Віщі сестри

Блазень, що закуняв був позаду трону, нажахано підхопився.

— Так!

— Сюди йди, дурню!

Блазень, скорботно брязкаючи дзвіночками, наблизився до господаря.

— Слухай, блазню, тут що, завжди дощ?

— Воля ваша, шанов…

— Просто відповідай на запитання, — сказав лорд Шельметь із залізним терпінням.

— Іноді дощ припиняється, сер. Щоб міг початися сніг. А часом усе королівство вкриває справжній орґулярний туман.

— Орґулярний? — відсутньо перепитав герцог.

Блазень не міг стриматися. Його вуха з жахом почули, як його власні вуста вимовляють:

— Густий, мій пане. Від лалатинського «orgulum», що означає густий суп.[17]

Але герцог не слухав. Слухати варнякання холопів він вважав не вартим зусиль.

— Мені нудно, блазню.

— Тоді дозвольте, повелителю, розважити вас веселими дотепами та добродушними кпинами?

— Ну, спробуй.

Блазень облизнув пошерхлі губи. Насправді він такого не чекав. Королеві Веренцу цілком вистачало для сміху дати блазневі копняка чи пожбурити пляшку йому в голову. Ото був справжній король.

— Нумо, я чекаю. Сміши.

Блазень ніби наважився стрибнути у воду з великої висоти.

— Добре, шановний, — пробелькотів він. — Який ліхтар ніколи і не горить, і не світить?[18]

Герцог наморщив чоло. Блазень відчув, що тягти з розгадкою не варто.

— Та ж той, що намальований! — вигукнув він і злегка вдарив лорда Шельметя надувною палицею та бренькнув на своїй мандоліні — адже це входило в комплект жарту.

Вказівний палець герцога відбарабанив короткий дріб по бильцю трону.

— Так? — сказав він. — А чому?

— Ну, гм-м-м, це, як би сказати, сіль усього жарту, — промимрив блазень і додав: — Мій прадід вважав його одним з найкращих у своїй колекції.

— Закладаюся, він розповідав його інакше, — сказав герцог. Він підвівся. — Поклич моїх доїжджачих. Гадаю, я трохи пополюю. Ти можеш приєднатися.

— Мій пане, я не вмію їздити верхи!

Вперше за весь ранок лорд Шельметь посміхнувся.

— Чудово! — сказав він. — Тобі дадуть коня, на якому їздити й неможливо. Ха-ха.

Він опустив погляд на свої бинти. «Треба, подумав він, взяти в зброяра напилок».

Рік поступово минав. Дні терпляче йшли один за одним. Колись, на світанку мультиверсуму, вони намагалися пройти всі одразу, та це не спрацювало.

Томджон сидів під розхитаним столом Г’юла і дивився, як його батько ходить туди-сюди поміж халабуд, жестикулює і говорить. Вітолер завжди жестикулював, коли говорив; якби йому зв’язали руки за спиною, він онімів би.

— Добре, — говорив він. — Як щодо «Королівських мостів»?

— Минулого року ставили, — відповів голос Г’юла.

— Гаразд. Дамо їм «Малло, тирана Хапонського», — сказав Вітолер, і його горлянка плавно перейшла на іншу передачу, від чого голос набув потужності, здатної заглушити посвист вітру на порожній центральній площі міста середніх розмірів. — «В крові прийшов я, І за правом крові, Й ніхто кривавих стін цих не злама…»

— Ми це ставили позаминулого року, — спокійно сказав Г’юл. — В будь-якому разі глядачі по горло ситі королями. Вони хочуть чогось веселенького.

— Не моїми королями, — заявив Вітолер. — Хлопче, люди приходять до театру не посміятися — вони приходять Надихнутися, Навчитися, Здивуватися…

— І посміятися, — ще спокійніше додав Г’юл. — Погляньте сюди.

Томджон почув шарудіння паперу і рипіння лози, з якої плели кошики для антуражу, на один з яких, очевидно, присів Вітолер.

— «Майже чарівник», — прочитав він. — «Або Потіш себе».

Г’юл витягнув ноги під стіл — і тим самим випадково розкрив місце, де перебував Томджон. Він нахилився і витягнув хлопчика з-під столу за вухо.

— Про що там? — спитав тим часом Вінтолер. — Чаклуни? Демони? Бісики? Крамарі?

— Мені найбільше подобається четверта сцена акту другого, — сказав Г’юл, штовхнувши малюка в напрямку скрині зі сценічним причандаллям. — «Кумедне миття підлоги з двома служницями».

— Як щодо сцен з мерцями й ліжками?[19] — з надією спитав Вінтолер.

— Нема-а, — протягнув Г’юл. — Але можу нашкрябати гумористичний монолог в акті третьому.

— Гумористичний монолог!

— Добре-добре, в останньому акті є місце для діалогу героя з самим собою, — поспішно сказав Г’юл. — За вечір напишу, нема проблем.

— І нехай когось заріжуть, — сказав Вінтолер, підводячись. — Хай там буде яке-небудь мерзенне вбивство. Це завжди йде на ура.

Він вийшов розпоряджатися встановленням сцени.

Г’юл зітхнув і взявся за перо. За стінами з мішковини купчилося містечко Вислопеськ, яке незбагненним чином дозволило розмістити себе в улоговині між майже прямовисними стінами каньйону. Насправді у Вівцескелях вистачало рівних поверхонь — от тільки майже всі вони були вертикальними.

Г’юл не любив Вівцескелі, і це було дивно — адже то був традиційно гномівський край, а Г’юл був саме гномом. Щоправда, його вигнали з племені багато років тому — не лише через його клаустрофобію, але й через звичку засинати на ходу. Тамтешній король гномів схильний був вважати, що це не найкращий дар для особи, яка повинна не лише робити замах киркою, а й опустити її куди слід. Тож Г’юл отримав від одноплеменців дуже маленьку торбинку золота, щиросердні побажання доброї дороги та рішуче «прощавай».

Зовсім випадково неподалік саме зупинився Вітолерів мандрівний театр, і гном не пошкодував дрібної мідної монетки за можливість подивитися «Дракона рівнин». Він переглянув виставу, не ворухнувши жодним м’язом на обличчі, а вже наступного ранку стукав у халабуду Вітолера з чернеткою «Короля-під-Горою». В принципі, твір вдався далеко не шедевром, але Вітолер був достатньо проникливим, аби зрозуміти, що у волохатій кулеподібній голові живе уява, здатна вмістити весь світ. Тож коли працівники мандрівного театру рушили далі, одному з них довелося час від часу бігти підтюпцем, аби не відставати.

Всесвіт постійно пронизують частинки сирого натхнення. Зрідка одна з них стикається зі сприйнятливим інтелектом, і той відкриває ДНК, чи створює нову форму сонати для флейти, чи винаходить електролампочки, які перегорають удвічі швидше за звичайні. Але більшість частинок так ні в кого і не влучають, і більшості смертних за все життя не дістається жодної.

А декому щастить ще менше: це ті, кому дістаються всі частинки.

Саме до таких належав і Г’юл. Потік натхнення, достатній, аби наситити цілу епоху сценічного мистецтва, постійно струмував у важкий маленький череп, призначений еволюцією хіба що добре витримувати удар сокирою.

Гном облизнув перо і сором’язливо роззирнувся. За ним ніхто не стежив. Він акуратно переклав на інше місце «Майже чарівника», під яким, як виявилося, лежав стосик паперу.

Це була не халтура. Кожну сторінку було полито потом автора, а самі слова ледь продиралися крізь чорнильні плями, мереживо виправлень та закреслень і тоненько прописані вставки. Г’юл хвилю дивився на текст, поки не лишився наодинці зі світом, який складався з нього самого, наступного чистого аркуша і галасливо-прохальних голосів, що сповнювали його сновидіння.

Він почав писати.

Звільнений від і без того необтяжливого нагляду гнома, Томджон відкинув кришку одного з кошиків з реквізитом і, з притаманною дітям ретельністю, почав розпаковувати бутафорські корони.

Гном, вистромивши кінчик язика, акуратно керував пером на його непростому шляху між чорнильними цятками, що вкривали аркуш. Він уже знав, куди прилаштувати закоханих, чий союз укладено на самих небесах, веселих могильників та горбатого короля. Щоправда, з котами та роликами він ясності ще не дійшов…

Якийсь звук змусив його підняти очі.

— От лихо, хлопче, — сказав він. — Вона ж тобі завелика. Поклади на місце.

Дискосвіт плив крізь зиму.

Чесне перо в жодному разі не опише зимові Вівцескелі як зачарований морозами пейзаж, де кожну гілочку дерева щільно вкрито глазур’ю льодяного кришива. Вівцескельна зима не морочить собі голову такими речами; це — відкритий вхід в первісний холод, що панував ще до сотворення світу. Зима у Вівцескелях — це сніг у кілька ярдів завглибшки та ліси у вигляді вкритих заметами присмеркувато-зелених тунелів. Це — вітер, настільки ледачий, що він не обдуває людей, а дме просто крізь них. Сама думка про те, що взимку може бути весело, ніколи не виникла б у головах тутешніх мешканців, які мають аж вісімнадцять різних слів на позначення слова «сніг»[20].

Привид короля Веренца вештався мурами, голодний та самотній, споглядав свої улюблені ліси та чекав на свій шанс.

Це була зима знамень. Ночами на замороженому небосхилі іскрилися комети. Вдень важкі хмари повзли над землею у вигляді драконів та китів. У Свиноспинську народилося двоголове кошеня — але, оскільки по чоловічій лінії батьком щонайменше тридцяти поколінь тутешніх кошенят був Ґрібо, можливо, це було не таким уже й знаменням.

Втім, у Міцних Горішках півень зніс яйце і мусив вислухати цілу купу вкрай незручних запитань надзвичайно особистого характеру. В Ланкрі один чоловік божився, що бачив іншого чоловіка, який на власні очі бачив, як дерево взяло й пішло собі. Десь пролилася коротка, але потужна злива з креветок. У небесах з’являлися дивні вогні. Гуси стали ходити задом наперед. І над усім цим переливалися гігантські полотнища холодного пломеню, що називається Серцесвітним сяйвом, або ж Серцесвітними вогнями, чиї морозні барви розфарбовували опівнічні сніги.

Безумовно, в усьому цьому не було нічого незвичайного. Вівцескелі простяглися поперек потужного магічного поля Дискосвіту на кшталт залізного бруска, кимось упущеного поперек колії метро, тож місцевість була настільки насичена магією, що та регулярно сама собою вивергалася в навколишній простір. В таких випадках місцеві мешканці прокидалися серед ночі, бурмотіли: «Знову ці кляті знамення», — і засинали знову.

Минув Кнурвечір, позначивши початок нового року. І до переляку раптово… нічого не сталося.

Небеса лишалися чистими, сніги — глибокими й хрусткими, ніби справжня глазур.

Замерзлі ліси були оповиті тишею і відгонили жерстю. З неба не падало нічого, крім нечастих сніжинок.

Один мандрівник пройшов торф’яниками від Свиноспинська до Ланкру і не побачив жодного безголового собаки, ходячого дерева, примарної карети, комети чи навіть болотяних вогнів. Його довелося доправити до найближчого шинку і влити в нього дозу, аби він хоч трохи рознервувався.

Стоїцизм вівцескельців, що впродовж багатьох років розвивався як свого штибу національний опір безладу магічної стихії, виявився безсилим перед такими раптовими змінами. Відчуття у всіх було таке, ніби зненацька замовк шум, до якого ти так звик, що й не чув його, поки він не пропав.

Натомість Бабуня Дощевіск, затишно лежачи під купою ковдр у холоднечі спальні, почула дивний звук — схоже, на першому поверсі. На Кнурвечір — єдина ніч у довгому році Дискосвіту, коли відьми не виходять з дому (принаймні так передбачає традиція). Тож Бабуня лягла рано, в компанії з торбиною яблук і кам’яною флягою, що правила за грілку. Але щось порушило її дрімоту.

Пересічна особа в подібній ситуації обережно рушила б униз, можливо, озброївшись кочергою. Бабуня ж обхопила коліна і відправила на пошуки свою свідомість.

В будинку нічого незвичайного не було. Вона відчувала крихітні й меткі думки мишей та розпатлані думки своїх кіз, що куняли в зручній атмосфері власного метеоризму. Голодна сова раптово ковзнула над дахом кинджально-гострим згустком зосередженості.

Бабуня збільшила зусилля, і її внутрішній слух сповнило ледь чутне стрекотіння комах у соломі даху та шарудіння шашелю в балках. Тут теж не було нічого цікавого.

Стара відьма згорнулася калачиком і занурилася свідомістю в довколишній ліс. Там панувала цілковита тиша, лише зрідка порушувана глухим звуком від падіння з гілок налиплого снігу. Хоча життя наповнювало ліс навіть серед зими — тільки цей час воно проводило уві сні по барлогах або в анабіозі під корою дерев.

Все було як завжди. Вона розширила свою свідомість далі, до гірських торф’яників та потайних стежок, де вовки мовчки бігли підмерзлим снігом; вона відчула їхні свідомості, гострі, як ножі. Ще вище — але серед снігів не було нічого, крім зграй соболячки[21].

Все було, як мало бути, за тим винятком, що все було не так. Щось… так, щось живе було десь неподалік, юне і древнє водночас, і…

Бабуня ще раз проаналізувала свої відчуття. Так. Там було щось занехаяне. Щось прокляте. Щось самотнє. І…

Вона знала, що такі відчуття ніколи не бувають простими. Зніміть з них поверхове, і виявите дещо зовсім інше…

Вона відчувала: якщо воно дуже швидко не перестане почуватися занехаяним і самотнім, воно стане злим.

А вона ніяк не могла його знайти. Вона здатна була визначити розташування мікроскопічних свідомостей лялечок, що зимували під замороженим шаром раніше зопрілого листя, земляних червів, які заривалися дедалі глибше в іще не промерзлий ґрунт, й іноді навіть людей. Останнє вважалося найважчим, адже в людських головах тісниться стільки думок водночас, що локалізувати їх практично неможливо — це ніби намагатися прицвяхувати туман до стіни.

Не тут… І не тут… Вона відчувала його скрізь навкруги і водночас не могла помітити жодного джерела цього відчуття. Вона дісталася до найдрібнішої істоти в королівстві, але й там нічого не виявила.

Бабуня Дощевіск сіла на ліжку, запалила свічку і, дивлячись у стіну, потяглася по яблуко.

Вона не любила поразок. Десь неподалік було щось, що всотувало магію, росло і здавалося таким живим, що сповнювало своїм існуванням увесь простір навколо її дому — а вона не могла його знайти.

Вона обгризла яблуко до серцевини і акуратно поклала залишки на лоток підсвічника. Потім задмухала свічку.

Холодний оксамит ночі знову заповнив кімнату.

Бабуня вирішила наостанок спробувати ще раз. Можливо, вона шукала не там…

За мить вона лежала на підлозі, притиснувши до голови подушку.

І чому вона вирішила, що воно має бути маленьким?!

Ланкрський замок трусило. Не те щоб дуже сильно, але цього й не треба було — адже замок був збудований так, що починав хитатися від найлегшого вітерцю. Маленька вежка похилилася і, повільно обертаючись, зникла в туманних глибинах каньйону.

Блазень лежав на кам’яній плитці й дрижав уві сні. Він цінував надану йому честь (якщо це була честь), але спання в коридорі постійно викликало в нього спогади про Гільдію блазнів, за сірими стінами якої він продрижав усі сім жахливих років свого навчання. Втім, плитка в замку була таки дещо м’якшою за ліжка в Гільдії.

За кілька футів раптом тихо брязнув виставлений біля стіни рицарський обладунок. Спис у кольчужній рукавиці вібрував усе сильніше, доки, розітнувши повітря, як кажан на полюванні, не вирвався й не роздробив одну з плиток просто біля блазневого вуха.

Блазень сів і зауважив, що його продовжує трусити. Власне, трусити продовжувало підлогу, на якій він сидів.

В покоях лорда Шельметя ці струси вивергли каскади пилу зі старовинного ліжка з балдахіном. Сам герцог прокинувся через те, що йому наснилося, ніби по замку з гупанням гасає якийсь гігантський звір. Прокинувшись, герцог нажахано подумав, що це цілком може бути правдою.

Зі стіни зірвався портрет якогось давно померлого короля. Герцог заверещав.

Балансуючи на підлозі, що тепер ходила хвилями, як море, в приміщення ввалився блазень. Герцог вивалився з ліжка і схопив чоловічка за жакет.

— Що коїться? — просичав він. — Це землетрус?

— У наших місцях їх не буває, мій пане, — відповів блазень і був негайно збитий з ніг кріслом-гойдалкою, що непомітно переповзло килим.

Герцог прожогом метнувся до вікна і втупився в облиті місячним сяйвом ліси. Закутані в біле дерева розгойдувалися в непорушному нічному повітрі.

На підлогу звалився шмат штукатурки. Лорд Шельметь крутнувся на місці і відірвав блазня на добрий фут від підлоги.

До численних вигод буття, з якими герцог не знався, належало й невігластво. Він полюбляв розуміти, з чим має справу. Концепція святої простоти його не приваблювала.

— Це все відьми, так? — прогарчав він. Його ліва щока почала смикатися, як рибина на суходолі. — Це вони там чаклують? Зурочують мій замок?

— Воля ваша, дядечку, але…

— Вони правлять цим краєм, еге ж?

— Ні, мій пане, вони ніколи…

— Тебе хтось питає?

Дріж, що тепер тіпала блазнем від страху, перебувала в точній антифазі зі струсами замку, тож блазень видавався єдиним об’єктом, що перебував абсолютно непорушним.

— Е-е-е, ви, мій пане, — пробелькотів він.

— Ти що, сперечаєшся зі мною?!

— Ні, мій пане!

— Я так і думав. Ти змовився з ними, еге ж?

— Мій пане! — скричав не на жарт приголомшений блазень.

— Ви тут усі змовилися! — прогарчав герцог. — Вся банда! Ви, зграя підбурювачів!

Він віджбурнув блазня, розчахнув засклені двері на балкон і, вискочивши в морозяну ніч, окинув спляче королівство знавіснілим поглядом.

— Гей ви там, чуєте? — пронизливо вигукнув він. — Я — король!

Замок перестав труситися так раптово, що герцог ледь не втратив рівновагу.

Проте він швидко відновив її, після чого струсив із нічної сорочки пил.

— Оце вже краще, — мовив він.

Але «оце» було ще гірше. Тепер ліс прислухався. Усі промовлені слова ковтав його мовчазний вакуум.

У лісі щось було, і герцог відчував це щось. Воно мало досить сил, аби трусити замок, — а зараз споглядало герцога і слухало його.

Герцог дуже обережно позадкував, наосліп шукаючи рукою дверну клямку. Задкуючи, він ступив у кімнату, зачинив двері й швидко запнув портьєри.

— Я — король, — повторив він уже спокійнішим тоном. Після чого поглянув на блазня, який відчув, що від нього чогось чекають.

«Це — мій пан і господар, — подумав блазень. — Я їв його сіль, чи як там воно у тій приказці. В Гільдії мене навчали берегти вірність господареві до останку, навіть якщо всі інші покинуть його. Не має значення, добрий господар чи лихий — кожному владареві потрібен свій блазень. Це — головне. Навіть якщо він явно на три чверті божевільний, я — його блазень, доки один із нас не полишить цей світ».

Раптом блазень із жахом усвідомив, що герцог плаче.

Він понишпорив у рукаві і видобув не надто чистого червоно-жовтого носовичка, обшитого дзвіночками. Герцог прийняв його з виразом уклінної вдячності й висякався — та раптом відірвався від носовичка і з мерехтінням божевільної підозри в очах вирячився на нього.

— Що бачу я? Передо мною кинджал?[22] — пробурмотів він.

— Гм… Ні, мій пане. Це, розумієте, носовичок. Якщо придивитеся, різницю помітити неважко: у носовичка не такі гострі краї.

— Розумничок, — промимрив герцог.

«Ні, він божевільний на всі сто, — подумав блазень. — Остання клепка вилетіла. Мізки вже так перекрутило, що можна замість штопора використовувати».

— Опустися на коліна поруч зі мною, мій блазню.

Блазень виконав наказ. Герцог поклав йому на плече долоню, обмотану потемнілим від крові бинтом.

— Чи вірний ти мені, блазню? — спитав він. — Чи можу я покластися на тебе?

— Я присягав бути зі своїм паном до смертної години, — прохрипів той.

Герцог наблизив своє божевільне обличчя впритул до блазневого, і той поглянув просто у налиті кров’ю очі.

— Я не хотів, — змовницьки прошипів герцог. — Мене змусили. Я не хотів…

Вхідні двері розчахнулися. Отвір заповнила постать герцогині, що мала, загалом, аналогічні обриси.

— Ліонелю! — гаркнула вона.

Блазень був вражений миттєвою зміною в герцогових очах. Безумний червоний вогонь зник, усмоктався всередину черепа, а натомість прийшов такий знайомий блазневі жорсткий блакитний погляд. Блазень здогадувався, що це ще жодним чином не означало, ніби герцог отямився. Навіть холод його притомності був, на свій лад, божевільним. Розум герцога працював, як годинник — і, як і годинник, періодично видавав «ку-ку!».

Лорд Шельметь спокійно підвів очі.

— Так, моя люба?

— Що це все означає?

— Гадаю, це все через відьом, — відповів лорд Шельметь.

— Не думаю, що… — почав був блазень. Але погляд леді Шельметь не просто затулив йому рота, а й майже увігнав його самого в стіну.

— Це ясно, ідіоте, — сказала вона.

— Я — блазень, моя пані.

— Яка різниця, — кинула вона і знову обернулася до свого чоловіка.

— Отже, — похмуро сказала вона, — вони знову тебе ігнорують?

Герцог знизав плечима.

— Як же я можу опиратися чарам? — сказав він.

— Словами, — ляпнув блазень і тут-таки про це пошкодував. Тепер обоє дивилися на нього.

— Що? — перепитала герцогиня.

З розгубленості блазень упустив мандоліну.

— В… в Гільдії, — почав він, — нас вчили, що слова можуть бути сильнішими навіть за чари.

— Бовдур! — сказав герцог. — Слова — це просто слова. Набір складів. Слово — не камінь… — він зробив паузу, смакуючи новонароджений афоризм, —…ока не виб’є[23].

— Мій пане, деякі слова таки можуть, — сказав блазень. — Брехун! Узурпатор! Убивця!

Герцог сахнувся назад і увіп’явся пальцями в бильця трону. Він тремтів.

— Звичайно, в цих словах немає правди, — поквапився блазень. — Але вони ширяться, як непомітний вогонь під торф’яниками, від якого зрештою загориться і…

— Так! Так! — скрикнув герцог. — Я чую їх, чую весь час! — він подався вперед і просичав: — Усе це відьми!

— Тоді, тоді, тоді, — затарабанив блазень, — тоді їх теж можна перемогти за допомогою слів. Словами можна боротися навіть із відьмами.

— І якими ж словами? — замислено промовила герцогиня.

Блазень розвів руками.

— Стара карга. Лихе око. Безтолкова баба.

Герцогиня підняла одну зі своїх густих-густих брів.

— А ти не такий уже й ідіот, — сказала вона. — Ти говориш про силу чуток.

— Саме так, моя пані, — блазень закотив очі. У що він вплутався?

— Це все відьми, — прошепотів герцог, ні до кого не звертаючись. — Ми розкриємо правду про них усьому світові. Вони — це зло. Це вони знову й знову повертають на мої руки… кров. Навіть шмергель не допомагає.

Коли Бабуня Дощевіск поспішала вузькими замерзлими лісовими стежками, поштовхи почалися знову. Велика грудка снігу звалилася з гілки й розсипалася від удару об Бабунин капелюх.

Вона знала, що порушує правила. Навіть враховуючи те, що її турбувало — що б це не було, — вихід відьми з дому в Кнурвечір був нечуваною річчю. Це суперечило традиції. Ніхто не знав, чому, але так воно було заведено.

Вона вийшла на торф’яник і покрокувала по ламкому вересу, оголеному вітром від снігу. Низько над обрієм висів молодик, блідо підсвічуючи навислі над відьмою гори. Там був зовсім інший світ, у який навіть відьмі не варто було потикатися без крайньої потреби. Там збереглися залишки пейзажів, що панували одразу після народження світу з космічного холоду: зеленкувата крига, гострі леза хребтів і глибокі потайні долини.

Ця місцевість не була призначена для людських істот. При цьому вона не була їм ворожою — не більше, ніж цеглина чи хмара — але була моторошно, моторошно байдужою.

До того ж тепер за нею спостерігало Воно. Свідомість, не схожа на жодну їй досі відому, приділила відьмі чималу частку своєї уваги. Бабуня підняла погляд на скрижанілі схили, майже очікуючи, що на тлі зоряного неба вималюється тінь розміром із гору.

— Хто ти? — гукнула вона. — Що тобі треба?

Луна розкотила відголоски між скелями. Десь між вершин із гуркотом зійшла лавина.

На торф’янику, де влітку куріпки переховувалися в заростях, без угаву цвірінькаючи, наче говіркі юродиві, вертикально стояла кам’яна брила. Це було приблизно те місце, де межували території двох відьом — хоча формальних кордонів відьми, ясна річ, не визнавали.

Витесана з блакитнуватого каменю брила була заввишки з високого чоловіка. Вона вважалася надзвичайно чародійською, бо хоч була лише одна, ніхто ніколи не міг її порахувати; як тільки брила помічала, що хтось до неї придивляється — одразу зникала з поля зору. Вона явно мала найнезалежнішу вдачу серед усіх відомих в історії монолітів.

Також вона була одним із численних звалищ магічних відходів, що зосереджувалися у Вівцескелях. Сніг на декілька ярдів навколо розтанув, і з землі здіймались ледь помітні випари.

При появі Бабуні брила відповзла і стала з підозрою спостерігати за нею з-за дерев.

Бабуня ще десяток хвилин прочекала, доки на іншій стежині не з’явилася Маґрат. Стара відьма давно вже відчула, що її молодша колега поспішила сюди зі Скажених Горностаїв — села, відомого тим, що тамтешні добродушні мешканці все, крім відтинання голови, лікували масажем вух та гомеопатичними квітковими настоянками.[24] Маґрат захекалася; на ній була лише шаль, накинута поверх нічної сорочки, яку можна було б назвати надто демонстративною, якби Маґрат мала що демонструвати.

— Ти теж це відчула? — спитала вона.

Бабуня кивнула.

— Де Ґіта? — спитала вона.

Вони обидві поглянули на стежку, що вела до Ланкру, — купки вогників у сніговому напівмороці.

Вечірка була в розпалі. Світло лилося з вікон на вулицю. В двері та з дверей рухалися цілі черги. Зсередини чулися вибухи сміху, брязкіт розбитого скла та дитячий плач. Ясно було, що сімейне життя в домі Тітуні Оґґ досягло апогею.

Дві відьми, вагаючись, зупинилися неподалік.

— Гадаєш, маємо увійти? — боязко спитала Маґрат. — Нас наче не запрошували. І ми навіть без пляшки.

— По-моєму, там уже й так забагато пляшок, — несхвально відповіла Бабуня Дощевіск. Цієї ж миті з дверей, хитаючись, з’явився якийсь чолов’яга, ригнув, налетів на Бабуню, пробелькотів: «З К-кнур-ве-вечором, п-пані», — поглянув їй у вічі і миттю протверезів.

— Панно, — різко виправила Бабуня.

— Я страшенно перепрошую… — почав він.

Бабуня з королівською гідністю оминула його і рушила до дверей.

— Ходімо, Маґрат, — звеліла вона.

Ґвалт усередині наближався до рівня больового порогу. Тітуня Оґґ обійшла традицію, лишившись удома, але зате запросивши до себе все село; рівень забрудненості повітря всередині давно перевищив вимірювальні можливості будь-яких санітарних служб. Бабуня прокладала шлях у людському місиві, орієнтуючись на надтріснутий голос, який докладно роз’яснював світові, що серед усіх неймовірно різноманітних тварин їжачку ще дуже пощастило.

Тітуня Оґґ сиділа в кріслі біля каміна з квартою в одній руці, а іншою рукою, в якій була затиснута сигара, диригувала. Побачивши Бабуню, вона радісно вищирилася.

— Превед, стара шкириндо! — хрипко закричала вона, перекриваючи довколишній галас. — Таки зазирнула, молодця! Випий чарочку. Чи дві. Здоров, Маґрат. Бери собі крісло і не звертай уваги на того довбанутого котяру.

Ґрібо, який, згорнувшись на камінній полиці, спостерігав за святкуванням через єдине напівзаплющене жовте око, роздратовано махнув хвостом.

Бабуня сиділа в кріслі пряма, як шомпол, схожа на статую — алегорію шляхетності.

— Нам скоро йти, — сказала вона, застережливо зиркнувши на Маґрат, яка невпевнено потяглася до чаші з арахісом. — Бачу, ти зайнята. Ми тільки хотіли поцікавитися, чи не помітила ти… чогось незвичайного. Сьогодні. Нещодавно.

Тітуня Оґґ наморщила лоба.

— Дарронів старший прихворів, — сказала вона. — Від батькового пива.

— Якщо він не захворів на щось надзвичайне, — мовила Бабуня, — то я сумніваюся, що йдеться про те, про що я питала.

Вона окреслила в повітрі складний магічний знак, що, втім, цілком пройшло повз Тітунину увагу.

— А ще хтось виліз на стіл танцювати, — продовжила та, — і гепнувся просто в гарбузовий соус нашої Ріт. Оце ми реготали.

Бабуня звела брови і багатозначно приклала пальця до носа.

— Я натякаю на явища іншої природи, — похмуро повідомила вона.

Тітуня Оґґ нерозуміюче втупилася в неї.

— У тебе щось з оком, Есме? — припустила вона.

Бабуня Дощевіск зітхнула.

— Просто зараз відбуваються надзвичайно тривожні сплески напруги магічного поля, — на весь голос сказала вона.

В приміщенні запала тиша. Всі втупилися у відьом — крім Дарронового старшого, який скористався нагодою продовжити свої експерименти з алкоголем. Та за кілька митей кілька десятків розмов поновилися так само швидко, як урвалися перед тим.

— Гадаю, непогано б нам вийти та поспілкуватися у більш приватній атмосфері, — сказала Бабуня, коли їх знову огорнуло заспокійливе гудіння голосів.

Вони усамітнилися в пральні, й Бабуня спробувала описати виявлену нею загадкову сутність.

— Воно десь у горах, у гірських лісах, — пояснювала вона. — І Воно дуже велике.

— Мені здалося, що Воно когось шукає, — додала Маґрат. — Воно нагадало мені великого собаку. Собаку, який загубився. І розгубився.

Бабуня подумала. Її відчуття були у чомусь такими ж…

— Так, — вголос сказала вона. — Щось таке. Дуже великий собака.

— Занепокоєний, — сказала Маґрат.

— І щось шукає, — докинула Бабуня.

— І починає сердитися. — продовжила Маґрат.

— Так, — погодилася Бабуня, впритул дивлячись на Тітуню Оґґ.

— Може, це троль, — припустила та. — Я в кімнаті майже цілу пінту залишила, — додала вона з докором.

— Ґіто, я знаю, на що схожа свідомість троля, — сказала Бабуня. Її тон не був жорстким чи гнівним, і саме це змусило Тітуню завагатися.

— Кажуть, ближче до Осердя водяться дуже великі тролі, — повільно промовила вона. — І крижані велетні, і здоровенні кошлаті як‑їх-там, що мешкають вище лінії снігів. Але ж ти не про щось подібне, так?

— Так.

— Ох.

Маґрат відчула, що трохи тремтить. Вона нагадала собі, що відьма цілковито контролює власне тіло, і холодок, що пробіг їй по шкірі під тонкою нічною сорочкою, є тільки наслідком її уяви. На жаль, уяву вона мала хоч куди.

Тітуня Оґґ зітхнула.

— То погляньмо, — сказала вона і зняла кришку з великого мідного казана.

Тітуня Оґґ ніколи не поралася у пральні, бо всім пранням завідували її невістки — ціле плем’я непримітних і слухняних жіночок, чиїх імен вона не завдавала собі клопоту запам’ятовувати. Відтак ця пральня перетворилася на звалище висохлих цибулин, прогорілих каструль і банок із закислим осиним джемом. Вогню під казаном не розпалювали років десять. Цегла пічки покришилася, і де‑не-де крізь неї стирчали паростки папороті. Вода в казані була чорна, як чорнило; ходили чутки, що він не має дна. Онукам та онучкам Оґґ регулярно натякали, що в його глибинах мешкають доісторичні чудовиська — адже Тітуня вважала, що підтримування в дітях стану постійного остраху є необхідною складовою чарівного дитинства.

Влітку пральня правила за льох для охолодження пива.

— Гадаю, все відбудеться нормально, — сказала господиня. — Маґрат, перевір, чи зачинені двері.

— Що ти задумала? — спитала Бабуня. Вибір способу дії належав винятково Тітуні Оґґ, оскільки вони перебували на її території.

— Завжди кажу, що зі старим добрим Прикликанням не помилишся, — сказала та. — Ох і давно я цього не робила.

Бабуня Дощевіск спохмурніла. Маґрат швидко заговорила:

— Але ж ти не можеш цього зробити! Тобто — тут. Для цього потрібні справжній казан і чарівний меч. І октограма. І ще спеціальні прянощі і всіляке таке…

Бабуня й Тітуня обмінялися поглядами.

— Це не її провина, — пояснила Бабуня. — Це все ті гемори, яких вона ото понакупляла, — вона обвела занедбану пральню поглядом. — Як правило, досить і підручних засобів.

Стара відьма підняла облізлу поперечину для сушіння білизни і замислено зважила її в руці.

— Закликаємо тебе й заклинаємо тебе силою чарів, — Бабуня на мить спинилася, — цієї важкої та страшної поперечини…

По воді в казані пішли дрібні брижі.

— Воззри, як розсіваємо ми, — Маґрат зітхнула, — пральну соду з давно минулим терміном придатності та крихти надзвичайно засохлого мила, і все це — на честь твою. Тітуню, ну справді, навряд чи…

— Тихо! — звеліла Бабуня Дощевіск. — Тепер ти, Ґіто.

— Тебе молю й тобі велю явитися, — прорекла Тітуня, — в ім’я Потайного Знання облізлої щітки та Магічного Щита пральної дошки, — вона помахала згаданою щіткою.

Відтискачку вирішили не задіювати.

— Чесність — це дуже добре, — пролопотіла Маґрат. — Але ж…

— Послухай, дівчинко, — сказала Бабуня. — Демонів не цікавить зовнішній вигляд речей… чи звучання слів. Значення має те, що ти думаєш. Змирися з цим.

Маґрат спробувала уявити, що старий побляклий шматок соди насправді є найрідкіснішим на світі трунком з далекої Хапонії, хіміамом чи як воно зветься. Це було нелегко. Одні тільки боги знали, що за демон може відгукнутися на таке Прикликання.

Бабуня теж почувалася трохи ніяково. Ні, демони її не бентежили, а вся ця метушня з замовляннями та пральним причандаллям надто скидалася на безглузді забавки чарівників. Але її дратувала необхідність впрошувати цих істот, підвищуючи їхню самооцінку. Демони мають з’являтися, щойно їх покличуть.

Але кодекс поведінки відьом залишав право вибору ритуалу за господинею дому. А Тітуня Оґґ ставилася до демонів із симпатією — принаймні до тих, що були чоловічої статі чи хоча б мали такий вигляд.

Тож наразі Бабуня мусила почергово то лестити, то погрожувати Нижньому Світові облізлою поперечиною для сушіння білизни. Відьма навіть дещо здивувалася власній зухвалості.

Вода на мить завирувала, потім стала дзеркально гладенькою, а тоді, з раптовим тихим «бульк», з неї виринула голова. З рук Маґрат випало мило.

Це була досить симпатична голова — можливо, коли не рахувати певного сліду жорстокості в куточках очей та дещо гачкуватого носа, та все ж наділена красою брутального штибу.

Нічого дивного тут не було: оскільки демон лише транслював у цю реальність своє зображення, ніщо не заважало йому зробити це зображення яким завгодно. Лискучо-чорна в непевному місячному світлі, голова повільно повернулася.

— В чому справа? — поцікавилася вона.

— Ти хто? — без церемоній запитала Бабуня.

Голова обернулася до неї.

— Моє ім’я твоєю мовою не виговориш, жінко, — сказала вона.

— Це мені вирішувати, — заявила Бабуня, додавши: — І не смій звертатися до мене «жінко».

— Гаразд. Мене звуть ВксртГлтл-джвлпклз, — самовдоволено повідомив демон.

— І де ж ти був, коли роздавали голосні? За дверима лишився? — спитала Тітуня Оґґ.

— Отже, пане… — Бабуня затнулася лише на мить, — пане ВксртГлтл-джвлпклз, гадаю, ви хотіли б знати, навіщо ми вас викликали.

— Ти висловлюєшся неправильно, — сказав демон. — Треба казати…

— Помовч. Май на увазі, ми маємо Чарівний Меч та Магічний Щит.

— Радий за вас. Хоча мені вони здаються поперечиною для сушіння і пральною дошкою, — усміхнувся демон.

Бабуня роззирнулася. Куток пральні був завалений трісками для розпалювання пічки, а перед ними стояли великі козли для пиляння дров. Дивлячись демонові в очі, Бабуня щосили опустила поперечину просто на них.

У мертвій тиші дві половини козел гойднулися вперед, назад, і плавно впали на купу трісок.

Обличчя демона лишалось незворушним.

— Вам дозволено три запитання, — повідомив він.

— Чи не відбувається в королівстві чогось незвичайного? — спитала Бабуня.

Демон, здавалося, замислився.

— І не здумай збрехати, — рішуче застерегла Маґрат. — Бо дістанеш щіткою.

— Ви маєте на увазі щось незвичайніше, ніж зазвичай?

— Відповідай уже, — сказала Тітуня. — Мені ноги змерзли.

— Ні. Нема нічого незвичайного.

— Але ми відчули… — почала Маґрат.

— Чекай, чекай, — промовила Бабуня. Її вуста заворушилися безгучно.

Демони були як джини чи професори філософії: якщо ви не формулювали запитання абсолютно однозначно, вони з радістю давали вам абсолютно точну і при цьому цілком беззмістовну відповідь.

— Чи не з’явилося в королівстві чогось, чого тут не було раніше? — навмання запитала вона.

— Ні.

Традиція дозволяла тільки три запитання. Бабуня спробувала сформулювати таке, щоб від нього не можна було ухилитися. Та потім вирішила, що обрала неправильний підхід.

— Що, в біса, у нас відбувається? — уважно добираючи слова, спитала вона. — І не намагайся викрутитися, бо зварю живцем.

Демон, здавалося, завагався. До такого підходу він був не готовий.

— Я протестую проти подібних погроз, — заявив демон, але його голос був просякнутий невпевненістю.

— Ми не маємо часу панькатися тут із тобою всю ніч, — сказала Бабуня. — Нехай такими заморочками бавляться чарівники, а в нас діло горить.

— І кипить, — докинула Тітуня.

— Послухайте, — майже заскімлив демон, — нам же не можна ділитися інформацією без обмежень. Такі правила, ви ж знаєте.

— Маґрат, там у каністрі на полиці є трохи олії для розпалювання, — сказала Тітуня.

— Гаразд, що, коли я скажу вам… — почав демон.

— Так? — підбадьорила Бабуня.

— …ви мене не здасте? — завершив він.

— Ані словом, — пообіцяла відьма.

— Ні пари з вуст, — додала Маґрат.

— В королівстві не з’явилося нічого нового, — сказав демон, — але земля прокинулася.

— Тобто? — спитала Бабуня.

— Земля нещасна. Їй потрібен король, який про неї дбав би.

— Але як… — почала Маґрат, та жест Бабуні змусив її замовкнути.

— То населення тут ні до чого, еге ж? — спитала стара відьма.

Лискуча голова кивнула:

— Схоже, що ні.

— Але що… — почала Тітуня, але Бабуня приклала пальця до її вуст.

Потому вона повернулася і підійшла до вікна, що відкривало вид на запилений цвинтар торішніх мух та крилець метеликів серед густого павутиння. Непевне марево за обмерзлою шибкою свідчило, що, всупереч усякій логіці, світові відпущено ще один день.

— Можеш пояснити, чому це відбувається? — спитала вона, не обертаючись.

Отже, напередодні вона мала справу зі свідомістю цілого краю… Це таки справляло враження.

— Я простий демон. Звіди мені знати? Мені відомо, що відбувається, але не чому і як.

— Ясно.

— Тепер я можу йти?

— М-м-м?

— Будь ласка.

Бабуня випросталася.

— А. Так. Гуляй звідси, — неуважно сказала вона. — Дякуємо.

Голова й не ворухнулася. На вигляд вона була такою ж нездатною рухатися, як готельний портьє, який щойно перетягав на п’ятий поверх півтора десятка валіз, показав усім гостям їхні ванні, збив подушки і перевірив, чи розправлено всі штори.

Переконавшись, що натяку ніхто не зрозумів, демон тихо спитав:

— А чи не важко було б вам вигнати мене згідно з правилами екзорцизму?

— Що? — перепитала занурена в роздуми Бабуня.

— Мені б Вигнання за всіма правилами, — повторила голова. — «Гуляй» звучить не дуже відповідно.

— А. Та будь ласка, якщо тобі від цього стане легше. Маґрат!

— Так? — злякано спитала Маґрат.

Бабуня сунула їй поперечину.

— Зроби, будь ласка.

Маґрат прийняла поперечину з того боку, котрий, на її думку, Бабуня вважала руків’ям Магічного Меча, і усміхнулася.

— Звичайно. Так. Гаразд. Гм. Щезни, духу зла, у найчорнішій безодні…

Голова, задоволено усміхаючись, слухала. Поступово вона опливла, як віск на свічі. Останні її розбірливі слова майже потонули в нуртуванні води в казані:

— Гуляю зві-і-і-ідси…

Бабуня рушила додому, коли на сніг уже кидав відблиски холодний рожевий світанок.

Вдома щось було не так. Кози в повітці тривожилися. Шпаки під дахом буркотали і клацали своїми псевдозубами. На кухні під буфетом верещали миші.

Відьма заварила чаю, зауваживши, що кожен спричинюваний нею звук лунав дещо гучніше, ніж мав би. Упущена в мийку ложечка спричинила ефект удару молота по дзвону.

Стикаючись з організованими чарами, Бабуня завжди почувалася незатишно — чи, як вона сама формулювала, ніяково. Вона помітила, що пересувається по хаті в пошуках справ, які треба зробити, і забуває про них, не завершивши. Напружена, вона стала просто ходити туди-сюди холодною підлогою.

Трапляється, що мозок знаходить собі найбезглуздіші заняття, аби уникнути свого прямого обов’язку — думати. Сторонній спостерігач, якби він був, здивувався б, з якою ретельністю Бабуня бралася за протирання полички для чайників, очищення миски для фруктів від присохлих горішків та виколупування за допомогою чайної ложки скам’янілих хлібних крихт, що позастрягали в щілинах між плитками підлоги.

Тварини мають свідомість. Люди теж її мають, хоча людська свідомість подібна до розмитої туманності. Свідомість мають навіть комахи — крихітні іскорки в пітьмі несвідомого.

Бабуня вважала себе кимось на кшталт експерта зі свідомостей. Вона була глибоко переконана, що такі об’єкти, як ландшафт, свідомості не мають.

Та заради богів, вони ж неживі! Ландшафт — це…

Хвилинку-хвилинку… В мозок Бабуні обережно прокралася якась стороння думка і боязко спробувала привернути її увагу.

Спосіб, у який ці занурені в себе ліси могли отримати свідомість, таки існував. Бабуня сіла, не випускаючи з рук шмат зачерствілої хлібини, і незрячим поглядом втупилася в камін. Її внутрішній погляд проник далі, аж до завалених снігом лісових лабіринтів. Так. Раніше їй це не спадало на думку. Звичайно, подібна свідомість мала би бути зліплена з сукупності всіх інших, менших, свідомостей, носії яких і складали ліс; свідомостей трав, птахів, ведмедів, навіть великих неповоротких свідомостей дерев…

Бабуня сіла в крісло-гойданку, яке негайно почало гойдатися без жодних зусиль з її боку.

Вона часто уявляла собі ліс гігантською пухкою істотою — але, як висловився б на її місці який-небудь чарівник, лише «метахворично». Влітку ця істота була сповнена сонного муркотіння джмелиних крилець, під час осінніх бур — розгнівано шуміла, а взимку згорталася калачиком і засинала. Але тепер Бабуня почала схилятися до думки, що ліс був не просто поєднанням багатьох різних сутностей, а й окремою сутністю. Живою — хоча й не в тому розумінні, як, скажімо, землерийка.

Як мінімум, він жив значно повільніше.

Цей момент мав бути важливим. Як швидко могло битися серце лісу? Можливо, раз на рік. Десь так. Зараз же ліс просто чекав на яскравіше сонце та триваліші дні, коли мільйони галонів соків ринуть від коренів до верхівок дерев від однієї надпотужної систоли, відлуння якої буде надто всеохопним та гучним, аби його можна було почути.

І тут Бабуня прикусила губу.

Вона щойно подумки промовила слово «систола», якого точно не було в її лексиконі.

В її голові було щось стороннє.

Хтось сторонній.

Та чи їй взагалі належали всі ці думки, чи це їх думав хтось у ній?

Вона опустила очі на підлогу, намагаючись зберегти власні думки при собі. Але вона відчувала, що її продовжують читати, як розгорнуту книгу.

Тоді Бабуня Дощевіск підвелася і рішуче відкинула віконні штори.

І побачила їх там, де — за літнього тепла — був газон. І всі вони, до єдиного, дивилися просто на неї.

За хвилину-другу відчинилися двері парадного входу до Бабуниного будиночка. Це вже саме по собі було подією: як і більшість тутешніх мешканців, Бабуня зазвичай користувалася чорним ходом. Пересічний вівцескелець за час від народження до похорону традиційно проходив через парадні двері лише тричі — причому в кожному випадку його несли на руках.

Двері відчинялися з натугою, ривками. Кілька лушпайок фарби впали на сніговий замет перед дверима, який, по мірі відкриття виходу, почав зсуватися всередину. Врешті-решт напіввідчинені двері застрягли в снігу.

Бабуня протиснулася в щілину й ступила на непотривожений сніг.

На ній були гостроверхий капелюх та довгий чорний плащ, які вона вдягала, коли хотіла, щоб при її появі будь-хто абсолютно чітко розумів, що вона — відьма.

За дверима, напівзасипана снігом, стояла стара табуретка. Влітку вона ставала в нагоді, якщо треба було взятися за якісь дрібні господарські справи, одночасно тримаючи в полі зору стежину до будинку. Бабуня витягла її з замету, змела сніг і сіла рівно, розставивши коліна, виклично склавши руки та вистромивши вперед підборіддя.

Сонце піднялося вже височенько, але його косі промені лишалися блідими. Вони розсіювалися у хмарі пари, що висіла над збориськом найрізноманітніших створінь. Тварини не рухалися — лише час від часу якась із них ударяла в землю копитом чи чухалася.

Бабуня зауважила якийсь порух. Досі вона не помічала, що на кожному дереві в її садку густо сиділи птахи — так густо, що здавалося, ніби у світ завітала небачено рання коричнево-чорна весна.

На тій ділянці, де влітку росло цілюще зілля, сиділи або лежали на снігу вовки з висолопленими язиками. За ними розташувався загін ведмедів, до якого примикав оленячий звід. «Метахворичний» партер заповнила різномаста юрма кролів, куниць, соболячок, борсуків та всіляких зазвичай малопомітних звірят, яких традиційно називають «пухнастими мешканцями лісу» навіть попри той факт, що все їхнє життя минає в кривавій атмосфері гонитви та втечі, вбивства чи загибелі від кігтів, дзьобів чи ікол.

Та наразі вони, схоже, цілком забули про свої кулінарні уподобання і скупчилися на снігу, колективно намагаючись переграти відьму в хто кого передивиться.

В Бабуниній свідомості миттю промчали дві думки. Перша полягала в тому, що перед її очима був майже ідеально репрезентативний зріз усієї лісової спільноти.

Другу думку вона, не стримавшись, висловила вголос:

— Не знаю, що це за чари, але запевняю — нічого вони вам не дадуть. А от коли вони розвіються, я подбаю, щоб декого з вас трясця вхопила.

Ніхто не ворухнувся. Панувала цілковита тиша — лише якийсь старий борсук раптом випорожнився з розгубленим виразом морди.

— Послухайте, — продовжила Бабуня, — я ж нічого не можу вдіяти. Дарма ви до мене прийшли. Він — новий володар. Це — його королівство. Я не можу втручатися. Втручатися не можна, бо я не маю права чинити вплив на можновладців. Все має йти своїм шляхом — не важливо, на краще чи на гірше. Це основоположний закон магії: правити людьми за допомогою чарів не можна, бо з кожним разом потрібні будуть усе сильніші чари, аж до нескінченності.

Вона випросталася, почуваючи вдячність до давньої традиції, яка забороняла царювати Тим, Хто Може Бачити Сутність Речей. І пригадала те, що лише на кілька секунд відчула, коли приміряла корону.

Воістину, предмети на кшталт корон здатні були лише заморочити голову розумним людям; нехай краще владою розпоряджаються ті, у кого брови з’їжджаються докупи від найменших розумових зусиль.

Як би кумедно це не звучало, владарювати у них виходило краще.

— Люди самі повинні давати раду своїм справам, — додала Бабуня. — Це очевидно.

Вона зловила сповнений сумніву погляд величезного оленя.

— Ну, так, він убив старого короля, — визнала вона. — Але ж це цілком природно, еге ж? Ви-то маєте це розуміти: хто вижив — той і переміг. І ніколи не знаєш, хто стане спадкоємцем — якщо не йдеться про кроликів.

Відьма побарабанила пальцями по колінах.

— Врешті-решт старий король не був вам великим другом. Ця його любов до полювання і все таке…

Три сотні пар очей продовжували свердлити її.

— Нема чого на мене витріщатися, — спробувала вона ще раз. — Не можу я лізти в справи королів лише тому, що ці королі вам не до смаку. До чого так можна докотитися? І потім, особисто мені він нічим не нашкодив.

Мимоволі вона відвела очі від докірливого погляду надзвичайно косоокого горностая.

— Ну, так, я егоїстка, — мовила Бабуня. — Такою й має бути відьма. На все добре.

Вона ступила в будиночок і спробувала грюкнути дверима. Проте ті піддались не одразу, бо застрягли в снігу; ефект було зіпсовано.

В домі вона затулила штори, сіла в крісло-гойдалку і почала розмашисто гойдатися.

— Вся справа в тому, що я не можу втручатися, — сказала вона сама до себе. — Ось у чому вся справа.

Халабуди мандрівного театру, хитаючись, повільно рухалися розбитими дорогами до чергового містечка з розряду тих, чиїх назв актори ніяк не могли запам’ятати або ж одразу забували. Зимове сонце нависало низько над сирими, імлистими капустяними городами на рівнинах Сто; просякнута туманом тиша лише підсилювала скрегіт коліс.

Г’юл сидів в останній халабуді, перекинувши за задній край куці ноги.

Він зробив усе, що міг. Вітолер особисто доручив йому виховання Томджона. «Ти краще на цьому знаєшся, — сказав він і зі своєю традиційною тактовністю додав: — До того ж ви майже однакового зросту».

Та все було дарма.

— Яблуко, — повторив гном, помахуючи фруктом у повітрі.

Томджон усміхнувся йому. Йому було вже майже три, а він досі не вимовив жодного зрозумілого навколишнім слова. В голові Г’юла почали кублитися найчорніші підозри щодо відьом.

— А він же видається цілком тямущим, — сказала пані Вітолер, яка всередині халабуди латала кольчугу. — Він знає, як що називається. І завжди робить, що скажуть. От якби він ще сам розмовляв, — ніжно додала вона, погладивши хлопчика по щоці.

Г’юл вручив яблуко хлопчикові. Той поважно прийняв його.

— Здається мені, пані, ті відьми вас підставили, — сказав гном. — Щось, знаєте, на кшталт тих історій з підкидьками. Колись їх багато було. Моя пра-пра-прабабуся розповідала, що й у нас таке якось сталося. Феї підмінили маленького гнома людською дитиною. Наші нічого й не помічали, доки він не почав чіпляти головою одвірки…

— «Ось плід, солодкий, як саме життя —

Або налитий соками, як серце

Людське. Але вдивися в нього глибше:

Там все порепане, захланне і гниле.

Так і людина зовні квітне пишно,

І тільки згодом виявиш обман».

Гном та людина вражено обернулися до Томджона. Той кивнув і продовжив гризти яблуко.

— Це ж монолог Хробака з «Тирана», — прошепотів Г’юл. Звична красномовність на мить зрадила його. — Нехай йому грець, — по хвилі додав він.

— Він говорив достоту як…

— Я по Вітолера, — урвав гном, зіскочив на землю і побіг через замерзлі калабані до голови каравану, де крокував, насвистуючи щось невиразне, творчий керівник трупи.

— За тобою що, вовки женуться, б’зуґда-хйара[25]? — життєрадісно спитав він.

— Ходіть до нас! Чимшвидше! Він розмовляє!

— Розмовляє?

Г’юл аж підстрибував від збудження.

— Він цитує! — вигукнув гном. — Ви мусите підійти! І говорить зовсім як…

— Я? — спитав Вітолер кількома хвилинами пізніше, коли халабуди вже стояли серед купки голих дерев обіч дороги. — У мене що, такий голос?

— Так, — відповіли присутні хором.

Юний Віллікінз, що спеціалізувався на жіночих ролях, торкнувся Томджона, який стояв на перевернутому догори дном барильці посеред галявини.

— Чуєш, малий, а можеш мій монолог з «Потіш себе»?

Томджон кивнув.

— «Той, хто лежить під каменем оцим — не вмер, вам істинно кажу про це. Якби дано було почути Смерті…»

Безмежні тумани стелилися над вкритими росою полями, червона куля сонця хилилася до обрію, а вони продовжували благоговійно слухати. Коли хлопчик завершив, обличчям Г’юла котилися гарячі сльози.

— А нехай його, — промовив він нарешті. — Мабуть, я був у збіса добрій формі, коли це написав.

— Я що, справді так декламую? — спитав зблідлий Віллікінз.

Вітолер м’яко поплескав його по плечу.

— Якби ти вмів так декламувати, красунчику, — сказав він, — то не стирчав би зараз по дупу в багні серед цих богами забутих полів, де навіть до чаю не знайти нічого, крім капусти.

Він ляснув у долоні.

— Досить, досить, — оголосив він, випускаючи в крижане повітря хмаринки пари. — Всі по місцях. До сутінків маємо бути під стінами Сто Лата.

Доки актори з буркотінням приходили до тями та розходилися до своїх халабуд, Вітолер жестом підкликав гнома і обійняв його за плечі — чи, точніше, за маківку.

— Що скажеш? — спитав він. — Твій народ добряче знається на магії — принаймні так кажуть. Що ти з ним зробив?

— Пане, він весь час крутиться біля сцени. Цілком природно, що він усього цього нахапався, — невпевнено промовив Г’юл.

Вітолер нахилився.

— Ти справді так думаєш?

— Я думаю тільки про те, що він узяв мою писанину, надав їй звучання і вклав її мені через вуха просто в серце, — просто відповів гном. — Я думаю про те, що чув голос, який проник крізь грубе тіло слів і виразив те, що я хотів, але не вмів сказати.

Він спокійно поглянув у почервоніле обличчя Вітолера й додав:

— Можливо, це в нього від батька.

— Але…

— І хто знає, на що здатні відьми?

Вітолер відчув на своїй долоні пальці дружини. Коли, збентежений й сердитий, він випростався, вона поцілувала його під потилицею.

— Не муч себе, — сказала вона. — Хіба все не на краще? Твій син продекламував своє перше слово.

Настала весна, а екс-король Веренц так і не знайшов упокоєння. Він понуро блукав замком, шукаючи, як вирватися з кам’яних обіймів його стін.

При цьому він намагався не перетинатися з іншими привидами.

Шампот був трохи надокучливий, але ще стерпний. А от від Близнюків Веренц забирався подалі, щойно побачивши, що вони рука об руку шкандибають назустріч опівнічними коридорами — ходяче нагадування про злочин, чорний навіть як порівняти з усіма жахами царевбивчих практик.

Крім того, був ще Троглодит Неприкаяний — одягнений у хутряну стегнову пов’язку хирлявий предок людей, який опинився тут просто тому, що замок звели на місці його поховання. Пральнею періодично з добра-дива з гуркотом пролітала колісниця, в якій стояла й несамовито верещала якась жінка. А кухня…

Якось, попри всі застереження старого Шампота, Веренц не витримав і звабився запахами, що струменіли з широкої, високої й спекотної печери, яка правила замку за кухню та бійню водночас. Він не бував тут з дитинства. Королі та кухні зазвичай одне одному якось не пасують.

Так от, ця кухня була повна привидів. Але це не були привиди людей. Це не були навіть людиноподібні привиди.

Це були привиди оленів. Волів. Кролів, фазанів, куріпок, овець, свиней. Це були навіть якісь бліді округлі плями, неприємно подібні до привидів устриць. Приміщення було настільки заповнене ними, що вони перетиналися й зливалися, перетворюючись на моторошну, мовчазну, примарну мішанину з шерсті, зубів та рогів. Деякі з привидів помітили Веренца, і його накрила какофонія чудернацьких голосів з примарним відтінком металу. Крізь привидів байдуже проходили туди-сюди шеф-кухар та його помічники, заклопотані приготуванням вегетаріанської ковбаси.

На півхвилини Веренц закляк на місці, після чого чкурнув геть, шкодуючи, що більше не має справжнього шлунка і не може застромити собі два пальці в рот на сорок років углиб та вивергнути все, що з’їв за цей час.

Спокою він шукав у стайнях. Його любі хорти скавучали й шкреблися у двері, збентежені його майже відчутною, але незримою присутністю.

Зараз же він вештався Довгою галереєю (о, як він ненавидів цю назву тепер!), і запилені портрети давно померлих королів дивилися на нього крізь напівморок. Він ставився би до них прихильніше, якби його не дратувало постійне торохтіння голосів деяких із них то в тому, то в іншому приміщенні замку.

Веренц поставив собі дві після життєві мети. Перша була — вирватися з замку та знайти сина; друга — помститися герцогу. Тільки не вбиваючи його, навіть якби вдалося знайти спосіб: провести вічність, слухаючи хихотіння цього ідіота, видавалося жахливим навіть у його нинішньому становищі.

Він присів на лаву під портретом королеви Бемері (670–722), чиї жорсткуваті, та все ж відносно привабливі риси потішили б його куди більше, якби цього ж ранку він не зустрів її, коли вона проходила крізь стіну.

Сам Веренц намагався уникати ходіння крізь стіни. Навіть померши, чоловік повинен зберігати гідність.

Раптом він відчув, що хтось за ним спостерігає. Веренц обернувся.

У дверному отворі сидів кіт і вивчав його єдиним примруженим оком.

Кіт був сіро-крапчастий і дуже гладкий. Ні. Він був велетенський. На ньому було стільки шрамів, що він нагадував вкритий шерстю здоровенний кулак. Вуха на вигляд були парою продірявлених пнів, око — яскраво-жовтою щілиною в світ нетутешнього зла, хвіст вигинався туди й сюди серією знаків питання.

Почувши, що у леді Шельметь є маленька біла кішечка, Ґрібо завітав із візитом ввічливості.

Веренц ніколи не бачив тварини з настільки розбійницькою зовнішністю. Коли кіт перевальцем підійшов і спробував потертися об його ноги, король не опирався. Мурчання кота було подібне до гуркотіння водоспаду.

— Ну, ну, — невпевнено сказав король. Він простягнув руку і спробував почухати потвору між обірваними вухами. Приємно було зустріти когось (крім інших привидів), хто міг його бачити. До того ж Веренц чітко відчував, що Ґрібо — дуже незвичайний кіт.

Коти, що мешкали в замку, як правило, ділилися на розніжених кімнатних тваринок та пласковухих завсідників кухонь і стаєнь, в цілому подібних до гризунів, якими вони харчувалися. А от цей кіт явно, як то кажуть, «гуляв сам по собі». Звісно, таке враження справляють усі коти — але замість традиційної котячої самозаглибленості, яке ці створіння видають за потаємне знання, від Ґрібо струмував чистої води інтелект. Також від нього струмував запах. Цей запах міг би повалити стіну або спричинити нежить у дохлої лисиці.

Тримати такого кота могли представники — точніше, представниці — лише однієї професії.

Король спробував присісти навпочіпки й відчув, що повільно поринає в підлогу. Він зосередився і сплив на поверхню. Веренц розумів, що варто тільки призвичаїтися до реалій потойбіччя — і всі надії втрачено.

Смерть сказав: близькі родичі та Ті, Хто Може Бачити Сутність Речей. Що перших, що других у замку було негусто. Герцог підпадав під першу категорію, але через постійну заклопотаність собою був здатен Бачити Сутність Речей не краще за морквину. Щодо другої категорії, то тут можна було згадати хіба що кухаря та блазня. Але кухар цілими днями сумував у коморі через те, що йому не дозволяли готувати нічого кривавішого за пастернак, а блазень перетворився на такий вузол напружених нервів, що Веренц зрештою відмовився від спроб достукатися до його свідомості.

Отже, відьми. Якщо вже відьми не можуть Бачити Суті Речей, то він, король Веренц, є просто подихом вітру. Йому потрібно, щоб до замку завітала яка-небудь відьма. А вже тоді…

У нього був план. Ні, більше: в нього був План. Він обдумував його не один місяць. Все одно йому не було чого робити, окрім як думати. Щодо цього Смерть мав рацію: все, що лишалося привидам — це думки. Й хоча аналітичне мислення, в цілому, не було притаманне Веренцові, відсутність тіла, яке могло б відволікати його тілесними потребами, відчиняла двері до світу думання. Раніше він ніколи не складав Планів — принаймні розгорнутіших за «Давайте зацькуємо і вб’ємо якого-небудь звіра». Та тепер План був — і перед королем сидів та умивався язиком ключовий елемент цього Плану.

— Киць-киць, котику, — спробував Веренц. Кіт обдарував його пронизливим жовтим поглядом.

— Коте, — поспішно виправився Веренц і позадкував, підкликаючи тварину рукою. Спершу здавалося, що кіт не ворухнеться, та ось, на втіху короля, він позіхнув і неквапом рушив до нього. Ґрібо не так уже часто доводилося зустрічатися з привидами, тож високий бородань, крізь якого можна було дивитися, його певною мірою зацікавив.

Король провів кота запиленим коридором до комірчини, заваленої облізлими гобеленами та все тими ж портретами монархів. Ґрібо критично оглянув мотлох і всівся посеред запилюженої підлоги, вичікувально дивлячись на короля.

— Тут повно мишей і всіляких цяцьок, сам побачиш, — сказав Веренц. — А через розбите вікно всередину потрапляє свіжкий дощик. Плюс можеш спати на всіх цих гобеленах. Тепер даруй, мені час.

Ось над чим він працював у попередні місяці. За життя він старанно дбав про своє тіло, тож з моменту смерті перейнявся збереженням його вигляду. Спокусливо було махнути на це рукою й почати розпливатися; деякі привиди в замку були не більше ніж блідими розмитими плямами. Але Веренц зберігав залізний самоконтроль і продовжував практикувати фізичні вправи — ну гаразд, думання про фізичні вправи — і непогано розробив свої неіснуючі м’язи. Місяці качання ектоплазми помітно покращили його форму — не враховуючи того факту, що він був мертвий.

Тоді він взявся до маленьких вправ з матеріальними об’єктами — пилинками. При першій спробі він ледве не вмер[26], але з часом зміг перейти до піщинок, а тоді навіть до сушених горошин; він усе ще не наважувався від душі побешкетувати на кухні, але розважався тим, що підсипав зайву дрібку солі у Шельметеві страви, доки не присоромив себе думкою, що отруїти навіть такого покидька — негідний вчинок.

Наразі він усією вагою наліг на двері й кожним мікрограмом своєї нинішньої іпостасі намагався поважчати настільки, наскільки це тільки можливо. Уявний піт крапав з кінчика його носа і зникав, перш ніж торкнутися підлоги.

Ґрібо з цікавістю спостерігав, як рухаються примарні королівські біцепси, нагадуючи парування футбольних м’ячів.

Двері зрушили, рипнули, прискорилися і гучно вдарилися об одвірок. Клямка впала на місце.

Тепер, сказав собі Веренц, усе спрацює забубенно. Сам він ніколи не зміг би підняти клямку. Але ж відьма має прийти шукати свого кота, чи не так?

Блазень лежав долічерева між пагорбів за замком і дивився в глибини маленького озерця. На нього звідти дивилися кілька форелей.

Здоровий глузд підказував, що десь на просторах Диску має бути хто-небудь ще нещасніший за нього. Блазень роздумував, ким би мав бути той бідолаха.

Він ніколи не висловлював бажання стати блазнем — але якби й висловлював, це ні на що не вплинуло б: він не міг пригадати в своїй родині нікого, хто слухав би його після татової втечі.

Особливо дідусь.

Найдавніший блазнів спогад щодо дідуся був про те, як той стоїть над ним і змушує зубрити жарти, вбиваючи сіль кожного за допомогою ременя. Ремінь був із грубої шкіри, і те, що його було обшито дзвіночками, ніяк не покращувало справи.

Сім дідусевих дотепів було занесено в офіційні списки Гільдії. Чотири роки поспіль він вигравав почесні ковпаки та дзвіночки на Чемпіонаті з кретино-балаканино в Анк-Морпорку, чого не вдавалося ще нікому, й відтак вважався найвеселішою людиною в історії. Втім, слід було визнати, що для цього він працював у поті чола.

Блазень з дрожем пригадав, як у шість років він боязко підійшов до старого після вечері з метою озвучити самотужки придуманий жарт. Жарт був про качку.

За цю спробу він заробив найгарячішої в житті березової каші — навіть старий жартівник добряче натомився в процесі.

— Затям, хлопче, — пригадав блазень промову, кожну фразу в якій підкріплював посвист різки, — немає нічого серйознішого, ніж смішити людей. Віднині ти ніколи, ніколи, ніколи більше не вимовиш жарт, який не був би попередньо схвалений Гільдією. Хто ти такий, щоб вирішувати, що смішно, а що ні? Нехай селюки гигочуть з непрофесійного гумору; це регіт невігласів. Щоб я ніколи. Ніколи. Ніколи більше не чув від тебе нічого подібного!

Потому йому звеліли далі зубрити триста вісімдесят три офіційно схвалених Гільдією дотепи, що вже саме по собі було кепсько, та набагато більший за обсягом термінологічний словник, який був ще гірший.

Настав час, і його відправили до Анка. Там, у пустих безрадісних залах, він виявив книги, зовсім не схожі на товстенний і важкий, окутий міддю том «Антології страшенно смішних жартів». За стінами Гільдії лежав цілий Дискосвіт, повний чудернацьких речей та людей, зайнятих цікавими справами, як‑от…

Спів. Він почув спів.

Блазень обережно підняв голову і аж підстрибнув на череві від дзеленчання дзвіночків на ковпаку. Він поспішно притиснув бісові штукенції рукою.

Спів продовжувався. Блазень обережно визирнув крізь зарості таволги, що забезпечували йому надійне укриття.

Спів не можна було визнати досконалим. Єдине слово, яке блазень розібрав, було «ла» — його проспівували з надзвичайною виразністю. Загалом складалося враження, що співачка вважає необхідним за певних обставин співати «ла-ла-ла» і твердо вирішила робити саме так.

Блазень наважився трохи підняти голову — і вперше у житті побачив Маґрат.

Вона саме припинила несвідомо пританцьовувати на ходу і зараз стояла посеред лугу, без особливого успіху намагаючись закріпити у волоссі кілька ромашок.

Блазень затамував дихання. Довгими ночами на твердих плитках підлоги він мріяв саме про таку дівчину. Ну гаразд: якщо й мріяв, то не зовсім про таку. Ті, про кого він мріяв, зазвичай мали округліші груди, не такі червоні та гострі носи і густіше волосся. Однак блазневе лібідо було досить тямущим, аби відрізнити неможливе від потенційного досяжного, тож терміново скинуло газ.

Зриваючи квіти, Маґрат говорила з ними. Блазень нашорошив вуха.

— Привіт, тирличу кошлатий, — казала вона. — А ось і полин патоковий, корисний від запалення вух…

Навіть така життєрадісна персона, як Тітуня Оґґ, навряд чи змогла б сказати комплімент голосу Маґрат, але у вухах блазня він лунав чарівною музикою.

— …і псевдомандрагора п’ятилистна, найкращий засіб від нетримання сечі. О, і жабник старечий. Це від закрепу.

Наче загіпнотизований, блазень підвівся під мелодійний передзвін. Для Маґрат це мало вигляд так, ніби з трави, яка ще мить тому не містила нічого небезпечнішого за хмари блакитних метеликів та кількох заклопотаних джмелів, раптом виріс величезний червоно-жовтий демон.

Він то розтуляв, то стуляв пащеку, а на голові мав троє рогів.

Тривожний голос у закапелках її свідомості сказав: «Тікай, як перелякана газель — за таких обставин це припустимо!»

Та тут втрутився здоровий глузд. Навіть у найоптимістичнішому настрої Маґрат не порівняла би себе з газеллю, неважливо, переляканою чи ні. А головне (додав здоровий глузд), перелякана газель точно пережене кого завгодно.

— Е-е-е… — промовила червоно-жовта проява.

Хоча Бабуня Дощевіск і стверджувала, що голова Маґрат не здатна вмістити одночасно більше однієї речі, там був і нездоровий глузд, і то в достатній кількості. Саме він вказав, що навряд чи демон видавав би такий жалюгідний передзвін і мав настільки остовпілий вигляд.

— Привіт, — сказала вона.

Тим часом мозок блазня теж працював щосили. І блазень починав панікувати.

Маґрат недолюблювала традиційні гостроверхі капелюхи, що їх носили інші відьми, але дотримувалася одного з найосновоположніших правил відьомства: «Ти не відьма, якщо не виглядаєш, як відьма». В її випадку цей вигляд досягався за допомогою сили-силенної срібних цяцьок з октограмами, кажанами, павуками, драконами та іншими символами повсякденного чаклунства. Маґрат ще й пофарбувала б нігті в чорне, але побоювалася не витримати спопеляючого презирства Бабуні Дощевіск.

До блазня дійшло, що заскочена його появою незнайомка — відьма.

— Ой, — промимрив він і рвонув геть.

— Не… — почала Маґрат, але блазень уже лопотів підошвами по лісовій стежці, що вела назад до замку.

Маґрат стояла й дивилася на прив’ялий жмуток квітів у своїх руках. Вона провела пальцями по волоссю, і з нього осипалися зів’ялі пелюстки.

Вона не могла позбутися відчуття, що з її рук вислизнув унікальний шанс — вислизнув, як змащена жиром свиня крізь вузький отвір у дверях хліву. На неї найшло нездоланне бажання вилаятися.

Вона знала достобіса лайливих виразів. Тітонька Пташко була дуже креативною в цій царині: навіть лісові мешканці прагнули проскочити повз її хатину якомога швидше. Але зараз Маґрат не могла підібрати жодного виразу, що пасував би її настрою.

— Мля, — нарешті сказала вона.

Цієї ночі знову була повня, і всі три відьми, на диво, прибули до відомого каменя зарання. Брилу це настільки вразило, що вона сховалася подалі в кущах дроку.

— Ґрібо немає вдома вже два дні, — щойно з’явившись, повідомила Тітуня Оґґ. — Це на нього не схоже. І я ніде не можу його відшукати.

— Коти можуть подбати про себе самі, — заявила Бабуня Дощевіск. — А країни — ні. Я маю деякі новини. Маґрат, розведи багаття.

— М-м-м?

— Багаття розведи, кажу.

— Га? А. Так.

Дві старі відьми мовчки спостерігали, як Маґрат непевно пересувається торф’яником, з відсутнім виразом обличчя тягнучи за собою пучок висохлих гілочок дроку.

Схоже було, що її думки блукають десь далеко.

— Якась вона сама не своя, — зауважила Тітуня Оґґ.

— Так. Може, підростає, — коротко кинула Бабуня і всілася на валун. — Вона мала розпалити багаття ще до нашого приходу. Це її робота.

— Вона ж не спеціально, — мовила Тітуня Оґґ.

— Я замолоду теж багато чого робила не спеціально, але Тітоньці Фільтер це не заважало мене шпетити. Наймолодша відьма має своє попрацювати, сама знаєш. І ми свого часу потяжче працювали. А подивися на неї! Навіть капелюха носити не хоче. Звідки люди знатимуть, хто вона?

— Есме, щось сталося? — спитала Тітуня.

Бабуня похмуро кивнула.

— Вчора гості заходили, — повідомила вона.

— До мене теж.

Попри всю Бабунину стурбованість, її це дещо зачепило.

— Які?

— Мер Ланкру з делегацією міщан. Вони не в захваті від короля. Їм потрібен король, якому можна довіряти.

— Я б не повірила жодному королю, якщо йому вірять міщани, — сказала Бабуня.

— Так, але всі ці податки і вбивства нікому не до смаку. А новий сержант не пропускає нагоди спалити будинок-другий. Авжеж, старий Веренц теж це полюбляв, але… ну…

— Знаю, знаю. Він ніколи цього не робив зопалу, — сказала Бабуня. — Кожен відчував, що це — від душі. А людям подобається, коли їх цінують.

— Шельметь ненавидить це королівство, — продовжила Тітуня. — Вони всі про це кажуть. Жаліються, що як прийдеш до нього з якоюсь справою, то він тільки вирячиться, хихикає, потирає руки та щокою смикає.

Бабуня почухала підборіддя.

— Ну, старий король зазвичай кричав на них і виганяв із замку копняками. Казав, що не має часу на крамарів і все таке, — зауважила вона з ноткою схвалення.

— Але він робив це дуже шляхетно, — сказала Тітуня Оґґ. — І він…

— Королівство стривожене, — урвала її Бабуня.

— Так, я ж і кажу.

— Я не про народ, я про саме королівство.

Бабуня оповіла про ранковий візит. Тітуня кілька разів переривала її короткими запитаннями. Їй і на думку не спало засумніватися в правдивості історії. Бабуня Дощевіск ніколи не вигадувала історій.

Дослухавши, Тітуня мугикнула:

— Гм.

— Я теж так думаю.

— В голові не вкладається.

— Еге ж.

— А що було далі?

— Всі звірі пішли собі. Це зібрало їх, воно їх і відпустило.

— І ніхто нікого не їв?

— Я не помічала.

— Дивовижно.

— Саме так.

Тітуня Оґґ прикипіла поглядом до надвечірнього сонця.

— Навряд чи для королівств природно так поводитися, — сказала вона. — Згадай театр. Королі й тому подібні весь час вбивають одне одного, але королівствам це тільки на краще. Чого наше з добра-дива обурилося?

— Воно тут давно, — сказала Бабуня.

— Ну але з іншими ж так само, — промовила Тітуня і, з інтонаціями вічного студента, додала: — Земля завжди перебуває на одному й тому ж місці. Це зветься географією.

— То земля, а то — королівство, — заперечила Бабуня. — Це не одне й те саме. Королівство складається з багатьох речей. Ідей. Відданості. Пам’яті. Все це співіснує і врешті-решт утворює нову форму життя. Не живу істоту, а, швидше, живу ідею. Вона складається з усіх істот і з того, що вони думають. А також із того, що думали ті, хто існували раніше.

Повернулася Маґрат і з виглядом сомнамбули почала розкладати багаття.

— Бачу, ти багато над цим міркувала, — повільно й обережно сказала Тітуня. — І наше королівство хоче кращого короля, так?

— Та ні! Тобто так. Розумієш, — Бабуня нахилилася, — у нього не таке сприйняття, як у людей.

Тітуня Оґґ випрямилася.

— Це логічно, хіба не так? — припустила вона.

— Йому все одно, добра людина чи лиха. Я думаю, воно й різниці не знає — як от ти не могла би сказати про якогось мураху, лихий він чи ні. Але йому потрібен король, який про нього дбав би.

— Так, але… — розгублено почала Тітуня.

Вона починала дещо побоюватися відблиску в Бабуниних очах.

— …стільки народу повбивало одне одного, щоб стати королем Ланкру. Чого тільки не вигадували.

— Та це не важливо! Не важливо! — замахала руками Бабуня. Вона стала загинати пальці. — Дивись, чому. По-перше, королі вбивають один одного, бо така їхня доля, і це не рахується. По-друге, вони вбивають заради королівства. Це — ключовий момент. Бо наш нинішній король прагне тільки влади. А королівство просто ненавидить.

— Мені королівство чимось нагадує собаку, — сказала раптом Маґрат.

Бабуня розтулила була рота для підходящої різкої відповіді, та несподівано суворість випарувалася з її обличчя.

— Авжеж, дуже схоже, — сказала вона. — Доки господар дбає про собаку, собаці все одно, добрий той господар чи лихий.

— Отже, — сказала Тітуня, — Шельметя не любить ніхто й ніщо. І що нам із цим робити?

— Нічого. Ти ж знаєш: ми в ці справи не втручаємося.

— Ти врятувала те маля, — вказала Тітуня.

— Це не втручання!

— Як знаєш. Але одного дня він може повернутися. Доля, як ти сказала. І він повернеться, от побачиш. Маґрат, ну де той чай?

— А що робитимеш із міщанами? — спитала Бабуня.

— Я їм сказала, нехай дають собі раду самі. Сказала, що коли ми хоч раз вдамося до магії, цьому кінця-краю не буде. Сама знаєш.

— Правильно, — замислено сказала Бабуня.

— Але от що я тобі скажу, — мовила Тітуня. — Їм це не дуже сподобалося. Коли вони йшли від мене, то бурчали собі під носи.

— А ви знаєте блазня із замку? — раптом ляпнула Маґрат.

— Такий низенький чоловічок зі сльозливими очима? — спитала Тітуня, рада, що розмова звернула на звичайніші речі.

— Не такий і низенький, — заперечила Маґрат. — Ви часом не знаєте, як його звати?

— Всі звуть його просто блазнем, — сказала Бабуня. — Не чоловіча це справа — стрибати зі дзвіночками на одязі.

— Його матір була з Відьмачуків, які живуть за Чорноскельським шляхом, — втрутилася Тітуня Оґґ, яка славилася знанням генеалогії ланкрських родин. — Замолоду красунею була, багатьом чоловікам серця розбила. Скандал на скандалі. Але Бабуня має рацію. Хто блазнем народився, блазнем і помре.

— А чого ти цікавишся, Маґрат? — спитала Бабуня Дощевіск.

— Е-е-е… Одна дівчина з села мене питала, — Маґрат почервоніла по самі вуха.

Тітуня кашлянула і підморгнула Бабуні Дощевіск. Та виразно чмихнула.

— Зате це стабільна робота, не сумніваюся, — сказала Тітуня.

— Ха, — сказала Бабуня. — Брязкати цілими днями. Якій жінці такий потрібен.

— Зате завжди знатимеш… Тобто жінка знатиме, де він, — заявила Тітуня, яку розмова явно розважала. — Досить просто прислухатися.

— Ніколи не вір людині з рогами на голові, — рішуче заявила Бабуня.

Маґрат підвелася й зібрала в кулак усю волю (причому важко було позбутися враження, що збирання відбувалася нелегко).

— Ви двійко старих дуреп, — рівно сказала вона. — Я додому.

Не мовивши більше ані слова, вона покрокувала стежкою, що вела до села.

Старі відьми обмінялися поглядами.

— Отакої! — сказала Тітуня.

— Це через книги, які вони всі взяли моду читати, — сказала Бабуня. — Мізки собі перегріла. Це ж не ти її напоумила, я сподіваюся?

— Це ти про що?

— Сама знаєш, про що.

Тітуня встала.

— Я й справді геть не розумію, чому дівчина повинна все життя лишатися самотньою лише через те, що тобі так хочеться, — відкарбувала вона. — Подумай: якби ми не народжували дітей, що було б з людством?

— З твоїх дочок і онучок жодна відьмою не стала, — заявила, теж підводячись, Бабуня.

— Але будь-яка могла б, — відрубала Тітуня Оґґ.

— Так, якби ти спонукала їх працювати над собою, а не кидатися на мужиків.

— Що вдієш, коли вони красуні? Проти своєї природи не підеш. Ти сама це знала б, якби у свій час…

— Що «у свій час»? — надто спокійно перепитала Бабуня.

Обидві зненацька замовкли і втупилися одна в одну. Обидві відчували це — напруження, що ніби вливалося в їхні тіла з самої землі, пекуче і болюче, і обидві розуміли, що мають негайно покласти край тому, що між ними відбувається.

— Я знала тебе ще дівчинкою, — похмуро мовила Тітуня. — Ти вже тоді носа догори пнула.

— Принаймні не вкладалася на спину за першої ж нагоди, — огризнулася Бабуня. — Це було мерзенно. Всі так вважали.

— Тобі звідки знати?! — обурилася Тітуня.

— Та про тебе все село теревенило!

— От наче про тебе ні! Тебе Примороженою прозвали — знаєш таке?

— Як тебе прозивали, мені й вимовляти гидко!

— Ах, так?! — вереснула Тітуня. — Ось що я тобі скажу, люба моя…

— Не смій мене так називати! Ніхто не посміє назвати мене «люба моя»!

— Так отож!

Обидві відьми знову замовкли, впритул свердлячи одна одну поглядами — але градус ворожості тепер був на порядок вищий, ніж попереднього разу. Справи зайшли значно далі за звичайну гучну сварку: голоси, навпаки, стали тихими — і повними погрози.

— Треба було мені добре подумати, перш ніж слухатися Маґрат, — прогарчала Бабуня. — Один сміх із цими шабашами. Пристойної відьми не зустрінеш.

— Дуже рада нашій маленькій розмові, — просичала Тітуня Оґґ. — Розставили крапки над «і».

Вона опустила очі.

— І ви на моїй території, пані.

— Пані?!

Вдалині пролунав грім. Невтомна ланкрська буря, завершивши мандри серед пагорбів, поверталася на ночівлю поближче до гір.

Останні промені сонця підсвічували хмари бузком, і великі краплі дощу почали вдаряти об гостроверхі капелюхи відьом.

— У мене немає часу на всі ці дурниці, — здригаючись, промовила Бабуня. — Маю купу важливіших справ.

— Я теж, — заявила Тітуня.

— На добраніч.

— І тобі.

Вони повернулися спинами одна до одної й рушили кожна своїм шляхом крізь зливу.

Опівнічна злива барабанила по зашторених вікнах будиночка Маґрат.

Сама юна відьма перебирала пальцями ті книги Тітоньки Пташко, які стосувалися, з огляду на відсутність кращого терміну, природної магії.

Стара була знаною збирачкою таких речей — а що найдивніше, написала чимало з них (зазвичай відьми нечасто користаються знанням грамоти). Тепер цілі полиці були заповнені томами, аркуші яких вкривали записані дрібним акуратним почерком результати експериментів з прикладної магії. Можна сказати, що Тітонька Пташко була відьмою-експериментаторкою[27].

Наразі Маґрат шукала любовні заклинання. Щоразу, заплющуючи очі, вона бачила перед собою червоно-жовту постать. Із цим треба було щось робити.

Ляснувши палітурками, Маґрат згорнула черговий фоліант і проглянула свої нотатки. По-перше, їй треба дізнатися його ім’я. Тут міг допомогти старий прийом із яблучною шкіркою. Треба було зняти з яблука довгу смужку шкірки й кинути її за спину; смужка мала скрутитися в потрібне ім’я. Щоправда, мільйони дівчат, які намагалися це зробити, неухильно спіткало розчарування — якщо тільки об’єкт любові не носив ім’я Сзсз. Але так траплялося тому, що вони не знали про необхідність використовувати винятково недозріле яблуко сорту «надвечірнє диво», зірване за три хвилини до години опівдні у перший морозний день осені, і що чистити це яблуко треба було лівою рукою за допомогою срібного ножика з лезом, не ширшим за півдюйма (Тітонька Пташко свого часу провела цілу серію експериментів і виклала висновки цілком однозначно). Що ж: Маґрат мала кілька зразків на випадок раптової потреби — і зараз, схоже, був саме такий випадок.

Вона глибоко вдихнула і пожбурила смужку через плече.

Тоді повільно обернулася.

«Я — відьма, — сказала вона собі. — А це — просто одне з багатьох заклинань. Нема чого так хвилюватися. Візьми себе в руки, дівчино… Жінко».

Вона позирнула на підлогу — і від несподіванки та хвилювання прикусила тильний бік долоні.

— Хто б міг подумати? — вголос сказала вона.

Це спрацювало.

Гамуючи серцебиття, Маґрат повернулася до нотаток. Що там далі? Ах, так — зібрати на світанні в шовкову хустинку насіння папороті. Далі на двох сторінках дрібним почерком Тітоньки Пташко було записано детальні інструкції ботанічного характеру, ретельне слідування яким мало завершитися отриманням приворотного зілля, яке належало зберігати в щільно закоркованій посудині на дні відра з крижаною водою.

Маґрат відчинила двері чорного ходу. Гроза минула, проте сіре вранішнє світло розчинялося у невпинній мряці. Та це все ж таки був світанок, а Маґрат не збиралась відступати.

Кущі ожини чіплялися за її сукню, мокре волосся обліпило лоба — але вона рішуче рушила вглиб наскрізь промоклого лісу.

Листя на деревах затріпотіло попри відсутність хоч трохи помітного вітерцю.

Тітуня Оґґ теж вийшла з дому на світанку. Все одно вона так і не змогла заснути; до того ж її продовжувала тривожити відсутність Ґрібо.

Ґрібо був одним із вкрай небагатьох слабких місць старої відьми. На раціональному рівні вона усвідомлювала, що насправді це був жирний, підступний, лихий серійний ґвалтівник — та інстинктивно все ще сприймала його пухнастим кошеням, яким він був десятиріччя тому. Вона не переймалася за нього ні тоді, коли він намагався накинутися на вовчицю (яка врятувалася втечею), ні коли надзвичайно сконфузив ведмедицю, яка в ту мить безневинно копалася в землі у пошуках корінців — але тепер всерйоз побоювалася, чи з ним чогось не сталося. Хоча решта мешканців королівства схилялися до думки, що зашкодити Ґрібо могло б лише пряме влучання метеорита.

Щоб вистежити улюбленця, Тітуня вдалася до простеньких прийомів елементарної магії, хоча з цим завданням упоралася би будь-яка людина, не позбавлена відчуття нюху. Слід вів мокрими вулицями просто до відчиненої замкової брами.

Вона кивнула вартовим і увійшла. Нікому з них і на думку не спало перешкоджати, адже відьми, як і бджолярі чи великі горили, ходять де їм завгодно. Хай там як, літня жінка, що брязкає ложкою по мисці, навряд чи могла б перебувати в авангарді війська завойовників.

Життя замкового вартового у Ланкрі було надзвичайно нудним. Один вартовий, злегенька спершись на спис, роздумував, чи станеться хоч колись хоч щось, що перерве цю монотонність. Незабаром йому суджено було гірко пошкодувати про власні бажання. Другий став рівніше і відсалютував.

— Доброго ранку, матусю.

— Доброго, Шоне, — відповіла відьма і рушила через внутрішній двір.

Як і всі відьми, Тітуня Оґґ виявляла антипатію до парадних дверей. Вона обігнула замок і увійшла всередину через кухні. Двійко покоївок, що трапилися назустріч, присіли в кніксені. Так само відреагувала і домоправителька, в якій Тітуня наче впізнала одну зі своїх невісток — хоч і не змогла згадати її імені.

І сталося так, що коли лорд Шельметь вийшов зі спальні, першим, що він побачив, була відьма, яка йшла коридором просто до нього. В тому, що це саме відьма, не могло бути й тіні сумніву: вона була відьмою від кінчика свого гостроверхого капелюха до носаків черевиків. І вона наближалася.

Маґрат безпомічно скотилася схилом яру. Вона промокла до шкіри й уся замастилася грязюкою. «А коли читаєш ці заклинання, чомусь уявляються чудові сонячні ранки пізньої весни», — гірко подумала вона. До того ж вона забула перевірити, який у біса вид бісової папороті їй потрібен.

Найближче дерево зросило її водоспадом дощових крапель. Маґрат відкинула з очей мокре волосся і важко опустилася на повалений стовбур, обліплений гігантськими гронами моторошного вигляду бліднуватих грибів.

Попервах ідея була такою привабливою! Вона покладала на шабаш великі надії. На її переконання, відьма не повинна була діяти сама-одна, аби не трапилося якихось непорозумінь. Вона мріяла брати участь у сповненому мудрості обговоренні природних енергій під величезним повним місяцем, а потім можна було б спробувати відтворити пару-трійку стародавніх танців, описаних у деяких книгах Тітоньки Пташко. Не те щоб зовсім роздягненими — чи, як це мило називалося в книгах, «у небесному вбранні»; Маґрат не мала ілюзій щодо власних форм, а старі відьми, мабуть, востаннє були повністю оголеними ще при народженні. Але, зрештою, це не було конче необхідним. В цьому місці книги також стверджували, що відьми старовини часом танцювали в «сподньому». Маґрат завжди цікавило, що це за «споднє». Можливо, вони так на щось сподівалися?

Чого вона не чекала, то це зіткнутися з двома дратівливими бабцями, яких навіть у їхньому найкращому настрої заледве можна було назвати ввічливими і які не намагалися навіть зрозуміти суть справи. Авжеж, вони по-своєму виявили ласку до того немовляти, але Маґрат не могла позбутися відчуття, що відьма, яка виявляє до кого-небудь ласку, робить це з глибоко особистих інтересів.

А чари вони творили так буденно, ніби прибирали в хаті. І не носили жодних талісманів чи амулетів. Маґрат дуже шанувала талісмани та амулети.

Словом, усе пішло не так. А сама вона піде додому.

Маґрат встала, щільніше загорнулася в мокру сукню і рушила в оповиту туманом гущавину…

…аж раптом почула швидкий тупіт. Хтось стрімголов біг через зарості, не турбуючись про те, хто може його почути. Тріск гілля час від часу перекривався дивним глухим брязкотом. Маґрат сховалася за мокрим кущем гостролиста і обережно позирнула крізь листя.

Це був Шон, найменший з синів Тітуні Оґґ, а металевий брязкіт видавала його кольчуга, що була на кілька розмірів більша, ніж потрібно. Ланкр був бідним королівством, і кольчуги замкових вартових століттями передавалися з покоління в покоління — часто не руками, а на кінчику довгої палиці. Шонова кольчуга надавала йому схожості з куленепробивним сторожовим собакою.

Маґрат вийшла з-за куща.

— Це ви, панно Маґрат? — спитав Шон, відкидаючи кольчужного каптура. — Біда!

— Що сталося?

— Моя мама! Він кинув її до темниці! Сказав, що вона хотіла його отруїти! Я не зміг потрапити до підземелля, бо скрізь поставили нову сторожу. Кажуть, її закували в кайдани, — Шон спохмурнів, — а це загрожує величезними неприємностями. Ви ж знаєте, якою вона може бути, якщо роздратується. Хай тоді начуваються…

— Гаразд, а куди ти зібрався? — урвала Маґрат.

— По наших Джейсона, і Вейна, і Даррона, і…

— Постій хвилинку.

— Ох, панно Маґрат, а якщо вони почнуть її катувати? Ви ж знаєте, як вона починає говорити, коли розлютиться…

— Не заважай, я думаю, — знову урвала його Маґрат.

— Він поставив до брами і в інші місця своїх особистих охоронців…

— Слухай, Шоне, будь ласка, стули рот на хвилинку.

— Коли Джейсон про все дізнається, він герцогові таких випише! Він каже, що давно пора комусь це зробити.

Джейсон, син Тітуні Оґґ, був молодиком із тілобудовою і — як завжди здавалося Маґрат — інтелектом цілого стада волів. Та яким би товстошкірим він не був, навряд чи йому вдалося б витримати град стріл.

— Нічого поки йому не кажи, — замислено мовила вона. — Можливий інший шлях…

— А може, я збігаю по Бабуню Дощевіск? — переминаючись із ноги на ногу, запропонував Шон. — Вона-то знатиме, що робити — вона ж відьма.

На обличчі Маґрат не ворухнувся жоден м’яз. До цієї миті вона почувалася сердитою, але тепер відчула справжню лють. Вона сильно промокла, змерзла, зголодніла, а цей тип… раніше, подумала вона, я б тут і розревілася.

— Ой, — зрозумів свою помилку Шон. — Кгм. Я не… М-м-м…

Він позадкував.

— Якщо зустрінеш Бабуню Дощевіск, — повільно сказала Маґрат, ніби карбуючи свої слова на склі, — можеш сказати їй, що я все владнаю. А тепер забирайся, доки я не перетворила тебе на жабу. Все одно ти маєш такий вигляд, ніби я вже це зробила.

Вона розвернулася, підібрала спідниці й щодуху помчала до свого будиночка.

Лорд Шельметь належав до людей, котрим страждання інших приносять чисту насолоду. Це був його природжений талант, і він його добре розвинув.

— Ну як нам, зручненько? — спитав він.

Тітуня Оґґ поміркувала.

— Кайдани враховувати? — поцікавилася вона.

— Твої благання не зворушать мене, — заявив герцог. — Я зневажатиму твої облудні умовляння. І повинен попередити, що тебе піддадуть катуванню.

Заява, втім, не справила потрібного ефекту. Поки герцог говорив, Тітуня роздивлялася підземелля неуважним поглядом туриста.

— А потім тебе спалять, — додав герцог.

— Добре, добре, — кинула Тітуня.

— «Добре, добре»?

— Та тут же задубіти можна. А що це за шафа з гостряками?

Герцога затіпало.

— Ага, — просичав він. — Побачила нарешті? Це, вельмишановна, зветься «залізною дівою». Новинка. Ти близько познайо…

— А можна подивитися зсередини?

— Я лишуся глухим до твоїх… — голос герцога раптом упав. У нього почала посмикуватися щока.

Герцогиня схилилася над відьмою так, що її велике бурякове обличчя опинилося за кілька дюймів від носа Тітуні.

— Ти пишаєшся своїм холоднокров’ям, — просичала вона. — Але скоро тобі доведеться усміхатися іншою стороною обличчя!

— У нього тільки одна сторона, — здивувалася Тітуня.

Пальці герцогині пробіглися розкладеними на візочку інструментами.

— Побачимо, — пообіцяла вона, беручи кліщі.

— І не сподівайся, що хтось із твоїх прийде тобі на допомогу, — докинув герцог. Попри холод підземелля, його кинуло в піт. — Ключі від темниці є тільки у нас двох. Ха-ха. Твоя доля стане уроком для всіх, хто розпускає про мене наклепницькі чутки. Не запевняй мене, що ти не винувата! Я весь час чую ці брехливі голоси…

Герцогиня щосили стиснула його руку.

— Досить, — прохрипіла вона. — Ходімо, Ліонелю. Нехай подумає про те, що на неї чекає.

— …обличчя… брудна брехня… мене там не було, він сам упав… каша вічно пересолена… — мимрив герцог, розхитуючись на місці.

За візитерами грюкнули двері. Почулися клацання замків та брязкіт засувів.

Тітуня лишилася у напівмороці сама. Блимання смолоскипа, закріпленого високо на стіні, робило довколишню темряву тільки ще застережливішою. Дивні металеві пристрої, призначені для захопливих вправ з випробування на міцність людської плоті, відкидали неприємні тіні. Тітуня Оґґ пововтузилася у своїх кайданах.

— Отже, хто ти за один? — спитала вона. — Я тебе бачу.

Король Веренц зробив крок уперед.

— Ти стояв у нього за спиною і так кумедно обличчя кривив, — сказала Тітуня, — що я ледве втримувала в спокої своє.

— Жінко, я нічого не кривив, я просто насупився.

Тітуня примружилася.

— Агов, та ж я тебе знаю, — сказала вона. — Ти помер.

— Я віддаю перевагу терміну «спочив», — повідомив король.

— Я б вклонилася,[28] — сказала відьма. — Якби не ці ланцюги і все таке. Слухай, ти ніде тут не бачив кота?

— Бачив. Зараз він спить в одній із кімнат нагорі.

Тітуня помітно розслабилася.

— Тоді все гаразд, — сказала вона. — Бо я вже почала хвилюватися, — вона знову обвела темницю поглядом. — А що то за здоровенна лежанка?

— Диба, — сказав король. Він пояснив призначення і принципи функціонування пристрою.

Тітуня Оґґ кивнула.

— І як тільки наш герцог до такого додумався своїми куцими мізками, — зауважила вона.

— Боюся, мадам, відповідальність за ваше нинішнє становище лежить на мені, — сказав Веренц, сідаючи на ковадло (чи трішечки над ним). — Мені потрібно було заманити сюди відьму.

— Гадаю, відсунути засуви — це не до тебе?

— Боюся, поки що це перевищує мої можливості… Але не маю сумніву, — привид короля обвів широким жестом підземелля, Тітуню та кайдани, — що для відьми це не становитиме…

— Цільне залізо, — урвала його Тітуня. — Ти-то крізь нього пройдеш, але не я.

— Я не знав, — похнюпився Веренц. — Я думав, відьми вміють чаклувати.

— Молодий чоловіче, — промовила Тітуня. — Ви дуже мене зобов’яжете, якщо затулите пельку.

— Мадам! Я король!

— А ще ти — мертвий, тож я на твоєму місці не рвалася б виступати з власною думкою. А тепер будь слухняним хлопчиком: помовч і почекай.

На власний подив, король, усупереч усім своїм інстинктам, підкорився.

Цьому голосу неможливо було заперечувати. Він лунав неначе з тих часів, коли король ще був малям. Тон голосу однозначно давав зрозуміти, що якщо Веренц не доїсть усе до останньої ложки, його негайно заженуть у ліжко.

Тітуня знов заворушилася в кайданах. Вона щиро сподівалася, що скоро все владнається.

— Кгм, — знічено сказав король. — Гадаю, я повинен дещо пояснити…

— Дякую, — сказала Бабуня Дощевіск і, оскільки Шон цього явно очікував, додала: — Ти молодець.

— Достоту так, пані, — сказав Шон. — Е-е-е… Пані…

— Ще щось маєш розповісти?

Від збентеження Шон почав смикати край кольчуги.

— Це ж неправда, шо кажуть про нашу маму, правда ж, пані? — нарешті вимовив він. — Вона ні на кого не наводить поганих чарів. Ну, раз таке було з м’ясником Девіссом. І зі старим Хліботортом, коли він копнув її кота. Але ж це не були серйозні чари, пані?

— Припини називати мене пані.

— Слухаюсь, пані.

— То про неї так говорять?

— Достоту так, пані.

— Ну… Твоя матір часом дійсно спричиняє клопіт.

Шон переступив з ноги на ногу.

— Так, пані, але жахливі речі розповідають і про вас. Поза очі, пані.

Бабуня скам’яніла.

— Які речі?

— Не хтілось би повторювати, пані…

— Які речі?

Шон спробував обрати найкраще формулювання — хоча особливого вибору не було.

— Всякі побрехеньки, пані, — вимовив він, заздалегідь засвідчуючи свою відданість. — Всяку всячину. Шо старий Веренц був поганим королем, а потрапити на трон йому помогли ви, і шо ви накликали люту зиму торік, і шо корова старого Анікріма перестала доїтися, як ви на неї подивилися. Сама брехня, пані, — додав він, ще раз демонструючи лояльність.

— Саме так, — сказала Бабуня.

Вона зачинила двері просто перед його спітнілим обличчям, хвилю постояла в задумі й повернулася до свого крісла-гойдалки.

Минув деякий час, і вона повторила:

— Саме так.

А ще через кілька хвилин додала:

— Вона стара схибнута збоченка, але ж не можна дозволити, щоб із відьмами так поводилися. Якщо пропала повага — пропало все. До речі, коли це я дивилася на корову старого Анікріма? І хто такий старий Анікрім?

Вона встала, зняла з гачка на одвірку гостроверхий капелюх і, дивлячись у дзеркало, прилаштувала його на голові десятком моторошного вигляду шпильок. Невідворотно, як гнів Творця, вони одна по одній увіп’ялися в капелюх.

На мить Бабуня зникла в повітці і повернулася з відьомським плащем, який, коли вона його не вдягала, служив ковдрою для прихворілих кіз.

За незапам’ятних часів це був плащ із чорного оксамиту; тепер це був просто чорний плащ. Бабуня накинула його і акуратно скріпила потьмянілою срібною брошкою.

Жоден самурай, жоден мандрівний рицар не вбирався з такою самоповагою.

Нарешті Бабуня випросталася, проінспектувала поглядом своє нечітке відображення, схвально всміхнулася самими губами і відбула через чорний хід.

Грізно-урочисту атмосферу дещо порушив тупіт, із яким стара відьма гасала двором, намагаючись розігнати мітлу.

Маґрат теж стояла перед дзеркалом.

У своїх речах вона відкопала сукню несамовито зеленого кольору, обтислу й водночас відкриту — якби у Маґрат було що відкривати чи обтискати. Щоб компенсувати хоча б найголовніші недоліки, вона запхала в потрібні місця пару згорнутих панчох. Вона також спробувала накласти заклинання на зачіску, але волосся Маґрат від природи мало стійкість до магії й одразу почало відновлювати свій натуральний вигляд (повернення до вигляду кульбаби прогнозувалося на другу пополудні).

Юна відьма також спробувала вдатися до косметики — але сенсації не сталося і тут. Їй просто не вистачало досвіду. Наприклад, Маґрат так і не зрозуміла, чи не переборщила вона з тінями для повік.

Від пальців до шиї, і включаючи руки, вона начепила стільки срібних дрібничок, що їх вистачило б на повноцінний обідній сервіз, а згори накинула чорний, підбитий червоним шовком плащ.

Тепер — у певному освітленні та під старанно вивіреним кутом зору — Маґрат була не такою вже й непривабливою. Не факт, що це стало наслідком вищеописаних процедур — проте їхнім наслідком безумовно стало те, що її серце трохи стишило своє наполохане биття.

Вона розправила плечі й покрутилася перед дзеркалом. Цілі грона амулетів, чарівних браслетів та магічних підвісок на її тілі задзеленчали так, що було ясно: аби не зрозуміти, що перед ним відьма, потенційний ворог мав би бути не лише сліпим, але й глухим.

Маґрат повернулася до робочого столу і оглянула причандалля, яке з деякою самовпевненістю (не при Бабуні, звісно) називала Своїм Інструментарієм. Тут був ніж із білим руків’ям, призначений для подрібнення магічних інгредієнтів. Був ніж із чорним руків’ям, що використовувався безпосередньо у процесі чаклування; Маґрат вирізьбила на цьому руків’ї стільки рун, що воно загрожувало ось-ось розвалитися на шматки. Це були, безумовно, потужні інструменти, але…

Маґрат із жалем струснула головою, підійшла до буфета і витягла з нього хлібний ніж. Внутрішній голос підказував їй, що в певні моменти звичайний, але гострий ніж може значно більше придатися дівчині.

— Бачу оком ненароком… — сказала Тітуня Оґґ, —…щось на букву «П»!

Король-привид стомлено окинув підземелля поглядом.

— Плоскогубці? — припустив він.

— Ні.

— Пальцежуйка?

— Кумедне слово. А що це?

— Ну, вид лещат для затискання пальців. Ось таких, — показав король.

— Не те, — сказала Тітуня.

— Грушка-душилка? — у відчаї спитав король.

— Це на «Г», до того ж я й слова такого не знаю, — сказала відьма. Король слухняно показав душилку й розтлумачив її призначення.

— Ні, точно не воно, — сказала Тітуня.

— «Тліючий черевичок відплати»?

— Щось ти надто добре знаєшся на всіх цих штуках, — гостро сказала Тітуня. — Ти точно не використовував їх за життя?

— Жодним чином, Тітуню! — запевнив привид.

— Хлопчики-брехуни потрапляють у погане місце, — попередила та.

— Більшість із них завела леді Шельметь, чесне слово, — розпачливо сказав король; його нинішнє становище здавалося йому достатньо непривабливим і без усіляких «поганих місць».

Тітуня форкнула, але дещо пом’якшала.

— Ну гаразд, — сказала вона. — Це пінцет.

— Але пінцет — це всього-на-всього маленькі плоско… — почав король, проте вчасно спинився.

За все доросле життя він не боявся ні людини, ні звіра, ні будь-чого середнього, але голос Тітуні воскрешав у його пам’яті давні спогади про шкільну парту, про дитячу кімнату, про життя під суворим наглядом строгих пані в довгому вбранні та про дитяче харчування сіро-коричневого кольору, яке тоді здавалося неїстівним, а зараз видавалося недосяжною амброзією.

— З тебе п’ятірка, — радісно повідомила Тітуня.

— Скоро відіграюся, — сказав король. — Ви впевнені, що вам не заподіють нічого лихого?

— А якщо не впевнена, чим конкретно ти можеш мені допомогти? — поцікавилася відьма.

Цієї миті почувся грюкіт засувів.

Коли Бабунина мітла, невпевнено вихляючи, приземлилася біля замкової брами, там уже зібрався справжній натовп. Коли відьма рушила до брами, гомін стих і юрма розступилася, даючи їй дорогу. Під пахвою Бабуня несла кошик з яблуками.

— Там, у підземеллі, сидить відьма, — прошепотів хтось. — І, кажуть, її піддадуть жахливим тортурам.

— Дурниці, — кинула Бабуня. — Такого не може бути. Гадаю, Тітуня Оґґ завітала в державних справах чи щось таке.

— А ще кажуть, що Джейсон Оґґ збирає своїх братів, — нажахано сказав якийсь крамар.

— Я б серйозно радила вам розійтися по хатах, — відповіла Бабуня Дощевіск. — Схоже, сталося якесь непорозуміння. Кожен знає, що відьму неможливо затримати проти її волі.

— Цього разу все зайшло надто далеко, — втрутився ще один селянин. — То хати палять, то податки деруть, а тепер ще й оце. І це ви, відьми, винні. Це час припинити. Я свої права знаю.

— І які ж це права? — поцікавилася Бабуня.

— Банщина, подушечне, полюття, шароварок, місяцина,[29] — жваво перелічив селянин. — І ще — право кожен другий рік збирати жолуді свиням і право пасти дві третини кози на общинному полі. Тобто було, поки те поле герцог спалити не наказав. А збіса ж хороша коза була.

— Права знаєш добре, — сказала Бабуня. — Далеко підеш. Але зараз краще йди додому.

Вона обернулася й поглянула на браму. Біля неї стривожено м’ялися двійко вартових. Бабуня підійшла поближче і просто-таки прицвяхувала одного з них до місця поглядом.

— Я безневинна стара, яблучка продаю, — заявила вона голосом, яким більше годилося б оголошувати середньомасштабну війну. — Пустіть, дорогенькі, будь ласочка.

Останні слова продзвеніли, як клинок.

— Прохід до замку заборонено, — пролопотів один з вартових. — Наказ герцога.

Бабуня знизала плечима. За всю історію відьомства трюк із продавчинею яблук, наскільки їй було відомо, спрацював лише одного разу — але так веліла традиція.

— Я тебе знаю, Чемпете Польді, — заявила вона. — Пригадую, саме я проводжала твого діда і я приймала тебе, коли ти з’явився на світ, — вона кинула погляд на натовп, що тепер купчився трохи далі від брами, ніж кілька хвилин тому, і знову звернулася до побілілого від страху вартового. — Я дала тобі першого в цій юдолі плачевній прочухана за погану поведінку і, присягаюся, якщо ти надумаєш мене перепиняти, дам і останнього.

Спис із тихим брязканням випав з ослаблих пальців вартового. Бабуня підбадьорливо поплескала тремтячого чоловіка по плечу.

— Та не хвилюйся, — сказала вона. — На, з’їж-но яблучко.

Вона зробила крок — і їй перепинив дорогу другий спис. Відьма з цікавістю підняла погляд.

Другий вартовий не був уродженцем Вівцескель — він виріс у місті й найнявся до королівської сторожі, чиї лави помітно порідшали за останні роки. Його обличчя було вкрите мережею рубців.

Наразі кілька з цих рубців склалися у щось на кшталт глузливої посмішки.

— То ось які вони, відьомські чари? — спитав вартовий. — Слабенько. Може, стара, це лякає сільських простаків, але мене не налякає.

— О, я думаю, такого міцного й великого парубка налякати непросто, — сказала Бабуня, сягаючи рукою до капелюха.

— І не пробуй ото голову мені морочити, — вартовий дивився просто перед собою, трохи погойдуючись на п’ятках. — Такі дамочки, як ти, тільки і вміють, що людей з пантелику збивати. Зі мною це, як то кажуть, не прокотить.

— Як завгодно, — відповіла Бабуня, відводячи спис.

— Я ж сказав… — почав був вартовий і схопив Бабуню за плече.

Її рука зробила рух — такий швидкий, що його ледь могло би вловити око, — і чолов’яга раптом відпустив її та зі стогоном схопився за власну руку.

Бабуня увіткнула шпильку назад у капелюх і поквапилася всередину замкового двору.

— Почнімо з Демонстрації Інвентарю, — сказала герцогиня.

— Та бачила вже, — відповіла Тітуня. — Принаймні все на літери «п», «с», «т» та «в».

— Тоді подивимося, чи довго ти зможеш підтримувати цю світську розмову, — відрубала герцогиня. — Шельметю, розпали-но жарівню.

— Розпали жарівню, блазню, — наказав герцог.

Блазень рухався, ніби під водою. Він не чекав нічого подібного. Участь у тортурах якось не перебувала на першому місці в його переліку життєвих планів. Зараз йому подумалося, що холоднокровно завдати болю літній жінці уже означає добряче перегнути палицю, а завдати болю відьмі (незалежно від температури крові) — це ніби зігнути голіруч стовбур старезного дуба. Ох уже ці слова, подумав він; мабуть, це ще з «сію, сію, посіваю» пішло.[30]

— Не подобається мені все це, — пробурмотів він.

— Молодець, — сказала Тітуня Оґґ, що мала чудовий слух. — Я запам’ятаю, що тобі все це не подобалося.

— Ти про що? — різко спитав герцог.

— Та нічого, — відповіла Тітуня. — Між іншим, довго ви будете панькатися? Я ще не снідала.

Блазень запалив сірник. Раптом за його спиною майже невідчутно війнув вітерець — і сірник погас. Блазень вилаявся і повторив спробу. Цього разу його тремтяча рука майже піднесла сірник до жарівні, коли той знову згас.

— Ворушися давай! — гукнула герцогиня, розкладаючи знаряддя тортур.

— Здається, вони не хочуть горіти, — пробелькотів блазень після того, як іще один сірник, не встигнувши розгорітися, випустив останню цівку диму.

Герцог вихопив сірникову коробку з тремтячих пальців блазня і вліпив тому ляпаса внизаною перснями рукою.

— Скільки можна не підкорятися моїм повелінням! — скричав він. — Слабодухий! Віддай мені коробку![31]

Блазень позадкував. Хтось невидимий шепотів щось йому на вухо, але він не міг розібрати ані слова.

— Забирайся звідси, — просичав герцог, — і простеж, щоб нам не заважали!

Блазень, зашпортавшись об східці, обернувся і, кинувши останній благальний погляд на Тітуню, вискочив за двері. Уже в дверях він за звичкою пустотливо підстрибнув.

— В принципі, можна обійтись і без вогню, — сказала герцогиня. — Це тільки допоміжний засіб. Що ж, жінко, ти зізнаєшся?

— В чому? — спитала Тітуня.

— Це загальновідомо. Державна зрада. Чорна магія. Переховування ворогів короля. Викрадення корони…

Щось брязнуло, змусивши всіх подивитися на підлогу. З лавки впав укритий плямами крові кинджал. Здавалося, його спробував взяти, але не подужав, хтось невидимий. Тітуня почула тиху лайку, що злетіла з вуст короля-привида — чи з того, що було тепер його вустами.

— …і поширення наклепів, — завершила герцогиня.

— …і пересолена їжа… — нервово вставив герцог, втупившись у свої перев’язані руки. Його не покидало відчуття, що в кімнаті є хтось четвертий.

— Якщо ти зізнаєшся, — сказала герцогиня, — тебе всього лише підсмажать на вогнищі. Тільки, будь ласка, позбав нас своїх дотепів із цього приводу.

— Про які такі наклепи йдеться?

Герцог заплющив очі, але страшні видіння не зникли.

— Наклепи щодо випадкової загибелі покійного короля Веренца, — хрипко прошепотів він.

Приміщенням знову промайнув вітерець.

Тітуня нахилила голову до одного плеча, ніби дослуховуючись до чогось, чутного тільки їй. Щоправда, герцог був упевнений, що теж щось чує; не голос, ні — а щось на кшталт далекого подиху вітру.

— Але ж я і не знаю ніяких наклепів, — сказала Тітуня. — Я знаю, що ти його зарізав і сам же поклав йому в руку кинджала. Це все сталося на верхівці сходів…

Вона на хвилю замовкла, знову нахилила голову, кивнула і продовжила:

— …акурат біля обладунка зі списом, і ти сказав: «Якщо це має бути зроблено, нехай це буде зроблено швидко», — чи щось таке. А тоді витяг із піхов на поясі короля його кинджала — той самісінький, що лежить оце на підлозі — і…

— Брехня! Свідків не було. Ми облаштували… Та не було про що свідчити! Я чув щось у темряві, але нікого там не було! — верескнув герцог. — Не було нікого, хто міг би щось побачити!

Герцогиня розлючено зиркнула на нього.

— Стули нарешті рота, Ліонелю, — сказала вона. — Гадаю, в цих чотирьох стінах нам немає перед ким викручуватися.

— Але хто їй сказав?! Ти?!

— І заспокойся. Ніхто їй нічого не казав. Заради всього святого, вона ж відьма. Вони вміють дізнаватися про такі речі. Третє око, чи як воно там.

— Другий зір, — виправила Тітуня.

— Якщо ти, жінко, не розповіси нам, кому ще про все відомо, і не допоможеш нам іще в кількох питаннях, то скоро позбудешся й першого, — погрозливо сказала герцогиня. — А ти, повір, усе розповіси. У мене в цьому великий досвід.

Тітуня обвела підземелля поглядом. Тут ставало тіснувато. Життєдайна лють, що вирувала в привидові Веренца, зробила його майже видимим; король судомно намагався схопити кинджал. Позаду нього коливалися й інші розмиті форми — не привиди навіть, але спогади про біль і жах, вморожені в сам камінь стін.

— Мій кинджал! Виродки! Вбити мене моїм кинджалом! — безгучно кричав привид, здіймаючи безтілесні руки ніби на заклик до потойбіччя засвідчити цей факт безпрецедентного приниження. — О, сили б мені…

— Авжеж, — погодилася Тітуня. — Непогано було б.

— Тоді розпочнімо, — сказала герцогиня.

— Що? — перепитав вартовий.

— Я СКАЗАЛА, — повторила Маґрат, — що прийшла продати ці гарненькі яблучка. Ти що, не слухав?

— Та у нас тут наче не ярмарок…

Після того, як його напарника забрали до лазарету, вартовому було геть ніяково. Наймаючись на службу, він на таке не підписувався.

Раптом йому сяйнуло.

— А ти часом не відьма? — незграбно виставляючи спис, спитав він.