В зоряні світи

Катастрофа

— Отже, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сімдесят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина зникла… За цей час можна багато дечого зробити. Нам необхідно поповнити колекцію мінералів, перенести експонати з селенітського міста… Астрономічні спостереження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?

— Ясно.

Ольга схилилась над екраном. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо.

Раптом очі її різонув гострий блиск. Відсахнулася, закрила обличчя долонями. Подумала, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.

— Миколо… — хотіла звернутися до Загорського, але не встигла. Страшний поштовх струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть, у всіх закрутилося в очах, Мілько схопився, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Удар, ще удар, тріск і гудіння, може, то у вухах? Михайло не втримався на ногах — його неначе молотом ударило по голові. Останнє, що він бачив провалюючись в якусь чорну безодню, — були перелякані Ольжині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Ольга скрикнула:

— Михайле! Що з тобою, Михайле!

Схопила його зів’ялу руку — довго не могла намацати пульс. І, мабуть, хтось інший-таки і не намацав би, а її ніжні, чутливі пальці сприйняли ледве вловимі поштовхи.

Наче помаленьку сіпалась тоненька нитка. “Зупиняється серце, — подумала Ольга. — Глибока травма…”

Мілько лежав горілиць, яскраве сонячне проміння падало на його бліде обличчя. Ольга відкрила йому очі й побачила розширені зіниці. “Він зовсім не реагує на світло!” промайнула думка.

Швидко скинула з себе кофту, згорнула і підклала під закривавлену голову. Думки обганяли одна одну. “Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…”

Схвильована, перелякана, Ольга все ж таки діяла швидко, рухи були точні. Вихопила спиртовий стерилізатор (навіть не помилилася відкрутити кришку), набрала в шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, відсунувши Михайлів рук їв вище ліктя, вправно зробила укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинулась обробляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Ольга перевела подих лише тоді, коли наклала пов’язку.

Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя! Це викликало надію на хороші наслідки, але Ольга добре знала, що в цей гострий, хаотичний період протікання хвороби, як його назвав колись Бурденко, можна сподіватися всяких ускладнень.

Мілько розплющив очі. “Шокові явища поступово згасають”, подумала Ольга.

— Михайле! — гукнула.

Губи його заворушилися, але слів не було чути.

— Мишко, любий, тобі краще?

А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.

— Ось покладемо тебе зручніше… — говорила, піднімаючи Михайлову голову собі на коліна й обхоплюючи його руками під пахви.

— Правда ж, тобі вже набагато краще?

Легко, без напруження поклала кремезного юнака на його лежак. Повернула в правий бік, приговорюючи:

— Отак полеж, на випадок нудоти.

Іван Макарович і Загорський теж добре стукнулися, але вони цього й не помічали, стривожені пораненням Мілька. Мовчки дивилися, як порається біля нього Ольга, подавали потрібні їй речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може здвиг кори Місяця?

— Загадково, просто загадково! — заговорив професор, ходячи взад і вперед.

— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!

Тільки тепер Іван Макарович і Ольга звернули увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.

— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — але хіба назавжди? Як ви гадаєте, Загорський?

— Треба знайти вихід…

В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.

— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, І струс поверхні…

— Вибух то вибух, але там немає ніякого вулкана! Ми ж маємо докладну карту…

Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці, в радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.

— Мені здається, що це атомний вибух, товариші, — підсумував професор.

— Це можливо, але навіщо їм було робити такий експеримент? — сказав Загорський, маючи на увазі “сусідів”.

— Мабуть, догралися з новим радіоактивним елементом…

— “Селеніт-1”?

— Так.

Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! “Комета” впала. Радіопередавач пошкоджено, Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря — годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?

Іван Макарович дивиться на Ольгу та Загорського. Приголомшені катастрофою, вони стоять біля ілюмінатора і, мабуть, стежать за тією зловісною газовою стіною. В Ольги зосереджений вираз обличчя, Микола насуплений. Стоять, ніби коло вікна вагона, дивляться на пропливаючий краєвид і кожен думає про своє.

Враз Ольга повертається і швидко підходить до батька.

— Тату! — вигукує, припадаючи йому до грудей.

— Чого ти?

Іван Макарович почав механічно куйовдити їй волосся — так він заспокоював її, коли вона була маленькою, А вона відхилилася, приклала йому долоні до щік:

— Чого у вас така байдужість? І в Миколи… Скажіть, невже…

— Це тобі здалося, Олю! — заговорив Плугар твердим голосом. — Просто — я міркую…

— Але ж треба щось робити — чуєте? — робити!

— Вірно, дочко! Доки не зробимо всього, що в наших силах і навіть більше, — не відступимо. Так, Загорський?

— Так, Іване Макаровичу.

Пригнічений стан експедиції змінився активним. І це не був відчай, ні. Живі люди боролися за життя.

Найперше — це треба було прокласти шлях назовні, а потім підготувати ракету до зльоту. Іван Макарович, і Микола, й Ольга, пропонували на загальний розсуд багато проектів. Загорський висував таку думку. Вони включать реактор і просунуться на деяку відстань по грунту. Можливо, сам рельєф допоможе хоч трохи повернути ракету. Проти цього заперечував професор. Вірогідність користі від цього мізерна, говорив він, зате ракета буде пошкоджена напевне. Тертя об грунт продере обшивку, а то й зовсім провалить бік.

Ольга пропонувала вибити ілюмінатор. Але це загрожувало втратою повітря. Не встигли б вони закрити його, як уся “атмосфера” ракети вилетіла б з неї. Цим рискувати не зважувались.

Що ж робити? — тривожно билася думка. Здавалося, не було виходу. Але вилетівши в пошуки, вона не складала крил.

— А що порадив би Михайло? — спитала Ольга.

Всі глянули на свого товариша, що лежав у забутті.

— Моторна група… — пригадав Загорський. — Там є глухий люк.

Іван Макарович дістав схему силового відсіку і знайшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.

Ольга в нервовому пориві обхопила Загорського за шию і поцілувала в щоку, потім підбігла до батька і вкрила поцілунками його колюче обличчя.

— Ми врятовані! — гукала вона. — Ми врятовані!

— Так, так, Олю, — говорив Плугар, думаючи про те, чи вдасться якось поставити величезну ракету вертикально, щоб можна було стартувати.

Загорський узяв інструменти і не без труднощів пробрався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкручував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу — надів скафандр, узяв лопату, кайло. Хотіли викачати з коридорчика повітря, але це не вдавалося. Микола зайшов туди, і за ним щільно прикрилися дверці. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпуса овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло зсередини, на якусь мить Микола відчув вітер! Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору, стиснув плечі.

Просунути свою кремезну постать у люк Миколі було не легко, та ще в скафандрі. Намагався стиснутись, зіщулитись. Аж тут пошкодував, що виріс такий великий!

Нарешті видерся наверх. Навколо, як і раніше, було мертво й пустельно. Спустився по гладенькому боці ракети, відв’язав трос і, взявши лопату, почав швидко копати, щоб дістатись до вхідного люка. Працювати було не важко, каміння не траплялось, лопата легко входила в піскуватий сірий грунт.

Росла купа викопаної місячної “землі”, а з нею росла й тривога. До люка він, безперечно, докопається, а тоді що? Копати яму, щоб ракета посунулась у неї хвостом і стала хоча б під кутом 45°? Та це ж не яма потрібна, а ціла шахта! За скільки ж її можна викопати? Чи вистачить у них повітря?

Микола в деталях обдумував план, але кожного разу натрапляв на непереборні труднощі. Тільки він подумав про використання всюдихода, як тягача, — відразу постало запитання: “А чим його чіпляти за ракету?” Або заглибина. Чим витягати землю? Навіть відер немає… От коли б копати вдовжину — було б легше, хоча б довелося вийняти вдвоє більше грунту!

Нарешті Микола підвів траншею під самий люк. Відкрив його і дістався всередину ракети. Іван Макарович і Ольга нетерпляче чекали його. Значить, вихід є! Хоча з великими незручностями, але можна заходити і виходити з ракети. І цим відразу ж скористався Плугар— разом із Загорським вийшов.

Ольга лишилася біля Михайла. То рахувала пульс, то перевіряла неврологічний статус хворого: рухові функції, чутливість, стан свідомості, орієнтування його щодо самого себе, місця і часу… Настрій у неї покращав: різких відхилень од норми не було. Стан Михайла помітно поліпшувався. Тепер йому потрібен був спокій і спокій. Голова його, охоплена білою пов’язкою, золотилася в сонячному промінні. “Сонце, — подумала Ольга, — може, воно тут допоможе? Воно ж посилає найрізноманітніші промені! До земної поверхні багато з них не доходить: їх затримує товща атмосфери. А тут, на Місяці… Оцей промінь проходить лише нашу, ракетівську атмосферу всього метрів два до Михайлової голови… Може, спробувати?”

— Пити… — приглушено сказав Михайло.

— Хочеш пити? — кинулась Ольга до термоса з водою, але передумала, зупинилася. — Потерпи трохи.

Намочила хусточку і кілька разів провела по спраглих юнакових губах.

Підійшла до ілюмінатора. Та ж сувора картина. Мовчазно здіймаються гірські шпилі, а над ними — чорне оксамитове небо. Серед зоряних роїв велично сяє Сонце — незвичне, зовсім незнайоме. З нього вихоплюються гігантські вогненні пелюстки, рвуться на всі боки, дивовижна корона оточує диск.

“Що несуть потоки твого проміння? — подумала Ольга, звертаючись до Сонця. І сама ж відповіла: — Безперечно, життя! Але ж як розгадати таємницю твоїх невидимих хвиль?”

Сонце беззвучно палахкотіло, щедро ллючи проміння на вкутану голубим шарфом Землю, на кам’янистий Місяць, на Венеру, Марс, на всю свою планетну сім’ю, його сяйво пестило і гостроносу ракету, в якій біля ілюмінатора стояла замислена дівчина, а на матраці лежав нерухомий юнак.

Нарешті, вона зважилась: треба підставити рану під проміння! Коли б у ньому були руйнівні хвилі, вони б уже дали себе відчути… Зрештою, й рентгенівське проміння в своїй суті шкідливе, але відповідні порції його дають позитивний ефект. Отже, маленькими дозами…

Ольга розв’язала пов’язку, і на рану впав пучок сонячних променів. “Раз, два, три, чотири…” рахувала Ольга до шістдесяти. Потім заступила сонце. Через хвилин п’ять знову відійшла…

— Ну, на перший раз досить, — сказала, кладучи пов’язку. — Стишується біль? Тобі легше? — спитала тривожно.

— Легше, — прошепотів Михайло. — Ласкава ти, Олю, хороша.

Веснянкувате її обличчя вкрилося рум’янцем радості — чи тому, що Михайлові стало краще, чи тому, що він сказав теплі слова…