В країні дрімучих трав

СОН ЧИ ДІЙСНІСТЬ?

Як краще сховатися від проміння призахідного сонця? Дуже хочеться ще поспати! Я повернув голову, затулив очі долонею, але проміння зігрівало руку й проникало між пальців. Перевернувся на другий бік. Хочеться спати. І раптом спохватився — де ж мішок з аркушами-записами? У кімнаті під пеньком, куди вже проникав дим, Думчев дав його мені в руки. Невже я його упустив? Одразу проснувся. Оглянувся. Почав шукати мішок. Треба згадати, як усе могло статися, чому я тут, а не в підвалі, де ми рятувалися від пожежі.

Все почалося з того, що в будинку Думчева, під пеньком, ми відчули запах гару, вибігли й побачили, що димить велетенський білий димар. Цигарка! Звичайна цигарка, яку хтось не докурив і кинув. Колись я й сам палив такі білі димарі-цигарки.

Ех, добре було б зараз закурити! Але де ж мішок?

Ось у траві лежить… якийсь недокурок. Як зрозуміти?! Чому я бачу перед собою звичайний недокурок, а не обгорілий димар? А ось коло недокурка випалена трава. Звичайна горіла трава. Я зовсім заплутався: чи то я бачу недокурок уві сні, чи то пожежа в Країні Дрімучих Трав з димом, палахкотінням і з нестерпним жаром вогню, від якого Думчев і я рятувалися в підвалі, мені лише приснились?

— Добрий вечір! — почув я голос Думчева.

— Добрий вечір! — і подумав: “Який же добрий вечір у спаленій країні?”

— Ви лежите на росяній траві. Вставайте, вставайте!

Але що трапилось? Знову повна плутанина. Де підвали, камери, штори, мерехтіння світляків?

Сумнівів немає! Вся Країна Дрімучих Трав з несподіваними пригодами мені просто наснилася. Звичайно, то був занадто довгий і дуже дивний сон, але все-таки це був сон. Адже ось по пальцю повзе мурашка, я можу її скинути! А мурашник? Від самої згадки про мурашник, куди мене затягли мурашки-викрадачі, дрож пробіг по спині. Звичайно, і мурашник приснився мені. Все ясно. А Думчев? Теж сон?

Та ось стоїть переді мною Сергій Сергійович. Я не відриваю від нього очей. І думаю: “Він такий самий на зріст, як я! Так було і вчора. Так було й тоді, коли я вперше побачив його там, біля страшного “міста” — гнізда ос.

Думчев уважно придивлявся до мене.

— Ви чуєте? — показав він на синіючий гай. — Хтось кличе нас: рю-рю-рю-рю…

Я вслухався, вдивлявся, і все довкола було таке незвичне, що я не міг нічого зрозуміти.

Рю-рю-рю…

Згадав! Адже це зяблик рюрюкає перед дощем.

Зяблик, спів — птахів! Я не в Країні Дрімучих Трав! Там я не почув би зяблика! Там усе шумів і шумів нескінченний ліс трав, там несамовите сюрчання коника приголомшувало мене.

А може, все-таки це сон? І мені сниться цей зяблик?

Рю-рю-рю… — співає зяблик.

Я сів поруч Думчева на зелений пагорок біля пенька, біля звичайного пенька. Я чув знайоме шелестіння листя, довге, солодке; вдихав пахощі свіжоскошеного сіна.

Спокій, тиша і якась світла веселість переповнили мене. Чи не повернувся я в світ свого раннього радісного дитинства, і бузок, стукнувши в низеньке віконце, заглянув до кімнати й розбудив мене?..

ДОБРЕ ЗНАЙОМИЙ КОСТЮМ

Думчев довго сидів у задумі поруч мене. Несподівано він підвівся й почав щось шукати біля коріння пенька. Я сторопів: може, Думчев ще не відчув свого справжнього зросту і шукає хід до оселі, спорудженої ним колись під старим пеньком? Трава біля пенька була прибита, витолочена ногами. Мабуть, усі підвали Думчева засипало землею. Треба нагадати Думчеву, але я не поспішав: він так діловито, спокійно нишпорив рукою по землі, до чогось придивлявся.

— Ось, ось, знайшов! — вигукнув Думчев. — Дивіться!

І я побачив маленький, ледь помітний кокон гусениці. Кокон був туго зав’язаний шовковою ниточкою. То от у чім річ! Це був той мішок-кокон, куди склав він свої записи про мандрівку, той мішок, який він вручив мені.

Мовчки дивилися ми то на цей кокон, то один на одного. Думчев розв’язав вузлик. Він тримав на долоні кокон з аркушиками і маленьку ниточку. І я відчув, що ця ниточка зв’язувала в його душі два світи — два життя: його минуле життя в Країні Дрімучих Трав і те життя, в яке він вступив, зав’язавши знову мішок з аркушами. Адже ці аркушики стануть передмовою до його розповідей про таємниці Країни Дрімучих Трав.

А я? Що більше я дивився на цю ниточку й кокон гусениці, то дужче відчував, що всі переплутані враження починають прояснюватись. Там, у Ченську, під мікроскопом доцента Воронцової я прочитаю знову аркушики, які зберігаються в цьому коконі. На душі в мене було радісно й прозоро. Думав я тепер лише про одне: як би допомогти Думчеву тихо й спокійно повернутися в життя.

Трохи осторонь від пенька лежав чийсь акуратно складений костюм, сірий, картатий. Він видався мені дуже знайомим. Плетена краватка — темно-сіра з червоним. Коричневі черевики з вузликами на шнурках теж видались мені знайомими.

Я бачив колись на комусь цей костюм. Але на кому? Подивившись на черевик, я згадав крокуючі колони, які розчавили наш пліт біля річки.

— Це костюм велетня, — мовив я.

— Так, костюм велетня! Знаєте, в Країні Дрімучих Трав я роздобуду для вас шовкові штани з ниток шовкопряда, ватяну куртку витче психея. І ми будемо в плащах. Але стійте! Що ж це таке? Можливо, я й сам оце плутаю… То я усвідомлюю, що став таким, як усі люди, то втрачаю це відчуття. Не збагну… — Думчев схопився: — Гуркіт! Що за гуркіт? — Він затулив долонями вуха.

Так, якісь дивні уривчасті звуки. Вони мені знайомі, я їх чув колись. У траві промайнув пухнастий хвіст. Собака. Це її гавкіт. Отам якийсь навіс, покритий травою. Я підійшов до нього і почав спускатися кам’яними східцями…

Площадка. Стіл. Два стільці. На столі м’ятий бляшаний бідон. Я зупинився. І от з глибини показалася людська рука з ліхтарем, і передо мною постала знайома, дуже добре знайома постать жінки у ватянці. І сюди-таки стрибнув собака жовтої масті, з пухнастим хвостом…

І тут я негайно все, все згадав! Все зрозумів!

— Здрастуйте, товаришко Черникова! Я повернувся! — вигукнув я радісно.

— Що таке? Гола людина?!

Я вибіг з підвалу. Навздогін мені залунав скажений собачий гавкіт.

РОЗБІЙ СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ

— Думчев! Сергію Сергійовичу! Де ви? Мовчання. Гавкіт собаки затих.

Та ось кущі сколихнулися, розсунулись, і Думчев спитав пошепки:

— Що, гуркіт вже ущух?

— Собачий гавкіт? Так!

— Ні, не гавкіт, а гуркіт.

— Це гавкіт собаки! Тут база Райхарчоторгу.

— Зрозумійте ж мене. Я певен…

Думчев не договорив — на нас мчав собака. Я схопив гілку і замахнувся. Собака, підібгавши хвоста, з гавкотом побіг назад до своєї хазяйки.

— Цей собака видався мені спочатку величезною допотопною твариною, — сказав Думчев. — А ви на неї — гілкою… І вона геть від вас! Лише зараз я повірив, що гуркіт — не гуркіт, а гавкіт і що ми обидва…

— Тихіше! Слухайте!

Там, коло бази Райхарчоторгу, Черникова розмовляла з своїм собакою. Ми обидва прислухались.

— Ну й робота! Розумієш, Кучерявий, яке діло? Мені по нову книжку ордерів до міста треба йти, а наказано: стій тут і вартуй одежу. А якщо по овочі приїдуть? Як же овочі без квитанції відпускати? А потім відповідай, звітуй, кому і почім відпускала. Кілька днів люди шукали отого чоловіка, що зник! Гай прочісували. А я їм кажу: “Не шукайте. Він тут, на цьому місці, на моїх очах щось проковтнув… і раптом зразу розтав, зник… Сама ж я про це в місто повідомила”. А мені сказали: “Ну, то вартуй цю одежу”. З пенька зняли, акуратно розклали й сказали: “Не чіпай, бережи. Сюди вчений собака прибуде. У Москві про нього відомо, Ельфою зветься. Він одежу понюхає і в гаю, у руїнах, кого треба знайде”. Отут і стій! За що на мене напасть така? Хто ж я є — завідувачка державної бази Райхарчоторгу чи сторож чужих піджаків? А тут голі ходять… Лякають ще…

Черникова замовкла.

— Громадянко, — гукнув я, — поверніть мені мій одяг!

— Хіба ж він твій?

— Мій! Киньте костюм сюди, в кущі. Ви одверніться, я сам його візьму!

— Наказано охороняти! Кого треба, того вчений собака Ельфа знайде.

— Прошу вас, товаришко Черникова…

— І не просіть! Наказано — ні на крок!

— Ну й не треба! Дочекаюся вченого собаки.

Ми перезирнулися з Думчевим і відразу зрозуміли один одного.

— Ідуть! Ведуть! Вченого собаку Ельфу!

— Де? Де?

— Там! Дивіться! Там вони, за поворотом…

Чериикова ступила кілька кроків, приставила долоню до очей, почала вдивлятися в далечінь.

Я вискочив з-за кущів, схопив одяг і кинувся назад.

Услід нам лунало:

— Розбій! Розбій серед білого дня!

Та ми були вже далеко й наближались до. альтанки.

Ось він, мій костюм! Але один на двох! І ми поділили одяг. Піджак і штани — Думчеву. А в мене… у мене був аж надто “спортивний” вигляд. Думчев був у веселому настрої: ще трохи — і засміється. А я реготав, реготав до сліз…

Рю-рю-рю, — десь поруч рюрюкав зяблик.

Ми весело толочили кущі. Переляканий дрізд цокав своє: цок-цок-цок…

І гавкіт собаки і те, як рюрюкав зяблик і як цокав дрізд, — усе це здавалось мені зворушливим уривком якоїсь дорогої мелодії.

БІЛЯ ПОРОГА СТАРОГО БУДИНКУ

Зараз, коли я пишу ці рядки і відновлюю в своїй пам’яті наше повернення до Ченська, мене знову охоплює те веселе, світле почуття, яке сповнювало нас у ті години. Пригадую, який дивний і кумедний вигляд був у Думчева в моєму широкому костюмі і який недоладний “спортивний” вигляд був у мене, як ми весело сміялись, дивлячись один на одного!

До вечора ми ховалися в гаю, а ледь посутеніло — вийшли на шлях і попрямували до міста.

Мушу нагадати, що, опинившись у Країні Трав, у потоці небезпек, я не зміг, не встиг поінформувати Думчева про події і зміни, які відбулися на землі за час його відсутності.

Ми поволі йшли повз вікна чужих будинків. В одних засвічувалися вогні, в інших було ще темно. Вікна були відчинені, до нас долинали уривки розмов, сплески сміху. Думчев раз у раз зупинявся, здивовано озирався. Він повернувся до життя, але всіма думками, почуттями, переживаннями ще не розлучився з Країною Дрімучих Трав.

Ось під великим синім абажуром зібралася сім’я за вечірнім чаєм. На високому стільці сидить білява дівчинка, розмахує рученятами, щось лепече, і всі навколо сміються.

Пригадую, що тоді на вулицях Ченська я подумав: “Ато з людей, які ось спокійно сидять за столами в будинках або проводжають нас злегка іронічною посмішкою на вулицях, — хто з людей повірить мені, коли я скажу, що поруч, зовсім поруч лежить країна, де мешкають тисячі хижих тварин, де широко й могутньо розлилася річка, через яку не може переправитись людина, де, мов широке пасмо, підносяться піщані горби і шалений вітер далеко розносить пилюку і де грізно і вдень і вночі шумлять дерева-трави. Думчев озирався, вслухався, зупинявся і уважно вдивлявся в обличчя людей, будинки, дерева… Він не вірив, що перебуває в рідному місті.

І коли з відчиненого вікна зазвучав романс “Для берегів вітчизни дальньої”, який передавали по радіо, Думчев підвів голову вгору. Ніби музика і слова линули не з вікна, розташованого на рівні його голови, а звідкись із неба. Він постояв, послухав і, вирвавши свою руку з моєї, швидко рушив уперед.

— Куди ви? — наздогнав я Думчева.

— Вона біжить за ними!

— Хто?

— Невидима людина, що співає. Я знову взяв Думчева за руку.

Це справді могло видатися йому досить дивним: адже радіо ввійшло в побут за тих років, коли він жив у Країні Дрімучих Трав.

Слідом за нами і поруч з нами линули слова романсу:

Немовби одне вікно передавало іншому попередній склад, а наступне вікно підхоплювало новий склад:

Слова і музика не залишали нас. Я детально і спокійно пояснив Думчеву, що таке радіо.

— Так, так! — сказав він. — Розумію! Розумію!

І тут-таки він почав доводити, що радіо Існує і в Країні Дрімучих Трав. Він навіть для прикладу навів якогось метелика, для якого його вусики правили за антену. Пригадую, що весь час, поки ми йшли вулицями Ченська, мене настійно переслідувала одна думка: треба спитати Думчева, як розуміти його слова: “…те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти”. Ці слова він сказав уночі на березі річки Запізнілих Докорів, після того, як ми переконались, що і друга крупинка, яка повертає зріст, втрачена для нас назавжди.

І от ми в Ченську! То що ж нам допомогло залишити Країну Дрімучих Трав?

Ось за вікном схилилось над картою двоє вихрястих хлопчаків. Один з них швидко водить по карті олівцем і щось доводить другому. А цей другий йому заперечує і з діловим виглядом застругує олівець.

— Збираються у мандри, — сказав я.

Думчев у відповідь вимовив тільки одне слово.

— Графіт!..

І як часто в Країні Дрімучих Трав, так і тепер я здивовано глянув на Думчева.

Але він тут-таки відповів:

— Ви, здається, мене й досі не розумієте? Для того, щоб мій дослід, останній дослід, удався і не сталося нещастя, мені потрібна була малоактивна речовина для уповільнення реакції. Потрібна була порошинка графіту. Ви загубили біля міста паперових ос олівця, і я дістав графіт. Дослід удався. Ми, як бачите, не в Країні Дрімучих Трав, а серед людей, у Ченську.

Я так і не встиг дослухати його: ми підійшли до будинку, де мешкала Поліна Олександрівна Булай.

Тут колись жив і він. Ось старий, перехняблений ганок. Полискувала біла емальована дощечка. Я зійшов уже східцями на ганок і хотів був постукати в двері. Але не постукав.

— Сергію Сергійовичу, чого ж ви зупинились? Адже ми прийшли.

Але він стояв за кілька кроків від ганку і не рухався.

Я збіг з ганку і взяв його за руку.

— Ось ми й прийшли!

Думчев мовчав; Це тривало кілька хвилин. Я чекав.

Потім він раптом заговорив сам з собою, зовсім так, як у Країні Дрімучих Трав:

— Чого ж ти баришся? Ти ж стоїш біля рідної домівки. Знітився? Боїшся? Можливо…

Безстрашний мандрівник, він не боявся проникнути в згубне гніздо ос. Відважний мисливець, що вражає одним ударом хижого богомола, він стоїть тут, біля старого, перехнябленого ганку своєї рідної оселі і… ніяковіє!

Час минав. Нарешті Думчев поволі і обережно зійшов на гайок.

І знову я підніс руку, щоб постукати в двері.

— Не треба! — схопив мене Думчев за руку. — Заждіть… Я… Я ще не зібрався з силами.

Він був у замішанні — я це бачив, розумів.

Місто поступово затихало. Гасли вогні. А Думчев наче виправдувався за щось переді мною:

— Зараз… Ще трохи — і я наважусь… Було тихо. І мені здавалося, що я чую, як колотиться серце в Думчева. Я ждав.

— Що ж, все рівно, стукайте! — мовив Думчев якимсь глухим і далеким голосом.

СКРИПКА ЗНОВУ ЗАЗВУЧАЛА

На мій стук відчинила двері Поліна Олександрівна.

Із-за дверей своєї кімнати визирала сусідка.

— Ось ми й прийшли! — вимовив я так просто і природно, ніби за дорученням Поліни Олександрівни оце бігав до скверика покликати Думчева пити чай.

Поліна Олександрівна раптом схопилася за край шафи. Вона вдивлялася в обличчя Думчева й шепотіла:

— Ні, ні! Не може бути!

Всі мовчали. Розгубленість, замішання й тривога наче ввійшли з нами в цей дім і охопили всіх. Я відразу ж згадав, що в мене досить дивний вигляд…

Я хотів був невимушено засміятися, жартівливо сказати що-небудь, але почував себе ніяково, і всі слова здавалися мені фальшивими.

Всіх виручила сусідка:

— Самоварчик! Тепер треба самоварчик поставити! Я поставлю свого… Будь ласка, гості дорогі!

Я був їй вдячний.

А на наш дивний одяг ніхто не звернув уваги.

Я встиг сказати Поліні Олександрівні:

— Головне — не питайте ні про що Сергія Сергійовича! Бережіть його. Настане час — і він сам розповість, де був. Не розпитуйте його зараз.

Сусідка провела Думчева і мене до дверей лабораторії і при цьому мовила дуже тепло і гостинно:

— Самоварчик у мене швидкий! Жаринки жаркі, скіпочки сухі! Миттю закипить! Зараз подам!.. Поліно Олександрівно, що ж ви?! То весь час чекали, чекали, а тепер чаєм почастувати не хочете! — лунав уже внизу її клопітливий голос.

Двері до лабораторії за нами зачинилися.

Думчев дуже обережно відчинив шафу, довго дивився, потім вийняв свій старий костюм. Я допомагав йому вдягатися. За весь час він не вимовив ані слова. Тільки придивлявся до всього.

У двері лабораторії тихо постукала Булай. Зайшла і мовчки стала накривати на стіл.

Сусідка подала самовар. Почали пити чай. У сахарниці лежали щипці. Думчев взяв їх у руки:

— Жук-рогач!

Поліна Олександрівна і сусідка здивовано глянули на мене. Та я мовчав. Звідкись долинув гудок.

— Мабуть, пароплавом прибули? — запитала сусідка.

— Пароплавом? — перепитав Думчев. — Пароплавом… Отже, все ще пара? А личинка бабки — ракетний двигун…

Булай і сусідка знову глянули на нього з подивом.

Тут я згадав першу мікрозаписку Думчева із згадкою про личинку бабки, запис на одній з карточок в його лабораторії: “Ціолковський… личинка бабки”. Згадав і ранок на березі річки Запізнілих Докорів, де ця личинка з незвичайною відкидною маскою на голові пересувалась у воді поштовхами.

Звичайно, спосіб пересування личинки бабки спрощено нагадує принцип роботи реактивного двигуна. Але ракета переміщується в просторі не простим вбиранням і виштовхуванням води (газу, повітря). В камері ракети згоряє паливо, і маси газу, що при цьому утворюються, тиснуть на верхні стінки ракети, штовхають її вперед. Тому ракета може посуватися в безповітряному просторі — в “порожнечі”.

Самовар охолов. Сусідка понесла його підігрівати.

Очевидно, вона перестала боятися Поліни Олександрівни. Більше того, вона весь час турбувалась і піклувалась про неї, а тепер з усіх сил старалася догодити гостеві.

Думчев оглянув усіх і сказав:

— Спасибі за тишу! Вони до мене прийдуть… Не відразу, але прийдуть… нормальні масштаби!

— Які масштаби? — спитала Булай.

— Не треба, не запитуйте мене ні про що! Я звикну… Мені так важко… Не треба запитань. — Думчев похилив голову.

Нарешті він встав, підвівся з-за столу й почав ходити по лабораторії. Підійшов до маленької шафи, що висіла на стіні, відчинив її, взяв шприц, довго розглядав його і сказав:

— Шершень…

Я зрозумів: голка шприца порожниста, зовсім як жало шершня.

Я слухав Думчева і думав: “Ось Думчев уже вдома, серед людей, але він усе ще бачить перед собою мешканців Країни Дрімучих Трав з їх інстинктивною роботою. Чи заперечувати йому? Ні! Сам він скоро візьме до своїх рук інструменти, створені людиною. Які чудеса творить, які прекрасні речі виробляє людина, володіючи інструментом! Думчев сам це зрозуміє. І, коли згадає скарабея, шершня, жука-рогача, він посміхнеться і скаже: “Який я був смішний у своїх міркуваннях!”

Я уважно стежив за ним і бачив, що кроки його стають дедалі твердіші, впевненіші, що вони все більше відповідають звичайним крокам людини.

Він торкнув рукою футляр скрипки. Вийняв скрипку, притиснув до плеча. Але не грав. Про що він думав?

І раптом усі почули тихий-тихий спів. Я не відразу здогадався, хто це співає.

В протилежному кутку, сидячи на табуретці, притулившись спиною до стіни, Поліна Олександрівна ледве чутно наспівувала:

Вона співала, ніби розмовляла сама з собою. Не спів, а спогад…

Здається, це було зовсім недавно: велика руса коса, новенький брилик, широкі криси, синя стрічка. Тихий весняний вечір. Цвіте бузок. Вона йде і оглядається. А з вікна дивиться їй услід молодий Думчев, і ллється, ллється цей мотив…

І, в міру того як вона співала, обличчя Думчева прояснялося. Ніби в порушений лад його переживань входили якісь живі поправки, входили і ставили все на своє місце.

Нервовим жестом він простягнув руку і повів смичком по струнах.

Цю пісню, цей давно знайомий мотив він тепер заново осягав. Ще трохи — і улюблена пісня допоможе йому повернутись до життя.

Пісня лунала дедалі виразніше і гучніше.

Скрипка Думчева вторувала їй дедалі впевненіше.

Очі Булай дивилися кудись у далечінь, а по щоках котилися сльози.

Я відійшов до дверей — мені було тяжко, дуже тяжко.

Прихилившись до одвірка, сусідка нечутно плакала

ЗНОВУ В ГОТЕЛІ

Була пізня ніч, коли я тихо, самим лише кивком голови, попрощався з Булай, Думчевим та Явдохою Василівною.

Я вийшов з будинку і довго стояв на знайомому ганку.

Треба згадати щось важливе, найголовніше… Але що саме?

Я добре знав дорогу до готелю. Але зараз усе довкола здавалося мені незнайомим, і я довго придивлявся і міркував, поки мені стало ясно, куди треба йти.

Ступив крок, другий — і зупинився.

Глухий шум листя, яке звисало через паркал на вулицю, злякав мене. Що це? Раптом я знову відчув себе в Країні Дрімучих Трав, Мені треба когось шукати, рятуватися. Швидше! Швидше! Тривога і занепокоєння охопили мене…

Потім отямився і тихо побрів далі. Наді мною було небо, таке глибоке, зоряне. Спокійна ніч маленького містечка. Яка тиша! Але чомусь здавалося, що тишу шматують дивні шуми, звуки, шарудіння, дзенькіт. І тепер, у Ченську, настороженість, напруженість і відчуття близької небезпеки не залишали мене. Я зупинився і, ніби для того, щоб стати невидимим та уберегти себе від біди, притиснувся на мить до стіни. Схаменувшись, я пішов далі, але раптом знову зупинився.

Що буде з Думчевим завтра, коли він вийде на вулицю і весь світ — незвичний, новий для нього світ — гляне йому у вічі?

Адже я зовсім недовго пробув у Країні Дрімучих Трав, але не можу звикнути до тихого містечка. І важко зрозуміти, що тут за вікнами люди сплять міцним, спокійним сном. Все мені здається іншим.

Що ж буде з Думчевим?

Адже в лікарні після того, як окуліст зробить операцію, хворого дбайливо й обережно привчають до світла. Точно виконується наказ лікаря: стільки-то днів темна кімната, стільки-то днів напівтемна, і лише потім хворому дозволяється подивитися на навколишній світ, але все ще не при яскравому сонці.

Я йшов до готелю, і так було тихо довкола, так спокійно світили зорі! Десь зовсім поряд безтурботно проспівав півень, мирно гавкнув собака. Тривожні думки про долю Думчева почали розвіюватися.

Пам’ятаю: відчинив двері готелю. Зупинився: стало сумно. Адже я поїду, розлучуся з Думчевим…

Чергова по готелю машинально простягнула була ключ, але, глянувши на мене, сторопіла. Ключ залишився у неї в руці. Нарешті вона вимовила:

— Ви?! Ні, ні, не може бути! Адже ви зникли!

— Я був за містом. Недалеко звідси, — зніяковівши, відповів я. — Даруйте, що не попередив…

— Але сюди приходили, шукали вас! Був переполох. Так не можна. Треба попереджати!

Той же номер готелю. Лежить на стільці мій старий чемодан. Він уже в чохлі, застебнутий на всі гудзики. Адже я збирався їхати до Москви. За вікном така сама ніч, як та… коли влетів сюди букет квітів. І такий самий світлий квадрат сусіднього вікна лежить на землі. Все нібито так, як раніше. Але все і не так, і не те. Я став інший: за цей час я побував у Країні Дрімучих Трав!

На столі лежав лист від професора Тарасевича, який чекав на мене вже кілька днів.

“Шановний Григорію Олександровичу! Мене викликали на обласну конференцію. Дуже шкодую, що ви не застанете мене. Якась жінка, на прізвище Черникова, з Райхарчоторгу поширює по місту чутку, начебто ви “розтали і зникли” у неї на очах. Яка нісенітниця! Сподіваюсь, що ви все самі поясните. Але оскільки ваш одяг, за твердженням Черникової, чомусь залишився за альтанкою, то я допоміг, про всякий випадок, організувати пошуки і від’їжджаю з великою тривогою за вас. З привітом. Ваш Тарасевич”.

ЗВОДИТЬСЯ БУДИНОК, СПІВАЮТЬСЯ ПІСНІ

Непомітно збігла ніч. Прокинувшись досить пізно, я оглянув світлий номер готелю і відчув занепокоєння: як там Думчев?

Я відразу ж пішов до нього, але на одній з вулиць побачив Думчева. Нікого не помічаючи, ніби забувши про все на світі, стояв він на розі вулиці і дивився на будівництво якогось багатоповерхового будинку.

Осторонь стояли Поліна Олександрівна і сусідка. Вони не зводили з Думчева очей. Сусідка знаком запросила мене підійти до них. Я дізнався, що вранці, зовсім рано, вона почула, як грюкнули двері на вулицю, і побачила, що Думчев пішов. Турбуючись — Сергій Сергійович ще й чаю не випив, — вона гукнула Поліну Олександрівну. Обидві пішли слідом за ним. Весь час збиралися озватися до нього, та не зважувалися. І раптом він зупинився біля цього будинку і от стоїть! Стоїть, увесь час дивиться й дивиться. А на що тут дивитися? Хіба не бачив він, як великий будинок зводиться?

Думчев довго і нерухомо стояв на одному місці.

Потім у якомусь нетерпінні, немов обурюючись самим собою, він почав швидко змінювати місця спостереження.

…Пливла у ясному ранковому небі стріла крана з бункером, наповненим цементним розчином. Тріпотіли на легкому вітрі і то припадали до паркану, то злітали вгору до неба величезні червоні полотнища з словами “Достроково виконаємо й перевиконаємо піврічний план будівництва житлових будинків!” А з відчиненого вікна іншого будинку в небо лилася пісня:

Фраза урвалась, було чути лише настійний акомпанемент, і знову все починалось з самого початку:

Співачка в сусідньому будинку розучувала арію Наташі з “Русалки”, і розливався в свіжому повітрі її високий голос.

Вона замовкла. І стало чути, як дівчата-маляри, стоячи на підвіконнях, фарбуючи рами, відчиняючи й зачиняючи вікна, співають щось своє. Слова лісні були сумні, але дівчата співали безжурно і навіть дещо задерикувато, так, що ставало весело на душі.

А в небі, ранковому, голубому, високому небі пливла, пливла стріла крана з бункером. Ось кран рушив вздовж будови. Опустились троси. Ось вони знову йдуть у височінь. І стріла кружляє, кружляє над будовою — новою будовою, без риштувань.

До одноповерхового будинку, біля якого стояв Думчев, підійшли юнак і двоє дівчат. Не заходячи у хвіртку палісадника, перехилившись через низенький паркан, за яким росли кущі жасмину і троянд, юнак гукнув:

— Олю, Олю, швидше! Сергійко чекає на яхті. Адже домовились о дванадцятій!

— Йду! — відповів чийсь дзвінкий голос. Юнак і дівчата сіли на лавочці біля палісадника.

Думчев підійшов до них. Юнак підвівся і запропонував Думчеву сісти. Але Думчев не сів. Він ніби вивчав їх. Як широко і світло всміхаються вони! Як весело сміються, продовжуючи. свою розмову!

Грюкнула хвіртка. З палісадника вибігла Оля в білому платті з яскраво-синьою косинкою в руці. Вона заспівала:

Її друзі підхопили пісню і, взявшись за руки, побігли вулицею.

Думчев довго дивився їм услід.

Співала співачка. Співали дівчата-маляри, здалеку долинала пісня Олі та її друзів.

А в ранковому небі зовсім ажурною стала стріла з бункером. Легко, плавно і весело пливла вона у високому небі.

Нарешті Думчев ніби прокинувся і пішов у напрямку до свого будинку.

Ми йшли за ним. Але він нас не помічав. Він розмовляв сам з собою,

— Співають! Усі співають! Дивно! А будинок? Де, куди поділися обірвані мулярі в личаках, які зводили, скажімо, оцей будинок? Механізми… І всі співають. Звідки ж така радість? Як усе це зрозуміти?..

Так розмовляв сам з собою Думчев. А десь — далеко співачка знову заспівала:

“ДЯКУЮ, ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ ДЯКУЮ!”

Думчев замкнувся в своїй лабораторії і не виходив звідти. Ми вирішили його не турбувати. Так минув день.

Я дуже стомився від усього пережитого… Та й час було повертатися до Москви.

— Сергій Сергійович увесь час каже про дуже дивні речі, я не розумію йоло, — скаржилась мені Булай. — Скажіть, де був Сергій Сергійович ці роки? Звідки він повернувся?

Та я не поспішав з відповіддю. Адже мені треба тепер-таки, сьогодні або завтра, здійснити ще одну подорож з Думчевим, Пройти з ним шляхами десятиліть — шляхами, вже пройденими всіма людьми, ввести його у життя. Треба знайти для цього правильні слова, так багато пояснити. І він побачить, зрозуміє все, що відбулося за ці десятиліття. А тоді нехай і Булай дізнається про Країну Дрімучих Трав. А зараз всякі розмови і розпитування тільки схвилюють, стривожать. Надвечір другого дня я постукав у двері лабораторії Думчева. Вже час було мені від’їжджати з Ченська.

Я був дуже здивований, побачивши на обличчі Думчева зовсім несподівану усмішку, навіть по-дитячому ледь-ледь пустотливу. Вона то ховалася в кутиках губів, то з’являлася в блискові очей. Ніби перше знайомство з новим життя освітило його обличчя.

— Друже мій! — почав Думчев. — Я вже побачив, почув і примітив таке, що й слів не добереш!

— Для цього я прийшов до вас, Сергію Сергійовичу! Мені здається, що я допоможу вам швидше зрозуміти, відчути все, що ви ще побачите.

— Спасибі за ваші добрі наміри, але я не відстаючий учень у гімназії і…

Я зрозумів його: довго, надто довго він жив без людей, без будь-якої допомоги в Країні Дрімучих Трав, звик в усьому розбиратися самостійно.

— Ви мене не зрозуміли, Сергію Сергійовичу. Перед вами зовсім, зовсім нове життя…

— От я й хочу спробувати без будь-якої допомоги ввійти в це життя. Зрозуміти. Сам хочу! Все зрозуміти, все відчути! Тут моя гордість! Моя честь!.. — І Думчев різко змінив тему розмови: — Чи знаєте ви, Григорію Олександровичу, який сьогодні день?

— П’ятниця.

— Е, я не про те! Сьогодні найвищий і найсвітліший день у моєму житті! Я знову почав писати, відновлювати щоденник тих багатьох років, що їх прожив у Країні Дрімучих Трав. Я відновлю і знову напишу все те, що вітер по аркушиках розніс, розвіяв. Ось дивіться, — показав він на вузькі довгі аркушики, що лежали стосиками півколом на великому столі. — Нехай учений світ врахує мої спостереження і зважить на мої висновки.

— Щоденник ви писатимете довго, дуже довго. А я мушу їхати. Пробуду в Ченську ще день або два. За цей час прошу вас накидати статтю-заявку. Коротко, якнайкоротше викладіть в ній основну суть вашого щоденника, поставте віхи, за якими підете, напрямок ваших думок і зазначте основні відкриття. А я передам до журналу “Наука і техніка”.

— Як ви сказали? Заявка? Я не розумію цього слова. Адже не про патент і не про авторське свідоцтво на технічний винахід я клопочуся.

Я все старанно йому пояснив. І Сергій Сергійович мене зрозумів.

— Ах так… конспект… Треба скласти конспект.

Це слово “конспект” звучало в Думчева якось особливо виразно, ніби в цьому слові було закладено глибокий зміст, зрозумілий лише йому.

Скільки радості й запалу було в його очах!

— Дякую! Від щирого серця дякую! І я відклав свій від’їзд, з Ченська: дочекаюсь заявки Думчева.

Я звик до цього містечка з його садом, де дерева змикали над алеями свої крони; з тихими вулицями, де поруч із світлими, високими будинками, спорудженими зовсім недавно, стояли будиночки манірної кучерявої старомодної архітектури, будиночки, що нагадували мені деяких героїв побутових романів минулого століття; з бібліотекою-читальнею, в якій знайшлося так несподівано для мене багато чудових книжок. Мені все більше й більше подобалося це містечко за його ледь-ледь солонувате повітря, яке обвіває обличчя, коли вранці дивишся з вікна на далеке море.

Одразу за містом починався степ. Із степу, що вже вигорів під сонцем, двома рядами своїх каркасів тягнулися до міста недобудовані будинки. Шумів і пахкав паровозик на вузькоколійці, тягнучи платформи, навантажені піском, цеглою, блоками. Під’їздили вантажні крани, якими керував машиніст, що сидів у будці, забирали блоки просто з платформи на верхні поверхи, а робітники весело перегукувались з машиністом і між собою, викладали у височині ряд за рядом порожнисті блоки. А ген-ген, далеко в степу, здіймалася до неба гострокутна вишка і чути було різке, пронизливе рипіння лебідки.

Минув день-другий. “Мабуть, Думчев закінчив свій конспект”, — подумав я.

І от одного разу надвечір я зайшов до нього. Думчев повів мову про Країну Дрімучих Трав, про її чудових мешканців, про їхні гідні подиву форми. Він сподівався, що його спостереження допоможуть ученим внести багато нового в техніку.

— Усі ці дні й ночі я обдумував різні варіанти конспекту, вірніше — зовсім різні конспекти. Але завтра я відберу, неодмінно відберу найважливіше. Я певен, що мої висновки і положення підкажуть зовсім нові шляхи в ряді галузей техніки. Ось ще день-два — і все буде готове, — сказав він мені.

Звичайно, в мене не було сумніву щодо значення відкриттів, про які повідомить Думчев у своєму конспекті.

За кілька днів я знову зайшов до Думчева.

— Мій друже! — сказав він рішуче. — Вся Країна Дрімучих Трав сповнена відкриттів, і вся вона незвідана. Велика кількість проектів у мене в голові. І всі, всі однаково важливі. Який же конспект мені писати? Залишається одне: мовчки, зовсім — мовчки вказати людям на цю країну. І взагалі нічого не писати!

Коли я пішов із будинку з башточкою, в мене було таке відчуття, ніби Думчев захлинувся в морі спостережень та відкриттів, зроблених ним. Я шкодував, що не спитав Думчева про дивні ферменти, які так чудово впливають на людський організм, і про те, чи можна виготовити тут ці сполуки. Невже свят не довідається про цю таємницю? Я боявся, що моє запитання стривожить його: адже підвали, де зберігалися чудові газоподібні ферменти метаморфози, завалені і засипані землею. Все там загинуло.

МОЇ ПОМІТКИ НА КОНСПЕКТІ

За кілька днів я одержав два примірники конспекту Думчева. Вони були акуратно переписані гострим, чітким почерком. Очевидно, писала Булай.

А Думчев увесь час повторював: — З цього конспекту світ дізнається багато про що нове! Ви допомогли мені повернутися до людей! За це спасибі! Але всю велич вашого подвигу я особливо відчуваю зараз, коли ви пропонуєте мені свою допомогу. Спасибі вам за те, що ви передасте людям відкриття, які я зробив у Країні Дрімучих Трав!

Він багато і часто повторював “Спасибі, спасибі!”, був дещо збентежений і розчулений. Він не знав, як дякувати мені за те, що я беру таку велику участь у його справі, і сказав:

— Один примірник особисто для вас.

Мені чомусь не хотілося читати конспект у задушливому номері. Я дочекався ранку, взяв з бібліотеки книжки, довідники, словники і прийшов у сад, щоб розібратися в усьому.

Як давній друг, суворий і вимогливий, цей сад уже багато разів зустрічав мене своїм протяглим, безугавним шумом. Трохи звернеш з головної алеї — темно, тихо. Стежки позаростали травою. Сад не обгороджено. Але біля входу до головної алеї стоїть величезна дерев’яна арка, пофарбована в голубий колір. На арці привітний напис: “Ласкаво просимо!”

На великій, з похилою спинкою лаві я розгорнув книжки і почав читати.

Зелений коник стрибнув мені на ногу, підскочив і зник у траві. Я всміхнувся своїм спогадам. Десь зовсім поруч перегукувалися дзвінкі дитячі голоси.

— Паличка-виручалочка!

— Виручай!

— Знайшов! Виходь! Раз! Два! Три! Але я поринув у написане, і до мене вже зовсім здалеку долинало:

— Знай-шов! Знай-шов! Конспект Думчева починався незвично: “Люди науки! Я бачу, як ви читаєте конспект мого майбутнього щоденника. Дехто з вас, далекозорий, почепив окуляри, інший, короткозорий, зняв окуляри. А деякі одну пару окулярів наділи, а другу тримають про запас у кишені.

Дайте спокій своїм окулярам! Ідіть до першого-ліпшого ставка. Там ви знайдете щось набагато досконаліше. Спіймайте жука-вертячку. Так! Так! Я не божевільний; жука-вертячку. Він мешкає на межі повітря і води, тобто і в повітрі, і у воді. Але світлове проміння, яке падає в очі жука, коли він перебуває в повітряному середовищі, заломлюється на один лад, а світлове проміння, яке проходить крізь воду, заломлюється інакше — значно слабкіше. У вертячки кжне око поділене на дві половинки. Одна половинка лежить вище — вона бачить у повітрі, а друга, нижня, половинка бачить у воді. Фокусні відстані половинок різні. Коли вертячка ковзає по воді, верхня половинка спостерігає те, що діється у повітрі, нижня — те, що у воді.

Киньте свої окуляри! Дослідіть вертячку! Застосуйте цей принцип двофокусного зору! Виготовте собі скельця двофокусних окулярів!”

Тут я зробив помітку олівцем:

“Пізно! Касир у Москві, коли видавав мені залізничний квиток, подивився на мене крізь свої окуляри досить дивно. Це мене зацікавило. Касир пояснив: звичайні двофокусні окуляри! Їх можна замовити в будь-якій аптеці”.

Ця пропозиція Думчева, звичайно, застаріла! “Та, мабуть, подумав я, — далі я прочитаю щось нове і несподіване”. Я пропустив кілька рядків і зупинився на іншому місці.

“Люди! Ви риєте тунелі в горах, пробиваєте різні породи землі. Вчіться у жуків-шашлів! Досліджуйте, чому вони чують, де шар дерева тонший і де товщий”.

Далі Думчев писав про торедо новаліс — корабельного шашеля.

“Зверніть увагу на те, що цей шашіль — молюск, схожий на невеликого черв’яка, вкритий зігнутою пластинкою і легко проходить крізь найтвердіше дерево. Обов’язково дослідіть, як він пробиває це дерево. І створіть за прикладом торедо новаліс апарат для пробивання дерева”.

Висловлюючи сумнів, я написав на полях:

“Порада цікава, але навряд чи цей шашіль підкаже людині ідею винайдення нового бура”.

Думчев каже:

“Будівнику, вчись у бджоли економно будувати! Кожна стінка чарункового вмістилища використовується двічі. Тут усі переваги побудови вмістилищ з шестикутним перерізом. Яка економія будівельного матеріалу, і при цьому велика міцність! А саме: вага воску (будівельного матеріалу стільників) у шістдесят разів менша від ваги меду, що міститься у ньому”.

Я зробив самовпевнену помітку:

“Нащо рекомендувати увазі архітекторів чарунки з шестикутним перерізом? Фантазія архітектора не потребує підказок бджоли.

Найгірший архітектор, перш ніж побудувати споруду, створює план цієї споруди у своєму мозку. А потім, якщо потрібно, він змінює і поліпшує цей проект. Бджола нічого змінювати не може. Бджола завжди “будує” інстинктивно. Якщо проколоти чарунку, мед буде витікати. Але бджола носитиме й носитиме мед до цієї дірявої чарунки, відкладе сюди яєчко і запечатає порожню чарунку. Сліпий інстинкт! Вона й прилітає саме стільки разів, скільки треба для заповнення чарунки”.

І тут я згадав, як пробивав покрівлю гнізда, куди листярізна бджола відклала яєчко. А вона бездумно, інстинктивно все клала й клала нові покрівлі. І поклала стільки покрівель, скільки кладе завжди, “не помітила”, що всі вони були пробиті. “…Вага воску в шістдесят разів менша від ваги меду, що міститься у ньому”. Це заслуговує на увагу. Але віск як будівельний матеріал для людини?! Досить дивна пропозиція!

Думчев пише:

“Людино, навчись захищати свої будинки від холоду!

Самка богомола, відкладаючи свої яйця, вкриває їх особливою рідиною, яку безупинно виділяє. Ця маса з бульбашками повітря всередині захищає яйця від надмірної спеки і великого холоду. Дослідіть цю рідину”.

Моя помітка:

“Йдеться про теплову ізоляцію. Але ж повітря як ізоляційний матеріал давно відоме. А зовсім недавно техніка наших днів, враховуючи повітря як термоізоляційний матеріал, створила спеціальний вид піноскла. Матеріал цей легкістю і поруватістю перевищує навіть корок. Щоб одержати таку масу, потрібно було знайти спосіб регулювання утворення пористої структури в скломасі. Секрет полягає в тому, щоб пори з газом розподілялися в скломасі рівномірно”.

“Немає потреби в піні богомола шукати рівномірність розподілу окремих пор!” — подумав я.

Так із збентеженням читав я конспект Думчева і весь час робив помітки на своєму примірнику: “Пізно! Пізно!”

Дедалі важче ставало в мене на душі: невже марно минуло все життя Думчева? Що ж буде з ним, коли він сам у цьому переконається? Яку відповідь він дістане з Москви? Адже він з Країни Дрімучих Трав кидав виклик сучасній науці.

І от мені стало важко читати далі…

— Паличка-виручалочка!

— Паличка-виручалочка! — повторював я слідом за дзвіночками дитячих голосів.

Що ж мені робити?

А сонце підбилося, стоїть високо, воно пробивається крізь зелене листя, І тіні дедалі коротшають. Уже полудень.

— Паличка — ви-ру-ча-лоч-ка… — лунає то близько, то далеко.

Чи читати далі? Я не поспішав. Я чогось ждав.

ПІЗНО! ПІЗНО!

На часинку алея стала гомінка, строката. Дзвінкі молоді голоси, яскраве вбрання дівчат. З’явились, пройшли. Все затихло. З глибини саду чути два знайомі голоси. Впізнаю їх. Це Оленка і Павло.

— Останній м’яч я взяла біля сітки. Він був вирішальний. Навіть ракетка задзвеніла!

— Сьогодні відпочивай. Завтра півфінальна зустріч.

— Буду відпочивати й писати листа. Зовсім маленького, мікроскопічного.

— Як той, що його приніс у сірниковій коробці приїжджий… з Москви?

— Пригадуєш? Діжонваль… Ератосфен…

Сміх.

Пішли.

Я почав читати далі.

Думчев пише;

“Водяний павук-аргіронета підказує принцип побудови водолазного дзвона. Але є й інші порадники. Знайдіть личинку мухи-мулярки. Сама вона у воді, а хвіст її стирчить з води. Навіщо? Щоб дихати.

Коли вода підіймається, стає довшим і хвіст. Хвіст цієї личинки — дві повітряні трубки, два канали в прозорій оболонці. Ці трубки скорочуються якнайнесподіваніше. Тут є з чого здивуватись. І є чого повчитися. Будуйте такі самі прилади і спускайтесь на дно моря!”

Моя помітка:

“Про це я вже читав в аркушах Думчева про мандрівку із щоденником. Щоправда, в книжці про глибоководні водолазні спуски, випущеній зовсім недавно, автор прямо зіставляє скафандр з цією личинкою. Порівнюючи личинку і скафандр, він вдається до найбільш точних технічних термінів.

Автор каже про те, що хвіст личинки витягується у воді, як перископ, що він складається із зовнішньої прозорої оболонки з “зіркоподібною втулкою” на кінці і двома повітряними трубками, по яких всмоктується повітря.

В цій же книжці зазначається, що водолази в скафандрі використовують той самий технічний спосіб всмоктування повітря для дихання, яким користується ця комаха.

Говориться й про те, що трубки хвоста личинки на диво подібні до водолазних шлангів — вони не мнуться завдяки спіральному пружкові, який скріплює їх циліндричну форму”.

“Збіг! — думаю я. — Навряд чи винахідник скафандра звертався по пораду до личинки”.

На багато десятиліть потонув Думчев у Країні Дрімучих Трав, потонув у своїх спостереженнях. А життя йшло. Кожен винахідник, — працюючи над своїм винаходом, враховував пошуки інших, вивчав досягнення науки і техніки. А Думчев вимагає: людино, вчись у комах!

Так, так! “Вчись у павука! — твердить він у цьому конспекті. Вчись будувати мости, вчись нового способу виготовлення ниток у… павука!”

Я намагався розібратися в цих тезах Думчева.

“Павук учить будувати міст без биків, — пише Думчев. — Такий міст недорогий і міцний. Міст на ланцюгах”.

Дивна пропозиція! Адже люди вже давно будують ланцюгові мости. Без підказки павука.

Щоправда, в одному довідникові я знайшов замітку, яку легко було прийнята за жарт: ніби справді перший будівник висячого мосту звернув увагу на павутиння, протягнуте через стежку саду, яким він прогулювався одного погожого дня. Йому й спало на думку: чи не побудувати міст на залізних ланцюгах? Думчев пише:

“Ще в сімнадцятому столітті люди робили спроби використати павутиння для виготовлення тканин. Звичайно, не в цьому річ: з павутиння одягу не виготовиш. Але запозичте у павука самий спосіб виготовлення ниток!”

Далі Думчев пропонував винахідникам повторити той самий процес одержання нитки, який я спостерігав, коли попав у павутиння.

Я заглянув до енциклопедії і зазначив на полях конспекту Думчева:

“Запізніла пропозиція! У 1890 році вже було пущено першу фабрику штучного шовку”.

Роблячи помітку на полях, я зацікавився технологією самого процесу виробництва штучного шовку. І прийшов до висновку, що зіставляння павука, тобто живої машини, з віскозною машиною досить цікаве.

У павука краплинки клейкої рідини, виходячи з трубочок на бородавках, охолоджуються в повітрі і перетворюються на нитку павутиння.

Чи повторює цей процес прядіння павутини машина? В машині рідкий розчин вичавлюється з тонких капілярних трубочок— фільєр — і миттю на повітрі стає шовковими нитками.

Захопившись, я спробував точніше зіставити ці два процеси і записав:

“Прядильна машина і павук!

У павука — павутинна бородавка, залоза. Я колись уявляв їх як величезний нарост, з якого стирчать коротенькі прядильні трубочки. На кінцях цих трубочок містяться вивідні протоки павутинних виділювальних залоз.

У машини — прядильний розчин, що подається під тиском у тридцять-сорок атмосфер до трубопроводу, вичавлюється з фільєр — тонесеньких трубочок — з отвором від 0,05 до 0,1 міліметра. Іноді окремі трубочки замінені однією, на яку надіто платиновий ковпачок з багатьма отворами (понад п’ятдесят).

У павука — клейка маса, що виділяється у вигляді окремих ниточок, злипається на повітрі в одну міцну нитку.

В машини — вичавлений прядильний розчин тужавіє на повітрі у вигляді тоненької нитки і намотується на шпульку (сухий спосіб).

У павука — задня пара ніжок тягне за собою павутиння, не даючи йому приклеюватися до сторонніх предметів.

У машини — одержана нитка спрямовується на шпульку спеціальним емальованим вістрям.

З’єднування кількох ниток в одну відбувається за допомогою невеликих емальованих вилок.

Так! Але цей спосіб виробництва штучного шовку застарів. Є багато технічних новинок. Прядильний розчин після вичавлювання проходить через спеціальну рідину — відновлювальну ванну — і далі, тужавіючи, намотується. Таким чином, машина, створена людиною, давно перегнала павука! І все менше й менше процес виробництва штучного шовку нагадує процес павучого прядіння”.

Але чому раптом стало тихо в саду? Не чути голосів. Вітер гортає сторінки книжок і довідників.

На небі бистрі димчасті хмарини пливуть, зливаються. І ось уже темна хмара запнула небо й низько повзе над землею.

Стало холодно і вітряно. Час іти…

У номері готелю я дочитав конспект Думчева. Тут уже були більш ніж несподівані і дуже дивні положення й твердження.

Історія людської зброї починається, як гадає Думчев, у Країні Дрімучих Трав. Стародавня людина начебто запозичила свою зброю в комах.

Щоб довести це, Думчев твердить, ніби всі види своєї зброї людина колись виготовила за двома принципами: за принципом ріжучої площини і за принципом гострого клину.

Щелепи комах із зазубленими кінцями (принцип ріжучої площини) підказали людині виготовлення ножа, меча і шаблі. Рогач-олень — спис І кинджал (принпиц гострого клину).

Бронзовці, каже далі Думчев, не страшні бджоли. Нехай жалять: її твердий хітиновий покрив не пробити!

Людина це побачила, врахувала й виготовила щит, який захищає від ударів списа.

Бронзовка підказала людині: створи собі таку броню, як у мене!

“Дивне твердження, — записав я тут-таки збоку. — Ніколи, ні під час розкопок, ні в печерних і наскельних рисунках первісної людини, не знайдено ні сліду, ні натяку, ні вказівки на те, що первісна людина зверталася по підказку до світу комах.

Первинна зброя — ручна сокира, або рубило, грубо оббитий камінь, лук, стріли — все це ніяк не пов’язується з “технікою” в світі тварин”.

У конспекті Думчев розповідає, як комаха тягне, штовхає, пересуває вантаж, який у багато разів перевищує вагу її тіла. Він каже про ті органи комах, які пристосовані рити, скребти, різати, хвататися. Оце, мабуть, цікаво…

Я читаю далі — про витривалість комах.

Мешканці Країни Дрімучих Трав можуть жити без їжі довгі місяці, засинати на роки. Павук-хрестовик тягне своє павутиння завдовжки сімдесят два метри, не вживаючи ніякої їжі, а якщо здобич не потрапить до цієї сітки, він плете в іншому місці нову.

Сумно і тяжко читати цей конспект майбутньої праці Думчева, — праці, на яку вже витрачено десятки років життя в Країні Дрімучих Трав і ще підуть роки й роки. І настане час — працю буде завершено, і стане тоді зрозуміло: в основі її лежить ідея цілком довільна, випадкова і просто смішна: “Людино, вчися техніки в комахи!”

Усі поради і “відкриття” Думчева запізнались!

Конспект закінчувався таким самим незвичайним зверненням, як і починався:

“Вчені! Не на папірусах і не на пергаментах ви сьогодні пишете свої праці, а на папері з деревної маси. Не забувайте: паперові оси підказали людству, що папір можна виготовляти з деревних волокон. І з того дня велика економія у витрачанні коштів на папір у багато раз збільшила можливості поширення науки і знань”.

НЕСПОДІВАНИЙ ВІЗИТ

Як! Усі таємниці Країни Дрімучих Трав, покров з яких зірвав Думчев, усі загадки інстинктів мешканців цієї країни, що їх він розгадав, усі відкриття, які він зробив, — усе це постало переді мною у вигляді жалюгідного переліку на тему: “Людино, вчися техніки в комах!”.

Що трапилось? Я бачив, скільки нового Думчев відкрив, винайшов у Країні Дрімучих Трав. Я сам пересвідчився в— тому, що він може сказати людям багато що. Я був свідком, як підкорив він людському розумові інстинкти мешканців цієї країни. І все це наче зникло. У своєму конспекті Думчев — покірний раб якихось випадкових знань. Я пригадую його розгубленість, коли він мені сказав: “Тисячі варіантів конспекту у мене в голові, і всі однаково важливі”. І він усе відкладав, відкладав… Не зумів відрізнити головне від другорядного. І не Думчев вибрав проект, а один з проектів — найбільш випадковий — оволодів уявою Думчева, полонив його.

Очевидно, вся річ у тому, що в дні самотності в Країні Дрімучих Трав Думчев тисячі й тисячі разів готувався до розмови з людьми та створював у своїй уяві проекти, варіанти, нові й нові редакції цієї розмови. І ось невисловлені варіанти і варіанти варіантів множились, почали душити його. Що більше він мовчав, то менше міг розібратися і відібрати головне, що знайшов у Країні Дрімучих Трав. Усі відкриття і спостереження були для нього однаково дорогі і значущі.

Варіанти підкорили собі думку людини.

І от замість чарівної симфонії ми чуємо кілька безладних тактів.

“Конспект помилок”! Я написав ці слова на обкладинці рукопису Думчева.

Гіркота! Сум!

Годі! Час їхати! Я став знову складати речі в чемодан. Звичайно, Думчев — безстрашний мандрівник по невідомій країні — сам заблудився серед дрімучого лісу своїх знахідок, відкриттів, задумів і передбачень.

От уже вечоріє… Чи не зачинилася бібліотека? Треба встигнути здати книжки. Перекладу речі потім.

Я вийшов з готелю, а рукопис залишив на столі. Неуважність? Недогляд? Поспіх? Хіба неоднаково? Та лихо трапилося тільки тому, що конспект зі своїми помітками я залишив на столі, а сам пішов до бібліотеки.

Ледь сіявся дощик. Людей на вулиці не було видно. Небо заволокли густі сірі хмари. Було мокро і вітряно— Сумні, похмурі думки не залишали мене.

Що я напишу Думчеву з Москви?

Здати його рукопис до редакції? Але в ньому немає відкриттів. Ах, навіщо я, не подумавши, в гарячому пориві серця подав надію, запалив Думчева? Навіщо напросився відвезти його заявку? Думчев мені повірив. Він вірить, що здивує науку своїми відкриттями. А рукопис із редакції йому повернуть. Можливо, напишуть: “У вас є цікаві порівняння форм інстинкту в світі комах з технікою, яка створюється розумом людини. Замість того, щоб відкривати давно відкрите, напишіть захоплюючу книжку для дітей”.

Я згадав розповідь одного письменника про старого діда з великою сивою головою та обличчям кольору пергаменту. Цей старий колись тинявся глухим містечком і десятки років намагався всім довести, що він відкрив якісь зовсім нові способи і методи обчислень. Але його ніхто не слухав. Одного разу приїжджий студент-математик узяв його записи і побачив, що старий “відкрив” давним-давно відкриту таблицю логарифмів.

Старий не без труднощів переконався у правильності слів студента. Довго дякував йому і пішов до себе додому. Того ж дня його знайшли мертвим. Ось історія старого. Було вже зовсім темно. Я здав книжки і вийшов з бібліотеки. Низькі хмари висіли в небі, самотніми видалися мені вогні ліхтарів на вулиці.

З почуттям смутку сходив я з високого мокрого слизького ганку бібліотеки. До готелю залишалося пройти два квартали і провулок. Потім я дізнався: в цей самий час Думчев поспішав до мене — поспішав радісний і щасливий. Але ми розминулися.

Думчев не застав мене в готелі. І скоїлося те, чого я не сподівався і не передбачав.

Від Булай я довідався про все, що сталося з Думчевим цього дня.

Після обіду Сергій Сергійович, як і завжди, в супроводі Поліни Олександрівни вийшов з будинку і, проходячи повз нове приміщення школи, зупинився. Сюди під’їхала вантажна машина, свіжопофарбована, прикрашена гілками зелені. На ганок вибігли діти з веселими вигуками, гучним сміхом:

— По нас приїхали! По нас! В похід!

І на обличчі в Булай, коли вона розповідала про це, відбився щирий подив.

— Чому Сергій Сергійович зупинився? Дивиться, дивиться і не може надивитися. Наче ніколи не бачив, як піонери від’їздять до таборів.

Тут слід зауважити, що Поліна Олександрівна так ще й не дізналася, звідки прибув Сергій Сергійович. Вона не хотіла тривожити його розпитуваннями. А я так і не встиг і не знав, як їй розповісти про це.

Сергій Сергійович побачив, як висока білява дівчина зійшла з ганку і скомандувала:

— Струнко! До виносу прапора приготуйсь!

І, коли повз притихлих школярів, що швидко вишикувалися в лінійку і підкинули руки в салюті, під звуки двох фанфар і маленького барабана почали проносити прапор, червоний прапор з золотими літерами, на обличчі в Сергія Сергійовича був майже захват.

Він вдивлявся в очі дітей — сірі, блакитні, карі, чорні очі, такі променисті, жваві, блискучі. Ці очі гордо й суворо проводжали свій піонерський прапор.

Потім прапор встановили на машині і відразу все змішалося, загомоніло, засміялося. Діти, наздоганяючи і випереджаючи одне одного, хто як міг, з усіх боків лізли в машину. Шофер почав підсаджувати менших.

Але одна дівчинка, зовсім ще маленька, вигукнула:

— Я сама! Я сама!

Вона швидко, чіпко і спритно вилізла на колесо, перехилилася через борт — відлетіли набік дві кіски і синенька в складочку спідничка. Дівчинка стрибнула, сіла на лавочку поруч фанфаіриста і гордовито глянула на товаришів.

Тут уже Сергій Сергійович не витримав — він сам засміявся і помахав дітям рукою.

Шофер посигналив. Діти заспівали пісню. Машина зникла за рогом вулиці.

Потім Думчев пішов додому. Всю дорогу він мовчав. Цього разу навіть сам з собою не розмовляв, хоч був схвильований.

Мовчки він пройшов до лабораторії, замкнувся. Потім раптом спустився із своєї башточки і сказав Поліні Олександрівні:

— Я мушу признатися — головного, найголовнішого мені самому не зрозуміти…

Він був до краю збентежений, сів глибоко в крісло і задумався. І тут Поліна Олександрівна і сусідка Явдоха Василівна почали обережно розпитувати: чого ж він, власне, не розуміє?

— Я дивився, як зводиться будинок, як він швидко росте, а людей там майже і не бачив. Не здивувався. Побачив на вулицях замість кінних екіпажів та возів багато машин. Зрозумів. Але не здивувався. Ну от… Скажіть мені, звідки ці пісні? Звідки ця радість? І діти, і дорослі… І ранком, і ввечері. Інші люди!

— З чого ж тут дивуватися? Чого ж тут не розуміти, Сергію Сергійовичу? — сказала Явдоха Василівна, сплеснувши руками. — Чого ж тут дивуватися, Сергію Сергійовичу? — повторила вона і схопилася: — Ой, молоко на кухні збігло!

І тільки тепер Поліна Олександрівна дізналася, що Сергій Сергійович пробув, подібно до Робінзона, не зустрічаючи протягом цих довгих років жодної людини, в якійсь невідомій країні. Але в якій? Вона не зважувалася про це запитати.

О, як багато, багато доведеться йому взнати, перш ніж він зрозуміє нове життя!

Поліна Олександрівна почала з піонерів, яких він бачив цього дня, і перейшла до того, що відбулося протягом усіх минулих років.

Усмішка глибокої, зосередженої радості перетворила, осяяла обличчя Сергія Сергійовича. Поліна Олександрівна подивилася на нього і раптом упізнала, згадала цю усмішку. От саме з такою радісною усмішкою Сергій Сергійович колись, давним-давно, прийшов до неї І просив послухати написану ним п’єсу для скрипки. Перед тим як зіграти її, він сказав:

“Уявіть собі — широкий степовий шлях десь вдалині. Літній полудень. Спека. Все живе замовкло, заховалося, причаїлося. Така тиша в степу буває тоді, коли довго стоїть суха, жарка погода. Але ця тиша вся напружена. І ось звідкись здалеку чути грім, наближається гроза. І, передбачаючи грозу, долинають окремі голоси — про щось питають, щось вигукують. Удар дзвона. Тиша вибухла. Голоси зливаються в хор. Гроза розбурхалась не на жарт. Хор голосів вітає грозу, зливається з нею. Та ось гроза минула. Залишився урочистий хор. Вмився життєдайним дощем степ. Усе ожило. Хор поступово, поступово тане. Тільки близько, зовсім близько заливається радісною піснею степова пташка”.

І Поліна Олександрівна через багато-багато років знову побачила на обличчі Сергія Сергійовича ту саму посмішку, з якою він колись грав свою п’єсу для скрипки.

І все, про що розповідала Булай, Сергій Сергійович слухав так радісно, так гаряче, ніби він впізнавав у цьому дуже знайоме, близьке й рідне, що жило в його уяві, з чим зріднився він у своїх думках ще тоді, давним-давно. Лагіднішим і світлішим ставало його обличчя, і радісно шепотів він:

— Знаю! І все розумію… Знаю!

Стільки було переконаності в його вигуку: “Знаю!”, що Поліна Олександрівна подумала: “А чи не пожартував Сергій Сергійович, коли казав, що мешкав багато років у якійсь безлюдній країні?”

Схвильований, схопився він з крісла, де так довго сидів, слухаючи Булай, і вигукнув:

— Тепер розумію! Там, у Країні Дрімучих Трав… де я жив багато років… чи не про це там хотів мені розповісти мій Друг, з яким я повернувся сюди? А я!.. Я не слухав його, не розумів, образив там, у Країні Дрімучих Трав!

Поліна Олександрівна сплеснула руками:

— Яка країна?

Але Думчев не дочув.

— Біжу в готель! Вибачитись і сказати два слова.

Отже, ми розминулись.

Я йшов у цей час із бібліотеки до готелю: треба взяти чемодан — і на вокзал!

“Не забути б перекласти речі в чемодані. Рукопис… Обидва примірники… на самий спід”, — подумав я, вже підходячи до готелю.

Дощ припустив. З моря насувався туман.

Готель. Ключа у шафці на звичайному місці не було. Він стирчав у дверях. Я відчинив двері до свого номера і завмер.

Яскраво горіла лампа. Було тихо. Та де ж рукопис Думчева?

На столі його не було.

Він зник.

ДІВЧИНА, ЩО ЧИТАЄ РОМАНИ

— Товаришко чергова Хто був у моєму номері?

Мовчання у відповідь. Дівчина й далі читала.

Я підійшов, поклав руку на книжку І прикрив сторінку.

— Ох, це ви!.. — нарешті підвела на мене очі чергова. — Якби ви знали, який це чудовий роман!

— То хто ж був у моєму номері?

— Хто був!.. Я дала ключ від сьомого номера тому громадянинові з Москви… Він увесь час від’їжджав, від’їжджав, але так і не поїхав. Потім знову сказав: “Я їду” — І знову повернувся.

— Ви кажете про мене! Я ходив до бібліотеки. Ключ здав вам. Допіру повернувся, а ключ у дверях стирчить. Кому ви давали ключ? Хто вам його не повернув?

— Ой, виходить, то були не ви?.. “Герцогиня підвела свої дивні голубі очі: “Віконт! У звуках ваших фатальних слів…”

— То ви не знаєте, хто був у моєму номері?

— Пробачте!.. Згадала!.. Якийсь поважний чоловік приходив до вас… От я й дала йому ключ. Що ж, йому у коридорі чекати? Чемний такий! Нічого поганого від таких не буває.

Я махнув рукою, повернувся в номер і тільки тут помітив записку на столі:

“Мій друже! Чи знаєте Ви, з якою радістю я йшов, майже біг до Вас! Яке світле свято було в мене на душі! І ще: я хотів додати аркуш-другий до мого конспекту. Але панночка, яка чергує в готелі, видалася мені трохи неуважливою особою, і я не наважився залишити їй свої аркуші.

В номері Вашому на столі побачив свій рукопис, почав підкладати нові аркуші і тут прочитав Ваші помітки на полях. На якусь мить впав у розпач. Але опам’ятався. В конспекті моєму нема помилок! Чимало таємниць розгадав я і чимало відкриттів зробив у Країні Дрімучих Трав. Але з них я вибрав ті, які дорожчі і ближчі моєму серцю і найважливіші для науки.

Ах, мій молодий друже! Ви, Ваше покоління, — чи знаєте Ви, які важкі, які нестерпні були часи тоді, коли я був молодий? Яким самотнім я себе почував!

А потім на довгі роки Країна Дрімучих Трав…

Жити мені залишилось недовго. Я старий.

Зараз мені дуже тяжко. Я хочу залишитися сам.

Трохи побуду на самоті. Самотність поверне мені душевну рівновагу. Отже, ми не скоро побачимось. Та й Вам час від’їздити… Прощавайте!

А я ж Вас полюбив.

Ваш Сергій Думчев”.

Я пішов, майже побіг до Думчева. Але лабораторія була порожня. В грубці догоряв вогонь. Біля грубки валявся обгорілий аркуш. Це, очевидно, було все, що залишилося від конспектів Думчева. Поліна Олександрівна була внизу, у своїй кімнаті.

— Сергій Сергійович узяв парасольку і кудись квапливо пішов. Я гадала, що він знову пішов до вас. Адже перший раз він вас не застав. Де ж він? Такий туман! Дощ!

ЗУСТРІЧ У ТУМАНІ

Цієї ночі на море впав туман. Яка темінь! Вогко, неприємно, холодно. У сивій, густій сітці дощу загубився шлях до селища наукових працівників.

Чому я кинувся сюди, шукаючи Думчева? Сам не знаю! Можливо, тому, що цією дорогою я з Думчевим повертався до міста.

Думчев хоче залишитися на самоті? Нехай! Але стара людина, яка не знає ні нових вулиць цього міста, ні шляхів до міста, — і сама в тумані, під дощем…

До краю стурбований, у розпачі, картаючи себе за те, що так недбало повівся з рукописом Думчева, але все-таки з надією, з останньою надією, що він десь тут, поруч, на цій дорозі, — я поспішаю, шукаю, кличу:

— Думчев! Думчев!..

Мій плащ і костюм змокли, струмки води текли на комір.

А я все йшов і гукав:

— Думчев! Думчев!

— Ге-ей! Хто кричить? Віз у тумані мало не наїхав на мене. На возі-двоє людей. Я розпитав їх, хто такі, і довідався: це був Микола Сєнцов, учень сільськогосподарського технікуму, і санітар з міської лікарні.

Питаю:

— Чи не бачили ви на цій дорозі старою чоловіка?

І ось що розповів мені Микола:

— Години дві тому в тумані я мало не наїхав на чоловіка, ось як на вас зараз. Стрілка — моя коняка, відразу зупинилася. Чоловік відійшов убік. Я присвітив електричним ліхтариком і бачу: старий, невисокий на зріст, під великою парасолькою. Схожий на нашого викладача хімії. Тільки той в окулярах. Я й кажу йому:

“Громадянине, сідайте! Підвезу!”

Він сів. Поїхали поволі. Зовсім недалеко від’їхали, а дідусь цей уже хоче злізти з воза. Я йому допоміг.

“Дякую, — каже, — юначе. Я вже приїхав”.

“Куди, — думаю, — він приїхав? Житла тут не видно, дощ”. Громадянин цей звернув кудись убік, потім знову вернувся на дорогу, іде-бреде… Я поїхав поряд з ним, але він мене не помічає. Голосно сам із собою розмовляє. Потім із дороги кудись звернув. І знову на дорогу повертається.

Думаю: “Як усе це зрозуміти? Що він шукає в такій темряві і в такий дощ?”

Я знову до нього:

“Громадянине, я можу ще підвезти вас!”

Сів, поїхали разом.

“За годину в селищі будемо, — кажу. — Зігрієтесь”.

“Мені не туди. Я скоро злізу. Альтанку пошукаю”.

“Яку там альтанку він шукає на дощі?” — подумав я і хотів засміятися, але згадав.

“То ви ту альтанку шукаєте, що за гаєм?.. Вона ж зовсім розвалилась. Ніхто туди й удень не ходить. А зараз дощ, ніч”.

А він усе в туман вдивляється. Нарешті я зрозумів: хвору людину везу. Може, професора якогось? Дбайливо прикрив йому плечі брезентом. Поїхали. Професор довго мовчав, потім почав розмовляти сам до себе. Про якихось дивних тварин з якоїсь неіснуючої країни. І знову замовк.

А дощ уже ллє як з відра. Я зіскочив із воза, на ноги йому поклав мішок з сіном, поправив брезент у нього на плечах.

“Спасибі, юначе! Ваші батьки добре виховали вас”.

Я кажу:

“Нема у мене батьків. Вони померли, коли я зовсім маленький був”.

“А хто ж виховував вас?”

Пояснюю:

“Ріс у дитбудинку. Потім ремісниче училище, а тепер я в технікумі. Взагалі, комсомол виховав”.

А він питає:

“Хто, хто? Як ви сказали? Не розумію…”

“Ну, — думаю, — треба швидше їхати. Він зовсім хворий”.

Зіскочив з воза. Черезсіделок підтягнув, попругу й супоню перевірив. Повернувся до воза, а громадянина мого й нема!

Тут я собі наказую: “В’язи собі, Миколко, скрути, але хворого знайди і до лікарні відвези”.

Завернув я Стрілку назад до міста, погнав просто до лікарні. Посадив на воза санітара — і назад… Оцього професора ми й шукаємо. Скрізь винишпорили. Треба в гаю пошукати… — закінчив свою розповідь Микола Сєнцов.

Туман начебто розвіявся, але дощ то вщухав, то знову лив.

Я залишив Миколу з санітаром на путівці й наказав їм чекати. А сам побіг з ліхтарем по алеї. Так, тут десь альтанка. В ній ми вдягалися. Чекали вечора…

Алея! Яка вона в темряві нескінченна!

А що, як Думчев заблукав, стомився, заснув десь або впав?

Ось і акація. Вона заслоняє вхід до альтанки. Я різко відхилив гілки, вони рясно оббризкали мене дощем. Мій ліхтар освітив напівзогнилі стовпи від столу і лавочки. Нікого…

Швидше до бази Райхарчоторгу! Мабуть, він там!

Яка тиша! Тільки стукотять краплини по дірявому даху альтанки. Та що це? Чи не причулося мені? Якесь зітхання.

Я оглянувся. Світло ліхтаря впало на стовп біля акації, і за ним, за цим стовпом, Думчев…

— Сергію Сергійовичу!

Він виглянув з-за стовпа і тієї ж миті відвернувся від мене.

Я кинувся до нього. Заклякла, холодна, крижана рука. Він увесь тремтів. Його морозило. Думчев не дивився на мене. Я гукнув Миколу Сєнцова і санітара. Вони підбігли до нас. Санітар швидко зняв ватянку і надів на Думчева, накинув на його плечі свій брезентовий плані. Думчев мовчки всьому підкорявся. Коля взяв його під руку. Ми пішли. Санітар освітлював ліхтарем шлях. Іноді світло ліхтаря падало на Думчева: обличчя стомлене, бліде, але очі суворо й уважно дивились повз нас кудись у далечінь. Усі мовчали. Так дійшли до путівця, де стояла конячина, прип’ята до придорожнього дерева.

— До лікарні? — спитав Микола Сєнцов. Я нахилився до нього і тихо сказав:

— Сергієві Сергійовичу буде краще вдома.

Віз рушив з місця. Було зовсім чорно. Дощик, тепер уже млявий і нудний, шумів у листі придорожних дерев. Усі мовчали. Віз спокійно і повільно котився дорогою до міста:

МАЙДАНЧИК КВІТІВ

Шумить полудневим гомоном Москва. Безупинно мчать машини, обминаючи майданчик біля станції метро, мчать угору, до Арбата. Гудки машин, дзвінки трамваїв висять у повітрі. Всього мить-другу, і вщухають. І, наче доганяючи, розшукуючи звуки, що вже розтали, тут-таки виникають нові гудки і дзвінки, виникають уперто і безперервно, щоб посилити цей гомін і так само розчинитися в ньому.

Шумить Москва. Машини мчать до Арбата. Біля станції метро багатолюдно. До інституту на Метробудівську і до трамваїв поспішають, вибігаючи з метро, студенти І студентки. Їм назустріч ідуть люди, повільно і важко, швидко і жваво, щоб спуститися в метро і за кілька хвилин уже бути в магазинах на Петрівці, стати з другою зміною до робочого верстата, сісти за робочий стіл десь у Сокольниках чи на Красносельській.

Тисячі й тисячі кроків! Усе злилося в один довгий різноманітний гамір.

Ось уже два дні, як я в Москві. Робота, турботи, зустрічі, справи, телефонні дзвінки, — все ніби злилося з цим шумом і гамором. І ці турботи далеко відсунули від мене все те, що було кілька днів тому.

Як давно це було! Та чи й було?

Віз у тумані… Микола Сєнцов і санітар… Темна гладінь шосе, напівзруйнована альтанка… А в ній Думчев. Сам під дощем. Потім знову шарудіння коліс воза по шосе… Ми тоді ж уночі здали Думчева під опіку Поліні Олександрівні, А вранці я дізнався, що Сергій Сергійович лише трохи застудився. Він просив тільки про одне: нікого до нього в лабораторію не пускати.

Я відразу ж попрощався з Булай. Вона записала мою московську адресу.

Потім я завітав до Тарасевича. Він ще не повернувся з обласної конференції. Я залишив у нього свою адресу і того ж вечора сів у поїзд на Москву…

Як весело, гамірно і яскраво тут, біля метро! Напівкільцем стоять продавці квітів.

Під серпневим, ще гарячим сонцем горять вогненно-червоні настурції в низеньких глиняних глечиках. До жердинок, прибитих біля столів, прив’язані готові букети квітів, обрамлені обов’язковою узорчастою папороттю. З кожного букета дивляться і пишаються своїми червонястими, малиновими і жовтогарячими тонами жоржини. Але намагаються сховатися в букеті і стати непомітними білі кульки перлин. Даремно. Їх видно, вони надають лагідності і скромної принадності букету.

Квіти серпня! Ваші барви такі яскраві, інтенсивні і розмаїті!

Та скоро осінь. Дощ…

Жовте в’янення.

І отут, цієї хвилини, на цьому майданчику, біля кошиків з квітами, я раптом згадав живий вогонь тих, інших барв.

Країна Дрімучих Трав! Я тоді ждав: от-от відчиниться брама в огорожі з надкрилля мідного жука! І переді мною вже не огорожа, а велетенська театральна завіса, палаюча, сяюча зовсім незнайомими мені барвами.

Ага! Яка ж таємниця криється в силі, яскравості, химерності та різноманітності тих барв? І чому Думчев твердить, що ці барви вічні і ніколи не потьмяніють?

А що, коли… коли тут приховане якесь відкриття? Адже можливо… Як знати!

Надто вже легко і швидко я назвав конспект Думчева “конспектом помилок”! І от образив стару людину. Даремно я умовив його писати незвичну для нього заявку. Заявка! Навіть звучання цього слова було чужим для його слуху. Я дезорієнтував його. А чим і як я допоміг Думчеву?

Ось, наприклад, він показав мені чудесні барви на спорудженій ним огорожі біля літнього будинку. І палко говорив про них, як про велике відкриття. Кому б про це розповісти? Перевірити, запитати…

Чи не звернутися мені до Калганова? Він фізик. Проблеми світла, кольору і барв — його галузь. Про нього я частенько читав у наших газетах.

Так! Сьогодні-таки, якщо встигну, піду в інститут до Калганова. Після кінозйомки, після репетиції.

У павільйоні кіностудії, дивлячись при яскравому світлі юпітерів на декорацію, я й далі думав про думчевські барви. І на репетиції в темному залі для глядачів, за режисерським столиком, над яким горить самотня лампа під темним абажуром, у спокійній, ледь-ледь напруженій тиші, що порушується репліками акторів на сцені, дивлячись, як освітлювачі добирали колір софітів та освітлювали декорації, я знову згадав слова Думчева.

“Ах, ця зелень весни, намальована в театрі на фанері і картоні! Чи змінюється вона разом з музикою оркестру? Ні! Барви застигли раз і назавжди…”

Репетиція закінчилась о четвертій годині дня. Ще встигну зайти до Калганова!

НАСАМПЕРЕД — ЕКСПЕРИМЕНТ!

Ще вирував московський день, а я вже був у кабінеті фізика Дмитра Дмитровича Калганова. Він попросив мене зачекати, поки кінчить розмову зі своїми співробітниками. Розмова їхня була для мене незрозуміла — про якусь складну фізичну проблему.

Обличчя фізика мені чимось нагадувало відомий портрет Єрмолова, безстрашного героя битв проти Наполеона.

Та фізик Калганов не воїн, він вчений і живе не в дев’ятнадцятому столітті, а в наші дні. Він не воїн. Але цей жест, чіткий і владний, ці рухи без будь-якого відтінку метушливості… Який лев’ячий поворот голови! Риси обличчя великі, різкі, майже могутні. Голос розкотистий…

Я дивився і думав: “Справді, така людина наведе порядок у коловороті наукових проблем, проектів, задумів і пропозицій — наведе добрячий хазяйський порядок на своєму вченому подвір’ї”.

— Хочете — вірте, хочете — ні і вважайте все це за фантастичну повість… — так почав я свою розповідь про Думчева, коли Калганов посадив мене в крісло поруч себе.

Спочатку він слухав мене з якоюсь лютою добродушністю. Та коли я заговорив про ярмарок, де давним-давно Думчев показав свій перший політ, а меткий купець за показ смертельного номера лічив п’ятачки, очі в Калганова заблищали, він рвучко відвернувся од мене і почав розглядати щось у вечірньому вікні.

Потім пильно глянув мені в вічі й заговорив:

— Скільки знищених, задавлених народних талантів! То були прокляті часи. Вони’ загнали Ціолковського з його розрахунками на горище, втиснули Мічуріна у півнаділу землі…

Калганов замовк…

Коли я почав розповідати про те, як Думчев, що його я знайшов у Країні Дрімучих Трав, наполегливо пропонував перейняти в комах різного роду технічні “доцільності”, як він висловлювався, Калганов схвильовано підвівся з крісла.

— Он як! Он як! — повторював він.

— Ви дивуєтесь? — спитав я.

— Ні, з чого тут дивуватися? Людина здавна придивлялася до великої лабораторії природи, вивчала її не тільки заради пустої цікавості. Вона фіксувала все повчальне, використовувала, примушувала собі служити. Людство й надалі наполегливо і допитливо досліджуватиме, відкриватиме нові й нові закони природи, щоб керувати ними. Оволодіваючи природою, підкоряючи її собі, змінюючи її, наука не сліпо, не механічно наслідує готові зразки. І нічого страшного не бачу в тому, щоб скористатися з підказки природи. А як же інакше?!

“Треба швидше запитати Калганова про головне”, — подумав я. І став розповідати про те, як Думчев у Країні Дрімучих Трав привів мене до свого літнього будинку, а я зупинився, зачудований барвами його огорожі. Огорожу було складено з крил звичайних метеликів. І ця огорожа мінилася і виблискувала барвами надзвичайно яскравими і красивими, а Думчев мені сказав, що ці крильця природа не забарвила, що складаються вони з безбарвних прозорих лусок і не мають у собі забарвлюючих пігментів у вигляді кольорових крупинок.

— Скажіть, як зрозуміти Думчева? Адже, якщо вони безбарвні, не забарвлені, то звідки ж ця гра барв? Як зрозуміти? Адже це нісенітниця!

— Ні, не нісенітниця, а правильне спостереження, — спокійно відповів Калганов.

— Правильне спостереження?! І Думчев не помилився? Хіба прозоро-безбарвне може бути барвистим?

— Щоб ви мене зрозуміли, чому прозорі, безбарвні крильця метеликів виграють яскравими барвами, я почну, звичайно, з найпростішого. З того, що таке світло і колір.

Будь-яке тіло випромінює в простір енергію у вигляді електромагнітних хвиль, довжина яких змінюється залежно від температури тіла: від десятків мікронів до мільйонних часточок мікрона.

Залежно від частоти коливання розрізняються хвилі: електричні, інфрачервоні, світлові, ультрафіолетові, рентгенівські та інші. Наше око може сприймати лише світлові хвилі. Ньютон довів, що біле світло, яке ми бачимо, є сукупність кольорових променів.

Ви, звичайно, знаєте, як було розкладено промінь світла.

Ньютон поставив скляну призму на стіл. Сонячний промінь ударив у призму і заломився на сім кольорів райдуги: червоний, оранжевий, жовтий, зелений, голубий, синій І фіолетовий. Між сімома кольорами немає різкої межі: є взаємні переходи від одного кольору в інший. Наприклад, між жовтим і зеленим розрізняють ще колір листяної зелені, між зеленим і блакитним — колір морської зелені.

Різному числу коливань світлових хвиль відповідають свої кольорові тони.

Як відомо, звичайно предмети позбавлені власного кольору. Вони мають здатність відбивати, заломлювати або поглинати промені.

Що таке колір чорного предмета? Всі світлові промені, що падають на цей предмет, поглинуто, і поверхня предмета не відбила ніяких променів.

Що таке синій колір? Синя барва. Поверхня предмета поглинає всі кольори спектра, а синій колір відбиває. І ми бачимо предмет синім.

Так фізика пояснює природу світла і кольорів.

Найтонша, прозора і зовсім невидима луска, що вкриває крила метеликів, — наче набір прозорих пластинок, що якось особливо, своєрідно пропускають світло. Товщина цих пластинок, або лусочок, різна і сумірна із світловими хвилями різної довжини. Та чи інша пластинка забарвиться у відповідний колір, який, проте, залежить від кута зору глядача.

Ось перед вами приклад, що ясно показує, як змінюється забарвлення залежно від товщини плівки: мильна булька. Як часто дітей зачаровує примхлива зміна забарвлення мильної бульки! Ця зміна, ця гра барв здається випадковою, несподіваною. Але тут у чергуванні кольорів є сувора закономірність. Коли мильну бульку починають надувати і плівка її груба, вона ще позбавлена кольору. Та ось булька роздувається — плівка стає тонша, на її поверхні починають мінитися веселкові барви. А тим часом мильна плівка не забарвлена, в ній немає барвних пігментів.

Та не в усіх метеликів такі крила. Є метелики з пігментним забарвленням, і це забарвлення вицвітає, вигоряє. Є навіть група метеликів з такими крильцями, в яких поєднуються пігменти забарвлення з прозорістю окремих пластинок.

Ваш Думчев вибрав ті крильця, в яких промінь світла — самий лише промінь світла! — створює чарівне забарвлення. Він звернув вашу увагу на того метелика, в крильцях якого відсутній пігмент барвної речовини.

І важке почуття обурення на самого себе (нащо я, не знаючи суті справи, так легковажно поставився до людини?), змішалося в мені з хвилюванням і радістю.

— То що ж! — вигукнув я. — Виходить, думка Сергія Сергійовича на правдивому шляху? Виходить, він має рацію — такі барви вічні, вони ніколи не вицвітають!

— Так, так! — жваво відгукнувся Калганов. — Його спостереження і висновки правильні. Гра барв на таких поверхнях вічна,

вона ніколи не вичерпається. Промінь світла завжди струмує над землею і, проходячи крізь крильця метелика, засвічує гами барв. Я підвівся з крісла і схвильовано мовив:

— Сьогодні-таки напишу, потішу Думчева! Тут вирішується доля людини!

Калганов спокійно зауважив:

— Не захоплюйтеся! Звичайно, промінь світла завжди струмує над землею. Але метелики живуть дні, тижні, а лусочки їхніх крилець дуже й дуже тендітні…

— Так! Яка ж тут вічність! — сказав я, засмутившись, і опустився в крісло.

— І все-таки тут правильна підказка, тонке спостереження. Барви… барви з променя світла, який проходить крізь найтонші, прозорі лусочки… Школи ще людина не застосовувала таких. Я врахую спостереження Думчева. Тендітні крила метеликів!.. Та наш інститут шукатиме плівки міцніші, ніж лусочки. Я вже сказав: сліпо, бездумно наслідувати природу смішно… Тут Думчев наївний. Але спостереження — творчо осмислене!.. О!.. Чи знаєте ви, що таке гостре, влучне, вчасно зроблене спостереження? Три слова викарбувано на фронтоні біологічної станції в Колтушах. І слова ці: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. Це улюблений девіз нашого Івана Петровича Павлова. Так, так, я випробую, перевірю! І тоді скажу. Насамперед — експеримент! Дзвоніть, цікавтеся. Буду радий.

УНОЧІ НА ВОЛХОНЦІ

Годинник на кремлівській вежі вже вибив північ, а біля станції метро все ще стоїть кошик з квітами. Біля нього продавець.

Скоро до ранку затихне Москва, заспокоїться ненадовго в прохолодній і по-літньому неглибокій тиші. Тиша ця вже давно пробиралася до міста, та її лякали тисячі окликів, окриків, вигуків, лякали сміх, пісня… А гуркіт вулиць і площ змушував її зупинятися. І все-таки тиша пробралася. Просочилась. Прийшла.

Ніч.

Над входом у метро дедалі яскравіше світиться шпичаста літера “М”. Зараз там, унизу, проходять останні поїзди, їх зустрічає колонада величних багатогранних мармурових стеблин. Із кожної стеблини виривається могутня квітка. Вона тягнеться вгору, і, підсвічувана прихованим м’яким світлом, розтікається по стелі у візерунку прекрасної п’ятикутної зірки.

І вся колонада цих квітів говорить нечутною мовою про велич, простоту і благородство.

Нагорі, за арками входу і виходу з метро, чорніє тінистий густий Гоголівський бульвар. Кіоск з водою яскраво освітлений, але вже зачинений. Дедалі квапливіші і чутніші стають кроки перехожих: не спізнитися б на останній поїзд!

Ось із метро вибіг юнак. Подивився довкола. Підійшов до кошика з квітами. Він в окулярах, з книжкою під пахвою. Купує квіти. Він нетерпляче дивиться то на годинник, що на розі вулиці, то на двері метро, які от-от зачиняться. Чекає на когось? Він опустив руку, і квіти торкаються землі. 1 раптом мчить зі своїм букетом вниз і зникає за дверима, які починають зачиняти. Майданчик перед павільйоном метро спорожнів. Двері зачинилися. Продавець складає до кошика квіти. Йде.

Навколо тихо. Я не поспішаю. Я думаю про те, що завтра знову піду до фізика Калганова. Що він мені відповість? Ось прийду: “Пам’ятаєте, таємниця вічних барв Думчева…”

М’яко і спокійно освітлюють майданчик молочні кулі ліхтарів.

І в цю хвилину постала переді мною грізна, дика Країна Дрімучих Трав: виник то наростаючий, то затихаючий, але нескінченний, безугавний шум трав, що їх розгойдує вітер. І Думчев… Сам один серед живих машин, сліпих і багатооких, потворних і отруйних! Кожен крок загрожував смертю. Та він людина, і його гордий розум переміг.

Час додому. Вже пізно.

Ось і Волхонка. Нерухомо лежить на асфальті узорчата тінь від грат величезного подвір’я Інституту Академії наук. На небі повний місяць. Білі колони музею красних мистецтв стали такі, ніби хтось підсинив їхню білість. Скляний прозорий дах музею чоірніє. А квіти тютюну, що ростуть вздовж стежки до головного входу, стали раптом різко білими, розкрилися.

Тихо і місячно на Волхонці. Легкий вітрець приносить пахощі розквітлого тютюну. Лягла і простягнулась по асфальту тінь самотньої липи. Ледь тремтить листя. І в нічному примарному світлі такі легкі, невиразні, такі хисткі й мінливі тіні цього листя, що зупиняєшся: як же ступити на цей дрімотний візерунок?

Все стихло. Пливе ніч над Москвою…

Ось і двері моєї квартири. В поштовій скриньці газета… одна… друга… лист.

Потім дзвінок по телефону, зовсім непотрібний. Ще дзвінок — той, якого давно чекаєш.

Але хто це тихо шкребе шибку відчиненого вікна? Це, мабуть, сусідський кіт: він увесь чорний, з крихітним білим “галстуком”. У сусідів вікна зачинені, і він обережно карнизом пробрався до мене, Рама відчиненого вікна заважає. Я йому допомагаю ввійти.

— Заходьте, гостю, заходьте! Небо вже потемніло, і буде дощ — ви можете намочити лапки. Заходьте, гостю!

Кіт спокійно і неквапливо вмащується на столі біля склянки з волошками.

“Ви, волошки, були вдень сині, а стали зараз, при лампі, ліловими. Деякі зовсім посивіли. Ті, що відцвітають. Ось я вас відсуну, а то кіт так розвалився, що ще скине зі столу склянку”.

Я не відводжу очей від сивих волошок, і тривожне, тоскне почуття поймає мене: “Що скаже завтра фізик про вічність барв? Що напишу я Думчеву?”

У відчинене вікно потягло свіжістю з Москви-ріки. Надворі зовсім темно. Небо заволокли хмари, і м’яко стукотить по підвіконню дрібний дощик. Незабаром осінь.

НІ, НЕ ПОМИЛКА, А ВІДКРИТТЯ!

Я повертався додому від фізика Калганова дуже пізно. Були тихими старовинні провулки Москви. Мирно горіли лампочки біля воріт, освітлюючи з-під бляшаного козирка номер будинку і спокійне півколо літер — назву провулка.

Люди давно сплять. Вікна будинків і будиночків темні.

Як часто в цих провулках такої пізньої години мою душу оповивав смуток: чорні, порожні, чужі вікна якось вороже дивилися на мене, самотнього перехожого в безлюдних провулках — адже я порушував лункими кроками їх короткочасний нічний спокій!

Але зараз мені здавалося, ніби вікна радісно й привітно зустрічають мене ковзким відсвітом ліхтарів по чорних шибках. Радісна звістка була в мене для Думчева.

Калганов з кимось розмовляв телефоном, коли я ввійшов до його кабінету. На хвилину він перервав розмову, привітався зі мною і сказав:

— Моя розмова стосується вас. Слухайте! І Калганов продовжував телефонну розмову:

— Що? Ні, ні! Це ж денне світло, не лампи денного світла, які Освітлюють підземний вестибюль метро. Тут барви… Що? Ви чули? Навіть бачили, як стіна і плаття світяться барвами в темряві? Але це зовсім не те. Стіна, стілець, плаття… якщо до їхнього забарвлення додати солі кадмію та цинку й опромінити ультрафіолетовим промінням, почнуть світитися. Це люмінесценція. А я кажу зовсім про інше… Як мене зрозуміти? А ось як… Чи ганялися ви коли-небудь за метеликами? Пускали мильні бульки? То згадайте чарівну пру кольорів у мильній бульці. Та плівка мильної бульки миттю лускає. А лусочки метелика… до них краще не доторкатися — такі вони тендітні. Але уявіть собі надміцну плівку мильної бульки або надміцні лусочки на крилах метелика. Такий надміцний прозорий склад я намагаюсь одержати з особливої пластмаси… Що? Думаєте, не доб’юсь? Все це лусне, як мильна булька на соломинці? — Калганов гучно засміявся. — Ви забули, що я фізик. Вірю тільки в експеримент. Знайду. Випробую. Перевірю. Вам покажу… Що? Адже і конструктор літака не забезпечує свій апарат пір’ям птахів. О, дійшло! Ви питаєте, нащо все це? Це зовсім новий, зовсім незвичайний матеріал для облицьовування будинків… Що?.. Мрія? Постараюсь, щоб мрія стала дійсністю!

Калганов попрощався із своїм співрозмовником, поклав телефонну трубку і звернувся до мене:

— В нашій лабораторії, устаткованій унікальною технікою, я шукаю, і, здається, вже знайшов речовину, товщину стінок якої вимірюватимуть десятими частками мікрона. Лусочки метеликів… мильні плівки… Ми одержали нову надпрозору і надміцну плівку. Її буде використано для виготовлення стандартів великої кількості пластинок різної, досить малої товщини. Фізик об’єднається з художником і архітектором. І тоді речі широкого вжитку, житла, будинки заграють перед кожним з нас всіма кольорами райдуги…

Я подумав: “Ось уже відбувається перевірка спостережень Думчева, ось уже виявилося, що його міркування правильні і, може, що я сам, назвавши його заявку конспектом помилок, припустився великої помилки?!”

У двері кабінету постукали. Зайшов асистент Калганова, високий, блідий, дуже неквапливий чоловік. Спокійно і пильно подивився на мене сірими очима, вклонився і, не поспішаючи, сів на край великого шкіряного дивана.

Калганов і асистент почали розмову про експерименти над надміцним облицювальним матеріалом. А я все думав про те, як потішу Думчева. Завтра-таки літаком вилечу на один день до Ченська.

Калганов і асистент продовжували свою розмову. А я вже уявляв собі майбутню зустріч з Думчевим. І тільки окремі слова їхньої розмови доходили до мене: електроліз… покриття електролізом… окиси на поверхні металів… кольори мінливості… покриття лаком…

Асистент пішов.

Калганов сказав:

— Я написав листа Думчеву. Я поздоровляю його і дякую йому.

— Давайте мені листа. Завтра вранці я вилітаю до Ченська.

— Оце чудово! Щасливої дороги! — Калганов раптом гучно розсміявся. — А Країну Дрімучих Трав ви придумали так… для цікавості… Признайтеся! Ваш Думчев просто любитель-ентомолог. Спостерігач природи.

Я промовчав і став прощатися. Калганов вийшов з кабінету.

— Я проведу вас, — сказав він мені. Ми пішли тихими, світлими коридорами інституту. Легко відчинилися скляні двері. Калганов спустився на кілька східців і зупинився. З дерев у скверику стікали рідкі краплини дощу. На широкій московській вулиці було вже безлюдно.

Я простягнув руку Калганову, щоб попрощатися й піти. Але він затримав мою руку в своїй широкій теплій долоні.

— Про що ви думаєте, Дмитре Дмитровичу? — спитав я його тихо.

Він здригнувся, ніби отямився, і сказав:

— Мрію… Тільки мрію… — І, все ще тримаючи мою руку в своїй, вів далі: — Я бачу Москву майбутньою, з її симфонією барв, запалених променем світла. Колись робітники закінчать облицьовування будинків Москви небаченим до цього часу облицьовувальним матеріалом.

Чи знаєте ви, що композитора Скрябіна називали диваком, коли він казав: “Кожному звукові відповідає колір. Звуки світяться кольорами… бемольні тональності мають свій металевий блиск, а діезні — яскраві, насичені кольором і без такого блиску…”

Скрябін хотів, щоб виконання його симфонії супроводилося світловою симфонією.

Що ж! Світлова симфонія так само можлива, як і звукова. Але оркеструє цю симфонію — симфонію барв — фізик-композитор. Він напише цю партитуру. Це буде справді сонячна симфонія! Симфонія міста Сонця! І кожна вулиця Москви постане перед нами в своєму неповторному ансамблі барв.

Упав перший промінь світла! І відразу ж заграли, “зазвучали” барви Москви. Вони міняться, слабішають, майже вичерпуються, тануть, наче звуки, наче музика. І знову розгоряються. Москва — місто Сонця! Ці барви вічні! Назавжди! Тому що завжди над землею струмують потоки світла. А у відповідь на симфонію Москви задзвенять під цим сонячним промінням світлові симфонії в містах усього світу. І музика ця, світлова музика, створена променем сонця, керована нашими фізиками, звучатиме, поки світить у Всесвіті сонце, поки струмує світлова хвиля!..

ДОПОВІДЬ НЕ ВІДБУЛАСЯ

У палаті хворого горить лампочка під синім абажуром. Сергій Сергійович Думчев хворий.

З аеродрому я відразу поспішив до Булай. З радісним, світлим почуттям зайшов я в добре знайомий мені будинок з башточкою. І лише тут дізнався про те, що сталося.

У селищі наукових працівників мала відбутися доповідь Думчева її запропонував, зажадав сам Думчев. Він назвав тему: “Попереднє повідомлення про деякі нові можливості в розвитку техніки”. Він сам призначив день доповіді.

З виснаженим обличчям, в якомусь палкому пориві готувався Думчев до свого виступу, запаленими від безсоння очима перечитував сторінки книжок. Він кидався від книжки до книжки. Вія ніби заразом хотів увійти в двері всіх наук!

— Сергію Сергійовичу, може, відкласти доповідь? — тихо питала Поліна Олександрівна.

— Ні! Доповідь призначено. Повідомлення буде зроблено в оголошений день! — відказував Думчев.

І настав день. Ще напередодні ввечері Поліна Олександрівна і сусідка старанно прасували і приводили в порядок костюм Сергія Сергійовича.

День був тихий, погожий. Думчев спустився з башточки-лабораторії. Булай мала його супроводити.

І ось перед тим, як уже йти, Думчев побачив на зуболікарському столику Поліни Олександрівни шматочок воску. Звичайний шматочок воску!

— Віск! — вигукнув Думчев. — Ось вартий подиву матеріал! Бджоли створюють його в своєму організмі. З цього шматочка воску я й почну своє повідомлення. Люди захоплюються фаюмськими портретами, створеними в Єгипті дві-три тисячі років тому. Вони збереглись тому, що живописець давніх часів врахував, яка велика тривкість воску. Давно вже всім відомо, що з воску виготовляють свічки й мазі. А ось там, де я був, там я спостерігав нове, несподіване застосування воску. Про це я повідомлю, і нехай вчені задумаються. Це перший урок Країни Дрімучих Трав, де я перебував дуже довго.

“Поясніть же, нарешті, що це за Країна Дрімучих Трав!” — мало не вихопилося в Булай. Та вона промовчала, не бажаючи в цей хвилюючий для Думчева день турбувати його своїми розпитами. Вона пройшла до іншої кімнати, вийняла з комода свої рукавички.

Надіваючи їх, вона повернулася до кабінету і злякано зупинилася біля дверей. Думчев був блідий, дуже блідий. Він стояв біля невеликого круглого столу і тримав у руках якийсь журнал. Він читав і перечитував уголос:

“…Віск уже давно застосовувався в кустарній промисловості, а також у медицині, закриваючи під час хірургічних операцій кровоносні судини. Сталеливарна і хімічна промисловість широко використовують віск. Віск застосовується також для підвищення якості сталі, при виготовленні, а також для збільшення зіркості оптичних скелець…”

— Сталь… Оптичні скельця… Я бачу, що люди вже знайшли десятки можливостей застосування воску. А я… я спізнився. Чи не буду я смішний із своїми відкриттями?

Мовчки і тихо вийшов Думчев з будинку в супроводі Поліни Олександрівни.

Біля ганку вже стояла легкова автомашина, прислана із селища наукових працівників. Молодий шофер, відчинивши дверцята, привітно пояснив, що приїхав по професора.

Думчев подякував шоферові, бережно взяв під руку Поліну Олександрівну і пішов пішки. Все на ньому було випрасуване. Сяяла чистотою накрохмалена сорочка, твердий, старого фасону комірець підпирав підборіддя. Рука твердо тримала тростину.

Так вони йшли, а машина повільно, дуже повільно їхала за ними.

Та Думчев був неспокійний. І тільки вони вийшли на асфальтоване шосе, яке веде до селища наукових працівників, він почав розмовляти. З ким? З Поліною Олександрівною? Ні!

Думчев звертався до себе самого. Він казав:

— Слухай! Твоє повідомлення про застосування воску застаріло. Що ж, нехай! То я розповім про інше. Чи знаєте ви всі, що в Країні Дрімучих Трав моя рука володіла великою, невідомою вам чутливістю, бо я був тоді зовсім не такий, як зараз? І от якось я доторкнувся до світляка і здивувався: він холодний, він зовсім не гріє! Світить, а не гріє. “Тут джерело нового світла! — вигукнув я. — То навіщо ж нам електростанції? Ось нове світло!” Що? Застаріло?.. Нехай! Але уроки Країни Дрімучих Трав незліченні! І я говоритиму зовсім про інше. Я медик. І там я ставив досліди. Ви взяли в комах дуже мало: мурашиний спирт, бджолину отруту. А я вам розповім, як я примусив мешканців Країни Дрімучих Трав лікувати мене від ран… Або ось пухлина… Ви смієтеся? І це застаріло? Спізнився?

Думчев раптом зупинився і вигукнув:

— Поліно Олександрівно, що ж це таке? Що пізно, а що не пізно? Як дізнатись, як угадати?

Питання це: “Що пізно, а що не пізно?” — очевидно, опанувало усе його єство. Скільки болю й страждання було в його голосі, коли він вимовляв ці слова!

Та ось він замислився, замовк. А потім просто й упевнено сказав:

— За будь-яких обставин я дізнаюсь, що пізно і що не пізно. І почну все спочатку!

— Сергію Сергійовичу, — майже благаючи сказала Поліна Олександрівна, — чи не повернутися нам додому?

— Ні, ні! — вигукнув Думчев, зупиняючись. — Доповідь відбудеться! І рівно о шостій годині вечора!

І знову вони пішли.

А небо було високе, голубе. Легкий вітрець приносив з моря хвилі тепла. Довкола було хороше, спокійно і тихо. Але Думчев, очевидно, стомився.

Поліна Олександрівна запропонувала:

— Чи не доїхати нам на машині?

Думчев відмовився: він не стомився. І вони знову пішли. Так дійшли до того місця, де від шосе відходить до бази Райхарчоторгу путівець.

Тут Думчев зупинився:

— Поліно Олександрівно, я справді трохи стомився. І добре було б відпочити! Тут недалеко альтанка.

— Яка альтанка?

— Ось поряд, ліворуч, за тим гаєм.

— Але ж це далеко!

— Зовсім близько! І тут-таки, біля альтанки, — Країна Дрімучих Трав. Там я прожив усі роки!

— Сергію Сергійовичу, — уже благала Поліна Олександрівна, — повернімося додому!

Думчев похитав головою:

— Доповідь відбудеться!

Поліна Олександрівна присіла на якісь колоди, що лежали край дороги. Думчев машинально сів поруч. Він весь час чомусь дивився туди, в бік гаю, де була альтанка, і мовчав. Потім раптом сказав:

— Час!

Спробував підвестись. Але забракло сили. І Думчев майже впав на колоди.

СИМФОНІЯ БАРВ

Я сидів у світлій палаті лікарні, де лежав хворий Думчев. Тут же чергував лікар.

Лише одному мені було зрозуміло, про що говорив Думчев у маренні.

То він запитував себе: “А чи добре до коника приросла голова цвіркуна?” То кликав гостей до себе, у візерунчастий будинок, і водночас ніяковів: гості бачили перед собою лише дупло. Потім раптом гірко-гірко скаржився, що знову стає дедалі менший, а дорога під його ногами розтягується, довшає без кінця-краю. І весь час тягнув, рятував павука з пастки мурашиного лева: “Він гине, гине, мій друг, мій верблюд! Допоможіть! Допоможіть!”

Коли ніч закінчилась і зійшло сонце, хворий забувся, замовк.

Головний лікар лікарні — жінка (очевидно, хірург; руки швидкі, впевнені, міцні) уважно вислухала мої тривожні запитання про стан здоров’я Думчева і сказала:

— Ми лікуватимемо хворого тривалим сном.

Багато я хотів сказати лікареві і про самого Думчева і чому він для мене такий дорогий. Але говорити про Країну Дрімучих Трав? Хто повірить мені?

— Ви хочете ще про щось запитати? — звернулася до мене лікарка.

— Ні!

Я не поїхав з Ченська. Оселився в селищі поряд з лікарнею і послав у Москву кілька телеграм. Одну до театру, про те, що змушений затриматися на кілька днів у Ченську. Другу — Калганову з повідомленням про хворобу Думчева.

Щодня я приходив до лікарні.

— Чи не прокинувся хворий?

— Ні, не прокинувся. Стан непевний.

Я стомився від пережитого. Жив, не вірячи в усе те, чому сам був свідком, чекаючи видужання Думчева.

Одного разу ввечері, вийшовши з лікарні після чергових відвідин хворого, я побачив, що під вікнами палати Думчева стоїть якась людина. В сутінках я не міг добре розгледіти її, але ясно побачив, як людина пройшла вздовж білого корпусу лікарні, а потім знову повернулася під вікна палати Думчева. Так повторилося кілька разів. Стало зовсім темно і, дещо спантеличений, я пішов додому. Думчев не прокидався. І ось знову в сутінках я застав під вікнами Думчева ту саму невідому людину. Вона без кінця ходила вздовж стіни лікарні і поверталася до вікна палати.

В лікарні мені сказали, що невідомий старий чоловік просив допустити його до хворого, довго і настійно умовляв, щоб йому дозволили вночі чергувати біля хворого. Та головний лікар пояснив, що в лікарні досить кваліфікований медичний персонал, сторонньої допомоги не потрібно і що хворому забезпечено належний догляд.

Довідавшись про це, я відразу ж попрямував до невідомого і гаряче потиснув йому руку. Це був старий актор, автор уже відомих мені записок.

За три дні Думчев прокинувся. Він побачив біля себе Поліну Олександрівну, старого актора, Явдоху Василівну, яка тримала в білому вузлику якісь гостинці.

Ми всі мовчали, не знаючи, з чого почати розмову. Ми так і промовчали б відведений для відвідувачів час, та раптом Думчев почав уважно вдивлятися в обличчя Булай.

— Ви хочете мені щось сказати, Сергію Сергійовичу?

— Я пригадую… — сказав Думчев, ясно й чітко вимовляючи слова. — Зараз ви, Поліно

Олександрівно, схилили голову наді мною зовсім так, як багато років тому. Море, літаючий снаряд, що впав, і я на піску… Я підвіз голову і — побачив вас.

— Я тоді була молода…

— Я зараз вас бачу такою, якою ви були тоді.

Сльози набігли на очі Поліни Олександрівни. Вона непомітно витерла їх рукою.

Уважно, зосереджено вдивлявся Думчев у риси її обличчя. А сльози знову й знову набігали на очі старої жінки. Думчев ласкаво дивився на неї. Вони мовчали.

Пізньої осені крізь дощ і сльоту часом несподівано й яскраво прогляне сонце, зовсім не осіннє. І раптом зеленим, яскраво-зеленим здається той чи інший жмут трави. Рукою б доторкнутися, посидіти б, заритися в траву… Зовсім весняна трава! Тепло розливається у повітрі. І дощик здається сміливим, задерикуватим. Весна, весна надворі. І хочеш дякувати осені за це весняне тепло.

Я згадав це, коли дивився на Думчева і Булай. Спала на думку давно забута мною мелодія, згадав я і слова:

…Гуркіт літака увірвався в палату. Думчев про щось спитав. Про що? Я не розчув його слів.

Булай голосно пояснила:

— Це прилетів літак з Москви!

— Як з Москви? Не вірю! Таку відстань… — проказав Думчев.

— Відстань? Яка ж це відстань для літака? До Москви всього…

— …до Москви більше тисячі, тисячі верст!.. А я… Я ж хотів, щоб бабки і мухи навчили…

Ці слова він вимовляв із злою насмішкою, з гіркою іронією над самим собою, за якою людина іноді приховує велике нещастя.

Ми всі вийшли в сад. Я посидів на лавочці. Короткі тіні дерев спокійно тяглися одна до одної. Там і тут маячили халати хворих.

Потім повернувся до палати. Десь у коридорах лікарні розмовляли. Я почув чийсь голос, що видався мені знайомим. Ось усе затихло. А тепер голоси зовсім близько.

Двері палати розчинилися навстіж. На порозі стояв фізик Калганов. За ним зайшов його асистенті. з невеличким чемоданчиком у руці.

— Здрастуйте, Сергію Сергійовичу! — сказав Калганов і кивнув нам головою.

Він широко і розмашисто присунув стільця і сів біля ліжка Думчева.

— Хто ви такий? — спитав Думчев.

— Фізик Дмитро Калганов.

— Не пригадую. Не знаю… Калганов?

— А я подарунок привіз вам з Москви!

— Який подарунок?

— Бач! Допитливий який! А от візьму і. зовсім піду! — засміявся Калганов. — І не дізнаєтесь, який у мене подарунок для вас.

— А я стану біля дверей і не пущу! — вже засміявся у відповідь Думчев.

Калганов відкрив чемодан.

Він клав перед хворим на столик, стілець і навіть на край ліжка якісь дуже легкі пакунки, загорнуті в чорний папір.

— Що ж це таке? — вигукнув Думчев.

— Облицьовувальний матеріал! Майбутнє облицювання будинків!

— Не розумію! Про що ви кажете?

— А знаєте, Сергію Сергійовичу, що в цій чорній упаковці? Тут пластинка такої ж товщини, як товщина лусочки метелика.

— Нісенітниця! Лусочка метелика така тонка, що неозброєним оком і не побачиш, а взяти в руки зовсім неможливо!

— Правильно! Правильно! Ось тому ми в лабораторії покривали нашою надміцною прозорою речовиною дзеркальну поверхню цих брусків.

— Як же так? — пожвавішав Думчев.

— Дивіться ж! Ось тут цифри — позначення довжини світлової хвилі і товщини шару, який покриває бруски. І на кожному літера “Д” — Думчев. Вашим ім’ям ми називаємо цей облицьовувальний матеріал.

— Ви смієтесь! Це насмішка, жарт! Думчев спізнився! То не смійтеся з нього, з цього Думчева! — голосно сказав Сергій Сергійович. І рвучко повернувся до стіни.

— Ах, так? — тепло і просто розсміявся фізик. — Подивіться ж…

Він почав розгортати зразки.

Загорялися, гасли і знову загорялися кольорові промені. Думчев вдивлявся. І раптом він ніби щось згадав: він почав перебирати і прикладати зразки один до одного. Барви різкі, несподівані, барви неспокійні, без будь-якої гармонії шугали по палаті.

Я подивився на Калганова. Ласкаво й терпляче він допомагав Думчеву. Асистент розгортав зразки і називав якісь цифри.

Калганов прислухався і водночас вдивлявся в гру барв, стежачи за Думчевим.

— Так! Так! — радісно казав Калганов. — А тепер не так. Подивіться!

Дуже обережно, спокійно, тихо і дбайливо допомагав він Думчеву, так зворушливо, як допомагають дитині.

Десь грюкнули двері, і мені здалося, що в палаті стало ще тихіше. Сонячні плями повільно рухалися по стіні. Іноді ці плями на стіні зустрічались і перехрещувались з новими, несподіваними барвами.

Потім знову тишу порушили тихі голоси фізика та його асистента. Вони неголосно перемовлялися.

— Мікрони… цифра… мінус… Ступінь… А коли вони замовкли, тиша стала ще напруженішою.

У траві під вікном голосніше засюрчали коники, і ящірка підставила свою жовто-буру спинку променеві, ковзнула, зникла.

Раптом легкий вітрець сколихнув завіску. і по кімнаті пройшов м’який, ледь-ледь вогкий запах трави. Він ковзнув по наших обличчях. І тієї ж хвилини зламалася тиша.

Думчев раптом підвівся. Він щиро і ясно всміхнувся, подивився на нас.

— Ось! — скрикнув він радісно. — Дивіться ж!

Перед нами мінилися барви в тому ж поєднанні, як і там, у Країні Дрімучих Трав.

За допомогою Калганова Думчев склав з привезених зразків те дивовижне поєднання барв, яке виблискувало в нього на огорожі з тендітного матеріалу — з крилець метеликів.

— Ось! Ось! — повторював Думчев, і очі його ясно і сміливо дивились на нас.

Фізик довго придивлявся, щось підраховував і почав диктувати цифри асистентові. При цьому він сказав:

— Закріпіть… це поєднання, цей візерунок…

Перед нами лилися яскраві барви, вони розцвітили палату. Кольори мінилися, змішувались і вже неможливо було відокремити їх один від одного. Кольори соромливі і боязкі переходили в сильні, бадьорі; кольори мрійливі з’являлись на мить і розтавали, щоб перетворитися на гарячі, урочисті й величні.

В тиші розливалась світлова музика, лунала велична й урочиста, ясна і горда симфонія кольорів і барв.