Тільки Макс

ЛУКАШ ОРБІТОВСЬКИЙ

ТІЛЬКИ МАКС

Історія з дрижаками

Видавництво: Narodowy Instytut Audiowizualny, 2014

Переклад: Марченко Володимир Борисович

В світі існує єдина дорога, якою не може іти ніхто, крім тебе.

Фрідріх Ніцше

ПРОЛОГ

Весна 2013 року

Вогонь охопив внутрішні приміщення Зали Століття. Язики полум'я, розлючені саламандри, ковзали по сцені, підіймалися на купол, спалахували в барвистих вікнах. Риштування не витримало, і з гуркотом впали освітлювальні прибори, тріснули скляні жалюзі, потекла теплоізоляція. Ряди помаранчевих стільців чекали своєї черги, і Юрек, який скинув з себе суперника, раптом зрозумів, що, можливо, він все ж–таки втече. Він спробував підвестися і відразу впав. Чад. "Він більш небезпечний ніж вогонь", – подумав він.

Хлопець почав повзти, підтягуючись на ліктях, притуливши ніс до землі. Він озирнувся по сторонах. Обабіч виникли дві тремтячі стіни з чорними коронами, які збиралися перекрити йому шлях. Смартфон випав з кишені. Замість того, щоб підняти його, Юрек просто штовхнув у вогонь. Він обережно підвівся і пошкутильгав до виходу. Хлопець був біля дверей, коли озирнувся. Він не міг залишити його просто так.

Юрек повернувся до непритомного Дзєшинського. Він такий, який він є, але не повинен померти. Досить мертвих у Залі. Дзєшинський лежав на спині й хапав ротом гаряче повітря. Безвладний, важкучий, як усі гріхи цього світу. Юрек узяв його за руки і почав тягнути. Вогняні щипці рознеслися по залу, діставшись стільців. Спинки танули, мов воскові обличчя. Юрек сопів. Він змінив позу, спробував понести Дзєшинського на спині, але тут його пронизав біль. Тепер за зап'ястя. Він хотів крикнути: прокидайся, цап клятий, бо скоро тобі буде хана. Цап лише буркнув і махнув рукою, ніби хотів відігнати від себе.

Вже між стільцями. Від розплавленого пластику страшно пахло, летіли чорні нитки бабиного літа, і Юрек зрозумів, що він якось впорається, треба тільки дихнути повітрям. Важко, коли дим очі коле. Голову Дзєшинського обіпер на ноги, власне обличчя він сховав за руками. Він порахує до п'яти, не більше. І що я надумав? Крадіжки зі зломом і романтика, таємниця, прихована в Залі, – занадто багато для однієї голови. Він пообіцяв собі, що завтра буде кінець. Він залишить усе позаду.

Юрек нахилився, щоб підняти Дзєшинського, і завмер у русі, як важкоатлет, якого охопили сумніви, чи зможе він підняти штангу. З–під сцени наближалась тиральєра вершників, одягнених у кольчуги та шкіри. Вони піднімали набиті цвяхами палиці, били по шиях кремезних коней, і глибокі шрами перетинали їхні бородаті обличчя. Дюжина чи близько того, збиті разом, ніби мчали серединою яру. Одні тягнули за собою вмираючих бранців, інші насаджували посинілі голови на списи. Вони мчали прямо на Юрека.

– Ні, – простогнав він. – Тільки не ви, не зараз. Принаймні нехай буде...

Він відчув запаморочення. І впав на підлогу без свідомості.

Розділ 1

Місяцем раніше

Вітер підіймав білий пух над куполом Зали Століття. На першому поверсі горіло самотнє вікно. Юрек скинув рюкзак на землю, плюхнувся на лавку і довгий час бездумно дивився на пурпурове небо, шпилі, усіяні птахами, і на голі гілки, схожі на зламані пальці. Сьома година, а ще темно. Він подумав, що, можливо, краще було залишитися в Берліні. Хлопець покрутив сигарету в руці і зламав її замість того, щоб запалити. Він поплентався до дверей.

Пан Маречек був кремезним чоловіком, охоронцем з діда–прадіда, чиї предки, ймовірно, охороняли ворота замку короля Локетка. Рухався він зігнувшись, наче ніс невидиму вагу. Він простяг свою велику лапу й потягнув Юрека до себе.

– Ти новий? Я бачив тебе зі своєї кімнатки. У нас є камери. – Він показав, де. – Будеш перевіряти, чи не швендяє хто. Ти що, каміння в рюкзаку носиш?

Юрек не відповів. Пан Маречек буркнув і пустив його вперед через скляні двері. Ліворуч був сувенірний кіоск, праворуч – сходи. Вони саме збиралися заглибитися в темний коридор, коли хтось постукав у вікно. Насправді він шалено бив, наче хотів пробити його власною головою.

А голова була сива, вкрита рідким волоссям і величезна, не набагато менша за її власника у довгому коричневому пальті, який спирався на тростину й лютував. Пан Маречек підійшов до дверей, відчинив їх на палець і твердим тоном наказав вимітатися. Гість не мав наміру здаватися, він щось пояснював. Пан Маречек, глухий до слів, наче роздувся, заповнив собою синій мундир і рішуче грюкнув дверима.

– Повний ідіот, – сказав він Юреку. – Приходить раз на кілька днів, нападає на людей. Стережіться його, він може привалити ти своїм дрючком.

Юрек озирнувся. Бородань притулився всім тілом до вікна, висунув язик, наче той був з цукру, сопів, очі в нього були голодними. Коли вони вже зникли в коридорі, він відновив свою гідність, розвернувся й поплентався в ніч.

Пан Маречек спершу показав Юреку кімнатку охоронців, вказав на шафу, зварив каву в турці та сунув йому під ніс.

– Робота паршивенька, але не виснажлива, – оголосив він. – Дядько не міг влаштувати тобі щось кращого?

– Він мені не дядько. Другий чоловік мами.

– А ще кажуть, директору наплювати на своїх, – голос пана Маречека пронизала ностальгія покинутої людини. – Ти раніше займався охороною?

– Раніше я охороняв концерти.

– Е, це дві зовсім різні справи, – пан Маречек опустився на стілець. З календаря над ним споглядала оголена дівчина. – Обхід робиш щогодини. Пройдеш під куполом, там цікаво, за мить підемо. Обійдеш складські приміщення, варто зайти в конференц–зали, обов'язково виглядай перед будівлю, близько шостої години приходять працівники сцени, їх потрібно впустити.

Він показав на похмурий барак за вікном.

– У них там свої речі, тобі на них байдуже. Коли–небудь бився?

– Бувало.

– Ну, забудь про це. Іноді навколо будівлі вештаються різні такі, але вони не намагаються потрапити всередину. Парочки йдуть в кущі. У мій час такого просто не було. Нікому в голову не приходило. Подивись.

Він вказав на пристрій, схожий на пульт дистанційного керування телевізором, тільки важчий і з кількома кнопками. Кутастий палець пана Маречека завис над найбільшим, червоним.

– Якщо щось починає відбуватися, натискаєш, замикаєшся тут і чекаєш підмогу. Вони будуть тут до трьох хвилин. Або, принаймні, вони повинні бути. Палити надворі. Ганяють страшно. Неймовірно, га? Зачекай, ще ось це.

Він кинув на стіл в’язку ключів і почав пояснювати. При цьому цмокав і хитав головою.

– Ці від входу, ці від офісів Фестивалю, тільки запам’ятай, спочатку вам потрібно провести картку та вбити код, картка як раз тут. Від складів. Від конференц–залів. Кімнати на поверхах. І так далі. Тільки не носи їх з собою усі відразу.

Пан Маречек швидко пірнув під стіл, пошукав і виліз із пляшкою коньяку, щасливий, як дитина.

– А тепер розповідай.

Він налив так повно, що Юреку довелося згорбитись над стільницею, щоб не розлити.

– Хай буде так, – погодився Юрек. – Я з ночі.

– Літак?

– Поїзд із Берліна.

– Берлін… Я думав про це. Половина моїх друзів виїхала. І мені спало на думку, що якщо вони туди поїдуть, то ставки піднімуться. І я не помилився, о ні... – Він цокнувся з Юреком. – Що ти там робив?

– Фізичний труд. Трохи журналіст.

– Робітник і літератор. Мабуть, тебе не любили.

– Робітники чи журналісти? – запитав Юрек. – Писати було весело, принаймні, людина не кисла.

– А чи я тут кисну? Читаю книжки, кросворд розгадаю, телефоную дружині, бо вона не може спати сама. Не шкода було повертатися? Давай ще вип'ємо.

Коньяк був дешевий, заходив як вода. Юрек швидко осушувавв склянку і переконувався в тому, що майбутнє не повинно бути таким поганим.

– Що я маю тобі сказати? – ризикнув він. Обличчя пана Маречека залишалося байдужим. – Усе моє життя у Вроцлаві. В Берліні я пробув п'ять років. Надто довго.

– А як ти думав? Чудова кар'єра?

– Скоріше, що якось вкручуся в тамтешнє життя.

– Мама тиснула?

– Мами вже немає.

Пан Маречек відкинувся на спинку стілця й помацав пальцями свої вуса, сиві з плямами коричневих слідів нікотину. Це виглядало як роздуми над якимось словами співчуття. Він потягнувся до пляшки, зробив жест, ніби збирався налити ще для Юрека, різко відвів руку, і пляшка впала під стіл.

– Дві хороші поради, які тобі тут ніхто не дасть: ніколи не пий на роботі і ніколи нікому нічого не розповідай про себе.

Розділ 2

Юрек роздумував, коли він востаннє бачив Дзєшинського, директора Фестивалю і протягом короткого часу – свого вітчима. Він кілька разів відвідував матір у Дзержоньові, один раз, мабуть, на Різдво. Він запам’ятав колюче волосся та окуляри, які, здавалося, виросли з ніжного обличчя. Після похорону Дзєшинський ще кілька разів подзвонив Юреку, а потім замовк, але Юрек не сердився на це, бо яке було їм діло один до одного.

Він увійшов до зали, щойно поголений і в жорсткій краватці. Інтер’єр, порівняно з піщаним блиском фасаду, виглядав досить бідно, видно не вистачило грошей. Бежеві стіни та потріскана підлога нагадали Юреку вроцлавську середню школу, яку він закінчив. Рубінові шибки, красиві в сонячному світлі, виглядали тут моторошно.

Довговолосий хлопець, який був, як здавалося, намертво прикручений біля сувенірного стенду, закричав з таким жахом, що хтось міг подумати, ніби світ завалиться, при чому – в цю ж хвилину.

– Ще не відкрито!

– Охорона.

– Ой, це ти, – явно утішився хлопець. Вони потиснули один одному руки. Його звали Павлом. – Файно, що ти приїхав, тут одні люди дідугани.

Не було ще й десятої. Юрек подивився на сувенірні товари. Важкі альбоми та блискучі брошури, присвячені Залу Століття, мініатюри будівлі, в одному блоці та по частинах – для склеювання, футболки різних розмірів та кольорів, кумедна флешка, тому що вона кругла – крихітна Зала, яку можна з'єднати. до ноутбуків, смартфонів, читників. Кілька видів запонок, плакати. Його увагу привернула дивна фігурка ангела, що розправив крила. Ангел був зроблений з гіпсу, мав сумне обличчя, а серйозні очі, здавалося, косили на короткий кабель, що стирчав з заду фігури.

– Зовнішній диск, – підказав Павел. – Над входом до Зали був такий самий ангел. Після війни був знищений.

– Ця статуетка страшенно дорога.

– Спочатку продавали нижче собівартості, але люди розбивали янголів і витягали диски, – зі швидкістю рушниці випалював слова Павел. – Зараз стоїть собі. Ти домовився з дядьком?

– Бачу, що всім про це відомо.

– Це Смик язиком плеще.

– Смик?

– Заступник директора Офісу Фестивалю Роберт Банах, також відомий як Смик. Коли ви з ним познайомитеся, буде багато сміху. До речі, приходь сьогодні ввечері до Майстерррні[1].

– А що там?

– Парочка півасиків.

– Пам’ятаю цю пивнушку. На Вєзенній, так? – переконався Юрек, водночас давши зрозуміти, що треба йти. Він пішов швидше, ніж думав, бо його підганяли криками, що долинали з боку секретаріату. Він лише озирнувся. Павел стояв, поклавши руки на скляну стійку, ніби намагаючись відштовхнути її від себе.

Секретаріат був розташований у напівкруглому коридорі, весь захаращений і позначений ознаками поспіху. Тут були ряди пляшок з водою для диспенсерів, які чекали на розподіл, купа розкладних стільців, а біля стіни стояли плити з пінополістиролу та обгорнуті плівкою труби опалення. Перед дверима дівчина, типа розумної студентки, боролася з потворою у стані бідності. Монстр, одягнений у вельветові штани та светр, витягнутий ніби із пащі собаки, махав руками, тряс головою та кричав.

– Що ти дурієш? Зараза ти така?

– Я говорю чітко. У директора немає часу!

– Ну, як же!

– Ти не зайдеш. Він чітко сказав.

Чудовисько перестало ворушитися, тільки у нього на скроні пульсувала жилка. Раптом він подався вперед і спробував відштовхнути дівчину, притиснувши її до стіни, як непотрібну брилу. Та відштовхнула його з дивовижною силою. Вони стояли одне проти одного, важко дихаючи.

Коли Юрек наблизився до них, то уповільнив ходу, руки тримав вільно й високо підняв голову.

– Пан що, глухий? Пан не чув, що сказала та жінка?

Дівчина глянула на Юрека з сумішшю надії й обурення. Чудовисько зиркнуло на нього.

– Не твоя справа, чоловіче.

– А тепер моя. Ходімо.

– Без мене.

Юрек схопив його. Він не очікував, що у нього стільки сили, ноги монстра замахали в повітрі, молодик притис чудовисько до стінки. Він відчув сморід мокрого від поту одягу, дешевого алкоголю та сигарет.

– Ти підеш геть чи я тебе потягну? – прошипів він.

Монстр швидко здувся.

– Спокійно, незнайомець. Ми просто дражнимося.

Він сів на землю, трохи згорбився, струсив пил зі светра й вдихнув повітря ротом. Обнишпорив усі кишені, наче повертався з гостин і перевіряв, чи нічого не загубив.

– Цьом–цьом, сонечко! – крикнув він, показуючи на Юрека брудним пальцем – А ти ще поставиш мені пиво!

Він опустив голову і пошкандибав коридором. Юрек провів його очима і вже збирався повернутись до дівчини, щоб привітатися, запитати, хто вона і чи часто бувають такі проблеми. Вона була досить мініатюрною, з довгим кучерявим волоссям, яке виглядало вигорілим на сонці. Довге обличчя, гостре підборіддя. Дівчина була в костюмі, досить обтягуючому, щоб продемонструвати яскраво виражену талію. Нема про що хвилюватися, спало йому на думку. Вона слабко всміхнулася, задоволена своїм збентеженням, наче здогадалася, про що думав Юрек.

– Обережно! – скрикнула дівчина.

Юрек озирнувся, але було вже пізно. Монстр кинувся, його наміри були помітні лише в його очах, які палали на вже згаслому обличчі. Він біг, похиливши голову, розмахуючи руками, смішно розставляючи ноги в сторони, наче біг мінним полем, і його супроводжували черги з автомату. Юрек зайняв бойову позицію, поклявшись собі, що вдарить сучого сина, при чому сильно. Проте чоловік плавно загальмував, засміявся, вдарив Юрека ногою по литці, розвернувся і побіг до виходу. Його сміх луною пронісся коридором.

Він би неодмінно втік, якби не двері, що відчинялися всередину. Він спробував штовхнути їх, але відскочив і зненацька впав на підлогу. Павел дивився з кіоску великими очима. Юрек схопив чудовисько, яке не переставало реготати, викинув його за поріг, став на злегка зігнутих ногах й дивився, як чудо піднялося з землі, потерло розбите коліно й спробувало йти.

– Ну, це круто! – вигукнув Павел.

Юрек тільки махнув рукою.

Дівчина була там, де він її залишив, притулившись до стіни, притиснувши руку до рота. Вона посміхнулася, коли побачила його.

– Другий день в охороні і вже такі проблеми. Я навіть офіційно ще не на роботі.

Він простягнув руку.

– Аніта Блащик. Секретар директора. Знаєте, у попередніх охоронців не було стільки роботи. Маречек, наприклад, тримається осторонь, і розумно робить. Якось впораємося, чи не правда?

Юрек не розумів, чому він повинен з чимось впоратися.

– Сподіваюся, ви не сильно його побили, – додала вона. – У нього бувають такі дні, ми просто нічого не можемо з цим вдіяти, – знизала вона плечима. – Це Збишек Дзєшинський. Син директора.

Розділ 3

Директор Дзєшинський видавався директором з народження. У дитячому садку таким діставалася роль старшого групи. Потім вони виносять це на класні та шкільні ради, серйозно ставлячись до кожної частинки своєї учнівської слави. У старших класах вони вже біжать у бік Молодіжних міськрад і мріють про стажування в громадських організаціях. Страшно подумати, що з ними відбувається в університеті. Вічні директори, чиє керівництво було написано на зірках, навіть коли Земля була великою вогненною кулею.

Побачивши Юрека, Дзєшинський вискочив з–за темного столу, перестрибнув через кімнату, потиснув йому руку і потягнув до диванів у кутку кабінету.

– У мене завжди проблеми з такими зустрічами. Що я маю сказати? Скільки літ – скільки зим? А ти зовсім не змінився? Перше вірно, друге ні. – У нього навіть був директорський голос, м’який, але твердий. – Сідай, сідай, хочеш чогось випити?

А потім запитав про Німеччину, яке життя в Берліні, бо хоч він і постійно їздить до Німеччини, але Берлін оминає; де краще, чи відчуває він великі зміни, які відбуваються у Вроцлаві?

Тим часом з’явилася Аніта з кавою і подарувала Юреку одну з тих посмішок, які навіть не розуміють, що вони означають.

– Господи, – сказав Дзєшинський, – минуло п’ять років, як вона померла.

– І як ти?

– Трохи розчистив завали. Краще розкажи, яким бачиш Вроцлав після багатьох років. Ти коли–небудь приїжджав сюди?

– Не було причин, – знизав плечима Юрек, – це ти мене сюди затягнув.

На обличчі Дзєшинського промайнула гримаса, брови зсунулися. Тепер він нагадував сороку, що метушиться над вкраденим годинником.

– Ми повинні допомагати один одному.

– Якось собі порався.

– Так, а от я не впоратися не можу, – Дзєшинський сяяв радістю посадовця. – Ти хоч знаєш, що тут відбувається?

– Фестиваль робите.

– Не ви робите, а ми це робимо, і не якийсь фестиваль, а фестиваль з приводу сторіччя Залу Століття, – знову посміхнувся Дзєшинський. – Тиждень концертів, заходів та конференцій за участю міжнародної аудиторії. Керівництво Залу віддало всі повноваження в мої скромні руки. Я одразу подумав, що ти станеш у пригоді.

– Я не думав, що бажаючих працювати в охороні бракує.

Дзєшинський тицьнув пальцем в Юрека, справді скромний, з блискучим нігтем. – Хто говорить про охорону? Це номінальна функція. А реально допоможеш, проведеш, якщо хтось попросить, направиш куди треба. Я дуже ціную пана Марека, але беручи першу–ліпшу причину, він взагалі не говорить німецькою. У другій половині дня приїде Банах і проведе тебе.

Кава була гаряча, гірка, і Юрек пішов на повну.

– Я розумію, що доведеться час від часу заскакувати і повідомляти, чи все гаразд.

– Це хороші гроші, – сказав Дзєшинський. – А робота невибаглива. Членів родини ж не заставляють втомлюватися, чи не так? – він перевів подих – Я можу бути з тобою чесним?

Юрек уявив, що станеться, якщо він скаже "ні". Кивнув. Дзєшинський нахилився до нього.

– Я ставився до тебе як до сина. Коли твоя мама померла, Господи, це так важко сказати. Твоя м–а–м–а, – вимовив він по літерах, – а моя Єва, я не зміг впоратися, хоч і вважав, що повинен був. Я тобі дещо винен Мені шкода, що вам довелося зустрітися зі своїм братом за подібних обставин.

"Пусті словеса, – подумав Юрек. – Цікаво, що на це сказав би Збишек?".

– Пробач мені. Збишек мені не брат.

– Певним чином...

– Це твій син. Так, повага, але тільки твій син.

Ця відповідь сподобалася Дзєшинському.

– Тоді я можу легко подякувати тобі замість нього.

– Сподіваюся, з ним нічого не сталося. Він справляв враження... – Юрек шукав слова – наче не в собі.

"Ситуація ні в пизду, – подумав він. – Вони з мамою навіть не були одружені, а тепер Дзєшинський грає татуся. Наскільки мені відомо, Збишека також сплавив. А це ж його син із плоті та крові".

– Ніхто не знає, який насправді Збишек, – сумно сказав Дзєшинський. – І ти зробив те, на що мені завжди не вистачало сміливості.

– Якщо так, чи можу я теж бути чесним?

Дзєшинський розвів руками, ніби хотів його обійняти.

– Навіщо ти мене сюди стягнув? Насправді?

Невідомо, чи чекав він цього запитання, і на його обличчі була радість чи здивування. Підгорнув до себе, що міг. Блокнот, КПК, книжку та ручки. Тепер він нагадував дракона, який будує лігво зі скарбів.

– Чесно? Ти не закінчив навчання, ти не підкорив Берлін, і більшість людей, ймовірно, сказали тобі, що це твоя вина. Я так не думаю. Я пам'ятаю тебе, – він проковтнув слину, – розумним, працьовитим хлопцем. Це найпростіший спосіб загубитися.

– Хай буде так, – відповів Юрек. – Але в Берліні було непогано.

– А все ж таки ти тут, – продовжував Дзєшинський. – Мені дуже шкода, що я не можу запропонувати тобі кращу роботу. Але ж, плачу більше, правда? – Він широко посміхнувся при згадці про власну щедрість. – Слухай, фестиваль швидко пройде, і якщо ти будеш діяти, ми відразу переходимо до наступних проектів. Це Польща, ми тут постійно щось святкуємо. Незабаром виповниться сторіччя Першої світової, першої кадрової армії, потім...

Юрек розвів руками.

– Як я можу проявити себе? Сидячи в конторці, блукаючи по Залі?

Дзєшинський нахмурився, але відповів м’яко.

– Ти вважаєш, великі заходи робити легко?

Юрек знизав плечима.

– Мені потрібна людина, якій я можу довіряти. Якщо біля Зали вештається хтось підозрілий, ти негайно приходиш до мене. Він запропонує тобі гроші, я дам вам більше. Дивні розмови, дивні телефонні дзвінки, люди не в тому місці, ти відразу ж подаєш сигнал. Сподіваюся, ти ставиш собі високу мету, ми розуміємо один одного?

Хлопець не розумів, але кивнув, не моргнувши оком. Він підвівся, і вони потиснули руки один одному.

– Як усі, то усі... – сказав Дзєшинський, Юрек уже тримав руку на дверній ручці. – І ті, хто тут працює.

Ці слова Юрек струшував із себе всю дорогу до кімнатки охоронників.

***

Він міг би навіть полюбити це місце, яке настільки відрізняється від тих кімнаток охоронців, які він бачив раніше. Без пана Маречека ця маленька кімната набула майже лікарняної стерильності, принаймні таке враження склалося у Юрека, коли він стояв у дверях. Білі стіни, елегантні шафи, ряд моніторів із плоским екраном, м’яке крісло та стільниця, на якій могли розміститися десять комп’ютерів. Але було ще щось. Прошнурована течка. Юрек, у якого в голові все ще звучали слова Дзєшинського, ледь глянув на неї. Він увімкнув радіо, пустив воду, дивився на робітників, що метушилися на новозбудованій сцені, і відчував, що якщо він відкриє цю папку, нічого доброго його не зустріне.

Він смикнув за шнурок. Перше, що випало, – це аркуш паперу, складений навпіл, поспішно намальовані літери склали одне речення: "ДЯКУЮ ЗА ДОПОМОГУ. А.". Юрек на мить покрутив його в руці, думаючи, що не все так вже й безнадійно в цьому березневому Вроцлаві, але потім передумав. У портфелі була флешка, а на ній файли. Він спочатку нічого не зрозумів: колонки імен, дат, коментарів, оцінок. Перед ним був фрагмент картотеки співробітників, зайнятих на фестивалі. Коли кого брали на роботу, скільки платили, працюють чи ні. Далі деталі, кількість відпрацьованих годин, якісь застереження, копії листів, надісланих до секретаріату. Поволі все ставало на свої місця.

Пролунав телефонний дзвінок. Роберт Банах, відомий як Смик, нарешті знайшов час зустрітися. Його голос гримів у телефоні, нереальний, як запис когось давно померлого. Юрек відповів, що скоро прийде, і повернувся до папки, сподіваючись, що він помилився. Але ні.

Протягом минулого року на фестивалі працювало п'ятдесят вісім охоронців. Ніхто, окрім пана Маречека, більше пари тижнів, і кожен звільнявся за власним бажанням, з негайним чином виконання.

Розділ 4

Юрек був вражений грандіозністю Зали. Йому здавалося, ніби масивна бетонна конструкція розливається над його головою. Ніби всередині гігантської мушлі, бездонної ями. Склепіння ламане і водночас симетричне. Світло ковзало по поверхнях. Примружившись, Юрек побачив сходи, що по спіралі піднімалися до кошика купола. Виблискували рубінові вікна. Бетон здавався темнішим, ніж був насправді, власне, він і не був схожий на бетон. Інтер’єр Зали, цей величезний купол, сплетений з кутастих форм, виглядав відкритим, зробленим не руками людини, а з великим зусиллям витягнутим із землі та піску. Вони пройшли поміж помаранчеві стільці.

Роберт Банах був лисіючим чоловіком з гучним голосом, він любив різнокольорові піджаки, гостроносі туфлі і робив великі кроки, ніби намагався набрати кілька сантиметрів у зрості.

– Я працюю тут п’ять років, і Зала повинна була б мені зробитися знайомою до огиди. Та де там! Мене вона постійно дивує. – Банах пустив Юрека вперед. – Бо це ж диво світу!

"Наче всередині мертвого сонця", – подумав Юрек. Каскади світла зачаровували в матерію, і якби він глянув у вікно, то побачив би висохлі планети, що кружляли непотрібними орбітами.

– Справді, – Юрек хотів додому. У квартиру, яку він навіть не бачив.

– Макс Берг побудував Зал у 1913 році, з нагоди сторіччя перемоги над Наполеоном, – вдарився Банах у сентиментальний тон. – Вроцлав, Бреслау, на той час не мав справжнього виставкового приміщення. Панове справді з цим намучилися. Послухайте це, мій юний друже! – крикнув він у простір. Його голос ніби сповільнився, розділився на багато різних голосів, потім знову прискорився, кидаючись до купола. – Я не знаю іншого місця з такою акустикою! У нас тут більше року тому був Торжевський[2]. Шкода, що ви не бачили його обличчя. У нього були сльози на очах, коли він дякував мені за можливість співати тут. Кажу вам, це не могло звучати краще в базиліці Святого Петра!

Юрек теж крикнув і прислухався.

Вони спустилися сходами до сцени, над якою вже були встановлені гучномовці. Робітники в помаранчевих жилетах повільно розбирали риштування, котили тачки та кріпили ліхтарі до великих держаків. Їхня мурашина діяльність не вписувалася в монументальне ціле. Юрек пригадав старі науково–фантастичні фільми, в яких розгублені космонавти намагалися влаштуватися зручніше серед руїн, залишених вимерлою цивілізацією. У великих будівлях, зведених для невідомих цілей. Людина здавалась їм занадто банальною і непотрібною. Банах вирвав його із задумів.

– Іноді мені цікаво, що б Берг сказав зараз, якби побачив Вроцлав. Як ти думаєш, Юреку?

– Думаю, він би втік звідси якомога далі.

Банах розреготався й ляснув його по спині. Вони вже стояли перед сценою, робітники метушилися, не кажучи ні слова. Юрек схилив голову. Він вивчав кільця, що сходилися в менший темний купол на самій вершині.

– Будівля, яка мала стояти вічно», – пробурмотів Банах. – Це навіює неприємні думки. Може, тому наші сучасні будівлі такі нестійкі? Вам так не здається?

Знизу ложі нагорі нагадували печери велетнів. Стільці були схожі на кістки переможених ворогів, прострелені сонцем.

– Тому що ми будуємо їх тільки для себе, – сказав він. – Багатоквартирні будинки, де люди проводять своє життя. Церкви для одного покоління віруючих. Не для онуків будуємо, бо не хочемо вірити в існування правнуків.

Банах знову засміявся, хотів погладити Юрека, але стримався.

– Чому такий розумний хлопець займається охороною?

– Що не так з моєю роботою? – відповів Юрек, хоча хотів поставити інше запитання. Чи проводить Банах екскурсії по Залі для кожного закрійника, кухаря та електрика? Тим часом Банах знову заговорив.

– Чи я казав щось таке? Я сам починав як робітник. Життєвий шлях, який вам, молоді люди, здається неймовірним. По–перше, ПТУ. Потім робота і заочний технікум. Вечірнє навчання, робота, дав Бог, більш легша, і маю те, що маю. Тож не кажіть мені, нібито я знущаюся з вас.

– Ви просто плескаєте мене по спині, – випалив Юрек, так що Банаха аж затрясло.

– Мені просто цікаво, чи я не повинен про щось знати.

– Про що?

– Директор сказав мені зайнятися тобою...

– ...А я звичайний швейцар. Ніякого секрету. Директор був другим чоловіком моєї мами – Юрек викрутився напівправдою, – він намагається мені допомогти. Це все. У Берліні я б зробив щось подібне.

– Е, мабуть ні.

– Власне так.

– У будь–якому випадку, якщо Дзєшинський так вирішив, значить, він правий, – через деякий час сказав Банах. – Він неймовірно зайнятий тип і мій друг протягом двадцяти років. Коли щось трапиться, будь–що... тобі не потрібно його турбувати. Просто подзвони мені.

Юрек кивнув. На мить він задумався, про що це насправді йде річ. Він не закінчив свою думку, тому що його увагу привернула дрібниця, що лежала на землі серед сміття.

– І це що таке? – він підняв "це" з землі і показав Банаху. – Я думав, що це монета, – видавив він, – але мені здається, що це зі срібла.

Він тримав стару обручку, товщиною з кабель ноутбука, що пережила міцність металу. Дивно, адже палець, з якого вона спала, мав бути дуже маленьким. Жінка? Малюк?

Банах раптово втратив самовладання, але це тривало лише мить.

– Навіть якщо Зала почала говорити, навіть різними голосами, не звертай на це уваги.

Розділ 5

Це був інтер’єр стародавніх часів, за якими ніхто не сумував. Низький підвал із цегляними арками, що перетинають стелю. Бар був крихітним, тому хлопець і дівчина, які наливали напої, постійно стикалися один з одним. Світло від ламп і ліхтарів було спрямоване на червоні стіни. Іноді світлову пляму закривали дерев'яною рамою. Блиск захоплено. У ніші навпроти стояв радіоприймач, мабуть, часів Макса Берга, поруч – кілька книжок із сірими палітурками. Свічки, засунуті у винні пляшки, самовари на полицях, старий кінопроектор, який уже ніколи нічого не показуватиме, папери за склом, великий аркуш з перекресленим ноутбуком. Він тут заборонений, тут розмовляють. Навіть динаміки були архаїчні, великі, пошарпані. Все, що могло, тяжіло до червоного. Навіть калоріфер перефарбували. М’які низькі крісла та дивани були досить кривавого кольору, і вони були такими низькими, що можна було подумати, що "Майстерррня" на Вєзєнній – це шинок для карликів і горбанів, які святкують свою відмінність.

Але напівтемрява цього місця добре служила Аніті. Коли вона прямувала в певному напрямку й мусила пройти через вузький коридор, стіни, здавалося, вигиналися до її стегон.

– Ще через неї все тут порушиться, – сказав Юрек. Павел не засміявся, залишаючи його наодинці з власною асоціацією. – Я хочу сказати, що вона дуже хороша дівчина.

– Хм, – погодився Павел. – Розкажи, як пройшов твій перший день.

– І як він мав бути? – Юрек думав про матеріали, які знайшов у кімнаті. – Накручуюсь до роботи

– Зайве. Робота накрутить тебе.

– Що ти маєш на увазі?

Павел примружився, наче дивився на світло.

– Це не звичайне місце. Коли я отримав цю роботу, я матюкався на чим світ стоїть. Далеко, і за прилавком може стояти будь–хто. – Він пив пиво, як це може робити кожен. – А потім, ну… Це місце мене вразило.

Юрек якусь мить розмірковував, чи запитати його про звільнення охоронців, але вирішив відмовитися. Павел продовжував говорити.

– В Залі я думаю чіткіше, я краще читаю, я не помиляюся в своїх розрахунках, я якось більш зосереджений. Інші роблять те саме.

– Які інші?

– Ти бачив пана Маречека? Знаєш, що то був за відлюдник?

– Був?

– Іноді здається, що я в соляній печері чи щось подібному. Дивна будівля, правда? Їй ледве сто років, але виглядає страшенно старою.

– Собор, – погодився Юрек.

Аніта вже наближалась. Красива, невимушена, у густіючому морі людей, які жили не у власному житті. Вона штовхнула Юрека.

– Ну, розповідай.

– А я знаю? Це Польща, тут щось відбувається. В Німеччині все так спокійно.

– Що ти там робив?

– Я для турка сніг відгрібав. Навесні та влітку нескладні ремонтні роботи.

– Я думала, що ти профі–спортсмен.

– Спортом теж займався. У турків є свої ліги, а мій робив газету. Про спорт, для емігрантів.

– Які вони емігранти?» – вставив Павел. – Вони там роками.

– Турецька ліга інша, жорсткіша. – Юрек розвалився в кріслі, мов кіт у порожній квартирі. – Вони грають на менших полях, у своїх районах. Грають дико, – сказав він. – Це трохи схоже на битву. Короткі передачі, часто невлучні, і коли дивишся на них, складається враження, що гравців більше, скажімо, тридцять з чимось. Те саме стосується і волейболістів. Плюс вболівальники. Коли я вперше пішов на матч, думав, що живим не повернуся. Реве натовп – він намагався показати їм це турецьке хвилювання: високо підняв руки, зробив дурне обличчя – горять сигнальні ракети! Мужики б'ють один одного по писку.

Аніта провела кінчиками пальців по краю склянки мартіні.

– Турецький бокс, це має бути кайф?

– Ні, – відповів Юрек. – Турецький жужіль, ось і все!

Павел налив собі решту пива, обвів поглядом всю пивну, подивився на Аніту й Юрека, ніби намагаючись передбачити майбутнє за їхніми виразами обличчя, положенням їхніх рук і темпом пиття. Він витер губи.

– Що ж, пора піднімати вітрила. – Він потис Юреку руку. – Тримайтеся, шибеники.

– Сервус[3], – відповів розгублений Юрек.

Фоном плямкав джаз.

Юрек сидів у кріслі біля Аніти, вони нахилялися один до одного, щоб чути себе. Духовики драли інструменти, негритянка голосила.

– Дякую тобі.

– За що?

– За течку.

– Давай не будемо. Я хочу, щоб ти знав, у що ти вляпався.

– Чому вони відходять?

– Давай не будемо про це.

Він пив шосте пиво, Аніта осушувала черговий келих мартіні. "Справа не йде, справа мчить", – подумав він і раптом зрозумів, що не пам’ятає, коли востаннє так сидів. У пивній, після півночі, заколисаний звуками Нового Орлеана, не рахуючи годин до світанку.

– Ага, ось ви, голубчики, – Збишек Дзєшинський стояв над ними, геть п’яний. У вузьких джинсах і фланелевій сорочці, що визирала з–під светра, він був схожий на втікача з балу ІТ–шників. Він сів на підлокітник. – Спокійно, я скоро змиюся. Я просто хотів потиснути п'ять новому шановному. Ласкаво просимо на наш човен. Якщо у вас є хвилинка, я скажу вам, де він протікає і як шукати рятувальні човни.

– Приємно усвідомлювати, що мене оточують лише друзі, – Юрек почухав підборіддя.

– Як мені тебе називати? Єжі? Георг? Адольф? В паперах пишуть іноді так, а іноді інакше, тому, чорт забирай, я не знаю. Може "братику"?

Голос Юрека був невизначеним і холодним:

– Для початку вистачить "шановний пане".

Збишек плавно проковтнув це, усміхнувся, поплескав долонею по коліну й завмер, опустивши голову. Його очі були закриті. Заснув миттю, як пташка на сідалі, відкривши немиту шию. Його руки також були огидними, маленькими та нерівними, з брудом під нігтями. З–під сорочки визирав край синього тату. І одна крапка над великим пальцем.

– Може, його покласти кудись? Викликати таксі? – запитав Юрек, і Збишек підвів очі, відкинув волосся з чола та сповз з підлокітника.

– Мені сумно, – сказав він невідомо кому й поплентався до бару. Він єдиний тут пив чисту воду, навіть без льоду. Тихий і спокійний, менше п’яний, а скоріше пам'ятник п’яниці.

– Бідний хлопець, – у словах Аніти не було ані краплі співчуття. – Привид пивної. Його проблема в тому, що він будь–кого дістане за п’ятнадцять хвилин. Для батька він Хрест Господень, і за власним бажанням.

Юрек шукав її руку. Хвилину вони мовчали. Навколо ставало дедалі гамірно.

– Старий Дзєшинський – порядний мужик. На перший погляд – валянок, але це лише зовнішність. Кожному допоможе, якщо зможе. Він виховував сина один, і люди кажуть, що колись Збись був іншим, – сказала вона. – Він закінчив право, у нього була наречена з так званого доброго дому, чорт його знає, що таке тепер хороший дім. Не зважай. Здав заяву на юридичну практику[4] і заручився, тато збожеволів від щастя і сипнув грошами. Потім Збісь кинув навчання і наречену, а як схопив шийку пляшки, то тримає її й досі.

– Сукин син, розумник.

– Невідомо. Дзєшинський знову божеволів, цього разу від смутку. Смик радив йому відпустити. Де там... – Вона лягла скронею на плече Юрека. Хлопець відчув її теплий подих. Крізь шум у голові йому прийшла думка: "Гарна дівчина, щоб я, ну…" – він оформлював всі ті роботи, з яких Збися звільнили. – Зараз працює на Фестивалі. Дзєшинський, звичайно, за, але на своїх умовах, і саме за це вони сруться.

– Що змінило його?

– Збишка?Нібито, Зала, – урочисто почала Аніта. – Коли Дзєшинський почав тут крутитися, він намагався залучити до бізнесу свого сина. Збишек все ще був добрим Збишеком...

Юрек озирнувся, щоб переконатися, що той їх не підслуховує. Все в нормі.

– Робив він невідомо що, а Зала була закритою. Збишек там закрився. На цілі вихідні. Я не знаю, чи це дурниці. Дзєшинський кудись поїхав. Важко сказати, що було далі. Вони страшенно посварилися, можливо ця сварка триває і досі.

– Кілька ночей у Залі?

Вона розвела руками.

– Звідки я знаю? Може, через це Збишек щось втратив? Він боїться темряви? У нього клаустрофобія? З ним щось сталося...

– Що йому повинно було примаритися?

– А чи я знаю? Люди кажуть різне. Нібито, хтось із охоронців знайшов мертвого чоловіка. Голого, як турецький святий. Він лежав біля складських приміщень, і йому вирвали кишки. Чесьо, охоронець, пішов до Дзєшинського. Вони повертаються, а мертвого тіла вже немає. Тоді Чезьо почав тремтіти й кидатися, він бігав по Залі, як божевільний, але нічого. Не лишилося ні краплини крові, а мало бути. І це все.

Юрек дивувався, по що він повернувся, у що вляпався.

Розділ 6

Юрек сидів у кімнатці охоронників, з відчиненими дверима, дивлячись на монітори, його думки блукали. Тиша рідко приносить комфорт. Тому наша культура така галаслива. "У нас є багато до забуття, особливо я", – сказав він собі. Біля шпиля зібралася молодь, палячи якесь свинство. Ніби в кущах не могли цього робити. Пляшка в них теж була. В одного з них, худого й чорного, як могильник, в одній руці була самокрутка, в іншій цигарка, а третьої – на пиво "Хайнекен" – не вистачало. Юрек згадав, як він сам гуляв на вечірках, дуже давно. І тут він згадав Олю.

Інтер'єр Зали зі сценою нагадував йому засипану піском гробницю. Все мертве і давнє, і водночас виглядає живим, прагне влитися в ритм сучасності. Коридори були порожні, вже прибрані, і важко було повірити, що тут хтось коли–небудь ходив. Темрява в конференц–залах. Юреку стало цікаво, чи всі камери ввімкнено. Може, їх теж розмістили в кімнатах співробітників? Він зітхнув і вирішив, що надасть цій самотній споруді трохи життя.

У перший день він хотів зробити все можливе, щоб уникнути святкувань. Він сподівався спати в кімнатці, як кожен порядний охоронець від початку часів. За ним також стежили камери, і він не сумнівався, що пан Маречек знайде в собі сили та бажання перевірити свої службові записи. Фізичні вправи підуть йому на користь. Особливо після минулої ночі. Юреку подобалося – як і в цю мить – слухати власні кроки, що лунають коридорами. Іноді хтось залишав увімкненим радіо. Потім він тинявся, неспішно зазираючи за злегка прочинені двері.

Цього разу він пішов просто під купол. Він була оповитий чорною темрявою. Капелюх для Пана Бога. Уламки, розкидані робітниками, сплавилися в один темний риф, кабелі освітлювального обладнання нагадували розтягнуті на щоглах мотузки, і Юрек жахнувся, побачивши, що хтось сидів на одному зі стільців праворуч. Чоловік ніби молився. Юрек інстинктивно міцніше стиснув руку на гумовій палиці й тут же її розслабив – то була не людина, а лахміття, покинуте робітниками. Спочатку він штовхнув їх, потім розкидав, а потім йому стало легше.

Хлопець обійшов другий поверх, на мить подивився вниз, а потім повернувся в фойє. Він перевірив кімнати поруч з офісом. Нічого. Лише капала вода, хтось добре не прикрутив кран, а луна неслася, як під стелею печери. Він відійшов до вхідних дверей і вийшов у холодну ніч. Молоді люди вже пішли, залишивши пляшки. Юрек присів. Скоро почнеться свято, закінчиться ще швидше, і всі відпливуть до нових справ. Дзєшинський і Банах запряглися до фестивального проекту, у Залі була своя дирекція, і Юреку не було чого там шукати. Повернення до Вроцлава нічого не змінить. Далі – просто шалений вихор: з роботи на роботу, з квартири на квартиру, сьогодні тут, завтра в Берліні, післязавтра в Лондон, що далі? Юреку зробилося холодно.

У будівлі його зустріло багато голосів. Вони йшли з головного залу з–під куполу. Він зупинився, зайняв захисну позицію і приготувався вдарити кийком. Він мав викликати справжню охорону. Що там відбувалося? Можливо, це були робітники, але якщо так, то чому він не помітив їх раніше? Голосів було забагато, і коли Юрек вже біг до них, вони злилися у зойк і лязкіт. Буйство звуків. Крики до неба, стогони, зойки такі дикі, що майже нелюдські. У Юрека запаморочилося в голові. "Навіть якщо б Зала заговорила, навіть різними голосами, не звертай на це уваги", – згадав він слова Банаха.

І це була мова війни. Почулося іржання поранених коней, удари сталі по сталі, звуки падаючих тіл. Тріщали черепи й древка, з перерізаних горлянок хлинула кров, під куполом лунали відлуння голосінь поранених і вмираючих. Над усім цим лунав гуркіт сурм, що закликали до бою. Юрек зітхнув з полегшенням. Ось як ви розважаєтесь!

Зала була порожньою, як він і залишив її. Розкидане сміття, сцена, що чекає на артистів, і гучномовці нагорі. Там він має шукати відповіді. Дуже добре, сказав він собі, якщо хочеш так веселитися, Маречек, то розважся. Ще порахуємося.

– Гаразд, я засміявся! – вигукнув він. – Вилазь!

Йому відповіла тиша.

І тупіт самотнього коня, що доноситься звідкись із північного крила. "Як хочеш, старий цапе, – подумав хлопець. – Але ж я тобі дам. Тільки знайду тебе.

Він шукав до світанку, але в Залі нікого не було.

Розділ 7

Ринкова площа Вроцлава, упорядковане містечко. Кожна з вузьких кам'яниць мала свій колір. Червоний і бежевий колір кориди, зелень фісташкового морозива, орнаменти біля вікон, черепиця цегляного кольору, пошкоджена, поцяткована слідами голубів. Внизу були вивіски, такі ж, як і всюди: "Піцца Хат", ресторан "Греко"... І тільки паб "Жак" виглядав якось по–домашньому, може тому, що замість жаків[5] там сиділи похмурі люди над оселедцями та сотками горілки. Крім того, банки, що товпилися мов бандити по кущах. Вивіски біля входів у них однакові, одноколірні, літери лагідні, мов опіум, а всередині порожньо, тільки лихварські поплічники, дивно напружені й похмурі. Був також ідіотський фонтан, який викидав у небо брудну різнобарвну воду, зроблений із товстого скла, чи чогось, що нагадувало Юрекові скло.

Сонце вийшло з–за будівлі, Юрек прикрив очі. Тротуар ніби відбивав світло прямо на ноги, на тіла перехожих, вони брели в сяйві, наче в озері, дивно піднімаючи руки, щоб не намочити їх і не заразити блиском портфелі, сумки та мобільні телефони. Прибиральниці з совками та міська варта в однакових світловідбиваючих жилетах. Молоді типи в бездоганних костюмах мчали попереду, переслідувані невидимими, далекими ворогами, що кричали у свої великі телефони. Зграї матерів–одиначок виставляли своїх дітей на сонце, штовхаючи ці обтічні коляски з верескливими немовлятами, загорнутими в ковдри, також кричущими, під мерехтливими іграшками, підвішеними на товстих мотузках. Були й п’яниці, бородаті й на диво незмінні, з розлитим у пляшки з–під кока–коли та мінералки вином. На знак миру вони передавали один одному короткі сигарети. Один, незграбний, у робочих штанях, заправлених у флісову кофту, з кашкетом, натягнутим до налитих кров’ю очей, упав на сходинку біля "Міленіум–банку", дістав недопалок й просопів у простір:

– Я так втомився.

"Я тебе чудово розумію", – подумав Юрек.

На розі, біля Сольного майдану, п'ятеро чорношкірих бацало джаз. Негри сурмили в золоті труби та саксофони, один із них ховався за скромною барабанною установкою, яка чимось нагадувала ті, які використовуються у грі "Рок група" на "плейстейшн". Палички крутилися. Юрек не любив джазу, його злила нова мода, яку захопили для себе "Ерл Джем" і "Паблік Енемі", але в цих була якась легкість, проста радість від гри, з іншого континенту. "Що вони тут роблять", – подумав він, пішов послухати і через деякий час приклав руку до рота, щоб не сміятися надто голосно. Усі п’ятеро, включно з красунею, пухкою солісткою, були не чорні, а просто почорнілі від мазі з запасів візажиста. У співачки як і раніше був відповідний широкий ніс і повні губи, але хлопець за барабанами був схожий на мешканця підвалів місцевих осель: задертий ніс, близько посаджені очі, запалі щоки і тонкі, сердиті губи. З їхніх рукавів стирчали білі зап’ястки, комірці були запрані, а з–під перуки саксофоніста стирчало руде волосся. Юрек кинув їм п’ять злотих. Він подумав: і чого хоче ця дівчина?

Він прийшов на п’ятнадцять хвилин раніше, але Аніта вже чекала в "Мексиканській". Вона підвела очі, щойно він відчинив двері, дивлячись, чи це не він. Вони привітали один одного через стіл слабким рукостисканням.

– Я ставлю, – сказав Юрек.

Привітний офіціант прийняв замовлення. Перчини для Аніти, подвійні буріто для Юрека.

– Люблю гостру кухню. Ти вже наслухався про семантичні прогалини?

– Не розумію.

– Що для наших посад немає власних назв. Як ти вважаєш, чому я Younger assistant menager of financal reporting[6], ти – щось інше...

– Це неможливо згадати.

– Саме так. Колись секретар був секретарем. Відомо, кава, телефони і так далі. Не можеш очікувати, що секретарка приготує тобі обід або підігнала на телеконференцію.

– Кухар готує, швачка шиє, – продовжив Юрек.

– Які завдання assistant menager of чогось там і десь там, диявол і Дзєшинський не знають, вони можуть усе звалити на нас все і все одно нести нісенітниці про робочу еластичність. А молоді ідіоти ще тішаться, що у них гарні візитки.

Принесли замовлену їжу

Над головою Юрека бовталася люстра з пляшок пива "Десперадос". Товсте скло розбивало світло, як кістки. На довгих важких ланцюгах на стелі звисали фотографії щасливих клієнтів в сомбреро, надруковані на білих листівках із написом "WANTED". І взагалі їх тут було забагато, Юрек просто не міг зрозуміти, чому всі вони англійською мовою. Над баром, на дошці з деревини: EVERYONE WHO ENTRES THIS PLACE MAKES US HAPPY. SOMEONE WHEN THEY ARRIVE, SOMEONE WHEN THEY LEAVE [7]. З гостями прощалася світлова табличка над входом: THE CLIENT IS ALWAYS WRONG [8]. Привітні офіціанти в панамах кружляли по кімнаті. Лише кілька клієнтів. Студенти старших курсів та двоє чоловіків років п'ятдесяти п’ють горілку, згадуючи минулу славу. Зліва пара з одягненим товстим малюком закінчувала їсти жирні начос.

Раптом офіціант вдарив у гонг над диспенсером "спрайту", загриміла мексиканська музика, а внизу хтось завив. Виття посилилося, і, як диявол у масці, зі сходів вискочив крихітний хлопчик у неповному костюмі Зорро: капелюх, плащ і маска. Відсутність вусів була образливою. Хлопець верещав стисненим горлом, а перед собою ніс десерт – морозиво, полите шоколадом, з увіткнутими в нього бенгальськими вогнями. Він поставив цей атракціон перед щасливим хлопчиком, гукнув, імітуючи звук пострілу, і побіг назад туди, звідки прийшов, кроками замученої людини. Аніта поклала столові прибори на тарілку. Юрек уже прибував із додатковим "спрайтом" для неї та пивом для себе.

– Ти єдиний чоловік, у якого я можу попросити поради.

Дівчина говорила, дивлячись на стільницю.

– Якщо свій пізнає свого, то скажи мені, що робити зі Смиком.

– Липкі лапи?

– Липкі лапи були на початку. Я привела його ладу, коли сказала що подам на це до суду, і він одразу заспокоївся.

– Може, тобі треба було це зробити саме це? – думав він уголос.

– З цим я можу впоратися з без сторонньої допомоги.

– Розумію.

– І ось Смик мститься. Не знаю, чи він підсирає на мене в Дзєшинського, але точно знаю, що він завантажує мене власною роботою, дає суперечливі накази.

– Почекай хвилинку. А хто саме твій начальник?

– Я тобі вже казала. Я assistant з невідомо чого. Терміни Фестивалю тиснуть, я вже на парах бензину працюю. Вижити можу, не цей ідіот, так інший... – Вона випила "спрайт", кидаючи на Юрека поспішні погляди. – Але десь місяць тому Смик став нестерпним. Спочатку він перевантажив мене роботою, потім почав приставати. Він говорив про підвищення, якщо я йому допоможу.

– В чому?

– Смик – хитровиїбаний гравець. Спочатку він сказав триматися його, а потім тиждень тому перейшов до конкретних речей. Він попросив мене перевірити електронну пошту шановного пана директора, його приятеля з вісімдесятих років, запитав, чи можу я надати список його зустрічей і тому подібна маячня. Я погрозила розповісти про це.

– А в тебе є щось цінне? Якась інформація, від якої наш Смик божеволіє?

– Нічого особливого. Я маю доступ до інформації про пропозиції та грошові потоки. Я подумала, що там якісь неточності, і Смик планує виплисти на трупі Дзєшинського. – Вона зітхнула. – Відмову він якось проковтнув. Але сьогодні він вискочив з офісу, кричав на мене за те, що я не на тому боці, і збирався набити мені дупу. Більш–менш. Набагато більше. – Вона витерла сльозу. – Як бачиш, я намагаюся над цим сміятися.

Юрек відчув, як хоче її обійняти. Натомість він просто випив пива.

– Я не можу порадити тобі нічого незвичайного, – сказав він. – Але я завжди готовий тебе вислухати. А з цієї сьогоднішньої події варто було б зробити замітку і сховати в такому місці, про яке не забудеш.

–Я б йому...

– Я серйозно. Пригадай всі події, пов’язані зі Смиком, що він тоді говорив. За яких обставин? Хто там був. Зроби з цього нотатки. Коли припре, тобі буде з чим піти до суду.

– А хто проти нього свідчитиме?

– Навіть Дзєшинський, як розізлиться. Павел піде за тобою незважаючи ні на що. Я піду. Я маю роботу в Німеччині, мене це не дуже хвилює. Ти молода і гарна, а Смик товстий і дурний.

– Це не зовсім так. Смик не дурний. Але ти маєш рацію. Бачиш, ти мені допоміг.

Дівчина поклала сумочку собі на коліна. Вона пильно подивилася на нього, і в її очах було полегшення, цікавість і ще щось, що зробило б щасливим будь–якого хлопця.

Розділ 8

Робочий гуртожиток на Квісці зовні нагадував школу для особливо важких підлітків. Бракувало лише ґрат на вікнах та дротяної огорожі в зоні для прогулянок. Всередині сірі стіни, прорізані нещодавно заміненими трубами. Юрек взяв ключ у мускулистого швейцара й потягся сходами вгору, наче вино в торбі мало вагу свинцю. На першому поверсі він зіткнувся з парою закоханих, що поспішали. Вона: двадцятирічна кремезна дівчина, повіки сердито–блакитні. Чоботи на міцних стегнах, куртка зі штучним хутром на рукавах. Він: вдвічі старший за неї, сивий і має вигляд стурбованого чиновника. На його пальці блимала обручка з російського золота. Він борсався з ключем, вона хапала його за стегна. Юрек усміхнувся сам собі.

Кімната, в якій він був прописаний, могла, за інших обставин, принести Нобелівську премію та блискучу славу деяким американським ученим. Час тут зупинився всупереч чинним законам природи. Юрек зачинив двері, залишив ключ у замку, повісив куртку в шафу в стіні – двері, обклеєні шпалерами під деревину, відкривалися погано. Він скинув черевики, впав на ліжко, врубив ноутбук, що стояв на тумбочці, босі ноги виставив на дешевий стілець і почав відкривати вино канцелярським ножем. На спинці сохла білизна, випрана в раковині. Окрім ліжок, стояв ще дірявий від сигарет стіл, накритий клейонкою, висіла брудна штора. Скрізь забризкані жовті стіни. Він скоро вийде звідси і знайде житло.

Але не зараз. Навіть таке похмуре місце можна приборкати. Юрек намагався створити тут атмосферу похмурого пікніка. Він розклав свою валізу на сусідньому ліжку, светри були разом з кабелями та трусами–боксерами, електронний рідер небезпечно схилився над жахливою, потрісканою лінолеумною підлогою, а пляшки з томатним соком, енергетиками Red Bull і непастеризованим пивом "Пяст" були розкидані всюди. Він не міг зрозуміти, як вони так розмножилися, бо він тут менше тижня. Важко зробити крок, щоб чогось не збити. Ну, байдуже, адже це не сходження на восьмитисячник, а просто струс з очей і пальців минулого дня. Хлоп, вискочила пробка. Юрек налив собі півсклянки і знайшов місце, куди можна було без ризику поставити пляшку. Здоров'я, старий. Хтось постукав у двері. Матюкаючись на чим світ стоїть, Юрек піднявся з ліжка. Він повернув ключ.

На порозі стояли двоє в поліцейській формі. Перший – лисий, з великим носом і без волосся на обличчі. Не можна було сказати, скільки йому років, але безсумнівно, що другий був молодший: здоровенний хлопець з кістками, як дубові гілки, величезними руками й обличчям розлюченого нахаби. Він уже зиркав в кімнату. Юрек відступив, щоб показати, що йому нема чого приховувати. Холод пройшов по потилиці. Серце калатало. Отже, вони його мають. Через стільки років. Існують спеціальні підрозділи, які копаються в старих справах. Хоча та вже була закрита. Але завжди її можна відкрити. Юрек здригнувся. Чому я сюди приїхав?

– Пан Єжи Маснер? – голос костистого прозвучав як смертний вирок.

Юрек кивнув і запросив їх усередину.

– Щось трапилося? Звідки ви, панове... проходьте, будь ласка. Вибачте, це... знаєте, я щойно приїхав, мені треба знайти квартиру, але, панове, ви розумієте, роботи багато.

Звичайно, це вже не проблема. Зі своєю дурною головою полечу прямо за грати. Може тоді щось і закінчиться. Можливо, буду їм вдячним. Він скинув речі зі стільців і підтягнув до вікна. Поліцейські не сіли.

– Ми хочемо поставити вам кілька запитань. Це не допит.

– Це не допит, – бездумно повторив Юрек.

До розмови підключився лисий.

– Ви знаєте Роберта Банаха?

Юрек сам звалився на стілець. Шия, яка ще мить тому була крижаною, швидко нагрілася. Тала вода влилася в серце. З живота виходила величезна вага, скоро вона впаде на землю, і все буде добре.

– Я знаю, хто це. Ми разом працюємо. Він нормальний тип, але... як я вже сказав, я щойно приїхав і у мене немає друзів. Нормально, правда? Щось трапилося?

Кістлявий примостився на краю ліжка. Він обвів поглядом стіни, наче брудна жовч могла відповісти на питання, які його хвилювали.

– Що ви можете розповісти про нього?

– Що я можу? – Юреку страшенно хотілося вина. Як тільки вони підуть, він осушить всю пляшку і піде за новою. – Відданий роботі. Дуже безпосередній. Можливо, на довгостроковій перспективі, може втомлювати.

– Наскільки він втомлює?

– Якось не сильно. Крикливий тип. Один з тих людей, які постійно жартують і хлопають вас по спині. А що? З ним щось трапилось?

– Ви бачили його останнім часом?

– Ми разом працюємо. Я маю на увазі, що я працюю один, в охороні, але ми сидимо в одній будівлі, тобто в Залі Століття, – казав Юрек все швидше і швидше. – Сьогодні він там був.

– О котрій годині?

– Не хочу вам брехати. Не знаю.

– Але спробуйте пригадати, – сказав лисий.

Мабуть, він був запеклим курцем. Його руки не знаходили свого місця. Юрек подумав, чи не було б мудро завоювати його симпатію, паліть, якщо хочете.

– Після полудня. Точного часу не пам'ятаю. Я виконував роботу.

– Гаразд, – погодився кістлявий. – Це не допит, але рано чи пізно вам доведеться прийти у відділок для дачі показань. Так навіщо чекати, давайте покінчимо з цим.

– Я не кажу, що не хочу допомагати, – примирливо відповів Юрек. Кістлявий підняв пляшку вина й понюхав її.

– Як він поводився, що казав?

Юрек зробив поспішний іспит сумління практичної людини. Очевидно, поліції кажуть якомога менше. І їв Смик нарівні з усіма. Він образив Аніту, але цього ніхто не бачив. Дзєшинський міг би засвідчити їхню бурхливу розмову. Павел – це вже інша справа. Він точно нічого не скаже. Чи були вони тоді самі? НІ. Юрек пригадав, як пан Маречек повертався з перекуру і був явно задоволений усією сваркою. Він розповів усе скупими словами. Кістлявий поставив вино й попросив у Юрека його номер телефону.

– Ви посварилися?

– НІ.

– Цікаво, чому.

– Не знаю, чому люди не сперечаються, – розвів руками Юрек.

– Що ти зробився таким хитрожопим?

Юрек одразу пом’якшав.

– Я його знаю недовго. Я йому не підвладний. У нас немає спільних завдань. Можливо, що в мене є пільгова знижка, а у нього було на кому заробити. Що я повинен вам сказати?

– Ну, добре, – Великий піднявся з ліжка. – Сподіваюся, ви не плануєте залишати Вроцлав. Раджу не вимикати телефон. Протягом тижня ми запросимо вас до відділку поліції.

Вони один за одним відступили до дверей. Лише тепер Юрек помітив, як вони поспішають. Прибігли сюди, вивергаючи легені.

– Панове, може, ви скажете, а в чому річ?

Лисий вже поклав руку на дверну ручку. Він обернувся. У світлі оголеної лампочки його ніс сяяв, як місяць.

– Ви б і так завтра дізналися. Роберт Банах був убитий.

Розділ 9

Роберта Банаха знайшли в чоловічому туалеті після чотирьох вечора. Пан Маречек розповів, що Смик на перший погляд схожий на типа, який переборщив на кінопрем'єрі. Він стояв на колінах над унітазом, спершись руками на чашу, біля вуха звисав шнур від змиву, і пан Маречек був упевнений, що Банах просто заснув у незручній позі. Він почав смикати його, і мляве тіло впало на плитку, відкривши криваву лазню. Розбитий череп, ніс, втиснутий в обличчя, зуби, вибиті з розхитаної щелепи. Хто б це не зробив, – подумав Юрек, – мабуть, мав багато сили. Насильницька смерть. Цілий день Смик вів до неприємності, і нарешті йому вдалося.

Були й інші теорії. Пан Маречек наполягав, щоб під час розтину звернули увагу на старі знаряддя вбивства людей. Шукайте слідів меча, списа, якоїсь булави, порадив він і пішов трястися до кімнатки охоронників. Він несподівано знайшов союзника в особі Павла, який залишився на своєму місці з виглядом людини, призначеної до страти. Боявся навіть дивитися в темне нутро під куполом, хоч Смик загинув десь в іншому місці. Під час обіду він вистежив Юрека і затис його. Хлопець дихав безсонною ніччю, на губах кавова гуща.

– Його вбили духи! – оголосив він.

Юрек відтягнув його вбік і запропонував прогулятися в сад на малу скляночку, сьогодні ніхто на це не стане сердитися. Павел лише притиснув руки до скронь.

– Як я маю пити? Як я маю спати? – стогнав він.

– Щось бачив?

– Привиди! Господи! Загін примарних солдатів! – бідкався той. – Вчора, як повертався з роботи.

– Ти вчора сидів зі Смиком.

– Я знаю. Якби він залишився тут довше, то міг би витримати більше. Я залишився, бо він мене розлютив. Я хотів нюхнути одну–дві порції. Дивлюся, а від садів йде якийсь дивний чувак, актор чи що, чому б і ні, думаю собі, може, кіно знімають. А тут наступний, цілий ескадрон, в зелених мундирах, як за часів Наполеона чи що, йдуть прямо, я все дивлюся, бля, вони не йдуть, тому що в них ноги закінчуються нижче коліна, вони нормально ковзають в повітрі ніби плавають, і всі прозорі. Крізь них я бачив дерева та будівлі.

Павел був страшно переляканий.

– Всі тут щось бачать, – прошепотів він. – Я і не збираюся залишатися після настання темряви.

Юрек спробував поговорити з Анітою. Та вдавала, що не бачить його, знизувала плечима на його глузування, нарешті сказала, що в такі моменти краще зосередитися на роботі, і це все, про що вони говорили. Весь день по Залі тинялася поліція. Десятеро чоловіків у формі, лисий і худий чоловік у цивільному, мучили кожного по черзі. Юреку дали півгодини, щоб він повторив те, що він уже сказав. У Дзєшинського вони пробули півдня. Коли Аніта приносила каву, Юрек побачив директора, який згорнувся калачиком на канапі, де ще вчора він розвалювався, як княжич. Його руки не знаходили собі місця, щелепа тремтіла, і нарешті він розридався.

Хлопець роздумував про привидів, яких бачив тут. Слова Павла запам’яталися йому, хоча сам він і не вірив у повернення з потойбічного світу. Він уявив собі примарного Банаха, одягненого в похоронний саван, який дзвенить золотими ланцюгами, розповідає погані жарти, і з кожним словом хмара сірки виривається з його холодного рота. Якщо хтось і може повернутися як мстивий дух, то це Банах Смик. "Звідки в людей такі речі?" – думав Юрек, не в змозі зосередитися ні на чому іншому. Чому Залу населили привиди? Чи не кращим для них був би якийсь старий будинок, Тумський острів чи щось подібне?

Здавалося, ніби помер ангел, а не людина. Люди, які найбільше проклинали Смика, тепер особливо сумували. Над будівлею Зали замайорів чорний прапор, а перед запечатаним туалетом хтось запалив цвинтарну лампадку. Охорона ходила як божевільна, телефон постійно дзвонив, а ввечері почала з'їжджатися родина загиблого. Усі вони були чимось схожі, важкі й червоні з серйозними обличчями. Всі хотіли поговорити. Юрек сховався. Ідучи з роботи, він бачив, як вони сиділи в садочку пивної, пили каву та сік, а ще нещодавно він сам бачив тут Смика, червоного і хамуватого, що пив тепле пиво в компанії Павла.

***

Зграя малюків синхронно зіскакувала вниз білими сходами, що ведуть до Преґєржа[9]. Тут зустрічалися друзі і чекали один одного молоді закохані. Чоловіки з трояндами стояли на відповідній відстані один від одного, кожен намагався трохи приховати квітку, щоб у потрібний момент її дістати на світ. Жінки приєднувалися до них, міцно цілували, а потім пари бігли до Макдональдсу. Біля будинку "Польська Мода", давно закритого, сиділи поклонники чорного металу, обвішані сталлю, одягнені в чорне, мов легендарні чудовиська. Обличчя в них були серйозні, долоні ще дитячі, волосся зв'язане ззаду. Вони запускали шум зі своїх ай–подів, перебиваючи один одного. Вони кивали головами, обмінюючись коментарями.

Це була не єдина музика того дня. З боку "Сфінкса"[10] долинула дивна пісня. Там стояв бородатий чоловік, на кшталт божевільного філософа, який погойдувався й голосив сумну пісню про кінець кохання й про початок великих страждань. Люди зібралися навколо нього, кивали головами, рилися в кишенях. Співак обклався своїми речами: двома важкими торбами, магнітофоном, який відбивав ритм і підказував мелодії. Шапка, поставлена ​​перед чоловіком, була майже порожня. Біля неї він виставив ламіновану картку з номером свого рахунку. Слухачі надсилали гроші зі своїх телефонів. Діти незграбно натискали на клавіші.

І все ж це все є фальшивим. Співаку не подобаються його пісні і ніхто не хоче їх слухати, носовий голос справляє враження секунд десять, не більше. Ганебний стовп, позбавлений своєї каральної функції, можливо, тужив за напівголим злодієм, богохульником, перелюбником, але, незважаючи на цю тугу, він перестав бути стовпом і перетворився на щось інше, якому ще не придумано назви. Паля, що стирчить з ринку. Клітка для святих. Кольори кам'яниць також несправжні. Такої мушлі, такого дерева чи птаха ніде не знайдеш. Ніщо з того, що з'явилося само по собі, не є таким точним і одноманітним. Навіть будинки десь далі. Штукатурка відпадає. Вікна різні, старі, нові, пластикові та дерев'яні. Любитель графіті щось наляпає. Хтось розіб'є скло в підвалі. Собака поссить на килимок перед дверима. Ці маленькі деталі – так це бачив Юрек – складаються у життя, що зникло з центру Вроцлава. Це доля великих міст. Тканина, до якої постачається кров, оточує теплий камінь.

Життя скупчується десь в іншому місці. У далеких мікрорайонах, де жінки обмацують фрукти в гастрономах і приглядаються до шинки в м'ясних лавках. Чи ця вирізка хороша? – питають. У підвалах і на горищах місцевих качалок величезні чоловіки важко дихають, тягають сталь, розповідають один одному нічні історії про нелегальні пригоди, любов і гроші. У пивних біля студентських гуртожитків і в парках, де діти курять хімічні суміші. У домівках звичайних людей, незнайомих з останніми музичними кліпами, вони не зможуть відрізнити Ke$hа'і від Катаржини Цереквіцької, де чоловік зраджує дружину під картинкою зі святими, де дружина мріє про своїх колишніх коханців, несучи повну сітку овочів для поживного супу. Життя в гастрономах зі знижками і секонд–хендах, на широких торгових площах, заповнених двоногими мурахами. Шапки та повернуті до кіосків газети. Фільми і резервні копії, завантажені з комп'ютерів прямо на флешки. Гриби та м’ясо. Дешеві іграшки: механічна жабка, яка плескається в мисці, фігурки борців, у яких ось–ось відпадуть руки. Діти, які не можуть відвести від них очей. Розлючені батьки. Пліткарки. Це все жило міцно і впевнено, як згадував Юрек. Він знав, що правда не тут, на сонці, а в рядах безіменних будинків, за шторами. Вона була сповнена таємницею, пульсувала можливостями навіть у квартирі біля Швідницької, де померла Оля.

Розділ 10

"Літератка"[11] на Ринку була як склянка, люди змішалися тут як різні види рідини. На старих стільницях біліли айпади Макінтоша, люди обкладалися паперами, на задньому плані стояла стіна старих книжок, зі стіни дивився суворий Івашкевич, Тувім перевів погляд вище, над головами зібраних людей. За барною стійкою студентки в чорному, з туго зав'язаним волоссям і виразними, вкритими яскравою помадою вустами. Довгі сережки, напівголі плечі. Дерев'яний бар, помірно переповнений алкоголем, виписані на дошці акції, високо товпились пляшки вина. Парувала кава. Скрізь, де можна, щось було підвішено. Були також передруки автографів Виспянського, фальшивий Віткацій і величезний череп, пофарбований сірим кольором над виходом із другої зали. Перонний годинник і патефон з мідною трубою, безмовний телевізор між двома лампами, що давали м'яке світло. Незважаючи на пізній час, панував напівморок

– Це може звучати огидно, але я за ним не шкодую, – сказала Аніта. – Шкодую, що не шкодую за ним, борюся з цим, але нічого не можу зробити. Банах був виродком, і все. Звичайно, я хотіла б, щоб він жив.

– Як ти вважаєш, хто міг це зробити? – Юрек вагався, чи задати таке банальне запитання.

– У кожного була своя причина.

– Окрім мене.

Він налив їй вина з графина.

– А хто там тебе знає?

– Ще можу повірити, нібито Смик напився, усвідомив правду про себе і бився головою, поки не впав замертво.

– Боже милий. Ти насправді вважаєш, що це смішно!

– Ти сама сказала, що тобі все одно.

Обличчя Аніти, охоплене занепокоєнням, мало звичку твердіти, її губи скривлялися в похмурій посмішці. Вона крутила каблучку на пальці. Поруч над старим професором схилилася потворна молода дівчина. Професори не мають ні уніформи, ні знаків розрізнення, але ця сильна невисока постать випромінювала хтиву вченість. Однак вони не взялися за руки. Дві жінки, схожі на агресивних викладачок польської мови і літератури, здатних влаштувати бійку в ім'я Стасюка[12], передавали папери одна одній. Одна з них, в окулярах, наносила розмашисті літери на дрібний почерк подруги, Юрек це добре бачив, бо вони розмахували аркушами, а чого не дочитав, чітко чув. Щойно зайшов хлопець із носом, більшим за нього самого, і безбарвна дівчина із сумною трояндою. Напружені, вони несли з собою невидимий клубок горя. Вони впали в крісла, замовкли й почали зникати для себе. Руда жінка поруч, мініатюрна та мила, сумно спостерігала за ними.

– Смик хотів, щоб я приглянулася до справ Дзєшинського. Мені це навіть не спадало на думку, але тепер, коли...

Юрек перебив її:

– Ти що, дівчино, з глузду поїхала? Копатися в цьому зараз? Якщо поліція дізнається...

– Усе на виду. Мені просто треба було з’єднати одне з іншим.

– Один з одним, чудово! – Він озирнувся. По кімнаті кружляли офіціантки в коротких чорних блузках. – Смикові не допоможеш. Я знаю, Вроцлав, столиця злочинності...

Несподівано дівчина поклала палець йому на губи.

– Ти чесніший, ніж думаєш. Мені байдуже до Смика. – Вона схилилася через стільницю. – Ти не сидів в офісі цілий день. Директор тебе викинув, і відразу вони зі Смиком кинулись один одному до горла. Крики, образи. Я боялась заходити. Зрештою Смик вирвався і накричав на мене. Тепер ти це знаєш.

– Повна нісенітниця. – Він знизив голос до шепоту. – Навіщо Дзєшинському вбивати Смика? Він міг його звільнити.

– Хто вам сказав, що Дзєшинський був вище Смика?

– Формально...

– Формально, це Смик влаштував йому цю роботу, щоб під ним сховатися. Він ніколи не висовувався і робив свою справу.

– Ну і накрутив себе.

– Припини вже. Юреку, мені насправді дуже страшно.

Половину "Літератки" займала мусульманка з чоловіком і дитиною. Усі зі світлою шкірою та блакитними очима. Батько ділив свій час між комп’ютером і газетою в паперовім виданні, яку тут можна було отримати безкоштовно. Здавалося, він порівнював одні й ті самі статті. Жінка зосередилася на немовляті, хоч не було на що зосереджуватися, малюк голосно хропів, а вона все одно поправляла йому курточку та ковдру, натягувала рукавчики, нарешті поклала дитину в коляску, подивилася в простір і ніжно обійняла чоловіка. Без роздратування, той відклав газету й закрив комп’ютер. І вони почали собі мовчати.

Аніта замовила ще одну порцію вина.

– Хтось убив Смика. Можливо, Дзєшинський, можливо, хтось за його рекомендацією, можливо, хтось зовсім інший. Подивись... – Вона дозволила взяти її за руку. – У Смика були якісь бізнес–інтереси, які призвели до його смерті. Так?

– Ймовірно.

– Він намагався втягнути мене в ці справи, так?

– Так.

– Не такай мені

– Добре, – сказав він і налив їй вина.

– Нехай так і буде, що ти забавний. – Дівчина стримала нервовий сміх. – Я не дала себе вляпати ні у що, але вбивця, – вона завагалася на цьому слові, – може цього і не знати. Усім було відомо, що Смик від мене чогось хоче. Ти тепер розумієш, Юреку? Я можу бути наступною.

Юрек на мить замислився над своєю відповіддю. Телефон у нього в кишені пищав. Аніта перебільшує, життя не таке, люди не вбивають один одного, як у фільмах.

– Подивись, як він помер, – сказав він нарешті. – Як і жив. Він когось розлютив, вони посварилися, і все.

– Непогана втіха. Ну, він уже знає, як це робиться. Я просто не дуже розумію це. Я переглянула документи, перевірила список гостей, номери телефонів, повідомлення електронної пошти. Є речі дивні, підозрілі, але насправді нічого незвичайного.

– Наприклад?

– Візьмемо перший ліпший приклад. Філіп Кокошка, син того Кокошки[13], старший, культурний чоловік, багаторічний директор Зали, як кажуть, шанована людина. Демонстративно пішов на пенсію, коли Фестивалем зайнялися Дзєшинський та Смик, пани вимазували гноєм, де хто міг, а тепер, будь ласка, Кокошка почав навідуватися до директора в кабінет. Вони воркували, як два хитрожопі голубки.

– Що на це Смик?

– Смик зникав. Є ще один. Професор Райтох з університету, включений до списку консультантів Фестивалю рік тому. Русицист, я думала, нам потрібен спец, у нас тут будуть росіяни. Райтох щомісяця отримує грошовий переказ, ні речення не написав, нічого не консультував, так, він русицист, фахівець із сучасної популярної літератури, а про Гауптмана не має ні тіні уяви.

– І що? Чи мало грошей витрачається під час державних інвестицій? Дзєшинський не сам сів у свій фотель. Хтось його підтримав, і тепер він віддає борги.

– Є щось інше, більш серйозніше. Подивись.

Вона кинула йому папірець з іменами. Юрек помітив імена Кокошки, Банаха та кількох чиновників. Не забув Дзєщинський і про сина. Він запитально подивився на Аніту.

– Це список запрошених на сьомий день Фестивалю, саме в соту річницю відкриття Зали. Вибір гостей виглядає, м’яко кажучи, дивним. Є кілька чиновників, не обов’язково найвищого рівня, є друзі Дзєшинського, є наш улюблений Збисьо, кілька гостей з Німеччини і так далі.

– І?

– Дзєшинський відбирає гостей за своїми правилами. Більшість із цих людей відвідували його або дзвонили йому протягом останніх тижнів. Деякі люди робили грошові перекази. Більшість заплатила іншими способами. Водночас тут є внутрішнє розпорядження віце–президента цього прекрасного міста, яке робить сьомий день закритим, за квитками, не для всіх. Ось... – Вона висмикнула ксерокопію – Звіт генерального інспектора про поганий технічний стан Зали – що є явною нісенітницею, але подивися на дату.

– Сімнадцяте березня.

– Дзєшинський закриє зал для публіки, всупереч планам Фестивалю. У нього готові всі документи та підмогу, нічого не залишається, тільки грати.

Юрек почухав голову.

– Ніхто не може тримати щось подібне в таємниці. Згоден, Дзєшинський закриє Залу, впустить своїх покупців і вони будуть їсти ікру з животів голих дівчат, але на восьмий день, після всього цього цирку, все зробиться всім відомим, і привіт. Це міжнародний бал, усі дивляться всім на руки, і якщо ти маєш рацію, пора збирати манатки, бо нас усіх посадять.

– Ну добре, ти нарешті зрозумів, що Дзєшинському байдуже, що буде далі.

Вони замовкли. Приголомшений Юрек допив пиво. Він шукав допомоги по кафе, у спокійних очах мусульман і нервових рухах офіціанток. Аніта з очікуванням глянула на нього.

– Що я повинен зробити?

– Ти допоможеш мені?

Він витер рота.

– Звичайно, я допоможу, але не знаю, як. Що ти хочеш?

– Я хочу знати, що мені нічого не загрожує. Сьогодні я думала, чи не звільнитися. Що з цього буде, скажи мені. Яка користь від цього?

"Так, це нічого не дасть, – сказав Юрек сам собі, – дівчина нажахана. Може, у неї самої рильце в пушку? Вона інтригувала з Дзєшинським, а потім Смик помер, директор лише шукає нагоди кимось пожертвувати, Аніта не тримається на ногах і тремтить, треба їй щось сказати".

– Якщо хочеш, можемо піти до Кокошки, чи щось ще.

Знову задзвонив телефон, Юрек взяв його, трохи послухав, сказав "окей" і перервав зв'язок. Тепер він дивився на чорний екран апарату.

– Можливо, нам варто домовитися, що ми припиняємо вибачатися. – Він намагався її розсмішити, але марно. – Дзвонив Збисьо, непогано так наляканий. Він хоче зустрітися.

Розділ 11

Збишек чекав на лавці під собором Марії Магдалини. Ноги схрещені, руки безтурботно розкинуті на спинці, але обличчя бліде й зосереджене. Юрек плюхнувся біля нього.

– Я бачив вас крізь скло в "Літератці". Ти не здаєшся.

Збишек мав на увазі Аніту.

– Чому ти такий цікавий?

– Ти швидко прийшов.

– Тому що це було не побачення.

– Хто знає, може наша мала хоче полетіти до Німеччини? – пожартував Збігнєв, а потім став серйозним. – Вибач, що морочу тобі голову, але мені з цим ні до кого звернутися. Всі думають, що я хочу покласти тата в могилу, а ти ні.

Він запалив сигарету.

– Я не знаю, що я думаю.

– Знаєш, знаєш.

У нього були сильні легені, зробив одну затяжку і випалив половину сигарети.

– Ти маєш на увазі Смика?

– Заспокойся, батько б його не вбив. Скоріше вже, мене... – він струсив попіл собі на штани. – Я хвилююся за нього.

– Це щось нове.

– Я завжди хвилювався. – Він загасив цигарку і показав на собор. – Був коли–небудь всередині?

"Напевно, в дитинстві", – подумав Юрек. Відповів, що ні.

– Батько потрапив у якусь халепу і щось мені підказує, що мертвий Смик – це пересторога. Така собі візитна картка.

– Схаменися, хлопче, візьми себе в руки.

– Пішли.

Якби не старі скульптури під амвоном, якби не прекрасний Христос над вівтарем, можна було б подумати, що це нещодавно відремонтоване місце, яке ще чекає на відкриття. Збишек потягнув Юрека через бічний прохід. Ніхто не молився, і ряди лав були порожні, за винятком м’язистого хлопця в сірому светрі, який люто стукав по клавішах нетбуку, розкладеному там, де колись міг лежати молитовник.

– Вони говорять про те й про те, – прошепотів розлючений Збишек, – а я просто вештаюся біля Зали. Я стежу за всім. Тато хотів мене бачити. І я роблю… нічого! майже. Я можу нишпорити, – він зробив паузу. – Тобі відомо, що Смик – не перший мертвий в Залі?

– Думаю, поліція це знає.

– Мертве тіло не означає вбивство. Падають, як мухи. Перший випадок: дві тисячі третій рік, робітник, який розбирає риштування, падає на голову і гине. Він лише встиг скрикнути.

– Теж мені, справа.

– Почекай, почекай, це ще не кінець. П'ять років спокою, а потім почався розгін. – захвилювався Збишек. – Коли почали робити ремонт, був інженер зі сторони, який плутався, дратував людей і заважав їм, поки не впав у головному холі. Через кілька місяців, 18 липня, аневризма головного мозку забрала пані Ханю з бухгалтерії. Дві тисячі десятий, у літньому павільйоні вішається інтерн. Далі?

– Люди гинуть, – погодився Юрек.

Вони проходили повз ряд каплиць, повних старих статуй і вицвілих картин. Тільки одна була іншою. На великому дерев'яному хресті висів олійний портрет священика, написаний ніби рукою дитини, яка хотіла увічнити когось неймовірно поганого. Обличчя його обтяжила вага гріхів, очі вже дивилися в пекло, яке чекало на нього. На підлозі, вкритій білою скатертиною, лежали книги для релігійних служб та дарохранительниця без хостії[14]. Дерев’яний херувим біля нього стискав щось схоже на хрест чи спис.

– Тільки дурні хочуть жити вічно. До комплекту зі Смиком є ще три трупи. Минулої осені в швейцара стався інфаркт, так і бути, він помер у лікарні. А потім постачальник запив, вдарився головою об край чогось і все. Скажи мені, чи це не поєднується?

Мускулистий хлопець склав свій нетбук і почав збиратися.

– Пам’ятаю свій жилий дім на Полянці. Щотижня на сходовій клітці був некролог.

– Куди там Залі до жилого дому!

Рипнули церковні двері, і вони залишилися самі. Збишек махнув рукою.

– Трупи та привиди. Чого ти ще хочеш? Бляха муха, ти маєш своє, – він засунув руки в кишені, навіть губи скривив би, якби міг, – я тобі скажу, що тато, коли дізнався, що вони вбили Смика, відразу мені подзвонив. Він ніколи цього не робив, більше того, я останній, до якого він звертався по допомогу. Він запитав мене, чи пам'ятаю я, що я його син. Він запевнив мене, що дуже мене любить. Ну, що я хотів сказати, я теж люблю тебе, тату.

– Ти від нього дізнався про Смика? – більше заявив Юрек, ніж запитав.

– Він сказав, що вляпався у неприємності, боявся, що буде наступним. Він запитав, чи не допоможу я йому. Ти знаєш, що я був щасливий? Дивно, але так. Я думав про себе, що ще не все втрачено, що ми й надалі будемо сім’єю, як, курва, у рекламі знежиреного маргарину.

– Чому батько втягує тебе у такі справи?

Юрек радше спитав би: навіщо ти втягуєш мене?

– Він одразу відступив. Через годину він подзвонив мені вдруге і сказав, що все чудово, і що це він не контролював ситуацію після смерті свого найкращого друга, хоча нам відомо, як насправді між ними було.

– Вибач, але я не розумію.

– Мій батько весь час бреше, – сумно сказав Збишек. – Мені важко говорити такі речі, але правди не відвернути. Він спирався на таких, як він сам, він швидко збивав з ніг людей, які були талановитіші за нього, перш ніж вони могли збити його, він умів вибирати друзів і пив з ким міг. Але це було мені гидко! Якби він був іншим, я був би іншим, я тобі скажу, що тільки коли старий дзвонив перший раз, він казав правду, як бум–чікі–бум[15]. Скажи, що мені з цим робити?

Голова у Юрека була порожньою.

– Звідки я знаю? Ви коли–небудь ходили випити пива, кави тощо?

Збишек відповів сміхом. Він почав крокувати перед вівтарем, заклавши руки за спину.

– Краще подивись туди, – попросив він.

Його голос змінився, зникла будь–яка галасливість. Він показував на велике розп’яття в центрі вівтаря. Юрек примружив очі.

– Страшний і красивий.

– Ти питаєш мене, чому люди роблять такі речі? – прошепотів Збишек. – Художник, який працював над цією скульптурою, розіп’яв власного підмайстра, щоб мати точну модель. Подивись на це обличчя. Справжня смерть, вирізана в сосні.

Юрек якусь мить дивився.

– Що з ним сталось?

– Ну…. На третій день він воскрес із мертвих.

– Зі скульптором.

– Давай–но присядемо, – лагідно попросив Збишек.

Вони приземлилися на передній лавці, побудованій з думкою про найповажніших містян. Двері ризниці з правого боку трохи відчинилися. У щілині стирчала бородата голова священика чи старости. Юрек пригадав усі ті фільми, де бандити планували зустрітися перед грабунком саме в таких місцях, і згадав, коли був тут востаннє. Пенні, дилер з розряду боягузів, затяг його до Марії Магдалини.

– Ти не врубаєшся… – Збишек нахилився до нього. – Мислиш сучасно.

– Я цілком сучасний тип.

– Не знаю, що сталося зі скульптором. Я не знаю, чи повинно було щось трапитися. Може, підмайстер погодився на розп'яття, а може, навіть вижив? Можливо, він знав, на що йде. Він буде страждати, він обов'язково помре, але ми будемо сидіти тут через п'ятсот років і дивитися на цю скульптуру. Це щось, чоловіче. Яке в нього могло бути життя, що його чекало? Тому, думаю, зі скульптором нічого не сталося. Він отримав замовлення для іншої церкви. Я так боюся, чоловіче.

– Що відбувається?

– Мій батько божевільний. Я можу таке говорити, але... Тато точнісінько такий, як той довбаний скульптор.

Розділ 12

Коли ховають порядну людину, за труною тягнуться мокрий пес і стара жінка, з неба летять жаби, і вітер віє, мов на полюсі. Земля тверда, а могильник п’яний. На похорон Смика Банаха з’явилися справжні натовпи.

Сім’я, яку раніше бачили в залі, збільшилася. Різноманітні малюки виглядали так, ніби виникли одне з одного, а близнюки–хлопчики й дівчатка, що відрізнялися лише кольором одягу, весело бігали між могилами, щойно закінчилася служба. Позаду них зайняті батьки в довгих м’яких пальтах, матері в чорних сукнях, старші брати і сестри, що несуть квіти. Були й друзі. Ніхто ні до кого не пасував. Тільки смерть може зблизити таких людей. Худий аптекар, схожий на баклана. Обвішаний золотом бізнесмен родом із середини дев'яностих, кілька менеджерів, лисий чоловік у чорній джинсовій куртці, який постійно хрестився. У нього були мотоциклетні рукавички. Якісь старі жінки, їхні ледь живі чоловіки, які спирались на тростини. Дивилися на могильні плити, яка з них найкраща, яка з них найбільше підійде. Живі були прокляті. Зад процесії вимазував лайном якусь Івону, яка викончила власну матір і накопичила борги, доки тій не залишилася лише могила тут, у ідеальному місці. Зараз потроху розпродає її, на урни. І так вони чалапали по снігу.

Причаївшись по боках процесії йшли коханки. Їх легко впізнати, вони прийшли самі чи в компанії перших-ліпших людей, спотворені одягом: довгі сукні, широкі джинси, вільна куртка, розтягнутий светр, без прикрас, поганий макіяж. Анонімні, що зникають на світлі. І все ж вони шукали один одного. Вони безперервно дивилися одна на одну, їхні погляди зустрічалися лише на мить, потім відштовхувалися, кидалися назустріч іншій, повні питань: яка з них перша, як, звідки ти, дівчино, взялася? Юрек притиснувся до Аніти. Збишек демонстративно рушив уперед.

По деревах стрибали білочки. Процесія проминула Катинський хрест і вражаючі каплиці ромів, крихітні палаци з куполами, наче вчора побілені, з рядом чорних табличок біля дверцят. Абсолютно відмінні від їхніх домівок. У цигана, подумав Юрек, за життя має бути чорний бумер під золотим палацом, але після смерті йому вистачить простих форм і кольорів: Бог стародавніх мандрівників не чекає більшого. Десь далі зростав мусульманський квартал. Орда надгробків висипала з відведеного місця, поглинаючи занедбані кургани християн і атеїстів. Вогні, вирізані в дереві. Мансарди у формі серця. І ціла купа квітів, зірваних з помальованих стін мечеті.

Нарешті вони прибули і зібралися біля відкритої могили. Гарне місце. Між деревом і старим надгробком, а далі по алеї починався сумний край забутих. Тут тільки дитина на екскурсії, змушена вчителем, заблукає з лампадкою.

Товсті мотузки тяглися через труну, і священик був не найстрункішим, якби в нього була борода, то був би схожий на самого, упокой Господи його душу, Роберта Смика Банаха. Юрек переконався, що ось–ось щось станеться. Жінка кинеться на труну. Ні, відразу дві жінки, зіткнуться голови, і лихо близько. Грабар у яму впаде. Мертвий встане і зажадає: "Горілки!".

– Подивіться туди, – показала Аніта. Трохи осторонь, між колегами і коханкою, стояв старий–молодий чоловік. Одягнений у пальто та темну джинсу, наче він пив із Куронем десять років тому. Високий, кремезний. Черевики блищали, обличчя жваве й свіже, вкрите чорною щетиною, очі щурячі й гострі. Він спирався на ходунки, якими, зазвичай, користуються старі, і цмокав. – Це Райтох, – прошепотіла Аніта. Райтох як раз помітив її і вклонився.

– Ха! – прошепотів Юрек, – Це ж саме він намагався дістатися до Зали першого дня, коли я приїхав.

Банаха поховали, почалися співчуття. Юрека цікавило дещо інше. Дзєшинський одним із перших поклав букет, поцілував вдові руку й рушив до Райтоха, явно незадоволений таким поворотом подій. Він щось йому пояснював, Райтох кивав важкою головою, приймаючи позу мудреця, який дає поради сільському дурнику. Чим довше це тривало, тим більш злим робився Дзєшинський, нарешті він підняв руки настільки високо, наскільки дозволяв його костюм, і пішов, не попрощавшись.

– Що ми робимо? – запитала Аніта.

– Хай собі сперечаються!

– Як витягнути Райтоха, питаю? Ми ж не станемо турбувати його на похороні!

Люди йшли. Райтох відстав: ступав дрібними кроками за ходунками і зітхав. Деякі жалобники впізнали його і вклонилися, але ніхто не залишився з ним. Діти перегнали, дорослі проходили повз нього, і він блукав сам, повільний і кутастий, як черговий пам'ятник на Особовицькому кладовищі. Час від часу він зупинявся й переводив подих. Юрек не знав, що робити, як приступити до старого, і раптом йому посміхнулася удача. Райтох зупинився на клаптику сонця, трохи задовго, ще трохи, і він би впав. Але ні. Він розтоптав це сонце і пішов далі.

– Давай, – сказав Юрек Аніті.

Вона бігла за Райтохом з криками "професор, професор". Підійшла до нього, заговорила з ним, професор Райтох глибоко вклонився їй і поцілував руку. Вони перекинулися кількома словами й рушили до воріт цвинтаря, спочатку повільно, у темпі, який диктував пішохід. Аніта базікала, дозволяючи себе перебити, а коли Райтох почав говорити, вона трохи пришвидшила темп. Він спробував наздогнати її, вона зігнулася, сяючи добротою, потім ніби сповільнилася, але лише для того, щоб знову пришвидшити крок. Ходунки задзвеніли, коли їх підкинуло в повітря, все швидше й швидше. Два силуети на широкій цвинтарній алеї, один з них потужний і один, що стрімко слабшає. Задоволений Юрек пішов за ними, повільно, заклавши руки в кишені. Він зробив вигляд, нібито його ситуація не хвилює. Він дивився на надгробки.

Він уже почав боятися, що план провалиться. Райтох і Аніта підходили до воріт, там був катафалк і кілька таксі. Професор почував себе пригніченим, лише махнув рукою й порівнявся з Анітою. Та щось збуджено говорила, розмахувала руками. Вони могли майже торкнутися брами. Раптом в Райтосі, молодому і старому водночас, переміг другий і впав на коліна. Ходунки, звільнившись від червоних долонь, полетіли аж до ґрат. Аніта мимоволі присіла, вона вже шукала серветку, з сумочки вилетів мобільний телефон, гаманець і помада. Юрек кинувся. Ледь загальмував.

– Щось трапилося?

Розділ 13

Вдома Райтох віднайшов сили, замінив ходунки на тростину, запросив до вітальні та запропонував чаю. Аніта запропонувала, що вона зробить. Старий примружився і дозволив увійти на кухню.

– Я трохи відпочину, – сказав Райтох. – Коли моя дружина прийде, вона приготує якийсь обід.

– Ми не залишимося надовго, – відповів Юрек.

Усі три кімнати були відкриті. Вони сиділи у вітальні, яка також служила бібліотекою. Диван навпроти старого телевізора з електронно–променевою трубкою виглядав особливо непривітно. Єдине, чого не вистачало, це колючок та плям чогось жирного та холодного на подушці. На полицях аж до стелі стояли ряди книг, розташованих тематично, а також за кольором. Стіл, затиснутий у куток, був застелений такою кількістю барвистих газет, що ніде було поставити чашки. Юрек дивився на назви, читав їх й думав.

– Звідки ви взялися на похороні?

Аніта відповіла, що вони працюють над фестивалем.

– Можливо, це і негарно, але я не люблю гратися з умовностями. Смик був шахраєм і негідником. Я не можу його жаліти. – похитав головою Райтох. – Він зробив з мене дурня, хоча я його знав ще з дитинства. – Він підняв руку на висоту столу. – Пам’ятаю, як він із друзями в старшій школі пробрався в Залу, бо хотів відкопати другий купол. Ви про це знаєте?

– Щось туманно, – Юрек уявлення не мав, про що говорить цей чоловік.

– Ти кажеш, туманно... Берг спроектував Залу як модель Всесвіту. Знак часу. Він читав Ніцше та Сведенборга. Ходили чутки, що Зала була не одна, а дві. Друга підземна, дзеркальне відображення першої. Молодий Смик пішов копати. Але потім йому дали по руках! Боже милий, пані та панове, як жахливо летить час. Дні стають коротшими. Я бачу це по своєму синові. Вчора він був маленьким, сьогодні – дубина. Ось побачите, він скоро має бути тут. Місяці як дні. І буде рік, як ми посварилися. Ви добре знали Смика?

– Можна спитати, про що панове сперечалися? – запитав Юрек.

– Можна, але це не означає, що я тобі відповім. Я теж працював на фестивалі, а Смик... Що тут казати? Більше не працюю.

Він підняв верхню губу, сором’язливо намагаючись посміхнутися. У ньому були виявлені коричневі зуби, наче створені для того, щоб кусати сире м’ясо.

– Я бачу, що молода пара зовсім не знала пана Смика. Він був повним виродком, але навіть виродки заслуговують одного тосту. Останнього. Боже мій, як ми з Смиком пили. Будь ласка, пані, принесете келишки?

Райтох відкрив гардероб і став навколішки. Він почав у ньому нишпорити, перебирати одяг. Пахло нафталіном. Він нагнувся, заліз до кінця, але відступив із поясненням:

– Дружина ховає горілку. Боїться, як і кожна дружина. Моя дочка така сама. Вчора вона прийшла з якоюсь візиткою від лікаря. Хіба я недостатньо находився? Я їй кажу, що не хочу лікуватися будь–якою ціною. Доживу до восьмидесяти років, а потім усі вилікувані хвороби повернуться і розірвуть мене зсередини. Я не хочу, доню. Це я їй сказав. Складний випадок. Чи варто звинувачувати її за турботу?

Він понишпорив у шухлядах і повернувся з недопитою пляшкою "Сток". Він налив, вони цокнулися один з другим.

– Тільки один раз! – оголосив Райтох. – Банах був таким, яким був, а моє здоров’я підводить. – Він струснув келишком. – Як би це сказати: якщо посваришся з кимось, не соромся простягнути руку, щоб помиритися.

З вітальні був прохід до кімнати дочки. На вікні висіла бліда блузка в горошок, а з фотографії на стіні дивився Вільям Уортон. Письмовий стіл, яким користуються старшокласники. Навіть якщо на ньому був ноутбук, він зник під швидкозшивачами, блокнотом і купою книжок у м’якій палітурці.

– Моя дочка мене осучаснює. Вона приносить нові книжки. І альбоми цього крикуна з Кракова. Чорне волосся, голосне виконання. Маковський?

– Маленчук[16], – згадав Юрек. – Повернемося до Банаха.

– Він був гравцем, – мрійливо сказав Райтох. – При попутному вітрі ми могли б гуляти до ночі. Робота, горілка, дівчата... – У професора блиснула сльоза. Важко сказати, про що він найбільше шкодував: келиха, спідниці чи загиблого друга. – Я проштовхував його ідеї, але він у них не вірив. Ой, як шкода.

– Люди не завжди цінують те, що ми для них робимо, – нетерпляче сказала Аніта. – Іноді правда випливає через роки.

– Банах був запеклим. Ось що я в ньому цінував. Поглядами схожий на мене, характером інший. Туба! Генерал без армії! Розумієте, як би це сказати, я висловлюю думку, що розкриваючи правду про певне місце, історичний період чи послідовність подій, ми повинні прагнути до повноти, вибудовуючи своєрідний синтез. Смик хотів, щоб на Фестивалі згадали щось про езотеричні джерела Зали і містичні захоплення Берга.

– А я перепрошу вас на хвилинку, – Юрек підвівся і пішов у ванну кімнату, Райтох же говорив далі.

Повернувшись, він зазирнув у іншу кімнату. Син Райтоха також любив балаган. На ліжку лежала збита постіль, а на підлозі – три кухлі, у кожному із яких залишалася засохла кавова гуща. У юнака було стільки компакт–дисків, скільки книжок у його батька, а на найнижчій полиці, біля монітора у формі кубу, сором'язливо стояли фільми в м'яких пластикових конвертах, такі, що колись додавалися до газет. Шарф команди "Сілезія". Плакат Machine Head. Юреку все це треба біло ще укласти в голові.

Райтох розлив решту горілки.

– Ви знаєте, що Смик знайшов ці сходи?

– Які сходи? – Юрек потягнувся до склянки.

– Що ведуть до підземного залу. Звичайно ж, в його уяві чотирнадцятирічного хлопця. Він був весь схвильований, коли його схопили. Коли поліцейські не дозволили йому дивитися, він кусався і бив їх ногами.

– Це він вам сказав?

– Мені теж було чотирнадцять, і я шукав з ним. Сходи є, але вони ведуть у брудний підземний хід під давнім велотреком. Скажіть, що ви знаєте про Макса Берга?

Юрек знизав плечима й випив. Горілка обпекла йому рот і зігріла живіт.

– Він проектував Залу і керував її будівництвом. Збудував для Бреслау ще кілька будівель: міську дитячу лікарню, лазню на вулиці Склодовської–Кюрі, у 1920–х роках посварився з міською владою і виїхав до Німеччини. З того, що я читав, він дуже серйозно ставився до своєї роботи, і Зала був для нього особливою, ну, мабуть, через масштаб і важливість проекту.

– Найголовніше питання – звідки такий розмір і вага. – Райтох вдарився у лекційний тон. – Молодий Берг, будучи дитиною пізнього позитивізму, був переконаний у природі законів, що керують світом, які можна виразити; він мав строгий розум, хоча також був музикальною особою, прихильною до математики та природничих наук. Але приблизно в 1910 році цей стан речей почав змінюватися.

– Такі були часи, – згадала Аніта. – Наука йшла вперед, здавалося, що незабаром людина захопить світ, буквально. Вона буде керуватиме вітром і погодою. Чи я помиляюся, професоре?

– Як би це сказати, ви занадто легко засвоюєте раціональні передумови. Що ж, Берг нарікав, що архітектура не користується таким же статусом, як образотворче мистецтво чи література, через свою утилітарну природу. Він хотів це змінити, звісно, ​​у своєму стилі, поступово відмовляючись від наукового, матеріалістичного підходу на користь, скажімо так, технічного містицизму. Як колись сказав Гете: архітектура – це музика, застигла в миті.

"Як це може мати якийсь сенс?" – подумав Юрек, його дратував тон Райтоха.

– Але не думайте, що Берг залишив креслярську дошку і побіг у підземелля, щоб викликати привидів. Він стверджував, скажімо, що архітектура може нести набагато глибший зміст, ніж ті речі, що стосуються естетики чи утилітарних цінностей. На його думку, правду повинні писати не містики за келишком абсенту, а математики, які шукають сенс у числових пропорціях. Скажіть, будь ласка, чи розумієте ви сенс того, що тут відбувається?

– Ми хотіли б зрозуміти. Банах не помер без причини.

– І знову ви про це. Звісно, ​​причина смерті Банаха є, можливо, вона буде виявлена, але, запевняю вас, нещасному Смику це не принесе користі. Я запитав про ширше значення.

– Сенс життя? Сенс історії?

– Ви смикаєтесь, від Смика до історії. Зупинимося лише на цьому дні. Чи можете ви зрозуміти його значення? – Райтох знизив голос і знову почав говорити, щойно Юрек спробував щось сказати. – Звичайно, не можна, бо день ще не закінчився. Ви зможете зробити це завтра? Всупереч видимості, поки що ні, тому що події, які відбулися сьогодні, можуть стати важливими через тиждень або рік. Наприклад, наша зустріч. Ганяли старого по цвинтарю. Ти не знаєш, що я про тебе думаю і чи можу я вплинути на твоє життя, – він хотів поплескати Юрека по плечу, але в нього скінчилися сили, і важка лапа мляво впала на плече хлопця. – Не бійся.

Юрек глянув на Аніту. Чому, в біса, він втягнувся в цю кабалу? Старий втратив розум.

– Ми багато чого не знаємо, – сказав він.

– По–моєму, це досить неприємна річ, і навіть якщо вам це не болить, скажіть, будь ласка, чи не приємніше було б знати? Лейбніц стверджував, що якби він знав стан Всесвіту за одну секунду, висловлюючись сучасними термінами, якби він ознайомився з масою та положенням кожної частинки, з формою кожного фрактала, він би також знав усе про минуле та майбутнє. .

– Але потім прийшли Ейнштейн і Гейзенберг, – сірка мало не вилетіла з вух Юрека.

– Так. Що ж, мені доведеться вибачитися перед вами. У мене трохи паморочиться голова, хоча прогулянка і горілка зробили цей поминальний день трохи колоритнішим, – старий підвівся, простягнув вологу руку. У нього була дуже сильна хватка.

У передпокої Юрек взувався. Він хитався, не бажаючи спиратися на білу стіну, випадково схопив палицю й одразу відпустив. Та полетіла. Райтох спіймав її.

– Так пан довіряє цим новим мудрецям, а я волію думати про істот, яким письмо є байдужим. У середній школі нас вчать захоплюватися мурашником, його складною будовою і розподілом ролей у цьому лісовому кібуці, – повільно сказав професор, ніби не даючи гостям піти. – А звичайна мураха, навіть мурашина королева, про ці дива не здогадується. Вона бачить лише частину коридору. Можна поставити її поруч з мурашником. І нічого. Покажете їй його поперечний розріз через скло. Те саме. З усіх кутів? Навіть гірше. Як ви думаєте, що потрібно зробити?

Юрек думав, пригадував усе щойно почуте, перебирав дурниці, нанизував дурниці одна на одну.

– Покажіть їй мурашник з усіх боків одразу.

На обличчі Райтоха з'явилася гірка посмішка. Мабуть, це була не та відповідь, яку він очікував.

– Ні, шановний пане. Треба змусити мураху перестати бути мурахою. А тепер, вибачте, цілую ваші ручки, гарного дня, до побачення, – він сунув порожню пляшку в руки Юрека. – Прошу приховати докази провини. Ти розумієш. Дружина.

Коли за ними зачинилися двері, Юрек не витримав.

– Бачила?!

– Що я мала побачити? Бідний тип.

– Газети на столі. "Твій стиль", "Життя на повну".

– Але в нього є дружина.

– Була років п’ять тому. Ігри в кімнаті молодого ще давніші. Ця консоль – то друга "Плейстейшн", на ній більше ніхто не грає. А монітор? Ним вбити можна. Хто ще збирає компакти? Кімната дочечки? Коли Wharton був у моді? Ти б вскочила в цю блузку, що сохне? Таку пересохлу, вигорілу.

Аніта зупинилася.

– Ти намагаєшся сказати мені...

– Так. Звідти всі давно пішли. Райтох живе один. З якоїсь причини він збожеволів.

Розділ 14

Вони вдвох сиділи в залі під сценою. Обладнання вже було прибране, і підлога, здавалося, блищала в червоному сонячному світлі. Юрек схилив голову. Кільця складалися у величезну розетку. Він уявив, що Зала – це вже не Зала, а механічна зірка, що рухається через анімаційний всесвіт. Пролітають пульсари і плями туманностей, за вікном тишком пролітає комета, кит із черевом, повним зірок. Аніта передала йому пакетик м’ятних цукерок.

– Терпіти не можу солодке.

– Ти дивний.

– Як світ – дивний, але прекрасний.

Він примружив очі. Кола перекривали одне одного, звиваючись у великі сходи, аж до серця купола. Хлопець відчув запаморочення.

– Що далі? – запитав він.

– Я вважала, ти скажеш.

– На мою думку, справа завмирає. Райтох мені багато пояснив. Він сам божевільний, тож у нього були й божевільні друзі, тебе це дивує? Він мстить.

– Дзєшинському?

– Схоже, що Райтоха викинули зі списку.

Дівчина кивнула. Вона пробігла очима по перснях, ніби намагалася їх порахувати.

– У мене до тебе ще одне прохання, – сказала вона. – Скажи мені, що ми мусили б купити, щоб дістатися до Банаха?

Юрек засміявся.

– Ти маєте на увазі: до труни?

– До квартири, мій відважний ідіот.

Йому знадобилася хвилина, щоб зрозуміти сенс цієї пропозиції. Будь–ласка, будь–ласка, – сміявся він з дивності Смика, божевілля, в якому жив Райтох, навіть жахало його. Але ці люди були далеко. На цвинтарі та периферійному мікрорайоні. Тим часом тут, на відстані витягнутої руки, сиділа ще одна божевільна жінка й завзято смоктала м’ятні цукерки.

– Ти кажеш про крадіжку зі зломом? Ти, часом, не... звідки ти це надумала?

– Я боюся. Ти вже знаєш.

– Це не кіно. Ми навіть не знаємо, як це зробити.

Вона прицмокнула губами.

– Думаю, що дещо ти знаєш.

– Промах, люба. Я навіть не збираюся пояснювати це тобі. Просто – ні.

– Нічого з нами не станеться. Ми не злодії. Я лише хочу знати.

– Що знати?

– А за чим ми женемося?

– Звідки я знаю? Ходжу за тобою як теля. Мене в це не вляпати! – Юрек розвів руками. – Слухай, в мене вже були неприємності. Серйозні.

Аніта відклала цукерки.

– Не кажи, що боїшся.

– Гаразд, я боюся, – стишив він голос і промовив крізь зціплені зуби. – Колись я займався бізнесом у Вроцлаві. Лівими справами. Насправді через це я і не закінчив навчання. Мені довелося виправити... багато речей. – Він махнув рукою. – І я не збираюся повторюватися.

– Юреку...

– Я не мушу тобі допомагати. Ти мені подобаєшся, Аніта, ти мені до біса подобаєшся, але не настільки, щоб я зруйнував своє життя чи чиєсь ще. Ось і все від мене. Якщо ти хочеш, як завжди, піти випити пива і поговорити про всіляку хрінь, я буду першим у черзі. А тепер, вибач, цілую ручки, доброго дня, до побачення.

Юрек підвівся. Він відчув, що його схопили за зап’ястя. Божевілля, що ховається в Залі, мало довші щупальця, ніж він думав. Хіба що Аніті справді загрожує небезпека. Якщо ж вона бреше, то вона найкраща брехуха у всій Нижній Сілезії. Вона ж ось–ось розсиплеться. Її мокрі щоки відпадуть. Очі зменшаться. Вона перетвориться на ганчірку.

– Я теж бачила. Примарну процесію ввечері в Залі. Подивись, що в мене є.

Вона тремтячою рукою покопалася в своїй сумочці. Це була золота пластина завбільшки з велику монету, пробита в центрі. Чорний лев гордо підвів хвоста. Напевно, прикраса була частиною чогось більшого, а її форма асоціювалася з воротами до королівства гномів. Юрек поліз у кишеню й знайшов обручку, але не вийняв її. Йому все набридло. Як тільки міг до речі він запитав:

– Де живе Банах?

– Нови Двур[17].

Він думав про це.

– Тобто блочні будинки. Який поверх?

– Перший. Високий.

– Недобре.

– З балконом.

Він закрив її руку власною. Говорив їй прямо на вухо.

– Ти візьмеш машину. Має бути темно. Бажано дві–три години ночі. Кілька разів об'їдеш оселю, оглядаючи перехожих. Поліцейський під прикриттям більше не сидить із газетою. Він не вигулює собаку. Він любить яскраво одягатися. З собою візьмеш лише пласку викрутку. Ні пістолета, ні ліхтарика. Забравшись на балкон, глибоко вставиш викрутку між дверима та фрамугою. Натиснеш до упору, а потім потягнеш униз. Ригелі піднімуть ручку. Ти вже всередині. У тебе лише кілька хвилин. Не шукай схованок. Обшукай ящики, полиці та згорни усе, що знайдеш. Бери все. Читати будеш вдома. І заради Бога, одягни рукавички. Не повертайся назад. Пси мають собак. Ось і все від мене.

Він відповів на поцілунок, вкрадений під час прогулянки, і залишив Аніту. Сонце вже сіло, залишаючи темно–синє сяйво. Стіни Зали були чорними, як стародавня печера.

Розділ 15

Павел увійшов без стуку. Він виглядав переляканим. Наче від когось ховався. Молодик озирнувся, і його руки не могли відпочити на місці. Вони смикали ґудзики сорочки, зім’яли її кути й тинялися навколо джинсів.

– Ви б не пішли на скляночку? Я запрошую. Сюди, до нашого шиночку, – сів він на край столу.

– У мене зміна, чоловіче.

– Зрозуміло.

– Може, твій начальник і дає тобі відпочити… – Юрек клацнув пальцем по екрану. – А я мушу залишитися тут.

Павел глянув на старий календар.

– Це все мене переростає.

– Я теж думав звільнитися. Але я не зроблю цього з Дзєшинським. – викрив правду Юрек. – В решті решт, сім’я. Але ти? Ти знайдеш кращу роботу.

Павел глибоко зітхнув.

– Слухай, мені не повезло, тому що я останній розмовляв зі Смиком. Як би це виглядало, якби я зараз зник?

– Але хто говорить про зникнення? Всі зрозуміють.

– Все добре. – Павел вештався по кімнаті. – Смик підійшов до мене ніби розслаблений і сказав, що ми нам пиздець. Тому я запитую його, що сталося, і він відповідає, що потім. Він зробив таке дивне обличчя, наче згадав, хто я. Так, ніхто. Він сказав мені чекати його після роботи. – махнув рукою Павел. – А я ще сьогодні чекаю.

Юрек на мить замислився над власною відповіддю.

– Ти ж знаєш, яким він був. Нетерплячий, але веселий, свій хлопець...

– Дякую за такого доброго хлопця. Боюся, він намагався втягнути мене в щось.

– Не переоцінюй себе.

Павел завмер на половині кроку.

– Що ти маєш на увазі?

– Нічого. Я охоронець, а ти продаєш сувеніри. Нічого від нас не...

– Так ось воно як!

Павел махнув рукою, ніби хотів перекинути щось важке. Він підскочив до Юрека, який саме підводився зі стільця:

– Ти що, з глузду з'їхав?

– Всі знають, що ти не просто охоронець. – Павло вже відступав до дверей, – татусевий синочок...

Юрек скипів.

– Гей, у тебе в голові щось не туди зайшло!

– Щоб ти знав, ні! – крикнув Павло і грюкнув за собою дверима, аж штукатурка посипалася.

Юрек упав на стілець, засопів, злий на себе й власну долю. Що він мав на увазі? Чому він був такий злий? І що, до холери, Павел намагався сказати? Тут слова, які не мають між собою зв’язку, зовні шиза крутиться, а, залишаючись при шизі, він згадав Аніту. Дякував тим залишкам розуму, що не пішов з нею, нехай вламується, якщо так хоче, мабуть все вдасться, і її не посадять. Юрек зітхнув. У Залі було тихо. Він глянув на монітори. Лише Павел закривав свій кіоск. Аніта, – уявляв він собі, – встає з-за столу, меланхолійним рухом кидає папери та мобільний телефон у свою сумочку, що може вмістити все, що завгодно, оглядає кабінет, чи не забула чогось, і йде. Вона зупиняється біля дзеркала. Відкидає руде волосся назад. Як вона зазвичай робить. Юрек поклав голову на стіл. Лише на мить. Він підняв її знову, на мить, шукаючи спокою в чорному прямокутнику вікна.

Йому наснилося, що йому знову двадцять років. Він сидів на краю ліжка, тремтячи, голий і худий, дивлячись на Олю, яка глибоко спала. Моментальні фото подій, які він так хотів забути. Побачення в підворіттях, в костелі Марії Магдалини, довгі ночі у вроцлавських пивних. Сумки та коробки, заховані по всьому будинку, таємна кімната та світ схованок. Сміх за кухонним столом, люди, що проходять через їхню квартиру, як через дешевий бар, темні обличчя з очима-привидами, пульс дешевих звуків, увімкнений телевізор, пиво, тисячі банок, складених пірамідою. Він і Оля, між ними пляшка, ще щось. Табличка, яку видно здалеку. Біла, із зображенням горгони з чесними очима. Уві сні Юрек обережно взяв її, став перед Олькою навколішки, взяв горгону в зуби, розкусив і половину поклав їй до рота.

Зі сну його викинув крик. Свій і чужий. Він був розгублений, як і будь-хто, хто коли-небудь дрімав удень. Він тільки зітхнув, радіючи, що йому не снилося те, що сталося далі. Він надто добре знав цей сон. Голоси лунали по Залі, гучали німецькою мовою. Він думав, що Дзєшинський щось планує в неробочий час, або просто запросив спонсорів з–за Одеру і щось їм прояснює. Голоси звучали дивно, як зі старої платівки, доповнені луною. Так лунає звук під куполом. Але в Залі нікого не було, це було добре видно на моніторах. Мабуть, хтось відтворював запис через колонки. Юрек пішов перевірити.

У коридорі було ще голосніше. Це звучало як генеральна репетиція церемонії. Гучномовці затріщали, Юрека охопили шумні оплески. Потім замовкли. Хлопець зупинився, переконаний, що не зовсім прокинувся. А тут знову. Наростаючий шквал оплесків, високий чоловічий голос. Юрек був приголомшений. Хтось з нього кепкує. Він пішов темним коридором, стискаючи мобільний телефон. Якщо там щось буде, він зробить фото.

Але він нічого не зробив, ні фото, ні людини не стукнув. Всередині Зали було темно, за винятком кількох вогнів. Це були яскраві, пульсуючі кулі, які висіли в порожнечі, ніби мотузки й троси висіли поза кадром. Перед сценою мерехтіло з десяток туманних силуетів. Трохи ближче до переляканого Юрека на стільцях осіли молочні, людські крихти. Голови на плечах і все. Долоні без рук, нестримно плескають. Тіла в білих сорочках, зручно сидять. Над сценою сидів хор, прикрашений свастиками, частково прихований у темряві, дуже неповний. Лише обриси силуетів у білих народних костюмах. Лише роти, іноді лише очі, обличчя, завислі в небутті, наче у того, що привело цих людей сюди, не вистачило сил вирвати їх усіх з потойбіччя. Внизу, ліворуч і праворуч, виднілися силуети в коричневих одностроях. Вони тримали прапори та декоровані вимпели. Трохи ближче до трибуни стояли партійні чиновники, огрядні й міцні, схожі на багатих селян міжвоєнного періоду, часто лисі й вусаті. Вони похитували головами. Квіти також були підвішені у вакуумі. Транспаранти, повні готичних літер, складених в німецькі слова. Юрек прочитав би їх, якби мав до того голову, але він її зовсім втратив. Адольф Гітлер виступав на трибуні, за круглим мікрофоном, одягнений у чорний костюм і краватку. Він тримав ліву руку вниз і махав правою, поки не замовк серед оплесків, притиснувши руку до грудей, ніби в нього раптово розболілося серце.

Розділ 16

Район Новий Двір колись лежав на околиці Вроцлава. Тут не було вогнів центру міста, але був спокій, який, поки вони сиділи в машині, ніс заповідь невдачі. Блочні будинки, вдень білі і порізані помаранчевими й синіми смугами, зараз зробилися чорними. Квіти на балконах переходили в тіні, дитячий майданчик, нерухомий і порожній, нагадував кістяк недобудови. Автомобіль повільно котився по внутрішній дорозі району, освітлюючи кущі, широкі латки зелені між будинками та асфальтом, обмітаючи блакитні ліхтарі.

У п'ятницю ввечері тут має бути голосніше. Молодь, якщо Юрек правильно запам’ятав, гуляє до світанку. П’ятниця була оказією, усі вихідні складалися з ночей. А тут тиша. За час відсутності Юрека щось змінилося. Де галасливі домашні вечірки? А як щодо пиття вина в кущах? Кожен, так, з вином, але перед компом – клацає або планує кар'єру. Вони загризуть нас, – подумав Юрек.

– Не зупиняйся, – попросив Юрек. – Але й не кружляй безцільно. Зроби вигляд, нібито не можеш знайти адресу.

Дівчина виглядала невинно. Беретик, вільний светр, великі намистини, браслети і ремінець на зап'ясті.

– П'ять хвилин.

– Щонайбільше, – нагадав він. – Повернуся, не повернуся, їдь. Бачиш щось підозріле, дзвони.

Телефон, старий "самсунг", придбаний спеціально для цієї нагоди, лежав у відкритому бардачку.

– Нічого не кажу, просто подаю сигнал.

– Нічого не кажеш, просто подаєш сигнал.

Він міг її поцілувати, хоча б обійняти. Це позбавило б її надії, перетворило б цю просту справу на щось набагато більше. Юрек у широкому чорному одязі наполегливо асоціювався з дружком, що тиняється між будинками, шмалить самокрутки, хоче щось продати. Він вийшов з автомобіля. Відвів погляд від "Ауді", що розгойдувалась на ресорах, пройшов кілька десятків метрів і звернув на газон.

Друга година ночі, нікого поруч, якщо собаки стережуть будинок, їм доводиться, як котам, стерегти його, сидячи на деревах. Юреку спало на думку, що він ще може все це послати під три чорти. Сяде під балконом, почекає і скаже Аніті, що нічого не знайшов.

Вікна в квартирі Банаха, як і всі вікна тут, були темні. Фортуна посміхнулася Юреку, і в цій посмішці було багато гілок і листя – дерева вкрили балкони аж до другого поверху. Надто тонкі і слабкі, щоб піднятися, але досить товсті, щоб приховати його. Він вдихнув повітря в легені, як плавець, який збирається переплисти басейн під водою, піднявся на балкон на першому поверсі, схопив громовідвід і почав підніматися. Він м’яко приземлився у Банаха. Поглянув на годинник. Десь далі спалахнули вогні Анітиної машини. Хлопець намагався щось побачити крізь скло. На жаль, Банах Смик добре зберігав свої секрети. Крім жалюзі в ньому була ще й штора. Двері нові, недавно поміняні. Юрек встромив викрутку в дверну фрамугу і притиснув її черевиком.