Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 4 Серце священне

— Я промовчу про те, що до мене посеред ночі ввалився незнайомий маг і заявив, наче ти мало не вмер на його очах, — хрипко мовила Варта. — Але як щодо нашої домовленості?

— Я тобі ні слова брехні не сказав, — відрізав Златан.

Чаклунці здавалося, що напруга між ними — матеріальна. Що вона бряжчить від кожного слова.

— Так. Я помітила, — вона з розгону примостила перед другом чашку з холодною водою, розплескавши її по столу. — Ти взагалі ні слова не сказав і рвонув утілювати свої вигадливі плани!

Маг утомлено втупився в напівпорожню чашку.

— Ти спала, Варто. Думаєш, я мав у планах на день сутичку зі світлими, які вбили мою тінь?

— То це тінь була-а! — застогнала чаклунка. — Та щоб тебе шляк трафив, чеське ти одоробло!

— Що-що, перепрошую? — маг сперся рукою на сусіднє крісло і розвернувся до Варти, ніби готувався відбити атаку.

— А нічого доброго! — чаклунка сіла поруч і вимогливо зазирнула в Златанові примружені очі. — Давай. Розповідай!

Чех сьорбнув води.

— Що розповідати... До бібліотеки я пішов. У закритий відділ зі стародруками. От і вирішив тебе не будити, — в його погляді майнув осуд. — Шукав інформацію про артефакти. Список книг на майбутнє віддав тіні й хотів відправити до тебе, сподіваючись, що моя нехороша темна вже пережила наслідки вчорашньої гулянки та готова до бурхливої діяльності... — Златан усміхнувся, але не зустрів усмішки у відповідь, тому продовжив швидко: — Тоді помітив, що за мною стежать. Сховав власну ауру — і «хвіст» наївно потягнувся за тінню...

— То тінь вирішила піддатися світлякам? Щоби її «вбили»?

— Вочевидь. Знаєш, коли твій суперник думає, що ти при смерті, він може багато корисного вибовкати... — відповів Златан із жорсткою усмішкою, яка запевнила Варту, що чех точно переживав таку ситуацію раніше. — Коли я сам дістався того двору, то світлі вже вшилися. Вони, мабуть, і не зрозуміли, що напали не на мене. У більшості магів немає таких сильних тіней... Аж тут — ви з Бурштином. От кого я не чекав побачити!

— Дякую, я теж не чекала, що він привалить до мене під двері й заявить, що ти спливаєш кров'ю...

— Це все тінь. Вона наслала туман, аби Бурштин просто передав тобі список книг, але він зміг пересилити навіяне — магія тіні надто слабка.

— Отже, твоє альтер еґо видало випадковому магові нашу адресу та список таємної літератури? — нашорошилася Варта. — Ще б ключі від дому йому віддав!

— Годі вже на мені зриватися, — втомлено відповів маг. — Тінь має певну свободу, і так завжди буде. Щодо Бурштина, то це не випадковий маг. Він вартий довіри більше за всіх, кого я тут знаю.

— У мене виникає відчуття, що ти всіх усюди знаєш. А тепер десь є зграя світлих, які думають, що вбили тебе. Коли вони дізнаються, що промахнулися, то можуть спробувати завершити своє завдання, — Варті на мить здалося, ніби вона провалюється кудись і поруч уже немає ні Златана, ні темряви в крихітній кухні. Тільки довге-довге падіння.

Рука чеха накрила її долоню вчасно, щоб повернути відчуття реальності.

— Думаю, тут постарався шановний Желібор. Це ж він особливо переймається тим, що Вартові — темні.

— Він у курсі твоєї сили. Пересічні світлі не змогли би перемогти того, хто ледь не став новим суддею.

— Безперечно, — Златан клацнув пальцями. — Можливо, їх прислали, щоби перевірити мою силу. Або травмувати достатньо й вивести з гри на якийсь час.

— У мене, здається, розвивається алергія на слово «гра». Та й тут не збігається дещо, — зауважила чаклунка, згадуючи зустріч із Бертоком. — Желібор знає, що його посаду пропонували тобі. Тому мав би усвідомлювати: щойно ти отримаєш місце Вартового, йому спокійніше житиметься.

— Можливо, його неприязнь до темних більша, ніж страх за власне місце. Та і я офіційно відмовився від суддівства. А після битви нічого атаками шпурлятися... — Златан слабко всміхнувся й пішов до плити. — Чай будеш?

— Буду.

Плита клацнула, над конфоркою затанцювали сині вогники газу. Однією рукою чех тримав чайник під струменем води, а іншою перебирав коробочки, які ще вчора приніс із супермаркету.

— Лаванда чи лимон? — пробурмотів він напрочуд безтурботно, а тоді обережно дістав з полички смугасті чашки, які теж придбав напередодні.

— Лимон... Слухай, а тобі не влетить за оце «Іменем суду наказую...»? — спитала Варта, на яку чехова безтурботність поки ще не поширилась. — У Львові ти уникав суддівської магії, щоби не видати себе.

— Бурштин на мене не донесе. Та й це всього лише магія, — Златан мигцем озирнувся через плече і клацнув накривкою чайника. — Потужна і доволі таємна, так. Але магія. Яку я чесно вивчав останні десять років. Наче немає законних причин заборонити мені її використання. Хоча статусні рукавички доведеться здати. Ну й гаразд, я собі вичеплю нові на чорному ринку... То ти вже не злишся, нехороша?

— Майже, — наморщила лоба Варта. — Та щоб тому Бурштинові язик відсох, скільки він паніки зчинив...

— Гей-гей, обережніше зі словами, — розсміявся хлопець. — Він нам ще знадобиться.

— На біса? — спохмурніла чаклунка. — Він так причепився до мене сьогодні в центрі, що ледь утекла. А коли побачила його ввечері просто в тебе під дверима!..

— Я тебе тільки прошу: не розбий йому носа під час наступної зустрічі. Він може бути скільки завгодно нарваним, але, попри це, Амброжек-Бурштин — глава празьких темних.

Наступного дня чаклунка знову прокинулася по обіді. Златан повідомив, що йому конче треба зустрітися з представниками чеської фракції, і повіявся кудись. Обіцяв повернутися до вечора, щоб зануритися в пошуки: попереду майоріли тривалі посиденьки в бібліотеці.

Фіолетово-вишневий синець під ребрами здавався страхітливим, але, на щастя, вузол усередині зник. Тому Варта черкнула Еверестові короткий звіт про свій стан і подяку за допомогу. Про всяк випадок додала, що поставить йому каву, коли повернеться. Але світлий відказав, що не п'є її, ніби ігнорував той факт, що всі справи у Львові вирішують «на каві», навіть якщо нею там і не пахне.

Варта осміхнулася на таку відповідь, нагадала собі, що часом зрозуміти світляків — це безнадійний задум, і вирішила засісти за пошту. Уранці вона отримала від спікера вагон мейлів з інформацією про склад суду, всі фракції, чинний статут та ще море документів, які пан Іренеуш наполегливо рекомендував проглянути, задля чого він навіть зателефонував. Ще поляк наполегливо просив називати його «Іреком», але Варта поки що ігнорувала це прохання, бо її завжди насторожували люди, які впадали у фамільярність після першої ж зустрічі.

— Пане Іренеуше, а які подальші плани Конгломерату? — спитала дівчина, вислухавши телефонні настанови спікера.

— Ми працюємо цілодобово, — бадьоро запевнив той. — Чеська фракція має перевірити певні варіанти в цих краях, а мої колеги з Польщі вже збирають делегацію до середньоазійців. Хоча, між нами кажучи, вони плюють на східних сусідів так, що я переймаюся виживанням послів. Але наш суддя не спиниться, доки не здобуде лобі у вас. Необачно забувати, панянко Аґато, що ви — уроджена полька, хоч і відхрещуєтеся від цього.

— Я така ж полька, як ви — світляк. Делегати дадуть собі раду? — Варта пригадала «пануся Емека» й подумки побажала йому успішної поїздки до середньоазійців, хоча за інших умов вона б воліла, аби вони його закатрупили.

— Ми маємо на меті обмін із вашими сусідами, якщо артефакти в них, — вів далі спікер. — У чеських світлих алхіміків повинен зберігатися цінний об'єкт роботи одного з середньоазійських майстрів. Якщо повернемо його до рідних країв, там оцінять наш жест.

— Чесно кажучи, пане Іренеуше, я не думаю, що наші сусіди здатні оцінити який-небудь жест, окрім середнього пальця, — хмикнула дівчина.

Спікер зареготав.

— Браво, браво, Аґато Станіславівно! Бачу, нам буде дуже кльово працювати разом!..

Одразу ж після Іренеуша Варті зателефонував чеський правлінець, який назвався Карелом Дворжаком. Дівчина пригадувала його з дня засідання: саме цей маг перед усіма заявив про зникнення артефактів. Вона сподівалася, що цього разу у Дворжака кращі новини, проте чех хіба що доброзичливіше, ніж на засіданні, заливався про те, яких зусиль докладе фракція, щоб задовольнити Вартових і виправити ситуацію.

— Сподіваюся, ми зможемо порозумітися з вами та молодим Богуміном, — додав він після тиради про те, що задля пошуку артефактів фракція згодна розібрати Карлів міст по каменюці й зібрати його наново.

— Це треба обговорювати з молодим Богуміном також, — дівчина пригадала про Златанові ранкові справи й спитала: — Ви вже зустрічалися сьогодні?

— Ми не контактували від дня засідання, — спокійно відказав темний. — Але цінуємо змогу натомість поспілкуватися з вами. Пряма спадкоємиця Станіслава та Амалії Тарновецьких. Страшно уявити, наскільки могутня магія дала вам другий шанс на життя...

— Якщо ви про колишнього главу, то він не дуже турбувався про добробут Вартових чи моє життя, — відповіла чаклунка, роздратована черговою брехнею Златана, який уранці бадьоро повідомив про зустріч із чехами.

— Розумію. Та прийміть пораду від доброзичливця: краще втримуватися від надто різких заяв про тих, хто стоїть — чи раніше стояв — вище за вас. Це можуть трактувати неоднозначно. При владі нікому не вдається залишитися безгрішним... — маг затнувся. — Але нові часи — нові люди. Ми цілковито за зміни. Про зміни, до речі: можемо запропонувати вам як, не побоюся цього слова, унікальній чаклунці хорошу роботу в Чехії. У разі, якщо ініціацію відтермінують.

— Сподіватимусь, що цього не станеться.

— Безумовно, так. Але ви — доросла жінка й повинні розуміти, як важливо мати запасний варіант. А чеська фракція у співпраці зацікавлена.

— І як минула зустріч? — спитала дівчина у Златана ввечері.

— Чудово, — відказав той з ентузіазмом і змінив тему. — А ти як — готова до бібліотечних пригод?

Варта зітхнула й подивилася в обличчя друга, яке випромінювало впевненість. Ніщо не видавало брехні.

«Можливо, він зустрічався з кимось іншим, фракція — то не лише Дворжак, — шепнув внутрішній голос. — А якщо Златан бреше, то шанс дізнатися про це ще випаде. Нікуди вам одне від одного не дітися».

Усе гаразд, Вартова.

— Ти певен, що тут можна перебувати? — Варта сторожко озирнулася. Здавалося, що скрип паркету після кожного кроку чутно аж надвір. Ілюзія шуму розповзалася в надмірній тиші. Розкішні дерев'яні шафи в два поверхи і високі розписні стелі, всипані пильними поглядами правителів минулого та святих — барокова бібліотека зачаровувала. Однак потреба потрапити туди серед ночі, оминувши людську охорону й сигналізацію, видалася Варті ризикованою справою.

— Сприймай це як екскурсію. Сюди вдень водять екскурсії, — відповів Златан, діловито вивчаючи палітурки книг, схожі одна на одну — важкі, темні й потерті. Він приховав своє справжнє єство світлячою аурою: магія, яку Варта хотіла вивчити, проте наразі зосереджувалася на опануванні щитів.

— Більше нагадує злісне порушення законів магів і людей... — бурмотіла дівчина, поки проходила повз шафи в пошуках конкретних назв.

— Маги постійно порушують закони людей, — відказав Златан. — Інакше навряд чи їм вдалося би зберегти недоторканним фонд, з якого нам виплачуватимуть зарплату. Чи вписувати в податкові звіти вагони зілля, замовленого у відьом, збут давніх скарбів і бізнес алхімічних родин... Я вже мовчу про страти маніяків-убивць, котрі злетіли з котушок. Суддівська робота не вписується в поняття людського правосуддя.

— Ти бачив їх? Маніяків-убивць? — уточнила Варта й присіла біля нижньої полиці, щоби прочитати назви на корінцях.

— Так. Якось ми кілька місяців провели в пошуках одного зірваного, теж чеха — тому дід за ним і відправився. Але то було в Данії. Тамтешній суддя ледь не загинув... А ось і наступна серія, — чех вдоволено стягнув з полиці важкий фоліант, зліз із драбини, приставленої до шафи, і обережно опустив знахідку на стілець поруч.

Він притиснув указівний палець до палітурки. Тонка срібна павутина розбіглась навсібіч, вивільняючи справжній вигляд прихованої від людського ока книги. Літери на обкладинці змінились і зблиснули «Історією артефактів, записаною для засідань вельми поважного суду».

— Не дуже приємно все це звучить, — констатувала Варта після того, як пробігла поглядом і сфотографувала розділи, що стосувалися таємничих утрачених артефактів. — Хоча наче можна створити нові — на заміну пошкодженим чи втраченим. Проте поки вони наситяться магією, мине багато років. А Вартові, котрі торкнулися аномальної сили й заявили про свої права, але не пройшли ритуал посвячення... Гара-азд, якщо вірити цій книзі, то ми згоратимемо, «доки могутність древніх не визнає нас». Не могли вони написати чіткіше?.. Стій-стій, падлюко, тож виходить, я могла б собі цілком безпечно жити, якби не дізналася, що я — Вартова?

— Усе почалося, коли до тебе повернулися спогади, а заразом і вміння протидіяти енергії, проти якої не міг встояти навіть глава, — Златан нахилився над книгою дуже низько, майже торкаючись сторінок горбатим носом. — Ну і я тоді її незле так перебрав. Такі потрясіння — чудовий поштовх до пробудження істинної сили Вартових іще до офіційного ритуалу. Проте не думаю, що ми в прямому сенсі згоримо. Прецедентів не пригадую. Смерть від підступів світляків загрожує нам значно більше.

— Красно дякую. Не дуже мені хочеться ставати відьмою на багатті ні за що. Ну хоч картинки красиві, — Варта провела пальцями по вицвілій ілюстрації.

Чаша, інкрустована барвистими каменями, була помпезною, дорогою і трохи кітчевою — наче Дольче й Ґаббана вирішили взятися за дизайн посуду, але кінцевим варіантом артефакта стала китайська репліка. Кинджал біля неї не поступався красою й пістрявістю. Їхнє поєднання наштовхувало на думку, що посвята потребуватиме крові, порізів і всіх тих архаїчних деталей, про які Варта читала в дитячих книжечках, котрі польські тітки передавали їй на дні народження.

Чаклунка натужно підняла книгу і вибралася на дерев'яну драбину, щоби поставити фоліант на місце.

Поруч шурхнуло. Сторінки розгорнутих книг залопотіли. Потужний спалах різонув по очах, а тоді — по руці.

Атака, що вдарила з правого боку, прошила долоню наскрізь, мов постріл. Варта не стамувала крику. Вчепилась іншою рукою в драбину, щоб утриматися й не впасти чого доброго з балкона, який оперізував увесь зал. Другий імпульс, легкий, ніби подув вітру, промайнув залом, і — що б це не було, воно зняло Златанову ілюзорну ауру світлого так легко, як ніж знімає шкірку яблука.

Чех переметнувся через поруччя і спустився драбиною. У темряві бібліотеки спалахнуло світло, вихоплюючи важкі дерев'яні двері й новоприбулого на порозі.

— Двоє темних. У наших стінах. Рідкісне нахабство після того, що вчинили ваші соратники, — світляк, який рухався до них, прийшов один. — Дозвольте зауважити, що вхід заборонено. З нагоди пограбування алхіміків, яке здійснила пітьмава братія, ми змінили правила доступу, і, з огляду на цінність тутешніх документів, за порушення мені дозволено застосовувати найвищу міру покарання.

— Чекай, зараз я застосую її до тебе, — Златан блискавично оцінив поранення Варти і пішов уперед, видобуваючи з кишені джинсів рукавички. Аура його двигтіла від злості. — Відколи це в Клементінумі так вітають поважних гостей?

— Відтоді як вони незаконно проникають до сховища, — на світлого Златанова бравада враження не справила.

Чаклунка помітила, як золоті щити пробігли, закриваючи онука судді від можливої атаки. Сама вона затиснула руку, щоби спинити кровотечу. Рана була крихітною на вигляд. Проте червоне заливало світлу футболку, і джинси, і пальці. Біль пульсував, розкочуючись хвилями з кожним ударом серця, яке мовби сказилося. Щити не слухались узагалі.

— Це лише рука... — шепнула Варта до себе. — Це лише рука. Сконцентруйся. Гірше бувало.

— Панове порушники, — озвався тим часом світляк. — Ідете зі мною без вибриків. Або я скористаюся своїми повноваженнями, і вас звідси винесуть просто до моргу. Це перше й останнє попередження.

— Ми скористалися своїм правом перебувати тут згідно з дозволом суду, — відповів Златан владно, ігноруючи погрозу. Варта кинула погляд на нього і зрозуміла, що, зненацька опанований внутрішньою темрявою, він так само вперто ігнорував би й цунамі, що рухається на нього.

Щось було не так. У його аурі двигтіло забагато сили.

— Якщо суд вважає, що може втручатися в справи Клементінуму після того, як пітьмаки здобули більшість, тоді нам мали б надіслати офіційний запит, — світляк задер голову, наче шукав угорі плакат із відповідним надписом.

— Вам надіслали офіційний запит. Від імені Богуміна, — цвиркнув Златан і стишив голос: — З дороги, світляне. Погрози мені дорого коштують.

— Шкода, але я не пригадую вашого звернення, — святенник схилив голову набік. — Так само мені нічого не повідомляв шановний суддя Желібор.

— Сумніваюся, що запити довіряють затверджувати простим охоронцям.

— Я не простий охоронець. Та не зміг ігнорувати таке нахабне проникнення...

Не встиг він договорити, як Варта вловила плетиво павутини довкола і ледь устигла кинути хоч якийсь спротив. Пальці пораненої правої руки нили й гули. Атака наткнулася на її павутину і розсіялась, викресавши жмут іскор, але вона витягнула багато сил, як і кров, що витікала з рани.

Суперник трапився сильний.

Златан різко шарпнув пальцями, вдаривши у відповідь.

Світлий відступив, заточився і ледь не впав на спину.

Златан шепнув щось і атакував знову. Цього разу жаска хвиля зачепила великий старовинний глобус і шпурнула його до стіни.

Охоронець, вочевидь, помітив, що суперник має захист. Проте, замість спинитися, він кинувся на Варту. Атака прошкварчала повз її вухо, звихрюючи волосся. Світлий промазав не сильно.

— Златане! — крикнула чаклунка, вловлюючи, як його сила вихором виростає довкола й сягає небезпечних масштабів. — Златане, стримуйся!

Проте хвиля таки вирвалася й шарпнула на підлогу її саму. Книги посипалися з полиць. Стелажі і шафи небезпечно задрижали. Тонко задзвеніло скло. Хрускіт і хрип заповнили повітря.

Атаки світлого зрикошетили від щитів Златана. Хвиля прокотилася залом.

Зблиснуло.

Варті здалося, що її крик перейшов у зойк на найвищій ноті. І розтанув. Суцільна тиша згасила всі-всі звуки. Відчуття падіння залишилось.

Тишу зламав м'який шурхіт одягу і скрип паркету.

Світлий важко повалився на підлогу. Довкола нього рівчаки крові розтікались у всі боки — надто швидко як для легкого поранення.

Десь далеко задзвеніла сигналізація. Варті заклало вуха. Мовби незрима тінь зависла над нею і затулила їх долонями. Двигтіння влягалося. Довкола хрускотіло скло. Книги повипадали з полиць, повідкривалися й зашелестіли, як зграя перелітних птахів.

Златан дивився на свої руки кілька секунд. Потім здригнувся й повернувся до чаклунки:

— Догрався, чорти б його... Ходімо. Тобі потрібне зцілення. Зараз сюди охорони набіжить...

— Що це було?! — видихнула Варта, підводячись. Бічним зором вона побачила калюжу крові на підлозі й зрозуміла все без слів.

— Атаки зрикошетили. Мене погребло. Світлому вже не допоможеш. Ходи давай.

— Я питаю: що з тобою було? Я думала, тут усе вибухне. На кілька секунд...

Златанові очі небезпечно блиснули.

— Ти чудово знаєш, що це. Надто глибоке занурення. Межа. І — зрив. Питання вичерпані?

Варта ковтнула слину. Вона справді знала, що буває з темними. От тільки клятий чех мав забагато сил, аби дозволяти собі зриви. І під час Гри — навіть у найбільш ризиковані миті — не дозволяв.

Дівчина повільно підвелася. Рука ще пульсувала. Ноги підкошувалися. Маг спробував на ній «скасування болю», проте чи то суддівське вміння йому не скорилося, чи то рана була надто неприємною, та Варта не відчула полегшення. Вони покинули бібліотеку раніше, ніж прибули світлі чи людська охорона. Чаклунка сподівалася, що маги будуть першими, інакше тутешнім правлінцям додасться роботи з тим, щоби стерти з людської свідомості історію про труп у музеї.

...— Ти вибачиш мені? — спитав Златан потім, удома, обв'язуючи руку Варти бинтами, під які він спершу намастив відьомської мазі, що смерділа, як зіпсований суп. — Я не помітив його вчасно. Дозволив тебе поранити. Це спрацювало, наче каталізатор. Сам не відчув, як перехилився за межу. Проблем додасться...

— Ми обоє не помітили його. Поза тим, я не суддя, щоби вибачати чи карати, — Варта подивилася на перев'язану долоню, а тоді стиснула здорового рукою зап'ястя Златана так сильно, як змогла. — Але я забороняю тобі втрачати контроль. Чув?

— Чув, — видихнув він і рвучко поцілував Варту в чоло.

— Це був самозахист, — упевнено відповів чех.

— Це був самозахист, — підтвердила Варта. — Його атаки взагалі зрикошетили від Златанових щитів.

— Це було дуже невчасно, — суддя Фелікс помасажував чоло і твердим поглядом пришпилив обох магів до місця. — Світлі з Клементінуму вперлися, що суддя Желібор мав би їх попередити про ваш візит, що ніякого запиту вони не отримували і що ви проникли до них незаконно. Ще й уночі! Мали б совість і йшли, як усі нормальні... Та які з вас нормальні!

Проблиски емоцій на завжди вилощено-холодному лиці судді будили у Варти підозри, що тепер усе справді зле.

— Ми пішли вночі, щоб не мати додаткового клопоту з людьми, які працюють там удень. Запит я подав. З паперами все гаразд, — Златан схрестив руки на грудях, готуючись до наступного випаду австрійця, котрого, як цілком незацікавлену сторону, призначили розглянути трагічний випадок у бібліотеці. Чеха вельми втішило, що суд ухвалив таке рішення, бо за інших умов їм довелось би спілкуватися з Желібором.

— Так, я перевірив це, — погодився суддя холодно. — Ми будемо з'ясовувати, чому світлий чинив вам такий свавільний опір.

— Опір? — перепитав Златан. — Та мене заледве врятував щит. Той охоронець прострелив руку Варти. Першою ж атакою, без попередження. Він намірявся продовжувати, коли помітив, що не може пробитися до мене... Ми зранку їздили в лікарню накладати їй шви, коли рана трохи затягнулася від зілля.

— Охоронець згадував про крадіжку, — втрутилася чаклунка. — Мовляв, тутешні темні викрали щось у світлих. Тому працівники Клементінуму зробили правила суворішими...

— Ми будемо з'ясовувати обставини, — повторив Фелікс монотонно, мовби слухав виправдання вдесяте. — Але, Златане, скажи мені відверто. Не для протоколу. Навіщо ти сам піддався на провокацію? Чому не наклав ті ж трійчасті пута? Наскільки я пригадую, в тебе немає з цим проблем...

— Я втратив контроль, — видихнув чех.

Суддя наморщив чоло й роззирнувся, мовби навіть у його готельному номері могли ховатися небажані спостерігачі.

— Ти ж розумієш, що це неприпустимо? — хрипко додав він. — Якби ще дуель, то хай. Але отакий зрив — не зараз! Не тоді, коли ваша позиція непевна. Світлі вчепляться за будь-яку причину зіпсувати все, коли вони вже втратили стільки позицій після Гри.

— Такого більше не станеться, — запевнила Варта, усвідомлюючи, наскільки невагомі ці слова.

— Я щиро на це сподіваюся, — похмуро кивнув суддя Фелікс. — Сім'я загиблого — одна з найвпливовіших у цих краях.

— Моя теж, — відрізав Златан.

— А про одного з родичів покійного я чув таке, що волосся дибки стає. Він чи не найсильніший тутешній маг, який робить усе, що йому заманеться, і, на біду, балотується на посаду глави. Тож не грай з вогнем, Богуміне. У тебе, наскільки мені відомо, немає могутніх братів чи сестер.

— Що так, то так. Самотній, як билинка, — кисло всміхнувся чех. — Нікому буде й до кровної помсти вдатися в разі чого.

Проте суддя тільки сильніше спохмурнів після цих слів.

— У мене таке відчуття, наче ми просто навмання тицяємо пальцями у всі діри цієї справи і покладаємося на везіння, — поскаржилася Варта, сьорбаючи смузі, де льоду було більше, ніж обіцяних фруктів. — Та ще випадково вбиваємо світляків, або вони намагаються вбити нас. Здається, хтось постав проти самої ідеї існування Вартових.

Після зустрічі з суддею Феліксом навалилося таке виснаження, наче австріяк мимоволі поживився всіма їхніми силами. Хоча Златан видавався бадьорим, як і зазвичай, тому Варта вирішила, що слабкість долає лише її.

— Тобі не здається, — Златан сперся обома руками на бірюзовий стіл, що оперізував зал кав'ярні і дозволяв сидіти, мов у вітрині, та дивитися на перехожих, які поспішали кудись, пірнаючи в острівці тіні. — Але в мене є кілька ідей.

— Якими ти, звісно, поділишся зі мною вже тоді, коли зробиш усе сам, — відказала дівчина, пригадуючи схильність чеха до самовбивчої самодіяльності.

— Ні. Годі вже, — Златан наморщив чоло. — Насамперед, підемо на збори темних. Хочу, щоб Амброз Бурштинович та його компанія допомогли нам у пошуках. Я схильний довіритися місцевим темним під керівництвом їхнього глави.

— У них свої проблеми... — зазначила дівчина. — Я чула від того твого Бурштиновича.

— Так? Мені він про це не казав. Ну, ще краще: ми зможемо допомогти їм, а вони нам.

— Я проти. Тільки змарнуємо час. Якщо чеському судді важливо, аби ми не знайшли артефакти, то чим нам допоможе збіговисько молоді?

Златан нахилився до Вартиної склянки й сьорбнув смузі.

— Не треба переоцінювати Желібора, — шепнув він, сторожко нахиляючись до чаклунчиного вуха. — Розумієш, артефакти — це ж не просто якась випадкова ложка, яку можна запхати під подушку. Важко їх заникати так, щоби про це ніхто не дізнався. Я вірю в роботу локального сарафанного радіо. До всього, має бути якась примітна аура...

— Востаннє ці кляті артефакти бачили кількадесят років тому. Як можна розпізнати ауру, про яку ні в кого немає жодного уявлення?

— Щодо «ні в кого» я б не казав так категорично: є хранителі. Бурштин мусить знати їх.

— А Желібор що — не мусить?

— Желібор, за останньою інфою, вгамовує Клементінум і водночас строчить супровідні листи польській делегації, яка їде до Середньоазу. Зіграємо на випередження. А мати на своєму боці тутешніх темних не зайве, — по-змовницьки додав Златан. — Поза тим, у мене є трохи справ.

— Яких, наприклад? — Варту шпигнув холод, і неприємні відчуття всередині обернулися цілком відчутним болем.

— Зустріч із Бертоком. Він хотів щось обговорити... Не можу ігнорувати — сама розумієш, — маг занурив пальці в кучері, силкуючись їх пригладити, і скосив погляд на дівчину. — Що, хочеш зі мною? Закладаюся, ми підемо до якоїсь підозрілої ресторації Шановний суддя сам не свій, якщо під час візиту до Праги не встигає напхатися тутешніми ковбасками.

— Ні, — заперечила Варта. — Думаю, твій дядько покликав би мене сам, якби мав таке бажання.

— Так, він прихильник гарненьких молодих чаклунок і ні краплі не визнає їхньої ролі в політиці... Загалом, я швидко звільнюсь. Увечері обіцяю посиденьки на набережній. Ти, я і жовті пінгвінчики.

— Які ще пінгвінчики?

— Це інсталяція така. Над річкою. Світиться, ніби магічна.

— Чудово, — дівчина неуважно заправила непокірні кучері чеха йому за вуха і подумала, що пінгвінчики варті того, аби на них подивитися. Але не тоді, коли годинник цокотить, відміряючи останні дні їхнього спокою й безпеки. А ще вона подумала, що має візитівку Бертока. І його телефон та мейл. Тому може згодом поцікавитися, чи справді той бачився сьогодні зі Златаном. Чи це чергова брехня, яку не видають до болю теплі очі чародія, котрому вона все ще хотіла довіряти.

Від слабкості, що вперто не покидала, пункти статуту зливались у Варти перед очима, хоча вона силкувалася сконцентруватись і запам'ятати, хто, кому і за яких умов повинен підкорятися, коли слово судді криє всіх, як проходять голосування, коли Вартові мають цілковиту свободу дій, і за яких обставин застосовують смертну кару. А ще — як діяти в тому разі, коли стався надто явний вплив на людей і є загроза викрити свою природу.

Частину цих пунктів вона вже знала. Врешті, усіх чародійських дітей вчать засадам на кшталт «не підпалюй свічок павутиною на людському дні народження». Утім, задля уникнення таких ситуацій, поки сила дивує непокірністю, чародійські діти поза школою спілкуються переважно лише у своїх замкнутих колах, дбайливо створених батьками.

Про щось серйозніше — наприклад, як і за яких умов подавати запит до фракції, — Варта мала дуже туманні уявлення. Вона пригадувала розповіді Тайфунової матері, в яких страшні судді відрізали пальці неслухняним дітям, щоб ті більше ніколи не могли торкнутися павутини.

Зрештою після нескінченного гортання сторінок Варта вирішила виділити собі трохи часу на пообідній душ: у спеку рятував лише він. Проте власне віддзеркалення у дверях шафи-купе відвернуло її увагу від температури надворі.

Синець під ребрами, синьо-фіолетовий, уже сходив, залишаючи по собі жовтувату кайму. А в центрі проступали темні обриси фігури, яка віддалено нагадувала серце. Його мовби хтось видряпав на шкірі гвіздком — рвані, криві лінії проступали дедалі чіткіше там, де синець згасав. Варта була певна, що ще вчора не мала на собі цієї «краси». Вона обвела символ кінчиками пальців — нічого не сталося. Вузол усередині теж не нагадував про себе. Та знак, безперечно, мав зв'язок з атакою світлої алхімеї — чаклунка згадала її незлим тихим словом. Тричі. Тоді відкинула ідею про душ і пішла до ноутбука — набирати Евереста.

...— І знову нічого? — львівський алхімік наморщив високого лоба, коли третя спроба позбутися сліду не принесла Варті нічого, крім посилення болю. Спершу світлий роздивився фото серцеподібного символу і здавався доволі впевненим. Але на третій спробі ентузіазм Евереста вичерпався, як і Вартина сила.

— Як бачиш, нічого, — крізь зціплені зуби відповіла вона, притискаючи похололі пальці до місця, позначеного серцем. Пульсація всередині розкочувалася дедалі відчутнішими хвилями.

— Дай мені кілька хвилин, — озвався алхімік. — Треба перевірити одну ідею. Нікуди не йди.

Варта кивнула й розпласталась у кріслі. Подумки полічила до ста й задумалася, за що світляча алхімея наклала на неї таке вигадливе закляття, адже то була випадкова сутичка і вони ніколи не бачилися раніше. А скидалося на те, що її люто ненавидять.

...— Сакре Кьор, — безапеляційно заявив львівський алхімік, коли знову вийшов на зв'язок. — Старовинне французьке закляття, яке є в списку цьогорічних тестів для вищих алхіміків.

З його рівного тону й по-світляцьки прісного вигляду дівчина не могла зрозуміти, наскільки це погано. Колишній колега дивився на неї кілька секунд, ніби вишукував докази власної правоти на Вартиному обличчі.

— Слухай, Тарновецька... — Еверест заправив волосся за вуха і подався ближче до камери. — У тебе є хтось?

— Тобто? — сторопіла вона, очікуючи будь-чого, окрім такого питання.

Алхімік клацнув язиком.

— Симпатія. Коханець. Любов твого життя... Хтось, із ким тебе пов'язують сильні емоції.

— Ну, припустімо, що є, — неохоче відповіла Варта. — Хтось із цього.

Еверест гмикнув.

— Ну звісно... Гаразд. Тоді рухаємося далі. Сакре Кьор — закляття, яке спершу може бути непомітним. Воно створює зв'язок з особою, до якої ти прив'язана емоційно. А тоді дозволяє тому, хто його наклав, вистежити цю особу. Власне, у Франції це закляття винайшли, щоби виводити на світло невірних у подружжі... — Еверест затнувся. — Гаразд, це зайві деталі. Воно зникає, якщо вбивають носія чи його пасію. І послаблює носія, аж доки...

— Доки той сам не помре, — здогадалася Варта. — Усі старовинні закляття до біса схожі у прагненні закатрупити когось.

— Саме так. Тому краще зруйнувати твоє серце, перш ніж це станеться.

Чаклунка не стримала усмішки, настільки кумедно звучала у вустах Евереста фраза «зруйнувати твоє серце». Алхімік не зауважив цього — здавалося, він міг говорити на будь-яку тему однаково рівним тоном із характерними нотками осуду. Варті ще згадалися слова світлої про те, що вона, темна зловмисниця, приповзе до неї на колінах.

— У мене є доповнення, — додала дівчина. — Того дня, коли мені дісталося це «серце», напали й на особу, з якою в мене... зв'язок. Але «вбили» його тінь.

— Якщо ми говоримо про одну й ту ж особу, то я цілком розумію, чому нападники не усвідомили, що мають справу з тінню, — іронічно посміхнувся Еверест. — Але той, хто прокляв тебе, точно помітить, що Сакре ще діє. Як тобі взагалі вдалося так нарватися? Це не та магія, яку використовують у випадковій сутичці, Тарновецька.

— Можу тебе запевнити, то була випадкова сутичка. Можливо, в тутешніх алхіміків свої методи вітати небажаних гостей... То як його зняти? — спитала Варта. — Підозрюю, моя магія тут до одного місця.

— Так, потрібен алхімік. Темний чи світлий — байдуже, але вельми сильний алхімік, — Еверестова усмішка стерлася, поступаючись стурбованості. — Знайдеш такого? Бо часу мало.

— Сьогодні зустрічаюся з темною тусівкою Праги. Думаю, хтось там зможе простягти мені павутину допомоги... Достатньо сказати їм, що це таке?

— Так. Скажи ще, що вже третій рівень і безвузлова конструкція. Краще напийся сили під зав'язку, бо ця штука може виснажувати швидше, ніж ти думаєш. У разі чого — звертайся.

— Сподіваюся, мені більше не доведеться звертатися з такими питаннями.

— Гаразд. Суто з цікавості: коли розіб'єте Сакре Кьор, напиши, як швидко щез той знак. Я ніколи не бачив, як ця штука працює. Науковий інтерес.

— Добре. Я тобі навіть фото своїх побитих ребер скину, — пообіцяла Варта. — Якщо твоя світла душа витримає таку картину.

— О, — алхімік смачно потягнувся. — Якщо рухатися в такому напрямку, то моя світла душа має ще й втішитися, що нехорошій темній дісталося.

— Від неї самої, — Варта пригадала не вельми приємне розбивання вузла.

— За моєю настановою.

— То от який був твій задум! — награно обурилася чаклунка.

— Атож! — Еверестове лице втратило спокійно-осудливий вираз і освітилося напрочуд сонячною усмішкою. — Бувай, Тарновецька. Не вмирай, будь ласка.

— Це мій друг Златан, — представив їх численному товариству Бурштин, — він празький, але тут не жив майже, тому з нами не тусувався. А це його подруга Аґатка, і вона зі Львова, де Гра закінчилась, і завдяки їй ми втерли носа світлякам!

Товариство озвалося схвальними вигуками.

— Я ніяким боком не Аґатка, — буркнула чаклунка. — Аґата, чи краще Варта.

— Тоді за нашу нову знайому Вартку! — Бурштин не здавався в намаганні перекрутити її ім'я.

Темні підштовхнули до них два високі кухлі, і за мить дівчина опинилася в тісному колі незнайомців.

— Ти у Львові глава? — спитав довготелесий алхімік із плямами від крейди на веснянкуватому носі.

— Ні, наш глава — Тайфун Первак... — пробурмотіла дівчина.

— Як вам вдалося перемогти? — подалася вперед азіатка, чия рука вельми недвозначно обвивала руку довготелесого алхіміка.

— Рутмера Чорногірна ще не передає комусь свого крісла? — пробивалися під сплетіннями рук двоє відьом-близнючок.

— Ви надовго до нас?

— Тепер працюєте на Конгломерат?

— А львівські світляки такі ж нахабнющі, як тутешні?

— Ті дикі монголи зі сходу вас не дуже дістають? Вони зовсім знахабніли...

Порада Евереста подіяла: напившись удосталь енергії перехожих, Варта змогла не лише почуватися краще, а й спокійно піти на зустріч, де сподівалася знайти допомогу від алхіміків. Проте кількість питань змусила її розгубитися.

— Подуріли чи що? — раптом гаркнув Бурштин, і всі притихли. — Не даєте гостям ні слова вставити! Чи ви погано знаєте: найкраще розкрутити гостя на історію, коли він уже достатньо... що-о?

Темні озвалися дружнім реготом. Златан цокнув своїм кухлем об кухоль дівчини і підморгнув їй. Варта пригубила келих. На її смак, напій нічим не вигравав у мішанини з львівських пабів, але вона вирішила не говорити про це чехам, котрі пишалися своєю випивкою й ревно оберігали легенди про її крутість.

— Щось геть не схоже, щоби ваші переймалися зникненнями, — зауважила Варта Бурштинові, коли увагу присутніх перетягнув на себе Златан, котрому талант оратора, здається, дістався у спадок від давньогрецьких предків. Чех, звісно, відхрещувався від грецького коріння, але форма його носа якось наштовхнула Варту на таку думку, і відкинути її було важко.

— Ну а що їм — сидіти й тремтіти? — гмикнув глава темних, окидаючи зал вдоволеним поглядом господаря ситуації. — Про проблему ми знаємо. Шляхи розв'язання шукаємо. Але відпочинок увечері ніхто не скасовує.

— Ми постійно наглядаємо за містом. Але намагаємося не зчиняти паніки, — втрутилася худорлява азіатка й присіла поруч, шумно сьорбаючи коктейль, з якого стирчали барвисті трубочки. — Я Наґіната, — вона простягла руку Варті. Рука, бліда і тонка, з синявими прожилками, видавалася слабкою, але потиск був сильним.

— Ти глава алхіміків? — вирішила Варта і задивилася на екзотичне обличчя дівчини: гострі риси, чорне волосся й тендітність, розбавлені широкою усмішкою, що геть не асоціювалася зі стереотипами про стриманість азіатів.

— Ні-ні, рулить Аль, а я так, за компанію, — Наґіната похитала головою і, помітивши Вартий уважний погляд, гмикнула: — Якщо цікаво, якими на вигляд можуть бути діти в родині з японською, чеською та ірландською кров'ю, то ось тобі я, — вона дзвінко розсміялася, схопила чаклунку за лікоть і прошепотіла їй на вухо: — Не питай, як це сталося!

— У нас іще справа до вашого глави, — озвався Златан з іншого кінця зали після чергового запитання.

— Ага, — блискавично зреагував Бурштин. — Лукаше, Алебардо, Брусінко! Сюди ходіть!

Крихітна відьма, котра рухалася крізь натовп із гордістю королеви, довготелесий розгублений алхімік, якого Варта запримітила ще раніше, й похмурий чорнявий чаклун пішли разом з ними до закритого залу пабу.

— Тут можна і про справу, — глава першим розвалився на довгій дерев'яній лавці під стіною. — Сідайте! Чого повставали?! Тепер ми маги круглого столу!

— Цей стіл не круглий, — зауважив алхімік.

— Алебардо, не переч главі своєму! — чаклун не знітився і ляснув рукою по квадратній стільниці. — Златеку, Вартко, будьте як удома. Це мої найближчі заступники.

— З Алем ми знайомилися. Кілька років тому, — відказав Златан, сідаючи під стіною. — Як Натка?

— Тусить і веселиться, — хлопець густо зашарівся й махнув рукою в бік залу. — Отже?

— Отже, в нас тут справи, пов'язані з Конгломератом.

— У тебе? — похмурий чорнявець, якого представили як Дуката, недовірливо примружився.

— Дукате, слухай, — втрутився Бурштин, — Златек — наш прямий зв'язок із суддями. У разі потреби він тебе покладе однією атакою. Я на собі перевіряв.

Маг цвиркнув щось крізь зуби й хижо посміхнувся:

— Я не проти подивитися, як він це зробить. Та поки що такої потреби не бачу.

— Тоді ми порозуміємося, — відповів Златан і почав розповідь про суддів, утрачені артефакти й майбутні вибори глави.

Свій інтерес у ролі Вартового чех не озвучував. Варта втручалася зрідка: дозволила другові вести розмову, а сама роздивлялася нових знайомих. Чорнявий маг слухав уважно, але з таким виглядом, ніби подумки нашпиговував Златана смертельними атаками. У півтемряві залу Варта часто ловила на собі погляд розкосих очей відьми з ягідним іменем, але та сиділа найтихіше, час від часу здмухуючи кульбаб'ячі кучері з обличчя. Алебарда, симпатичний блондин, часто тер довгого тонкого носа — чаклунка зрозуміла, чому його лице в плямах від крейди. Наґіната казала, що це глава алхіміків, тож до нього чаклунка й вирішила звернутися з проблемою клятого серця.

— Лади! Що думаєте? — темний глава повернувся до друзів, коли історія скінчилася.

— Тхне смаленим — у справи Конгломерату пхатися, — похитав головою Лукаш і наморщив носа.

— Сказав син правлінця! — загиготів Бурштин.

— Не переоцінюй роль сина правлінця в роботі фракції, — глухо відповів чорнявець. — Сам знаєш, мій найбільший контакт із Конгломератом — набори марципанів, які нам із братом присилали на Різдво.

— Овва, а нам ніколи не присилали! Як завжди, відьом ігноруєте?.. Поза тим, молодший шабаш у справі, — відказала Брусінка поважно. — Чує моє серденько, що вам не обійтися без відра правдоводу. А ви, яко причетні до правління, маєте чим платити, чи не так? — очі відьми вкотре зустрілися з Вартиними.

— Алхіміки можуть доєднатись. Тільки не забувай про нашу справу, Амброзе, — тихо кинув Алебарда. — Я б не покладався так на підтримку глави світлих.

— Гаразд. Думки розходяться, — чародій повернувся до Варти і Златана. — Але я скажу ось що. Мій кредит довіри ви маєте. Навіть ти, вар'ятко, котра тікала, ніби очманіла, — він підморгнув дівчині. — Тож ми працюватимемо разом. Але! Треба допомогти у відповідь. Ви вже чули: у нас народ зникає безвісти.

— Ми не маємо на це часу, — відрізала чаклунка. — Наші пошуки слід закінчити до рівнодення у вересні. Чому б вам не звернутися до фракції, чи хто там має відповідати за збереження ладу?

— Вартко, а не дратуй мене, добра будь, — Бурштин згасив усмішку. — Думаєш, я ще не вирішив, що робити, аби ми всі залишились у виграші?

— Вирішив чи ні, — втрутився Златан, — але передусім — хранителів мені знайди.

— Я не забув прохання, стариганю. Власне, їх і шукати не треба, — глава темних підхопився з лавки і опустив руку на плече Лукаша. — Правда, пане Горачеку?

Поки похмурий маг підтверджував свою належність до роду хранителів, Варта раптово відчула, як сили покидають її: мовби хтось відкрив невидиму діру всередині, куди тікала вся енергія.

— Слухайте, — втрутилася дівчина, впираючись обома руками в стільницю, щоб не вгатитися в неї чолом. — Не хочу переривати ваш обмін люб'язностями і пошук крайніх, але мене трохи прокляли місцеві світляки. Треба, щоб хтось допоміг із цим розібратись... Алебарда, наприклад?

— Тебе що?.. — сторопів Златан. — Коли? — він схопився з лавки.

— Сакре Кьор, — видушила із себе Варта, коли маг і білявий алхімік наблизилися до неї. — Третій рівень, безвузлове.

— Сакре?.. — Алебарда наморщив чоло, зовсім як Еверест удень. — Це ж із цьогорічних іспитів... — його обличчя з розгубленого стало зляканим. — Та ну, бути не може! Як ти ще на ногах стоїш?

— Зі страшними зусиллями, — зізналася Варта й спробувала всміхнутись, але чорні кола перед очима раптом заступили все, ховаючи обличчя: Алебардине — злякане, Златанове — розгніване, відьмине — зацікавлене.

Бамс — Варті здалося, що на стелі луснула лампочка. Світ хитнувся — й вона провалилася в м'яку, глуху чорноту.

— І як тобі перша «дипломатична місія»?

— Якщо нам доведеться стільки спілкуватися з іншими, коли ми офіційно станемо Вартовими, я помру, — поскаржилася Варта, коли вони повернулися додому після зустрічі з темними.

— О так, це ти справді активно намагаєшся зробити, — оскалився Златан.

— Навіть не починай, — відрізала дівчина. — Закляття розбите. Питання вичерпане.

Зустріч затяглася. Варта туманно пригадувала, як примудрилася знепритомніти, зате гнівні вогники у Златанових очах, коли її привели до тями, запам'ятала прегарно. Онукові судді, бачте, не дуже подобалося, коли він чогось не знав.

Алебарду вельми здивувало, що хтось узагалі вирішив накласти на чаклунку Сакре Кьор. Він повторив слова Евереста: це підступне плетіння, яке входить до переліку тестових завдань для тих, хто складав вищу алхімію. Явно не перший-ліпший варіант для випадкової сутички.

— Так а хто в нас збирався складати тести? Данка ж? — втрутився Амброз.

— Не знаю. Данчин хлопець у лікарні — не думаю, що їй до тестів зараз, — відказав Алебарда, вивчаючи слід закляття на шкірі чаклунки.

Спершу алхімік видався Варті трохи розгубленим і недоладним, як підліток-акселерат, котрий не знає, куди подіти надто довгі руки. Проте після короткої розповіді про Сакре Кьор він покликав Наґінату собі на підмогу і без зайвих питань узявся за закляття світлої алхімеї.

Алебарда за роботою разюче змінювався: розгубленість негайно зникала, ніби крейда в пальцях чинила воістину магічний вплив на свого власника. Наґіната поруч підсилювала хлопця короткими розчерками крейди й пошепки радила щось, прихиляючись чолом до його чола. Вони працювали дуже злагоджено, мовби робили це вже багато-багато років...

Варті полегшало, коли серце над ребрами стало танути, аж доки залишився просто синець. Слабкість відступила, тож довелося відкрити присутнім обставини появи закляття та наслідки, які вилилися в «убивство» Златанової тіні. Бурштина ця історія особливо здивувала. Він переконував, що Алан — світлий глава і теж алхімік — не допустив би, щоб його підопічні когось убивали ні за що. Глава темних погрожував розвідати, якого біса вони це зробили, але Златан переконав його, що є нагальніші справи, ніж пошук причин світляної ненависті. Він стояв на тому, що нападники діяли або за наказом, або під прикриттям судді Желібора.

Ситуація зі зникненнями теж видавалася химерною. Поки глава викладав свої теорії, відьма Брусінка втекла на збори шабашу — Варта не встигла розпитати її про втікачку, котрій завдячувала появою Сакре Кьор.

— Я можу приготувати тобі щось, — запропонував Златан уже вдома, промовисто киваючи в бік бару, заповненого так, що скрипучі дерев'яні дверцята після останніх закупів ледь зачинялися.

— Ще-е? — дівчина впала на стілець і приклала обидві долоні до чола. — Ні, спасибі. Та й змішувати — так собі ідея.

— Ти спробуй! Потім можу донести тебе до ліжка. Тут недалеко.

— До свого ліжка?

— У разі потреби.

— Що ти думаєш про цих щезників? — дівчина швидко з'їхала зі слизької теми.

Златан показово голосно зітхнув.

— Не схоже на внутрішні проблеми. Бурштин вважає тутешнього головного світляка адекватним, а я схильний йому вірити.

— Наскаржишся Конгломерату? — запропонувала Варта. — Поки судді зібралися в місті й можуть зайнятися справою...

Маг підійшов до вікна і відчинив обидві його половини, впускаючи нічну прохолоду. Повітря перших ночей вересня, благословенне після денної спеки, уже бриніло прозорими нотками прохолоди.

— Бурштин може подати запит до фракції. Хоча це навряд чи допоможе: всі на вухах через вибори. А судді не візьмуться за таку справу, — Златан обперся спиною на підвіконня і схрестив на грудях руки. — Розумієш, нема доказів, що тут потрібне втручання суду. Трагедії великого масштабу не сталося. Щезники могли однаково і щезнути безвісти, і поїхати у відпустку... Я надто багато часу провів поруч із суддями, щоби зрозуміти: молодим магам краще не покладатися на них. А от якщо хтось підірве завод, який належить Емекові... Гей, ні. Ні, Варто, навіть не дивися на мене так. Ми не будемо підривати завод!

Дівчина не стрималась і розсміялася. Вона теж підійшла до вікна. Сперлася на широке підвіконня обома руками. Свіжість розливалася, наче кімнату знадвору затоплювали хвилі незримої води, позбавляючи втоми з кожним припливом.

— Слухай, нехороша моя, — чаклун краєм ока стежив за нею. — Тобі може не подобатися Бурштин, але, якщо щось станеться, сміливо звертайся до нього. Не до суддів, не до моїх, бороніть вищі, родичів, а до глави тутешніх темних.

— А що станеться? — насторожилася Варта й відірвалася від споглядання нічної вулиці.

— Просто про всяк випадок...

— Я спитала: що станеться? Я тебе наскрізь бачу, Богуміне.

— Гаразд, — Златановим лицем пробігла розгублена усмішка. — Мене на дуель викликали. Без заступників.

Дівчина видихнула. Дуелі були доволі поширеним методом вирішувати суперечки в чаклунській тусівці. А коли викликали без заступників, то зазвичай не хотіли битися до фатального фіналу. Златанова сила, до всього, виходила за рамки середньостатистичної.

— Це світлий. Брат загиблого з бібліотеки, — відказав маг на безмовне питання про суперника. — Як Фелікс і пророчив.

— Тоді ти підеш і переможеш його. Ти ж Вартовий, — знизала плечима дівчина. — Тільки дивись, не смій знову зриватися.

— Я не певен, що навіть зрив принесе мені перемогу. Світляк — новоспечений кандидат на пост глави, — Златанові губи сіпнулися в силуваній усмішці. — Глави нашого Конгломерату, Варто. Він у розквіті сил і могутній, як диявол.