Данерис

Пагорб нагадував кам’янистий острів у морі зелені.

Спуск з нього забрав половину ранку. Заки вона досягла підніжжя, геть засапалася. М’язи боліли, й було відчуття, наче її починає лихоманити. Вона до крові обдерла руки об каміння. «Але це краще, ніж було»,— вирішила вона, зриваючи шкірку з луснутої водянки. Шкірка була рожева й ніжна, з тріщин на долонях ще сочилася біла як молоко рідина, але опіки вже почали загоюватися.

Знизу пагорб здавався ще більшим. Дані прозвала його Драконстоном на честь стародавньої цитаделі, в якій народилася. У неї не лишилося спогадів про Драконстон, але цей пагорб вона забуде ще не скоро. Внизу він поріс колючими бур’янами й чагарями, а над ними стирчали в небо голі скелі, круті та прямовисні. Саме тут, серед битого каміння, гострих як лезо гребенів і голчастих шпилів, Дрогон облаштував у неглибокій печері своє лігво. Він тут замешкав уже давно, збагнула Дані, вперше побачивши пагорб. У повітрі пахло попелом, усе каміння й усі дерева навколо обвуглилися й почорніли, земля була всіяна обпаленими й потрощеними кістками, але для дракона це була рідна домівка.

Дані розуміла принадність рідної домівки.

Два дні тому, видираючись на скелястий шпиль, вона побачила на півдні воду — тоненьку ниточку, яка на мить зблиснула у призахідному сонці, «Потічок»,— вирішила вона. Маленький, але він приведе її до більшого, а той впадає в якусь маленьку річечку, а всі ріки в цій частині світу є притоками Скагазадана. А коли вона відшукає Скагазадан, лишиться тільки рухатися за течією у Невільничу бухту.

Певна річ, вона б радо повернулася в Мірін на крилах дракона. Але цього її бажання чомусь не поділяв Дрогон.

Володарі драконів давньої Валірії керували цими тваринами за допомогою заклинань і чарівних ріжків. Данерис доводилося вдовольнятися балачкою і батогом. Сідаючи на спину дракона, вона частенько почувалася так, наче наново вчиться їздити верхи. Коли вона підстьобувала свою сріблясту кобилу з правого боку, та повертала ліворуч, бо інстинкт велить коню втікати від загрози. Коли ж Дані ляскала Дрогона батогом по правому боку, він праворуч і повертав, бо інстинкт велить дракону нападати. Але іноді взагалі байдуже було, куди бити: іноді він летів собі, куди хотів, несучи її з собою. І ні батогом, ні словом не можливо було змусити Дрогона повернути, якщо він повертати не хотів. Дуже скоро Дані збагнула, що батіг не так йому дошкуляє, як дратує його: луска в нього стала вже твердішою за ріг.

І хай як далеко залітав дракон удень, увечері якийсь інстинкт тягнув його додому. На Драконстон. «До нього додому, не до мене». Її домівка в Міріні, з чоловіком і з коханцем. Ось де її місце.

«Не зупиняйся. Якщо озирнуся — пропаду».

З нею разом летіли спогади. Хмари, побачені згори. Коні, які тупотіли в траві, нагадуючи мурашок. Срібний місяць, до якого було рукою кинути. Блакитні річки, які бігли внизу, виграючи й виблискуючи на сонці. «Чи я ще колись таке побачу?» У Дрогона на спині вона почувалася собою. У небі її не мучили скорботи цього світу. Як могла вона від цього відмовитися?

Але прийшов час. Дівча ціле життя може змарнувати, граючись, але вона — доросла жінка: королева, дружина, матір тисяч людей. Вона потрібна своїм дітям. Дрогон скорився батогу, тож має скоритися й вона. Слід знову вдягати корону: на Дані чекає лавка з чорного дерева та шляхетний чоловік.

«Гіздар з його літеплими цілунками».

Сьогодні вранці сонце палило, а небо було блакитне й безхмарне. Це добре. Від одягу Дані залишилося саме лахміття, яке майже не гріло. Одну сандалію вона згубила в шаленому польоті геть з Міріна, а другу залишила біля Дрогонової печери, вирішивши, що краще йти босоніж, ніж узутою лише наполовину. І токар, і чадру вона скинула ще в бійцівському кублі, а лляна нижня сорочка не призначалася для спекотних днів і холодних ночей у Дотрацькому морі. Від поту, трави й землі вона забруднилася, а ще Дані відірвала від неї смужку по подолу, щоб замотати гомілку. «Вигляд у мене, певно, обдертий і голодний,— думала вона,— але якщо дні й далі будуть теплі, я не замерзну».

Це була самотня відпустка, й більшу частину часу Дані мучили біль і голод... але, незважаючи на це, вона тут почувалася на диво щасливою. «Трохи болить, живіт порожній, уночі холодно... але що це таке в порівнянні з можливістю літати? Я б залюбки все повторила спочатку».

У піраміді в Міріні на неї чекатимуть Джикі й Іррі, казала вона собі. А ще — мила тлумачка Місанді й усі маленькі пажі. Їй принесуть поїсти, і Дані зможе скупатися в басейні під хурмою. Приємно буде знову відчути чистоту. Не треба й дзеркальця, щоб знати, яка Дані зараз брудна.

А ще вона голодна. Якось уранці, на півдорозі вниз із пагорба, на південному схилі, вона натрапила на дику цибулю, а іншого дня — на якийсь червонуватий качан, схожий на дивний сорт капусти. Хай що це було, але від нього в неї не заболів живіт. Якщо не рахувати цих овочів і однієї рибини, яку Дані зловила в потічку поблизу Дрогонової печери, доводилося виживати на недоїдках, залишених драконом: обвуглених кістках і шматочках м’яса — обгорілих, але не просмажених. Але цього замало, розуміла вона. Одного дня вона босою ногою підбила тріснутий овечий череп, і він полетів униз із пагорба. Спостерігаючи, як він котиться крутим схилом у море трав, Дані збагнула, що і їй пора за ним.

Вона швидкою ходою рушила через високі трави. Між пальці ніг набивалася тепла земля. Бадилля було заввишки з Дані. «А коли я їхала верхи на сріблястій поряд зі своїм сонцем-і-місяцем на чолі халасару, то не помічала, що трава така висока». Ідучи, Дані постукувала себе по стегну батогом розпорядника. Цей батіг і дрантя на ній — оце й усе, що вона прихопила з Міріна.

І хоча Дані йшла через царство зелені, це була зовсім не насичена зелень літа. Навіть тут уже відчувалася осінь, за якою не забариться й зима. Трава поблякла порівняно з тим, якою її пам’ятала Дані: пожухла й тьмяна, вона вже починала жовкнути. А потім порудіє зовсім. Трава вже відмирала.

Данерис Таргарієн не вперше опинилася в Дотрацькому морі — велетенському океані трави, який простирався від Когорського лісу до Матері гір і Лона світу. Вперше вона побачила його зовсім дівчинкою, яка, щойно побравшись із халом Дрого, їхала у Ваїс-Дотрак, де її мали представити старухам дош-халіну. Від цього безміру трави у неї тоді перехопило подих. «Небо було блакитне, трава — зелена, а мене переповнювали надії». Тоді з нею був сер Джора, її старий непривітний ведмідь. Про неї дбали Іррі, Джикі й Дорея, ночами її обіймав її сонце-й-місяць, а в її лоні зростав малюк. «Рейго. Я збиралася назвати його Рейго, а в дош-халіні провістили, що він виросте огиром, який осідлає світ». Ще ніколи з тих напівзабутих днів, коли вона жила в Браавосі в будинку з червоними дверима, не почувалася вона такою щасливою.

Але в червоній пустелі вся її радість згоріла на попіл. Її сонце-й-місяць упав з коня, мейгі Міррі Маз-Дуур убила Рейго в неї в лоні, а потім Дані власноруч задушила ту порожню оболонку, яка залишилася від хала Дрого. По тому величезний халасар Дрого розвалився. Ко Поно, назвавшись халом Поно, забрав із собою чимало комонників і рабів. Ко Джако, назвавшись халом Джако, поїхав геть зі ще більшим загоном. Маґо, його кровний вершник, зґвалтував і вбив Ірою — дівчинку, яку Дані вже одного разу від нього врятувала. Лише народження драконів у полум’ї і диму погребального вогнища хала Дрого врятували Дані від сумної долі, яка чекала на неї: доживати дні у Ваїс-Дотраку, серед старух дош-халіну.

«Вогонь тоді спалив мені волосся, але загалом не зачепив». Так само сталося і в Дазнаковому бійцівському кублі. Це вона ще пам’ятала, а от далі все було як у тумані. «Стільки людей, галас і штурханина...» Пригадувалося, що коні ставали дибала, перекинувся віз і розсипалися дині. Звідкись знизу вилетів спис, за ним — ціла злива арбалетних стріл. Одна пролетіла так близько, що черкнула Дані по щоці. Решта відлітали від Дрогонової луски, впивалися між неї, пронизували тонкі крила. Пригадувалося, як під нею викручувався дракон, здригаючись від ударів стріл, а вона відчайдушно силкувалася втриматися на його лускатій спині. Рани димілися. На очах у Дані одна зі стріл знагла спалахнула. Ще одна випала після того, як дракон замахав крилами. Внизу вирували люди, підкидаючи руки в повітря, сіпаючись у якомусь божевільному танку. Жінка в зеленому токарі схопила заплакану дитину, пригорнула, захищаючи від полум’я. Дані дуже ясно пам’ятала колір токара, але зовсім не пригадувала її обличчя. Жінка з дитиною, обійнявшись, лежали на цеглі, а люди топтатися просто по них. Дехто з них палав.

А потім усе це зблякло, звуки почали стихати, люди маліли, списи і стріли падали не долітаючи, а Дрогон линув у небо. Вище, і вище, і вище ніс він Дані, вище пірамід і бійцівських кубел, і розпростерті крила ловили гаряче повітря, яке здіймалося з розжареної сонцем цегли міста. «Якщо я впаду й загину, воно того варте»,— подумала тоді Дані.

Вони летіли на північ, за ріку, і Дрогон на подертих і пошарпаних крилах ковзав крізь хмари, які виляскували, наче прапори примарної армії. Дані побачила узбережжя Невільничої бухти і стару валірійську дорогу, яка бігла вздовж нього через піски й пустелю, зникаючи ген на заході. «Дорога додому». Аж тут виявилося, що унизу нема нічого, окрім трави, яка брижиться на вітру.

«Немов тисяча років минула з того першого польоту». Іноді здавалося, що так і є.

Сонце, підіймаючись, починало палити дужче, й незабаром у Дані почало гупати в голові. Волосся відростало, але дуже повільно.

— Мені потрібен капелюх,— промовила вона вголос. На Драконстоні вона намагалася сплести собі капелюха з трави, як плетуть дотрачки,— вона це бачила, коли жила з Дрого,— але чи то трава трапилася негодяща, чи то Дані бракувало вміння. Капелюхи просто розвалювалися у неї в руках. «Спробуй ще раз,— казала вона собі.— Наступного разу вийде краще. Ти ж кров од крові дракона, капелюха сплести ти точно здатна». Вона робила спробу по спробі, але всі наступні були такі самі невдалі, як і перша.

Було вже по обіді, коли Дані розшукала струмок, який побачила з верхівки пагорба. Це був потічок, рівчак, цівочка, не ширша за руку Дані... а її руки тоншали з кожним днем, проведеним на Драконстоні. Вона зачерпнула води і плеснула собі в обличчя. Тут можна було би сподіватися води холоднішої й чистішої... але ні: якщо покладатися на сподівання й бажання, то краще вже сподіватися на порятунок.

Але вона і справді досі плекала надію, що її шукають. Може, на її пошуки поїхав сер Баристан: він — перший лицар її королівської варти, він присягався захищати її життя навіть ціною власного. Та й кровні вершники добре знають Дотрацьке море, а їхні життя невід’ємні від її власного. Її чоловік, шляхетний Гіздар зо Лорак, міг послати людей на її пошуки. А Дааріо... Дані уявила, як він скаче до неї через високі трави, усміхаючись, і золотий зуб зблискує в останньому промінні призахідного сонця.

От тільки Дааріо віддали юнкайцям як заручника, щоб гарантувати недоторканність юнкайських капітанів. «Дааріо і Геро, Джого і Гролео, а ще трьох Гіздарових родичів». Натепер усі заручники вже давно мали б опинитися на волі. Але...

Цікаво, подумала вона, чи клинки капітана досі висять на стіні над її ліжком, чекаючи, поки Дааріо повернеться і забере їх. «Дівчаток залишаю тобі,— сказав він.— Збережи їх, кохана». А ще цікаво, чи знають юнкайці, як багато він значить для неї. Вона це запитала в сера Баристана того вечора, коли передавала заручників. «Вони, певно, чули плітки,— відповів Селмі.— Нагарне, може, навіть похвалявся, що ваша світлість... дуже... його цінує. Даруйте за такі слова, але скромність не належить до капітанових чеснот. Він дуже пишається своїм... своїм мечем».

Тобто він козиряє тим, що спить з нею? Дааріо не такий дурний, щоб похвалятися таким у ворожому стані. «Але тепер це байдуже. Юнкайці вже, напевно, повертаються додому». Ось чому вона вчинила так, як вчинила. Заради миру.

Вона озирнулася туди, звідки прийшла: на Драконстон, який здіймався серед різнотрав’я, наче стиснутий кулак. «Здається, що він так близько! Я йду вже декілька годин, а й досі ввижається, що простягни руку — й торкнешся». Ще не пізно повернутися назад. У джерельному озерці біля Дрогонової печери водиться риба. Дані одну впіймала першого дня на Драконстоні, може, вдалося б наловити й більше. Та й там завжди є недоїдки Дрогонової здобичі: обгорілі кістки з залишками м’яса.

«Ні,— сказала собі Дані.— Якщо озирнуся — пропаду». Можна роками жити серед розжареного сонцем каміння Драконстону, день і ніч літаючи на Дрогоні, а вечорами, коли велике трависте море з золотого перетворюється на жовтогаряче, обгризати недоїдки, але вона народилася не для такого життя. Отож Дані знову відвернулася від далекого пагорба й затулила вуха, щоб не чути пісню привілля і польоту, яку виспівував вітер, шугаючи серед кам’янистих гребенів пагорба. Струмок біг на південний-південний захід, наскільки могла визначити Дані. Вона рушила вниз за течією. «Доведи мене до річки — більшого я не прошу. Доведи мене до річки — решту я вже зроблю сама».

Повільно спливали години. Струмок звертав туди-сюди, і Дані йшла за ним, батогом відбиваючи на нозі ритм і намагаючись не думати ні про те, чи далеко ще йти, ні про гупання в голові, ні про порожній шлунок. «Роби крок. Ще один. Ще один. Ще один». А що ще їй лишається?

На цьому морі було тихо. Коли віяв вітер, травинки зітхали, тручись одна об одну, й перешіптувалися мовою, яку розуміють тільки боги. Подеколи дзюрчав струмок, долаючи камінь. Між пальців Дані чвякав мул. Навколо дзижчала комашня — ліниві бабки, блискучі зелені оси й кусюча мошва, майже невидима для ока. Дані неуважно ляскала себе, коли мошва сідала їй на руки. В одному місці королева побачила щура, який пив зі струмка, але з її наближенням миттю втік, пірнувши між стебел і розчинившись у високих травах. Іноді чувся спів пташок. Від цього звуку в Дані починало бурчати в животі, але вона не мала силець, щоб ловити птахів, а на гнізда ще не натрапляла. «Колись я мріяла літати,— подумала вона,— а тепер, налітавшись, мрію красти яйця». На думку про це вона аж розсміялася.

— Люди божевільні, а боги ще божевільніші,— сказала вона до високої трави, й трава згідливо замурмотіла.

Того дня вона тричі помічала Дрогона. Одного разу так далеко, що його можна було переплутати з орлом, який пірнає за далекі хмари, але вона дуже добре навчилася впізнавати його, навіть коли він був усього-на-всього цяткою на небі. За другим разом він пролетів перед сонцем, розкинувши чорні крила, і світ потемнів. Останнього разу дракон пролетів просто над Дані — так близько, що чути було шурхіт його крил. На якусь мить їй здалося, що він на неї полює, але він пролетів, не звернувши на неї уваги, й розтанув десь на сході. «От і добре»,— подумала вона.

Вечір захопив її зненацька. Коли сонце позолотило далекі шпилі Драконстону, Дані наскочила на низенький мур, розбитий і зарослий. Мабуть, це була стіна якогось храму або палат сільського пана. Далі виднілися ще руїни — старий колодязь і кола в траві, які позначали місця, де колись стояли хатки. Були вони глинобитні, наскільки могла судити Дані, але за багато років вітри й дощі їх понищили. До заходу сонця Дані встигла нарахувати їх вісім, але далі в траві може ховатися ще більше.

Мур зберігся краще за решту будівель. Хоча був він щонайбільше три фути заввишки, мав доволі затишний куток, де одна стінка прилягала до другої, трохи нижчої: тут можна було заховатися від вітру, а ніч-бо швидко насувалася. Дані втиснулася в куток, зробивши собі кубельце з трави, якої нарвала навколо руїн. Вона страшенно втомилася, на ногах вискочили свіженькі водянки, в тому числі дві однаковісінькі на обох мізинцях. «Мабуть, отак незграбно я ходжу»,— подумала вона, хихикаючи.

Западали сутінки, а Дані, влаштувавшись, заплющила очі, однак сон не приходив. Ніч була холодна, земля — тверда, а в шлунку — порожньо. Дані зловила себе на думках про Мірін, про коханого Дааріо, про законного чоловіка Гіздара, про Іррі, Джикі й милу Місанді, про сера Баристана, Резнака і Скагаза Гирявого. «Вони бояться, що я загинула? Я ж полетіла на драконі. Гадають, він мене зжер?» Цікаво, подумалося їй, чи Гіздар і досі король. Корону він отримав через неї, чи зможе він її втримати за відсутності Дані? «Він хотів убити Дрогона. Я сама чула. „Убийте його,— кричав він,— убийте тварюку“. І на його обличчі був похітливий вираз». А Дужий Бельвас, упавши навколішки, блював і весь трусився. «Отрута. Це точно була отрута. Медова сарана. Гіздар припрошував мене скуштувати, але її всю з’їв Бельвас». Дані зробила Гіздара королем, пустила до себе в ліжко, відчинила на його прохання бійцівські кубла — у нього не було підстав зичити їй смерті. Але хто ще міг це зробити? Резнак, напахчений сенешаль? Юнкайці? Сини гарпії?

Удалині завив вовк. Від цієї пісні Дані стало сумно й самотньо, але їсти не перехотілося. Коли над луками зійшов місяць, вона поринула у неспокійну дрімоту.

Їй наснився сон. Усі турботи відступили, а з ними й біль, і вона ширяла в небі. Вона знову літала: крутилася, сміялася, танцювала, а зорі, кружляючи навколо, шепотіли їй на вухо таємниці. «Щоб дістатися півночі, маєте вирушити на південь. Щоб дістатися заходу, маєте вирушити на схід. Щоб рухатися вперед, маєте повернутися назад, а щоб торкнутися світла — пройти попід тінню».

— Квейт! — погукала Дані.— Де ви, Квейт?

А тоді побачила. «У неї маска з зоряного світла».

— Пам’ятайте, хто ви така, Данерис,— прошепотіли зорі жіночим голосом.— Дракони знають. А ви знаєте?

Вранці, коли вона прокинулася, все тіло ломило, а по руках, ногах, обличчю повзали мурахи. Щойно вона збагнула, скільки тут мурах, як зіп’ялася на ноги, розкидавши своє кубельце з пожовклої трави. Вона вся була в укусах — маленьких червоних цяточках, запалених і сверблячих. «Звідки ці всі мурахи взялися?» Дані струсила їх з рук, ніг і живота. Провела долонею по їжачку на голові, який відріс на місці обгорілого волосся, й відчула, що й туди поналазило мурах, а одна повзла по шиї. Скидаючи їх на землю, вона чавила їх босими ногами. Але їх було так багато...

Виявилося, що з того боку муру — мурашник. Цікаво, як це мурахи здогадалися перелізти стіну, щоб дістатися Дані. Для них це напіврозвалене каміння має видаватися височенним, як Стіна у Вестеросі. «Це найвища стіна на світі»,— любив повторювати брат Вісерис гордо, немов збудував її власноруч.

Вісерис розповідав сестрі легенди про лицарів-бурлак — настільки бідних, що ночувати їм доводилося під живоплотами, які ростуть уздовж путівців у Сімох Королівствах. От би їй зараз гарний густий живопліт! «І бажано без мурашника».

Сонце тільки-тільки піднімалося. На кобальтовому небі ще затрималося декілька ясних зірок. «Може, одна з них — це хал Дрого, який скаче верхи на вогненному огирі в нічних краях, усміхаючись згори до мене». Понад травами ще виднівся Драконстон. «Здається, він так близько! Я вже, напевно, відійшла на декілька льє, але враження таке, наче повернутися можна буквально за годину». Хотілося знову лягти, заплющити очі й віддатися сну. «Ні. Треба йти далі. Струмок. Слід прямувати вниз за течією».

Дані якусь мить намагалася зорієнтуватися. Не хочеться ж піти не в той бік і втратити з поля зору струмок.

— Він — мій друг,— промовила вона вголос.— Якщо триматимуся друга, не пропаду.

Вона не наважилася ночувати біля води, бо поночі туди приходять пити звірі. Дані бачила їхні сліди. З неї вовкам чи левам небагато буде поживи, але ж це все одно пожива — краще, ніж нічого.

Нарешті визначивши, де південь, вона почала рахувати кроки. Струмочок показався на восьмому. Дані набрала жменю води й напилася. У неї зразу підвело живіт, але це краще, ніж терпіти спрагу. Не було-бо що пити, окрім ранкової роси, яка блищала на високих травах, і не було що їсти — хіба лише траву. «Можна спробувати їсти мурах». Жовті занадто малі, щоб наситити, але в траві трапляються й більші — червоні.

— Я загубилися на морі,— промовила Дані вголос, кульгаючи поряд з витким потічком,— тому, можливо, мені попадуться краби або велика жирна риба.

Батіг тихенько стукав її по стегну: хлоп-хлоп-хлоп. Крок за кроком — і струмок доведе її додому.

Опівдні вона дійшла до якихось кущів, що росли на березі струмка: покручене гілля було всіяне твердими зеленими ягодами. Дані підозріливо їх роздивилася, тоді зірвала одну та скуштувала. Ягода була терпка і тверда, зі знайомим гіркуватим присмаком.

— У халасарі схожими ягодами присмачують смаженину,— вирішила вона. Промовивши це вголос, вона відчула більшу впевненість у цьому. У животі забуркотіло, і Дані заходилася обіруч обривати ягоди і вкидати до рота.

За годину живіт звело так, що вона не могла йти далі. Решту дня вона блювала зеленим слизом. «Якщо залишуся тут, помру. Може, я вже помираю». Чи прискаче по неї через трави дотрацький бог-кінь, щоб забрати її в нічні краї до хала Дрого? У Вестеросі померлих з дому Таргарієнів віддавали вогню, але тут хто запалить для неї погребальне вогнище? «Моє тіло стане поживою для вовків і ворон,— сумовито подумала вона,— у моєму лоні розведуться черв’яки». Вона перевела очі на Драконстон. Звідси він уже здавався меншим. Ген за багато миль від неї, з обвітреного верху піднімався дим. «Дрогон повернувся з полювання».

На заході сонця вона, стогнучи, сиділа навприсядки в траві. У неї почалася бігунка, від рідкого лайна смерділо дедалі огидніше. Що більше Дані пила, то частіше випорожнювалася, а потім відчувала ще більшу спрагу, й ця спрага гнала її до струмка знову пити воду. Заплющивши нарешті очі, Дані не відала, чи стане в неї сили знову їх розплющити.

Їй наснився її покійний брат.

Він був точно такий самий, як коли вона його бачила востаннє. Вуста кривилися від болю, волосся згоріло, а обличчя під розплавленим золотом, яке цебеніло по чолу та щоках, затікаючи в очі, почорніло й димілося.

— Ти мертвий,— сказала Дані.

«Убитий». Хоча вуста його не ворухнулися, вона якимось чином чула його голос, що нашіптував їй на вухо. «Ти не оплакувала мене, сестро. Важко помирати неоплаканим».

— Колись я тебе любила.

«Колись,— промовив брат з такою гіркотою, що Дані аж здригнулася.— Ти ж мала стати моєю дружиною, народити мені срібно-косих дітей з фіалковими очима, щоб зберегти чистоту драконової крові. Я дбав про тебе. Пояснював тобі, хто ти така. Годував тебе. Продав мамину корону, щоб тобі було що їсти».

— Ти мене ображав. Ти мене лякав.

«Тільки коли ти пробуджувала в мені дракона. Я тебе любив».

— Ти мене продав. Ти мене зрадив.

«Ні. Зрадниця — ти. Це ти пішла проти мене, проти рідної крові. Мене обдурили. Твій жеребець і його смердючі дикуни. Вони дурили і брехали. Обіцяли золоту корону, а дали оце»,— торкнувся він розплавленого золота, яке сповзало по обличчю, і його палець задимівся.

— Ти міг би отримати свою корону,— сказала йому Дані.— Мій сонце-й-місяць здобув би її для тебе — слід було просто почекати.

«Я й так довго чекав. Ціле життя чекав. Я був їхнім королем, законним королем, а вони з мене посміялися».

— Ліпше б ти залишився в Пентосі з магістром Іліріо. Хал Дрого мав представити мене дош-халіну, але тобі необов’язково було їхати з нами. Ти сам зробив цей вибір. Зробив помилку.

«Хочеш знову збудити дракона, мала ти дурнувата хвойдо? Халасар Дрого належав мені. Я його купив — усі сто тисяч горлопанів. Заплатив за нього твоєю цнотою».

— Ти так нічого і не зрозумів. Дотраки не купують і не продають. Вони роблять подарунки й отримують їх навзаєм. Якби ти тільки почекав...

«Я чекав. На корону, на престол, на тебе. Всі ці роки чекав — а отримав казан розплавленого золота. Чому це тобі віддали драконові яйця? Вони мали належати мені. Був би в мене дракон, я б показав світові справжнє значення нашого гасла»,— зареготав Вісерис, і реготав так довго, що в нього відвалилася, паруючи, щелепа, і з рота ринули кров і розплавлене золото.

Коли Дані прокинулася, хапаючи ротом повітря, то виявила, що стегна в неї липкі від крові.

Якусь мить вона не могла второпати, що це таке. Тіль-тіль почало світати, на вітру тихо шурхотіла трава. «Ні, будь ласка, можна мені ще поспати? Я так утомилася!» Вона спробувала знову закопатися в траву, якої нарвала собі перед сном. Травинки були наче вологі. Знову дощило? Дані сіла, побоюючись, що вночі вона ходила під себе. Наблизивши пальці до обличчя, вона відчула запах крові. «Я помираю?» Аж тут вона побачила блідий півмісяць, який плив над високою травою, і до неї дійшло, що у неї просто почалося місячне.

Якби вона не була такою слабкою і наляканою, може, відчула би полегшення. Натомість її почало трусити. Витерши пальці об землю, вона зірвала жмут трави й витерла стегна. «Дракони не плачуть». У неї кров, проте це всього-на-всього жіноча кров. «Але ж на небі півмісяць. Як таке може бути?» Вона спробувала пригадати, коли востаннє в неї було місячне. На минулу повню? Чи на позаминулу? Чи ще раніше? «Ні, не може бути, щоб так давно».

— Я — кров од крові дракона,— вголос промовила вона до трави.

«Була колись,— пошепки відповіла трава,— поки не посадила своїх драконів на ланцюг у темряві».

— Дрогон убив маленьку дівчинку. Її звали... її звали...— Дані не змогла пригадати імені дитини. Від цього їй стало так сумно, що вона б розплакалася, якби її сльози не висушило давним-давно.— У мене ніколи не буде дівчинки. Я була матір’ю драконів.

«Ага,— прошелестіла трава,— поки не пішла проти власних дітей».

У животі було порожньо, ноги всі вкрилися водянками й боліли, а живіт зводило тільки дужче, неначе в кишках повно кусючих змій. Тремтячими руками Дані зачерпнула жменю води з мулом. До опівдня вода нагріється до літеплої, але на світанку вона ще прохолодна, тож допоможе тримати очі розплющеними. Плеснувши води собі в обличчя, Дані побачила на стегнах свіжу кров. Подертий край нижньої сорочки був весь у плямах. Стільки червоного чомусь страшенно лякало. «Це ж просто місячна кров,— подумала Дані, але вона не пригадувала, щоб колись із неї так лило.— А може, це через воду?» Якщо винна вода, Дані приречена. Вона змушена пити, щоб не померти від спраги.

— Іди,— наказала вона собі.— Спускайся вздовж струмка, й він виведе тебе до Скагазадана. І там тебе вже знайде Дааріо.

Але довелося збирати всі сили, щоб просто підвестися, а коли вона врешті спромоглася зіп’ятися на ноги, то не могла зрушити з місця — просто стояла, охоплена гарячкою і спливаючи кров’ю. Вона звела очі до безхмарного блакитного неба, примружилася від сонця. «Половина ранку проминула»,— розгублено збагнула вона. Тоді примусила себе зробити крок, ще один — і ось вона вже знову йде вздовж маленького потічка.

Потепліло, сонце припікало голову крізь рештки обгорілого волосся. Під ногами плюскотіла вода. Дані йшла просто по струмку. Скільки вона вже так іде? Приємно було відчувати між пальцями м’який коричневий мул, який холодив натерті водянки. «По струмку чи поряд з ним, а йти треба. Вода біжить униз. Струмок приведе мене до річки, а річка — додому».

Хоча це не зовсім правда.

Мірін ніякий їй не дім і ніколи ним не стане. Це місто дивних людей з дивними богами і ще дивнішими зачісками — місто рабовласників, загорнутих у торочкуваті токари, де доброчесність заробляється продажністю, різанина вважається мистецтвом, а собаки є делікатесом. Мірін завжди буде містом гарпії, а Данерис не може стати гарпією.

«Ніколи,— прошелестіла трава непривітним голосом Джори Мормонта.— Вас попереджали, ваша світлосте. Ваша війна у Вестеросі, я ж вам казав».

Це був ледь чутний шепіт, але чомусь Дані здалося, що сер Джора йде поряд з нею. «Мій ведмідь,— подумала вона,— мій старий любий ведмідь, який кохав мене і зраджував». Вона так за ним скучила! Хотілося знову побачити його негарне обличчя, обійняти його і притиснутися до його грудей, але вона знала: якщо озирнеться — сер Джора зникне.

— Це сон,— промовила вона.— Я сплю на ходу. Я самотня і розгублена.

«Розгублена, бо ти занадто затрималася в місці, в якому взагалі не мала опинитися,— прошелестів сер Джора тихо, наче вітер.— Самотня, бо ти вигнала мене».

— Ви мене зраджували. Ви шпигували за мною за гроші.

«За можливість повернутися додому. Рідна домівка — ось і все, чого я хотів».

— І мене. Ви хотіли мене.

Дані бачила це в його очах.

«Хотів»,— сумовито прошепотіла трава.

— Ви мене поцілували. Я вам дозволу не давала, а ви все одно мене поцілували. Ви продавали мене моїм ворогам, але цілували щиро.

«І давав добрі поради. Казав тобі: побережи списи й мечі для Сімох Королівств. Залиш Мірін мірінцям і рухайся на захід. Але ти не хотіла слухати».

— Мені довелося взяти Мірін, бо мої діти просто повмирали б з голоду в дорозі.

У Дані й досі перед внутрішнім зором поставав довгий слід з трупів, який вона лишила, перетинаючи червону пустелю. І вона не хотіла побачити таке ще раз.

— Мені довелося взяти Мірін, щоб нагодувати свій народ.

«Ти взяла Мірін,— сказав сер Джора,— але навіщось затрималася в ньому».

— Щоб стати королевою.

«Ти й так королева,— сказав ведмідь.— У Вестеросі».

— Це так далеко! — пожалілася вона.— Я була втомлена, Джоро. Я змучилася від війни. Мені хотілося відпочивати, радіти, садити дерева, дивитися, як вони ростуть. Я ж просто молоденька дівчина.

«Ні. Ти — кров од крові дракона,— почувся шепіт — він дедалі слабшав, неначе сер Джора почав від неї відставати.— Дракони не саджають дерев. Пам’ятай про це. Пам’ятай, хто ти така, пам’ятай своє призначення. Пам’ятай своє гасло».

— Вогонь і кров,— промовила Данерис до трави, яка гойдалася на вітру.

Нога перечепилася об камінчик. Дані впала на коліно, скрикнувши від болю, без надії сподіваючись, що ведмідь підхопить її і допоможе зіп’ятися на ноги. Але, обернувши голову в його пошуках, вона побачила тільки струмочок каламутної води... і траву, яка й далі легенько гойдалася. «Вітер,— сказала собі Дані,— це вітер гойдає стебла». Але вітру не було. Сонце стояло високо, весь світ був непорушний і розжарений. У повітрі літали хмари мошви, над струмком туди-сюди металася бабка. А трава гойдалася, хоча не було від чого.

Помацавши на дні струмка, Дані відшукала камінь завбільшки з кулак і витягнула його з мулу. Зброя поганенька, але це краще, ніж голі руки. Краєм ока Дані знову побачила, як праворуч загойдалася трава. Світ був зелений, тихий. Світ був жовтий, пожухлий. «Треба підвестися,— сказала собі Дані.— Треба йти. Прямувати за струмком».

Понад травою полетів неголосний срібний дзвін.

«Дзвіночки,— усміхнулася Дані, пригадавши хала Дрого, її сонце-й-місяць, з уплетеними в косу дзвіночками.— Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході, коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя, коли в лоні моєму знову розквітне життя і я народжу живу дитину, тоді хал Дрого повернеться до мене».

Але такого не буває. «Дзвіночки»,— знову подумала Дані. Її знайшли кровні вершники!

— Аґо,— прошепотіла вона.— Джого. Рахаро.

Може, з ними приїхав і Дааріо?

Зелене море розійшлося. З’явився вершник. Коса в нього була чорна і лискуча, шкіра темна, як полірована мідь, очі — як гіркі мигдалини. У волоссі виспівували дзвіночки. Підперезаний поясом з бляшок, у фарбованій безрукавці, вершник мав на одному стегні арах, а на другому — батіг. До сідла був прикріплений мисливський лук і сагайдак зі стрілами.

«Один самотній вершник. Розвідник». З тих, що їздять перед халасаром, шукаючи здобич і добру зелену траву, винюхуючи, чи не ховаються десь вороги. Якщо він знайде Дані, то вб’є її, зґвалтує або забере в рабство. В найкращому разі — відвезе у дош-халін, де збираються всі добрі халесі, коли помирає їхній хал.

Але він її не побачив. Її приховувала трава, а він дивився деінде. Простеживши за його поглядом, Дані побачила у небі тінь з широко розпростертими крилами. Дракон летів за милю звідси, але вершник усе одно закам’янів, аж поки кінь не почав перелякано іржати. Тоді вершник немов збудився зі сну, розвернув коня й учвал погнав через високі трави.

Дані провела його поглядом. Щойно стихнув тупіт копит, вона почала кричати. Гукала, поки не захрипла... але Дрогон прилетів, видуваючи з ніздрів клуби диму. Трава клонилася перед ним. Дані застрибнула йому на спину. Від неї смерділо кров’ю, потом і страхом, але це не мало значення.

— Щоб рухатися вперед, я маю повернутися назад,— промовила вона, стискаючи голими ногами шию дракона. Дані підбила його п’ятами, і Дрогон рвонув у небо. Батіг загубився, тож вона, стукаючи його долонями і п’ятами, змусила його повернути на північний схід, куди поїхав розвідник. Дрогон не опирався: можливо, занюхав страх комонника.

За лічені хвилі вони проминули дотрака, який скакав далеко внизу. Праворуч і ліворуч Дані побачила плями обгорілої попелястої трави. «Дрогон тут уже бував»,— збагнула вона. Сліди його полювання поцяткували зелене трависте море, наче низка сірих острівців.

Внизу показався велетенський табун. Серед коней було зо два десятки вершників, але вони, угледівши дракона, миттю розвернулися й кинулися тікати. Коли табун накрила тінь, коні теж кинулися врозтіч — летіли через траву, вкриваючись білою піною, копитами толочачи землю... та хай як швидко скачуть коні, літати вони не вміють. Незабаром один кінь почав відставати. Дракон, заревівши, пірнув униз — і знагла бідолашну тварину охопило полум’я, але вона все одно продовжувала скакати й іржати, поки Дрогон не впав на неї і не зламав їй карк. Дані щосили стискала драконову шию, щоб не з’їхати.

Туша була занадто важка, щоб тягнути її назад у лігво, тож Дрогон зжер її просто там, віддираючи шматки обгорілого м’яса, а навколо нього горіли трави, в повітрі густо висів дим, смерділо паленим кінським волоссям. Голодна Дані зісковзнула з його спини й почала їсти разом з ним, голими обпеченими руками відриваючи з мертвого коня шматки димного м’яса. «У Міріні я, королева в шовках, вишукано їла фаршировані фініки і ягня в меду,— пригадалося їй.— І що подумав би про мене мій шляхетний чоловік, побачивши мене зараз?» Гіздар, без сумніву, вжахнувся б. А от Дааріо...

Дааріо б розреготався, відкраяв шмат конини своїм арахом і присів би їсти поряд з Дані.

Коли небо на заході стало кольору кривавого синця, Дані почула тупіт копит. Вона підвелася, витерла руки об подерту сорочку й стала поряд з драконом.

І коли з диму виїхало півсотні кінних воїнів, саме такою і побачив її хал Джако.

Загрузка...