Темна вежа. Темна вежа VII

Один

Упродовж останніх днів їхніх тривалих мандрів, після того як Білл (тепер уже просто Білл, не Заїка) висадив їх біля «Федерального» на краю Білих Земель, у Сюзанни Дін почастішали напади плачу. Передчуваючи зливу з очей, вона вибачалася перед супутниками та йшла в кущі, буцімто до вітру. А там сідала на повалений стовбур чи просто на сиру холодну землю, затуляла обличчя долонями й давала волю сльозам. Якщо Роланд і знав про це (а не помітити її червоних очей після повернення він не міг), то взнаки цього не давав. Сюзанна здогадувалася, що він знає.

Час її перебування в Серединному (і Прикінцевому) світі добігав кінця.

Два

На своїй гарній помаранчевій машині Білл довіз їх до одинокого квонсета, на фасаді якого висіла старезна табличка:

Сюзанна припускала, що з фактичної точки зору Федеральний аванпост 19 стояв на Білих Землях Емпатики, але повітря вже стало значно тепліше, коли дорога до Вежі пішла вниз, і сніг на землі лежав дуже тонким шаром. Попереду то тут, то там видніли діброви, але Сюзанна думала, що далі лежать відкриті простори, схожі на прерії американського Середнього Заходу. Біля аванпосту росли кущі, на яких за теплої погоди, либонь, достигали ягоди (може, навіть лаконоса), але о цій порі лише голе гілля метлялося на невпинному вітрі. На узбіччях дороги до Вежі (від її колишнього покриття лишилися хіба що поодинокі нагадування) з-під тонкої снігової ковдри росла висока трава. Вона шепотіла на вітрі, і Сюзанна знала її пісню: «Комала-кам-ками, кінець мандрів не за горами».

— Далі мені не можна, — сказав Білл і заглушив двигуна, обірвавши Літл Річарда на півноті. — Кажу вибачайте, як говорять у селах Прикордонної Дуги.

Їхня поїздка тривала півтора дня, й увесь цей час робот розважав їх «золотими ретро-хітами». Для Сюзанни деякі пісні були цілком сучасними: наприклад, «Цукрову хатинку» і «Теплову хвилю» постійно крутили по радіо, коли вона повернулася зі своєї маленької подорожі до Міссісіпі. Решти пісень вона не чула взагалі. Музика зберігалася не на платівках і касетах, а на красивих сріблястих дисках, що їх Білл називав «сі-ді». Він вкладав їх у гніздо на захаращеній інструментами приладовій панелі снігоочисника, і музика долинала щонайменше з восьми різних колонок. Сюзанна підозрювала, що їй сподобалась би будь-яка музика, але особливо на душу лягли дві пісні, яких вона ніколи не чула раніше. Перша, шалено щаслива композиція, називалась «Вона любить тебе».[96] Друга, сумна й меланхолійна, мала назву «Гей, Джуд». А Роланд її, схоже, знав, бо підспівував, хоча в його версії слова були інші, ніж у тій, що лилася з багатьох колонок снігоочисника. На її запитання Білл відповів, що гурт називався «Бітлз».

— Дивна назва для рок-гурту, — завважила Сюзанна.

Патрік, який сидів на крихітному задньому сидінні з Юком, постукав її по плечі. А коли вона розвернулася, простягнув їй альбом, сторінки якого одну за одною зараз заповнював. Під зображенням Роланда в профіль він друкованими літерами написав: «BEATLES», а не «Beetles».[97]

— Все одно дивна назва для рок-гурту, як її не напиши, — вперто не здавалася Сюзанна, і зненацька її осяяло. — Патріку, ти володієш доторком? — А коли художник насупився й розвів руками, мовляв, «не розумію, про що ти», перефразувала питання: — Ти можеш читати мої думки?

Всміхнувшись, він знизав плечима. «Не знаю», наче промовляв той жест. Але Сюзанна думала, що Патрік знав. І знав дуже добре.

Три

До «Федерального» вони дісталися близько полудня, і там Білл нагодував їх смачним обідом. Патрік свою порцію заковтнув і сів збоку (під ногами в нього одразу ж примостився Юк), щоб малювати решту своїх супутників за столом у колишній кімнаті відпочинку. Стіни в цій залі вкривали телеекрани — Сюзанні здалося, що їх не менш ніж триста чи навіть більше. І створювали їх, мабуть, на віки, бо деякі ще й досі працювали. Декілька показували схили пагорбів, що оточували квонсет, але на більшості екранів був лише сніг, а на одному бігли хвилясті смуги, від яких Сюзанну починало трохи нудити, якщо вона надовго затримувала на них погляд. Екрани зі снігом, пояснив їм Білл, колись демонстрували зображення з орбітальних супутників, але камери на них уже давно зламалися. А от екран з хвилястими лініями був цікавіший. Білл розповів їм, що донедавна він показував Темну вежу. А тоді якось зненацька зображення зникло, розчинилося в таких от смугах.

— Думаю, Багряному Королю не подобалося, що його показують по телевізору, — сказав Білл. — Особливо якщо він знав, що до нього скоро прийдуть гості. Хочете ще сандвічів? Запевняю вас, їх чимало. Ні? А супу? Може, ти, Патріку? Знаєш, тобі треба їсти, бо ти занадто, занадто худий.

Патрік повернув до них лицевим боком свій альбом і показав картинку: Білл уклоняється Сюзанні, тримаючи в одній металевій руці тацю з охайно нарізаними сандвічами, а в другій — карафку чаю з льодом. Як і всі картинки, що їх малював Патрік, вона перевершувала звання карикатури, але рука, що її створила, рухалася надприродно швидко. Сюзанна аж у долоні заплескала. Роланд всміхнувся і кивнув. Патрік розплився в усмішці, не розтискаючи зубів, щоб їм не довелося бачити порожнечу, що зяяла за ними. А відтак недбало перегорнув аркуш і заходився творити щось інше.

— На задньому повір’ї є парк транспортних засобів, — сказав їм Білл. — Багато з них уже повиходили з ладу, але деякі досі працюють. Я можу виділити вам вантажівку з приводом на чотири колеса, хоча запевнити вас у тому, що вона їхатиме без проблем, не можу. Втім, до Темної вежі вона вас довезе, бо до неї звідси не більше ста двадцяти коліс.

Сюзанна відчула, як у шлунку щось затріпотіло й обірвалося. Сто двадцять коліс — це ж сотня миль, а то й трішечки менше. Вони справді були близько. Так близько, що аж страшно стало.

— Не раджу вам підходити до Вежі після того, як опуститься темрява, — застеріг їх Білл. — Я принаймні не підходив би, знаючи про нового мешканця. Але що таке одна ніч у таборі на узбіччі дороги для таких великих мандрівників, як ви? Це ж дрібниці! Проте навіть враховуючи цю одну ніч у дорозі, з усіма можливими поломками машини, які затримають вас (відають боги, все може статися), завтра вранці ближче до полудня кінцева мета вашої подорожі вже з’явиться у полі вашого зору.

Роланд замислився над цим. Думав довго й ретельно. Сюзанні довелося примусити себе дихати, поки він думав, бо якась частина її єства дихати не хотіла.

«Я не готова, — думала та частина. Та була ще й глибша частина, та, що пам’ятала кожну подробицю сну, що повторювався (і розвивався), і от вона мала дещо іншу думку: — Я не повинна була дійти взагалі. Не повинна була».

Нарешті Роланд сказав:

— Білл, я дякую тобі. Ми всі кажемо спасибі, але думаю, ми відхилимо твою люб’язну пропозицію. Якщо спитаєш мене чому, я не зможу тобі відповісти. Розумію лише, що завтра — це зарано. Мені здається, ми решту дня маємо пройти пішки, так само, як долали увесь довгий шлях сюди. — Він глибоко вдихнув і видихнув. — Я ще не готовий до зустрічі з Вежею. Наразі ні.

«І ти теж! — зачудовано подумала Сюзанна. — Теж не готовий».

— Мені потрібно трохи більше часу, щоб підготувати свій розум і серце. А може, навіть душу. — Він сягнув рукою в задню кишеню й витяг ксерокопію поеми Роберта Браунінга, яку залишили для них в аптечці Дандело. — Тут є слова про те, що слід згадати давні часи перед останньою битвою… чи останнім протистоянням. Добре сказано. І, можливо, мені потрібно якраз те, про що говорить поет, — спогад про раніші, щасливіші моменти життя. Я не знаю. Але якщо Сюзанна не заперечуватиме, я б пішов пішки.

— Сюзанна не заперечуватиме, — тихо промовила вона. — Сюзанна вважає, що це якраз те, що лікар приписав. Сюзанна лише проти того, щоб її тарганили ззаду, як відірвану вихлопну трубу.

Роланд обдарував її вдячною усмішкою (але неуважною — за ці останні кілька днів він узагалі наче віддалився від неї) й повернувся до Білла.

— Цікаво, чи є в тебе візок, який я міг би штовхати? Бо нам доведеться взяти з собою бодай частину наших гунна… а ще є Патрік, йому теж доведеться якусь частину дороги їхати.

Усім своїм виглядом Патрік показав, що обурений. Він виставив уперед руку, зібрав пальці в кулак і напружив м’язи. Але потім, засоромившись результату — крихітного гусячого яйця біцепса на руці, якою він малював, — швиденько її опустив.

Усміхнувшись, Сюзанна простягнула руку й погладила його по коліні.

— Не треба, зайчику. Ти не винен, що провів бозна-скільки часу замкнений, наче Гензель і Ґретель у відьминій хаті.

— Така річ, напевно, в мене є, — сказав Білл, — а ще візок на акумуляторах для Сюзанни. А те, чого немає, я можу зробити. Це забере щонайбільше годину-дві.

Роланд подумки підрахував.

— Якщо ми вирушимо в дорогу, коли до сутінок залишатиметься ще п’ять годин, то зможемо до заходу сонця пройти дванадцять коліс. Сюзанна б сказала: дев’ять-десять миль. А ще п’ять днів отак-от, перевальцем, — і ми прийдемо до Вежі, яку я шукав усе своє життя. Я б хотів прийти до неї, коли сонце сідатиме, бо саме такою я бачив її в своїх снах. А ти, Сюзанно?

І голос усередині, той глибинний голос, прошепотів: «Чотири ночі. Чотири ночі до мрії. Цього має вистачити. Може, навіть більш ніж досить». Звісно, могло ще втрутитися ка. Якщо вони справді залишили позаду себе сферу його впливу, то цього просто не могло статися. Але Сюзанна тепер думала, що влада ка сягає всюди, навіть Темної вежі. Можливо, сама Вежа й була втіленням ка.

— Мене влаштовує, — слабким голосом відповіла вона.

— Патріку? — запитав Роланд. — Що скажеш?

Патрік знизав плечима і махнув на них рукою, не підводячи очей від альбому. Робіть, мовляв, що хочете. Сюзанна здогадувалася, що Патрік мало що знає про Темну вежу і йому немає до неї діла. Та й чому він мав перейматися? Він звільнився з полону чудовиська, і шлунок у нього був ситий. Цього йому цілком вистачало. Він утратив язик, але міг малювати досхочу. Вона була певна, що Патрікові такий обмін видавався більш ніж рівноцінним. А проте… проте…

Йому теж не судилося дійти. Ні йому, ні Юку, ні мені. Але що ж тоді з нами буде?

Вона не знала, але, на диво, її це не переймало. Про все скаже ка. Ка та її сни.

Чотири

За годину троє г’юмів, шалапут і робот Білл скупчилися довкола невеликого візка, що здавався трохи збільшеною версією Таксі Хо Фат. Колеса були високі, але тонкі, й дуже легко крутилися. Навіть якщо цей візок добряче навантажити, подумала Сюзанна, тягти його буде легко, наче пір’їну. Принаймні поки Роланд його везтиме зі свіжими силами. Звісно, везти його вгору стрільцеві буде важкувато, але вони потроху під’їдатимуть їжу, яку везтимуть, і Хо Фат-II легшатиме… та й пагорбів на шляху навряд чи траплятиметься багато. Вони підійшли до відкритих просторів, до прерій; усі вкриті снігом лісисті гірські хребти лишилися позаду. Сюзанні Білл виділив легкий транспортний засіб, більше схожий на скутер, ніж гольф-мобіль. Ті часи, коли її тягли ззаду («як відірвану вихлопну трубу»), лишилися в минулому.

— Якщо дасте мені ще півгодини, я вирівняю це місце, — Білл провів трипалою сталевою рукою по гострому краї, де відрізав передню половину від маленького візка, що став тепер Хо Фат-II.

— Ми кажемо спасибі, але не треба, — сказав Роланд. — Накриємо його шкурами, та й по всьому.

«Йому кортить рушати, — подумала Сюзанна. — Але його можна зрозуміти, після всіх цих поневірянь. Мені вже й самій не терпиться їхати».

— Ну, раз ви так хочете, нехай буде так, — нещасним голосом промовив Білл. — Мабуть, я просто хочу відтягти мить розставання. Коли-то ще доведеться побачити г’юмів?

Ніхто з них не відповів. Бо вони не знали.

— На даху є дуже гучний гудок, — повідомив Білл, показуючи на «Федеральний». — Я не знаю, про які неприємності він мав сповіщати… може, про витік радіації чи напади якісь… але точно знаю, що його звук чутно за сотню коліс звідси. І навіть більше, якщо вітер віє в потрібний бік. Якщо раптом я побачу того хлопця, який, як ви кажете, вас переслідує чи якщо його відчують детектори руху, хоч їх і небагато лишилося в робочому стані, я просигналізую. Може, почуєте.

— Дякую, — кивнув Роланд.

— От якби ви їхали, а не йшли пішки, то легко б від нього відірвалися, — не вгавав Білл. — Швидко б дісталися Вежі й більше б ніколи його не побачили.

— Резонно, — сказав Роланд, проте з таким виглядом, що стало зрозуміло: змінювати думку він не збирається. І Сюзанна зраділа.

— А що ви робитимете з тим, кого звете його Червоним Батьком, якщо виявиться, що він справді панує над Кан’-Ка Но Рей?

Роланд похитав головою, хоча вони з Сюзанною вже обговорювали це питання. На його думку, вони зможуть обійти Вежу так, щоб Король не побачив їх зі свого балкона. А відтак прокрадуться до вхідних дверей під ним. Хоча, звісно, Роланд нічого не міг сказати напевне, поки вони не побачать Вежу й місцевість, на якій вона стоїть.

— Що ж, як на те Божа воля, вода буде, — схилив голову робот, якого колись називали Заїкою Біллом. — Принаймні так казали давні люди. А може, ми й побачимося з вами ще раз, якщо не на цьому світі, то на галявині, де закінчується земний шлях. Хоча не знаю, чи пускають туди роботів. Дуже на це сподіваюся, бо я був би радий побачити багатьох, кого знав колись.

Голос у нього був такий нещасний, що Сюзанна підійшла й простягнула вгору руки, щоб він її підняв, навіть не замислюючись над абсурдністю бажання обійняти робота. Проте він її підняв, і вона обійняла — міцно-міцно. Білл відстояв честь роботів, яку заплямував лихий робот Енді з Кальї Брин Стерджис, і лише за це заслуговував на обійми. Коли його титанові руки зімкнулися довкола неї, Сюзанні спало на думку, що цими руками він міг би переломити її навпіл, якби схотів. Але такого бажання в нього не було. Білл був лагідний.

— Білл, довгих днів і приємних ночей тобі, — побажала вона. — Нехай тобі добре ведеться — ми всі тобі цього зичимо.

— Дякую, мадам. — Він опустив Сюзанну на землю. — Я кажу спс… сепас… спас… — Уііііп! Він стукнув себе по голові, брязнувши металом об метал. — Я кажу велике спасибі. — Він помовчав. — Я усунув заїкання, кажу правду, але, як я вже вам казав, емоції мені не чужі.

П’ять

Патрік здивував їх обох — майже чотири години невтомно йшов пішки біля Сюзанниного електричного скутера і лише потім втомився та заліз на Хо Фат-II. Вони все дослухалися, чи не завиє сирена, попереджаючи їх, що Білл бачив Мордреда (чи його вчули детектори у «Федеральному»), але так і не почули… хоч вітер і віяв у їхній бік. До заходу сонця вони проминули останні ділянки засніжених земель. Місцевість ставала дедалі рівнішою, і їхні довгі тіні слалися далеко поперед них.

Коли нарешті стали на нічліг, Роланд назбирав гілок для багаття, а Патрік, котрий задрімав, прокинувся, щоб повечеряти величезною порцією віденських сосисок і тушкованої квасолі. (Спостерігаючи, як квасоля зникає у без’язикому роті Патріка, Сюзанна нагадала собі прикрити його шкурами від вітру, коли сама лягатиме спати.) Вони з Юком теж усмак наїлися, але Роланд майже не торкався їжі.

Коли з вечерею було покінчено, Патрік узяв альбом, щоб помалювати, насупився, дивлячись на олівець, і простягнув руку до Сюзанни. Розуміючи, що йому потрібно, вона витягла з сумочки з особистими речами, яка висіла в неї через плече, скляну банку. Її Сюзанна зберегла, бо гострилка для олівців у них була лише одна й вона боялася, що Патрік її загубить. Авжеж, Роланд міг би гострити «Ебергард-Фабери» ножем, але тоді б ними гірше малювалося. Вона перехилила банку і на складену ківшиком долоню висипала її вміст: витирачки, скріпки й потрібний предмет. Кількома швидкими рухами Патрік нагострив олівця, віддав гострилку й одразу ж узявся до роботи. Секунду-дві Сюзанна дивилася на рожеві витирачки й думала, навіщо Дандело завдавав собі клопоту їх відрізати. Щоб подратувати хлопця? Якщо й так, то йому це не вдалося. На пізніших етапах життя, коли тонкі зв’язки між мозком і пальцями в нього трохи ослабнуть (коли маленький, проте беззаперечно блискучий світ його таланту зрушить з місця), йому, може, й знадобляться витирачки. Але поки що помилки лише дарували йому натхнення.

Малював Патрік недовго. Коли Сюзанна помітила, що він клює носом над альбомом в помаранчевому палахкотінні заходу сонця, то забрала альбом з його обм’яклих пальців, вклала спати на візок (який для зручності обіперли об чималий валун, що стирчав із землі), вкрила шкурами і поцілувала в щоку.

У напівсні Патрік простягнув руку й торкнувся болячки під її губою. Сюзанна поморщилася, але терпляче витримала його ніжний доторк. Чиряк знову затягся, та все одно пульсував гарячим болем. Навіть усміхатися їй тепер було боляче. Рука безсило впала — Патрік заснув.

На небі з’явилися зорі. Роланд захоплено їх розглядав.

— Що ти там бачиш? — спитала вона.

— А що бачиш ти? — відповів він питанням на питання.

Сюзанна підвела погляд на небосхил, на якому сяяли яскраві цятки.

— Ну, — сказала вона, — бачу Стару Зорю й Стару Матір, але вони неначе посунулися на захід. А он там… о Боже! — Вона вхопила його долонями за колючі щоки (здавалося, справжня борода в нього не відростала ніколи, лише шорстка щетина) і розвернула обличчям до того, що хотіла показати. — А цього сузір’я не було на небі, коли ми йшли від Західного моря, я точно знаю, що не було! Роланде, воно і в нашому світі є. Ми звемо його Великою Ведмедицею!

Стрілець кивнув.

— А колись давно, якщо вірити старим книгам з бібліотеки мого батька, воно сяяло і в нашому світі. Ківш Лідії — так його називали. І воно повернулося. — Він усміхнувся Сюзанні. — Ще один знак життя й оновлення. Уявляю, як нестерпно Багряному дивитися вгору зі своєї пастки й бачити це сузір’я знову на небі!

Шість

Невдовзі по тому Сюзанна заснула. І наснився їй сон.

Сім

Вона знову в Сентрал-парку, під ясно-сірим небом, що сипле першими сніжинками; десь неподалік колядники співають не «Тиху ніч» і не «Що то за дитя», а «Рисову пісню»: «Рис зеленіє-о, доленька приспіє-о, кама-комала!» Вона знімає шапку, злякавшись, що вона якась інша, але ні, шапка та сама, з написом «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА», і

(близнюків більше немає)

вона заспокоюється.

Вона роззирається навколо, і ось вони — Едді з Джейком, стоять із широченними усмішками. Шапок на них немає — обидві їхні шапки у неї. Об’єднані в одну.

На Едді спортивна кофтина з написом «Я П’Ю „НОЗЗ-А-ЛУ“!»

На Джейку — така сама, тільки з написом «Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!»

Усе це вона вже бачила раніше. А от те, що за їхніми спинами, що стоїть біля дороги для карет, яка веде на П’яту авеню, бачить уперше. Це двері, заввишки десь із шість з половиною футів, на вигляд із суцільного залізного дерева. Ручка золота, а на ній вигравіювано фігурку, яку жінка-стрілець зрештою розпізнає: два перехрещені олівці. «Ебергард-Фабер № 2», поза всілякими сумнівами. Без витирачок, бо їх зрізали.

Едді простягає чашку гарячого шоколаду. Найкращого, mit schlag, і вершки розцятковані бризками мускатного горіха.

— На, — каже він, — я приніс тобі гарячий шоколад.

Вона не звертає уваги на простягнену чашку. Її увагу полонили двері.

— Вони як ті, на узбережжі, правда? — запитує вона.

— Так, — каже Едді.

— Ні, — водночас заперечує Джейк.

— Ти зрозумієш, — промовляють вони разом і, радісно всміхаючись, перезираються.

Вона йде повз них. На дверях, через які їх витяг Роланд, було написано «В’ЯЗЕНЬ», «ДАМА ТІНЕЙ» і «ШТОВХАЧ». Але на цих вирізьблено , а нижче:

ХУДОЖНИК

Вона повертається до Едді з Джейком, але вони зникли.

Сентрал-парк щез.

Перед її очима лежать руїни Лада, а далі — спустошені землі.

Холодний пронизливий вітер приносить їй шепіт. Чотири слова: «Час майже вийшов… поквапся».

Вісім

Сюзанна прокинулася, і на неї одразу ж накотила хвиля паніки. «Я маю його покинути… — думала вона, — і краще це зробити раніше, ніж на горизонті з’явиться його Темна вежа. Але куди я піду? І як можу його покинути воювати з Мордредом і Багряним Королем, коли поряд буде лише Патрік?»

Це змусило її замислитись над гіркою перспективою: якщо дійде до протистояння, з Юка стрільцеві буде набагато більше користі, ніж з Патріка. Шалапут уже не раз доводив свою відвагу і, безумовно, заслужено отримав би звання стрільця, якби мав зброю, щоб стріляти, і руку, що цю зброю тримала б. А Патрік… Патрік був… ну, його зброєю був олівець. Ним він малював швидше, ніж блискавка спалахує, але «Ебергард-Фаберами» навряд чи багатьох уб’єш, хіба що вони дуже гострі.

Сюзанна сіла. Але Роланд, котрий ніс варту, прихилившись до боку її маленького скутера, цього не помітив. Та вона й не хотіла, щоб він помічав. Це могло викликати зайві питання. Вона знову вляглася, натягла на себе шкури й згадала їхнє перше полювання. Вона пам’ятала, як олень-одноліток повернув і побіг прямо на неї та як вона своєю Орізою зітнула йому голову. Пригадала свист у холодному повітрі, який лунав щоразу, коли повітря проходило крізь маленьку штучку на дні тарілки, штучку, що була дуже схожа на Патрікову гострилку для олівців. Її розум намагався пов’язати ці дві речі між собою, але вона була надто втомлена, щоб дійти якихось висновків. А ще вона, можливо, занадто старалася. Та й зрештою, нащо їй це здалося?

Проте одне вона знала напевне ще з Кальї Брин Стерджис. Письмена на дверях означали «НЕЗНАЙДЕНІ».

Час майже вийшов. Поквапся.

І наступного дня почалися її плачі.

Дев’ять

Кущів, за якими вона могла сховатися і сходити до вітру (а також виплакати сльози, коли вже несила було їх стримувати), досі було чимало, але що далі, то рівнішою і відкритішою ставала земля. Близько полудня другого дня на цій дорозі Сюзанна побачила якісь неясні обриси й спершу прийняла їх за тінь хмари, що рухалася по землі далеко попереду. Та тільки небо від обрію до обрію було блакитне й без жодної хмарини. Аж раптом велика темна пляма змінила курс, що на поведінку хмар було нітрохи не схоже. Сюзанна перевела подих і зупинила свій маленький електричний скутер.

— Роланде! — гукнула вона. — Он там стадо буйволів, а може, й бізонів! Це напевно, як смерть і податки!

— Ти так кажеш? — запитав він, але в його голосі не вчувалося справжньої цікавості. — Колись давно ми називали їх банноками. Чимале стадо.

Патрік стояв на Хо Фат-II і шалено швидко малював. Потім затиснув олівця в долоні й заходився ретушувати малюнок. Сюзанні здалося, що з-під кінчика олівця запахло курявою, яку здійняло копитами стадо. Хоча, на її погляд, він узяв на себе сміливість перемістити стадо на п’ять чи навіть десять миль ближче, ніж насправді, якщо, звичайно, зір у нього не був кращий за її власний (що насправді було цілком можливо). Хай там як, її очі пристосувалися, і вона вже й сама краще бачила тварин. Їхні великі кудлаті голови. Навіть їхні чорні очі.

— В Америці такого величезного стада не було вже майже сто років.

— Справді? — Досі нічого, крім ввічливої цікавості. — Але тут їх у достатку. Якщо маленький тет наблизиться на відстань пострілу, підстрельмо кількох. Я не проти покуштувати свіжого м’яса, бо оленина вже набридла. А ти?

Сюзаннина усмішка була промовистіша за будь-які слова. Роланд усміхнувся у відповідь. І їй знову подумалося, що скоро вони розійдуться і вона більше ніколи його не побачить, цього чоловіка, якого вважала чи то міражем, чи то демоном, аж поки не познайомилася з ним ближче, ан-тет і дан-дін. Едді помер, Джейк помер, і невдовзі вона більше не бачитиме Роланда з Ґілеаду. Чи він теж помре? А вона?

Вона підвела погляд до сліпучого сонця, щоб він не зрозумів справжньої причини її сліз, якщо їх помітить. І вони рушили далі на південний схід тих величних порожніх земель, назустріч пульсові, що чимраз посилювався, ідучи від Вежі, яка стояла на перетині всіх світів і самого часу.

Стук-стук-стук.

Комала-кам-ками, кінець мандрів не за горами.

Тієї ночі вона перша стояла на варті, а відтак розбудила Роланда опівночі.

— Я думаю, він десь там. — Вона показала на північний захід. У деталях потреби не було: там міг бути лише Мордред. Більше нікого. — Пильнуй добре.

— Пильнуватиму, — пообіцяв Роланд. — А ти, якщо почуєш постріл, прокидайся. Добре? І швидко.

— На це можеш розраховувати. — Вона лягла в сухій зимовій траві за Хо Фат-II. Попервах думала, що не засне, розбурхана присутністю ворога поблизу. Але заснула.

І бачила сон.

Десять

Сон другої ночі водночас і схожий, і не схожий на сон першої. Основні складові його незмінні: Сентрал-парк, сіре небо, дрібний сніг, хор голосів (цьогоразу вони виконували пісню «Ходімо зі мною» «Дел-Вікінгів»[98]), Джейк («Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!») та Едді (цього разу в сорочці з написом «КЛАЦ! ЦЕ ФОТОАПАРАТ „ШИННАРО“»). Едді тримає чашку гарячого шоколаду, але їй не пропонує. Вона бачить тривогу: не лише на їхніх обличчях, а у напружених поставах тіл. Це головна відмінність цього сну — вона мала щось побачити чи щось зробити, а може, те й інше разом. Вони сподівались цього від неї, але вона нічого не зробила і тепер відстає.

Їй блискає жахлива думка: а що, як вона відстає зумисне? Може, в цьому сні є щось таке, з чим їй не хочеться стикатися? А чи можливо, що Темна вежа порушує зв’язок? Авжеж, ця думка дурна: люди перед нею — лише породження її згорьованої уяви, насправді вони померли! Едді вбило кулею, Джейка збила машина; один помер у цьому світі, другий — у Наріжному, де розвага — це розвага, а що зроблено, те зроблено (інакше й бути не може, бо час там завжди біжить лише в один бік), а Стівен Кінг — їхній увінчаний лаврами поет.

А проте вона не може заперечувати, що панічний вираз на їхніх обличчях неначе промовляє: «Сьюз, ти це маєш… маєш те, що ми хочемо тобі показати. У тебе є те, що ти маєш знати. Невже ти дозволиш цьому вислизнути? Вже пробило три чверті. Пішла четверта чверть, годинничок цокає і цокатиме далі, мусить цокати, бо тайм-аутів у тебе вже не буде. Ти маєш поквапитися… поквапся…»

Одинадцять

Зойкнувши, Сюзанна підірвалася зі сну. Вже майже світало. Вона провела рукою по лобі, й рука стала мокра від поту.

Едді, що я маю знати? Що ти хочеш мені цим сказати?

На це питання відповіді не було. Хто б їй відповів?

«Міста Дін мертвий», — подумала вона і знову лягла. Пролежала ще годину, але заснути так і не змогла.

Дванадцять

Як і в Хо Фат-I, у Хо Фат-II були ззаду ручки. Та, на відміну від тих, що в Хо Фат-I, ці ручки можна було регулювати. Коли Патрік хотів пройтися, їх можна було розтягти в боки, щоб він узявся за одну, а Роланд — за другу. Коли Патрік хотів їхати, Роланд зсував ручки, щоб везти самому.

Опівдні вони зупинилися, щоб поїсти. Після обіду Патрік заліз у візок подрімати. Роланд дочекався, поки хлопець (вони й досі так його називали подумки, незважаючи на те, скільки там йому було років) захропе, а відтак повернувся до Сюзанни.

— Що мучить тебе, Сюзанно? Я хочу, щоб ти розповіла мені дан-дін, нехай навіть нема вже більше ка-тету і я не твій дін. — Він всміхнувся. І така сумна була та усмішка, що Сюзанна не змогла більше стримувати сльози. А заразом і правду.

— Якщо я буду з тобою, Роланде, коли ми побачимо твою Вежу, все буде погано.

— Наскільки погано?

Вона похитала головою і розплакалася ще сильніше.

— Десь мають бути двері. Незнайдені двері. Але я не знаю, як їх знайти! Едді з Джейком приходять до мене уві сні й кажуть, що я маю знати, очима кажуть, але я не знаю! Не знаю, клянуся!

Стрілець обійняв її за плечі, притис до себе й поцілував у скроню. Болячка в кутику рота в Сюзанни боліла й пекла вогнем. Вона не кривавила, проте знову стала рости.

— Най буде, що буде, — повторив стрілець слова своєї матері. — Най буде, що буде, а ти принишкни й дозволь ка робити своє.

— Ти сказав, що ми вийшли з-під влади ка.

Він заходився колисати її в обіймах, колисав і колисав, і це було добре. Це заспокоювало.

— Я помилявся. Ти й сама знаєш.

Тринадцять

Третьої ночі настала Сюзаннина черга першою нести варту. Вона саме стояла й дивилася назад, на північний захід дороги до Вежі, аж раптом чиясь рука вхопила її за плече. Жах оволодів нею, вискочив з глибин, як чортик з табакерки, й вона рвучко розвернулася

(він у мене за спиною, о Боже, Мордред підкрався ззаду, це павук!)

одночасно видираючи револьвер з кобури.

Патрік відсахнувся. Його обличчя видовжилося від страху, а руки злетіли вперед. Якби він закричав, то розбудив би Роланда, і тоді все могло скінчитися інакше. Але він надто злякався, щоб закричати. Лише тихо застогнав, та й по всьому.

Сюзанна вклала револьвер назад у кобуру, показала порожні руки, а відтак узяла Патріка за плечі, обійняла й притисла до себе. Спершу він був напружений — досі від страху, — але мало-помалу розслабився.

— Що таке, дорогенький? — тихо спитала вона й, сама того не розуміючи, повторила Роландове питання: — Що мучить тебе?

Він відсторонився й показав точно на північ. Сюзанна не одразу збагнула, про що йому йдеться, та потім побачила помаранчеві вогники, що спалахували й танцювали. До них було щонайменше п’ять миль. Сюзанні аж не вірилося, що вона їх сама раніше не помітила.

Не підвищуючи голосу, щоб не прокинувся Роланд, вона заспокоїла Патріка:

— Це лише вогники, зайчику, вони тебе не скривдять. Роланд називає їх гобами. Вони — як вогні святого Ельма абощо.

Але з його здивованого погляду Сюзанна зрозуміла, що про вогні святого Ельма він не має ані найменшого поняття. Вона задовольнилася тим, що знову повторила: вони його не скривдять. І справді, вогники не наближалися. На очах у Сюзанни вони, танцюючи, віддалялися і невдовзі більшість їх щезла. Можливо, вона відігнала їх силою думки. Колись давно вона б підняла себе за таке на глум, але тепер знала, що можливо все.

Патрік потроху заспокоївся.

— Котику, може, ляжеш знову спати? Тобі потрібно відпочивати. — Їй теж це було потрібно, але вона боялася. Скоро вона розбудить Роланда і ляже спати сама, і до неї прийде той сон. Привиди Едді та Джейка дивитимуться на неї, свердлитимуть її поглядами. Вимагаючи, щоб вона збагнула те, чого не розуміла й зрозуміти не могла.

Патрік похитав головою.

— Не хочеться спати?

Він знову похитав головою.

— Ну, тоді піди трохи помалюй. — Малювання завжди його заспокоювало.

Патрік всміхнувся, кивнув і пішов до Хо Фат-II по свій альбом, перебільшено крадучись навшпиньках, щоб не розбудити Роланда. Це викликало в Сюзанни усмішку. Патрік завжди хотів малювати. Вона здогадувалася, що в льоху Данделової халупи він вижив лише тому, що час від часу старий недоносок давав йому альбом і олівець. Він був наркоманом, таким самим, як Едді в найгіршу пору залежності, та тільки Патрікові за наркотик правила вузька лінія грифеля.

Він сів і заходився малювати. Сюзанна й далі несла свою варту, але невдовзі відчула дивне поколювання по всьому тілі, неначе за нею хтось спостерігав. Вона знову подумала про Мордреда, та потім усміхнулася (стало боляче: чиряк знову наривав, і біль вона відчувала від кожного усміху). Не Мордред, а Патрік. За нею спостерігав Патрік.

Патрік її малював.

Близько двадцяти хвилин вона сиділа непорушно, та потім цікавість узяла гору. За двадцять хвилин Патрік устиг би намалювати Мону Лізу (і собор Святого Петра на задньому плані на додачу). Те поколювання було дуже дивне, відчувалося наче не розумом, а майже фізично.

Сюзанна підійшла до нього, але Патрік з незвичною для нього сором’язливістю притулив альбом до грудей. Хоча хотів, щоб вона побачила портрет — вона прочитала це в його погляді. Той погляд був майже закоханий, та вона подумала, що закохався Патрік у намальовану Сюзанну.

— Котику, ну покажи. — Вона поклала руку на альбом, але вирішила не тягти, хай навіть йому цього хотілося. Художник був він, тож нехай і рішення, показувати роботу чи ні, залишається за ним. — Будь ласка.

Якусь мить він ще тримав альбом біля грудей. А потім, сором’язливо, не підводячи на Сюзанну очей, простягнув. Взявши, вона подивилася на себе саму. І від захвату їй перехопило подих — такий гарний був той портрет. Великі очі. Високі вилиці, що їх її тато колись називав «ці самоцвіти Ефіопії». Повні губи, які так любив цілувати Едді. То була вона, як жива… та було в цьому портреті щось більше за неї саму. Вона б ніколи не подумала, що в малюнку олівцем могла просвічувати така неприхована любов, але на цьому аркуші була любов, о, щира правда, дуже щира; любов хлопчика до жінки, яка його врятувала, яка витягла його з темної діри, де він неодмінно б загинув. Любов до неї як до матері, любов до неї як до жінки.

— Патріку, яка краса! — у захваті промовила вона.

Він подивився на неї стурбовано. У погляді прозирав сумнів. «Справді?» — запитували його очі, й Сюзанна зрозуміла, що лише він, бідолашний убогий Патрік, котрого хист митця супроводжував усе життя, тож він і приймав його як належне, міг сумніватися в красі свого творіння. Малювання робило його щасливим — принаймні це він завжди розумів. Але що його малюнки могли ощасливити інших… до цього йому потрібно було звикати. Сюзанні все не давали спокою питання, чи довго його тримав у себе Дандело і як узагалі стара жорстока тварюка натрапила на Патріка. Напевно, відповідей на них вона не знатиме ніколи. Та поки що важливішим було підняти йому самооцінку.

— Так, — сказала вона. — Так, це просто прекрасно. Патріку, ти чудовий художник. Мені дуже приємно на себе дивитися.

Цього разу він забув, що не можна розтуляти зубів. І його усмішка, хай навіть без’язика, була настільки гарна, що Сюзанна ладна була його з’їсти. Порівняно з нею всі її страхи й тривоги здавалися маленькими й дурними.

— Можна, я візьму цього портрета собі?

Патрік радісно закивав. Однією рукою він зробив жест, наче відривав аркуш, і тицьнув у неї пальцем. Так! Відривай! Бери! Хай буде в тебе!

Сюзанна почала було відривати аркуш з альбому, але зупинилася. Його любов (і олівець) зробили її красунею. Єдине, що псувало вроду, — чорна пляма біля рота. Вона показала Патріку портрет, постукала по мальованому чиряку пальцем і торкнулася справжнього. Навіть найлегший доторк спричиняв біль.

— От тільки це гадство мені не подобається, — сказала вона.

Патрік знизав плечима й так кумедно розвів руками, що Сюзанна засміялася. Тихо, щоб не збудити Роланда, але так, стримати сміху вона не могла. На згадку їй спали слова героя якогось старого фільму: «Пишу, що бачу».

Та тільки цей малюнок був олівцем, а не фарбою, і Сюзанна подумала, що він міг би заретушувати потворну болючу бридоту в неї на обличчі. На мальованому обличчі, принаймні.

«Тоді вона буде як моя сестра-близнючка, — з любов’ю подумала жінка. — Моя краща половинка, моя вродлива бли…»

І раптом її осяяло.

Усе? Вона осягнула все?

Так, уже пізніше подумає вона. Хоч процес усвідомлення навряд чи можна було б записати рівнянням — якщо a + b = c, тоді c — b = a та c — a = b, — але так, вона збагнула все. Інтуїтивно. Не дивно, що Едді-зі-сну та Джейк-зі-сну так дратувалися на неї. Адже це було так очевидно.

Патрік її намалював.

Але видобували її вже не вперше.

Роланд видобув її в цей світ… за допомогою чарів.

Едді привабив її до себе любов’ю.

І Джейк теж.

Боже милий, невже вона так довго пробула в цьому світі, не розуміючи, що таке ка-тет, що він означає? Ка-тет — це сім’я.

Ка-тет — це любов.

Малювати означає створювати зображення олівцем чи, може, вугіллям.

Привабити — полонити, зачарувати, витягти вперед. Змусити вийти за межі свого «я».

Патрік, цей без’язикий хлопчик-геній, був ув’язнений колись у темряві й вийшов на свободу… А тепер? Що тепер?

«А тепер він стане моїм особливим», — подумала Сюзанна/Одетта/Детта й сягнула рукою в кишеню, достеменно знаючи, що зараз зробить і чому.

Коли вона віддала художникові альбом, не вирвавши аркуша зі своїм портретом, Патрік страшенно засмутився.

— Ні, ні, — мовила вона (голосом багатьох своїх «я»), — Я просто хочу, щоб ти дещо виправив, перш ніж я візьму й берегтиму цей портрет, як свій скарб, щоб знати, що я була в цьому «де» і в цьому «коли».

Вона простягла йому рожеву гумку. Тепер їй стало зрозуміло, чому Дандело їх постинав. Він мав на те свої причини.

Патрік узяв круглу штучку й, насупившись, покрутив між пальців, неначе ніколи такої не бачив. Сюзанна була певна, що бачив, але скільки років тому? Чи близько він підійшов до того, щоб позбутися свого мучителя раз і назавжди? І чому Дандело тоді просто його не вбив?

Бо, відібравши гумки, він думав, що йому більше нічого не загрожує.

Патрік дивився на неї збентежено. Його губи тремтіли.

Сюзанна сіла поряд з ним і показала на недолік її обличчя на малюнку. Відтак делікатно взяла пальцями Патріка за зап’ясток і піднесла його руку до аркуша. Спочатку він опирався, але потім дозволив потягти вперед свою руку з рожевою грудочкою.

Сюзанна згадала про тінь на землі, що була насправді стадом великих кудлатих тварин, яких Роланд називав банноками. Згадала, як відчула запах куряви, коли Патрік почав малювати куряву. А ще згадала, як Патрік намалював стадо ближче, ніж воно було насправді (свобода митця, ми всі кажемо спасибі), й воно наче наблизилося. Вона ще тоді вирішила, що її очі пристосувалися бачити далеко, і тепер дивувалася власній глупоті. Можна подумати, очі могли пристосуватися до далечіні так само, як до темряви.

Ні, це Патрік наблизив бізонів. Пересунув стадо ближче, намалювавши його ближче.

Коли рука, що тримала гумку, майже торкнулася паперу, Сюзанна забрала свою руку — була впевнена, що Патрік мав зробити все сам. Вона поводила пальцями вперед-назад, показуючи, чого від нього хоче. Та він усе ще не розумів. Сюзанна показала знову та вказала пальцем на мальований чиряк біля повної нижньої губи.

— Патріку, зроби так, щоб його не було, — попрохала вона, дивуючись, як це голос звучить так спокійно. — Він бридкий, зроби так, щоб він зник. — І ще раз показала, як рухається витирачка на папері. — Зітри його.

І до нього дійшло. Сюзанна побачила, як у нього в очах загорівся вогник розуміння. Він показав їй рожеву грудочку (недоторканно рожеву, без жодного темного сліду від графіту) і глянув на неї, немовби питаючи, чи впевнена вона.

Сюзанна кивнула.

Патрік приклав гумку до намальованого чиряка і став обережно стирати його з паперу. Та потім, побачивши, що відбувається, запрацював з подвійною силою.

Чотирнадцять

Те саме дивне поколювання Сюзанна відчувала й зараз, та коли Патрік її малював, голочки кололи все тіло. А тепер пощипувало лише в одному місці — біля рота праворуч. Щойно він навчився обходитися з витирачкою і взявся до справи, поколювання переросло в глибинну жахливу сверблячку. Сюзанні довелося вчепитися пальцями глибоко в землю, щоб не почати розчухувати чиряк, люто роздирати його нігтями, і начхати, якщо вона роздере його до м’яса і випустить собі на сорочку з оленячої шкіри пінту крові.

«Ще кілька секунд — і все скінчиться, мусить скінчитися, мусить, о Господи, будь ласка, НЕХАЙ УСЕ СКІНЧИТЬСЯ…»

А Патрік, здавалося, геть про неї забув. Його довге волосся звисало на аркуш і майже повністю його затуляло, але він і на це не зважав: дивився на свій малюнок, захопившись дивовижною новою іграшкою. Він стирав делікатно… потім натиснув трохи сильніше (сверблячка посилилася)… потім знову легенько. Сюзанні хотілося кричати. Зненацька свербіж охопив її всю. Він палав у мозку ближче до лоба, дзижчав, мов дві хмари комарів, на вологих поверхнях очей, дрижав на самісіньких кінчиках пиптиків, від чого вони безнадійно затверділи.

Я закричу, не витримаю, я маю закричати…

Вона вже набрала в легені побільше повітря для крику, як зненацька сверблячка припинилася. Біль теж зник. Сюзанна потяглася пальцями до рота, де була болячка, і завагалася.

Я не наважуся.

«Ану зараз же мені наважуйся! — обурено вигукнула Детта. — Після всього, що ти пройшла… що ми пройшли… ти мусиш найти в собі сили торкнутися своєї триклятої пики, сучко ти боягузлива!»

Сюзанна піднесла пальці до шкіри. Гладесенька. Чиряк, який дошкуляв їй від самого Краю Грому, щез без сліду. І вона знала, що в дзеркалі чи на рівній водній гладіні не побачила б навіть шраму.

П’ятнадцять

Патрік ще трохи попрацював — спершу гумкою, потім олівцем і знову гумкою, — але сверблячки Сюзанна більше не відчувала, ні найменшого поколювання. Неначе всі відчуття обірвалися, щойно Патрікова робота перевалила за якийсь критичний рубіж. Їй стало цікаво, скільки років йому було, коли Дандело постинав з олівців усі гумки. Чотири? Шість? Як не крути, він був малий. Вона була впевнена, що його збентежений вираз, коли вона показала йому витирачку, був щирий, однак, узявшись витирати намальоване, він працював зі знанням справи.

«Може, це те саме, що й на велику кататися, — подумала Сюзанна. — Раз навчившись, уже ніколи не забудеш».

Вона чекала якомога терплячіше, і за п’ять дуже довгих хвилин її терплячість було винагороджено. Усміхаючись, Патрік розвернув альбом і показав їй портрет. Він цілковито стер пляму і легенько заретушував те місце, щоб воно нічим не вирізнялося на її шкірі. Навіть усі рештки гумки дбайливо позмітав.

— Дуже гарно, — мовила вона. Доволі-таки гівняний комплімент для генія, чи не так?

Отож вона нахилилася, обійняла його й міцно поцілувала в губи.

— Патріку, це просто прекрасно!

В обличчя йому так швидко і потужно шугонула кров, що Сюзанна злякалася, як би його грець не побив, попри юний вік. Але, простягаючи їй альбом однією рукою, Патрік усміхався, а другою робив знаки, заохочуючи відірвати аркуш. Бажаючи, щоб вона його взяла. Щоб тримала у себе.

Сюзанна відірвала, дуже обережно, а в темному закутні розуму з’явилася думка: а що б сталося, якби вона порвала аркуш посередині — порвала себе саму? Побіжно вона завважила, що Патрік не виявляв жодних ознак подиву, зачудування чи страху. Болячку в неї на обличчі він не бачити не міг, бо та гидота першою впадала у вічі на її обличчі й з’явилася ще до того, як вони з Патріком познайомилися. І малював він той чиряк з усіма подробицями, майже фотографічними. А тепер нарив щез — про це сказали їй пучки пальців, — але Патрік сприйняв це без жодних емоцій. Висновок напрошувався сам. Стерши болячку з малюнка, він водночас прибрав її зі своїх спогадів.

— Патріку?

Він подивився на неї, усміхнений. Щасливий, що вона щаслива. А Сюзанна була дуже щаслива. І те, що вона також до смерті перелякалася, нітрохи не перешкоджало її щастю.

— А намалюєш для мене одну річ?

Він кивнув. Зробив позначку на альбомному аркуші й розвернув так, щоб вона могла бачити:

?

Сюзанна кілька секунд роздивлялася знак питання, потім підвела очі на Патріка. І побачила, що він дуже міцно стискає гумку для витирання, свій чарівний новий інструмент.

— Я хочу, щоб ти намалював мені річ, якої тут немає.

Він запитально схилив голову набік. Попри те, що серце в Сюзанни шалено стукотіло в грудях, вона не змогла стримати усмішки, бо такий вигляд інколи мав Юк, коли не зовсім розумів, чого від нього хочуть.

— Не хвилюйся, я тобі розповім.

І вона розповіла, детально, не оминувши жодної подробиці. Патрік слухав. Певної миті, почувши Сюзаннин голос, прокинувся Роланд. Він підійшов, поглянув на неї в тьмяно-червоному світлі багаття, що ледь жевріло, і вже відводив погляд, коли щось змусило його різко повернути голову. Його очі округлилися. Аж до тієї миті Сюзанна не знала напевне, чи Роланд помітить відсутність нариву, бо припускала, що Патрікова магія настільки сильна, що може й зі стрільцевої пам’яті стерти спогади про нього.

— Сюзанно, твоє обличчя! Що сталося з твоїм…

— Цить, Роланде, якщо ти любиш мене.

Стрілець замовк. Сюзанна знову повернулася до Патріка і продовжила розповідь, тихо, але наполегливо. Патрік слухав, і мало-помалу в його погляді зайнялося світло розуміння.

Роланд без зайвих питань підкинув дров у багаття, і невдовзі їхній маленький табір яскраво засвітився під зорями.

Патрік написав питання — ощадливо, ліворуч від знака питання, що вже був на аркуші:

Яка висота?

Сюзанна взяла Роланда під лікоть і поставила його перед Патріком. Стрілець вивищувався над землею приблизно на шість футів три дюйми.[99] Вона попросила Роланда підняти її й поставила руку десь на три дюйми вище його голови. Патрік усміхнувся й кивнув.

— І глянь, що на них має бути. — Вона витягла з купки гілляк для багаття одну гілку. Переламала об коліно, щоб кінець був гострий. Знаки вона пам’ятала, та краще було про них довго не думати. Вона відчувала, що вони мають бути абсолютно правильні, інакше двері, які Патрік мав намалювати, відчинятимуться або в не потрібне їй місце, або не відчиняться взагалі. Отож, почавши малювати на землі, змішаній з попелом багаття, вона водила паличкою так швидко, як малював сам Патрік, не зупиняючись навіть на мить, щоб глянути бодай на один-єдиний символ. Бо озирнувшись на один символ, вона б зачепилася й стала б роздивлятися решту, і обов’язково добачила б якісь негаразди, й непевність охопила б її, наче хвороба. Можна було б випустити вперед Детту, нахабну, чорнороту Детту, котра не раз рятувала її в тяжку хвилину, щоб вона закінчила те, що Сюзанна почала, але це було надто ризиковано. У глибині душі вона не дуже довіряла Детті — та могла все спаскудити у найвідповідальнішу мить, без жодної причини, крім як утнути капость. І Роланду вона теж не довіряла, бо той підсвідомо міг бажати, щоб вона залишилася, а отже, зумисне припуститися помилки.

Тому вона швидко малювала на землі й у попелі, не замислюючись і не озираючись, і ось які знаки вийшли з-під кінчика її саморобного олівця:

— Незнайдені, — видихнув Роланд. — Сюзанно, що… як…

— Цить, — повторила вона.

Патрік схилився над альбомом і став малювати.

Шістнадцять

Сюзанна все роззиралася навколо в пошуках дверей, але коло світла, яке відкидало їхнє вогнище, було дуже маленьке, навіть після того, як Роланд підкинув дров. Маленьке порівняно з неосяжною темрявою прерій. Вона не бачила нічого. Повернулася до Роланда, прочитала у нього в очах німе питання і, поки Патрік малював, показала йому свій портрет, що його намалював юнак. І вказала на те місце, де була пляма нариву. Піднісши аркуш ближче до очей, Роланд нарешті роздивився сліди від гумки. Патрік дуже хитро замаскував витерте місце, і лише пильний розгляд допоміг стрільцеві його знайти. То було те саме, що шукати старий слід після багатоденного дощу.

— Не дивно, що старий постинав усі гумки, — сказав він, повертаючи портрет.

— Я теж так подумала.

Відтак, оминаючи подробиці, Сюзанна розповіла Роландові про свій спалах прозріння: якщо Патрік міг (принаймні в цьому світі) усувати створене гумкою, тоді, можливо, він здатен і створювати, малюючи. Коли вона згадала про стадо банноків, яке загадково перемістилося ближче, Роланд потер собі лоба, наче його мучив сильний головний біль.

— Я мав би це помітити. Мав би збагнути, що це означає. Я старію, Сюзанно.

Цю репліку вона пропустила повз вуха (бо вже її чула) і розповіла йому про сни з Едді та Джейком, не оминувши написів на сорочках, хор голосів, пропозиції гарячого шоколаду і наростання паніки у них в очах, коли минали ночі, а вона ніяк не могла збагнути, до чого спонукав цей сон.

— Чому ти раніше не розповіла мені про сни? — запитав Роланд. — Чому не попросила допомогти їх витлумачити?

Вона подивилася на нього впритул, думаючи, що мала рацію, не звернувшись по допомогу. Так — попри те, якого болю це могло йому завдати.

— Ти втратив двох. Хіба тобі хотілось би втратити й третю?

Роланд почервонів, помітно було навіть у світлі багаття.

— Ти погано про мене говориш, Сюзанно, і ще гірше думаєш.

— Можливо, — кивнула вона. — Якщо так, кажу вибач. Я й сама не знала, чого хочу насправді. Знаєш, в глибині душі я хочу побачити Вежу. Дуже хочу. А навіть якщо Патрік зможе намалювати Незнайдені двері й так зробити їх реальними, і я зможу їх відчинити, за ними буде несправжній світ. Про це говорять написи на сорочках в Едді та Джейка, я в цьому впевнена.

— Не треба так думати, — застеріг Роланд. — Як на мене, то реальність дуже рідко буває чорно-білою, не завжди обмежується тим, що «є» і чого «нема», «бути» і «не бути».

Патрік заухкав, і вони обоє глянули на нього. Він тримав альбом догори, повернув лицьовим боком до них, щоб показати свій малюнок. Сюзанна подумала, що Незнайдені двері відтворено бездоганно. Напису «ХУДОЖНИК» на них не було, і перехрещених олівців на металевій дверній ручці (гладенькій і блискучій) теж, але вони були не потрібні. Сюзанна не розповідала йому про ці прикмети, бо уві сні їх показали для її розуміння, щоб вона швидше все осягнула.

«Едді з Джейком хіба що карти мені не намалювали», — подумала вона. А ще подумала, чому все мало бути таким важким, чорт забирай, таким, чорт забирай,

(загадки і головоломки)

загадковим, розуміючи, що на це питання ніколи не знайде задовільної відповіді… та й взагалі така була людська доля, чи ж не так? Важливі відповіді здобувались нелегким шляхом.

Патрік знову заухкав, цього разу з питальними нотками. Зненацька Сюзанна усвідомила, що бідний хлопчина вмирає від хвилювання. І не без причини. Він щойно виконав своє перше замовлення і страх як хотів дізнатись, що про нього думає його patrono d’arte.

— Чудово, Патріку… грандіозно.

— Так, — погодився Роланд, беручи в художника альбом. Двері виглядали як точна копія тих, на які він натрапив на узбережжі Західного моря, бредучи в лихоманці й помираючи від отруйних укусів омаромонстрів. У стрільця склалося таке враження, що це нещасне без’язике створіння зазирнуло йому в голову й побачило там справжнє зображення тих дверей — фотеграффію.

А Сюзанна тим часом у відчаї роззиралася. Від нетерплячки вона на долонях і куксах поповзла до межі світла від багаття, за якою починалася темрява, і Роланд змушений був різко її гукнути та нагадати, що десь там причаївся Мордред, а пітьма — Мордредів найліпший друг.

І Сюзанна послухалася, хоч і згоряла від нетерпіння: відповзла від межі світла, бо дуже добре пам’ятала, що сталося з Мордредовою матір’ю-породителькою і як швидко це сталося. Відступатися було боляче, майже фізично боляче. Роланд казав їй, що побачити Вежу здалеку розраховує ближче до вечора наступного дня. Якщо на той час вона ще буде з ним, якщо побачить її разом з ним, то сила Вежі може виявитись нездоланною. Сила і чари. Вона розуміла, що наразі, маючи вибір між дверима й Вежею, обере двері. Та що ближче вони підходитимуть до Вежі, то більшою ставатиме її сила, пульсація в голові стане глибшою і принаднішою, все приємніше співатиме хор голосів, і обрати двері для Сюзанни буде непросто.

— Я їх не бачу, — у відчаї промовила вона. — Може, я помилилася. Може, й нема ніяких дверей, хай їм грець. Ох, Роланде…

— Не думаю, що ти помилилася. — У голосі Роланда вчувалася нехіть, але він говорив як людина, яка мусить виконати певну роботу чи сплатити борг. Та він і справді був у боргу перед цією жінкою: чи ж не він ухопив її за барки й витяг у цей світ, де вона спізнала мистецтво вбивства, закохалася і втратила близьких? Чи ж не він викрав її в світ горя? І якщо зараз він міг щось виправити, то був зобов’язаний це зробити. Бажання лишити її при собі (з ризиком для її життя) було суто егоїстичним і не гідним стрільця.

Але ще важливішим було те, що він дуже любив і поважав її. Думка про те, щоб розпрощатися з нею, останньою з його дивного й прекрасного ка-тету, важким тягарем лежала в нього на серці (чи то пак на тому, що від нього лишилося), але якщо вона цього хотіла, потребувала цього, то він зобов’язаний був вволити її бажання. І міг це зробити, бо помітив одну деталь у малюнку юнака, що вислизнула від Сюзанниної уваги. Точніше, не так саму деталь, як її відсутність.

— Поглянь-но, — м’яко промовив Роланд, показуючи їй малюнок. — Ти бачиш, Сюзанно, як він старався тобі догодити?

— Так! — гаряче погодилася вона. — Так, звичайно, бачу, але…

— По-моєму, на цей малюнок у нього пішло десять хвилин, тоді як зазвичай він витрачає на роботу (хоч вона й чудова) три, щонайбільше чотири хвилини, правда ж?

— Я тебе не розумію! — мало не закричала на нього Сюзанна.

Патрік підтягнув Юка поближче й пригорнув його до себе, нещасними очима дивлячись то на Сюзанну, то на Роланда.

— Він так старався зобразити те, що ти хотіла, що на малюнку є лише Двері. Вони стоять самі по собі, самотні на папері. Навколо них немає… немає…

Стрілець ніяк не міг підібрати потрібне слово. Але дух Ваннея сухо прошепотів його Роландові на вухо.

— Навколо них немає середовища!

Якусь мить Сюзанна лише збентежено дивилася на нього. Та потім у її очах зайнявся вогник розуміння. Роланд не став чекати: просто поклав свою здорову ліву руку Патрікові на плече і попросив зобразити перед дверима Сюзаннин маленький електроскутер, що з її подачі став називатися Хо Фат-III.

Патрік радо виконав прохання. І насамперед тому, що намалювати Хо Фат-III перед дверима було приводом скористатися гумкою. Цього разу він працював значно швидше (майже недбало, міг би сказати сторонній спостерігач), але стрілець, котрий сидів поряд з ним, міг би засвідчити, що Патрік не пропустив жодного штриха, зображаючи маленький візок. Закінчив він переднім колесом скутера і відсвітом од багаття на ковпаку маточини. Потім поклав олівця, і щойно він це зробив, як повітря задрижало. Роланд відчув поштовх вітру в обличчя. Язики багаття, що горіло рівним полум’ям, на мить коливнулися. І враз відчуття зникло. Полум’я знову горіло рівно. Але менш ніж за десять футів від багаття, за електричним скутером, стояли двері, що їх Роланд востаннє бачив у Кальї Брин Стерджис, у Печері голосів.

Сімнадцять

Сюзанна чекала до світанку. Попервах вона вбивала час, збираючи свої ґунна, та потім відклала їх убік. Яка користь буде їй у Нью-Йорку від цих мізерних пожитків (не кажучи вже про маленьку сирицеву сумку, в якій вони лежали)? Люди її засміють. Хоча вони в будь-якому разі її засміють… а може, уздрівши її, заверещать і втечуть. Та Сюзанна Дін, яка нізвідки вигулькне в Сентрал-парку, для більшості люду виглядатиме не як випускниця коледжу чи спадкоємиця великого багатства, та навіть не як Шина, королева джунглів, на жаль. Ні, цивілізовані городяни вирішать, що вона втекла з цирку потвор. А щойно вона вийде в ці двері, чи буде в неї змога повернутись? Нізащо. Нізащо в житті.

Тож вона відклала свої ґунна і просто чекала. А коли на обрії зажевріла перша бліда смуга світла, гукнула Патріка й запитала, чи не хоче він піти з нею. Назад до того світу, з якого ти родом, чи дуже на нього схожого, сказала вона йому, хоч і знала, що він того світу не пам’ятав узагалі — чи то його забрали звідти малим, чи то травма від викрадення виявилась надто сильною і стерла йому пам’ять.

Патрік глянув на неї, потім перевів погляд на Роланда, котрий сидів навпочіпки й дивився на нього.

— Чи так, чи так, синку, — сказав стрілець. — Малювати ти зможеш у обох світах, правду тобі кажу. Але там, куди йде вона, буде більше людей, які зможуть належно тебе оцінити.

«Він хоче, щоб Патрік залишився», — розсердилася Сюзанна. Але Роланд подивився на неї й ледь помітно хитнув головою. Вона не була певна, але їй здалося, що це означало…

Ні, не здалося. Вона зрозуміла, що це означало. Роланд дав їй знати, що він приховує свої думки від Патріка. І свої бажання. Вона не раз бачила, як стрілець каже неправду (особливо віртуозно він брехав перед мешканцями Кальї Брин Стерджис на всезагальних зборах перед приходом Вовків), але їй він не брехав ніколи. Детті — можливо, але не їй. І не Едді. І також не Джейкові. Були часи, коли він не до кінця всю правду їм розповідав, але щоб відверто брехати… Ні. Вони були ка-тетом, і Роланд вів з ними відкриту гру. Слід віддати дияволу належне.

Зненацька Патрік узяв свій альбом і швидко нашкрябав щось на чистому аркуші. Потім показав їм:

Я залишаюся. Страшно ітти ще кудась.

А щоб підкреслити вагомість написаних слів, він розтулив рота й показав відсутність язика.

На обличчі Роланда відбилося полегшення, чи їй це лише здалося? Якщо так, то вона ненавиділа його за це.

— Гаразд, Патріку, — мовила вона, силкуючись не виказати голосом емоцій, що її переповнювали. Навіть потяглася й погладила його по руці. — Я тебе розумію. Але, хоч люди справді бувають жорстокі… жорстокі та злі… є на світі чимало й добрих людей. Послухай: я піду лише на світанку. Якщо доти передумаєш, пропозиція в силі.

Патрік швидко кивнув. «Радий, що я не тисну на нього, аби передумав, — сердито подумала Детта. — А старий білопикий, певно, вдячний мені!»

«Замовкни», — цитьнула на неї Сюзанна, і, о диво, Детта послухалася.

Вісімнадцять

Але коли на зміну ночі прийшло світання (і вони побачили невелике стадо банноків, що паслося милі зо дві віддалік), Сюзанна все-таки випустила Детту на волю. Ба більше: вона дозволила Детті перебрати контроль на себе. Так їй було легше — менш боляче розставатися. То Детта востаннє прогулялася довкола їхнього табору, востаннє дихала цим світом за них обох і дбайливо зберегла ці спогади у спільній пам’яті. То Детта на зашерхлих долонях обійшла двері довкола, зазирнула спершу з одного боку, тоді з іншого, і ззаду не побачила геть нічого. Патрік підійшов до неї з одного боку, Роланд з іншого. Художник ухнув від несподіванки, коли побачив, що двері зникли. Роланд промовчав. Юк підійшов до того місця, де були двері, понюхав повітря… і пройшов просто крізь них, якщо дивитися з іншого боку. «Якби ми були на тій стороні, — подумала Детта, — побачили б, як він проходить крізь двері, як у хвокусі».

Вона повернулася до Хо Фат-III, на якому вирішила в’їхати через двері до Нью-Йорка. Звісно, якщо двері відчиняться. Смішно ж буде, якщо виявиться, що вони замкнені. Роланд хотів було підсадити її на сидіння, але вона грубо відмахнулася від нього й вибралася сама. Натиснула на червону кнопку біля керма, і електричний мотор скутера тихо забурчав. Стрілка, що показувала рівень заряду акумулятора, ще коливалася в зеленій зоні. Вона повернула важіль на правій ручці і повільно покотила до зачинених дверей з ієрогліфами, що означали «НЕЗНАЙДЕНІ». Зупинилася, коли гострий ніс скутера вже мало не вперся в двері.

Повернулася до стрільця з силуваною усмішкою.

— Ну все, Роланде… тут я з тобою і розпрощаюся. Довгих днів і приємних ночей. Бажаю тобі дійти до твоєї клятої Вежі та…

— Ні, — раптом сказав він.

Сюзанна подивилася на нього. Детта подивилася на нього, її очі яскріли від гніву і водночас сміялися. Кидали йому виклик, щоб спробував вигнати її тепер, коли вона була за головну. Ану ж давай, білопикий, побачимо, як ти це зробиш.

— Що? Що ти там надумав, здорованю?

— Я не хочу прощатися з тобою отак, після всього, — сказав стрілець.

— Ти про що?

— Ти знаєш.

Вона виклично похитала головою. Нє.

— Передовсім, — сказав він, ніжно беручи її загрубілу в дорозі ліву руку в свою скалічену правицю, — є ще один, кому належить вибір: піти чи зостатися, — і це не Патрік.

Вона спантеличено дивилася на стрільця. А потім опустила погляд на певну пару очей із золотистими облямівками, певну пару нашорошених вух і зрозуміла. Вона геть забула про Юка.

— Якщо його спитає Детта, він точно залишиться, бо її він завжди недолюблював. Але якщо запитає Сюзанна… навіть не знаю.

І враз Детта зникла. Рано чи пізно вона б повернулася — Сюзанна розуміла, що ніколи до кінця не позбудеться Детти Волкер, але й не нарікала на це, бо більше не хотіла її спекатися, — та наразі щезла.

— Юку? — м’яко спитала вона. — Дорогенький, хочеш піти зі мною? Можливо, ми знайдемо там Джейка. Нехай він буде трохи інакший, та все одно…

І Юк, який мовчав усю дорогу, поки вони перетинали Погані Землі, Білі Землі Емпатики й відкриті пасовиська, раптом заговорив.

— Ейк? — спитав він, але непевно, наче ледь пам’ятав, хто то такий, і в неї обірвалося серце. Вона клялася собі, що не заплаче, Детта була її твердою гарантією, що вона не заплаче. Але тепер Детта зникла, і на очі їй навернулися сльози.

— Джейк, — сказала вона. — Ти пам’ятаєш Джейка, сонечко, я знаю, що пам’ятаєш. Джейка й Едді.

— Ейк? Ед? — Трохи впевненіше. Він справді пам’ятав.

— Ходімо зі мною, — запросила Сюзанна, і Юк смикнувся, наче хотів вистрибнути до неї на скутер. Та потім, гадки не маючи чому, вона додала: — Цей світ не єдиний, існують інші.

Щойно ці слова зірвалися з її вуст, як Юк зупинився, мов укопаний. Сів. Потім знову підвівся, й Сюзанна відчула миттєву надію: можливо, у них ще був шанс бути маленьким ка-тетом, дан-тете-тетом, у якійсь версії Нью-Йорка, де люди їздили на «такуро-спірит» і фотографувалися з пляшками «нозз-а-ли» на камери «Шиннаро».

Але Юк подріботів назад, до стрільця, і сів коло його зношеного чобота. Далеку ж відстань здолали ті чоботи, ой далеку. Милі й колеса, колеса й милі. Та вже зовсім скоро скінчиться їхнє ходіння.

— Олан, — промовив Юк, і остаточність, що прозвучала в його дивному тихому голосі, каменем лягла Сюзанні на серце. Розлючена, вона повернулася до старого чоловіка з великим пістолем на поясі.

— От тобі, маєш, — сказала вона. — У тебе свої маленькі чари, чи не так? Привабив до себе Едді, і той помер один раз, Джейка — і Джейк пережив пару смертей. Тепер Патрік, і навіть пухнастик. Що, щасливий?

— Ні, — відказав стрілець, і вона побачила, що це правда. Ще ніколи в житті їй не доводилося бачити на людському обличчі такого глибокого смутку і такої самотності. — Ніколи я не був такий далекий від щастя, Сюзанно з Нью-Йорка. Може, передумаєш і залишишся? Може, пройдеш останній відрізок зі мною? Отоді я був би щасливий.

На якусь мить їй захотілося погодитися. Просто розвернути скутер від дверей (односкерованих, без жодних гарантій) і піти з ним до Темної вежі. Ще один день — і вони будуть на місці, а сьогодні опівдні можуть стати табором, тоді до Вежі прийдуть завтра при заході сонця, як він і хотів.

Та потім вона згадала свій сон. Спів голосів. Молодого чоловіка, який простягав їй чашку гарячого шоколаду, смачного, mit schlag.

— Ні, — тихо відмовилася вона. — Я вхоплюся за соломинку і піду.

Спершу вона подумала, що він їй не перешкоджатиме — просто погодиться й відпустить. Та за мить його гнів, ні, його відчай, прорвався болісним вибухом.

— Але ж ти нічого не знаєш напевне, Сюзанно! А що, як той сон — лише омана й чари? Що, як навіть крізь відчинені двері ти побачиш лише оману й чари? Що, як ти в’їдеш прямісінько в порожнечу тодешу?

— Тоді я осяю темряву думками про тих, кого люблю.

— Це може допомогти, — згодився він, і більшої гіркоти в його голосі вона ніколи не чула. — Перші десять років… чи двадцять… чи сто. А далі? Як щодо подальшої нескінченності? Подумай про Юка! Думаєш, він забув Джейка? Та нізащо! Нізащо! Сто разів нізащо! Він відчуває, що щось не так. Сюзанно, не йди. Благаю тебе, не йди. Якщо це допоможе, я на коліна стану. — І на Сюзаннин превеликий жах, він почав опускатися на коліна.

— Це не допоможе. І якщо ми бачимо одне одного востаннє… а серце підказує мені, що це так… я не хочу запам’ятати тебе навколішках. Ти ніколи не був з тих, хто стає на коліна, Роланде, сину Стівена, і я не хочу тебе таким побачити. Я хочу запам’ятати, як ти твердо стоїш на землі, як тоді, в Кальї Брин Стерджис. Як ти стояв з друзями на Єрихонському пагорбі.

Роланд підвівся й підійшов до неї. На якусь мить їй здалося, що він хоче затримати її силоміць, і вона злякалася. Та стрілець лише на мить торкнувся долонею її руки й швидко прийняв долоню.

— Дозволь спитати тебе ще раз, Сюзанно. Ти впевнена?

Вона зазирнула собі в душу й зрозуміла, що впевнена. Розуміла вона також і ризик, на який іде, але так — вона була впевнена. А чому? Бо шлях Роланда був шляхом револьвера. Він ніс смерть усім, хто їхав верхи чи йшов пішки поряд з ним. Він уже не раз це доводив, з найперших днів свого походу… ні, ще раніше, звідтоді, як підслухав, що кухар Гекс замірявся на зраду, і цим самим підписав йому вирок — смерть у зашморгу. Все це стрілець робив в ім’я добра (в ім’я Білості, як сам казав), Сюзанна в цьому не сумнівалася, та легше від цього не ставало: Едді лежав у могилі в одному світі, Джейк — в іншому. Та сама доля чекала на Юка і нещасного Патріка: сумніватись у цьому не доводилось.

Як і в тому, що їхні смерті не забаряться.

— Я впевнена.

— Гаразд. Поцілуєш мене?

Вона взяла його за плечі, наблизила до себе і притулилася губами до його губ. А коли вдихнула, то ввібрала в себе подих тисячі років і десяти тисяч миль. І так, відчула смак смерті.

«Але не для тебе, стрільцю, — подумала вона. — Для інших, але ніколи не для тебе. Я втечу від твоїх чарів, і хай мені добре ведеться».

І першою відсторонилася.

— Можеш відчинити мені двері? — попрохала вона.

Роланд підійшов до дверей, узявся за ручку, і вона легко повернулася в його руці.

Війнуло холодним повітрям, вітерець розвіяв Патрікове довге волосся і приніс з собою кілька сніжинок. Крізь двері Сюзанна бачила зелену траву, вкриту легкою памороззю, стежину і залізну огорожу. Голоси співали «Що то за дитя», точнісінько як у її снах.

Там міг бути Сентрал-парк. Так, міг бути Сентрал-парк якогось іншого світу, не того, звідки вона була родом, та досить близького в часі, щоб вона й відрізнити не могла.

А може, як сказав стрілець, то була омана.

І на неї чекала темрява тодешу.

— Цілком імовірно, що то омана, — промовив Роланд, очевидно, прочитавши її думки.

— Життя — це омана, а кохання — чари, — відповіла вона. — Може, ще стрінемося, на галявині, де закінчується земний шлях.

— Якщо ти так кажеш, най так і буде. — Роланд виставив уперед праву ногу, вгородивши стесаний каблук у землю, і вклонився їй. Юк заплакав, але зі свого місця біля стрільцевої лівої ноги не зрушив. — Прощавай, моя люба.

— Прощавай, Роланде. — Вона повернулася обличчям до дверей, глибоко вдихнула і натиснула на газ маленького скутера. Він легко покотив уперед.

— Зажди! — закричав Роланд, але вона не озирнулася, не глянула на нього. Скутер заїхав у двері, й вони зачинилися з рівним красномовним стукотом, що його стрілець так добре знав, що його так часто чув уві сні, охоплений гарячкою, під час довгих мандрів узбережжям Західного моря. Звуки співу стихли, лише вітер прерій самотньо завивав довкруги.

Роланд з Ґілеаду сів перед дверима, що вже здавалися старими й незначущими. Вони не відчиняться більше ніколи. Він сховав обличчя в долонях. І подумав, що якби ніколи їх усіх не любив, то зараз не почувався б таким самотнім. А проте, носячи на душі тягар багатьох жалів, навіть зараз не шкодував, що його серце знову ожило.

Дев’ятнадцять

Згодом — бо завжди буває «згодом», чи не так? — він зготував сніданок і змусив себе з’їсти свою порцію. Патрік поїв з апетитом і, поки Роланд збирався, відійшов справити нужду.

Третя тарілка стояла повна.

— Юк? — підсовуючи їжу пухнастикові, запитав Роланд. — Може, хоч трохи поїси?

Юк глянув на тарілку й зробив два тверді кроки назад. Роланд кивнув і викинув усе, що на ній було, в траву. Може, Мордред нагодиться і знайде собі щось до смаку.

Рушили, коли сонце вже підбилося високо. Роланд тягнув Хо Фат-II, а Патрік ішов поряд, опустивши голову. І невдовзі пульс Вежі знову виповнив голову стрільця. Вже дуже близько. Та рівна ритмічна сила витіснила в нього з голови всі думки про Сюзанну, і він цьому радів. Він повністю віддався цьому пульсові й дозволив йому забрати всі його думки й печалі.

Комала-кам-кам, співала Темна вежа десь близько за обрієм. Комала-кам-кам, прийди, стрільцю, не зволікай.

Комала-кам-Роланде, твоїм мандрам видно край.

Один

Дан-тете спостерігав, як довговолосий хлопець, з яким вони нині мандрували, ухопив Сюзанну за плече й показав помаранчевих гобів, що танцювали віддалік. Мордред бачив, як вона круто розвернулася, витягаючи один з револьверів Білого Татка. Далекоглядні скляні очі, що їх він знайшов у хатині з провулка Дивака, миттєво затремтіли в Мордредовій руці: так сильно йому хотілося, щоб Матуся-Галка застрелила художника. Як би її після цього гризло почуття провини! Як лезо тупої пилки, от як! Могло навіть статися, що жах від скоєного змусив би її приставити дуло револьвера собі до скроні й удруге натиснути на гачок. І як би Білому Таткові сподобалося прокинутися й побачити таку картину?

Ох, усі діти — такі мрійники.

Цього не сталося, ясна річ, але менше з тим — поспостерігати там було за чим. Проте роздивитися Мордред зміг не все. Бо бінокль у нього в руках тремтів не лише від збудження. Він був тепло вдягнений (тіло прикривали шари людського одягу Дандело), та ніяк не міг зігрітися. Хоча іноді його кидало в жар. Та не зважаючи на те, холодно йому було чи жарко, він тремтів, як беззубий стариган біля коминка. І відколи він пішов з хатини Джо Коллінза, цей стан справ що далі, то погіршувався. Гарячка шаленіла у нього в кістках, як заметіль. Мордред більше не хотів їстоньки (бо Мордред більше не мав апетиту), але Мордред був хворенький, хворенький, хворий.

Насправді Мордред боявся, що помирає.

Попри це, він з великою цікавістю спостерігав за тим, що діялося в таборі у Роланда. І щойно стрілець підкинув у багаття дров, стало значно видніше. Він побачив, як нізвідки з’явилися двері, хоча знаків на них прочитати не зміг. Він розумів, що їх намалював і оприявнив Художник. Що ж за божественний талант! Мордред жадав з’їсти його — ану ж раптом цей дар передався б і йому? У цьому він, звісно, сумнівався, бо духовний бік канібалізму занадто переоцінювали, але пересвідчитися самому не завадило б.

Він спостерігав за їхньою бесідою. Бачив (і розумів також), як вона благала Художника й Цуцика піти з нею, як скиглила, вмовляючи

(ходімо зі мною, щоб мені не було там самотньо, ходімо, будь хорошим хлопчиком, обидва будьте хорошими хлопчиками, пхиньк-пхиньк)

і тішився з її прикрощів та гніву, коли хлопець і звір обидва відхилили прохання. Мордред радів навіть попри те, що це ускладнювало йому завдання. (Трішечки ускладнювало: справді-бо, чим йому зможуть завадити німий юнак і пухнастик-шалапут, коли він перекинеться на павука й нападе на них?) На мить йому навіть здалося, що від люті вона застрелить Білого Татка з його власного револьвера, а цього Мордред не хотів. Старий Білий Татко мусив дістатися йому, Мордреду. Так сказав голос із Темної вежі. Нехай він був хворий, нехай помирав, але Старий Білий Татко все одно мав стати його їжею, а не Матусі-Галки. Атож, вона б кинула м’ясце гнисти, навіть ні разу не відкусивши! Але вона його не застрелила, а поцілувала! Мордред навіть дивитися на таке не хотів, бо від цього його ще більше нудило, тож бінокля відклав. Він лежав у високій траві серед вільх, тремтів, відчував холод і жар та щосили намагався не виблювати (увесь минулий день він тільки те й робив, що срав і блював, аж поки від такого подвійного, в обидва боки одночасно, навантаження йому не розболілися м’язи живота, а з горла вже не вилітало нічого, крім густого слизу, а з заду лише рідка коричнева гнойовиця та лунке пердіння), а коли знову подивився в бінокль, то хвіст маленького електричного візка Матусі-Галки вже зникав у дверях. Довкола візка щось кружляло: може, курява, але Мордред подумав, що то сніг. Ще хтось співав, і від цього співу його нудило не менше, ніж від поцілунку між Матусею-Галкою і Старим Білим Татком-стрільцем. Потім двері за нею захряслися, співи змовкли, а стрілець просто сів і втопив обличчя в долоні, пхиньк-пхиньк, хлип-хлип. До нього підійшов шалапут і поклав йому на чобіт свою довгу пику, наче втішаючи. Як мило, як до ригачки мило. На той час уже розвиднілося, і Мордред трохи задрімав. А прокинувся від голосу Старого Білого Татка. Вітер віяв якраз у той бік, де Мордред ховався, тож і слова долинали до його вух досить-таки чітко. «Юк? Може, хоч трохи поїси?» Але шалапут не схотів, і стрілець викинув їжу, яка призначалася малому пухнастому звіру. Пізніше, коли вони пішли (Старий Білий Татко тягнув візка, якого їм зробив робот, важко плентався вибоїнами дороги до Вежі, згорбившись і похиливши голову), Мордред прокрався до місця їхнього табору. Трохи розкиданого харчу він таки з’їв (якщо Роланд хотів згодувати ту їжу шалапуту, то отруєна вона не була), але вдовольнився трьома-чотирма шматочками м’яса, знаючи, що більше їжі його кишки не приймуть і він вивергне її усю з себе через дві дірки. А цього він допустити ніяк не міг. Йому потрібно було набиратися хоч трохи сил, інакше він буде заслабкий, щоб за ними йти. А йти він мусив, мусив ще трохи протриматися ближче до них. Усе мало скінчитися сьогодні ввечері. Повинно було скінчитися, бо завтра Старий Білий Татко дійде до Темної Вежі, а там уже буде запізно. Йому це підказувало серце. Мордред теж плентався, як Роланд, але ще повільніше. Час від часу він згинався навпіл, бо живіт хапала судома, і його людським тілом пробігав дрож, а до шкіри підступала й знову відступала чорнота. Важке пальто випиналося, коли на волю намагалися прорватися додаткові ноги, і знову опадало, бо Мордред, скрегочучи зубами й стогнучи від натуги, стримував їх силою волі. Одного разу він загидив штани смердючою коричневою гнойовицею, іншого разу встиг ті штани спустити, але все одно йому було по цимбалах. Його що, на Бал Жнив запросили? Ха-ха! Якщо так, то запрошення загубилося десь на пошті. Пізніше, коли час буде напасти, він випустить маленького Багряного Короля на волю. Але якщо це станеться зараз, то майже сто відсотків, що перекинутися назад на людину він не зможе. Йому забракне для цього сили. Швидший обмін речовин у павука розжене хворобу тілом, як сильний вітер роздмухує з маленького вогнища пожежу, що пожирає ліс, і те, що досі вбивало повільно, знищить його дуже швидко. Тож Мордред боровся, і вже опівдні йому трохи полегшало. Пульс Вежі тепер відчувався сильніше, він пришвидшувався, набирав обертів. Як і голос його Червоного Татка. Він підхльоскував Мордреда, підганяв, шоб той лишався на відстані, з якої зручно буде завдати удару. Старий Білий Татко-стрілець ось уже багато тижнів спав уночі щонайбільше по чотири години, бо змушений був по черзі стояти на варті з Матусею-Галкою, яка вже відлетіла. Але Матусі-Галці не доводилося тягти візка, чи не так? Атож, вона тільки їхала на ньому, як Королева Лайна з Гівносхилу, еге ж! А це означало, що Старий Білий Татко-стрілець був страх який змучений, незважаючи навіть на Вежу, яка пульсувала й тягла його вперед. Сьогодні вночі Старому Білому Таткові доведеться або довірити першу варту Художникові й Цуцику, або стояти самому. Мордред думав, що зможе витримати ще одну ніч без сну, просто тому, що знав: до наступної ночі не доживе. Він підбереться ближче, як попередньої ночі. Стежитиме за їхнім табором через окуляри старого чудовиська, ті, що для далекого бачення. А коли вони поснуть, він востаннє перемінить подобу й кинеться на них. Хе-хе! Старий Білий Татко може так і не прокинутись, але Мордред дуже сподівався, що він прокинеться. Аж насамкінець. Рівно на стільки, щоб збагнути, що з ним відбувається. Рівно на стільки, щоб зрозуміти, що його син забирає його з собою в країну смерті, й саме тоді, коли всього-навсього кілька годин відділяли його від омріяної Вежі. Мордред стиснув руки в кулаки й побачив, що пальці почорніли. Відчув жахливий, проте приємний свербіж у боках, де намагалися прорватися павучі лапи — сім замість восьми, завдяки поганючій Матусі-Галці, що була вагітна й не-вагітна водночас, хай вона гниє під свої верески в тодеші до кінця віків (чи доти, доки її не знайде хтось із Великих, які там ховаються). Мордред щосили боровся, щоб не перетворитись, і водночас прагнув зміни. Врешті-решт гору взяла боротьба — бажання перетворитись відступило. Він переможно випустив гази, але вийшло лише підпустити довгого й смердючого шептунчика. Його дупа була тепер як поламаний акордеон, що більше не міг грати, лише зітхав. Пальці знову набули звичайного рожевувато-білого кольору, і сверблячка у боках припинилася. Перед очима все пливло і кружляло від гарячки, маленькі ручки (більше схожі на сірники) вкривалися сиротами й боліли. Голос Червоного Татка був іноді гучний, а іноді — ледь чутний, але він звучав постійно: «Іди до мене. Біжи до мене. Поквап своє подвійне єство. Прийди-комала, мій хороший сину. Разом ми повалимо Вежу, згасимо все світло і владарюватимемо над темрявою разом.

Прийди до мене.

Прийди».

Два

Безперечно, ті троє, хто залишився (четверо, враховуючи самого Мордреда), вислизнули з-під парасольки ка. Відтоді, як відступив Прим, не було такої істоти, як Мордред Дескейн: частково г’юм, частково — породження того густого й міцного бульйону. Авжеж, під владою ка подібна істота просто не могла б померти від такої банальщини, як харчове отруєння.

Роланд міг би йому сказати, що не можна їсти те, що валялося в снігу біля Данделового сараю, і Роберт Браунінг міг би, якщо вже на те. Лиха чи ні, справжня чи несправжня кобила, Ліппі (ймовірно, своє ім’я вона отримала на честь іншої, відомішої поеми Браунінга «Фра Ліппо Ліппі») була хвора, коли Роланд поклав край її життю, пустивши кулю в голову. Але Мордред, коли натрапив на істоту, що принаймні мала вигляд коня, був у павучій подобі, тож ніхто й ніщо не могло завадити йому з’їсти м’ясо. І лише знову повернувшись до людської форми, він стривожено подумав, чому на сухоребрій старій кобилі Дандело виявилося так багато м’яса, чому воно було таке м’яке й тепле, таке повне незагуслої крові. Як не крути, а труп пролежав у сніговому заметі кілька днів. Він мав би заморозитися.

Потім Мордред почав блювати. Далі його охопила лихоманка, а з нею — боротьба за те, щоб не перемінити подоби, поки він не підбереться до Старого Білого Татка досить близько, щоб роздерти його навпіл. Істота, чию появу пророцтва передбачили тисячі років тому (здебільшого їх наляканим шепотом передавали з вуст у вуста люди манні), істота, що мала вирости напівлюдиною, напівбогом, істота, яка мала уздріти кінець людства й повернення Приму… ця істота нарешті прийшла на світ — у подобі наївної лихої дитини, яка тепер помирала, обжершись отруєної конини.

Аж ніяк не могло бути до цього причетним ка.

Три

Того дня, коли їх покинула Сюзанна, Роланд і двоє його супутників пройшли небагато. Навіть якби стрілець не спланував свій шлях таким чином, щоб прийти до Вежі при заході сонця наступного дня, він не зміг би подолати значну відстань. Він був у розпачі, самотній і смертельно втомлений. Патрік теж втомився, але він принаймні міг за бажання їхати у візку, а того дня це бажання його не полишало: він то дрімав, то малював, то проходив трохи пішки й знову залазив у Хо Фат-II, щоб поспати.

Потужний пульс Вежі Роланд відчував головою і серцем, її прегарна пісня вабила до себе тисячею голосів, але навіть це не могло прогнати свинцеву втому з його кісток. Аж раптом, шукаючи тінисту місцинку, де вони могли б пополуднувати (бо вже була середина дня), він побачив щось таке, що миттєво змусило його забути про втому й печаль.

На узбіччі дороги росла дика троянда, на перший погляд — точнісінька копія тієї, з пустища. Квітнучи, вона немовби кидала виклик порі року, ранній весні, як визначив її Роланд. Її пелюстки зовні були світло-рожеві, а всередині — темні, червоногарячі. Такий колір, подумав він, має бажання серця. Він упав перед трояндою навколішки, наблизив вухо до коралового бутона й прислухався.

Троянда співала.

Втома не залишила його, як це завжди буває з утомою (принаймні на цьому боці могили), але самотність і смуток, хай навіть ненадовго, відступили. Стрілець зазирнув у бутон і побачив жовту серединку, таку яскраву, що засліплювала очі й він не міг на неї дивитися.

«Ґанова брама, — подумав він, сам не розуміючи, що має на увазі, але впевнений, що це правда. — Еге ж, Ґанова брама, от що воно таке».

Ця троянда відрізнялася від тієї, що росла на пустищі, однією суттєвою рисою: довкола неї не витало відчуття хвороби, й слабкі голоси дисгармонії зникли. Ця троянда буяла здоров’ям, була сповнена світла й любові. Вона та решта її сестер… вони… вони напевно…

Вони живлять Промінь, чи не так? Своїми піснями й пахощами. А Промінь живить їх. Це живе силове поле, що віддає й бере енергію та розходиться від Вежі. Ця троянда — лише перший передвісник. На Кан'-Ка Но Рей їх десятки тисяч, не менше.

Від думки про їхню кількість Роланд відчув такий незмірний подив, що мало не знепритомнів. Та потім прийшла інша думка і вона сповнила його гнівом та страхом. Єдиний, хто міг споглядати те величне червоне укривало, був несповна розуму. Його б воля, він би вмить, не змигнувши оком, вигубив їх усі.

Хтось нерішуче постукав його по плечі. Патрік. Під ногами в нього сидів Юк. Хлопець показав на трав’янисте узбіччя біля троянди, а відтак жестами зробив вигляд, наче їсть. Показав на троянду і зробив вигляд, що малює. Роланд їсти не хотів, але друга хлопцева думка припала йому до душі.

— Так, — кивнув він. — Ми тут перекусимо, а потім я трохи перепочину, поки ти малюватимеш троянду. Зробиш два малюнки, добре, Патріку? — Він підняв два вцілілі пальці, щоб Патрік не подумав, що почув щось не так.

Насупившись, юнак схилив голову набік — не розумів. Його волосся блискучим водоспадом падало на плече. Роланд згадав, як Сюзанна, не слухаючи бурхливих Патрікових протестів, мила йому голову в струмку. Сам стрілець би ніколи до цього не додумався, але вигляд у юнака став набагато кращий. Дивлячись тепер на це блискуче волосся, він засумував за Сюзанною, і розвіяти цей смуток не допомагала навіть пісня троянди. Сюзанна прикрашала його життя. Але зрозумів він це лише тоді, коли вона пішла назавше.

Утім, залишився Патрік, шалено талановитий, але жахливий тугодум.

Роланд показав на альбом, потім на троянду. Патрік кивнув — цю частину він зрозумів. Відтак стрілець підняв два пальці на здоровій руці й знову тицьнув у альбом. І цього разу Патрікове обличчя просвітліло. Він показав на троянду, на альбом, на Роланда і зрештою на самого себе.

— Правильно, великий хлопчику, — похвалив Роланд. — Один малюнок для тебе, другий — для мене. Гарна троянда, правда?

Патрік палко кивнув і, не гаючи часу, взявся до роботи, поки Роланд розчищав галявинку. І знову стрілець наповнив три тарілки, і знову Юк відмовився їсти. А коли Роланд зазирнув у глиб золотисто-чорних очей пухнастика, то побачив там порожнечу, втрату, і в глибині душі образився. Відмовлятися від їжі Юкові не можна було: він і так уже надто схуд. Зносився у поході, сказав би Катберт з усмішкою. Якщо так і далі піде, то його доведеться приводити до тями нашатирем і нюхальними солями. Але перед стрільцем була не манірна дама.

— Чому ти так на мене дивишся? — сердито спитав Роланд у шалапута. — Як хотів піти з нею, то треба було йти, коли тобі пропонували! Нащо тепер кидати на мене ці зажурені погляди?

Юк ще якусь хвилю не відводив погляду, і Роланд зрозумів, що образив малого. Безглуздо, але правда. Шалапут підвівся і побрів геть, підібгавши карлючку хвоста. Роланд хотів було гукнути його, але то було б ще безглуздіше. Що він збирався зробити? Вибачитися перед пухнастиком-шалапутом?

Стрілець сердився, йому було ніяково — до того, як витяг Едді, Сюзанну й Джейка з Америки, він ніколи такого не відчував. До них він не відчував майже нічого, і, попри всі недоліки такого збідненого життя, по-своєму то було непогано. Принаймні не доводилося гаяти час на роздуми про те, чи слід тобі вибачитися перед твариною за те, що розмовляв з нею різким тоном, о боги.

Роланд присів навпочіпки біля троянди, нахилився до потоку заспокійливої сили її пісні й палаючого світла — здорового світла — у серединці. Та потім на нього заухкав Патрік, жестами відганяючи стрільця, щоб не затуляв натурниці. Це лише посилило відчуття розгубленості й роздратування, але стрілець мовчки відійшов. Зрештою, він сам попросив Патріка намалювати троянду, хіба ні? Якби поряд була Сюзанна, подумав він, то вони б з нею перезирнулися з веселим розумінням, як батьки через вибрики малої дитини. Та, звісно, її поряд не було. Остання з їхнього ка-тету, вона теж пішла.

— Ну що, теперка ти трояндочку ліпше видиш? — пародіюючи Детту, спитав він. Хотів піддражнити Патріка, але прозвучали його слова сердито. Сердито і втомлено.

Та Патрік ніяк не відреагував на різкі нотки в голосі стрільця. «Мабуть, і не зрозумів, що я сказав», — подумав Роланд. Німий хлопчисько сидів, схрестивши ноги й поклавши на них свій альбом. Наполовину порожня тарілка стояла, забута, збоку.

— Малювати малюй, але їсти теж не забувай, — нагадав Роланд. — Дивись мені. — Винагородою за турботу для нього був ще один неуважний кивок, тож стрілець здався. — Патріку, я ляжу подрімаю. Вечір буде довгий. — «А ніч — ще довша», — додав він подумки… але втішав себе тим самим, що й Мордред: ця ніч, найпевніше, буде остання. Він не знав, що чекало на нього в Темній вежі на краю трояндового поля, але навіть якщо йому вдасться знищити Багряного Короля, це був його останній перехід — у цьому стрілець не сумнівався. Він не вірив, що зможе піти з Кан’-Ка Но Рей, та це його влаштовувало. Він дуже втомився. І сумував, незважаючи на заспокійливу силу троянди.

Роланд з Ґілеаду затулив очі рукою і миттєво поринув у сон.

Чотири

Спав він недовго: його розбурхав Патрік, бо його розпирала дитяча нетерплячка показати перший малюнок троянди. Судячи з розташування сонця, минуло не більше десяти хвилин, чверть години щонайбільше.

Як і всі Патрікові малюнки, цей таїв у собі якусь дивовижну силу. Патрік зобразив троянду як живу, хоча малював лише олівцем і більш нічим. Та все одно Роланд волів би ще годину поспати, ніж вправлятися у поціновуванні мистецтва. Проте він схвально кивнув, бо поклявся собі більше не бурчати в присутності такої прекрасної квітки, і Патрік радісно всміхнувся, задоволений навіть з такої дещиці. Він перевернув аркуш і заходився знову малювати троянду. По картинці для кожного з них, як Роланд і просив.

Стрілець міг би заснути знову, але чи був у цьому сенс? За кілька хвилин німий хлопець впорається й з другим малюнком і тільки розбудить його. Тож натомість стрілець підійшов до Юка і погладив його по густій шубці, що робив украй нечасто.

— Малий, вибач, що я з тобою грубо обійшовся, — сказав Роланд. — Не хочеш бодай словом мене насварити?

Та Юк не схотів.

За чверть години Роланд знову зібрав ті кілька речей, які виймав з візка, поплював на долоні й узявся за ручки. Візок уже був легший, мусив бути легший, але здавався важчим.

«Звісно, він важчий, — подумав стрілець. — У ньому лежить моє горе. Всюди, куди б я не йшов, тягну його за собою, отак-от».

А невдовзі у Хо Фат-II сидів ще й Патрік Денвіл. Він заліз на візок, вмостився в ньому, як у гніздечку, і майже одразу заснув. Роланд повільно брів далі, понуривши голову, і його тінь ззаду все видовжувалася. Юк ішов поряд.

«Ще одна ніч, — думав стрілець. — Ще ніч, а потім ще день, і все. Так чи інакше».

Він дозволив пульсу Вежі й співу голосів наповнити голову й полегшити ходу… бодай трохи. Тепер троянди траплялися частіше, дюжини їх росли обабіч дороги й прикрашали собою нудну місцевість. Декілька кущиків примудрилося вирости на самій дорозі, й Роланд обережно їх обминув. Навіть попри величезну втому, він не міг допустити, щоб бодай одна з них загинула, розчавлена колесом, чи бодай одна пелюстка під те колесо потрапила.

П’ять

Роланд став на нічліг, коли сонце ще було височенько над горизонтом, надто втомлений, щоб іти далі, хоча до сутінок лишалося години зо дві щонайменше. Колись на цьому місці тік струмок, але тепер він пересох і в річищі буяли прекрасні дикі троянди. Їхні пісні не зменшували його втоми, але трохи підбадьорювали. Патрікові та Юку вони теж додавали наснаги, як зрозумів стрілець, і це було добре. Коли Патрік прокинувся, то радісно роззирнувся навсібіч. Та потім його лице потемніло, і Роланд зрозумів, що хлопець згадав: Сюзанни з ними більше немає. Тоді, коли вона пішла, Патрік трохи поплакав, але зараз обійшлося без сліз.

На березі колись росли тополі (принаймні Роланду здалося, що то тополі), але вони всохли, коли зник струмок, з якого їхні корені пили воду. Тепер їхні безлисті гілки лише кістлявим сухим безладдям тяглися до неба. У їхніх силуетах він то тут, то там вирізняв число дев’ятнадцять, складене з цифр його світу й світу Сюзанни. А в одному місці гілки на тлі вечірнього неба доволі чітко складалися в слово «ЧАСИТ».

Перед тим, як розкласти багаття й зготувати вечерю — консервів з комори Дандело у них вистачало, — Роланд спустився в сухе річище і вдихав пахощі троянд, повільно прогулюючись між сухих дерев і слухаючи пісню квітів. Пахощі й звуки повертали йому сили.

Почуваючись трохи ліпше, стрілець назбирав під деревами гілок (і обламав на додачу кілька нижніх сухих віт; зі стовбурів лишилися стирчати гострі уламки, що трохи нагадували йому Патрікові олівці) й склав посередині вогнища хмиз. Відтак викресав іскру, майже несвідомо промовляючи давній катехизм: «Іскро в пітьмі, а мій владика де? Себе я зраджу? Чи зостануся собою? Вогонь нехай на землю табора прийде».

Поки чекав, щоб багаття розгорілось як слід, а потім пригасло до купи рожевих жарин, Роланд витяг годинника, якого йому подарували в Нью-Йорку. Вчора він зупинився, хоча стрільця запевняли, що батарейки вистачить на п’ятдесят років.

Тепер же, коли пізнє пообіддя помалу переходило у вечір, стрілки почали поволі обертатися в протилежний бік.

Зачарований, Роланд трохи поспостерігав за ними, відтак закрив кришку і поглянув на сіґули, на ній вирізьблені: ключ, троянду і Вежу. Від віконець, що спіраллю здіймалися догори, тепер променилося слабке потойбічне світло.

«Вони й не знали, що так буде», — подумав він і обережно поклав годинник назад у ліву нагрудну кишеню, спершу перевіривши (як робив завжди), чи нема в ній дірки, у яку годинник міг випасти. Потім приготував вечерю. Вони з Патріком усмак поїли.

Юк до їжі не доторкнувся.

Шість

Окрім тієї ночі, яку він провів у бесіді з чоловіком у чорному (тієї ночі Волтер напророчив йому безрадісну долю своїми, поза сумнівом, накрапленими картами), ці дванадцять годин у темряві біля висхлого струмка були найдовшими в житті Роланда. Його дедалі більше огортала втома, і незабаром йому стало здаватися, що вона висить на ньому кам’яним плащем. Перед його змученими очима пропливали давні обличчя й давні місця. Сюзен, яка чимдуж мчала на коні вниз Крутояром, її біляве волосся розвівалося позаду; Катберт, що майже так само збігав униз Єрихонським пагорбом, з криками й сміхом; Алан Джонс, котрий піднімав келих, промовляючи тост; Едді з Джейком, які борюкалися в траві й кричали, а Юк, гавкаючи, танцював довкола них.

Десь там, у пітьмі, зовсім близько, причаївся Мордред, але Роланда дедалі більше хилило на сон. Щоразу, коли стрілець, стрепенувшись, прокидався й ошаліло роззирався в темряві, Роланд розумів, що наближається до межі непритомності. І щоразу думав, що побачить, як на нього кидається павук з червоним знаком на череві, але не бачив нічого, лише гоби помаранчево танцювали віддалік. Лише вітер зітхав навколо.

Але він чекає. Вичікує. І якщо я засну… коли я засну… накинеться на нас.

Близько третьої ранку він зусиллям самої лише волі вирвав себе з дрімоти, що балансувала на межі міцного сну. Відчайдушно роззирнувся, тручи очі долонями, аж поки перед його зором не стали вибухати темні плями й зірочки. Багаття вже пригасло. Патрік умостився спати за двадцять футів од нього, біля покрученого стовбура тополі. З того місця, де сидів Роланд, хлопець здавався лише безформною купою, вкритою шкурами. Юка ніде не було видно. Роланд погукав шалапута, але відповіді не отримав. Стрілець уже збирався було звестися на ноги, коли побачив Джейкового давнього друзяку за краєм світлового кола від багаття. Чи то пак помітив блиск його очей із золотистими облямівками. Ці очі ще трохи подивилися на Роланда і щезли: напевно, Юк знову поклав пичку на лапи.

«Він теж змучений. — подумав Роланд. — Воно й не дивно».

Питання про те, що буде з Юком після завтрашнього дня, спробувало зринути на поверхню стурбованої втомленої свідомості стрільця, та Роланд змусив його зникнути. Він підвівся (від утоми його руки лягли на стегно, яке донедавна завдавало стільки клопоту, неначе хотіли втихомирити біль), підійшов до Патріка й розбудив його. Це йому вдалося не одразу, але зрештою хлопець розплющив очі. Та Роландові цього було мало. Він ухопив Патріка за плечі й, піднявши його, посадовив. Хлопець спробував було знову лягти, але Роланд його струсонув. Добряче струсонув. Нічого не розуміючи, художник приголомшено подивився на нього.

— Патріку, допоможи мені розпалити багаття.

Ці прості дії мали хоч трохи його розворушити. А коли вогнище знову яскраво запалахкотить, Патріку доведеться трохи постояти на варті. Роландові геть не подобався цей задум, бо він чудово усвідомлював, що доручати Патріку безпеку цієї ночі було небезпечно, але самому стояти на варті було б стократ небезпечніше. Йому потрібно було поспати. Години-двох вистачить, а стільки часу Патрік якось міг протриматися.

Патрік охоче пішов збирати гілки й попідкладав їх у багаття, проте рухався він як живий труп. А коли вогнище яскраво запалало, він гепнувся на своє спальне місце і мляво опустив руки між кістлявими коліньми, вже поринаючи в сон. Роланд подумав, що непогано було б дати йому ляпаса, щоб привести до тями, й пізніше гірко пошкодує, що цього не зробив.

— Патріку, послухай мене. — Він струсонув Патріка за плечі так сильно, що довге волосся художника злетіло в повітря й передні пасма лягли йому на очі. Роланд відгорнув їх. — Мені потрібно, щоб ти постояв на варті. Лише одну годину… лише доти… Патріку, подивися на мене! Подивися! О боги, не смій засинати! Поглянь на небо, бачиш? Найяскравіша зірка з-поміж усіх, і так близько до нас!

Роланд показував на Стару Матір, і Патрік одразу кивнув. У нього в очах загорівся вогник цікавості, й це вселило в стрільця надію. Бо в Патріка той погляд означав «я хочу малювати». А якщо він сидітиме й малюватиме Стару Матір, як вона сяяла в найбільшому розгалуженні віт сухої тополі, то можна було сподіватися, що він не засне. А якщо дуже захопиться, то не спатиме аж до світання.

— Сідай тут. — Роланд всадовив хлопця під стовбуром дерева, вузлуватим, сухим і, як сподівався стрілець, досить мульким, щоб не давати Патрікові заснути. У стрільця було таке відчуття, що все це він робить неначе під водою. О, який же він був змучений. Дуже змучений. — Звідси тобі видно зірку?

Патрік гаряче кивнув. Здавалося, що сон з нього мов рукою зняло, і стрілець подякував богам за цю ласку.

— Коли вона зайде за ту товсту гілляку й ти вже не бачитимеш її й не зможеш малювати без того, щоб підвестися… погукай мене. Розбуди мене, навіть якщо зробити це буде дуже важко. Розумієш?

Патрік одразу ж кивнув, але Роланд уже досить часу провів з ним у поході, щоб знати, що в нього цей кивок означав дуже мало чи взагалі нічого не означав. Аби лише догодити — у цьому був весь Патрік. Якби ви запитали в нього, чи дев’ять плюс дев’ять у сумі дають дев’ятнадцять, він би кивнув не менш палко й миттєво.

— Коли вже не бачитимеш її зі свого місця… — Власні слова долинали до нього наче здаля. Йому лишалося хіба що сподіватися, що Патрік розуміє. Принаймні без’язикий хлопець уже витяг свій альбом і гострого олівця.

«Я можу надіятися лише на такий захист, — проповзла в голові у Роланда думка, поки він брів до своєї купки шкур між багаттям і Хо Фат-II. — Він же не засне, поки малює, правда?»

Стрілець сподівався, що цього не станеться, але певності не мав. Та це й не мало значення, бо він, Роланд з Ґілеаду, так чи інакше лягав спати. Він зробив усе, що міг, і цього мало вистачити.

— За годину, — пробурмотів він, і власний голос у вухах прозвучав тихо й віддалено. — Розбуди мене за годину… коли зірка… коли Стара Мати зайде за…

Та закінчити Роланд не зміг. Він більше не розумів, що говорить. На нього раптом навалилося виснаження і миттю забрало з собою в міцний сон без сновидінь.

Сім

Усе це Мордред бачив у скляні очі далекого огляду. Температура в нього підскочила, і в її яскравому полум’ї десь тимчасово поділася втома. Він жадібно спостерігав, як стрілець розбудив німого — Художника — і погрозами змусив його підкладати в багаття дров. Спостерігав, палко жадаючи, щоб німий виконав завдання й знову заснув, перш ніж йому завадить стрілець. Та на жаль, цього не сталося. Вони стали табором біля сухих тополь, і Роланд повів Художника до найбільшого дерева. А там показав на небо. На небосхилі мерехтіли незліченні зірки, та Мордред здогадався, що Великий Білий Татко-стрілець показував на Стару Матір, бо та сяяла яскравіше од усіх. Не минуло й півроку, як Художник начебто допетрав (у плані мізків він був не надто сильний). Він витяг свій альбом і взявся малювати, а Великий Білий Татко поплентався трохи віддалік спати, бурмочучи на ходу вказівки, які Художнику були мов об стіну горохом. Старий Білий Татко так різко впав, що на мить Мордред злякався, що шматок висушеного м’яса, який правив тому сучому сину за серце, врешті-решт не витримав і перестав битися. Та потім Роланд поворухнувся в траві: зручніше вмощувався, — і в Мордреда, котрий лежав на горбочку за дев’яносто футів на захід від сухого річища струмка, відлягло від серця. Проте якою б страшною не була втома Старого Білого Татка-стрільця, його тренованість і давність походження, що сягало витоками самого Ельда, примусять його прокинутися і вхопитися за револьвер тієї ж миті, як Художник диявольськи гучно й без слів заверещить. Мордреда вхопили корчі, найсильніші за весь час, і він зігнувся навпіл, відчайдушно борючись, щоб зберегти людську форму, щоб не закричати, борючись, щоб не померти. Він почув, як ззаду в нього знову забулькотіло, й по ногах потекла коричнева грудкувата гидь. Але своїм надприродним нюхом Мордред учув у ній щось, окрім екскрементів. Цього разу до лайна домішалася кров. Біль, здавалося йому, не мине ніколи, він посилюватиметься, аж поки не роздере його навпіл. Але мало-помалу біль ущух. Мордред подивився на свою ліву руку й без особливого подиву побачив, що пальці на ній почорніли й зрослися. Вони більше ніколи не стануть людськими, ці пальці. Він підозрював, що змінитися йому судилося ще один-єдиний раз. Правою рукою Мордред стер з чола піт і знову підніс до очей бінокля, молячись своєму Червоному Таткові, щоб дурний німий хлопчисько заснув. Але той не спав. Він сперся спиною на стовбур тополі, зиркав на небо між гілок і малював Стару Матір. То була мить, коли Мордред Дескейн мало не впав у розпач. Як і Роланд, він думав, що малювання — єдине, що могло перешкодити тому недоумкові заснути. А отже, чому б не піддатися бажанню перекинутися на павука, поки цей останній напад лихоманки підживлював його руйнівною енергією? Чом би не скористатися шансом? Зрештою, йому потрібен був Роланд, а не хлопчисько. Певно, що він у павучій подобі зміг би налетіти на стрільця, схопити його й загребти в жадібну павучу пащу. Старий Білий Татко, мабуть, встиг би раз вистрелити, а може, навіть два рази, але одну-дві кулі Мордред витримати б зміг, якщо летючі шматочки свинцю не втраплять у білий виступ на спині павука — мозок його напівлюдського, напівпавучого тіла. «А коли я його схоплю, то не відпущу, аж поки не висмокчу все до останньої краплини, тільки висушена мумія залишіться, як від тієї першої, Мії». Він розслабився, готовий піддатися зміні, але раптом у голові в нього озвався інший голос. Голос його Червоного Татка, котрий сидів, ув’язнений, на стіні Темної вежі й потребував, щоб Мордред був живий, прожив ще хоча б день, щоб звільнив його.

«Почекай ще трохи, — порадив йому голос. — Ще зовсім трохи. У мене є ще один туз у рукаві. Зачекай… ще зовсім трохи».

І Мордред став чекати. А за секунду чи дві відчув, що пульс Темної вежі змінився.

Вісім

Зміну відчув і Патрік. Пульс тепер заколисував, і в ньому були слова, що притлумлювали його бажання малювати. Він провів ще одну лінію, зупинився, потім відклав олівця й просто підвів погляд угору, на Стару Матір, що мерехтіла неначе в унісон зі словами, які лунали у нього в голові, словами, які Роланд би впізнав. Та тільки цю пісню співав якийсь старий, тремтячим, проте приємним голосом:

Патрік клюнув носом. Його очі заплющилися… розплющилися… і знову повіки стулилися.

«В кошик насипати», — подумав він і в світлі вогнища заснув.

Дев’ять

«Пора, мій добрий сину, — прошепотів холодний голос у розпашілій Мордредовій голові, у мозку, що згоряв і плавився. — Пора. Іди до нього й зроби так, щоб він більше ніколи не прокинувся. Убий його серед троянд, і ми запануємо разом».

Мордред вийшов зі сховку. Бінокль випав з його руки, що вже втратила обриси людської. Змінюючись, він відчув, як його затоплює відчуття безмежної впевненості. Ще хвилина — і все буде скінчено. Вони обидва спали, і завадити йому ніхто не міг.

Чорне жахіття на сімох лапах, він помчав до табору й людей, що спали. Його паща невтомно стулялася й розтулялася.

Десять

Десь далеко, за тисячу миль, Роланд почув гавкіт, гучний і тривожний, шалений і лютий. Його виснажений розум спробував було від нього відкараскатися, затемнити його й знову поринути в забуття. Аж раптом пролунав жахливий крик болю, що змусив стрільця блискавицею знятися на ноги. Той голос, хоч і спотворений болем, він упізнав.

— Юк! — заволав він. — Юку, де ти? До мене! До ме…

Він був там — звивався в павучих лапах. Їх обох було добре видно в світлі багаття. Позаду них, прихилившись спиною до стовбура тополі, крізь запону волосся, що падало йому на очі (і невдовзі, тепер, коли Сюзанни з ними вже не було, мало знову забруднитися), отупіло дивився поперед себе Патрік. Пухнастик несамовито борсався, намагаючись ухопити павука зубами, піна розліталася з його щелеп навсібіч, навіть коли Мордред зігнув його так, як ніколи не могла б вигнутися його спина.

«Якби він не вискочив з високої трави, — подумав Роланд, — у Мордредових лапах був би зараз я».

Юк вгризся глибоко в павучу лапу. У світлі багаття Роланд бачив заглибини завбільшки з монету на м’язах щелепи шалапута, що дедалі більшали, бо зуби чимраз глибше впиналися в почвару. Павук заверещав, і його хватка ослабла. Тієї миті Юк міг би вивільнитися, якби схотів. Але він не схотів. Замість зістрибнути й відскочити, поки Мордред приходив до тями, Юк скористався миттєвою свободою, щоб витягнути довгу шию і вхопити зубами за те місце, де одна з лап страховиська з’єднувалася з жирним тулубом. Він вгризся глибоко, і по боках його пички потекла чорнувато-червона рідина. У світлі багаття в ній зблискували помаранчеві іскри. Мордред заверещав ще гучніше. Він геть випустив Юка з уваги й тепер за це розплачувався. Осяяні вогнем багаття, дві фігури, що звивалися в колі світла, здавалися істотами з нічного кошмару.

Десь поблизу заухкав від жаху Патрік.

«Нікчемний шльондрин син таки заснув», — розлючений, подумав Роланд. Але зрештою, хто його поставив на варті?

— Відпусти його, Мордреде! — закричав стрілець. — Відпусти, і я дам тобі прожити ще один день! Клянуся іменем свого батька!

Червоні очі, налиті божевіллям і злістю, зиркали на нього понад викривленим Юковим тільцем. А над ними, високо на павучій спині, видніли блакитні оченята, крихітні, як голівки шпильок. І от вони дивилися на стрільця з достоту людською ненавистю.

«У нього мої очі», — з жахом подумав Роланд і почув страшний хрускіт. То переломився Юків хребет. Але, попри смертельну травму, Юк не послабив хватки зубів у тому місці, де Мордредова лапа з’єднувалася з тілом, хоча сталеві вусики віддерли йому майже всі щоки, оголивши зуби, які так ніжно змикалися на Джейковому зап’ястку, коли Юк тягнув його, щоб щось показати. Ейк! — дзявкав він тоді. — Ейк-Ейк!

Роланд сягнув правою рукою до кобури й зрозумів, що вона порожня. І лише тоді, вже за багато годин по тому, як Сюзанна пішла, він усвідомив, що вона забрала з собою до іншого світу один з його револьверів. «Добре, — подумав він. — Якщо на неї чекала пітьма, то п’ять куль для почвар, які в ній повзають, і одна для неї самої. Добре».

Але ця думка також була невиразна й далека. Стрілець витяг другий револьвер, коли Мордред присів на задні лапи і неушкодженою середньою лапою відірвав Юка, котрий ще гарчав, від своєї порваної скривавленої лапи. Павук змахнув пухнастим тілом, і воно злетіло в повітря по жахливій спіралі, на якусь мить затьмаривши собою яскравий дороговказ — Стару Матір. Потім Мордред жбурнув Юка геть, і Роланд пережив мить дежа-вю, зрозумів, що вже бачив це колись давно, в чаклунському кристалі. Юк описав дугу над освітленою багаттям темрявою, і його прохромило сухою гілкою тополі, від якої стрілець відламував віти на дрова. Тваринка жахливо крикнула від болю — то був крик смерті, — і повисла, обм’якнувши, над головою в Патріка.

Не вагаючись, Мордред кинувся на Роланда, проте рухався повільно й спотикався: одну лапу йому відстрелили одразу після народження, а тепер і друга безживно висіла, поламана, вістря пінцетів на її кінчику смикалися у спазмах, коли він волік їх травою. Роландів зір був чіткий, як ніколи, а холод, що огортав його в такі миті, ще ніколи не був такий глибокий. Він бачив білий наріст і сині очі — його очі. Він бачив обличчя свого єдиного сина, очі, які щойно зиркали зі спини страховиська, а наступної миті зникли, розлетілися бризками крові, коли білий виступ прошила перша куля стрільця. Павук позадкував і спробував ухопитися лапами за чорне зоряне небо. Наступні дві кулі влучили у відкрите черевце й пройшли навиліт, а за ними ринули темні фонтани рідини. Павук заточився набік, напевно, хотів урятуватися втечею, але вцілілі лапи його не втримали, і Мордред Дескейн упав у багаття, здійнявши фонтан червоних і помаранчевих іскор. Він звивався на жаринах, на череві вже зайнялася щетина, і Роланд, злостиво посміхаючись, вистрелив ще раз. Майже мертвий, павук викотився з розкиданого багаття на спину, його лапи ще трохи посмикалися, зібрані в клубок, а тоді ослабли й розпалися. Одна впала у багаття і загорілася. Сморід стояв нестерпний.

Роланд рушив уперед, щоб затоптати маленькі вогнища від розкиданих жарин у траві, та раптом у нього в голові пролунав розлючений вереск.

Мій син! Мій єдиний син! Ти вбив його!

— То був і мій син, — відказав Роланд, дивлячись на потворище, від якого курився дим. Він був здатен подивитися правді в лице. Так, принаймні на це він був здатен.

Що ж, приходь! Приходь, синовбивце, і витріщайся на свою Вежу, але знай — ти здохнеш від старості на краю Кан’-Ка Но Рей, але не торкнешся її дверей! Я не дозволю тобі пройти! Радше тодеш піде в небуття, ніж я дозволю тобі пройти! Вбивця! Ти вбив свою матір, повбивав своїх друзів — еге ж, усіх до єдиного, бо Сюзанна лежить мертва з перерізаною горлянкою на тому боці дверей, через які ти її відправив, — а тепер ще й свого рідного сина замордував!

— А хто його до мене підіслав? — запитав Роланд у голосу в своїй голові. — Хто відправив те дитя… бо під чорною шкірою то все одно ще дитя… на смерть, ти, маро червона?

Голос мовчав, тож Роланд вклав свій револьвер назад у кобуру і загасив жарини, поки пожежа не поширилася. Він замислився над тим, що голос сказав про Сюзанну, і вирішив не вірити йому. Так, Сюзанна могла померти, еге ж, могла, проте знати про це Мордредів Червоний Батько не міг так само, як і Роланд.

Стрілець відкинув од себе цю думку і підійшов до дерева, на якому висів останній з його ка-тету, простромлений гілкою… але ще живий. Очі з золотистою облямівкою дивилися на Роланда немовби з утомленим подивом.

— Юк, — мовив Роланд, простягаючи руку, розуміючи, що пухнастик може його вкусити, але нітрохи цим не переймаючись. Якась частка стрільцевого єства (і частка не мала) хотіла, щоб його вкусили. — Юку, ми всі кажемо тобі спасибі. Я дякую тобі, Юку.

Пухнастик-шалапут не вкусив його, але промовив одне слово.

— Олан, — сказав він. Потім зітхнув, лизнув стрільцеву руку, голова його поникла, і він помер.

Одинадцять

Коли світанок вступив у свої права, Патрік несміливо підійшов до стрільця, котрий сидів у сухому річищі, серед троянд, тримаючи на колінах розпростерте, як стола,[100] Юкове тіло. Юнак тихо й питально погукав.

— Не зараз, Патріку, — відсутнім тоном сказав Роланд, гладячи Юкову шерстку, густу, але гладеньку на дотик. Він усе ніяк не міг повірити, що істота, яка її носила, померла, — попри м’язи, що вже дерев’яніли, й ті місця, де шубка злиплася від крові. Їх він, як зумів, пригладив пальцями. — Не зараз. У нас попереду цілий день, щоб туди дістатися, нічого з нами не станеться.

Так, поспішати потреби не було, жодної причини, чому він не міг спокійно оплакати останнього зі своїх мертвих. У голосі старого Короля не вчувалося ні тіні сумніву, коли він обіцяв, що Роланд швидше помре від старості, ніж торкнеться дверей Вежі. Звісно, вони з Патріком підуть, і Роланд вивчить місцевість, але вже зараз він розумів, що його ідея зайти з невидимого для старого чудовиська боку, а тоді обійти Вежу, була насправді сподіванням дурня. У голосі старого мерзотника не було ні крихти сумніву, навіть прихованого.

Але наразі все це не мало значення. Перед ним був ще один з тих, кого він убив, і єдина втіха, яку він міг з цього почерпнути, полягала в тому, що Юк був останнім. Стрілець знову лишився сам (не враховуючи Патріка, а стрілець підозрював, що Патрік мав імунітет від жахливої хвороби, яку ніс у собі Роланд, бо ж ніколи не належав до стрільцевого ка-тету).

«Я вбиваю лише рідних», — думав Роланд, гладячи мертвого пухнастика-шалапута.

А найболючіше було згадувати, як грубо він розмовляв з Юком минулого дня. Як хотів піти з нею, то треба було йти, коли тобі пропонували!

Він залишився, бо знав, що Роланд потребуватиме його? Що в найвідповідальнішу мить, коли настане час «не загубити штанів» (цей вислів теж, звісно, належав Едді), Патрік підведе?

Нащо тепер кидати на мене ці зажурені погляди?

Бо він знав, що то був його останній день і що смерть його буде страшною?

— Я думаю, ти знав і про те, й про те. — Роланд заплющив очі, щоб краще відчувати на дотик шубку. — Мені дуже шкода, що я так з тобою розмовляв. Я б віддав усі пальці на цілій лівій руці, аби тільки можна було забрати ті слова назад. Віддав би, усі до єдиного, правду кажу.

Але в цьому світі, як і в Наріжному, час плинув лише в одному напрямку. Зробленого було не повернути. І слів назад не забрати.

Роланд думав, що в ньому вже не залишилося гніву, що вся злість до останньої краплини перегоріла, та коли відчув на шкірі поколювання й зрозумів, що воно означало, то відчув, як у душі закипає нова хвиля люті. А ще холод прокрався в його втомлені, проте досі обдаровані руки.

Патрік його малював! Сидів під тополею, ніби нічого й не сталося, неначе хоробре маленьке створіння, варте десятьох — ні, сотні! — таких, як він, не померло на цьому самому дереві, рятуючи їх обох.

«Для нього це єдиний спосіб, — тихо і м’яко промовив Сюзаннин голос у надрах його свідомості. — Це все, що в нього лишилося, бо решту того, що він мав, у нього забрали: рідний світ, маму, навіть язик і ті мізки, що в нього були. Він теж сумує, Роланде. Він теж боїться. Просто для нього це єдиний спосіб заспокоїтися».

Поза сумнівом, усе правда. Але замість вгамувати гнів, правда його лише розпалила. Роланд поклав свій револьвер на землю (тепер він виблискував між двох троянд), бо тримати його під рукою в такому настрої нічого доброго не віщувало. Звівся на ноги, з наміром дати Патрікові прочухана, якого той запам’ятає на все життя, хоча б для того, щоб самому розрядитися. У голові вже крутилися перші слова: «Що, дурне хлопчисько, приємно тобі малювати тих, хто врятував твоє нікчемне життя? Тебе це розважає?»

Він уже розтуляв рота, коли Патрік поклав олівця на землю і взяв у руку свою нову іграшку. Витирачка вже зменшилася наполовину, а інших не було — як і Роландового револьвера, маленькі рожеві грудочки забрала з собою Сюзанна, напевно, тому, що банку вона носила в кишені, а про те, щоб віддати її, не подумала, бо думки були зайняті важливішими речами. Патрік уже заніс гумку над малюнком, та потім підвів погляд — мабуть, щоб пересвідчитися, що справді хоче стерти, — і побачив стрільця, котрий стояв у сухому річищі й похмуро дивився на нього. Що Роланд сердиться, Патрік зрозумів одразу, хоча, напевно, гадки не мав чому, і його обличчя скривилося від страху та нещастя. Роланд побачив його таким, яким Дандело, певно, бачив сотні разів, і від цієї думки весь його гнів умить випарувався. Він не допустить, щоб Патрік його боявся, якщо не заради себе самого, то заради Сюзанни він цього не допустить.

Та, як виявилося, це пішло на користь і йому самому.

«Чому б тобі його не вбити? — запитав хитрющий голос, що пульсував у голові. — Якщо вже ти так піклуєшся про нього, то вбий і поклади край його стражданням. Вони з шалапутом зможуть ступити на галявину разом. І тобі, стрільцю, місце застовплять».

Роланд похитав головою і видушив з себе усмішку.

— Ні, Патріку, сину Соні, — промовив він (бо саме так у його присутності назвав хлопця робот Білл). — Ні, я був неправий… знову… Я не сваритиму тебе. Але…

Він підійшов до Патріка. Хлопець сахнувся від нього з якоюсь наче собачою запобігливою усмішкою, яка знову викликала в Роланда напад люті, але цього разу він легко придушив у собі непотрібні емоції. Патрік теж любив Юка і, лише малюючи, міг подолати свою печаль.

Для Роланда все це не мало зараз особливого значення.

Він простягнув руку й обережно забрав гумку з хлопцевих пальців. Не розуміючи, Патрік глянув на нього знизу вгору, потім простягнув руку долонею догори, поглядом прохаючи повернути йому чудову (і корисну) нову іграшку.

— Ні, — якнайделікатніше сказав Роланд. — Бозна-скільки років ти обходився без цієї речі, навіть не знав, що таке існує, тож до вечора вже якось без неї протримаєшся. Може статися, що тобі доведеться дещо намалювати… а потім стерти… але пізніше. Розумієш, Патріку?

Патрік не зрозумів, але щойно гумка опинилася в кишені у Роланда поряд з годинником, він неначе про неї забув і знову взявся до малювання.

— Відклади ненадовго малюнок, будь ласка, — сказав стрілець.

Патрік підкорився без жодних заперечень. Він тицьнув вказівним пальцем у візок, потім на дорогу до Вежі й питально заухкав.

— Еге ж, — кивнув Роланд. — Але спершу ми подивимося, що Мордред тримав у своїх ґунна, бо раптом там є щось корисне. А тоді поховаємо нашого друга. Патріку, ти допоможеш мені покласти Юка в землю?

Патрік погодився. Поховання тривало недовго: Юкове тільце було набагато менше за серце, що в ньому колись билося. Коли ранок уже був у розпалі, вони рушили в путь — долати останні кілька миль на тому довгому шляху, що вів до Темної вежі.

Один

І шлях, і оповідь були довгі, вам не здається? Довго тривала мандрівка, і високу ціну за неї було заплачено… та жодне велике звершення не далося легко. Довгу оповідь, як і високу Вежу, слід будувати по камінчику. Та тепер, коли неминуче наближається кінець, ви маєте як слід роздивитися он тих двох мандрівників, що йдуть нам назустріч. Старший (у нього засмагле зморшкувате обличчя, а на поясі гойдається револьвер) тягне за собою візка, який вони називають Хо Фат-II. Молодший — під пахвою в нього великий альбом для малювання, що робить його схожим на учня в давні часи, — крокує поряд. Вони сходять угору довгим положистим схилом пагорба, що не надто відрізняється від сотень інших пагорбів, якими вони підіймалися. Зарослу травою й бур’янами дорогу обабіч оточують рештки кам’яної стіни, між каміння ростуть принадними купками дикі троянди. На рівнині, то тут, то там поцяткованій кущами, що лежить за руїнами стін, видно якісь дивні кам’яні споруди. Деякі мають вигляд зруйнованих замків, інші схожі на єгипетські обеліски, декілька з них вочевидь являють собою своєрідні велемовні кружала, в яких можна викликати демонів. Одна стародавня руїна колон і цоколів дуже схожа на Стоунхендж. Здається, ще мить — і в центрі того величного кола вигулькнуть друїди у плащах з каптурами і візьмуться креслити руни. Але доглядачі цих стародавніх монументів, цих попередників Великого Пам’ятника, давно пішли у небуття. Тепер лише маленькі стада банноків пасуться там, де вони колись поклонялися богам.

Але байдуже. Ми подолали такий довгий шлях не для того, щоб роздивлятися стародавні руїни. Старий стрілець, що тягне за ручки візок, — от хто нам потрібен. Ми стоїмо на верхівці пагорба й чекаємо, поки він іде нам назустріч. Він іде. І йде. Як завжди, непохитний, чоловік, який завжди вивчає мову (бодай трохи) і звичаї того краю, в якому опиняється. Водночас він із тих, хто вирівнює картини, що криво висять у номерах чужоземних готелів. Він дуже змінився за цей час, та тільки не в цьому. Він вибирається на верхівку пагорба, він уже так близько, що ми відчуваємо кислий запах його поту. Він роззирається навколо — машинально кидає швидкий погляд спершу поперед себе, потім в обидва боки, як завжди, коли піднімається на будь-який пагорб («Завжди визначайте свої виграшні позиції» — так учив їх Корт, і останній з його учнів не забув цього правила). Він без особливої цікавості дивиться вгору, опускає погляд униз… і зупиняється. Якусь хвилю порозглядавши розбите й заросле бур’янами дорожнє покриття, він знову підводить погляд, але тепер уже повільніше. Набагато повільніше. Неначе боячись того, що, як йому здалося, побачив.

Саме тут ми маємо до нього приєднатися (проникнути в нього), хоча як нам визначити виграшні позиції Роландової душі в таку мить, як ця, коли єдина мета всього його життя нарешті з’явилася в полі зору, — це вже понад творчі сили вашого покірного слуги, цієї жалюгідної подоби оповідача. Деякі миттєвості неможливо уявити.

Два

Вибравшись на пагорб, Роланд швидко роззирнувся навколо. Не тому, що очікував неприємностей. Просто ця звичка стала вже невід’ємною частиною його самого. «Завжди визначайте свої виграшні позиції», — навчав їх Корт, втовкмачував їм у голови ще з тих часів, коли вони були зовсім малі. Стрілець озирнувся вниз на дорогу. Везти по ній візок, оминаючи троянди, щоб їх не розчавити ставало дедалі важче, але досі Роландові це вдавалося. Аж раптом до нього дійшло, що він тільки-но бачив.

«Тобі здалося, ніби ти бачив, — виправив себе подумки Роланд, усе ще не відводячи погляду від дороги. — Можливо, то одна з тих дивних руїн, які віднедавна стали траплятися нам на шляху».

Але вже тоді Роланд розумів, що це не так. Те, що він бачив, стояло не збоку від дороги до Вежі, а просто попереду.

Він знову повернув голову, чуючи, як тріщать, наче незмащені дверні петлі, у шиї суглоби, і там, за багато миль звідти, але вже на обрії, височіла верхівка Темної вежі. Те, що являлося йому в тисячі снів, тепер він бачив на власні очі. За шістдесят чи вісімдесят ярдів попереду дорога збігала на вищий пагорб. З одного боку, порослі плющем і жимолостю, осипалися руїни стародавнього велемовного кружала, з іншого боку росла діброва залізних дерев. А посеред ближнього обрію здіймалася до неба, затуляючи собою крихітний клаптик блакиті, чорна верхівка.

Патрік зупинився біля Роланда і питально заухкав.

— Бачиш її? — хрипким, надтріснутим від безмежного зачудування голосом спитав Роланд. І перш ніж Патрік встиг відповісти, показав на річ, яку хлопець ніс на шиї. З усіх Мордредових ґунна цінним виявився лише бінокль.

— Дай його мені, Пат.

Патрік з готовністю передав бінокль. Роланд підніс його до очей, покрутив коліщатко регулювання фокусної відстані, а відтак йому перехопило подих: він побачив верхівку Вежі, таку близьку, що, здавалося, простягни руку — й торкнешся. Яку частину Вежі було видно з-за обрію? На яку її частку він дивився? Двадцять футів? А може, навіть п’ятдесят? Цього він не знав, але бачив щонайменше три вузьких віконця, що спіраллю оповивали Вежу, і консольний еркер угорі: його різнобарв’я сліпучо сяяло в променях весняного сонця, а чорна середина наче на нього самого дивилася в бінокль, як саме Око Тодешу.

Патрік заухкав і простягнув руку, вимагаючи бінокль. Він хотів і собі подивитися, і Роланд не ремствуючи передав прилад. У нього йшла обертом голова, він почувався трохи не при собі. Йому спало на думку, що схоже відчуття — перебування неначе уві сні чи ширяння в невагомості місячного променя — навідало його за кілька тижнів до бою з Кортом. Тоді він відчув, що наближається якась грандіозна зміна, і тепер мав точнісінько таке саме відчуття.

«Онде вона, — подумав стрілець. — Он вона, моя доля, кінець мого життєвого шляху. Але моє серце ще б’ється (щоправда, трохи швидше, ніж раніш), кров ще тече у венах, і, поза сумнівом, коли я візьмуся за ручки цього окаянного візка, то в спині заниє і я випущу трохи газів. Геть нічого ж не змінилося».

Він очікував на розчарування, яке, без сумніву, віщувала ця думка — дійсність не справджувала мрій. Та розчарування не прийшло. Натомість він відчув дивну легку ясність, що наче підіймала його в повітря. Вона почалася в голові й незабаром перекинулася на м’язи. Вперше відтоді, як вони з Патріком зранку вирушили в останній перехід, думки про Юка і Сюзанну облишили його. Він почувався вільним.

Патрік опустив бінокль. Повернувся до Роланда, і на обличчі ясно читався захват. Він показав на виступ, що чорнів на горизонті, й заухкав.

— Так, — кивнув Роланд. — Коли-небудь у якому-небудь світі ти намалюєш її, а ще Лламрі, коня Артура Ельда. Я це знаю напевне, бо бачив доказ. А наразі туди ми з тобою і підемо.

Патрік знову заухкав і зробив «довге» обличчя. Стиснув скроні руками і страдницьки похитав головою вперед-назад, наче його мучив страшенний головний біль.

— Так, — сказав Роланд, — я теж боюся. Але тут нічим не зарадиш. Я мушу туди піти. А ти, Патріку, хочеш побути тут? Залишишся і почекаєш на мене? Якщо це твоє бажання, можеш лишатися.

Та Патрік одразу ж похитав головою. І на випадок, якщо Роланд не до кінця зрозумів, німий хлопець міцно ухопив стрільця за руку. М’язи на правій, якою він колись витягав револьвера, були тверді, мов залізо.

Роланд кивнув. Навіть спробував видушити з себе усмішку.

— Так, — сказав він, — гаразд. Залишайся зі мною, скільки схочеш. Скільки тобі потрібно буде, щоб зрозуміти, що піднятися я муситиму сам.

Три

Тепер, з кожною улоговиною і кожною верхівкою пагорба, Темна вежа дедалі ближчала. Чимраз більше вузьких віконець відкривалося погляду. На верхівці Роланд бачив два сталеві стовпи. З їхніх кінчиків неначе виходили хмари, що текли Шляхами двох уцілілих Променів, перетинаючись на небі у вигляді велетенської літери X. Гучнішали голоси, і Роланд збагнув, що виспівують вони імена світу. Імена всіх світів. Звідки йому це було відомо, стрілець не знав, але попри це, був упевнений. Він дедалі більше відчував ту легкість буття, що виповнювала його. І врешті-решт, коли вони піднялися на верхівку пагорба, на якому ліворуч від них «крокували» на північ великі кам’яні боввани (рештки їхніх облич, пофарбовані в криваво-червоний колір, сердито зиркали на подорожніх), Роланд наказав Патріку залізти у візок. Хлопець здивувався і видав цілу тираду ухкань, яку Роланд витлумачив як: «Хіба ти не втомився?»

— Так, але, попри це, мені потрібен якір. Без нього я зірвуся і помчу до Вежі, хоч і знаю, що цього робити не слід. А там, якщо моє серце не розірветься від звичайнісінького виснаження, Багряний Король легко зітне мені голову котроюсь зі своїх іграшок. Залазь, Патріку.

Художник послухався. Він їхав сидячи, згорбившись і нахилившись уперед, і притискав до очей бінокля.

Чотири

За три години вони підійшли до підніжжя значно крутішого пагорба. Серце підказало стрільцеві, що цей пагорб — останній. За ним лежало поле Кан’-Ка Но Рей. На верхівці праворуч височіла невелика піраміда з каменів — чи то пак те, що від неї лишилося. Тепер вона була заввишки з тридцять футів, а довкола основи її оточували ясно-червоним кільцем троянди. Роланд узяв її собі на замітку і повільно став підніматися пагорбом, тягнучи за собою візка за ручки. Поки він вибирався на верхівку, Темна вежа показалася знову. З кожним кроком усе більша її частина з’являлася в полі зору. Роланд уже бачив балкони, обрамлені перилами по пояс. У біноклі потреби не було: повітря здавалося надприродно ясним. За стрільцевими підрахунками, до Вежі лишалося не більш ніж п’ять миль. А може, й усього три. Рівень за рівнем виростала вона віддалік, і він водночас вірив і не вірив своїм очам.

Трохи не доходячи до верхівки пагорба (напівзруйнована кам’яна піраміда височіла попереду справа, за двадцять кроків від них), Роланд зупинився і востаннє опустив ручки візка на дорогу. Кожен нерв у тілі стрільця волав про небезпеку.

— Патріку, зістрибуй.

Патрік послухався, стривожено дивлячись на стрільця і ухкаючи.

Роланд похитав головою.

— Поки що не можу сказати чому. Знаю лише, що на візку небезпечно.

Голоси співали величним хором, але повітря довкола було нерухоме. Жодна пташка не ширяла у височіні й не співала вдалині. Стада банноків залишилися на рівнинах позаду. Тільки вітер зітхав довкола і хвилювалися трави. А ще троянди кивали голівками.

Удвох вони рушили далі, і, йдучи, Роланд відчув на своїй скаліченій правій руці несміливий дотик. Він подивився на Патріка. Німий хлопчина відповів йому стривоженим поглядом і спробував усміхнутися. Роланд узяв його за руку, і так вони вийшли на верхівку пагорба.

Унизу, скільки сягало око, від обрію до обрію простиралося величезне червоне запинало. По ньому бігла дорога — запорошена біла смужка, досконало рівна, завширшки футів із двадцять. А посеред трояндового поля височіла кіптяво-сіра Вежа, достоту така, якою він бачив її у снах. Її вікна блищали на сонці. Біля підніжжя дорога розділялася, ідеально рівним колом огинала Вежу й продовжувалася на іншому боці, прямуючи, як припускав Роланд, строго на схід, а не на південний схід. Під прямим кутом від Вежі на північ і на південь (якщо стрілець не помилявся в тому, що сторони світу відновили свою непохитність) ішла ще одна дорога. Згори, напевно, Темна вежа здавалася центром криваво-червоної мішені.

— Це… — почав Роланд, але одразу ж і замовк. У потоці вітру долинув до них скажений вереск, на силу якого чомусь не вплинула відстань кількох миль. «Його доносить Промінь, — подумав Роланд. — І передають троянди».

— СТРІЛЕЦЬ! — заволав Багряний Король. — ЗАРАЗ ТИ ПОМРЕШ!

Пролунав свист, спочатку тихий, потім щораз гучніший. Він прорізав спільну пісню Вежі й троянд, як найгостріше лезо, загострене на гострильному брусі з алмазними крихтами. Патрік стояв, мов заворожений, і тупо дивився на Вежу. І якби не реакція Роланда, як завжди, блискавична, від нього лишилися б самі чоботи. Стрілець спритно потягнув німого хлопця за руку в укриття — за кучугуру каміння піраміди. У високих заростях дикого щавлю й дурману, лежали сховані від ока інші камені. Через них Роланд з Патріком перечепилися і розтягайся на траві. Один камінь боляче впнувся стрільцеві під ребра.

Свист усе наростав, перетворюючись на оглушливе завивання. Роланд побачив, як повз них майнуло щось золотисте — снич. Він ударився об візок, і той вибухнув. Їхні ґунна розлетілися на всі боки. Залишки речей упали назад на дорогу, загрюкотіли й застрибали бляшанки, деякі з них розірвалися.

До них долинув деренчливий і верескливий регіт, від якого в Роланда зуби зацокотіли, а Патрік затулив вуха руками. Божевілля в цьому реготі було майже нестерпне.

— ВИХОДЬ! — зажадав той далекий, божевільний голос-сміх. — ВИХОДЬ, ПОГРАЄМОСЯ, РОЛАНДЕ! ІДИ ДО МЕНЕ! ІДИ ДО СВОЄЇ ВЕЖІ, ЯКУ СТІЛЬКИ ДОВГИХ РОКІВ ШУКАВ!

Патрік у відчаї перелякано подивився на стрільця, притискаючи до грудей, ніби щит, свій альбом.

Роланд обережно визирнув з-за піраміди і на балконі двома рівнями вище від підніжжя Вежі побачив точнісінько таку картину, як і в кабінеті сея Сейра: червона пляма і три білі, обличчя та дві підняті руки. Але то було не мальоване полотно. Одна рука метнулася вперед, наче кидаючи щось, і повітря знову прорізав той пекельний свист, що безупинно наростав. Роланд спритно заховався за піраміду. Пауза, що настала за цим, здавалося, тривала нескінченно довго, та потім снич ударився об каміння піраміди з протилежного боку і вибухнув. Струс був такий, що їх з Патріком кинуло вперед, і вони впали на землю обличчями донизу. Патрік пронизливо закричав від жаху. Довкола градом сипалося каміння. Деякі уламки падали на дорогу, але Роланд помітив, що жодної троянди жоден уламок не торкнувся.

Хлопець зіп’явся на коліна й побіг би — напевно, по дорозі вниз, — якби Роланд не ухопив його за комір шкуратяного пальта і не вклав рвучко на землю.

— Тут ми у відносній безпеці, — пробурмотів він до Патріка. — Дивися. — Він сягнув рукою в діру в піраміді, звідки випав камінь, постукав по осердю кісточками пальців, видобувши тим самим глухий дзвін, і силувано всміхнувся на всі кутні. — Сталь! Отак! Хай хоч дюжину своїх летючих куль випускає, ця піраміда витримає. Усе, що йому вдасться, — зірвати камені, якими її обкладено, й оголити те, що всередині. Тямиш? Але я не думаю, що він отак марнуватиме свої боєприпаси. Либонь, їх у нього не так багато.

Не встиг Патрік відповісти, як Роланд визирнув з-за нерівного краю піраміди, склав руки рупором і закричав:

— СЕЙ, СПРОБУЙ ЩЕ РАЗ! МИ ЩЕ ТУТ, АЛЕ ХТОЗНА, МОЖЕ, З НАСТУПНИМ КИДКОМ ТОБІ ПОЩАСТИТЬ БІЛЬШЕ!

Якусь мить панувала тиша, а відтак божевільний голос заверещав:

— І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І! НЕ СМІЙ З МЕНЕ ГЛУЗУВАТИ! НЕ СМІЙ! І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І!

І знову засвистів у повітрі снич. Роланд ухопив Патріка і впав на нього зверху, за пірамідою, але не дотикаючись до неї. Він боявся, що вібрація від вибуху може спричинити в них струс мозку чи перетворити їхні м’які нутрощі на драглі.

Та тільки цього разу снич не вдарився об піраміду. Він проминув її й завис у повітрі над дорогою. Роланд перекотився на спину. Його очі вирізнили золотисту пляму на тлі неба в тому місці, де куля зробила петлю, щоб повернутися до своїх мішеней. Він розстріляв її в повітрі, як глиняну тарілку. Сліпучий спалах — і снич зник.

— ОТ ХАЛЕПА, МИ ВСЕ ЩЕ ТУТ! — викрикнув Роланд, намагаючись, щоб голос його звучав насмішкувато. Але глузливо закричати на повен голос було не так уже й легко.

У відповідь — знову скажений вереск «І-І-І-І-І-І-І-І!» Роланда дивувало, як це в Багряного Короля голова ще не розвалилася від тих криків. Він вставив патрон у порожнє гніздо барабана (бо збирався якомога довше тримати револьвер повністю зарядженим) і цього разу почув подвійний свист. Патрік застогнав, перекотився на живіт і сховав обличчя в засипаній уламками каменів траві, а голову накрив руками. Роланд сперся спиною на піраміду з каменю й сталі. Довгий ствол шестизарядного револьвера лежав у нього на стегні. Стрілець розслабився й чекав. Водночас усю свою силу волі спрямував на один зі сничів, що летіли в їхній бік. Через той пронизливий свист його очі погрожували наповнитися слізьми, та він їм не дозволив. Бо настала та мить, коли йому була потрібна кожна частка його надприродно гострого зору, яким він свого часу славився.

Коли сничі блискавкою промчали над дорогою, блакитні очі стрільця були ясними. Цього разу одна куля звернула направо, інша — наліво. Обидві здійснювали обманні маневри, шалено виписуючи в повітрі зигзаги. Але це не мало значення. Роланд чекав, витягнувши розслаблені ноги. Його старі розбиті чоботи носками набік утворювали букву «V», серце билося повільно й розмірено, очі немов увібрали в себе всю чіткість і всі барви цього світу (його б зору того останнього дня ще трохи гостроти — і стрілець побачив би сам вітер). Відтак рвучко підняв револьвера і розстріляв обидва сничі, а потім (ще світлові спалахи, що пульсували в унісон із серцем, не зникли з-перед очей) знову заходився перезаряджати барабан.

Він нахилився до краю піраміди, підніс бінокль до очей, поклав його на зручний кам’яний виступ і подивився крізь нього на ворога. Багряний Король буквально вистрибнув на нього, і Роланд побачив саме те, що собі й уявляв: старого з велетенським гачкуватим восковим носом, червоні губи, що квітнули на тлі розкішної сніжно-білої бороди, сніжно-біле волосся, яке спадало Багряному Королю майже до кістлявого заду. Його залите багрянцем обличчя витріщалося в той бік, де ховалися Роланд з Патріком. Король був убраний у ясно-червону мантію, розцятковану блискавками й кабалістичними символами. Едді, Сюзанна та Джейк подумали б, що він схожий на Санта-Клауса. Роланду ж він здався тим, ким був насправді: втіленням самого пекла.

— ЯКИЙ ЖЕ ТИ НЕПОВОРОТКИЙ! — насмішкувато закричав стрілець. — СПРОБУЙ ЖБУРНУТИ ТРИ ОДНОЧАСНО, МОЖЕ, Й ПОДІЮТЬ!

Бінокль нагадував йому магічний пісочний годинник, перевернутий на бік. Роланд спостерігав, як Великий Багряний Король стрибав на своєму балконі й потрясав кулаками, що по-своєму було навіть кумедно. Роланду здалося, що під ногами у фігурки в мантії стоїть дерев’яний ящик, але цілковитої певності він не мав. Його затуляли кручені залізні опори між підлогою балкона і поруччям.

«Напевно, це його боєзапас, — подумав стрілець. Напевно. — Скільки сничів може лежати в такому ящику? Двадцять? П’ятдесят?» Але це не мало значення. Роланд був упевнений, що зможе збити всі сничі, які старий демон відправлятиме в його бік (якщо, звісно, Багряний Король не кидатиме їх по двадцять за раз). Зрештою, для цього він був створений.

На жаль, Багряний Король знав це не гірше за Роланда.

Потвора на балконі знову оглушливо й огидно заверещала (Патрік затулив брудні вуха брудними руками) та опустила руку, наче збиралася взяти нову порцію сничів. Та потім Король зупинився. Роланд спостерігав, як він підійшов до поруччя балкона… і зазирнув стрільцеві просто у вічі. Погляд був червоний і палючий. Роланд одразу ж опустив бінокль, щоб не піддатися чарам.

До нього донеслися слова Короля.

— ТОДІ ТРОХИ ЗАЧЕКАЙ… І ПОДУМАЙ ПРО ТЕ, ЩО МІГ БИ ЗДОБУТИ, РОЛАНДЕ! ПОДУМАЙ, ЯК ВОНА БЛИЗЬКО! І… СЛУХАЙ! СЛУХАЙ ПІСНЮ, ЯКУ СПІВАЄ ТВОЯ ДОРОГЕНЬКА!

Він знову замовк. Більше не було ні свисту, ні завивань, ні сничів. Натомість Роланд почув шелест вітру… і те, про що говорив Король.

Поклик Вежі.

«Роланде, прийди», — співали голоси. Вони долинали від троянд Кан’-Ка Но Рей, від зміцнілих Променів над головою, а насамперед — із самої Вежі, тієї, що він шукав усе життя, що була вже зовсім поряд… і до якої його не пускали, тепер, коли він нарешті прийшов. Якщо піде до неї, то загине на відкритому полі. Але поклик риболовецьким гачком застряг у його свідомості й тягнув до Вежі. І Багряний Король знав, що він зробить свою роботу, варто лише зачекати. Минав час, і Роланд це теж зрозумів. Поки що він міг опиратися звучанню голосів. І успішно опирався. Але що ближче до вечора хилився день, то сильнішим ставав поклик. Роланд почав розуміти (і від цього в душі в нього наростав жах), чому в своїх снах і видіннях приходив до Вежі надзахід сонця, коли заграва на західному обрії неначе віддзеркалювала трояндове поле, перетворюючи весь світ на глечик крові, що тримався на одній-єдиній опорі, яка на тлі вогненного горизонту видавалася чорною, наче глупа ніч.

Він бачив, як приходить надвечір’я, бо саме о тій порі зміцнілий поклик Вежі нарешті візьме гору над силою його волі. Він піде, і жодна сила на Землі не зможе його стримати.

Прийди… прийди… переросло в ПРИЙДИ… ПРИЙДИ… а відтак — ПРИЙДИ! ПРИЙДИ! Від цього гуку в нього боліла голова. І душа боліла, так йому хотілося піти. Знову й знову він ловив себе на тому, що зводиться на коліна, і примушував себе сісти, прихилившись спиною до піраміди.

Патрік дивився на нього зі страхом, що дедалі дужчав. На самого хлопця (і Роланд це розумів) поклик Вежі частково чи цілковито не діяв, але що відбувається, він збагнув.

П’ять

Близько години, за підрахунками Роланда, просиділи вони в схованці за пірамідою, коли Король спробував ще раз жбурнути два сничі. Цього разу вони промчали по обидва боки піраміди й повернули майже одночасно, насуваючись на стрільця по прямій, але на відстані двадцяти футів один від одного. Роланд «зняв» того, що був справа, спритно повернув зап’ястя вліво і знищив другого. Гаряча хвиля від останнього вибуху вдарила йому в обличчя, але осколків не було. Здавалося, що сничі вибухали цілком, не розриваючись на дрібні шматки.

— СПРОБУЙ ЩЕ РАЗ! — закричав стрілець. У горлі в нього пересохло, голос був хрипкий, але він знав, що слова дійдуть до адресата — атмосфера цього місця була наче створена для такого спілкування. А ще знав, що кожне слово кинджалом колотиме шкіру старого вар’ята. Але в стрільця були свої неприємності. Поклик Вежі невпинно дужчав.

— ПРИЙДИ, СТРІЛЬЦЮ! — вкрадливо заговорив божевільний. — ХТОЗНА, МОЖЕ, Я ВСЕ-ТАКИ ДОЗВОЛЮ ТОБІ ПРОЙТИ! ПРИНАЙМНІ МИ МОГЛИ Б ПРО ЦЕ ПОГОВОРИТИ, ЯК ТИ ГАДАЄШ?

На його жах, Роланду здалося, що в цьому голосі він почув щирі нотки.

«Еге ж, — похмуро подумав він. — І кави вип’ємо. А може, навіть перекусимо».

Він витяг з кишені годинника й відкрив кришку. Стрілки швидко крутилися в протилежний бік. Роланд прихилився спиною до піраміди й заплющив очі, але від цього стало ще гірше. Заклик Вежі

(прийди, Роланде, прийди, стрільцю, не зволікай, твоїм мандрам видно край)

став гучнішим, наполегливішим. Він розплющив очі й підвів погляд у невблаганне синє небо, до хмар, що колонами мчали до Вежі, до краю поля троянд.

І тортури тривали.

Шість

Роланд протримався ще годину, а тіні кущів і троянд, які росли поблизу піраміди, дедалі видовжувалися. Він проти надії сподівався, що йому спаде якась блискуча рятівна ідея, яка дасть йому змогу не ввіряти своє життя й свою долю талановитому, але слабому на голову хлопчику. Та коли сонце стало опускатися західною дугою небосхилу і блакить потемніла, він зрозумів, що нічого іншого не лишається. Стрілки кишенькового годинника тепер ще швидше крутилися назад. Невдовзі закружляють, як дзига. А коли це станеться, він піде. Сничі — не сничі (а що ще міг той вар’ят тримати в запасі?), а він піде. Побіжить, петлятиме зигзагами, принишкне до землі й поповзе, якщо знадобиться, але хай би що він робив, йому шалено пощастить, якщо дістанеться бодай середини відстані до Темної вежі, перш ніж його розірве на шматки.

Він помре серед троянд.

— Патріку, — хрипко промовив він.

Патрік напружено подивився на нього, і в очах у нього стояв відчай. Роланд пильно подивився на хлопцеві руки — брудні, подряпані, але обдаровані, як і в нього самого, — і здався. Досі, зрозумів він, його стримувала гординя: він хотів убити Багряного Короля, а не відправити його в якесь небуття. А ще, звісно, не було певності, що Патрік зможе зробити з Королем те саме, що й з Сюзанниним чиряком на обличчі. Проте скоро поклик Вежі стане невідпорним, і в нього просто не лишалося вибору.

— Патріку, поміняймося місцями.

Патрік обережно переліз через Роланда. Тепер він сидів біля краю піраміди, ближче до дороги.

— Подивися через інструмент далекого бачення. Поклади його в ту зазубрину… так, саме ту… і подивися.

Патрік припав до бінокля і дивився — цілу вічність, як здалося Роландові. А голос Вежі співав, і дзвенів, і запрошував. Нарешті Патрік перевів погляд на стрільця.

— Патріку, візьми свій альбом. Намалюй того чоловіка. — Не те, щоб «той» був чоловіком, але принаймні скидався на нього.

Попервах Патрік лише дивився Роландові у вічі, закусивши губу. Потім нарешті простягнув руки, взяв стрільця за голову з обох боків і притягнув до себе, поки вони не доторкнулись лобами.

«Дуже важко, — прошепотів у надрах свідомості стрільця голос. Голос дорослого чоловіка, а не молоденького хлопця. І чоловіка могутнього. — Він не зовсім там. Він мерхне. Він тьмяниться».

Де Роланд міг чути ці слова?

Часу на те, щоб згадувати, не було.

— Ти хочеш сказати, що не можеш? — запитав Роланд, надавши (не без зусиль) своєму голосу розчаровано-недовірливого звучання. — Ти не можеш? Патрік — і раптом не може? Художник — і не може?

Патрікові очі змінилися. У них промайнув миттєвий вираз, який з часом міг укорінитися, якби Патрік подорослішав і став чоловіком… а картини в офісі у Сейра свідчили про те, що він таки подорослішає, бодай на якомусь відрізку часу, в якомусь світі. Принаймні подорослішає настільки, щоб перенести на полотно все, що бачив того дня. Той вираз виказував би погорду, якби він став старим чоловіком і мав би трохи мудрості до пари своєму таланту. Та тепер у погляді Патріка була лише пиха. Погляд малого, який знає, що малює швидше, ніж блискавка влучає, що він найкращий і його більш ніщо не обходить. Той погляд був стрільцеві добре знайомий: чи ж не він сам бачив його в сотнях дзеркал і дзеркальних поверхнях водойм, коли був ще зовсім юний, як оце Патрік Денвіл?

«Я можу, — промовив голос у Роланда в голові. — Просто кажу, що це буде нелегко. І потрібна буде гумка».

Роланд одразу ж похитав головою. Рука в кишені зімкнулася на залишкові рожевого циліндрика і міцно його стиснула.

— Ні, — сказав він. — Патріку, ти маєш малювати без виправлень. Кожна лінія мусить бути правильна. Стиратимеш потім.

На мить пиха в погляді поблякла, та лише на мить. А коли повернулася, то з нею разом прийшов ще один вираз, який стрільцеві дуже сподобався і трохи його заспокоїв. То було гарячкове захоплення. Такого вигляду завжди набувають талановиті, коли після багатьох років поневірянь від однієї нудної роботи до іншої нарешті знаходять собі справу, яка цілковито відповідає їхнім здібностям, дозволить використати їх до краю. А може, й через край.

Патрік знову підкотився до бінокля, якого притулив до піраміди під щербиною. І довго дивився, а голоси чимраз наполегливіше виспівували у Роланда в голові свою пісню.

Нарешті Патрік облишив бінокля, взяв альбом і заходився малювати найважливішу в своєму житті картину.

Сім

Порівняно зі звичайним методом Патріка (швидкими штрихами, з яких за лічені хвилини поставав цілісний і прекрасний малюнок), робота просувалася повільно. Знову і знову Роланд змушував себе стримуватись, щоб не закричати на хлопця: «Швидше! Заради всіх богів, поквапся! Невже ти не бачиш, як я страждаю?»

Але Патрік не бачив, та й у будь-якому разі йому було б байдуже. Його повністю поглинула робота, захопила її сліпа жадоба, і зупинявся він лише для того, щоб час від часу повивчати в бінокль свого «натурника» в червоній мантії. Часом заштриховував олівцем і розтирав пальцем, щоб створити тінь. Іноді підкочував очі так, що було видно лише восковий полиск білків. Складалося таке враження, що він вивчав ту версію Багряного Короля, яка закарбувалася й палахкотіла тепер перед його внутрішнім зором. А й справді, як Роланд міг знати, що це неможливо?

«Мені байдуже, чому він підкочує очі. Нехай просто закінчує, поки я не збожеволів і не помчав до „своєї дорогенької“, як слушно назвав її Старий Багряний Король».

Так минуло півгодини, довгих, як три дні. Раз Багряний Король ще вкрадливіше, ніж досі, запросив Роланда до Вежі, щоб вони могли побесідувати. Можливо, сказав він, якби Роланд випустив його з балконної тюрми, вони б закопали сокиру війни і разом, по-дружньому, видерлися б на верхівку Вежі. Зрештою, нічого нереального в цьому не було. Коли надворі шкварить дощ, із ким тільки не поділиш ліжко на заїжджому дворі — хіба Роланд ніколи не чув такого прислів’я?

Стрілець таке прислів’я знав добре. А ще знав, що пропозиція Багряного була так само облудна, як і перед тим, тільки цього разу вбрана в сурдут і краватку. І цього разу Роланд почув у голосі старого чудовиська прихований страх. Він вирішив не марнувати сил на відповідь.

Збагнувши, що вкрадливі замовляння не подіяли, Багряний Король запустив ще одного снича. Цей пролетів над пірамідою так високо, що здалося, ніби іскра сяйнула, а тоді помчав на них з височини, ревучи, ніби бомба. Роланд знищив його одним пострілом і вставив у порожнє гніздо патрон, котрих у нього було хоч греблю гати. Насправді він навіть бажав, щоб Король жбурнув у нього йде кілька летючих гранат, бо вони відвертали його увагу від страхітливого поклику Вежі.

«Вона чекала на мене, — з острахом подумав він. — От чому мені так важко опиратися… вона звертається до мене осібно. Не до самого Роланда, а до роду Ельдового… а з них усіх тільки я й лишився».

Вісім

Нарешті, коли сонце стало вбиратися в перші помаранчеві відтінки того вечора й Роланд уже думав, що більше не витримає, Патрік відклав олівця й, насупившись, простягнув стрільцеві альбом. Від його погляду Роланду стало страшно. Такого виразу на обличчі німого хлопчини він ще не бачив. Від колишньої пихи не лишилося й сліду.

Утім, альбом Роланд узяв. І побачене так його вразило, що він відвів погляд, неначе боявся, що очі на Патріковому малюнку мають силу загіпнотизувати його, можуть змусити його прикласти дуло револьвера до скроні й прострелити собі зболені мізки — настільки вдалий був малюнок. Жадібне довгасте обличчя, на якому наче застигла маска запитання, на щоках і лобі пролягли зморшки, такі глибокі, наче бездонні. Губи у пінній бороді були повні, з жорстоким вигином. То був рот чоловіка, який замість поцілувати вкусить, якщо так йому продиктує його дух (а диктував він часто).

— ЩО ТИ ТАМ ВИГАДУЄШ? — заверещав божевільний голос. — ВСЕ ОДНО В ТЕБЕ НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ!Я ТРИМАЮ ВЕЖУ— І-І-І-І-І-І-І! — Я СОБАКА НА СІНІ, РОЛАНДЕ! ВОНА МОЯ, ХОЧ Я Й НЕ МОЖУ ПОТРАПИТИ НАГОРУ! А ТИ ПРИЙДЕШ! І-І-І-І-І-І-І! ПРАВДУ ТОБІ КАЖУ! ПЕРШ НІЖ ТІНЬ ВЕЖІ ТОРКНЕТЬСЯ ТВОГО НІКЧЕМНОГО СХОВКУ, ТИ ПРИЙДЕШ! І-І-І-І-І-І-І-І! І-І-І-І-І-І-І-І! І-І-І-І-І-І-І-І!

Патрік, кривлячись, затулив вуха. Тепер, коли малюнок було закінчено, він знову став чути ті жахливі крики.

Роланд не мав ані найменшого сумніву, що то була найкраща робота всього Патрікового життя. Хлопець не просто перевершив самого себе — він злетів над самим собою і створив геніальну картину. Портрет Багряного Короля вийшов настільки чіткий і виразний, що врізався у пам’ять. «Інструментом далекого бачення цього не поясниш, а якщо й поясниш, то не до кінця, — подумав Роланд. — Таке враження, що в нього є третє око, яке визирає з його уяви й бачить усе. Саме цим оком він дивиться, коли підкочує очі під лоба. Володіти таким величезним даром… і виражати його таким мізерним засобом, як олівець… О боги!»

Стрілець очікував, що от-от на скронях у старигана (де кількома делікатними, як пір’їнка, доторками олівця Патрік позначив темні павутинки судин) запульсують вени. У кутику повних чуттєвих губ стрілець помітив зблиск гострого

(бивня)

зуба і подумав, що під його поглядом губи на малюнку можуть розтулитися й показати повен рот іклів: так один-єдиний білий проблиск (просто цятка незамальованого паперу, зрештою) дав поштовх, щоб уява домалювала решту й навіть дала відчути сморід м’яса, що з кожним видихом виривався назовні. Патрік бездоганно відтворив пучок кучерявих волосин в одній ніздрі в Короля і крихітну нитку шраму, що зміїлася над і під правою бровою, як уламок стріли. Робота була дивовижна, набагато краща навіть за портрет Сюзанни. І авжеж, якщо Патрік зміг стерти з того малюнка чиряк, то зможе стерти й Багряного Короля, щоб не залишилось нічого, крім поруччя перед ним і зачинених дверей до Вежі позаду. Роланду здавалося, що Багряний Король на малюнку зараз оживе, почне дихати й рухатися; авжеж, Патрік міг його стерти! Безперечно…

Але ні. Щось не так, і не слід було видавати бажане за дійсне. Навіть відчайдушно бажане.

«Річ у його очах, — подумав Роланд. Вони були великі й страшні, очі дракона в людській подобі. Дуже добре намальовані очі, але щось з ними було не те. Роландом опанувала якась відчайдушна впевненість, і дрож пройняв його від маківки до ніг. — Вони не зовсім та…»

Патрік узяв його за лікоть. Стрілець так пильно зосередився на малюнку, що від несподіванки мало не скрикнув. Підвів погляд. Патрік кивнув і торкнувся пальцями кутиків своїх очей.

Так. Його очі. Я знаю! Але що з ними не так?

Патрік усе ще притискав пучки пальців до кутиків очей. Над їхніми головами, у небі, що невдовзі мало з синього стати фіолетовим, пролетіла зграя расті, розтинаючи повітря своїми різкими криками, від яких і пішла їхня назва. У бік Вежі летіли вони; Роланд підвівся, щоб іти слідом за ними, щоб їм не дісталося те, чого він мати не міг.

Патрік ухопив його за шкіряне пальто й потягнув назад. Він несамовито затряс головою і тицьнув пальцем — цього разу на дорогу.

— Я ВСЕ БАЧИВ, РОЛАНДЕ! — закричав голос. — ДУМАЄШ, ЩО МОЖНА ПТАХАМ, ТЕ МОЖНА Й ТОБІ, ГЕ? І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І! АЛЕ ЦЕ ПРАВДА, ІСТИННА ПРАВДА, ЯК ТЕ, ЩО ЦУКОР СОЛОДКИЙ, СІЛЬ СОЛОНА, А В СКАРБНИЦІ КОРОЛЯ ДАНДО ПОВНО РУБІНІВ — І-І-І-І-І-І-І-І! Я МІГ БИ ПІДІРВАТИ ТЕБЕ ПРОСТО ЗАРАЗ, АЛЕ КУДИ ПОСПІШАТИ? Я ХОЧУ ПОБАЧИТИ, ЯК ТИ ЙДЕШ, ВЕСЬ У СЛЬОЗАХ І ШМАРКЛЯХ, НЕСПРОМОЖНИЙ СТРИМАТИСЯ!

«Так і буде, — подумав Роланд. — Я не зможу нічого з собою вдіяти. Хвилин із десять я ще тут протримаюся… може, навіть двадцять, але зрештою…»

Потік його думок перервав Патрік: він наполегливо тицяв пальцем на дорогу. Назад, туди, звідки вони прийшли.

Роланд змучено похитав головою.

— Навіть якби я міг опиратися притягальній силі Вежі… а я не можу, все, на що я здатен, — чекати тут… відступити не вдасться. Щойно ми вийдемо з укриття, він застосує іншу свою зброю. Я певен, що вона в нього є, і здогадуюся, що проти неї кулі мого револьвера безсилі.

Патрік так люто затряс головою, що довге волосся злетіло в повітря. Пальці, які стискали руку Роланда, так сильно в неї вп’ялися, що нігті хлопця навіть через три шари оленячої шкіри врізалися в стрільцеву плоть. Його очі, такі лагідні й зазвичай спантеличені, тепер від люті мало не вергали блискавки. Він знову показав вільною рукою — три рази наполегливо тицьнув у щось брудним пальцем. Але не на дорогу.

Патрік показував на троянди.

— Що троянди? — спитав, не розуміючи, Роланд. — Патріку, що?

Цього разу Патрік показав спершу на троянди, потім на очі мальованого Короля.

І тепер уже Роланд збагнув.

Дев’ять

Зривати їх Патрік не хотів. Коли Роланд жестом показав йому: йди, — хлопець одразу ж широко розплющив очі й енергійно захитав головою, знову стріпуючи волосся. Він присвиснув, на диво добре відтворюючи свист снича.

— Я розстріляю всі сничі, які він у тебе жбурне, — запевнив його Роланд. — Ти ж бачив, як я це раніше робив. Якби троянди росли поблизу, я б сам зірвав. Але поблизу їх немає. Тому ти маєш зірвати троянду, а я тебе прикрию.

Та Патрік лише зіщулився, тулячись до піраміди. Патрік не хотів. Нехай його страх і не був такий великий, як його талант, але майже до нього дорівнявся. Роланд прикинув відстань до найближчої троянди. Вона росла за межами їхнього маленького укриття, проте, мабуть, не набагато далі. Він подивився на свою скалічену праву руку, якою мав зірвати квітку, і задався питанням, наскільки важко буде це зробити. Та причина була в тім, що він, авжеж, не міг цього знати. То були не звичайні троянди. Хтозна, а раптом шпичаки на зелених стеблах виділяли отруту, від якої він, паралізований, упаде у високу траву і стане легкою мішенню?

А Патрік не хотів. Патрік знав, що колись Роланд мав друзів, і тепер усі ті друзі були мертві, тому Патрік не хотів. Якби у стрільця було дві години (або навіть одна), щоб переконати хлопця, то він, можливо, пробив би захисну броню Патрікового страху. Але стільки часу в нього не було. Наближався захід сонця.

«Троянди недалеко. Я зможу дотягтися… мушу дотягтися».

Погода стояла тепла, тож потреби в незграбних шкіряних рукавицях, що їх пошила Сюзанна, не було, проте ще вранці Роланд їх надягав, і тепер вони висіли в нього за поясом. Узявши одну з них, він зрізав край, щоб ніщо не заважало пальцям. Залишок рукавиці мав принаймні долоню захистити від колючок. Він надягнув її, сперся на коліно, тримаючи револьвер у лівій руці, й подивився на найближчу троянду. Чи вистачить однієї? Вирішив, що мусить вистачити. До іншої було аж шість футів.

Патрік ухопився рукою за його плече. Він несамовито тряс головою.

— Я мушу, — відповів йому Роланд. Авжеж, він мусив. То була його робота, не Патрікова. Даремно він намовляв хлопця виконати її замість нього. Якщо в нього все вийде — що ж, чудово. Якщо не вийде і снич розірве його на шматки тут, на краю Кан’-Ка Но Рей, — то принаймні те жахливе тяжіння припиниться.

Стрілець глибоко вдихнув і вистрибнув з укриття до троянди. Тієї ж миті Патрік знову вхопився за нього, щоб втримати. Він шарпонув за полу Роландового пальта, і той втратив рівновагу та незграбно впав на бік. Револьвер вилетів з руки й шелеснув у високу траву. Багряний Король закричав (у тому крику стрільцеві вчувся тріумф навпіл із люттю), і тут же засвистів новий снич. Роланд зімкнув праву руку в рукавиці довкола стебла троянди. Наче тоненьку павутинку, шпичаки прошили тверду оленячу шкіру. Вп’ялися в його руку. Біль був жахливий, але приємна пісня троянди його втамовувала. Глибоко в бутоні він бачив жовтий вогник, як сяйво сонця. Чи мільйонів сонць. Тепла кров стікала в долоню й далі, між уцілілих пальців. Вона просочила оленячу шкіру, і на пошарпаній коричневій поверхні розквітла інша троянда. Просто на стрільця летів снич, який мав його вбити. Своїм свистом він заглушив пісню троянди, наповнив голову Роланда й погрожував розколоти череп навпіл.

Стебло так і не зламалося. Зрештою троянда просто з корінням вирвалася з землі. Роланд перекотився ліворуч, ухопив револьвер і вистрелив, навіть не дивлячись. Серце підказало йому, що подивитися він не встигне. Повітря здригнулося від вибуху, і в обличчя вдарила хвиля теплого, немов ураганного, повітря.

Майже. Цього разу майже.

Багряний Король розчаровано заверещав — «І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І!» — і знову засвистіли, наближаючись, сничі. Патрік притискався до піраміди, мало не втискався в неї обличчям. Тримаючи троянду в скривавленій правій руці, Роланд перекотився на спину, підняв револьвер і чекав, коли сничі розвернуться. Відтак перестріляв їх по черзі: перший, другий і третій.

— А Я ЩЕ ТУТ! — закричав він до Старого Багряного Короля. — ЩЕ ТУТ, СТАРИЙ ЧЛЕНОСОСЕ, ЩОБ ТИ ТАК І ЗНАВ!

Багряний Король знову завив од люті, але сничами кидатися перестав.

— ТО ТЕПЕР У ТЕБЕ Є ТРОЯНДА! — заверещав він. — СЛУХАЙ ЇЇ, РОЛАНДЕ! ДОБРЕ СЛУХАЙ, БО ВОНА СПІВАЄ ТУ САМУ ПІСНЮ! СЛУХАЙ І КОМАЛА-ПРИХОДЬ-ПРИХОДЬ!

Пісня, що звучала в Роланда у голові, звучала вже майже як наказ, запалювала всі нервові закінчення. Він ухопив Патріка і розвернув його обличчям до себе.

— Зараз. Заради мого життя, Патріку. Заради життів кожного чоловіка й кожної жінки, що загинули, аби я міг простувати своїм шляхом.

«І дитини», — подумав стрілець, бо перед оком його пам’яті стояв Джейк. Джейк, котрий спершу зависнув над пітьмою прірви, а потім у неї полетів.

Він подивився просто у вічі наляканому німому хлопцеві.

— Закінчуй малюнок! Покажи, на що здатен.

Десять

На очах у Роланда сталося диво: коли Патрік узяв троянду, то шпичаки не вп’ялися йому в руку. Він навіть не подряпався. Стрілець зубами стягнув зі своєї покаліченої руки рукавицю і побачив не просто глибокі порізи на долоні: один з його вцілілих колись пальців теліпався на кривавій ниточці сухожилля, висів так утомлено, наче хотів спати. Але Патрік не порізався. Колючки його не чіпали. І в його очах більше не стояв жах. Він переводив погляд з троянди на свій малюнок і назад, щось обережно обраховуючи.

— РОЛАНДЕ, ЩО ТИ ТАМ РОБИШ? ПРИХОДЬ, СТРІЛЬЦЮ, ВЖЕ БЛИЗЬКО ЗАХІД СОНЦЯ!

І він прийде. Так чи інакше. Збагнувши це, він трохи заспокоївся, принаймні міг сидіти в укритті й не тремтіти так сильно. Права рука до зап’ястка віднялася, і Роланд підозрював, що більше ніколи її не відчуватиме. Але дарма — все одно відтоді, як до неї дісталися омаромонстри, особливої користі з неї не було.

А троянда співала: «Так, Роланде, так — рука до тебе повернеться. Ти знову будеш цілий. Оновлення настане. Лишень прийди».

Патрік вирвав з троянди пелюстку, прицінився, відтак висмикнув другу. Обидві пелюстки він поклав собі до рота. І одразу ж його обличчя розслабилося в особливому екстазі.

Роланду навіть стало цікаво, які ті пелюстки були на смак. Небо над головою темніло. Тінь піраміди, раніше схована за каменями, тепер простягалася майже до дороги. Коли кінчик її тіні торкнеться шляху, що привів його сюди, Роланд встане й піде, незважаючи на те, триматиме Багряний Король підступи до Вежі чи ні.

— ЩО ТИ РОБИШ? І-І-І-І-І-І-І-І! ЯКІ ДИЯВОЛЬСЬКІ ПЛАНИ ПЛЕТЕШ ТИ У ГОЛОВІ Й СЕРЦІ?

«Хто б казав про диявольські плани», — подумав Роланд. Витяг годинника й підняв кришку. Стрілки під склом поспішали назад: від п’ятої години до четвертої, від четвертої до третьої, від третьої до другої, від другої до першої, а від першої — до півночі.

— Патріку, швидше. Якнайшвидше, благаю, бо мій час майже вичерпався.

Патрік підставив складену ківшиком долоню до рота і виплюнув червоне місиво барви щойно пролитої крові. Такого кольору була мантія в Багряного Короля. І точнісінько такого кольору були його божевільні очі.

У кар’єрі Патріка-художника насувався переломний момент: він мав уперше в житті застосувати фарбу. Він хотів було вмочити у червінь кінчик вказівного пальця, та потім завагався. Тієї ж миті Роландом опанувала дивна впевненість: шпичаки тих троянд кололися лише тоді, коли їхнє коріння ще міцно поєднувалося з Мім, Матір’ю-Землею. Якби він наполіг на своєму й Патрік зірвав троянду, ті талановиті руки були б зараз покраяні до кісток і цілковито безпорадні.

«Отже, ка, — подумав стрілець. — Навіть тут, у Прикінцевому св…»

Та не встиг він додумати до кінця, як Патрік узяв його за праву руку й уп’явся в неї поглядом ворожки. Зачерпнув трохи крові, що квітнула на долоні, й змішав її зі своєю трояндовою фарбою. І лише тоді обережно підчепив краплину суміші другим пальцем правої руки. Опустив палець до малюнка… повагався… глянув на Роланда. Той кивнув, і Патрік відповів кивком, серйозно, як хірург, що збирається зробити перший розріз у небезпечній операції, а тоді приклав палець до малюнка. Кінчик торкнувся паперу делікатно, як дзьобик колібрі опускається в квітку. Забарвив ліве око Багряного Короля й піднявся. Патрік схилив голову набік, дивлячись на справу рук своїх із захватом, якого Роланд ще ніколи за все своє довге мандрівне життя не бачив на жодному обличчі. Здавалося, що хлопець — пророк із клану манні, котрий за двадцять років очікування в пустелі нарешті удостоївся честі побачити мигцем обличчя Ґана.

А потім розплився в широчезній сонячній усмішці.

І одразу ж надійшла відповідь з Темної вежі, дуже приємна — для Роланда принаймні. Стариган, ув’язнений на балконі, заволав від болю.

— ЩО ТИ РОБИШ? І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І! ПРИПИНИ! ПЕЧЕ! ПЕЧЕЕЕЕ! І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І!

— Закінчуй друге око, — звелів Роланд. — Швидко! Заради твого життя і мого!

Тим самим делікатним доторком пальця Патрік забарвив друге око. Тепер на чорно-білому малюнку червоніли два блискучі ока, намальовані фарбою, що постала з трояндової олії й крові Ельда. Очі, що горіли пекельним вогнем.

Портрет був готовий.

Нарешті Роланд витяг гумку і простягнув її Патрікові.

— Зітри його. Зроби так, щоб той лихий гоб зник із цього та решти світів. Зроби так, щоб він щез назавше.

Одинадцять

Сумнівів у тому, чи вийде щось із цього задуму, не лишалося. З тієї самої миті, як Патрік уперше торкнувся гумкою свого малюнка (так вийшло, що до завитка волосся в носі), Багряний Король закричав зі свого балконного редуту від болі й жаху. І розуміння.

Патрік вагався і глянув на Роланда, шукаючи підтвердження. Стрілець кивнув.

— Так, Патріку. Його час настав, і ти станеш його катом. Починай.

Старий Король шпурнув ще чотири сничі, а Роланд спокійно та методично зняв їх у повітрі. Після того Червоний вже більше нічого не кидав — бо не мав рук, щоб ними жбурляти. Його верески переросли в белькотливе завивання, яке завжди стоятиме у Роланда у вухах.

Німий хлопчина стер повний чуттєвий рот з пінної бороди, і крики спершу стали притлумленими, а потім врешті затихли. Врешті-решт Патріку вдалося стерти все, крім очей: їх гумка не брала. Патрік тер їх, аж поки від шматочка рожевої гуми (що колись була насадкою на олівці з упаковки, купленої в Норвічі, штат Коннектикут у «Вулворті» на шкільному базарі в серпні 1958 року) не залишилася крихта, яку хлопець навіть не міг втримати довгими брудними нігтями. Тож, викинувши її, Патрік показав стрільцеві, що залишилося: дві лихі налиті кров’ю сфери, що плавали на папері за чверть аркуша від горішнього краю.

Решта тіла зникла.

Дванадцять

Кінчик тіні піраміди торкнувся дороги. Небо на заході змінилося: відтінок помаранчевого жнив’яного багаття поступився барві крові, яку Роланд з дитинства бачив у своїх снах.

І коли це сталося, поклик Вежі посилився вдвічі, а потім утричі. Роланд відчув, як вона простягає до нього невидимі руки й захоплює його. Година його призначення пробила.

Утім, був ще хлопець. Цей самотній хлопчина без друзів. Роланд не міг покинути його помирати тут, у Прикінцевому світі, якщо міг цьому зарадити. Спокута гріхів його не цікавила, проте порятунок Патріка міг би стати непоганою спокутою за всі ті вбивства й зради, які зрештою таки привели його до Темної вежі. Сім’я Роланда спочивала в могилах, його позашлюбний син був останнім. А тепер рід Ельда і Вежа поєднаються.

Але спершу (чи то пак востаннє) ця справа.

— Патріку, послухай мене. — Він узяв хлопця за плечі цілою лівою рукою і скаліченою правою. — Якщо хочеш дожити до того часу, коли напишеш усі ті картини, що їх ка приберегло для твого майбутнього, не перебивай мене: жодних питань і прохань повторити.

Хлопець дивився на нього великими очима, притихлий у червоному призахідному світлі. А пісня Вежі напливала на них звідусіль потужним криком, у якому не було жодних слів, крім «комала».

— Повертайся на дорогу. Збери всі цілі бляшанки. Цього має вистачити, щоб ти не голодував. Іди назад тим шляхом, яким ми сюди прийшли. З дороги не сходь. Ти не пропадеш.

Патрік кивнув, показуючи, що чудово все зрозумів. Роланд побачив, що він вірить, і це було добре. Віра захистить його ліпше од револьвера, навіть того, що з сандаловим руків’ям.

— Повертайся до «Федерального». Знайди робота, Заїку Білла. Попроси його відвести тебе до дверей, що відкриваються на американську сторону. Якщо двері не схочуть відчинятися, коли ти повернеш ручку, намалюй їх відчиненими, олівцем намалюй. Розумієш?

Патрік знову кивнув. Авжеж, він розумів.

— Якщо ка коли-небудь приведе тебе до Сюзанни, не важливо, в якому «де» й «коли», перекажи їй, що Роланд її любить, усім серцем. — Він притягнув німого хлопчика ближче до себе й поцілував у губи. — І це їй передай. Розумієш?

Патрік кивнув.

— Гаразд. Я пішов. Довгих днів і приємних ночей. Най ми зустрінемося на тій галявині, де закінчується земний шлях, коли настане кінець усіх світів.

Та навіть тоді Роланд знав, що цього не буде, бо кінець усіх світів не настане ніколи, тільки не тепер, і для нього не буде галявини. Для Роланда Дескейна з Ґілеаду, останнього з роду Ельдового, шлях закінчувався у Темній вежі. І його це влаштовувало.

Стрілець звівся на ноги. Хлопець дивився на нього широко розплющеними зачудованими очима, стискаючи свій альбом. Роланд розвернувся. Набрав у легені побільше повітря і видихнув його великим криком.

— РОЛАНД З ҐІЛЕАДУ ЙДЕ ДО ТЕМНОЇ ВЕЖІ! Я БУВ НЕПОХИТНИЙ, І РЕВОЛЬВЕР МОГО БАТЬКА ДОСІ У МЕНЕ! І ТИ ВІДЧИНИШСЯ ПЕРЕДІ МНОЮ!

Патрік дивився, як стрілець широкими кроками підійшов до краю дороги, чорна фігура на тлі криваво-вогненного неба. Дивився, як Роланд ішов поміж троянд, і сів, тремтячи у присмерку, на землю, коли Роланд став вигукувати імена своїх друзів, коханих і ка-товаришів. Ті імена далеко розносилися в тому дивному повітрі, неначе прагнули відлунювати вічно.

— Я йду іменем Стівена Дескейна, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Ґабріели Дескейн, котра з Ґілеаду!

Я йду іменем Кортланда Андруса, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Алана Джонса, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Джеймі Декері, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Ваннея Мудрого, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем сокола Давида, котрий з Ґілеаду і з небес!

Я йду іменем Сюзен Дельґадо, котра з Меджису!

Я йду іменем Шимі Руїса, котрий з Меджису!

Я йду іменем отця Каллагена, котрий з Джерусалемз-Лота і доріг!

Я йду іменем Теда Бротіґена, котрий з Америки!

Я йду іменем Дінкі Ерншо, котрий з Америки!

Я йду іменем тітоньки Таліти, котра з Річкового Перехрестя, і покладу її хрестика там, як і обіцяв!

Я йду іменем Стівена Кінга, котрий з Мену!

Я йду іменем Юка, хороброго, котрий з Серединного світу!

Я йду іменем Едді Діна, котрий з Нью-Йорка!

Я йду іменем Сюзанни Дін, котра з Нью-Йорка!

Я йду іменем Джейка Чемберза, котрий з Нью-Йорка і кого я зву своїм єдиним сином!

Я Роланд з Ґілеаду і йду під своїм іменем; ти відчинишся переді мною.

По тому розляглося сурмлення в ріг, від якого в Патріка кров захолола у венах і водночас дивне збудження охопило його. Відлуння згасло, і запанувала тиша. А потім, за хвилину, полем рознеслася луна від великого удару: двері зачинилися навіки.

А відтак настала тиша.

Тринадцять

Патрік сидів, тремтячи, під пірамідою, поки на небі не зійшли Стара Зоря й Стара Мати. Пісня троянд і Вежі не змовкла, проте стала тихішою і сонною, майже бурмотінням.

Врешті-решт він вийшов на дорогу, позбирав, скільки зміг, цілих бляшанок (зважаючи на силу вибуху, який розніс візок, таких бляшанок було навдивовижу багато) і склав їх у торбу з оленячої шкіри. Зрозумівши, що забув свого олівця, повернувся по нього.

Біля олівця у сяйві зірок поблискував Роландів годинник.

Хлопець підняв його, тихо (і нервово) ухнувши, та поклав собі в кишеню. Потім повернувся на дорогу і перекинув свою маленьку сумку з гунна через плече.

Я можу сказати вам, що йшов він майже до півночі й що перед сном подивився на годинник. Можу сказати, що годинник зупинився. Ще можу сказати, що з настанням полудня наступного дня він ще раз глянув на циферблат і побачив, що стрілки знову пішли, тепер уже в звичний бік, але дуже повільно. Але про Патріка я вам більше нічого не скажу: ні про те, чи дістався він «Федерального», ні про те, чи знайшов Заїку Білла, ні чи потрапив знову на американську сторону. Нічого з цього я вам розповісти не можу, вибачайте. У цьому місці темрява змикається за спиною в Патріка, ховаючи його від моїх очей оповідача, і далі він мусить простувати сам.

СЮЗАННА В НЬЮ-ЙОРКУ (ЕПІЛОГ)

Ніхто не б’є на сполох, коли маленький електричний візок виринає нізвідки — дюйм за дюймом, аж поки не оприявнюється в Сентрал-парку повністю; ніхто його не бачить, крім нас. Більшість присутніх тут дивляться у біле небо, на перші сніжинки, з яких незабаром постане велика передріздвяна хуртовина. Велика Хурделиця’87, як назвуть її в газетах. Ті відвідувачі парку, яким нема ніякого діла до сніжинок, спостерігають за колядниками, учнями середньої школи з околиць міста. Хлопці й дівчата вдягнені по-різному: на хлопцях темно-червоні блейзери, на дівчатках — темно-червоні джемпери. Це гарлемський шкільний хор. У газеті «Пост» та її конкуренті-таблоїді «Нью-Йорк Сан» їх часом називають «Трояндами Гарлему». Співають вони давній гімн у прекрасній гармонії стилю ду-воп,[101] приклацуючи пальцями на кожній строфі, і гімн звучить, наче щось із репертуару ранніх «Сперс», «Коустерз» чи «Дарк Даймондз».[102] Вони стоять неподалік вольєра, де живуть своїм міським життям білі ведмеді, й співають «Що то за дитя».

А один з тих, хто дивиться вгору на сніг, — чоловік, якого Сюзанна добре знає, і від його вигляду серце в неї злітає аж до небес. У лівій руці він тримає велику паперову чашку, і вона певна, що всередині — гарячий шоколад, добрий, mіt schlag.

Секунду-дві вона відчуває свою неспроможність керувати маленьким візком, що приїхав з іншого світу. Думки про Роланда й Патріка випарувалися в неї з голови. Єдиний, про кого вона здатна думати, — Едді, той Едді, що стоїть зараз перед нею, Едді, знову живий. Хай навіть це не Наріжний світ, не зовсім він — то й що з того? Хай навіть Кооп-Сіті розташовується в Брукліні, а Едді їздить на «такуро-спірит», а не на «б’юїку-електрі», що їй до того? Це не має значення. Вагу має лише одна річ, і саме вона заважає Сюзанні підняти руку до керма й поїхати до нього.

А що, як він її не впізнає?

Що, як він повернеться й побачить у ній лише безпритульну жінку на електричному «скутері», в якого скоро здохне акумулятор, чорношкіру без грошей, одягу й адреси (у цьому «де» й цьому «коли», кажу дякую-сей) і без ніг? Бездомну чорну дамочку, з якою його ніщо не пов’язує? Або раптом він її впізнає, десь у найглибших закапелках свідомості, але зречеться її, як Петро зрікся Ісуса, бо згадувати буде надто боляче?

А ще гірше: що, як він повернеться до Сюзанни обличчям, і вона побачить випалені, хворі, порожні очі наркомана зі стажем? Що-як, що-як, що-як, а тут падає сніг, який невдовзі білим простирадлом накриє світ.

«Годі вже пхинькати, їдь до нього, — чує вона в голові голос Роланда. — Не для того ти боролася з Блейном, тахінами Блакитного Раю і почварою під замком Дискордія, щоб зараз підібгати хвоста і втекти, хіба не так? Я певен, що в тобі на мойт більше хоробрості».

Зате вона в цьому не впевнена — аж поки не бачить, як її власна рука піднімається до керма. Та перш ніж натиснути на газ, до неї знову озивається стрілець, і цього разу голос звучить втомлено, проте в ньому вчуваються веселі нотки.

«Сюзанно, а ти не хочеш спершу дечого позбутися?»

Вона опускає погляд і бачить, що за пояс у неї заткнуто Роландову зброю — достоту як мексиканський bandido’s pistola[103] чи піратську шаблюку. Вона виймає револьвер і дивується, як приємно насправді його тримати… яке це брутальне задоволення. Розставатися з ним, думає вона, те саме, що розлучатися з коханцем. Але хіба їй обов’язково це робити? Питання лише в тому, кого чи що вона любить більше. Чоловіка чи револьвер? Решта можливостей вибору випливатимуть з цього.

За велінням імпульсу вона прокручує циліндр і бачить, що патрони в гніздах старі, а їхні гільзи потьмяніли.

«Вони вже ніколи не вистрелять, — журиться вона… і не знаючи, чому чи що це означає, подумки додає: — Вони намокли».

Вона дивиться крізь ствол на небо і засмучено (проте без подиву) бачить, що він не пропускає світла. Він забитий. І судячи з усього, забитий уже десятки років. Цей револьвер більше ніколи не вистрелить. Обирати, зрештою, нема з чого. Цьому револьверу кінець.

Сюзанна, тримаючи за руків’я з сандалового дерева револьвер в одній руці, другою рукою натискає на газ. Маленький електричний візок, що його вона охрестила Хо Фат-III (хоча цей спогад уже якось побляк у її пам’яті), беззвучно котить уперед. Проминає зелену урну для сміття з написом «СМІТТЯ ЗАЛИШАЙТЕ В СМІТНИКУ!» У цю урну Сюзанна й викидає револьвер. Це боляче й прикро, але вона це робить без вагань. Важкий револьвер каменем іде на дно, у зібгані обгортки з-під фаст-фуду, рекламні листівки й викинуті газети. Сюзанна ще досить стрілець у душі, щоб гірко шкодувати, що така давня зброя летить у смітник (навіть попри те, що подорож між світами безповоротно її зіпсувала), але вона вже на півдорозі до того, щоб стати жінкою, яка чекає на неї в майбутньому, тож дивиться тільки вперед і не озирається на вже зроблене.

Не встигає вона доїхати до чоловіка з паперовою чашкою, як він сам розвертається їй назустріч. На ньому справді кофтина з написом «Я П’Ю „НОЗЗ-А-ЛУ“!», але Сюзанна цього не помічає. Це він: от що вона помічає. Едвард Кантор Дін. Та потім навіть це відступає на другий план, бо в його очах вона бачить якраз те, чого боялася. Повне збентеження. Він її не знає.

Проте наступної ж миті він невпевнено всміхається, і його усмішка — та сама, яку вона пам’ятає, яку так любить. А ще він «чистий», це зрозуміло з першого погляду. Вона бачить це у нього на обличчі. Найперше — в очах. Під спів гарлемських колядників він простягає їй чашку шоколаду.

— Слава Богу, — каже він. — А то я вже було подумав, що доведеться самому пити. Що ті голоси помилялися, а я таки збожеволів. Що… ну… — Він замовкає, бентежачись ще більше. — Слухай, ти ж до мене прийшла, правда? Будь ласка, скажи мені, що я не виставляю себе зараз повним ідіотом. Бо нервуюсь я, наче довгохвостий кіт у кімнаті, де повно крісел-гойдалок.

— Не виставляєш, — заспокоює вона — Тобто повним ідіотом себе не виставляєш. — Їй згадується, як Джейк розповідав про голоси, що сперечалися у нього в голові. Один кричав, що він, Джейк, мертвий, другий стверджував, що живий. І обидва звучали вкрай переконливо. Вона має принаймні деяке уявлення про те, як це жахливо, бо трохи знає про інші голоси. Дивні голоси.

— Ну слава Богу, — каже він. — Тебе звати Сюзанна?

— Так, — мовить вона. — Мене звати Сюзанна.

У горлі вона відчуває жахливу сухість, але слова якимось дивом не застрягають. Вона бере в Едді з рук чашку і відсьорбує ковток шоколаду крізь вершки. Він солодкий і приємний, смак цього світу. Клаксони таксівок (водії сигналять, бо хочуть отримати денний виторг, поки їм не завадила віхола) теж приємні. Широко всміхаючись, Едді простягає руку і стирає крихту вершків з кінчика її носа. Його дотик немовби струмом б’є, і вона бачить, що він це теж відчуває, їй спадає на думку, що у них ще все попереду: він уперше її поцілує і вперше з нею кохатиметься, і закохається з нею теж уперше. Можливо, він про це знає, бо йому сказали голоси, але в Сюзанни вагоміша причина це знати: бо все це вже сталося. Ка — це колесо, як казав Роланд, і лише тепер вона розуміє, наскільки правдиві ті слова. Що далі, то невиразнішими стають її спогади про

(Серединний світ)

стрільцеве «де» і «коли», але, як їй здається, вона запам’ятає рівно стільки, щоб знати, що все це вже сталося з ними раніше, і в цьому є щось неймовірно сумне.

Але водночас це приємно.

Чортове диво — от воно що таке.

— Тобі холодно? — запитує він.

— Ні, нормально. А що?

— Ти здригнулася.

— Це тому, що вершки такі солодкі. — Не відводячи погляду від Едді, вона висовує кінчик язика і злизує пінку з горіховими крихтами.

— Може, зараз тобі й не холодно, але скоро буде, — авторитетно заявляє Едді. — Синоптики прогнозують, що температура знизиться на двадцять градусів. Тому я тобі дешо прикупив. — З кишені він витягає плетену шапочку, з тих, що натягають на вуха. Сюзанна бачить, що спереду на ній іде напис: «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА». — У «Брендіоз» купив, на П’ятій авеню.

Про таку крамницю, як «Брендіоз», Сюзанна ніколи не чула. Може, «Брентаноз», хоча то книгарня, а про «Брендіоз» — ні. Але зрештою в Америці, де вона виросла, ніхто не чув і про такий напій, як «нозз-а-ла», і про такі авто, як «такуро-спірит».

— Це голоси тобі підказали купити? — трохи піддражнює вона його.

Він густо червоніє.

— Ну, типу так. Поміряй.

Шапку наче на неї плели.

— Скажи мені одну річ, — просить вона. — Хто тепер президент? Тільки не кажи, що Рональд Рейган.

Едді недовірливо глипає на неї, потім усміхається.

— Що? Той старий актор, який вів «Дні Долини Смерті»? Ти знущаєшся?

— Ні. Я завжди думала, що то, Едді, ти знущався з мене, коли казав про Ронні Рейгана.

— Не розумію, про що ти.

— Та пусте. Просто скажи, хто президент.

— Ґері Гарт, — промовляє він таким тоном, наче дитині пояснює. — З Колорадо. Тисяча дев’ятсот вісімдесятого року він мало не вибув із перегонів, але я думаю, ти це знаєш, через ту аферу з шахрайством. А тоді сказав: «Та хай ідуть нахрін, як жартів не розуміють», — і залишився. А потім переміг з величезним відривом.

Він пильно дивиться на неї, і його усмішка трохи пригасає.

— То ти не жартувала?

— А ти жартував про голоси? Ті, які чув у голові? Ті, що будять о другій ранку?

Едді шокований.

— А ти звідки знаєш?

— Це довга історія. Може, як-небудь розповім. — «Якщо сама доти пам’ятатиму», — думає вона.

— Річ не лише в голосах.

— Ні?

— Ні. Ти мені снилася, постійно. От уже кілька місяців. Я тебе чекав. Слухай, ми ж не знаємо одне одного… це божевілля… але тобі є де жити? Немає, я правильно розумію?

Вона хитає головою. І каже, старанно і доволі справно імітуючи Джона Вейна (а може, Блейна):

— Я чужинка тут у Доджі, мандрівнику.

Серце важко й повільно гупає у грудях, але вона відчуває все більшу радість. Усе буде гаразд. Як таке може бути, вона не знає, але так, усе буде в повному порядку. Цього разу ка до неї прихильне, а сила ка — величезна. Про це вона дізналася на власній шкурі.

— Якби я спитав, звідки я тебе знаю… чи звідки ти прийшла… — Він робить паузу, спокійно дивиться на неї, а потім договорює: — Чи як таке може бути, що я вже тебе кохаю…

Вона всміхається. Всміхатися приємно і вже не боляче, бо того, що було в неї коло рота (може, шрам якийсь, вона вже й не пригадує), вже нема.

— Котику, — каже вона йому, — я ж кажу: довга історія. Але з часом я розкажу… те, що сама пам’ятаю. До речі, можливо, в нас буде робота. Для компанії, яка називається «Корпорація „Тет“». Який зараз рік?

— 1987-й, — відповідає він.

— А ти живеш у Брукліні? Чи в Бронксі?

Юнак, мрії й сварливі голоси в голові якого привели сюди, з чашкою шоколаду в руках і шапкою «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА» в кишені, вибухає реготом.

— О Боже, та ні! Я з Вайт-Плейнз![104] А сюди приїхав на поїзді з братом. Він он там. Хотів поближче роздивитися білих ведмедів.

Брат. Генрі. Великий мудрець і видатний наркаш. У неї все обривається всередині.

— Зараз я вас познайомлю, — каже він.

— Ні, знаєш, я…

— Гей, якщо хочеш зі мною дружити, то маєш дружити й з моїм братиком. Ми нерозлийвода. Джейку! Гей, Джейку!

Хлопчика, котрий стояв унизу біля поруччя, що відділяло вольєр білих ведмедів, вона не помітила, але ось він повертається на братів голос, і серце в неї на радощах мало не випорхує з грудей. Джейк махає рукою і легким кроком іде до них.

— Джейку ти теж снилася, — каже їй Едді. — Це єдине, що переконувало мене, що в мене ще не поїхав дах. Тобто не поїхав далі, ніж для мене нормальний стан.

Вона бере Едді за руку — таку знайому, таку рідну. А коли його пальці стискають її руку, вона думає, що зараз помре від щастя. У неї буде до нього багато питань (як і в них — до неї), але наразі лише одне має значення. І коли сніг починає сипати сильніше, лягаючи йому на волосся, на плечі, застрягаючи на віях, вона запитує:

— У вас із Джейком… яке прізвище?

— Торен, — відповідає він. — Воно німецьке.

Перш ніж хтось із них встигає сказати щось іще, до них підходить Джейк. І чи скажу я вам, що жили вони довго й щасливо? Ні, не скажу, бо так не буває. Але щастя в них було.

І вони справді жили.

Під струменистим потоком чарів Променя, що поєднує Ведмедя Шардика і Черепаху Матурин, вони справді жили (й часом навіть бачили чарівне).

От і все.

Цього вистачить.

Кажу спасибі.