В зоряні світи

Земляни

Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, доки зовсім не прокинувся, він здивовано дивився вгору — там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де це він і що з ним?

Але світло відбивалося від кожного предмета, лилося від приладів, від усяких — великих і малих нікельованих ручок та кнопок, від стін, оббитих жовтою шкірою, від крісел, від усього, що було навколо. Відбивалося і линуло до очей, кладучи на сітчатку різноманітні зображення. Це поступово збуджувало мозок, і Плугар прокинувся зовсім. Так, це не сон, це дійсність! Вони на Місяці, і треба, треба діяти.

Він сів, поглянув на дочку, що лежала боком, ніби до чогось прислухаючись, на хлопців, що спали, розкинувши руки, і йому стало шкода їх будити. Але програма досліджень величезна, запаси кисню та харчів обмежені, то хіба можна прогаяти хоч годину? Іван Макарович, підвівшись, торкнув Ольжине плече, і вона враз прокинулась.

— Вставай, — чомусь притишено сказав до неї батько, — буди хлопців.

Оля протерла кулаками очі. “Точнісінько, як дитина!” подумав, усміхаючись, Іван Макарович і підійшов до ілюмінатора. А вона тимчасом схопилася на рівні ноги — опецькувата в своєму вовняному костюмі — та як гукне:

— Земляки! Підйом!

Хлопців неначе пружиною підкинуло. Схопилися, потягаються — відпочилі, дужі.

— Еге, ми тут справді земляки! — засміявся Загорський. — Нічого не скажеш, хоч на Землі й народилися за тисячі кілометрів одне від одного.

— Де народилися — то байдуже. Головне, що ми з Землі, от і земляки, — вставив Мілько.

— Е, ні, — заперечила Ольга. — Якщо міркувати з цього погляду, то правильніше було б сказати про нас “земляни”, так само як про жителів Марса — “марсіани”…

— Ну добре, земляки чи земляни, — втрутився Плугар, — відпочили?

— Так, Іване Макаровичу! — в один голос гукнули Мілько і Загорський.

— Ну, от і гаразд. Тепер, значить, за роботу. Сьогодні мусимо скласти і випробувати наш всюдихід.

— Зараз ми вдихнемо в нього душу, — кивнув головою Мілько і кинувся відкривати багажники, в яких були складені численні частини і деталі всюдихода: вони везли його в розібраному вигляді. Загорський допомагав товаришеві, а коли ящики і пакунки були витягнуті, до роботи став і Іван Макарович.

— Та ми й самі впораємось! — сказав Загорський.

І він говорив щиро. Юнаки вважали, що скласти всюдихід— діло зовсім легке. Але вони не врахували одного: умови на Місяці дуже відрізнялися від земних… І скоро вони це відчули, як тільки почали знімати всі оці ящики і пакунки з корабля на поверхню Місяця. Всім довелося надіти скафандри, обвішатися кисневими балонами. Це, звичайно, дуже утруднювало і уповільнювало роботу.

Працювали так. Клали ящик у повітряний шлюз, викачували повітря. Потім відкривали люк і за допомогою міцного троса спускали вантаж униз. Це було набагато легше, ніж на Землі, бо мускульна сила людей залишалась однаковою, а вага всіх тіл на Місяці зменшилась аж у шість разів! Тут навіть професор, чоловік не звиклий до фізичної праці, міг підняти набагато більше, ніж важкоатлет на Землі! Але знімати з ракети, що велетенською сигарою височіла над поверхнею Місяця, численні деталі машини, а потім складати, монтувати їх — “вдихати душу”, як сказав Михайло Мілько, — справа морочлива.

Та робота не припинялася й на хвилину.

Коли б на Місяці були жителі, то вони побачили б таку картину. З люка височенної ракети, яка металевими триногами обіперлася об кам’янисту поверхню Місяця, спускався на тросі ящик. Внизу його відв’язувала і відсувала вбік висока істота з великою круглою головою (то був Загорський). Трос, теліпаючись кінцем, піднімався і зникав у череві ракети, щоб незабаром знову спустити ящик чи якусь частину. А коли вивантаження було закінчено, із люка спочатку по металевих скобах, а потім по драбині спустилося ще дві такі ж головаті істоти — Мілько і професор. Сходили по одному, обережно, тримаючись за верхній щабель і намацуючи ногою нижній, хоча могли б просто стрибнути.

Незабаром біля підніжжя ракети розкинувся справжній будівельний майданчик. І селеніти змогли б вигукнути: “О сини Землі! Завжди ви щось будуєте!”

Спочатку Мілько розкрив ящики, в яких лежали стальні гусениці. Розіслали їх на “землі” — дві блискучі стрічки. Потім почали монтувати на них скати і раму. А впоравшись із ходовою частиною, взялися за моторну групу і трансмісію. Дах кузова машини вистелили кремнійовими плитами — вони перетворюватимуть сонячні промені в струм і живитимуть електромотор. Управління всюдихода подібне до того, яке мають гусеничні трактори: бортові фрикціони.

Сонце черкнулося ламаної лінії високих гірських вершин, на деякий час ховаючись за гостроребрими шпилями, то знову бризкаючи променями з-за них, а робота ще не була закінчена. Всі троє утомилися, зголодніли. Та й те сказати: потрібно було припасувати сотні деталей, закріпити їх чи то шпильками, чи то хомутками, а чи й просто шурупами — скільки кропіткої праці!

Іван Макарович захоплено дивився, як юнаки орудують ключами, особливо Михайло. “Люди розумової праці, як вони добре призвичаїлись до фізичної! — думав професор. — Любо глянути!”

А коли машина була складена повністю, Іван Макарович потис хлопцям руки, хоч зробити це як слід заважав скафандр.

— Дякую, дуже дякую, товариші! — говорив він через свою портативну рацію. — А тепер — відпочинок!

Але Мілько спочатку жестами, а потім через свій передавач попросив дозволу випробувати машину. Івану Макаровичу самому кортіло переконатися, чи працюватиме мотор, отож довго умовляти його не довелося. На знак згоди він махнув рукою.

Мілько сів за важелі, Загорський поруч. Іван Макарович з цікавістю дивився на Мілька — механік порався біля щитка та важелів управління. Хвилина, друга… Враз корпус машини здригнувся, і вона зовсім беззвучно рушила.

Чудно було дивитися, як з-під гусениць летіла пилюка і дрібне каміння, — дивитися, а звуків не чути.

Ніщо не могло порушити віковічну тишу цієї мертвої планети.

Мілько зробив велике коло і, зупинившись біля професора, вимкнув мотор. Через скельця скафандра Плугар бачив його осяяні очі.

Радісні, щасливі, підіймалися вони в кабіну свого космічного корабля, де їх уже давно чекав обід.

— Ого! — вигукнув Загорський, знявши скафандр.

— Чи ви, Олю, встигли збігати в “місцевий гастроном”?

— Їжте, їжте, — посміхалася Ольга. — Ви всі заробили. Це тільки я одна ледарювала!

— Це було б просто, як кажуть, щастя, — промовив Мілько, — якби весь час медицині довелось відпочивати!

Весело перемовляючись, насолоджуючись звуками своїх голосів, вони сіли обідати — одна дружна сім’я.