Танок драконів

Тиріон

Усю дорогу через вузьке море він пиячив.

Кораблик був невеличкий, каюта — ще менша, однак капітан не випускав свого пасажира нагору. Від гойдання палуби під ногами в Тиріона починало вирувати у животі, а бридка їжа, вивергаючись назад, смак мала ще бридкіший. Але навіщо солонина, твердий сир і хліб з хробаками, коли є вино? Червоне й кисле — і дуже міцне. Іноді він і вино вибльовував, але його було подостатком.

— На світі повно вина,— пробурмотів він у темряві своєї каюти. Батько терпіти не міг пияків, та хіба вже не байдуже? Батько мертвий. Тиріон його убив. «Стріла в живіт, мілорде, все для вас. Якби я краще стріляв з арбалета, зміг би влучити у прутень, яким ти мене зробив, клятий ти вилупку».

У трюмі день не відрізнявся від ночі. Тиріон лічив дні за тим, коли приходив юнга і приносив їжу, якої він усе одно не їв. Приносив юнга ще й відро і щітку, щоб прибрати.

— Це дорнське вино? — одного разу поцікавився у нього Тиріон, висмикуючи з бурдюка корок.— Нагадало мені про одного гада. Жартун він був — ну, поки його не привалило горою.

Юнга не озвався. Він був бридкий з лиця, однак усе одно симпатичніший, ніж такий собі карлик з обрубком носа та близною від ока до підборіддя.

— Я тебе чимось образив? — запитав Тиріон, поки хлопчина драїв підлогу.— Чи тобі наказали не говорити до мене? Чи який-небудь карлик надурив твою матінку?

Це теж лишилося без відповіді.

— А куди ми пливемо? Та скажи вже!

Джеймі згадував вільні міста, однак не сказав, яке саме конкретно.

— У Браавос? Тайрош? Мир?

Тиріон віддав би перевагу Дорну. «Мірселла старша за Томена, за дорнськими законами престол має належати їй. Я допоможу їй заявити свої права на нього, як і пропонував княжич Оберин».

Але Оберин загинув — голову йому розтовк на криваву кашу броньований кулак сера Грегора Клігана. А без тиску Червоного Гада хіба Доран Мартел узагалі розглядатиме таку ризиковану інтригу? «Натомість радше закує мене в кайдани та вручить назад любій моїй сестричці». На Стіні було би безпечніше. Старий Ведмідь Мормонт казав, що Нічна варта потребує таких людей, як Тиріон. «Та, може, і Мормонт уже мертвий. Може, лордом-командувачем уже став Слінт». Цей різницький син навряд чи забуде, хто саме заслав його на Стіну. «Невже мені справді хочеться решту життя їсти солонину й кашу в товаристві убивць і злодіїв?» Щоправда, решта життя навряд чи буде в такому разі дуже довгою. Про це потурбується Джанос Слінт.

Юнга, намочивши щітку, рішучо тер підлогу.

— А ти не бував у будинках розпусти в Лісі? — поцікавився карлик.— Не туди діваються повії?

Тиріон не міг пригадати, як валірійською буде «повія», та й вже й не треба було. Хлопчина застромив щітку назад у відро й пішов собі.

«Вино мені голову затуманило». Читати валірійською він навчився від свого мейстра, ще коли пішки під стіл ходив, але та мова, якою розмовляють у дев’ятьох вільних містах... це не просто діалект, а дев’ять діалектів, з яких уже нова мова формується. Тиріон трішки балакав браавоською, мав поверхневе уявлення про мирську. У Тайроші він зможе відбрехатися від собак, обізвати кого потрібно шахраєм і замовити собі елю, і все завдяки одному перекупному мечу, з яким познайомився в Кичері. «У Дорні бодай загальною мовою розмовляють». Як дорнська кухня й дорнські закони, дорнська говірка присмачена ройнарськими слівцями, але її можна зрозуміти. «Дорн, так, мені підійшов би Дорн». Тиріон заліз на ліжко, чіпляючись за цю думку, як дитина за ляльку.

Ніколи Тиріон Ланістер не засинав з легкістю. А на кораблі сон узагалі приходив рідко, хоча час до часу вдавалося нажлуктитися вина так, щоб вирубатися. Тоді бодай обходилося без мрій і сновидінь. За своє коротке життя він забагато мріяв. «Ще й так безглуздо: про любов, справедливість, дружбу, славу. Можна ще помріяти про те, як стану я рослявим». Усе це недосяжне, знав тепер Тиріон. Не знав тільки, куди діваються повії.

«А куди діваються повії?» — запитав тоді батько. Останні його слова — і які слова! А тоді арбалет гримнув, лорд Тайвін знову сів, а Тиріон Ланістер отямився, коли вже дибав разом з Вейрисом крізь темряву. Невідомо як спустився шахтою, здолав усі сто тридцять щаблів, щоб повернутися в кімнату, де в пащі залізного дракона жахтів жовтогарячий жар. Але Тиріон цього не пам’ятав. Йому пригадувався тільки звук, з яким вистрілив арбалет, і сморід: це випорожнився кишківник. «Навіть помираючи, татусь примудрився мене обісрати».

Вейрис провів Тиріона тунелями, але дорогою вони не розмовляли, аж поки не вийшли на поверхню на березі Чорноводої, на якій Тиріон здобув видатну перемогу і втратив носа. Саме тут карлик обернувся до євнуха й мовив: «Я убив батька»,— таким самим тоном, яким можна було б сказати: я забив пальця.

Старший нашіптувач одягнений був як жебручий брат — у побиту міллю брунатну домоткану рясу з каптуром, який приховував пухкі гладенькі щоки й лису круглу голову. «Не слід було вам лізти на ту драбину»,— докірливо озвався євнух.

А куди діваються повії? Тиріон застерігав батька не вимовляти цього слова. «Якби я не вистрілив, він зрозумів би, що всі мої погрози — порожні слова. Відібрав би в мене арбалет, як колись давно відібрав Тишу. Він уже підводився, коли я його вбив».

«Я і Шей убив»,— зізнався він тоді Вейрису.

«Ви добре знали, що вона собою являє».

«Знав. Але не знав, що собою являє мій батько».

«Вже знаєте»,— захихикав Вейрис.

І євнуха теж слід було вбити. Трішки більше крові на руках — хіба не байдуже? Тиріон не міг би сказати, що саме спинило його кинджал. Не вдячність. Вейрис рятував його від меча ката лише з примусу Джеймі. «Джеймі... Ні, про Джеймі ліпше не думати».

Карлик відшукав непочатий бурдюк вина та присмоктався до нього, як до жіночої цицьки. Кисле червоне побігло підборіддям і просочило брудну сорочку — ту саму, в якій він і в камері сидів. Підлога хиталася під ногами, й коли він спробував підвестися, правий бік корабля підстрибнув, і Тиріон втелющився в перебірку каюти. «Шторм,— вирішив він,— або я п’яніший, ніж гадав». Виблювавши вино, він деякий час лежав у калюжі, міркуючи, потоне корабель чи ні. «То це твоя помста, батьку? Отець Небесний зробив тебе своїм правицею?»

— Отака відплата кревногубцеві,— промовив Тиріон уголос під завивання вітру за бортом. Несправедливо топити і юнгу, і капітана, і решту команди за Тиріонові гріхи, та коли це боги були справедливі? І саме тої миті його поглинула темрява.

Коли він знов отямився, голова аж лускала, а корабель крутився запаморочливими колами, хоча капітан наполягав, що вони вже в порту. Тиріон звелів йому стулити пельку, а коли голомозий здоровань-матрос підхопив його під пахву й виніс у трюм, де вже чекала порожня винна діжка, Тиріон слабко хвицався й викручувався. Діжка була невисока, замала навіть для карлика. Відбиваючись, Тиріон обмочив штани, та й це не допомогло. Його пхнули в діжку головою вниз, аж коліна опинилися на рівні вух. Обрубок носа жахливо свербів, але руки так були притиснуті до тіла, що він не міг дотягнутися й почухатися. «Паланкін якраз для людини моєї комплекції»,— подумав Тиріон, коли забивали покришку. Почулися крики, і діжка поїхала вгору на коловороті. З кожним ривком череп ударявся в дно. За мить у Тиріона закрутилося в голові: це діжка покотилася вниз, а потім об щось гепнулася, й він мало не зойкнув. У його діжку врізалася інша, й він прикусив язика.

Це була найдовша подорож за все його життя, хоча насправді тривала вона щонайбільше півгодини. Його підіймали й опускали, котили й ставили, перевертали так і сяк, знову котили. Крізь дерев’яні клепки чутно було чоловічі голоси, а одного разу неподалік заіржав кінь. Ноги вже судомило, і незабаром вони так розболілися, що Тиріон забув і про молоточки в голові.

Закінчилося все, як і почалося: його ще раз прокотили, і йому остаточно забило памороки. Неподалік перемовлялися незнайомою мовою дивні голоси. Хтось почав грюкати в покришку — і зненацька вона вискочила. Діжку затопило світлом і прохолодою. Жадібно хапнувши повітря, Тиріон спробував випростатися, та лишень перекинув діжку набік і вилетів на тверду земляну долівку.

Над ним стояв чудернацький товстун з роздвоєною жовтою бородою, тримаючи дерев’яну киянку й залізне долото. Халат на ньому був завбільшки з турнірний намет, а нетуго зав’язаний пояс розв’язався, оголивши велетенське біле черево й чималі груди, які звисали, мов мішки з салом, порослі жорстким рудуватим волоссям. Товстун нагадав Тиріонові тушу морської корови, яку колись море вимило в печери під Кичерою Кастерлі.

Товстун, поглянувши згори вниз, посміхнувся.

— П’яний карлик,— зронив він загальною мовою Вестеросу.

— Дохла морська корова,— озвався Тиріон з повним крові ротом. І сплюнув товстуну під ноги. Він опинився у довгому напівтемному льосі зі склепінчастою стелею, з побілілими від солі мурованими стінами. Навколо виднілися діжки вина й елю — спраглому карлику точно вистачить на всю ніч. «Ба й на все життя».

— А ви зухвалий! Подобаються мені такі карлики,— розреготався товстун, і його сало так затрусилося, аж Тиріон перелякався: тільки б не впав і не розчавив його.— Ви зголодніли, мій маленький друже? Втомилися?

— Я спраглий,— Тиріон важко підвівся навколішки.— І брудний.

Товстун понюхав повітря.

— Тоді спершу купіль, атож. Потім обід і м’яке ліжко, так? Мої слуги про це подбають,— він відклав киянку й долото.— Мій дім до ваших послуг. Друг мого заморського друга є другом Іліріо Мопатиса, так.

«А другові Вейриса Павука я можу довіряти приблизно настільки, наскільки мені стане сили його зрушити з місця».

Однак товстун стримав своє слово щодо купелі. Не встиг Тиріон сісти в гарячу воду й заплющити очі, як заснув. Прокинувся голяка на гусячій перині — м’якій як хмарка. Язик пошерхнув, у горлі пересохло, зате прутень стояв твердо, як залізна штаба. Тиріон скотився з ліжка, відшукав нічний горщик і, стогнучи від задоволення, почав його наповнювати.

Кімната була неосвітлена, тільки в прорізах віконниць пробивалися жовті промінчики сонця. Тиріон струсив останні краплі й перетнув візерунчастий мирський килим — м’який, як весняна травичка. Незграбно виліз на підвіконня й відчинив віконниці — волів поглянути, куди це його закинули Вейрис і боги.

Під вікном, немов чатові, шість вишень з голим і гінким брунатним гіллям сторожили мармуровий басейн. На воді стояв голий хлопчина з бравським клинком у руці, готовий до двобою. Був він граційний і вродливий, років щонайбільше шістнадцятьох, з прямим білявим волоссям до плечей. Він здавався таким живим, що тільки по довгій хвилі карлик збагнув, що це розмальована мармурова статуя, меч якої зблискував, як справжня криця.

На тому боці басейну виднівся дванадцятифуговий цегляний мур із залізними піками нагорі. За ним лежало місто. До затоки тісно тулилося море черепичних дахів. Тиріон бачив квадратні цегляні вежі, великий червоний собор, удалині на пагорбі — особняк. А далеко далеко на глибоководді танцювали сонячні відблиски. Затоку перетинали рибальські човни, їхні вітрила виляскували на вітрі, а вздовж узбережжя стриміли щогли великих кораблів. «Котрийсь із них точно пливе в Дорн або в Східну-варту-на-морі». От тільки Тиріон не мав чим заплатити за вояж, а крутити весла йому не подужати. «Можна найнятися юнгою, щоб команда знущалася з мене по всьому вузькому морю».

Цікаво, де ж він? «Навіть повітря тут пахне по-іншому». Прохолодний осінній вітер переповнювали запахи дивних прянощів, а з-за муру долинали віддалені крики з вулиць. Схоже було на валірійську мову, однак вирізнити вдавалося хіба що кожне п’яте слово. «Це не Браавос,— дійшов висновку Тиріон,— і не Тайрош». А голе віття й холодне повітря виключали Ліс, Мир і Волантис.

Почувши, як позаду відчиняються двері, Тиріон обернувся й побачив свого товстого господаря.

— Це Пентос, так?

— Атож. Що ще це може бути?

Пентос. Ну, принаймні це не Королівський Причал, чого вже там.

— У куди тут діваються повії? — почув Тиріон власне запитання.

— Тут, як і у Вестеросі, повії у борделях. Але вам вони не знадобляться, мій маленький друже. Беріть з моїх служниць кого схочете. Ніхто не посміє вам відмовити.

— Рабині? — з притиском поцікавився карлик.

Товстун погладив один з наолієних хвостів своєї жовтої бороди, і цей жест видався Тиріону страшенно непристойним.

— У Пентосі рабство заборонене умовами пакту, який сто років тому нав’язали нам браавосяни. Та все одно вони вам не відмовлять. А тепер нехай вибачить мене мій маленький друг,— Іліріо з натугою легенько вклонився.— Я маю честь бути магістром цього великого міста, і правитель скликає нас на збори. Увесь особняк і двір до ваших послуг,— він усміхнувся, показавши повний рот кривих жовтих зубів,— але в жодному разі не виходьте за мури. Краще буде, якщо ніхто не знатиме, що ви були тут.

— Був? А я вже кудись поїхав?

— Про це в нас буде час поговорити ввечері. Ми з моїм маленьким другом поїмо, вип’ємо і розробимо великі плани, так?

— Так, мій товстенький друже,— озвався Тиріон. «Він хоче з мене вигоду мати». Купецькі королі з вільних міст у всьому бачать вигоду. «Солдати спецій і самовладці сиру»,— презирливо називав їх лорд-батько. Якщо прийде такий день, коли для Іліріо Мопатиса в мертвому карлику вигоди буде більше, ніж у живому, Тиріона ще до вечора знов запакують у винну діжку. «Тому ліпше мені забиратися, перш ніж такий день прийшов». А що цей день прийде, сумнівів і бути не може: Серсі про Тиріона точно не забуде, та й Джеймі може трохи засмутитися, угледівши стрілу в батьковому животі.

Вітерець куйовдив води басейну навколо голого мечника. Тиріонові пригадалося, як Тиша куйовдила йому волосся тої оманливої весни їхнього шлюбу — перш ніж він допоміг батьковим гвардійцям ґвалтувати її. Під час утечі він думав про цих гвардійців — намагався пригадати, скільки їх було. Таке начебто треба було запам’ятати, але ж ні. Дюжина? Два десятки? Сотня? Він не міг сказати. Всі вони були дорослі, високі й дужі... хоча всі чоловіки видаються високими тринадцятирічному карлику. «Тиша точно знала, скільки їх». Кожен з них заплатив їй срібного оленя, тож досить було просто порахувати монети. «Срібняк за кожного з них і золотий за мене». Батько наполіг, щоб і Тиріон розплатився також. Ланістер завжди сплачує свої борги.

«А куди діваються повії?» — знову причувся йому голос лорда Тайвіна, і знову гримнув арбалет.

Магістр припрошував його роздивитися особняк. У кедровій скрині, інкрустованій лазуритом і перламутром, знайшовся чистий одяг. Шили його на хлопчика, збагнув Тиріон, одягаючись. Тканина пишна, хай і трохи відгонить цвіллю, але холоші задовгі, а рукави закороткі, а якби якось вдалося застебнути комір, обличчя миттю почорніло б так само, як у Джофрі на весіллі. Вбрання було трохи побите міллю. «Принаймні блювотинням не смердить».

Тиріон почав своє дослідження з кухні, де пригостився сиром, хлібом та інжиром під сторожкими поглядами двох гладух і кухарчука.

— Добридень вам, любі леді,— уклонився Тиріон.— Ви не знаєте, куди діваються повії?

Оскільки вони не відповіли, він повторив питання валірійською, тільки «повій» замінив на «куртизанок». Цього разу одна з кухарок, молодша й товстіша, знизала плечима.

Цікаво, як би вони повелися, якби він ухопив їх за руки й потягнув до себе в спальню. «Ніхто не посміє вам відмовити»,— запевняв Іліріо, але чомусь Тиріонові здалося, що цих двох він на увазі не мав. Молодша з жінок йому в матері годилася, а старша, швидше за все, була її матір’ю. Обидві були опасисті майже як Іліріо, з цицьками більшими за Тиріонову голову. «Я б міг у тому тілі задушитися». Бувають і гірші способи померти. Наприклад, як-от помер лорд-батько. «Перед смертю треба було примусити його все-таки висрати трохи золота». Скупий на похвалу й любов, лорд Тайвін завжди був щедрим на гроші. «Жалюгіднішим за безносого карлика може бути тільки безносий карлик, який не має грошей».

Тиріон лишив гладух займатися своїми хлібами й казанками, а сам вирушив на пошуки льоху, в якому напередодні Іліріо витрусив його з діжки. Знайти його було неважко. Вина тут було стільки, що можна сто років п’яним валятися: солодке червоне з Розлогів, кисле червоне з Дорну, світлий бурштин з Пентоса, зелений нектар з Мира, зо шість десятків діжок арборського золотого, ба навіть вина з казкового Сходу — від Карта і Ї-Ті до Ашая в Тіні. Врешті-решт Тиріон обрав діжку міцновина, позначеного як вино з приватної колекції лорда Рансфорда Редвина, дідуся теперішнього лорда Арбору. Смак був насичений і п’янкий, а колір такий темно-бордовий, що видавався в півтемряві льоху майже чорним. Тиріон наповнив кубок, потім ще й налив собі карафу про запас і поніс у садок, щоб випити собі під тими вишнями, що він бачив.

Але сталося так, що вийшов він не з тих дверей і так і не зміг відшукати басейн, який бачив з вікна, та то було байдуже. Садок позаду будинку був не гірший, ще й більший. Тиріон деякий час блукав у ньому, попиваючи вино. Мури присоромили б і справжній замок, а декоративні піки нагорі видавалися на диво голими, не прикрашені головами. Тиріон уявив, який вигляд мала б там сестрина голова зі смолою у золотому волоссі та в оточенні мух, які то залітали б їй у рота, то вилітали з нього. «Так, а Джеймі має отримати піку поряд з нею,— розсудив Тиріон.— Не можна розлучати брата і сестру».

Якби мати мотузку й гак, можна було б і мур подолати. В Тиріона дужі руки, а важить він небагато. Зміг би перелізти на той бік — тільки б не напоротися на піку. «Завтра пошукаю мотузку»,— вирішив він.

Мандруючи, він побачив три виходи: центральну браму з прибрамною, потерну біля псарні й садову хвіртку, яка ховалася в заростях світлого плюща. Остання замикалася на ланцюг, дві перші охоронялися. Вартові всі були товсті, з обличчями гладенькими, як дупця в немовляти, й усі були в шпичастих бронзових шоломах. Тиріон легко впізнав євнухів. І добре знав їхню репутацію. Подейкували, що вони нічого не бояться й не відчувають болю, а відданість господареві зберігають до самої смерті. «Непогано було б кількасот таких собі набрати,— подумав він.— Шкода, не подумав про таке, коли не був ще жебраком».

Він перетнув колонну галерею, пройшов під гостроверхою аркою й опинився у вимощеному кахлями дворі, де біля криниці якась жінка прала одяг. На вигляд їй було десь так само років, як і Тиріону; вона мала тьмяні руді коси й широке веснянкувате обличчя.

— Не хочеш вина? — поцікавився у неї Тиріон. Вона невпевнено поглянула на нього.— Другого кубка я не маю, доведеться пити з одного.

Праля знову взялася викручувати сорочки й розвішувати їх сушитися. Тиріон зі своєю карафою всівся на кам’яну лавицю.

— Скажи-но, наскільки можна довіряти магістрові Іліріо?

Зачувши це ім’я, вона звела погляд.

— Настільки? — хихикаючи, Тиріон схрестив короткі ноги та зробив ковток.— Не хотілося б мені грати ту роль, яку призначив мені цей сироторгівець, та як я можу йому відмовити? На брамах стоять вартові. Може, ти б мене під спідницею провела? Я був би вельми вдячний... та я б з тобою побрався! Мав уже дві жінки, то чом не взяти й третю? От тільки де нам жити? — він постарався мило всміхнутися — наскільки це можливо для людини, в якої тільки половина носа лишилася.— Маю небогу в Сонцесписі, я тобі не казав? З Мірселлою я міг би наробити чимало капостей у Дорні. Міг би влаштувати війну між небогою і небожем, ото була б кумедія.

Праля повісила одну з сорочок Іліріо: тканини вистачило б на ціле вітрило.

— Так, твоя правда: мені повинно бути соромно за такі лихі думки. Ліпше вже їхати на Стіну. Кажуть, коли чоловік долучається до Нічної варти, прощаються всі його злочини. От тільки боюся, мені не дозволять взяти з собою тебе, любцю. Не беруть у Варту солоденьких веснянкуватих жіночок, щоб гріли ліжко уночі,— там тільки холодні вітри, солона тріска й дешеве пиво. Як гадаєте, міледі, у чорному я здаватимуся вищим? — він знову наповнив кубок.— То що скажете? Північ чи південь? Мені спокутувати старі гріхи чи нові починати коїти?

Праля кинула на нього останній погляд, підхопила кошик і пішла геть. «Не вдається мені жінку надовго втримати,— подумав Тиріон. Карафа непомітно спорожніла.— Мабуть, подибаю я назад у льох». Але від міцновина в голові крутилося, а сходи в льох дуже круті.

— І куди діваються повії? — запитав Тиріон у білизни, яка виляскувала на мотузці. Мабуть, слід було у пралі запитати. «Я не натякаю, що ти повія, дорогенька, та ти, може, знаєш, куди вони діваються». Але краще б він у батька запитав. «А куди діваються повії?» — сказав лорд Тайвін. «А вона мене кохала,— подумав Тиріон.— Вона, хуторяночка, покохала мене й побралася зі мною, довірилася мені».

Порожня карафа вислизнула з пальців і покотилася через двір. Тиріон підвівся з лавки й кинувся її наздоганяти. Нахилившись, він побачив якісь гриби, що росли зі щілини в потрісканих кахлях. Згори білі в крапочку, вони мали темні як кров пластинки. Карлик зірвав одного гриба й понюхав. «Смачні,— подумав він,— і смертельні».

Грибів було сім. Може, це Семеро намагаються йому щось сказати. Він зібрав усі, обережно загорнув у зняту з мотузки рукавичку й заховав у кишеню. Від докладених зусиль у нього запаморочилось у голові, отож він заповз на лавицю, скрутився калачиком і заплющив очі.

Прокинувся він знов у спальні, потопаючи в гусячій перині, а за плече його трусила білява дівчина.

— Мілорде,— промовляла вона,— купіль готова. Магістр Іліріо за годину чекає на вас за столом.

Тиріон сів, спираючись на подушки й підтримуючи голову руками.

— Я сплю — чи ти справді розмовляєш загальною мовою?

— Справді, мілорде. Мене купили розважати короля.

Блакитноока й білява, вона була тоненька, як верба.

— Понад сумнів, ти його добре розважала. Мені потрібен кубок вина.

Вона подала йому вина.

— Магістр Іліріо сказав, що я маю терти вам спину та гріти постіль. Моє ім’я...

— ...мене не цікавить. Ти не знаєш, куди діваються повії?

— Повії продаються за гроші,— почервоніла вона.

— Або за коштовності, сукні, замки. Але куди вони діваються?

Дівчина не розуміла питання.

— Це загадка, м’лорде? Я не вмію розгадувати загадки. Ви скажете мені відповідь?

«Ні,— подумав Тиріон,— я сам терпіти не можу загадок».

— Нічого я тобі не казатиму. І ти мені зроби таку саму ласку.

«Мене в тобі цікавить єдине — те, що в тебе між ногами»,— мало не промовив він. Слова вже крутилися на язиці, але чомусь не зірвалися з вуст. «Вона не Шей,— сказав собі карлик,— а просто дурненька мала, яка вважає, що я граюся в загадки». Якщо по правді, то навіть її піхва не так уже його й цікавила. «Я чи то хворий, чи то мертвий».

— Ти щось казала про купіль? Не варто змушувати великого сироторгівця чекати.

В купелі дівчина помила йому ноги, потерла спину й розчесала волосся. Потім натерла йому литки ароматними мастями, щоб притлумити біль, і знову вдягнула його в хлоп’ячий одяг, що відгонив цвіллю: в бордові бриджі та блакитний оксамитовий камзол зі злототканою підбивкою.

— Я потрібна буду мілорду по вечері? — запитала дівчина, зашнуровуючи Тиріону чоботи.

— Ні. Годі з мене жінок.

Повій.

Йому не сподобалося, як легко дівчина витримала таке розчарування.

— Якщо мілорд хоче хлопчика, я приведу, і він чекатиме на вас у ліжку.

«Мілорд хоче свою дружину. Мілорд хоче дівчину на ім’я Тиша».

— Тільки якщо він знає, куди діваються повії.

Дівчина стиснула вуста. «Я їй огидний,— збагнув він,— проте не більше, ніж я огидний сам собі». Те, що в його ліжку побувало чимало жінок, які дивитися на нього не могли, Тиріон Ланістер не сумнівався, та вони принаймні вдавали, що він їм подобається. «Трішки щирої ненависті освіжає, як терпке вино після занадто солодкого».

— Може, я ще передумаю,— мовив Тиріон.— Чекай на мене в ліжку. Голяка, будь ласка, бо я буду надто п’яний, щоб вовтузитися з одягом. Якщо триматимеш рота стуленим, а ноги розсунутими, все в нас буде чудово.

Він кинув на неї зизий погляд, сподіваючись побачити у відповідь переляк, але побачив тільки гидливість. «Ніхто карликів не боїться». Навіть лорд Тайвін не боявся, хоча Тиріон тримав у руках арбалет.

— А ти стогнеш, коли тебе порають? — запитав він у «грілки».

— Якщо вам це приємно, м’лорде.

— Може, мілорду буде приємно тебе задушити. Так я вчинив з останньою своєю повією. Як гадаєш: твій хазяїн не заперечуватиме? Та певно, що ні. В нього сотня таких, як ти, зате нема жодного, як я.

Коли він посміхнувся цього разу, то нарешті побачив бажаний страх.

Іліріо напівлежав на м’якій канапі, швидко під’їдаючи з дерев’яної мисочки гострий перець і перлисту цибульку. На чолі висіли краплі поту, а над круглими щоками поблискували поросячі очиці. На руках з кожним рухом танцювали коштовності: онікс і опал, тигрове око і турмалін, рубін, аметист, сапфір і смарагд, гагат, нефрит, чорний діамант і зелена перлина. «З цих каблучок я міг би років п’ять прожити,— подумав Тиріон,— тільки їх рубати разом з пальцями довелося б».

— Сідайте, мій маленький друже,— помахав рукою Іліріо, запрошуючи його.

Карлик виліз на крісло. Воно було для нього явно завелике — м’який трон, призначений для чималих магістрових сідниць, на товстих надійних ніжках, щоб витримати таку вагу. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, але в особняку Іліріо Мопатиса ця диспропорційність набула гротескних розмірів. «Я — миша в лігві мамонта,— подумав він,— проте в цього мамонта непоганий винний льох». На цю думку йому закортіло випити. Він попросив вина.

— Вам сподобалася дівчина, яку я до вас відіслав? — запитав Іліріо.

— Якби мені закортіло дівчини, я б сам попросив.

— Якщо вона вас не задовольнила...

— Вона зробила все, що від неї вимагалося.

— Сподіваюся. Її навчали в Лісі, де кохання піднесене до рівня мистецтва. Королю вона дуже подобалася.

— Королів я вбиваю, ви не чули? — Тиріон лиховісно посміхнувся понад винним кубком.— І королівських недоїдків мені не потрібно.

— Як зволите. Час нам їсти.

Іліріо плеснув у долоні, й вибігли слуги.

Почали з юшки з крабів і вудильника та з холодного лаймового супу з яйцем. Далі подали перепілки в меду, сідло ягняти, гусячу печінку у вині, пастернак у маслі й молочне порося. Угледівши це все, Тиріон аж нудоту відчув, але примусив себе з увічливості скуштувати ложечку супу, а скуштувавши, вже не міг зупинитися. Кухарки, може, були гладкі й старі, але справу свою знали добре. Ніколи він ще такого не їв, навіть при дворі.

Обсмоктуючи м’ясо з кісток перепілки, він поцікавився в Іліріо, як минулися ранішні збори. Товстун стенув плечима.

— На сході заворушення. Астапор упав, Мірін також. А пекарські рабовласницькі міста і на початку світу мали вже давню історію.

Покраяли молочне порося. Іліріо узяв собі хрусткий шматочок, вмочив у сливову підливу та з’їв просто руками.

— Невільнича бухта далеченько від Пентоса,— мовив Тиріон, наштрикнувши гусячу печінку на кінчик ножа. «Кревногубець проклятий довіку,— подумав він,— але в такому пеклі мені може і сподобатися».

— Щира правда,— погодився Іліріо,— проте світ — це одне велике павутиння, тож ліпше не чіпати ані ниточки, щоб не затрусилися й усі інші. Ще вина? — Іліріо закинув собі до рота перчик.— Ні, є дещо краще.

Він плеснув у долоні.

У відповідь з’явився слуга з накритим тарелем. Поставив його перед Тиріоном, й Іліріо, перехилившись через стіл, зняв покришку.

— Гриби,— оголосив магістр, коли від грибів полинув аромат.— Присмачені часником і притушені в маслі. Кажуть, смак у них вишуканий. Скуштуйте, мій друже. Навіть два візьміть.

Тиріон уже майже доніс великого чорного гриба до рота, коли щось у тоні Іліріо змусило його завмерти.

— Після вас, мілорде,— він підштовхнув таріль до господаря.

— Ні-ні,— магістр Іліріо посунув таріль назад. На мить здалося, наче в опасистому тілі сироторгівця заховався капосний хлопчак.— Після вас. Я наполягаю. Кухарка зготувала їх саме для вас.

— Та невже? — Тиріон пригадав кухарку — руки в борошні, важкі груди помережані синіми венами.— Дуже мило з її боку, але... ні.

Він опустив грибок в озеро масла, з якого перед тим його виловив.

— Ви надто помисливий,— посміхнувся Іліріо в роздвоєну бороду. Тиріон підозрював, що він її щоранку наоліює, щоб та сяяла, мов золото.— Невже ви боягуз? Такого я про вас ще не чув.

— У Сімох Королівствах вважається страшенно негостинним отруїти гостя на вечері.

— Тут також,— Іліріо Мопатис узяв кубок з вином.— Та коли гість воліє накласти на себе руки, господар має йому догодити, хіба ні? — він зробив ковток.— Буквально півроку тому грибами отруївся магістр Орделло. Кажуть, це не дуже боляче. Кольки в животі, різкий біль за очима — та й по всьому. Ліпше вже гриби, ніж меч на горлі, правда ж? Навіщо помирати зі смаком крові на вустах, якщо це може бути часничок з маслом?

Карлик подивився на таріль перед собою. Від запаху часнику й масла аж слинка потекла. Щось його штовхало з’їсти гриби, хоч він і знав, що вони таке. Йому б забракло сміливості загнати собі холодну крицю в живіт, а от шматок гриба — зовсім інша справа. Це його неймовірно налякало.

— Ви помиляєтеся щодо мене,— почув він власний голос.

— Справді? Цікаво. Якщо ви волієте втопитися у вині, тільки скажіть — усе буде дуже швидко. Бо заливатися кубком по кубку — тільки марнувати час і вино.

— Ви помиляєтеся щодо мене,— повторив Тиріон голосніше. Гриби в маслі зблискували в світлі лампи, темні й манливі.— Я не бажаю смерті, повірте. У мене...— голос його невпевнено зірвався. «У мене що? Життя попереду? Справи? Діти підростають, землі під орудою, кохана жінка?»

— У вас нічого немає,— закінчив за нього магістр Іліріо,— але це можна виправити.

Він підхопив з масла гриб і жадібно прожував його.

— Дуже смачно.

— То гриби не отруйні! — Тиріон відчув роздратування.

— Ні. Чого б це я мав зичити вам зла? — магістр Іліріо з’їв ще один грибок.— Ми повинні трішки довіряти одне одному — ви і я. Їжте,— він знову плеснув у долоні.— В нас ще робота попереду. Моєму маленькому другові знадобляться сили.

Слуги винесли чаплю з начинкою з оливок, потім вимоченого у вершках оселедця, зацукровану цибулю, сири з гострим запахом, цілі тарелі равликів і потрушків, а ще чорного лебедя в пір’ї. Від лебедя Тиріон відмовився, бо це нагадало йому вечерю з сестрою. Однак покуштував і чаплю, і оселедця, а ще взяв трохи солодкої цибулі. А слуги підливали йому в кубок вино щоразу, як воно закінчувалося.

— Як на такого малюка, ви жлуктите чимало вина.

— Кревногубство сушить зсередини. Викликає спрагу.

Очі товстуна зблиснули, як самоцвіти на пальцях.

— У Вестеросі дехто сказав би, що вбивство лорда Ланістера — тільки добрий початок.

— То ліпше хай не каже цього в присутності моєї сестрички, бо може язика позбутися,— карлик розломив навпіл хлібину.— І вам теж ліпше зважувати, що саме ви кажете про мою родину, магістре. Кревногубець чи ні, а я все-таки лев.

Це, схоже, незмірно потішило самовладця сиру. Плеснувши себе по м’ясистому стегну, він мовив:

— Ви, вестеросці, всі однакові. Вигаптували звіра на обривку шовку — й от уже ви всі леви, дракони чи орли. Я можу завести вас до справжнього лева, мій маленький друже. Правитель у своєму звіринці тримає цілий прайд. Не хочете пожити з ними в клітці?

Лорди Сімох Королівств і справді надто серйозно ставляться до своїх гербів, мусив визнати Тиріон.

— Ну гаразд,— поступився він.— Ланістер не лев. Але я все одно син свого батька, і якщо вже комусь і вбивати Джеймі та Серсі, то тільки мені.

— Дивно, що ви згадали свою красуню-сестру,— мовив Іліріо, пригощаючись равликами.— Королева пожалує титул лорда людині навіть найскромнішого походження, яка привезе їй вашу голову.

Тиріон приблизно такого й очікував.

— Якщо збираєтеся прийняти її пропозицію, вимагайте від Серсі ще й розсунути ноги. Справедливий обмін: найкраще в мені на найкраще в ній.

— Я б ліпше взяв золото — стільки, скільки сам заважу,— торгівець так розреготався, аж Тиріон почав побоюватися, щоб той не луснув.— Взяв би все золото Кичери Кастерлі — чом би й ні?

— Золото забирайте,— мовив карлик, полегшено видихнувши: поки що йому не загрожує потонути в морі неперетравленого вугра й потрушків,— але Кичера моя.

— Атож,— магістр, затуливши рота долонею, гучно відригнув.— Гадаєте, король Станіс віддасть її вам? Я чув, він дуже шанує закони. Брат ваш убрався в білий плащ, тож за всіма законами Вестеросу спадкоємець — ви.

— Станіс, звісно, міг би мені віддати Кичеру Кастерлі,— мовив Тиріон,— якби не маленька проблемка: царевбивство і кревногубство. За це він вкоротить мені голову, а я і так коротун. Та з чого ви взяли, що я зібрався приєднатися до лорда Станіса?

— А навіщо ще вам їхати на Стіну?

— Станіс на Стіні? — Тиріон потер носа.— Кляте сьоме пекло, і що Станіс робить на Стіні?

— Дрижаки хапає, я так думаю. У Дорні тепліше. Либонь, ліпше б він туди поплив.

У Тиріона закралися підозри, що одна веснянкувата праля загальною мовою володіє краще, ніж вдавала.

— Справа в тому, що нині в Дорні моя небога Мірселла. І я подумував, чи не коронувати її.

Іліріо посміхнувся, а слуги в цей час наклали для них обох мисочки черемхи зі збитими вершками.

— Що такого зробила вам бідолашна дитина, що ви їй смерті зичите?

— Навіть кревногубцеві необов’язково губити всіх своїх кревних,— ображено промовив Тиріон.— Я сказав — коронувати. А не вбити.

Сироторгівець набрав на ложку черемхи.

— У Волантисі ходить монета, де з одного боку корона, а з другого — череп з кістками. А монета одна й та сама. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. Можливо, за неї підніметься весь Дорн, але самого Дорну недосить. І якщо ви такий розумний, як запевняє ваш друг, ви й самі це усвідомлюєте.

Тиріон поглянув на товстуна іншими очима. «Він не помиляється ні в першому, ні в другому. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. І я це усвідомлюю».

— Мені лишаються тільки порожні жести. А в цьому разі моя сестра принаймні проливатиме гіркі сльози.

Магістр Іліріо зворотом м’ясистої долоні витер з вуст вершки.

— Дорога в Кичеру Кастерлі не пролягає через Дорн, мій маленький друже. І попід Стіною не пролягає. Але дорога ця таки існує, запевняю вас.

— Я — засуджений до смертної кари зрадник, царевбивця й кревногубець.

Ці натяки на якусь дорогу дратували Тиріона. «Чи він гадає, що це гра?»

— Вирок одного короля може скасувати інший. На чолі Пентоса стоїть правитель, мій друже. Він влаштовує бали й бенкети, їздить містом у паланкіні, прикрашеному слоновою кісткою і золотом. Перед ним їдуть три герольди з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни та срібним батогом справедливості. Першого дня нового року правитель забирає цноту діви ланів і діви морів,— Іліріо нахилився вперед, поставивши лікті на стіл.— Та якщо раптом у нас буде неврожай чи ми програємо війну, ми ріжемо правителю горлянку, щоб улестити богів, і з-поміж сорока родин обираємо нового.

— Нагадаєте мені, якщо я раптом вирішу стати правителем Пентоса.

— Хіба ваші Сім Королівств аж так відрізняються? У Вестеросі нема ні миру, ні справедливості, ні віри... а скоро і харчів не буде. А люди, голодні й божевільні від страху, шукають спасителя.

— Шукати вони можуть, але в особі Станіса вони знайдуть лише...

— Мова не про Станіса. І не про Мірселлу,— мовив Іліріо й широко всміхнувся жовтими зубами.— Про декого іншого. Сильнішого за Томена, добрішого за Станіса, з правами більшими, ніж у Мірселли. Про спасителя, який з’явиться з-за моря, щоб перев’язати рани скривавленого Вестеросу.

— Гарні слова,— мовив Тиріон, не надто вражений.— Та словеса — це суховій. І хто цей клятий спаситель?

— Дракон,— мовив сироторгівець і, побачивши вираз Тиріонового обличчя, розсміявся.— Триголовий дракон.