Віщі сестри

— Звісно, ні. Хіба я схожа на відьму?

Вартовий окинув поглядом магічні браслети, плащ із червоною підбивкою, тремтячі руки та, нарешті, обличчя дівчини.

Обличчя непокоїло найбільше. Маґрат використала чимало пудри, щоб надати собі інтригуючої блідості, й поєднала це зі щедро накладеною тушшю. Разом цей ансамбль справляв на вартового враження пари мух, розчавлених у цукерниці. Він спіймав себе на мимовільному бажанні скласти пальці в який-небудь знак від лихого нафарбованого ока.

— Гаразд, — невпевнено сказав він.

Його мозок щосили намагався прогризтися через посталу проблему.

Дівчина була відьмою, а останнім часом лише лінивий не обговорював чутки про поганий вплив відьом на самопочуття навколишніх. Він мав наказ не пропускати відьом до замку — але, з іншого боку, про продавчинь яблук в наказах нічого не було. А дівчина сказала, що вона саме продавчиня яблук — і він не збирався ставити під сумнів слова, сказані відьмою.

Задоволений такою стрункою логічною конструкцією, вартовий відступив убік і зробив широкий гостинний жест.

— Проходь, продавчине, — запросив він.

— Дякую, — ласкаво відгукнулася Маґрат. — Пригостити яблучком?

— Дякую, не треба. Я ще не доїв те, яке дала мені попередня відьма, — його очі перелякано забігали, — тобто не відьма, а, а, а продавчиня яблук. Так, продавчиня. Вона сама так сказала.

— Давно це було?

— Кілька хвилин як…

Бабуня Дощевіск не заблукала. Це взагалі було не в її натурі. Просто саме зараз вона прекрасно розуміла, де перебуває — але не розуміла, куди поділося все інше. Зрештою вона знову вийшла до кухні, ледь не спричинивши інфаркт у кухаря, який саме намагався засмажити порцію селери.

Перед тим у неї кілька разів намагалися купити яблук, і це аж ніяк не покращило її настрою.

Тим часом Маґрат успішно дісталася Великого залу, безлюдного в цю пору дня, якщо не рахувати пари вартових, що грали в кості. На вартових були однострої особистої охорони герцога. При появі Маґрат охоронці одразу полишили гру.

— Так-так, — сказав один, окидаючи дівчину масним поглядом. — Прийшла скласти нам компанію, красунечко?[32]

— Я шукаю темницю, — пояснила Маґрат, для якої слово «харасмент» було лише набором беззмістовних звуків.

— О, повір, — сказав вартовий, підморгуючи напарникові. — Ми радо зробимо тобі невеличку послугу.

Вартові стали обабіч від неї; Маґрат зауважила їхні підборіддя, об які можна було запалювати сірники, і непереборний дух прокислого пива.

Відчайдушні сигнали звідкись із підсвідомості почали пробиватися крізь її досі непохитну впевненість у тому, що погані речі трапляються лише з поганими людьми.

Юну відьму супроводили кількома прольотами сходів до сирого лабіринту коридорів із вигнутими стелями; вона почала гарячково шукати спосіб ввічливо позбутися сумнівної опіки.

— Повинна попередити, — сказала вона. — Я не просто продавчиня яблук, якою здаюся.

— Та невже.

— Насправді я відьма.

Очікуваного нею ефекту це не справило. Вартові перезирнулися.

— Не біда, — сказав один з них. — Завжди цікаво було, як то воно — цілуватися з відьмою. Тут кажуть, що від цього можна перетворитися на жабу.

Інший охоронець штовхнув його ліктем.

— По-моєму, — сказав він повільно-зверхньо, як говорять ті, хто думає, що далі скаже щось страшенно смішне, — ти з однією вже колись поцілувався.

Пролунав короткий грубий регіт, і Маґрат раптом притиснули до стіни. Просто біля її очей опинилися ніздрі одного з охоронців.

— Тепер послухай сюди, солоденька, — сказав він. — Якщо ти й відьма, то будеш не першою відьмою, яка сюди потрапила. Але якщо будеш поводитися гарно, тобі може пощастити і ти звідси виберешся. Розумієш?

Десь неподалік пролунав короткий пронизливий дівочий зойк.

— О, — сказав охоронець. — А це була відьма, яка не схотіла поводитися гарно. Тож ти можеш зробити послугу і нам, і собі. Бачиш, як добре, що ти нас зустріла.

Раптом його рука, що мандрувала по одягу Маґрат, завмерла.

— А це ще що? — спитав він у й без того блідого обличчя Маґрат. — Ніж? Ніж?! По-моєму, Хроне, ми повинні поставитися до цього дуже серйозно, еге ж?

— Ти, мабуть, зв’яжи її і кляпа в рот встроми, — захвилювався Хрон. — Щоб чаклувати, їм потрібно говорити й махати руками…

— Ти краще свої руки від неї прибери!

Всі троє озирнулися на блазня, що з гнівним передзвоном з’явився в коридорі.

— Відпустіть її негайно! — закричав він. — Або я доповім про вас начальству!

— Он як, доповіси? — сказав Хрон. — І тебе хтось слухатиме, опудало ти недоросле?

— Ми затримали відьму, — втрутився інший охоронець. — Тому йди собі дзвеніти подалі.

Він обернувся до Маґрат і повідомив:

— Люблю дівчат з характером!

Як показав найближчий час, це судження було помилковим.

Блазень рушив до них з відвагою, притаманною безтямній люті.

— Я сказав відпустити її, — повторив він.

Хрон витягнув меч і підморгнув своєму компаньйонові.

Маґрат ударила.

Це був інстинктивний удар, енергію якого істотно посилила вага браслетів та перснів; кулак відьми дугою промайнув у повітрі й зіткнувся зі щелепою охоронця так, що той двічі перекинувся через себе і, хекнувши, звалився на підлогу. На його щоці проступили відбитки кількох окультних символів.

Хрон кілька митей заціпеніло дивився на нього, а тоді перевів погляд на Маґрат. Він замахнувся мечем у ту саму мить, коли блазень з розгону врізався в нього, і вони, зчепившись, звалилися на підлогу. Як більшість чоловіків дрібної тілобудови, блазень покладався на перший божевільний натиск і був слабкий у боротьбі на витривалість. Відтак справи могли б обернутися для нього кепсько, якби Хрон не відчув біля свого горла лезо хлібного ножа.

— Пусти його, — наказала Маґрат, відкидаючи волосся з очей.

Охоронець завмер.

— Ти роздумуєш, чи й справді я наважуся перерізати тобі горлянку, — видихнула вона. — Ну, я й сама ще не знаю. Але подумай, як весело нам буде це з’ясовувати.

Вона сягнула вільною рукою вниз і, вхопивши блазня за комір, поставила його на ноги.

— Де це кричали? — спитала вона, не відриваючи очей від вартового.

— Ось у тому коридорі. Її забрали до камери тортур, мені це не сподобалося, це було вже занадто, але мене звідти вигнали, тому я пішов пошукати когось…

— І знайшов мене, — перервала його Маґрат і звернулася до Хрона. — Ти залишишся тут. Або тікай на здоров’я. Але не думай стежити за нами.

Той кивнув і непорушно дивився їм услід, доки вони не зникли за поворотом коридору.

— Двері зачинені, — сказав блазень. — Чутно все, але двері зачинені.

— Ну так це ж темниця.

— Але темниці не замикають зісередини!

І справді, відчинити двері не вдалося. Тим часом за ними панувала тиша — клопітка і насичена тиша, що сочилася крізь щілини й заливала коридор, тиша того типу, що гірша за зойки болю.

Доки Маґрат вивчала грубу поверхню дверей, блазень переминався з ноги на ногу.

— Ти справді відьма? — спитав він нарешті. — Ті вартові сказали, що ти відьма. Але ти не схожа на відьму, а схожа… схожа… — він почервонів. — Ну, відьма має бути негарною й старою, а ти дуже гарна і… — його голос затремтів і замовк.

«Я цілком контролюю ситуацію, — сказала собі Маґрат. — Ніколи б не подумала, але моя голова абсолютно ясна».

Цієї ж миті вона абсолютно ясно усвідомила, що згорнуті панчохи ковзнули вниз, до талії, в її голові ніби звила кубельце родина неохайних пташок, а її тіні для повік не те що течуть, а просто-таки тікають з призначеного їм місця. Її сукня була розірвана в кількох місцях, ноги були в подряпинах, руки — в синцях, і все ж таки вона чомусь почувалася ніби на небесах.

— Гадаю, тобі краще триматися осторонь, Веренце, — сказала вона. — Я ще не впевнена, що знаю, як усе владнати.

Почувся глибокий вдих.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

Маґрат ще раз уважно оглянула двері. Старезні дубові дошки бачили вже не одне століття, але в їхній потьмянілій від часу і твердій наче камінь деревині усе ще ледь помітно продовжувався рух життєвих соків. Раніше юна відьма не обійшлась би без торби магічних інгредієнтів та цілого дня на складання плану.

Але тепер вона була готова засумніватися в такій потребі. Той, хто може викликати демонів через пральні ночви, може все.

Вона раптом згадала, про що запитував блазень.

— Е-е-е, мабуть, десь чула, — промимрила вона.

— Навряд чи — я ним не користуюся, — сказав блазень. — Я маю на увазі, герцог цього не схвалив би. Це все моя матуся — мабуть, матусі полюбляють називати дітей королівськими іменами. А дідусь сказав, що з таким іменем я нічого не досягну і краще мені взагалі не показуватися на людях…

Маґрат кивнула, одночасно поглядом спеціаліста роздивляючись темний коридор.

Місце було не з привабливих. Древні дубові дошки всі ці роки лишалися в темряві, недосяжні для зміни пір року…

З іншого боку… Бабуня якось казала щось на кшталт того, що всі дерева певним чином є одним-єдиним деревом. Маґрат наче розуміла, про що йдеться, хоча й не була упевнена на всі сто. А там, нагорі, буяла весна. Іскорки життя в цій деревині мали відчувати її. А якщо ні, їм можна було нагадати.

Вона знову притиснула долоні до дверей і заплющила очі, намагаючись відшукати шлях геть із кам’яного підземелля, за стіни замку, крізь тонкий шар чорнозему в горах — до свіжого повітря, до сонячного світла…

Блазень бачив лише, що Маґрат стоїть непорушно, як статуя. Та ось її волосся повільно піднялося вгору. Повітря наповнилося запахом прілого листя.

І раптом сила, здатна змусити м’яку, як зефір, поганку пробити плитку товщиною в шість дюймів чи вугра — перетнути тисячу миль негостинного океану заради цілком конкретного озерця на високогір’ї, пройшла крізь неї і вдарила в двері.

Маґрат із зусиллям відступила; її свідомість щосили опиралася відчайдушному пориву занурити пальці ніг у камінь і пустити пагони. Блазень підхопив її і ледь не впав від могутнього поштовху.

Під побрязкування дзвіночків Маґрат повисла на його тілі, відчуваючи тріумф. Вона зробила це! І без жодного штучного причандалля! Якби тільки хтось іще це бачив…

— Не наближайся до дверей, — пробелькотіла вона. — Здається, я їх добряче пере… переробила.

Блазень усе ще обіймав її стан, відчуваючи пальцями схожі на обручі ребра. Він був надто схвильований, щоб говорити, та все-таки Маґрат отримала відповідь.

— Що є, то є, — сказала Бабуня Дощевіск, виступаючи з тіні. — Я б ні за що не додумалася.

Маґрат втупилася в неї.

— Ти була тут весь час?

— Лише кілька останніх хвилин, — Бабуня поглянула на двері й продовжила: — Техніка у тебе хороша, але це надто старе дерево. І, здається, воно пережило пожежу. До того ж у ньому повно цвяхів і тому подібного залізяччя. Словом, з дверима навряд чи щось вийде. Я б на твоєму місці спробувала стіну, але…

Її перервало тихе «лусь».

Звук почувся ще раз, а потім пролунала ціла черга таких звуків, ніби у підземеллях ринув дощ із меренгів.

Двері темниці почали на очах укриватися листям.

Бабуня на кілька секунд прикипіла до них очима, а потім перевела погляд на перелякану Маґрат.

— Тікайте! — вигукнула вона.

Відьми підхопили блазня і пригинцем кинулися за найближчий контрфорс.

Двері загрозливо затріщали. Кілька дощок зсудомило, цвяхи вискочили з них, як скалки з рани, і вибили зі стіни навпроти кам’яне кришиво. Блазень ледь устиг пригнутися: над його головою просвистів і врізався в протилежну стіну шматок замка.

З нижньої частини дверей, звиваючись, полізли білі корінці. Вони ковзнули по сирому каменю до найближчої тріщини і почали угвинчуватися в неї. З отворів від випалих сучків попнулося гілля, увіп’ялося в камінний одвірок і рознесло його на друзки. І все це перекривав низький стогін — клітини деревини намагалися вгамувати приплив нестримної енергії життя.

— Особисто я, — сказала Бабуня, перечекавши, поки стихне гуркіт від падіння шматка стелі неподалік від них, — робила б інакше. Я не критикую тебе, завваж, — додала вона, побачивши, що Маґрат розтулила рот. — Хороша робота. Просто мені здається, що ти могла трохи переборщити.

— Вибачте, — сказав блазень.

— Я не вмію працювати з каменем, — похнюпилася Маґрат.

— Та годі, це питання практики.

— Вибачте…

Відьми обернулися до блазня.

— Хіба ви не збиралися когось рятувати? — спитав він, задкуючи.

— Ох, — сказала Бабуня. — І правда. Ходімо, Маґрат. Треба подивитися, чи з нею все гаразд.

— Там хтось кричав, — нагадав блазень, не в змозі позбутися відчуття, що відьми не розуміють усієї серйозності ситуації.

— Не сумніваюся, — відповіла Бабуня, відсторонюючи його і переступаючи через коріння, що корчилося на підлозі. — Якби мене замкнули в підземеллі, теж криків мало не було б.

З дверного отвору випливла хмара пилу. Пляма тьмяного світла від одного-єдиного смолоскипа дозволила Маґрат розрізнити дві скоцюрблені у найдальшому кутку фігури.

Більшість предметів обстановки поперекидалася й валялася по всій підлозі, і ці предмети аж ніяк не скидалися на уособлення комфорту. Посеред усього цього спокійно сиділа Тітуня Оґґ у чомусь на кшталт чудернацьких панчіх на ногах.

— А ви не поспішали, — сказала вона. — Витягнете мене нарешті звідси, га? Бо я тут почуваюсь якось скуто.

Ще в темниці був кинджал.

Він повільно обертався в повітрі посеред приміщення, час від часу відблискуючи у світлі смолоскипа.

— Моїм же кинджалом! — повторював привид короля голосом, що його чули тільки відьми. — Весь цей час я й гадки не мав! Моїм же кинджалом! Мені роздовбали нирки моїм же довбаним кинджалом!

Він здійняв клинок і ще на крок наблизився до шляхетного подружжя. З герцогових вуст зірвався булькотливий звук, радий чимшвидше опинитися подалі.

— А він нічого тримається, — сказала Тітуня, тим часом як Маґрат повертала свободу рухів її кінцівкам.

— То це і є старий король? А вони його бачать?

— Не думаю.

Привид Веренца похитувався під вагою кинджала. Для забавок у стилі полтергейста він був і справді застарий: подібні речі вимагають не лише підліткової енергії, а й підліткової неврівноваженості.

— Мені б тільки краще вхопитися, — пробурмотів він. — А щоб тебе…

Кинджал, випавши з нематеріальних рук короля, брязнув об камінь підлоги. Бабуня Дощевіск хутко наступила на нього ногою.

— Мертвим не можна вбивати живих, — заявила вона. — Це був би небезпечний, як там його, прен-цен-дент. Уже тому хоча б, що мертвих значно більше.

Тим часом герцогиня, на відміну від свого чоловіка, взяла себе в руки. То самі собою літають ножі, то вибухають двері, а тепер ці відьми принижують її у її власній темниці. Як упоратися з проявами надприродних сил, вона не знала, зате мала цілком однозначні уявлення про те, як дати собі раду зі звичайними людьми.

Її рот розтулився, ніби брама до пекла.

— Охороно! — щосили закричала вона і тут помітила блазня, що м’явся поблизу дверного отвору. — Блазню! Поклич охорону!

— Вони зайняті, — сказала Бабуня. — Та й усе одно нам уже час. Хто тут герцог?

Герцог, не випрямляючись, підвів на неї почервонілі очі зі свого закутка. З його губ витік струмочок слини. Герцог хихикнув.

Бабуня придивилася уважніше. З вологих зіниць у відповідь їй поглянуло щось дивне.

— Я не збираюся чинити тобі зла, — лагідно сказала вона. — Але для тебе ж самого було б краще покинути цю країну. Зректися престолу, чи щось таке.

— І на чию ж користь? На користь якої-небудь відьми? — холодно спитала герцогиня.

— Я не зречуся, — сказав герцог.

— Що?

Герцог розправив плечі, змахнув з одягу пил і поглянув Бабуні просто у вічі. Те крижане в його зіницях стало ще крижанішим.

— Я сказав, що не зречуся, — повторив він. — Невже ти думаєш, що ваші фокуси мене перелякають? Я — король за правом сили, і ви цього не зміните. Елементарно, відьмо.

Він зробив крок уперед.

Бабуня пильно дивилася на нього. Вона ніколи ще не стикалася ні з чим подібним. Цей чоловік був відверто сам не свій, але під його божевіллям ховалася моторошно-холодна притомність, подібна до шматка крижаної комети в серцевині розпеченого горнила. Вона вважала, що під тонкою шкаралупою самовпевненості у ньому криється слабкість, але все виявилося дещо інакше. Десь у його підсвідомості, за межами звичайного раціо, його божевілля під своїм тиском перетворилося на щось твердіше за алмаз.

— Якщо ви здолаєте мене за допомогою магії, то магії й належатиме влада, — сказав герцог. — А ви на це не підете. Якщо ж із вашою допомогою з’явиться інший король, то, ким би він не був, він перебуватиме під вашим впливом. Ляже, так би мовити, під відьом. Але магія руйнує те, над чим вона панує. Вас вона зруйнує теж, і ви це знаєте. Ха-ха.

Він підійшов іще ближче. Кісточки на кулаках Бабуні побіліли.

— Ти можеш мене скинути, — продовжив він. — І навіть, можливо, підшукати когось на моє місце. Щоправда, це має бути дурень, просто блазень якийсь, адже йому доведеться змиритися з тим, що за ним постійно наглядатиме твоє лихе око, і якщо він чимось тебе не влаштує, його життя не вартуватиме ламаного шеляга. Ти запевнятимеш його, що це не так, але він знатиме, що править з твого дозволу. А отже, це буде ніякий не король. Хіба не так?

Бабуня відвела погляд. Дві інші відьми трималися в тіні, щомиті готові пригнутися.

— Хіба не так, питаю?

— Так, — сказала Бабуня. — Це правда.

— Отож.

— …але є дехто, здатний скинути тебе й без мене, — повільно сказала вона.

— Та дитина? Нехай приходить, коли виросте. Юнак з мечем у пошуках фортуни, — герцог вишкірився. — Страшенно романтично. Втім, я маю досить часу на приготування. Нехай спробує.

За його спиною король Веренц щосили розмахнувся кулаком, але той пройшов крізь потилицю герцога без жодних для того наслідків.

Шельметь підійшов до Бабуні так близько, що його ніс опинився за дюйм від її обличчя.

— Повертайтеся до своїх казанів, віщі сестри, — тихо сказав він.

Бабуня Дощевіск мчала коридорами Ланкрського замку як величезна і розлючена летюча миша, і регіт герцога відлунював у її голові.

— Могла б зробити йому пару чиряків, — сказала Тітуня Оґґ. — Чи геморой. Це нам не заборонено. Від цього він не перестав би царювати, просто йому довелося б робити це стоячи. Було б із чого посміятися.

Бабуня не відповідала. Якби лють виділяла тепло, її капелюх уже догоряв би.

— Хоча, напевне, це ще більше погіршить його стан, — продовжувала Тітуня, намагаючись не відставати. — Те саме і з зубним болем.

Вона скоса зиркнула на Бабунину гримасу.

— Не переймайся так, — сказала вона. — Мені не встигли зробити нічого серйозного. Хоча все одно дякую.

— А то я через тебе переймаюсь, Ґіто Оґґ, — пхекнула Бабуня. — Я прийшла тільки тому, що Маґрат трохи нервувала. Я завжди казала: якщо відьма не може про себе подбати, нехай не називає себе відьмою.

— Між іншим, вона непогано попрацювала з деревом.

Навіть занурена у свій гнітючий гнів, Бабуня розщедрилася на кивок згоди.

— Росте над собою, — сказала вона. Потім, кинувши погляд уперед і назад по коридору, нахилилася до вуха Тітуні. — Я не могла дозволити йому тішитися моїм зізнанням, але тобі мушу сказати: він нас зробив.

— Побачимо-побачимо, — відповіла Тітуня. — Нехай-но Джейсон та ще кілька суворих хлопців…

— Ти бачила його охоронців. Не те що їхні попередники. Ці не такі слабаки.

— Ми з тобою теж могли б трохи допомогти нашим хлопцям…

— Не годиться. Люди повинні вирішувати такі речі між собою.

— Як скажеш, Есме, — покірно відгукнулася Тітуня.

— Саме так. Магія існує не щоб керувати, а щоб керували нею.

Тітуня кивнула, а потім, згадавши про обіцянку, нахилилася і підібрала з підлоги шматок каменю.

— А я вже думав, ти забула, — сказав над її вухом привид короля.

За кілька кроків за ними йшла Маґрат, довкола якої вертівся блазень.

— Ми побачимося ще раз? — питав він.

— Ну, не знаю… — відповідала Маґрат під тріумфальний спів свого серця.

— Наприклад, ввечері?

— Ой, ні, — сказала Маґрат. — Увечері я страшенно зайнята.

Насправді вона збиралася всього лише залізти в крісло з кухлем гарячого молока і нотатками Тітоньки Пташко з прикладної астрології. Але інстинкт підказував їй, що для посилення почуттів шанувальника його необхідно помучити.

— То, може, завтра ввечері? — не відступав блазень.

— Та я збиралася голову помити…

— Я можу відпроситися ввечері в п’ятницю.

— Розумієш, вечорами у нас завжди чимало роботи…

— Тоді по обіді.

Маґрат завагалася. Можливо, інстинкт — не такий уже й надійний порадник.

— Ну… — почала вона.

— Годині о другій. На лузі біля ставка, гаразд?

— Ну…

— Отже, домовилися? — у відчаї вимовив блазень.

— Блазню! — розкотився коридором голос герцогині. Блазневе обличчя спотворила гримаса жаху.

— Я маю йти, — прошепотів він. — На лузі, так? Я вдягнуся так, щоб ти мене ні з ким не переплутала. Гаразд?

— Гаразд, — відповіла Маґрат, обеззброєна його натиском. Потому вона повернулася і бігом поквапилася за компаньйонками.

На подвір’ї коїлося справжнє стовпотворіння. Натовп, що вже юрмився під стінами на час прибуття Бабуні, помітно збільшився і тік крізь незахищену тепер браму всередину та купчився навколо донжона. Акції громадянської непокори не входили до списку ланкрських традицій, але місцеві мешканці усе-таки трохи опанували найелементарніші прийоми на кшталт розмахування серпами та вилами у поєднанні зі звірячим виразом облич і вигуками «Гр-р-р!». Кілька громадян, щоправда, не зовсім зрозуміли принцип, тож розмахували прапорами і моторошно реготали. Найпросунутіші мітингарі з числа студентів уже відзначали подумки найпридатніші для підпалу господарські будівлі. Ніби з повітря повиникали продавці біляшів і сосисок.[33] З хвилини на хвилину хто-небудь мав що-небудь у кого-небудь пожбурити.

Трійко відьом стояли на сходах у дверях твердині і дивилися на море облич унизу.

— А ось і наш Джейсон, — радісно сказала Тітуня. — І Вейн, і Даррен, і Кев, і Трев, і Нев…

— О, я їх запам’ятаю, — сказав герцог, підходячи ззаду і обіймаючи відьом за плечі. — А бачите на стінах моїх лучників?

— Бачу, — похмуро відповіла Бабуня.

— То всміхнися і помахай їм, — порадив герцог. — Нехай народ знає, що у нас усе гаразд. Врешті-решт хіба ви всі не завітали сьогодні сюди «в державних справах»?

Він нахилився до Бабуні.

— Авжеж, ти можеш вигадати сотню прийомів проти мене, — сказав він. — Але фінал буде одним і тим же.

Він трохи відсторонився.

— Я ж досить раціональна людина, по-моєму, — життєрадісно продовжив він. — Можливо, якщо тобі вдасться закликати їх до спокою, я зможу погодитися на деякі послаблення правління. Звичайно, я нічого не обіцяю.

Бабуня не відповіла.

— Всміхнися і помахай! — наказав герцог.

Бабуня в’яло змахнула рукою і вичавила гіпсову посмішку, що явно не мала нічого спільного з хорошим настроєм. Після цього відьма штовхнула ліктем Тітуню Оґґ, яка щосили розмахувала рукою і шкірила зуби.

— Без фанатизму, — просичала Бабуня.

— Але ж отам-он наші Ріт і Шарлін, і їхня малеча, — відповіла Тітуня. — Агов!

— Та ти замовкнеш чи ні, стара дурна хвойдо! — прогарчала Бабуня. — Зберися!

— Пре-чу-до-во, — прокоментував герцог. Він здійняв руки — точніше, руку. Друга все ще боліла. Минулої ночі він знову спробував скористатися рашпілем, але це знову не спрацювало.

— Люди Ланкру! — вигукнув він. — Вам нічого більше боятися! Я — ваш друг! Я захищу вас від відьом! Вони пообіцяли дати вам спокій!

Поки він говорив, Бабуня не зводила з нього очей. «Ось вони, депресивні маніяки, — подумала вона. — Матляються, як оте в ополонці… Спочатку заріже тебе, а потім спитає, як ти себе почуваєш».

Вона раптом зустріла питальний погляд герцога.

— Ну, чого тобі ще?

— Я тут оголосив, що, ха‑ха, прошу вельмишановну пані Дощевіск сказати кілька слів.

— Оголосив?!

— Так!

— Ти трохи перегнув палицю, — сказала Бабуня.

— Та невже? — герцог хихикнув.

Бабуня обернулася до натовпу, який вичікувально затих.

— Ідіть по домівках, — зронила вона.

Тиша тривала.

— Це все? — здивувався герцог.

— Так.

— А як же щодо клятви вірності?

— А я звідки знаю. Ґіто, ти припиниш руками розмахувати врешті-решт?

— Вибач.

— А тепер пора по домівках і нам, — заявила Бабуня.

— Але ж ми так гарно проводимо час, — сказав герцог.

— Ну ж бо, Ґіто, — крижаним тоном сказала Бабуня. — Маґрат, алло!

Маґрат винувато підняла очі.

Поглинута спілкуванням з блазнем, вона не звернула на те, що відбувалося, жодної уваги — хоча загалом спілкування зводилося до того, що співрозмовники дивилися під ноги та колупали свої нігті. Справжнє кохання на дев’яносто відсотків складається з нестерпної розгубленості й палаючих вух.

— Ми йдемо звідси, — повторила Бабуня.

— То по обіді в п’ятницю, — прошепотів блазень.

— Якщо тільки вийде, — сказала Маґрат.

Тітуня Оґґ розуміюче усміхнулася.

Бабуня Дощевіск у супроводі обох колежанок скотилася сходами і розітнула натовп. Декотрі з вартових нахабно посміхнулись їй в обличчя — і, спіймавши її погляд, негайно про це пошкодували. Та все ж таки Бабуня чула в натовпі, то тут, то там, майже не стримувані смішки.

Вона промчала крізь браму, підйомним мостом і через місто до його околиць.

Коли Бабуня йшла швидким кроком, мало хто міг випередити її навіть бігом.

За їхніми спинами реготав герцог, який уже залишив позаду найвищий пік гірських хребтів свого безумства і тепер сторчголов летів у вир відчаю. Бабуня не стишувала кроку, доки не опинилася за містом, під гостинним покривалом лісу. Лише там вона раптом звернула зі стежки, важко опустилася на повалений стовбур і сховала обличчя в долонях.

Дві інші відьми обережно наблизилися. Маґрат поплескала Бабуню по спині.

— Не сумуй, — сказала вона. — Як на нас, ти чудово з усім впоралася.

— Я не сумую, я думаю, — відповіла Бабуня. — Не стійте над душею.

Тітуня Оґґ підняла брови і застережно поглянула на Маґрат. Обидві відійшли подалі — хоча, враховуючи Бабунин настрій, навіть інший Всесвіт був би не досить віддаленим — і сіли на порослу мохом брилу.

— А ти як? — поцікавилася Маґрат. — Вони нічого тобі не зробили?

— І пальцем не зачепили, — зневажливо форкнула Тітуня. — Які з них королі… От старий король Грюневальд, наприклад, не гаяв би часу на розмахування всілякими там плоскогубцями і різні погрози. Бах — голки під нігті, і вся морока. Ніяких тобі дурнуватих смішків. Оце був справжній король. Дуже шляхетний був чоловік.

— Герцог погрожував тебе спалити.

— Я б усе одно не погодилась. Між іншим, бачу, в тебе завівся шанувальник?

— Що?

— Той юнак із дзвіночками, — пояснила Тітуня. — У нього ще обличчя схоже на мордочку спанієля, якого щойно копнули з ноги.

— А, цей, — шар пудри не зміг приховати, як спалахнуло обличчя Маґрат. — Так, є такий. Постійно за мною бігає.

— Авжеж, непросто йому, — замислено вставила Тітуня.

— Крім того, він низенький, — вела своєї Маґрат. — І весь час підстрибує, ніби нормально ходити не може.

— А ти до нього добре придивилася? — спитала раптом стара відьма.

— Прошу?

— Не придивилася, еге ж? Гадаю, що ні. Він дуже розумний, цей твій блазень. Йому б одним із тих акторів бути.

— Що ти маєш на увазі?

— Наступного разу поглянь на нього не як жінка, а як відьма, — сказала Тітуня, змовницьки штовхаючи Маґрат ліктем. — А з дверима у тебе непогано вийшло, — додала вона. — Ростеш над собою. Сподіваюся, ти сказала йому про Ґрібо?

— Він пообіцяв, що випустить його якнайшвидше.

З того боку, де перебувала Бабуня, почулося обурене чмихання.

— Ви чули цей регіт у натовпі? — сказала вона. — Хтось посмів посміятися!

Тітуня підійшла до поваленого стовбура і сіла поруч із приятелькою.

— А дехто тицяв у нас пальцями, — сказала вона. — Я бачила.

— Цього не можна терпіти!

Маґрат сіла на стовбур з іншого боку.

— Ми ж не єдині відьми на світі, — сказала вона. — Далі в горах відьом ще чимало. Може, вони допомогли б.

Хоч трохи схвальної реакції старших відьом ця ідея не викликала.

— Навряд чи нам варто заходити аж настільки далеко, — пробурчала Бабуня. — Просити про допомогу, ха!

— Нездорова практика, — погодилася Тітуня Оґґ.

— Але ж ви просили про допомогу навіть демона, — нагадала Маґрат.

— Нічого подібного, — заперечила Бабуня.

— Так, нічого подібного.

— Ми наказали йому допомогти нам.

— Саме так.

Бабуня Дощевіск витягнула ноги і поглянула на свої черевики. Це були добрі міцні черевики, підбиті чималими цвяхами; при погляді на них важко було повірити, що їх змайстрував швець: здавалося, хтось заклав підошви неначе фундамент і збудував черевики на них.

— За Скундським шляхом живе одна відьма, — сказала Бабуня. — Сестра Як-Там-Її, її син ще втік у моряки. Та ти знаєш про неї, Ґіто, — та, що вічно форкає і постійно вдягає на крісла антимасакри[34], коли приходять гості…

— Ґродлі, — підказала Тітуня Оґґ. — Постійно відставляє мізинця, коли п’є чай.

— Ум-гу. Гм. Я з нею справ не маю ще після тієї історії з шибеницею, ну, ти пам’ятаєш. Вона така, ти ж знаєш — вічно лізе в чужі справи, усе їй треба помацати і всіх повчити життя. Ну-ну. Допомога. Толку б із нас було, якби ми весь час бігали кудись по допомогу.

— Ага. В тому Скунді дерева розмовляють і навіть ходять уночі, — докинула Тітуня. — Навіть без дозволу. Ніякого порядку.

— Не те що в нас тут, еге ж? — безневинно вставила Маґрат.

Бабуня рішуче підвелася.

— Я додому, — сказала вона.

Є тисячі причин, чому магія не повинна правити світом, думала Маґрат, ідучи за двома старшими відьмами назад до стежки. І звуться ці причини відьмами та чарівниками.

Можливо, це був дивовижний спосіб самоорганізації Природи, призначений для її самозахисту. Чомусь будь-яка людина, наділена магічним даром, здатна була до співпраці не більше, ніж ведмедиця із зубним болем. Тож небезпечна сила розсіювалася в дріб’язкових суперечках та боротьбі самолюбств. Звісно, існували стилістичні відмінності. Чарівники винищували один одного в сирих коридорах, а відьми підрізали одна одну просто на вулицях. Проте всі вони були егоцентричними, як дзиґи. Навіть коли вони допомагали іншим, думала далі Маґрат, то насправді потай допомагали собі. Воістину, вони були просто великими дітьми.

Крім мене, вирішила вона без зайвої скромності.

— Бабуня, здається, добряче засмутилася, — стиха сказала Маґрат Тітуні Оґґ.

— Є таке, — погодилася та. — Розумієш, тут існує одна проблема: що більше практикуєш магію, то менше хочеш до неї вдаватися. Але тим частіше доводиться це робити. От ти, я так думаю, коли лише починала, то навчилася від Тітоньки Пташко, мир-прахові-її, кількох заклинань і постійно використовувала тільки їх, еге ж?

— Ну, так. Усі так роблять.

— Саме так. Але коли вже розвинеш Майстерність, то починаєш розуміти, що найскладніших чарів краще уникати.

Маґрат ретельно обдумала цю інформацію.

— Це теж щось із дзену? — спитала вона.

— Не знаю такого.

— Там, у підземеллі, Бабуня казала щось про чаклування з камінням. Мені здається, це мають бути дуже складні чари.

— Бач, Тітонька Пташко не дуже зналася на роботі з камінням, — відповіла Тітуня Оґґ. — Насправді це не так і складно. Треба просто розбуркати пам’ять каменю. Те, що було дуже давно. Коли цей камінь плавився і тік.

Вона замовкла і, сягнувши рукою в кишеню, видобула звідти уламок каменю з замкового підземелля.

— Злякалася, що загубила, — пояснила вона. — Ну ж бо, вилазь уже.

Король Веренц моргнув. В яскравому денному світлі його було заледве видно — не більше, ніж струмування повітря між листям дерев. Король відвик від такого освітлення.

— Есме, — гукнула Тітуня. — Тут дехто має до тебе розмову.

Бабуня неквапно обернулася і зміряла привида поглядом.

— Це ж тебе я бачила в підземеллі? — спитала вона. — Хто ти?

— Веренц, король ланкрський, — сказав привид і вклонився. — Чи я маю честь бачити Бабуню Дощевіск, дуенью відьом?

Як уже сказано вище, той факт, що Веренц був нащадком старовинного королівського роду, все-таки не означав, що він цілковитий телепень. До того ж цілий рік безплотного життя зробив із ним просто-таки диво. Бабуня завжди вважала себе цілком непіддатливою на лестощі, але король за пару секунд примудрився видати таку їх порцію, що вистачило б на чималу країну. Для закріплення ефекту він став на одне коліно.

Куточок Бабуниних вуст трохи смикнувся. Вона не була впевнена, що розуміє значення слова «дуенья», тож просто коротко вклонилася у відповідь.

— Це я, — сказала вона і велично додала: — Можете встати.

Король лишався стояти на одному коліні — точніше, висіти за пару дюймів від землі.

— Благаю милості, — наполегливо вимовив він.

— Слухайте, а як ви вибралися з замку? — спитала Бабуня.

— Мені допомогла достойна пані Оґґ, — повідомив король. — Я розсудив, що коли вже мене прикуто до каменю замку, то я можу перебувати скрізь, де перебуває хоча б його частина[35]. Мушу визнати, для цього мені доводиться вдаватися до деяких хитрощів. Наразі, наприклад, я мешкаю в неї під спідницею.

— Ну, ви там не перший, — машинально кинула Бабуня.

— Есме!

— …І я уклінно прошу вас, Бабуню Дощевіск, повернути трон моєму синові.

— Повернути?

— Ви знаєте, про що я. Як його справи?

Бабуня опустила голову.

— Коли я востаннє його бачила, він їв яблуко, — сказала вона.

— І це — доля короля Ланкру!

— Ну, так. Доля підступна, ви ж знаєте, — сказала Бабуня.

— Ви не допоможете?

Стара відьма мала пригнічений вигляд.

— Розумієте, це буде втручання, — сказала вона. — Втручання чарів у політику добром ніколи не закінчується. Тут лише почни, то не зупинишся. Основне правило магії. Не можна порушувати основні правила.

— То ви не допоможете?

— Ну… Звісно, коли він трохи підросте…

— Де він зараз? — холодно спитав король.

Відьми уникали дивитися одна на одну.

— Коли ми бачилися, він благополучно виїжджав за межі королівства, — сказала нарешті Бабуня незграбно.

— З дуже пристойною сім’єю, — швидко додала Тітуня Оґґ.

— І хто вони? — спитав король. — Сподіваюся, не простолюд?

— Жодним чином, — відказала Бабуня з усією можливою впевненістю, водночас намагаючись відігнати постале в її свідомості видіння Вітолера. — Нічого простецького. Дуже непрості. Гм.

Вона кинула благальний погляд на Маґрат.

— Вони справжні теспійці[36], — заявила та з таким благоговінням у голосі, що король несвідомо кивнув на знак схвалення.

— Що ж, — сказав він. — Це добре.

— Справді? — прошепотіла Тітуня Оґґ. — А так і не скажеш.

— Не виставляй перед людьми свого невігластва, Ґіто Оґґ, — просичала Бабуня і знову обернулася до привида. — Даруйте, ваша величносте. Вічно вона влізе в те, в чому не тямить. Вона ж навіть не знає, де Теспія розташована.

— Де б вона не була, сподіваюся, вони знають, як навчити чоловіка мистецтва війни, — сказав Веренц. — Я знаю Шельметя. За десяток років він тут так корені пустить, що волами не витягнеш.

Король оглянув відьом по черзі.

— І в яке ж королівство нам доведеться повертатися? Я ж бачу, на що країна перетворюється вже зараз. Ви будете роками просто дивитись, як вона стає бридкою й жалюгідною?

Привид розтанув, та в повітрі подихом легкого вітерцю лишилася його прощальна фраза:

— Пам’ятайте, добрі сестри: країна і король — це одне.

Розгублене мовчання перервалося шморганням Маґрат.

— Одне що? — спитала Тітуня Оґґ.

— Правила там чи не правила, — сказала Маґрат придушено, — а ми повинні щось зробити!

— Здуріти можна, — проказала Бабуня.

— Так, але що ти збираєшся робити?

— Думати, — відповіла Бабуня. — Все добре обміркувати.

— Ти рік уже все це обмірковуєш, — сказала Маґрат.

— Так одне що? — повторила Тітуня.

— Поспішати не годиться, — сказала Бабуня. — Треба…

З боку Ланкру з’явився віз. Підстрибуючи й гуркочучи, він наближався до них, але Бабуня не звертала на це жодної уваги.

— …старанно все зважити.

— Словом, ти не знаєш, що робити, — сказала Маґрат.

— Маячня! Я…

— До нас якийсь віз їде, Бабуню.

Бабуня Дощевіск знизала плечима.

— Чого ви, молодь, не хочете розуміти, то це… — почала вона.

Елементарне дотримання правил безпеки на дорозі ніколи не входило до кола інтересів відьом. Тим паче, транспортні засоби, що існували в Ланкрі, при зустрічі з відьмою або об’їздили її, або, коли це було неможливо, чекали, поки вона не звільнить шлях. Бабуня з ранніх літ пронесла в собі тверду переконаність у непорушності цього закону; з цією переконаністю вона б і померла, якби Маґрат, що мала значно кращу реакцію, не відтягла її в канаву.

Це була та ще канава. Вона кишіла повзучими спіралеподібними створіннями — прямими нащадками істот, що мешкали в доісторичному супі Творіння. Той, хто вважає канави нецікавими, за наявності досить потужного мікроскопа міг би провести в цій канаві дуже повчальні півгодини. Ще там була кропива. А тепер — і Бабуня Дощевіск.

Палаючи люттю, вона розсунула бур’яни і постала з канави, як Афродіта з піни морської — тільки старша і вся в рясці.

— Т-т-т… — промовила вона, витягуючи тремтячого пальця вслід возові.

— Це молодий Нешелі з Гнойовиків[37], — повідомила Тітуня Оґґ з гущі чагарнику обабіч. — У них уся родина трохи схиблена. Матір його взагалі за дівочим прізвищем — Вата[38].

— Він ледь нас не переїхав! — проволала Бабуня.

— Треба було звільнити дорогу, — сказала Маґрат.

— Звільнити дорогу? — вигукнула Бабуня. — Ми — відьми! Це інші мають звільняти нам дорогу!

Вона прохлюпала по грязюці, продовжуючи вказувати на далекий уже віз.

— Присягаюся Гокі, він у мене пошкодує, що на світ народився…

— Пригадую, коли він народився, то такий здоровенний був, — вклинилося з чагарнику. — Матір його добряче помучилася.

— Ніколи зі мною такого ще не було, ніколи! — голос Бабуні дзвенів, як тятива лука. — Я йому покажу, як на нас наїжджати! Ніби ми йому якісь… якісь… якісь звичайні люди!

— Він уже знає, як на нас наїжджати, — сказала Маґрат. — Не хочеш допомогти мені витягти Тітуню з цих кущів?

— Я його…

— Немає до нас нині належної поваги, от що я вам скажу, — розмірковувала вголос Тітуня, доки Маґрат допомагала їй зчищати з одягу колючки. — Мабуть, усе тому, що король — це одне.

— Ми — відьми! — прокричала Бабуня, задерши голову до неба і стрясаючи кулаками.

— Так, так, — погодилася Маґрат. — Гармонія буття, рівновага Всесвіту й тому подібне. Здається, Тітуня трохи притомилася…

— І що я собі думала до цих пір?! — вигукнула Бабуня настільки театрально, що сам Вітолер задихнувся би від заздрощів.

— Цікаве питання, — зауважила Маґрат.

— З мене сміються! Сміються! В моїй країні! На моїх дорогах! Досить! Я не терпітиму цього ще десять років! Я ані дня більше цього не терпітиму!

Дерева навколо залопотіли листям; над дорогою здійнялася курява, звиваючись у рухливі смерчики, що квапилися забратися подалі від Бабуні. Стара відьма простягла кістляву руку, витягла кістлявого пальця, і з кінчика кривого нігтя зірвалася октаринова іскра.

Воза, що гуркотів уже за півмилі від них, раптом стало нечутно.

— Відьом по підвалах замикати?! — закричала Бабуня до дерев.

Тітуня із зусиллям підвелася.

— Притримаймо її, — прошепотіла вона Маґрат.

Обидві кинулися на Бабуню і притиснули її руки до боків.

— Я їм усім покажу, що може відьма! — репетувала та.

— Авжеж, авжеж, добре, дуже добре, — примовляла тим часом Тітуня. — Тільки от краще не зараз і не отак-о, гаразд?

— Віщі сестри, аякже! — бушувала Бабуня. — Та я йому…

— Потримай її хвильку, — кинула Тітуня Оґґ Маґрат і закотила рукав. — З відьмами високого класу таке трапляється.

На цих словах її рука розмазалася в повітрі, і Бабуня отримала такого ляпаса, що разом із Маґрат підстрибнула на місці. На такому акорді могло б скінчитись існування Всесвіту.

Мертву тишу, що запала за цим, перервали слова Бабуні:

— Дякую.

Стара відьма з певною гідністю обсмикнула одяг і додала:

— Але я слів на вітер не кидаю. Ввечері зустрічаємося біля моноліту. Зробимо те, що мусимо зробити. Кхм.

Вона повстромляла на місця шпильки, що повипадали з капелюха, і непевно рушила в напрямку свого будиночка.

— А що сталося з правилом невтручання в політику? — спитала у простір Маґрат, дивлячись їй услід.

Тітуня Оґґ розминала занімілу кисть.

— Присягаюся Гокі, в цієї жінки не щелепа, а ковадло, — сказала вона. — Що ти кажеш?

— Кажу, що як же бути з правилом, яке забороняє втручатися в політику, — повторила Маґрат.

— А, — сказала Тітуня.

Вона взяла юну відьму під руку.

— Справа в тому, — пояснила вона, — що коли досягаєш певного рівня в нашій справі, починаєш розуміти, що є й інше правило. Есме слідувала йому все життя.

— І що ж це за правило?

— Якщо порушуєш правила, порушуй їх усі, — сказала Тітуня і вищирила беззубі ясна, які мали вигляд страшніший за будь-які ікла.

Герцог посміхнувся, дивлячись поверх лісу з вікна.

— Це спрацювало, — сказав він. — Люди почали нарікати на відьом. Як ти цього добився, блазню?

— Жартами, дядечку. І плітками. Усі ж і так наполовину готові були в усе це повірити. Всі поважають відьом — але правда і в тому, що ніхто їх особливо не любить.

«У п’ятницю по обіді, — думав тим часом блазень. — Треба буде принести якихось квітів. І вдягти найкращий костюм, той, що зі срібними дзвіночками. Ох, лишенько.»

— Справи йдуть чудово. Якщо все вдасться, блазню, я дам тобі шляхетство.

Тут напрошувався жарт № 302, і блазень не міг його не використати.

— Звеселімося, дядечку, — стомлено сказав він, ігноруючи гримасу страждання, що з’явилася на обличчі герцога. — Адже якщо я стану шляхтичем, мені доведеться здобувати багатство на великому шляху, і хоча, воля ваша, серед шляхти вистачає блазнів, я…

— Добре, добре, — урвав лорд Шельметь.

Останнім часом, утім, він і справді почувався добре. Вчора його кашу не пересолили, а в замку нарешті відчувалася належна порожнеча — в тому розумінні, що більше не чулося примарних голосів.

Він сів на трон. Сидіти на троні вперше було цілком зручно.

Герцогиня, сперши підборіддя на руку, сиділа поруч і уважно спостерігала за блазнем. Це його непокоїло. Блазень схильний був вважати, що мати справу з герцогом не так і складно; — головне — бути насторожі, доки черговий зиґзаґ божевілля не вигнеться в життєрадісний бік — але герцогиня не на жарт його лякала.

— Схоже, слова — дійсно потужна річ, — сказала вона.

— Істинно так, пані.

— Мабуть, ти довго навчався цього мистецтва.

Блазень кивнув. Саме сила слова допомогла йому вижити в пеклі Гільдії. Чарівники та відьми сприймали слова як інструменти для досягнення певних цілей, але блазень підозрював, що слова живуть своїм власним життям.

— Слова здатні змінювати світ, — сказав він.

Очі герцогині звузилися.

— Ти вже казав. Та я лишаюся при своїй думці. Світ змінюють сильні люди, — сказала вона. — Сильні люди і їхні справи. Слова — це тільки крем на тортику. Те, що ти надаєш такого значення словам, природно: ти слабкий і не маєш нічого, крім слів.

— Ваша високість помиляється.

Герцогиня дратівливо пристукнула по бильцю трону тлустою рукою.

— Щоб проголошувати такі судження, — промовила вона, — потрібно мати силу їх довести.

— Гм… Пані, його високість бажає зрубати ліс. Це правда?

— Ці дерева перемивають мені кістки, — промимрив лорд Шельметь. — Я чую, як вони шепочуться, коли виїжджаю прогулятися верхи. Вони зводять на мене наклеп!

Герцогиня обмінялася поглядами з блазнем.

— Але, — продовжував герцог, — моя ідея зіткнулася з безтямним опором.

— Тобто?

— Народ проти.

— Яке це має значення?! — вибухнула герцогиня. — Тут правимо ми! Народ робитиме, що скажуть, або ми його стратимо!

Блазень присів, потім підстрибнув, а потім замахав руками.

— Радосте моя, так ми залишимося без підданих, — промуркотів герцог.

— У цьому немає потреби, зовсім немає! — заскімлив блазень. — Вам не треба нікого страчувати! Вам треба просто, просто, — він кілька митей мовчки ворушив губами, — запровадити довготермінову і амбіційну програму розвитку агропромислового комплексу, створення нових робочих місць у деревообробному секторі, освоєння нових господарських угідь та полегшення криміногенної ситуації.

Герцог спантеличився.

— І як мені все це зробити? — розгублено спитав він.

— Зрубати ліс.

— Але ж ти щойно сказав…

— Помовч-но, Шельметю, — втрутилася герцогиня.

Вона обдарувала блазня ще одним довгим замисленим поглядом.

— Десь так само, — нарешті вимовила вона, — як знести будинки недостойних мешканців?

— Впорядкування території житлових масивів, — підказав блазень.

— Непогано було б їх спалити.

— Дотримання норм із захисту довкілля.

— А згарища засипати сіллю.

— О, це було б впорядкування з дотриманням усіх норм захисту довкілля. Можливо, годилося б висадити там кілька дерев.

— Ніяких дерев! — закричав герцог.

— Та не переймайтеся. Вони там все одно не приживуться. Суть у тому, щоб їх висадити.

— Але я хочу також підняти податки, — сказала герцогиня.

— Я вас прошу, шановна…

— Я тобі не «шановна».

— Не шановна? — перепитав блазень.

— Ні.

— Що ж… звеселі… гм… скажімо, вам необхідно залучити кошти на фінансування вашої амбіційної програми розвитку.

— Тобто? — знову розгубившись, спитав герцог.

— Він каже, що для вирубування лісу потрібні гроші, — пояснила герцогиня і усміхнулася блазневі.

Він зауважив, що вона вперше дивиться на нього не як на маленького бридкого таргана.

Тобто в її обличчі зберігався такий вираз, ніби вона дивилася на таргана, але зараз цей вираз говорив: який у мене розумний тарганчик, він навчився нових фокусів.

— Заманливо, — промовила герцогиня. — А от чи можуть твої слова змінити минуле?

Блазень подумав.

— Гадаю, це й зовсім неважко, — сказав він. — Адже минуле — це те, що пам’ятають люди. А пам’ять — це просто слова. Кому відомо, як поводився король, який жив тисячу років тому? Є лише легенди та перекази. І п’єси, звісна річ.

— О, знаю, — втрутився Шельметь. — Це коли купка диваків у колготках галасує на дерев’яному помості. Людям подобалося.

— Ти маєш на увазі, що історія — це те, що розповідають людям? — уточнила герцогиня.

Блазень роззирнувся по тронному залу і вказав на портрет короля Ґрюнберрі Доброго (906–967).

— Чи існував він насправді? Хто може тепер це підтвердити? В чому саме він був добрий? Але він увійшов в історію як Ґрюнберрі Добрий, і так буде до кінця світу.

Герцог нахилився з трону. Його очі блищали.

— Я теж хочу увійти в історію до кінця світу, — заявив він. — Я хочу, щоб сучасники мене любили. А нащадки щоб згадували незлим тихим словом.

— Але припустімо, — сказала герцогиня, — що деякі перекази можуть бути суперечливими. В історію часом потрапляють твердження… недостовірного характеру.

— Ти ж знаєш, що я цього не робив, — швидко сказав герцог. — Він послизнувся і впав. Ось як усе було. Послизнувся і впав. Мене там навіть не було. Він накинувся на мене. Це був самозахист, — його голос перетворився на нерозбірливе бурмотіння. — Я вже нічого про це не пам’ятаю…

Герцог потер свою правицю — хоча, з огляду на вищесказане, будь-які підозри щодо її ролі в загибелі короля Веренца мали б вважатися необґрунтованими.

— Заспокойся, чоловіче, — просичала герцогиня. — Я знаю, що ти цього не робив. Мене ж, як пам’ятаєш, теж там не було. І це саме я не дала тобі кинджал.

Герцог знову здригнувся.

— Отже, блазню, — сказала леді Шельметь. — Я говорила про те, що можуть існувати історичні записи, які потребують уточнень.

— Наприклад, уточнення, що вас там не було? — життєрадісно уточнив блазень.

Слова і справді мають силу — наприклад, силу злітати з вуст ще до того, як промовець устигне їх зупинити. Якщо уявити слова гарненькими маленькими ягнятами, то погляд герцогині був готовим до бою вогнеметом, і ці ягнята весело чимчикували просто під приціл.

— Де не було? — спитала герцогиня.

— Ніде, — поспішно сказав блазень.

— Дурню! Людина завжди десь є!

— Тобто десь ви були, але тільки не на сходах, — виправився блазень.

— Яких сходах?

— Будь-яких, — видушив блазень, вкриваючись потом. — Я однозначно пам’ятаю, що не бачив вас!

Деякий час герцогиня мовчки роздивлялася його.

— От і добре, що пам’ятаєш, — сказала вона і з добре чутним скреготінням потерла підборіддя.

— Ти кажеш, що реальність — це лише жалюгідні слова, — продовжила герцогиня. — Тобто слова і є реальністю. Але як зробити слова історією?

— Та п’єса, яку я бачив… — промовив Шельметь наче під гіпнозом. — Це була дуже гарна п’єса. Суцільні вбивства, але ніхто насправді не помер. І такі гарні монологи…

З боку герцогині знову почулося скреготіння.

— Чуєш, блазню… — почала вона.

— Пані?

— Ти можеш написати п’єсу? П’єсу, що облетить увесь світ, п’єсу, яку пам’ятатимуть навіть тоді, коли й чутки давно вже будуть забуті?

— Ні, пані. Тут потрібен особливий дар.

— А можеш знайти когось з таким даром?

— Такі люди є, пані.

— Знайди когось такого, — промимрив герцог. — Знайди найкращого. Найкращого. Хай переможе правда. Знайди.

Буря отримала перепочинок. Вона його не прагнула, але вибору не було. Два тижні без перерви вона підміняла знаменитий антициклон над Округлим морем — щоранку підіймалася підтримувати холодний атмосферний фронт, вряди-годи отримуючи шанс висмикнути яке-небудь дерево чи підхопити який-небудь фермерський будиночок та закинути його в яке-небудь смарагдове місто. Та революції в погоді так і не відбулося.

Буря втішала себе тим, що через подібний період у кар’єрі проходили навіть такі видатні буревії минулого, як Великий Шторм 1789 року чи Ураган Зельда і Її Неймовірний Жаб’ячий Дощ. Такою вже була священна традиція клімату.

До того ж буря непогано розім’ялася на рівнинах, коли їй підвернулася нагода засипати снігами та скувати небаченим морозом чималу територію. Тепер, щоправда, їй доводилося хіба що стоїчно переносити повернення в гірську місцевість, де вона могла хіба що тривожити зарості вересу.

Якби погодні явища були людьми, ця буря в міжсезоння сиділа б у якій-небудь гамбургерній юдолі в картонному капелюсі на голові.

Наразі вона спостерігала за трьома постатями, що повільно брели з різних сторін через торф’яну пустку, явно прямуючи до прогалини, де стояла самотня кам’яна брила — чи зазвичай стояла, бо саме наразі видно її не було.

Впізнавши своїх давніх знайомих і прихильниць, буря привітала їх непритаманним цій порі року розкатом грому. Втім, він лишився без уваги.

— Бісова каменюка знову кудись поділася, — сказала Бабуня Дощевіск. — Утім, каменюк тут досить і без неї.

Її обличчя мало такий вигляд, ніби його намалював на крейдяному папері дуже нервовий художник. Воно мало вигляд, ніби вона щось задумала. Причому щось зловісне.

— Розведи багаття, Маґрат, — за звичкою сказала вона.

— Гадаю, нам усім і справді не завадить по горнятку чаю, — промовила Тітуня Оґґ, вимовляючи слова ніби під час заклинання, й сягнула рукою під шаль. — Ось із цим, — додала вона, видобуваючи звідти пляшечку яблунівки.

— Алкоголь обманює розум і роз’їдає душу, — добросовісно відреагувала Маґрат.

— В житті ні краплі в рот не брала, — сказала Бабуня Дощевіск. — Ґіто, нам треба лишатися при тверезому розумі.

— По крапельці в чай не рахується, — сказала Тітуня. — Це тільки на користь. Хіба не відчуваєте, який тут пронизливий вітер?

— Ну що ж, — сказала Бабуня. — Але саме по крапельці.

Чай пили в цілковитій тиші. Нарешті Бабуня сказала:

— Слухай, Маґрат, ти знаєшся на шабашах. Якби ми хотіли організувати все як слід, з чого треба було би почати?

Маґрат завагалася. Згадувати про танці голяка вона була ще не готова.

— Є така пісня, — промовила вона. — Для восхваління повного Місяця.

— Але зараз він не повний, — вказала Бабуня. — Він майже круглий, чи як воно там називається.

— Опуклий у фазі зростання, — послужливо підказала Тітуня.

— Гадаю, ідеться про Місяць у принципі, — припустила Маґрат. — А тоді ми повинні розширити свою свідомість. Хоча, боюся, для цього вже потрібно, щоб була справжня повня. З небесними тілами варто дотримуватися точності.

Бабуня обдарувала її довгим допитливим поглядом.

— То це і є ота твоя сучасна магія? — спитала вона.

— Тільки частина, Бабуню. Там ще багато всього.

Бабуня Дощевіск зітхнула.

— Ну, напевно, кожному своє. Хоча нехай мені грець, якщо я коли-небудь стану питати поради у якої-небудь кулі з кришталю.

— Та ну його все в пень, — сказала Тітуня. — Давайте вже кого-небудь зурочимо.

Блазень обережно пробирався нічними коридорами. Втім, ніякої особливої небезпеки попереду бути не мало. Маґрат намалювала йому приблизну мапу розташування Ґрібо, а він не забув прихопити в замковому арсеналі щось на кшталт кольчужного фартуха і пару таких же рукавиць.

Він дістався потрібної комірчини, акуратно підняв клямку, прочинив двері і одразу ж відскочив до стіни.

Непроникна темрява комірчини змішалася з помітно світлішою темрявою коридору, і в коридорі дещо потемнішало.

Нічого іншого, однак, не сталося. Кількість смертоносних клубків хутра, що кинулися на нього, розбризкуючи слину та лють, дорівнювала нулю. Блазень полегшено видихнув і ковзнув усередину.

На голову йому звалився Ґрібо.

Для Ґрібо це був не найкращий день. Приміщення, в якому він опинився, аж ніяк не надавало умов, необхідних для тієї повноти життя, до якої він звик. Єдиною цікавою подією було відкриття незадовго до обіднього часу колонії мишей, які поколіннями прогризали свій шлях до свободи через безцінне зібрання гобеленів з історії Ланкру, і саме дісталися до правління короля Муруна (709–745), який свого часу зустрів мученицьку смерть[39], що ось тепер не оминула і мишей. Після цього Ґрібо погострив пазурі об бюст єдиного в історії Ланкру монарха-вампіра — Прокольної Гримнір (1514–1553, 1553–1557, 1557–1562, 1562–1567 і 1568–1573) і справив потреби на портрет невідомого правителя, від чого з портрета негайно почала облазити фарба. Далі ж Ґрібо знудився, а відтак — розсердився.

Він увіп’явся пазурами туди, де мали б бути блазневі вуха, але результатом стало лише металеве шкрябання.

— А хто це в нас хороший котик? — прожебонів блазень. — Киць-киць-киць.

Ґрібо це заінтригувало. Єдиною особою, що досі зверталася до нього подібним чином, була Тітуня Оґґ; усі інші зазвичай вживали що-небудь на кшталт «а-щоб-тобі-пішов-геть-жирна-потворо». Зацікавлений, кіт дуже обережно звісив голову вниз.

У поле зору блазня повільно вповзла зловісно-допитлива перевернута котяча морда.

— Котик хоче домці? — з надією спитав блазень. — Дивися, дверцята вже відчинені.

Ґрібо міцніше вчепився пазурами. Нарешті він знайшов тут друга.

Блазень дуже акуратно знизав плечима, розвернувся і рушив коридором назад. Він пройшов через зал, перетнув двір, обігнув караулку і вийшов за браму, обережно кивнувши вартовим.

— Тут щойно пройшов чоловік з котом на голові, — промовив один із них по парі хвилин роздумів.

— Ти його впізнав?

— По-моєму, це був наш блазень.

Запала сповнена роботи думки пауза. Другий вартовий зручніше перехопив держало алебарди.

— Гнила у нас робота, — сказав він. — Але ж мусить її хтось робити.

— Не будемо ми нікого зурочувати, — твердо заявила Бабуня. — Тим більше, це не працює, якщо людина не знає, що її зурочили.

— Ой, та достатньо послати цій людині внизану шпильками ляльку.

— Ні, Ґіто.

— А для цього достатньо мати трохи обрізків нігтів цієї людини, — з ентузіазмом вела своєї Тітуня.

— Ні.

— Чи жмуток волосся, чи хоч щось. А голки в мене з собою.

— Ні.

— Зурочення є аморальним вчинком і негативно впливає на карму, — додала Маґрат.

— А я все одно його зурочу, — вперто сказала Тітуня. — Хай навіть пошепки. Я в тому його підземеллі ледь дуба не врізала, а йому хоч би що!

— Ми не збираємося його зурочувати, — сказала Бабуня. — Ми збираємося його змістити. Де там наш старий король?

— Я лишила каменюку на кухонному столі, — сказала Тітуня. — Всі нерви собі вже вимотала.

— Дивно, — сказала Маґрат. — Він поводився так чемно. Принаймні для привида.

— Та він-то нічого. А от усі решта… — сказала Тітуня.

— Решта?

— Він мені каже: «О, молю тебе, винеси з палацу якого-небудь каменя, аби я міг у ньому оселитися», — пояснила Тітуня Оґґ. — «Тут песець як нудно — вибачте, шановна пані, мою хапонську». Звичайно, я йому допомогла. Але ж куди там — до каменя напхалася ще ціла купа привидів. Канікули вирішили собі влаштувати. Ні, я нічого не маю проти привидів — принаймні королівської крові, — але не в моєму помешканні. А тепер у мене по пральні з диким ґвалтом гасає якась ненормальна на колісниці, в коморі засіли двоє маленьких близнят, по кімнатах стирчать якісь безголові дядьки, хтось без угаву верещить під кухонною раковиною, і ще якийсь неприкаяний волохатий по всій хаті вештається. Куди це годиться?

— Нема його — і добре, — сказала Бабуня. — Сторонні люди нам тут не потрібні.

— Він не людина, а привид, — нагадала Маґрат.

— Не будемо занурюватися в деталі, — холодно відповіла Бабуня.

— В кожному випадку, повернути його на трон не вдасться, — продовжувала Маґрат. — Привиди не можуть царювати. На нього ж навіть корону не вдягнеш. Вона просто провалиться.

— Ми зведемо на трон його сина, — сказала Бабуня. — Все буде за правилами спадкоємництва.

— Знов за рибу гроші, — роздратовано сказала Тітуня. — Можливо, воно все і вийшло б років за п’ятнадцять, але…

— Сьогодні, — урвала її Бабуня.

— Дитя — на трон? Та воно й п’яти хвилин не протягне.

— Не дитя, — спокійно сказала Бабуня. — Дорослого. Пам’ятаєш Еліс Демередж[40]?

Запала тиша.

По хвилі Тітуня Оґґ повільно сіла на одну з навколишніх брил.

— Прокляття, — прошепотіла вона. — Ти справді збираєшся?..

— Я збираюся спробувати.

— Прокляття, — повторила Тітуня ще тихіше. — Ти наперед усе обдумала, еге ж?

— Так.

— Але послухай, Есме. Чорна Еліс була кращою з кращих. Тобто тобі, звісно, нема рівних в головології, плануванні й усьому такому. Але ж Чорна Еліс… Вона ж просто не задавалася питанням, що можливо, а що ні.

— То ти думаєш, що це для мене неможливо?

— Я перепрошую, — сказала Маґрат.

— Ні-ні. Звичайно, ні, — поквапилася запевнити Тітуня, ігноруючи юну колегу.

— От і добре.

— Тільки… Ну, вона ж була дуельєю відьом, як ото король говорив.

— Дуеньєю, — виправила Бабуня, яка цього дня знайшла-таки час подивитися в словник.

— Я перепрошую, — гучніше повторила Маґрат. — Хто така Чорна Еліс? Тільки, — швидко додала вона, — давайте без оцих ваших багатозначних переглядань і перешіптувань в мене за спиною. На цьому шабаші присутні три відьми, пам’ятаєте?

— Вона жила, коли тебе ще не було, — сказала Тітуня Оґґ. — Власне, тоді й мене ще не було. Вона мешкала в Скунді. Дуже сильна відьма.

— Якщо довіряти чуткам, — докинула Бабуня.

— Одного разу вона перетворила гарбуз на королівську карету, — сказала Тітуня.

— Показуха, — заявила Бабуня. — Кому треба, щоб на балу від тебе відгонило гарбузовою кашею? А згадати ту справу з кришталевим капцем. Не найбезпечніша для здоров’я то була витівка.

— А її найбільшим діянням, — продовжила Тітуня, не звертаючи уваги на Бабунині коментарі, — було наслання сторічного сну на цілий замок. І сон цей мав тривати, поки… — вона завагалася. — Гм, а я вже підзабула. Щось там чи то про трояндові кущі, чи то про кросна… Здається, якась принцеса мала вколотися… А, ні — то був принц. Точно, принц.

— Принц мав вколотися? — з сумнівом уточнила Маґрат.

— Та ні. Він мав її поцілувати. Чорна Еліс була така: її чари ніколи не обходилися без дози романтики. Найбільше любила зводити дівчат із жабами-самцями.

— А чому її називають Чорна Еліс?

— Через нігті, — сказала Бабуня.

— І через зуби, — додала Тітуня Оґґ. — Вона страшенною ласункою була. Навіть жила у справжньому пряничному будиночку. Врешті-решт двійко дітей запхнули її у її власну піч. Жахливо.

— То ви збираєтеся наслати сон на замок? — спитала Маґрат.

— Ніякого сну вона ні на які замки не насилала, — відрубала Бабуня. — Бабські теревені, — додала вона, швидко зиркнувши на Тітуню. — Чорна Еліс просто трохи розворушила час. Це не так складно, як здається; власне, всі ми постійно це робимо. Час — він як гумка. Його можна розтягувати, як тобі зручно.

Та ж ні, зібралася сказати Маґрат, час є час, і кожна секунда триває саме секунду, для цього час і існує — це його робота…

І тут вона згадала, що іноді цілі тижні пролітають як один день, тоді як деякі вечори тяглися цілу вічність. Хвилини можуть видаватися годинами, а деякі години видаються такими короткими, що сумніваєшся, чи були вони взагалі…

— Але ж це лише питання нашого сприйняття, — сказала вона. — Хіба не так?

— Так, — підтвердила Бабуня. — Звичайно, так. Як і все на світі. І що з того?

— Тільки не перестарайся, бо перестаріє, — застерегла Тітуня.

— Думаю, п’ятнадцять років — цілком підходяще кругле число, — сказала Бабуня. — В результаті йому буде вісімнадцять. Нам треба просто почаклувати, а потім знайти його і доставити сюди, щоб він захистив свої права — і всім буде щастя.

Маґрат промовчала: їй спало на думку, що про захист прав легко говорити — але спробуй-но захисти їх, коли доходить до справи. Тітуня Оґґ тим часом влаштувалася зручніше і щедро долила собі в чай яблунівки.

— Що ж, усе на краще, — сказала вона. — Хоч півтора десятиліття поживемо спокійно. До речі, якщо не помиляюся, після накладення закляття тобі потрібно буде встигнути до перших півнів облетіти навколо замку.

— Я задумала інше, — сказала Бабуня. — Чекати не годиться, бо ж весь цей час царюватиме Шельметь. Королівство потерпатиме й далі. Тож я планувала посунути в часі всю країну.

Вона життєрадісно всміхнулася приятелькам.

— Весь Ланкр? — перепитала Тітуня.

— Так.

— На п’ятнадцять років у майбутнє?

— Так.

Тітуня зиркнула на Бабунину мітлу. Це був надійно змонтований пристрій, призначений витримати тривалу експлуатацію, хіба що з перебоями при злеті. Але всьому є свої межі.

— Нічого не вийде, — заявила Тітуня. — З цілою країною не впоратися. Це ж треба летіти аж до Пудролеза, а потім — назад до Глинобійного перешийка. Тобі не вистачить запасу чарів.

— Я про це подумала, — відповіла Бабуня.

Вона всміхнулася знову. Це було моторошно.

Потім пояснила свій план. Він був ще моторошніший.

А ще за хвилину торф’яник спустів: відьми розійшлися втілювати кожна свою частину оголошеного Бабунею плану. Деякий час панувала тиша, зрідка порушувана писком кажанів та шурхотінням вітру у заростях вересу.

Нарешті з залитої чорною водою діри в торфі почулося булькання. Назовні надзвичайно обережно вистромився увінчаний пасмами болотяного моху моноліт і з глибокою недовірою роззирнувся навколо.

Ґрібо був у захваті. Спершу він подумав, що новий друг несе його до помешкання Маґрат, але той чомусь зійшов зі стежки і заглибився у сутінковий ліс. Сталося це в місці, яке Ґрібо завжди вважав одним із найцікавіших у лісі. Це була малодоступна гущавина, сповнена непомітних ярів та маленьких, але глибоких болітець, навіть за найкращої погоди оповитих туманом. Ґрібо регулярно зазирав сюди в надії, що десь тут заліг на денний відпочинок який-небудь самотній вовк.

— А я-то думав, коти самі вміють знаходити дорогу додому, — процідив блазень.

Він упівголоса вилаявся. Житло Тітуні Оґґ було розташоване лише за кілька вулиць, практично в тіні замку, і доправити туди кляту тварюку було б нескладно. Але йому раптом забажалося показати кота Маґрат. Йому здалося, що це справило б на неї неабияке враження, адже відьми полюбляють котів. Їй довелося б запросити його зайти на хвилинку, на чашку чаю абощо…

Блазнева нога втрапила в чергову залиту водою яму. Під ступнею щось заворушилося, і він, зойкнувши, відскочив просто на якийсь роздутий гриб.

— Слухай, коте, — сказав він. — Тобі потрібно злізти. Добре? А тоді ти підеш додому, а я піду слідом. Коти ж добре бачать у темряві й добре знаходять дорогу додому, — з надією додав він.

Він підняв правицю до голови. Ґрібо, на знак товариського попередження, запустив пазурі в його руку — і з подивом відчув ними щось схоже на кольчугу.

— Хороший котик, — повідомив блазень і опустив того на землю. — Ну ж бо, шукай дорогу додому. До хоч якогось дому.

Усмішка Ґрібо почала зникати, аж доки не лишився тільки кіт. Загальна картина, втім, мала не менш моторошний вигляд, ніж якби все було навпаки.

Він потягнувся і позіхнув, аби приховати збентеження: мало користі буде для вашої репутації, якщо вас назвуть «хорошим котиком» на ваших же мисливських угіддях. Ґрібо пірнув у підлісок.

Блазень втупився в сутінки. Він раптом зрозумів, що завжди любив ліс, але любив його з безпечної дистанції. Добре було усвідомлювати, що ліс існує — але усвідомлення лісу, як виявилося, відрізнялося від реального лісу, особливо якщо заблукаєш у цьому останньому. В уявному лісі було куди більше мальовничих величних дубів і куди менше колючої ожини. Уявний ліс також зазвичай поставав у денному освітленні, а дерева в ньому не мали загрозливого виразу та виставлених на вашому шляху гілок. Ті дерева були гордими гігантами; тутешні ж здебільшого мали вигляд лихих рослиннимих карликів, чиїм призначенням було служити розплідниками поганок та плюща.

Блазень непевно пригадав, що напрямок на Осердя світу можна визначити за кількістю моху по різні сторони деревних стовбурів. Але побіжне обстеження найближчих дерев засвідчило, що, всупереч будь-яким географічним теоріям, Осердя розташоване скрізь.

Ґрібо і сліду ніде не було.

Блазень зітхнув, вивільнився з кольчужних шатів і під тихе брязкання дзвіночків на одязі рушив у темряву в пошуках хоч якогось узвишшя. Там, де він перебував зараз, земля чомусь почала ледве помітно здригатися — і він сумнівався, що для землі це нормально.

Маґрат верхи на своїй мітлі висіла за кілька сотень футів над кордоном Ланкру і вдивлялася в море туману, з якого вряди-годи визирала верхівка якого-небудь дерева, схожа на верхівку вкритого водоростями рифу під час припливу. Над нею плив опуклий місяць — напевне, «у фазі зростання». Їй подумалося, що навіть тоненький серп молодика — і то був би кращим. Принаймні доречнішим.

Вона здригнулася. Цікаво, де зараз Бабуня Дощевіск.

Мітла старої відьми сіяла паніку по всіх небесних просторах Ланкру. Бабуня опанувала мистецтво польоту в досить поважному віці і попервах ставилася до цього діла з підозрою, але з часом прикипіла до нього, як трупна муха до зіпсованої риб’ячої голови. Проблема полягала в тому, що Бабуня сприймала будь-який свій повітряний маршрут як пряму лінію з пункту А до пункту Б і була абсолютно нездатна усвідомити, що інші теж мають якісь права на вільне пересування небом; через цей простий факт довелося переглядати мапу повітряного руху на всьому материку. Це також підштовхнуло еволюцію місцевих птахів, внаслідок чого на світ з’явилося покоління, що вміло літати на спині, не спускаючи очей з неба вгорі.

До числа тих, хто, на глибоке переконання Бабуні, мусив поступатися їй дорогою, входили інші відьми, високі дерева, а час від часу і гірські вершини.

В результаті Бабуня нагнала страху навіть на гномів, що жили під відповідними горами. Чимало птахів знеслися просто в польоті, несподівано помітивши Бабуню, що пікірувала невідь-звідки, свердлячи повітря перед собою сердитим поглядом.

«Ох, лишенько, — подумала Маґрат. — Хоч би вона вже ні в кого не врізалася».

Опівнічний бриз м’яко повернув її, ніби флюгер, у повітрі. Вона знову здригнулася від холоду і окинула поглядом залиті місячним світлом вершини Вівцескель, чиї засніжені бескиди та зледенілі ущелини не визнавали ні королів, ні картографів. Кордони Ланкру були відкриті для доступу лише з крайсвітнього боку; з усіх інших напрямків вони були зазубреними, як вовчі щелепи, — тільки набагато небезпечнішими. З тієї точки, де вона перебувала, можна було бачити все королівство…

Згори почулося, як щось розриває повітря, порив вітру знову крутнув її навколо вертикальної осі, й до неї долетів спотворений ефектом Доплера вигук:

— Не спи на ходу!

Маґрат міцніше стиснула мітлу коліньми і спрямувала її вгору.

Щоб наздогнати Бабуню, їй знадобилося кілька хвилин. Та майже лежала на мітлі, аби зменшити опір повітря. Коли Маґрат порівнялася з нею, внизу під ревіння зустрічного вітру пролітали темні верхівки дерев. Бабуня обернулася до неї, притримуючи рукою капелюх.

— А ти не квапилася, — пробурчала вона. — У мене, мабуть, запасу лету лишилося тільки на пару хвилин. Ну ж бо, уперед.

Вона викинула вбік одну руку. Маґрат випростала іншу, і після непростого маневру, гойдаючись то вгору, то вниз у зустрічних повітряних потоках, відьми з’єднали долоні.

Рукою Маґрат пробігло поколювання від струмуючої через неї магії[41]. Бабусина мітла смикнулася вперед.

— Лиши щось і мені! — гукнула Маґрат. — Мені ще спускатися вниз!

— Це ж не проблема! — прокричала Бабуня крізь посвист вітру.

— Я про безпечний спуск!

— Ти відьма чи ні? До речі, ти взяла какао? Я тут геть задубіла!

Маґрат у відчаї кивнула і вільною рукою передала Бабуні солом’яну плетену торбу.

— Гаразд, — сказала Бабуня. — Молодець. До зустрічі на Ланкрському мосту.

Вона відпустила руку Маґрат.

Ту негайно закрутило повітряним вихором. Юна відьма щосили притиснулася до держака мітли, яка, схоже, мала тепер не більше підйомної сили, ніж в’язанка хмизу. Убезпечити дорослу людину від загребущих пальців гравітації вона не змогла б однозначно.

Поки мітла в затяжному піке наближалася до крон дерев, Маґрат спало на думку, що в тому, як рішуче Бабуня Дощевіск відмовлялася зважати на потреби інших людей, могло бути щось по-своєму втішне. Можливо, Бабуня просто вважала інших здатними дати собі раду самотужки.

Тут Маґрат відчула відгук заклинання Змін.

Вона зосередилася.

Схоже, все спрацювало як слід.

Власне, з погляду пересічного смертного нічого ніде не змінилося. Проте Маґрат відчула внутрішню рівновагу і перетворилася з розгубленої та дещо наляканої жінки, що неухильно прямує до негостинної земної поверхні, на тверезомислячу та оптимістичну жінку, яка здатна самостійно керувати власним життям і, загалом, розуміє, звідки бере початок її буття — хоча те, чим воно ось-ось могло закінчитися, на жаль, лишалося на місці. Та все ж вона перестала цим аж надто перейматися.

Вона пришпорила мітлу, змусивши її віддати залишки магічної енергії в короткому ривку та важко ковзнути за кілька футів від верхівок дерев. Коли імпульс вичерпався і мітла проорала борозну в опівнічному листі, Маґрат напружилася, подумки закликала на допомогу всіх лісових богів, якщо хтось із них міг це почути, і відключилася від керування в надії, що їй просто пощастить упасти на що-небудь м’яке.

На Диску відомо три тисячі повноправних богів, і теологи-експериментатори щотижня відкривають нових. Окрім незначних божеств скель, дерев і річок, у Вівцескелях мешкають Гокі — наполовину людина, наполовину цап і на всі сто відсотків любитель жорстоких розіграшів, якого вигнали з Дунманіфестіну за те, що зіграв старий жарт із омелою з самим Сліпим Іо, найголовнішим серед богів[42] — та Герне Гнаний, лякливе і затуркане божество усіх маленьких пухнастих створінь, чиє призначення — закінчити життя коротким придушеним повискуванням…

Кожен з них цілком міг би бути автором невеличкого дива, яке сталося, коли, падаючи в ліс, повний холодних скель, розщеплених пеньків та колючих чагарників, Маґрат таки приземлилася на щось м’яке.

Тим часом Бабуня, долаючи другу частину маршруту, на максимальній швидкості мчала до гір. Вона допила теплувате какао і, згідно з вимогами турботи про довкілля, викинула пляшечку в якесь високогірне озерце.

Уявлення Маґрат про поживну їжу, як виявилося, зводилися до пари смажених яєць та грінок зі знятою шкіркою. Бабуня встигла також роздивитися акуратно викладені на грінках жмуточки петрушки, які, однак, одразу звіяло вітром. Деякий час Бабуня вивчала страву. Потім з’їла її.

Попереду з’явилися обриси все ще засипаної зимовим снігом ущелини. Ніби крихітна іскра, крапочка світла на тлі велетенських обрисів Вівцескель, Бабуня заглибилася в звивисті кам’яні лабіринти.

Далеко від неї, у лісі, Маґрат сіла і неуважно витягла з волосся сучок. За кілька ярдів від неї, спричинивши дощ сухого листя, впала мітла.

Поруч почулися стогін і глухе побрязкування. Юна відьма втупилася в темряву. Вона розібрала нечіткі обриси постаті, що, стоячи на всіх чотирьох, шукала щось на землі.

— Це на вас я впала? — спитала Маґрат.

— Не знаю, але хтось точно на мене впав, — відповів блазень.

Вони підповзли ближче одне до одного.

— Це ти?

— Це ти!

— Що ти тут робиш?

— Просто прогулювався, — поквапився запевнити блазень. — Багато хто любить гуляти. Тобто в цьому ж немає нічого особливого. Можливо, це не так уже й оригінально, але мене цілком влаштовує.

— Я тебе не поранила?

— Та хіба що пару дзвіночків уже ніколи не стануть такими, як раніше.

Блазень порився у прілому листі й нарешті знайшов свій ненависний ковпак. Той дзеленькнув.

— Гей-гей, оце так аварія, — сказав він, проте натягнув-таки ковпак на голову.

Схоже, від цього блазень став почуватися розкутіше, бо він продовжив:

— Дощ — це нормально, град — теж, та навіть каміння з неба часом падає. Рибини, жаби — гаразд. Але дівчата? Досі не бувало. Це тепер стане нормою?

— А в тебе збіса тверда голова, — промовила Маґрат, підводячись.

— Скромність не дозволяє мені вступати в дискусію, — відповів блазень і, згадавши, хто він, швидко додав: — Шановна.

Вони знову втупилися одне в одного; мізки кожного працювали на випередження.

Маґрат думала: Тітуня радила придивитися до нього як слід, ну ось я й дивлюся на нього, а він такий, як і завжди — сумний худий низенький чоловічок у кумедному вбранні блазня, практично горбань…

І тут, достоту так, як людина раптом вбачає у безформній хмарі галеон чи кита, Маґрат перестала бачити в блазневі низенького чоловічка. Він був щонайменше середнього зросту — просто він старався видаватися низеньким, навмисне щулився, розчепірював ноги, ходив нагинці, так що здавалося, ніби він ось-ось почне викидати коники, не сходячи з місця.

«Хотіла б я знати, що ще помітила Тітуня Оґґ», — подумала Маґрат.

Блазень потер долоні й обдарував її кривою посмішкою.

— Гадаю, ти й уявлення не маєш, де ми? — спитав він.

— Відьма не може заблукати, — впевнено відповіла Маґрат. — Хоча і може тимчасово обрати неправильний шлях. Гадаю, Ланкр он там. З твого дозволу, я пошукаю який-небудь пагорб.

— Аби зрозуміти, в якій ти місцевості?

— Аби зрозуміти, в якому я часі. Цієї ночі твориться велика магія.

— Справді? Тоді, гадаю, я складу тобі компанію, — по-лицарськи заявив блазень, спершу, втім, уважно придивившись до оповитої темрявою гущавини, яка, схоже, лежала між ним та його спальним місцем на замковій підлозі. — Не хотів би, щоби з тобою щось трапилося.

Притиснувшись до мітли, Бабуня ковзала крізь плутанину гірських ущелин, розхитуючись із боку в бік у надії, що це допоможе покращити керованість її транспортного засобу. На диво, керованість від цього тільки гіршала. Повітряний струмінь позаду неї закручував снігопад у чудернацькі спіралі. Тераси напівскрижанілого снігу, що всю зиму нависали над льодовиковими ущелинами, здригалися і безгучно починали шлях униз. Коли відьма вже була далеко, там, де вона пролетіла, раз у раз лунав гуркіт лавини.

Вона роздивлялася пейзаж, скомпонований з раптової смерті та вишкіреної краси, й відчувала, що пейзаж теж роздивляється її, як от людина в напівсні спостерігає за набридливою мухою. Цікаво, чи земля здогадується, що вона задумала? Бабуня подумала, чи не пом’якшає ця земля раптово в тому місці, де вона, можливо, впаде — і тут-таки вилаяла себе за те, що так розім’якла сама. Адже земля не така. Земля не торгується. Земля багато дає — й багато вимагає. Як то кажуть, найсильніше пес кусає ветеринара.

Та ось вона вирвалася на простір, зачерпнувши одним черевиком снігу з маківки останньої на своєму шляху гори — і каменем помчала вниз, до долин.

Туман, який і так ніколи не полишав передгір’їв, з Бабунею вирішив не панькатися і розлігся перед нею сріблястим морем невідомої глибини. Відьма загарчала.

Десь у цій товщі висіла між небом і землею Тітуня Оґґ, раз у раз вживаючи з фляжки на поясі дозу профілактичного засобу від застуди.

І ось нарешті це сталося: Бабуня Дощевіск, з чиїх капелюха та металево-сивого волосся струмувала роса, а з черевиків звалювалися вниз шматочки криги, почула далекий приглушений голос, який з ентузіазмом доводив до відома захмареного неба, що їжачок має по життю значно менше клопотів, ніж абсолютна більшість інших ссавців. Як яструб, що помічає щось маленьке й пухнасте в траві, як занурений у летаргію міжзоряних просторів вірус, що зауважує поруч симпатичну блакитну планету, Бабуня повернула мітлу і ринула вниз крізь задушливі пасма туману.

— Агов! — закричала вона, сп’яніла від швидкості й захвату, і її голос змусив випадкового вовка п’ятьмастами футами нижче раптово позбутися щойно спожитої вечері. — Ґіто Оґґ, я тут!

Тітуня Оґґ помітно неохоче прийняла її руку, і дві мітли злетіли назад у чисте, всіяне зорями небо.

Як завжди, Диск мав такий вигляд, ніби Творець розробив його спеціально для розглядання згори. Білі та сріблясті пасма хмар тяглися аж до Узбіччя і закручувалися обертанням світу в тисячомильні вири.

Непорушне покривало туману закручувалося за мітлами коридором білої пари, і боги бачили відчайдушний політ (адже боги бачать усе) як невидимий плуг, що жваво оре небеса.

Набравши вже тисячу футів і продовжуючи швидко здійматися в морозному повітрі, дві відьми практикували звичну справу — сварку.

— Збіса ідіотська затія, — бубоніла Тітуня. — Ніколи не любила висоти.

— Маєш що-небудь випити?

— Аякже. Ми ж домовлялися.

— Ну і?

— Ой, здається, я все випила, — промимрила Тітуня. — А що ти хотіла — стільки простирчати тут у моєму-то віці? У Джейсона буде істерика.

Бабуня скреготнула зубами.

— Гаразд, давай підзаряджуся, — сказала вона. — Бо я вже майже на нулях. Аж дивно, як…

Бабунині слова перейшли у довгий крик: її мітла без жодного попередження провалилася вниз, проштрикнула хмари і зникла з очей.

Блазень і Маґрат сиділи на поваленому дереві край ділянки голого каменю, що випиналася посеред лісу. Вогні Ланкру видніли вже відносно недалеко, але ні він, ні вона не поспішали йти далі.

В повітрі між ними, як іскри, потріскували невисловлені думки та безумні здогади.

— Давно працюєш блазнем? — ввічливо поцікавилася Маґрат і одразу зашарілася в темряві. За таких умов це запитання видавалося найневвічливішим на світі.

— Все життя, — гірко мовив блазень. — У мене навіть соска була з дзвіночком.

— Мабуть, такі навички передаються у спадок від батька до сина? — припустила Маґрат.

— Я батька особливо й не знав. Він найнявся блазнем до володаря Квірма, коли я був ще маленьким, — сказав блазень. — Посварився з моїм дідусем. Хоча іноді він приїздить побачитися з мамою.

— Жахливо.

Блазень знизав плечима, і дзвіночки сумно брязнули. В його нечітких спогадах батько вимальовувався як низенький дружелюбний чоловічок з очима, схожими на пару устриць. Стати врівень із власним дорослим сином було б учинком, який помітно виходив би за межі його природи. Відлуння гнівного брязкання двох всіяних дзвіночками костюмів досі переслідувало блазневу пам’ять, і без того повну не найвеселіших спогадів.

— Втім, — продовжувала Маґрат вищим, ніж зазвичай, голосом із домішкою невпевненості, — твоє життя, мабуть, не було сумним. Я маю на увазі, ти ж розважаєш людей…

Блазень не відповів, і вона поглянула на нього. Його обличчя було непорушним, як камінь. За хвилю блазень заговорив — тихо, ніби сам до себе.

Він говорив про Анк-Морпоркську Гільдію блазнів та фіґлярів.

Зазвичай відвідувачі попервах приймали її за філіал Гільдії вбивць, яка насправді була комплексом досить симпатичних і акуратних будиночків буквально за рогом (від нестачі грошей Убивцям потерпати не доводилося). Іноді юні блазні чули веселі голоси юних убивць, які бавилися за стінами, доки їм самим доводилося зубрити жарти в холодних навіть серед літа аудиторіях — і люто заздрили, навіть попри те, що кількість голосів помітно зменшувалася під кінець кожного семестру (Гільдія вбивць сповідувала конкурентний підхід до навчання).

В принципі, через високі глухі стіни Гільдії всередину потрапляли найрізноманітніші звуки, і в поєднанні з добре продуманим розпитуванням обслуги це дозволяло блазням-початківцям сформувати певне уявлення про місто за цими стінами. В цьому місті були шинки та парки. Там існував цілий живий і метушливий світ, в якому як удома почувалися вихованці інших гільдій та коледжів. Вони кпинили з цього світу, галасливо бігали по ньому чи розкидали навсібіч його частини, не звертаючи жодної уваги на Правило П’яти Інтонацій та Дванадцяти Тональностей. Там навіть практикувалися (хоча деякі студенти й ставили цей факт під сумнів у ході нічних дебатів у гуртожитках) неліцензовані жарти, які народжувалися й жили без будь-якої прив’язки до «Антології страшенно смішних жартів», Ради Гільдії й узагалі будь-яких офіційних інституцій.

Там, за облізлими мурами, хто завгодно міг жартувати без санкції Комісії з регулювання гумору.

Думка про це неабияк витвережувала. Не в буквальному сенсі, бо алкоголь у Гільдії перебував під забороною. Але якби він був дозволений, це працювало б усе одно.

Важко було знайти місце, тверезіше за цю Гільдію.

Блазень з гіркотою розповідав про червонопикого велетня — брата Розводняка, про вечори зубріння Милих Жартиків, про нескінченні ранки в промерзлому спортзалі, присвячені опануванню Вісімнадцяти Смішних Падінь та офіційно визначеної траєкторії польоту торта. І про жонглювання.

Жонглювання! Його викладав брат Сміхун, людина з чуйністю вареної квасолини. Безтямна лють, в яку його кидало від блазневих вправ, пояснювалася зовсім не тим, що той погано жонглював. Від блазнів і вимагалося жонглювати погано — особливо такими традиційно розважальними предметами, як торти, запалені смолоскипи чи гострі як бритва м’ясницькі ножі. За що брат Сміхун, лаючись і бризкаючи слиною, вивергав на блазня потоки гніву — то це за те, що той погано жонглює, бо не здатен жонглювати добре.

— А ти не думав стати кимось іншим? — спитала Маґрат.

— Ким «іншим»? — спитав блазень. — Я не мав ніякого іншого шляху.

Блазням-студентам дозволялося виходити в місто — але лише під час останнього року навчання і з неймовірною кількістю умов.

Жалюгідно виламуючись на ходу, він уперше побачив чарівників, що пропливали вулицями як поважні карнавальні платформи. Побачив випускників Гільдії вбивць, які дожили до іспитів — вишукано вдягнених життєрадісних юнаків у шатах чорного шовку, небезпечних не менше за кинджали під цим шовком, і жерців, чиє фантасмагоричне вбрання дещо псували довгі гумові фартухи, які вони вдягали для важливих жертвоприношень. Кожен цех і фах мали свій традиційний костюм, і він раптом зрозумів, що його власний одяг старанно пристосовано для того, щоб будь-хто мав у ньому вигляд цілковитого і невиправнго телепня.

Та навіть так він боровся. Адже все його життя було боротьбою.

Він боровся саме тому, що не мав ніяких здібностей, а ще тому, що в іншому випадку дідусь живцем здер би з нього шкіру. Він зубрив офіційно затверджені анекдоти до дзвону в голові і вставав раніше за всіх, щоб вправлятися в жонглюванні до скреготу в суглобах. Він так добре оволодів гумористичним лексиконом, що його розуміли лише найстаріші члени Ради Гільдії. Він корчив гримаси та відпрацьовував вихиляси з приреченою рішучістю, і став кращим випускником свого курсу та лауреатом Почесного Пухиря.

Нагороду він втопив у туалеті, як тільки повернувся додому.

Маґрат слухала мовчки.

— А ти як стала відьмою? — спитав нарешті блазень.

— М-м-м?

— Ну, ти ходила до якоїсь школи чи щось таке?

— А. Ні. Просто одного разу до села прийшла Тітонька Пташко, вишикувала всіх дівчаток і обрала мене. Розумієш, Дар не вибирають — він вибирає нас.

— Розумію. Але коли людина стає відьмою?

— Гадаю, тоді, коли її такою визнають інші відьми. — Маґрат зітхнула й додала: — Якщо це взагалі стається. Я сподівалася, що це станеться після того заклинання в коридорі. Все-таки непогано було зроблено.

— Обряд підземного переходу[43], — не стримався блазень.

Маґрат нерозуміюче подивилася на нього. Блазень закашлявся.

— Інші відьми — це ті дві літні пані? — поцікавився він, поступово впадаючи в звичний для себе похмурий настрій.

— Так.

— Гадаю, дуже сильні натури.

— Дуже, — з почуттям підтвердила Маґрат.

— Цікаво, чи не знайомі вони з моїм дідусем, — сказав блазень.

Маґрат опустила очі.

— Насправді вони досить милі, — промовила вона. — Просто відьми, ну, не звикли звертати увагу на інших людей. Тобто вони-то думають про інших, але насправді не замислюються про чужі почуття, якщо я зрозуміло висловлююся. Принаймні поки не замисляться над цим.

Вона знову опустила очі.

— Ти зовсім інша, — сказав блазень.

— Слухай, тобі слід би покинути роботу в герцога, — раптом гаряче сказала Маґрат. — Ти ж знаєш, який він. Мучить людей, палить хати, оце все…

— Але ж я — його придворний блазень, — сказав блазень. — Блазень має зберігати вірність панові. Аж до останнього подиху. Боюся, це така традиція. А традиції — це важливо.

— Але ж тобі навіть не подобається робота блазня!

— Я її ненавиджу. Але нічого не вдієш. І якщо вже я маю її робити, то робитиму її як слід.

— Це дурощі, — заявила Маґрат.

— Я б сказав, дуркування.

Під час розмови блазень потроху присувався все ближче й ближче до неї.

— А якщо я тебе поцілую, — обережно поцікавився він, — то перетворюся на жабу?

Маґрат вкотре втупилася у власні коліна. Ті засовалися під спідницею, збентежені такою увагою.

Юна відьма ніби наяву бачила обабіч себе постаті Ґіти Оґґ та Есме Дощевіск. Примарна Бабуня суворо дивилася на неї. «Відьма завжди володіє ситуацією», — ніби говорила вона.

«Принаймні оволодіває», — додавала примарна Тітуня Оґґ, підкріплюючи свої слова короткими жестами та серією підморгувань.

— Доведеться поставити дослід, — сказала Маґрат.

Цьому поцілунку судилося стати найпристраснішим за всю історію любовних прелюдій.

Як справедливо вказувала Бабуня Дощевіск, час — річ суб’єктивна. Роки, які блазень провів у Гільдії, здавалися вічністю, тоді як години з Маґрат на пагорбі промчали, як пара хвилин. А в небесах над Ланкром десяток секунд розтягнувся, як іриска, на сповнені крику години.

— Лід! — репетувала Бабуня. — Вона обледеніла!

Тітуня Оґґ мчала поруч, дарма намагаючись підлаштувати свій політ під брикання бабусиної мітли. З обмерзлого пруття летіли октаринові іскри, від чого мітлу раз у раз замикало. Тітуня викинула руку і вхопила приятельку за краєчок сорочки.

— Казала ж я тобі, що це ідіотизм! — прокричала вона. — А ти після того туману, вся мокра, виперлася на холод, дурепо стара!

— Пусти мою сорочку, Ґіто Оґґ!

— Тримайся за мене міцніше, щоб тобі! У тебе ж хвіст горить!

Вони провалилися крізь хмари й заверещали в унісон, побачивши покриту чагарниками землю, що з’явилася ніби нізвідки і мчала просто на них.

Та раптом земля зникла.

Тітуня зиркнула вниз, де в пітьмі вгадувалося вирування води. Вони влетіли в Ланкрську ущелину.

З Бабуниної мітли струмував блакитний дим, але вона, після наполегливих зусиль, зуміла її розвернути.

— Що в біса ти робиш? — прогриміла Тітуня.

— Полечу за течією річки, — гукнула Бабуня у відповідь, перекриваючи тріскотіння палаючого пруття. — Не хвилюйся за мене!

— Перелазь до мене, чуєш чи ні? Все скінчено, ти більше не можеш…

За спиною Бабуні щось вибухнуло, і кілька палаючих прутів, кружляючи, полетіли в бурхливі глибини провалля. Її мітла стрибнула вбік, і Тітуня встигла обхопити її плечі за мить до того, як вогонь охопив другу в’язку пруття.

Палаюча мітла вистрибнула з-поміж Бабуниних ніг, крутнулася в повітрі й помчала вертикально вгору, розсипаючи іскри та лишаючи по собі звук, який буває, коли провести мокрим пальцем по краєчку фужера.

Тітуня опинилася догори дриґом з Бабунею у витягнутій руці. Вони поглянули одна на одну й закричали.

— Я не можу тебе підтягти!

— А я не можу вилізти сама! Не будь дитиною, Ґіто!

Тітуня обдумала ці слова — і розтиснула пальці.

Три шлюби та непросте дитинство забезпечили Тітуню Оґґ стегновими м’язами, придатними до трощення кокосів — і сила тяжіння спасувала, коли вона спершу кинула мітлу сторчголов униз, а потім заклала карколомну петлю.

Попереду вона розрізнила фігурку Бабуні Дощевіск; падаючи каменем, та однією рукою притримувала капелюха, а іншою — спідницю, що мала приховати її спіднє від нескромних очей гравітації. Розігнавши мітлу так, що та ледь не тріснула, Тітуня наздогнала колегу, схопила її за талію і з останніх сил примусила неслухняну мітлу лягти в горизонтальний політ.

Мовчання порушили слова Бабуні Дощевіск:

— Ніколи більше так не роби, Ґіто Оґґ.

— Обіцяю.

— А тепер розвертайся. Нам треба до Ланкрського мосту, не забула?

Тітуня слухняно розвернула мітлу, яка кресонула пруттям по стіні ущелини, і сказала:

— Туди неблизько.

— Нічого, — сказала Бабуня. — До ранку ще повно часу.

— Боюся, недостатньо.

— Ґіто, відьми не знають значення слова «поразка».

Вони знову вилетіли на чисте повітря. Обрій здавався золотою лінією: повільний світанок котився над Дискосвітом, зносячи передмістя Ночі.

— Есме? — по хвилі сказала Тітуня Оґґ.

— Що?

— «Поразка» означає «відсутність успіху».

Крижане мовчання тривало ще кілька секунд.

— Я висловилась, як там його, фі‑гу-раль-но, — знехотя сказала Бабуня.

— А. Ну, так би й сказала.

Золота лінія ставала все ширшою і яскравішою. Проблиск сумніву вперше в житті завітав до Бабуниних думок і неабияк розгубився в такому незвичному оточенні.

— Цікаво, скільки в Ланкрі півнів? — пробурмотіла Бабуня.

— Це ти знову, як там його, фі‑гу-раль-но?

— Просто думаю.

Тітуня Оґґ розправила плечі. Вона знала, що дорослих півнів у Ланкрі було тридцять два. Вона знала це, бо минулої ночі — ні, цієї ночі — порахувала їх і дала Джейсонові відповідні інструкції.

Тітуня мала півтора десятки дорослих дітей і невизначену кількість онуків та правнуків, і всі вони мали майже цілий вечір для висунення на відповідні позиції. Цього мало вистачити.

— Чуєш? — сказала Бабуня. — Десь біля Свиноспинська?

Тітуня безневинно роззирнулася, окидаючи поглядом оповитий туманом ландшафт. У цю ранню годину будь-який звук було чутно здалеку.

— Що? — спитала вона.

— Щось на кшталт «курік»…

— Ні.

Бабуня крутнулася.

— Он там, — заявила вона. — Тепер я точно чула. Щось схоже на «ку-ку-ррр»…

— Я щось нічого не чую, Есме, — сказала Тітуня, непомітно посміхаючись у небо. — Наближаємося до Ланкрського мосту.

— І там! Он, просто під нами! Знову цей звук!

— Мабуть, птахи зустрічають зорю. Есме, нам тільки півмилі лишилося.

Бабуня подивилася на потилицю приятельки.

— Ти щось затіяла, — сказала вона.

— Та годі тобі, Есме.

— У тебе плечі тремтять!

— Бо плаща загубила. А холодно ж. О, ми вже майже на місці.

Бабуня поглянула вперед. У її голові крутилися найрізноманітніші підозри. Ну, нехай-но в неї тільки буде час — вона все з’ясує.

Під ними повільно пропливала волога дерев’яна конструкція, що являла собою головну транспортну артерію між Ланкром та зовнішнім світом. З птахоферми за півмилі від них долетів придушений клекіт, а потім — глухе «бух».

— А це? Це що, по-твоєму? — вигукнула Бабуня.

— Може, спалах пташиного грипу. Обережно, я знижуюся.

— Ти знущаєшся?!

— Та я тобою взагалі пишаюся. Ти ж знаєш — сьогодні ти увійдеш в історію!

Вони пролетіли між балками мосту. Бабуня Дощевіск обережно ступила на слизькі дошки і обсмикнула одяг.

— Ну що ж, — без виразу сказала вона.

— Всі говоритимуть, що ти крутіша за саму Чорну Еліс, — додала Тітуня.

— Є такі люди — що завгодно говоритимуть, — сказала Бабуня.

Вона перехилилася через огорожу і кинула погляд на пінисту течію в глибині провалля, а тоді підняла очі на віддалену скелю, увінчану Ланкрським замком.

— Гадаєш, говоритимуть? — нарешті спитала вона.

— От побачиш.

— Гм.

— Але для цього, не забудь, потрібно завершити справу.

Бабуня Дощевіск кивнула. Вона обернулася обличчям до світанку, здійняла руки і прочитала заклинання.

Передати словами часовий стрибок через п’ятнадцять років і два місяці практично неможливо.

Набагато легше було б зробити це візуально: календар, з якого сотнями змітає листочки, годинникові стрілки, що рухаються дедалі швидше і врешті перетворюються на розмазані кола, дерева, які щосекунди вкриваються листям і родять плоди…

Або ще: замість звичного сонця через усе небо пролягає вогняна смуга, день і ніч чергуються зі швидкістю візерунків в оскаженілому калейдоскопі, одяг у вітрині бутіка через дорогу міняється швидше, ніж на стриптизерці, якій за сьогодні треба відпрацювати ще в п’яти пабах… Та ви розумієте.

Словом, є багато способів — але жоден із них не годиться, бо нічого подібного в нашому випадку не відбулося.

Щоправда, сонце і справді трохи смикнулося вбік, дерева з крайсвітнього боку провалля наче стали трохи вищими, а Тітуня не могла позбутися відчуття, що на неї всівся хтось важезний, розплющив її, а потім зник, і вона повернулася до звичної форми. Справа була в тому, що королівство вирішило не вдаватися до миготіння небес та інших фокусів рапідної зйомки. Воно просто оминуло їх.

Так було куди зручніше й легше, адже не доводилося морочити собі голову пошуками лабораторії навпроти магазину, у вітрині якого вже шістдесят років стоїть один і той же манекен. На жаль, зазвичай мандрівки в часі здійснюються саме в такий спосіб — що забирає до біса зусиль і часу.

Поцілунок блазня та Маґрат тривав понад п’ятнадцять років. Навіть жаби можуть про таке лише мріяти.

Нарешті блазень відпустив її. Його очі сяяли, на обличчі був отетерілий вираз.

— Ти не відчула, що світ навколо наче помінявся? — спитав він.

Маґрат поглянула понад його плечем на ліс.

— Схоже, їй таки вдалося, — сказала вона.

— Про що ти?

Маґрат знітилася.

— Так просто. Нічого особливого, чесно.

— Тоді, може, спробуємо ще раз? Мені здається, одного досліду для точних висновків замало…

Маґрат кивнула.

Цього разу все тривало тільки п’ятнадцять секунд. Але здавалося, що значно довше.

Замком пробіг дріж. На столі герцога Шельметя підстрибнула таця, на якій, до втіхи герцога, сьогодні була непересолена вівсянка.

Струс відчули й привиди, які напхалися в хатину Тітуні Оґґ, як команда з регбі в телефонну будку.

Відлуння землетрусу докотилося й до кожного курника країни. Пальці, що стискали горлянки тридцяти двох напівмертвих від асфіксії півнів, розслабилися — і птахи, глибоко вдихнувши, заспівали щосили… Але було вже пізно.

— Все одно мені здається, що ти щось замовчуєш, — сказала Бабуня Дощевіск.

— Ще чайку? — гостинно запропонувала Тітуня.

— Ти ж не надумаєшся додавати туди своє пійло? — суворо уточнила Бабуня. — Це воно на мене так подіяло минулої ночі. В житті ще так не вимахувалася. Яка ганьба.

— Та навіть сама Чорна Еліс ніколи на такі чари не наважувалася, — підбадьорливо мовила Тітуня. — Тобто там-то йшлося про цілих сто років, але ж вона перемістила в часі всього лише один-єдиний замок. Гадаю, це будь-хто зміг би.

Суворі зморшки на Бабуниному чолі дещо пом’якшали.

— І вона не подумала, що за цей час там усе заросте бур’янами, — зазначила вона.

— Отож.

— Чудова робота, — палко проголосив король Веренц. — Ми всі просто в захваті. Ми ж, як ефірні сутності, спостерігали все в подробицях.

— Ви дуже люб’язні, — відповіла Тітуня.

Обернувшись, вона побачила за його спиною натовп привидів, чиє недостатньо шляхетне походження не дозволяло їм сісти за (чи крізь) стіл в присутності примари короля.

— А от ви всі забиралися б звідси до біса! Валіть у клуню, дармоїди! Хоча діти можуть лишитися, — додала вона. — Бідна малеча.

— Просто вони всі такі раді нарешті опинитися за межами замку, — заступився король.

Бабуня Дощевіск позіхнула.

— Це все прекрасно, — сказала вона, — але тепер потрібно розшукати хлопця. Це наступний крок.

— Візьмемося за це негайно після обіду.

— Обіду?

— Буде смажена курка, — пояснила Тітуня. — Ти втомилася. Крім того, на таку серйозну операцію знадобиться певний час.

— Він має бути в Анк-Морпорку, — заявила Бабуня. — От побачиш. Всі зрештою опиняються саме там, тому звідти й почнемо. Якщо людині на роду написано що-небудь особливе, просто вирушай до Анк-Морпорку і чекай.

Тітуня просяяла.

— Наша Карен вийшла заміж за одного тамтешнього шинкаря, — радісно повідомила вона. — А я ще й дитинки їхньої не бачила. Матимемо безкоштовне харчування і все таке.

— Та нам насправді й не потрібно нікуди вирушати. Важливо, щоб він прийшов сюди, — сказала Бабуня. — Бо те місто, знаєш… Як та клоака. Затягує.

— Це ж цілих п’ятсот миль! — вигукнула Маґрат. — Тебе ж не буде цілу вічність!

— Нічого не вдієш, — сказав блазень. — Герцог дав мені чіткі інструкції. Він мені довіряє.

— Ха! Інструкції для винайму нових солдатів, я так думаю?

— Та ні. Нічого подібного. Нічого настільки поганого…

Блазень знітився. Він познайомив Шельметя зі світом слів. Це ж було краще, ніж рубати людям голови? І дозволяло б виграти час. Хіба це був не найкращий варіант за наявних обставин?

— Але ти не повинен їхати. Ти ж цього й не хочеш!

— Одне іншого не стосується. Я обіцяв бути вірним йому…

— Так-так, «аж до останнього подиху». Але ти сам у це не віриш. Ти ж сам розповідав мені, як ненавидів Гільдію і все у цій професії!

— Ну, так. Але я мушу. Я дав слово.

Маґрат ледь не тупнула ногою — та все ж зуміла не принизитися до такого неподобства.

— Саме тоді, коли ми почали краще пізнавати одне одного! — скричала вона. — Ти жалюгідний!

Блазень звузив очі.

— Якщо я порушу дане слово — от тоді я дійсно буду жалюгідним, — відкарбував він. — Хоча й мені трапляється серйозно помилятися. В кожному разі, мене не буде тільки пару тижнів.

— Ти що, не розумієш? Я прошу тебе не слухатися герцога!

— Мені справді дуже шкода. Ми можемо побачитися до мого від’їзду?

— Я голову митиму, — холодно відказала Маґрат.

— Коли?

— Завжди!

Г’юл потер перенісся і стомлено зиркнув на заляпані воском аркуші.

П’єса не йшла.

Він вписав у текст фатальне падіння канделябра, знайшов місце для лиходія, який приховував свою потворність під маскою, і переписав один з найкумедніших пасажів, що дозволяло в подальшому розкрити таємницю народження головного героя в торбі. Але його турбували ролі блазнів. Він ніяк не міг спинитися на якомусь одному баченні цих персонажів. Традиційно їх бувало двоє, і зазвичай це його цілком влаштувало — але тут, хоч-не-хоч, вимальовувався третій, от тільки він ніяк не міг придумати для нього якогось кумедного тексту.

Він з рипінням водив пером по останньому чистому аркушу в спробах відтворити сказане голосами, які лунали в його голові уві сні. О, яким кумедним видавалося сказане ними тоді!

Кінчик його язика мимоволі вистромився з куточка рота. Від напруги Г’юл аж спітнів.

«Це тобі мій невеличький урок, — писав він. — А після уроків годитьця прогулятися. Гуляв би ти звітси вже зараз! Чи, може, боїся зарази? Тоді гуляв би вже тепер. Доречі, маєш олівця чи щось таке?..»

Він нажахано подивився на аркуш. На папері все це виглядало беззмістовною маячнею. Але ж, але ж, у переповненій глядацькій залі його свідомості все було зовсім інакше…

Він обмакнув перо в чорнильницю і знову спробував спіймати відлуння слів у своїй голові.

«Перший блазень:

Домовилися, босе!

Другий блазень (розмахує пухирем на палиці):

Біп-біп».

Г’юл здався. Це мало бути смішно! Він знав, що це повинно бути смішно — він чув регіт глядачів у своєму сні. Але щось не виходило. Наразі. Чи ніколи не вийде? Як із тією ідеєю про двох блазнів, гладкого й худющого… «Ох і в заваруху ти мене втравив, Стенлі — я завжди казав, що траву ти варити не вмієш…» Він же тоді реготав — ледь не луснув, колеги тільки очі витріщали. Але ж уві сні це й справді було страшенно смішно.

Він відклав перо й потер очі. Було вже, мабуть, близько опівночі, і вкарбована в мозок звичка підштовхувала його заощаджувати свічки — хоча зараз, що б там не казав Вітолер, вони могли дозволити собі скільки завгодно свічок.

З міста долинули звуки гонгів та голоси нічних вартових, які повідомляли, що вже й справді північ і що, наскільки можна судити, нічого поганого в місті не відбувається. Чимало з них навіть встигали завершити речення до того, як на них налітали грабіжники.

Г’юл розчинив віконниці, й перед його очима постав Анк-Морпорк.

В цю пору року сторонньому спостерігачеві так і кортить сказати, що подвійне місто має неймовірний вигляд, як жодне інше. Але це було б не зовсім правильно. Воно завжди мало вигляд, як жодне інше місто.

Зливна канава довжиною на півконтиненту — річка Анк — досягала міста вже досить широкою і такою ж брудною. З міста ж вона не так витікала, як вивалювалася. Завдяки столітнім покладам бруду дно річки місцями було вищим за деякі з низовинних ділянок узбережжя, тож зараз, після танення снігів, чимало найдешевших районів міста затопило водою — якщо так варто називати рідину, яку можна переносити сітками. Так відбувалося щороку, і цей факт міг би становити неабияку небезпеку для міської каналізації — тож було цілком логічним, що місто обходилося без неї.

Мешканці ж обходилися тим, що тримали на задніх дворах плоскодонки та час від часу надбудовували свої садиби.

Анк-Морпорк також вважався дуже сприятливим для здоров’я містом: мало якій хвороботворній бактерії вдавалося тут вижити.

Г’юл обвів поглядом те, що, за відсутності кращого слова, доводилося називати туманом. У цьому тумані купчилися будинки, схожі на результати конкурсу з будівництва піщаних замків одразу після припливу. На блідо-жовтому тлі тішили око візерунки вуличних вогнів та освітлених вікон, але Г’юлову увагу привернув один окремо взятий вогник, що блимав геть неподалік.

На придбаному Вітолером за неймовірні гроші невеличкому пагорбі при березі зводилася нова будівля. Подібно до гриба, вона росла навіть уночі: у світлі металевих діжок з палаючою нафтою. Г’юл розрізняв на риштуванні фігурки найманих робітників та навіть деяких акторів, що не вважали нічну пору доби достатньою підставою, аби припинити роботу.

Нові будівлі з’являлися в Анк-Морпорку нечасто; тут же йшлося навіть про новий тип будівлі.

«Дискум».

Вітолеру ідея попервах не сподобалася, але юний Томджон не відступав. А він, це знали всі, якщо впирався, то міг і річку переконати текти навпаки.

— Хлопче, але ж ми мандрівні актори, — сказав Вітолер приреченим тоном людини, яка розуміє, що врешті-решт здасться. — Не в моєму віці різко міняти це амплуа.

— Це створює масу проблем, — твердо сказав Томджон. — Усі ці сирі ночі та холодні ранки — а ви ж не молодшаєте. Нам треба осісти на одному місці, й нехай глядач іде до нас сам. А він піде. Ви знаєте, які натовпи ми зараз збираємо. Г’юлові п’єси славляться скрізь.

— Справа не в п’єсах, а в акторах, — сказав тоді Г’юл.

— Не уявляю себе біля каміна в тісній кімнаті, чи, там, на пуховій перині, — заявив Вітолер, але поглянув на вираз обличчя дружини і здався.

А потім дійшла справа і до самого театру. Змусити річку текти навпаки було дитячою забавкою порівняно з тим, аби змусити Вітолера розкошелитися — але навіть він не міг заперечувати, що з певних пір вони заробляли чудово. Власне, відтоді, як Томджон виріс достатньо, щоб носити штани та зв’язати два слова.

Г’юл і Вітолер особисто спостерігали за початком будівництва дерев’яного каркаса.

— Це неприродно, — скаржився Вітолер, спираючись на свій ціпок. — Спроба зловити дух театру і посадити його в клітку вб’є цей дух.

— Не знаю, не знаю, — невпевнено протягнув Г’юл.

Томджон розробив детальний план і присвятив весь попередній вечір тому, аби донести його до Г’юла, перш ніж хоч словом обмовитися батькові. Після цього гномів розум заполонили картини задників, рухомих декорацій, лаштунків, драпірувань та неймовірних машин, які спускають богів з небес або піднімають демонів пекла через ляди в підлозі. Г’юл був здатен заперечувати проти цих нововведень не більше, ніж мавпа — проти відвідання бананової плантації.

— В цієї чортівні навіть немає назви, — сказав тоді Вітолер. — Мені варто було б назвати її «Золотою жилою», бо саме стільки вона мені коштуватиме. Як ми відіб’ємо ці витрати, хотів би я довідатися.

Взагалі-то вони перебрали цілу купу назв, от тільки жодна з них не влаштувала Томджона.

— Це має бути назва, яка означатиме все, — продовжував Вітолер. — Адже театр сам по собі включає все. Весь світ на сцені, якщо ви мене розумієте.

І Г’юл, уже знаючи, що влучив у яблучко, вимовив:

— «Дискум».

Тепер «Дискум» було майже добудовано — а він усе ніяк не міг завершити нову п’єсу.

Гном зачинив вікно і повернувся за письмовий стіл. Він взяв перо і підтягнув до себе аркуш. Раптом йому спало на думку: а світ же і є сценою з точки зору богів…

По хвилі він почав писати.

«Так, Диск — театр, — писав він, — де всі чоловіки й жінки — актори».[44]

На жаль, тут він зробив паузу, і на нього бурулькою впала нова порція натхнення, скеровуючи думку на зовсім інший шлях.

Він подивився на написане й додав: «Крім тих, які там продають попкорн».

Утім, поміркувавши, він перекреслив цю фразу і спробував продовжити: «Тут кожному прописаний свій вихід, і не одну з них кожне грає роль».

Це мало дещо кращий вигляд. Але, схоже, він знову втратив основну ідею. Йому потрібен був час. Можливо, ціла вічність…

З сусідньої кімнати почувся приглушений скрик. Щось гупнуло. Г’юл випустив із рук перо, підскочив до дверей і обережно відчинив їх.

Зблідлий Томджон сидів посеред ліжка. Коли Г’юл зайшов, він полегшено видихнув.

— Г’юле?

— Що сталося, хлопче? Кошмари?

— Ох, це було жахливо! Я знову їх побачив! На якусь мить я подумав, що й справді…

Г’юл, який, слухаючи на піввуха, збирав розкиданий по кімнаті одяг Томджона, зупинився. Він знав, що сни — це серйозно. Йому самому вони давали ідеї для п’єс.

— Що справді? — спитав він.

— Це було як… Ну, ніби я був всередині чогось, якоїсь посудини, а ззовні на мене витріщалися три жахливих обличчя.

— Гм.

— Так, і вони хором сказали: «Хвала…», — а тоді почали сперечатися про моє ім’я, а потім хтось сказав: «Добре, а хто ж буде королем у прийдешньому?». Тоді хтось із них каже: «В прийдешньому куди?» — а хтось із двох інших: «Прийдешнє — це, дівчинко, таке слово, яке вживають за подібних обставин, і навіть не думай сперечатися». І вони стали придивлятися до мене, а тоді одна з тих двох каже: «Щось він недужий якийсь. Це все через оту чужинську їжу», — а наймолодша їй: «Тітуню, я ж вам уже пояснювала, що не існує ніякої Теспії». Далі вони трохи посперечалися, а потім одна зі старих сказала: «А він нас часом не чує? Щось він якось так крутиться…» — а друга: «Ти ж знаєш, Есме, я так ніколи й не змогла налаштувати на цій штуці звук». Тоді вони ще трохи посперечалися, а потім усе затягло туманом, і… я прокинувся, — незграбно завершив юнак. — Це було жахливо, бо щоразу, коли вони наближали обличчя до стінок цієї посудини, обличчя наче збільшувалися, і видно було тільки величезні очі й ніздрі.