Варта у Грі. Артефакти Праги

Розділ 18 Довічна посада

Навала кровопивць прокотилася вулицею, як хвиля туману. Як химерна ілюзорна магія, що захоплює тебе швидше, ніж ти розумієш, що відбувається. Спостерігаючи, як вони наближаються, Варта інстинктивно схопила однією рукою зап'ястя Златана, а іншою — павутину. Бентежні й панічні думки пробігли в голові й розчинилися в гулкому дзвоні, який ширився зсередини.

«Зірвати їхні тіні».

«Не гасити вогонь».

«Не дати торкнутися себе».

«Не випускати руку Златана».

Варта добре пам'ятала, як Дворжак, зачарований голосами кровопивць, сам пішов до них, ніби на спів сирен.

«Не випускати руку Златана».

Усі довкола завмерли теж — здавалося, заціпеніння нападає на кожного, хто зиркне в бік кровопивць. Варта хотіла закричати про світло й вогонь, хотіла покликати Амброза — третій Пожирач їм необхідний. А натомість долала тиск і боролася з власним тілом, бодай щоб дихати, бо повітря здавалося важким і густим.

Кровопивці ковзнули повз них зі Златаном, здіймаючи куряву. Кілька поглядів-голок впились у Вартову й суддю, але раптом створінь відволікло щось інше. Вони простували до палацу.

— Там... — Златанів голос нагадував тріск криги. — Там... із чеської фракції... хтось причетний...

Він схопився за груди, мовби теж не міг набрати вдосталь повітря.

Варта сіпнулася вперед, але кровопивці випередили всіх. Вони нечутно й легко обійшли угорців та барикади, ковзнули, невловимі для плетив алхіміків, і розчинилися всередині, не торкаючись ні дверей, ні палацових вікон.

— Стіни їх не стримують. Вони зараз знайдуть свою жертву. Когось із чехів, — зачаровано прошепотів Златан. — Магія спровокує вибух. Адже ті, хто всередині, не очікують нападу і захочуть захиститися. Навіть випадково. Навіть інстинктивно. Магія, і... — чех вибіг на площу перед палацом і заволав: — Кровопивці всередині! Якщо спалахне іскра, кранти нам усім! Негайно зніміть закляття! Іменем суду і здорового глузду, виродки!

Його крик привернув загальну увагу. Кілька угорців висунулися з-за барикад ні в сих ні в тих. Варта могла б посперечатися, що живих кровопивць їм бачити не доводилося.

— На це потрібен час... — озвалися правлінці.

— То починайте! — гаркнув Златан. — Це наказ.

Він шарпнув рукавиці, поправляючи їх, і напружено подивився в бік палацу.

— Усі, хто не знімає закляття — геть звідси! — крикнула Варта, розуміючи, що в них є хвилина-дві, не більше, перш ніж кровопивці знайдуть своїх жертв усередині.

— Аге-ей! Вартова, не здіймай стільки шуму. Бо в мене у вухах дзвенить! — знайомий голос змусив дівчину напружитися.

Віслав наближався до них, позіхаючи, мовби щойно прокинувся. Підійшовши до Златана й Варти, він широко всміхнувся.

— Я від Аланека почув, що у вас тут повний триндець. І прийшов із власними планами, але так уже й бути — допоможу задля наших численних непорозумінь у минулому, — світлий маг позіхнув іще раз, прикриваючи рота долонею, а тоді різко розвів руки, спалахом енергії відштовхуючи і Вартову, й суддю.

Чаклунці здалося, що світ репнув навпіл. Світляк застиг із розкинутими руками, як розп'яття людського святого. На палац упала ледь зрима тінь, що нагадувала повітря над вогнищем — вона так само дрібно тремтіла і викривляла все, змушуючи очі сльозитися.

— Хвилини півтори я вам гарантую, — кинув світляк до угорських правлінців. — Устигнете зняти свою вибухову шмагію?

Ті квапливо кивнули й заметушилися за барикадами.

— Я прийшов до Бертока. Поспілкуватися, так би мовити, — процідив крізь зціплені зуби Віслав. — Але як його тут нема, то зачекаю.

— Він уже нічого не зробить, — заперечив Златан. — Щойно закляття з палацу знімуть...

— Не бійсь, суддя, я триматиму його на контролі, хай хоч скисне.

— Добре, — кивнув Златан і покликав Амброза та Алебарду. — Слухайте. Щойно угорці знімуть закляття і час рвоне, ви повинні затримати їх. Коли судді безпечно покинуть палац, то вирішать, що робити.

— Діло кажеш, — погодився незвично похмурий Амброз. — Алю, збери всіх сюди.

Той помчав по периметру, де темні й світлі алхіміки креслили свої плетива. Амброз попрямував до кількох чеських правлінців, котрі похмуро позирали на палацові стіни.

— Златане, — Варта нетерпляче смикнула його за рукав. — Тепер ти розумієш, що час звалювати?

Дівчина помітила, що руки Віслава посмикуються і напруга, написана на його обличчі, зростає. Проте Златан не поворухнувся.

— Я люблю тебе, Аґато Станіславівно. Я пропав того ж дня, як зустрів тебе вперше. І я не шкодую про це ні краплі, — прошепотів чех у відповідь і подивився на неї очима з гіркими вогниками. — Хочу, аби ти пам'ятала це надалі, що б не сталося. А тепер — мені час до наших кривавих друзів. Складеш компанію? Твоя сила може знадобитися, — він не став чекати на відповідь, сховав руки в кишені, відвернувся від Варти і рішуче попрямував до головного входу в Чернінський палац, який посмикувався, наче ілюзія, що танула в передсвітанковому повітрі.

— Куди ти преш, придурку? — Варта кинулася за Златаном і разом із ним перетнула межу щитів Віслава, за якою завмер у часі палац.

— Я їй у коханні зізнаюсь, а вона мене придурком величає... Хіба не очевидно? Кровопивці прийшли вбити тих, хто зірвав тіні їхніх друзів, — відповів Златан на диво безтурботно. — Я — вбивця самого принца. Мені спасу від помсти не буде ніколи й ніде. Піду до них. Коли не вдасться домовитися, то краще йди геть: не думаю, що тобі треба на це дивитися. Я б хотів залишитися в твоїй пам'яті крутим магом, а не закривавленими шматками плоті.

— Отже, ти усвідомлюєш: якщо прийдеш сам, тебе однаково вб'ють, — відповіла Варта, відчуваючи всю холодну вагу цих слів, які відлунювали порожнім коридором.

— Так. А якщо не прийду, то скоро розвидниться. Кровопивцям доведеться відступити. Але вони з'являться наступної ночі — так казав Маріан. Дякую, мені вже вистачило постійного тікання від прокляття та демона. Не хочу ще й цих від кривавих монстрів шукати спасу. Мені осточортіло таке життя.

— Тут є я й Амброз. Разом ми можемо вбити кровопивць, — не здавалася Варта, хоча внутрішній голос твердив, що легше повіситися, ніж переконати в чомусь Златана Богуміна. — Я вже поновила сили. А ці почвари мають бути слабшими за своїх очільників.

— Убити? Так, можемо. Троє чародіїв зі здатністю здирати тіні повинні пересилити це збіговисько. Тим паче, на нашому боці їхня непоінформованість про те, що Вартові повернулись.

— Я їх поінформувала, коли ми зіткнулися в парку. Але не певна, що вони повірили, — я була геть знесилена тоді. Тепер інша річ.

— Знаєш, Бертокові сподобався би твій кривавий хід думок. Але вб'ємо цих — прийдуть інші.

— А ти підеш, щоби просто їм здатися?

— Просто? Звісно, ні. Треба, щоби вони задовольнили своє бажання помсти і не заподіяли нічого іншим. Якщо вийде порозумітися, тоді все обійдеться. У мене є трохи аргументів та пропозицій. Я використаю всі.

— Гаразд. А я піду з тобою і повбиваю їх. Якщо аргументи та пропозиції не спрацюють, — похмуро відказала Варта, певна того, що перемовини з такими суперниками буде важко провести безкровно.

— Та і я не втрачу нагоди трохи поскубти тіні монстряків, — озвався позаду засапаний Амброз, наздоганяючи Варту й Златана. — Куди без мене рвонули? — він гнівно вирячив очі на брата.

— А з вас вийде непоганий дует. Обоє любите кидатися просто в серце небезпеки, — відповів чех без злості. — Ну ходімо вже, не витрачаймо фори, яку подарував Віслав.

Тут тиша палацу, застиглого в часі, раптом луснула, і звуки заповнили все. Стіни здригнулися: десь ліворуч прогримів вибух. Зі стелі посипалися шматки ліпнини. Шибки взялися тріщинами, як тонка крига.

— Здається, вони не встигли остаточно зняти закляття, — спохмурнів Амброз. — Онде гахнуло...

— Розберуться. Головне, що ми всі не злетіли в повітря.

У кінці коридору затупотіли кроки. Варта напружилась, але тоді пригадала безшумний рух кровопивць і зрозуміла, що попереду — лише люди. Створіння з плоті й крові.

Судді на чолі з Феліксом і група чеських магів поспішали вниз, до виходу.

— Суддя Златан! — австрієць, здавалось, дуже здивувався, побачивши їх тут. — І обоє Вартових. Що трапилось? Що зовні? Ми почули вибух...

— У лівому крилі щось бахнуло-таки. Але ми змусили угорців зняти закляття й потрапили сюди. Хочемо оглянути палац, щоб тут раптом не залишилося ще небезпечних сюрпризів. Це всі полонені?

— Так, — кивнув Фелікс.

— Тільки Якуб відстав, — похмуро озвався один із чехів.

— Ясно, — кивнув Златан. — Ми з Вартовими скоро приєднаємось до вас зовні. Унизу кандидат Віслав і глава світлих Алан, вони повинні затримати угорських заколотників. Чи ви раптом не зустрічали тут кровопивць?

— Кровопивць? — Емек кумедно кахикнув. — Ґдиби я їх побачив тут, то волів би ніколи більше не проводити зборів у Чернінському палаці.

Румунський суддя відділився від гурту, підійшов до Златана і суворо зміряв його поглядом:

— Якщо вони поруч, вам краще тікати. Матимете хоча б спокій до наступної ночі.

— А наступної ночі що? — гмикнув Златан. — Часником обвішатися?

Румун відповів не одразу.

— Ми не зможемо стати вашими заступниками перед кровопивською владою, — просипів він. — На них ще може справити враження статус судді, проте я не розраховував би на це занадто. Номінально ми не маємо договорів, які би регламентували співпрацю чи забезпечили вам шляхи до відступу.

— Знаю. Але в мене є недоторканність. Принаймні у світі магів. А ще — тут обоє Вартових. Як би ви оцінили наші шанси на перемогу в сутичці?

— Вельми високо. Тіньові, які не мають королівської крові, не володіють ані вмінням насилати туман, ані здатністю легко пробивати щити. Їхня сила суто в кількості. Найбільше остерігайтеся навіювання, та й воно може торкнутися лише когось одного. Проте якщо ви й переможете сьогодні, чутка про повернення повноцінних Вартових пошириться дуже швидко, і наступного разу по вашу душу прийдуть володарі непересічних сил, а не рядові воїни.

— Дякую за інформацію. Саме тому я хочу дійти з ними згоди сьогодні й не відкладати це до наступного разу, — відказав суддя чеський і підвищив голос, аби його почули й інші, а не лише Маріан: — До зустрічі внизу, панове. Сьогодні ж день виборів! Оце пекло буде!

Златан посміхнувся і рвонув сходами нагору. Варті здавалося, що йому просто горить якнайшвидше дістатися власної смерті.

«Але не діждуть, я не дозволю цього!» — пообіцяла собі чаклунка.

«І що ти зробиш?» — недовірливо допитував внутрішній голос.

«Все. Я зроблю все».

Коли нагорі сходів заворушилося повітря і в передсвітанковій сірості окреслилися тіні кровопивць, котрі перекривали їм шлях суцільною стіною, дівчина здригнулась. Але Златан не спинявся, піднімаючись їм назустріч. Тож і вона не мала права зволікати.

Чех завмер просто перед тіньовими, хоча поки що їх розмежовували невидимі щити. Варта й Амброз застигли на сходинку нижче.

— Я — Пожирач, панове, — голосно заявив Златан. — Я — чеський суддя. І я — вбивця принца Атанаса. Вислухаєте мене, перш ніж ми перейдемо до справи?

Штори на вікнах не пропускали навіть світанкової сірості, тому кімната, обрана для переговорів, потонула в темряві.

— Убивця може говорити, — прошипіли голоси, сплетені разом так міцно, як мотузка для петлі, яка от-от затягнеться смертельним вузлом.

Златан вийшов на середину зали. Кровопивці стояли півколом і невідривно, не кліпаючи дивилися на нього — багато-багато червонуватих крайок довкола очей горіли рівним світлом.

Варта спинилася поруч із магом, намагаючись не випускати з уваги жодного руху. Вона вже налаштувалася на сутичку і тепер підраховувала кровопивць та вишукувала їхні ушкодження. Передсвітанкова сизість знадвору навряд чи могла зашкодити монстрам, проте дівчина цілеспрямовано протягла павутину до вікна, щоб зірвати штору найпершим же рухом і дезорієнтувати їх. Також її увагу привернула люстра. Дорога, масивна, з десятками геть непрактичних кришталевих деталей. Які можуть дуже гарно тріснути й розлетітись. І вогонь, так. Варта перезирнулася з Амброзом. Він експерт, коли йдеться про вогонь і руйнацію. Знатиме, що робити.

— Я прийшов сюди сам, бо знаю вашу мету і хочу досягти порозуміння, — почав Златан.

— З убивцею порозуміння нема, — зашелестіли голоси, і червоні крайки очей пояскравішали. — За пролиту кров чи зірвану тінь має пролитися кров або впасти тінь убивці. Закон непорушний.

Маг кивнув.

— Так. Я знаю про правила кровної помсти — навіть більше, ніж хотів би. Але дозвольте прояснити ситуацію. Члени чеської фракції, які уклали угоду з вашими побратимами, порушили закони Центральноєвропейського конгломерату. Вони продавали чародійську кров. Відповідно, ваш принц і його посіпаки — не менші порушники.

— Чародійські виплідки отримували свою плату. Інше не цікавило їх.

— Так. Але саме розслідування їхнього злочину привело мене в полон до Атанаса і двох його соратників. Через незнання того, з ким маємо справу, мені довелося зіткнутися з вашим принцом. Я захищав своє життя в рівному протистоянні й не маю жодного стосунку до магів, які порушили угоду та потім підступно вбили Атанасових поплічників. Моє завдання — зберігати мир у Конгломераті. Суддівську недоторканність визнають та поважають усюди. Чого я хочу і від вас.

Златан замовк.

Варта напружилась. Ось зараз. Зараз вони атакують. Проте кровопивці тільки хиталися з боку в бік, ніби їх колихав протяг, і вели далі:

— Ми любимо правду, чародію. Сміливість поважаємо як найвищу з чеснот. Тому вислухали тебе. Але завдання наше не слухати — а покарати вбивцю. Вбивця — ти. Тобі нема прощення за тінь Його Високості, зірвану свідомо чи випадково.

— А за кров празьких чародіїв кого вбивати? — гаркнув Амброз, котрий тремтів так, ніби це йому загрожувала розправа.

Кровопивці озвалися — не гнівно, не ображено — рівно й просто. Саме ця рівність їхніх голосів найдужче лякала Варту. Вона розуміла, що почвари не відчувають ненависті чи злості, вони не хиляться від емоцій чи Златанових аргументів, їм начхати на закони Конгломерату. Тіньові прийшли сіяти смерть. Усе інше цікавило їх не більше, ніж дзижчання мухи.

— Ми платили за кров, чародію, — видушили вони. — Се частина угоди.

— До біса такі угоди!..

— Тихо, Амброзе! — прикрикнув Златан. — Ми не для сутички тут.

Варта зрозуміла, що якщо не зробить нічого, то з хвилини на хвилину все вибухне. Але що зробити? До чого апелювати перед тварюками, котрі мають свій закон і вірять лише...

Лише крові. Та силі. Тому слова для них — пустий дзвін. Тому нема сенсу апелювати до чаклунських статусів і традицій — треба, щоб тіньові відчули загрозу для себе. Загрозу, якої не відчували вже століття, — те, що ховається в її, Златановій та Амброзовій крові.

— Пане суддя! — вигукнула чаклунка. — Ви недостатньо чітко висловилися щодо ваги вашої роботи, — вона зробила крок уперед. — Іменем Вартових Центральноєвропейського конгломерату заявляю, що ваші претензії до Златана Богуміна не мають сили. Бо він є суддя чеський. Його оберігає недоторканність...

— Ми вже чули се, чародійнице.

— Але він має й інший захист: прадавню силу Вартового в своїй крові — і мене як напарницю. Тому якщо посмієте торкнутися його, то Пожирачі, як ви звете нас, вистежать кожного з вас і знищуватимуть удень та вночі, у великих містах і забутих селах, усюди, де тільки майне ваша тінь. Якщо ви посмієте простягти кігті до судді чеського, на плечі якого наш добробут спирається, то, клянуся на своїй крові... — вона звільнила павутину і перерізала собі долоню, відчуваючи, як спалахують жагою очі кровопивць, — ...клянуся, що покладу своє життя до останнього вдиху на те, щоби стерти вас на попіл.

Варта стиснула долоню, з якої капотіла кров, і тільки тепер відчула, що вона вся горить. Тіпало, мов у гарячці. Але ця клятва могла зіграти краще за прості слова.

Створіння зашелестіли схвильовано та збуджено, а тоді заговорили:

— Ви назвалися Пожирачами. Пожирачів у цих краях не було вже...

— Сто років, — твердо відповіла чаклунка. — Та ви добре відчуваєте, що палає в моїй крові. Ви й самі розумієте, що перемогти могутнього принца Атанаса не зміг би простий маг. Вартові знову на сторожі Конгломерату. Ви ж чуєте це.

Вона примружила очі й окинула поглядом стіну тіней напроти.

— Це правда. Ти правдиво носиш дику кров... Але вбивство особи королівської тіні стоїть вище над усе, — зашелестіли почвари.

Чаклунка не стримала стогону. Златан узяв її поранену руку в свою. Його долоня спітніла й вихолола. Дівчина уявила, чого йому коштувало стояти зараз перед своїми потенційними вбивцями і говорити спокійним та впевненим голосом, ніби він звертався до правлінців з трибуни Конгломерату.

— Ми добре почули твою клятву, правдива Пожирачко, — продовжили кровопивці. — Від імені великого роду королів Валахійських говоримо, що готові протистояти тобі, доки останній із нас не впаде попелом на землю.

— Це я можу й зараз влаштувати, — озвався Амброз, хрускаючи фалангами пальців. — Пожирачів, слава вищим, у нас вистачає. Вартова буде не сама, коли прийде по ваші тіні.

Кровопивці застигли; невловимі погляди черкали тепер празького главу, на котрого раніше вони не звертали ні дрібки уваги.

— Троє, — шелеснули вони, мовби спантеличені цим відкриттям. — Троє... Коли Його Високість вирушив до Богемії, Пожирачів не було, а празькі чародії запевняли у відсутності загроз. Тепер же дика кров ожила аж у трьох... Ми чуємо вас добре. Ми чуємо вогонь, який устигли забути за сто літ. Це достеменно він...

— І ви не отримаєте Златана Богуміна без бою, — запевнила чаклунка. — Тож подумайте, чи варто виходити на цей бій.

Їй здалося, що незримі голки прошили тіло наскрізь, хоча то тільки горіли погляди. Що в тих поглядах було, окрім жаги допастися до порізу на її долоні, Варта не могла вловити, але інстинктивно відчувала, що змогла хоч трохи похитнути бажання кровопивць роздерти Златана, як вони зробили цієї ночі з Дворжаком і ще чорт його зна зі скількома чеськими правлінцями.

— Дайте нам час на нову ухвалу, — прошепотіли кровопиці в унісон.

Хвилину чи дві вони стояли в тиші: тіньові збилися докупи, у колі жебонів шепіт, якого чаклунка не могла розібрати, скільки не вслухалася. Та носії помсти продовжили дуже скоро:

— Ми цінуємо се життя, хай і в мінливому світі. Тому наше слово буде таким: зважаючи на те, що вбивцю хранять древня кров та закон чародійного люду, ми залишимо йому життя, допоки недоторканність судді лежить на його плечах. У той же день, як він зніме з себе зобов'язання перед цим Конгломератом, ніщо не стримає нас від того, щоби вчинити помсту, — тіні хитнулися. — Також накладаємо на вбивцю заборону без заклику від нас в'їжджати до Будапешта і наближатися до оплоту королів, бо там клятва не матиме сили. Хай пам'ятає про смерть у тіні, яка чекає на нього. Хай вона стане нагадуванням про те, що за все треба платити. Бо ваші життя короткі й ви бездумні, Пожирачі. Кидаєтесь у вогонь, не думаючи про те, кого він палить, не думаючи про те, що буде далі. Але далі завше є. Ви маєте нашу непорушну клятву на цьому, — кровопивці замовкли, а коли заговорили знову, Варта вперше вловила в їхньому плетиві голосів проблиск емоцій. — У відповідь ви повинні пожертвувати крові. Вона має пролитися за нашого принца. Ваша — вдесятеро цінніша від чародійської, у стократ цінніша від людської...

— Пролитися, кажете? — чаклунка розсміялася. — Залюбки. Дивіться.

Вона вирвала руку зі Златанових пальців і розітнула долоню, поглиблюючи поріз.

Кров порснула й потекла вниз тонкими цівками. Перші краплі впали на килим.

Створіння кинулись до чаклунки, але напоролися на щити, блискавично здійняті суддею.

— Кров пролито! Клятву укладено! — закричала до них Варта. — Умову виконано! Але ви не маєте права торкнутися неї.

Поки монстри розпорювали щити — вони робили це значно повільніше, ніж їхній принц, — дівчина відійшла до дверей і, луснувши двома пальцями капсулу із зіллям зцілення, втерла його в поріз. Це мало би спинити кров, поки вона знайде чим перев'язати рану.

— На цьому вважаю нашу розмову закінченою, — видушив Златан, змахнув пальцями та рвонув штори в боки.

Тіньові сіпнулися до протилежної стіни. На підлогу лягли скупі сонячні промені, які вихопили свіжі криваві плями на килимі.

Мить — і в залі не лишилося й сліду кровопивць, ніби вони протиснулися всі разом у просвіт дверей на іншому кінці кімнати.

У мертвій тиші пил танцював у тьмяному світлі й повільно осідав.

— Довічно суддя, — видихнув Златан, визираючи у вікно, за яким загорявся новий день. — Та ти, Варто, хоч усвідомлюєш, що це означає?

— Що ти житимеш, — озвалася вона й сповзла на підлогу. — Можливо, навіть довго і щасливо.

Амброз, оцінивши ситуацію, потягнувся й рішуче попрямував до виходу.

— Ви тут розбирайтеся. Я піду гляну, як там що. Чи угорці не повмлівали. Чи Віслав не вбив когось... і все таке. Ну я ж типу Вартовий, так?

Він нечутно вислизнув із кімнати, залишивши Варту і Златана сам на сам.

Алан побачив його, щойно сумнозвісний суддя угорський вийшов із розкішної темно-синьої автівки й рішуче попрямував до гурту суддів, які зібралися біля пов'язаних заколотників. Берток рухався швидко і впевнено, а на його обличчі не було нічого схожого на провину чи розкаяння.

Глава світлих зробив крок уперед, несвідомо стискаючи крейду в обох руках. Але тут важка рука лягла на плече, і він відчув, що не в змозі поворухнутися.

— Стій, Алане, — прошипів Віслав, голос якого зовсім захрип після потужного заклинання.

— Убивця тут, — алхімік кивнув не озираючись. — Подивіться, як усміхається. Певен, заливає суддям про те, що він непричетний.

— І що? Підеш на дуель викличеш? Він — скотина, але сильна скотина.

— Дядьку, я знаю свої сили, — з осудом відповів Алан, гасячи ненависть, що обсіла його душу і гнітила її. — Але хочу підійти і сказати в лице, що він — убивця.

— Така нагода буде. Але найкраще казати це на засіданні Конгломерату з вагоном доказів. Хоча, коли я трохи підживлюся, можу викликати його. І розтовкти на печене яблуко.

— Недоторканного суддю? — гмикнув Алан. — Щоб його чорти вхопили, я мрію сам зробити це.

— Рано тобі. Краще послухай, що він триндить, — Віслав підштовхнув Алана вперед, до суддівського гурту. — Про ворога треба знати все.

— ...Та ви зі страху подуріли всі, — заявив пан Берток так голосно, що Алан почув це, ще й не наблизившись до гурту.

— Це ти до мене, Бертоку? — австрійський суддя опустив голову, і його завжди спокійний голос сповнився загрози.

— Глава світлих Праги, Алан. Про що мова? — алхімік смикнув одного з чеських правлінців, котрого знав із вигляду.

Правлінець звів брови й шепнув:

— Суддя угорський твердить, що представники його фракції мали повне право на законний протест проти таких виборів. І що вони повинні уникнути покарання. На що суддя австрійський запропонував позбавити угорця голосу на виборах глави.

— Ви не можете цього зробити, — озвався Берток.

— Можемо за умови, що всі судді проголосують за це, — Фелікс залишався непорушним.

— Ну й де всі? Де цей новий суддя Златан? — визвірився угорець. — Певен, у нього достатньо клепки, щоби проти мене не голосувати.

Алан роззирнувся, проте теж не помітив чеського чаклуна серед тих, хто вийшов із палацу.

— Власне, — озвався румун Маріан. — З ним може виникнути проблема...

— О, я вас прошу, — суддя польський присів просто на сходи й подивився на інших знизу вгору. — Якщо з черговим чехом виникне чергова проблема, я офіційно оголошу, що це проклята вакансія і можна знову об'єднати їх зі словаками...

— Із суддею Златаном усе гаразд! — з дверей палацу вирвався підозріло усміхнений Амброз. Він наблизився до гурту, знайшов поглядом Бертока, гмикнув, а тоді повернувся до Фелікса: — Суддя чеський скоро приєднається до вас і буде готовий до виконання своїх обов'язків. А поки що... у вас не знайдеться чогось перекусити для могутнього Вартового? Я тут усю ніч стовбичив, щоб ваші зади не попригоряли...

— Так краще, — Златан випустив зі своїх похололих пальців Вартину руку, і вона поворушила нею, відчуваючи тільки смужку горіння там, де був поріз.

Чех сів поруч і притулився спиною до дверей. Від поту його чоло блищало. Очі горіли, мов у лихоманці.

— Оце і все, — Златан озвався першим. — Я — суддя чеський. Назавжди. Або — доки жити не набридне, — він стримано всміхнувся. — Амброз, думаю, погодиться співпрацювати тепер. Якщо ти ще викладеш йому легенду, що ми рідні брати і він має повне право бути Вартовим... Артефакти на місці. Берток не стане главою. Віслав більше не планує нікого з нас убити. У мене є недоторканність і нові рукавички, в тебе — посада, яка чекала сто років. Усе гаразд. Ми все розрулили. Політ нормальний...

— Припини, — втомлено відповіла Варта, знову шукаючи Златанову руку. — Визнаймо: це катастрофа і руйнація всіх наших планів.

— Берток мав рацію. Недоторканність судді стала мені в пригоді. А ти, Варто, — чех повернув голову і краєм ока подивився на чаклунку, — ти мене знову врятувала.

— Тобі личить нова посада, — визнала дівчина й притулилась до його плеча, здмухуючи кучері. — Бачив би ти себе збоку, коли вийшов до трибуни, аби висунути чеській фракції звинувачення! Здається, тоді я заново в тебе закохалась.

— О! Тоді мені вже не треба турбуватися щодо любові, яку з тебе витягнули відьми?

— А ти хіба турбувався? Мені здається, ти й не припускав, що я можу тебе не полюбити... знову, — відказала чаклунка втомлено. — Як думаєш, хто переможе на виборах? Темний чи світлий? Я читала презентабельну програму угорського світлого, але після всього, що наробив Берток, у мене відверта алергія на них усіх. Добре, що панусьо Емек утримався. А от щодо Віслава в мене, ти знаєш, не так багато заперечень, як раніше...

— Та яка різниця? — перервав Златан.

Дівчина відчувала наслідки переломів в обережному потиску його руки, хоч над потрощеними пальцями попрацювали багато. Златан казав, що після такої рани, коли кістки збирали з уламків, можуть залишитися сліди. Тож їй доведеться звикати до цієї нової руки — з менш гнучкими пальцями, з широким зап'ястям, який перерізав шрам, проте його ховала манжета з темно-зеленими запонками, що, як завжди, містили найкраще зілля зцілення.

— Я згоден з Аланом, — вів чех далі, — світлі і темні — різні. І не треба прикидатися, наче ми однакові чи колись такими станемо. Але в якийсь момент це перестає бути важливим. Тоді на перший план виходить щось інше. Я не очікував, що демон, котрого боявся все життя, виявиться главою. Що дід так легко захоче пожертвувати мною влітку — і ось тепер знову, просто задля помсти. Що дядько Берток піде на все заради нещасного голосу судді... Усі вони були темними. А світлий Желібор сам-один рвонув нам на допомогу. А я навіть не маю що протиставити його вбивці.

— Ти знаєш правду.

— Цього мало. Поки що.

— Не сип сіль на рану. Скажи краще, пане суддя, а якщо ми переживемо ці вибори, то можна мені у відпустку?

— Ні.

— Чудово. Тоді я подам заяву про офіційне визнання української фракції. Вони не можуть удавати, ніби нас не існує, якщо навіть Вартова — українка!

— Не кажи цього при панусеві Емеку, бо його удар схопить. Він так носиться з твоїм польським корінням! — Златан розсміявся, а тоді раптом опустив голову. — Я мав не дати ситуації дійти до цього.

— А я мала схопити тебе за барки. Спинити і не дати самому піти в те пекло.

— А я мав прислухатися до тебе. Зосередитись на артефактах і краще усвідомити загрози, які були довкола нас. Я мав бути з тобою того вечора, коли прийшов Віслав...

— Ти розтовк йому пику потім, так? — гмикнула Варта.

— Звідки знаєш? — Златана це питання застало зненацька.

— Від Алана.

— Гаразд. Так. Насправді в мене аж руки тремтіли з тієї миті, як я склав обітницю судді, — так хотів перестріти Віслава і... Я, мабуть, убив би його на місці, якби він не був кандидатом.

— Я рада, що ти не зробив цього. Врешті, «світлий диявол» може стати корисним — тепер у нас є могутній соратник проти Бертока... Златане, ми обоє постаралися, щоби ситуація докотилася до цього.

Дівчина поглянула на поплямований килим і подумала, що невдовзі хтось може навідатися по них.

— Та-ак... Але, знаєш, я вже бачу, як на з'їздах мені закидатимуть, що я маю пільги у Вартових, бо один із них — мій брат, а інша — моя дівчина.

— Хіба стосунки між суддями і Вартовими не заборонені? — нагадала Варта, хоча слова тенькнули всередині ноткою болю.

Златан тихо просвистів якусь мелодію й скосив погляд у бік чаклунки:

— А хай спробують мені щось заборонити. Хай спробують... Але якийсь час усе буде складно. Поїдеш додому?

— Так, було б непогано. Я використала цю поїздку як причину не розповідати батькам правди про Вартових і своє походження, але, думаю, ніхто від цього не виграє. Хай знають, що я чогось...

— Варта, — перервав її Златан і розсміявся. — Так. Безперечно, так...

Дівчина замовкла і пригадала перший день у празькій квартирі, коли вона уявляла світле майбутнє на престижній посаді з найкращим у світі напарником.

— Ми зможемо бачитися часто, — заспокійливо пробурмотів Златан.

— Ага.

— Слово судді.

— Ага.

— Я люблю тебе.

— Ага, я ж крутезна Вартова.

— Я полюбив би тебе, навіть якби ти була слабкою безрідною чаклункою.

— Ага... Що, навіть світлою? — гмикнула дівчина.

— Жартуєш, нехороша моя?

— А що ще залишається?

— Тоді так. Навіть якби ти була світлою... Але не слабкою.

— Не говори цього так серйозно, — Варта клацнула замком на сумці і рішуче дістала з неї обидва артефакти. — Пане суддя, поки ви не рвонули кудись у надважливих справах Конгломерату, нам потрібно пройти ритуал.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить?

— Змінить. Тобі потрібно зробити це, так? Мені теж. Щоб контролювати свою силу. Ти вже Вартовий, Златане. Навіть якщо про це знатимемо лише ми з тобою.

— Про це справді знатимемо лише ми з тобою. Якщо випливе назовні...

— Буде скандал. Тебе звільнять. Прийдуть кровопивці. І ти — труп. Тому ми нікому не скажемо. Навіть Амброзові. З ним же нічого не станеться?

— Ні. Сила Вартового може належати лише комусь одному з родини, а оскільки у фіналі Гри її вже оживив у собі я, то Амброзові нічого не мало б загрожувати. А після нашого ритуалу — й поготів. Мій брат залишиться за бортом цілком і повністю, як він того й бажає, — проблиск усмішки на Златановому обличчі втішив Варту, попри те що їй хотілося завити від безвиході. Але вона лише стиснула артефакти міцніше.

— То як приносити ці клятви? — чаклунка погано пригадувала ритуал, який вони проходили з Амброзом, бо тоді її нудило від самої думки про неправильність усього цього.

Артефакти обпікали крижаним холодом. Десь у глибині думок внутрішній голос нашіптував, що це — те, чого вона хотіла. Те, задля чого вона народилася. Переметнулася на століття в часі. І померла.

— Спікер тоді читав пафосну промову, але, думаю, можна обійтися без неї, — Златан скептично подивився на келих та кинджал у руках дівчини і видихнув. — Хіба що ти хочеш...

— Ні. Ні. Має бути щось інше, — Варта похитала головою. — Артефакти... мені здається, вони живі. І не терпітимуть брехні. Розумієш? Чи я здаюся трохи божевільною, бо називаю живими чашку і ніж?

— Жодної брехні, — Златан усміхнувся й примостився навколішки біля неї і накрив руку, що стискала кинджал. — Варто Тарновецька. Станіславівна... Від сьогодні моя сила — твоя, — він опустив погляд, і порізана шрамами ліва рука лягла на келих. — Обіцяю нести вагу цієї справи. Як суддя чеський. І як Вартовий Центральноєвропейського конгломерату. Ну... негласний Вартовий.

Він здригнувся, але його руки вільно торкалися обох артефактів водночас.

— Обіцяю тобі те саме, пане суддя, — Варта повторила його слова, збиваючись, додаючи власні, відчуваючи, як кинджал в одній руці та келих в іншій обпалюють шкіру крижаним холодом.

Опісля дівчина розітнула долоню мага, а він розітнув її. Біль від рани відступив швидко, поріз затягнувся плетивом інею, що не танув. Кров наповнила келих на два ковтки — по одному для кожного.

Кілька секунд у повній тиші Варті здавалося, що вона знов опинилась у Львові, на дев'ятій точці Гри. Що зараз спалахне велика, незвідана сила, яка змінить світ довкола неї. Що вона відчує себе безмежно могутньою, дотичною до якоїсь прадавньої сили, що текла в крові Тарновецьких і Богумінів... Але нічого такого не сталося.

Примружені очі Златана дивились на неї невідривно. Руку холодив іній.

— То ми тепер... офіційно? — чаклунка недовірливо порушила тишу.

— Так, справді. Офіційно.

— Ну, Богуміне... — Варта відчула, що її душать раптові сльози, але примусила себе ковтнути їх і усміхнутися.

— Потиснемо одне одному руки, як повноправні таємні напарники? — запропонував Златан.

Дівчина підвелася, обтрусила коліна від пилу та обережно опустила на підлогу обидва артефакти, на яких ще не висохла їхня зі Златаном кров. На мить вона затримала погляд на кривавих плямах на килимі й подумала, що назавжди запече в пам'яті тіні кровопивць, котрі колихалися перед ними, обіцяючи Златанові смерть.

Але це було позаду. А попереду... Варта змусила себе не думати про це зараз. Бо забагато надій різко обернулися попелом. Не хотілося знову стати жертвою власної самовпевненості.

— Я з тобою, пане суддя, — вона подивилася в знайомі очі, й чех відповів із широкою усмішкою:

— Я з тобою, Вартова.

Варта стиснула закривавлену Златанову руку і першою зробила крок назустріч.