Вогонь-охоронець

ДИВНІ ЗНАХІДКИ

Неймовірна ця історія й без того дуже заплутана, та ще Мишко Званцев наполіг, щоб ми її розповідали неодмінно ось так — по черзі, розділами, доповнюючи один одного. То краще вже я вам одразу відрекомендуюсь, щоб уникнути плутанини. Звуть мене Олексієм, прізвище — Скорчинський. Науковий співробітник Інституту археології.[1]

От бачите, Мишко вже кепкує і перебиває мене, такий у нього характер. Хоч ми й домовилися не заважати один одному. Нехай кожен висвітлює події по-своєму і розтлумачує таємниці та незвичайні пригоди, яких ми зазнали. Але втручатись у чужу розповідь — це вже прийом заборонений, це значить впливати на оповідача.

Гаразд, не збочуватиму. Отже, про все з самого початку.

Я сиджу на купі м'якої землі, щойно викинутої із розкопок, і сумовито поглядаю у глибоку яму. Знову невдача!

Власне кажучи, з наукового погляду ніякої невдачі немає. Ми розкопуємо стародавнє грецьке місто Уранополіс, яке існувало понад дві тисячі років тому тут, на Кримському узбережжі. Сьогодні розчистили залишки фундаменту ще одного будинку, в якому за двадцять століть до нас жили люди. Ось там, напевно, було вогнище, біля нього вечорами збирались усією родиною, дивились, як довгі язики полум'я лижуть старий казанок з бобовою юшкою, — кіптява досі збереглась на камінні, вона так глибоко в'їлась, що її не стерли віки.

Звичайнісінький будинок… А чого ж я чекав?

Все йде добре, все нормально.

Оцей останній розкоп дає змогу відновити контури вулиці, якою блукають мої студенти з рейкою і теодолітом, наносячи її на план.

Поступово з-під землі вимальовується силует стародавнього міста. Ось тут була виноробня: на великому, трохи похилому зацементованому майданчику раби ногами чавили стиглий виноград, і червоний сік стікав жолобками в три великі резервуари. А в цих глибоких цистернах, видовбаних і теж старанно зацементованих просто в скелі поблизу берега моря, безперечно, солили рибу. Вона була важливим предметом експорту: вже на той час навіть у далеких Афінах славився жирний керченський оселедець.

За два роки розкопок ми добули з-під землі стільки цікавих речей, що взимку, коли припиняються польові роботи, ніяк не встигаємо їх упорядковувати і описувати. Ящиками з нашими колекціями в інституті заставили дві кімнати до самої стелі. Час писати дисертацію…

Чому ж не радіти?

Скажу чесно: все це череп'я амфор, залишки фундаментів і фортечних мурів, дитячі іграшки, викинуті багато століть тому на смітник, знаходять під час розкопок будь-якого старогрецького міста. А я чогось чекаю незвичайного. Чого — поки що не знаю сам.

Щоправда, нам поталанило за знахідками відновити в найменших деталях, як це місто загинуло в полум'ї дві тисячі років тому під час нападу войовничих скіфів.

Але й тут немає нічого незвичайного. Такі сутички відбувались тоді дуже часто. Всі міста і поселення грецьких пришельців понад берегами Чорного моря перебували під постійною загрозою нападу скіфів, таврів, сіндів чи інших місцевих племен, що оточували їх з усіх боків, притискуючи до моря. Платон глузливо порівнює ці поліси з жабами, що розсілися на берегах величезної калюжі.

Серед епітафій на мармурових плитах, які ми знаходили, розкопуючи некрополь, — стародавнє кладовище на околиці міста, — раз у раз натрапляли:

«Лісімах, син Псіхаріона, прощавай! Лісімаха, у поводженні з усіма громадянами і чужоземцями ласкавого, убив шалений Арей номадів. Кожен жалібно заквилив по ньому, померлому, оплакуючи квітучий вік мужа…»

«Філотт, син Мирмека, наразився на страшний варварський спис…»

І, як печальний приспів, у кінці кожного надгробного напису повторюється одне слово: «хайре» — «прощавай».

Чому ж я все-таки жду від розкопок чогось незвичайного? Які таємниці непокоять. мене? Передусім: чому місто називалося Уранополісом! В перекладі це означає — «місто неба».

Сьогодні ми знову знайшли стародавню монету, загублену кимось із городян на вулиці дві тисячі років тому. Звичайна монета, мідна, завбільшки з нашу трикопійкову. Греки називали її геміоболом — половинкою обола.[2] Вона майже не стерта, можна добре роздивитись усе, що на ній зображено: бог лікування Асклепій, що спирається на свій традиційний жертовний триніжок, обвитий змією, а праворуч від його голови — кілька зірочок у променях сонця. Вздовж обідка монети маленькими літерами написано грецькою: «Слава Ураніду й Аглотілу».

Необізнаному — монета як монета, чудова прикраса будь-якої нумізматичної колекції. А для мене, хоч вже третій рік розкопую це стародавнє місто, вона — цілковита таємниця.

Зображення різних богів на грецьких монетах того часу — явище звичайне, причому кожне місто мало своїх улюблених. В Херсонесі на монетах, як правило, карбували голову богині Діви, вона вважалась захисницею цього міста. На пантікапейських монетах часто трапляються зображення якогось бородатого божка з довгими цапиними вухами — щось схоже на міфічного Сатира, часом постаті Геракла, богині перемоги Нікі, німф, а також левів, коней, бою биків, дельфінів і осетрів. Але бога Асклепія, як мені відомо, в жодному з міст не шанували настільки, щоб його зображенням прикрашати монети.

І зовсім уже незрозуміло, чому бога лікування, котрий не має ніякого відношення до астрономії, зображено в оточенні якихось зірок. Не прояснює загадки, а тільки ще більше заплутує справу і лаконічний напис на монеті. Аглотіл — ім'я типово грецьке, а Уранід в перекладі означає «син неба». Надто незвично для нормального імені, скоріше якийсь своєрідний псевдонім.

Хто були ці Аглотіл та Уранід? За віщо їх удостоєно такої честі, що заради них спеціально карбували монету? Протягом трьох років ми знайшли вже кілька таких монет: і грошові мідні геміоболи, і більш цінні драхми (цінні, звичайно, з точки зору людей тих часів, для нас же зараз будь-яка стародавня монета однаково дорога), знайшли навіть один важкий статер — ціле багатство як на той час. І на всіх монетах однотипні малюнки, ті ж загадкові імена. І, головне, всі монети зовсім не стерті, щойно з-під карбу. Отже, їх було випущено на ознаменування тієї ж самої події.

А подія ця, про яку я після тривалих розшуків, переглянувши гору історичних джерел, знайшов лише одну коротеньку згадку, теж була загадкова і незрозуміла.

Місто заснували ще в V столітті до нашої ери мілетські купці, яких за непосидючість прозвали «вічними мореплавцями», і було воно спершу не Уранополісом, а Гераклією. Все ясно і зрозуміло: на честь відомого міфічного героя, ніяких загадок.

Чому ж раптом у 63 році до нашої ери, всього за кілька місяців до своєї загибелі в полум'ї пожарищ, воно раптом оголосило себе Небесним містом?!

Певно, така знаменна подія, — перейменування міст, — відзначалась за звичаєм у стародавніх греків спеціальним пам'ятним написом на мармуровій стелі. От коли б її знайти! Тоді ми б ураз про все довідались. Але де вона, ця стела? Можливо, лежить у землі під фундаментом одного з санаторіїв? Чи вже давно викопана якимсь заповзятливим місцевим жителем, розбита на куски, замурована в стіну ось цієї чистої кам'янички, заштукатурена, схована від моїх очей. Адже тут багато будинків зведено з уламків стародавніх споруд.

Та сподіватися знайти чудом уцілілу стелу з детальним пам'ятним написом, а ще більше якийсь історичний документ, що відразу з'ясували б усі таємниці, не доводиться. Залишається одне: відновлювати істину по крупинках, по розбитих черепках та обгорілих уламках, як це здебільшого й робимо ми, археологи.

І ось я сиджу на купі свіжовиритої землі, перевертаючи в руках знайдену монету, знов і знов розглядаю зображення бога Асклепія із зоряним вінком над головою й марно намагаючись щось зрозуміти.

Коли б вона могла говорити!

Хіба можна по черепках відновити психологію Одіссея чи Ахілла? Ці герої сивої давнини так і залишились би невідомими для нас, якби не оспівав їх у свій час Гомер. Та моє містечко не Троя, і в нього не було свого Гомера.

— О вельмишановний кандидате могильних наук, чи можу я сподіватись на вашу просвіщенну увагу? — перебиває мої роздуми знайомий насмішкуватий голос.

Я схоплююсь. Пухка земля повзе з-під моїх ніг, і я мало не падаю в яму.

Так і є, Мишко Званцев власною довгов'язою персоною! Все ж приїхав у відпустку, як і обіцяв. Він вчасно хапає мене в свої залізні обійми і не дає звалитися в яму.

— Здорово, старий!

— Нарешті вибрався!

— Ну, докопався до центра землі?.

— Дуже радий бачити тебе, бісова душе! — Що за вислів, маестро!

Після цих безладних привітань ми знову міцно обіймаємося, поплескуючи один одного по спині.

— Ну, а тепер у море, — горланить Мишко, розмахуючи вихопленими з кишені плавками. — Дайте мені море, я його перепливу!

— Розумієш, до обідньої перерви ще година, — нерішуче відповідаю я.

— Що? Ти хочеш запевнити мене, що ви дотримуєтесь тут якогось табельного режиму? Біля самісінького синього моря, а пилюку змиваєте лише після роботи?

Оце завжди так. Чомусь усі вважають, ніби в Криму можна тільки відпочивати, а працювати тут і гадки нема. Варто сказати, що їдеш на розкопки в Крим, як на обличчях попутників у поїзді враз з'являються дзвозначні посмішки.

— Так, ми тут працюємо навіть позаурочно і вмиваємося тільки у вільний від роботи час, — твердо кажу я. — Отож сам іди на пляж, коли не хочеш мене зачекати.

Мишко мугикнув, а все ж, здається, мені не повірив.

І уявіть собі, вони справді дотримуються табеля, ці гробокопачі! Длубаються в землі на березі моря й навіть не глянуть на його голубі простори, що так і ваблять кожну розумну людину заплисти в невідомі краї. Найстійкіший з них, звичайно, маестро О. Скорчинський — просто залізний, як ліжко. Бути йому професором, в цьому я тепер нітрохи не сумніваюсь.

Гарне й чистеньке курортне містечко притиснуте підковою гір до самого моря. Поряд Ялта, Місхор, Алупка, переповнені дачниками. Білі палаци санаторіїв, фонтани, асфальтові доріжки, з яких двірники негайно змітають найменшу смітинку, смолистий запах парку понад самим морем. Всюди краса та порядок. І тільки ці вчені кроти псують усю картину. Понакопували скрізь глибоких ям, понавитягували з-під землі якесь брудне каміння — й тішаться.

— Ось тут була вулиця, — урочисто пояснює мені Олекса. — Бачиш, навіть кам'яні плитки покладені у певних місцях щоб можна було переходити її в негоду. Шкода тільки — не дають розкопати далі, там санаторій. Перепони на кожному кроці.

Я спотикаюсь об камінь і мало не провалююсь у глибоку діру, що зяє просто посеред їхньої древньої вулиці.

— Сто чортів! Чому не закидаєте? Так і в'язи скрутити можна.

— Обережно, не пошкодь облицювання, — чую я від нього замість співчуття. — Це колодязь.

— Стародавній?

— Мабуть, ще четвертого століття до нашої ери.

Я заглядаю в діру. На дні її, десь глибоко внизу, неясно мерехтить вода.

— І вода збереглась? — дивуюсь я. — 3 четвертого століття до нашої ери?

— Та ні, що ти верзеш?! Натекла сюди після вчорашнього дощу…

— Тим паче, чому ж ви його не засиплете? Ну, знайшли, подивились, зняли там схемку. Не залишати ж цей нікому вже не потрібний колодязь ще на тисячу років!

Він дивиться на мене, як на безнадійного шизофреника. Власне, я думаю, що вони тут усі божевільні, прибиті якісь.

Вранці запитаєш когось:

— Де Олекса, що це його не видно?

— Олексій Миколайович? Він у Пантікапей поїхав…

А цього Пантікапея на жодній карті не знайдеш, хіба що в підручнику з стародавньої історії. Він уже не існує добрих двадцять століть. Та для них Керч — усе ще стародавній Пантікапей. Фанатики! Страшні люди!

Але я, я, великомученик, у чому завинив? Ледь вирвав від начальства давним-давно належну відпустку, пригнався на цей благословенний берег — і що? Теж маю землю носом рити? Чи ножичком шкребти, затамувавши подих?

Мене завжди зворушує, яким знаряддям розкопують зловісні таємниці історії ці мудреці. Весь світ уже вгризається в земні надра скерованими кумулятивними вибухами чи, на гірший випадок, крокуючими екскаваторами з ковшем кубиків на двадцять п'ять. А вони — ножичком, ножичком… Найзвичайнісіньким, вульгарним кухонним ножем, який можна придбати в будь-якій господарчій крамниці. Або ще краще — колупають землю шилом, ланцетиком, голочкою швейною, натуральною. Та й це в них вважається занадто грубим інструментом. Якщо видряпають з-під землі уламок стародавньої нічної посудини, то вже користуються більш тонким і ніжним інструментарієм: обережненько зчищають сірий порох щіточкою для взуття, віничком чи помазком. А один у них, бувалий хлопець, Алик Рогов, ще вищий за мене, дужий, так той докумекав порох здувати… дитячою гумовою клізмочкою. Він тепер у них гордо в новаторах ходить: збагатив науку найновішим знаряддям дослідження.

І це у вік Атома й Кібернетики!

А найцікавіше: шпортаються вони отак годинами під пекучим сонцем, колупають землю голочкою, здувають порох новаторською клізмочкою — і що ж знаходять? Скарби Монтесуми?[3] Копальні царя Соломона? Ну, хоч би нову наукову істину?

Так ні. Просто уламок глиняного горщика, який домогосподарка викинула на смітник двадцять віків тому.

І, незважаючи на це, мій непохитний Олекса цілими днями вперто стовбичить на своїх розкопках, показуючи особистий приклад всій братії.

В перші дні я його ще, правда, спокушував на прогулянки, та що з того? Підеш з ним по місту в обідню перерву, він зразу ж без дозволу господарів тягне тебе на якесь подвір'я і тиче носом в розколоту мармурову плиту. А на ній ледь можна розпізнати зображення людини, що грає на трубі, і якусь грецьку абракадабру.

— Рідкісна знахідка. Надгробок трубача…

Проте навіть такі пізнавально-освітні екскурсії незабаром припинились.

Олекса скоро дійшов висновку, що обов'язок гостинного господаря він виконав, тому й кинув мене напризволяще, а сам іще далі заглиблювався у землю.

Мені ж, бідоласі, лишалось блукати одинокому навколишніми горами і поволі дичавіти, як стародавні таври.

Спробував підмовити на прогулянки Тамару — є у них в експедиції така бідова смугляночка — теж нічого не вийшло. Так би й загинув у розквіті сил, коли б не зібрав на пляжі компанію: хороші хлоп'ята з Москви й Ленінграда та дві подружки-студентки з Дніпропетровська.

Тепер ми так спланували час: вони копались, а ми купались. Хай нам буде гірше!

А бачились з Олексою тільки в обід та вечорами.

Вечеряти з цими земляними кротами було весело. У дворі маленького будиночка на околиці, де їхня база, щоразу розводили велике багаття. Всі вмощувались довкола на перекинутих ящиках, на відрах, що правили цій юрбі за посуд, а хто й просто простягався на теплій землі. І починалися байки та побрехеньки. Народ підібрався все молодий, зубастий, нудьгувати не доводилось.

Я, відверто кажучи, їх весь час під'юджував, по-блюзнірському називав археологію «найточнішою з усіх неточних наук», весь час викликав на суперечку. А вони з піною на губах відстоювали свої «визначні історичні відкриття», хоч, як на мене, то не дуже переконливо. Все ж, що не кажи, ми живемо у вік

фізики, техніки, кібернетики, і, звичайно, всі хлопці з головою на плечах обирають саме ці галузі науки. А вже археологія чи там література хай лишаються невдахам або одержимим, таким, як мій дружок Олекса.

Під час однієї з таких суперечок біля вогнища він не витримав і сплів досить цікаву й фантастичну історію про загибель цього самого Уранополіса, залишки якого вони по черепочку викопували голками та ножичками з-під землі.

— Слухай, ти, кібернетичний скептику! — накинувся він на мене. Видно, добре я йому допік того вечора своїми каверзними запитаннями. — Отже, по-твоєму, ми займаємось дурницями? А хочеш, я тобі по оцих самих «черепках», як ти зневажливо називаєш неоціненні пам'ятки стародавньої матеріальної культури, відновлю точну картину однієї давньої трагічної ночі в усіх деталях?

— За методом високоповажного Шерлока Холмся, маестро?

— А хоч би й так. Але ж дивись: будеш перебивати своїми дурними жартами — уб'ю!

— А ми підтримаємо! — охоче загаласували його архарівці-гробокопачі. — Роздеремо!

Вони демонстративно посідали навколо мене, щоб відрізати всі шляхи до відступу. Тамара навіть озброїлась виделкою. Що мені залишалось?

Та послухати варт було і без примусу. Я давно знав, яким цікавим оповідачем буває Олекса, коли в гуморі. А цього вечора на нього явно найшло благодатне натхнення.

— Чуєш, ти, вчений з-під батога! — розпочав він і прибрав урочисту позу жерця, який роздає благословення.

— Тільки без цитат! Якщо власних дотепів не вистачає, не кради їх у Бернарда Шоу… Давай своїми словами.

Олекса спробував знищити мене поглядом, а цей довготелесий очкарик Алик Рогов у вилинялій драній картатій сорочці люто штурхнув мене під бік.

— Своїми словами? Гаразд. Уявіть собі — хто має хоч трохи уяви, звичайно, — темну ніч кінця серпня шістдесят третього року до нашої ери. Тоді не було ні цього танцмайданчика, звідкіль до нас линуть такі музикальні звуки фокса «Ямайка», ні асфальтових доріжок, ні цього маяка на скелі, який постійно посилає в море закличний яскравий промінь… Темрява упала на вузькі вулички Уранополіса, що притулився в міжгір'ї під захистом фортечних мурів. Денна спека спала. Гасли світильники в будинках. Укладалися спати потомлені ремісники. Тільки раби закінчували роботи, для них не вистачило дня. На те вони й раби, щоб трудитись без сну і спочинку…

«А в нас на те і вуха, щоб слухати ці хрестоматійні казочки для дітей молодшого шкільного віку…» — хотів вставити я, але, глянувши скоса на виделку в засмаглих Тамариних руках, промовчав. Вона дівчина рішуча.

— Отже настала ніч. В залі багатого будинку, прикрашеному кольоровою мозаїкою та мармуровими постатями грифонів, раб згорнув килим, простелений до самих дверей, і поставив важкий згорток біля мармурового порога: йому вже несила було вибивати килим сьогодні, і він вирішив зробити це завтра вдосвіта. В сусідній кімнаті інший раб, писар, поклав на коліна дощечку з натягнутим на неї папірусом і виводив останні рядки звіту про сьогоднішні покупки, щоб доповідати вранці господареві. У сторожовій будці на воротях старий воротар Сіріск перед сном захопився своєю улюбленою забавою, якою соромився займатися вдень, на людях: з блискучого жовтуватого оленячого рога він з любов'ю випилював крихітні фігурки химерних звірів — дикої лісової кішки, легконогого тура, білки з пухнастим хвостом…

Усі принишкли. Тільки вогнище потріскувало, рудими пасмами язиків облизувало чорне, нависле над ними небо.

— Ще палало гаряче полум'я в горні тісної й брудної майстерні зброяра, що прилипла над урвищем моря поблизу фортечного муру. Майстер у цей пізній час закінчував великий щит із електрона,[4] прикрашений зображеннями биків та оленів. Він роздивлявся його при тьмяному, згасаючому світлі й ніяк не міг намилуватися своєю чудовою роботою. О, коли б він знав тієї миті, що його щитом так і не скористається ніхто з оцих ось воїнів з гострими списами в руках, які прогулюються стежинками на вершині фортечних мурів і пильно вдивляються в нічну темряву!.. Стомлена жінка зброяра насипала на завтра зерна у велику кам'яну ступку. Треба було провіяти його, та не встигла дотемна, доведеться раніше вставати. І вона кинула з досади на долівку біля вогнища дерев'яний совок. Якби вона знала цієї миті, що вранці буде вже пізно взяти його в руки!.. Ми обережно викопаємо цей совок з пороху аж через двадцять століть. Засинає маленьке місто, що притулилось серед кримських скель на чужому березі, далеко від рідної

Еллади. Ніч і тиша, тільки час від часу голосно перекликаються стражники на фортечних мурах. А довколишніми скелями, ховаючись у нічному мороці, по-зміїному підступно й нечутно підкрадалося лихо…

— А кішка, Олексію Миколайовичу! Ви забули про кішку! — перебила Тамара, порушивши всю чарівність казки.

— І справді, про кішку я забув. Отож усе затихло у фортеці. Тоді у величезному льоху, де зберігались пузаті глиняні піфоси з чудовим кримським вином, вийшла на полювання кішка. Поблискуючи зеленими очима, вона нишком скрадалася між піфосами. І раптом побачила мишу! Кішка кинулась до неї, а миша, шукаючи рятунку, стрибнула на кришку піфоса! Він був порожній, бо час збору винограду ще не настав, і миша шурхнула у глибоку глиняну посудину з урвистими гладенькими стінками. Тієї ж миті туди впала й кішка, бо зопалу не розрахувала своїх рухів. Тепер їй було вже не до миші… Їм не вибратися з кам'яного полону: за півгодини пролунає над горами умовний трубний звук, з усіх боків на місто кинуться ворожі воїни, що підкралися в темряві, запалають хатини, залементують люди, і полум'я охопить фортецю.

Олексій замовк, і всі мовчали. Вогнище, в яке забули підкинути хмизу, догорало, й вугілля в ньому жевріло, мов справжні залишки якогось попелища. А темрява, що огорнула нас, здавалась неспокійною, загрозливою, сповненою якихось незрозумілих шарудінь і скрадливих тіней.

Уміє ж він задурити голову своїми вигадками!

— Особливо вдало у тебе вийшло з кішкою, — якомога поблажливіше сказав я, щоб відігнати чаклунську тишу. — Стоїть вона у мене перед очима, ну просто як жива. І кішка, і мишка… заздрю вашій професії, братці гробокопачі. Мабуть, не поступається перед астроботанікою. Спробуй-но перевір, що росте на Марсі або як кішка ловила мишку дві тисячі років тому! Улюблена професія барона Мюнхгаузена…

На мене відразу накинулися з обох боків. Та я був готовий до нападу цих землерийних фанатиків.

Я схопився, вирвався з їхніх рук і одним стрибком перемахнув через багаття, запорошивши, мабуть, очі переслідувачам хмарою попелу. А потім, як олень, помчав стежкою вгору, намагаючись не зачепити щось у темряві та не зламати собі шию.

Вони було погналися за мною, але невдовзі відстали. Тоді я звернув із стежки й заліг під кущем ялівцю.

Ніч була така тепла, духмяна, так яскраво сяяли зорі, що я досить довго лежав під своїм кущем і бездумно стежив за променем маяка, який рівномірно описував кола в небі над моєю головою. Можливо, я навіть задрімав ненароком, бо коли повернувся до табору, всі вже спали.

Я нишком пробрався в куток двору і примостився на кошмі поруч з Олексою.

Він не спав і відразу намертво стис мені горло.

— Здаюсь! — прохрипів я, покірно здіймаючи руки. — І визнаю, що давно не чув таких цікавих казок. А яка витонченість деталей: кішки, мишки, дерев'яний совочок, недбало кинутий біля вогнища… Тобі історичні романи писати б, а не ритися, як кріт, у землі, закопуючи свій талант.

— Іди ти к бісу, базіка нещасний! — ображено сказав він. — Думаєш, усе це казочки, гра фантазії. А я кладу голову на плаху, що тієї ночі все саме так і було.

— Звичайно. І головне, як зручно вигадувати: спробуй перевір, що справді сталося тієї чарівної ночі дві тисячі років тому!

— А коли я тобі доведу достовірність кожної деталі?

— Ану. Почни хоч би з того, що це була справді ніч і до того ж неодмінно серпнева.

— Дуже просто. Хто ж, по-твоєму, зненацька нападатиме вдень на укріплену фортецю? Звичайно, це сталося вночі, коли всі, окрім варти, спали.

— Гаразд, а чому серпнева?

— Бо серед обгорілих залишків одного будинку ми знайшли скелет корови. А в її шлунку — насіння кавуна, травинки і навіть ціла неперетравлена квітка. Такі й зараз ростуть на гірських схилах саме в кінці літа, в серпні.

Це вже зацікавлювало, і я присунувся ближче.

— А історія з втомленою жінкою?

— Теж не вигадана. Серед уламків ступки ми знайшли обгорілі пшеничні зерна. І совок насправді лежав неподалік від залишків вогнища. Значить, його напевно тут кинули, не прибравши на місце. І викінчений щит знайшли в руїнах майстерні зброяра, а килимову доріжку — під уламками будинку.

— Так, — замислено і спроквола мовив я. — Виходить усе цілком логічно, хоч і скидається на оповідання проникливого Шерлока Холмса.

— А що ж, він, гадаєш, свої припущення із стелі брав? Звичайний дедуктивний метод.[5]

І знаєте, що в кінці розмови сказав мені цей божевільний, солодко потягуючись:

— От коли б можна було перенести звідси сучасні будинки, всі ці халупки і санаторії! Отоді б ми покопались!..

— Спи, фанатику, — відповів йому я.

Спробуй засни, коли думки так і скачуть у голові. Чудний Мишко! Продемонстрував йому звичайнісінький приклад відновлення картини минулого за елементарними археологічними знахідками, і йому це здається мало не дивом. А нам завжди доводиться ось так, за крихтами бачити істину. Обвуглені зерна, черепки посуду, дитяча іграшка, ненароком загублена тисячі років тому… Хіба тут можна обійтися без фантазії чи без тверезої залізної логіки?

А от коли немає ніякої опори, ніяких знахідок, за котрі можна було б учепитися, що тоді? Легко відновити навіть детально загибель міста. Та чому воно врешті стало Уранополісом? Хто мені пояснить?

А вранці ми натрапили ще на одну таємницю.

Днів за два до цього я перекинув більшість своїх хлопців на розкопування споруди, що за моїми припущеннями була храмом. Звичайно, від нього нічого не збереглось, крім фундаменту. Проте уцілілі в землі бази п'яти колон перед фасадом — доказ того, що будівля, очевидно, мала певне громадське значення і служила для героїзації чи обожнювання. Про будову храмових споруд у грецьких містах Криму відомо поки що небагато, ось чому я й вирішив приділити особливу увагу саме цьому об'єкту.

Я попередив усіх про надзвичайне значення роботи, а сам уважно стежив за ходом розкопок на кожній з трьох ділянок, вибраних так, щоб розкрити зразу якомога більшу площу. Хоч храм, безсумнівно, був геть пограбований тієї трагічної ночі, і, напевно, згорів дотла, можливо, думав я, вдасться знайти якийсь уцілілий посуд чи навіть уламки статуй, якими звичайно прикрашали такі приміщення.

Поки що мої сподівання не справдились. Виростали гори перемішаної з попелом, просіяної крізь густі сита землі, та, крім будівельного сміття і зовсім безформних головешок, нічого цікавого не траплялось. Щоправда, обпалені уламки соленів — це у греків так називали великі листи черепиці — підтверджували, що споруда була багатою й гарною.

І раптом мене гукнула Тамара:

— Олексію Миколайовичу, тут якась залізна пластинка і на ній, здається, літери.

Я поспішив до неї. Справді, на забрудненій дівчачій долоні лежала невеличка металева пластинка.

— Навіщо ви її викопували без мене?

— Та вона сама випала з землі. Тільки торкнулась пінцетом, вона й випала.

— І що це за «якась пластинка»? Навіть відрізнити залізо від міді не можете…

— Та годі, Олексію Миколайовичу, не бурчіть. Тепер, коли ви її очистили від землі, я й сама бачу, що вона мідна. А це що таке?

Але я вже не слухав її. Сів на землю і перемальовував у польовий щоденник знахідку. У мене вже виробився умовний рефлекс: негайно братися за блокнот — хтозна, що може статися із знахідкою?

Тонка мідна пластинка була свідоцтвом проксенії Так називали греки право гостинності й захисту інтересів іноземців на території своїх полісів — щось на зразок сучасної «візи на в'їзд». Я відразу ж записав у блокноті приблизний переклад напису на пластинці.

«Проксенія Ураніда.

Рада й народ дав. Феотім Антігон, син Автея, і Аглотіл, жрець, син Нікагора, сказали: дати Ураніду проксенію і громадянство самому та роду його й право в'їзду чи виїзду йому самому і майнові їх у військовий та мирний час».

Знову ті ж імена! Дещо тепер з'ясовується: Аглотіл був жрець, можливо, навіть в цьому самому храмі. Отже, натрапили на правильний слід. А загадковий Уранід — іноземець. За якісь заслуги йому народні збори міста за пропозицією Феотіна Антігона та жерця Аглотіла вирішили дати проксенію й права громадянства.

За віщо? За послуги, що були відзначені карбуванням монет з іменами Аглотіла та Ураніда? Але що вони зробили, що удостоїлись такої честі? І хто був цей Уранід, з яких країв прибув він до міста, де його батьківщина? Може, він мав інше ім'я, але тут, у грецькому місті, його чомусь замінили на цей дивний псевдонім — Уранід. А може, його справжнє ім'я було «варварське» і грекам важко було його вимовляти?

Є над чим замислитись…

Мишко, звичайно, знову має привід для жартів:

— Як у перекладі звучить твій Уранід? Син неба? Так що ж тут голову ламати? Оголоси його просто прихідцем з якоїсь планети, бажано подалі від Землі, і скажи, що він перевернув за своїм бажанням усе життя грецького містечка. Такі гіпотези нині в моді…

Так, останнім часом стало модно всюди, де є археологічні таємниці, шукати сліди космічних прихідців. Вражає своїми розмірами стародавня Баальбекська веранда в пустині — отже, збудували її гості з космосу, не інакше. Зображення древніх богів «немовби в скафандрах» на скелях Сахари оголошуються портретами марсіан. Кумедний, одначе, метод — підміняти одні таємниці іншими, ще заплутанішими…

Особливо смішно слухати нам, археологам, усі ці розумування, що нібито стародавні цивілізації були засновані небесними гістьми, а потім з якихось причин захиріли, загинули.

Одне покоління за одним, шар за шаром залишали в землі сліди свого життя. Ось що цікаво: коли в сиву давнину в якомусь зручному місці виникало людське поселення, то й наступні покоління намагались селитися тут же. Ця прихильність до обжитого місця навіть дістала в науці спеціальну назву: закон осідлості. Ось чому в деяких місцях ці, як ми їх на зиваємо, культурні шари, утворюють нарости по сорок метрів!

Такі земляні «листові пироги» переконливо і наочно доводять, як поступово розвивалась цивілізація на нашій планеті — від найдавніших стоянок первісних мисливців до величезних сучасних міст. І щоб нас, археологів, упевнити в якихось незвичайних стрибках в історії розвитку людства під впливом мудрих космічних прихідців, потрібні докази серйозніші, ніж Баальбекська веранда, яка ніби служила космодромом, чи уявна загибель біблійних міст Содома і Гоморри в атомній війні…

Недостатня аргументація найбільш і засвідчує хиткість усіх цих «космічних гіпотез». Немає всіх доказів. Береться якийсь факт, а навколо нього накручується безліч усяких «здогадок» і «думок». Чи просто прихильники таких гіпотез намагаються доводити справедливість своїх думок, так би мовити, «від протилежного»: загадкове, поки що нез'ясоване якесь історичне явище — отже, воно неземного походження, шукай відгадку в космосі.

У нас таємниці земні, але набагато незрозуміліші й загадковіші.

Мишкові легко. Він тут у відпустці, всі турботи залишив удома. Цілими днями пірнає в морі, як дельфін. На декого з моїх хлопців він, здається, починає впливати негативно. Учора двох я піймав, коли вони намагалися серед білого дня втекти із розкопок до моря — ніби вмитися.

А через два дні мій друг знову збаламутив наші міцні дослідницькі лави. Зі своїми новими дружками він знайшов якусь печеру недалеко від берега й так натхненно розмальовував її увечері біля вогнища, що багато кому з хлопців закортіло теж заглянути в цю кляту печеру. Довелося виділити їм вихідний день, яких, до речі, в нас уже давненько не було. Я, відверто кажучи, не давав вихідних під різними приводами, бо намагався якнайбільше розкопати за короткий літній сезон. Але тепер довелося офіціально оголосити наступну неділю неробочим днем.

З досади я не хотів ні в якому разі лізти з ними в цю злощасну печеру. Та потім вирішив, що нерозумно самому стовбичити цього дня на розкопці — той самий Мишко засміє. До того ж в печері, можливо, збереглися якісь сліди стоянки чи просто тимчасового перебування первісних людей, як у багатьох інших підземеллях Криму. Хоч первісне суспільство і не моя спеціальність, та варто простежити, щоб не пошкодили залишків печерної культури, коли їх пощастить знайти.

Зрештою — хоч я в цьому і не хотів сам собі признатися — треба було й мені трохи освіжити голову від настирливих думок, розвіятися, переключитися на щось далеке від таємниць мого Уранополіса.

Рушили ми в печеру рано-вранці. Захопили ліхтарі, свічки, вірьовки. Тут зовсім несподівано виявилось, що мій найближчий помічник із студентів, Алик Рогов, давно захоплюється спелеологією і облазив немало печер у Підмосков'ї та на Кавказі. Так що я йому доручив усе керівництво цією «підземною мандрівкою».

До печери було з півкілометра. Вхід до неї ховався в густих зарослих чагарника. Приміткою служив білий вапняковий камінь, покладений тут Михайлом.

Із тісного входу війнуло вогкістю та прохолодою. Світло наших ліхтариків проникало туди метрів на три, не більше. Далі все потопало в темряві.

— На клаустрофобію з вас ніхто не хворіє? — раптом запитав Алик.

— На що, на що?

— Ну, на клаустрофобію… Побоювання закритого простору. Є така хвороба. Вважайте, бо під землею погано буде.

Ми переглянулися. Нічого собі, приємне напутнє слово!

Один за одним, зігнувшись і штовхаючись, ми почали спускатися пологим тунелем. Тільки загавишся і необережно підведеш голову, зразу ж боляче вдаряєшся об мокрі виступи скелі.

Та ось хід став трохи ширший, можна випростатися на повний зріст. Піднявши над головою ліхтарики й свічки, ми обдивились. У невеличкому гроті ледь біліли брили вапняку в жовтуватих брудних патьоках. Одна з них заступала нам дорогу. Насилу боком попротискувались крізь вузьку щілину між цією брилою і мокрою стіною печери.

Я вперше забрався під землю і, одверто кажучи, почував себе не зовсім впевнено. Та й всі інші принишкли, перемовлялись чомусь пошепки, дівчата тулились одна до одної.

Наші велетенські спотворені тіні танцювали і смикались по стінах печери, а часом, при різкому повороті, немовби кидались нам назустріч і примушували дівчат злякано верещати. Під ногами хлюпала холодна грязюка. Вона налипала на черевики, йти щокроку ставало все важче. Я проклинав себе: завтра, напевно, багато хто матиме нежить, розкисне й працюватиме, як сонна муха.

Алик Рогов і Михайло, що йдуть попереду, так раптово зупинились, що ми тицьнулись в їхні спини.

— Що сталося?

— Чому зупинились?

— Там снігова людина, уа!

— Тихо! — голосно вигукнув Михайло. — Попереду роздоріжжя, як у казці. Три лазівки. Треба відгадати, яка з них нам найбільше підхожа. Нараду витязів вважаю відкритою.

Справді: далі тунель розділяється на три рукави. По якому з них іти? Звичайно, зразу починаються суперечки:

— Бери праворуч, там пролізти легше.

— Ні, треба ліворуч…

— Нехай Алик вирішує.

Алик присідає навпочіпки і ворожить із свічкою: то опускає її до самого долу, то піднімає вище. Тонесенький язичок полум'я безладно смикається і тріпоче.

— Я гадаю, треба повернути праворуч, — нарешті не дуже рішуче каже він. — Звідти сильніша тяга повітря, можливо, там вихід.

Слідом за Аликом ми одне за одним просуваємось далі. В душі я сподіваюсь, що і цей шлях виявиться невірним чи непрохідним, тоді можна буде з чистою совістю запропонувати всім повернутися назад. Але вузький лаз знову розширюється, вже можна випростатися, не ризикуючи набити на лобі гулю об сталактити. Доведеться лізти далі.

Знову під ногами хлюпає грязюка. Стає важче дихати. Низьке склепіння печери гнітить, примушує весь час мимоволі втягувати голову в плечі. Чи це в мене починається приступ тієї самої клаустрофобії, якою налякав нас Алик?

Попереду раптом чути плюскіт води та Аликів крик. Всі знову зупиняються, наштовхуючись на спини одне одному.

— Обережно. Тут вода! — попереджає Алик. — Я не помітив і хлюпнувся.

— Замочив ноги?

— Та я їх давно замочив, уже висихати почали. А тепер знову.

Обережно, тримаючись одне одного, ми збираємось біля Алика. Хтось із дівчат теж потрапляє у воду, сповіщаючи про це голосним вереском. А води й справді зовсім не видно. Тільки коли нагнешся із свічкою, тремтливий язичок її полум'я відбивається в дзеркальній чорній гладіні.

Коридор тут ширшає, утворюючи невеликий зал. Але далі дороги немає. Весь зал займає підземне озеро. Мишко розчаровано крекче, а я радий, що наш підземний похід, здається, закінчився.

— Гляньте, автограф печерної людини! — урочисто проголошує Михайло, все ж намагаючись пробратись далі вузькою смужкою берега.

При світлі кількох піднятих свічок на мокрій стіні сяє напис кривими білими літерами:

«Вася Хариков і Паша Буравко були тут 10. 07. 62 року. І вам того бажаємо!»

— Годі, рушаймо назад, — сказав я. — Чи хтось із вас теж має бажання залишити тут свій автограф?

Всі досить охоче почали збиратися назад. Але…

— Цікаво було б пірнути в це озеро, — замріяно промовив невгамовний Алик. — Може, печера тягнеться далі?

Певна річ, Мишко зразу ж загорівся.

— Слухайте! У нас же є акваланги, давайте принесемо їх сюди й пірнемо! — запропонував він з урочистим виразом новоз'явленого Архімеда.

Очі в усіх так загорілись, наче аж посвітлішало в печері. Я поспішаю втрутитися.

— Ні, нехай цим займаються спеціалісти, спортсмени-печерники. А ми сюди приїхали працювати на розкопках, а не в підземні озера пірнати. Хто хоче, щоб я негайно звільнив з роботи, — будь ласка!

Мишко почав був огризатися:

— Менше піни, на мене твої заборони не поширюються. Я, брат, вільний козак…

Але я досить переконливо посварився на нього кулаком і твердо сказав:

— Гаразд, кінчаймо балачки. Збираймося назад у дорогу, час уже пізній.

Завдяки позначкам на стінах ми вибралися з печери без ускладнень. Лише в одному місці заблукали в боковий тунель, та швидко помітили свою помилку.

Не знаю, як кому, а мені все ж було страшенно приємно вибратись із цього похмурого склепу на білий світ і вдихнути на повні груди свіжий морський вітерець. Та, здається, й інші теж відчули себе впевненіше й спокійніше.

Один тільки Мишко з властивою йому цапиною впертістю сказав, багатозначно позираючи на мене: — А я все ж якось загляну сюди з водолазним костюмчиком. Цікаво буде попірнати під землею…

Я промовчав. Вирішив серйозно поговорити з ним потім, щоб він або не баламутив мені хлопців, або забирався геть з нашого табору.

Але цього вечора розмова не відбулась: Мишко пішов на танці й повернувся, коли я вже спав. Уранці він не згадував про свій задум пірнати в підземному озері, мовчав і я.

А наступного дня нова незрозуміла знахідка сколихнула наш табір.

Я всіх суворо попередив, щоб, натрапивши на найменші ознаки якихось металевих речей, тканин чи папірусу, негайно припиняли розкопки і викликали мене. Але на цю дивну знахідку натрапив я сам, коли розчищав землю навколо залишків фундаменту однієї з колон храму.

Грубо обтесаний камінь зацікавив мене ледь помітним узором, що майже стерся від часу. Малюнок міг мати й природне походження, — скажімо, залишила вода чи проточив слимак. Ну, а раптом цей орнамент наніс якийсь невідомий художник тавр на камені, що його потім греки використали на будівництві храму? Така можливість теж не виключена.

І все ж, легенько відгрібаючи ножем землю, щоб очистити весь камінь і краще роздивитись на ньому узор, я раптом намацав щось тверде. Почав обережніше розчищати землю в цьому місці — поступово оголився обвуглений, згорнутий в трубочку шматочок шкіри.

Пергамент? Документи могли писати й на пергаменті, він тоді вже був широко розповсюджений.

Мене хтось гукнув. Я не відізвався, намагаючись навіть не дихати.

Тільки дивне відчуття, немов у розкопці раптом стало темніше, змусило мене підвести голову: звідки взялись хмари?

Але то були не хмари. Просто навколо ями зібралися всі учасники нашої експедиції. Вони з мого захоплення побачили: знайдено щось цікаве.

— Що сталося? Чого ви тут скупчились? — розштовхуючи хлопців, пробрався наперед стривожений Мишко. Волосся у нього було мокре, як видно, щойно повернувся з моря.

— Тю, ти живий-здоровий! — сказав він. — А я вже зрадів, думав, тебе завалило ненароком. Давно цього слід було ждати з твоєю одержимістю,

— Що ви знайшли, Олексію Миколайовичу? — перебила його Тамара.

Що я знайшов? Я цього ще й сам не знав. Обережно тримаючи на долоні знахідку, я з допомогою простягнутих до мене рук виліз із ями. Хтось швиденько розіслав на землі носову хустину, я поклав знахідку на неї й тільки тепер почав її уважно розглядати.

Так, безперечно, шматок шкіри, згорнутий в трубку і зверху дуже обгорілий. Мабуть, зразу був засипаний землею і тому не згорів увесь.

Але всередині є ще щось…

Обережно, двома пінцетами, почав я розкручувати згорток. Всередині містилися дві вузькі дерев'яні планки, скріплені між собою під тупим кутом так, що вийшла немовби рогатка. Шкіру було пришито до цих планок міцними волячими жилами.

Що це могло бути? Кінці планок, що розходилися, обламані. Може, якась частина храмової прикраси чи посуду для богослужінь?

Здогадки посипалися з усіх боків і, як завжди, найфантастичніші:

— Деталь фриза?

— А може, шматок драпіровки?

— Може, маска, яку одягав жрець?

— Таке! Що ж він, шаманом був, чи що?

— А може, це уламок іграшки? — нерішуче сказав Алик.

— Якої іграшки?

Алик зніяковів і так почервонів, що навіть загар не міг цього приховати.

— Ну, чого ти соромишся? — підбадьорив я. — Здогад, у всякому разі, більш вірогідний, ніж домисли про маски чи архітектурні деталі. Іграшки цілком могли бути в храмі як дарунки дітей, котрі одужали. Відомий випадок, коли хлопчик, на ім'я Євфан, приніс в дар Асклепію за успішне лікування найдорожче, що в нього було, — десять кісточок для гри в гилки…

— Та ну! Хіба й тоді вже грали в гилки?

— Звичайно, Мишко. Про цей дарунок зберігся запис на стіні храму Асклепія в Епідаврі. Так що Аликів здогад може бути цілком правильним.

— Ні, Олексію Миколайовичу, я зморозив дурницю, — захитав головою Алик. — Це я зопалу. Схожість вже надто велика…

— З чим?

— Що ти мнешся? Почав, так кажи! — напали па бідолаху з усіх боків.

— Та розумієте, я в дитинстві авіамоделізмом захоплювався… — Він знову замовк, червоніючи.

— І що ти хочеш сказати?

— Мені здалося, ніби це схоже на модель літака… На частину крила…

Ой, скільки тут було сміху. Але всіх перекрив своїм гучним голосом Мишко.

— Тихо, діти! — закричав він. — Це ж сенсація, найвидатніше відкриття нашого століття! Треба бігти на телеграф: «Знайдено рештки крил Ікара. Деталі поштою…» Або краще так: «Виявлено сліди діяльності юних авіамоделістів першого століття до нашої ери…»

Треба заступитися за бідолашного Алика і швидше втихомирити Мишка.

— Слухай, а ти даремно насміхаєшся над технічними знаннями стародавніх, — сказав я. — Тут ще може бути немало гідних подиву відкриттів для вашого брата скептика-інженера. Чув ти, наприклад, про знамениту знахідку біля острова Антикітеру?

— Біля якого острова? Не перебивай ти мене, будь ласка, цими старогрецькими назвами. І, пардон, що там було знайдено — діючу модель атомної бомби?

— Ні, чудово діючий обчислювальний механізм, звичайно, не електронний, як у вас тепер, але не менш ефективний як на той час.

— Цікаво! Коли можна — детальніше, маестро.

— Ну, лекцію читати я не збираюсь, не бійся. Скажу коротко: до цієї знахідки вважалось, ніби стародавні греки мали великі успіхи в галузі чистої математики, але механіка в них не досягла особливого

розквіту. І раптом на початку нинішнього століття ловці губок знаходять на дні моря біля острова Антикітеру прилад, який показував річний рух Сонця в зодіаці, точний час сходу і заходу найяскравіших зірок і найважливіших для орієнтування сузір'їв у різні пори року. Крім того, були особливі покажчики основних фаз Місяця, часу заходу й сходу всіх планет, відомих грецьким астрономам, — Меркурія, Венери, Марса, Юпітера й Сатурна, ба навіть схеми їх руху по небосхилу.

— І скільки ж будинків він займав на дні моря, цей чудо-прилад? — усе ще впирався Мишко, хоч уже з явною цікавістю.

— В тім-то й річ, що прилад портативний, не більший від сучасного настільного годинника.

— А коли його створили? — спитав Алик.

— Корабель, на якому був прилад, зазнав аварії десь у першій половині першого століття до нашої ери, зараз точно не пам'ятаю. Можна довідатись з опису знахідки.

— А ти навіть опис маєш?

— Звичайно. Чи ти думаєш, що я все це теж вигадав? Треба пошукати увечері. Здається, навіть журнал у мене є з собою. Там і детальний опис, і схема, кілька фотознімків…

— Ну, коли навіть фотознімки є, то я повірю, що до нашої ери був гурток авіамоделістів.

— Гаразд! А поки що — до роботи, — розпорядився я. — І так багато часу змарнували!..

Увечері я розшукав товстий том «Античного світу» з описом чудової знахідки біля берегів Антикітеру, і Михайло забув навіть про танці та традиційне вечірнє купання. Я теж рився в книжках, намагаючись знайти хоч натяк на розгадку того, що ми сьогодні знайшли.

Я розглядав фотознімки й малюнки античних іграшок, різних предметів домашнього вжитку, взуття й одягу. Потім мені здалося, ніби дивна знахідка має якесь відношення до мореплавства тих часів. Може, це шматок вітрил? Та навряд чи їх робили з такої доброї шкіри. А точніше перевірити це припущення, на жаль, немає змоги, бо до нас не дійшов жоден старогрецький парусник, хіба що їхні зображення на вазах.

Мишко, видно, захопився. Він креслив якісь схеми, раз у раз чулося його бурмотіння:

— Отже, верхній циферблат прикріплений над головним приводним клесом. А стрілки поверталися за допомогою ось цього барабана — ексцентрика… Ну, а цей штифтик для чого?

«Клюнув, — радів я. — Тепер надовго забуде про свою печеру. Давай, брате! Над цим хитромудрим механізмом уже багато хто ламав голову…»

Та згодом ним оволоділа нова манія: почав вимагати в мене зразки посуду та уламки обпаленої цегли для якихось аналізів.

— Та навіщо тобі воно? Що ти збираєшся робити?

— Удосконалювати метод палеомагнетизму.

Заперечувати проти цього було важко. Метод палеомагнетизму, розроблений останнім часом фізиками, дуже полегшив нам, археологам, датування знахідок. Чаклуючи зі своїми хитрими приладами над глиняними черепками, вони умудрялись дізнаватись, яким було магнітне поле Землі того часу, коли ця посудина обпалювалась у гончарній печі. А потім, користуючись складними графіками й діаграмами, на основі цих даних досить точно визначали час виготовлення посуду.

Майже для кожного знайденого зразка я про всяк випадок добирав і дублікати. Та все одно розлучатися з ними не хотілось: хтозна, що могло статися?..

А Мишко був невблаганний.

— Ану, не скупись! Для тебе ж стараюсь. Через кілька днів закінчилась його відпустка. Михайла телеграмою достроково викликали в Москву.

Коли я проводжав його на автобус, він раптом посварився на мене пальцем і, кепкуючи, сказав:

— А печерку ти мені прибережи до наступного приїзду. Я до неї неодмінно полізу.

— Прибережу, прибережу, — пообіцяв я похмуро.

— Я туди навіть вхід замурую й землею засиплю, щоб ти його ніколи більше не знайшов, бродяго!

Він мав з собою цілий ящик обгорілої цегли.

— Навіщо тобі стільки? — запитав я. — Цілий дім можна побудувати.

— Є у мене одна ідейка, — сказав Мишко, — але поки що ні слова.

Любить він напускати таємничість! Для чого йому та цегла?

Наступного дня сталося таке, що сторонні думки зразу вилетіли в мене з голови. Я забув про все на світі, крім роботи.

Зранку все йшло як завжди. Вже другий тиждень ми вели розкопки бокового вівтаря храму. Поволі розчищався останній куток невеликої комірчини, що була, очевидно, притулком комусь із храмових служників-рабів. Тут годі й думати знайти бодай залишки простого домашнього начиння. Яке майно міг мати раб?

Зачистку вів старанний і акуратний Алик Рогов. Я йому довіряв найскладніші розкопки, так що спокійно залишив його самого й пішов на інший об'єкт, де кілька студентів тільки-но починали розкривати фрагмент фундаменту фортечної стіни. Я попрацював з ними майже годину, коли побачив, що до нас біжить Тамара. Вона ще здаля відчайдушно махала рукою.

Захекавшись, гукнула:

— Олексію Миколайовичу, йдіть швидше! Вас Алик кличе.

— Що там трапилося?

— Він знайшов якийсь рукопис!

Ми всі помчали до Алика — попереду я, за мною, покидавши лопати, студенти, а позаду всіх зовсім знесилена Тамара.

Рогов сидів у ямі, час від часу нетерпляче висовуючи звідти голову, а сам прикривав долонями й всім тілом знахідку, смішно розчепіривши лікті — зовсім як квочка на гнізді. Я сплигнув до нього в розкоп, решта скупчилась навколо, відсапуючись і переводячи дух.

Алик обережно прийняв руки, і я побачив, що із землі стирчав край чогось плетеного з лози, можливо, кошика. Пруття обвуглилось.

Я це відразу помітив, машинально. Всю увагу мою привернув шматок папірусу, що стирчав між пруттям. Невже чудом зберігся якийсь письмовий документ?

Стримуючи тремтіння рук, за допомогою Алика, який, наче асистент під час складної хірургічної операції, з одного руху моїх брів подавав то скальпель, то гумову грушу для здування пилюки, я почав розчищати землю навколо кошика.

Пінцетом я вийняв з неї шматок ганчірки, клубочок вовни, кілька трісочок, глиняну пластинку… І, на решті, невеликий, тонкий згорток папірусу, за ним другий. Їх я зразу ж, поки не розсипалися на порох від свіжого повітря, розгорнув і затис між двома скельцями. Тепер можна було витерти піт з лоба й спробувати повернути зовсім занімілу шию…

Я подивився на годинник. Не дивно, що шия так страшенно боліла: проморочився дві години сімнадцять хвилин і зовсім не помітив цього.

Я проглянув коротенький напис на табличці: «Клеот запитує бога, чи вигідно й корисно йому розводити овець?»

Так, усе зрозуміло, звичайне питання до оракула. Тепер папіруси. На першому з них написано: «Я рішуче докоряю тобі за те, що ти дав загинути двом поросятам внаслідок перевтоми від довгої дороги, адже ти міг покласти їх на віз і доставити благополучно. На Геракліда вина не падає, бо ти сам, за його словами, наказав йому, щоб поросята бігли всю дорогу. І потім не забудь пустити…»

Далі записка обривалася, хоч на папірусі ще залишалось вільне місце і чорніла велика клякса, ніби того, що писав, хтось підштовхнув під руку.

Я швиденько перемалював текст у свій блокнот і зайнявся іншим шматком папірусу. Це теж, мабуть, якась чернетка. Літери недбало розбіглися нерівними рядками: дельта, іпсилон, сигма, омікрон… Я перечитав їх знову й міцно потер лоба.

Всі літери були знайомі, але я нічого не розумів. Вони не складались в нормальні, зрозумілі слова. Звичайнісінькі грецькі літери… Але з їх сполучення виходила справді якась тарабарщина, позбавлена будь-якого смислу.

Я склав лише окремі слова: «по-ахейськи», «націди», а ось це, мабуть, «розмішай». Та й вони були якісь спотворені, перекручені, з наче навмисне усіченими закінченнями, тому я швидше вгадував їх зміст, ніж розумів його точно.

Дуже незвичний і болісний стан! Уявіть собі, що ви добре знаєте, як вимовляється кожна літера рідного алфавіту, але розуміти смисл складених із цих літер слів раптом розучились. Стала чужою своя рідна мова!

Таке діялося й зо мною. Зовсім розгублений, я підвів голову і сказав студентам:

— Нічого не розумію… Що за чортівня!