Темна вежа. Темна вежа VII

Один

Я розповів свою історію до кінця і задоволений. Вона з розряду тих історій (б’юся об заклад на що завгодно), які добрий Бог притримує наостанок, сповнена чудовиськ, чудес і мандрівок. Тепер я можу зупинитися, відкласти ручку і дати відпочинок натомленим рукам (хоч, певно, не назавжди — рука, що розповідає історії, живе власним розумом і має звичку втрачати спокій). Я можу заплющити очі на Серединний світ і на всі світи, що лежать за його кордонами. Втім, деякі з вас, хто був слухачем (а без слухачів жодна історія і дня б не прожила), навряд чи мене схвалять. Це ви ті невблаганні, орієнтовані на мету, які не повірять, що насолода від подорожі — в самій подорожі, а не в пункті призначення, хоч вам це доводили вже безліч разів. Ви ті нещасні, які досі не розуміють, що кохатися і випускати нікчемну цівку наприкінці — не одне й те саме (оргазм, зрештою, — це повідомлення від Бога проте, що ми закінчили, принаймні поки що, і пора спати). Ви ті жорстокі, яких не влаштовує Срібляста Гавань, куди втомлені герої пливуть відпочити. Ви кажете, що хочете знати, чим усе закінчилося. Ви кажете, що хочете піти за Роландом у Вежу, кажете, що за це ви платили гроші, за шоу, яке прийшли подивитися.

Я сподіваюся, що більшість із вас розумієтеся на цьому краще. Що прагнете чогось кращого. Сподіваюсь, що ви прийшли послухати розповідь, а не просто пережувати все, щоб швидше настала розв’язка. Той, кому кортить дізнатися, що в кінці, може просто відкрити останню сторінку і прочитати. Але кінцівки бездушні. Кінцівка — це зачинені двері, що їх не під силу відімкнути жодній людині (навіть з роду манні). Я понаписував їх чимало, але здебільшого з тієї ж причини, чому вранці я натягаю штани і тільки тоді виходжу зі спальні — бо в країні так прийнято.

Отож, мій любий Постійний Читачу, скажу тобі так. Ти можеш зупинитися тут. Тоді твій останній спогад буде про те, як ти бачив Едді, Сюзанну й Джейка в Сентрал-парку, знову вперше разом, як вони слухають дитячий хор, що співає «Що то за дитя». Ти можеш задовольнитися здогадами про те, що рано чи пізно Юк (напевно, то буде собака з довгою шиєю, дивними облямованими золотом очима і гавкотом, що іноді непоясненно нагадує людську мову) також вигулькне на картині. Гарна картина, чи не так? По-моєму, так. І доволі близька до «жили вони довго і щасливо». Доволі близька до держзамовлення, як сказав би Едді.

А якщо читатимеш далі, то, швидше за все, розчаруєшся, а може, навіть засмутишся до глибини душі. У мене на поясі лишився один ключ, але підходить він лише до останніх дверей, тих, що з написом . Від того, що за ними, твоє особисте життя не стане щасливішим, на лисині не виросте волосся і на п’ять років ти не помолодшаєш (та що там років, навіть на п’ять хвилин). Бо немає такої речі, як щасливий фінал. Жодна кінцівка, рівнозначна «Колись давно», мені ще не траплялася.

Кінцівки бездушні.

Кінцівка — це просто інша назва прощання.

Два

І все одно ти не здаєшся?

Що ж, гаразд, ходімо. (Чуєш, як я зітхаю?) Ось вона, Темна вежа, що стоїть на краю Прикінцевого світу. Подивись на неї, прошу.

Дуже добре подивись.

Ось Темна вежа на тлі призахідного неба.

Три

До Вежі він підходив із дивним відчуттям, ніби вже тут бував (дежа-вю — так називали це відчуття Сюзанна й Едді).

Троянди поля Кан’-Ка Но Рей розступалися перед ним, даючи прохід до Темної вежі, жовті сонечка всередині їхніх бутонів проводжали його поглядами, як очі. Крокуючи до сіро-чорної колони, Роланд відчув, що вислизає з добре знайомого світу. Він назвав імена своїх друзів і коханих, як сам собі поклявся, проголосив їх у сутінках і на повну силу, бо більше не було потреби берегти сили, щоб змагатися з тяжінням Вежі. Нарешті він міг здатися — і то була найбільша полегкість у його житті.

Він проголошував імена своїх compadres i amoras,[105] та хоча кожне ім’я йшло з глибин його серця, всі вони, здавалося, більше нічого в ньому не зачіпали. Ім’я за ім’ям його голос котився до темного обрію. Він назвав Едді й Сюзанну, назвав Джейка і насамкінець назвав себе самого. Коли звук його імені стих, засурмив велетенський ріг, і не з самої Вежі. То був голос троянд, що килимом розстелялися довкола і вітали його величним сурмленням.

«Уві сні той ріг завжди у мене, — подумав він. — Я мав би здогадатися, бо ж мій ріг залишився на Єрихонському пагорбі, з Катбертом».

Десь у нього над головою зашепотів голос: «Нахилитися й підняти його було справою трьох секунд. Навіть у диму й за крок від смерті. Три секунди. Час, Роланде — от до чого все зводиться».

То був, подумав він, голос Променя, того, котрий вони врятували. Якщо він заговорив із вдячності, то міг би й помовчати, бо яка користь йому тепер була з цих слів? На згадку спав рядок з поеми Браунінга: «Я попрохав ковток щасливіших часів».

Але в його випадку спогади завжди приносили з собою лише смуток. Вони живили поетів і дурнів, ці солодощі спогадів, що залишали в роті й у горлі гіркий присмак.

За десять кроків до дверей з дерева привидів, що вели до Вежі, Роланд зупинився, дожидаючись, коли відлуння голосу троянд, тих вітальних сурм, стихне вдалині. Його досі не полишало відчуття дежа-вю, сильне, немовби він усе-таки тут бував. Хоча, звісно, бував: у десятках тисяч сновидінь. Він підвів погляд до балкона, на якому стояв Багряний Король, кидаючи ка виклик тим, що заважав Роланду пройти. Там, на висоті шести футів над коробками, в яких лежало декілька позосталих сничів (скидалося на те, що іншої зброї в старого вар’ята таки не було), він побачив два червоні ока, що плавали в сутінках і знавісніло, з безмежною ненавистю витріщалися на нього. Ззаду з них виходили тонкі сріблясті ниточки зорових нервів (призахідне сонце забарвило їх в червоно-помаранчеві відтінки) й закінчувалися в повітрі. Він здогадувався, що очі Багряного Короля тепер вічно визиратимуть з балкона на Кан’-Ка Но Рей, тоді як самого їхнього власника перекинуло в той світ, куди відправили його Патрікова гумка і чаклунське око Художника. Чи, швидше за все, у пітьму між світами.

Роланд підійшов до оббитих сталлю чорних дверей з дерева привидів, біля яких закінчувалася стежка. На них на рівні очей було викарбувано добре знайомий стрільцеві сіґул:

Тут він поклав дві речі, останні з його ґунна: хрестик тітоньки Таліти і свій шестизарядний револьвер. А вже підвівшись, помітив, що перші два ієрогліфи щезли:

НЕЗНАЙДЕНІ стали ЗНАЙДЕНИМИ.

Він підніс руку, неначе щоб постукати, але не встиг торкнутися дверей, як вони розчинилися самі, відкриваючи нижні сходинки стародавніх гвинтових сходів. Голос-зітхання промовив: Ласкаво просимо, Роланде, з роду Ельдового. То був голос Вежі. Ця споруда була аж ніяк не з каменю, хоч і здавалася кам’яною, вона була жива, можливо, втілення самого Ґана, а пульс, що його Роланд відчував глибоко в голові навіть за тисячі миль звідси, завжди був биттям життєвої сили Ґана.

Комала, стрільцю. Комала-прийди-прийди.

В обличчя вдарив лужний запах, їдкий, наче сльози. Запах… чого? Чого саме? Перш ніж він зміг визначити, запах зник, і Роланду нічого не залишалося, крім як припустити, що йому привиділося.

Він ступив усередину, і Пісня Вежі, яку він чув завжди, навіть у Ґілеаді, де вона бриніла в голосі матері, коли та співала йому колискових, нарешті стихла. Голос знову зітхнув. Двері, бахнувши, зачинилися, але в непроглядній пітьмі він не опинився. Сяяли вузькі віконця, їхнє світло змішувалося з призахідним.

Нагору вели кам’яні сходи завширшки якраз для однієї людини.

— Ось іде Роланд! — гукнув він, і слова немовби стали спіраллю підніматися в нескінченність. — Ти, хто нагорі, почуй і прийми мене добре, якщо схочеш. А якщо ти мій ворог, знай, що я прийшов без зброї і без лихих намірів.

І він почав сходити нагору.

Дев’ятнадцять сходинок привели його до першого сходового майданчика (і надалі до кожного майданчика було по дев’ятнадцять сходинок). Тут стояли прочинені двері, за якими виднілася маленька кругла зала. На каменях її стіни було вирізьблено тисячі облич, що накладалися одне на одне. Багато їх Роланд упізнав (одне обличчя було Кельвіна Тауера, котрий хитро зиркав з-понад розгорнутої книжки). Обличчя дивилися на нього, він чув, як вони бурмотіли.

Ласкаво просимо, Роланде, котрий пройшов багато миль і звідав багато світів. Ласкаво просимо, нащадку Ельда, останній з Ґілеаду.

У дальній стіні зали були двері, обабіч яких звисали червоні з золотом гірлянди. На висоті шести футів (якраз на рівні його очей) було маленьке кругле віконце, трохи більше за вічко в дверях тюремної камери. У повітрі війнуло чимось приємним, і вже цей запах він упізнав: так пахтів мішечок з глицею, що його Роландова мати клала йому в люльку, а пізніше, коли він підріс, — у перше справжнє ліжко. Із собою, як це властиво запахам, він приніс чітку згадку про ті дні. Якщо вже якесь чуття й може слугувати нам машиною часу, то це нюх.

А потім, як і ядучий сморід лугу, запах зник.

Меблів у залі не було, та на підлозі лежав один предмет. Підійшовши, Роланд його підняв. То був маленький кедровий затискач, з прив’язаною до нього блакитною шовковою стрічечкою. Такі речі він бачив у Ґілеаді, та й сам, напевно, колись таку носив. Коли повитуха перерізала пуповину новонародженого, відділяючи дитя від матері, такого затискача чіпляли над немовлячим пупком, де він мав залишатися, аж доки рештки пуповини не відпадуть, а разом з ними — й затискач. (Сам пупок називали «тет-ка кан Ґан».) Барва стрічечки підказувала, що ця річ належала хлопчикові. До дівчачого затискача прив’язали б рожеву.

«Колись він був моїм», — подумав він. Ще якусь мить роздивлявся, зачудований, потім обережно поклав річ на підлогу. На місце. А коли знову підвівся, то побачив обличчя немовляти

(Невже це моє маленьке дитятко? Якщо ти так кажеш, то хай так і буде!)

серед розмаїття лиць на стіні. Спотворене личко, наче перший ковток повітря, уже забруднений смертю, немовляті був не до смаку. От-от воно проголосить свою думку про нове середовище гучним вереском, що розляжеться в покоях Стівена й Ґабріели, і друзі та слуги, котрі його почують, полегшено заусміхаються. (Лише Мартен Бродклоук сердито насупить брови.) Породілля розродилася живим немовлям, скажімо Ґанові й усім богам спасибі. Рід Ельда продовжено, а отже, ще жевріла іскорка надії, що руйнування світу можна зупинити.

З тієї зали Роланд вийшов з іще сильнішим відчуттям дежа-вю. Не менш потужним було відчуття, що він потрапив до тіла самого Ґана.

Він повернув до сходів і продовжив своє сходження.

Чотири

Ще дев’ятнадцять сходинок привели його до другого майданчика й другої зали — круглої. Тут на підлозі було розкидано шматки тканини. У Роланда навіть жодних питань не виникло: він знав, що то були пелюшки, подерті на клапті одним капосним непроханим гостем, котрий опісля вийшов на балкон глянути на трояндове поле й опинився у неволі. Він був безмежно хитрим, сповненим підступної мудрості створінням… але врешті-решт навіть він послизнувся, за що віднині розплачуватиметься довіку.

Якщо він хотів лише одним оком глянути на троянди, то навіщо брав із собою на балкон боєприпаси?

«Бо то були його єдині ґунна в заплічному мішку», — прошепотіло одне з облич, викарбуваних у вигині стіни. Обличчя Мордреда. У ньому Роланд не побачив ані краплини ненависті, лише одинокий смуток покинутої дитини. Те обличчя було самотнє, як гудок паротяга безмісячної ночі. У Мордреда не було затискача для пупка, коли він прийшов у цей світ, була лише мати, яку він з’їв на свій перший обід. Жодного затискача, ніколи в житті, бо Мордред ніколи не належав до Ґанового тету. Ні, тільки не він.

«Мій Червоний Батько ніколи б не прийшов беззбройний, — шепотів кам’яний хлопчик. — Адже він виїхав за межі свого замку. Він був божевільний, але не настільки, щоб не мати зброї».

З цієї зали повіяло тальком, яким посипала його мама, коли він лежав голенький на рушнику, щойно після купелі, й грався зі своїми нововідкритими іграшками. Тальком вона посипала його шкіру від подразнень, а пестячи його, наспівувала: «Голубочку милий мій, ягідки неси хутчій».

Але й цей запах щез так само швидко, як і з’явився.

Наступаючи на шмаття від пелюшок, Роланд підійшов до віконця й визирнув на балкон. Відокремлені від тіла очі вчули стрільця й ривком розвернулися, щоб подивитися на нього. Їхній погляд був просякнутий отрутою від люті й утрати.

Роланде, виходь! Виходь, битимемося сам на сам! Відкрито й чесно! Око за око, отак-от!

— Навряд, — сказав Роланд, — бо в мене ще є робота. Маю ще одну невеличку справу, навіть зараз.

То були останні слова, що їх він промовив до Багряного Короля. Божевільний ще верещав йому щось у думках навздогін, але Роланд не озирався. Попереду, дорогою нагору, в нього було ще багато сходинок і багато зал, щоб їх оглянути.

П’ять

На третьому майданчику Роланд зазирнув у двері й побачив вельветове вбрання, яке, поза всіляким сумнівом, носив, коли йому був лише рочок. Серед облич на стіні він упізнав свого батька, тільки молодого. Згодом його обличчя стало жорстоким — події й обов’язки наклали на нього свій відбиток. Але не тут. Тут у Стівена Дескейна був мрійливий погляд, наче він дивився на щось безмежно дороге його серцю. Тут Роланд відчув солодкі й міцні пахощі батькового мила для гоління. Примарний голос прошепотів: «Дивися, Ґабі, поглянь-но! Він усміхається! Всміхається мені! І в нього виріс новий зубчик!»

На підлозі четвертої зали лежав нашийник його першого пса. Рінг-А-Левіо — так його звали. А скорочено — Рінго. Він здох, коли Роланду пішов четвертий рік, що, власне, було навіть на краще. Трирічному хлопчикові ще дозволялося плакати за втраченим улюбленцем, навіть хлопчикові, у чиїх венах текла кров Ельда. Тут до ніздрів колишнього стрільця долинув ще один аромат, чудовий, проте назви йому не було, бо то були пахощі сонця Повної Землі, що їх він вдихав, занурившись обличчям у шубку Рінго.

Десь на дві дюжини поверхів вище Зали Рінго на підлозі було розкидано хлібні крихти й лежав жмут пір’я, що колись належало соколу на ймення Давид — не домашнім улюбленцем він був, але певно, що другом. Перша з численних Роландових жертв у ім’я Вежі. На стіні Роланд побачив Давида, викарбуваного в польоті. Його міцні крила розпростерлися над зібранням придворних Ґілеаду (і чаклун Мартен посідав серед них не останнє місце). А ліворуч, біля дверей, що вели на балкон, ще одну фігурку Давида було вирізьблено на камені. Тут уже він склав крила і впав на Корта, наче сліпа куля, не помічаючи здійнятої палиці.

Давні часи.

Давні часи й давні злочини.

Неподалік від Корта виднілося лице повії, з якою хлопчик розважався тієї ночі. У Залі Давида пахло її парфумами, дешевими й солодкими. Вдихаючи їх, стрілець згадав, як торкався завитків на шльондриному лобку, і вражено збагнув, що пам’ятає, про що подумав тоді, ковзаючи пальцями у слизьку жадану щілину: про те, як мама витягала його з дитячої купелі й торкалася його руками.

Відчувши, як твердне пеніс, Роланд перестрашено втік з тієї зали.

Шість

Червінь сонця більше не освітлювала йому шлях нагору. Лишилося тільки потойбічне синє світіння вікон (живих скляних очей, що роздивлялися беззбройного непроханого гостя). Троянди Кан’-Ка Но Рей згорнулися до ранку наступного дня. Якась частка Роландового єства ніяк не могла повірити, що він таки дійшов, що одну по одній подолав усі перепони на своєму шляху, ні на йоту від нього не відступаючи. «Я наче той робот давніх людей, — подумав він. — Або виконаю завдання, або вб’юся, намагаючись його виконати».

Але інша його частка не відчувала ні найменшого подиву. Ця частка снила про те, про що, напевно, снили й Промені, і ця темна частина єства знову подумала про ріг, який випав з пальців Катберта, того Катберта, котрий прийняв смерть сміючись. І про ріг, що міг досі лежати там, де впав, — на кам’янистому схилі Єрихонського пагорба.

Ну звісно, я бачив ці кімнати раніше! Зрештою, вони оповідають історію мого життя.

Саме так і було. Поверх за поверхом, історія за історією (не кажучи вже про смерть за смертю) зали детально описували життя й похід Роланда з Ґілеаду. І в кожній жила власна неповторність, згадка про аромат. Не раз на один рік припадало більше однієї зали, але щонайменше одна зала на рік була завжди. Після тридцять восьмої зали (а це дев’ятнадцять помножити на два, хай вам буде зрозуміло) йому розхотілося бачити наступні. Та зала містила в собі згорілий стовп, до якого прив’язали Сюзен Дельґадо. Всередину він не заходив, але на обличчя, що було на стіні, подивився. Принаймні цей обов’язок перед нею він мав виконати. «Роланде, я кохаю тебе!» — закричала Сюзен Дельгадо, і він розумів, що то правда, бо лише кохання робило її риси впізнаваними. Але кохання не врятувало її від загибелі у вогні.

«Це місце смерті, — подумав він. — І не лише ця зала. Всі вони. На кожному поверсі».

«Так, стрільцю, — прошепотів голос Вежі. — Та лише тому, що до цього призвело твоє життя».

Після тридцять восьмого поверху Роланд став підійматися швидше.

Сім

Знадвору висота Темної вежі, як здавалося Роланду, приблизно дорівнювала шестистам футам. Але, зазирнувши до сотої зали, а відтак і двохсотої, він упевнився, що здолав уже шість разів по шістсот футів. Невдовзі він підніметься на висоту, що її друзі Роланда з американської сторони називали милею. Стількох поверхів просто бути не могло — жодна Вежа не могла тягтися аж на милю вгору! — та все одно він підіймався і підіймався, вже майже біг сходами вгору, але втоми не відчував. Одного разу йому сяйнула думка, що до верхівки йому не дістатися, що Темна вежа нескінченно тягнеться вгору в просторі, так само, як вічна вона в часі. Та, мить над цим поміркувавши, він відкинув острах, бо Вежа оповідала його життя, а воно, хоч і довге було, та аж ніяк не вічне. Як мало воно початок (ознаменований кедровим затискачем і шматочком блакитної шовкової стрічечки), так і матиме свій кінець.

І, найімовірніше, близький.

Світло, яке він відчував радше внутрішнім боком очей, тепер розгорялося яскравіше і вже не здавалося синім. Він проминув залу, в якій був Золтан, птах із землянки травоїдника. Проминув залу, де стояла атомна водяна колонка з Придорожньої станції. Знову сходами вгору, постояв біля зали з дохлим омаромонстром, і на ту мить світло, яке він відчував, було вже значно яскравішим і точно не синім.

Воно було…

Він був певен, що воно було…

Сонячним. Нехай надворі вже давно посутеніло, нехай Стара Зоря і Стара Мати сяяли над Темною вежею, але Роланд точно знав, що бачить — чи то пак відчуває — сонячне світло.

Він став підійматися, більше не зазираючи до жодних кімнат, не завдаючи собі клопоту вдихати запахи минулого. Сходи звузилися настільки, що його плечі тепер майже торкалися вигнутих кам’яних стін. Усі пісні стихли, якщо тільки не вважати за спів зітхання вітру, що долинало звідкілясь.

Він пройшов повз останні відчинені двері. За ними, на підлозі крихітної кімнатки, лежав альбом з портретом, якому стерли обличчя. Два злющі червоні ока — от і все, що лишилося.

Я дістався теперішнього. Я дійшов до «зараз».

Так, і було там світло, комала-сонячне-світло всередині очей, і воно чекало на нього. Він шкірою відчував, яке воно гаряче й суворе. Завивання вітру гучнішало, і воно теж звучало суворо. Невблаганно. Роланд подивився вгору, на сходи, що звивалися дедалі вище. Тепер він точно зачіпатиме плечима стіни сходового колодязя, бо прохід був не ширший за домовину. Ще дев’ятнадцять сходинок — і кімната на верхівці Вежі відкриється перед ним.

— Я йду! — закричав він. — Якщо чуєш мене, то слухай! Я йду!

Випроставши спину й гордо піднявши голову, він крок за кроком долав сходинки. Інші зали були відкриті оку. Остання ж стояла зачинена: прохід йому перепиняли двері з дерева привидів, на яких було вирізьблено одне-єдине слово:

Він узявся за ручку. На ній було гравіювання: дика троянда обвилася довкола револьвера, одного з тих великих старих револьверів, що дісталися йому від батька, та тепер були втрачені навіки.

«А проте вони знову будуть твоїми», — прошепотів голос Вежі та голос троянд — тепер вони злилися воєдино.

Тобто як це?

Відповіді не було, але ручка повернулася в його руці — можливо, в цьому й полягала відповідь. І Роланд відчинив двері до кімнати на верхівці Темної вежі.

Він усе побачив і збагнув водночас. Знання ударом молота приголомшило його, гаряче, мов сонце пустелі, що була апофеозом усіх пустель. Скільки разів він підіймався цими сходами лише для того, щоб його знову і знову відринули, відкинули, не прийняли? Відкинули не на сам початок (коли все ще можна було змінити, зняти прокляття часу), але до тієї миті в пустелі Мохейн, де він нарешті збагнув, що його бездумні вперті пошуки зрештою увінчаються успіхом? Скільки разів він проходив цей цикл, мандрував петлею, як та, на затискачі, що колись затискав його пупок, його власний тет-ка кан Ґан? І скільки ще йому так мандрувати?

— О ні! — пронизливо закричав він. — Будь ласка, тільки не це знову! Змилуйся! Будь милосердний!

Байдужі руки штовхнули його вперед. Руки Вежі не знали жалю.

То були руки Ґана, руки ка, і їм не було відомо, що таке милосердя.

Він відчув лужний запах, їдкий, мов сльози. Пустеля за дверима була біла, сліпуча, безводна, без жодних характерних ознак, окрім хіба що гір, які вгадувалися на горизонті. А до лужного запаху домішувався ще один: чортового зілля, що спричиняє солодкі сновидіння, кошмари, смерть.

Але не для тебе, стрільцю. Для тебе — ніколи. Ти мерхнеш. Ти тьмянишся. І дозволь, я буду брутально відверта. Ти йдеш далі.

І з початком кожного нового походу забуватимеш попередній. Для тебе кожен раз буде першим.

Він востаннє спробував відступити назад: марно. Ка було сильнішим.

Роланд з Ґілеаду зайшов у останні двері, ті, що їх завжди шукав і завжди знаходив. І вони тихо причинилися в нього за спиною.

Вісім

Стрілець хвилю постояв, нетвердо тримаючись на ногах. Йому здавалося, він мало не знепритомнів. Через спеку, звісно, трикляту спеку. Вітер, що віяв тут, у пустелі, був сухий і полегшення не приносив. Він підняв бурдюк, зважив його в руці, щоб визначити, скільки води лишилося всередині, й зрозумів, що пити не можна — не час був пити, — та все одно зробив ковток.

На якусь мить його навідало дивне відчуття, наче він звідкілясь сюди перенісся. Може, навіть із самої Вежі. Проте, звісно, пустеля була підступна, сповнена міражів. Від Темної вежі його ще відділяли тисячі й тисячі коліс. Те відчуття, що він зійшов багатьма сходинками і зазирав у безліч кімнат, де на нього дивилися тисячі облич, уже помалу стиралося.

«Я дійду до неї, — подумав він, мружачись на сонце. — Іменем свого батька клянуся, що дійду».

«А може, цього разу, якщо ти до неї дістанешся, все буде інакше», — прошепотів голос, але Роланд не сумнівався, що то шепіт пустельної омани, бо про який інший раз могло йтися? Він був сам собою і на своєму місці, не більше. Без почуття гумору, з бідною уявою, проте він був стійкий. Він був стрілець. І глибоко в душі досі відчував гірку романтику походу.

«Ти той, хто ніколи не змінюється, — сказав йому якось Корт, і в його голосі (Роланд міг би в цьому заприсягтися) прозвучав потаємний страх… хоча чому Корт мав боятися його, хлопчиська, Роланд не розумів. — І це, хлопче, стане твоїм прокляттям. Ти зносиш сотні пар чобіт на своєму шляху до пекла».

І Ванней: «Ті, що не черпають уроків з минулого, приречені на його повторення».

І його мати: «Роланде, чому ти завжди такий серйозний? Чому не можеш дати собі спочинок?»

Утім, голос прошепотів знову

(інакше цього разу може бути інакше)

і Роландові на мить здалося, що він справді вчув якийсь інший запах — не лужний і не чортового зілля. Він подумав, що то могли бути квіти.

Він подумав, що то могли бути троянди.

Він перевісив свої ґунна з одного плеча на друге й торкнувся рога, що висів на поясі біля правого револьвера.

У той стародавній мідний ріг колись сурмив сам Артур Ельд (принаймні так оповідали легенди). Роланд віддав його Катбертові Олґуду на Єрихонському пагорбі, а коли Катберт упав, Роланд затримався рівно на стільки, щоб підняти ріг і видмухати куряву смерті з його стародавньої горлянки.

«Це твій сіґул», — прошепотів наче здаля голос, що приніс із собою присмеркові пахощі троянд, запах домівки літнього вечора (О, втрачені!), камінь, троянду, незнайдені двері. Камінь, троянда, двері.

Це твоя обіцянка, що все буде інакше, Роланде. Що спочинок можливий. Можливий навіть порятунок.

Пауза, а тоді:

Якщо триматимешся. Якщо будеш непохитний.

Він потрусив головою, щоб розігнати ману, подумав, чи не зробити ще ковток води, але вирішив, що не варто. Увечері. Коли розкладе своє багаття на рештках Волтерового. Отоді й ковтне води. Але поки що…

Поки що він піде далі. Десь там, попереду, стояла Темна вежа. Проте ближче, набагато ближче був чоловік (а чи був він чоловіком? чи був насправді?), який міг йому сказати, як до Вежі дістатися. Роланд неодмінно піймає його, а коли це станеться, чоловік заговорить. Еге ж, так, атож, кажу це на горі так, як ти почуєш у долині: Волтера буде піймано, і Волтер заговорить.

Роланд знову торкнувся рога, і його справжність на диво заспокоювала, неначе він ніколи не дотикався до нього раніше.

Час вирушати.

Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець.

19 червня 1970 — 7 квітня 2004 р.

Кажу Богові спасибі.