Cepci

В останню ніч свого ув’язнення королева не могла заснути. Щоразу як вона заплющувала очі, то подумки поринала у завтрашній день. «У мене будуть охоронці,— казала вона собі.— Вони не підпустять до мене натовп. Нікому не дозволять мене торкнутися». Бодай це їй пообіцяв верховний горобець.

Але все одно їй було страшно. У день, коли Мірселла відпливла у Дорн, у день хлібних бунтів, золоті плащі стояли по всій дорозі, але люди прорвали їхні ряди, роздерли верховного септона на шмаття й півсотні разів зґвалтували Лоліс Стоукворт. А якщо така бліда м’якотіла істота, повністю вдягнена, могла викликати збудження у цих тварюк, то яку хіть запалить королева?

Серсі міряла кроками камеру, невгамовна, як леви в клітках, які в її дитинстві жили під Кичерою Кастерлі — спадок з часів її дідуся. Вони з Джеймі підбурювали одне одного залізти в клітку, й одного разу Серсі набралася мужності та, пропхавши між штабами руку, торкнулася одного великого пісочного звіра. Вона завжди була сміливішою за брата. Лев, обернувшись, утупився в неї величезними золотими очима. А тоді лизнув їй пальці. Язик у нього був шорсткий, як тертушка, але вона не хотіла забирати руку, поки Джеймі не відтягнув її від клітки, схопивши за плечі. «Твоя черга,— сказала вона йому тоді.— Смикни його за гриву — чи злякався?»

«Він цього так і не зробив,— подумала вона.— Це мені мав дістатися меч, а не йому».

Босоніж, тремтячи, вона міряла кроками камеру, закутавши плечі в тоненьке покривало. Вона з тривогою чекала на прийдешній день. Увечері все вже буде позаду. «Коротка прогулянка — і я вдома, знову з Томеном, у своїх покоях у Мейгоровій тверджі». Дядько сказав, тільки так можна врятуватися. Та чи справді? Серсі не довіряла дядькові, так само як і цьому верховному септонові. «Ще можу відмовитися. Наполягти на своїй невинуватості й ризикнути піти на суд».

Але вона не могла дозволити Вірі її судити, як та збирається судити Марджері Тайрел. У маленької ружі, може, все і вийде, але у Серсі небагато друзів серед септ і горобців у оточенні верховного септона. Єдина її надія — суд через двобій, але для цього їй потрібен заступник.

«Якби ж то Джеймі не втратив руку...»

Але цей шлях веде в нікуди. У Джеймі більше немає робочої руки, і його самого немає — він зник десь у приріччі з жінкою на ім’я Брієнна. Королеві треба або шукати іншого заступника, або перетерпіти сьогодні й покласти край своїм мукам. Вороги звинувачують її у державній зраді. А їй, хай чого це їй коштуватиме, потрібно повернутися до Томена. «Він мене любить. Він не відштовхне рідну матір. Джоф був упертий і непередбачуваний, але Томен — добрий хлопчик, добрий король. Він робитиме все, що йому скажуть». Якщо вона залишиться тут, вона приречена, а єдина можливість повернутися в Червону фортецю — пройти по вулицях. Верховний горобець був невмолимий, а сер Кеван відмовився і пальцем кивнути проти нього.

— Нічого зі мною не станеться,— сказала собі Серсі, коли у вікно зазирнуло перше світло.— Постраждає тільки моя гордість.

Слова аж задзвеніли у вухах. «Може, Джеймі ще приїде». Вона уявила, як він скаче у ранковому тумані, і його золоті обладунки сяють у світлі ранішнього сонця. «Джеймі, якщо ти бодай колись мене кохав...»

Коли по неї прийшли тюремниці, їх очолювали септа Юнелла, септа Моель і септа Сколера. З ними було чотири послушниці та дві німотні сестри. Побачивши німотних сестер у їхніх сірих мантіях, королева раптом перелякалася. «Чого вони прийшли? Я помру?» Німотні сестри дбають про мерців.

— Верховний септон пообіцяв, що зі мною нічого не станеться.

— І не станеться,— сказала септа Юнелла й жестом покликала послушниць. Вони принесли лужне мило, миску теплої води, ножиці й довге лезо до гоління. Від одного погляду на крицю королева здригнулася. «Вони збираються мене поголити. Ще трішки приниження, ще одна родзинка в мою кашу». Вона не проситиметься — не подарує їм такого задоволення. «Я — Серсі з дому Ланістерів, левиця з Кичери, законна королева Сімох Королівств, донька Тайвіна Ланістера. А волосся відросте назад».

— Починайте,— сказала вона.

Старша з німотних сестер узяла ножиці. Стриже вона, без сумніву, вправно: її орден обмиває тіла загиблої шляхти, перш ніж повернути їх родичам, а сюди входить і підрізання бороди й волосся. Спочатку жінка обскубала Серсі голову. Королева сиділа непорушно, мов кам’яна статуя, а ножиці тільки й цокали. На підлогу впали пасма золотого волосся. Тут, у камері, вона не могла добре про нього дбати, але навіть заплутані й немиті, коси блищали, коли на них падало сонце. «Моя корона,— подумала королева.— У мене забрали одну мою корону, а тепер забирають і другу». Коли локони й кучері всі вже валялися під ногами, одна з послушниць намилила їй голову, і німотна сестра поголила її начисто.

Серсі сподівалася, що це вже все, але ж ні.

— Зніміть сукню, ваша світлосте,— наказала септа Юнелла.

— Тут? — не зрозуміла королева.— Навіщо?

— Волосся треба обстригти всюди.

«Обстрижуть, як вівцю»,— подумала вона. Стягнувши сукню через голову, вона кинула її на підлогу.

— Робіть що хочете.

Знову мило, знову тепла вода, знову лезо. Спочатку зняли волосся в неї попід пахвами, потім на ногах, а наостанок — м’який золотий пушок між ногами. Коли німотна сестра залізла їй між ноги з лезом, Серсі пригадала всі ті рази, коли отак перед нею навколішках стояв Джеймі, цілуючи її між стегнами, змушуючи спливати соком. Його цілунки завжди були теплі. Лезо виявилося крижаним.

Коли справа була зроблена, королева лишилася голою й беззахисною, якою тільки може бути жінка. «Ані волосини, щоб за нею заховатися». З вуст її зірвався короткий смішок, похмурий і гіркий.

— Вашій світлості весело? — поцікавилася септа Сколера.

— Ні, септо,— відповіла Серсі. «Але одного дня я накажу вирвати тобі язика розжареними кліщами, й оце точно буде весело».

Одна з послушниць принесла їй рясу — м’яку білу септину рясу, щоб поки вона спускатиметься сходами й перетинатиме септ, ніхто з вірян не мусив споглядати її наготу. «Семеро спасіть, які лицеміри!»

— Мені дозволять одягнути сандалії? — запитала Серсі.— Булиці брудні.

— Не такі брудні, як ваші гріхи,— мовила септа Моель.— Його святість наказав вести вас такою, якою вас створили боги. Були у вас на ногах сандалії, коли ви з’явилися з материного лона?

— Ні, септо,— змушена була сказати королева.

— Тоді ви самі знаєте відповідь.

Закалатав дзвін. Довге ув’язнення королеви добігало кінця. Серсі щільніше загорнулася в рясу, радіючи її теплу, й мовила:

— Ходімо.

На іншому кінці міста на неї чекав син. Що раніше вона вийде звідси, то раніше побачить його.

Серсі Ланістер почала спуск, і шорстке каміння сходів шкрябало їй підошви. У Великий септ Бейлора вона приїхала у паланкіні, як справжня королева. Залишала його вона лиса й боса. «Зате я його нарешті залишаю. Це єдине важить».

Дзвони на вежі співали, скликаючи городян стати свідками її ганьби. Великий септ Бейлора був повен вірян, які прийшли на ранішню службу, і їхні молитви відлунювали від склепіння, та коли з’явилася процесія, запала нагла тиша й усі очі втупилися в королеву, яка прямувала проходом, проминаючи те місце, де після вбивства поклали її лорда-батька в усій пишноті. Серсі проминала людей, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Босі підошви ляскали по холодній мармуровій підлозі. Вона відчувала на собі очі. І Семеро за олтарями, здавалося, теж проводжають її поглядом.

У залі світильників на прихід королеви очікувала дюжина Воїнових синів. За плечима у них звисали веселкові плащі, а на гребенях великих шоломів поблискували у сяйві світильників кристали. Кіраси в них були срібні, відполіровані до дзеркального блиску, але під ними, знала Серсі, всі вони були у волосяницях. Мигдалеподібні щити всі мали однаковий герб: кришталевий меч, який сяє в темряві,— давній символ ордену, прозваного простолюдом Мечами.

Капітан опустився перед королевою навколішки.

— Можливо, ваша світлість пригадує мене. Я — сер Теодан Твердий, і його світлість доручив мені командувати вашим почтом. Ми з братами безпечно проведемо вас через місто.

Серсі перевела очі на чоловіків позаду нього. А ось і він — Лансель, її двоюрідний брат, син сера Кевана, який колись клявся її любити, поки не вирішив, що богів він любить більше. «Мій рідний зрадник». Вона його не забуде.

— Підведіться, пане Теодане. Я готова.

Лицар підвівся, обернувся, підніс руку. Двоє з його вояків підійшли до високих дверей і штовхнули стулки, й Серсі випірнула на свіже повітря, кліпаючи від сонця, наче кріт, який виповз із нори.

Віяв поривчастий вітер, і поділ ряси почав літати й ляскати її по ногах. У ранковому повітрі відчувалися знайомі запахи Королівського Причалу. Серсі вдихнула дух кислого вина, свіжого хліба, тухлої риби й нічних горщиків, а ще диму, і поту, і кінської сечі. Жодні квіти ніколи не пахнули так солодко. Горнучись у рясу, Серсі зупинилася нагорі мармурових сходів, і навколо неї вишикувалися Воїнові синове.

Зненацька їй пригадалося, що вона вже колись стояла на цьому місці — того дня, коли лорд Едард Старк позбувся голови. «Цього не мало статися. Джоф повинен був дарувати йому життя й відіслати його на Стіну». Опісля лордом Вічнозиму мав стати його старший син, а Санса залишилася б на Королівському Причалі як заручниця. Вейрис і Мізинчик погодили умови, і Нед Старк проковтнув свою дорогоцінну гордість і зізнався в державній зраді, щоб урятувати свою пустоголову донечку. «Я влаштувала б Сансі гарний шлюб. З кимсь із Ланістерів. Не з Джофом, звісно, але підійшов би Лансель або один з його молодших братів». Пітир Бейліш хотів сам одружитися з дівчиною, але ж це, звісно, неможливо: надто низького він походження. «Якби тільки Джоф зробив так, як йому казали, Вічнозим не пішов би війною, а з Робертовими братами батько розібрався б».

Натомість Джоф наказав відрубати Старкові голову, а лорд Слінт і сер Ілін Пейн поквапилися виконати наказ. «Це було просто тут»,— подумала королева, роздивляючись це місце. Джанос Слінт підняв голову Неда Старка за чуприну, кров ринула на сходи, і все — вороття немає.

Ці спогади здавалися дуже далекими. Джофрі мертвий, і всі Старкові сини також. Навіть батька вже немає. А вона знову стоїть на сходах Великого септу Бейлора, та тільки цього разу це на неї витріщається натовп, а не на Едарда Старка.

Велика мармурова площа була така сама переповнена, як і в день смерті Старка. Куди не глянь, королева всюди бачила очі. У натовпі, здається, була однакова кількість чоловіків і жінок. Дехто тримав на плечах дітлахів. Жебраки і злодії, шинкарі і крамарі, дубильники і конюші, лицедії і дешеві повії — усі покидьки прийшли повитріщатися на приниження королеви. З натовпом змішалися бідарі — брудні й неголені, озброєні списами й топорами і вдягнені в розрізнені пощерблені лати, іржаві кольчуги, потріскану дублену шкіру й домоткані сюрко, вибілені та прикрашені семикутною зіркою Віри. Обшарпана армія верховного горобця.

Якась часточка Серсі й досі мріяла, щоб з’явився Джеймі й урятував її від цієї ганьби, але її близнюка ніде не було. Не було і дядька. Це її не здивувало. Під час останнього візиту сер Кеван висловився ясно: її ганьба не повинна заплямувати Кичеру Кастерлі. Леви з нею сьогодні не підуть. Це випробування її і тільки її.

Праворуч від Серсі стояла септа Юнелла, ліворуч — септа Моель, а позаду — септа Сколера. Якщо королева почне втікати чи впиратися, три гаргари знову затягнуть її в септ, і цього разу вона вже точно ніколи не вийде з камери.

Серсі підвела голову. Ген за площею, за морем жадібних очей, роззявлених ротів і брудних облич, на тому боці міста височів удалині Ейгонів пагорб, і в світлі ранкового сонця зарум’янилися вежі й зубчасті стіни Червоної фортеці. «Не так уже й далеко». Щойно Серсі досягне брами, найгірше вже буде позаду. Їй знову повернуть сина. Повернуть її заступника. Дядько пообіцяв. «Томен чекає на мене. Мій маленький король. Я зможу. Я мушу».

Септа Юнелла ступила наперед.

— Ось перед вами грішниця,— оголосила вона.— Це Серсі з дому Ланістерів, королева-вдовиця, мати його світлості короля Томена, вдова його світлості короля Роберта, яка вчинила страшний гріх підману і перелюбу.

Праворуч від королеви ворухнулася септа Моель.

— Ця грішниця сповідалася у своїх гріхах і молить прощення й відпущення. Його святість наказав їй довести своє каяття, відкинувши гордість і явившись перед добрими містянами в такому вигляді, в якому її створили боги.

Закінчила промову септа Сколера.

— І тому ця грішниця виходить до вас зі смиренним серцем, вільна від секретів і таємниць, гола перед очима богів і людей, щоб почати ходу спокути.

Серсі був рік, коли помер її дідусь. І першим ділом батько, ввійшовши у права, викинув з Кичери Кастерлі дідусеву захланну низькородну коханку. З неї зірвали шовки й оксамити, якими обдаровував її лорд Тайтос, і всі коштовності, які вона брала сама, й відіслали на вулиці Ланіспорту голяка, щоб увесь Захід бачив, хто вона така насправді.

Хоча Серсі на той час була занадто маленька, щоб бачити це все на власні очі, зростаючи, вона чула перекази про це з вуст праль і гвардійців, які були при цьому. Вони розповідали, як та жінка плакала й просилася, як вона чіплялася за одяг, коли їй звеліли роздягнутися, як марно намагалася затуляти перса й міжніжжя, дибаючи босоніж і голісінька вулицями міста у вигнання. «Доти вона була марнославна й гонорова,— пригадалося, розповідав тоді один гвардієць,— так запишалася, наче й забула, що з’явилася з вулиці. Та коли з неї зірвали одяг, вона знову стала простою повією».

Якщо сер Кеван і верховний горобець гадають, що так буде і з Серсі, то вони дуже помиляються. У ній тече кров лорда Тайвіна. «Я — левиця. Я не кулитимуся перед ними».

Королева скинула рясу.

Вона оголилася одним неспішним вправним рухом, так наче у власних покоях роздягалася перед купіллю, коли її ніхто не бачить, окрім покоївок. Щойно холодний вітер діткнувся шкіри, вона затремтіла. Довелося зібрати всю волю в кулак, щоб не затулитися руками, як це робила дідусева повія. Руки стиснулися в кулаки, нігті глибоко уп’ялися в долоні. На неї витріщалися жадібні очі. Але що вони бачать? «Я прегарна»,— нагадала вона собі. Скільки разів їй це казав Джеймі? Навіть Роберт їй у цьому зізнавався, коли напідпитку приходив до неї в ліжко, щоб висловити їй п’яну пошану своїм прутнем.

«Але так само вони витріщалися і на Неда Старка».

Треба рухатися. Гола, безволоса, босонога, Серсі повільно почала спускатися широкими мармуровими сходами. Руки й ноги вкрилися сиротами. Вона тримала підборіддя високо, як і належить королеві, а почет, розійшовшись віялом, прокладав їй дорогу. Бідарі розштовхували людей, щоб у юрмі з’явився прохід, а Мечі рушили обабіч королеви. Позаду йшли септа Юнелла, септа Сколера і септа Моель. Останніми — послушниці в білому.

— Шльондра! — крикнув хтось. То був жіночий голос. Жінки завжди жорстокіші до інших жінок.

Серсі не зважала. «Далі буде більше й гірше, У цих створінь нема іншої радості в житті, як тільки глузувати з тих, хто вище». Вона не може змусити їх замовкнути, тому треба вдати, що вона нічого не чує. І не бачить. Вона не спускатиме очей з Ейгонового пагорба на тому боці міста, з веж Червоної фортеці, які поблискують на сонці. Саме там вона знайде спасіння, якщо дядько виконає свою частину угоди.

«Він цього хотів. Він і верховний горобець. І маленька ружа також, понад усякий сумнів. Я згрішила і маю спокутувати свій гріх, маю виставити свою ганьбу на огляд усіх старців у місті. Вони гадають, що це зломить мою гордість, що це знищить мене, але вони помиляються».

Септа Юнелла і септа Моель ішли з нею в ногу, а септа Сколера квапливо дріботіла позаду, калатаючи у дзвоник.

— Ганьба,— кричала стара гаргара,— ганьба на грішницю, ганьба, ганьба.

Десь праворуч одночасно з нею на свій лад співав інший голос — якийсь пекарчук викрикував: «М’ясні пиріжки, три пенси, гарячі м’ясні пиріжки». Мармур під ногами був холодний і слизький, і Серсі, щоб не посковзнутися, ступала обережно. Дорога пролягала повз статую Бейлора Благословенного, високого і спокійного на своєму постаменті, з обличчям, яке було взірцем добродійності. Отак подивишся на нього — і в житті не здогадаєшся, який це був бовдур. У династії Таргарієнів були королі добрі й лихі, але нікого не любили так, як Бейлора, благочестивого і лагідного короля-септона, який однаково любив простолюд і богів, зате ув’язнив власних сестер. Дивина, що його статуя не почала розкришуватися, побачивши голі груди Серсі. Тиріон любив повторювати, що король Бейлор жахався власного прутня. Одного разу, пригадалося їй, Бейлор виставив з Королівського Причалу всіх повій. Поки їх виганяли за браму, Бейлор за них молився, пишеться в історичних трактатах, але не підводив на них очей.

— Хвойда! — крикнув інший голос. Ще одна жінка. Щось полетіло з юрби. Якийсь гнилий овоч. Коричневий і вологий, він пролетів у королеви над головою і ляпнувся під ноги одному з бідарів. «Я не боюся. Я — левиця». Вона йшла далі.

— Гарячі пиріжки,— кричав пекарчук.— Купуйте гарячі пиріжки.

Септа Сколера, калатаючи у дзвіночок, виспівувала:

— Ганьба, ганьба, ганьба на грішницю, ганьба, ганьба.

Бідарі йшли попереду, щитами розштовхуючи людей, відгороджуючи вузький прохід. Серсі йшла, куди її вели, непорушно тримаючи голову, задивившись удалину. Кожен крок наближав її до Червоної фортеці. Кожен крок наближав її до сина й до порятунку.

Здавалося, сто років вона перетинала площу, але нарешті мармур під ногами змінився на бруківку, а навколо вишикувалися крамнички, стайні, хати, й почався спуск з Вісеніїного пагорба.

Тут хода сповільнилася. Узвіз був крутий і вузький, а юрма щільна. Бідарі штовхали людей, які перегороджували дорогу, але тим не було куди відступати, бо інші штовхали їх у спину. Серсі силкувалася тримати голову високо, але вступила у щось мокре і слизьке й посковзнулася. Вона б і впала, якби септа Юнелла, ухопивши її за руку, не допомогла їй утриматися на ногах.

— Вашій світлості краще дивитися під ноги.

Серсі вивільнила руку.

— Так, септо,— сказала вона покірним тоном, хоча від злості їй хотілося плюнути. Королева йшла далі, вдягнена лише в сироти й гордість. Вона шукала очима Червону фортецю, але звідси її не було видно — її загороджували високі дерев’яні будівлі обабіч.

— Ганьба, ганьба,— виспівувала септа Сколера, калатаючи у дзвіночок. Серсі спробувала пришвидшити крок, але незабаром уперлася у спини Зорям, які йшли перед нею, тож змушена була пригальмувати. Якийсь чоловік попереду продавав з воза смаженину на рожнах, і процесія затрималася, поки бідарі відсували воза. На погляд Серсі, м’ясо підозріло нагадувало щуряче, але запах його наповнив повітря, й заки вулиця достатньо розчистилася, щоб можна було продовжити ходу, половина людей навколо вже кусала з рожнів.

— Не хочете, ваша світлосте? — гукнув якийсь хлоп. Дебелий і брутальний, з поросячими очицями, він мав величезне черево, а його нечесана чорна борода нагадала їй Роберта. Коли вона з огидою відвернулася, він кинув у неї рожен. Вдарившись об її ногу, він покотився по вулиці, а непросмажене м’ясо лишило в неї на стегні масну пляму.

Тут порівняно з площею крики немов погучнішали — мабуть, тому, що юрма обступала процесію дедалі тісніше. Найчастіше чулося «хвойда» і «грішниця», але в бік королеви летіли і «братова підстилка», і «піхва», і «зрадниця», а час до часу викрикували імена Станіса й Марджері. Бруківка під ногами була вся в болоті, а що було так тісно, то королева не мала змоги обминати калюжі. «Ніхто ще не помер, замочивши ноги»,— казала вона собі. Хотілося вірити, що в цих калюжах просто дощівка, але цілком можливо, що це кінська сеча.

З вікон і балконів полетіло сміття: гнилі фрукти, пиво з відер, яйця, які, падаючи на землю, вибухали сірчаним смородом. Далі хтось кинув дохлу кицьку, яка перелетіла і над бідарями, і над Воїновими синами. Вдарившись об землю, труп розлетівся, й на ноги Серсі бризнули кишки й личинки.

А Серсі не спинялася. «Я сліпа і глуха, а це хробаки»,— казала вона собі.

— Ганьба, ганьба,— виспівували септи.

— Каштани, гарячі смажені каштани,— кричав вуличний торгівець.

— Королева Піхва,— урочисто промовив якийсь п’яниця з балкона, піднімаючи за неї кубок у глузливому тості.— За королівські цицьки!

«Словеса — це суховій,— думала Серсі.— Слова мені не зашкодять».

На півдорозі з Вісеніїного пагорба королева вперше впала, послизнувшись на чомусь, що дуже нагадувало лайно. Коли септа Юнелла підняла її, коліно в Серсі було обдерте до крові. У юрмі прокотився нестройний смішок, а якийсь чоловік запропонував поцілувати подряпину, щоб швидше загоїлася. Серсі озирнулася. Й досі було видно велику баню й сім кришталевих веж Великого септу Бейлора на верхівці пагорба. «Невже я пройшла так мало?» Що було гірше, у сто разів гірше, це що з очей зникла Червона фортеця.

— Де... Де...

— Ваша світлосте,— підійшов до неї капітан почту. Серсі забула, як його звати.— Не зупиняйтеся. Юрма стає некерованою.

«Так,— подумала вона,— некерованою».

— Я не боюся...

— А треба,— і він, схопивши її за руку, потягнув за собою. Вона пошкандибала з пагорба вниз і вниз, кривлячись від кожного кроку, дозволяючи капітану підтримувати її. «Поряд зі мною мав би бути Джеймі». Він би зараз вихопив свого золотого меча й прорубав дорогу просто в натовпі, вирізаючи очі всім чоловікам, які мали нахабство дивитися на неї.

Бруківка була потріскана й нерівна, слизька й шорстка під її ніжними ніжками. П’ята наступила на щось гостре — на камінчик або черепок. Серсі скрикнула від болю.

— Я просила сандалії,— виплюнула вона в обличчя септи Юнелли.— Могли б дати мені бодай сандалії.

Лицар знову потягнув її за руку, наче якусь служницю. «Він що — забув, хто я така?» Вона — королева Вестеросу, він не має права торкатися її своїми грубими руками.

Ближче до підніжжя пагорба спуск став не такий крутий, а вулиця розширилася. Серсі знову бачила Червону фортецю, яка сяяла кармазином на верхівці Ейгонового пагорба. «Мушу продовжувати йти». Вона вирвала в сера Теодана руку.

— Необов’язково волочити мене, сер.

І покульгала далі, лишаючи на бруківці криваві сліди.

Вона брела через багно й лайно — спливаючи кров’ю, вкрившись сиротами, кульгаючи. Навколо вирували звуки.

— У моєї жінки цицьки кращі,— гаркнув якийсь чоловік. Вилаявся візник, коли бідарі звеліли йому прибрати з дороги фургон.

— Ганьба, ганьба, ганьба на грішницю,— виспівували септи.

— Погляньте на оце,— крикнула повія з вікна борделю, задерши спідницю до чоловіків унизу,— навіть тут не побувало стільки прутнів, як у неї.

Дзвоники калатали, калатали, калатали.

— Не може бути, що це королева,— сказав якийсь хлопчик,— вона обвисла, як моя мамця.

«Це моя покара,— казала собі Серсі.— Я дуже нагрішила, і це моя спокута. Скоро все закінчиться, все буде позаду, і я зможу все забути».

Серсі почали ввижатися знайомі обличчя. Лисань з пишними бакенбардами нахмурився з вікна точно як батько, і якусь мить його схожість із лордом Тайвіном була така разюча, що королева спіткнулася. Під фонтаном сиділа дівчина, вся облита бризками, й витріщалася на неї очима Мелари Гезерспун, у яких читалося звинувачення. Серсі побачила Неда Старка, а поряд з ним — маленьку Сансу з золотисто-каштановим волоссям і кудлатим сірим псом, подібним до вовка. Кожен малюк, який протискувався в натовпі, нагадував брата Тиріона, що глузував з королеви, як Тиріон глузував по смерті Джофрі. А ось і Джоф, її синочок, її первісток, її ясний красунчик із золотими кучерями й милою усмішкою; у нього були такі гарні вуста, у нього...

І тут вона впала вдруге.

Коли її поставили на ноги, вона тремтіла, як листок.

— Будь ласка,— промовила вона.— Мати, змилуйся! Я ж покаялася.

— Покаялися,— сказала септа Моель.— І це — ваша спокута.

— Вже недалеко,— мовила септа Юнелла.— Бачите? — вказала вона.— Нагору — і все.

«Нагору. І все». Щира правда. Вони вже підійшли до підніжжя Ейгонового пагорба, й над ними виднівся замок.

— Повія! — крикнув хтось.

— Братова підстилка! — докинув інший голос.

— Потвора.

— Не хочете відсмоктати, ваша світлосте? — чоловік у фартусі різника, вишкірившись, витягнув зі штанів прутня. Але то було байдуже. Вона майже вдома.

Серсі почала підйом.

Тут кпини і крики були ще грубіші. Хода рушила не через Блошине Дно, тож його мешканці з’юрмилися біля підніжжя Ейгонового пагорба, щоб подивитися виставу. Обличчя, які визирали з-за щитів і списів бідарів, здавалися перекривленими, химерними, жахливими. Під ногами бігали свині й голі діти, в натовпі шастали, як таргани, каліки-жебраки й гаманники. Королева побачила чоловіків із загостреними зубами; старих гаргар із зобами завбільшки з голову; повію з велетенською смугастою змією, яка обкрутилася їй навколо грудей і плечей; чоловіка з відкритими виразками на щоках і чолі, з яких сочився сірий гній. Вони щирили зуби, облизували губи й улюлюкали, коли вона проходила повз, засапавшись на підйомі. Хтось викрикував непристойні пропозиції, а хтось — образи. «Словеса — це суховій,— подумала вона,— слова мені не зашкодять. Я прегарна, я — найвродливіша жінка в цілому Вестеросі, так каже Джеймі, а Джеймі не бреше. Навіть Роберт — Роберт, який ніколи мене не кохав, бачив, що я вродлива, й жадав мене».

Але вона не почувалася вродливою. Вона почувалася старою, використаною, брудною, потворною. На животі після дітей лишилися розтяжки, а груди були вже не такі пругкі, як замолоду. Коли їх не підтримувала сукня, вони обвисли. «Не слід було мені на це погоджуватися. Я ж була їхньою королевою, а тепер вони все бачили, все бачили, все бачили. Не можна було дозволяти їм це бачити». У шатах і короні вона була королевою. Гола, закривавлена, кульгава, вона стала просто жінкою, яка не відрізняється від їхніх жінок: більше нагадує їхніх матусь, ніж юних доньок. «Що я накоїла?»

В очах пекло, затуманюючи зір. Але вона не може плакати, не буде плакати — хробаки не побачать, як вона ридає. Серсі потерла очі долонями. Від пориву холодного вітру вона жахливо затремтіла.

І раптом перед нею з’явилася стара гаргара з обвислими цицьками й бородавчастою зеленкуватою шкірою — стояла в натовпі, шкірячись разом з усіма, а в її каправих жовтих очах світилася злість. «Королевою ти будеш,— просичала вона,— поки не з’явиться інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе й відбере в тебе все найдорожче».

І тоді сліз було вже не спинити. Вони обпалювали щоки, як кислота. Серсі пронизливо зойкнула, однією рукою затулила груди, другу поклала на міжніжжя, й побігла, розштовхуючи бідарів, а потім неслухняними ногами подерлася на пагорб. На півдорозі вона спіткнулася й упала, підвелася, за десять ярдів упала знову. Коли спам’яталася, то лізла навкарачки, як собака, а добрі люди Королівського Причалу реготали, улюлюкали і плескали в долоні.

Аж раптом юрма розступилася й наче розчинилася, і перед Серсі постала замкова брама й шерега списників у золочених напівшоломах і малинових плащах. Серсі почула знайомий непривітний голос дядька, який роздавав накази, й побачила обабіч нього білі постаті: до неї йшли сер Борос Блаунт і сер Мірин Трант у білих кірасах і сніжних плащах.

— Мій син,— скрикнула Серсі.— Де мій син? Де Томен?

— Не тут. Син не повинен бачити материної ганьби,— різко промовив сер Кеван.— Накиньте щось на неї.

І ось уже над нею зігнулася Джоселін, закутуючи її в м’яке і чисте зелене вовняне покривало, щоб прикрити наготу. Над ними нависла тінь, затуляючи сонце. Королева відчула, як під її тіло ковзнула холодна криця — дві велетенські латні рукавиці підняли її з землі в повітря з такою легкістю, з якою вона сама піднімала Джофрі, коли він був ще немовлям. «Велет,— подумала Серсі, відчуваючи запаморочення, поки той, ступаючи широким кроком, ніс її до прибрамної. Вона чула, що на безбожних диких просторах за Стіною ще трапляються велети.— Це ж просто казки. Я сплю і мені це сниться?»

Ні. Її рятівник був реальний. Вісім футів на зріст, а може, й вищий, з ногами дебелими, як два дерева, він був широкий у грудях, як кінь-тягловик, а плечі дали б фору і волу. Лати на ньому були сталеві, вкриті білою емаллю — ясною, як дівочі сподівання, а під ними виднілася позолочена кольчуга. Обличчя ховалося під великим шоломом. З гребеня звисало сім шовкових стрічок у веселкових кольорах Віри. На плечах розмаяний плащ був пристебнутий парою золотих семикутних зірок.

Білий плащ.

Сер Кеван виконав свою частину угоди. Томен, її дорогоцінний хлопчик, призначив її заступника у королівську варту.

Серсі й не помітила, звідки з’явився Кайберн, але він знагла опинився поруч — намагався не відставати від широких кроків її заступника.

— Ваша світлосте,— заговорив він,— як добре, що ви повернулися. Маю честь представити вам нового члена королівської варти. Це сер Роберт Дужий.

— Сер Роберт,— пошепки повторила Серсі, поки її заносили через браму.

— З ласки вашої світлості, сер Роберт узяв священну обітницю мовчання,— мовив Кайберн,— Він заприсягнувся, що не промовить і слова, поки не помруть усі вороги його світлості, а зло не виженуть за межі королівства.

«Так,— подумала Серсі Ланістер.— О так».

Загрузка...