхви. За мить він вийме меча, і тоді…

Здійнявся дикий гармидер, орки улюлюлюкали та реготали, піднімаючи щось із землі.

— Гей-го! Гей-я-го!

Потім голос крикнув:

— Тепер ходімо! Короткою дорогою. Назад до Нижніх воріт. Сьогодні вона не мала би нам завадити.

Ціла ватага орків зрушила з місця. Четверо середніх несли на плечах тіло.

— Гей-го!

Вони забрали тіло Фродо. Уже пішли. Він не міг їх наздогнати. Але вперто просувався вперед. Орки добралися до тунелю й уже заходили в нього. Ті, котрі несли тягар, пішли перші, решта штовхалася слідом. Сем сунув віддалік. Він витяг меча, блакитний спалах у тремтячій руці, та вони не помітили цього. Коли Сем підбіг, задихавшись, останні орки вже зникли в чорній дірі.

На якусь мить він зупинився, переводячи подих. Потім провів рукавом по обличчю, витираючи пил, і піт, і сльози.

— Покидьки кляті, — видихнув він і пірнув за ними в темряву.

У тунелі йому вже не здавалося надто темно, радше було так, ніби з імли він потрапив у густий туман. Утома його зростала, та водночас усе більше міцніла воля. Йому здалося, що попереду він розрізняє світло смолоскипів, але як він не пнувся, наздогнати їх не міг. Орки швидко пересуваються тунелями, а цей вони знають дуже добре; бо, незважаючи навіть на Шелобу, їм доводилося часто ходити ним як найкоротшим шляхом із Мертвого Міста за горами. У які прадавні часи було вирито основний тунель і велику круглу яму, де століття тому оселилася Шелоба, того вони не знали; та самі вони прокопали багато бічних ходів, аби обминати лігво, сновигаючи туди-сюди у справах їхніх господарів. Сьогодні вони не збиралися заходити далеко вглиб, а радше квапилися знайти бічний хід, що вивів би їх до сторожової вежі на скелі. Більшість із них була весела, втішена знахідкою, і на бігу вони базікали та галасували за своїм звичаєм. Сем чув гамір їхніх хрипких голосів, різких у мертвому повітрі, і з-поміж інших він вирізняв два, виразніші та ближчі до нього. Командири обох загонів, здається, йшли останні, сперечаючись по дорозі.

— Чи не припинила би твоя потолоч репетувати, Шаґрате? — бурчав один. — Ще нам Шелоби бракувало.

— Заспокойся, Ґорбаґу! Твої галасують іще більше, — сказав інший. — Нехай хлопці розважаться! Думаю, зараз нам не варто боятися Шелоби. Здається, вона всілася на цвях, і ми не будемо плакати через це. Хіба не бачив? Мокрий слід аж до її клятої нори. Як зупинили її раз, зупинять іще сто разів. То нехай посміються. І нам нарешті пощасхило: знайшли те, що шукають у Луґбурці.

— Шукають у Луґбурці? А що це таке, ти як думаєш? Схоже на ельфа, хоча для ельфа замале. Яка небезпека від такої істоти?

— Не знаю, побачимо.

— Ого! То вони не сказали тобі всього? Ніколи нам не кажуть того, що самі знають, правда? Навіть половини не кажуть. Але вони можуть помилятися, навіть ті, що нагорі.

— Шш, Ґорбаґу! — Голос Шаґрата стишився так, що навіть неймовірно загострений слух Сема ледве вловлював слова. — Можуть, але в них усюди очі та вуха, навіть серед моїх, хочеш того чи ні. Та немає сумніву, що вони чимось стурбовані. Назґули стурбовані, ти сам кажеш; і Луґбурц — також. Щось від них ледве не вислизнуло.

— Ледве, кажеш! — вигукнув Ґорбаґ.

— Добре, поговоримо про це пізніше. Коли дійдемо до Нижніх воріт. Там є місце, де можна буде погомоніти, поки хлопці переходитимуть.

Невдовзі Сем помітив, що смолоскипи зникли. Зачувся грюкіт, а коли Сем підбіг — глухий удар. Як він здогадався, орки звернули і ввійшли в той самий отвір, куди не змогли вони з Фродо. Отвір і далі був заблокований.

Здавалося, що шлях перегороджує велика брила, та орки якось пройшли, бо він чув їхні голоси по той бік. Вони і далі бігли, вглиб гори, назад до вежі. Сем був у розпачі. Вони відносять тіло його пана з якоюсь страшною метою, а він не може пройти. Він натискав на брилу, він кидався на неї всім тілом, але вона не піддавалась. І тоді зовсім поруч, чи так йому здалося, він знову почув голоси двох командирів. На мить він завмер, прислухаючись: може, раптом довідається щось корисне. Може, Ґорбаґ, який сам, здається, з Мінас-Морґула, вийде, і тоді Сем прослизне всередину.

— Ні, не знаю, — сказав голос Ґорбаґа. — Зазвичай новини долітають швидше за птахів. Але як це робиться, я не цікавився. Так безпечніше. Бр-р! Від цих назґулів у мене мурашки по спині. Як подивляться, то немов шкіру з тебе здирають і ти мерзнеш сам у темряві. А Він їх любить; нині вони Його улюбленці, то й даремно скаржитися. Знаєш, то не забавка — служити зараз у місті.

— Спробував би ти пожити тут, у товаристві зі Шелобою, — сказав Шаґрат.

— Найкраще би десь подалі від них усіх. Але зараз війна, — коли скінчиться, то, може, і легше стане.

— Кажуть, на війні все добре.

— Та кажуть, — буркнув Ґорбаг. — Але побачимо. Принаймні, якщо все буде гаразд, то стане просторіше. Як ти казав? Якщо вдасться, ми з тобою вислизнемо й оселимося собі десь із кількома надійними хлопцями, десь, де багато доброї та легкої здобичі й нема великого начальства.

— Ах! — зітхнув Шаграт. — Як за старих часів.

— Так, — погодився Ґорбаґ. — Але не сподівайся на це. Щось мене непокоїть. Як я вже казав, Велике Начальство, — голос його стишився майже до шепоту, — так, навіть Найбільший, може помилятися. Щось ледве не вислизнуло, кажеш? А я кажу, таки вислизнуло. Нам треба стерегтися. Завжди бідним урукам усе розгрібати, а подяка за це маленька. І не забувай: вороги не люблять нас так само, як і Його, і якщо візьмуть гору над ним, то і нам кінець. Краще скажи, коли тобі дали наказ?

— Десь годину тому, якраз перед тим, як ти нас побачив. Надійшла вказівка: «Назґул занепокоєний. На Сходах можливі шпигуни. Подвоїти пильність. Патруль до Сходів». Я вирушив одразу.

— Погані справи, — сказав Ґорбаґ. — Ось дивися: наша Мовчазна Варта занепокоїлася ще перед двома днями, наскільки мені відомо. Та наступного дня мій патруль нікуди не висилали, і до Луґбурца рапорт не передали: мабуть, тому що Великий Сигнал пішов угору і Верховний Назґул вирушив на війну, отаке. І тоді вони якийсь час не могли привернути увагу Луґбурца, так мені сказали.

— Мабуть, Око було зайняте іншим, — сказав Шаґрат. — Кажуть, на заході відбувається щось значне.

— Усі це знають, — буркнув Ґорбаґ. — А тим часом вороги вибралися на самі Сходи. Ви чим займалися? Ви ж маєте вартувати, хіба ні, навіть без наказу? Ви для чого?

— Ну, годі! Не берися мене вчити. Ми не спали всю ніч. Ми знали, що там відбувається щось дивне.

— Дуже дивне!

— Так, дуже дивне: світло та крики. Шелоба вилізла. Мої хлопці бачили її з Пролазою.

— Пролаза? А це хто?

— Ти мав його бачити: такий худющий чорний тип, сам схожий на павука, а може, радше на заморену жабу. Він тут уже бував. З Луґбурца вийшов, давним-давно, і Згори нам було наказано пропустити його. Відтоді він раз чи два з'являвся на Сходах, але ми його не чіпали: у них із її Величністю якесь порозуміння. Гадаю, він неїстівний: вона би не зважала на накази Згори. Але гарна у вас сторожа в долині: він був тут за день до того гармидеру. Ми помітили його вчора ввечері. Мої хлопці повідомили, що її Величність розважається, і мене це не турбувало, поки не надійшов наказ. Я думав, що Пролаза приніс їй забавку чи, може, ви відіслали їй подарунок, якогось полоненого. Я в її розваги не втручаюся. Ніщо не втече від Шелоби, коли вона на ловах.

— Ніщо, кажеш! А ти не бачив, повз що ми пройшли? Кажу тобі, щось мене турбує. Що би то не видерлося на Сходи, та воно втекло. Воно прорізало павутиння і вибралося з нори. Тут є про що подумати!

— Ну, добре, але ж вона впіймала його врешті-решт, хіба ні?

— Впіймала? Впіймала кого? Цього малюка? Та якби він був один, вона давно б уже потягла його до своєї комори, і він був би зараз там. І якщо в Луґбурці його шукають, то ти мав би йти й упіймати його. Пощастило тобі. Та він не один.

Тут Сем почав слухати уважніше і притулив вухо до каменя.

— Хто розрізав тенета, якими вона його обмотала, Шаграте? Той самий, хто розітнув павутиння. Хіба ти не бачив? І хто встромив шпильку в її Величність? Думаю, той самий. І де ж він? Де він, Шаґрате?

Шаґрат не відповів.

— Ти поворуши мізками, якщо вони в тебе є. Тут нічого сміятися. Ще ніхто, ніхто ніколи не встромляв ніякої шпильки в Шелобу, ти це прекрасно знаєш. Сумувати не будемо; та подумай — десь тут поруч є хтось, небезпечніший за будь-якого заколотника, котрі забрідали сюди зі старих злих часів, із часів Великої Облоги. Щось таки вислизнуло.

— І що воно таке? — буркнув Шаґрат.

— За всіми ознаками, капітане Шаґрате, тут гуляє великий воїн, швидше за все — ельф, у будь-якому разі — з ельфійським мечем, а можливо, й зі сокирою; він гуляє і у твоєму районі, а ти ще його не зустрічав. Справді дуже дивно! — Ґорбаґ плюнув. Сем сумно посміхнувся, почувши такий опис самого себе.

— Ну, ти завжди все бачиш у похмурому світлі, — відповів Шаґрат. — Можеш тлумачити ознаки, як хочеш, але все можна пояснити по-іншому. Принаймні я поставив вартових на кожному кроці й займатимуся справами по черзі. Спочатку гляну на малюка, котрого ми спіймали, а тоді почну перейматися ще чимось.

— Боюся, ти мало що знайдеш у нього, — сказав Ґорбаґ. — Він може не мати жодного стосунку до всієї справи. Принаймні здоровань із гострим мечем не дуже його цінував — просто лишив, де той лежав: типова ельфійська манера.

— Побачимо. А тепер ходімо! Наговорилися. Зараз оглянемо цього бранця.

— Що будеш робити з ним? Не забувай: я перший помітив його. Якщо буде якась забава, то я зі своїми хлопцями приєднуюся.

— Годі тобі, — гарикнув Шаґрат, — у мене свої накази. І якщо порушимо їх, то заплатимо життям. Кожен чужинець, затриманий сторожею, має сидіти у вежі. Бранця слід обібрати. Детальний опис усіх предметів, одягу, зброї, листів, перснів чи інших дрібниць слід відсилати до Луґбурца й тільки до Луґбурца. І бранця слід тримати у безпеці та неторканим, під страхом смерті кожного з вартових, аж поки по нього не пришле або сам не прийде Він. Усе досить просто, і саме це я збираюся зробити.

— Обібрати, еге ж? Що, зуби, нігті, волосся — також?

— Ні, не це. Він для Луґбурца, кажу ж тобі. Його потребують цілого та здорового.

— Зробити це буде нелегко, — розсміявся Ґорбаґ. — Тепер він лише падло. Що Луґбурц буде з ним робити, важко здогадатися. Може, й у казан піде.

— Дурень, — гаркнув Шаґрат. — Спочатку говорив розумно, але ж ти не знаєш стільки всього того, що відомо більшості. Сам утрапиш до казана чи до Шелоби, якщо не будеш обережніший. Падло! Це все, що тобі відомо про її Величність? Коли вона обплітає тенетами, значить, вона полює за м'ясом. Вона не їсть мертвеччини і не п'є холодної крові. Цей малюк не мертвий!

Сем похитнувся, схопившись за камінь. Він відчув, як увесь темний світ перевернувся догори дном. Такий великий був його шок, що він мало не зомлів, але навіть коли намагався не втратити свідомість, десь із глибини виринув коментар: «Дурень ти, він не мертвий, і твоє серце про це знало. Не довіряй своїй голові, Семвайзе, — це не найкраща твоя частина. Біда з тобою, що ти від самого початку не мав надії. А що робити тепер?» Наразі нічого, лише тулитися до нерухомого каменя і слухати, слухати мерзенні орківські голоси.

— Авжеж! — продовжував Шаґрат. — У неї багато отрут. Коли вона на полюванні, то просто коле всіх у шию, і вони стають м'які, наче риба без кісток, і тоді вона робить з ними, що хоче. Пам'ятаєш старого Уфтака? Він зник на багато днів. Потім ми знайшли його в кутку: він був підвішений, але при повній свідомості й очима світив. Ми так насміялися! Вона, мабуть, про нього забула, та ми його не рухали, — не варто втручатись у її справи. А цей покидьок, він прочуняє, через кілька годин; трохи почуватиметься слабеньким, але потім із ним буде все гаразд. Чи було би, якби Луґбурц лишив його у спокої. І звісно, він буде дивуватися, де ж це він і що з ним було.

— І що з ним буде, — засміявся Ґорбаґ. — Ми принаймні зможемо розповісти йому кілька історій. Не думаю, що він уже бував у милому Луґбурці, тож йому закортить довідатися, на що сподіватися. Забава буде веселішою, ніж я думав. Ходімо!

— Не буде ніяких забав, кажу тобі. Він має бути у безпеці, або ми всі мертві.

— Ну, добре! Але я на твоєму місці ловив би того великого, перш ніж доповідати Луґбурцу. Не дуже гарно буде, коли розкажеш, що спіймав кошеня, а кота проґавив.

Голоси почали віддалятися. Сем чув, як затихав тупіт ніг. Він приходив до тями від шоку, і тепер його охопила дика лють.

— Я все зіпсував! — крикнув він. — Я так і знав. Тепер він у них, у тих гаспидів! Покидьки! Ніколи не залишай свого пана, ніколи, ніколи — таке було моє непорушне правило. І я чув це серцем. Чи проститься мені?! Тепер я мушу до нього повернутись. Але як, як?!

Він знову вийняв меча і постукав руків'ям по каменю, але твердь лише глухо застугоніла. Зате меч запалав так яскраво, що тепер Сем міг трохи побачити. Він здивовано помітив, що велика брила мала форму важких дверей, майже вдвічі вищих за нього. Угорі між дверима та низькою аркою отвору була темна щілина. Напевно, двері мали зупиняти Шелобу, замкнуті з протилежного боку якимось засувом, недосяжним для її підступів. Зібравши останні сили, Сем підстрибнув і схопився за верхній край, підтягнувся і перевалився на другий бік; а тоді шалено побіг, із палаючим мечем у руці, за ріг і вгору крученим тунелем.

Новина про те, що господар його живий, подвигнула його на останнє зусилля, й він забув думати про втому. Сем нічого не бачив попереду, бо цей новий прохід безперестанку завертав і загинався; та йому здалося, що він наздоганяє двох орків: їхні голоси знову наближалися. Тепер вони були вже зовсім близько.

— Саме це я і зроблю, — сердито говорив Шаґрат. — Посаджу його на сам верх.

— Навіщо? — бурчав Ґорбаґ. — У тебе що, немає темниць унизу?

— Його треба стерегти, кажу тобі, — відповів Шаґрат. — Розумієш? Він дуже цінний. Я не довіряю ні своїм хлопцям, ані твоїм; і тобі — також, бо ти схиблений на забавах. Він піде туди, куди я захочу і куди тобі не добратися, якщо не будеш поводитися ввічливо. На сам верх, побачиш. Там він буде у безпеці.

— Справді? — мовив Сем. — Ви забули про великого воїна-ельфа, котрий гуляє поблизу!

З цими словами він завернув за останній ріг і раптом виявив, що через якісь хитрощі тунелю чи слух, загострений Перснем, він помилився з відстанню.

Постаті двох орків були ще далеко. Тепер він їх бачив, чорні та присадкуваті на тлі червоного сяйва. Коридор нарешті повів прямо й угору; в кінці були великі двері, розчинені навстіж, які, мабуть, вели до нижніх залів під високим рогом вежі. Орки з тягарем уже ввійшли досередини. Ґорбаґ і Шаґрат підходили до воріт.

Сем почув грубий спів, ревіння рогів і гудіння гонгів, огидний гармидер. Ґорбаґ і Шаґрат уже ступали на поріг.

Сем закричав і оголив Жало, та його тихий голос потонув у галасі. Ніхто його не помітив.

Великі двері загриміли. Бум-м! Металеві засуви брязнули зісередини. Ворота зачинили. Сем кинувся на обкуті залізом стулки й упав, непритомний, на землю. Він лежав за воротами в темряві. Фродо був живий, але в полоні у Ворога.