Віщі сестри

— Значить, так, — сказав Смерть у простір і повернувся до дзеркала. — Не стримати мене… ні гм‑гм-гм, ні тища там чогось, — невпевнено промовив він і змахнув у повітрі косою.

Від коси відвалилося лезо.

— Ну як, страшно? — поцікавився він, намагаючись прилаштувати лезо на місце.

Томджон, який потроху сьорбав чай, сидячи на власному горбі, підбадьорливо кивнув.

— Аякже, старий, — сказав він. — Порівняно з тобою навіть справжня смерть не така вже й страшна. От тільки добре б додати трохи порожнечі.

— Тобто?

Томджон поставив кухоль. На його обличчя ніби лягла тінь; очі провалилися, зуби вищирилися, шкіра зблідла і натяглася.

— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, НІКУДИШНІЙ АКТОРЕ, — промовив він речитативом, у якому кожен наголос падав на місце, ніби кришка домовини.

Потому риси його обличчя знову повернулися до норми.

— Десь так, — завершив він.

Семерт, що з переляку притиснувся був до стіни, прийшов до тями і нервово засміявся.

— О боги, і як ти це робиш, — сказав він. — Слово честі, я так ніколи не зможу.

— Нічого особливого, повір. Тепер біжи на сцену, Г’юл і так не в найкращому гуморі.

Семерт кинув на нього сповнений вдячності погляд і помчав допомагати з декораціями.

Томджон лишився, іноді відпиваючи чай із виглядом людини, що чимось стурбована. Він майже не чув шуму, що завжди панує за лаштунками під час вистави. Він був і справді стурбований.

Як свого часу висловився Г’юл, у п’єсі все було чудово, крім самої п’єси. А Томджонові постійно видавалося, що п’єса вперто намагається змінитися. У голові він чув зовсім інші слова — от тільки надто тихі, щоб їх до пуття розібрати. Це було страшенно схоже на підслуховування чужої розмови. Щоб заглушити це дзижчання у власній голові, йому доводилося кричати все гучніше.

І це було неправильно. Якщо вже п’єсу написано, то її… написано, що ще тут скажеш. Вона не може ожити й почати сама себе перекручувати.

Не дивно, що всіх і кожного доводилося підштовхувати та виправляти. П’єса викручувалася в їхніх руках у спробах змінити себе. Бачать боги, він з радістю забрався б і з цього напівпримарного замку, і від цього божевільного герцога… Він роззирнувся, вирішив, що до другої дії є ще певний час, і рушив навмання у пошуках свіжішого повітря.

Штовхнувши якісь двері, він вийшов кудись на мури. Двері щільно зачинив за собою, і звуки сцени щезли, змінившись оксамитовою тишею. Попелясте надвечір’я переховувалося за фіранками хмар, але безпосередньо над землею повітря було тихим, як ставок при млині, й гарячим, як у топці. В лісі при підніжжі замку заверещала якась вечірня птаха.

Томджон підійшов до внутрішнього боку майданчика і зазирнув в ущелину з вертикальними стінами. В її глибочіні, огорнута незмінним туманом, нуртувала річка Ланкр.

Він розвернувся, зробив пару кроків, і раптом його охопив такий лютий мороз, що він задихнувся.

Його одяг шарпав неймовірно холодний вітрюган. А у вухах лунало дивне шамкотіння, ніби хтось намагався щось йому сказати, але занадто поспішав. На мить його прикувало до місця; нарешті, опанувавши дихання, Томджон чимдуж рвонув до дверей.

— Але ж ми не відьми!

— Тоді чого у вас вигляд, як у відьом? Хлопці, зв’яжіть-но їм руки.

— Так, вигляд — але зрозумійте, що ми несправжні відьми!

Капітан герцогської гвардії переводив погляд з обличчя на обличчя. Погляд ковзав по гостроверхих капелюхах, розпатланому волоссю, від якого йшов запах прілої соломи, щедро накладеній косметиці зеленавих відтінків і цілому сузір’ю бородавок.

Людина, здатна виявляти ініціативу, недовго протрималася б у капітанах гвардії герцога Шельметя. Йому наказали взяти трьох відьом — і рахунок, здається, збігався.

До театру капітан волів не ходити. Ще на зорі підліткового віку він був настільки перелякався ляльок, які самі собою рухалися й розмовляли, а потім сховалися за завісою, що відтоді щосили уникав будь-яких масових розважальних заходів, підозрюючи, що такі справи можуть вилитися щонайменше в напад крокодилів. Перед нинішнім викликом він проводив час за такою безтурботною розвагою, як розпиття алкоголю у вартівні.

— Я ж наказав зв’язати їм руки! — різко кинув він.

— А кляпи вставляти?

— Та послухайте ж, ми тут з театром…

— Так, — здригнувшись, сказав капітан. — Вставляйте.

— Заради…

Капітан нахилився і втупився в три пари переляканих очей. Його тіпало.

— Все, — повідомив він. — Кінець вашим злим чаркам, чи як воно там.

Він раптом зауважив, що солдати теж дивляться на нього досить дивно. Капітан кашлянув і спробував опанувати себе.

— Отже, мої театральні відьмочки, — сказав він. — Ваше шоу скінчилося. Аплодисменти.

Він кивнув солдатам.

— Вдягти на них кайдани.

Справжні відьми тим часом розгублено вдивлялися в напівтемряву, що панувала за сценою, де вони наразі й опинилися.

Бабуня Дощевіск, ніби в пошуках підказки, раз у раз зазирала в сценарій, який підібрала дорогою.

— «Ґармирдер і ґвалт», — із сумнівом прочитала вона вголос.

— Це означає сукупність одночасних жахливих подій, — пояснила Маґрат. — Без цього жодна п’єса не обходиться.

— Шо-шо і ґвалт? — перепитала Тітуня Оґґ.

— Ґармирдер, — терпляче пояснила Маґрат.

— А, — дещо збадьорилася Тітуня. — Ну добре, що не зґвалтування.

— Заткни вже пельку, Ґіто, — сказала Бабуня. — Можна подумати, тебе це злякало б. А цей ґармирдер — то, може, такі ліки для горла. Якщо довго зчиняти ґвалт, горло може заболіти.

— Ми не можемо цього дозволити, — швидко заговорила Маґрат. — Якщо ми все це спустимо їм з рук, усіх відьом довіку вважатимуть старими дурепами в зеленому гримі.

— Дурепами, які втручаються у справи королів, — додала Тітуня. — Чого ми, як загальновідомо, ніколи в житті не робили.

— Я не проти втручання, — заявила Бабуня Дощевіск, спершись підборіддям на кулак. — Я проти втручання з лихою метою.

— А їхнє негуманне поводження з тваринами? — пробурмотіла Маґрат. — Оце-о, про «око пса та жаби вухо». Насправді ж ніхто нічим таким не користується.

Бабуня Дощевіск та Тітуня Оґґ старанно відвели погляди одна від одної.

— У канаві! — гірко промовила Тітуня.

— Словом, відьми зовсім не такі, — сказала Маґрат. — Ми живемо в гармонії з великими циклами Природи, ніколи нікому не шкодимо, і просто мерзенно казати про нас протилежне. Нам слід би залити їм у роти розплавлений свинець.

Дві старші відьми поглянули на неї з сумішшю подиву та дещиці поваги.

На її щоках проступив рум’янець (аж ніяк не зелений), і вона втупилася в підлогу.

— Тітонька Пташко колись розробила такий рецепт, — зізналася Маґрат. — Там усе досить просто. Спочатку треба роздобути свинець, а тоді…

— Боюся, це не зовсім те, що треба, — уважно добираючи слова, сказала Бабуня після хвилинної паузи, протягом якої в ній, схоже, боролися якісь протилежні почуття. — Вони можуть не встигнути втямити, в чому справа.

— Мучитися в пошуках відповіді їм доведеться недовго, — мрійливо проговорила Тітуня.

— Ні, це не варіант, — сказала Бабуня вже трохи впевненіше. — Ми ж тоді не дізнаємося, чим закінчиться вистава.

— Чого б нам просто не поміняти слова? — спитала Маґрат. — Нехай вони вийдуть на сцену, і тут ми накладемо закляття, щоб вони забули свої слова і заговорили такими словами, які нам потрібні.

— А ти вже експерт із театру? — саркастично поцікавилась Бабуня. — Слова-то мають відповідати сюжету і грі, інакше публіка здогадається, що щось не так.

— Та нема тут нічого складного, — відмахнулася Тітуня Оґґ. — Я ж уважно слухала. Виходиш і давай: та‑та, та‑та, та‑та-та-та.

Бабуня трохи поміркувала над цим.

— Підозрюю, все це не так уже й просто, — сказала вона. — Деякі з тих виступів були дуже сильними. Я майже ні слова не розуміла.

— Та ну, нехитре діло, — наполягала Тітуня. — Все одно половина з них постійно забуває, що треба казати. Впораємось.

— То ми маємо вкласти їм в голови інші слова? — уточнила Маґрат.

Тітуня Оґґ кивнула.

— Не скажу, як буде щодо нових слів, — визнала вона. — Але ми можемо змусити їх забути ті слова, що в них є.

Обидві подивились на Бабуню Дощевіск. Та знизала плечима.

— Припускаю, спробувати можна, — неохоче сказала вона.

— Всі відьми, і живі, і ненароджені, будуть нам вдячні, — палко промовила Маґрат.

— Яке щастя, — промимрила стара відьма.

— Ось ви де! В хованки схотілося погратися, чи що? Ми скрізь вас шукаємо!

Відьми обернулися. Перед ними стояв розлючений гном, намагаючись знизу вгору пропекти їх зверхнім поглядом.

— Нас? — перепитала Маґрат. — Але ми не…

— Вас, вас, і ніякого «не», ми ж усе вирішили минулого тижня. Дія друга, авансцена, навколо казана. Говорити в цьому епізоді нічого не мусите. Ви просто зображаєте окультний процес. Будьте лиховісними, наскільки це можливо, от і все. Ну ж бо, хлопці, ворушіться. Ви молодці, поки що грали чудово.

Г’юл ляснув Маґрат по сідниці.

— Гарне оформлення, Вільфе! — підбадьорливо вигукнув він. — Але, заради всього святого, додай ще трохи вати на грудях, там форми ще трохи не ті. А от твої бородавки, Біллеме, на висоті, — він відступив на крок. — Мушу визнати, ви маєте вигляд наймерзенніших відьом, яких будь-коли бачили будь-чиї очі. Молодці, хоча з перуками кепсько. Ну та вперед. Завісу підіймають за хвилину. Ні пуху ні пера.

Він ще раз лунко ляснув Маґрат по задку, ледь не відбивши собі руку, і помчав далі — кричати на інших акторів.

Відьми мовчали: жодна з них не наважувалася заговорити першою. По хвилі Маґрат і Тітуня Оґґ усвідомили, що інстинктивно звернули свої запитальні погляди до Бабуні.

Бабуня засопіла. Бабуня підняла очі до стелі. Бабуня роззирнулася навколо. Вона обернулася до залитої світлом сцени, ляснула в долоні, збудивши луну між замкових стін, і, поклавши руки на плечі своїм приятелькам, зблизила свою голову з їхніми.

— Це — нагода, — зловісно сказала вона. — Нумо влаштуймо їм виставу.

Тітуня, примружившись, дивилася Г’юлові вслід.

— Скоро від тебе самого пір’я полетить[59], — процідила вона.

За лаштунками Г’юл дав сигнал підняти завісу й дати грім.

Грому не було.

«А побий його грім, — прошипів гном так, що його почула половина глядачів. — Ну, де?!»

З-поза найближчої колони почулося:

— Г’юле, я випадково наступив на грім, і він погнувся. Тепер він тільки дзеленчить…

Гном глибоко вдихнув і порахував до десяти. Усі кругом завмерли, ніби вражені правцем — а шкода, майнуло йому в голові, що не блискавкою.

Нарешті він здійняв угору стиснуті кулаки і заволав:

— Мені потрібна була гроза! Просто гроза! Навіть не якась велика буря! Лише гроза! Тепер послухайте УВАЖНО: з мене ДОСИТЬ! Щоб зараз же був мені ГРІМ!!!

Спалах блискавки перетворив різнобарвні відтінки на замковому подвір’ї на лише два кольори — сліпучо-білий та вугільно-чорний. А за спалахом, саме доречно, розкотився грім.

Цей грім був найгучнішим звуком, що його Г’юл чув за все своє життя. Здавалося, він народжувався всередині черепа, а далі проламував вихід назовні.

Грім лунав і лунав, і його удари струшували замок до останнього камінчика. Порох сипався зі стель і стін. Башточка на одній зі стін нахилилася з балетною плавністю, переламалася і, граційно обертаючись, зникла в розлючених водах на дні ущелини.

Коли грім ущух, раптова тиша видалася гучнішою за сотню дзвонів.

Г’юл подивився на небо. Над замком, стираючи зірки, повзли густі чорні хмари.

Буря повернулася.

Вона опановувала своє ремесло століттями. Довгі роки тренувалася вона в далеких самотніх долинах, незліченні години практикувалася перед дзеркалами льодовиків, вивчала прийоми видатних ураганів минулого — і відточила майстерність до досконалості. А зараз, перед аудиторією, яка вочевидь була здатна цінувати справжнє мистецтво, вона збиралася показати виставу «Буря» в усій красі.[60]

Г’юл усміхнувся. Можливо, боги все-таки його почули. Шкода, що він не попрохав у них хорошу машину для створення вітру.

Він несамовито замахав Томджонові.

— Давай, давай!

Юнак кивнув і розпочав центральний монолог.

— Ось і скінчилось панування наше…

За його спиною на сцені стояв казан, навколо якого скоцюрбилися відьми.

— Він зі звичайної бляхи, — просичала Тітуня. — І в ньому повно якоїсь гидоти!

— А вогонь — з кольорового паперу, — прошепотіла Маґрат. — Здалеку він мав такий справжній вигляд, а насправді це просто папір! От гляньте, його можна простроми…

— Та яка різниця, — урвала Бабуня. — Вдайте, що ви заклопотані, і чекайте моєї команди.

Лихий Король та Добрий Герцог уже почали суперечку, що неминуче мала вилитися в захопливу Сцену Двобою — та раптом зауважили, що за їхніми спинами на сцені щось діється, а з боку глядачів долинають смішки. Після геть уже неприпустимого вибуху сміху Томджон наважився кинути погляд через плече.

Одна відьма рвала на клаптики їхній вогонь. Друга намагалася почистити казан. Третя сиділа, склавши руки на грудях, і дивилася просто на нього.

— Сама земля волає під ярмом… — почав Чудько свою репліку, помітив вираз Томджонового обличчя, простежив за його поглядом і втратив дар мови.

— «…і закликає нас до праведної помсти», — підказав Томджон.

— В-в-в… — пролепетав Чудько, намагаючись непомітно показати на відьом кинджалом.

— Якби я помирала, і в мене був такий брудний казан, то мені й померти було б соромно, — прошепотіла Тітуня Оґґ досить гучно, щоб її слова розібрали в останніх рядах. — Його дві доби з піском треба драїти!

— «І закликає нас до праведної помсти», — просичав Томджон.

Краєм ока він бачив Г’юла, завмерлого в безсилій люті за лаштунками.

— Як вони роблять, щоб цей їхній «вогонь» тріпотів? — уголос замислилася Маґрат.

— Ану обидві цить, — наказала Бабуня. — Людям заважаєте.

Вона ввічливо підняла капелюха і кивнула Чудькові.

— Продовжуйте, юначе. Не звертайте уваги.

— Щ-щ-що? — видушив Чудько.

— Сама земля волає під ярмом і закликає вас до праведної помсти? — у відчаї промовив Томджон. — А може, вас ще й кличуть небеса?

Тут, знову дуже доречно, блискавка знесла навершя ще однієї башточки.

Герцог скорчився на кріслі. На його обличчі застигла маска жаху. Він витягнув перед собою те, що могло б називатися пальцем.

— Це ж вони, — видихнув він. — Це вони. Що вони роблять у моїй виставі? Хто пустив їх у мою виставу?

Герцогиня, менш схильна до риторичних запитань, зробила жест найближчому охоронцеві.

На сцені Томджон сходив потом, граючи одразу за всіх. Чудько був майже непритомний. Ґамрідж, який у перуці з куделі грав Добру Герцогиню, теж позабував усі слова.

— То ти лихим мене назвала королем? Хай пошепки, та я почув достатньо, — прокаркав Томджон. — І ти покликала сторожу, хай без слів, а знаком потайним і непомітним.

На сцену боком видибав охоронець герцогині, шкутильгаючи після добрячого стусана, щойно отриманого від Г’юла. Він втупився в Бабуню Дощевіск.

— Г’юл питає, що, чорт забирай, відбувається? — прошепотів він.

— Що-що? — спитав Томджон. — Чи це почулося мені, що ти сказав: «Я тут, ласкава пані»?

— Він сказав прибрати звідси цих трьох!

Томджон вийшов на авансцену.

— Дурного не патякай, чоловіче, — поглянь, як спритно ухиляюсь я від твого черепахового списа. Я сказав, поглянь, як спритно ухиляюсь я від твого черепахового списа! Від твого списа, чоловіче! Заради богів, він же в тебе у руці!

Охоронець усміхнувся вимученою скляною усмішкою.

Томджон завагався. Троє інших акторів на сцені не могли відірвати поглядів від відьом. У найближчі хвилини на Томджона з невідворотністю податкової декларації чекав поєдинок на мечах, в ході якого йому, схоже, довелося б відбивати власні ж відчайдушні удари і врешті-решт самому себе зарубати.

Він повернувся до відьом і розтулив вуста…

І вперше в житті його феноменальна пам’ять зрадила йому. Він не міг згадати ані слова зі сценарію.

Бабуня Дощевіск підвелася й підійшла до самісінької рампи. Публіка затамувала подих. Стара відьма здійняла руку.

— Хай згинуть морок, наклеп і брехня, хай правда… — вона на мить задумалася, — та‑та-та-та цього дня.

Томджон відчув мороз по шкірі. Водночас його колеги почали оживати.

З глибин їхніх спустошених мізків ринула повінь нових слів, слів, напоєних кров’ю та помстою, слів, що відлунювали між замкових стін, слів, закутих у камінь, слів, які здатні були пролунати самі собою, слів, які вчепилися в їхні вуста так міцно, що спроба їх не вимовити загрожувала переламом щелепи.

— А ти ще й досі перед ним в страху? — скричав Ґамрідж. — Коли він одурманений питвом? Скоріш хапай його кинджала, любий, — на відстані клинка від тебе трон!

— Не смію я, — вимовив Чудько,

— Та ж тут нема нікого! — Ґамрідж простягнув руку в напрямку глядачів. Ні до, ні після цього такої чудової гри він не демонстрував. — Навколо тільки ніч. Вона сліпа. Кинджал сьогодні — завтра королівство! То вдар щосили!

Чудькова рука затремтіла.

— Так, люба, — промовив він. — Що бачу я? Передо мною кинджал?

— Звичайно, бовдуре, таки кинджал! Вперед, зроби це. Слабкість — непрощенна. Ми скажемо, що він упав зі сходів.

— Це буде підозріло!

— В нас мало підземель? А в них — знарядь тортур? Маєтність, любий — запорука правоти, і особливо — коли маєш ти кинджала.

Чудько відсмикнув руку.

— Не можу! Він до мене добрим був!

— А ти для нього можеш стати смертю…

Семерт чув усе це як віддалене бубоніння голосів. Він поправив маску, ще раз перевірив у дзеркалі свою смертеподібність і втупився в текст сценарію, малорозбірливий у напівмороці спустілого приміщення за сценою.

— Схиліться ж і замовкніть, швидкосмертні, — сказав він. — Бо я є Смерть, не стримати мене… мене…

— НЕ СТРИМАЮТЬ.

— А, точно, дякую, — неуважно сказав юнак. — Не стримають мене ні сто замків, ні скількись там засувів…

— ТИСЯЧА.

— …ні тисяча засувів, коли я йду по… по…

— КОЛИ Я ЙДУ ПО ДУШУ КОРОЛЯ.

Семерт похнюпився.

— Куди мені до тебе, — промимрив він. — У тебе й усі інтонації правильні, і слів ти ніколи не забуваєш, — він обернувся. — Нещасних три рядки, а Г’юл за них… із мене… душу… вийме…

Від переляку він не міг поворухнути язиком. Його очі перетворилися на два наповнених жахом блюдця. Смерть клацнув пальцями перед обличчям юнака.

— ЗАБУДЬ, — наказав він, розвернувся і безгучно рушив у напрямку сцени.

Його безокий череп оглядав ряди плечиків з костюмами та купи воскових крихт під гримувальними столиками. Порожні ніздрі вбирали суміш запахів нафталіну, гриму та поту.

В усьому цьому таки справді є щось майже божественне, подумав він. Люди примудрилися збудувати маленький світ всередині великого, і перший відображає другий майже так само, як крапля води відображає навколишній ландшафт. І все ж, і все ж…

У цьому маленькому світі люди зібрали все те, чого теоретично мали б уникати — ненависть, страх, тиранію й тому подібне. Смерть був заінтригований: люди намагаються вийти за межі самих себе, але створене ними мистецтво лише ще сильніше заганяє їх углиб. Так, Смерть був надзвичайно заінтригований.

Наразі він був тут з цілком чіткою метою: мав забрати одну конкретну душу. Відволікатись часу не було. Але врешті-решт що таке час?

Мимоволі його ноги відбили по кам’яних плитах чечітку.

Сам-один, Смерть пританцьовував у напівмороці.

— НАСТУПНОГО ВЕЧОРА В ТВОЇЙ ГРИМЕРЦІ ПОВІСЯТЬ ЗІРКУ…[61]

По хвилі він отямився, поправив лезо на косі й став мовчки чекати на свій вихід.

З цим він ще ніколи не запізнювався.

Зараз він вийде і всіх покладе.

— А ти для нього можеш стати смертю. Ну ж бо!

Смерть з’явився з-за лаштунків і, стукаючи кістяними ступнями, пройшов по сцені.

— СХИЛІТЬСЯ Ж І ЗАМОВКНІТЬ, ШВИДКОСМЕРТНІ, — сказав він. — БО Я Є СМЕРТЬ, НЕ СТРИМАЮТЬ МЕНЕ… МЕНЕ… НЕ СТРИМАЮТЬ…

Він затнувся. Затнувся вперше за весь час існування Всесвіту.

Хоча Смерть Дискосвіту звик мати справу одночасно з мільйонами істот, кожна окрема смерть була інтимною й дуже приватною справою.

Зазвичай Смерть бачать тільки ті, хто призвичаєний до магії, та ті, по кого він приходить. Причина цього в тому, що людський мозок досить розумний, аби викреслювати видовища, з якими він не в змозі впоратися. Але наразі кількасот осіб чекали побачити на сцені Смерть — і от вони його побачили.

Смерть повільно обернувся до глядачів і зустрів кілька сотень пильних поглядів.

Навіть уже майже зрозумівши правду, Томджон у першу чергу бачив перед собою колегу-актора в скрутній ситуації — і з останніх сил спробував дати раду своїм вустам.

— «Ні сто замків», — зумів прошепотіти він, хоча щелепи йому звело судомою.

Смерть відповів безтямною усмішкою людини, що вперше опинилася на сцені.

— ЩО? — прошепотів він у відповідь так, ніби свинцевий молоточок вдарив по ковадлу.

— «Ні сто замків, ні тисяча засувів», — продовжив підказку Томджон.

— НІ СТО ЗАМКІВ, НІ ТИСЯЧА… УХ, — змучено повторив Смерть, слідкуючи за його губами.

— «…засувів!».

— ЗАСУВІВ.

— Ні, я не можу! — вереснув Чудько. — Мене побачать! Там, у залі, хтось дивиться на мене!

— Нікого там нема!

— Я відчуваю чийсь погляд!

— Дурний ти боягузе! Мені самій ударити кинджалом? Дивися, він вже майже нагорі!

Чудькове обличчя відобразило суміш переляку та нерішучості. Він знову відсмикнув руку.

— Ні!

Серед глядачів хтось закричав. Герцог напівпідвівся з крісла, кусаючи свої стражденні кулаки. За мить він кинувся вперед, розпихаючи перелякану публіку.

— Ні! Я цього не робив! Я не такий! Не смійте казати, що я це робив! Вас же там не було!

Він окинув поглядом збентежені обличчя навколо й зм’як.

— І мене там теж не було, — хихикнув він. — Я, знаєте, тоді саме спав. Так, я все добре пам’ятаю: кров на ковдрі, кров на підлозі, я ніяк не міг змити ту кров — але ж це не підстава для розслідування. Питання національної безпеки не можуть піддаватися гласності! Це був тільки сон, і наступного дня все мало бути як раніше, і він мав би бути живий. Наступного дня мало виявитися, що нічого не сталося, бо ніхто нічого такого не робив. І можна було б сказати, що я нічого такого не знаю. Що я нічого такого не пригадую. Як гучно він покотився зі сходів! Міг би мертвого розбудити… Але хто б міг подумати, що в старого стільки крові?..[62]

На цей момент герцог уже видерся на сцену і божевільно посміхався всім тим, хто вже перебував на ній.

— Сподіваюся, тепер ми все владнали й роз’яснили, — вимовив він. — Ха. Ха.

В цілковитій тиші Томджон розтулив був рота, аби сказати щось, що пасувало б ситуації — щось заспокійливе, — і зрозумів, що геть не має слів.

Натомість у його мозок увірвалася чиясь чужа свідомість, і от тоді його вуста заговорили без жодного зусилля з його боку:

— Моїм же власним бісовим кинджалом, ти, вилупку! Я знаю, це був ти! Я бачив, як стояв ти нагорі й облизував собі великий палець! Я вбив би тебе просто зараз, якби не боявся, що муситиму цілу вічність слухати твоє скиглення! Я, Веренц, колишній кор…

— Що за маячня? — перервала герцогиня.

Вона стояла під сценою в компанії півдюжини солдатів.

— Відвертий наклеп, — продовжила вона. — Плюс заклик до насильницької зміни державного устрою. Підбурницькі промови божевільних комедіантів.

— Я був королем Ланкру, мать твою! — заволав Томджон.

— Тобто ти — можлива жертва гаданого злочину, — спокійно прокоментувала герцогиня. — Й тому не маєш права бути свідком обвинувачення. Це суперечить законодавству та наявним прецедентам.

Незрима сила розвернула Томджона обличчям до Смерті.

— Ти-то там був! Ти все бачив!

— ПІДОЗРЮЮ, МЕНЕ НЕ ВИЗНАЮТЬ НАДІЙНИМ ТА ПОВАЖНИМ СВІДКОМ.

— Таким чином, докази відсутні, а отже, підстав для порушення справи немає, — заявила герцогиня. Вона зробила знак солдатам і звернулася до свого чоловіка. — Досить твоїх експериментів. Мій спосіб кращий, я так думаю.

Вона обвела очима сцену. Її погляд спинився на відьмах.

— Схопити їх, — наказала вона.

— Ні, — сказав блазень, виходячи з-за лаштунків.

— Що ти сказав?

— Я все бачив, — просто відповів той. — Я був тієї ночі у Великій залі. Короля вбили ви, мій пане.

— Не я! — заверещав герцог. — Тебе там не було! Я тебе там не бачив! Наказую, щоб тебе там не було!

— Раніше ти боявся про це говорити, — кинула блазневі леді Шельметь.

— Так, пані. Але зараз мушу.

Герцог спробував сфокусувати свій непевний погляд на блазневі.

— Ти ж присягав на вірність до останнього подиху, — просичав він.

— Так, мій пане. Вибачте.

— Тоді помри!

Герцог вихопив кинджал з безвільної Чудькової руки, стрибнув уперед і по руків’я увігнав його блазневі просто в серце. Маґрат закричала.

Блазень похитнувся.

— Дяка богам, усе скінчено, — вимовив він.

Маґрат тим часом проштовхалася через акторів і притиснула його голову до того, що з милосердя можна було б назвати грудьми.

Блазень згадав, що ніколи не бачив справжніх жіночих грудей — хіба коли був немовлям, — і подумав, що з боку долі вкрай жорстоко дати йому шанс лише в останню мить життя.

Він ніжно відвів одну руку Маґрат, зірвав триклятий рогатий ковпак й щосили пожбурив його геть. Він більше не мусив бути блазнем — і навіть, коли на те пішло, перейматися дотриманням присяги. А смерть у супроводі жіночих грудей видавалася, в певному сенсі, навіть кращою за його попереднє життя.

— Я цього не робив, — белькотів герцог.

Зовсім не боляче, подумав блазень. Кумедно. З іншого боку, ясно ж, що мертві не відчувають болю. Це було б марнотратством.

Смерть розгублено глипав на блазня. Потому він сягнув рукою під балахон і витяг піщаний годинник. Годинник був увішаний дзвіночками. Смерть легенько струсонув годинник, і той задзеленчав.

— Я не давав таких наказів, — спокійно мовив герцог.

Його голос чувся ніби здалеку; здавалося, його свідомість теж перебуває десь зовсім не тут. Актори мовчки дивилися на нього.

Подібну персону навіть неможливо було ненавидіти — можна було лише почуватися поряд із нею мерзенно. Це почуття охопило навіть блазня, хоч він і був мертвий.

Смерть постукав по годиннику й уважно придивився до нього, шукаючи можливий полом.

— Ви всі брешете, — промовив герцог до моторошного спокійним голосом. — А брехати негарно.

Рухаючись, ніби сновида, він по черзі несильно вдарив кинджалом кількох найближчих акторів і показав лезо публіці.

— От бачите? — сказав він. — Ніякої крові! Тому це не я.

Піднявши очі, Шельметь побачив герцогиню, яка нависала над ним подібно до валу червоного цунамі над крихітним рибацьким сільцем.

— Це вона, — сказав він. — Це вона все зробила.

Потому він, суто за компанію, пару разів штрикнув кинджалом дружину, а тоді — встромив його у власні груди й випустив руків’я з пальців.

Трохи подумавши, він додав голосом, що долітав із точки, вже значно ближчої до кордонів здорового глузду:

— Тепер ви мене не дістанете.

Після цього герцог обернувся до Смерті.

— А комета буде? — поцікавився він. — Коли помирає монарх, має бути комета. Може, я піду погляну, гаразд?

Непевним кроком Шельметь рушив зі сцени.

Публіка вибухнула аплодисментами.

— Треба визнати, він таки виявив справжню шляхетність, — нарешті промовила Тітуня Оґґ. — Знаєте ж, коли благородні виходять на сцену, вони виявляються куди ексцентричнішими, ніж такі, як ми.

Смерть підніс годинник до очниць.

Його кістяне обличчя просто-таки випромінювало подив.

Бабуня Дощевіск підняла впущений герцогом кинджал і натиснула на лезо пальцем. Легенько скрипнувши, лезо без помітного опору увійшло в руків’я.

Вона передала кинджал Тітуні.

— Ось він, твій чарівний меч, — промовила вона.

Маґрат подивилась на кинджал, а потім — знову на блазня.

— То ти помер чи ні? — спитала вона.

— Мабуть, що так, — відповів той дещо глухуватим голосом. — Здається, я в раю.

— Послухай, я серйозно!

— Тоді не знаю. Але дихати щось важкувато.

— Отже, ти житимеш.

— Та всі житимуть, — сказала Бабуня. — Це ж бутафорський кинджал. Навряд чи хтось довірив би акторам справжні.

— Якщо вже вони навіть казани в порядку тримати не вміють, — вставила Тітуня.

— Хто житиме, а хто ні — вирішуватиму я, — заявила герцогиня. — Як особа, наділена відповідними повноваженнями. Бо мій чоловік, що цілком очевидно, з’їхав з глузду.

Вона обернулася до солдатів.

— І я повеліваю…

— Нумо! — просичав Бабуні на вухо король Веренц. — Зараз!

Бабуня Дощевіск випросталася на весь зріст.

— Замовкни, жінко! — відкарбувала вона. — Перед тобою — істинний король Ланкру!

Вона ляснула Томджона по плечу.

— Хто, він?

— Хто, я?

— Цирк на дроті, — пхекнула герцогиня. — Він же клоун. Хоча й непересічний.

— Це правда, вельмишановна, — промимрив Томджон. — Мій батько управляє не королівством, а тільки театром.

— Він — істинний король, — повторила Бабуня. — Ми можемо це довести.

— Ні-ні-ні, — урвала герцогиня. — Так не піде. В цій країні дивом уцілілі спадкоємці не потрібні. Взяти його.

Бабуня Дощевіск здійняла руку. Солдати розгублено переступали з ноги на ногу.

— Але ж вона відьма, — невпевнено мовив один.

— Ясна річ, — сказала герцогиня.

Її охоронці явно почувалися незатишно.

— Ми ж на власні очі бачили у виставі, що вони перетворюють людей на тритонів, — сказав один.

— А потім їх топлять, — додав інший.

— Ага, і загальний ґармирдер.

— Це да.

— Нам треба це обговорити. За відьом має бути надбавка.

— Хтозна, що вона може нам зробити. Навіть якщо вона з канави.

— Не верзіть маячні, — роздратовано наказала герцогиня. — Відьми нічого подібного не вміють. Це просто вигадки, щоб лякати народ.

Один із солдатів заперечно хитнув головою.

— Мені воно здалося переконливим.

— Звичайно, здалося, бо й мусило здатися… — почала герцогиня.

Перервавши фразу на середині, вона зітхнула і вихопила спис із рук найближчого солдата.

— Зараз я покажу тобі всю силу відьом, — кинула вона і щосили жбурнула спис просто Бабуні в обличчя.

Стара відьма викинула долоні вперед, і її пальці зі швидкістю кобри схопили древко одразу за наконечником.

— Ну як, — поцікавилася вона. — Показала?

— Вам мене не залякати, віщі сестри, — сказала герцогиня.

Кілька секунд Бабуня дивилася їй просто у вічі. Потім здивовано гмикнула.

— Твоя правда, — сказала вона. — Ти й справді нас не боїшся…

— Невже ти думаєш, що я вас не вивчила як слід? Ваше відьомство — це лише ілюзії та хитрощі, покликані навіювати жах на слабких розумом. На мене це не діє. Хоч що хочеш роби.

Бабуня кілька секунд вивчала її поглядом.

— Що хочу? — нарешті перепитала вона.

Маґрат і Тітуня Оґґ обережно відсунулися подалі від неї. Герцогиня засміялася.

— Як швидко ми схоплюємо, — сказала вона. — Давай, я дозволяю. Тільки не тягни, стара дурепо. Клич своїх жаб і демонів, я…

Вона затнулася.

Її рот кілька разів розтулився й стулився, не видавши жодного слова. Обличчя перекосило від жаху, а очі не бачили ні Бабуні, ні світу навколо, втупившись натомість у щось поза його межами. Герцогиня прикусила свій кулак, коротко вереснула і скам’яніла, ніби кролик, який уперше в житті побачив горностая і не має жодних сумнівів, що це також і останній горностай, якого йому довелося побачити.

— Що ти з нею зробила? — спитала Маґрат, до якої першої повернувся дар мови.

Бабуня усміхнулася.

— Головологія, — сказала вона і всміхнулася знову. — Магічні таланти Чорної Еліс тут не допомогли б.

— Гаразд, але що ти зробила?

— Щоб стати такою, як вона, людина мусить збудувати в своїй голові фортецю з високими стінами, — пояснила стара відьма. — Я просто зруйнувала ці стіни. І кожен крик болю, кожне благання змилосердитись, кожен спалах провини і кожен напад сумління — усе затопило її одночасно.

— Не такий уже й складний прийом.

Вона поблажливо усміхнулася Маґрат.

— Колись навчу, якщо хочеш.

Маґрат подумала.

— Це просто жахливо, — сказала вона.

— Дурниці, — заперечила Бабуня; її посмішка стала воістину моторошною. — Кожен бажає спізнати своє істинне «я». А от вона тепер знає.

— Часом доводиться вчинити з людиною жорстоко, щоб зробити їй ласку, — підтримала Тітуня Оґґ.

— По-моєму, це одна з найжорстокіших речей, які тільки можна з кимось вчинити, — сказала Маґрат.

Герцогиню погойдувало взад-вперед.

— Заради всього святого, дівчинко, ввімкни уяву, — сказала Бабуня. — Є набагато гірші речі. Голки під нігтями, наприклад. Ігри з обценьками.

— Розпечені ножі в заду, — додала Тітуня. — Причому встромлюють руків’ям уперед, так, що обрізаєш собі пальці, якщо намагаєшся витягти…

— Я тільки зробила, що хотіла, — просто сказала Бабуня. — І це було справедливо і правильно. Відьми ж так і мають чинити. Всілякі там спецефекти в таких речах нікому не потрібні: як правило, магія твориться у людей в головах. Це і є головологія. А тепер…

Герцогиня раптом видихнула з таким звуком, ніби прорвало газогін високого тиску. Її голова різко шарпнулася назад. Вона розплющила очі, моргнула і втупилася в Бабуню. Риси герцогині зсудомила ненависть найвищої проби.

— Охороно! — закричала вона. — Я ж наказала взяти їх!

В Бабуні впала щелепа.

— Як це? — промовила вона. — Я ж… Я ж показала тобі твоє істинне «я»…

— І я повинна тут розплакатись, чи що? — солдати отупіло взяли Бабуню за руки, і герцогиня наблизила впритул до її очей своє обличчя, брови на якому зійшлися в сповнене тріумфу й ненависті «V». — Повинна повзати по підлозі, еге ж? Ось що, стара: я й справді побачила своє істинне «я», і я ним пишаюся! Усе, що я вчинила, я повторила б знову — тільки було б гарячіше і довше! Мені це подобалося, і я робила це, бо хотіла робити!

Вона ударила себе по широченних грудях.

— Чого гигикаєте, ідіоти! — скричала вона. — Ви такі слабенькі. Ви й справді думаєте, що в глибині душі всі люди хороші!

Всі, хто стояв на сцені, сахнулися від її екзальтації.

— Так ось, я зазирала у глибини душ, — продовжувала герцогиня. — Я знаю, що керує людьми. Страх. Непереборний підсвідомий страх. Ви всі, до єдиного, боїтеся мене, я можу зробити так, що від страху ви собі спіднє попсуєте, і зараз я…

В цю саму мить Тітуня Оґґ вперіщила її по потилиці казаном. Герцогиня осіла на підлогу.

— Вона занадто розходилася, — світським тоном сказала Тітуня. — Як на мене, це було трохи надто ексцентрично.

Запала довга розгублена тиша.

Бабуня Дощевіск кашлянула, обдарувала солдатів, які продовжували тримати її, широкою дружньою усмішкою і вказала на безформну гору, якою наразі була герцогиня.

— Заберіть її і замкніть у якій-небудь камері, — наказала відьма.

Солдати стали струнко, а потім підхопили герцогиню під руки й із певними зусиллями потягли її геть.

— Акуратніше, — додала Бабуня.

Вона потерла долоні і повернулася до Томджона, який, роззявивши рота, дивився на неї.

— Ось так, — прошепотіла вона. — Тепер ти, хлопче, вже не маєш вибору. Ти — король Ланкру.

— Але я не вмію бути королем!

— Ми тебе навчимо. Поки що ти чудово впорався з роллю, включаючи вміння кричати на інших.

— Це ж тільки роль!

— То грай її. Бути королем — це… це… — Бабуня затнулася і клацнула пальцями до Маґрат. — Як звуться ті штуки, яких по сто у кожній речі?

— Проценти? — спантеличено припустила Маґрат.

— Ага, вони самі, — підтвердила Бабуня. — Бути королем — це майже на сто процентів означає грати роль. А це ж бо ти вмієш.

Томджон безпорадно озирнувся на куліси, за якими мав би бути Г’юл. Гном і справді був там, але не звертав на події на сцені жодної уваги. Перед ним лежав сценарій, і гном гарячково його переписував.

— ЗАПЕВНЯЮ, ВИ ЖИВИЙ. ПОВІРТЕ НА СЛОВО.

Герцог гигикнув. Загорнутий у знайдене десь простирадло, він блукав найвіддаленішими галереями замку, час від часу пошепки вигукуючи: «Йу-ху!».

Смерть непокоївся. Він звик стикатися з людьми, які вважали, що вони живі, бо кінець життя вражав їх так, що їм важко було з цим змиритися. Але людина, яка вважала, що вона мертва, і при цьому продовжувала активно дихати, була для Смерті явищем новим — і не дуже комфортним.

— Я кидатимусь на людей з-за рогу, — ніби в напівсні промовив герцог. — Я цілу ніч гримітиму своїми кістками, я вилізатиму на дахи й передрікатиму, що в домі хтось помре…

— ЦЕ СПРАВА БЕНШІ[63].

— Я теж буду, — заявив герцог таким тоном, яким говорять про безповоротне рішення. — А ще я проходитиму крізь стіни, перекидатиму столи і бризкатимусь ектоплазмою на всякого, хто мені не сподобається. Ха. Ха.

— НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ. ЖИВІ НЕ МОЖУТЬ БУТИ ПРИВИДАМИ. ВИБАЧТЕ.

Герцог спробував пройти крізь стіну. Зазнавши невдачі, він рушив до дверей, які вели на одну з найменш міцних секцій замкового муру. Буря дещо стихла, і шматочок місяця тріпотів між хмарами, ніби придбаний з метою перепродажу квиток у вічність.

Смерть вийшов зі стіни одразу за ним.

— Ну добре, — сказав герцог. — Якщо я не мертвий, то ти що тут робиш?

Він застрибнув на мур; вітер залопотів його ковдрою.

— ЧЕКАЮ.

— Чекай довіку, мордо твоя кістяна! — тріумфально вигукнув герцог. — Я мандруватиму світом тіней, я роздобуду ланцюги й гримітиму ними, я…

Він заточився назад, утратив рівновагу, важко гепнувся між зубцями стіни й зісковзнув униз. Якусь мить було видно пальці його руки, якою він безуспішно намагався вхопитися за камінь — а потім вони зникли.

Як легко здогадатися, Смерть одночасно перебуває в усіх можливих місцях. Тож у певному сенсі цієї миті він і замислено змахував неіснуючий пил з примарного леза своєї коси, і стояв по груди в пінистому, пронизаному хижими скелями потоці на дні Ланкрської ущелини. Його вапняковий погляд пробігся за течією й різко зупинився там, де хвилі вирували лише кількома дюймами вище підступного ложа ріки, вкритого нерівною галькою.

За мить герцог сів. Навіть у відблиску хвиль його постать була практично прозорою.

— Я ганятиму їх коридорами, — сказав він. — І бурмотітиму під їхніми дверима тихими ночами, — його голос ставав усе тихішим, танучи в безугавному ревиську річки. — Я рипітиму плетеними кріслами так, що всі повмирають від страху, от побачиш.

Смерть вищирився.

— ТА НЕВЖЕ.

Почався дощ.

Дощ у Вівцескелях — річ настільки всепроникна, що пересічна дощова погода, як порівняти з тутешньою, може видатися посухою пустелі. Ця конкретна злива, водоспадом зринувши на дахи замкових будівель, загадковим чином проникла під черепицю і сповнила Великий зал неприємним теплуватим туманом.[64]

До зали набилося чи не пів-Ланкру. Шум зливи за дверима перекривав навіть віддалений гуркіт потоку в ущелині. Сцена надворі розмокла. По декораціях стікали, перемішуючись, струмочки фарби, а одну з куліс зірвало вітром, і вона печально і плавно опустилася в бруд.

Бабуня Дощевіск завершувала свій монолог перед аудиторією, що сиділа в кріслах довкола столу у Великій залі.

— Ти про корону забула, — прошепотіла Тітуня Оґґ.

— О, — сказала Бабуня. — Корона, точно. Вона, як бачите, в нього на голові. Коли актори поїхали з Ланкру, ми сховали її серед інших корон, бо саме там ніхто б її шукати не додумався. Погляньте, як ідеально вона йому пасує.

Завдяки неймовірному талантові Бабуні бути переконливою глядачі й справді побачили, що корона пасує Томджонові ідеально. Власне, єдиним винятком став сам Томджон: він-бо відчував, що лише його вуха запобігають перетворенню корони на намисто.

— Уявіть собі, що він відчув, коли вдягнув її вперше, — продовжувала відьма. — Гадаю, ще було щось просто екстраординарне.

— Насправді це було більше схоже на… — почав Томджон, але його ніхто не слухав.

Він знизав плечима і нахилився до Г’юла, який і далі заклопотано писав.

— «Екстраординарне» — це означає «незручне»? — пошепки спитав він.

— Що?

— Я кажу, «екстраординарне» — це незручне?

— Га? А. Ні. Не думаю.

— А що ж це означає?

— А я знаю? Може, що-небудь овальне, — Г’юлів погляд липнув до укритого нерівним почерком аркуша, ніби залізний ошурок до магніта. — Ти не пам’ятаєш, що він казав після всіх цих «завтра»?[65] Я геть нічого не втямив.

— Між іншим, не було ніякої потреби всім і кожному розповідати, що я… прийомний, — сказав Томджон.

— Ну, так уже сталося, — неуважно промовив гном. — І взагалі, в таких речах краще бути чесним. Скажи-но, він справді вдарив її кинджалом, чи лише звинуватив в убивстві?

— Я не хочу бути королем! — хрипко прошепотів Томджон. — Всі кажуть, що я — викапаний татко!

— Спадковість — дивна річ, — промимрив гном. — Наприклад, якби я удався в татка, то сидів би зараз на глибині ста футів під землею і колупав би скелі, тоді як… — його голос затих. Він втупився у вістря пера так, ніби воно приховувало безмежні запаси магії.

— Тоді як що?

— Га?

— Ти що, навіть не слухаєш?

— Ще коли я писав цей сценарій, я знав, що все це неправильно, я знав, що насправді все геть навпаки… Що? А, так. Бути королем. Це хороша робота. Звичайно, й конкуренція висока, це правда. Але я за тебе дуже радий. Якщо ти — король, то можеш робити що хочеш.

Томджон обвів поглядом обличчя ланкрських достойників. Вони роздивлялись його, ніби перебірливі покупці — бичка на ярмарку. Вони прикидали його вагу. В голову йому заповзла вогка думка: король може робити, що хоче, — але лише за умови, що він хоче бути королем.

— Ти міг би збудувати власний театр, — промовив Г’юл, і його очі на мить спалахнули. — Зі стількома лядами в підлозі, скільки захочеться, і з неймовірно пишними костюмами. Ти міг би кожного вечора грати в новій виставі. Серйозно, «Дискум» тобі хлівом видався б.

— І хто ж став би ходити на мої виступи? — поцікавився Томджон, опускаючись у крісло.

— Всі.

— Щовечора?!

— Ну, ти ж зможеш їм повеліти, — сказав Г’юл, не відриваючись від писанини.

«Так і знав, що він це скаже, — подумав Томджон. — Хоча це не навмисне, — додав він сам до себе. — Г’юл занурений у свою п’єсу. Він десь у іншому світі — принаймні на цей час».

Томджон зняв корону і мимоволі став крутити її в руках. Вона була не така вже й масивна, але відчутно важка. Цікаво, чи важко було б носити її цілий день.

На чільному місці за столом стояло порожнє крісло, в якому, як запевнили юнака, перебував безплотний привид його справжнього батька. На жаль, про те, що Томджон відчув щось надзвичайне, коли його відрекомендували привидові, говорити не доводиться: лише якесь непевне відчуття холодного доторку та якийсь шум у вухах.

— Гадаю, я міг би допомогти батькові розплатитися з боргами за «Дискум», — сказав він.

— Так, це було б чудово, — погодився Г’юл.

Юнак покрутив корону на пальці, похмуро дослухаючись до уривків розмов, що долітали до нього.

— П’ятнадцять років? — питав мер Ланкру.

— А що ж було робити, — відповідала Бабуня Дощевіск.

— Он чого мені здалося, що пекарня вчора зачинилася занадто рано.

— Ні-ні, — нетерпляче сказала відьма. — Це не так працює. Ніхто нічого не втратив.

— Наскільки я розумію, — сказав чоловік, який суміщав посади секретаря суду, діловода ратуші та гробаря, — всі ми втратили п’ятнадцять років.

— Та ні, ми їх отримали, — заперечив мер. — Будьмо логічні. Час — він як дуже звивиста дорога, а ми взяли і зрізали шлях полями.

— Нічого подібного, — заявив діловод, кладучи на стіл чистий аркуш паперу. — От я вам зараз намалюю…

Томджон занурився в себе, лишивши бурхливі суперечки на поверхні.

Всі хотіли, щоб він став королем. Ніхто не завдавав собі клопоту поцікавитися тим, чого хоче він сам. Його думка не рахувалася.

У цьому й була вся справа. Насправді ніхто не прагнув, щоб королем став саме він. Він просто підвернувся під руку.

Золото не тьмяніє — принаймні фізично, — і все ж тонкий коштовний обруч у його руках вилискував тривожними відтінками. Надто багато неспокійних голів він увінчував.

Притиснувши його до вуха, можна було почути їхні крики.

Раптом Томджон відчув, що в його обличчя, як вогонь паяльної лампи в льодяник, увіп’явся чийсь погляд. Він підняв очі.

Це була третя відьма, молода… тобто зовсім ще юна. Вона мала допитливий вираз обличчя та зачіску, схожу на живопліт, і сиділа поруч із блазнем з таким виглядом, ніби володіла контрольним пакетом акцій на нього.

І її цікавили не думки чи почуття Томджона, а його зовнішність. Її очі вимірювали риси його обличчя, ніби пара кронциркулів. Томджон обдарував її невеликим взірцем своєї чарівної усмішки, але вона не звернула на це жодної уваги. «Всі вони такі», — подумав юнак.

Усмішку помітив тільки блазень. Він вибачливо всміхнувся у відповідь і зробив кілька змовницьких рухів пальцями, що мало означати: «І що тут роблять двоє тямущих людей на кшталт нас?». Дівчина ж і далі роздивлялася Томджона, мружачись і нахиляючи голову то до одного, то до іншого плеча. При цьому вона раз у раз переводила погляд на блазня й назад. Нарешті вона повернулася до найстаршої відьми, яка виявилася єдиною особою в задушливому приміщенні, що зуміла роздобути десь кухоль холодного пива, і щось прошепотіла їй на вухо.

Обидві пошепки поринули в гарячкову дискусію. Типово жіночий спосіб спілкування, подумав Томджон. Традиційно такі розмови провадяться на ґанку; тоді співрозмовниці обов’язково тримають руки схрещеними на грудях, а якщо хто-небудь має нахабство пройти неподалік, різко замовкають і супроводжують перехожого поглядами, доки він не опиниться досить далеко, щоб не мати змоги їх почути.

Томджон зауважив, що, по-перше, Бабуня Дощевіск уже замовкла, а по-друге, всі навколо очікувально на нього дивляться.

— Так-так? — сказав він.

— Непогано було б провести коронацію вже завтра, — сказала Бабуня. — Королівству не слід перебувати без правителя. Воно цього не любить.

Вона встала, відсунула крісло, підійшла до Томджона і взяла його за руку. Без жодного спротиву він пройшов за нею до узвишшя з троном. Там відьма поклала руки юнакові на плечі й, ласкаво натиснувши, змусила його опуститися в потерті подушки червоного плюшу.

Навколо дружно заскреготіли по підлозі ніжки лав та крісел. Томджон зацьковано роззирнувся.

— А це що таке? — спитав він.

— Нічого страшного, — твердо сказала Бабуня. — Присутні хочуть присягнути тобі на вірність. Просто милостиво кивай і розпитуй кожного, ким він працює і чи подобається йому ця робота. А, і поки що віддай їм корону.

Томджон поквапливо стягнув корону з голови.

— А чому? — поцікавився він.

— Бо вони хочуть її тобі піднести.

— Але ж вона і так у мене! — розгублено вигукнув Томджон.

Бабуня терпляче зітхнула.

— Лише у плані цього, як його, де-факта, — пояснила вона. — А так потрібно влаштувати церемонію.

— Тобто спеціальну виставу?

— Так, — сказала Бабуня. — Тільки це набагато важливіше за просто виставу.

Томджон стиснув пальці на бильцях трону.

— Знайдіть мені Г’юла, — попрохав він.

— Ні, треба дотримуватися усталеного порядку. Це ж, розумієш, традиція: спочатку до тебе підійде…

— Я сказав, знайдіть гнома. Ти чула, жінко?

Цього разу Томджон зреагував, як істинний король — але й Бабуня не полізла за словом у кишеню.

— По-моєму, юначе, ти не зовсім зрозумів, з ким розмовляєш, — сказала вона.

Томджон припідвівся на троні. Він разів сто грав королів на сцені, і зазвичай ці королі не практикували ввічливе рукостискання і не розпитували підданих, чи подобається їм робота.

Здебільшого це були королі, що здіймали підданих у битву о п’ятій ранку посеред зими — і примудрялися переконати їх, що долю прокленуть ті, хто лишився цього дня у ліжках.[66] Закликавши на допомогу всі ці навички, Томджон виверг на Бабуню Дощевіск ціле корито істинно королівських роздратування та пихи.

— Нам здавалося, ми говоримо до нашої підданої, — процідив він. — Роби як звелено!

Бабунине обличчя лишалося непорушним кілька секунд, протягом яких вона вирішувала, що робити далі. Потім вона всміхнулася сама до себе і весело мовила:

— Як бажаєте.

Незабаром вона притягла Г’юла, який продовжував писати навіть на ходу.

Гном дерев’яно вклонився Томджонові.

— Припини, — роздратовано кинув той. — Що мені робити далі?

— Уявлення не маю. Мені написати тронну промову?

— Я ж казав: я не бажаю бути королем!

— Тоді тронна промова може бути не на часі, — визнав гном. — А ти добре подумав? Роль короля — це неабияка роль.

— Але вона позбавляє всіх інших ролей!

— Гм. Ну, тоді просто відмовся.

— І все? Цього достатньо?

— Принаймні варто спробувати.

До них уже наближалася зграйка ланкрських достойників з короною на подушечці. На їхніх обличчях була написана стримана повага, розбавлена дещицею самовдоволення.

Корону вони несли так, ніби це був Подарунок Слухняному Хлопчику.

Мер Ланкру кашлянув у долоню.

— Приготування до коронації заберуть певний час, — сказав він. — Але ми хотіли б…

— Ні, — сказав Томджон.

Мер затнувся.

— Перепрошую? — спитався він.

— Я відмовляюся.

Мер остаточно розгубився. Його губи ворухнулися, але жодного звуку з них не вилетіло; очі дивно зблиснули. Він відчував, що щось пішло не так, і вирішив, що найкраще — це почати з початку.

— Приготування до коронації заберуть…

— Не заберуть, — урвав його Томджон. — Я не буду королем.

Мер мовчки розтуляв і стуляв рота, як витягнутий на берег короп.

— Г’юле, — у відчаї промовив юнак. — Допоможи, ти ж краще володієш словом.

— Наша проблема, — сказав гном, — полягає в тому, що слово «ні», як видається, не входить до переліку можливих відповідей на пропозицію корони. Можливо, «я подумаю» він ще подужав би…

Томджон встав, схопив корону і струсонув її над головою, ніби тамбурин.

— Слухайте всі уважно, — сказав він. — Я вдячний вам за вашу пропозицію. Для мене це велика честь. Але я не можу її прийняти. Я носив корони частіше, ніж ви могли б порахувати, але єдине королівство, над яким я вмію владарювати, перебуває між рампою й лаштунками. Мені дуже шкода.

Запала мертва тиша. Схоже, ці слова теж не входили до переліку можливих відповідей.

— Друга проблема, — ласкаво сказав Г’юл, — полягає в тому, що взагалі-то ти не маєш вибору. Розумієш, ти вже король. Таке твоє призначення від самісінького народження.

— Я не впораюся!

— Не має значення. Бути королем — це не поратися з чимось, а кимось бути.

— Я не хочу тут лишатися! Тут немає нічого, крім лісу!

Цієї миті Томджона знову огорнула холодна задуха й у вухах залунав незрозумілий шум. Йому здалося, ніби на якусь мить він побачив туманний силует високого чоловіка з благально простягнутими до нього руками.

— Мені дуже шкода, — прошепотів юнак. — Справді.

Крізь прозору постать він бачив відьом, які пильно на нього дивились.

Він почув голос Г’юла:

— Єдина можливість для тебе — поява іншого спадкоємця. Але в тебе ж немає братів чи сестер?

— Уявлення не маю! Г’юле, я…

Між відьмами тим часом спалахнула гаряча суперечка, і раптом Маґрат скинула з плеча руку Бабуні Дощевіск, що стримувала її, і рушила через зал, нестримна, як цунамі чи крововилив у мозок. Невмолима, як поршень, вона наблизилася до трону, тягнучи за собою блазня.

— Даруйте?

— Ем-м-м… Агов!

— Гм-гм, даруйте, нас хтось чує?

Замок над їхніми головами був сповнений гудіння голосів і веселого шуму, і нікому було почути ввічливо-безтямні крики, які відлунювали в коридорах підземелля, з кожною годиною стаючи все ввічливішими і все безтямнішими.

— Гм, даруйте? Перепрошую? Я б нікого не турбував, але в Біллема жахлива реакція на щурів. Аго-о-ов!

Уявімо, що відеокамера ока повільно ковзає вздовж похмурих древніх коридорів, беручи крупним планом ослизлий грибок, іржаві ланцюги, сирість, тіні…

— Нас хто-небудь чує? Послухайте, це вже справді занадто. Сталося прикре непорозуміння. Ми ж можемо скинути перуки…

Уявімо, як жалісні звуки тануть по затягнутих павутинням кутках населених щурами коридорів, аж поки від них лишається не більше, ніж подоба шурхотіння очерету на слабенькому вітерці.

— Даруйте? Даруйте, перепрошую, допоможіть?

Звичайно, рано чи пізно в ці підземелля хтось та й спуститься.

Дещо пізніше Маґрат поцікавилася в Г’юла, чи вірить він у «довготривалі взаємовідносини». Гном, зайнятий вантаженням халабуд[67], на хвилю замислився.

— На тиждень щонайбільше, — сказав він. — Звичайно, рахуючи денні вистави.

Минув місяць. Початок осені засвідчував запах сирої землі, що плив над темно-оксамитовими торф’яниками; розмитим зіркам в небесах із землі підморгував вогник багаття.

Моноліт стояв на своєму місці, готовий, однак, дати драла у випадку появи ревізорів.

Відьми сиділи навколо багаття у сторожкому мовчанні. Цей шабаш однозначно не ввійшов би до списку ста найвеселіших шабашів усіх часів та народів. Якби їх побачив Мусоргський, ніч на Лисій горі скінчилася б хіба що під вечірнє чаювання.

Нарешті Бабуня Дощевіск сказала:

— Непоганий банкет вийшов, по-моєму.

— Мені ледь погано не стало від переїдання, — гордо сповістила Тітуня Оґґ. — А моя Ширл допомагала на кухні, то ще принесла додому трохи недоїдків.

— Так, я чула, — холодно сказала Бабуня. — Подейкують, не дорахувалися півтуші свині та трьох пляшок іскристого.

— Як добре, що хтось усе ще дбає про старших, — сказала Тітуня Оґґ без жодного натяку на збентеження. — Я ще й церемоніального кухля прихопила.

Вона продемонструвала здобич приятелькам.

— Тут написано «Viva Verence II Rex», — продовжила вона. — Кумедно буде звати його Рексом. А от портрет не дуже схожий. Щось не пригадую, щоб у нього з вуха стирчало вушко.

Запала ще одна, до моторошного ввічлива пауза. Потому Бабуня сказала:

— Ми дещо здивувалися, Маґрат, що ти не прийшла.

— Ми думали, що ти сидітимеш на почесному місці чи щось таке, — додала Тітуня. — Не сумнівалися, що ти вже переїхала до замку.

Маґрат не відривала очей від землі під ногами.

— Мене не запросили, — пробелькотіла нарешті вона.

— А що значить «не запросили»? — сказала Бабуня. — Нас теж не запросили. Відьом не треба запрошувати, ми самі з’являємося там, де хочемо. І для нас завжди швидко знаходиться місце, — з деяким задоволенням додала вона.

— Бачте, він зараз дуже зайнятий, — сказала Маґрат, не підводячи погляду. — Треба ж, розумієте, узгодити силу-силенну питань. Він же насправді дуже розумний. Хоча це видно не одразу.

— Дуже тверезомислячий хлопець, — докинула Тітуня.

— Сьогодні ж повня, — швидко сказала Маґрат. — Я маю на увазі, що відьми повинні збиратись на шабаш незалежно від будь-яких інших справ, навіть термінових.

— Тобто ти… — почала Тітуня Оґґ, але Бабуня боляче штрикнула її ліктем.

— Добре, що він стільки уваги приділяє приведенню королівства до ладу, — заспокійливо сказала Бабуня. — Це значить, що він вдумливо підходить до справ. Тож не сумніваюся, що в свій час у нього дійдуть руки й до всього іншого. Бути королем — це все-таки неабиякий клопіт.

— Так, — ледь чутно вимовила Маґрат.

Тишу, яка запала після цього, можна було краяти ножем.

Першою заговорила Тітуня Оґґ, і голос її був одночасно ламкий і гладенький — мов крига.

— У мене тут є пляшечка того іскристого, на випадок, якщо він… якщо… гм… якщо ми захочемо випити, — викрутилася вона, демонструючи пляшку.

— Не хочеться, — похмуро відказала Маґрат.

— Ти все-таки випий, — сказала Бабуня Дощевіск. — Щоб у грудях не заболіло. Ніч видалася холодна.

Місяць виплив з-за хмар, і стара відьма окинула юну швидким поглядом.

— Слухай, — сказала вона. — Щось у тебе з волоссям трохи не гаразд. Таке враження, що ти місяць голову не мила.

Маґрат розридалася.

Приблизно за дев’ять десятків миль від Ланкру той самий місяць заливав світлом неприкметне містечко Рам-Нітц.

Остання дія «Троля з Анку» добігла кінця, і Томджон сходив зі сцени під грім аплодисментів. Тепер кількасот людей рушать додому в роздумах, чи тролі й справді такі погані, якими їх завжди вважали. Хоча, звичайно, це жодним чином не змусить їх почати ставитися до тролів добре.

Коли Томджон упав у крісло за гримувальним столиком, Г’юл ляснув його по спині і взявся зчищати з його обличчя товстий шар сірої грязюки, покликаний надати акторові подоби живої скелі.

— Добра робота, — сказав він. — Любовна сцена просто ідеальна. А коли ти обернувся і нагримав на чаклуна, в залі, мабуть, жодного сухого стільця не лишилося.

— Знаю.

Г’юл потер долоні.

— Сьогодні можемо дозволити собі нормальний відпочинок у трактирі, — сказав він. — Тож давай…

— Ми переночуємо в халабудах, — твердо сказав Томджон, не відриваючись від свого відображення в уламку дзеркала.

— Але ж ти добре знаєш, скільки ми отримали від блаз… від короля! Ми всю дорогу могли б на перинах ночувати!

— Але ми спатимемо на солом’яниках і тому привеземо більше грошей, — сказав Томджон. — А за ці гроші ти зможеш купити богів з небес, і демонів з пекла, і вітер, і хвилі, і стільки ляд у підлозі, що й не полічиш, мій любий садовий пеньочку.

Трохи помовчавши, Г’юл забрав руку з Томджонового плеча.

— Твоя правда, шефе.

— Само собою. Як справи з п’єсою?

— Е-е-е, з якою п’єсою? — безневинно спитав гном.

Томджон акуратно зняв гіпсові брови.

— Сам знаєш, — сказав він. — З тією самою. «Король Ланкрський».

— А. Рухається помалу. Найближчими днями завершу, — Г’юл різко змінив тему. — Слухай, а ми ж могли б дістатися ріки й сісти на який-небудь корабель, що довіз би нас просто додому. Непогано було б, чи не так?

— Але якщо ми рушимо додому суходолом, то дорогою зможемо підзаробити ще. Це було б ще краще, чи не так? — усміхнувся Томджон. — Сьогодні ми заробили сто три пенси; я полічив глядачів, поки читав монолог «На суді». З вирахуванням витрат це майже цілий срібний долар.

— Ти таки справжній син свого батька, — сказав Г’юл.

Томджон відкинувся на спинку крісла і пильно придивився до свого відображення в дзеркалі.

— Знаєш, — сказав він, — хотів би я, щоб це виявилося правдою.

Котів Маґрат не любила, а концепцію мишоловок просто-таки не сприймала всіма фібрами душі. З її точки зору, між людиною та мишами завжди можна було досягти певної згоди щодо питання розподілу харчових запасів з урахуванням інтересів обох сторін. Це була дуже людяна точка зору, особливо в тому розумінні, що слово «людяність» означає щось, притаманне людям — але аж ніяк не мишам. Наразі залиту місячним світлом підлогу кухні в будиночку Маґрат вкривав справжній живий килим.

Коли в двері постукали, килим поліз на стіни.

По кількох секундах тиші стукіт повторився.

Знову запала тиша. Потому двері ледь не злетіли з петель від ударів. Знадвору почулося:

— Відчиняйте! Іменем короля!

Тут-таки інший голос роздратовано зашепотів:

— Чого ти так репетуєш? Нема чого так репетувати. Я не наказував так репетувати. Якщо ти будеш так репетувати, то всю округу розлякаєш.

— Винуватий, сір! Професійна звичка, сір!

— Постукай ще раз. Але просто постукай, і не так сильно, будь ласка.

«Не такий сильний» стукіт міг би лунати й слабше. Фартух Маґрат, що висів на вішалці з внутрішнього боку дверей, упав на підлогу.

— Може, я краще сам?

— Це не за правилами, сір, щоб королі стукали в двері звичайних будиночків. Покладіться на мене. ВІДЧИНЯЙТЕ ІМЕНЕМ…

— Сержанте!

— Винуватий, сір. Задумався.

— Спробуй підняти клямку.

Почувся звук з розряду тих, що їх видають дуже розгублені люди.

— Сір, це може бути не найкращою ідеєю, — сказав невидимий сержант. — Це може бути небезпечно. Якщо дозволите, сір, я порадив би запалити стріху.

— Запалити?!

— Достоту так. Коли не відчиняють, ми завжди так робимо. Викурюємо господарів.

— Боюся, це неприпустимо, сержанте. Якщо ти не проти, я все-таки спробую варіант із клямкою.

— Від самої думки про це просто серце крається, сір.

— Ну, вибач.

— Дозвольте я хоча б її протру.

— Не треба!

— А може, мені підпалити вбиральню?

— В жодному разі!

— Або погляньте на отой курник…

— Сержанте!

— Сір!

— Повертайся до замку!

— Як, сір, і залишити вас тут самого?

— Сержанте, йдеться про делікатну справу. Не сумніваюся, що ти — золота людина, але трапляється, що навіть король має побути сам. До цього, бач, причетна одна юна леді.

— А. Натяк зрозумів.

— Дякую. Будь ласка, допоможи-но мені злізти з цього коня.

— Пробачте за попереднє, сір. Я повівся нетактовно.

— Нічого.

— Якщо вам потрібна буде допомога, щоб з’ясувати з нею все як слід…

— Будь ласка, повертайся до замку, сержанте.

— Достоту так, сір. Якщо ви наполягаєте, сір. Дякую, сір.

— До речі, сержанте…

— Так, сір?

— Мені треба, щоб хто-небудь відвіз мій ковпак та дзвіночки до Гільдії блазнів в Анк-Морпорку. Я ж переходжу на іншу роботу… І мені здається, що ти — ідеальна кандидатура для цієї місії.

— Дякую за довіру, сір.

— Я ж бачу — на службі ти, гм, не людина, а просто вогонь.

— Даруйте, сір?

— На місці скажеш, щоб тебе поселили в апартаментах для гостей.

— Достоту так, сір. Дякую, сір.

Почувся, віддаляючись, стукіт копит. Ще за кілька секунд клямка брязнула і блазень проник у будиночок.

Щоб залізти до кухні відьми в темну пору доби, потрібна певна мужність. Хоча, мабуть, не більша, аніж для того, щоб носити пурпурову блузу з оксамитовими рукавами й фестонами на манжетах. Втім, подумав блазень, цей одяг мав і переваги: на ньому не було дзвіночків.

При собі блазень мав пляшку іскристого й букет квітів; щоправда, в першому дорогою відчутно поменшало газу, а в другому — пелюсток. Він поклав обидва предмети на стіл і присів біля каміна, де дотлівав жар.

Блазень потер очі. День був насиченим. Він відчував, що в ролі короля має не найкращий вигляд — але ж він усе життя з останніх сил грав не свою роль, тож не здавався й тепер. Тим паче, наскільки можна було зрозуміти, його попередники взагалі не завдавали собі щодо цього клопоту. І от йому належить стільки всього зробити, стільки всього виправити, стільки всього владнати…

Найбільшою проблемою була герцогиня. Незрозуміла йому самому сентиментальність змусила блазня віддати наказ про переведення герцогині до найкомфортабельнішої камери у вежі з найчистішим повітрям. Все-таки вона була вдовою, а він відчував необхідність бути добрим до вдів. Проте доброта на герцогиню не діяла: вона просто не розуміла доброго ставлення, сприймаючи його як слабкість. Часом блазня навідувала жахлива думка, що рано чи пізно він буде змушений відправити її на страту.

Так, робота короля — це вам не жарти. Блазень усміхнувся: дотеп вийшов непоганим.

Незабаром його зморив сон.

Герцогині ж не спалося. Власне, на цей час вона вже спустилася по зв’язаних між собою простирадлах до половини замкової стіни. Попередній день герцогиня витратила на поступове розхитування вмурованих у стіну її камери ґрат — хоча, по правді кажучи, будь-яку стіну ланкрського замку можна було в більшості місць проламати шматком сиру. Блазень є блазень — він сам розпорядився видати їй і столовий ніж та виделку, і цілком достатньо постільної білизни! Що взяти з таких людців: за них завжди думає їхній страх. Вони боялися її навіть тоді, коли вважали, що вона перебуває у їхній владі — і правильно, бо насправді сильні ніколи не перебувають у владі слабких. Якби, скажімо, вона схотіла кинути за ґрати саму себе, то зробила б усе, аби змусити себе пошкодувати, що народилася на світ. А ці — ці надавали їй простирадл і піклувалися про неї!

Добре-добре, вона ще повернеться. За межами королівства лежав цілий світ, а вона вміла натискати на важелі, здатні змусити мешканців цього світу виконувати її волю. І цього разу вона не обтяжуватиме себе всілякими там супутниками життя. Слабаки! А нинішній виявився найгіршим, бо не мав хоробрості навіть на те, аби чинити стільки зла, скільки насправді міг би.

Герцогиня важко гепнулася на вкритий мохом ґрунт, віддихалася і, з кинджалом у руці напоготові, ковзнула вздовж замкового муру в напрямку лісу.

Вона дістанеться найдальшого кордону й перепливе там річку, а може, навіть збудує собі пліт. Вранці вона буде надто далеко, щоб її могли знайти — тим паче, як майже не сумнівалася герцогиня, ніхто нікого й не шукатиме.

Слабаки!

Швидкості, з якою вона пересувалася лісом, можна було лише здивуватися. Втім, там були стежини, якими можна було проїхати й возом, плюс вона мала прекрасне відчуття напрямку. До того ж її шлях лежав під гору. А якби вона вийшла до провалля, в якому вирувала річка Ланкр, досить було б просто йти за течією.

Раптом герцогиня зауважила, що ліс помітно погустішав. Вона усе ще йшла стежкою, яка вела у більш-менш потрібному напрямку, але дерева обабіч росли значно щільніше, ніж можна було очікувати. А коли вона спробувала рушити назад, виявилося, що стежка за її спиною кудись поділася. Вона кілька разів крутнулася на місці, майже чекаючи, що помітить, як дерева перестрибують з місця на місце, але вони щоразу виявлялися незворушно зануреними корінням у мох.

Повітря було нерухомим, але в кронах дерев не припиняло шурхотіти листя.

— Ну-ну, — процідила герцогиня. — Ну-ну. Я все одно пройду. Я так хочу. Але пізніше я повернуся.

Саме цієї миті стежка вивела її на галявину — галявину, якої не було тут днем раніше і сліду якої не лишилося наступного дня; світло місяця поблискувало на мішанині рогів, ікол та очей, які заповнювали цю галявину повністю.

Армію слабаків ще можна було б зневажати, але герцогиня зрозуміла, що наразі має справу з армією сильних.

Кілька секунд панувала тиша, порушувана лише тихим сопінням десятків істот. А потім герцогиня криво всміхнулася, здійняла кинджал і кинулася на них усіх одразу.

Перші лави армії тварин розступилися, пропускаючи її, й зімкнулися за її спиною — всі, включно з зайцями.

Край глибоко зітхнув.

На торф’яниках, затінених від місяця вершинами Вівцескель, раптом затих нічний оркестр природи. Припинили свої рулади цвіркуни, дружно замовкли сови, вовки позникали в раптових невідкладних справах.

Тривала тільки пісня, яка відбивалася від бескиду до бескиду й підсилювалася в рупорах безлюдних долин, спричиняючи невеличкі лавини. Вона вливалася в потаємні щілини льодовиків і, навіть стаючи абсолютно нерозбірливою, продовжувала мандрувати між крижаних стін.

Щоб усе ж таки розібрати слова, довелося б повернутися до підніжжя Вівцескель, де поблизу самотнього моноліту тліли рештки багаття; саме там, прилітаючи з усіх напрямків, зустрічалися звукові хвилі відлуння, і саме там, розмахуючи порожньою пляшкою, сиділа невисока літня жінка.

— …і равлика, якщо наздоженеш; не намахаєш тільки їжачка!

— Кажуть, на дні залишати не можна, бо доведеться плакати? — спитала Маґрат, намагаючись перекричати спів.

— Є таке, — погодилася Бабуня й осушила свій кухоль.

— А на дні ще щось є?

— Судячи з усього, Ґіта допила все до краплі.

Вони сиділи серед пахучого вересу і споглядали місяць.

— Ось ми й маємо короля, — сказала Бабуня. — Добре все, що добре закінчується.

— Це ваша з Тітунею заслуга, — сказала Маґрат, підкріпивши свої слова гиканням.

— Чого це?

— Якби ви не вступилися, мене ніхто й слухати не став би.

— Просто нас попросили висловитися.

— Так, але ж усі знають, що відьми не брешуть — ось що важливо. Я маю на увазі, що всі й самі бачили, які вони схожі — але це міг бути просто збіг. До речі… — Маґрат спалахнула. — Я пошукала в словнику, що таке «друа де сеньйор»[68]. У Тітоньки Пташко були словники…

Тітуня Оґґ різко замовкла.

— Гм, — вимовила Бабуня Дощевіск. — Є й таке, еге ж.

Маґрат відчула, що розмова якось не клеїться.

— Ви ж правду казали — вони дійсно брати? — спитала вона.

— Аякже, — відповіла Тітуня Оґґ. — Однозначно. Я ж сама приймала пологи, коли народився цей твій… тобто наш новий король. Як і пологи королеви, коли народився юний Томджон, і вона розповіла мені, що його батько…

— Ґіто!

— Вибач.

Винні випари вже заповнили голову Маґрат, але коліщатка її свідомості усе ще примудрялися крутитися.

— Одну хвилинку, — почала вона.

— Я добре пам’ятаю блазневого батька, — повільно й чітко промовила Тітуня. — Вже змолоду справляв враження. Побив, щоправда, глечики зі своїм батьком, але час від часу його навідував. Щоб зустрітися з давніми друзями.

— Він легко сходився з людьми, — зауважила Бабуня.

— Особливо з жінками, — погодилася Тітуня. — А який накачаний був! Пригадую, про нього казали, що на замковий мур йому вилізти було заіграшки.

— Я тільки чула, — сказала Бабуня, — що до нього дуже добре ставилися при дворі.

— О, так. Принаймні королева.

— Король-бо весь час пропадав на полюванні, — вставила Бабуня.

— На цьому своєму друа-де-як-там-його, ось де він пропадав, — заявила Тітуня. — Цілими днями. Та й ночувати нечасто вертався.

— Одну хвилинку, — повторила Маґрат.

Вони обернулися до неї.

— Так? — сказала Бабуня.

— Ви ж усім сказали, що вони брати, і Веренц — старший!

— Саме так.

— І натякнули всім, що…

Бабуня Дощевіск щільніше запнулася в шаль.

— Ми зобов’язані бути правдивими, — сказала вона. — А от бути чесними від нас ніхто не вимагає.

— Але ж просто зараз ви говорили про те, що король Ланкру насправді не…

— Про що я дійсно говорила, — твердо сказала Бабуня, — то це про те, що ми маємо короля, не гіршого за інших і кращого за багатьох, і що в його голові всі клепки на місці…

— Незважаючи на попередні професійні травми, — вставила Тітуня.

— …і що дух старого короля нарешті може спочити в мирі, а в нас була весела коронація, з якої дехто навіть потягнув дорогоцінні кухлі, хоча ці кухлі призначалися на допомогу дітям-сиротам, і що, таким чином, справи йдуть значно краще, ніж могли б. Ось про що я говорила. Ніколи не забивай собі голову тим, що могло б або мусило б статися. Важливо тільки те, що є.

— Але ж насправді він не король!

— Але ж міг би бути й королем, — сказала Тітуня.

— Але ж ви щойно сказали…

— Та взагалі-то ніхто й не знає, як там воно все насправді. Покійна королева була не дуже вправна в лічбі. А головне, сам він уявлення не має, що він не королівського роду.

— І ти йому ні слівця про це не скажеш, еге ж? — звернулася Бабуня до Маґрат.

Та підняла погляд на місяць, перетнутий тонкими хмарками.

— Ні, — сказала вона.

— От і добре, — сказала Бабуня. — Слухай, поглянь на це так. Королівські роди теж мають з когось починатися. Чому б такому родові не початися з нашого нового короля? Як на мене, він ставиться до своїх обов’язків значно серйозніше, ніж більшість інших королів. Тож він цілком на своєму місці.

Маґрат розуміла, що програла. У протистоянні з Бабунею Дощевіск програвали всі, і єдиний сенс такого протистояння полягав у тому, щоб побачити, як саме.

— І все ж ви мене вразили, чесно, — сказала вона. — Ви ж відьми. Тобто ви повинні дбати про такі речі, як правда, традиції, доля й так далі, хіба ні?

— Оце і є той момент, якого ти ніяк не можеш зрозуміти, — сказала Бабуня. — Бач, доля має значення, але неправильно думати, що вона керує людьми. Все цілком навпаки.

— Нафіг долю, — погодилася Тітуня.

Бабуня кинула на неї спопеляючий погляд і продовжила:

— Врешті-решт ти ж не думала, що бути відьмою легко?

— Я ще тільки вчуся, — сказала Маґрат.

Вона дивилася в далечінь, де над темними торф’яниками світилася нитка світанку.

— Я, мабуть, піду, — сказала вона. — Світає.

— Я теж, — сказала Тітуня Оґґ. — Якщо я спізнюся на сніданок, нашу Ширл на хом’ячки порве.

Бабуня старанно затоптала останні жарини багаття.

— Коли ще стрінемося ми?[69] — спитала вона. — Га?

Відьми знічено перезирнулися.

— У мене найближчими тижнями купа справ, — сказала Тітуня. — Дні народження і все таке. Гм… Та й купа справ накопичилася, поки коїлася вся ця катавасія. Ну, ви розумієте. Ще й з привидами треба щось вирішити.

— Я думала, ти їх відправила назад до замку, — сказала Бабуня.

— Та вони не схотіли, — невпевнено сказала Тітуня. — І, коли чесно, я до них уже якось звикла. З ними не так нудно вечорами. І тепер вони майже не галасують.

— Це добре, — сказала Бабуня. — А як щодо тебе, Маґрат?

— В цю пору року завжди стільки роботи, ви не помічали? — промовила Маґрат.

— О, так, — ввічливо сказала Бабуня Дощевіск. — Тоді не будемо домовлятись про конкретний час, еге ж? Зупинимося на відкритій даті.

Дві її компаньйонки кивнули. І коли на королівство рушив новий день, усі вони рушили по домівках, кожна в задумі про своє, кожна — відьма сама по собі.[70]