В країні дрімучих трав

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ ДО ЩОДЕННИКА

Волею випадку я, Сергій Думчев, опинився в Країні Дрімучих Трав. Прожив тут багато-багато років. А коли знайшов папір і просочив його рідиною потрібного складу, тобто зробив його придатним для писання, коли додумався, як виготовити з чорнильних горішків чорнило, — почав вести щоденник, записувати всі відкриття і досліди, що їх я зробив у цій країні. Кожний аркуш я позначив порядковим номером. Останній аркуш мав номер 2876.

Настав день, година — і я вирушив у подорож, щоб передати щоденник відкриттів людям. Як це здійснити, я ще не знав, але поклав собі дістатися тих місць, де найчастіше бувають люди, де колись, давним-давно, була альтанка.

Подорож була тяжка, майже фатальна. Трапилося так, що буря й ураган розвіяли аркуші щоденника. Можливо, який-небудь аркуш і долетів до людей? Проте, читаючи його, вони нічого не зрозуміють, будуть сміятися. Нехай! А мені залишається: відновити щоденник з самісінького початку і знайти надійний спосіб, щоб люди змогли його прочитати. Але перш ніж почати відновлювати щоденник, я замість передмови до нього опишу історію моєї останньої подорожі.

Пам’ятаю, було це над захід сонця. Дописував я тоді черговий аркуш щоденника. Подивився на призахідне сонце й подумав: уже тисячі й тисячі заходів сонця бачив я в Країні Дрімучих Трав. І завжди в цей час переставав писати.

Щоденник мій уже переповнений відкриттями й міркуваннями, думками й спостереженнями, які я зробив у Країні Дрімучих Трав. Час, давно вже час передати його людям. Але як це здійснити? Попереду — ліси, пустеля і Велика Повільна річка. Як мені з важкенним щоденником подолати їх?

Це питання поставало переді мною щоразу, коли я закінчував черговий аркуш. Та я відвертався від цього питання, зволікав, усе зволікав. Потім… якось буде, щось придумаю. А зараз більше зволікати не можна. Час!

Тієї ночі, лежачи в спальному шовковому мішку (кокон гусениці), я весь час до чогось прислухався, чогось чекав, неначе хтось іздалеку міг підказати відповідь на питання, яке мучило мене. Та навколо все було тихо. Лише чути, як колотиться, колотиться серце — маленьке серце маленької людини.

Почало сходити сонце. Десь далеко звідси воно освітило зараз і моє місто. До нього не дістатись. Найкраще йти до альтанки, що стоїть по лівий бік дороги до моря. Люди, гуляючи за містом чи йдучи до моря, заходять в альтанку. Мабуть, вона збереглася й досі. Пам’ятаю, там, поряд з альтанкою, протікав маленький струмок. Тепер цей струмок перетворився для мене на Велику Повільну річку. Як я подолаю її, не знаю. Але вирушати в дорогу треба.

Колись я спробував доплисти на плоту по річці, яка тече біля моєї оселі, до Великої Повільної ріки. Не вдалося.

Води маленької річки губляться десь на півдні в пісках. Щоправда, навесні і після рясних дощів ця річка вливається у Велику Повільну ріку. Та вирушати в плавання в такий час безглуздо. Стоїть скажена погода. Віють вітри.

Хоч ця річка тече недалеко від моєї оселі, я чомусь довго не знав, як її назвати. Але ось одного разу вночі напровесні я прокинувся і прислухався до гомону річки. Мені здалося що вона не вгамовується і дорікає за те, що колись, дуже давно, я зовсім не помічав її ступав по ній, ледве замочивши підошви чобіт. І тієї ж ночі я назвав її: “річка Запізні лих Докорів”.

Отже, на північний схід до Великої Повільної ріки можна дістатися тільки лісом і пустелею.

Про всяк випадок я склав аркуші в щільний стос, перев’язав мотузками. Із бджолиних гнізд дістав віск, розтопив його на сонці. Обмастив воском стос. Тепер аркуші не промокнуть ні від роси, ні від дощу.

У мішок з добротної водонепроникної тканини поклав щоденник і обмотав його міцними мотузками. Певна річ, колись я назвав би ці мотузки ниточками гусениці, а мішок — коконом.

Але як же нести цей мішок із щоденником? Де той верблюд, що понесе мішок з вантажем?

Скільки треба терпіння, таланту, винахідливості, щоб видресирувати тварину! Історія, зберігши подробиці походу Ганнібала на Рим, забула ім’я чудового дресирувальника, який навчив слонів виконувати різноманітну службу у Ганнібаловому війську.

А чи назве хтось ім’я дресирувальника, що примусив левів покірно везти колісницю, на якій Марк Антоній тріумфально в’їхав у Стародавній Рим?

Терпіння, спостережливість і уява — ось обов’язкові риси характеру дресирувальника. Але потрібний ще й час, тривалий строк, щоб приручити тварину, зробити її слухняною. Я знав старого дивака, який навчив свого чорного кота підбирати кожну впущену додолу монету й приносити на стіл. Знав і натураліста, який влаштував у себе на столі мурашник під скляним ковпаком. В ту ж саму годину, щодня, на тому ж самому краю столу, він годував одну мічену мурашку медом.

Але багато, дуже багато днів минуло, перш ніж кіт навчився приносити монети, а мурашка у призначену годину приходити по солодку поживу.

Кого ж з мешканців Країни Дрімучих Трав можна за короткий строк навчити нести мій вантаж? Хіба можна примусити жука-скарабея штовхати по землі не свою величезну гнойову кулю, а мій мішок із щоденником? Ні, безглуздий намір.

Минали дні. І вже скільки разів я розв’язував дорожчий мішок, клав до щоденника ще один заново написаний аркуш і знову заливав воском. Знову перев’язував щоденник мотузками, ховав у дорожний мішок. А щоденник чекав — чи скоро відвезуть його до людей? А я — я не знав, з якого боку підійти до цієї справи.

Іноді починав думати про бабок, про велетенських метеликів. У мене були мотузки різної довжини і товщини. Я міг би прив’язати до їхньої спини свій вантаж і, вхопившись за кінець мотузки, йти по землі. Так і здійснити подорож. Ні, в такому разі я залежав би від ласки випадку: бабка чи метелик зовсім не зобов’язані летіти до альтанки!

Тримати на поводку метелика, бабку? Чи стане сили? Та й потім людині треба відпочити в дорозі, а бабки й метелики, наприклад бражники, летять, не відпочиваючи, і десять, і двадцять, і сто верст.

І я почав уже думати: чи не розв’язати мішок і чи не розсипати щоденник на аркуші? 1 хай бджоли несуть мої аркуші у вулик, у тих же кошиках на ніжках, в які вони збирають квітковий пилок. Але треба буде кожен аркуш згорнути трубочкою і поставити трубочку в кошик. Поволі й важко бджола повертатиметься до вулика: у кошиках, крім пилку, — мої аркуші. Десь там, у коморах вулика, вона залишить аркуші разом з пилком. Ну, а що далі? Я навіть без вантажу не встигну дійти до пасіки, а мої аркуші разом з пилком бджоли перероблять на… хлібець. Ніхто їх не побачить, ніхто їх не прочитає.

Ні, не треба розсипати щоденник на аркуші. Кожен наступний аркуш щоденника перегукується за своїм змістом з попереднім. Загубиться один аркуш — знеціниться вся праця. Мені дорогий був кожний аркуш мого щоденника.

А дні, години спливали. Іноді можна чекати роки, десятиліття, але як тяжко, як нестерпно тяжко іноді чекати день, годину, хвилину!

Це трапилося на смерканні. Були прямі й непорушні трави. Я сидів під навісом. Поступово темрява огортала все навколо. Аж ось раптом трава захиталась, і переді мною з’явився круглий, з похилими краями стіл на восьми викривлених ніжках. Стіл пересувався. А на ньому рухалися, ворушилися маленькі столики. Звичайно, багато що може привидітися в сутінках, коли змінюються обриси предметів…

Я пильно вдивлявся і розрізнив у напівтемряві: стіл зупинився. Я навіть побачив, як маленькі кругленькі столики обережно спустилися на землю. Вони почали пересуватись по землі. Спантеличений, я підійшов ближче і ясно побачив, що всі столики припнуто мотузками до великого столу, з якого вони злізли. Лише тепер я зрозумів, що це павук вивів на вечірню прогулянку маленьких павучат. І вони, спустившись на землю, тримаються за павука з допомогою ниток павутиння. Я кинув камінчик. Усі павучки, один за одним, швидко видерлися на похилий стіл, злилися в одну грудку. Криві ноги заворушилися, стіл хитнувся — павук зник. І знову трави стали непорушні.

Уже давно смеркло. Зблизилися, злилися стовбури велетенських трав. Уже давно дочимчикував до свого житла павук і, пройшовши під павутинним навісом та банею, в які вплів грудочки землі й листячко, пробрався з павучатами у вертикальне лігво — заснув.

А я все ще дивився в чорні хащі лісу трав і бачив перед собою павука з павучатами на спині. І раптом несподівана думка. Бродячий павук, або павук-вовк, — ось кого я примушу нести мій мішок із щоденником! Підкорю собі материнський інстинкт.

Зараз павук носив на собі павучат. Але ж павуки носять і кокони з яйцями, з яких вилуплюються павучата. Замість яєць я покладу в кокон щоденник. Він важкий, мій щоденник! Ну то й що ж? Я читав колись, що замість яєць в кокон клали важкі шротинки і павуки їх носили — носили рівно стільки днів, скільки треба, щоб з яєць вийшли павучки.

Та чи зможу я повести павука за собою? Складне й небезпечне завдання чекає на мене попереду — спіймати, приборкати павука, примусити нести вантаж. Важко, але можливо.

Мене пойняла радість від думки про те, що скоро я вирушу в дорогу. Я прийду туди, де люди зможуть узяти в руки мій щоденник відкриттів.

Я почав придивлятися до звичок павуків. Грізні павуки із страшними гачками, наповненими отрутою; павуки, які притискаються до жертви, щоб влити в неї вбивчу отруту, — які страшні були ці павуки в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав! Який страх посідав мене, коли в темряві печер, повз які я проходив, засвічувалися вогники-павучі очі, що фосфоресціювали й мінилися від люті! Я тікав, ховався за дерева.

Пам’ятаю, в один з перших днів я побачив, як з печери вилізло волохате чудовисько з рожевими ногами. Вісім ніг, І на кожній немов тушшю намальовано чорні кола; мабуть, через це рожеві ноги видавалися ще рожевішими. Було страшно, коли чудовисько, угледівши жука, підплигнуло і, показавши своє чорне черево, грізно піднесло передні лапи. Схопило жука. Встромило в нього гачки, потягло в печеру. Як я тоді злякався! Озирався — куди тікати. Мені ввижалося, що з усіх печер на мене дивляться люті вогники, чатують на мене. Це було давно — в перші дні мого життя в Країні Дрімучих Трав.

А тепер я шукаю павуків, намагаюсь ближче познайомитися з ними, дізнатись, як вони живуть; кого бояться.

Вистеживши погрібного павука і дочекавшися, коли він залишить своє лігво, я відразу ж починав досліджувати, як побудовано цю оселю! Передо мною були бастіони, бійниці, кам’яні загороди — робота справжнього інженерного майстра. Але для спорудження цієї фортеці погрібний павук не відірвав жодної травинки від землі — він зчепив і сплутав та переплів їх павутинням. Павутинням також зв’язав соломинки і стягнув різні кілки. Причаївшись за стінами своєї фортеці, вій довідується про появу ворога з легкого тремтіння павутиння. Стіни лігва обвито шовковими шпалерами — павутинням. Якщо скотиться камінець, він затримається в павутинні і не вдарить павучих діточок. Від павутиння павук також відштовхується, як від трампліна, і кидається на ворога.

Іншим разом, надвечір, коли я повертався додому, повз мене пройшла величезна тварина: чорне з коричневими смугами оксамитове черево і темні кола на ногах. Це був тарантул. Спочатку мені здалося, що на спині в нього горби. Але потім придивився уважніше й побачив: у тарантула, зовсім як у того павука, що видався мені в сутінках рухомим столом, сидять на спині маленькі тарантули.

Вечір був спокійний і лагідний. Тарантул виніс дітей на прогулянку. Покатав їх на своїй спині і тепер повертався з ними додому. Тарантул зник у щілині між двома каменями. Звідти, з темряви щілини, скоро заблищало чотири ока. Інших чотирьох — тих, що менші, — не було видно. Потім тарантул зайнявся своїм туалетом: чистив передніми ніжками щупальця і щелепи.

Щодня я спостерігав цього тарантула, стежив і за іншими павуками. Минуло не дуже багато часу, а я вже знав, як іде життя в багатьох павучих оселях. Я з’являвся то біля одного, то біля іншого лігва, обережно придивлявся до інстинктів, звичаїв, звичок павуків і думав про те, як примусити величезного отруйного павука слухатися й боятися мене, примусити його нести мій багаж, як носить він яйця в коконі або своїх дитинчат.

От якби побачити, кого боїться павук! Тоді я знав би, як примусити його нести мій багаж.

Час минав, і я дочекався.

Це сталося яскравого, теплого ранку. Біля лігва одного з тарантулів, за яким я стежив, з’явилась оса. Ясно-жовте вбрання, трохи підведені тремтливі янтарні крила. Гордовита постава, швидкі, рішучі рухи. Оса-калікург!

Оса метнулась і раптом з’явилася перед павуком, що сидів біля щілини.

Щомиті рискуючи накласти головою, я підбіг ближче до лігва. Двобій калікурга і тарантула! Тарантул підвівся майже вертикально. Маленькі тарантули, мабуть, залишилися там, у щілині-лігві. Оса то випускала з черевця, то вбирала назад свій стилет — жало. Тарантул спирався на чотири задні ноги, оксамит чорного черева вилискував, чотири передні ноги були витягнуті, отруйні гачки широко розкриті і на їхніх кінцях висіли крапельки смертельної отрути. Оса-калікург виклику ‘не прийняла. Вона лише стривожила тарантула. Павук, мабуть, стомився стояти вертикально — він опустив усі ноги на землю.

Калікург кружляв, метушився.

Тарантул розімкнув отруйні гачки. От-от він перший кинеться на калікурга.

Калікург то відступав, то наскакував. Тарантулові це, очевидно, набридло — він просунувся трохи вперед. Оса відскочила. Так вона виманила тарантула з щілини-лігва і миттю загородила йому вхід до щілини. Тарантул раптом стрибнув, щоб уп’ястися в осу своїми отруйними гачками. Та вона вправно ухилилась і зразу ж увігнала свій стилет в тарантула. Страшні гачки павука з намистинками отрути безпорадно повисли. Залишилися не зімкнутими. Були паралізовані. Але павук ще був живий. Певно, оса вдарила його просто у нервовий центр, що рухав отруйними гачками тарантула.

Оса танцювала, тримаючи жало витягнутим. Вона кружляла навколо тарантула — вибирала нове місце, щоб завдати удару. Знову стилет оси встромився, цього разу в нервовий вузол, який керує рухами ніг тарантула. Він здригнувся, його кінцівки вже не рухалися. Він був остаточно паралізований.

Оса не відходила від своєї здобичі, вона схилилася над жертвою. Торкала павука, перевіряла кінчиками своїх щелеп, чи справді удари стилета влучні, чи справді нешкідливі отруйні гачки тарантула, чи не зімкнуться вони.

Нарешті оса потягла свою здобич. Я пішов слідом. Оса-калікург залишила паралізованого павука і почала бігати коло скелі, щось шукаючи, потім повернулася до тарантула. Вона схопила його і знову потягла за собою. Вона видиралася, на скелю, долала всі перешкоди і тягла За собою живу, паралізовану здобич.

Я й далі йшов слідом за осою. Вона підбігла до якоїсь щілини. Тарантула вона покинула, а сама зникла в цій щілині. Я чекав. Ось вона нарешті з’явилася знову і втягла тарантула в щілину, а сама швидко вискочила назад і заходилася старанно закладати вхід камінцями. Переконавшись, що щілину нікому не видно, оса-калікург зникла.

Я відсунув камінці й побачив: на череві в тарантула приклеєно біле яйце циліндричної форми. З цього яйця вилупиться личинка калікурга. Вона виросте, живлячись соками паралізованого павука. Того дня, коли вичерпаються життєдайні речовини тарантула, личинка його покине.

Треба стати для павуків осою, і тоді можна буде примусити їх боятися мене. Треба прикинутись осою — ось у чім річ!

Тепер я почав стежити не лише за павуками, а й за осами.

Скільки разів я бачив: виблискують із печер на пагорбі люті павучі очі. І раптом — тріпотіння крил, прозорих, з жовтизною крил. Оса! Відважний мисливець на павуків з’являється на пагорбі. Легко пробігаючи по схилу, оса на мить зупиняється то біля одної, то біля другої печери. І зникають люті вогники— їх неначе гасить тріпотіння легких крилець. Далі, далі від оси в глибину печер тікали, ховалися павуки.

Помахи крил оси, швидкі рухи, ледве чутний шурхіт. А потім — кидок. І ось вона вже потягла за ногу павука, якого паралізувала уколами жала.

І того дня, коли я, роздобувши крила оси, почепив їх собі на спину і, змахуючи ними, пройшов повз входи до печер, — того дня я побачив, як погасли люті вогні. Павуки почали боятися мене, маленької людини.

Вперед, мій “верблюде”! На північний схід. Туди, до альтанки, де бувають люди.

Я йшов на північний схід, тримаючи на аркані тварину. В коконі замість яєць — пачка аркушів щоденника.

За спиною в мене мішок з водонепроникного шовку, а в ньому — мотузки різної довжини. Звичайно, раніше я назвав би ці мотузки шовковинками гусениці. І багато ще різноманітних речей мого побуту було в мішку.

Актори мандрівних театрів — актори давно минулих часів — перед тим, як в’їхати в місто, де мала відбутись вистава, звичайно робили привал. Треба було так переодягтися, щоб вразити уяву, привернути увагу громадян і принадити їх на виставу. Найдивніші, найнесподіваніші речі видобували актори на привалі. Але й ці актори, які чимало бачили на своєму віку, широко порозплющували б очі від подиву, якби побачили всі ті речі, які я ніс у своєму мішку.

Дбайливо й обережно зберігав я в мішку дві пари крилець оси. Такі ж світлі, з легким жовтим відтінком крильця я прив’язав до плечей.

Нелегко було накинути аркан на павука і примусити його йти до того місця, де було сховано щоденник. Але я підстеріг павука, коли він пожирав здобич. З мотузки я зробив великий зашморг. Підкрався. Накинув. Затягнув обережно навколо головогруді павука. Тримаючи кінець довгої мотузки в руці, стежив, чекав, чи скоро він закінчить їсти. Дочекався. Спробував потягти його — не вийшло. І тоді я пішов на нього. Тріпотіли, гойдалися, шурхотіли в мене за спиною крила оси. Павук підвівся, блиснули намистинки отрути. Щосили впираючися ногами в землю, я міцно тримав кінець аркана. І все різкіше й дужче тріпотіли перед ним крила оси. Попустив поводок — павук кинувся навтіки. Та всюди поперед нього — крила оси. Павук принишк. Перебираючи руками туго натягнутий поводок, я наблизився до нього майже впритул, шурхотячи й хитаючи крилами. І павук підкорився. Я привів павука на те місце, де лежав щоденник. Тут я довго й терпляче ждав, не випускаючи з рук повідка, поки стомлений павук заспокоїться і засне. Швидко викинув з його кокона яйця і замінив їх восковою пакою-щоденником. Павук прокинувся і пішов. Не випускаючи з рук мотузки, я обережно повів його на північний схід. Проте павук відразу ж відчув, що з коконом, якого він несе, щось трапилося. Він зупинився. Заходився обплітати кокон (мій щоденник) новим павутинням, міцно прив’язувати його до тіла.

На північний схід, мій “верблюде”! На північний схід!

Моя подорож по Країні Дрімучих Трав тільки розпочалась, а мене вже тривожила й непокоїла дика лісова далечінь. Павук, який ніс кокон із щоденником, зовсім не відчував, що хтось тримає його на довгому повідку і обережно тягне в певному напрямку.

Іноді ліс рідшав. І я бачив, як павук кидався, хапав то личинку, то жука і пожирав здобич тут-таки, на місці. Я в таких випадках не перешкоджав йому, попускав поводок на всю довжину. Коли на шляху показався пагорок, павук чогось став на нього видиратися. Там він обплутав павутинням кущ і повис головою вниз, ніжки склав на головогрудях. Павук заснув. Я вмостився неподалік, обмотавши навколо себе кінець довгого повідка, і з насолодою витягнув ноги. Свою зброю — гострий різак із скалки черепашки — поклав поряд.

Я йшов. З кожним днем усе більше звикав до напівтемряви лісу трав, став уже розрізняти, в які відтінки забарвлюють напівтемряву величезні бані квітів — синіх, жовтих, білих. Бані оберталися над моєю головою і стежили, рухалися за сонцем. І в травах оживав старогрецький міф про Клітію — про трагічне кохання лісової німфи Клітії до Сонця-Геліоса. Вона невідривно дивилася з землі на того, хто мчить небом у вогняній колісниці. Печальна й тужлива німфа обернулася на квітку. І квітка, побачивши сонце на небі, весь час повертає за ним свою голівку — дивиться йому вслід.

Сонячне проміння затримувалося десь високо над моєю головою. І першого-таки дня подорожі я раз у раз зупинявся і спантеличено запитував себе: скільки часу я йду і котра зараз година.

І раптом — яка радість! — підвівши голову, я наче почув: “А вже скоро десята година ранку — час спати!” Ці слова мені, звичайно, причулися: ніхто в лісі не говорив. Та зате я ясно побачив: високо, дуже високо наді мною повільно стулявся і важно схилявся до землі — засинав — голубий кошик Петрових батогів. Так, петрові батоги стомились. Адже вони давно прокинулися, розтулили голубого кошика ще о п’ятій годині ранку. Зараз вони засинали. Я бачив, як у різних місцях хилилися, засинали голубі кошики Петрових батогів: “Уже десята година ранку — час спати…”

Так почалася німа розмова квітів зі мною, подорожнім, що брів крізь ліс трав до людей.

Стало веселіше. Ідеш і відразу визначаєш — зараз десята година ранку: жовті голівки козельця засинають, повільно й важко схиляються до землі.

Здавалося, квіти не тільки кажуть мені, котра година, а й перемовляються між собою. Була третя година дня, коли я почув (краще сказати — зрозумів!), що квітка кульбаби, закриваючись, каже до нечуйвітра, який росте поруч: “Чи скоро ти заснеш?” — “Ні, я ще годинку-другу ловитиму сонячний промінь”, — відповідав нечуйвітер.

Так, нелегка справа спіймати сонячний промінь. З якою казковою швидкістю летить він! За одну секунду оббігає земну кулю вісім раз. Лише казкар Андерсен зміг серйозно розповісти, як людина вирушила ловити сонячний промінь.

І ще мені здалося в перші дні подорожі, що трави чинять опір силі земного тяжіння і тягнуться, тягнуться слідом за сонячним променем.

Я йшов лісом і, дивлячись на квіткові годинники, підраховував, скільки кроків я роблю за годину, через скільки днів я вийду з лісу. За квітковим годинником я з’ясував, коли мій павук засинає, коли прокидається. І, щоб швидше закінчити подорож, я почав посмикуванням повідна раніше будити свою в’ючну тварину.

Я бачив, як деякі квіти перетворюють день на ніч: удень сплять, а надвечір прокидаються; бачив, що деякі квіти люблять менше поспати, а інші — більше.

Але вночі і я, і моя в’ючна тварина завжди відпочивали.

Залишився позаду ліс трав. Я йшов пустелею. Вітер мчав над нею, знімаючи вгору пісок, куряву. Віддалік, праворуч, виднілися гори. Уся місцевість була порита ярами. Там і тут несподівано виникали скелі. Їхня химерна форма і різноманітне забарвлення мене дивували, вражали. Обійшовши одну таку стрімку скелю, я спустився в яр, а коли почав підійматися, почув чиїсь голоси, що зливалися в одноманітне гудіння. Я виліз із яру, прип’яв до дерева в’ючну тварину і побіг до гори, звідки долинали голоси. Вітер із свистом вривався у глибоку ущелину. А там чути було глухе, скорботне гучання голосів, протяглий стогін, незграйний шум. Часом здавалося — грає орган надзвичайної потужності, часом — лунає тисячоголосий хор. Я вибрав хвилину, коли вітер трохи вщух, і поповзом пробрався в ущелину. Гудіння й гамір відразу ж оточили мене. У напівтемряві я намацав високий гладенький виступ, за ним другий, третій. Десь між цих виступів наростала злива звуків, голосів, шуму. Я зупинився, перевів подих, прислухався. Ні, все це мені не снилося. Я ясно розрізняв, як людські голоси зливалися в один лункий поклик. І я мимоволі вигукнув: “Іду на допомогу!”

Вперед, мій “верблюде!” На північний схід!

Я щойно побував… у черепашці, в звичайній черепашці-порцелянці, або ужовці, що її ставлять на стіл як прикрасу і для того, щоб класти в неї погаслі цигарки-недокурки. Яке безглуздя! Цю черепашку-попільницю хтось викинув у траву, а мені вона видалася горою з ущелиною.

Дуже часто в дитячі роки я пробирався до батькового кабінету, брав черепашку, прикладав її до вуха. Хіба знав я тоді, в ті дитячі часи, що черепашка — лише добрий резонатор, який посилює ті ледве чутні звуки, що їх звичайно ніхто не помічає? Ні, в різноголосому гудінні черепашки вчувався мені тоді плескіт морських хвиль і виття вітру в вітрилах каравели, що заблукала в океані, вчувалося важке зітхання Колумба: до землі не доплисти, уже не вірять йому матроси, як не вірив там, в Іспанії, король Фердінанд.

Привіт тобі, порцелянко, мешканко глибочини морської, мандрівнице хвиль голубих! Я йду на північний схід.

Не скоро я в дитинстві дізнався, що ти, черепашко, — хатка звичайного морського слимака і що цей слимак належить до величезної групи дивних істот, яких називають м’якотілими, або молюсками. Проте день, коли я про це довідався, зовсім не був нудним днем. Того ж дня я дізнався, що маленька черепашка, яку знайшов давньогрецький учений Піфагор дуже далеко від моря, глибоко в землі, підказала йому відкриття, таке ж велике, як і просте: там, де тепер суходіл, колись хвилювалося море. Адже закопувати черепашку так глибоко у землю людина не мала ніякої на те потреби. А дивного почуття зазнав я тут — у Країні Дрімучих Трав — після того, як про звичайну морську черепашку, що правила колись комусь за попільничку, подумав як про гору, наділену людською мовою, і пробирався ущелиною, в яку люди колись запихали недокурки цигарок і струшували попіл.

Вперед! На північний схід! Через вибої, западини, провалля, обминаючи їх, перестрибуючи, переповзаючи. Повз скелі і безладно розкидане бескиддя — на північний схід! Еге ж… Адже ці скелі — лише рінь, камінці… Діти легко підкидають ці камінці в повітря і ловлять їх…

Було десь опівдні. Сонце припікало. Пісок був гарячий. Гостре каміння різало ноги. Панувала та полуденна тиша, коли кожен звук відлунює особливо виразно і чути його далеко. Тіні скель були чорні й короткі. Раптом дивне одноманітне рипіння народилося в пустелі. Я зупинився. Прислухався. На мить запала тиша. А потім знову з тією ж одноманітністю залунало це рипіння. Воно ставало дедалі гучніше і різкіше; з кожним кроком я наближався до того місця, звідки воно долинало. І раптом — вирва! Я опинився на самісінькому її краю. Один необережний рух, і я покотився б униз, впав у неї. Хтось із великою майстерністю побудував у пустелі несподівану пастку, і будь-яка жива істота може туди впасти.

Рипіння виразно долинало з глибини вирви. Не випускаючи кінця повідка, на якому тримав павука, я ліг на край вирви і став придивлятись. Якась тварина із щелепами — кожну загнуто немов серп — робила своїм широким тілом борозну в піску. Ось чому з вирви чутно було рипіння.

Мурашиний лев! Це він зробив вирву — пастку в пустелі: спочатку окреслив одне коло — першу борозну, а всередині кола заходився скопувати другу, меншу, борозну, потім третю… І ось тепер, у моїй присутності, він закінчував роботу: конічна яма готова.

Мурашиний лев закопався в неї, лише стирчать із піску щелепи-серпи. Я почекав, подивився ще раз і хотів був рушити далі. Але щось ударило мені в обличчя, запорошило очі. Я затулився руками, пустив повідок. Почув гуркіт…

Павук! Моя в’ючна тварина котилась униз разом із щоденником, що лежав у коконі, котилася туди — на дно пастки. Піщаним дощем мурашиний лев засипав мені очі і збив з ніг павука. Я бігав по краю пастки, не знаючи, що робити. Павук поволі сповзав до страшних серпів мурашиного лева. Я вийняв з мішка найдовшу мотузку, зробив великий зашморг, накинув його на павука і став тягти. Павук видирався кагору, намагався вибратися. Я йому допомагав. Ось він уже поряд зі мною, і я рвучко смикнув мотузку. Але павутиння, яким був обплутаний кокон, очевидно, ослабло, і кокон з щоденником зірвався й покотився в пастку, звідки допіру виліз павук. І тієї ж миті він рвонувся і кинувся слідом за коконом на дно вирви, де стирчали два серпи мурашиного лева. Я бачив: павук наздогнав кокон, схопив щелепами, став видиратися нагору, падав, скочувався. Я допомагав йому що було сили — тягнув мотузку. І ось він виліз нагору.

Павук здихав. Я схилився над ним. Переламано ноги. Обірвано сплутане павутиння, яке довго і міцно тримало кокон. Очі стьмяніли. Але в стиснутих щелепах — кокон, той кокон, в якому павук зберігає яйця (з них вилуплюються павучата) і куди я замість них поклав важкий щоденник.

Всю дорогу павук ніс у коконі щоденник, оберігав, важко пересувався з ним, врятував із згубної пастки. Павук здихав. Хто ж убив його? Інстинкт материнства…

Вчені ставили дослід: обережно й непомітно сховали кокон. Тарантул відразу ж почав виявляти неспокій, обшукав нору, потім розкопував землю — чи немає там кокона. Рив, копав, та все марно. Втративши останні сили, здох.

Павук, якого залишають у банці із його маленькими павучатами без їжі, дає себе з’їсти павучатам, але не чіпає жодного.

Все це я знав давно.

Ота жива істота, яку багато людей зневажає, зараз конала на моїх очах. Я її дуже, дуже жалів.

Я дістав з кокона загиблого павука щоденника, відніс його вбік. Вийняв з мішка гостру скалку черепашки і заходився копати землю. Надвечір я засипав мертвого павука піском.

Рано-вранці з мішком, в який я сховав щоденника, з важким мішком я попрямував на північний схід.

Самотній мандрівник бреде безкрайою пустелею, лісами й долинами. Раз у раз зупиняється: мішок із щоденником надто важкий. Він то бере його на плечі, то несе в руках, то волочить по землі. Мандрівник прямує до Великої Повільної річки. Він подолає її і прийде до альтанки, до людей, щоб передати їм щоденник відкриттів. Він несе його у водонепроникному шовковому мішку.

Який безмежний водний простір, яка незвичайна сіра далечінь! Велика Повільна ріка!

Усі роки, проживши далеко від цих берегів, я навіть не уявляв собі, на яку неозору водну перешкоду перетворився той маленький лінькуватий струмок, через який я колись так легко переходив. Не думав і не уявляв собі, що ця річка така широка. Як дістатися другого берега? Зробити пліт — рубати дерева, тягти до води, зв’язувати мотузками? Я ходив заростями біля річки і жодного дерева, придатного для плоту, не знайшов. А чим зв’язувати пліт? Чи вистачить мотузок?

Скільки днів, скільки ночей я ще пробуду тут?

І все частіше, виходячи із заростей на піщану прибережну косу і дивлячись на безмежну водяну сіру пелену, вкриту дрібними брижами, я відчував: мені ніколи не подолати цю річку!

Був ясний ранок. Я сидів на березі. Повітря таке прозоре, що, здавалося, вгадуєш обриси протилежного берега. Та до нього ніколи не дістатися! На душі було гірко і сумно.

Раптом у заростях повз мене промайнула чиясь тінь. Знову павук! Та який гарний! Широка оранжева смуга облямовувала його темно-шоколадне тіло. Білі цятки двома рядами простяглися по поверхні черевця. Рожеві ноги швидко перебирали зелену траву. Павук волік великого сухого листка. Куди?

Обережно й тихо я почав скрадатися крізь зарості слідом за павуком. Він підтягнув листок до води і знову побіг у зарості. Я довго чекав біля води, і ось павук знову з’явився. Як і раніше, він тягнув сухий листок. Покинув і цього листка поряд з першим, біля води. І знову — в зарості! Тепер я пішов за павуком. Він біг то в один, то в другий бік і неначе щось шукав. Незабаром я загубив його і повернувся на берег. Дивлюся — біля води лежать уже три листки. Що буде далі? Навіщо павукові сухе листя? Навіщо він тягне його до води?

Може, це той павук, якого називають плотовим? Він переслідує здобич на воді — бігає по її поверхні і не тоне, часто споруджує пліт, пливе на ньому за течією. Прип’явши себе довгим павутинням до плоту, він залишає його, біжить по воді, ловить здобич, повертається з нею на пліт, з’їдає, відпочиває на ньому. Потім знову полює.

З якою швидкістю я побіг по свій мішок! Було дуже важко пробиратися з вантажем крізь зарості. Я поспішав, боявся, що павук зробить пліт і попливе без мене. Нарешті побачив: сухе листя лежить на старому місці, на березі. Очевидно, плотовий павук так і не повертався. Даремно я поспішав. Сховав мішок у кущах, заходився збирати в дорогу харчі — квітковий пилок, насіння, нектар. Однак весь час позирав, чи не з’явився павук, чи не почав він в’язати пліт.

Настав вечір, а павук не повертався. Можливо, загинув, а може, я його сполохав, і він споруджує пліт в іншому місці. Я сидів на мішку біля річки, чекав, мріяв.

От якби роздобути надійні мотузки, що не набухають у воді, та й зв’язати пліт!

Десь біля берегів Сіцілії, Корсіки, Південної Італії живуть молюски, в яких черепашка завдовжки більше півметра. Цю величезну черепашку молюск прикріплює до скель нитками. Які міцні повинні бути ці нитки! Дивно, чому розводять різних шовкопрядів, а не видобувають черепашачий шовк. Молюска, здається, називають pinna nobilis.

Запала ніч. В заростях на березі було вогко й холодно. Я сидів на мішку, де лежав щоденник, нехитре начиння — багато мотузок, ниток — і мріяв про дивовижні коричневі нитки молюска, який десь зараз уночі під водою прикріплює велику черепашку до скелі в Середземному морі, згадував пісні на плотах, перевозах і поромах, гудки пароплавів, на яких люди легко долають річки.

Настав ранок. Павук не з’являвся. Може, він не пам’ятає, де залишив листя? Але ж пам’ятає оса, де вона ховає тарантула, якого паралізувала: вона йде від нього геть і потім здалеку повертається, приносить камінці, затуляє вхід у щілину. Може, павук загинув?

Треба вийняти мотузки з мішка, спробувати зв’язати пліт з очеретинок або з цупкого сухого листя. Чим же їх прошити, проколоти? Я вирушив на пошуки очеретинок, листя і, відійшовши на кілька кроків від берега, майже наскочив на павука. Він біг туди, до свого сухого листя на березі.

Я побачив, як він став випускати павутиння і намотувати його на листя. Я підкотив свій мішок упритул до листя. Павук мене не помітив — його увагу поглинуло прядиво. Павутиння стягувало краї листя; вони ледь загинались, утворюючи щось схоже на човен з високо піднятими бортами. Ось він поволік пліт до води.

Забуті всі сумніви, зникли нерозв’язні Питання. Зовсім як у того діккенсівського героя, який перекидав лівою рукою через праве плече всі важкі питання. До речі, як звали цього героя?..

Павук тягне пліт до річки. Я щосили, не відстаючи від нього, волочу свій щоденник. Павук зіпхнув свого плота на воду. Я схопив мішок і стрибнув слідом за павуком. Пліт захитався.

Між іншим, мені, власне, нема чого згадувати ім’я діккенсівського героя…

І ми попливли.

І ми попливли. Пам’ятаю свій переляк, пам’ятаю, як забилося в мене серце, коли пліт загойдався на хвилях. З води підіймалися стрункі, гнучкі стовбури дерев. Я звів очі — їхнє верховіття десь дуже високо наді мною купалося і зникало в блакиті. Щохвилини пліт міг наскочити і вдаритись об стовбур. Я тримав у руці жердину і як умів правував плотом. Вітер здіймав на воді ледь помітні хвилі. Віддзеркалення дерев вгиналося, ламалося на поверхні річки. Іноді все враз хмурніло, темніло навколо — це пліт увіходив у мерехтливу тінь, і тоді я відчував: піді мною безодня. Та пліт випливав на блискучу гладінь річки, і я весело поглядав на волохате чудовисько — на свого нового супутника.

Берег віддалявся й віддалявся, і в душі народилася надія: мабуть, пліт перепливе через цю річку, дістанеться до того берега, де стоїть альтанка і бувають люди. І рука моя торкалася водонепроникного мішка, в якому лежав щоденник.

Уривчастий різкий клекіт пролинув над гладінню річки. Течія несла мене усе швидше, а звуки наближалися, посилювались. На одному із закрутів річки з-за товстих дерев, що росли на березі, дивилися на мене великі банькаті очі тварини. Величезна роззявлена пащека жадібно вдихала повітря. Шкіра підборіддя то надималась мішком, то опадала, а разом з нею затулялись і відтулялись носові клапани… Антракозавр? Земневодне пермського періоду?

Пермський період. Мільйони років тому в мілких водоймах, річкових заплавах і заболочених долинах мешкали звіроподібні ящери, велетенські земноводні — величезні, незграбні, неповороткі. Змінювався клімат, моря відступали і наступали, змінювалася рослинність, і всі дивовижні ящери та велетенські земноводні давно вже загинули від посухи або від холоду, а ось одне з них збереглося, вижило і дивиться на мене великими банькатими очима, закриває і розкриває свій рот-коробку. Різкий клекіт лине над гладінню річки, вщухає і знов починається.

Ми пропливли повз… жабу!

Звичайно, і в книжках з палеонтології вказують, що жаба — родичка антракозавра і що навіть виглядом своїм вона нагадує це велетенське земноводне, залишки якого знаходять у відкладах пермського періоду. Мабуть, наша жаба і кумкає зовсім так, як антракозавр, лише в сто-двісті раз тихше.

Раптом пліт підскочив і пришвидшив свій рух. Плотовий павук, мій супутник, стрибнув на воду і побіг по ній на високих, довгих ногах ловити здобич.

За ним тяглася міцна нитка, що її павук прикріпив до плоту. Ця нитка допомагала йому повертатися на пліт.

Ми пливли. Металічним полиском ясніли прозорі крила істот, що сиділи на гілках прибережних дерев. Птахи? Ні, у кожного такого птаха — дві пари крил, дуже довгих і вузьких. Очі цих крилатих істот (кожне око складається з безлічі кусочків — мозаїка!) мінилися різними кольорами. Лякали мене. А їхні антени-вусики весь час тремтіли, немовби ловили рух повітря. Ці довгі й тонкі “птахи” несподівано зривалися з місця і з страшенною швидкістю літали над водою. Вони перевертались. Якусь мить лежали на спині, наче спираючись на повітря. Ще мить — зникали вдалині. А на пліт падали залишки їхньої здобичі.

Бабки!

Повз пліт мчали водяні ковзанярі. Широко розкинувши ноги — велетенські голки, вони ледь торкалися поверхні річки і, відштовхнувшись від води, раз у раз стрибали через пліт, опускалися на воду і зникали.

Якщо просту швацьку голку потерти жиром, вона плаватиме на воді. Так і ноги-голки цих істот, змащені жировою речовиною, ковзали по воді. Це, звичайно, водомірки.

Віяв легесенький вітрець. Пліт плив спокійною водою вздовж берега. Я тривожно чекав— коли ж вітер піджене пліт до того берега? Марні сподівання! Вітер зовсім не віяв у бік альтанки. Що робити? Чи не змусити павука тягти пліт до того берега — Настрахати його крильцями оси? І хай він тягне пліт на своєму канаті (з’єднуючій нитці). Кілька разів намагався це зробити — не виходило.

У заплавах річки на підводних деревах сиділи тварини; у кожної — видовжене тіло, банькаті очі, а рот закритий… маскою.

Маски були різні: шоломоподібні, лопатоподібні, пласкі.

Кожна тварина, здавалося, закам’яніла, приросла до того місця, на якому сиділа. Великі круглі очі невідривно дивилися в одну точку. Несподівано то одна, то друга тварина рвучко відкидала маску вперед, важіль на шарнірі випрямлявся, а гострі пазури маски хапали жертву і зразу ж несли до рота. Тварина пожирала здобич, а маска на важелі, зовсім як рука, підтримувала їжу. Але раптом ці тварини немов зірвалися зі своїх підводних дерев і, притиснувши ноги до тіла, промчали з шаленою швидкістю повз пліт. Вони вбирали воду і з величезною силою випускали її; водяні постріли відбувалися з невеликими інтервалами і штовхали тіло тварини вперед.

Та це ж… личинки бабок — личинки, які скоро перетворяться на бабок і будуть граціозно й швидко літати над річкою.

Що то засяяло золотом удалині? Ми підпливали до острова. Чиїсь величезні лапи висунулися з води і вчепилися за край цього острова.

З води підвелась і почала видиратися на острів тварина, що на перший погляд формою і обрисами чимось нагадувала крокодила. Зубчасто-хвилястий гребінь тягнувся по всій спині. Тварина лягла на бік, і я побачив її оранжеве черево з темними плямами. Золотаво-жовті очі стежили за мною. Жахливий ящір!

Течія гнала пліт просто на острів.

Усе виразніше вимальовувався зубчасто-хвилястий гребінь ящера. Ось він спустився з острова. Зубчастий хвіст ударив по воді. Пліт сильно захитався. Ящір, розтинаючи воду, наближався до нього. Павук підстрибнув, злякано заметушився на плоту. Я й не помітив, як він обірвав свою нитку і зник. Пліт з прив’язаним на ньому вантажем — моїм мішком — закрутився, застрибав. Я впав, опинився у воді і побачив: десь далеко біг по хвилях плотовий павук, а його переслідував зубчастий гребінь — ящір!

Тримаючись у воді й чіпляючись за край плоту, я намагався вилізти на нього, але мене віднесло вбік. Моє суденце пливло далі й далі разом із мішком, в якому був мій щоденник. Вибиваючись з останніх сил, я поплив за ним.

Вдалині, на закруті річки, стриміли з води якісь дерева. Вони трохи затримали пліт. Я встиг доплисти, виліз на нього. Мішок із щоденником був на місці. Роздивився: ні острова, ні ящера, ні павука — власника плоту, не було видно.

Течія знову підхопила мій пліт, і я поплив.

Я почав думати: “Ось мені здається, ніби глибина води під плотом вимірюється верстами, а насправді я пливу лише струмком”. Треба все ставити на свої місця: не треба думати на жабу, що то антракозавр. І не птахи з блискучими прозорими крилами літали над моїм плотом, а бабки, звичайнісінькі бабки. А дивні істоти з масками — личинки бабок.

А жахливий ящір із зубчастим гребенем, який переслідував мій пліт, — лише тритон. Живиться він пуголовками, черв’яками, жаб’ячою ікрою. Дихає атмосферним повітрям — зовсім як жаба. Висунеться з води, випустить кілька бульбашок відпрацьованого повітря, поновить запас повітря в легенях і піде під воду.

Легкі брижі пройшли по гладіні річки. Дужче захиталися дерева, повз які плив пліт. Колір води став свинцевим, похмурим. Віддзеркалення дерев зникло, наче потонуло у воді/ Вітер з шумом і свистом линув наді мною. Трави на березі лиховісно гули. Їхнє гудіння уривалося, щоб початися з новою силою. Вітер уже бавився моїм плотом, наче тріскою. Я вже не міг ним правувати. Аби лише втримати мішок з рукописом. Ще раз я обмотав мішок мотузками і міцніше прив’язав його до плоту.

Навіщо, навіщо я ступив на цей пліт, довірив свій неоціненний вантаж — щоденник примхам водної стихії!

Запізнілі жалі, які ви гіркі!

Уже не літають наді мною птахи з блискучими й прозорими крилами. Уже сховалися в глибинах вод, зникли, щезли небезпечні супутники мого плоту.

Лише вітер не залишав мене, свистів у вухах і гнав мій пліт уперед. Куди? Просто до берега. Та, леле, не до того берега, до якого я поривався!

Вітер крутить пліт, шумить, гуде.

Про далекі пароплави, що перегукуються в негоду один з одним, — про них згадав я тієї хвилини.

Щоб пліт не вдарився об берег, я виставив свою жердину. Та вітер, мабуть, стежив за кожним моїм рухом. Він налітав то з одного боку, то з другого, і даремні були всі мої намагання. Слідом за мною вітер гнав великі зелені поля. Вони хитались, оточували з усіх боків. І ось мій пліт застряв у цих полях і поплив з ними. Пліт загубився в неозорому зеленому плавучому морі.

Десь далеко-далеко звідси в Атлантичному океані, є Саргасове море. Там найстрашніші для мореплавця не вітер і не течії, а водорості. Вони заповнили величезний водний басейн. Зелене море в океані. Море без берегів. У цьому морі застрягли каравели Колумба, і “Наутілус” капітана Немо ледве прорвався крізь товщу водоростей.

Затиснутий, загнаний вітром, загублений в зеленому рухливому полі, я згадав Саргасове море і з тугою дивився в далечінь.

Як вибратися з цього неозорого зеленого полону?

Вітер з новою силою засвистів у вухах. Я підвів очі: якесь чорне ганчір’я затуляло небо. Мій пліт хитнувся. Хитнулась і темрява, що оточувала мене. Гостре світло раптом прорвалося крізь хмари і освітило все довкола, і тієї миті зелені поля стали ще зеленіші.

Рятувати вантаж! Встиг розв’язати вузол, якого я сам міцно затягнув, прив’язуючи мішок з рукописом до плоту. Хитавиця посилювалася, пліт ставав майже вертикально, і я ледве встиг схопити кінець мотузки, якою був обв’язаний мішок. Крізь виття вітру я почув хрипке клекотіння. Десь зовсім близько майнула блискуча мокра відкрита паща-коробка. Промайнула жовта обмілина… Острів? Коса? Пліт піднявся — наді мною піднялися зелені поля. Хитнулося небо…

Корабельна аварія!

Мабуть, історія корабельних аварій:

часів, коли фінікійці на своїх триремах, суднах з трьома грядами весел і чотирикутними вітрилами, які піднімали лише при ходовому вітрі, допливали до берегів Родезії, в далекій Африці;

часів, коли відважні мореплавці норманни залишали Скандінавію і, визначаючи шлях по зірках, допливали на гостроносих човнах до берегів Гренландії і Ісландії, до берегів того материка, який через п’ять століть було названо Америкою;

часів, коли каравели — високобортні трищоглові вітрильники-в далекому океані безпорадно стояли з пониклими під час штилю вітрилами на одному місці, а мореплавці з тугою дивилися у небо: чи скоро налетить вітер, надме вітрила і примчить каравели до тієї країни, де золоті злитки і коштовне каміння валяються на землі, мов опале листя в осінню пору…

— мабуть, історія корабельних аварій всіх часів знає чимало випадків, коли разом з кораблем тонув увесь екіпаж, і лишалася жива тільки одна людина. Але ніколи ця уціліла після корабельної аварії людина сама до пуття не знала, як і чому вона одна лишилася жива, не загинула. Знала про це тільки морська вода, яка винесла на берег одну, лише одну людину. Та, залишаючи, покидаючи її на березі, морська хвиля квапливо бігла назад у море. Легенький плюскіт, тихе рокотання, жалібний стогін…

Ось і я не знаю, не вмію розповісти, як сталося, що я не потонув. Лежу на березі. І теплий шовковий вітрець обвіває обличчя, заспокоює мене. Наді мною спокійна блакить неба. Я підводжу голову, дивлюсь на річку. Широка — протилежний берег ледь видно. Яка тиха, спокійна, повільна! Чи не по цій тихій воді вітер ганяв мій пліт в різні боки, притиснув до берега, оточив полем водоростей? Чи в цій річці під час бурі перекинувся мій пліт? І почуття жалощів до самого себе, таке небезпечне в кожній людині, почуття жалощів, змішане з насмішкою над собою, пойняло й переповнило мене: яка ще там корабельна аварія Саргасове море, поля водоростей!.. Адже це погойдується на воді найзвичайнісінька зелена, дуже зелена болотяна ряска. Я мало був не потонув у… болотечку, в повільному струмочку, в зеленій рясці!.

Світла думка розвіяла гіркі роздуми. Можливо, мішок із рукописом не поплив, а застряв у рясці? Я знайду, неодмінно знайду свій щоденник. І хай мешкають у цій Великій Повільній річці динозаври. І хай антракозаври заглушають своїм криком виття й свистіння бурі. Та все-таки я знаю: Велика Повільна річка — це лише струмок з ряскою, де мешкають звичайні тритони і найзвичайнісінькі жаби.

І свій щоденник я знайду! Він не промокне — він, залитий воском, лежить у водонепроникному мішку.

День у день ходив берегом, плавав поміж полів ряски, дивився, шукав свій мішок. Не знайшов! Але й думати не хотів, що його занесла течія. І повірив я в те, у що хотів вірити: він тут, неодмінно тут, зовсім близько… Та де ж, де? Якщо його немає в рясці, то, отже, хтось із мешканців річки потягнув його на дно. Там, на дні, і треба шукати мішок із щоденником.

Я весь час намагався пригадати, впізнати те місце, де перекинувся пліт. Треба пірнати, шукати щоденник під водою, Та де, в якому місці шукати?

Аеростати… аеростати… аеростати… Іноді раптом на думку спадає те або інше слово, не пов’язане ні з тим, про що думаєш, ні з тим, що тебе оточує. Та це слово не дає спокою, звучить у голові, і ти його повторюєш і повторюєш.

Я був дуже голодний, блукав берегом, думав про те, як роздобути їжу, але весь час повторював слово, яке до мене причепилось: “аеростати… аеростати…” Звідки воно прийшло? Це все від голоду. Як паморочиться в голові! І пливуть високо в небі хмаринки, пливуть, коливаються в недосяжній височині. А під ними пливуть, колихаються квіти: білі зонтики, пухнасті волоті, різноколірні кулі. Паморочиться в голові. І засіло скалкою в мозку одне слово: “аеростати”.

Біля самісінького берега по воді простяглося листя якоїсь рослини. Довгасте й густо-зелене, воно було схоже на листя тропічного фікуса. Я у кілька разів менший за кожний листок. Урочисто похитувалися над водою велетенські стовпики рожевих квітів. Це земноводна гречка.

Вода захищала гречку від незваних чужинців, які заповзли б і пробралися до нектару.

Голодний, стомлений, я здалеку дивився на рожеві квіти і, зітхаючи, згадував, які смачні й поживні пилок і нектар земноводної гречки, — дивився і не знав, що робити. Мені не доплисти, не дістатися до цього куща — не стане сили. Я відійшов від води і скоро побачив другий кущ земноводної гречки, на березі. Тут вона захищалася від крадіїв нектару в інший спосіб: стебло було вкрите волосками, що виділяли клейку рідину. В ній борсалися жучки, мурахи. Щоб не “влипнути”, як мураха, я виліз на високий засохлий кущ. Він ріс поряд з гречкою. Я потягнув рожеві квіти гречки до себе. Їв пилок, пив нектар. Квіти виривалися з рук. Я не відпускав їх. Що то було, обід чи вечеря? Чи неоднаково! Я наївся. Та в голові ще паморочилося. Може, від їжі, а може, від того, що я надто високо виліз…

Дуже обережно, рискуючи впасти, я спустився на землю.

Аеростати… аеростати…

Вечоріло. Заходило сонце. Знову над великою повноводою річкою метушилися птахи-бабки. І їхні блискучі довгі вузькі крила мінилися барвами веселки.

Вони стривожено проводжали хвилі в довгу дорогу і зникали за закрутами річки.

Знову в голові настирливо зазвучало: аеростати…

І мені почало здаватися, що десь, колись я бачив багато-багато аеростатів. Сріблясті, легкі, прив’язані довгими тросами, вони ледь-ледь погойдувались і рвались, тяглися, готувалися злетіти. Але де й коли я їх бачив? Не пам’ятаю. Я виліз на стовбур, аби влягтися на листку: тут спокійніше і безпечніше спати, ніж на землі. Якийсь час я перевертався з боку на бік: адже по всьому листку проходять жилки. Нарешті я вмостився, знайшов вигідне положення.

Поряд зі мною ярусами підіймалося зелене листя. На кожному листку — тисячі й тисячі своєрідних кватирок. Навстіж вони були відчинені вранці й увечері — свіже повітря провітрювало рослини. Але в спеку зачинялися. Звичайно, я розумів, що кватирки — отвори листка. Відчиняючи й зачиняючи їх, рослина регулює випаровування води.

Лежачи на листку, що ледь-ледь погойдувався, я в дрімоті дивився на примхливі обриси листя і думав: хоч би уві сні побачити аеростати.

Адже буває так, що людині сниться те, про що вона напружено думала. І вона прокидається радісна і схвильована: згадала, усе згадала.

Та ні, не слухається сон людини.

Наснилося мені зовсім інше. Я лежу на верхній полиці вагона поїзда, що кудись повільно йде. І раптом рвучка зупинка. Мало “ не гепнувся додолу. Падаю, руки мої хапаються, чіпляються за край полиці. Прокинувся.

Сонце уже високо стояло в небі. Я лежав на самісінькому краєчку листка. Листок, рухаючись за сонцем, повертався до нього всією поверхнею, і я все скочувався. Ось і маєш поїзд, що кудись повільно йде! Ось і маєш аеростати!

Від річки долинали гострі тонкі звуки. Комарі заводили свою музику. Оглянувся. Мене вразило: праворуч за листком ледь похитувалась якась велетенська тінь. Похитування тіні раптом посилилось. Гра світла й тіні! Мерехтіння було таке, що в мене зарябіло в очах. Величезний гамак, сплетений павуком-тенетником, був прив’язаний канатами до дерев. Вітру немає, а мерехтіння, гра світла й тіні не припиняється. Отже, павук сам розгойдує сітку. Так він робить в хвилину небезпеки або коли нападає на здобич: сітка стає невидимою, неначе тане, розпливається. Та гарячкова гра світла й тіні і різке мерехтіння поступово припинилися. Велетенська тінь від сітки спокійно лягла на землю.

Я спустився з листка і почав знову розглядати сітку. Ні здобичі павука, ні його ворога я не побачив. Лише виблискували проти сонця краплини клейкої рідини. Пригадав! Усе пригадав! Аеростат! Тієї миті, коли перекинувся мій пліт, саме тієї миті, там, у глибині вод, я побачив таку саму сітку з павутиння. Вона коливалась у воді і була схожа на аеростат. Усе зрозуміло: треба шукати мій потонулий мішок із щоденником там, де у воді висить така сама сітка, схожа на прив’язаний аеростат. Що більше я дивився на сітку павутиння, тим зрозуміліше ставало, чому слово “аеростат” настирливо звучало в моїй голові.

Треба пірнати. Знайду підводний аеростат— знайду коло нього й мішок із щоденником.

У тому, “великому”, житті я непогано плавав і знав, що в людей, які пірнають на велику глибину, буває кровотеча з носа, вух і рота. Я знав, що нирець може пробути у воді близько двох хвилин.

Важкий камінь у руці. Зовсім як у шукача перлів. Стрибок! Вода зімкнулася над моєю головою. Камінь потягнув глибоко на дно. У скронях гупає. Погано бачу. Запаморочення. Попереду промайнуло щось темне. Кинув камінь, виплив нагору. На піщаному березі насилу опритомнів. Серце прискорено билося. В голові паморочилось дедалі дужче. Шум у вухах не переставав.

Ледве доповз до якоїсь печери. Чия це нора? Чи не однаково — вона порожня. Сяк-так підкотив до печери велику каменюку, сяк-так закрив вхід. Притулившись у печері до стіни, я задрімав.

Настав новий день. А за ним — інші роздуми. Треба згадати й розгадати таємниці нирців. Які чудо-нирці були в давнину! Цар персів Ксеркс, який воював з греками, запропонував грекові-нирцю Сілліасу роздобути скарби із затонулого на великій глибині корабля. Сілліас дістав і приставив скарби царю. Та Ксеркс, побачивши чудову майстерність нирця, затримав його на кораблі, нікуди не відпускав. Але в той час, коли налетіла буря і знявся шторм, грек-нирець Сілліас стрибнув з корабля в море. Уплив.

Історія варта уваги, та вона зовсім не розкриває таємниці нирця грека Сілліаса.

Я почав думати про фізіологію нирця. Мабуть, процес пірнання пов’язаний не тільки із загальновідомим фактом, що в нирця під впливом тиску води відбувається процес вивільнення азоту в організмі. Кити й тюлені — ссавці — дихають легенями. Набравши в свої легені кисню, вони дуже довго залишаються під водою. Очевидно, щось допомагає їхньому організмові зв’язувати вивільнений азот. Може, якісь мікроби? От якби дослідити в лабораторії.

Ні, не час згадувати, шкодувати, викликати тіні минулих літ!

Треба вчитися пірнати!

Я неквапливо підійшов до берега, взяв свого каменя, глибоко вдихнув повітря і кинувся у воду. І тут мені здалося, ніби рука торкнулась якогось шланга. Я навіть відчув, що шланг відсунувся, зовсім наче живий. Я спускався на дно, а поряд тягнувся шланг, немов хтось з берега ловив рибу дивною живою волосінню. На дні я відразу ж загруз у мулі й відчув, що під ногою ворушиться щось живе. Інстинктивно, щоб не впасти, схопився за рухомий шланг, але він якось дивно скорочувався, йшов униз. Наче хтось там, на дні річки, тягнув його до себе. Я відчув, що тримаюсь за живий відросток істоти, яка закопалася в мул.

Здавалося, ніби “підводний” рибалка протягнув свою живу волосінь до поверхні води з дна річки.

Я доплив до берега. Уже лежачи біля входу в печеру і думаючи про те, що трапилося зі мною у воді, я здогадався, що шланг, за який я схопився — дихальна трубка личинки мухи-мулярки.

Личинка мухи живе на дні, закопуючись у мул, і виставляє назовні свій хвостовий відросток-дихальну трубку. Через цю трубку личинка дихає свіжим повітрям. А якщо підвищиться рівень води? Подовжиться й дихальна труба. І вона ж скоротиться, якщо рівень води знизиться.

Тепер я знаю, як ходити по дну і залишатися під водою не одну-дві хвилини, а значно довше. Тут несподівана підказка: дихати через трубку, як личинка мухи-мулярки. Я ходитиму по дну річки, тримаючи в роті трубку-соломинку, шукатиму мішок із щоденником, шукатиму там, де коливається у воді павутинна сітка, схожа на купол аеростата.

Ранок почався з того, що я сказав сам собі: “Мені потрібна соломинка”. Я ходив і шукав колосок жита. Іноді я зупинявся, заплющував очі, і мені ввижалося, що сюди, в Країну Трав, долинає довгий шелест колосся стиглого жита. Достиглий колос важкий, і пориви вітру рвучкі, та соломинка не ламається, лише хитається й гнеться. І не припиняється шелест колосся.

Пам’ятаю, до відкриття Всесвітньої виставки в Парижі було споруджено Ейфелеву башту. І тоді ж таки французький учений Фансе вказав на соломинку жита як на кращий приклад стрункої, міцної й вишуканої споруди. Він писав, що Ейфелева башта, порівняно з більшістю рослин, — незграбна й широка. Висота соломинки жита з триміліметровим діаметром біля основи дорівнює приблизно тисячі п’ятистам міліметрів. Ейфелева ж башта, щоб зрівнятися міцністю й висотою з соломинкою, повинна бути у вісімдесят три рази вища.

Все це спало мені на думку, коли я блукав і шукав соломинку. В лісі трав я побачив неймовірної довжини жовту трубу, що підіймалася в небо й була перев’язана в різних місцях величезними вузлами, здається — колосок жита! І тут я переконався: даремно шукав. Зовсім забув, що я в багато-багато разів менший, ніж ця соломинка.

Сухе стебло рослини було порожнисте й тонке. Я його зрізав гострою скалкою черепашки. І ось настала хвилина: тримаючи стебло в роті, я пірнув і спустився на дно річки.

Обережно й повільно зробив перші кроки до дну; один кінець стеблини в роті, другий— над поверхнею води. Дихати ротом було важко, стебло заважало кожному рухові. Над моєю головою товща води. Але не слід про це думати. Треба весь час пам’ятати: як би не спіткнутись, не впасти, не випустити з рота стеблину, не занурити її горішній кінець у воду. Я зробив кілька непевних кроків. Дорогу мені заступив якийсь великий пагорб, що дивно виблискував. Треба обминути його.

Але стало страшно. Пагорб трохи піднявся, розсунувся в основі, і з нього показався відросток. Дивна жива істота, спираючись на відросток, що вистромився назовні, рушила просто на мене і вдарила тупим струменем води. Вода — у воді! Я впав, але трубки не випустив. Пагорб знову обдав мене водою. Наче з брандспойта, наче з металевого наконечника, надітого на кишку пожежної машини, бив мене струмінь. Я лежав на дні річки, не випускаючи трубки з рота, дихав. Удари струменів припинилися. Підвівся. Побачив: ця “жива споруда” присунулася зовсім близько і тягне мене до себе, всмоктує. Я вхопився за стовбур підводної рослини. Трубка вирвалася з рота. Захлинаючись, я спробував виплисти на поверхню…

Аеростаті Сріблястий аеростат у воді! Я сидів під куполом і вільно дихав. Як я в ньому опинився? Який випадок врятував мене?

Упустивши трубку, захлинаючись, я зробив якийсь рух, щоб піднятися на поверхню, і опинився в аеростаті. Він висів на гілках того підводного дерева, за яке я вхопився, коли впав. Хто тут повісив аеростат? Хто наповнив його повітрям? Про це згодом.

А тут одразу скажу — опинившись в аеростаті, я збагнув: пагорб, який тягнув мене, всмоктував, бив у мене струменем, був звичайною беззубкою, двостулковою черепашкою. Цей молюск напівзакопується у м’який грунт водойм. Стулки його поволі розмикаються, і через щілину вистромлюється нога — м’який жовтуватий тупий відросток. Молюск повзе по дну. Швидкість двадцять-тридцять сантиметрів на годину. У беззубки два сифони: ввідний і вивідний. Починає діяти ввідний сифон — і дрібні живі істоти, що плавають у воді, втягуються з великою силою. І рогові лопаті заганяють захоплену живу їжу в рота. Непотрібна, відпрацьована вода витісняється через вивідний сифон.

Беззубка наїлась — зімкнулися стулки, вона перетворилась в непорушний пагорб.

Течія ледь-ледь погойдувала підводний аеростат, в якому я сидів. Його прозора сферична оболонка, міцно і вміло напнута на густу мотузяну сітку (надійний каркас!), була прикріплена до стовбурів підводних дерев.

Чи не цей аеростат я побачив у ту мить, коли пліт перекинувся? Можливо, що десь тут, під деревом, до якого прив’язано цей аеростат, лежить мій щоденник… Зовсім близько!

Сидячи на одній з мотузок сітки, упираючись ногою в другу, я відпочивав.

Легкі тіні з’являлися, ковзалися, зникали в глибині вод. Чути було невиразні звуки. Вони виникали і танули. Напівсутінь. Там, над річкою, високо — сонце. І його тепле проміння, заломлюючись у воді, тяглося у цей примарний світ.

Час! Швидше на берег! Роздобути нову порожнисту стеблину і відразу ж повернутись і пірнути під цей аеростат.

Треба покинути тихий кришталевий прозорий домок, поки не повернувся той, хто його побудував…

Вісім очей, палаючи фосфоричним блиском, глянули на мене з-за стовбура сусідньої підводної рослини. Він! Господар і будівельник підводної споруди. Водяний павук! Сріблянка-аргіронета!

Цей підводний дзвін — його гніздо — я вважав за аеростат.

“Тікати!” — майнула в мене думка. І тут-таки інша: “Я не на землі! Треба виринути. Відплисти!”

Секунди розгубленості й замішання. І в ці секунди я побачив, як від сріблянки потягнувся канат. Але не до мого пристановища, а кудись убік. Раптом канат обкрутився навколо якоїсь рослини. Потім водяний павук потягнув його знову вперед і знову назад.

Я дивився, спостерігав. І зовсім забув, що сиджу в оселі іншого такого самого павука, забув, що й мій водяний господар-павук може раптом повернутися додому і застати мене — непрошеного гостя.

Не відриваючись, я стежив, як сріблянка прикріплювала канат то до стовбурів біля самісінького дна, то до каміння. Канат рухався в різні боки і видавався зовсім живим. І весь час горіли у воді фосфоричним вогнем вісім очей, що дивилися навсібіч. Ні на жодну мить у жодному місці канат не заплутався, не порвався. Він ліг на дно річки, утворивши ламаний багатокутник. Я помітив, що в тих місцях, де сріблянка прикріплювала його до стовбурів рослин або до інших непорушних предметів, канат був товщий. Щохвилини збільшувалася кількість ліній в багатокутнику, і поступово лінії утворили густу сітку.

Та раптом будівник залишив свою сітку і проплив повз мій аеростат: пара щелеп і справжні зарості щетинок. Поплив. Але мені здавалося, що разом із сіткою на дні річки залишилося вісім фосфоричних очей.

Незабаром павук-будівник з’явився знову. Блиснуло сріблясте вбрання з повітряних бульбашок, яке він одягнув на себе там, на поверхні води. Сріблянка опустилася коло сітки на дно річки. Вона трохи підняла сітку, залізла під неї і заходилася торкатись лапками свого блискучого одягу. Бульбашки повітря відокремлювалися від щетинок і, чіпляючись за нитки сітки, тяглися вгору, підіймали її. Знову й знову сріблянка упливала, приносила з поверхні води бульбашки повітря, залишала їх під сіткою. Потім вона знову почала прясти своє прядиво. Чарунки сітки ставали дедалі дрібніші, густіші.

І скоро бульбашки повітря, що приніс павук, почали роздувати не сітку, а сріблясте полотно шатра, в якому буде мешкати водяний павук.

Срібляста полотняна куля-аеростат, що його надимало повітря, намагалася злетіти вгору, але канати, які прикріплювали її до стовбурів підводних дерев і до непорушних предметів, не відпускали, міцно тримали.

Мій пліт перекинувся коло аеростата. Але під водою я побачив, як сріблянка споруджує новий аеростат. Поступово я звик до прозорих підводних напівсутінків і почав розрізняти: віддалік і наді Мною висіли інші аеростати. Сріблясті, легкі, всі вони були схожі один на одного їх багато.

Ставало дедалі важче дихати, паморочилося в голові — бракувало повітря. Час, давно час вибратися на поверхню. Та я зволікав, роздивлявся аеростати, що погойдувалися у різних місцях. Добре вдивившись, я побачив, як в одних підводних дзвонах павуки — сріблянки відпочивали, підібгавши ніжки, в інших — пожирали спійману здобич.

Скільки ж тут сріблянок? Скільки сріблястих аеростатів понабудовано і прив’язано до підводних рослин? І де, під яким з них, біля якого аеростата шукати мішок із щоденником?

Хто там блукає по дну Великої Повільної річки, хто ходить, раптом зупиняється, нахиляється, бере щось у руки, піднімає, вдивляється, озирається і знову бреде далі?

Маленький чоловічок із скафандром на голові, із скалкою гострої черепашки в руці та з в’язкою канатів, перекинутою через плече.

Він шукає свій щоденник, який треба передати людям, — щоденник дослідів, спостережень та відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав, щоденник, сповнений відомостей, які збагатять науку і життя людей.

Виринувши з оселі сріблянки і повернувшись назад на берег, я вже інакше, спокійно й сміливо, дивився на Велику Повільну річку. Хіба не для мене в її глибинах сріблянки будують і наповнюють повітрям свої житла? Я підпливу до одного з них, найменшого, і гострою скалкою черепашки переріжу канати. Цей дзвін, повний повітря, я одягну на себе і спокійно піду по дну річки шукати свій щоденник. А коли вичерпається повітря в скафандрі, я заміню його іншим. Винишпорю, огляну всі закутки дна річки.

Аеростат, наповнений повітрям, повинен злетіти, коли я переріжу канати. Але каміння на дні річки багато — я його підв’яжу, мов грузила, до канатів, і аеростат не випливе на поверхню.

Щодня міняв я скафандри, нишпорив уздовж берега, оглядав підводні кущі, стовбури, гілля, листя… Пригоди? Їх було багато. Одного разу я ступив крок-другий у скафандрі і раптом відчув — задихаюсь. Скафандр був великий, але мені чомусь бракувало повітря. Насилу вивільнив голову і виплив на поверхню води. А коли аеростат прибило до берега, я розгледів: у своєму гнізді сріблянка сплела другий поверх. Міцним прозорим полотном відокремила вона перший поверх від другого, де лежали яйця, маленькі яйця, з яких вилупляться павучата. Звичайно, в таких випадках сріблянка сидить біля входу на перший поверх — стереже. Та цього разу “господиня”, мабуть, кудись відлучилась. А я, не помітивши, натягнув на себе двоповерховий аеростат.

Незмінно щодня я спускався на дно річки, вибирав порожню оселю сріблянки, перерізував канати, прив’язував до них камені-грузила і, одягнувши цей скафандр, пересувався по дну річки, долаючи опір води. Шукав мішок із щоденником.

Та годі, чи не краще припинити пошуки, згадати все, що було записано, і розпочати новий щоденник? Але ж процес писання триватиме дуже довго. Здобувати, виготовляти папір, чорнило, пера — скільки часу на це піде! І вийде, що я пишу не швидше, ніж за часів клинопису.

Нових відкриттів, про які треба сказати людям, багато, дуже багато. А життя таке коротке…

Але настав день, година, мить, і я побачив у воді свій мішок із щоденником.

Пам’ятаю, того ранку я прокинувся з відчаєм у душі — час припинити всі розшуки. Потім знехотя почав готуватися до спуску, подивився на річку, і несподівана радість надії пойняла мене.

Звичайно, не з неба впали надія, впевненість і радість. Все значно простіше. Скільки разів я помічав, що в одному із заворотів берега течія уповільнена. Помічав, але не думав про це. Того ранку, коли, втративши надію знайти щоденник, я підійшов до берега і подивився на річку, то зробив простий висновок: пливучи, мій щоденник міг зупинитися в затоці, де течія була майже непомітна. І в душі виникла спокійна впевненість: сьогодні я знайду щоденник. Пам’ятаю, як зіткнулися два почуття: відчай і надія. І одне з них — відчай — тануло, зникало.

Спустився на дно річки. Із скафандром на голові добрався до закруту річки. Побачив: за кілька десятків кроків від мене, біля входу в затон, під гілкою підводного дерева, лежав мій мішок із щоденником.

Та не здивувався, не скрикнув — задихнувся від радості. Здалося дивним: як це я раніше не здогадався зайти в затон? Певно, мій мішок-кокон довго плив, гойдався на воді. Але мотузка розв’язалася, вода просочилась у мішок, і він опустився на дно. Звичайно, вода не торкнулась аркушів щоденника: пакунок щільно запечатано — вкрито воском.

Ось вона — праця тисяч і тисяч годин самотнього життя в Країні Дрімучих Трав, безперервна моя розмова з людьми, яких я не побачу ніколи, ніколи! Ось він — вірний супутник моїх неймовірних пошуків, мовчазний свідок кумедних пригод, одчайдушних випадків, страшних подій, мій помічник у роботі, пошуках і спостереженнях. Єдиний друг, кому звіряв я свої думки, знахідки і відкриття в безсонні тривожні ночі, повільні світанки та задумливі заходи сонця. Ось він, мій щоденник! За кілька кроків від мене.

Я щільніше натягнув на голову скафандр. Ступив крок.

Та взяти щоденник мені не пощастило.

Вхід до затону перегороджувало якесь підводне дерево. За ним лежав мій мішок із щоденником. Щоб узяти його, треба було обійти дерево. Я хотів увійти в затон зліва, але дорогу мені заступила висока спіральна споруда.

Вежа ледь помітно пересувалася по дну. По всій споруді, по її спіралях тяглися три темні смуги. Це була лужанка-великий слимак із закрученою черепашкою. Він повз, вистромивши з-під основи своєї хатки широку плескату ногу і впираючись нею в грунт. Я постукав по стінці рухливої споруди. Непростима легковажність! Споруда перестала пересуватись. Зупинилася й перегородила мені шлях: слимак втягнув ногу, закрив кришку хати.

Лишалося зайти з правого боку. Мішок лежить зовсім близько. Пройду повз зарослий мохом камінь, нахилюся, візьму щоденник.

Пішов. Очей з мішка не спускав. Що ближче підходив до каменя, то дивнішим здавався мох, який ріс на ньому. Він наче був складений з якихось трубочок. З них стирчали білі пірчасті чубчики. Вони ледь помітно тремтіли, ледь гойдались. Очевидно, від легкої повільної течії води. Здавалося, ніби трубочки кивають мені білими голівками.

І тут я відчув: мені важко йти далі і не можу ступити кроку назад. Було таке відчуття, наче хтось підштовхує мене до цих трубочок.

Якісь невеличкі живі істоти, що пропливали повз камінь, чомусь раптом зупинились у воді. Чубчики потяглися до них, і ці живі істоти зникли в трубочках моху. То ось як ловлять здобич ці пірчасті чубчики — щупальця трубочок моху, що виріс на камені. Я спробував відійти далі від каменя. Та, мабуть, трубочки з пірчастими чубчиками тягли до себе все, що з’являлося поряд з ними: скафандр мій захитався. Я міцно тримав його руками. Що робити? Дедалі різкіше тріпотіли і з дедалі більшою силою тягли мене до себе дивовижні страшні трубочки. Згубний мох був уже близько. Не тямлячи себе, в розпачі, я нахилився, підняв камінь та пожбурив ним у трубочки, І відразу ж білі чубчики моху завмерли, застигли. О, ви тягнете до себе, всмоктуєте лише живих істот?! Я заходився підіймати уламки черепашок, камінці і все кидав, кидав. І вже без зусиль віддалявся від застиглих трубочок. Обернувся, подивився і здалеку побачив: трубочки знову почали кивати мені пірчастими чубчиками, гойдатися, тремтіти. І знову здалося, що на камені росте лише мох.

В Країні Дрімучих Трав зустрічав я найнесподіваніші й найсвоєрідніші форми пристосування мешканців до навколишніх умов. А тут, під водою, побачив, як хижак прикидається… мохом. Мохом? Та це ж моховинки! Колонія моховинок. Цих тварин зараховують до черв’якоподібних.

Було безглуздо витрачати сили і кисень у скафандрі на боротьбу з небезпечними й підступними моховинками. Я виплив на поверхню річки.

Не треба впадати в розпач, казав я собі на березі: щоденник не упливе із затону. Не можна обійти дерево з правого боку — там моховинки. А з лівого? Не довіку ж лужанка-слимак із своєю хаткою стоятиме на одному місці й заступатиме дорогу.

І справді, коли другого дня я прийшов у скафандрі до затону, то побачив: шлях до щоденника з лівого боку вільний. Але, як і раніше, у воді, що повільно текла тут, ледь помітно тремтіли віти дерева, розпростерті над мішком. Мені здалося дивним, що це дерево зовсім не схоже на інші підводні дерева: воно було прозоре, наче зроблене із зеленого кришталю. Таж у воді барви, кольори і відтінки зовсім інші, ніж там, у травах, під яскравим сонцем. Від того дня, коли я надів на голову домок сріблянки — мій скафандр— і почав бродити по дну річки, в мене виникло відчуття, ніби я ходжу забутим старим замком, куди світло пробивається крізь запорошені кольорові шибки.

Всього кілька кроків лишалося до дерева. У нього було шість гілок. Всі зеленаво-прозорі, як і стовбур. Під однією з цих гілок — мій мішок із щоденником.

Я поправив скафандр, спокійно підійшов, нахилився, простягнув руку і… зойкнув від болю.

На березі я роздивляюсь і не вірю в те, що трапилось зі мною на дні річки, не вірю в те, що бачив на власні очі. А цей опік? Рука в одному місці припухла, почервоніла. Біль не минає.

Ось у деталях, як це було.

На дні річки я нахилився і простягнув руку, щоб узяти свій мішок, але хтось різко вдарив мене по руці. Опік! Я побачив, як гілка прозорого дерева захиталася, потяглась і спробувала схопити Мене. Знову удар, опік!

І зараз, пригадуючи, я знову переживаю той стан заціпеніння, коли людина уві сні хоче гукнути когось на поміч. Хоче, але не може: все всередині холоне від страху. Так, я й досі пам’ятаю свій переляк.

На березі біль поступово вгамувався. Не зрозумію, не розберусь, не здогадаюсь, що ж трапилося під водою. Хіба може гілка підводного дерева розмахнутись і вдарити людину по руці?

Я гострю каменем скалку стулки черепашки. Вона стає гостріша. Черепашка під каменем шурхотить, дзвенить — дз… дз… З цим гострим серпом я знову спущуся на дно річки.

Переляк — поганий порадник. Час! Час знову спускатися під воду. В руці нагострений кусок черепашки. Через плече перекинуто довгу мотузку. В добре припасованому скафандрі, вільно дихаючи повітрям, яким його наповнила сріблянка, я знову пішов по дну річки, щоб цього разу повернутися на берег із щоденником.

М’яке світло, змінюючи свої відтінки, поширювалося у воді. Мерехтіли швидкі й легкі тіні риб, що пропливали повз мене. Спокійно обтікала вода стебла латаття — стебла, що поставали переді мною, мов велетенські стовбури. Ось і затон. Здалеку видніється загадкове прозоре дерево. Як спокійно повисли у воді його шість гілок! Тільки переляк зміг перетворити це дерево, правда, дещо химерне (на гілках — жодного листочка), на чудовисько.

Так, переляк — поганий порадник. Дивно, як міг я придумати якусь фантастичну подію, пов’язану із спокійним деревом та його шістьма мирними гілками.

Я наблизився і не встиг навіть нахилитися, щоб підняти згорток, як дерево почало рухатися.

Я відскочив убік, притиснувся до підводного берега.

Дерево на моїх очах коротшало, ставало товстішим. Гілки, похитуючись, наближались одна до одної, нишпорили, шукали щось у воді: піймати, схопити те, що від них вислизнуло. Добре й уважно придивившись, я пересвідчився, що дерево тепер стоїть зовсім не на тому місці, де я його побачив уперше. Воно перемістилося далі від моховинок і ближче до мішка із щоденником.

Що робити? Дерево має шість гілок. Під однією з них, зовсім поряд, — мій мішок. Я кинувся до нього. Не добіг, рука не дотяглась. Якась нитка обкрутилася навколо лівої руки. Я зрубав серпом одну, потім другу гілку. Замахнувся на третю. Але одна відрубана гілка зачепилася за скафандр. Я не став її і відривати: ніколи! Знову кинувся до мішка. Нитки, що їх викидало дерево, обмоталися круг ніг, тягли мене до себе. Опік, другий… Я їх відчував на руках, ногах, на спині. Упустив серп. Намагався підняти. Порізав руку. Почав задихатися — повітря під скафандром не вистачало. Поранений, обпечений, я встиг перерізати грузила біля скафандра і, змучений, виплив на поверхню води. Насилу дістався із скафандром, що заплутався біля правої ноги, до берега. Спробував підвестися, але відразу ж упав: ліву ногу паралізувало, руку пекло, ніби я схопив розжарений цвях. До печери добратися не міг. Ліг на пісок.

Наді мною літали, повз мене скакали, повзали, через мене стрибали мешканці Країни Дрімучих Трав. Але я заснув. Коли прокинувся, сонце уже сідало. Пісок охолов. Біль то вгамовувався, то посилювався. Спробував зрушити з місця — і не зміг… Яку отруту влило в мене це дерево?

Голод мучив. Наді мною гойдалась пишна голівка конюшини. От якби випити нектару з її вузеньких квіточок! Але не добратися, не дотягнутись…

Ще на дні річки за край скафандра зачепилась відрубана гілка дерева-чудовиська. Тепер жалюгідна, втративши свій живий скляний блиск, вона валялася на піску, поряд із скафандром. У мене вистачило сили простягти руку. Я був дуже голодний і почав жувати зморщений кусок гілки.

Рана на нозі горіла, кровоточила. Чим прикрити, охолодити відкриту рану? В напівзабутті я приклав до неї й досі вологий залишок гілки, обмотав ним ногу. Дуже дивна пов’язка!

Тепер мої думки — думки лікаря — привернула нова загадка. Зовсім недавно, після горезвісної сутички з деревом, я лежав нерухомо, був майже паралізований, не міг підвестись. Горіли опіки. На нозі — рана. Але чому я так швидко видужав? Які ліки повернули мені сили? Як могло статися, що вже напівгнила, з неприємним запахом гілка дерева-чудовиська допомогла мені видужати? Дуже дивні ліки! Невідома рослина майже вбила мене, і ця сама рослина… вилікувала! Ноги були як у вогні, але вже через день-два полегшало — рана почала загоюватись. А коли я зняв “пов’язку”, побачив; рана закрилася, зарубцювалась. Цей випадок начебто підтверджує своєрідний закон подібності: те, що зробило тебе хворим, те й вилікує. Виходить так, ніби мав рацію старогрецький учений Гіппократ, який твердив більше двох тисяч років тому, що лікує хворого його природа, а лікар повинен лише допомагати природі. Гіппократ писав: “Хвороба викликається подібним, і подібним-таки хворий відновлює своє здоров’я”.

Загадки, загадки, загадки…

Що за дивне дерево росте під водою поряд з моїм мішком? Воно переміщається, паростки його нишпорять у воді, ловлять живих істот, жалять, паралізують. І це ж саме дерево… лікує.

Можливо, ця невідома комахоїдна рослина близька родичка венериної мухоловки і росички? Хай січе, б’є дощик, але і росичка і мухоловка жодною ворсинкою, жодною щетинкою не поворухнуть. А як оживають обидві рослини, коли спокійної години піднесеш до них шматочок м’яса! Їм треба спіймати, перетравити цю їжу. В таких випадках вони проявляють свій характер по-різному: повільно, не поспішаючи нахиляються ворсинки росички до м’яса. А венерина мухоловка хапає здобич енергійно і поривчасто. Можна обдурити мухоловку: доторкнешся соломинкою до однієї з її щетинок, і одразу ж листок рослини закриється. Спіймав! А росичку соломинкою не обдуриш.

Може, в затоні не рослина, а тварина, яку ще ніхто не описав? Хіба в усіх печерах, нетрях нашої планети побували люди, хіба по всіх закутках печер нишпорило світло ліхтарів? Хіба вивчено океан на всіх його глибинах? Ні, не всі живі істоти стали експонатами наших музеїв. І не все на планеті описано, змальовано, сфотографовано. Адже ж повідомлялось у “Науковому віснику” (пригадую… це було за рік чи за два перед тим, як я опинився в Країні Дрімучих Трав), що в лісах Конго експедиція виявила тварину, смугасту, як зебра, з довгою шиєю — найближчого родича жирафи. Місцеві мешканці називали її окапі.

Загадки, загадки, загадки…

Втретє я вирушив до затону, щоб узяти нарешті свій мішок із щоденником, який лежить біля загадкового дерева.

Здоровий, бадьорий, веселий, знову в скафандрі, з новим гострим серпом у руці, з довгою гачкуватою палицею йшов я по дну до затону. В успіхові не сумнівався: цього разу я повернусь із щоденником.

Дві гілки я зрубав, чотири лишилося зрубати — і мішок буде в мене.

Я міцно стискав у руці серп. Звичайно, щоденник я візьму. Гілки, які зрубаю, віднесу на берег і почну перевіряти, досліджувати цілющі властивості дивної рослини. І, хто знає, можливо, хвора, стражденна людина дістане нові ліки небувалої сили.

Я притулився до підводної криці берега. Треба перепочити. Крізь напівсутінь води я бачу дерево і навіть розпізнаю обриси мішка із щоденником.

Мов німий і грізний вартовий, стоїть тут це дерево. Щоб охороняти вхід до затону, щоб не підпускати нікого до мішка і покарати того, хто торкнеться щоденника відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав.

І згадав давню-предавню казку: чудовисько стереже скарб, який може дати людині щастя. І це чудовисько ставить на шляху людини страшні перешкоди, накликає на неї біду за бідою. Та людина долає перешкоди. Вона йде вперед, убиває чудовисько й забирає неоціненний скарб.

Дивлячись крізь підводну напівтемряву на дерево, я налаштувався був зачепити своєю палицею мішок із щоденником і швидко витягти його. Ступив крок. І одразу ж відскочив. Гілки дерева сильно і різко захиталися. Чому? Поруч пропливли мальки. І тут я побачив: дерево стало коротше й товще. І відразу ж — я це ясно бачив — гілки його вдарили табунець, що пропливав повз нього.

Здобич — кілька мальків — було схоплено у мене на очах. Прозорий стовбур дерева потемнів. Очевидно, стовбур порожнистий, і тепер в ньому перетравлюється їжа.

Годі! Годі дивитися й дивуватися. Час діяти… Я простягнув палицю, вдало зачепив мішок і щосили потягнув його до себе. Схопив у руки. Як закалатало серце, коли почав розкривати мішок.

О, тяжка мить! Мішок порожній! Не може бути! Де ж щоденник? Коли і де він випав з мішка? Чи не викинув я його за деревом, коли зачепив мішок з гачком? Треба обшукати дно затону. Із серпом у руці я кинувся до дерева, щоб відрубати останні чотири гілки. Зупинився… на дереві погойдувалося… вісім гілок! Що це? Замість двох зрубаних виросло чотири гілки.

Гідра?!

Щоденник зник. За порожнім мішком — коконом гусениці — ганявся я стільки днів! Смішно! Тяжко!

Отже, все скінчено. Відкриття, які я зробив протягом довгих років у Країні Дрімучих Трав, таємниці, загадки, розгадки життя цієї країни, роздуми про дивні інстинкти, закони, звичаї комах, технічні винаходи, підказані господарями цієї країни, — все, що з величезними труднощами я записував до щоденника, щоб передати людям, — все це пропало.

Яка гірка мить! І гіркота моя зростає, збільшується, заповнює душу ще й тому, що я в ці хвилини ясно розумію: не у Великій Повільній річці, а в мілкій калюжі загинув мій скарб.

Я заходився був збирати пилок: треба було зробити запаси, але все мені з рук падає. Одяг мій зовсім зносився, і я вирушив на пошуки — може, знайду підхожий кокон гусениці. Несподівано для себе я знов опинився на березі річки, де під хвилями залишився мій щоденник, де я прийняв гідру за дерево.

Клітини гідри, певно, мають у собі незвичайне активне начало: я сам бачив, як у гідри відновлювалися втрачені щупальця. Подібно до того, як у міфічної лернейської гідри: на місці збитої Гераклом однієї голови виростало дві нові. Але Геракл припікав палаючими стовбурами дерев шиї гідри, з яких збивав своєю палицею голови, і знищив гідру — чудовисько з тілом змії і дев’ятьма головами дракона.

Як багато зірвано покривал з різних таємниць, розгадано загадок природи! Але серед тих, які ще треба розгадати, залишається таємниця швидкого відновлення органів прісноводної гідри.

Відомо, що прісноводна гідра — істота з порожнистим циліндричним тілом-мішком. Змієподібні щупальця гідри скорочуються і витягуються. П’ятою своєю тварина присмоктується до грунту або каміння.

Жалкі органи гідри боляче жалять, паралізують здобич (від опіків у мене й досі болять руки). Здобич, яку гідра захоплює і перетравлює, просвічується якийсь час крізь стінки її тіла. Перетравила! І знову стала нерухомим “деревом” з зеленого прозорого скла. Але чому колір гідри ясно-зелений? Мабуть, в її організмі з зоохлорели — одноклітинні водорості, які живляться вуглекислотою і аміаком, що їх виділяє гідра, і в такий спосіб вода навколо гідри очищається.

Той шматочок тіла гідри, що дуже тхнув тухлим яйцем, частину якого я проковтнув, а іншу приклав до рани, мав дивовижну цілющу силу. Чому? Очевидно, в організмі гідри щось допомагає відновленню й розмноженню нових клітин замість відмерлих. І оце “щось” стало моїми ліками.

Що робити далі? Мені здалося, що і вечір тихо замислився, спустившись на землю. Трави-дерева біля берега Великої Повільної річки перестали шелестіти. Я дивився на сонце і не хотів, щоб воно заходило. Адже в дитинстві було зовсім інакше: подивишся на захід сонця і з нетерпінням чекаєш, щоб воно швидше зайшло і негайно-таки зійшло. Тоді хотілося, щоб у природі все швидше змінювалося.

Час спати. Там, у воді, уткнулися в пісок мальки — заснули. І джмелі в своїх земляних гніздах заснули. І, мабуть, сама кришталева гідра заснула. Ослабли і скоротились її щупальця.

Ось і моя печера. Ах, чому з такими труднощами засинає думка людини?!

З кожним днем мені дедалі важче було вставати вранці. Щоденник загублений. Я почував себе стомленим і старим. Дивився на річку і думав: усе, все забрала вода. Сили мої танули. Я слухав, як шумлять трави, і не вірив собі: невже це я так весело й зухвало

пройшов через джунглі, приніс із собою нелегкий вантаж, вирушив у сміливе плавання?

У мене було кілька плетених гамаків, їх я відібрав у павука. Адже павуки тчуть вітрила, сітки, мішки, трубки, дзвони, гамаки…

У теплі ночі я найчастіше спав не в печері, а в гамаку, який підвішував під великим листям. Якось уранці прокинувся, коли сонце тільки сходило. Розплющив очі — і побачив перед собою обличчя дуже дивної людини. Мені воно видалося дещо знайомим. Я трохи підвівся і почав уважно вдивлятися в це обличчя. І воно теж почало наближатися до мене. “Який гіркий, жалісний вираз у нього! — подумав я. — Що з ним сталося, де я його бачив?” Повернув голову. При світлі ранкового сонця з-за рідких гілок і стовбурів, які оточували мене, глянуло багато людей, але в усіх у них були такі самі обличчя, як і в мого незнайомця. І кожне обличчя чомусь ширшало, розпливалось. І тут я не міг не засміятися: все це — відображення мого обличчя в краплинах роси. Росинки-дзеркала. Я почав вдивлятись і розглядати себе в дзеркалі, яке висіло переді мною на ледь зігнутій гілці: очі гарячкові, скроні запалі.

Ось таким я побачив себе того ранку, яскравого і сонячного.

Нектар, пилок, насіння, зерна — всього цього було в мене досить. Але виснажений організм не можна відновити лише рослинною їжею. Потрібно додати тваринні білки й жири.

Глянувши вниз, з гамака, я побачив, як тоненька оса, впираючись ногами в землю і піднявши крильця, волочить по землі велику жирну гусеницю. От оса відбігла від своєї жертви, почала копати яму, а потім повернулась, ніби перевірила, чи на місці здобич, і знову підбігла до ямки. І копає, копає. Я бачу, як гусениця робить кволі рухи: оса, перш ніж притягти її сюди, паралізувала уколами нервові центри. Гусениця не жива і не мертва. Скоро оса викопає ямку, втягне туди гусеницю і відкладе на її тіло яєчко. І личинка, вилупившись, буде жити за рахунок гусениці, розвиватися, поки перетвориться на осу.

Але я голодний. Обережно спустився з гамака і став прокрадатися до гусениці.

Ні, така страва мені сьогодні не до смаку. Треба пошукати іншої.

Я подивився на річку — там стільки мальків! Одягти скафандр і ловити рибу? Але чим ловити? Сітками павуків? Чим не рибальська снасть? Ними я перегороджу одну з проток річки.

Риба буде!

Щодня я спускався на дно річки, одягав скафандр та оглядав свій невід. Звичайно, мальки траплялися не часто. До рибної страви я почав звикати.

Один з найбільших дзвонів сріблянки я пристосував для зберігання улову: перевернув його, прив’язав до гілок куща, які схилялися над річкою. Вийшов сачок.

Минали дні, а я все ще не залишав цих місць.

Щоразу, спустившись на дно, я не поспішав до свого невода, а спершу підходив до затону. Весь час придивлявся: чи не лежить там мій щоденник — пака аркушів, запечатана воском. Та щоденника не було. Як і колись, біля входу в затон стояла ясно-зелена гідра і тягнулися по воді її щупальці.

Звичайно, мій щоденник міг випасти з мішка і не в затоні, а в іншому місці річки. Та однак треба спробувати проникнути в затон, де живе гідра. Чи не залишився там щоденник?

У мене були в запасі сітки, неводи, мішки.

І ось одного разу я вирішив: накину на гідру сітку і обнишпорю затон. Кілька кроків одділяло мене від гідри, коли, закриваючи її, мимо пропливла величезна чорна рибина. Я відскочив, притиснувся до берегової кручі і побачив, що з грунту стирчить якась тварина, звивається, свердлить грунт.

Намагаючись сховатись, вона вгризалася в землю. Не виходило: грунт не піддавався, очевидно, заважали плитки вапняку.

Тварина впала на дно, почала відповзати. Гадюка? Тіло її, що складалося з велетенських кілець, підтягувалося, звиваючись у різні боки, і при цьому здавалося, що кільця рухаються самі по собі. Гадюка то коротшала, то ставала довша. За мить на гадюку накинулася величезна чорна рибина. Різкі й несподівані були рухи цього хижака, який теж то скорочувався, то довшав. Тільки щелепні пластинки, утикані гострими зубами, і кілька очей встиг я розгледіти. Не швидко я догадався, що бачу п’явку, яка вхопила дощового черв’яка. П’явка і дощовий черв’як! Хижак міцно присмоктався до водяної гадюки. Вона боролася, крутилася, билась об підводну кручу, намагаючись відповзти. Дикий танок. Скаламутилась вода. Я відступав усе далі й далі від затону. Несподівано обвалився підводний виступ берега. Обвал, темрява! Я встиг виплисти і вибратися на берег. Відпочив. Знову спустився на дно річки. Каламуть осіла — вода стала прозорою. І я побачив: затон завалено землею. Кінець! Шукати тут нічого…

Я часто думав: чи не оселитися мені на цьому березі? Влаштуватися в печері так, щоб не боятися холодів, зробити запаси. Поруч — річка. Я почав розуміти життя підводних мешканців. Тут павуки-сріблянки готують для мене скафандри, плетуть сітки-неводи: Я завжди зможу ловити рибу.

Але вітри! Ні з того ні з сього починають вони раптом віяти над річкою, перекидають і ламають все на своєму шляху, здіймають у повітря пилюку й пісок (а для мене піщинка— майже каменюка!), жалібно виють біля входу в печеру. Ні, треба повернутися до свого старого дому, де я жив і писав щоденник. Треба йти з цього берега. Але я зволікав, відкладав з дня на день і так само, як перше, опускався на дно.

Дуже часто, коли я блукав по дну Великої Повільної річки, зовсім поряд зі мною з’являлися споруди, що поволі пересувалися, — оселі волохокрильців.

Лозинки і шматочки очерету, глиця й дрібні черепашки, уламки гілочок, мох, піщинки, — все, їло можна підібрати у воді, все це використовується для будівель волохокрильців. Різноманітний і несподіваний матеріал волохокрильці скріплюють міцними шовковинками у дуже надійну споруду.

Часом повз мене посувалася черепицеподібна споруда, в якій шматочки очерету лежали один на одному, наче плитки черепиці в старовинних голландських будиночках, або будинок-чохол, а іноді будинок-футляр. Бачив я й таку черепицеподібну споруду, що була збудована з уламків кори і з шматочків листя, дуже акуратно вирізаних.

Усі ці споруди зводили у воді личинки волохокрильців. Безперервно добудовували їх. Так і пересувалися личинки волохокрильців— кожна із своїм будинком, в якому вона й росла. Наставав час перетворення. Над річкою вже літали крилаті волохокрильці.

Бачив я у воді й гніздо невідомої пташки, яке теж пересувалося з місця на місце. Придивився — знову волохокрилець! Будинок було зроблено з моху.

Не відразу, не раптом навчився я відрізняти ці споруди серед різних уламків черепашок і каміння на дні, серед плаваючих гілок та різних живих істот, які пересувались, стояли, підводились у воді.

Якось я йшов по дну річки. В одному місці, де течія була бистра, я схопився за виступ скелі й побачив у воді домок-трубу. На такі оселі волохокрильців я вже натрапляв. Але все ж таки здивувався: течія бистра, а споруда пливла зовсім повільно, опираючись течії, — два камені було прикріплено до підвалин будинку-труби.

Громіздкими, важкими, незграбними видалися б мені споруди волохокрильців на землі. Та у воді ці домки різноманітної архітектури були легкі й рухомі.

І все ж таки я знайшов свій щоденник…

Краї його були погризені, місцями віск зник. Вода просочилася в паку, і аркуші намокли. Обережно діставав я аркуш за аркушем. З жадібною радістю торкав, розправляв їх. Дивився, перевіряв номери. Починав читати одну сторінку, але одразу, не дочитавши, хапав іншу, залишав і її, брався за третю.

Я пишався собою: буря, вітер, корабельна аварія, вода віднесли щоденник, але маленька людина, яка досліджує Країну Дрімучих Трав, знайшла його на дні річки!

І цього разу я вже передам, неодмінно передам людям свої аркуші.

Як я пишався: щоденник знайдено!

Ось як це сталося.

Учора рано-вранці я вийшов з печери. Були спокійні і нерухомі трави-дерева, що густими чагарниками підступали до берега.

Я чув звуки труб — це в травах джмелі, розправивши свої крильця, вітали схід сонця і будили інших джмелів: мерщій до квітів! Я раз у раз зупинявся. Відчував: з хащів на мене дивляться чиїсь очі. І щоразу помічав мурашок. Це їхні мозаїчні очі розглядали усе, що діється на березі.

Я спустився на дно річки, оглянув невід — чи не спіймалися мальки? Порожньо! Стомився. Забрався у дзвін павука-сріблянки, відпочивав. Було дуже тихо. Я розпізнавав звуки водних глибин. Здавалося, тутешні мешканці, пропливаючи повз мене, бурчали, сперечалися, вели між собою уривчасту розмову. Виходило, ніби риби розмовляють між собою…

Рибалки й моряки колись розповідали, що вони чули, як реве білуга, як пищить в’юн, як півники (так ялтинські рибалки називають триглів) люблять побурчати. І немовби соми скриплять, наче немазаний віз, і що є риби, які рохкають і крячуть. Я не вірив у ці рибальські байки. Але тут, серед звуків, які виникали й зникали навколо мене у воді, вухо вловило якийсь гострий писк. Чи це не в’юн? І відразу слідом за цим я почув звук ксилофона — ніби музикант ударив по його дерев’яних пластинках молоточком. Тінь великої рибини пропливла повз аеростат. Звук повторився. Так, риби… розмовляли.

Звуки, що виникають і зникають, миготіння тіней, трави-дерева, які підіймаються із дна і стелються по воді… Півтемрява, забарвлена у легкий рожевий колір… І тут, під водою, я згадав сад у біло-рожевому цвітінні. Сонце ще не зійшло, і старі яблуні ховають у пітьмі свої криві стовбури, вимазані білим вапном підперті палицями. Густий присмерк під яблунями наповнений мішаним запахом річкового туману, свіжої землі й мокрої росяної трави.

Тут, зараз під водою, я відчував світло сонця так, як і тоді, в ранковому присмерку під яблунями в саду,

Я зрізав черепашкою мотузки аеростата, підв’язав камені й пішов глянути на свій невід.

Раптом зовсім близько промайнули дві велетенські тіні. Риби, хижі риби!

Я кинувся до великого каменя, сховався за ним. Дві рибини — кожна з трьома гострими голками на спині — пливли одна за одною. Тьмяно відсвічували криві голки у воді. Колючки! Он їхнє гніздо. Величезне, з двома отворами. Одна колючка сховалася в гнізді. А друга, розцвічена яскравими барвами, залишилась біля входу в нього. В гнізді запізніла колючка відкладала ікру, а розцвічений самець (він побудував це гніздо) вартував вхід. Я дивився з-за каменя на гніздо і думав: “А що, коли в ньому мій щоденник?”. Його могла загнати туди течія, могла затягти разом з рослинами й сама колючка. Лежить він поряд з ікринками під охороною вартового із страшними голками. Чи не вибрати мені хвилину і не заглянути в гніздо? Але я побоявся це зробити. І навіть не колючка, а сама лише думка про голки злякала мене. Мимо, далі! Я підійшов до невода і ахнув. Він був розірваний, а в його отворі застрягла незграбна споруда — величезний пересувний будинок-футляр волохокрильця. Він погойдувався, мабуть, намагався просуватися далі. Звичайно, риби у неводі не було. Байдуже — я вже більше сюди не повернуся. Я уважно оглянув архітектуру пересувного будинку, що порвав мій невід: яка цікава і серйозна споруда!

І тут… тут…

Між шматочків кори, гілочок і глиці, з яких волохокрилець спорудив свій будинок, я побачив довгасту, добре знайому мені паку аркушів, що мінилася жовтизною. Це був мій щоденник, який випав з мішка. Піднявши з дна річки скалку черепашки, я почав руйнувати стіну будинку.

Удар, знов удар… Безперестану я гатив по майстерно збудованій споруді, зрізував павутиння, яким волохокрилець скріпив частини своєї оселі. На берег я повернувся із щоденником.

Я розклав на піщаному сухому березі аркуші, розгладжував їх і клав камінці на кожен аркушик. На деяких аркушах рядки змила вода. Потім, потім допишу, казав я собі. А зараз нехай підсохнуть аркуші. Та одразу ж із побоюванням дивився я на сонце — чи не вигорить чорнило? Ось і на останній мокрий аркушик покладено камінець. Оглянув усе, сів на зігрітий сонцем пісок і, вдихаючи пахощі трав, заспівав. Я почув, що в гущавині трав, які підступали до берега, хтось заспівав мені у відповідь. Я співав дедалі голосніше. І голос відповідав мені гучною піснею. “Який знайомий голосі” — подумав я. І раптом мені здалося, що на річці вже не один голос, а хор голосів підхопив мою пісню. Дзвінко і гармонійно. Я замовк, прислухався. Ну, звичайно, луна! Зовсім ніхто в лісі не підспівував мені. І не було хору з річки. Гра луни. Ах, хіба мало що може людині здатися, коли вона ненароком знайде найзаповітніше, найдорожче!

Світило сонце. Річка поволі текла повз мене. Тріскотіли цикади. Гомоніла на різні голоси Країна Дрімучих Трав. Я не тямив себе від радості. Мені здалося, що я, маленька людина, зараз весело й бадьоро ступатиму по траві, приминаючи й толочачи її ногами, увійду до міста Ченська і гукну:

“Друзі, читайте ці аркушики! Стільки відкриттів, стільки розгаданих таємниць!”

От зараз перескочу через Велику Повільну річку (адже вона маленький струмок), перескочу, переступлю…

Я рішуче випростався, хотів встати. Зойкнув, упав… Спробував хоч трохи підвестися— і не вдалося. Один рух — і відразу ж гострий біль у спині. Безпорадно ліг на землю. Усі суглоби стиснуло, наче обручем. Паралізовано. Боліла голова. Почало морозити.

Я чинив опір хворобі, не давав почуттю принизливого жалю до себе оволодівати моєю свідомістю. А високі трави кивали мені тонкими верхівками. Голова йшла обертом, як на гойдалці, що злітає вгору. Що зі мною? Чому захворів? Таке буває від переохолодження. Надто довго і надто часто блукав по дну річки.

Мене трусило. Боліли м’язи, суглоби. Скидається на гострий ревматизм; усі клітини запалені.

Колись у лікарні я лікував хворих саліциловим натрієм, або “саліцилкою”, як казав фельдшер. Проте найкраще допомагав їм мурашиний спирт. Та хіба тут я справлюся з тією мурашкою, яка важно пройшла повз мене, часто поводячи вусиками? І ще… ще— бджолина отрута. Укуси бджіл допомагали хворим на ревматизм. Але сьогодні укус однієї бджоли мене вб’є.

Я згадував скарги хворих. Порівнював їх больові відчуття із своїми. Я пригадав випадок з моєї практики. До лікарні принесли хлопчика, не можна було без жалю дивитися на нього — скорчений, посинілий. Мати розповіла, що він дуже довго не виходив із ставка: все купався й купався. Я поставив діагноз: радикуліт. Що, як натерти хлопчика, злегка обпекти його тією травою, яку вже сотні років чинбарі збирають для чинення шкіри — сумахом? Так і зробив. Хлопчик швидко видужав.

А чи не спробувати мені зараз сумах? Листя непарноперисте, від дев’яти до сімнадцяти крупногородчатих і довгастоланцетних або яйцеподібних листочків. Але тепер усе для мене має інший вигляд. Чи знайду, чи впізнаю?

І я поповз. Охкав, зітхав, але повз. Часто зупинявся, підводив голову і вдивлявся — чи не ця рослина переді мною. Ні. Але ось гойдається над моєю головою листя сумаха. Знову помилка — не воно… І знову повз далі. Нарешті побачив: наді мною підносилася дірчаста зеленувато-жовта волоть. Я став придивлятися. Кожний з листків більший за мою голову. Я уявив їх зменшеними в багато-багато разів. Сумах!

Лежачи на землі майже зовсім без руху, я дивився на сумах і гадав: як же дістати пилок, квітку або листочок, один лише листочок?

Час минав. Я дедалі пильніше дивився вгору. Побачив — один листочок був надломаний. Став чекати, чи скоро він впаде. Даремне чекання! Надвечір на стеблині з’явився слимак у кулястій черепашці. Зрадів: може, він із стебла переповзе на живець, де був надламаний листочок. Знову чекав. Переповз. От пощастило! Листочок зірвався, полетів, опустився на землю. Я підповз до нього, підібрав, почав розтирати шматочок листка між пальцями, прикладав до хворих місць і втирав, втирав зелену кашку в тіло. Шкіру пекло, вона, почервоніла, але через якийсь час біль почав вщухати.

Може, отруйний сумах і мені допоміг, а втім, може, я вилікувався лише тому, що через силу рухався, повз. Гімнастика — чудовий засіб проти деяких форм ревматизму.

Цього ранку перламутрове світло заливало гущавину трав. Я повернувся на берег, щоб зібрати з-під каміння підсихаючі аркуші щоденника та укласти їх в новий восковий пакет, а потім знову спробувати переправитись з ним через Велику Повільну річку.

Червоні з. рожевими краями, запашні, шовкові килими лежали на землі: шипшина цвіла й губила свої пелюстки. Темно-зелені трави шикувалися в довгі, рівненькі алеї. Десь високо голубіли зірки незабудок.

Можливо, юнак прийде сюди, збере квіти шипшини і незабудки в букет і, хвилюючись, забувши всі завчені слова, простягне його тремтячою рукою комусь через низенький парканчик палісадника. І у відповідь йому засяє усмішкою дівоче обличчя. Берізка похитає біля їхніх ніг мереживом своїх тіней, а ластівки з веселим дзенькотом ще нижче пролетять над ними.

Та якби знали ці милі люди, як важко було мені пробиратися крізь гущавину незабудок, як заступали мені дорогу, цілячись в мене, колючки шипшини — темні, грізні списи!

Старий лихий вітер жив у тих місцях, де під час бурі був перекинутий мій пліт, — в місцях, які здаються такими тихими і спокійними: вузька піщана смужка, ліс замріяних трав, лінива хвиля річки.

Берег бур і вітру…

Вранішньої години, коли сонце не поспішало, а спокійно й урочисто сходило над лісом трав, які підступали до прибережної смуги, такої години мені часто ввижалося: на тому боці річки, де кам’яні гори спускаються уступами до річки, — там, в ущелині, постійне житло вітру. Звідти він виривається і, розширяючись, перелітає через річку. Завжди в різних плащах, зважаючи на погоду, — то в сірому, коли на небі свинцеві хмари, то в темному, перед грозою, то в золотистому, коли навколо радісно і ясно, — завжди в різних плащах (скільки їх — не злічити!) пролітає він через ліс трав і прибережну жовту смугу і з виттям та свистом зникає. І раптом, коли його зовсім не ждеш, з’являється знову. Стомлений і виснажений від багатьох справ, виконаних ним десь далеко звідси, в степах, морях, полях, він все-таки жене бистрих бабок, пригинає до землі ліс трав, здіймає хвилі на Великій Повільній річці. Потім повертається до скель, у свою ущелину, щоб сховатися, згорнутись і заснути.

Отже, я швидко йшов до річки. Що ближче до берега, то дедалі частіше доводилося мені перебиратися через величезні яри. На схилах ярів дерева-трави жалібно шелестіли. Ось із-за дерев блиснула сталевим кольором річка, вкрита темними брижами.

Вибравшися з останнього яру, я побачив: на березі крутиться, курить піщаний стовп. Велетенські травини, що підступили до берега, вузькі і довгі, як шпаги, здригались, хиталися від основи до верховіть і гнулися, торкаючись піску. Все потемніло. Піщаний вихор гуляв берегом і квилів у гущавині. Я кинувся до своїх аркушів.

Вітер зривав, перекочував каміння з місця на місце, крутив і відносив аркуші щоденника. Вони літали в повітрі, лягали на воду. Я метався берегом, а вітер носив їх над моєю головою, залітав з ними в гущавину трав. Шуміли, хиталися трави. Окремі сторінки танцювали, стрибали по землі, але жодної я не спіймав. Ось аркуш зачепився за коріння, що виднілося з землі, але вітер відігнав і його. Поніс. Витягнувши руки, я біг, спотикаючись, навздогін, але вітер зняв пилюку, закрутив, розсипав її та засліпив мене.

А коли я протер очі і роздивився, уже не видно було жодного аркуша. Лише вітер літав, змінюючи свої обриси й форми — літав, свистів і голосив.

Нічого, крім вітру і пилюки, на березі не залишилося.

Коли кілька днів тому, шукаючи ліків, я відповзав з берега річки в ліс трав, стояла тиха і ясна погода. Звичайно, я знав, що тут виникають шалені вітри й бурі, але, хворий і слабкий, хіба я міг тоді знайти в собі силу, щоб зібрати з-під каміння аркуші та заховати їх в печеру?

Я пішов з берега Великої Повільної річки. Пішов назавжди. Повернувся в будинок, де залишив папір, чорнило, щоб почати новий щоденник, писати його довгі роки. Тихими вечорами, під тріскотіння цикад, згадаю все, що було записано в загубленому щоденнику, все повторю, ще раз запишу. І знову — в далеку дорогу. Переправлюсь, неодмінно переправлюсь через річку, І передам людям новий щоденник.

Новий щоденник

На цих сорока восьми аркушах я вже змалював історію моєї останньої подорожі по суші й по воді та обставини, за яких мій щоденник пропав.

Цей новий щоденник починаю писати я, Сергій Думчев, замість щоденника, що його розвіяла буря на березі Великої Повільної річки. Тієї річки, яка багато-багато років тому була для мене тільки маленьким струмком.

На цих сторінках знову буде послідовно перелічено і пояснено все, що я бачив, спостерігав, відкрив у Країні Дрімучих Трав.

Згадую, як несподівано ущух вітер, що з такою несамовитістю розкидав аркуші щоденника. Так само раптово, як і почався. І відразу все навколо затихло. Вляглася курява. Заспокоїлись дерева-трави. Жодного звуку і шарудіння не було чути: мешканці трав, налякані вітром, ще довго не зважувалися подавати будь-які ознаки життя. Занепокоєна річка потекла ще обережніше й повільніше. Сонце почало світити м’яко і лагідно.

Та неспокійно було в мене на душі. Все втратити — гірко і боляче. Але знайти втрачене і знову втратити!… Що це? Втрата в квадраті?! Відчуття, переживання, біль, гіркоту аршином не виміряєш, цифрами не обчислиш. Все так сталося тому, що я — маленький: світ виріс у багато-багато разів. От і став я у багато разів слабкіший. Кричи, лайся, плач, — нема діла до мене ні гомінливим деревам-травам, ні Великій Повільній ріці, ні завжди німому сонцю.

Зараз, усе пригадуючи, бачу, який я був жалюгідний, коли біг за останнім аркушем і молив, благав вітер — хоч цей, хоч один аркуш донести до людей! Яке дурне, смішне прохання! Що з того, коли навіть вітер і донесе до людей якийсь аркуш? Адже люди, читаючи його, нічого не зрозуміють. І як вони його прочитають?

От не щастить… Паперу замало. Тільки-но почав писати новий щоденник, папір кінчається. Доведеться відкласти розпочату справу, побувати у паперових ос…