В країні дрімучих трав

ЖИВА ЛАБОРАТОРІЯ

Чи здивувати хотів мене Думчев, чи показати те, що відкрив він у цій країні, чи, може, моя розгубленість призвела до всього? Не знаю!

Почалось ось із чого. Думчев раптом зник. Ми прямували до піщаного пасма горбів. Думчев круто повернув праворуч і зник.

Це сталося у густих заростях. Я зробив кілька кроків, розсуваючи кущі, і опинився на галявині. Тут я вирішив дочекатися Думчева. Та ледь ступив я на галявину, як на мене посунула якась дивна тварина з трьома хвостами…

Я відскочив, зупинився. Сумнівів немає — це черв’як. Але три хвости! Ось що мене здивувало.

— Сергію Сергійовичу! — гукнув я.

Відповіді не було.

Я ступив кілька кроків і знову здивувався. Що це? У повітрі коло мене кружляла якась тварина. Раптом вона сіла, заступивши мені дорогу. Я злякався. Потім зрозумів: метелик. Так, але метелик без голови!

Несподівано появився Думчев.

— Бачу, ви здивовані…

— Куди я попав?

— Ви на полі, де я роблю операції.

— Операції?

— Так, операції! І ви вже не будете думати, що медицині нічого запозичувати, вивчаючи фізіологію мешканців цієї країни. Ви здивовані? З мене досить.

— Нічого не розумію…

— Тут ви побачите результати моєї хірургії. Я перевірив і пересвідчився на дослідах, що окремі частини організму комахи ще живуть і тоді, коли інші частини загинули. Ось лялечки метеликів. Я зрізав їм голови, і все-таки кожна з лялечок закінчує свій розвиток і перетворюється на справжнього метелика, тільки вже без голови. І живе без голови. Але поживе вона недовго. А ти? — несподівано звернувся він до химерної бджоли, яка повзала по листку. — Морока мені з тобою: не хочеш тримати на своїх плечах чужу голову! Годі, покинь чистити вусики! Так і голову собі відірвеш… Із бджолою погано! — звернувся Думчев до мене. — Сама не дає чужій голові прирости до своїх плечей.

— Дивно!.. — розгублено мовив я.

— А що тут дивного? Ходімо — іще дещо покажу. До речі, чи знають наші фізіологи… — почав був Думчев.

— Дивіться, — вигукнув я, — ось знову повзе якась чудернацька тварина з трьома хвостами.

— Це не чудернацька тварина, а мій піддослідний черв’як! Я видалив частину тканини з кінця його тулуба і зробив невеличкий експеримент. Адже обрубаний хвіст у ящірки відростає знову. Ні, це вже не дивина. Я хочу сказати лікарям очних хвороб: “Колеги, чи задумувалися ви, чому сліпий черв’як реагує на світло ліхтаря? Зробіть з цього висновок. Слухайте! Досліди мої показали…”

Та я вже не слухав Думчева. Я раптом побачив щось зовсім невідоме і таке цікаве, що вигукнув:

— Хто вони, ці… красені?

До стеблин-дерев були прип’яті три варті уваги коники: сірий із зеленою головою, зелений із сірою головою і коник з головою цвіркуна.

— Допоміг їм усім помінятися головами, — сказав Думчев і оглянув пацієнтів— Операція вдалася. Голови прижились, — сказав він і відв’язав комах від дерева.

Коники стрибнули і зникли в заростях. На хвилину перед нами з’явився коник з головою цвіркуна.

— Я робив тут досліди, — вів далі Думчев, — і прийшов до висновку, що в організмі комахи заховані невідомі, не розгадані наукою сили. Досліджуєш, оперуєш тварину і бачиш, як починається в ній якийсь складний процес, починається нова форма існування. Один орган змінюється, другий перебудовується, а тварина… виживає. Адже в Країні Дрімучих Трав, у мешканців цієї країни — у комах — знову відновлюються втрачені ноги, крила, вусики-антени, очі. Мені здається, що ця разюча регенерація — відновлення втрачених органів — пов’язана з процесом линяння, з гормоном линяння. Я проводжу досліди над комахами в природному середовищі, де вони живуть, стрибають, літають, проходять усі стадії розвитку, живляться, розмножуються й помирають. У багато разів ці досліди ефективніші, ніж у лабораторії. Лише дослідивши фізіологію комах, я зміг з’ясувати, де розташовані формотворні центри, які знову відроджують втрачені органи.

Я знайшов тут і таких мешканців, у яких замість одного втраченого придатка виростає інший, і він уже виконує зовсім іншу функцію. Відомо, наприклад, що в паличника, який втратив вусик-антену, виростає часом… зайва нога. Якийсь центр, назву це умовно точкою організму, очевидно, формує, створює два придатки: і антену і ногу. І не завжди цей центр “розуміє”, що й до чого. Як це буде корисно, важливо для людей! Як багато підкаже фізіологам, лікарям!..

Думчев зупинився коло самотнього дерева. Верхівка його була зламана, але не відірвалась, а торкалася землі, утворюючи арку. Думчев, стоячи біля цієї арки, дивився в далечінь.

— Слухайте, ви, мешканці Країни Дрімучих Трав! Мільйони років ви берегли, ховали від людини свої таємниці. Я їх розгадав. Я передам ці таємниці людині!

Навколо нас, скільки сягало око, лежала зелена країна — Країна Дрімучих Трав. Вона шуміла, гула, ні на мить не затихаючи. І слова Думчева розтанули, потонули в цьому постійному, могутньому шумі й гулі.

Ми рушили вперед.

Гущавина трав почала знову рідшати, і невдовзі ми побачили жовте піщане пасмо горбів. Не тямлячи себе з радості, я вигукнув:

— Отут скарабеї вкатали мою крупинку в кулю і загнали її за горби! І вона там, неодмінно там, наша друга крупинка, яка повертає зріст! І ми обидва повернемося до людей!

З яким захватом я майже прокричав ці слова! Та Думчев, здавалося, не почув їх. Він мовчки дивися в гущавину синьо-зелених трав, а потім заговорив. І я пам’ятаю, добре пам’ятаю кожне його слово.

— Чи хочу я до людей? — запитав ніби сам себе Думчев. — До людей… — Він заплющив очі і тихо-тихо почав наспівувати: — “Буря мглою небо кроет…”

Але пісня в нього не виходила. Він пам’ятав не всі слова. І знову починав, і знову збивався:

— Бачите, — сказав Думчев з великим жалем, — улюблену пісню забув.

Смуток його був мені зрозумілий. Адже він дуже любив музику, багато грав…

І щоб відвернути його від сумних думок, я сказав:

— Ви згадаєте, відновите і заново напишете там, серед людей, загублений вами щоденник.

Але Думчев не слухав. Він замислився, потім тихо мовив:

— Увійти в будинок. Взяти з полиці томик віршів Пушкіна: “Моей души предел желанный…”

— Сергію Сергійовичу! — вигукнув я. — Тільки я вас побачив, мені відразу захотілося сказати: адже люди… Країна… Все змінилося!.. Весь час хотів сказати, збирався, але зволікав. І от зараз…

— Уже третя година дня, — різко перебив мене Думчев, підвівши голову і глянувши на квіти. — Ви дуже стомилися. Попереду важкий підйом. Відпочинемо. Треба підкріпитись. Ми сіли біля підніжжя горба. Думчев вийняв з дорожнього мішка шовкову серветку, дерев’яну тарілку, дерев’яні ложки, покриті лаком, і ступив убік:

— Сюди! Сюди! Ось мої запаси!

Я побачив великий глиняний глечик, вкопаний у землю. Думчев зняв кришку. Під нею була шовкова серветка, туго обв’язана мотузкою. В глечику був квітковий пилок, круто замішаний медом. Я, звичайно, розумів, що серветку виготовили шовкопряди. Їх багато в Країні Дрімучих Трав. А лак, яким було вкрито ложки, виготовили червеці. Але ніяк не міг я зрозуміти — хто ж виготовив цю глиняну посудину? І, тримаючи ложку в руці, не беручись до їжі, я згадував, що такі самі глечики падали з дерев.

— Я все поясню, їжте, — сказав Думчев. — Ці горщики виготовляє з глини оса-євмен. Змочуючи грудочки глини своєю слиною, вона вправно ліпить гніздо для майбутніх нащадків. Вона полює, потім паралізує павуків та гусениць і складає їх у горщики. На цей свіжий харч оса відкладає яйце і закупорює горщик землею. Так і висять ці глиняні глечики на кущах. З яйця виходить личинка оси, живиться заготовленою для неї свіжою їжею і розвивається. А коли прийде час і вона перетвориться на дорослу комаху, вилазить З свого глиняного гнізда і відлітає. Порожні горщики падають на землю.

Я дуже зголоднів і занадто швидко, метушливо й жадібно їв. Думчев, як завжди, був поважний і зосереджений.

— Скарабеї… скарабеї… Що треба людині, щоб виточити кулю, зробити її гладень. кою, геометрично правильною? — раптом спитав Думчев, мабуть, згадавши, про крупинку.

Я не встиг відповісти.

— Знаю, знаю! — вів далі старий. — Ви скажете — потрібен токарний верстат. Треба поєднати обертальний рух предмета, що обробляється, і поступальний рух інструмента, яким знімають стружку. А скарабей робить свою кулю круглою й правильною, навіть не зрушуючи її з місця. Він її будує, сидячи на верхівці грудочки гною — основи майбутньої кулі. Повертаючись на всі боки, він бере з гною щелепами грудочку за грудочкою, накладає їх на основу, нарощує, ліпить, уминає, притискує, вирівнює. Куля готова — вона кругла й рівна. Що ж, час! У похід на скарабеїв!

ДУМЧЕВ НАМАГАЄТЬСЯ МЕНЕ РОЗВАЖИТИ

Ні, нічого не вийшло з цього походу за другою крупинкою. Абсолютно нічого! Невдала мандрівка! Гуляв вітер по вершинах горбів, хитав рідкі дерева-трави, безупинно бив нас дрібчастим градом піску. Ми стояли на вершині одного горба. По той бік пасма було видно попелясто-сіру, без рослинності рівнину. Порожньо, самотньо і похмуро було там. І, зовсім як раніше, я подумав: ці горби й піщані гори — адже це лише насипи над нірками різних дрібних звірят. Але де ж, де ж скарабеї?

— Скарабеї ліплять свої кулі напровесні, — сказав Думчев, ніби вгадав мої думки. — Мабуть, кулю з крупинкою покотила якась запізніла пара жуків. Який все ж таки вигляд мали ті скарабеї, які закотили кулю за пасмо горбів? Опишіть. Може, я їх знайду.

— Вони були схожі на чорних лицарів, — сказав я.

— А можна точніше? Адже скарабеї бувають різні…

— Точніше? Не можу.

— Якби скарабеї з’їли кулю з крупинкою… — Думчев примружився і з легкою посмішкою подивився на мене, — то вони б стали, звичайно, велетнями, і ми їх одразу побачили б. Та такого не трапилось. Отже, — вже серйозно, без будь-якої іронії закінчив Думчев, — залишається припустити, що ці скарабеї, відклавши в кулю яйце, закопали її в землю, як вони це роблять завжди.

— Даремно ми йшли сюди, — сказав я з жалем.

Ми почали спускатися з горба. Вітер дув нам у спину. Дерева невесело шуміли нам услід. Недобре було у мене на душі. Я раз у раз дивився на свою тінь: вона втомлено й покірно зігнулась і шкандибала разом зі мною.

Щоразу, коли нам треба було подолати важкий перевал, Думчев брав мене за руку і обережно допомагав підійматись.

— Я запрошую вас до себе на обід! — сказав Думчев. — Ви вже випадково побували в одному моєму будинку. Зараз прошу відвідати другий будинок, літній.

За хвилину він почав розмовляти сам з собою:

— Слухай! Треба гостя розвеселити і розважити. Правда, будинок, куди я приведу свого гостя, зроблений не зовсім добре. Я б міг краще збудувати й прикрасити його. А якщо поставити біля будинку обабіч воріт у загрозливій позі двох тарантулів, гість, мабуть, злякався б. А зробити це зовсім неважко: взяти і туго набити два чучела тарантулів. Стежку у дворі годилось би вимостити надкриллям сонечка, як у першому будинку. Матеріал надійний і міцний. І колір вдалий: червоний з жовтим… — Думчев обернувся до мене: — Але музикою під час обіду я ще розважити вас не зможу — музикантів не зібрав.

— Яка музика?

— Адже в мене буде оркестр. Я вже розмістив по колу будиночки-стійла. Кожне стійло закрите щільно припасованими дверима, але вони легко відчиняються. В центрі подвір’я до мого пульта сходяться шовкові троси, прив’язані до кожних дверей. Стоячи біля пульта, я можу відчиняти двері то на всю широчінь, то залишаючи маленьку щілину; можу також відчиняти по черзі то одні, то інші двері, або водночас усі. А в стійлах — оркестранти. Ось, наприклад, коник. Чудовий смичок у нього: зубчаста смуга, за формою— точно вигнуте веретено, порізане навскіс двадцятьма чотирма трикутними зазубинами. Оце так інструмент! Коник-лівша!

— Чому лівша?

— Він несе свій смичок на лівому боці надкрилля. Резонатор — натягнута шкірка. Він вібрує, коли струшується вся рамка.

— Дозвольте! Дозвольте! — вигукнув я. — Тут усе заразом і смичок і гуслі.

— Так, варто було б придивитися музикантам і майстрам, які виготовляють скрипки. Склад оркестру, на жаль, не весь дібрано. Та я здивую й потішу гостя чимось іншим. Прямо із спеки я введу його в кімнату “фонтанів”. Так!.. Скажіть, будь ласка, — звернувся він до мене, — хіба вас не дивує, що, по суті) водопроводи наші будують так само, як будували їх і в Стародавньому Римі?

Я почав роз’яснювати систему подачі води під тиском у багатоповерхові будинки, але Думчев розсміявся:

— Недалеко ми відійшли від досвіду предків! Навіть не додумалися до того, що вода сама може підійматися вгору.

— Сама підійматися вгору? — перепитав я. Думчев поблажливо посміхнувся:

— Ви ж знаєте, що в будь-якій рослині вода, що надходить з грунту, підіймається вгору. Це не тільки тому, що рослина вбирає в себе воду через стебла. Вода від коріння сама йде по стеблу. Що може бути простіше. Я взяв стебло рослини. Воно, звичайно, складається із системи найтонших порожнистих трубок-волосинок. Я встановив це стебло в ставку, викопаному біля мого будинку. Кінчик стебла сягає вікна другого поверху. Вода підіймається вгору і зупиняється.

— Розумію, Сергію Сергійовичу, вода підіймається вгору за законами капілярності.

— Так, так, закони природи! — сказав Думчев. — Спостерігайте природу — і ви не витрачатимете стільки сили і праці, і не матимете стільки мороки, щоб гнати воду на верхні поверхи.

Тут Думчев просто заплутався. Він переплутав цієї хвилини всі масштаби: і зріст нормальної людини, і потребу у воді.

Мені треба було тут-таки заперечити Думчеву, що вода в капілярах, звичайно, може підійматися вгору лише на незначну висоту. Капілярної води не вистачить людині навіть на одну ложечку чаю.

Але я не сказав про це Думчеву. Жодним словом не згадав про те, що за довгі роки життя в Країні Дрімучих Трав у нього цілком природно виробились інші уявлення про відстані і об’єми — зовсім не ті уявлення, що в усіх людей. І не слід йому з такою категоричністю переносити свої погляди на той світ, в якому живуть люди.

Розповівши про свій водопровід, Думчев перейшов до того, як освітлюється його будинок. Це світло без вогню, без горіння. Джерел цього світла було вдосталь у Країні Дрімучих Трав: світніх комах, бактерій, гнилючок.

Тут, у Країні Дрімучих Трав, не віриш навіть тому, що сам бачиш: все навколо таке дивне, що здається неймовірним. Справді, який будинок у Думчева? Я собі навіть уявити не можу. Та слова Думчева про незвичайне освітлення були переконливі. Адже я вже побував в одному з його будинків. Ці роздуми викликали в пам’яті іншу картину. Я побачив себе в нашому театрі. Ми слухаємо доповідь про нові джерела світла, про застосування їх при оформленні спектакля.

Пригадую, як доповідач сказав, що світляки навели вчених на думку використати “холодне світло”. Підраховано, що у лампочки розжарювання лише три проценти енергії витрачається на випромінювання світла, а решта йде в повітря у вигляді тепла. А в світляків коефіцієнт корисної дії досягає дев’яноста процентів!

Пам’ятаю, як про це писалося в одній газеті:

“Якщо половину ламп розжарювання країни замінити новими джерелами світла, то можна мати грандіозну економію електроенергії”.

Ми прискорили ходу. Ліс трав почав рідшати. То там, то тут було видно просіки, алеї й галявини, засаджені кущами, — наслідок праці і турбот людини. Ми, очевидно, підходили до літнього будинку Думчева.

— Що це? — вихопилося в мене.

Із-за зелені кущів та одиноких дерев блиснуло, загорілося, заграло небаченими кольорами, барвами і візерунками велетенське панно.

ВЕЛИКЕ ВІДКРИТТЯ ЧИ ВЕЛИКА ПОМИЛКА?

— Здивувалися? — спитав Думчев.

— Ні, ні! — відповів я. — Тут не те слово. Це не подив. Я зачарований незвичайним видовищем.

— Лише огорожа. Просто огорожа мого будинку…

Справді, було чим замилуватись: яскраво-жовті барви, неначе шкурка стиглого лимона, перепліталися тут із вогняними, неблякнучими розцвітками осіннього листя і холодним сизо-голубим кольором, яким буває суворе північне небо. А яскраво-білі плями, чорні кільця, фіолетові смужки були розкидані в найхимерніших поєднаннях.

Сонце грало всіма барвами і освітлювало цю велетенську своєрідну театральну завісу-“огорожу”, як зневажливо назвав її Думчев.

Ми підійшли ближче…

Із землі стирчали скісні стояки. Вони були всіяні твердими, гострими, колючими голками:

— Ноги коників — непоганий частокіл для мого палацу, — пояснив Думчев. — А між ними я протягнув крила метеликів. Оці яскраво-жовті, як лимон, — крила метелика-крушинника; яскраво-біла літера “С” — це зворотний бік крил квітневого метелика; череп і дві кістки — малюнок спинки метелика сфінкс антропос.

Барви гармонійно зливалися й заступали частокіл.

Ми підійшли до воріт.

Я дивився і не міг надивитися: стулки воріт були ніби з металу, блищали добре начищеною бронзою. Здавалося, ніби невідомий майстер, продемонстрував мені на огорожі і воротах найчудеснішу гаму кольорів— від червоного до фіолетового. Яка насиченість кольором, який блиск, яке багатство відтінків! Мене особливо вразили золотисто-зелені відтінки нижньої частини огорожі.

І я вигукнув:

— Ніколи не бачив таких барв.

— Ворота зроблено з крил мідного жука. Але не в цьому річ! Тут люди з великою користю для себе можуть дечого повчитися.

Що можна було відповісти на це Думчеву?

Він спитав:

— Що ви бачите тут?

— Барви надзвичайної сили і яскравості…

— Мій гість дивився, бачив і… нічого не побачив, — мовив Думчев, дивлячись на. гарні візерунки своєї огорожі.

Я чекав запрошення зайти на подвір’я, але Думчев не поспішав:

— Пригадую! Нудний і одноманітний був колір будинків у містах. Які похмурі й сумні будинки восени, коли йде дрібний дощик. Навіть несподіване сонячне світло, що проривалося крізь хмари, робило їх ще сумнішими. Якого ж кольору тепер будинки в містах? Чи не змиває дощ фарбу з ваших будинків? Чи не вигоряє фарба на сонці?

— Ремонт, нове пофарбування — і будинок ніби заново відбудовано, — розгублено відповів я.

— Фарби, бочки фарб! Маляри з цебрами фарб, архітектори, безупинна праця. Змішувати й змішувати фарби, щоб одержати, зрештою, бляклий, швидко згасаючий, нудний колір.

— Авжеж! А як же? Він вів далі:

— Нехай у людей зацвітуть і засяють будинки, вулиці й міста всіма кольорами веселки. Ось так, як виграють на сонці барвами і міняться примхливими відтінками крила метеликів!

— Це неможливо!

— Ні, можливо! Мої кольори і барви зовсім не ті, до яких ви звикли. Зрозумійте ж мене: тут зовсім інше. Це не фарби із цебра маляра, тут не хімія і не пігменти! Це барви вічні, немеркнучі, дзвінкі, вони не підвладні часові. Ці барви ніколи не вицвітають. Вдивіться! Адже ці крильця прозорі!

Я вдивлявся до болю в очах, але все ще не розумів Думчева.

Він вичікувально позирав на мене і чомусь був не тільки серйозний і зосереджений, але, як мені здалося, засмучений. Чи не тому, що я не розумів його?

Думчев каже: вічні барви. Але ж крильця у метеликів тендітні. І живуть метелики кілька днів або тиждень-два.

Я стояв біля багатоколірної, променистої театральної завіси, або, як сказав Думчев, біля “огорожі” його будинку, з хвилюванням слухав і відчував: слова його йдуть від щирого серця, але суть справи для мене прихована.

І в голосі Думчева було стільки щирості, що я подумав був: “Тут нема помилки!” Потім схаменувся: “Ні, тут помилка. Не можуть барви бути вічні! І як же так? Адже він твердить, що крильця ці прозорі. Вони, справді, дуже тендітні, нестійкі. Ні, — вирішив я, — це дивна омана. Він сам себе дурить. Це помилка самотньої людини, яка загубилася на десятиріччя в Країні Дрімучих Трав”.

Думчев дивився на мене, чекав. І мені треба було щось сказати.

— Ніяк не збагну, чому ці барви вічні? Що пофарбоване, те й вицвітає.

Хиталися, згинались і, як завжди, шелестіли трави. Думчев уже не дивився на мене. Він уважно вдивлявся в далечінь, ніби розгляда’в за могутньою шумливою зеленню трав якісь візерунки, що їх бачив він один. Він говорив. Слова його були схвильовані й гіркі.

— Що робити? Як розтлумачити людям, що тут зовсім інші барви, ніж у квітів? Жовтий жовтець, синя волошка, яскраво-червоний мак вицвітають, вигоряють. А тут не те, зовсім не те! Як пояснити? Тут природа барв інша. Барви моєї огорожі не зів’януть і не погаснуть! Ніколи! Оркестр у театрі створює бурю наростаючих звуків… Але де відповідне наростання барв? Ах, ця декоративна “зелень” весни, намальована на фанері й картоні! Чи змінюється вона разом з музикою оркестру? Ні! Фарби застигли раз і назавжди…

Я слухав і казав собі: “Помилка самотньої людини! Помилка, якої вона сама не бачить і не помічає!”

Дедалі глухіше шелестіли трави, яскравіше і живіше виблискувала і мінилася барвами чудова завіса, за якою був будинок Думчева.

Я слухав і запам’ятовував кожне його слово.

— Пояснити все це треба людям. І тоді фарби, міняючись і радуючи око людини, допомагатимуть їй працювати, жити, будуть бадьорити, заспокоювати, надихати її, як музика, як пісня… Заходьте ж до моєї хати! — закінчив Думчев, відчиняючи бронзову стулку воріт.

Повз нас пробігла мурашка. Думчев подивився на неї і з несподіваним занепокоєнням схопив свою шаблю — жало оси, кинувся до мурашки і вигукнув:

— Що трапилось?! Що трапилось?! Його вигук був пройнятий тривогою і стурбованістю. Я не розумів, у чім річ, і підбіг до Думчева.

— Щось скоїлося в Країні Дрімучих Трав, — сказав Думчев і почав голосно лічити, пильно дивлячись на антени-вусики мурашки: — П’ять, десять, двадцять… Ого! От лихо!

Потім він зупинив ще одну мурашку і знову почав лічити:

— П’ять, десять, тридцять… сорок помахів антен!

— Що за дивні підрахунки!

— Ховатися треба! Думчев схопив мене за руку.

— Мурашки кажуть… — прошепотів він.

— Що ви! Що ви!

— Швидше додому! — закричав Думчев. — Ні, ні! Не сюди, а в той будинок, де ви вже були, — він глибоко захований під землею.

І ми побігли. Але від кого ми рятувались? Я почав на ходу ставити запитання. Це було смішно й безглуздо.

— Чому ми тікаємо?

— У травах неспокійно!

— А що ж тралилось?

— Не зачепіться за коріння… Мурашки мені сказали, що вони вкрай схвильовані.

— Та хіба ж мурашки розмовляють?

— Ось моя рука, тримайтесь… Як і всі комахи…

— Але мурашки? Адже вони не дзижчать, не співають!

— Треба бачити…

— Бачити?

— Бачити — означає розуміти, про що вони кажуть.

— А можна зрозуміти?

— Праворуч, праворуч! До будинку вже близько. Треба стежити за швидкістю помахів антен. Лічити кількість помахів…

— Арифметична мова?!

— Саме так, вона проста і зрозуміла. Навіть найпростіший тарган, коли хоче сказати: “Я стомився, я відпочиваю”, — махає антенами тільки п’ять раз. Коли досліджує нове житло, він махає п’ятдесят п’ять раз. Коли голодний — тридцять шість раз. У різних комах своя розмовна таблиця… Назад! Назад! До річки!

— Але що ж?.. Що трапилось у Країні Дрімучих Трав?

ЗНОВУ ЗАГАДКИ…

Здавалося, десь загуркотів грім і, дедалі наростаючи й посилюючись, це гримотіння наближається до нас. Зовсім поряд розлігся тріск, шум і гуркіт. Трави-дерева загойдалися. Показалися якісь велетенські колони. Вони спускалися на траву, підіймалися, знов опускалися. Люди йдуть! Крокують!

Мабуть, завідувачка овочевої бази Черникова повідомила в Ченськ, що мій одяг залишився біля пенька, професор Тарасевич, доцент Воронцова і студенти побували в готелі, довідались, що я зник, і прийшли сюди впізнати одяг.

Та ось уже зникли вдалині велетенські колони. Затих стурбований гомін мешканців Країни Дрімучих Трав, які розбігалися навсібіч, припинився тріск сухих трав, що ламалися під вагою людських кроків. І все навколо заспокоїлося. Ми відразу ж попрямували до гнізда халікодоми, де була схована крупинка зросту. Підійшли до річки Запізнілих Докорів, щоб переправитися через неї, але не впізнали ні річки, ні берега. Велетенські ями, провалля й нові озера утворилися на березі. В одному місці річка змінила річище — вийшла з берегів, в іншому зробила несподіваний закрут: усе це тому, що тут пройшли люди.

Ми кинулися до плоту, але він був міцно притиснутий до землі, і не можна було його підняти.

Поряд з плотом ліг якийсь величезний зелений міст.

Звідки і чому з’явився тут міст? Звичайно ж, цей міст — проста зелена гілка! Її зламала людина і ненароком упустила. Гілка лягла впоперек річки. Можливо, нога цієї-таки людини втоптала наш пліт у землю.

Ми перебралися по гілці — довгому вузькому мосту — на той берег. Що ближче ми підходили до гнізда, то більше нам перегороджували дорогу зламані дерева-трави. А біля самого гнізда трави були цілком притиснуті до землі. Мабуть, у цьому місці люди постояли, порадились, а потім пішли далі.

Замість цементного гнізда халікодоми ми побачили купу руїн. Опустивши руки, я згадав про те, як Думчев порівнював піраміди фараонів з гніздом халікодоми. А де ж, де ж крупинка, яку ми сховали в гнізді? Хто на своїй підошві заніс її. Хто? Та чи не все одно!

Який тяжкий день! Там, на пасмі горбів, Я зрозумів: мені не знайти тієї крупинки, яку закотили скарабеї. А тепер, біля розчавленого гнізда халікодоми, я переконався, що обидві втрачені назавжди. Назавжди!

Як?! У Москві настане ранок, з тихим шелестом упадуть газети в зелену поштову скриньку, прибиту біля моїх дверей. Але я не розгорну цих газет…

Дзвонитимуть телефоном близькі мені люди. Марні дзвінки!

Ввечері, у настороженій тиші театру, відкриється завіса. Цієї хвилини я завжди відчуваю теплий подих глядачів, ловлю їхні погляди, намагаюсь вгадати, які почуття володіють ними. Невже все це втрачено?!

Як безглуздо! Скінчити життя в сутичці з якимись павуками й мухами…

І жаль, жаль до самого себе пойняв мене.

Думчев квапив: треба було засвітла переправитися через річку, дістатися до його будинку. Але я довго не сходив з цього місця, все чогось ждав.

Коли ми повертались назад, мені здалося, що трави вже не так вороже ставляться до мене. І в шарудінні їхніх верхівок мені вчувалося: “Не треба втрачати надію, не треба втрачати надію!”

Було зовсім темно, коли ми перебралися на той бік річки. Ми стомились. У темряві йти до будинку Думчева було важко, і ми вирішили ночувати в спальних мішках на березі. Спливала ніч. Я чув, як Думчев перевертався в спальному мішку з боку на бік. Не спалося й мені. Я чомусь згадав, яке імлисте, криваво-червоне небо розкинулося над потолоченими травами біля розчавленого гнізда халікодоми, яка страшна тиша стояла.

Я казав собі: “Залишусь у Країні Дрімучих Трав. Назавжди!” — Але чомусь мої думки і переживання були дуже далекі від змісту цих слів, чомусь я почував себе ніяково, згадавши, що не сплатив за номер в готелі. І ще я відчував велику провину перед професором Тарасевичем — адже йому треба дбати про ремонт інституту, а доводиться витрачати час на розшуки та розмови про моє зникнення. Спливала ніч — ніч на березі річки Запізнілих Докорів.

І було дуже тихо. Лише яскраво виблискували наді мною зірки. Світилися краї важких химерних хмар, що поволі пропливали в небі. І був смуток на душі.

Лежачи на березі в спальному мішку, я намагався заснути, зосередитися на чомусь, але думки мої весь час поверталися то до тієї, то до тієї події минулих днів. Думчев лежав поруч і, за. звичкою, розмовляв сам з собою.

Вийшов немовби своєрідний діалог зі слів, які я вимовляв у думці, і з гучних, чітких слів Думчева. Я чув, як Думчев казав:

— Скільки втратили люди тільки тому, що не дивилися собі під ноги, не вивчали Країну Дрімучих Трав.

А я слухав і думав: “Якщо придивитись уважніше, то вся Країна Дрімучих Трав — суцільне безглуздя: інстинкти, інстинкти, інстинкти”.

Думчев. Найважче, коли людині з розумом бракує дисципліни розуму. Ось у чому біда мого гостя!

Я. Авжеж! Хіба я сам не розумію, що Думчеву треба заново написати щоденника? Але як його передати? Так! Адже сюди ще приходитимуть люди, шукатимуть мене. І можливо, можливо… Ні, писати щоденник треба дуже довго, а мене скоро вже покинуть шукати.

Думчев. Зовсім не страшно, коли гостя щось або хтось налякає в Країні Дрімучих Трав. Але я боюся, що він злякається свого переляку.

Я. Як дивно Думчев говорить, але зміст його слів мені зрозумілий. Ах, як мені хочеться сидіти з Думчевим на звичайних стільцях, пити міцний чай, слухати телефонні дзвінки, голос диктора і згадувати, тільки згадувати Країну Дрімучих Трав!

Думчев. Треба завтра-таки сказати гостеві: те, що ви з собою принесли і загубили, те й має допомогти.

Я. Про що там Сергій Сергійович каже? Адже обидві крупинки втрачено назавжди.

Думчев. Дослід, ще один дослід…

І тут я не стримався і, звертаючись до Думчева, голосно вигукнув:

— Сергію Сергійовичу, поясніть же, скажіть зрозуміло! Адже те, що я приніс, загублене?..

Повернувшись До мене, Думчев спокійно відповів:

— Не поспішайте! Завтра я ставлю дослід… Добраніч!

— На добраніч, Сергію Сергійовичу, — відповів я, нічого не зрозумівши, і перевернувся на другий бік.

Шумно котила річка Запізнілих Докорів свої хвилі, і неспокійно тремтів на її воді місячний промінь.

Я почав засинати, коли до мене в тиші ночі долинули слова Думчева: “Повітря збіглих хвилин…”

Що за дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”? Я прислухався. І ось Думчев знову проникливо і з великим хвилюванням повторив: “Повітря збіглих хвилин…”

— Сергію Сергійовичу, що за загадки? Що таке “повітря збіглих хвилин?”

Із-за хмари вийшов повний місяць, і видався він мені безмежно, безмежно далеким. Ніколи в житті я не бачив такого далекого місяця.

— Сергію Сергійовичу!

Думчев не відповів. Я підбіг, нахилився над ним. Він дихав рівно й тихо. Спав, немов дитя.

Я повернувся, вліз у мішок. Вранці треба спитати Думчева, як розуміти три дивні слова: “Повітря збіглих хвилин”.

І заснув.

ПІДЗЕМНИЙ ХІД

Прокинувся я пізно. Ранок давно настав.

— Доброго ранку, Сергію Сергійовичу! — промовив я.

Ніхто не відповів. Я побачив, що біля мене стоїть горщичок з ложкою. В горщику була звичайна наша їжа. На землі я побачив, що з камінців викладено слова: “Повернуся пізно”. Я поснідав і почав ждати. Дерева-трави все ще були прибиті до землі. Вчора мені здавалось, що життя в Країні Дрімучих Трав назавжди вичерпалося, припинилось. А тепер, на свій превеликий подив, я побачив, що все навколо мене звучить, шелестить, дзвенить, рухається, літає. Як завжди.

“Куди пішов Думчев? — подумав я. — Як зрозуміти ті дивні слова, що їх я вчора почув: “Повітря збіглих хвилин?” Може, Думчев вимовив їх уві сні?”

Метелик з величезними бурими крилами безпорадно бився об берег річки. Крила його були поламані. І вода відносила його все далі й далі. Ось у річці з’явилось якесь чудовисько з великими ногами і величезною головою. У чудовиська з-під шиї вистромилася маска. Маска відкинулась, ніби на шарнірах. Гострі кігті маски вп’ялися в тіло комахи — і маска знову повернулася на попереднє місце: жертву піднесено до пащі чудовиська. Я згадав запис Думчева на одному з аркушів. Там він називає чудовисько з маскою личинкою бабки. А в першій мікрозаписці, яка була у букеті квітів, він писав: “За допомогою водяних пострілів рухається личинка бабки. За цим принципом злітає в небо палаюча ракета під час великих свят і народних гулянь. За допомогою цього-таки способу пересування люди поведуть свої повітряні кораблі з Землі на Місяць…”

Ось личинка бабки попливла. Пересувалася вона м’якими поштовхами. Ногами не гребла, а проте пересувалася швидко: вбирала в себе воду і випускала її назад.

Час минав. Думчев не повертався.

Майже машинально я стежив за іншою істотою з маскою. Ось вона підпливла до купини. На мить завмерла. Але що це? Водевіль з переодяганням? На спина цього потворного чудовиська луснула шкіра. Утворилася щілина. Шкіра розповзлася. Із щілини вилізла зовсім інша істота: величезні очі, довге тонке черевце і тонкі зім’яті крильця. Що ж буде далі?

Ранкове сонце вже гріло, навіть трохи припікало. І в рожевому промені наливалися життям і поступово розпрямлялися молоді тремтливі крильця бабки, починали відсвічувати смарагдом зелені. Бабка оце тільки в мене на очах з’явилася на світ. Мине ще небагато часу — зміцніють її крильця. І злетить бабка легко й граціозно, високо-високо.

Звичайно, якщо я не досліджу Країну Дрімучих Трав і якщо не повідомлю людей про пошуки, знахідки і відкриття Думчева, а буду лише споглядати, розмірковувати, пригадувати, то все моє життя незабаром стане не справжнім життям, а лише карикатурою на життя всякої справжньої людини на землі. Як погано, нерозумно і недбало я поводився колись зі своїм часом. Як багато днів у мене колись пішло на дрібниці, скільки часу змарновано!.. От би написати і створити фільм про пригоди двох людей у Країні Трав!

Дивне шарудіння привернуло мою увагу. Повз мене, перебираючись через зламані дерева-трави, проповзла гусениця. Тепер я вже. дещо навчився розпізнавати деяких тварин. А ще зовсім недавно я таку гусеницю прийняв за… удава. Тепер мене спантеличило тільки те, що в “удава” дві голови. Одна голова дивилася вперед, а друга приросла до хвоста і оглядала пройдений шлях. Я миттю здогадався, що це одна з піддослідних тварин Думчева. Згадав його “галявину хірургії” і пішов слідом за “удавом”. Раптом він зник, ніби крізь землю запався. І тут я побачив між деревами, біля їхнього коріння, трохи піднесену над великим круглим отвором кам’яну плиту. Я побачив, що дрібні камінці й піщинки, з яких її було виготовлено, добротно і надійно зцементовано. Ще більше я здивувався, помітивши, що навколо плити лежав зашморг. Потягнув його і витягнув із шахти… мотузяну драбину. Робота Думчева?! “В цій країні, де гусениці плетуть надміцні нитки і мотузки, не треба дивуватися, якщо людина сплете драбину з мотузок”, — сказав я собі. Спустив мотузяну драбину і поліз до шахти. Що нижче я спускався, то більше світлішало й світлішало. Ось уже і дно шахти. Я пішов широким коридором. Він був освітлений в такий же спосіб, як і будинок Думчева, де я знайшов його аркуші з записами. Очевидно, дбайлива рука господаря в різних місцях підземелля розмістила гнилючки і світних комах. Світло було не яскраве, але все-таки я розгледів: обабіч коридора тяглися комори, камери, закутки, комірчини. Замість дверей — шовкові штори.

Підйоми, спуски, несподівані повороти, круглі зали — і всюди м’яке, рівне, неяскраве світло. Повітря в приміщенні було насичене пахучими і їдкими речовинами.

Тепер, коли пишуться ці рядки, я довідався з книжок і в ентомологів, який різноманітний хімічний склад виділень у комах. Давно відомо, що креозат знайдено у щипавок, ефір саліцилової кислоти — в залозах усача; в одних гусениць — соляну кислоту, в інших — мурашину кислоту. Відомо, що коли комасі час виходити з кокона, вона виділяє їдке калі— міцний луг — і пропалює ним отвори в коконі для виходу. Довідався я, що одні комахи виділяють масляну кислоту, інші — щавлеву, а в деяких виявлено вільний йод, кисневі сполуки азоту і етилхінон.

Про все це згодом я довідався з книжок і від спеціалістів. Дізнався й про те, що ще не названо і не досліджено хімічний склад виділень пахучих залоз багатьох видів комах.

Але тоді, в підвалах, я хоч і відчував багато різних запахів, але розпізнавав лише йод та ефір.

З однієї камери стирчав кінець якоїсь колоди. Я став обходити її. Придивився — ахнув. Знову знайомий шестигранник із золотистими смугами-літерами на червоному фоні. Мій олівець. Колоду було перев’язано мотузками. Нащо Думчев приніс сюди мій олівець “ЗМ”?

Я пішов швидше. Коридор поступово розширювався. В кінці його я побачив широку похилу драбину. Почав підійматись нею нагору й опинився в приміщенні, яке видалося мені дуже знайомим. Так, я вже бував тут! В одній з цих кімнат під старим пеньком я знайшов аркуші із записами Думчева.

Так ось в чім річ! Із свого будинку Думчев зробив підземний хід до річки Запізнілих Докорів!

Пройшовши з першої кімнати до другої, я побачив: спиною до мене сидів Думчев. Він щось писав.

Холодне блідо-голубе світло падало на аркуші паперу і на руку Думчева. Ось він покинув писати. Я мав намір покликати його, але він стомлено поклав голову на руки. Про що він думав? Чи не про свій маленький фанерний будиночок, про який я йому нагадав, — будиночок, де він ставив сміливі, аж надто сміливі досліди? Чи не виник перед ним знову яскравий, строкатий південний ярмарковий день, а він, молодий, завзятий і сміливий, підіймається на вишку, щоб полетіти на своєму літальному снаряді над натовпом?..

Ось він підвівся, узяв гнилючку і почав спускатися в підвали.

Я мовчки пішов слідом за ним.

ПОВІТРЯ ЗБІГЛИХ ХВИЛИН

Я не наважувався відривати Думчева від серйозних роздумів і мовчки йшов слідом за ним. Могло видатися, ніби я стежу за Думчевим. Звичайно, це було негарно.

Стомлено й повільно він спускався зі східця на східець у свій величезний підвал.

Він підходив то до тієї, то до тієї камери в підвалі, відсовував шовкові штори. При м’якому світлі бактерій я побачив у комірчинах і камерах різноколірні шовкові мішки, туго зав’язані мотузками.

Очевидно, кожен з мішків був наповнений якимсь газом: ось-ось мішок злетить під стелю; але його тримали мотузки, прив’язані до вбитих у землю кілочків. Здавалось би, нічого страшного або дивного в усій цій обстановці не було: звичайні кокони-мішки гусениць, наповнені якоюсь газоподібною речовиною. Але цей підземний лабіринт, камери, освітлені світлом живих Істот — бактерій, і людина, яка по-хазяйськи зосереджено оглядала мішки з невідомими газами, — все це схвилювало мене.

Думчев сів на кілька складених порожніх мішків, подивився вглиб коридора, потім окинув довгим спокійним поглядом входи до камер, комор, комірчин, з яких лилося неяскраве світло, і заговорив:

— Ні, я не божевільний, не дивак! І називаю газ, що роздуває ці мішки, “повітрям збіглих хвилин”. Тисячі й тисячі років людство мріяло, щоб мить, якій скажеш “зупинись”, послухалась його. Але мрія лишалася мрією: йшли в небуття тисячоліття, діловито бігли слідом за ними віки, збігали, доганяючи їх вистрибом, місяці й роки, але ніколи, ніколи людина не спроможна була продовжити своє життя, зупинити мить. І незмінними залишалися слова Овідія, оспіваного Пушкіним поета — вигнанця стародавнього світу: “Наші тіла змінюються, завтра ми не будемо такі самі, якими були вчора і сьогодні”. Але все-таки народи створювали казки, міфи, легенди, пісні й саги, де герої долають час, хвороби залишають людину, старий стає молодим. Я жив між людей, роздумував над цими витворами народів. Бачив я, як людина вже почала створювати ті килими-самольоти, про які народ колись складав казки. Я й сам побудував килим-самоліт і літав на ньому. Медики вісімнадцятого століття покладали свої надії на електрику. Та ні. Електромедицина не стала універсальним засобом від усіх хвороб, а тваринний магнетизм виявився вигадкою. Навіть наука дев’ятнадцятого століття не розв’язала питання про “живу воду”. Залишилися мрії-казки. Я шукав, роздумував, ставив досліди. У міфах говориться, що безсмертні, вічно молоді боги харчувались амброзією й пили нектар. То ось де заховано таємниця довголіття і зцілення від хвороб, казав я собі. Вся справа в харчуванні! І я почав вивчати властивості “амброзії” — пилку рослин і нектару, того солодкого соку, який виділяють рослини. Детально і довго досліджував я, чому бджола-матка живе в п’ятдесят-сімдесят раз довше, ніж звичайна бджола.

Але, щоб подолати час, потрібна енергія. Про яку енергію мріяв народ, створюючи казки про живу воду? Яку енергію закликати для подолання часу?

Ломоносов відкрив закон збереження речовини і руху. Наука знає: енергія одного виду переходить в енергію іншого виду. Кількість енергії залишається незмінна. Лише форми і властивості її різноманітні. Але ж не до механічної енергії, яка рухає частини машин, має звернутися людина, щоб на ділі здійснити те, про що мріяв Фауст: зупинити мить, повернути збіглі роки, зцілитися від хвороб старості і стати знову молодим.

Перетворення… перетворення… перетворення!..

Яка титанічна енергія захована в перетвореннях, в метаморфозах комах!

Мурашиний лев, що закопався в зроблену ним воронку і стріляє піщинками в перехожих мурашок, перетворюється на літаючу комаху, схожу на /бабку. Гусениця, яка повзає на шістнадцяти ногах, перетворюється на кольорового метелика, що весело пурхає над землею. Личинка бабки, яка пересувається у воді мов ракетний двигун, перетворюється на граціозну бабку… Перетворення… перетворення… перетворення!..

Не крізь скельця мікроскопа дивився я на процеси перетворення комах — від личинки, яка вилупилася з яйця, до появи дорослої комахи. Я жив тут, у Країні Дрімучих Трав, у гніздах одиноких бджіл, у мурашниках, зимував у вуликах диких бджіл.

Я був людиною-мікроскопом. І тому я побачив перебіг усіх процесів метаморфози. На моїх очах одні форми комах перетворювалися в інші. Під час різних перетворень комах я збирав ферменти. У моїх мішках, що лежать тут, під землею, у мішках-коконах, де раніше буяло життя, нині зберігаються могутньої сили речовини. Вже першого року мого життя тут я вивів формули інстинктів комах і став непереможний. Я давно вже розв’язав рівняння зміни швидкостей розвитку комах та навчився затримувати і прискорювати їх ріст, ліпити їхні організми на свій розсуд.

Але людина? Організм людини зовні простий, а насправді дуже складний, як всесвіт, співучий, як океан.

У підвалах я зберігав і зберігаю запаси нечуваної енергії, охороняю їх, як скупий лицар. Але як озброїти людину цією енергією, щоб вона гукнула миті: зупинись! Оцього я й не знав. Зневірився. Але ненадовго. Знову почав шукати й думати, досліджувати. Знову почав мізкувати над тим, щоб ферменти-гормони метаморфози, які зберігаються в моїх підвалах, дали організмові людини ще небачену міць, щоб людина могла відсунути від себе старість, підпорядкувати собі хвилини, що так швидко минають.

І ось тепер, коли я відновив щоденник, коли розгадка найбільшої таємниці десь поряд, зовсім поряд зі мною, — тепер сюди з’явилася людина і принесла з собою те, що допоможе мені поставити дослід, аби повернутися до людей… Що робити? Залишитися тут і продовжувати досліди, пошуки, роздуми та’ розгадати таємницю “повітря збіглих хвилин?” Але чи можу я залишити разом із собою гостя — лякливу і безпорадну людину, залишити в країні, де все довкола загрожує небезпекою? Як бути? Повернутися до людей без розгаданої таємниці, із самими лише спогадами про “повітря збіглих хвилин”?

Кинути все? Відмовитися від розгадки таємниці “повітря збіглих хвилин”? Сказати: прощай, Країно Дрімучих Трав? Недорозв’язати завдання і піти звідси назавжди — залишити порожні кокони? Залишити так, як залишають непотрібний мотлох, поламані ящики, порожні бочки, розбиті миски, від’їжджаючи з дач в дощову нудну осінь. Що робити?..

І я побачив, як Думчев розвів руками — маленькими ручками маленької людини, — розвів ними зовсім так, як розводить дитина, загубивши найулюбленішу іграшку. “Що робити?”

Я мовчки стояв у ніші, притулившись до стіни… Думчев замовк. У глибокій задумі він почав обходити камери. А я… Я не в змозі був зрушити з місця. Ноги мої підломлювались. Все в мені змішалось: подив (як же, яким чином можемо ми повернутись до людей?), захоплення відкриттями Думчева, гордість за розум людини і неспокій, неспокій…

Нарешті я ступив крок, хотів був кинутися до Думчева. Але він з несподіваною, невластивою йому метушливістю почав перебігати від камери до камери, з комори в комору. Він торгав, гладив лантухи, наповнені дивною речовиною. Він перебирав їх, перекладав з місця на місце, уважно, любовно, дбайливо. Ось чому я й подумав: “Думчев не піде звідси нізащо, ніколи!”

Та ось він зупинився посередині коридора. І я почув його голос, що зараз зовсім змінився:

— Хочу додому! Хочу до людей!

Він вимовив ці слова так, ніби стримував плач. Я тихо підійшов і, взявши його за руку, сказав:

— Я тут!

Цієї хвилини щось упало коло нас. Стеля захиталася. Посипалось каміння.

— Обвал! — скрикнув Думчев.

Ми побігли коридором, щоб вийти до річки Запізнілих Докорів. Та марно!

— Ходу немає! Стеля обвалилася! Назад! Ми бігли. Хвилини здавалися вічністю.

Десь над нами чути було гуркіт. Світло ліхтарів-бактерій не меркло. Здавалось, ці дрібні живі істоти щосили намагаються допомогти нам вибратися з підвалів. Коли ми піднялися східцями в кімнату Думчева, я відчув там запах гару. Дихати стало важко. Але як тривожно зашелестіли над нами прим’яті, зламані, сплутані дерева-трави, коли ми вибігли з будинку Думчева! В тіні пенька димів великий білий димок. Війнуло нестерпним жаром.

— Цигарка! — крикнув Думчев. — Були люди — вас знову шукали! Хтось кинув запалену цигарку!

Ми спробували сховатися від диму в гущавині трав. Дим стелився по землі. Ми спробували прорватися до річки… Але сухі трави загорілись. Вогонь заступив дорогу.

— Назад! До підвалів! — вигукнув Думчев.

Я підкорився. Тримаючись за плащ Думчева, затуляючи руками очі, задихаючись від диму, я біг. Отямився лише в підземних кімнатах.

Пам’ятаю, як Думчев квапливо зав’язав у мішок аркуші записів своєї подорожі і віддав мені цей мішок. Кімнати поступово наповнювалися димом. Гасли вогники бактерій. Ми запинали штори, закривали всі ходи.

Почали спускатися в підвал. Навіщо? Думчев вів мене коридором. Що буде з нами, я не знав. Тиша коридора й міцна рука Думчева мене заспокоювали. Я в усьому корився йому. Пам’ятаю, як ми ввійшли в нішу. Він відслонив туго запнуту штору. Ми опинились у невеличкій кімнаті. Вона не була освітлена, лише з коридора сюди просочувалося світло, але Думчев запнув штору.

— Сядьте тут! — сказав він.

Я відчув незнайомі мені відсвіжуючі запахи. З темряви долинув спокійний, рівний голос Думчева:

— Дихайте спокійно! Адже ви дуже втомилися.