В зоряні світи

День другий

Іван Макарович вийшов із страшного “каземату” і кинувся на нижчий ярус. Забувши про всяку обережність, він біг величезними кроками — то перескакуючи через купи каміння на пологих спусках, то швидко долаючи круті сходи. Вибирав шлях так, щоб спускатися углиб поблизу колодязя, в який упали Ольга і Михайло. “Адже він не безкінечний! — тривожно шугала думка. — Може… може вони ще живі…”

Поворот, ще поворот… Куди веде цей кам’яний жолоб? Іван Макарович відчув, як його скроні під скафандром покрилися потом. “Не треба гарячкувати, — говорив йому внутрішній голос. — Тут потрібно все зважити, обміркувати…”

Зупинився, обіперся плечем об холодний німий мур. Звичайно, гарячитись не треба, але що ж робити? Раптом його погляд ковзнув по шкалі кисневого балончика. В першу мить він якось і уваги не звернув на показання шкали. А коли глянув на неї вдруге — його неначе жаром обсипало. Кисню залишалось зовсім мало. Якщо стояти тут і роздумувати, то на зворотний шлях його невистачить.

Глибоко зітхнувши, Іван Макаровим рушив назад, угору. Тепер уже часто поглядав на шкалу. Ішов розмірено, намагався вгамувати тривогу, але марно. В уяві поставали такі милі, рідні обличчя, а болючі думки спалахували, неначе блискавки. “Ну, звичайно, вони загинули!.. Не вберіг, не вберіг!”

Діставшись до “бібліотеки” з останніми краплями кисню, Плугар зарядив балон і відразу ж рушив на пошуки… Загорського не пустив.

…Мабуть легше було титану Атланту[6] тримати небосхил, ніж Плугареві зносити тяжке горе, що випало на його долю. Але зносив. Неначе скам’янів, ходив зціпивши зуби, але ходив! Скільки разів кидався він на розшуки Ольги і Мілька! Селенітське місто здалося йому кам’яним мішком. Іван Макарович то спускався глибоко вниз, намагаючись відшукати боковий вхід у той колодязь, то повертався до “бібліотеки”, щоб наповнити свій кисневий балон. Розпач і туга шматували йому серце. Незабаром, буквально через кілька годин може прибути друга ракета, прилетять його друзі по роботі… Не радісною буде зустріч!

…Народжувався новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довжелезна місячна ніч відступала перед сонячним промінням. Спочатку воно виблискувало на вершинах високих гір, потім поступово спускалося вниз і, зрештою, заливало все більший і більший простір планети. “Серпик” ріс. Ось його північний ріжок черкнувся поваленої “Комети” — великий блискучий ілюмінатор її не то що засяяв — спалахнув! Загорському, який вибрався з “підземелля” на поверхню і самотньо порався біля всюдихода, цього радісного блиску не видно було: адже ракету заступали гори. А от екіпаж другого астроплана, що з величезною швидкістю наближався до Місяця, може й помітив цей гострий блиск!

Настроївши радіостанцію всюдихода, Загорський сидів, підставивши плечі ласкавим сонячним променям, Раптом його ніби штовхнуло, схопився на ноги. В навушниках чувся якийсь шум! Може це просто в голові шумить? Чи, може… Кинувся до пульта рації. В захисних рукавицях все ж таки було незручно працювати на ній, і Загорському здавалося, що він занадто довго возиться з важелями. Нарешті — тріск і уривок фрази:

— …Та…та…ку!

Ще кілька поворотів маленького важелька, і в навушниках зазвучало зовсім чітко:

— Комета, Комета… Ідемо на посадку!

Незабаром Загорський побачив і саму ракету. Наче велике срібне веретено поволі спускалося з чорного неба. З нижнього кінця його вихоплювався золотий сніп. Ось “веретено” сховалося за гірськими шпилями. “Чи вдало сіли?” тенькнуло Миколине серце. Він почав швидко працювати на передатчику.

— Вітаємо з прибуттям, товариші! Наше місцезнаходження…

Зв’язок встановлено. “Комета-2” сіла благополучно поблизу першої ракети. Загорський хотів під’їхати до них всюдиходом, але мотор не працював: мабуть від різкої зміни температури щось у ньому зіпсувалося. Тоді він попросив прибути сюди якомога скоріше.

Нервово походжав біля всюдихода. Здавалося — їх довго немає. А коли вони прибігли — троє дужих, швидких, як вітер, — від хвилювання він не міг вимовити й слова.

— А де ж ваш екіпаж?

— Ходімо, ходімо, не можна гаяти й хвилини! — вигукнув Загорський і першим спустився до входу в тунель. Цього разу він просто стрибнув у глибоке річище. А за ним і прибулі товариші. В тунелі, спускаючись гігантськими сходами до храму, Загорський розповів про нещастя. Ішли не зупиняючись ні на мить. Навіть зотлілі селеніти не звернули на себе їхньої уваги. Вони тут пролежали довгі тисячоліття — почекають і ще, а Ольга та Михайло…

Сходили з яруса на ярус.

Нарешті, “бібліотека”. Ось і той злощасний кам’яний люк.

Тепер, коли далека Земля надіслала допомогу, коли поруч були товариші, в серці Івана Макаровича з’явилася надія. Йому хотілось вірити, що Михайла й Ольгу все-таки вдасться врятувати.

— Якщо вони не розбилися, то чи вистачить у них кисню?

— Повинно вистачити… — невпевнено відповів Плугар. — У них запасні балони…

Швидко склали план розшуків. Найголовніше — це взяти якомога більше кисню. Зійшовши вглиб, обстежити не один тунель… Плугареві лишатися біля кисневої апаратури. Загорський, на випадок потреби вертатиметься і підноситиме нові балони.

— Ех, був би оце канат! — сказав один. — Можна б просто в колодязь…

Вони пішли і швидко зникли за поворотом.