Вогонь-охоронець

КРІЗЬ ДАЛЕЧІНЬ ВІКІВ

Званцев. Ну, мій шановний кроте, що ти скажеш про цей цікавий документик?

Скорчинський. Документик! Ти навіть приблизно збагнути не можеш, який цінний він для нас!

Званцев. Ото дива, цікава байка про сварки двох стародавніх шахраїв!

Скорчинський. О-о! Багато хто з тих, хто не вивчав античної історії, саме так його й розцінить: «Цікавий документ, досить втішне, знаєте, оповіданнячко про підступи хитрого жерця, який намагався вижити з міста свого суперника дві тисячі років тому…» А для нас це справжній скарб. Скільки тут найцікавіших відомостей, тонких деталей, яких тобі просто не втямити!

Званцев. Гаразд, прошу без особистостей. Повернемось до наших стародавніх героїв. Звідки ж він все-таки взявся, цей загадковий Син Неба?

Скорчинський. Саме це мене теж цікавить над усе.

Званцев. А чому? Що в ньому такого надто дивного? Спритний фокусник і дурисвіт, тільки й того! Адже ти, здається, казав мені, що в ті забобонні часи таких пройд немало блукало світами. Ще наводив мені за приклад легендарного Аполлонія Тіанського з його липовими чарами: надзвичайні пророкування, воскресіння мертвих, здатність переміщуватись у повітрі в будь-яке місце, — та він на сто очок випередить нашого Сина Неба! Чого ти мовчиш?

Скорчинський. Слухаю й захоплююсь твоїми швидкими успіхами з античної історії.

Званцев. Ну, а якщо облишити балачки, — про що ти думаєш?

Скорчинський. Не забувай, що жрець писав тільки для себе, зашифровував свої записи. Отже, він був щирий і зовсім не схильний вигадувати якісь пусті байки про неіснуючі чудеса. Чи не так? І даремно ти називаєш цього дивного прихідця спритним дурисвітом. Є в його поведінці чимало загадкового, що змушує серйозно замислитись. Навіщо, наприклад, йому треба було створювати якусь нову мову для зміцнення дружніх зв'язків між греками й сусідніми племенами?..

Званцев. Ти навіть не повірив у можливість цього, а я, виявляється, мав рацію щодо цієї стародавньої мови.

Скорчинський. Я тому й не міг повірити, бо така ідея здавалась мені зовсім неможливою як на ті часи. Але це факт. Та й інші його вчинки змушують добре подумати. Велика зацікавленість технікою, спроби створити якісь машини, щоб полегшити працю рабів. І водночас висміювання забобонів, розвінчування різних витівок жерця. Як хочеш, а коло його інтересів показує, що це був зовсім не якийсь-то шарлатан, а допитливий дослідник.

Званцев. Не забувай ще й про те, що він робив спроби створити якийсь літальний апарат, уламок якого найшов Алик Рогов! Шкода, що від нього так мало залишилось, важко уявити конструкцію. Навряд, щоб це був планер — швидше щось на зразок орнітоптера. Але все одно: людина, яка задумала дві тисячі років тому створити орнітоптер, мала геніальну голову на плечах. Це йому, звичайно, не вдалось би — над цим завданням досі б'ються інженери. Та розмах його мені до душі, справжній винахідник. Ти правий: це була якась незвичайна особа. Слухай, я б не здивувався, якби він і насправді був Сином Неба.

Скорчинський. Космічний гість?

Званцев. Так! Пригадай, як описує жрець його появу: страшний гуркіт і спалах на безхмарному небі, ніби промчала колісниця легендарного Фаетона. Дуже схоже на приземлення космічного корабля!

Скорчинський. Та не міг же він висадитися сам. Куди поділись інші?

Званцев. Загинули, потрапили в полон до таврів, відлетіли в аварійному порядку, забувши про нього, коли почався землетрус, — звідки я знаю? Треба шукати, копати далі, йти його слідами! До речі, де дріт, що ти знайшов у печері?

Скорчинський. Тиж знаєш: віддав у міліцію.

Званцев. Молодець! Треба його негайно звідти визволити. Мені чомусь здається, що він якоюсь мірою зв'язаний з цим Сином Неба…

Скорчинський. Мені теж. Я ж тобі розповідав, що в цього скелета була дуже незвичайна, лобаста голова. Та ось тобі фотознімок, поглянь сам.

Званцев. Повністю співпадає з описом жерця. І пам'ятаєш: жрець пише, що Уранід ховався для роздумів у печерах? Можливо, це ти його череп знайшов у печері й зробив з нього купу пороху, розтелепа?! Тепер дріт не загуби. Як тільки приїдеш, забери його з міліції та надсилай мені. Ми тут зробимо аналізи. А сам не займай, боронь тебе боже!..

Скорчинський. Гаразд.

Званцев. А мені, щоб тут не нудьгувати, дай іще черепків з твоїх колекцій.

Скорчинський. Можеш ти, врешті, сказати, навіщо вони тобі?

Званцев. Я ж казав: удосконалюємо метод палеомагнетизму. Ясно? А докладніше пояснювати — однак не зрозумієш, голова в тебе надто гуманітарна.

Скорчинський. Годі, годі… А ти не міг би експериментувати з якимись іншими матеріалами? Нащо тобі здалися зразки саме з наших колекцій? Їх же мало.

Званцев. Слухай, не будь таким Плюшкіним у квадраті. І це після того, як ми допомогли тобі розшифрувати такий унікальний рукопис. О чорна невдячність!

З Мишком я не дуже ділився думками, що обступили мене, бо остерігався його глузувань. «А, то ти відмовляєшся від своїх попередніх заперечень? І так люто сперечався! Де ж твоя принциповість, учений кроте?»

Невже це був небесний захожий? Що більше я вчитувався в рукопис жерця та розмірковував над ним, то частіше повертався до думки, яка спершу здавалася зовсім неймовірною.

Справді: казкова поява чужинця, як її описав жрець, вельми нагадувала картину приземлення якогось космічного корабля. Він опустився вдало, висадив розвідників. І треба ж було статися цьому злополучному землетрусу: звичайно, корабель був вимушений в аварійному порядку швидко злетіти знову, залишивши напризволяще свого відважного й жадібного до знань розвідника, який раптом став самотнім полоненим на чужій планеті — й без усякої надії на повернення додому!

Можна собі уявити, яку бурю почуттів пережив у цю справді трагічну мить Син Неба, коли під ногами в нього враз заходила ходором земля, він почув раптом ревіння двигунів і побачив, як рідний корабель, який проніс його неушкодженим серед зірок, набираючи швидкість, шугнув без нього в голубе небо… Яка разюча, безглузда, коли вдуматись, випадковість: благополучно подолати мільйони кілометрів міжпланетних просторів, де, здавалось, на кожному кроці підстерігає набагато більше різних небезпек — і метеори, й космічне випромінювання, й поля радіації,— та вибрати для посадки фатальний час землетрусу.

Мало не загинути у хвилюючу й урочисту мить зустрічі з невідомою цивілізацією!

Звичайно, Син Неба міг залишитися самотнім. І яка страшенна, справді трагічна доля, якщо вдуматися, випала йому! Промчати між зорями — й опинитися самому на невідомій планеті. Мати дивовижні здібності — а бути зустрінутим, як чарівник, пройдисвіт, яких чимало водилося в ті часи. Палко прагнути допомогти людям — і наштовхнутися на повне, цілковите нерозуміння.

Ось яке міркування підтверджувало мої думки. На перший погляд воно може здатися парадоксальним, але, якщо вдуматися, — дуже важливе: саме те, що Син Неба залишив так мало помітних слідів свого перебування на Землі, й переконувало мене в можливості висадки з космічного корабля. Адже що твердили автори різних гіпотез про космічних прихідців, які я завжди повністю відкидав і висміював? Що ці небесні гості, відвідавши нашу планету, одним махом створювали нові цивілізації, були навіть мало не засновниками всього роду людського. З точки зору серйозної науки це, звичайно, дурниця.

Але ось так — без особливого галасу, без якихось помітних змін у давно налагодженому побуті місцевих народів, які мали свою стародавню культуру, — так, мабуть, цілком міг здійснитися епізодичний візит на Землю гостей з інших світів. І не багатьох гостей, а лише одного, — в тім-то й річ!

Мені спали на думку останні рядки лермонтовської чудової «Тамані». Пригадайте, як розмірковував Печорін над своєю пригодою серед «чесних контрабандистів»: «Неначе камінь, кинутий в тихе джерело, я розтривожив їхній спокій, і, немов камінь, мало сам не пішов на дно!» Так і з Сином Неба: кола швидко розійшлися, й вода знову стала спокійна та гладенька. Як тепер в її глибині відшукати його сліди?

Я думав про це по дорозі в Крим, а діставшись до бази, всупереч усім своїм давнім звичкам не пішов на розкопки, а спершу завітав до міліції,

— Добре, що ви приїхали, — сказав мені слідчий, виймаючи з шафи досить тоненьку папку. — Вже кілька повісток вам надсилали. Маєте протокол підписати, ви ж перші знайшли цей скелет і повідомили про нього. А через це я ніяк справу закрити не можу.

— Ну, а щось з'ясувати вдалося? Лейтенант меланхолійно знизав плечима.

— Після того, як очистили від вапняку остеологічний матеріал, вияснилось, що людина загинула не менше десяти років тому. Можливо, ще під час Вітчизняної війни, тоді багато хто переховувався в печерах. Давно це було, зараз важко дізнатись.

— Ви його там і залишили?

— Кого?

— Та скелет.

— Ні. Скелет просто розсипався в руках. Довелося скріплювати кістки особливою речовиною. Після дослідження експертом остеологічний матеріал поховали як належить.

Отже, від дивовижного скелета з потворним черепом тепер нічого не залишилось, крім цих фотознімків…

На душі зробилось тривожно й гірко.

Я побіжно переглянув протокол: «18 вересня цього року в РВ міліції прийшов гр. Скорчинський О. М., який назвався начальником археологічної експедиції Інституту археології Академії наук, і зробив таку заяву:

Напередодні, тобто 17 вересня цього року, оглядаючи з науковою метою одну з печер на березі моря на південний захід, недалеко від селища, ним був знайдений скелет невідомої людини. Тут же виявлено металевий стержень, що нагадував ручку саморобного ножа, обмотаного дротом…»

— До речі, а де цей дріт? — запитав я.

— У мене, серед речових доказів.

— Мене просили надіслати його в Москву для аналізу в один науковий інститут.

— Криміналістичний?

— Так, вони займаються й криміналістикою, — туманно відповів я.

— Від них повинен бути запит.

— Ну, не будемо такими формалістами. Вони запит потім пришлють, я ж не знав, що так треба.

— Взагалі-то не дозволяється, — нерішуче сказав лейтенант.

— А що ви з ним збираєтесь робити, коли закриєте справу?

Він знизав плечима.

— Та ліквідуємо всі речові докази, які надалі непотрібні будуть.

— Викинете, просто кажучи?

— Не зберігати ж вічно, у нас складу немає.

— От і віддайте мені, а я вам розписку дам.

Лейтенант порився в шафі, дістав велику картонну коробку, а з неї — дріт на металевому стержні й, загорнувши в папірець, передав мені. Я написав розписку, підмахнув протокол і попрямував на пошту, щоб відразу ж надіслати дріт Мишкові в Москву.

Тепер лишалось одне: терпляче чекати. Та хіба це можливо, коли йдеться про такі таємниці!..

Я не стримався й вирішив обстежити місце, де, за туманними натяками в рукописі жерця, міг приземлитися космічний корабель. Розшуки ніяких наслідків не дали та й не залишили надії на майбутнє. Тут, на березі моря, траплялися часті зсуви, й, звичайно, він дуже змінився за двадцять століть. Досі ще збереглися сліди різких зміщень шарів землі, які сталися під час останнього землетрусу 1929 року, а одне із селищ поблизу так і називається Оползневе. А скільки разів тут здригалась земля й змішувались верхні нашарування грунту за минулі двадцять століть?

Ні, шукати треба тільки навколо храму. Й дуже точно спершу накреслити план дальших розкопок, а для цього ще не раз уважно проштудіювати рукопис жерця, щоб вибрати правильний шлях і не копати наосліп.

Ще й ще раз я уважно вчитувався в кожне речення, намагаючись не пропустити жодної дрібниці, яка могла б стати важливою. Зважаючи на значення храму, на імена ремісників, що згадувалися в рукописі, місто було, як видно, більше, ніж ми досі припускали, й займало, мабуть, велику площу. Щоб перевірити це, я намітив закласти кілька розвідувальних розкопок на східній околиці сучасного селища, де ми раніше не копали: можливо, тут, на незабудованих поки що ділянках, вдасться знайти залишки міських мурів чи якихось стародавніх споруд. Варто краще перекопати всі руїни храму й місця довкола. По-перше, я сподівався знайти ще невідомі інші тайники: навряд чи хитрий жрець обмежився одним. По-друге, дуже цікавило відшукати темницю при храмі, до якої жрець ув'язнив свого переможеного супротивника, загадкового чужинця. А що, коли там збереглись написи на стінах, які звичайно роблять в'язні, намагаючись збавити час?

Перечитуючи вже вкотре рукопис і довго роздумуючи над ним, я майже вивчив його напам'ять. І ніби зжився, я навіть сказав би, зріднився з людьми, які жили тут, ось на цьому кам'яному березі, двадцять століть тому, вирощували виноград, чавили сік, робили з нього вино, влаштовували бенкети, торгувались на базарній площі, вірили всяким спритним пройдисвітам, шанували оракулів, сперечалися за владу. В моїй буйній уяві малювались живі картини тогочасного життя. Шкода, що я не романіст! Як можна було б розписати всі перипетії боротьби Ураніда з хитрим жерцем на барвистому й мальовничому фоні життя грецького міста — чудовий роман про крутія в дусі Апулея вийшов би.

Таємниці, які давно мучили мене, тепер було розгадано. Я дізнався, чому мешканці міста раптом переіменували його в Уранополіс, на честь якої події викарбували монети із зображенням бога Асклепія та небесних світил. Розкрилась і таємниця загадкової мови, яка завдала нам так багато клопоту.

Все прояснилось. І дивна річ: я відчував від цього не тільки цілком природну радість відкриття, а й смуток теж. Що не кажи, а на кілька загадок у світі стало менше.

Але зате яка захоплююча таємниця чекала попереду! Невже ми й справді натрапили на слід космічних гостей?

Ми повели розкопки зразу на кількох ділянках. Заблищали на сонці наші лопати, насунулись численні турботи: як розподілити робітників, добути харчі дешевші, щоб зекономити побільше та за рахунок цього продовжити строк робіт. Мене з головою поглинули повсякденні справи.

Вже почались із новачками смішні пригоди, без яких не обходиться жоден розкопочний сезон, — певна ознака, що робота входить в нормальну колію.

Увечері біля вогнища, знищивши величезний таз жарених бичків, хлопці потішалися над одним студентом-першокурсником, який зробив сьогодні сенсаційне відкриття. Він уперше брав участь у розкопках, був досить романтичний, і легко уявити його зворушення, коли вже після кількох змахів лопати з землі раптом показався краєчок документа. Та якого! Не на папірусі, а на справжнісінькому папері.

Він примчав до мене, руки в нього тряслися, обличчя взялося червоними плямами, в грязюці, й, заїкаючись від хвилювання, доповів про свою знахідку.

Я вже знав, чим це кінчиться, і досить спокійно вислухав повідомлення про стародавній документ, який було надруковано на папері друкарським способом.

— Розкопуй його й далі сам, — запропонував я.

— Сам?

— Звичайно, я тобі довіряю.

Більше він до мене не прибігав, а за обідом намагався не потрапляти на очі. Але я все ж спитав його:

— Так що ж ти знайшов? Як розкопки?

— Газету «Советская Россия», — похмуро відповів він.

— Свіжу? — невинно поцікавився хтось із хлопців.

— Торішню. Хтось пожартував.

— Та ніхто не жартував, — втішав його Алик. — Просто так водиться — по закінченню розкопки класти в шурф якусь газету для прикмети, що тут уже працювали. Так і зробили. Отож не сумуй, і зо мною таке колись бувало.

Але через три дні нам пощастило відкопати справді неймовірну знахідку. Ми натрапили на ту саму темницю, в якій мучився Уранід!

Це була глибока, метрів на три яма, обкладена необтесаним камінням. Дах її завалився під час пожежі від ваги покрівлі храму, яка рухнула тоді на нього.

Ви розумієте, з яким трепетом я розкопував цю стародавню тюрму, де кінчив свої дні Син Неба. Так, він загинув саме тут, сумнівів тепер не було!

Ми знайшли два скелети. Один лежав біля самого порога, все ще стискаючи в давно зотлілому кулаці ручку заіржавілого меча. Другий скелет лежав у кутку — і навколо нього все ще гадюкою обвивався міцний, важкий ланцюг, що приковував його до стіни.

Це був, без сумніву, Син Неба. Але чиї ж останки ми знайшли в печері? Отже, дріт не має до Ураніда ніякого відношення?

Яка драма розігралася в цьому підземеллі тієї далекої ночі, коли місто гинуло в полум'ї й вулицями його мчали войовничі скіфи? Хто ж був цей загадковий Син Неба?

Чи дізнаємось ми колись про це?

Я не знав, що й думати, і хотів уже скоріше розповісти про цю знахідку Михайлові докладно в листі. Та раптом від нього надійшла дивна, незрозуміла телеграма-«блискавка»:

«Вилітай негайно Москву мені сняться дивні сни вилітай негайно!..»

— Москва? Званцев? З вами говоритимуть…

— Алло! Мишко? Слухай, кинь ти свої ідіотські жарти! Які сни тобі сняться?

— Здоровий будь, старина! Я сподівався, що ти вже летиш у Москву…

— Можеш ти мені пояснити до ладу, навіщо я тобі?

— Ну ось… Знову лайка замість вдячності…

— Годі випендрюватись, ти й так мені угробив цілий день. В чім справа?

— Кидай свої лопати й клізмочки та поспішай до Москви. Поздоровляю з найвидатнішим відкриттям в історії людства!

— Слухай, я покладу трубку!

— Стривай, стривай, не кип'ятись. Знаєш, ти просто геній! Він справді прилітав, Син Неба. І записав на дроті свій звіт про те, що бачив. Розумієш?

— Як записав?

— Прочитати тобі лекцію? Але це дорого коштуватиме по телефону. Прилітай сюди і все побачиш на власні очі. Розумієш: побачиш сам своїх стародавніх греків!

— Годі мене розігрувати!

— Я не жартую. Колосальне відкриття. Називаю на літери: кумир, осел, літає, Ольга, сорока…

— Роз'єдную, ваш час кінчився.

— Вилітай негайно!

Розповідає Олекса Скорчинський

Невже це можливо?

Невже ми й справді випадково наткнулися на слід відвідин нашої планети гістьми з космосу?! І хоч я інтуїтивно чекав, що відгадку Сина Неба принесе саме цей дріт, який ми знайшли в печері, все одно Михайлова розповідь про його складні досліди та несподіване відкриття зовсім приголомшила мене.

Дріт лежав на білому лабораторному столі, й я не міг відвести від нього погляду. Невже на цій тонкій металевій нитці справді записаний звіт про те, що побачив Син Неба, закинутий з волі фортуни дві тисячі років тому в маленьке грецьке містечко на Кримському березі? І невже я зараз сам зазирну в той далекий світ, побачу все його очима?!

Мені кортіло подивитись, і я погано слухав пояснення Михайла про техніку розшифровки відеозапису на дроті, про те, як він добирав найкращий режим, які використав прилади, — але він, на подив, здається, не образився за мою неуважність. Потім почав клясти себе, що під час експериментів над дротом розмагнітив частину запису.

— І яку частину! Самий початок! Там, мабуть, було зафіксовано приземлення космічного корабля. А тепер ми не дізнаємось, як це відбувалося. І надала ж мені лиха година перевірити його електропровідність!

— Гаразд, зараз цього вже не виправиш. Показуй швидше, що є! — благав я.

Та він немов навмисне зволікав і вирішив обставити перегляд магнітного запису не менш таємниче та урочисто, ніж той жрець свої пророкування в храмі Асклепія. Посадив мене в глибоке крісло в лабораторії перед овальним екраном, наказав спертися вільно на спинку, розслабити м'язи й ні про що не думати.

— Просто дивись, що за картини почнуть виникати. І запам'ятовуй усі деталі, щоб опісля точніше записати.

Потім він пригасив світло в кімнаті, лишивши тільки лампочку низької напруги біля приладів, з якими дуже нудно й довго порався, щось налагоджував.

— Та скоро ти? — не витримав я і тут же замовк на півслові, бо побачив те, що сталося на кримській землі дві тисячі років тому…

Зображення було розпливчасте, неясне, нерізке, мов знімок, зроблений недосвідченим фотографом, без будь-якого наведення на різкість. Часом воно зовсім зникало, потім з'являлося знову. Але моє досвідчене око археолога доповнювало деталі, яких не вистачало, а багато що просто вгадувало.

Переді мною, без сумніву, була головна міська площа — агора, вимощена черепками битого посуду та заповнена строкатим натовпом. Особливо виразно виднівся один її куток, обгороджений дерев'яними жердинами, — мабуть, спеціально для торгівлі рабами. Про це згадувалось в деяких працях.

Біля підніжжя мармурової статуї, на п'єдесталі якої написано: «Народ поставив статую Агасікла, сина Ктесії, який запропонував декрет про гарнізон і влаштував його…», прилягла на каміння зовсім байдужа і отупіла зморшкувата стара жінка, схожа на купу брудних ганчірок. Поряд з нею лежать два скіфи: один з рудою кіскою, що стримить з-під драної гостроверхої шкіряної шапки, й в куртці з грубих баранячих шкур, другий майже зовсім голий, голова скуйовджена. Руки й ноги їхні заковані в ланцюги…

…Тінистий мармуровий портик якогось, мабуть, громадського будинку. За низеньким столом з сувоями папірусу сидять троє літніх греків і уважно, але досить байдуже спостерігають, як плечистий, роздягнений до пояса кат з поголеною головою прив'язує до великого катувального колеса переляканого раба, ще зовсім підлітка.

Все це в якомусь дивному ракурсі — немовби побачене людиною, яка сидить навпочіпки.

…Ніч. Заснулим морем поволі й безшумно пливе невеликий човен. На носі його прикріплена довга палиця, яка закінчується смолоскипом, що виступає далеко вперед. Полум'я відбивається в чорній воді, кидає в неї шиплячі іскри, вихоплює з темряви навислі над морем скелі.

На носі човна стоїть юнак з набедреною пов'язкою, з тризубцем у занесеній над головою руці й вдивляється у воду при тьмяному світлі смолоскипа…

Картини давноминулого життя виникали перед моїми очима. Вони були уривчасті, незв'язні: промайне — і зникла. Так допитливий турист, потрапивши в незнайоме місто, безцільно клацає направо й наліво своїм нерозлучним фотоапаратом, не даючи йому ні відпочинку, ні спокою. Тому й переказати ці коротенькі вуличні сценки, строкатий калейдоскоп облич міщан, воїнів, цікавих жінок, замурзаних хлопчаків — до ладу переказати все це просто неможливо. Та ще й, як я вже казав, зображення часом були дуже невиразні, ледь видні, до того ж збивали з пантелику несподівані ракурси.

То промайне хлопчик, що повис на вуздечці впертого віслюка й марно намагається зрушити його з місця… То атлет з побілілим від напруги обличчям. Він захекався і важко дихає, з щоки зчищає стригалем, схожим на серп, налиплу грязь, а вдалині видніється куточок стадіону…

На похилому кам'яному майданчику з жолобками раби чавлять босими ногами виноград. Один з них так пританцьовує, що бризки розлітаються далеко на всі боки.

А на сусідньому майданчику застосовано вже примітивну «механізацію», яка, мабуть, зацікавила небесного гостя. Тут виноград чавлять пресом, накладаючи на нього кам'яні плити — тарпани. Зверху ягоди накривають дошкою й притискають її довгим важелем, на кінці якого, дригаючи ногами, повисають двоє здорових рабів.

Син Неба заглянув у ливарну майстерню — і ось перед нами майстер у шкіряному фартусі, прикриваючи долонею очі від полум'я, обережно зливає в форму розплавлену бронзу, що пашить жаром…

А ось гончар формує на дерев'яному рухомому крузі, який втомлено крутить худенький хлопчик, гостродонну амфору.

Ми бачимо, як дорослі, вмостившись під тінню великої сосни, захоплено грають в щось схоже на шашки, пересуваючи по розлінованій дошці круглі кістяні пластинки. А поруч, тут же, хлопчик і дівчинка садовлять глиняну ляльку в малесенький візочок з непомірно великими колесами.

З'являються на мить вуличні музиканти: підліток, надувши щоки, старанно награє на сопілці — сірінге, а боса дівчинка пританцьовує, вдаряючи у тамбурин…

Кладовище на схилі гори за містом. Молода жінка, прикривши обличчя краєм білого траурного пеплоса, плаче біля мармурової плити.

Частина міської стіни. Із сторожки біля воріт визирає воїн з кучерявою руденькою бородою, а на стіні видно напис, який раптом звучить на диво по-сучасному: «За рішенням міської ради забороняється тут звалювати гній і пасти кіз…» Кінця напису, на жаль, не видно.

Знову галасливий базар на міській агорі. Впадає у вічі, що на ньому майже немає жінок. Продають і купують самі чоловіки.

Все цікавить космічного гостя: він уважно роздивляється риб, які жадібно роззявляють роти й підскакують на мокрому гранітному прилавку. Миготять зображення чайок, гусей, качок, різних рослин…

Із цих розрізнених сценок, немовби із шматочків мозаїки, виникає безцінна жива картина буденного життя старогрецького міста, яку досі археологам доводилось з величезними труднощами відтворювати за випадковими знахідками та розрізненими черепками битого посуду. Як багато це дає для науки!

Побачили ми на власні очі жерця, чий рукопис завдав нам стільки клопоту. Йому вже, мабуть, за шістдесят. Чисто виголена голова, одутле зморшкувате обличчя й дуже проникливі, чіпкі чорні очі.

На ньому простий сірий гіматій, накинутий поверх білосніжного хітона. На ногах сандалії з темної шкіри. Посувається він плавно, велично, рухи повільні, але іноді різкий поворот голови та гостре примруження очей видають незламну волю й енергію, яка поки що ховається, немов у стиснутій пружині.

Жрець готується ворожити на кільці. Для цього застосовують, як виявляється, досить складну споруду. На невисокій металевій тринозі закріплено квадратну бронзову плитку у вигляді рівностороннього трикутника, прикрашену постатями богів і якимись загадковими значками, що мають, очевидно, магічне значення. Із центра трикутника стирчить вісь з круглим диском з якогось тьмяного металу. Диск обертається, він розкреслений на сектори з літерами грецького алфавіту. Звідкілясь зверху на тонкій нитці звисає важке дуте кільце, мабуть золоте.

Все обставлялось дуже урочисто. Кільце висіло, немов дамоклів меч, полум'я двох світильників, що стояли на високих канделябрах, неясно відбивалось на бронзі…

Знову замигтіли, немов кадри кінохроніки, уривчасті картини: напівголі раби, надсаджуючись, підтягують до якоїсь будівлі, що зводиться на агорі, важенні брили каміння. Необережність — і камінь падає набік просто на ногу одного з рабів.

Як уже згадувалось, люди на екрані були нерухомі, завмерлі, наче на примітивному фотовідбитку. Але їх було «схоплено» слушної миті, тому кожен кадр був сповнений життя й експресії. Уява доповнювала те, що бачило око, й, коли розповідаєш про це, весь час мимоволі вживаєш дієслова: рухаються, пливуть, линуть — навіть ніби починаєш чути голоси, які давно відлунали.

…Дорогою в хмарах пилюки поволі котиться дивний віз із величезними колесами, запряжений биком…

У гавань входить трієра. Немов живі машини, раби монотонно розгойдуються на широких лавках, рівномірно змахуючи важкими веслами…

Два стратеги обходять фронт важкоозброєних гоплітів у дворі фортеці. Сонце гаряче жахтить на залізних панцирах, засліплює очі, відбиваючись від шоломів. Шоломи воїнів різної форми: в одних вони закривають усе обличчя вилицюватими нащічниками, тільки крізь вузькі прорізи блищать очі. В інших нащічники рухомі, вони зараз відкинуті, і це дає змогу роздивитися червоні спітнілі обличчя й бороди, які стирчать з-під шоломів.

Щити в гоплітів теж неоднакової форми — то овальні, то круглі, й оббито їх в кого листовою бляхою, а в кого просто бичачою шкірою. Кожний воїн має довгий, до двох метрів, дерев'яний спис із залізним наконечником, меч на перекинутій через праве плече перев'язі, а ноги закриті до колін бронзовими поножами. З досить-таки сумного вигляду воїнів, їхніх втомлених, розморених спекою облич можна зробити висновок, що нелегко, мабуть, тягати на собі всю цю масу металу. Та гопліти призначаються для ближнього оборонного бою, їм не доведеться багато ходити. Вони стоятимуть стіною, наїжачившись проти ворожої кінноти вістрями списів.

На горі роздають добровільцям легшу зброю: дротики, луки зі стрілами, невеликі щити — пельти. У цих рухливіших воїнів-пельтастів і панцири вже не металеві, а шкіряні чи навіть просто з грубого рядна.

Певно, йде підготовка до бою з таврами, про який згадується в рукописі жерця.

Вершники підтягують попруги коням, які дико хропуть і стають дибки. На фортечних мурах лаштують біля бійниць катапульти для метання важких дротиків і незграбні онагри — вони валитимуть на голови ворогів кам'яні ядра, витесані з вапняку, чи просто кругляки. Біля кожної катапульти вже заготовлено велику купу каміння, а раби все підносять і підносять…

А коло воріт напоготові вишикувалися гопліти, прислухаються. Два воїни завмерли біля величезного засува, який замикає ворота, щоб розчинити їх за першим сигналом. Ворота подвійні, їх зроблено так, щоб між зовнішнім та внутрішнім мурами утворився невеликий майданчик з двома баштами по кутках. Отже, ворог, навіть ввірвавшись у перші, зовнішні ворота, неодмінно застряне перед внутрішніми й опиниться під ударом з усіх боків.

Згодом швидко промайнуло кілька сценок бою. Нещадний і страшний, цей бій в нічній темряві тільки де-не-де освітлюється неясним, хитким світлом смолоскипів. Миготять спотворені болем і гнівом обличчя, кінські морди з піною на вуздечках…

В саму гущу тих, хто б'ється, не розбираючи своїх і чужих, падають кам'яні ядра і дротики, обвиті палаючим клоччям.

Молодому грецькому воїну стріла стромляється просто в горло, і він конвульсивно хапає її руками, намагається витягти, але тут-таки падає під ноги коней.

…А потім сяючий сонячний день, стадіон, заповнений тріумфуючим натовпом.

З усіх боків летять букетики яскравих квітів, вінки…

Мабуть, це вшановують Сина Неба й жерця після перемоги над таврами. Ось я знаходжу в натовпі вже знайоме обличчя жерця. А де ж Уранід? Може, він з'являвся і в інших сценках. Та як впізнати його?

Чи апарат для запису був завжди при ньому й ми так і не побачимо, який вигляд мав небесний гість: адже ми дивимось його очима?..

На арені стадіону похмурим натовпом чвалають заковані в ланцюги полонені.

Попереду гопліти женуть високого патлатого юнака-тавра, впираючись гострими списами йому в спину. Він у драному одязі з вовчих шкур, обшитому білим хутром: мабуть, той самий син вождя племені, що потрапив у полон. Про нього згадувалось у рукописі жерця.

Втомлено крокують по квітах босі, зранені ноги полонених.

І раптом темрява. Все обірвалось. Я не відразу розумію, що сиджу в лабораторії перед погаслим екраном,

— Ну як? — питає Михайло.

— Спочатку. Крути все спочатку! — хрипко кажу я.

— Почекай, — посміхається він. — Ану спершу підіб'ємо підсумки.

Я дивлюсь на нього й не розумію.

— І надав же тобі нечистий розмагнітити початковий шматок запису! Звичайно, там були сцени прибуття космічного корабля на землю, а може, навіть і якісь картини іншої планети, з якої він прилетів.

— Хто прилетів?

— Ну, Син Неба, Уранід.

— Який Син Неба?

— Слухай, Мишко, ти знову починаєш пендритися…

— Не розумію тебе. Про що ти говориш? Ніхто нізвідки не прилітав.

— Як?! А запис на дроті?

— І запису ніякого не було. Ось він, твій дріт. Нічого в ньому нема загадкового. Звичайнісінький дріт, тільки трохи заіржавів у підземеллі. Можеш повернути його в міліцію…

Званцев. Я б дорого заплатив, щоб ви могли побачити, яким стало Олексове обличчя в цю мить! Та словами описати цього неможливо.

— Та я ж сам бачив, на власні очі! — зарепетував він, коли знову йому повернуло мову. — Що ж я бачив?! Знову твої ідіотські жарти?

Ефект, який я так старанно готував і давно відчував смак, здається, перевершив усі мої сподівання. Я навіть злякався трохи: чого доброго, мій кращий друг у мене на очах збожеволіє. І я поспішив, трохи зібгавши художню частину, швидше перейти до наукової.

— Заспокойся, заспокойся, ти справді бачив стародавніх греків! Тільки космічні гості й записи на дроті тут ні до чого.

— Що-о?!.

— Просто, поки ти копався в своїх гробницях та підземеллях, я зробив невелике відкриття, яке й продемонстрував тобі зараз.

— Яке?

— Ну, як тобі висловити точніше?.. Я знайшов спосіб воскрешати зображення, які відбилися на поверхні деяких предметів. Розумієш? Гаразд, не завжди ж тобі мучити мене своїми лекціями. Послухай і мою одну невеличку. Висловлюватимусь коротко, зважаючи на твій низький технічний рівень та хворобливий стан в даний час…

Скорчинський. Мені дуже хотілось дати йому ляпаса, але Мишко втік, відгородився від мене широким лабораторним столом та почав звідти урочисто провіщати противним лекторським тоном:

— Про так званий ефект залишкового намагнічування навіть ти, здається, маєш досить приблизне уявлення. Полягає він в тому, що деякі гірські породи й будівельні матеріали, що містять в собі магнетит чи гематит, мають цікаву властивість: коли їх дуже нагріти, вони набувають під дією магнітного поля Землі слабку постійну намагніченість. При наступному охолодженні в них начебто «замерзає» згусток магнітного поля давніх історичних епох, і спеціальні прилади можуть відновити його параметри…

— Ти мені ще розкажи, як цей метод палеомагнетизму застосовується в археології для встановлення віку стародавніх гончарних виробів, — перебив я його. — Годі молоти! Не бачу ніякого зв'язку між залишковою намагніченістю й твоїм нібито «відкриттям».

— Це ще раз підтверджує, як погано ти розумієшся на фізиці та як повільно мислиш. Що таке світло, як не особливий вид електромагнітних коливань? Магніт-них — тепер збагнув? Пригадуєш, ти якось вдало сказав: «Вогонь охороняє»? Це того вечора, коли розповідав біля вогнища про загибель міста. І я подумав: «Справді, якби не ця стародавня пожежа, що застала людей так зненацька, ми, мабуть, так нічого й не дізналися б про їх давнє життя. Парадокс? Але саме вогонь зберіг для нас його сліди, засипав рятівним попелом гарні крихкі вази, різьблені статуетки, обвуглений, але вцілілий дерев'яний совок».

І відразу думка запрацювала далі. Чи не можна знайти інші способи заглянути в далеке минуле? Займався я, як ти знаєш, палеомагнетизмом давно, й там теж усе з вогнем пов'язано! Так поступово і додумався до цієї цікавої ідейки. Звичайно, вирішено її поки досить недосконало. Це перша спроба. Але наслідки вже є, і непогані. І знову допоміг вогонь-охоронець!

— Чекай, чекай! Отже, тобі вдалося знайти спосіб відроджувати залишкову намагніченість, що виникла під дією світла?..

— І знову перетворювати її в зорові образи, — ти вгадав. Здається, твої розумові здібності ще можуть удосконалюватися. Суть справи досить проста, щоб бути зрозумілою навіть тобі. Метод, звичайно, далеко не досконалий: ти бачив, які нечіткі й розпливчасті виходять зображення. Тільки спеціаліст може в них як слід розібратися. Та й відповідні зразки доводиться вибирати один з тисячі. Але основне знайдено: вдалося розробити апаратуру, здатну вловлювати таку слабку намагніченість і перетворювати її в зорові образи. Скажу без удаваної скромності: створення її свідчить про мою безперечну геніальність, але малювати тобі схеми і графіки, які підтверджували б це, даремно — все одно не второпаєш.

Він говорив ще щось в тому ж дусі, як завжди, та я перебив його:

— Отже, ти можеш відродити картини будь-якої епохи?

— Звичайно, якщо тільки вони відбились на хорошому матеріалі саме в той час, коли він сильно нагрівався. Годяться черепки із стародавніх гончарних печей, цегла зі стін спалених будинків, шматки вулканічної лави з більш віддалених епох, коли ще людини на Землі не було, чи, на гірший кінець, просто обпалене ударом блискавки каміння, — та, звичайно, далеко не все. На щастя, твої стародавні греки дуже любили — є нагода, нема — запалювати жертовні вогні. Та й попелищ у них збереглось чимало. От тільки ти, кротоподібний Плюшкіне, тремтів над кожним черепком і цеглинкою. Тепер ти розумієш, як заважав мені?

— Але чому ж ти зразу не сказав, для чого вони тобі потрібні? Для чого потрібен був весь цей дурний жарт про космічного прихідця й запис, нібито зроблений на дроті?

І знаєте, що він мав нахабство мені відповісти?

— А я хотів перевірити міцність і стійкість твоїх поглядів. Ти тоді дуже гарно й переконливо доводив неможливість прильоту до нас у минулому гостей із космосу. По суті, правильно, оскільки ніяких точних доказів таких візитів наука не має. Ось чому такого роду гіпотези просто курям на сміх. Але я вирішив тебе спробувати спокусити. І ти не встояв, впіймався на гачок, забув про мудре правило: «Мати переконання — отже, бути пильним»… Нестійкий, брате, в тебе світогляд — і все тому, що замкнувся, як кріт, у свою археологію, не стежиш за успіхами інших наук. От і віриш усіляким байкам, якщо тільки їм надати про людське око науковості. Описав жрець якесь «небесне знамення», а ти вже запалився: «Дуже схоже на приземлення космічного корабля!..» Може, ти так і в реальність гримучої колісниці Іллі-пророка повіриш?

Варто все ж нам'яти йому боки за таку каверзу! Та я вже захопився перспективами, які відкривав перед археологією його винахід. Заглянути в глибину віків і на власні очі побачити, яким був світ за часів стародавніх греків, єгипетських фараонів, заглянути в печери, де грілися біля вогнищ наші первісні предки, — хто з археологів не мріяв про таке! Можливо, побачити світ навіть таким, яким він був на самому світанку, ще задовго до появи на Землі людини! Чом не «машина часу»?

— Але хто ж тоді був оцей Син Неба? — вигукнув я, одриваючись від своїх мрій.

Мишко знизав плечима.

— Це вже доведеться з'ясовувати тобі за допомогою твого хваленого дедуктивного методу. У всякому разі, до неба він не має ніякого відношення. Та все одно постать досить цікава: створив оригінальну мову, мріяв об'єднати греків з варварами, намагався побудувати якусь літальну машину на зразок орнітоптера. Можливо, він був геніальним винахідником, і поряд з іменами Піфагора, Евкліда, Архімеда й Герона слід поставити і його ім'я… А ми навіть не знаємо точно, як його звали: не вносити ж його в історію техніки під псевдонімом «Син Неба», який йому дали твої греки? Це було б кумедно.

Так, Михайло правий: людина, яка прозивалася Сином Неба, була, безперечно, великим ученим. І боротьба, яку він вів з хитрим жерцем, — зовсім не суперництво за владу та почесті. Крізь віки ми стали свідками ще однієї драматичної сутички у великій давній битві між світлом і темрявою, релігійними забобонами й наукою. І як жаль, що ми так мало дізналися про цю чудову людину!..

— Слухай, — враз стукнуло мені. — А ми ж можемо його побачити, якщо ти знову не розіграв мене й не вигадав усю цю історію із своїм відкриттям.

— Ну, вже такого вибрику…

— Добре, добре, не сварися! Я ж тобі казав, що розкопав в'язницю, в якій мучився Уранід і, мабуть, загинув тієї ночі, коли місто спалили вороги-скіфи. Ми знайшли там два завалені скелети.

— Все ясно! — закричав Мишко. — Де вона, ця обгоріла цегла?

І ось ми побачили…

…Тісне, вогке підземелля, похмуро освітлене чадним смолоскипом. Полум'я хитається, тремтить, і по кам'яних стінах бігають тривожні тіні.

Людина, прикута ланцюгом до стіни, насторожено дивиться на тих, хто зайшов до нього у в'язницю з смолоскипом. Так, це звичайна людина, і в ній нема нічого небесного: вона в брудному лахмітті, в неї втомлене, виснажене обличчя, очі, глибоко запалі під великим лобом, здаються бездонними. Обличчя не грецьке — швидше це виходець з Малої Азії чи звідкись з Північного Кавказу.

Та добре роздивитись його ніколи. Заступаючи на мить світло смолоскипа, який тримає хтось нам невидимий, наперед виступає жрець. Він, очевидно, щось уривчасто каже полоненому. (Якби ми навчились і чути крізь даль віків!) Уранід киває головою. Тоді жрець замахується на нього коротким мечем…

І в ту саму хвилину все зникає в пітьмі під палаючою покрівлею, яка обвалюється…

— Ну й гад цей жрець! Навіть у такий час намагався знищити суперника, — похмуро коментує Мишко. — І потрапив у пастку, туди йому й дорога! А Ураніда шкода…

Потім ми довго мовчимо, приголомшені цією короткочасною сценою трагедії, що розігралась двадцять століть тому й тепер завдяки чудесній владі науки раптом знову воскресла перед нами.

Ми мовчимо й думаємо про одне… Як дізнатися побільше про долю земного Сина Неба? Які нові сцени вдасться нам відтворити за допомогою чудового Михайлового винаходу? І скільки ще нових дивних відкриттів чекає на нас у загадковій глибині віків!..