Чатовий

— Що ж, покажіть нам цю голову,— наказав князь.

Арео Гота, не відводячи очей, провів рукою по гладенькому ратищу барди — своєї ясенево-залізної дружини. Він чатував білого лицаря — сера Балона Свона — і двох інших, які прийшли разом з ним. Він чатував гадюк, які всі сиділи за різними столиками. Він чатував лордів і леді, слуг, старого сліпого сенешаля, молодого мейстра Майлза з його шовковою бородою і послужливою усмішкою. Стоячи на видноті й водночас у тіні, він бачив їх усіх. «Служити. Захищати. Коритися». Ось його завдання.

Всі інші очі були спрямовані на різьблену скриньку з чорного дерева, зі срібними застібками й завісами. Скринька була прегарна, понад усякий сумнів, але в залежності від того, що в ній, чимало з присутніх у Старому Палаці Сонцеспису може незабаром померти.

Шурхочучи капцями по підлозі, мейстер Калеот, перетнувши залу, підійшов до сера Балона Свона. Кругленький коротун мав препишний вигляд у новій мантії — широкі мишасті й горіхові смуги чергувалися з вузенькими червоними смужками. Уклонившись, він узяв скриньку з рук білого лицаря й поніс її на поміст, де у своєму кріслі на колесах сидів Доран Мартел; з одного боку від нього була його донька Аріанна, а з другого — Еларія, люба коханка його покійного брата. Повітря напоювала пахощами сотня ароматичних свічок. На пальцях лордів і на поясах та сіточках на косах леді сяяло коштовне каміння. Арео Гота теж наглянсував до дзеркального блиску свою мідну кольчугу-луску, щоб і собі променіти у світлі свічок.

У залі запала тиша. «Дорн затамував подих». Мейстер Калеот поставив скриньку на підлогу біля крісла князя Дорана. Пальці мейстра, зазвичай такі спритні й меткі, зараз незграбно намагалися відімкнути застібки й відчинити віко, під яким ховався череп. Гота почув, як у залі хтось відкашлявся. Один з близнюків Фаулерів щось шепнув братові. Еларія Санд, заплющивши очі, бурмотіла молитву.

Сер Балон Свон стояв випроставшись, як напнута тятива, зауважив капітан замкової варти. Цей новий білий лицар був не такий високий і вродливий, як попередній, зате ширший у плечах, кремезніший, з м’язистими руками. Білосніжний плащ застібався на шиї на срібну брошку з двома лебедями. Один з лебедів був зі слонової кістки, а другий з онікса, й Арео Готі здалося, що лебеді б’ються. І чоловік, який носив цю застібку, теж здавався справжнім бійцем. «Цей не помре так легко, як попередній. Не кинеться на мою барду, як кинувся сер Арис. Цей ховатиметься за щитом, щоб я сам кидався на нього». Але якщо дійде до такого, Гота завжди готовий. Його бардою голитися можна.

Він дозволив собі кинути короткий погляд на скриньку. Череп лежав на чорній повстяній підстилці, вишкіривши зуби. Всі черепи шкірять зуби, але цей, здавалося, веселіший за інші. «І більший». Капітан замкової варти в житті не бачив більшого черепа. Чоло було широке і важке, щелепа масивна. У світлі свічок кістка світилася біло, як плащ сера Балона Свона.

— Покладіть на п’єдестал,— наказав князь. У його очах блищали сльози.

П’єдестал — чорна мармурова колона — був на три фути вищий за мейстра Калеота. Кругленький коротун-мейстер звівся навшпиньки — й усе одно не зміг дотягнутися. Арео Гота саме збирався йому допомогти, але його випередила Обара Санд. Навіть без батога і щита вона вигляд мала сердитий і нежіночний. Замість сукні на ній були чоловічі бриджі й довга, до литок, лляна сорочка, підперезана поясом з мідних сонць. Каштанове волосся ззаду було закручене у Гульку. Вихопивши з м’яких рожевих долоньок мейстра череп, вона поклала його на верхівку мармурової колони.

— Гора вже не сяде на коня,— похмуро сказав князь.

— Він помирав довго й тяжко, пане Балоне? — поцікавилася Тієна Санд тоном, яким панянка питає, чи гарна в неї сукня.

— Кричав багато днів, міледі,— озвався білий лицар, хоча було очевидно, що розповідати таке йому неприємно.— Його чути було по всій Червоній фортеці.

— Вас це засмучує, сер? — запитала леді Нім. Вона була вдягнена в жовту сукню з такого легкого і тонкого шовку, що у світлі свічок крізь нього просвічувалася золота канитель і коштовне каміння. Через таке нескромне вбрання білому лицарю, здавалося, ніяково на неї дивитися, але Гота тільки радів. Наймірію можна не боятися, тільки коли вона майже гола. В іншому разі вона б ховала під одягом щонайменше дюжину клинків.— Сер Грегор був кровожерною тварюкою, це вам хто завгодно скаже. Якщо хтось і заслуговував на муки, то це він.

— Нехай, міледі,— озвався Балон Свон,— але сер Грегор був лицарем, а лицар має помирати з мечем у руці. Отрута — брудна і брутальна справа.

На це леді Тієна посміхнулася. Сукня у неї була кремово-зелена, з довгими мереживними рукавами,— така скромна і цнотлива, що, глянувши на Тієну, можна було подумати, що вона — невинна панна. Але Арео Готу не обдуриш. Ці м’які білі долоньки такі самі смертоносні, як і Обарині мозолясті, якщо не більше. Він чатував за нею пильно, реагуючи на кожен легенький помах пальчиків.

— Усе так, пане Балоне,— нахмурився князь,— але леді Нім має рацію. Якщо хтось і заслуговував покричати перед смертю, то це Грегор Кліган. Він зарубав мою добру сестру й розтовк об стіну голову її немовляти. І я підношу вдячні молитви, що зараз він горить у пеклі, а Елія разом з дітьми нарешті отримала спокій. Саме такої справедливості прагнув Дорн. Я щасливий, що дожив до цього. Нарешті Ланістери дотримали слова й виплатили кровний борг.

Щоб підняти тост, замість князя зіп’явся на ноги Рикассо, його сліпий сенешаль.

— Лорди і леді, а тепер випиймо за Томена Першого, короля андалів, і ройнарів, і перших людей, володаря Сімох Королівств.

Поки сенешаль говорив, між гостей почали ходити слуги, наповнюючи кубки з принесених караф. Вино було дорнське міцне, темне як кров і солодке як помста. Капітан не пив. На бенкетах він не пив ніколи. Князь теж не долучився — він пив своє вино, приготоване мейстром Майлзом з додаванням макового молочка, щоб приглушити біль у набряклих суглобах.

Білий лицар шанобливо випив, а з ним і його товариші. Випили князівна Аріанна, леді Джордейн, лорд Богомилості, лицар Лимонарію, леді Примарного Пагорба... навіть Еларія Санд, люба коханка княжича Оберина, яка була з ним на Королівському Причалі, коли він загинув. Гота більше звертав увагу на тих, хто не п’є: на сера Деймона Санда, лорда Тремонда Гаргалена, близнюків Фаулерів, Дагоса Манвуді, Улерів Пеклокутських, Вілів з кістяної дороги. «Проблеми можуть початися з когось із них». Дорн — розлючений край, який не має єдності, а князь Доран має не такий беззаперечний вплив, як хотілося б. Чимало з підлеглих йому лордів вважають його слабаком і тільки зраділи б відкритій війні з Ланістерами й малолітнім королем на Залізному троні.

І головні серед них — гадюки, байстрючки князевого покійного брата Оберина на прізвисько Червоний Гад, троє з яких зараз присутні на бенкеті. Доран Мартел — наймудріший з князів, і не капітанові його варти ставити під сумнів його рішення, але Арео Гота іноді не міг зрозуміти, чому він вирішив звільнити леді Обару, Наймірію і Тієну з одиночних камер у Списовежі.

Тієна відхилила тост Рикассо, щось пробурмотівши, а леді Нім відмахнулася. Обара дозволила наповнити їй кубок по вінця, а потім перекинула червоне вино на підлогу. Коли служниця присіла, щоб витерти калюжу, Обара вийшла з зали. За хвилю і князівна Аріанна, вибачившись, вийшла за нею. «Обара в житті не зганятиме зло на маленькій князівні,— знав Гота.— Вони — двоюрідні сестри, й Обара її любить».

Бенкет тривав до пізньої ночі, й очолював його вишкірений череп на чорній мармуровій колоні. Подали сім страв на честь сімох богів і сімох братів королівської варти. Був яєчний суп з лимонами й довгастий зелений перець з начинкою з сиру і цибулі. Пироги з міногами, каплуни в меду, сом з дна Зеленокровиці — такий величезний, що вносило його на стіл четверо слуг. Після цього подали смачне рагу зі зміїним м’ясом; сім різних видів зміїного м’яса, тушкованого з драконячим перцем, кривавими апельсинами і краплею зміїної отрути для смаку. Рагу страшенно гостре, знав Гота, хоча так його і не скуштував. Далі був шербет, щоб охолодити язик. На солодке кожен гість отримав череп з цукрової вати. Всередині, в тісті, ховався заварний крем зі шматочками сливок і вишень.

Князівна Аріанна повернулася, коли подавали начинений перець. «Моя маленька князівна»,— подумав Гота, хоча Аріанна вже доросла жінка. Шарлатні шовки, які вона тепер носила, не залишали щодо цього сумнівів. Останнім часом вона змінилася і в іншому. Її плани коронувати Мірселлу викрили і зруйнували, її білий лицар сплив кров’ю, вбитий рукою Готи, а її саму ув’язнили у Списовежі, у самоті й тиші. Це її протверезило. Але було ще щось — якась таємниця, якою з нею поділився батько, перш ніж звільнити з ув’язнення. Що це було, капітан не знав.

Князь усадовив доньку між собою і білим лицарем, на почесному місці. Знову ковзаючи на своє крісло, Аріанна всміхнулася і щось прошепотіла серові Балону на вухо. Лицар не відповів. Як зауважив Гота, їв він мало: ложку супу, шматочок перцю, ніжку каплуна, трохи риби. Від пирога з міногами відмовився, а рагу скуштував тільки ложечку. І навіть від такої ложечки чоло в нього зросилося потом. Гота міг йому тільки поспівчувати. Коли він сам уперше приїхав у Дорн, від вогненної їжі в нього кишки заверталися, а язик палав. Однак було це багато років тому, й він давно навчився їсти все, що їдять дорняни.

Коли подали черепи з цукрової вати, сер Балон стиснув вуста й затримав на князеві погляд, немов хотів пересвідчитися, що з нього не глузують. Доран Мартел цього навіть не помітив, зате помітила донька.

— Це маленький жарт нашого кухаря, пане Балоне,— пояснила Аріанна.— Для дорнян навіть смерть зовсім не священна. Ви ж не розсердитеся на нас, правда? — вона провела пальчиками по руці білого лицаря.— Сподіваюся, вам сподобалося в Дорні.

— Мене приймали дуже гостинно, міледі.

Аріанна торкнулася застібки з бойовими лебедями в нього на плащі.

— Завжди любила лебедів. До самих Літніх островів нема прекраснішого птаха.

— Ваші павичі б не погодилися,— сказав сер Балон.

— Можливо,— озвалася Аріанна,— але павичі з їхніми крикливими кольорами — істоти марнославні й гонорові. Я віддаю перевагу лебедям — чистоті білого оперення і красі чорного.

Сер Балон, кивнувши, ковтнув вина. «Цього так легко не спокусиш, як його побратима,— подумав Гота.— Сер Арис, попри роки, був як хлопчик. А це чоловік, до того ж обережний». Досить було одного погляду на білого лицаря, щоб зрозуміти: йому тут незатишно. «Він не знає цього місця, і йому тут не подобається». Гота це розумів. Дорн і йому здавався дивним місцем, коли він багато років тому вперше приїхав сюди з майбутньою княгинею. Перш ніж його відіслати, бородаті жерці навчили його загальної мови Вестеросу, але дорняни говорили надто швидко, і він нічого не розумів. Дорнянки всі були розпусні, вино — квасне, а дорнська їжа присмачена дивними гострими прянощами. Та й сонце в Дорні пече дужче, ніж бліде і тьмяне сонце Норвосу: день у день воно палає у блакитному небі.

Подорож сера Балона була коротша, але певною мірою важча, знав капітан. З Королівського Причалу його супроводжувало троє лицарів, восьмеро зброєносців, двадцятеро солдатів, а ще різні груми і слуги, та щойно вони переїхали гори й потрапили власне у Дорн, мандрівку сповільнили нескінченні бенкети, полювання і святкування в кожному замку, який вони проїздили. А тепер, коли вони нарешті досягли Сонцеспису, тут не виявилося ні королівни Мірселли, ні сера Ариса Окгарта. «Білий лицар знає, що тут щось негаразд,— бачив Гота,— але справа не тільки в цьому». Либонь, його нервувала присутність гадюк. Якщо так, то повернення Обари в залу була як сіль на рани. Без слова вона ковзнула на своє місце й сиділа там, похмура і понура, не усміхаючись і не розмовляючи.

Ближче до опівночі князь Доран обернувся до білого лицаря і мовив:

— Пане Балоне, я прочитав листа, якого ви привезли від нашої ласкавої королеви. Я припускаю, вам відомо, про що там пишеться, сер?

Гота бачив, як напружився лицар.

— Так, мілорде. Її світлість повідомила мені, що мені можуть доручити супроводжувати її доньку назад на Королівський Причал. Король Томен засумував за сестрою, тож хоче, щоб королівна Мірселла ненадовго приїхала й відвідала його.

Обличчя князівни Аріанни стало сумним.

— Ох, але ми всі так полюбили Мірселлу, сер! Вони з моїм братом Тристаном стали нерозлийвода.

— Княжича Тристана теж ласкаво просять на Королівський Причал,— сказав Балон Свон.— Король Томен, певен, дуже хоче з ним познайомитися. У його світлості зовсім мало товаришів його віку.

— Дитяча дружба часто лишається на все життя,— сказав князь Доран.— Коли Тристан з Мірселлою поберуться, вони з Томеном стануть братами. Королева Серсі має рацію. Хлопчакам слід познайомитися і подружитися. Дорн, певна річ, скучатиме за Тристаном, але йому давно час уже подивитися світ за межами Сонцеспису.

— Я певен, що на Королівському Причалі його приймуть дуже тепло.

«Чого це він пітніє? — подумав капітан, спостерігаючи за ним.— У залі прохолодно, а рагу він навіть не торкнувся».

— Що ж до іншого питання, яке підняла королева Серсі,— провадив князь Доран,— то це правда: місце Дорну в малій раді вакантне з самої смерті мого брата, і час уже його заповнити. Мені лестить переконаність її світлості, що мої поради могли б стати їй у пригоді, от тільки я не впевнений, що маю сили здійснити таку подорож. Може, хіба, поплисти морем?

— Кораблем? — приголомшено перепитав сер Балон.— А це... безпечно, князю? Осінь — час штормів, принаймні я таке чув, і... пірати на Східцях, вони...

— Пірати. Певна річ. Ваша правда, сер. Безпечніше їхати тим шляхом, яким прибули ви,— князь Доран мило посміхнувся.— Продовжимо розмову завтра. Коли доїдемо у Водосад, усе розповімо Мірселлі. Уявляю, як вона зрадіє. Вона теж скучила за братом, я упевнений.

— Не можу дочекатися, коли побачу її знову,— сказав сер Балон.— І відвідаю ваш Водосад. Кажуть, він чарівний.

— Чарівний і спокійний,— мовив князь.— Прохолодний бриз, блискуча вода, дитячий сміх. Водосад — моє найулюбленіше місце на всьому світі, сер. Його збудував один з моїх пращурів, щоб потішити свою Таргарієнську наречену: там вона могла відпочити від куряви і спеки Сонцеспису. Її звали Данерис. Вона була сестрою короля Дейрона Доброго, і саме завдяки цьому шлюбу Дорн приєднався до Сімох Королівств. Ціле королівство знало, що дівчина кохала Дейронового брата-байстрюка Деймона Чорнопломеня, який також її кохав, але мудрий король розумів, що благо тисяч важливіше за бажання двох, навіть якщо ці двоє йому дуже дорогі. Саме Данерис заповнила сади сміхотливими дітлахами. Спочатку своїми, та згодом до хлопчиків і дівчаток королівської крові приєдналися сини і доньки лордів і помісних лицарів. А одного літнього дня, в страшенну спеку, вона пожаліла дітлахів своїх грумів, кухарів і слуг і запросила у водойми й фонтани і їх, і ця традиція лишилася до сьогодні,— князь, узявшись за колеса свого крісла, від’їхав від столу.— А зараз перепрошую, сер. Усі ці розмови мене утомили, а виїжджати нам на світанку. Обаро, будь ласкава, проведи мене у ліжко. Найміріє, Тієно, ходімо з нами — скажете старому дядькові на добраніч.

Отож Обарі Санд довелося котити крісло князя з бенкетної зали Сонцеспису довгою галереєю до його світлиці. Позаду них ішов Арео Гота разом з її сестрами, а за ними — князівна Аріанна й Еларія Санд. Позаду квапився у своїх капцях мейстер Калеот, пригортаючи череп Гори, як немовлятко.

— Ти ж не збираєшся всерйоз відіслати Тристана і Мірселлу на Королівський Причал,— заговорила Обара, котячи крісло. Йшла вона занадто швидко, роблячи широкі сердиті кроки, і великі дерев’яні колеса крісла гучно стукотіли по неотесаному плитняку.— Якщо ти так учиниш, ми вже дівчинку більше не побачимо, а твій син до кінця життя залишатиметься заручником Залізного трону.

— Ти мене за дурня маєш, Обаро? — зітхнув князь.— Ти багато чого не відаєш. Такі речі ліпше тут не обговорювати, бо їх може почути хто завгодно. Якщо ти вмієш тримати язика за зубами, я тобі розповім... Повільніше,— здригнувся він,— якщо бодай трошки мене любиш. Я оце щойно так підстрибнув, що мені немов ножа в коліно устромили.

Обара наполовину стишила ходу.

— То що ти збираєшся робити?

Відповіла її сестра Тієна.

— Те, що й завжди,— муркнула вона.— Зволікати, напускати туману, ухилятися. Ніхто цього не вміє так добре, як наш хоробрий дядечко.

— Ти його ображаєш,— сказала князівна Аріанна.

— Ану замовкніть, ви всі,— наказав князь.

Лише надійно зачинивши двері у свою світлицю, він розвернув своє крісло до жінок. Навіть від такого мінімального зусилля він засапався, а мирське покривало, яким накриті були ноги, потрапило при розвороті між двома шпицями, тож довелося його притримати, щоб не порвалося. Під покривалом ховалися мертвотно-бліді ноги з обвислою шкірою. Обидва коліна почервоніли й набрякли, а пальці були мало не фіолетові, вдвічі більші за свій звичайний розмір. Арео Гота бачив їх уже тисячу разів, але й досі не міг на них дивитися.

— Батьку, дозволь допомогти,— підійшла князівна Аріанна.

Князь нарешті висмикнув покривало.

— З покривалом я ще здатен упоратися сам. Бодай це мені під силу.

Тільки це й було йому під силу. Ноги не слухалися його вже три роки, хоча в руках і плечах ще лишалося трохи моці.

— Принести князеві чарочку макового молочка? — запитав мейстер Калеот.

— Від такого болю допоможе хіба що відерце. Дякую, не треба. Мені потрібна ясна голова. Сьогодні ви мені вже не знадобитеся.

— Гаразд, князю,— уклонився мейстер Калеот, досі стискаючи рожевими долоньками голову сера Грегора.

— Я це заберу,— висмикнула в нього череп Обара Санд і так і тримала на витягнутій руці.— Який був із себе Гора-на-коні? Звідки нам знати, що це він? Можна було просто облити голову смолою. Навіщо було обчищати до кістки?

— Смола б вимастила скриньку,— припустила леді Нім, а мейстер Калеот поквапився геть.— Ніхто не бачив, як помер Гора, ніхто не бачив, як йому рубали голову. Зізнаюся, мене це непокоїть, але чого та сучка-королева хоче досягнути, обдурюючи нас? Якщо Грегор Кліган досі живий, правда рано чи пізно вилізе. Він був вісім футів на зріст, такого другого у всьому Вестеросі немає. Якщо з’явиться хтось такий знову, Серсі Ланістер виставить себе брехухою перед усіма Сімома Королівствами. Вона не така дурна, щоб так ризикувати. У чому її вигода?

— Без сумніву, череп великий, як треба,— сказав князь.— Та й ми знаємо, що Оберин смертельно ранив Грегора. Різні наші джерела свідчили однаково: Кліган помирав повільно, у страшних муках.

— Як батько і хотів,— сказала Тієна.— Сестри, ну справді, я добре знаю, якою батько скористався отрутою. Якщо спис бодай дряпнув шкіру Гори, Кліган мертвий, і байдуже, який він був здоровань. Можете сумніватися у словах молодшої сестри, але не сумнівайтеся у батькові.

— Я ніколи не сумнівалася і не збираюся,— наїжачилася Обара і жартівливо поцілувала череп.— Непоганий початок, що не кажіть.

Початок? — недовірливо перепитала Еларія.— Боги бережіть! Краще б це був кінець. Тайвін Ланістер мертвий. Мертві Роберт Баратеон, Ейморі Лорч, а тепер і Грегор Кліган — усі, хто доклав руку до вбивства Елії з дітьми. Навіть Джофрі, який ще не народився, коли померла Елія. Я на власні очі бачила, як він загинув, хапаючись за горло й не в змозі дихнути. Хто ще лишився? Невже мають померти ще й Мірселла і Томен, щоб упокоїлися привиди Рейніс і Ейгона? Як це все закінчити?

— Закінчити кров’ю, бо все почалося з крові,— сказала леді Нім.— Закінчити руїною Кичери Кастерлі: нехай проллється сонце на личинок і хробаків, які там завелися. Закінчити повним крахом Тайвіна Ланістера і всіх його планів.

— Та він уже загинув від рук власного сина,— кинула у відповідь Еларія.— Чого ти ще хотіла?

— Хотіла, щоб він загинув від моїх рук,— сказала леді Нім, сідаючи у крісло, і її довга чорна коса, перекинута через плече, упала їй на коліна. У неї на чолі був такий самий мисик волосся, як у батька. Під ним блищали великі очі. Темні як вино вуста розтягнулися у вкрадливій посмішці.— У такому разі його смерть не була б такою легкою.

— Сер Грегор і справді якийсь самотній,— промовила Тієна своїм солодким голоском, як у септи.— Певна, не відмовився б від товариства.

Щоки в Еларії були мокрі від сліз, а темні очі блищали. «В ній відчувається сила, навіть коли вона плаче»,— подумав капітан.

— Оберин мріяв помститися за Елію. Тепер ви троє мрієте помститися за нього. У мене, нагадую, четверо доньок. Ваших сестер. Моїй Елії чотирнадцять, вона майже доросла. Обеллі дванадцять, вона от-от розквітне. Вони обожнюють вас, як Дорія і Лореза обожнюють їх. Якщо ви загинете, Ел і Обелла теж мають мститися за вас, а потім Дорія і Лорі — за них? І так воно триватиме вічно? Повторюю: як це все закінчити?! — Еларія Санд поклала руку на голову Гори.— У мене на очах помер ваш батько. Ось його вбивця. Зможу я взяти його череп у ліжко, щоб мене втішав ночами? Зможе він мене смішити, складати для мене пісні, піклуватися про мене у старості й у хворобі?

— Чого ви хочете від нас, міледі? — запитала леді Нім.— Щоб ми склали списи, всміхнулися й забули про всі завдані нам образи?

— Війна буде, хочемо ми цього чи ні,— сказала Обара.— На Залізному троні сидить малолітній король. Лорд Станіс захопив Стіну і збирає під свій прапор північан. Дві королеви гризуться за Томена, як дві сучки за кістку. Залізні захопили Щити й роблять набіги на Мандері, проникаючи в саме серце Розлогів, а це означає, що Небосад теж буде вельми заклопотаний. Наші вороги роз’єднані. Отже, зараз — найкращий час.

— Найкращий час для чого? Наробити побільше черепів? — Еларія Санд обернулася до князя.— Вони не розуміють. Я більше не можу це слухати.

— Повертайся до дівчаток, Еларіє,— сказав до неї князь.— Присягаюся, їх ніхто не скривдить.

— Князю,— поцілувала вона його в чоло й вийшла. Арео Гота сумно провів її очима. «Добра вона жінка».

Коли вона пішла, заговорила леді Нім:

— Я знаю, що вона кохала батька, але ж цілком очевидно, що вона його ніколи не розуміла.

Князь кинув на неї дивний погляд.

— Вона розуміла більше, ніж здатна зрозуміти ти, Найміріє. І з нею ваш батько був щасливий. Зрештою, добре серце, можливо, вартує більше, ніж гордість а чи доблесть. Але хай там як, а є речі, яких Еларія не знає і не повинна знати. Війна вже почалася.

— Так,— розсміялася Обара,— про це подбала наша люба Аріанна.

Князівна спалахнула, а на обличчі її батька, бачив Гота, пробіг гнів.

— Вона зробила це не так заради себе, як заради вас. Тож я б на вашому місці з неї не глузував.

— Я її похвалила,— заперечила Обара Санд.— Відтягуй, напускай туману, ухиляйся, прикидайся і зволікай, скільки заманеться, дядьку, але у Водосаду сер Балон усе одно навіч побачить Мірселлу й не зможе не помітити, що їй бракує вуха. А коли дівчинка розповість йому, що ваш капітан розрубав Ариса Окгарта від шиї до паху отою своєю сталевою дружиною, ну...

— Ні,— підскочила князівна Аріанна з подушки, на якій сиділа, й поклала долоню Готі на руку.— Все було не так, сестро. Сера Ариса убив Герольд Дейн.

Гадюки перезирнулися.

— Темнозір?

— Так, це зробив Темнозір,— сказала маленька князівна.— І Мірселлу він намагався убити. І вона саме це і розповість серові Балону.

— Ну, бодай це правда,— посміхнулася Нім.

— Це все правда,— сказав князь, болісно кривлячись. «Йому боляче через подагру чи через брехню?» — А тепер сер Герольд утік у Стрімкий Скит, де ми не можемо його дістати.

— Темнозір,— пробурмотіла Тієна і хихикнула.— А чом би й ні? Це все його рук справа. Та чи повірить сер Балон?

— Повірить, якщо почує це від Мірселли,— запевнила Аріанна. Обара пирхнула.

— Може, сьогодні вона збреше, завтра збреше, але рано чи пізно вона розповість правду. І якщо ми відпустимо сера Балона назад на Королівський Причал, де він розповість цю історію, заб’ють барабани і проллється кров. Його не можна відпускати.

— Ми, звісно, можемо його вбити,— сказала Тієна,— але тоді доведеться вбивати і всіх, хто прибув з ним, навіть отих милих маленьких зброєносців. А ця справа трішки... брудна.

Князь Доран заплющив і розплющив очі. Гота бачив, як під покривалом тремтить його нога.

— Якби ви не були доньками мого брата, я б вас усіх трьох запроторив назад до камер і тримав там до посиніння. Але натомість я збираюся взяти вас із собою до Водосаду. Якщо маєте голову на плечах, ви там зможете отримати цінний урок.

— Урок? — перепитала Обара.— Що там є, крім голих дітлахів?

— Ну,— промовив князь,— я розповів серові Балону легенду, але не до кінця. Дітлахи хлюпалися у водоймах, а Данерис спостерігала за ними, сидячи серед апельсинових дерев, і тут вона збагнула одну річ. Вона не могла відрізнити шляхетних дітей від низькородних. Голяка вони всі були просто діти. Всі невинні та вразливі, всі заслуговували на довге життя, любов і захист. «Ось твоє королівство,— сказала вона своєму синові та спадкоємцю,— пам’ятай про них, хай що робитимеш». Моя матір сказала мені ці самі слова, коли я виріс і покинув водойми. Князь із легкістю може скликати списи, але зрештою розплачуються за це діти. І заради них мудрий князь не починатиме війни без вагомих підстав, а тим паче не починатиме війни, в якій йому не перемогти.

Я не сліпий і не глухий. Я знаю, що ви всі вважаєте мене слабаком, наляканим і немічним. Але ваш батько знав мене краще. Оберни і справді був як гадюка: смертоносний, небезпечний, непередбачуваний. Наступити на нього не наважився б ніхто. А я був як трава — приємна, м’яка, ароматна, вона гойдається від кожного повіву вітру. Хто боїться наступати на траву? Проте саме в траві ховається від ворогів гадюка, саме з трави нападає. Ми з вашим батьком працювали в тіснішій спілці, ніж ви здогадувалися... але його більше немає. І постає питання: чи можу я довірити його донькам посісти його місце?

Гота по черзі роздивлявся трьох сестер. Обара: близько посаджені очі й мишасті коси, завжди ходить у дубленій шкірі з іржавими заклепками. Наймірія: лінива, елегантна, з оливковою шкірою, з чорною косою, обплетеною дротом червоного золота. Тієна: блакитноока й білява, жінка-дитина з м’якими ручками й вічними смішками.

Тієна відповіла за всіх трьох.

— Важко не робити нічого, дядьку. Дай нам завдання, будь-яке завдання, і ти побачиш, які ми віддані й слухняні — будь-який князь позаздрить.

— Приємно чути,— озвався князь,— але словеса — це суховій. Ви — доньки мого брата, я вас люблю, однак я вже затямив, що довіряти вам не можна. Мені потрібна обітниця. Ви присягаєтеся служити мені й виконувати мої накази?

— Якщо без цього не обійтися,— сказала леді Нім.

— Тоді присягніться просто зараз, могилою свого батька.

Обара потемніла з обличчя.

— Якби ти не був моїм рідним дядьком...

— А я таки твій дядько. І твій князь. Присягайтеся — або забирайтеся.

— Присягаюся,— сказала Тієна.— Батьковою могилою.

— Присягаюся,— сказала леді Нім.— Оберином Мартелом, Червоним Гадом Дорнським, який був справжнім чоловіком, кращим за тебе.

— Ага,— приєдналася Обара.— Я теж. Батьком. Присягаюся.

Князь трохи розслабився. Гота бачив, як він відкинувся й осів у кріслі. Простягнув долоню, і князівна Аріанна, підійшовши, взяла його за руку.

— Розкажи їм, батьку.

Князь Доран уривчасто зітхнув.

— Дорн досі має друзів при дворі. Друзів, які розповідають нам те, що для нас не призначалося. Запрошення, яке прислала нам Серсі, це пастка. Тристан не повинен доїхати до Королівського Причалу. Дорогою, десь у королівському лісі, на загін сера Балона Свона мають напасти беззаконники, і мій син загине. Мене запрошують до двору лише для того, щоб я сам став свідком нападу, бачив усе на власні очі й тому не винуватив королеву. А беззаконники? Вони, нападаючи, мають горлати «Недоросток, Недоросток». Сер Балон, можливо, навіть краєм ока помітить Куця, але більше ніхто його не зауважить.

Арео Гота і припустити не міг, що гадюк можна чимось вразити. Але він помилявся.

— Семеро спасіть,— прошепотіла Тієна.— Тристан?! Але навіщо?

— Ця жінка збожеволіла,— сказала Обара.— Він же зовсім хлопчик.

— Це страхітливо,— мовила леді Нім.— Я б у житті не повірила, що на таке здатен лицар королівської варти.

— Вони присягаються служити, як-от мій капітан,— сказав князь.— Я теж спочатку сумнівався, але ви самі бачили, як раптом затнувся сер Балон, коли я запропонував плисти морем. Корабель зруйнував би королеві всі плани.

— Віддай мені мого списа, дядьку,— розчервонілася Обара.— Серсі прислала нам голову. Ми їй відішлемо цілий мішок.

Князь Доран підніс руку. Кісточки на ній були темні, як вишні, й майже такі самі великі.

— Сер Балон — гість під моїм дахом. Він їв зі мною хліб і сіль. Я його не чіпатиму. Ні. Ми поїдемо у Водосад, де він вислухає Мірселлину оповідь і відішле королеві крука. Дівчинка попросить його вистежити чоловіка, який її скривдив. Якщо Свон саме такий, яким видався мені, відмовитися він не зможе. Обаро, ти проведеш його у Стрімкий Скит, щоб притиснути Темнозора в його лігві. Не прийшов ще час Дорну відкрито виступати проти Залізного трону, тож нам доведеться повернути Мірселлу матері, однак я з нею не поїду. Це буде твоє завдання, Найміріє. Ланістерам це не сподобається, так само як не сподобалося, коли замість мене до них приїхав Оберин, однак відмовити нам вони не наважаться. А нам потрібен і голос у раді, і вухо при дворі. Але будь обережна: Королівський Причал — гадюче кубло.

— Дядьку,— посміхнулася леді Нім,— я ж обожнюю гадюк.

— А я? — запитала Тієна.

— Твоя мати була септа. Оберин якось розповів мені, що вона тобі ще в колисці читала з «Семикутної зірки». Тобі теж слід поїхати на Королівський Причал, але на інший пагорб. Зоря і Меч зараз саме реформуються, і новий верховний септон зовсім не така маріонетка, як попередні. Постарайся наблизитися до нього.

— Чом би й ні? Біле мені личить. Я в ньому така... чиста.

— Добре,— сказав князь.— Добре.

Якусь мить він повагався.

— Якщо... якщо дещо станеться, я вас повідомлю. У грі престолів усе дуже швидко змінюється.

— Я впевнена, ви нас не підведете, сестрички,— підійшла Аріанна до кожної з них по черзі й, беручи за руку, легенько поцілувала у вуста.— Обаро, ти така запекла. Найміріє, сестричко. Тієно, люба. Я вас усіх люблю. Вам світитиме сонце Дорну.

Нескорені, незламні, непохитні,— промовили гадюки одностайно. Коли вони пішли, Аріанна затрималася. Залишився на своєму місці й Арео Гота.

— Вони — справжні доньки свого батька,— сказав князь.

— Троє Оберинів з цицьками,— всміхнулася маленька князівна.

Князь Доран розсміявся. Гота вже так давно не чув його сміху, що й забув його дзвін.

— Я й досі вважаю, що на Королівський Причал мала б їхати я, а не леді Нім,— мовила Аріанна.

— Це занадто небезпечно. Ти — моя спадкоємиця, майбутнє Дорну. Твоє місце зі мною. І дуже скоро в тебе буде інше завдання.

— І ще останнє: лист. Ти отримав новини?

Князь Доран таємниче усміхнувся.

— З Ліса. На воду спускається великий флот. Переважно волантиські кораблі, які везуть війська. Ні слова про те, хто вони й куди прямують. Ходять чутки про слонів.

— Не про драконів?

— Про слонів. Однак не так уже складно заховати молодого дракона у трюмі великого кога. На морі Данерис найбільш вразлива. На її місці я б свої наміри приховував, скільки це можливо, щоб захопити Королівський Причал зненацька.

— Гадаєш, Квентин буде з ними?

— Може бути. А може, й ні. З того, де вони причалять, ми точно дізнаємося, чи вони пливуть у Вестерос, Якщо Квентин зможе, привезе її у верхів’я Зеленокровиці. Але нема чого про це зараз говорити. Поцілуй мене. На світанку ми від’їжджаємо у Водосад.

«Це означає — опівдні»,— подумав Гота.

Пізніше, коли Аріанна вже пішла, він, відклавши барду, відніс князя Дорана в ліжко.

— Поки Гора не розбив моєму братові голову, в цій Війні п’ятьох королів не загинув жоден дорнянин,— стиха пробурмотів князь, коли Гота накривав його ковдрою.— Скажи мені, капітане, це мене ганьбить чи робить мені честь?

— Не мені судити, князю.

«Служити. Захищати. Коритися. Прості обітниці для простих людей». Оце й усе, що він знав.

Загрузка...