Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 7 За жовтими шторами

— Скажіть їм зробити фото, тільки-но буде змога, — попрохала Варта у чеського судді, коли перший шок від новини минув.

Серце досі неспокійно стукотіло. Проте чаклунка добре пам'ятала, що казала Ґертруда Горачекова у своїх спогадах: останній хранитель виготовив багато копій артефактів. А впевнитись у справжності знахідки, на щастя, легко. Перед її внутрішнім зором стояли плями опіків на шкірі Меделіни Богумінової.

— Навіщо вам фото, дозвольте поцікавитися?

— Для інстаграму, трясця! — огризнулася Варта. — Я мушу впевнитися, що цей артефакт — справжній.

— Ви ставите під сумнів новину від польської делегації? — не приховуючи неприязні, спитав суддя.

— Я ставлю під сумнів усе. Дуже сприяє виживанню. Вимагаю фото, на якому буде чітко видно знахідку. Необхідно, щоб її тримали голими руками, — відкарбувала Варта, дивлячись в очі Желібора. — Руки не відсохнуть... сподіваюся.

— Посли здатні підтвердити справжність об'єкта без ваших нагадувань, — відповів суддя, не відводячи погляду. — Не заважайте людям робити свою роботу, шановна Тарновецька. У вас буде куди менше вільного часу в разі затвердження на посаді.

— Боюсь, тутешні зникнення магів не додають настрою на відпочинок.

— Попрошу вас не вигадувати нісенітниць. Ми не стикалися з жодним зникненням.

— Ну так, ви ж великий чеський суддя, — в'їдливо відказала Варта. — Сидите надто високо, щоби знати, що відбувається в цьому місті.

Желіборові очі знову спалахнули небезпечним вогнем, аж тут двері кабінету рипнули. Без стуку ввійшов Карел Дворжак і з порога попрохав шановну претендентку залишити його наодинці з суддею, бо справа термінова. Суддя не вставив більше ні слова, хоча Варта відчувала його погляд на собі, поки простувала до дверей кабінету.

Щойно зустріч із суддею завершилась, як завжди наполегливий глава темних зателефонував Варті й заявив, що треба поспілкуватися. Подеколи чаклунці здавалося, що він стежить за нею, як колись робила Златанова тінь в образі Евереста. Дівчина навіть уявила, що ніякого глави темних не існує, а це черговий прикол від Богуміна, але здоровий глузд підказував, що цього разу все не так, як у Львові. Хоча якась невловима схожість між Златаном і Амброзом була, і вони обидва Варту бісили.

— Слухай, Вартко, — чех бовтав трубочкою в склянці з улюбленим мохіто, хоча старовинний заклад повнився чудовим ароматом кави. — Я злий був, коли ти втрутилася тоді, з Янком. Але без вас зі Златаном ми не вирулимо. Я знаю, хто ви насправді. Дивись от, — глава дістав із кишені зім'ятий папірець. — Це список тутешніх темних сімей, в яких точно немає вашої втрати. Аланек же розвідає за світляків.

Варта пробігла список очима.

— Багато. Дякую, — відказала вона. — До речі, один з артефактів знайшли в Середньоазійському.

«А інший викрала Златанова матір».

— Ну супер! — глава темних щиро посміхнувся. — Відсвяткуємо це, коли він буде у вас у руках. Ох, хотів би і я його потримати!

— Краще не треба. Чужинська рука... — Варта спідлоба зиркнула на Амброза. — Відчуття тобі не сподобаються.

— Ясно. Чергова древня магія в дії!.. Отже, щодо щезників: молодший шабаш не зміг нічого виявити. До біди — жодна відьма не зникла, тільки алхіміки чи чаклуни. Так, наче тих травниць захищає щось! Тому наші біди для них що мертвому припарка... — глава темних потупився.

— А як там із теорією Алебарди? Перевірили власників?

— Повісив це на Аланека. Він же в нас суддівський син. Швидше за мене зможе дізнатися, хто що тримає. Чеська фракція взагалі має корисні зв'язки в міському правлінні, тому вибила кілька класних точок. Під забігайлівки чи там крамниці зілля.

— А у вас і такі є? — здивувалася Варта. — Львівські відьми коли й підпрацьовують з варивом чи ворожінням, то все це індивідуальні замовлення і ніякого офіціозу.

— Взагалі не знаю, як ви там без фракції існуєте.

— Нормально існуємо, — Варта відчула трохи образи за рідні краї. — Економіка від цього не страждає.

— Нє, ну це таке, обороти просто маленькі... А якщо зірвані? Або великі внутрішні конфлікти? Або ще щось... гірше?

— Бачиш оце? — Варта відгорнула волосся й непомильно тицьнула пальцем у тонкий шрам на скроні, біля самих коренів волосся. — Конфлікт із вовкулаками. Мені було сімнадцять. Ми все самотужки вирішуємо. Адже це ваше славне правління вирішило, що українські маги недостатньо... що? Багаті, древні, сильні?

— Я не знаюся на політичних залаштунках, Вартко.

— От і я теж.

Щойно Амброз відлучився до вбиральні, увагу чаклунки привернула спершу розписана зеленавими візерунками стеля, а тоді несподівана картина: Златан власного персоною чимчикував просто повз вікна кав'ярні в напрямку мосту Легії. Варту маг не помітив. Її це задовольняло, адже чех мав би зараз тусуватися в лікарні, вирішуючи проблеми зі своїм станом, який він туманно назвав «негаразд». Утім, судячи з компанії, в якій перебував Богумін, він непогано розважався. Маг, сяючи, як начищений чайник, прямував кудись у супроводі дівчини, котру чаклунка бачила вперше.

Вона заспокоїла себе тим, що Златан знає всіх і всюди, а даремні переживання не варті її нервів. Тим паче, сподівалася, що ввечері зможе обговорити з чехом подальші плани і вирішити, як шукати другий артефакт, що робити зі щезниками, Желіборовими погрозами та невгасимою жагою перевірити, наскільки зручно кохатися на підвіконні.

Тільки ввечері Златан не прийшов.

— Вартова таки прийшла, — прошепотіла Душанка, відчиняючи двері.

Чаклунка роззирнулася, перш ніж увійти, але відьма вже поманила її за собою до кінця коридору, відгорнула жовто-помаранчеву запону, і вони вдвох пірнули до кімнати, де було так парко, що захотілося негайно вийти.

— Вартова таки прийшла, — похмуро кивнула дівчина, оглядаючи присутніх.

Відьом у великій кімнаті зібралося зо два десятки. Молоді і старші, вони сиділи в кріслах, на великих подушках чи плетених ослінчиках. У центрі на вузькому дерев'яному столі червонів чайник. Вікна були завішані барвистими шторами так, що ніхто знадвору не міг би побачити це збіговисько. Свічки, розставлені всюди дуже густо, робили рух між стільцями схожим на гру в сапера. Скидалося на житло зграї хіпі чи магазин езотерики.

— Нехай Вартова сідає, — кивнула старша відьма, чиє лице закривала вуаль. Вона сиділа в центрі, навпроти столу з чайником.

Чаклунка примостилася на найближчий низький стілець. Дівчина праворуч швидко підстрибнула до столу, схопила чашку рушником, наповнила її й тицьнула чаклунці в руки. Чашка обпікала, але Варта звично обплела ручку павутиною холоду.

— То чого ж ти прийшла? — спитала глава шабашу, коли шепіт розмов стих.

Варті здавалося, що все тіло простромлюють невидимі голки. Вона була певна, що з-під вуалі очі відьми стежать за кожним її рухом.

— Отримала меседж, — про всяк випадок дівчина дістала папірець із сумки на поясі. — Ви писали, що маєте щось для мене.

— Це від мене, — озвалася Душанка, котра вмостилася позаду Варти.

Відьми довкола знову зашепотіли. Чаклунка відчула, як спиною стікають краплі поту. Велика півкругла чашка так і норовила вислизнути з пальців.

— Це ось нова Вартова, — Душанка говорила тихо і трохи хрипко. — Вона врятувала Карафіят.

— Добре, — кивнула повагом глава, хоча Варта вперше чула ім'я Карафіят. — Добре... Наш шабаш, дівчино, як один із найдревніших у Конгломераті, дає щось новим Вартовим. Але, Душе, ця — не з наших країв. Хай її обдаровує Рутмера Чорногірна, якщо поткне носа зі своїх чагарів. Чи Даґмара Вавельська, бодай би їй смок[1] брови обсмалив.

— Рутмера скупа, і їй очі запливли вчасно побачити спадкоємицю захисників. Даґмара не визнає українку. Тутешній Богумін же — чоловік. Йому не мож нічого від нас брати, — відповіла Душанка.

— Зате він може віддати! О, він може гаразд віддати! — вискнула котрась молодша відьма і захихотіла. Її сміх підтримали інші. Варті це зовсім не сподобалося, хоча зіллєварки й не уточнювали, що саме чаклун міг би дати їм. Вона мовчки ковтнула трав'яного чаю, чекаючи, доки галас згасне. Тепло тут же розбіглося тілом.

— Правило таке, Вартова, — старша заговорила до неї. — Ти отримаєш щось від нас. Але повинна принести дар у відповідь. Пожертвуй своєї крові, жеби ми зробили з неї сильного зілля. Чи дай обіцянку помочі.

Попри раптову млість, Варта напружилася. Знаючи достатньо зі свого спілкування з львівськими відьмами, вона була переконана, що давати свою кров — це не найкраще з рішень. Так само як і зв'язувати себе обіцянками, які необхідної миті зупинять тебе, як і належить путам.

— Не бачу в цьому вигоди, — відказала вона.

— Певна річ, — гмикнула стара відьма. — Ви, діти магіцькі, завжди сліпі й не бачите нічого за спалахами своїх сил. Кожен наш дар не має ціни. Кожен проведе тебе крізь найбільшу біду чи дасть важливий знак. Чого тобі треба? Кажи, й отримаєш.

Варту прошила раптова думка.

— Мені потрібно знайти загублені артефакти Вартових. Можете зробити це?

— Ми можемо спробувати. За плату.

— Гаразд. Дам я вам своєї крові, — зітхнула дівчина, розуміючи, що задля такої цілі можна піти й на ризик.

— Ні, треба щось цінне й незамінне. Таке ж, яко й артефакти. Витки твого життя... або... — стара відьма вказала кострубатим нігтем на свої груди, — те, що в тебе тут жиє. Та твоя страшна любов. Уся до краплі. Якщо оддаси її, ми спробуємо допомогти.

— Як можна віддати почуття? — насторожилася чаклунка.

— Усе можна, коли доволі захотіти. Покажи їй, Душе... — прошамкотіла стара, голос котрої потонув у хихотінні відьом зусібіч. Вони аж заходилися, мовби потрапили на винятково кумедну виставу.

Душанка кивнула, тоді торкнулася нігтем — гострим і довгим — Вартиного плеча. Чаклунці здалося, що хтось проколов шкіру і почав знімати, по-мученицьки повільно. Вона закусила губи, але скрик усе одно вирвався. За мить на нігті Душанки висіла товста срібна нитка, яка виростала просто з Вартиного плеча.

Відьма ще слабко потягнула нитку на себе, і чаклунці світ потемнів перед очима. Секунду чи дві Варта не могла зрозуміти, ані хто вона, ані що взагалі відбувається. Тільки темрява, тільки пекуче відчуття. Відьма обережно погладила її по спині, і все повернулося. Біль згас, хоча плечі тремтіли. Відьми довкола затихли зовсім. Варта відчувала на собі їхні погляди: гострі й пекучі, як кропива. Зіллєварки сьорбали чай, шепотілися нечутно, дивились на неї хто зі співчуттям, а хто зі зверхністю.

— Отако, — відповіла врешті глава шабашу. — Отако з тебе все заберуть по ниточці. Ніхто від того ще не вмер. Принаймні відразу.

Варта проковтнула сльози і знову потяглася по чай, бажаючи змити гіркоту.

— Тоді мушу відмовитися, — видушила вона. — Моє життя і моя любов надто важливі, щоби приносити їх у жертву.

— Мудре рішення, — кивнула стара відьма. — Добре, коли знаєш ціну тому, що маєш. Багато хто не знає... Підійди сюди і візьми те, що обере тебе.

— Ми ж іще не визначили плату, — Варта силкувалась усміхнутись, але губи теж сіпалися і видавали лише гримасу.

— Ти вже заплатила. Своїм болем.

Чаклунка вирішила не сперечатися. Вона наблизилась до глави шабашу. Та відкрила перед нею невелику плетену скриньку, схожу на ті, в яких звичайні бабці тримали ґудзики і вишивальні нитки.

— Бери. Не думай і бери. Три дари твої.

Варта занурила руку всередину, намацала щось дрібне й багатогранне і витягнула. То виявився гральний кубик.

— Диявольський, — схвально плямкнула губами відьма. — Зустрінеш світлого диявола. Ще тягни!

Варті не хотілося зустрічати ніяку нечисть, але вона знову слухняно занурила руку в скриньку, мовби голос старшої відьми керував її тілом. Цього разу пальці дістали шматок паперу.

— Тайнопис! Побачиш заховане. Душанко, розкажеш їй, як ним користуватися... Ще.

Дівчина вирішила цього разу не довіряти пальцям і вивільнила павутину. Тонка нитка енергії обвила кільце. Невеличке, мідне, з квітковою емаллю. Варта не була певна, що воно налізе їй хоч на один палець.

— Добре, — глава шабашу різко хряснула кришкою скриньки. — Це перстеник Богумінової.

— Кого? — перепитала Варта, почувши знайоме прізвище.

— Мертвої жони мертвого Златана Богуміна, Медленки, — пробурмотіла відьма, з видимим задоволенням обпікаючи поглядом стару прикрасу.

— У вас є її речі? — похопилася чаклунка, ховаючи перстень у долоні.

— Її власність — тилько вінчальне кілечко. Меделіна дала його як плату.

— За що? — спохмурніла Варта, підозрюючи, що обручку Златанова матір не віддала б задля якоїсь дурниці.

— Ади яка цікава Вартова! — стара відьма підвищила голос, і всі довкола розсміялися.

— Я чекаю на відповідь, — сухо відповіла чаклунка, втомлена постійними смішками за спиною.

— Богумінова хотіла дитя — от твоя відповідь, — очі відьми зиркнули на Варту двома вицвілими проваллями. — Це все, що тобі належить знати. Тепер же покинь нас, бо шабаш має свої справи. Якщо надумаєш пожертвувати чимось — приходь іще. Кров Вартових завжди в ціні. У старі часи кровопивці за неї втричі заплатили б. Та й любов твоя багато варта...

...Варта з Душанкою повільно спускалися сходами. Нічне повітря освіжало думки. Чаклунка не могла зрозуміти, як висиділа в паркому й дурманному пеклі разом із химерними празькими відьмами. Вона машинально розтирала пальцями перстень Меделіни і думала, чому ж Златанова матір, коли хотіла стати, власне, його матір'ю, подалась до відьом, а не до якогось кваліфікованого в цій справі лікаря.

— То ви тут щоночі збираєтеся? — спитала дівчина, коли вони з Душанкою вийшли в під'їзд, викладений потрісканими кахлями.

— Ні. To квартира баби. При ній завжди хтось є. Люди сюди приходять по ворожіння чи по щось для себе, — пояснила відьма. — А так багато, як нинька, ми десь раз на місяць сходимося. То ти вдало зазирнула.

— Вона казала щось про той шматок паперу... — дівчина дістала його з кишені, де лежали також гральний кубик і перстень Меделіни.

— О, тайнопис! — відьма мовби щойно згадала про його існування. — То ти вже маєш такий. Коли ви з паном Бертоком у мене кавували, пригадуєш? На ньому ще слова змінювалися...

Душанка обережно взяла папірець із рук Варти, розправила його і розірвала навпіл.

— Напиши щось на одній половині — і проявиться на іншій, — пояснила вона. — Відстань не завадить, ніщо не завадить. Вони пов'язані нерозривно... Пиши, коли вирішиш продати свої почуття.

— Не вирішу. Та й яка вам із них практична користь? — спитала Варта, пхаючи до кишені обидві половинки тайнопису.

— З них можна зробити зілля. Дуже сильне, — відказала Душанка з усмішкою Мони Лізи. — Знаєш, як працюють привороти? То все чужі любові. Твоя — свіжа й гаряча, ще не забруднена роками чи розчаруваннями, тому її вийде продати задорого. А привороти й трути — найкращий товар у всі часи. Їх і чародії, і прості люди беруть. Тож ти ще прийдеш до нас.

— Не діждете. Я вірю, що знайдеться інший шлях повернути артефакти.

— Вір, — відьма й далі усміхалася ледь іронічною, покровительською посмішкою. — Карафіят тебе вподобала б, якби прийшла нині.

— Душанко! — Варта ледь не ляснула себе долонею по чолу. — Ви мене зовсім затуманили своїми чаями і таємничими презентами. Я ж чого прийшла: минулого тижня я зустріла відьму — ту вашу Карафіят, так? Вона сперла щось у світлячих алхіміків. Що це за розбори польотів? Бо мені вже влетіло за її самодіяльність.

— То моя мала сестричка, — махнула рукою Душанка. — Вона в нас буремна дівиця. Казали ж їй, аби сама не пхалась... Але в неї терпцю ні на йоту.

— Що вона такого викрала?

Відьма рвучко приклала палець до губ Варти.

— Не викрала, ні! Повернула. Давня справа: алхіміки з боку світла колись не в ладах були з шабашем і пограбували наше пристанище. А ми не тримаємо в руках павутини, як ви, тож не змогли дати відсіч. Світляні тоді багато всього викрали — і скриньку одну. Ото скриньку Карафіят на тижні й відібрала — коли ви зустрілися вперше... Бо справа яка: нещодавно за скриньку запитувалися — то одні, то інші, мовби всім ураз її треба стало, хоч до того багато літ просто лежала собі. Баба вирішила, що треба повернути наш скарб: потім вийде спродати його задорого, коли такий попит знявся. Тим-то сестра й кинулася до тих крейдоголових... Тішся, до слова, що баба не взяла з тебе плати. Мабуть, ти їй дуже припала до душі.

— Вона сказала, що я заплатила своїм болем.

— То жарт такий, — відьма примружила світлі мигдалеподібні очі до двох тонких рисочок. — Ну кому той біль продаси?.. Якщо ти чим і заплатила, то лишень порятунком Карафіят. Баба її страшне любить.

— Після того світла алхімея прокляла мене й ледь не вбила мого напарника. Нічогенька плата вийшла.

— О, ви просто між двох вогнів потрапили, — м'яко повела плечима Душанка, мовби її й не дивувала ця історія. — Ми мали довгу розмову зо світлими алхіміками по тому. Слава вищим, їхній глава вміє залагоджувати справи. Сталося, що Карафка наша отруїла когось, аби ту скриньку здобути. То він урешті до лікарні потрапив і ледь виборсався. Та моя сестра нікого помилково не вбила би — вона найбільш уміла в Празі майстриня отрут. Тож коли що — звертайся. Вона і тобі тепер винна.

— Маги не використовують отрут. Принаймні у Львові, — відповіла Варта прохолодно, згадуючи, скільки проблем їй принесла незнайома Карафка і її буремні плани. — А твоя сестра, вочевидь, дуже ризикова особа. Не схоже на відьму.

— Як скажеш, — стенула плечима Душанка. — Люди довкола нас часто не схожі на той образ, який ми для них витворюємо у своїй уяві. А затим ще й праведно обурюємося, що вони не такі. Ну чи не химерія, чародійко?

Варта повернулася до несподівано залюдненої квартири.

Златан і Амброз теревенили про щось на кухні — їхнє невдоволене бубоніння дівчина почула ще від дверей. У коридорі її зустріла Брусінка, котра на шабаш не прийшла.

— Ти як, дівчинко? — спитала та. — Пригодами наситилась? Мені сестра задзвонила й розповіла, що ти навідала саму бабу...

Відьма сягала чаклунці до плеча, і то лише завдяки тому, що солом'яно-русе волосся хвилями вибивалося вгору. Та попри крихітний зріст, вона завжди говорила повільно та виважено і справляла враження стоїчно спокійної особи.

— Усе добре, спасибі... А що ті двоє не поділили? — спитала Варта, киваючи в бік кухні.

Брусінка надула губи, проте не встигла відповісти.

— Вартко! А ще довше гуляти не могла? — Амброз, учепившись руками в одвірок, визирнув у коридор і заусміхався. Його лице й вуха, не приховані волоссям, палали.

— Привіт і заткнися, — стримано відказала чаклунка, а тоді перевела погляд на таке ж розпашіле лице Златана. — Привіт і тобі, о зайнятий Богуміне.

— Розсуди нас, о велика львівська магічко, — Амброз жестом запросив її до кухні, де стовбичили ще Алебарда та Лукаш. Перший креслив щось на мапі, другий понуро втупився в чашку і полірував її ручку великим пальцем.

— Привіт, товариство, — озвалась Варта.

— Справа така, — глава темних підійшов до столу і поклав обидві долоні на мапу Праги. — Лукаш спробував домовитися про допомогу фракції. Але його, попри батьків вплив, послали, й то вельми далеко. А ще ніхто не хоче задіяти мій новий блискучий план: звернутися по допомогу напряму до — пам-пам-пам! — новообраного судді-чеха!

— Який є світляком і ненавидить нас. І, можливо, намагався повбивати, — криво всміхнувся Златан. — О так, не хочу.

— Ми можемо використати для цього Аланека! — оживився Амброз. — Малого ж він свого послухає!

— Я згоден з Богуміном. Це нічого не дасть... — пробубонів Лукаш.

— Ідея так собі, та, оскільки в нас є вихід на суддівського сина, вона має право на життя, — кивнула Варта, не зводячи погляду зі Златанового лиця. — Якщо Желіборові потрібна якась проблема для розгляду, то, можливо, ця приверне його увагу і водночас відверне її від нас. Я вчора зустрічалась із ним — хотіла заразом трохи пролити світло на зникнення...

— Ти на прийомі в судді заявила про викрадачів? — Златанове роздратування спалахнуло надто різко. — І досі мовчала про це?

— Ти ж був надто зайнятим, — уїдливо відповіла дівчина, пригадавши пообідню прогулянку і супутницю чеха.

— Так. Я, до твого відома, намагався знайти витоки всіх наших бід.

— О. Та ти що. І знайшов?

— Майже знайшов, — Златан усміхнувся переможно. — Але маю розвідати ще деякі деталі. Подробиці згодом. Спойлер: полетять голови правління.

— Гадаєш, хтось дозволить тобі висувати претензії проти фракції? — смикнувся Лукаш.

— А я в них що — запитувати дозволу буду? Десять років роботи на суд не минули безслідно. Розберуся, — усмішка онука судді стала підозріло широкою.

— Я думав, наша спільна робота передбачає, що ми знатимемо про кроки одне одного. А ти береш на себе забагато, Богуміне, — Лукаш підвівся, але йому навперейми вийшла відьма.

— Ну все, все! Розбалакалися тут без вечері! Ще трохи, й почнете павутиною шпурлятися... — Брусінка сплеснула в долоні і, застережно глипнувши на Дуката, підійшла до Варти впритул. — Ти, зроби всім чаю. Ось, — вона тицьнула в руку чаклунки пакет із травами. — Ти, — відьма повернулась до Златана, — постав воду на спагеті й починай нарізати помідорки. Я їх у коридорі залишила. Амброжек із Лукашем збігають у цілодобовий по щось смачне. Напівсухе бажано. Аль...

— Аль посидить у телефоні, — озвався алхімік.

— Ні, потім будеш Натці заливати. Допоможи мені з миттям посуду, бо ці двоє, котрі тут живуть, явно з верхів суспільства й не знайомі з губкою та рідиною! — відьма закотила рукави блузки, оголивши широкі зап'ястя, обвішані браслетами, як новорічна ялинка. — Ну, до роботи всі!

Амброз і Лукаш безшумно вислизнули в коридор та клацнули вхідними дверима.

— Навіщо ти розповіла про зникнення світляному судді? — спитав Златан пошепки, поки Брусінка й Алебарда збирали тарілки в кухні та вітальні.

— Такий момент випав, — Варта насипала в чашки суміш трав, запах якої заспокоював її. — А що ти верзеш про звинувачення в бік фракції?

— Я про фракцію ні слова не сказав... Але хіба ти не думала, що ці зникнення надто раптові й нахабні? — Златан підвів очі на Варту. — Ті, хто за цим стоїть, мають гарне прикриття.

— Що, і тут Желібор? — зіронізувала чаклунка.

Друг несподівано кивнув.

— Подивись сама: зникнення почалися після його затвердження на посаді судді. Яке теж, до слова, відбулося надто підозріло та швидко...

— Желібор те, Желібор се... — скривилася Варта. — Я була щойно у відьом. Дізналася, що він не причетний до нападу на тебе. Взагалі. Алхіміки справді мстилися через внутрішні сутички... Але в мене виникає відчуття, що ти ненавидиш Желібора просто за те, що він отримав цю суддівську посаду.

— Я не буду навіть коментувати це, — пирхнув Златан. — Але так, я підозрюю його. А ти ось така прийшла і виклала головному підозрюваному те, що ми знаємо.

— Та нічого я йому не виклала. Не встигла навіть — Дворжака принесло, і він відправив мене геть. А от якби хтось раніше поділився своїм здогадом...

— Чай! — Брусінка безцеремонно розіпхнула чародіїв у різні боки. — Потім будете гризтись а чи любитись. А зараз — чай! Вечеря сама себе не зготує, їй-богу, легше нове місто закласти, аніж із вами дійти згоди...

За кілька хвилин Амброз повернувся один — із пакетом, у якому щось дзеленчало, але без Лукаша.

— Його батько викликав додому, — пояснив глава темних. — Щось термінове.

— Важко бути ним, — смикнула плечима Брусінка. — Наче дорослий хлопчик, але відтоді, як старший Горачек допався до посади в Конгломераті, Лукаша мовби підмінили.

— Його батько, мабуть, до чортиків талановитий, якщо зміг обійняти посаду, коли в нього вже нема особливої сили, — зауважила Варта, пригадуючи правлінця, котрого бачила кілька разів.

— Він же з роду хранителів артефактів, — втрутився Златан. — Певна річ, це дало свої бонуси. Шкода, що Лукаш так рвонув. Я хотів із ним поспілкуватися... Мені їхній Архів не дає спокою. Така корисна цяцька!

— Буде ще тобі змога його допитати, не панікуй, — усміхнувся Амброз, насипаючи собі спагеті. — Бру, давай твого хваленого соусу!

— О, згадай біса спозаранку! Мені сам Желібор написав! — гукнула чаклунка з ванної, де намагалась укласти волосся у звичну для спекотної погоди зачіску «Варта і 20 шпильок».

— Думаю, він тричі перехрестив телефон, перш ніж зробити це, — Златанів сміх долинув із кухні. — Тобі на тости сиру чи ще більше сиру? Обережно, тут є пліснява...

— Усі можливі варіанти сиру, будь ласка! — відказала дівчина.

Вона тішилася, що вночі, після посиденьок із празькими магами, вони зі Златаном таки помирились. Умовилися, що Желіборові — ні слова про зникнення чи інші підозри. І що неодмінно підуть до Графині, аби дізнатися, де ще могли залишитися речі Меделіни, а серед них — викрадений артефакт.

— Слухай, що пише: «Шановна Тарновецька!..» Тепер я вже «шановна»!

— Це щось та й значить. Мені боятися вашої таємної змови?

— Так-так, такої ж, як у тебе з половиною суддів! Слухай далі... Фелікс і Берток наполягли: потрібні докази того, що посольство в Росії знайшло саме те, що треба! Чудово, отже, в нас буде фото!

— Показуй, — Златан увірвався до ванної з тостом в одній руці й шматком сиру в іншій.

— Вони навіть щось для нас записали! Вай-фай надто повільний... — дівчина тицьнула на відео, прикріплене до листа судді, й очікувала на його завантаження.

— Якщо вони справді його знайшли, то ми вже на півдорозі, — Златан поклав тост на пральну машинку і впритул наблизився до Варти.

— Якщо ти ще не передумав довіку працювати зі мною в парі, влазити в найбільш небезпечні ситуації і витримувати засідання правління... А ось і наша знахідка!

Дівчина опустила погляд на екран. Незнайомі представники польської делегації статечно всміхались і тримали вдвох дорогий на вигляд келих, який нічим не відрізнявся від красивого зображення в старих рукописах. Емаль, інкрустація каменями. Церемоніальний артефакт. Один із послів усміхнувся і поторсав келих, а тоді підніс його близько-близько до камери.

— Поляки без рукавиць, — першим зауважив Златан.

— Та бачу, — спохмурніла Варта.

Посли усміхалися, тримаючи артефакт. Проте їхні руки ні краплі не нагадували помережані опіками руки Златанової матері.

— Тоді це тільки копія, — стиха відказала дівчина. — Одна з багатьох. «їх не торкнеться чужинська рука» — це ж правда. Ми бачили. Чому тоді...?

— Не знаю, — Златан, котрий рідко й неохоче визнавав свою некомпетентність у чомусь, зараз дивився на відео так, ніби хотів крізь екран дотягтися до фальшивого артефакта.

— Я зателефоную Желіборові. Треба повідомити про цих ідіотів, — дівчина смикнула телефон до себе, але друг схопив її зап'ястя.

— І що ти скажеш? — його голос зазвучав погрозливо. — Що ми бачили в спогадах старої чаклунки, як моя мати викрала артефакт і обпекла собі руки?

— Не згадуватиму я про твою матір, — Варта спробувала вирватись, але не змогла висмикнути руку з міцних Златанових пальців. — Пусти мене, — прошипіла вона, штрикаючи друга павутиною. — Я скажу тільки про те, як насправді впливає ця штука на всіх, крім Вартових. Їй-богу, вони ж там не зовсім дурні, в тому правлінні! Є якісь записи, є книги, які ми читали...

— Не роби цього, — маг нарешті розтиснув пальці, а його голос зазвучав геть втомлено.

— Чому?

— Хай Желібор вважає, що ми повірили. З поляками він, мабуть, теж у змові — у них же Емек заправляє. Е-емек, Варто! Ти забула, хто він такий?.. Хай везуть підробку сюди. Ми продовжимо пошуки самостійно.

— Златане, ми не в змозі самі перевернути весь Конгломерат! Хай і з допомогою твого друга. Та він навіть не дізнався, хто власники тих пабів, де відбулися зникнення!

— Я сам про це дізнаюся. Щойно випаде така нагода.

— А коли вона випаде? Разом зі снігом — у грудні?

Хлопець сягнув рукою до кучерів, уважно подивився на Варту і ворухнув губами, щоби сказати щось іще, але спинив себе.

— Мені треба йти, — видушив він натомість. — Поговоримо про все ввечері.

— Справи? — в'їдливо спитала дівчина. — Отак зараз?

— Отак зараз. Я тебе попереджав. У мене справді проблеми, Варто.

Похмура мовчанка зависла в повітрі на мить чи дві.

— Іди до біса... Чи куди хочеш, — відповіла Варта втомлено і протиснулась повз Златана до дверей ванної. Від розгубленості їй хотілося закричати і вдарити щось. Якби тільки від цього полегшало.

Чех грюкнув вхідними дверима.

— Іди до біса, — повторила чаклунка пошепки і потяглася по телефон.

За кілька хвилин вона переповіла Карелові Дворжаку свою теорію про помилку послів.

— Вибачте, Тарновецька, — відказав той. — Але запевняємо вас, що посольство провело всі належні тести, щоб підтвердити справжність артефакта. До того ж середньоазійська сторона вимагає за нього відшкодування, тому в наших інтересах, щоб це була саме та знахідка.

— Розумію, — сухо відказала дівчина. — У такому разі не турбуватиму вас.

— Жодних проблем. Ви — гостя в нашій фракції, і якщо матимете побажання щодо перебування в Празі, то можете сміливо...

— О так, у мене є побажання, — Варта ухопилася за ці слова в надії зрушити з місця бодай одну справу. — Я надішлю вам список закладів. Дізнайтеся для мене, хто їхній власник. Це має бути хтось із вашої фракції.

— Можу я поцікавитися, що збудило ваш інтерес? — якщо Дворжака й здивувало це прохання, то він нічим себе не виявив.

— Справа, в якій попросили моєї допомоги.

— Зрозуміло. Я дізнаюся про всі подробиці як виняток. Але майте на увазі: те, що вимагає пильної уваги фракції, ми розглядаємо самі. Не в образу майбутній Вартовій. Ми розуміємо, що в країнах без власної фракції процвітає самодіяльність, проте тут усе під контролем.

— Так-так, авжеж. Я теж не маю ні найменшого бажання влазити в тутешні проблеми, — щиро запевнила дівчина, швидко попрощалась і сіла на край ванни. Збоку сиротливо лежав покинутий Златаном тост, тож Варта надкусила хрустку скоринку і взялася вибудовувати плани на день, які наблизили б її до артефактів, якщо вже Його Впертій Величності Богумінові на них начхати.