В країні дрімучих трав

НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ЗАПІЗНІЛИХ ДОКОРІВ

Отже, Думчев почав новий щоденник і пішов по папір і чорнило.

Я скінчив читати ці записи Думчева, коли повечоріло, і тіні дерев-трав ставали дедалі довші.

“Що тепер робити?” — спитав я себе. Звичайно, треба передати Думчеву крупинку, яка повертає ріст. А чи не краще сховати її тут, в моєму домі-печері, під пеньком, а потім уже шукати Думчева? Все не так! Нащо ховати те, що треба віддати? Ні на мить не розлучуся з крупинкою, що повертає ріст! Загорнувши крупинку в мій плащ, я вирішив іти з клунком за плечима.

Думчев пише, що він вирушив по папір до паперових ос. Гніздо паперових ос зовсім поряд, за кілька кроків від пенька, біля якого я стою. Навіщо йти? Можна гукнути. Я глибоко вдихнув повітря, щоб гучніше крикнути, але в цю мить згадав, що мій крик загубиться в шумі трав, як писк комара. Я ж зменшився, і тому простір, який відокремлює мене од Думчева, незмірно виріс. Мені доведеться йти до гнізда паперових ос довго, дуже довго.

Я переніс записки Думчева в свою оселю-печеру і поклав на місце. Востаннє подивився при м’якому неживому світлі гнилючок на аркуші, списані рукою Думчева, і в думці сказав: “Людина!” Це слово звучало у мене в голові, коли я вийшов із печери. І все довкола стало не таке страшне: “Тут людина! Думчев!” І трави цієї країни начебто підслухали, як я вимовив подумки: “Людина”, і привітно, радісно відгукнулися. Я бачив, як травинки, довгі й уважні, приязно почали хитати верхівками.

Який потік почуттів викликали в мене записки Думчева! Тут і співчуття до Думчева, який здійснив таку небезпечну мандрівку, і радість від того, що тепер, діставши крупинку росту, Думчев повернеться до людей. І ще радість від того, що тепер я позбувся страху перед мешканцями цієї країни, того страху, який гнітив і принижував. Тепер я був спокійний. Поряд зі мною в травах — людина! Тепер я зможу дивитися на те, що діється в Країні Дрімучих Трав, як на повчальне, захоплююче видовище. І як добре, що таємницю мікрозаписок, які опинились у мене в Ченську, зараз розгаданої Виявляється, ось у чім річ: не за допомогою фотоапарата хтось зменшив текст, а писала їх маленька, тверда рука людини. І записки, що залетіли з букетом квітів до мене в номер готелю, і записки про лікування туберкульозу — все це аркушики із щоденника Думчева, розвіяні бурею.

Треба йти до гнізда паперових ос, до Думчева. А якщо ми розминемося? Він повернеться сюди з папером, а я… я шукатиму його десь там. Залишити тут записку? На чому писати? Лишитися чекати? Ні, яке жорстоке слово: “чекати”! Треба йти!

Я заглибився в трави. Сповнений радісних передчуттів і думок, я йшов наосліп і раптом помітив, що сонце заходить.

Здається, все було ясно і просто: йти до гнізда паперових ос. Але куди? На північ, на південь, на захід, на схід? Цього я не знав. Дивився на сонце, на трави-дерева. Хто порадить? І я пішов навмання, все далі й далі відходячи від пенька.

Я вдивлявся у далечінь, силкуючись щось побачити, розгледіти крізь хащі. Вслухався. Звідкись чувся шум води. Ліс трав рідшав. Нарешті вийшов на узлісся. Блиснула річка. Вона була зовсім неширока: протилежний берег було виразно видно. Звичайно, це не Велика Повільна річка, подумав я, а річка Запізнілих Докорів, про яку пише Думчев. Чомусь я вирішив, що гніздо паперових ос розташоване на протилежному боці річки. Треба шукати переправу: мабуть, Думчев десь побудував міст.

Поволі і обережно йшов я краєм високого і стрімкого берега. Місцями річка вирувала, шуміла, наче потік. Звідси я бачив протилежний низький берег, вкритий наносами глини, піску, ріні і валунів. Очевидно, навесні і під час злив річка розливається широко, далеко, могутньо.

Проте який тут дивовижний запах! Начебто я опинився на полі, де розкидано гній.

Річка зробила крутий поворот, і на березі враз виросла й покотилася на мене гора. Знову вони — чорні “лицарі”, скарабеї! Знову котять кулю з моєю крупинкою? Я не встиг відскочити. Куди подітися? Гора насувалася невблаганно. Я опинився на самісінькому краю берега. Міцний дух аміаку приголомшив мене. В голові запаморочилося.

З берега, з великої висоти я впав у шумливий потік. Мало не захлинувся. Прийшов до пам’яті і, тримаючи в руці плащ з крупинкою, поплив за течією. Якась дошка пропливла біля мене. Я вхопився і виліз на неї. Це була звичайна тріска, але для мене-рятівний величезний пліт. Пліт прибило до того берега, і я вибрався на суходіл. Які дивні сліди! Глибокі і чіткі. По вологій землі над річкою щойно пройшла людина. Отут, поряд, ще одна людина! Думчев!

ЗНОВУ ПАПЕРОВЕ “МІСТО” ОС

Не спускаючи очей із слідів, я йшов все далі й далі від гомінкої річки. Ось-ось, десь тут за поворотом, я маю побачити Думчева…

Уява малювала найнесподіваніші картини. Я прискорив ходу, але сліди людини раптом загубилися. Вони зникли в чагарнику. Похмурі, густі тіні лягли на землю. В напівтемряві я перелазив через величезні брусся, колоди, чіплявся за сучки. Якийсь велетенський птах пролетів повз мене, і я, рятуючись від нього, кинувся вбік. Став у тіні рослини. Наді мною гойдалися жовті квіти. Їх запаморочливі пахощі трохи туманили голову. Насилу пішов далі. Гомін річки ущух. Тіні розтали. Посвітлішало. Я підвів голову і скрикнув. Дивовижні велетенські груші кольору пергаменту висіли над моєю головою. Які химерні споруди! Ніби колосальні чашки, вони висіли високо над моєю головою. А позаду пергаментного міста сіра стіна зливалася з небом. Яке чудове блідо-жовте місто, освітлене сонцем, на фоні сірої стіни!

У повітрі стояв галас і грім: велетенські жовті птахи з гомоном і гуркотом влітали до міста і вилітали з нього.

Споруди були вкриті зверху покривалом. І здавалось, ніби птахи не згори, а знизу залітають під покривало.

Де я? Чиє це дивне місто?

Я ступив крок і, здивований, зупинився. На землі переді мною лежала грубезна колода. На її червоному фоні яскраво світилися під сонцем широкі золоті смужки. Смужки складалися в літери. Але зовсім незрозумілі, незнайомі. Їх не розібрати. Вони мають нечувані розміри. Щоб прочитати, я відскочив убік і розсміявся; “Піонер ЗМ”.

Просто кумедія! “Піонер ЗМ” — це марка олівця. М’який олівець. Саме таким я люблю писати. Згадав. Ця колода — мій олівець. Тут я відірвав від гнізда паперових ос клаптик картону і хотів на ньому щось зобразити. Вийняв олівця і тут-таки упустив його. Почав шукати в траві — не знайшов. І тепер, коли трави стали для мене величезними деревами, я наштовхнувся на загублений олівець.

Маленький олівець, який я любив тримати в руці, — мій шестигранний олівець, добре загострений, м’який “ЗМ”, яким було так легко писати, накидаючи ескізи облич, робити позначки на полях рукопису, записувати милі серцю номери телефонів. То ось де я зустрівся з тобою! Він не змінився, мій олівець “Піонер ЗМ”. І гніздо ос, яке висіло на бруску, вкопаному в землю, — теж не змінилося. А от я став зовсім інший. І гніздо ос видається мені велетенським містом, куди влітають і звідки вилітають великі птахи.

Оси будували все нові і нові чарунки — оселі, заповнювали їх яєчками, з яких розвинуться личинки, майбутні мешканці. Водночас оси годували личинки, готували покришки для чарунок, затуляли отвори тих чарунок, де личинки перетворяться в лялечок. Безупинно йшло основне будівництво: ряд за рядом мурували помости для нових поверхів, зводили поверхи. На місці було організовано заготівлю та виробництво будівельного матеріалу — паперу. Усі ці різні за характером роботи здійснювалися тут одночасно.

Я задивився. Раптом на галявину вибігла людина — людина в плащі. Я не встиг крикнути, як людина вже перебігла галявину, з надзвичайною легкістю вилізла на височенну стіну (це був брусок, укопаний у землю), а з стіни перескочила на покрівлю пергаментного “міста”.

Немов сталь шаблі блиснула в повітрі — людина відрубала від покрівлі цієї дивовижної споруди величезний клапоть паперу.

Думчев!

На людину напали оси! Але вона зіскочила на землю й метнулася вбік. Я хотів був кинутися до неї і раптом почув оглушливий шум. Повітря заколивалось. Різко і враз потемніло довкола.

На галявину опустився величезний літак. Так мені спочатку здалося. Придивився. Цей “літак” тримався на двох довгих стовпах. Крила були складені, рівномірно похитувався чорний з білим хвіст. Це птах. Здається, плиска.

Але де ж людина, яка так хоробро воювала з осами! Ось вона! Яким ліліпутом видалася вона мені порівняно з цим величезним, страшним птахом! Він її заклює. Я крикнув, щоб попередити. Та людина навіть не оглянулася. Не чує! Птах стрибнув до неї. Але людина вже прихилилася до сірого муру, зірвала з своїх плечей сірий плащ, накрилася ним. Плиска поруч, але не помічає людини. Вона клюнула черв’яка, який видався мені величезною гадюкою.

Птах, змахнувши крилами, полетів. І тоді людина побігла далі. Вона тікала, тримаючи під пахвою клапоть паперу.

Птах знову спустився недалеко від мене. Людина припала до великого зеленого листка. Сірий плащ упав на землю. Людина залишилася в зеленому плащі. Вона стояла на зеленому листку і була непомітна.

Птах з шумом полетів.

— Думчев! — кричу я.

Він не чує, не обертається і зникає зі своїм клаптем паперу.

Треба кинутися за ним. Та оси, що літають вгорі, вжалять мене. Загину.

Гукнути ще раз? Але шум польоту ос заглушує мій слабкий людський крик. І все-таки я кричу, знову і знову.

— Думчев!..

Ні, він не обертається… Він тікає, зникає!

Я в розпачі біжу слідом за ним. Наздогнати! Наздогнати!

Літають, гудуть, стрясаючи повітря, оси. Але я лавірую, пригинаюсь до землі, падаю, схоплююсь, знову біжу слідом за Думчевим.

Тільки б наздогнати! Не упустити з очей!

Біжу. Гукаю з останніх сил:

— Думчев! Ду-умчев!..

І мені здалося — він дивиться в мій бік. Я підіймаю камінці, гілочки, кидаю у повітря.

Так, ніби мене побачив! Зупиняється, вдивляється. І несподівано, наче злякавшись, кидається геть. Але, ступивши кілька кроків, він ніби опам’ятався. Повернувся. І ось він уже йде, йде назустріч мені. Розмахує руками, подає якісь знаки. Я поспішаю до нього. Ще крок, другий…

Але земля піді мною захиталась. Я кудись провалився.

ЛЮДИНО, ВІДГУКНИСЯ!

Я впав на щось м’яке. Темно. Густа, важка тиша. Прислухався. Мені здалося, що поруч мене хтось стоїть і дихає. Хто тут? Ні звуку. Але все-таки щось ворушиться поряд зі мною.

Я відбіг убік. Уперся в стіну. Торкнувся її рукою. Стіна земляна, то гладенька, то шерехата. Побіг уперед довгим, нескінченним коридором.

Коридор кудись опускався. Я зупинився; гуркіт, плескіт, шум було чути попереду. Що це? Коридор виходить до води?

Назад! Назад!

Я йшов… йшов, торкався руками стіни. В якомусь місці коридор розгалужувався. Пішов праворуч.

Раптом спіткнувся, зачепив ногами сучок або корінець і зупинився. Сучок… гладенький… рогулька. Нема часу роздумувати. Треба вибратися звідси. Я кинув сучок і знову пішов коридором. Скільки мені ще йти? Чи не йду я по замкненому колу? Де ж вихід з нього? Невже там, де гуркоче вода? Знову розгалужується мій коридор. Нога знову зачепилася. Сучок? Адже це той самий сучок, який я кинув!

Мов сліпий кінь в коногонці, ходжу по безконечному колу. Хто будував цей лабіринт?

У цілковитій темряві я дійшов до якогось несподіваного спуску. Шуму води не було чути.

Очевидно, я зайшов у глиб землі. Спуск привів мене до нового довгого коридора. Тут знову, торкаючись стін і обмацуючи їх, я пересвідчився, що цей коридор, як і перший, замкнений.

Ні! Ось іще хід! Ним я потрапив у вузьке відгалуження. Але марно я намагався вибратися з цього рукава. Від нього на далекій відстані один від одного відгалужуються коридорчики. Вони завели мене в безвихідь. Я повертаюсь назад і знову йду по великому колу.

Коли ж це закінчиться?

Під ногами хмиз, очевидно, суха трава.

Я опустився на підстилку. Хто міг побудувати цей лабіринт. Я став дрімати… “Лабіринт… Лабіринт…” Повільно вимовляю я це слово і згадую один міф.

На острові Кріт був лабіринт, з якого жоден смертний, потрапивши туди, не міг знайти виходу. Старогрецький міф розповідає, що в цьому лабіринті оселилось чудовисько Мінотавр, яке пожирало людей. Цьому чудовиську, з тулубом людини й головою бика, Афіни змушені були посилати на з’їдання через кожні дев’ять років семеро юнаків і семеро дівчат. 1 чудовисько їх пожирало. Тесей з Афін пробрався до лабіринта і вбив Мінотавра. Але як вийти Тесею з лабіринта?

Аріадна, дочка крітського царя Мі носа, що покохала Тесея, дала йому, коли він спускався в лабіринт, клубок ниток і гострий меч. Кінець клубка залишався у неї в руках. І ця провідна нитка Аріадни вивела Тесея з лабіринта.

В чиєму ж лабіринті заплутався я? І який Мінотавр чекає на мене? Справді, хто прорив ці галереї?

Кріт! Ну, звісно, кріт!

Смішно! Не знайти виходу з кротячої нори!

Кріт риється під землею і живиться личинками та дощовими черв’яками. Але він іноді виходить і на поверхню землі. Цей вихід треба знайти.

Яка тиша! Яка темрява! Змучений, стомлений, я борюсь з дрімотою. І раптом чую:

— Людино, люди-но, відгукнися! Схоплююсь на ноги і кричу у відповідь:

— Я тут! Сюди! Сюди!..

Мовчання. Ні, це сон. Але я знову прислухаюся. Мовчання. Так, усе це мені причулося…

Тиша і темрява.

Може, зараз на землі поволі наступає ніч? І добрі люди співають веселих пісень…

Хропіння якоїсь тварини дедалі ближче й гучніше.

Я побіг одним з коридорів і відчув — долівка коридора почала підійматися. Війнуло струменем свіжого повітря.

Отже, вихід близько!

Блиснуло світло вогню. Вогонь пересувався, рухався.

Це Думчев! І мені здалося, ніби я бачу білу людську руку, яка стискає смолоскип. Я мчу коридором вгору на вогонь, а позаду чути страшне хропіння крота.

Раптом смолоскип пропав, зник.

Я простягнув руку — натрапив на стіну. Підніс руку — вона опинилася в якійсь виїмці у покрівлі галереї. Я намацав виступ, став на нього і почав щосили розширювати прохід у стелі. Тварина хропе вже десь поруч.

Я підтягнувся обома руками та виліз із лабіринта на поверхню землі.

На землю спала ніч. Вогонь смолоскипа наближався до мене.

ВОГНИКИ, ВОГНИКИ…

— Думчев! Думчев!..

Раптом у різних місцях спалахнули десятки вогників.

Я спантеличений. Що це: зла гра? Вогники, вогники оточують мене, вони гаснуть, тануть, зникають і знову горять. Близько — далеко, далеко — близько…

Я кружляю, метушусь і все дарма.

Та це ж гнилючки і світні жучки! Але де ж між ними смолоскип Думчева? Мабуть, він тримає в руці гнилючку — от вона й світиться. Я зупиняюсь. Чекаю. Нехай Думчев іде до мене сам.

Справді, якийсь вогонь спокійно і по-діловому наближався.

І я почув:

— Лю-ди-но, людино, відгукнися! Людино, відгукнись!

— Думчев! — кричу я. — Думчев! Вогонь стає дедалі ближчий, голос дедалі чутніший:

— Людино, я йду до тебе!

Раптом усе навколо мене почало змінюватись, а голос почав віддалятись. Чому від мене все тікає? 1 вогник, і кущі, і деревам— все пливе повз мене.

У мінливому, примарному світлі місяця та мерехтливих вогників я побачив, що великий дощовий черв’як тягне листок, на який я випадково став.

Треба негайно зійти з листка. Але поки я це обмірковував, черв’як підтяг листок до глибокої ямки. Ще мить — і я покочуся вниз. Я схопився руками за краї ями і підібгав ноги; черв’як потяг листок униз, а я залишився на поверхні і зітхнув з полегшенням.

Навколо було тихо.

Я не зважувався зійти з місця і ніби на’ варті застиг біля нори.

А з лісу трав мені знову світили вогники, гасли, загорялися. Десь між ними — смолоскип людини. Він світив для мене, але я не знав, як його відрізнити від інших.

Час спливав, ніхто не приходив. Повіяло свіжістю. Легкий холодок пройняв мене. Трохи змерз. Біля вогню світляка не зігрієшся, але все ж таки я попрямував у гущавину трав і вибрав місце, де було більше цих лампочок: зелених, блакитних, синіх, жовтих, червоних… Здавалося, кожен світляк затулив від мене вогник яким-небудь кольоровим склом. До різних кольорових вогників — до хвиль світла різної довжини — простягав я свої замерзлі руки. Кожен ліхтарик горів спочатку яскраво, рівно, потім світло його зменшувалося, гасло. Я переходив від ліхтарика до ліхтарика з простягненими руками: “Подайте, світляки, трошки тепла змореному мандрівникові Країни Дрімучих Трав!” Дарма. Частка тепла, яку ви виділяєте, мізерна. Всю свою енергію ви витрачаєте на світло. Біля вас я скидаюсь на того жалюгідного діккенсівського клерка, який одного пронизливо холодного вечора зігрівав свої руки біля одинокої свічки в конторі скнари Спруджа. “До побачення, любі мої світляки, блакитні, зелені, сині, червоні, до побачення! Бережіть свій світловий пігмент — ламперин, нехай реакція окислення і далі створює гарні і холодні світлові ефекти. До побачення!”.

Я повернуся до ями, куди поповз дощовий черв’як, притулюся до насипу і трохи подрімаю. Можливо, трапиться так, що мене там знайде Думчев.

“До побачення, світляки!”

ЗУСТРІЧ

Настав ранок. Знову ранок у Країні Дрімучих Трав. Думчев не знайшов мене. Треба повернутися до його будинку, до старого, гнилого пенька. Можливо, що Думчев там.

Я почав продиратися крізь гущавину трав. Усе довкола літало, стрибало. Все співало, гомоніло, дзвеніло. Серед загального галасу я вловив знайоме однотонне гудіння: воно наростало, наближалося. Впевнені і спокійні звуки. Я відразу згадав про бджолу, яка ріже листя, про мегахілу, що в її гнізді я вчора побував і так смачно попоїв. Не завадило б і зараз поснідати…

Коли тварина спустилася на землю, я придивився і зрозумів, що це не мегахіла, а якась інша бджола. Звичайно, я знав, що є багато бджіл, які ведуть самітний спосіб життя.

Отже, мені дуже хотілося їсти. І я побачив на ніжках бджоли — в кошиках — та на її черевці золотавий солодкий пилок, який бджола зібрала з квітів. Пряний, гострий аромат лоскотав горло і ніс.

Виявилось, що гніздо бджоли було поряд, у землі, але я його спочатку не помітив, — воно було прикрите листям. Бджола полізла в землю. Земляна бджола!

Бджола вилізла на край гнізда, затулила його листком і полетіла. Я спробував стягти листок з гнізда, але, очевидно, охляв від голоду і від поганого сну. Листок важкий. Час спливає. Нарешті стягнув! Тепер треба стрибнути в гніздо. Але боюся — глибоко. Знайшов потрібної довжини жердину, приніс. Тільки почав по ній спускатися, чую — гудіння. Це вона, господиня гнізда, летить додому з новою порцією харчів. Не минути мені лиха.

Я дряпаюсь угору і, залишивши жердину, тікаю. Ні, треба дати спокій цій бджолі — надто швидко вона повертається з чергового рейсу. Мені не перехитрити її, не стане ні сил, ні терпіння.

Проте як дивно: все в Країні Дрімучих Трав таке несподіване, разюче, а почуття голоду незмінне, знайоме, звичне. І в цій неймовірній Країні Дрімучих Трав людина не може не їсти, не може не спати.

Треба швидше дістатися до будинку Думчева.

Лунке сюрчання приголомшило мене.

Що за дивовижний звір? Крила вузькі і зелені, задні ноги довші за передні. Коник. Він дедалі пронизливіше, дедалі веселіше співає-сюрчить. І раптом замовкає, прислухається: чи не співають гучніше за нього інші коники? І знову сюрчання.

Далі, далі від цього приголомшливого сюрчання й шуму! Один крок — і я вже в лісових хащах, серед дивних дерев. Коріння, жовтувато-біле, заглиблювалося в грунт, а яскраво-зелені стовбури то злітали стрілами в небо, то, нахилившись до землі, сходились, зближались своїм верховіттям і вузьким, довгим листям. Непрохідна стіна! Та й у лісових хащах чути, як дзвенить і сюрчить коник. Я оглянувся.

Там, зовсім поряд з коником, виростає, то зливаючись кольором з цими хащами, то вирізняючись на них, якась химерна довга істота.

Сонце сходило. І ця істота дивилася на сонце. Звір витягнувся і склав на грудях свої довгі “руки”. Чи не його називають в народі богомолом? Так, звичайно, це богомол!

Я замилувався ним. Як спокійно й велично він повертає свою голову з опуклими очима, ніби хоче уважно прислухатися до сюрчання коника!

Скидається на те, що коник набрид йому своїм сюрчанням. Богомол то виступає вперед, то знову зникає в хащах.

Пуф! Пуф! — лунає поряд з коником. Немов різке дряпання нігтем по склу. Стук, сухий тріск.

Цікаво!

Богомол, ніжно-зелений, гарний і стрункий, повертається до коника.

Так, коник, очевидно, йому добре-таки набрид.

Але які пластичні рухи в богомола! Ось він витягнув уперед довгу передню ногу, ніби приготувався до якогось вибагливого танцю. З ноги дивляться чорні цятки з білими крапками всередині. Намальовані очі! А на стегні — подвійний ряд гострих колючок, немов пилка з двома лезами. Колючки різного кольору, різні завдовжки. Одні чорні, інші зелені, одні довші, інші коротші.

І раптом коник повис на пилці, рвонувся… Богомол відставив свою складану, мов на шарнір, ногу, і я побачив на стегні ще одну пилку — з дрібнішими і густіше розташованими колючками.

Пилки зімкнулись і тримають коника. Коник б’ється в цих лещатах. Марно: удари його ніжок б’ють по повітрю. Ще мить — і всьому кінець. Коник затріпотів і завмер. Богомол розправляється з ним: одна нога тримає на зубах своєї пилки жертву за тулуб, а друга давить голову коника.

Богомол снідає.

Сонце підбивається дедалі вище. І, поснідавши, богомол із зворушливим смирінням знову склав свої страшні “руки” й повернув голову до сонця.

От святенник!

Але голова його то звернена до сонця, то повертається в інший бік.

Я зачарований вишуканими рухами богомола. Забув про всякий страх. Чіпляюсь за коріння дерев, підходжу дедалі ближче: треба краще розгледіти богомолові цилки.

Один незграбний рух — і, зачепившись об коріння, що стирчало з землі, я впав.

Пуф! Пуф!

Схопився. Пізно! Передні, хватальні ноги богомола, так покірливо, “молитовно” складені на грудях, розкрилися на всю довжину.

Богомол кинувся на мене. Він високий, дуже високий, разів у три-чотири вищий за мене. Я розпачливо зойкнув і все-таки встиг замахнутися плащем, в якому була загорнута крупинка. Відскочив убік. Та пізно — ось-ось пилки богомола зімкнуться. Я пропав!

Але що це? Богомол падає.

Я не можу встояти на ногах і падаю поруч нього.

Дійсність це, чи все мені тільки сниться? Хтось дбайливо і обережно витирає сухою, теплою людською рукою піт з мого чола, піднімає мене.

Я чую людську мову: — Ех ви, голубе, голубе! Хіба можна? Хіба можна довіряти цьому лиходієві?

— Це ви? Ви врятували мене! — шепчу я. — Думчев?!

Людина по-старомодному вклоняється:

— Так, я Сергій Сергійович Думчев.

Я дивився, не знаючи, що сказати, був до краю спантеличений. І як не дивуватися, з того, що переді мною увіч стоїть ця незвичайна людина — Сергій Сергійович Думчев? На плечах у нього кілька плащів різної довжини і різного кольору. Під плащами— жилетка з цупкого паперу. На землі лежав дорожній мішок, очевидно, кокон гусениці.

— Цілу ніч іду слідом за вами, — каже Думчев. — Побував і в лабіринті крота. Гукав вас, а ви від мене втікали.

— Сергію Сергійовичу… — шепочу я. — Я бачив вас учора… зовсім близько… Доганяв, кликав… але загубив. І вночі шукав! Чекав… І ось тут, тут несподівано ви врятували мене від цього звіра!

— Пусте! Зовсім пусте! Я в них, у цих-таки звірів, вчився. Бачите, в руці у мене жало оси? Схоже на шаблю. Довелося стрибнути на спину богомола, щоб ударити в грудні нервові вузли. А в кого вчився? Чи чули ви про калікурга і компілу? Сфекси! Особливий вид ос. У них учився!

— У Країні Дрімучих Трав?

— Повторіть! Як назвали ви цю країну?

— Країна Дрімучих Трав.

— Правильна назва. Країна Дрімучих Трав… Колись дуже давно я так і назвав країну, де живу. Але хто ж вам сказав про це?

— Назву країни я прочитав в аркушах, які ви залишили (я хотів сказати — під пеньком, але зам’явся)… залишили в своєму будинку.

Я розв’язав плащ, дістав крупинку і подав Думчеву.

— От, Сергію Сергійовичу! От крупинка, яка відновить ваш зріст!..

Він подивився на мене і сказав:

— Чорнило! Мені потрібне чорнило, щоб написати заново щоденник.

“Дивна річ, — подумав я, — чому Думчев відвернувся від крупинки? Чи, може, ці крупинки зовсім не відновлюють зріст? Та про це мені Думчев не хоче сказати?”

ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

Чому перші слова, які Думчев сказав, побачивши мене в Країні Дрімучих Трав, були вимовлені ним так, ніби він давно мене знає? Ніби ця дивовижна країна, де я з’явився, — найзвичайнісінький міський бульвар: на лавочках сидять няні, вони зайняті своїм в’язанням і зрідка позирають, як бавляться діти. І на цьому бульварі він зустрів мене — сусіда по квартирі.

У двобої людського розуму з багатогранністю інстинктів мешканців цієї країни переможцем вийшов розум. Думчев, враховуючи автоматичний механізм життя комах, застиглі обмежені форми їхніх інстинктів, не тільки не загинув в цій країні, а я поставив силу їхніх інстинктів на службу собі — людині.

Якийсь особливий спокій, я сказав би — пристрасний спокій, проявлявся в усіх його рухах.

Так, Думчев не здивувався з моєї появи в його країні і не спитав, як я опинився тут. Очевидно, довге життя в цьому світі, де на тебе безупинно чекає небезпека, де людині з її гордим розумом кожної миті треба розв’язувати складні завдання, це довге життя привчило Думчева ні з чого не дивуватись.

Ось він відійшов на кілька кроків від мене, подивився на якісь сліди, прислухався до шарудіння дерев-трав і почав розмовляти сам з собою. Це була, мабуть, його звичка. Вона склалася в нього протягом десятків років життя у Країні Дрімучих Трав. Говорив він дуже повільно, тихо і виразно.

— Що ти скажеш про нього? — запитав він себе про мене і тут-таки собі відповів: — Що скажу? Надто вже він цокоче! Зовсім як коник. Метушиться, галасує. Ніби в гарячці. Що з нього візьмеш? Молодий він…

Тут я набрався духу й перебив його:

— Як же ви, Сергію Сергійовичу, не здивувались? Раптом ні сіло ні впало з’являється людина тут, у вашій Країні Дрімучих Трав… А ви ні про що не питаєте?

Він спокійно і чітко відповів:

— Чого ж дивуватись? Усе просто і ясно. Люди вже відкрили склад сполук, які зменшують і відновлюють зріст, от ви й з’явилися тут. — Думчев уважним, довгим поглядом вдивлявся в шумливі верховіття і тихо, серйозно спитав: — Чому не йдуть сюди інші люди?

— Ні! Ні! — закричав я. — Навіщо людям займатися пошуками якихось там сполук, що зменшують і відновлюють зріст? Сучасні мікроскопи допомагають досить добре вивчити найдрібніші організми.

— Не поживши, не побувши в Країні Дрімучих Трав, вивчати її?! Дивитися крізь скельця мікроскопа?..

Я не відповів на це зауваження. Наша розмова урвалася.

Потім я почув, як він знову розмовляє сам з собою:

— Але як же вона, ця метушлива людина, опинилася тут, недалеко від мого будинку?

— Як? — вигукнув я. — Адже все почалося з аркушиків у букеті.

Думчев здивовано глянув на мене.

— Про який букет ви кажете?

— Якось увечері в номер готелю до мене залетів букет квітів, а в ньому аркушики, загадкові аркушики.

— Ви щось плутаєте, добродію.

— Анітрохи!

— Букет квітів… аркушики… готель… — Він сердито знизав плечима.

Я вів далі:

— Аркушики й прочитали за допомогою мікроскопа, аркушики вашого щоденника.

Обличчя Думчева освітилось тривожною радістю.

— То його знайдено? Він дійшов до людей?

— Хто? Про кого, про що ви кажете?

— Про свій щоденник відкриттів, зроблених за всі роки мого перебування в Країні Дрімучих Трав. Чи всі, чи всі аркуші щоденника знайдено?

— Три аркуші! Три аркуші. Вони були загадкові і незрозумілі.

— А їх було багато, дуже багато! — з гіркотою мовив Думчев. — Їх насилу ніс на собі мій верблюд. Але він загинув, мій верблюд, мій павук-вовк. А я все йшов і йшов… На північний схід, на північний схід, до альтанки. Я хотів переправитися через Велику Повільну річку. Буря… Пліт перекинувся. Під водою чудовисько охороняло мій щоденник. А потім… вітер розвіяв аркуші… Вітер…

Думчев замовк. А я все більше й більше вірив у те, що він скоро, можливо сьогодні, повернеться до людей. І не треба буде думати про чорнило, не треба добувати папір у паперових ос. Думчев повернеться до людей і спокійно пригадає, відновить, повторить те, що було в нього у щоденнику. Скільки нещасть, злигоднів, лихих пригод переборов він, скільки відваги, праці, наполегливості, винахідливості проявив, щоб збагатити людство новими знаннями й донести до людей свій щоденник, від якого залишилось тільки три аркуші!.. Тепер все це позаду.

Я хотів відразу ж повести розмову про це, але не знав, з чого почати. Крупинка росту лежала на землі перед нами. Треба було тільки розв’язати плащ. Але ж один раз я запропонував йому крупинку, а він одвернувся від неї. Чому?

Думчев перебив мої роздуми і поставив своє перше запитання:

— Отже, ви казали, що люди ще не винайшли складних сполук, які впливають на зріст живого організму. Але як же ви сюди потрапили?

— Сталося так, що в моєму розпорядженні опинились порошок і дві крупинки. Вони лежали на столі у фанерному будиночку.

— І ви проковтнули порошок, чи не так?

— А оцю крупинку, Сергію Сергійовичу, збережено для вас, — сказав я твердо, спокійно і простягнув її.

— Мішок! Гляньте, який добрячий мішок!

— Де? Про що ви кажете?

— До нас наближається великий мішок. Як, ви не бачите? — Думчев показав на велику гусеницю, схожу на ту, яку я прийняв колись за удава.

— Чому ви цю гусеницю називаєте мішком?

Але Думчев уже зірвався з місця й побіг за гусеницею, зник у травах.

Скоро він повернувся і весело гукнув:

— Вистежив! З добротних шовкових ниток сплете вона оболонку-кокон. А я її з цього мішка витрушу. Буде для вас хороший спальний мішок. — Він поплескав долонею по своєму дорожньому мішку. — Не гірший від цього…

Але я повернувся до перерваної розмови:

— Так от, Серпію Сергійовичу, було у мене дві крупинки. Одна оця…

— А друга? — спитав Думчев.

— Другу вкотили скарабеї.

— Розумію, розумію… Вкотили в гнойову кулю. А чи не покажете ви місце, де бачили востаннє скарабеїв? Забрати у них крупинку! Що ж, людині неважко перехитрити звіра. Якщо скарабеї котили кулю-комору, тобто таку кулю, в яку вони відкладають яйце, то крупинка буде нашою. Але якщо… якщо скарабеї котили кулю не для потомства, а щоб з’їсти її, то крупинка пропала!

ГІРКА ОБРАЗА

Гірка образа, тяжке непорозуміння постали між мною і Думчевим.

Як це сталося?

Від місця сутички з богомолом, із страшних пилок якого мене врятував Думчев, ми пішли шукати скарабеїв. Ми йшли до річки, щоб переправитися на той берег — туди, де скарабеї спихнули мене у воду. Думчев ішов попереду. За плечима він ніс великий мішок з картоном, добутим у “місті” ос, а в руках — шаблю.

Як я незабаром пересвідчився, Думчев майже щодня підстерігав гусеницю, коли вона, випустивши нитки-мотузки, підвішується до рослини та виготовляє кокон. Думчев перерізав мотузки гострою скалкою черепашки, витрушував гусеницю з кокона-мішка, а потім просочував його спеціальним розчином.

Так кокон гусениці ставав мішком. У Країні Дрімучих Трав можна було з успіхом роздобути і віск, і креозот, і лаки, і йод, і інші складці сполуки.

Думчев ішов легко й швидко. А я плентався за ним із своїм клунком-плащем. В ньому були куля-крупинка і дерев’яна ложка, з якою я не хотів розставатися.

Я йшов і думав: чому, коли я запропонував Думчеву крупинку зросту, він на неї й не глянув, а заговорив про… чорнило? Дивно… Адже досить йому проковтнути крупинку — і за годину або дві він був би у себе за столом в лабораторії. Після стількох років самотності!

А тут йому ще доведеться переробляти на папір картон, який він несе в мішку за спиною.

Думчев неначе відгадав мої думки. Він сказав:

— Людина багато чого підгледіла у комах, люди багато що взяли в них для розвитку культури… Хоча б чорнило…

Я, звичайно, почав негайно пояснювати, що чорнило виробляють з анілінових фарб.

— Ви, мабуть, не розумієте, про що я кажу, — заперечив Думчев. — Людина ще до ваших фарб помітила чорнильно-горіхову муху і ті дивні нарости, які вона робила на рослинах, — чорнильні горішки… Проста річ — чорнило, а який стрибок зробила з його появою людська культура. Спостерігати, вивчати життя комах. Тут стільки багатств!

Чорнило — це дрібниця, — заперечив я.

— Комаха проколює листок, — вів далі Думчев, не звернувши уваги на мої слова, — відкладає яєчко, потім утворюється горішок, в якому живе личинка. І люди почали виготовляти з цих дубових горішків чорнило. А папір? Паперові оси підказали людині, як виробляти папір з деревини. Папір з лляного ганчір’я обходився надто дорого. А культура людства вимагала багато, дуже багато зручного й дешевого матеріалу для письма — паперу. Оси вже мільйони літ вишкрібають своїми щелепами волоконця дерева, розтирають їх на дрібний порошок і, виділяючи клейку рідину, зліплюють паперову кульку. Цю кульку вони пресують щелепами, перетворюють її на тоненьку пластинку. І матеріал для стін їхнього житла готовий. Лише років сто тому було відкрито секрет виробництва паперу з деревини. І на такому папері ми зараз пишемо і друкуємо книжки. Адже це технічний переворот, величезний стрибок культури вперед!

Ми йшли далі.

Я думав: який чудний урочистий вираз був на обличчі Думчева, коли він заговорив про чорнильних мух, про паперових ос, а от коли я йому подав крупинку зросту, він начебто й не помітив її. “Чому?” — запитував я себе. Ще неясна, страшна догадка спала мені на думку: невже пристрасність і одержимість дослідника, першовідкривача перемогли в ньому бажання повернутися у великий світ? Невже він не хоче розлучатися з Країною Дрімучих Трав?

Враз Думчев зупинився і заговорив сам до себе:

— Слід гадати, що молодому панові (це він казав про мене) зовсім не легко нести у плащі вантаж. Але мішок мій вщерть набитий картоном. А треба, щоб руки в нас були вільні.

Він обернувся до мене:

— Чи не краще заховати наші речі в надійному місці? Буде легше йти. Ми сховаємо їх у гнізді халікодоми.

Це слово — “халікодоми” — він вимовив з глибокою пошаною.

Думчев одійшов убік, перейшов відкриту галявину й зупинився.

Високо в небо впиралася вершиною величезна, гола, зовсім без зелені кам’яна гора. До гори приліпилася біляста напівкругла споруда. її в кількох місцях було просвердлено. Підійшовши ближче, я побачив, що отвори ці гладенькі і круглі.

— Кращого місця для зберігання речей не знайти, — мовив Думчев. — Ми — перед оселею халікодоми, бджоли-муляра. Молоді бджоли, пробивши покрівлі своїх гнізд і спільне склепіння, вилетіли. Зараз там порожньо, все тут буде ціле.

Думчев узяв з моїх рук клунок, поправив за спиною мішок з картоном і почав легко сходити на гору. З гори він перебрався на білясту споруду, що приліпилася до неї.

Я насилу видерся слідом за ним. Всі речі Думчев спустив на довгих мотузках в отвір споруди, а потім затулив отвір камінням.

— Сподіваюсь, ви запам’ятаєте це місце? — спитав він.

— Але це неможливо!

— Вчіться топографії у бджіл.

— Топографія? До чого тут топографія? Тут інстинкт. Результат мільйонів років пристосування. Але інстинкт сліпий! Вкрай обмежений, завжди автоматичний!

Я сказав це різко. Та хіба я хотів бути різким? Проте я сам відчув, що вийшло образливо і повчально.

Думчев рішуче заперечив:

— Нісенітниця! Бджола завжди безпомилково знаходить своє гніздо.

— Звісно, це так! — уже запально вигукнув я. — Але перенесіть це гніздо вбік, нехай зовсім близько, так, щоб бджола бачила його, і вона не впізнає свого ж гнізда. Вона повертається тільки на те місце, звідки вона полетіла. Тут інстинкт. А ви сказали: людині треба вчитися у бджоли, наслідувати її. Та ж це безглуздо! У безкрайньому океані людина знайде людину. Розум створив компас та інші найскладніші інструменти.

Похмура складка залягла біля губ Думчева. Настала хвилина важкого мовчання. Потім Думчев сказав:

— А все-таки людина вчилася у бджоли-халікодоми. Бджола приготувала цемент. З цементу побудувала оце житло для своїх нащадків. Вапняково-глиниста земля, змочена слиною бджоли, тужавіє на повітрі і тужавіє назавжди! — Думчев майже викрикнув це слово — “назавжди”.

Очевидно, його дуже дійняло моє зауваження про те, що людям нема чого вчитися в халікодоми.

Я мовчав.

Моє мовчання він витлумачив як заперечення. З якимось викликом, не дивлячись на мене, він вів далі:

— Вона, ця скромна бджола-муляр, подарувала людині таємницю цементу.

Я спробував заперечити Думчеву, але він різко перебив мене:

— Стародавня людина була дуже спостережлива. Єгиптянин помітив: халікодома будує своє гніздо на камені з цементу. І будівники єгипетських пірамід звернулися до цементу. В цьому вони наслідували халікодому. Цемент скріпив піраміди назавжди! До наших днів!

— Від деяких пірамід залишилася купа руїн, — заперечив я.

При цьому я чомусь згадав підпис під малюнком піраміди в одному альбомі з історії Стародавнього Єгипту: “Не суди про мене низько порівняно з кам’яними пірамідами, бо мене будували так: глибоко в болото занурювали жердину, потім її виймали та збирали налиплий до неї мул; із цього мулу виготовлено мою цеглу”.

Цей напис одного фараона на піраміді я прочитав уголос Думчеву.

— Знаю, знаю! — сказав Думчев. — Піраміда Асихіса. Хвастощі не допомогли — вона розвалилась. Але розкопки встановили, що для скріплення цеглин єгипетські будівники теж застосовували вапняний в’яжучий розчин — цемент халікодоми. У неї вчилися.

Сергію Сергійовичу, як будували піраміди стародавні єгиптяни — це справа історії. Уже відкрито нові в’яжучі матеріали — портландський цемент, гідравлічний цемент. Цемент дав можливість створити новий будівельний матеріал — бетон. Тепер люди споруджують із залізобетону будинки, великі мости, перекриття… І зовсім не бджола підказала винайдення залізобетону.

Думчев прислухався, він повторював ледве чутно:

— Залізобетон… бетон… “гідрав… не розумію…

— Погодьтеся ж зі мною, Сергію Сергійовичу, — мовив я тихо. — Людині нема чого вчитися ні в цієї бджоли, ні в інших комах— у цих живих машин.

— Що? Як ви сказали?

— Усі ці комахи — живі машини! Нижчі організми!

Який біль спотворив обличчя Думчева! І я зрозумів: гірка образа лягла між нами.

Ми спустилися на землю. Ось і трапилося, сказав я собі: не стримався, завдав болю тій людині, до якої прив’язався ще тоді, коли не знав і не бачив її. Адже я так шукав, ждав зустрічі з нею в цій Країні Дрімучих Трав! Вона врятувала мені життя… І ось я образив її.

Я йшов слідом за Думчевим. Сонце стояло вже зовсім високо. Я весь час поривався сказати, що почуваю себе винним перед ним, але не знав, з чого почати.

КОЛИ У ВОДІ НЕ ТОНЕШ

Гомоніла річка Запізнілих Докорів, до якої ми підходили, і от уже з-за дерев-трав блиснули її бурхливі води.

— Через річку ми переправимося на плоту. Він прив’язаний недалеко, біля повороту. На тому боці ми підемо слідами скарабеїв. Наздоженемо їх, заберемо другу крупинку зворотного зросту, — сказав Думчев.

Довгими гаками (сухими сосновими голками сосни) ми відштовхнулися від берега й попливли.

Вправною рукою Думчев скеровував пліт до берега. Раптом я почув, що неподалік хтось б’є веслами по воді. Оглянувся і… задивився. Поруч з плотом пливли величезні водяні чудиська — живі “човни” з веслами на кочетах. Ці “човни” з великими пильними червоними очима то пантрували щось у воді — завмирали і посувалися дуже повільно, то прямували вперед. Весла, порослі щетинками, били по воді, і “човни” з неймовірною швидкістю мчали по річковій гладіні. Загибель наша була б неминуча, якби хоч один з човнів зачепив на ходу наш пліт, — він миттю перекинувся б.

Стежте! Хребтоплав — прообраз веслового човна. Задні ноги цієї водяної комахи — весла — тримаються немовби на кочетах, і кінці їхні вкриті щетинками. Дужче штовхайте пліт! — крикнув Думчев. — Хребтоплав наздоганяє!

І майже цієї ж миті хвиля обдала нас. Пліт захитався, закрутився. Думчев перебіг на другий край плоту. Рівновагу відновити було важко. Пліт дуже заливало водою. Він нахилився, і один його край занурився у воду. Думчев вирівняв його.

Небезпечна хвилина минула. Працюючи гаком, Думчев спокійно казав:

— Хто знає, чи не підгледіла первісна людина, як пересувається по воді хребтоплав? Підгледіла — і навчилася виготовляти весла з кочетами…

Думчев не договорив. Поштовх знизу! Пліт став вертикально, і ми обидва опинились у воді.

Хвилі заливали нас та відносили вбік.

— Хребтоплав поруч! Пірнайте!

І Думчев зник під водою. Я пірнув за ним.

Привиділося це мені, чи що? Під водою переді мною виник незвичайний кришталевий терем. У цьому теремі, на стовбурі якогось дерева, спокійно сидів Думчев і знаками запрошував мене до себе.

Ні, це мені не привиділось! Ось і я опинився під прозорим, ніби кришталевим дзвоном.

“Аргіронета! Сріблянка!” — зрозумів я, згадавши все, що читав про підводні аеростати в записках Думчева.

— Дихайте тут вільно, як на землі, — почув я спокійний голос Думчева, коли вмостився поряд з ним на стовбурі.

Я почав роздивлятися. Крізь прозору оболонку терема, в якому ми сиділи, я бачив, як товсті стовбури незнайомих мені підводних дерев тяглися з дна річки, спліталися, переплітались, тремтіли в хисткій воді та зникали десь угорі. Довгі бокові стеблини стелилися за течією, ніби пливли кудись далеко-далеко.

Певно, замало місця стало на землі могутній рослинності Країни Дрімучих Трав, і вона ринула у воду.

Раптом за густим сплетінням водоростей, зовсім недалеко від нас, я побачив палаючі очі. Від гілки до гілки, від стовбура до стовбура простяглися канати.

Ми сиділи на сучках підводного дерева, скріплених павутинням, спостерігали дивне примхливо-різноманітне життя підводного царства. Між стовбурами, стеблинами й гілками мигтіли тіні невідомих тварин. То плавно, то рвучко вони розтинали воду.

— У цьому дзвоні ми можемо сидіти спокійно, — сказав Думчев. — Розумієте ви, що ця споруда врятувала нас від біди? Водолазний дзвін, — показав він на сітку, зіткану аргіронетою з павутиння, — павук поступово звільняє його від води і заповнює повітрям. Кожна бульбашка повітря, прикріплена до павутиння, витісняє, як це відомо з фізики, рівний об’єм води. Тепер ви не сумніваєтесь, що людині не було потреби мудрувати там, де перед нею був уже готовий зразок природи?

“Що за нісенітниця!” — хотів я вигукнути, але згадав нашу недавню розмову про цемент, згадав, як образила вона Думчева, і промовчав.

Він знову звернувся до мене, але я послався на своє незнання водолазної справи.

Виринувши із дзвона, ми випливли на спокійну гладінь води, а потім з великими труднощами видерлися на стрімкий берег.

— Отже, розпочинаємо полювання на скарабеїв, — мовив Думчев. — Ведіть же мене туди, де востаннє бачили їх з кулею, в якій була крупинка.

Я вдивлявся, роздумував.

— Бачив я скарабеїв двічі. Одного разу, коли вони вліпили крупинку в кулю, покотили цю кулю за пасмо горбів, а іншим разом на цьому березі. Зі стрімкої кручі я й упав у річку.

— Де ж ви впали? Покажіть місце. Я повів Думчева берегом:

— Там була круча… вигин… закрут річки, — казав я.

Думчев привів мене до стрімкої кручі: Це було тут? Чи, може, отам, біля того закруту? Там теж є круча. Або ліворуч — де річка завертає.

Я не знав, що відповісти. Усі кручі й закрути річки були для мене тут однакові.

Не бентежтеся. Покажіть мені хоч напрямок, яким ви з лісу прийшли до річки, сказав Думчев.

Я повів був Думчева в той бік, де якийсь кущ і дерево, що стояло поряд з ним, видалися мені знайомими. Підійшов ближче і побачив, що помилився. Проблукавши по берегу, я пересвідчився, що мені не знайти того місця, звідки я впав, рятуючись від скарабеїв.

Але чи міг я відмовитися від пошуків крупинки, ціна якої — повернення у великий світ? І цієї хвилини я подумав, що тут, на березі, можливо, були зовсім інші скарабеї. А викрадачі залишилися там, за пасмом горбів. Припущення раптове і нічим не вмотивоване. Але розстатися з цим припущенням я не міг, а може, і не хотів: воно мене заспокоювало, виводило з тяжкого стану. І я повірив у власну вигадку.

Своїми думками я поділився з Думчевим. Він подивився на мене пильно й уважно:

— Ви пропонуєте похід за пасмо горбів? Добре. Я згоден.

НЕСПОДІВАНІ ЗАПИТАННЯ ДУМЧЕВА

Що далі ми йшли, то більше я починав роздумувати: адже Думчев збирається роздобути чорнило і, очевидно, залишиться в Країні Дрімучих Трав продовжувати дослідження і заново писати свій щоденник. Все це прикро, незрозуміло. І чому він ухиляється від розмови про головне, про повернення? Чому не запитує про мої дальші наміри?

Мабуть, вигляд у мене був похмурий і розгублений. Я про це здогадався тому, що Думчев часто стурбовано оглядався й дивився на мене. Він зупинився і, бажаючи відвернути мене від похмурих думок, сказав:

— Ви, звичайно, знайомі з нотною грамотою?.. То пам’ятайте: уже обчислено кілька ударів крила комахи на хвилину.

Я не відразу збагнув, про що він каже.

— Чуєте? Летить бджола… Під час її польоту… чути звуки… Прислухалися?

— Ля!

— Правильно. І це відповідає чотирьомстам сорока подвійним коливанням на секунду. Прислухайтеся ж до нових звуків.

— До!

— Цей звук відповідає трьомстам тридцяти коливанням крил бджоли на секунду. Не чотириста сорок, а триста тридцять, на сто десять менше. Бджола, мабуть, дуже стомлена… В Країні Дрімучих Трав, заплющивши очі, я першої-ліпшої хвилини по звуках знаю все, що діється навколо мене: чи стомлені, чи стурбовані мешканці, чи з ношею летять вони, чи порожнем, куди прямують. Тут я перевірив таблицю висоти звуків, що їх утворюють різні комахи. З таблицею я ознайомився давним-давно, в лабораторії. Комахи помахами крил породжують різні звуки. Часті помахи мають одну висоту, рідкі — іншу. Ще з дитинства я навчився визначати висоту звуків різного тембру. Адже будь-який музикант одразу скаже, якої висоти ноту взяла співачка або співак. Тут усе це стало мені в пригоді. Крила тутешніх мешканців! Що може бути цікавіше і повчальніше для людей, ніж наука про крила і польоти!

Думчев, різко звернувши вбік, повів мене до галявини, що виднілася крізь гущавину трав. До дерева край галявини було прип’ято крилату істоту.

Думчев підійшов ближче і почав пояснювати. У розповідь впліталися спогади про його перший, єдиний, давнішній політ на ярмарку.

— От бачите, бачите! — казав він. — Ось як треба будувати машину для польотів у повітрі! Це. бабка з двома парами крил: одна пара розташована трохи вище за другу. Кожна пара крил у бабок розвиває як підйомну, так і тягову силу. Ці крила не тільки підтримують, але й надають руху апаратові. Навіть слабкий рух довгих крил розвиває велику тягову силу. Цю дужу бабку називають “коромисло”.

Думчев відв’язав бабку. Вона миттю полетіла і зникла з очей.

— Що, хіба не чудова в польоті? Дивіться, от іще одна така сама на припоні. Передня лобова частина крил — тверда, а задня — гнучка. Отже, крило автоматично змінює кут зустрічі з потоком повітря залежно від того, куди спрямовує бабка свій політ: вгору, вниз, праворуч, ліворуч. Що, добра?

Думчев запитливо дивився на мене.

Я мовчав. Він по-своєму зрозумів моє мовчання.

— Здивовані? А зараз я покажу вам щось неперевершене. Бачите, ось друга бабка — з родини лібеллюла. Дивіться, як розпластані її широкі крила. Це дуже моторний і найбільш потужний літун, А розміри крил! Розміри!

Я прикинув: розмах крил був вдвоє більший за саму комаху. Але мене вразило її забарвлення.

І я сказав:

— Яке серйозне і добротне забарвлення! Задня пара крил має біля основи широку темно-коричневу смугу того ж таки кольору, що й тіло…

Думчев перебив мене:

— Дитина ви, чи що? Не на колір дивіться, а стежте за польотом. Бачите, вона відпочиває. Сидить, а до польоту готова. Вона тримає крила в горизонтальному положенні. Готова завжди… Сидить проти вітру! Отже, в політ! — крикнув Думчев.

Розв’язавши вузли канатів, він штовхнув бабку своєю шаблею — осиним жалом. Лібеллюла злетіла вгору. Це був не політ. Це була запаморочлива, але разом з тим граціозна гра в повітрі.

— А спритність, спритність яка! А потужність!.. Тепер дивіться! — вигукнув Думчев.

Справді, було чим захоплюватися. Бабка, переслідуючи якусь здобич, на мить перевернулася спиною донизу. Потім рвучко вирівнялася, зробила поворот, схопила здобич.

— Сергію Сергійовичу, — почав я, — все це цікаво, але…

Я хотів був розповісти про сучасну авіацію, про те, що людина здобула крила і стала володарем повітря, але Думчев не дав мені вимовити ані слова.

— Нехай же люди вчаться будувати свої літальні машини у бабок! — повчально закінчив він.

“Сьогодні-таки увечері, — подумав я, — треба буде розповісти про все, що здійснено в нашій країні за роки його відсутності… Про нашу велику революцію, про могутній і рух науки вперед, про казковий стрибок техніки… Треба зробити це обережно, поступово. Він буде приголомшений і вражений почутим. Адже багато з того, що він має намір принести в дарунок батьківщині, уже знайдено, відкрито, винайдено, вивчено…” Ми почали підніматися на пологий горб.

— Бачите? — спитав Думчев і зупинився на самісінькій вершині горба.

— Бачу. Два туманні півкола в повітрі. Ось вони висять в одному місці, а он в іншому місці два такі самі півкола. Дивне явище…

Думчев усміхнувся:

— Ці два півкола утворюють крила комахи, яка працює безвідказно, з певною швидкістю. Придивіться краще…

— Вони, ці мухи, не літають, а… — почав я.

— Продовжуйте, продовжуйте, — крикнув Думчев.

— Вони стоять у повітрі!

— Так, мухи висять у повітрі! Вони зупиняються в будь-якій точці повітряного

простору.

— Птахи літають… — почав був я.

— Що птахи! — махнув рукою Думчев. — Птахи тільки й уміють що літали, ширяти в небі і падати каменем вниз.

— Пікірувати, — підказав я, подумавши про пікіруючі бомбардувальники.

— Що? Пікірувати? Дивне слово… — сказав він, роздумуючи, й іронічно посміхнувся. — Вчитися в птахів! Чи не доведеться тоді занадто мудрувати? Навісити літальному апаратові хвіст… Придумати тягове обладнання…

— Пропелер, — підказав я. — Повітряний гвинт.

— Не розумію… Вся таємниця польоту — тільки в крилі. Крило! Тут і підйомна сила, і сила тяги, і керування. Цього навчить людину не птах, а бабка, бджола, муха! Вони виключають то одне, то друге крило — і раптом різкий стрибок убік, вгору, і вниз. А якщо треба, висять у повітрі. Чому ж ти, людино, не придивляєшся, не копіюєш механіку їхнього польоту?

Я не зводив очей з комах, які стояли в повітрі:

— Як їх називають?

— Сирфи, — відказав Думчев. — Личинки сирфів живляться попелицями. Для них я тут розвів колонію попелиць. В повітрі можуть стояти й метелики-бражники і багато інших комах…

Що ж, і зараз, як і раніше, Думчев показував мені те, що людям уже багато років відоме. Так, він хоче здивувати світ відкриттями, які давно вже зроблено. Вертольоти, що висять на місці… Реактивні літаки… Про це я досі не сказав ні слова, стримався, згадавши, як мимоволі я образив Думчева в розмові про цемент і коли назвав мешканців цієї країни “нижчими організмами”.

А хіба можна порівнювати комаху, яка стоїть у повітрі, з вертольотом? Між іншим… Вертоліт висить у повітрі, це так, але він висить зовсім інакше, ніж комаха. Гвинт вертольота крутиться в горизонтальній площині — і вертоліт висить. А комаха, стоячи в повітрі, вільно й легко махає крилами. Чи не починається туї шлях до несподіваних відкриттів? Так, можливо, Думчев у чомусь і має рацію?

І я не втримався, сказав:

— Літаки, створені людьми, літають зі швидкістю у вісімсот, тисячу і більше кілометрів на годину.

Думчев зупинився. Уважно подивився на мене і, мені здалося, зблід. За мить він посміхнувся і хитро примружився:

— А ви, голубе, виявляється, мрійник і містифікатор!.. “Літаки!” Гм… гм… Словечко непогане придумали. Гаразд, припустимо… А чи не вважаєте ви мене за дивака, який радить людям у всьому копіювати комах? Зрозумійте мене правильно! Коли я кажу: людино, вчись у мешканців Країни Дрімучих Трав, я розумію тільки одне: людино, вдумуйся, пізнавай, вивчай природу, трави! Нахились! Подивись на те, що ти топчеш ногами! Не будь зарозуміла! От швидкість ваших фантастичних літаків на годину… яка, ви сказали, в них швидкість?

— П’ятсот, сімсот, тисяча і більше кілометрів…

— Погано! Зробіть ласку, повчіться в джмеля, в мухи! — вигукнув Думчев. — Джміль пролітає за хвилину відстань у десять тисяч довжин свого тіла. Підрахуйте, скільки ж своїх довжин покриває за хвилину ваш літак?

Думчев вичікувально й хитрувато дивився на мене.

Я почав лічити в думці: прийняв довжину літака за десять метрів, і вийшло, що літак долає за хвилину свою довжину тисячу шістсот — дві тисячі раз. Феноменальне відставання від джмеля! Тоді я прийняв довжину літака за сто метрів, і при тій самій швидкості виявилося, що за хвилину літак подолає тільки сто шістдесят — двісті своїх довжин. А джміль — десять тисяч. Десять тисяч!

Звичайно, не можна порівнювати комаху і машину — світ живий і світ техніки. Річ ще й у тому, що дрібні і найдрібніші розміри комахи ставлять її у досить вигідні аеродинамічні умови. А якщо збільшити лінійні розміри тіла комахи, то вага її зросте в геометричній прогресії, інакше кажучи — просте збільшення комахи, скажімо, в десять або сто раз, нічого не дає, оскільки навантаження збільшиться в 103 або 1003 раз.

А Думчев казав:

— Комар, простий комар одним рухом — тільки одним рухом! — б’є всією шириною поверхні крила зверху вниз. Здається, просто. А чи побудувала людина літальний апарат з маховим крилом?

І знов я не знав, що відповісти.

— А чи навчилися люди в комах, — казав Думчев, — будувати такі апарати, щоб вони, як комаха, відкидали крилами потоки повітря в будь-якому напрямку та вміли підійматися на них під будь-яким кутом і з будь-якою швидкістю? Відповідайте: чи додумались ви до таких літаків?

І на це запитання я не знав, що відповісти. Промовчав.

І тоді тихо й просто Думчев сказав:

— Ні, не цей молодий пан розповість людям усе, що він тут бачив… О, якби я сам міг прийти до інженерів: дивіться — от креслення!.. Учора випадково я знайшов те, що, здається, допоможе поставити дослід…

“Про яку знахідку каже Думчев?” — здивовано подумав я.

— Ходімо ж до пасма горбів по другу крупинку! — сказав я, удавши, що не почув його дивної останньої фрази.

— Так, так, треба йти, — відповів Думчев. — Але підйом буде важкий. Зачекайте тут. Я незабаром повернуся.

РОЗПЛАТА ЗА ОБІД

Я залишився сам. Замислився, дивлячись на гущавину лісу трав.

З-за густого широколистого дерева з’явилася дивна тварина, ніби складена з двох балонів. Звір попрямував просто на мене. У нього два величезні ока. Кожне ніби мозаїка з шести маленьких очей. Величезні вуса на ходу обмацували все. Щелепи страхітливі, шаблеподібні. Всі рухи тварини різкі й несподівані. Хто б це міг бути?

Фасеточні очі. Три пари ніг. Так це ж мурашка!

Легко торкаючись своїми вусами всього, що траплялося на шляху, мурашка раптом повернула ліворуч. Побігла. Цікаво, куди і навіщо вона так заклопотано попрямувала?

Мурашка досить спритно видерлася по стовбуру дерева на величезний листок. Я поліз за нею на нижній листок — на велике, волохате полотнище, яке ледь похитувалося. Можливо, це лопух. Задерши голову, я побачив, як, тісно притулившись одна до одної, припали до нижньої поверхні листка трав’янисто-зелені товстенькі тварини. Час від часу одна з них повисала на шести слабеньких, тоненьких ніжках, а потім знову припадала до листка і встромляла свій гострий довгий хоботок в його соковиту м’якоть.

Тварини висмоктували соки листя. На моїх очах ці істоти ставали дедалі гладкіші.

Та це ж попелиця!.Тут переді мною велетенський цукровий завод, або, вірніше, фабрика цукрового сиропу.

Попелиця! Бувають оксамитово-чорні попелиці, бувають прозоро-жовті або, як тут, трав’янисто-зелені. Попелиці ніколи, ні від кого, ні за яких умов не захищаються. У будь-якої особи тваринного світу є друзі, є й вороги, є засоби захисту. А попелиці? Вони ліниві і до всього однаково байдужі. І так само байдужі до своєї долі. Попелиця висмоктує хоботком сік з м’якоті листка, наповнює своє черевце цукровим сиропом. От і все.

“Піт неба”, “Слина зірок” — так більше двох тисяч років тому римський учений Пліній Старший назвав солодку росу, яка іноді падає, ніби з неба, на людей, що стоять під деревом. Небо безхмарне, сонце в зеніті. Звідки ж ця роса? Пізніше все з’ясувалося— це робота попелиць. Вони залишають липкі краплини “медяної роси” на листі дерев. Рухами ніжок вони відкидають краплинки сиропу. Легенький подув вітерця — і “медяна роса” падає на землю.

Прямуючи слідом за мурашкою, я опинився на території своєрідного сиропно-цукрового заводу.

Темна мурашка швидко перебігала від однієї попелиці до іншої і дуже обережно торкала своїми вусиками кругле черевце то тієї, то тієї зеленої гладкої худобинки. Та трохи підводилась. На задньому кінці черевця виступала, виблискуючи на сонці, кругла краплина прозорої рідини. Мурашка жадібно ковтала ці краплини. Ось вона, очевидно, наїлася. Обережно перейшла з листка на стовбур, а, з стовбура почала спритно спускатися на землю. Я звісив голову з свого листка і дивився їй услід. Побачив, як її перейняла друга мурашка. Вона дотиком своїх вусиків зупинила першу мурашку. Сита мурашка присіла на задні ніжки і, витягнувши голову вперед, випустила з рота краплину сиропу. Голодна потяглася до ситої. — частина сиропу перейшла до голодної. Сюди вже поспішали інші мурашки, і перша мурашка, яка погостювала у попелиць, почала “видавати” кожній з них потроху сиропу.

Все це було дуже кумедно. Та я хотів їсти. Бути на території цукрового заводу і лишитися голодним? Ні, так не можна. Чому б мені не покуштувати цієї ж страви? От підійти б ближче до зелених корівок.

Дуже довго я повз, тягнувся до того місця, де обидва листки, горішній і нижній, майже торкались один одного. Листок-полотнище тріпотів, хитався. Один невправний рух — і скочуся, полечу вниз.

Але все-таки я добрався.

Тепер попелиці були майже поряд.

Я торкнув рукою одну гладку худобинку. Торкнув раз, іще раз. Зовсім як мурашка. Попелиця негайно дала мені велику краплину рідини, солодкої і запашної.

Так я переходив від однієї до іншої попелиці, дедалі більше захоплюючись смаком цього чудового сиропу.

“Невже Сергій Сергійович не куштував цього солодкого напою? — весело подумав я і вирішив: — Час спускатися на землю. Можливо, Думчев уже повернувся. Запрошу його на банкет. А втім, ще один ковток…” Сильний, різкий удар у тім’я звалив мене з ніг. Я заметався по великому полотнищу листка. Дві мурашки накинулися на мене.

НА ВЕЛИКОМУ ТРАКТІ

Одна з мурашок потягла мене з листка на стовбур, а зі стовбура — прямісінько вниз. Друга мурашка наздоганяла нас. Якби ця друга мурашка, на зріст менша, справді допомагала першій — мені б не минути лиха. Але вся річ в тім, що вона поставила собі за мету перешкоджати своїй товаришці. Вона то забігала наперед і тягла мене назад — вгору по стовбуру, то, стаючи впоперек дороги, підставляла свою спину, щоб прийняти всю вагу мого тіла обов’язково на себе. Всім цим вона дуже заважала великій мурашці. Я швидко зорієнтувався в цьому сум’ятті.

Марк Твен описує, як дві мурашки, знайшовши ногу коника, тягнуть її додому.

“Після якихось зовсім перекручених умовиводів вони беруть ногу за обидва кінці і тягнуть щосили в протилежні боки. Зробивши невелику паузу, вони радяться. Обидві бачать, що щось не гаразд, але що — не можуть зрозуміти. Знову беруться за ногу — результати, як і перше, ті самі. Починаються взаємні докори: одна звинувачує другу в неправильних діях. Обидві гарячкують, і нарешті суперечка переростає в бійку. Вони зчіпляються, починають гризти одна одну щелепами і качаються по землі, поки одна з них не поранить руку або ногу і не зупиниться, щоб полагодити пошкодження. Відбувається примирення — і знову починається попередня спільна і безглузда робота, при чому поранена мурашка є тільки перешкодою. Докладаючи всіх сил, здорова тягне здобич і з нею поранену подругу, яка замість того, щоб поступитися поживою, висить на ній”.

Хто не спостерігав життя мурашок, їх “роботу”!

Були люди, які вважали мурашок високо-організованими тваринами, наділеними майже розумом.

Але має рацію Марк Твен, коли каже про мурашку: “Дивно, як така страшенна шарлатанка примудрилася морочити стільки століть трохи не цілий світ!” І додає: “Мурашка добре працює тоді, коли за нею стежить недосвідчений натураліст, який робить неправильні висновки”.

Але чому ж вантаж все-таки прибуває за призначенням, до мурашника? Лише тому, що кожна мурашка, хоч і заважає своїй сусідці, проте тягне вантаж до рідного гнізда. Отже, якась зернина, що її тягнуть мурашки до себе, посувається по найбільш примхливій кривій, то вперед, то назад, то праворуч, то ліворуч. І весь час ця зернина крутиться і перевертається.

Усе це я згадав, коли мурашки тягли мене кудись, і почав гарячково міркувати: як мені від них відбитися?

Ось одна з мурашок спихнула мене зі стовбура вниз, але я миттю зачепився за якийсь горбочок на стовбурі і негайно-таки витягнув ногу, за яку мене й схопила друга мурашка. Схопила, потягла вгору і тим самим не дала впасти на землю.

Так, щомиті пристосовуючись до недоладностей їхньої “взаємної допомоги”, я “допоміг” мурашкам вельми обережно, дбайливо спустити мене на землю.

Тільки тут я помітив: до кущів, на яких паслися табуни попелиць, пролягав уторований мурашиний шлях. Очевидно, він тягнувся до мурашника. На шляху метушилася сила-силенна мурашок, — вони поспішали до попелиць.

Викрадачі волокли мене добре второваним шляхом. Тут до них приєдналося ще кілька мурашок.

І ось я побачив: за деревами-травами посуваються два великі блискучі жуки. І здалося мені, що вони тягнуть на мотузках червону колоду з велетенськими золотими літерами… “Піонер ЗМ” — прочитав я і подумав: “Тяжкий сон!”

Мурашки підхопили й потягли мене по землі.

“Треба виграти час, — сказав я собі. — Або Думчев повернеться і врятує мене, або я сам щось придумаю”.

Я глянув на своїх викрадачів і не міг не розсміятись. Адже все, що відбувається зі мною, насамперед смішне.

Досить нескладне завдання стояло переді мною: заважати мурашкам, які тягнуть мене до мурашника, і допомагати тим, які тягнуть убік.

І тут почалася веремія. Я допомагав то одним мурашкам, то іншим. Так я побував і біля одного узбіччя дороги, і біля протилежного. Потім знову опинився на мурашиному шляху.

Чим більше мурашки “допомагали” одна одній тягти мене, тим легше мені було заважати їм, я то посувався вперед, то відходив назад, то сідав на чиюсь спину.

Та я розумів: вони тягнуть мене все-таки до мурашника. Тієї миті, коли я опинюсь там, почнуться найстрашніші тортури.

На мить перед моїми очима постав малюнок з однієї старої книжки з природознавства. “Африканські мурашки-кочівники, які нападають на рогату гадюку” — такий був підпис під малюнком, де тьма-тьмуща мурашок знищувала гадюку, що звивалася в корчах.

Так, мені буде не з медом!

Спина боліла, руки були подряпані.

Але що там попереду? Горб-мурашник! Хоч і дуже поволі, та все-таки мене тягнуть до нього. Я був у розпачі.

Я відчув: сили мої в цій грі потроху вичерпувалися. Горб-мурашник був уже близько.

“ЛАМЕХУЗА ВРЯТУЄ!”

Раптом я почув крик:

— Тримайтеся! Хай вас ніщо не дивує!

Це кричав Думчев. Він, очевидно, повернувся і, не заставши мене на місці, поспішив на допомогу.

— Сергію Сергійовичу, що робити?

— Бережіть сили!

— Мурашник… Туди… туди тягнуть!

— Розумію! Бачу! — кричав Думчев. — Нічого, уступіть мурашкам! Однаково мурашника вам не уникнути!

— Там загибель!

Цієї миті мурашки штовхнули мене в інший бік, і я не почув відповіді Думчева.

— Сергію Сергійовичу! Дивіться… Дивіться… Що робити?!

— Ламехуза врятує вас!

— Хто?

— Ла-ме-ху-за! — долинуло до мене.

Я не зрозумів цього слова. Але не до розпитів мені. Думчев кудись зник. Потім він з’явився знову обіч тракту. Довгою палицею він гнав поперед себе якусь руду тварину з довгастою головою і з довгими булавоподібними вусиками.

Дивний жучок! Думчев погнав жучка з узбіччя на дорогу.

. — Це ламехуза? — крикнув я.

— Ні! Це жучок-ощупник. На ламехузу чекайте!

Він штовхнув жучка до мурашок. Вони кинулися на нього.

Думчев крикнув здаля:

— Пробирайтеся ближче до нього!

— Навіщо?

— Пізніше все зрозумієте!

Жучок підставив мурашкам черевце, а сам поплескував вусиками мурашок, і вони відригували йому їжу. Відбувалося приблизно те саме, що я бачив, коли сита мурашка годувала голодну. Одна ватага мурашок за одною накидалася на жучка. Запах ефіру поширювався в повітрі.

Я послухався Думчева і пробрався до жучка. Мурашки кидались до нього, ласували ефірно-ароматичною рідиною, яку він виділяв.

Мурашки забризкали мене дрібними кислими краплинами мурашиного спирту. Це мене врятувало. Лють і завзяття мурашок помітно слабшали.

Вони ще підштовхували мене, але без колишньої старанності і завзяття.

Але що, як кислий запах мурашиного спирту вивітриться?

— Думчев! — крикнув я. — Що робити далі?

— Ламехуза врятує вас! — долинуло здалеку.

Величезна, аж до неба гора, чорна, рухлива, виросла переді мною.

— Мурашник! — прошепотів я і зрозумів: загибель неминуча!

Марно я оглядався. Думчева не було видно. Я востаннє оглянувся і подивився на сонце.

Мурашки затягли мене до свого міста.

ДАРМОЇДИ, ГОСТІ, ГОСПОДАРІ

У мурашнику на мене відразу накинулися полчища, орди його мешканців. Вони торгали, мацали мене, але не завдавали ніякого болю і відходили.

Пораду, що її дав мені Думчев, я оцінив лише в ці хвилини, тут, лежачи в мурашнику. Запах мурашиної рідини, якою я був забризканий, збив мурашок з пантелику. І їхній інстинкт було введено в оману. Цей запах заступив, приховав від мурашок присутність незнайомця в їхній оселі.

Чи не цим пояснюється, що багатими запасами харчів, заготовленими мурашками для нащадків, харчуються у мурашнику різні зайди?

Скільки їх? Не злічити!

У мурашнику живуть гості найнесподіваніших видів. Кого тільки тут нема! Павуки, стоноги, безкрилі і короткокрилі метелики, тисячі й тисячі незваних дармоїдів.

Одні з них ні користі, ні шкоди мурашкам не завдають. Інші ніколи не нападають на здорових мурашок, а очищають мурашник від трупів померлих мурашок і загиблих личинок, пожираючи їх. Корисна робота! Санітарна очистка мурашиного міста. Її виконують жучки з родини карапузиків. Але є й такі дармоїди, які завдають господарям чимало лиха.

Та хіба міг я тут, у перші хвилини мого перебування в мурашнику, думати про ці приклади до курсу дарвінізму! Звичайно, ні. Про все це я згадав уже набагато пізніше.

Ще там, на тракті, коли я був забризканий мурашиною рідиною, можна було, мабуть, обдурити мурашок, вибратися з їхнього кола й піти геть. Але я цього не зробив: по всьому тракті і далеко обабіч нього бродили сотні мурашок, а запах мурашиної рідини міг вивітритися раніше, ніж я опинюся у безпечному місці. І мурашки знову потягли б мене до свого “міста”.

Я послухався Думчева і чекав на допомогу, але почав сумніватися: чи скоро прийде порятунок?! Де і як Думчев знайде мене? Як вирятує з біди? “Ламехуза врятує…” Чи справді я чув ці слова? Як тягнеться час!..

Дотики мурашок ставали дедалі відчутніші і болючіші. Рятівний запах, який вводив в оману інстинкт мурашок, очевидно, почав вивітрюватись. Мурашки вже міцно мене штовхали, тягли з одного переходу в інший.

Вони тягли мене кудись у надра свого “міста”. Встати на весь зріст я не міг — галереї, переходи, коридори мурашника були занадто низькі. Можна було лише сидіти, повзти або йти дуже зігнувшись.

Ось я опинився у тьмі кромішній, що ворушилася, сповнена різних шумів, шарудіння й гострих запаморочливих запахів. Якісь проходи, кімнати, спуски по глибоких шахтах, знову кімнатки.

Колись, дуже давно, ще хлопчиськом, я разом з іншими хлопчаками розкопував мурашники. Ми немовби розтинали мурашник і бачили його в розрізі. Перед нами були галереї, де лежали лялечки; кімнати з личинками, кімнати, де було складено яйця.

Про це я згадав тут. Як далеко і давно це було…

Я вже перестав думати, що скоро моя мандрівка закінчиться загибеллю. Оживали спогади. І в темряві я ясно бачив: крокви і бантини — гілочки і глицю — укладено так, щоб вони не обвалилися. Ці дерев’яні частини споруди міцно тримаються. Очевидно, вони скріплені між собою затужавілою землею.

Як наморочиться в голові від цих шумів і шарудіння, від безупинного руху з поверху на поверх! Дивна втома! Я притулився до якоїсь стіни, але мурашки оточили мене й почали смикати щоразу завзятіше й лютіше. Раптом я відчув різкий поштовх. Я упав, затуливши голову руками. Але мурашки чогось покинули мене. Що трапилося? Не розумію! Зачіпаючи, перебігаючи через мене І штовхаючи, мчали кудись полчища мурашок.

СЛОВО “ЛАМЕХУЗА” РОЗГАДАНО

Міцний незнайомий ароматний запах ударив мені в обличчя. Мурашиний запах був кислуватий і гострий, а цей — густий, жирний і духмяний. Я розплющив очі і почув здалеку;

— Ламехуза! Ламехуза! Я пригнав до мурашок ламехузу!.. Де ви?

Голос Думчева наближався. Але де ж Думчев?! Де? Темно! І раптом я відчув міцний потиск людської руки.

— Любий мій гостю! Я ж вам казав: ламехуза врятує вас… Сюди, сюди, за мною! — кричав біля мого вуха Думчев, тягнучи мене.

— Куди? Куди, Сергію Сергійовичу?

— Не бійтеся, зараз їм не до нас. Тут у них ламехуза.

— Ламехуза?

— Ах, зовсім забув! Ви ж не знаєте, що таке ламехуза! Швидше, швидше!

Він схопив мене за руку.

З дивовижною спритністю, рачкуючи, іноді переповзаючи, вій переходив з галереї до галереї, спускався з одного поверху на інший майже прямовисними ходами.

Дряпаючи коліна й долоні, часто стукаючись головою об якісь перекладки, я поспішав слілом за ним.

— Потім, потім усе вам поясню. Швидше! Зараз мурашкам не до нас: вони почнуть пиячити.

— Хто?

— Мурашки.

— Пиячити?

— Так, так! Тільки-но ламехуза з’являється в мурашнику, мурашки миттю забувають і про свої личинки, і про лялечок, і про роботу, і про яйця, з яких вилуплюються їхні нащадки, — вони починають пиячити. Дивіться, дивіться!

— Я нічого не бачу.

— Я підкинув їм ламехузу в одну з галерей. Бачите: вони мчать повз нас — туди, до цієї галереї. Духмяний запах ламехузи їх приваблює. Це якийсь наркотик. Він викликає у мурашок сп’яніння. На цей запах мурашки мчать з усіх закутків мурашника… Ламехуза, як і булавовусий жучок, виділяє п’янку рідину. Але напій цей у багато разів п’янкіший. Те місце на тілі ламехузи, де виділяється ця рідина, вкрите невеличкими китичками й щіточками із золотаво-жовтих волосинок різної довжини. Мурашки жадібно злизують рідину, дихають її випарами і так п’яніють, що ламехуза спокійно, зовсім безкарно починає з’їдати найдорожчий, неоціненний скарб мурашника — яйця, які зберігаються в галереях. Ламехуза страшніша за булавовусого жучка. Це помста за вас, дорогий мій друже!

Так казав Думчев і пробирався кудись уперед.

Денне світло вже просочувалося до мурашника і трохи освітлювало шлях, яким ми поспішали.

БІЛЯ МІСЬКОЇ БРАМИ

Ми були вже близько до виходу з міста мурашок. В галереї просочувалося світло.

— Зараз обережніше, — сказав Думчев. — Там, біля виходу з мурашника, — вартові.

— Вартові? А ламехуза? — спитав я.

— До них, очевидно, ще не дійшов її запах. Мурашки-вартові стоять за проломами — відчиненою брамою мурашника.

— Що ж робити?

— Ось вам зброя.

Думчев відламав шмат тонкої бантини і простягнув його мені. Це був уламок звичайної соснової шпильки.

— А в мене, — мовив він, — мій кинджал, нерозлучна зброя — жало сфенса. Сядьмо отут. Відпочинемо. Мурашки п’яні. Та за нами однаково буде погоня. Вартові переслідуватимуть нас.

Ми вмостилися на якомусь виступі стіни. Місце було затишне, спокійне. Звідси ми могли стежити за вартовими, що стояли біля брами мурашника. Думчев стискав у правій руці блискуче брунатне жало сфенса. Розмовляли ми повільно. Відпочивали.

— От лихо було б для нас, — сказав Думчев, — якби в цьому мурашнику були живі двері!

— Живі двері?

— А хіба ви не чули про живі двері в мурашниках жарких країн? Там проломи в мурашниках не пропускають світла. Мурашки затуляють своїми кутастими клиноподібними головами всі входи. Такі живі двері, звичайно, злегка ворушаться, А є й живі комори — медяні горщики. Це теж мурашки. Велике кулясте здуте черевце такої мурашки відсвічує бурштином. Воно туго наповнене медом. Так зберігають мурашки свої запаси. Ці живі комори, звісно, не працюють, не виходять з мурашника. Запаси в них поповнюють робочі мурашки.

— Сергію Сергійовичу! Тут я порівнював цей мурашник з будівлями термітів, яких іноді називають білими мурашками. Пригадую, колись я прочитав в одному журналі, ніби палац якогось губернатора в Індії одного чудового дня розвалився, підточений мурашками. Там-таки згадували випадок, який видався мені дуже цікавим: уночі араб загорнувся в бурнус і заснув, а коли вранці прокинувся, то побачив себе голим — терміти знищили його бурнус.

— Що там бурнус? А от будівлі цих термітів справді різноманітні і чудові. Вони дуже вміло обирають місце для будівництва. У них є підземні міста і є міста, які підносяться високо над землею — на сім-вісім метрів. При цьому кожне таке місто побудоване на свій лад: одні міста конусоподібні, інші пірамідальні. У австралійських термітів є компасні або меридіональні гнізда. В гніздах цих можна знайти поперечні і поздовжні стінки. Ці стінки розташовані так, що поздовжня вісь мурашника спрямована з півночі на південь, а поперечна — з заходу на схід. Напрямки ці так точно відповідають компасній стрілці, що мандрівники, які заблукали, глянувши на гніздо термітів, завжди можуть по них зорієнтуватись. Можливо, терміти споруджують будівлі так, щоб захистити свої міста-гнізда від надмірного нагрівання: поздовжні стінки являють собою найменшу площу для розжарювання сонцем.

Я з великим інтересом та увагою слухав розповідь Думчева про термітів.

— А ці мурашки… — почав був я.

— Не слід називати термітів мурашками. Вони навіть не рідня мурашкам. Людей вражають розміри їхніх будівель. Так, справді, будівлі термітів величезні. Терміти проходять через неповне перетворення; їхні личинки, щойно залишивши оболонку яйця, вже певною мірою схожі на дорослих комах. А наші мурашки зазнають повного перетворення. Із яйця вилуплюється личинка, але вона не має ніякої схожості з дорослою комахою: безнога, мішкоподібна тварина. Вона має ще зазнати ряд радикальних видозмін, пройти стадію цілковитого спокою — стадію лялечки — і тільки після цього стає мурашкою. Мурашкам потрібно розмістити, влаштувати в своєму “місті” й нагодувати всіх цих нащадків: яйця личинки, лялечок… Ходів, переходів, кімнат, кімнаток, галерей і поверхів у мурашнику сила-силенна.

Думчев замовк. Там, біля входів, повзали мурашки-вартові.

— Тепер час!

Я стиснув свою зброю в руці. Ми кинулися геть з мурашника.

СТРІЛЬБА КАРТЕЧЧЮ

— Не оглядайтеся! — почув я позад себе голос Думчева.

Ми вже промчали повз мурашок-вартових і опинилися на якійсь тихій стежці осторонь мурашиного тракту.

Пам’ятаю різкий шум, який приголомшив мене, коли ми вибігли з мурашника. Пам’ятаю, як я відмахувався своїм списом — уламком соснової шпильки — від вартових, як ударив одного, другого, стрибнув через каміння й опинився нарешті на спокійній і тихій стежці.

Думчев наздогнав мене:

— Швидше за мною! Погоня!

Справді, мурашки не відставали від нас, майже наздоганяли.

Попереду — піщаний косогір. Думчев став на край косогору, але раптом схопив мене за руку і круто повернув убік:

— Далі! Далі від краю!

Обігнувши косогір, ми спинилися біля його протилежного краю. І цим обдурили мурашок.

Мурашки-переслідувачі з’явилися на тому самому краї, від якого ми звернули вбік. Вони бігли вервечкою одна за одною.

— Сергію Сергійовичу! Ось… ось мурашка… Зовсім близько!

— Картеччю! — раптом щосили крикнув Думчев. — Картеччю!

“Яка нісенітниця! — промайнуло у мене в голові. — Жарт? Дивацтво? Чи безумство?”.

— Картеччю! — майже прохрипів Думчев. — Залп! Картеччю! — командував він.

І тут сталося щось для мене незбагненне.

Град каміння бив по наших переслідувачах. Знову й знову лунало:

— Картеччю! Картеччю!

І знову й знову піщані “ядра” улучали в наших ворогів. Звідки? Як? Хто оступився і врятував нас?

Я нічого не розумів, але бачив, як мурашки-переслідувачі, обсипані піском, зривалися із схилу, котилися, падали в якусь яму. А звідти, з цієї ями, знову й знову вилітали піщинки-каміння, кожна завбільшки з голову мурашки, вилітали й били по ворогу.

Нові мурашки кидалися до косогору, але кожен переслідувач, добігши, не міг удержатись на стрімкому схилі — град піщинок збивав його з ніг, земля під ним обвалювалася. Він падав, знову дряпався вгору, але знову піщаний град збивав його з ніг, і мурашка летіла в ту саму яму, звідки хтось за командою Думчева цілив у наших переслідувачів.

Я був вражений і нічого не розумів.

Думчев хитро поглядав на мене й сміявся. Та, коли закінчився обстріл і не залиши? лося жодного живого переслідувача, він узяв мене за руку й обережно підвів до тієї піщаної кручі, з якої стріляли.

— Дивіться!

І я побачив ту саму тварину, про яку писав Думчев у своїх записках-аркушах, — мурашиного лева, що знищив “верблюда” (павука-вовка) із щоденником разом.

ТАЄМНИЦЯ ПІЩАНОГО КОСОГОРУ

Незграбна, товста, плисковата голова стирчала з піску. Щелепи, наче роги, гострі і довгі. Чудовисько ніби сховалося у піску, виставивши напоказ тільки свою на диво велику голову.

— Наш рятівник! — мовив Думчев.

— Точний і влучний обстріл!

— Так, личинка мурашиного лева. Хижа комаха. Вона проходить ряд перетворень, щоб у кінці їх з’явитись під виглядом комахи, яка мляво пурхає і зовні схожа на бабку.

Я слухав Думчева. Але й досі бачив перед собою, як мурашки котилися у лігво чудовиська.

Обличчя Думчева стало зосередженим і сумним. Він розповідав про мурашиного лева, але весь час ніби думав про щось інше. Я зрозумів: Думчев згадував свого “верблюда”.

— Мурашиний лев, — розповідав далі Думчев, — володіє і артилерійською вправністю, і інженерною майстерністю. Він спорудив цю воронку так, що збита з ніг мурашка неодмінно скотиться вниз.

Ми відійшли вбік. Я подивився на Думчева. Його великі сірі очі несподівано пожвавішали.

Він зупинив мене і вигукнув:

— Скажіть, як ви потрапили до міста Ченська?

Я збентежився. Я чекав цієї розмови, готувався до неї, але разом з тим вона лякала мене… Скільки треба розповісти! Як змінилася Росія!

Я нехотя сказав:

— Поїздом… — і згадав: Мій квиток на швидкий поїзд до Москви пропав марно.

— То ви приїхали поїздом, а потім кіньми, по вибоїстій дорозі. Стукотять по шпалах колеса… І буває так, що поїзд летить під укіс…

Я сухо зауважив:

— Інженери побудували насипи з точними математичними розрахунками. А грунтознавці обчислюють кут природного укосу для кожного окремого випадку.

— У вас там математика. А тут от мурашиний лев без усякої математики так будує в піску воронку, що варто одній мурашці — лише одній мурашці! — пройти краєм воронки, і рівновага насипу вже порушена. Розумієте: вага тіла однієї мурашки — і несподівано розверзається безодня! Безодня! А ви твердите: розрахунки… інженери… грунтознавці… кут природного укосу… Мурашка ступила на край — піщинки покотились, і їй уже не вилізти назад. Тут помилок не буває. Побудує мурашиний лев свою воронку не в міру положистою — мурашка вибереться, картеч не зіб’є її, а господар воронки здохне з голоду. А якщо воронка стрімка надміру — пройде по ній мурашка, станеться обвал, і пісок засипле господаря воронки. Ні, тут усе точно! Майстерність неабияка!

Я вже знав про мурашиного лева із щоденника Думчева, але уважно слухав його. — А як ця воронка робиться! Спірально.

Мурашиний лев ходить по колу, ніжкою захоплює пісок, кладе на голову й викидає його. Так він проходить одне коло, потім друге, вужче. Кола все зменшуються й зменшуються. Виходить перевернутий конус. І на самому спаді воронки закопується в пісок лев.

— Дивовижний інстинкт! — сказав я Думчеву. — Комаха абсолютно не розуміє і не знає, що робить, а діє, як добре налагоджена машина.

— Налагоджена машина? Мешканці цієї країни — машини? — перепитав Думчев, думаючи, очевидно, про щось інше і весь час прискорюючи і прискорюючи ходу.