В зоряні світи

Із щоденника Ольги Плугар

“Тепер я можу продовжувати свої записи. Ми непогано влаштувалися в селенітському житлі. Встигли до заходу сонця перевезти запас харчів, всіляке устаткування, навіть постелі-матраци і ковдри. В місті тепло і світло. Аж не віриться, що там, зверху, стоїть чорна холодна ніч. Більше ста градусів морозу! Мерзне бідна наша ракета. Мені її шкода, неначе живу істоту. Останнім її залишив Мілько — він розмовляв за допомогою сигналів локатора з нашою земною станцією. Таки догадалися! А ми, як ми зраділи, коли встановили зв’язок! Мені здалося, що я поговорила з рідною мамою… Бідна, як вона там себе почуває? Певне, дуже переживає за нами і може цілими ночами дивиться на сяючий диск Місяця. Але ж тепер його не видно, мама жде серпика… Люба моя мамусю! Як я скучила за тобою…”

“Батько невтомний. Наче алхімік священнодійствує серед всілякої апаратури, — розкладає воду, мінерали, створюючи атмосферу міста”.

“Усім нам довелося таки добре “погріти чуби”, щоб щільними переборками відгородити наш ярус. Для цього батько розробив цілу систему кесонів — камер, тиск повітря в яких поступово спадає. Тепер ми герметично закупорені, принаймні так думає тато, він не припускає, щоб селенітські будівники зробили ще десь вихід: був би протяг. Кілька разів повітря все ж таки тікало крізь переборки. Доводилося знову і знову “підганяти” їх, закладаючи кам’яними плитами. Зрештою людська наполегливість таки домоглася свого!

Микола сказав:

— Це підземелля ми, можливо, і наповнимо повітрям, а от створити атмосферу для всієї планети не вдасться.

Батько гаряче заперечував. Взагалі, я помічаю, що в нього дуже збуджені нерви. Боюсь, що як повернемося на Землю, він зляже від нервового виснаження.

А Загорський стоїть на своєму:

— Природа все-таки поставила людині певні межі через які не можна переступити.

— Треба вірити в силу людського розуму, в силу науки! — збуджено вигукнув батько. — І коли вже з нас облущиться ота віковічна шкаралупа! Сам же одну “непереборну” межу переступив — перелетів з однієї планети на іншу, а про другу говорить… Немає для науки меж!

Може, воно й так, але все ж таки створення атмосфери Місяця дуже… важко уявити.

— Та це треба половину речовини Місяця перетворити на газ! — не відступав Микола. — А може, й більше!

Батько доводить, що ні. Співставляє щільність мінералів і газів, “планує” атмосферу висотою не більше трьох-чотирьох кілометрів. Невже його задум здійсниться?..”

“У нас дискусії за дискусіями. Що ми не робимо — чи шукаємо селенітські поховання, чи намагаємось відкрити сліди металів, завжди якось непомітно зав’язується суперечка. Микола переконаний, що селеніти не знали металів. Батько твердить, що хоч селеніти може й не знали міді, бронзи і заліза, але метали тут, безперечно, є. Вони зосередилися в ядрі планети. Тільки про поховання вони й не сперечалися, зійшлися на тому, що селеніти, видно, спалювали померлих.

— А оці, що лишилися? — спитала я.

— Цих уже нікому було спалити, це останні… — пояснив батько”.

“Загорський розкритикував тутешню добу, яка триває місяць.

— Які рослини витримають двотижневу ніч? А тварини?

Батько нагадав йому про кількамісячні полярні ночі на Землі, про рослин і тварин Заполяр’я.

— Життя всесильне! — захоплено проголосив він”.

“Вони ходять без скафандрів! Аж тепер пригодився барометр! Показує “ясно”… Значить, атмосфера Місяця вже народжується! Можна вже й розмовляти без мікрофонів, просто так. Повітря передає звук”.

“Дуже неприємне враження справляє похмура постать Діка. Бродить, як примара, не скидаючи скафандра. Щось носить у собі недобре, зле. Зайняв собі окрему кімнату неподалеку від нашої зали”.

“Але ж і довго тягнеться ніч. Хоч тут у нас і світло, як удень, але вона все ж якось давить на нас.

Микола добився свого: тато вивчився грати в шахи і вже “вліпив” йому один мат.

Зараз вони всі троє сплять, розкинувшись на матрацах, а я чергую. Сиджу і пишу на колінах. Різні чудернацькі думки лізуть у голову. Інколи мені здається, що все це сон… Хоча б скоріше сходило сонце і починався великий день!”