Тільки Макс

Розділ 27

Вони сіли в машину. Аніта вставила ключ у замок запалювання, але не повернула. Юрек сів на заднє сидіння. Він витягнув свою хвору ногу і хотів би її відрізати лише тому, що побачив у вікні першого поверху лікарні дві спохмурнілі голови Дзєшинського й Райтоха.

– Так і будемо тут стирчати? – запитав хлопець.

Дівчина не відповіла. Вона опустила вікно й вистромила лікоть. Вечір був теплий, як на ранню весну. Холодне світло модерного навісу оповивало пасажирів, які чекали на трамвай. Сяйво було мертвим, прямо з моргу, зовсім не схоже на світло у вікнах лікарні. Навколо ліхтарного стовпа ганялися діти. За кілька кроків поліцейський лаяв стареньку, яка не прибрала за собакою.

– Буде пізно, – попередив Юрек.

Він знав, що потрібно Аніті. Він з надією дивився на місто, що темніло, але все ж–таки уникало його. Люди люто розбігалися, наче хтось кинув між ними гранату. Поліцейський домовився зі старенькою, діти теж пішли. Зі сторони Тшебницької вулиці марширували молоді люди в костюмах анархістів. Вони сьорбали з пляшок, загорнутих у паперові пакети, блимали помаранчеві крапки сигарет. Всі прямували до лікарні, і Юрек здогадався, що вони збираються відвідати друга, якого вбили в якійсь бійці, про яку писали газети.

– Я познайомився з Олею під час навчання. Діяв я різко, і, як то кажуть, ми шалено покохали одне одного. Вона була на два роки молодшою за мене. Вона приїхала з Кошаліна, мабуть, щоб бути подалі від своєї довбаної сімейки, – він не міг повірити, що це говорить, він слухав власний голос, наче чужий. – Я вже закінчував вивчення німецької мови. Є хист до мов. П'ятий рік, багато часу. Я показав їй Вроцлав, і як тут розважатися. Тиждень починався в четвер і закінчувався у вівторок. Протягом двох крихких днів кожен з нас намагався жити нормально. Вона була на другому курсі, я – на п’ятому. У неї був великий апетит до життя...

Він замовк. Аніта мусила запитати. От вона і кинула, аби що. Три дурні слова.

– Ви жили разом?

– Недовго. Найсмішніше, що в мене була куча грошей. Якщо людина п'є, втягує носом, ковтає, ходить під кайфом по саму маківку, то завжди знайде гроші. У мене ніколи їх так багато не було. Я трохи перекладав. Писав німецькою магістерські роботи, траплялося щось для заліків, і різні дива. Легка робота. Мережа допомагала, та й хто б перевіряв.

– Цей бізнес мені відомий.

– Саме так, – у животі Юрека роздувся великий колючий клубок, – Оля другий рік якось і дотягнула. Вона була неймовірно талановита, такої розумної дівчини я ще не зустрічав. Вибач, але саме так і було. І я думаю, що саме звідси походило і її прагнення до загибелі. Вона не могла впоратися з власною головою.

– Я думаю, що люди п’ють або вживають наркотики, тому що їм подобається бути п’яними та під кайфом. – Пальці Аніти блукали по керму. – Якоїсь особливої ​​філософії в цьому немає.

Мабуть, вона пошкодувала про ці слова, бо Юрек замовк, ніби звільнений від обов’язку говорити. Хлопець дивився у вікно.

– Ви зняли квартиру… – продовжила вона. Юрек прийшов до тями.

– На Чистій. Всюди поруч. Почалися веселощі на всю котушку, і якби, ну, якби не обставини, я б запам'ятав цей час як найпрекрасніші моменти свого життя.

– Що ви приймали?

– Все. Можливостей не бракувало. Іноді я думаю, що якби ми жили далі від центру, все було б інакше. Але ж так, у нас постійно були відвідувачі. Кожен приходив з чимось. І так воно й тривало.

Він говорив усе повільніше й повільніше, аж нарешті знову замовк, упершись головою у вікно. Аніта його вже не підганяла. Революціонери встигли зайти в лікарню, з'явилася ще одна старенька, з іншим собакою. Сліпий на зупинці поклав перед собою капелюх і заграв на гармонії.

– Ще я змінив бізнес. Запровадив нові послуги. Дипломи. Два тисячі за звичайне бла–бла, десять тисяч за повний комплект із записами в університетських книгах.

– Ми говоримо про євро чи злоті?

– Які євро? Я сам не підробляв підписи, бо не знав, як це робити, але ж ти знаєш, як це буває. Якщо були люди, яким потрібні були підробки, то були люди, які їх робили, і я опинився в теплому, приємному місці прямо між ними.

Дівчина повернулася і погладила його по обличчю, спробувала це його обличчя обхопити. Він повернувся до спинки крісла.

– Це сталося на вихідних. Ми повернулися додому під ранок, такі нафаршировані, що аж над землею літали. Після прийому таблеток можна довго ходити, можна нескінченно займатися любов'ю і ніяк не заснути. Потім ми лежали в ліжку й курили сигарети. Оля закашлялася. Вона схопила мене за руку. І це все. Її почало трусити. О, так. – Він бив кулаком у вікно. – Вона тремтіла біля мене. Очі широко розплющені. Вона навіть не могла попросити допомоги. Тільки коли я підвівся, вона схопила мене за руку. Вона не хотіла відпускати. Я ж втік...

Він замовк. Смикнув блискавку флісової куртки. Дозволив себе обійняти і говорив дуже тихо, тому що слів залишалося сказати небагато.

– Замість того, щоб негайно подзвонити, я перелякався. У квартирі стільки доказів. Я почав збирати наркотики. З різних місць. Схованок. Кишень. Коробок. Шухляд. Все пішло в унітаз, вже з телефоном біля вуха, я вже кричав на лікарку швидкої, швидше, швидше, кинувся Олю рятувати, але було пізно. Ти розумієш, Аніта? Якби я не боявся, якби я не думав про себе, якби я відразу... але я боявся.

Так вони застигли на деякий час, Юрек згорбився, Аніта схилилася з краю крісла, притискаючись до нього, наскільки могла.

– Тоді я намагався повести себе як мужик. На похорон пішов із душею в п'ятках. Я хотів, щоб мене якось скривдили. Щоб її сім'я... ну що ж. І всі там плакали і жаліли мене. Ніби тільки я її любив. Решту договори собі сама. – Юрек посміхнувся. – Якось я вижив. Іноді я думаю, що якби не Оля... Ми обидва померли б незабаром. Іноді, знову ж таки, коли мені справді треба пожаліти себе, я думаю, що було б краще, якби так і сталося.

Аніта повільно відклеїлася від нього. Ще один поцілунок у вологі очі, рука на щоці. Вона повернула ключ запалювання.

– Ні, – сказала вона, ніби нічого з почутого не було для неї несподіванкою.

***

– Ми не мусимо цього робити. – сказала вона, вимикаючи двигун. Вони зупинилися біля Зали, в тіні густої верби. Жоден звук не порушував тиші. "Там хоча б птахи були", – подумав Юрек.

– Не мусимо, – погодився він.

– Дзєшинський викриє нас, як тільки щось піде не так, – подумала Аніта вголос. – Якщо все буде добре, немає сенсу чекати винагороди.

– Це правда. Нам не треба туди йти. Що б тут було поганого, якби ми виїхали? Нас ніхто не знайде.

– І куди?

– До Кельна.

– Північ. Не люблю.

Юрек опустив вікно. Йому потрібна була прохолода.

– Це тільки для початку, – він почухав ніс, розкинувшись, наче сидіння "ауді" перетворилося на плюшевий трон.

– Я знайшов би тобі хорошу роботу. Ти б поверталася після мене. Я б чекав тебе з обідом. Можливо, з вечерею.

– Ти вмієш готувати?

– Багато років я був один... На вихідних ми замовляли їжу по телефону і дивилися старі добрі серіали, знаєш, ще з тих часів, коли не прийшли "Божевільні"[29] і все спаскудили. Ми б пили вино і займалися коханням. Ми могли б виходити раз на тиждень і витратити один день на пошуки чогось кращого. Не обов’язково в Німеччині. Бо світ звужується, – говорив він зі все більшим трудом. – Можна було б купити кота, довбаного пухнастого кота, який би спав у ногах на ліжку.

– Перестань.

– Чому? – Його голос звучав гірко. – Кота звали б Мелман або Шприц. Ми б купили йому упряж і в погожі дні водили сволоту, паскуду, гуляти в ліс. Ми б фотографувалися. Одного разу я думав про те, щоб купити фотоапарат, вкласти трохи грошей в комп’ютер і фотографувати мінливий світ. Завжди чогось не вистачало, думав, що завтра, післязавтра чи щось таке. Тоді через рік чи два ми мали б квартиру з терасою. Наприклад, ми б поїхали у Францію і зняли будинок на березі моря. Так могло б бути.

Аніта сиділа напружено, ніби готова прийняти удар.

– НІ. Так не буде, – нарешті сказала вона. – Тому ми туди підемо.

Розділ 28

Зала нагадувала сталеву кулю, яка щойно виринула з глибин космосу. Над її вершиною зібралися хмари з електричними черевами. Вони ніби випливали з верхніх шарів неба, закручені в спіраль. Верхівка шпиля тонула в них.

У густих хмарах миготіло щось дивне, і в іншій ситуації Юрек схопив би телефон і включив камеру. Над самим куполом постала масивна фігура, схожа на морду кита, яка виявилася скелетом дирижабля, що велично ковзає до центру. Юрек чітко бачив шви та шпангоути, а також кабіну, неймовірно малу порівняно з усім колосом. У вікнах горіли вогні. Він поліз у кишеню за смартфоном, але не для того, щоб знімати, а просто щоб подивитися на зумі. Його рука застигла на половині дороги. Він відчув на своєму плечі пальці Аніти. Дирижабль, виринувши з хмари, почав повільно зникати. Він розвіявся, мов туман, згорнувся в струмки й темні вусики, впав зливою чорних пластівців, а коли дійшов до Аніти й Юрека, від нього залишилася лише половина. Як велика розбита пляшка з правдою всередині. Дирижабль спустився, світло в кабіні згасло, ніс був направлений до землі, прямо в бік Японського саду, він прискорився і зник. У повітрі кружляли нові темні плями, одні завбільшки з плащ, інші завбільшки з монету. Вони розсипалися та зникли. Крихта Історії впала Юрекові на щоку і поволі танула.

Позаду дирижабля біплани кружляли в бойовому танці, схожі на чорних джмелів, що збираються над величезною квіткою. Вони стріляли один в одного примарним вогнем, насмерть вражали упирів, але жоден із них навіть не торкнувся Зали чи прилеглих територій. Вони зникли без жодного звуку, як колись дирижабль. Але не тільки. Вони застрягли в невидимій кулі, і коли одна примара – як та палаюча, з хвоста якої йде клуб диму – залетіла надто далеко, то зникла, наче її щось поглинуло. Решта билися хаотично і без будь-якого плану, можна було подумати, що тут точиться не один бій, а осколки багатьох: деякі пілоти навіть діставали зброю і намагалися врятувати своїх побратимів. Один з літаків, надзвичайно незграбний, був вражений у фюзеляж кулеметною чергою, вогняні очі спалахнули і відразу перетворилися на язик вогню, що охопив всю машину. Сяйво осяяло обличчя Юрека й Аніти, вона навіть щось сказала, мабуть, щоб вони йшли далі, і пілот в останню мить катапультувався, відірвавшись від вогняної кулі, на яку перетворився літак. Він спустився на парашуті, чимось схожому на білого птаха з широкими крилами. Світлові ракети, випущені з небуття, освітлювали його. Юрек з Анітою вже бачили молоде обличчя і перелякані очі пілота, він забув звести ноги при приземленні і невдало впав, звалившись на бік, парашутний купол потяг його за собою. Однак він негайно підвівся, скинув мотузки й пошкутильгав прямо до Аніти та Юрека. У нього все ще були налякані очі, посинілі щоки та вуса кінокоханка 1920–х років. На мить у Юрека склалося враження, що парашутист помітив їх, що було неможливо, а втім – він махнув рукою, ніби відбиваючись від привидів, прискорився й почав зникати. Ноги розтанули його, руки випарувалися, і тільки голова йшла до них. Незабаром вона теж зникла.

– Ходімо, – попросила Аніта.

Перед Залою стояв старенький фольксваген із опущеним дахом. Шофер усередині спокійно чекав свого пасажира, курив сигарету без фільтру, зручно відкинувшись на шкіряному сидінні. Машина була без коліс, вона зависла на півметра над землею, навколо водія тремтіло гаряче повітря. Юрек з Анітою минали коней із слідами опіків і одразу за шпилем, у місці, де вже добре виднілася Зала, знайшли дві пари взуття: чоботи й червоні туфельки, покинуті в великім поспіху. Вони зникали не так, як решта, повільно, як піщані фігури, роздуті вітром. Позаду них шлях до кущів був позначений сорочкою від мундиру, сукнею, підв’язками та великими чоловічими сімейними трусами, хаотично кинутими на галявину. Крізь голі кущі вони могли бачити напівпрозорі тіла, сплетені в любовних обіймах. Вона обійняла його за шию, він схопив її за стегна, і його обличчя було таким, ніби хтось змушував його зробити цю приємну дію, приставивши пістолет до голови. Тіла уривалися на висоті стегон.

Юрека й Аніту від Зали відокремлювала смуга нічийної землі, яка виглядала як фото, зіпсоване накладанням двох негативів. Тільки негативів тут було більше двох – дерево без гілок росло прямо з засіків, ті ж входили в селянську хату, криту не соломою, а нічим. Поруч гавкала собача голова, але ланцюг за нею натягувався лише на тремтячому повітрі, тріпотіли крила невидимих ​​курей, блимав коров’ячий ріг, і більш грізні клапті. На місці пивного саду, де нещодавно Юрек, розчарований своєю роботою, освіжався "пінкою" чи двома, було поле бою: кілька сотень тіл з’єдналися у вбивчій близькості. Темно-зелені мундири, забризкані брудом, засохлі рани, очі з жахом, застиглими у вічності. Аніта сховала обличчя на грудях Юрека, зате він не міг відвести очей. Йому стало ніяково, ніби він придивлявся до жертв автокатастрофи. Якщо б він нахилився, то міг би торкнутися руки худого хлопця з рваною раною вздовж шиї, притиснутого гвинтівкою. Його очі були схожі на дві скляні кулі з брудом всередині. І раптом в низ з'явилися сльози.

Юрек зупинився сам і зупинив Аніту. Грудна клітка худого хлопця почала підніматися, спочатку неглибоко, як серце, що вмирає, потім швидше й швидше, рана почала закриватися. Шкіра швидко закрила поріз. Молодик підморгнув і піднявся вгору, наче його тягнули невидимі мотузки. Від рани залишилася лише смужка завширшки з палець. Хлопець уже стояв трохи осторонь, з витягнутою перед собою рушницею і намагався вдарити багнетом атакуючого ворога. Інші піднімалися з-під землі, цілими рядами, немов після масового воскресіння, забрані на небо доброзичливим богом війни. Кулі поверталися до стволів, руки знову приєднувалися до тіл, очі знову з’являлися в нічого не розуміючих головах, черепи тихо зросталися, аж поки нарешті дві армії не розпалися, як однаковісінькі частини одного механізму, і побігли, як божевільні, одна до стін Зали, друга до трамвайної зупинки, щоб розвіятися там назавжди. На щойно забризканій кров'ю землі росли червоні маки.

Юреку й Аніті треба було перетнути гравійну доріжку, достатньо широку, щоб Ганнібал і його стадо слонів могли пройти по ній на шляху до Альп. Гравій повільно вкрив асфальт, з боків засвітилися ліхтарі, а Залу раптово загородив літак, що злітав. Він мчав прямо на них злітно-посадковою смугою аеропорту. Вони впали на землю. Юрек відчув щось схоже на легенький дотик, ніби кіт пробіг по його спині. Він обернувся й побачив хвіст літака на тлі червоного світіння. Вроцлав горів. Язики вогню вилітали з кам’яниць у старому місті, люди викидали з вікон ковдри та подушки, а потім стрибали на них, зграї птахів злітали в повітря хмарами іскор і через деякий час падали мертвими, вдаряючись об гарячу бруківку. Натовп, рятуючись від вогню, намагався дістатися сховища на Сольній площі. Високо над ними гауляйтер Ганке тікав із приреченого міста на літаку. І раптом усе скінчилося. Зала залишилася одна, чорна й мовчазна. Нібито та ж сама, але інша. Над чорними дверима висів ангел, давно вже зруйнований комуністами. Юрек зрозумів, що насправді в нього немає плану, крім надії, що його ключі все ще діють. Вони вислизнули з його рук, і він нахилився, щоб підняти їх, але не взяв, тому що ангел над його головою рухнув. Посипалася штукатурка, просвистів меч, і Юрек перекотився по землі, тягнучи за собою Аніту.

На якусь мить він був упевнений, що фігура, яка ожила, накинеться на нього, розлупає голову залізобетонним мечем. Однак ангел знайшов іншого супротивника. На будівлю Зали виповз барельєфний дракон із трьома головами та червонуватою лускою. Замість очей у нього були зірки, кігті були схожі на серпи, а лусочки на спині з шипами схожі на колоски. Паща дракона розкрилася, щоб тихо заревти, тіло підвелося дибки й упало на ангела, намагаючись розчавити його власною вагою. Ангел зробив крок назад, замахнувся мечем, і у дракона стало на одну голову менше. На фасаді почався дивний танок, дві постаті, злиті з ним і незалежні, кружляли одна навколо одної, шукаючи нагоди завдати удару. Дракон спалахував білим вогнем, янгол прикривався крилом, схиливши шию, дивлячись з-під голови. "Ця штука хоче нас зупинити", – подумав Юрек. Аніта ступила вперед, він – за нею, вчепився в дверну ручку, наче в рятувальний круг, вставив ключ в замок, але не встиг повернути. Дракон упав згори, його паща зімкнулася прямо над головою дівчини, коли ангел занурив свій меч по рукоятку між лопаток чудовиська. Тіло дракона здригнулося, його очі розширилися, паща знову розкрилася прямо перед Анітою, і раптом він розсипався. М'який пил обсипав їх.

– У нас з'явився момент, – прошепотів Юрек, наче річ йшла про скорочену путь, про дірку в паркані. Він підібрав ключі і вибрав потрібний. Тим часом хоробрий ангел знайшов собі нових супротивників. По стіні залу піднімалися ще жвавіші барельєфи – жінки з короткими стрижками, у провокативному одязі, що оголював неприродно великі груди, хлопці в облягаючих костюмах, чоловіки у формі з телескопічними кийками та величезними щитами, довговолосий чоловік в куртці, яка спускалася нижче дупи, бородатий товстун у водолазці та шарфі, обмотаному навколо випираючогог підборіддя. Вони заходили з обох сторін, ангел підняв свій меч, готовий захищатися. Коли Юрек повернув ключ, почали падати перші голови. Юрек з Анітою зайшли всередину.

Розділ 29

У залі було темно. Сувенірний стенд ще стояв на місці, але здалеку було видно, що у вітрині вирує таємниче життя. Книжкові сторінки тріпотіли, їх підштовхувала невидима сила, а у вікнах моделей Зали засвітилися вогники. Ожили персонажі старих календарних фотографій. Німецькі родини милувалися дивом архітектури, створеним Максом Бергом, гуркотіли екіпажі, проїжджали перші автомобілі "Мерседес". Відлитий з гіпсу ангел раптом розправив крила. Його жорсткий диск бурчав у нього в животі. З темряви, з глибини трибуни виринув Павел, його чорні руки впали на прилавок, він подивився на Юрека сумними очима. З хлопця текла вода, обличчя опухло, губи посиніли.

– Подати тобі щось? – запитав він.

Юрек без жодного слова відійшов. Вони з Анітою пішли до купола. На сцені горіли лампи, освітлюючи руїни колишньої сцени, щойно прибрані та обмотані поліцейською стрічкою. Аніта зашипіла. Між ними, наче розкрадач могил, кружив Збишек. Він щось буркотів собі під ніс. Хлопець ніби щось шукав, він то зупинявся, то крутив у пальцях знайдений дріб'язок, і то викидав його, то клав у кишеню джинсової куртки.

Юрек якомога тихіше, на болючих ногах, рушив до Збишка, пройшов під поліцейською стрічкою, перестрибнув через один перекинутий стілець і присів за наступнмс. Аніта сховалася в темряві. Він дочекався, поки Збишек, повністю поглинутий пошуками, ще раз нахилиться, глибоко вдихнув і скочив йому на спину. Він планував знищити мерзотника, задушити його й витягнути із Зали, але те, на що він натрапив, було привидом. Юрек пролетів крізь Збишка і боляче вдарився об звалений і почорнілий від вогню гучномовець. Він катався по підлозі, не розуміючи, що відбувається. Аніта щось кричала йому.

Збишек з'явився в іншому місці і, наче нічого не сталося, продовжував шукати фрагменти Історії, розкидані по Залі. Інші двійники виповзали звідусіль. Збишек, вісімнадцятирічний, хворобливо худий, інтелігентний хлопець в окулярах і чорному плащі, з кишені якого стирчить роман Юнгера[30]. Він сперечався з невидимим співрозмовником – може, батьком, а може, самим собою. Трохи далі з портфелем під пахвою, озираючись, мовби від когось тікав, бігав літній чоловік, ще не зруйнований запоєм, у модній куртці та з укладеним на боки волоссям. І Збишек, крихітний, якого ледь можна було впізнати, на колінах у батька. Дзєшинський показав йому модель корабля, вирізьблену з дерева, з вітрилом із тканини та щоглою з довгого сірника. Він дмухнув на вітрило, син намагався його наслідувати, а потім вони, рука об руку, пішли до неіснуючої річки, опустили корабель на хвилі, той гойдався, ніби вів внутрішню боротьбу – піти на дно. або пливти – і понісся вперед. Маленький Збишек розплакався, почервонів, як буряк, і побіг за кораблем. Він би, напевно, стрибнув у воду, якби не батько. Вони стояли, притиснувшись один до одного, Збишек сучив ногами і кричав. Це був його перший життєвий урок – не можна мати і не мати одночасно. Були й інші Збишки. Шістнадцятирічний, що коштував своє перше вино; наступний – майже вчорашній, щось випивав; Збишек, напівголий, зосередився на книжці з тканинній палітурці. У ліжку з дівчиною. У ліжку без дівчини. Який виріс і заплакав, як того разу біля річки. Ціла хвиля Збишків з кожного кутка. Юрек не знав, що робити далі. Він озирнувся. Аніта була поруч.

– Він грається з нами, – прошепотіла вона.

– Не він. Це Зала. Крутить нами усіма.

Юрек обійняв Аніту.

– Нам треба відступити, – вирішив він. – Коли це почнеться...

– А хто тобі сказав, що воно вже не почалося?

Збишки проходили повз один одного, не бачачи один одного, і Юрекові чомусь спало на думку, що в кожній людині є багато смішного, і які б вони не були, саме смішне їх олюднює. Тому що Збишек корчив грізні гримаси перед дзеркалом, яке міг бачити лише він, співав, тримаючи дезодорант, як мікрофон, робив підтягування на перекладині та відчував свої гарячі біцепси. А потім у Юрека виникла інша думка, набагато тривожніша. Якщо Зала генерує зображення без будь-якого порядку чи композиції, він також буде тут, незабаром він буде голий, з розведеними руками, Аніта дізнається про всі його смішні жарти, про його найдурніше обличчя, вона побачить, як він рюмсав, коли його батьки оголосили, що не пустять його до літнього табору, і він знову збирається розплакатися, тому що на другому курсі школи товариш так побив його, та ще й по обличчю, що нічого гіршого в світи не могло з ним статися. Його незв’язні думки перервав біль під ребрами. Це було дуло зброї.

– Досить бабі срати, – почув він. Пан Маречек націлив на нього пістолет. Таким Юрек його ніколи не бачив. Суворий, вусатий гном, що жадає помсти.

"Щоб ти знав, сучий сину, все пройшло так гладко", подумав Юрек. Аніта підняла руки, її гострі очі бігали навколо, шукаючи допомоги. Натомість Збишек вийшов із гурту Збишеків, щасливий до біса, і ледь не плескав у долоні. Він змінив потертий одяг на літній костюм, вимився і поголився. І він був здивований, побачивши Аніту.

– Що це ти такий розфуфирений? – зібрався з духом Юрек. – Розпродаж був чи що?

– Жарти летять низько, а на вас мені байдуже. – Він навіть не глянув на них. – Пане Марек, закрийте їх десь, тільки надійно. – Він вибачливо посміхнувся. – Я справді не очікував, що тато пошле вас обох.

Він втягнув носом повітря.

– Де довгі промови? – намагався виграти час Юрек. – Якісь майстерні плани? Басейн з крокодилами?

Збишек раптом зробився сумний.

– Ти справді вважаєш мене монстром. Я роблю свою справу і все. Я хотів інакше, в гармонії з батьком і світом, я б узяв навіть тих дурних Кокошку і Райтоха, яких так безжально викинули геть. До речі, знаєте для чого?

– Ні, – буркнув Юрек, – але ти, мабуть, нам розкажеш.

– Райтох задумав кооптувати своїх, а він же негідник найвищого ґатунку, від якого всі відвернулися. Дружина, діти, на колір, на вибір. Так він уявив, що приведе їх сюди, цієї ночі, хоч би силоміць, вони з’єднаються відкритою правдою і стануть чудово-медовою родинкою. Я навіть був готовий на це погодитися, але тато стояв осторонь. І тут почалося. Тато вирішив, що Зала повинна бути закритою.

– Я зовсім не здивований, – клацнув пальцями Юрек. – Що ви будете робити з правдою, коли дізнаєтеся її? Хльоснеш нею по дупі? Продаси?

– Я не така людина, і ніколи нею не був, – прокашлявся Збишек. – Уяви собі – ти виріс з великою мрією, скільки себе пам’ятаєш. По–перше, є чудові казки, в яких я замість Курочки Ряби зустрів Макса Берга. Потім притчі, невимушені читання, з часом все більш усвідомлені та серйозні, і нарешті – ти дістаєш докази. Предмети, знайдені в Залі. Персонажі з минулого. А потім той самий чоловік, який втягнув тебе у все це і розпалив цікавість, грюкає дверима і каже: "Немає і не буде". Дорогенький тато. Як би ти ставився до цього? Я хотів, щоб все йшло за планом. Ми повинні стояти тут з татом, Кокошкою, Смиком і всіма іншими.

– О, точно! Що на це Смик? – вкрадливо запитала Аніта.

– Смика в це не втягуй. Кожен несе свій хрест.

– Смик уже натягався, – Юрек косився на пана Маречека, який тримав пістолет не надто впевнено. – А цього двірника як ти збаламутив?

Збишек трохи зігнувся.

– Якщо хочеш знати, Смика мені шкода. Вийшло так, як вийшло, – мабуть щиро, сказав він. – Може, ми уникнемо нових жертв? Ви не будете втручатися, і я віддячу тобі за хвилю спокою.

В голові Юрека проклюнулася думка, куди Збисьо міг би свою подяку засунути. Він мовчав, розмірковуючи, що робити далі. Натомість пан Маречек відновив свою гордість, помахав пістолетом і під дулом повів їх до виходу. Вони вже були біля дверей, коли Збишек гукнув:

– Аніта залишається.

На вусатому обличчі пана Маречка промайнуло здивування.

– Але...

– Ну не в Залі ж, – махнув рукою Збишек. – Ну все, забирайтесь.

Він міцно схопив Аніту за зап’ястя і потягнув праворуч, де були службові кімнати, кабінети, склади, гримерки артистів. Він зв'язав їй руки стрічкою. Дівчина не протестувала, лише косилася на вихід. Натисне на гачок чи ні? Маречек не був схожий на того, хто буде стріляти. Але Аніта схилила голову й дозволила Збишеку відвести її.

– Знаєш що, – сказав через плече Юрек, – тобі могла б відкритися історія разом із Паном Богом. Але б ти хрін з цього зрозумів

***

Лише тепер Юрек, якого вели під дулом пістолета, зрозумів, що пан Маречек не брехав.

Зала говорила тисячею голосів.

Він чув, як пастухи скликали свою загублену отару, проповіді латинською мовою та спів лицарів, які готувались до бою. Ремісник лаяв ледачого підмайстра, хтось кричав по–німецьки, закохані шепотіли ніжні слова, у корчмі точилася суперечка про гроші – хтось щось позичив і не бажає віддавати. Над цими голосами вирізнялася мова партійного активіста, він гарчав у ніс, посилаючи наляканих слухачів. Чути було стукіт коліс по бруківці і хоробру пісню переможної Червоної Армії.

Пан Маречек повів Юрека до приміщення охоронців. Він був схожий на коня з шорами, який ходив роками вивченим шляхом. Юрек ішов усе швидше й швидше, не оглядаючись. Він уявив, що станеться, якщо він побіжить або розвернеться і вдарить по цій дурній морді. За вікнами, на лисих гілках, спали птахи, і це видовище втішало Юрека.

– Пан, часом, не пересолює? – запитав він.

Пан Маречек тицьнув йому пістолетом під ребра.

Місяць заглядав у віконце, ніби цікавився із-за хмари, що там божевільні на Одрі роблять. "Привіт, старий, – пробурмотів Юрек, – але ж я потрапив у халепу, чи не так?".

– Подумай над цим. Від таких речей не відмиєшся.

Пан Маречек дав Юреку ключі і наказав відчинити двері. На це знадобилося трохи часу. Юрек глянув у бік порожнього коридору, очікуючи спалахів, видимих ​​крізь кольорові вікна, хмар, що збираються над куполом, блискавок, що звиваються електричними котушками, і, нарешті, самого диявола, який прибуде на вечірку на колісниці, запряженій душами. Замість привидів він відчув задишку. Пан Маречек штовхнув Юрека на стілець і наказав йому скласти руки за спинкою. Він потягнувся по мотузку.

– Там висять камери. Ви подумали про це?

Пан Маречек щось буркнув. Він переклав пістолет у ліву руку.

– Начальнику ти мій золотенький, все я знаю. Камери, не камери , а ти ж з поліцейської дільниці п'ятами накивав, так мене, знову ж–таки, похвалять. І привалити тобі приємно, сволота.

Він зробив, як сказав, а потім підняв Юрека, що хрипів, назад на стілець. Пан Маречек увімкнув лампу на столі. Монітори були вимкнені. Але в кімнатці був ще хтось. Юрек не думав, що зможе посміхнутися в такій ситуації. Стіну підпирав незграбний охоронець родом із 1960–х років, в синьому халаті, натягнутому на великий живіт. Він чистив нігті складеним аркушем паперу.

– Вони побачать, як ти мене сюди затягнув, валянок скислий, – Юрек сплюнув кров’ю.

– Щоб ти знав, ти ж сам тут повозився, тепер камера лайно тільки бачить і ще менше записує.

Він стягнув Юрекові зап’ястки мотузкою. А тим часом на столі сидів пузатий охоронець із шиєю, як у динозавра. У військових штанах із бічними кишенями та в кітелі він був схожий на дезертира, який прикидається цивільним. З його шиї звисав золотий ланцюжок, на потилиці розцвіли червонуваті шишки, з–під густих брів визирали байдужі очі. Він схрестив руки на грудях і ритмічно погойдувався, мабуть, під якусь музику, яку чув лише він.

– І ти дозволив себе обманути. Що тобі сказав Збишек? Сенс історії пообіцяв? Навіщо тобі це, Марек?

– Замовкни.

– В тебе будуть клопоти.

– Замовкни, я за себе не ручаюся. Хто вдарив мене на очах у Святішого Отця? Ти що думаєш, що охоронець ідіот? Ти думаєш, у мене вдома книжок немає? Я не знаю, що відбувається? Фраєр з Берліна, інститут профукав, і розуму ні на гріш.

– Подумай над цим.

Пан Маречек закінчив мучитися над петлею. Мотузка сильно врізалася у Юрекові зап’ястки. Інший охоронець сидів біля вікна, напівпрозорий, у білому костюмі та чорній сорочці, ніби персонаж із фільму, знятого в той час, у якому він жив. Його чорне волосся було зачесане назад, вуса блискучі, з бутоньєрки стирчала хустка, і якби не руки, можна було б подумати, що це джентльмен, а не охоронець. Його пальці були, як у мавпи, волохаті й сильні, створені для того, щоб хапати за чуже горло. Він окинув поглядом вогні міста, комусь криво посміхнувся й почав вибирати тютюн із свого кисету.

– Я своє знаю.

– Та ну? – в голові Юрека почало щось світати. – То чому Смик загинув? Чому Збисьо перехитрив директора та інших? Тому що він хоче влаштувати вечірку лише для себе. Ви й справді вірите, ніби він вас впустить?

– Бухти собі на здоров’я.

– Ну, я й говорю. Він тебе, придурка, наєбе. Тобі пощастить, якщо ти доживеш до ранку, – сказав Юрек, а потім його вдарили рукояткою пістолету. Він впав з кріслом на стіну. Пан Маречек стояв над ним, важко дихаючи.

– Пиздиш.

– Додай подумки. Просто як два плюс два.

– Просто для виродка з Берліна.

– Бо тут, у Вроці, виродків вже немає?

На мить запала тиша. Маречек, втомлений зв’язуванням, розмовами, триманням пістолету та побиттям, жадібно ковтав повітря. Він засунув зброю за пояс, як чесний поліцейський на своїй останній місії перед відставкою. Підняв Юрека, поплескав його по плечу й пішов.

– Ти ідіот! Тобі вже хана! – бився і кричав Юрек. – Пане Марек, якби я знав, то перепрошую за Святого Отця, – у нього перехопило подих. – А Збись пана в дупі бачив!

Біля дверей стояв лакей у червоному сюртуку зі смужками чорного оксамиту. На ньому були білосніжні панчохи, начищені черевики, а з–під перуки визирало рідке волосся. Обличчя з рябинами здавалося м’яким, воно наче втиснулося в потилицю. Жирні прищі вкрили ніс і підборіддя. Тремтяча від сифілісу рука насилу тримала тростину. Дворецький зник, коли в дверях з’явився пан Маречек.

– В дупі, не в дупі. Але мені спало на думку, що я зв’язав тебе надто міцно.

Розділ 30

Якби Юрек звільнився раніше, він, мабуть, зумів би врятувати пана Маречека. Залишившись у темряві, він смикав пута, натягував їх, послаблював, навіть намагався потертися об краї стільця, перш ніж нарешті виявив, що вузол, який поперемінно тягнув і тиснув великим пальцем, нарешті почав слабшати. Хлопець звільнив руку, потер зап’ясток і відчув запаморочення. У нього боліли коліна, рана на передпліччі, мабуть, відкрилася – він відчував, як пов’язка повільно напитується кров'ю. Юрек хотів знайти щось для самозахисту, але тут були тільки банки. Він хотів тікати, але зміг лише кульгати. Охоронці навіть не здригнулися, відсунуті в давно минулий час. Сифілітик опустив голову, велетень із лисим черепом загасив цигарку.

Пан Маречек лежав навпроти сувенірного стенду, повернувши обличчя догори та підклавши руку під голову, ніби відпочиваючи і придивляючись, як ковзають по небу хмарки. Але скляні очі вже нічого не бачили, посеред грудної клітки була дірка, куди можна було просунути палець. Суха. Юрек схилився над тілом, він хотів знайти пістолет. Нічого не чіпай. Хлопець рухався далі вперед, все швидше й швидше, викидав перед собою здорову ногу, підтягував хвору, почув, як Збишек щось кричить у сутінках, під куполом, і тут же краєм ока побачив його: маленький силует, що стоїть серед руїн сцени, витягнувши руки вгору, до туманних фігур, що обертаються по колу. Там були лицарі й розбійники, дівчата й старі повії, єврейські купці, студенти й підручні. У Юрека було непереборне бажання втекти туди і забрати те, що йому належало, він мусив боротися сам із собою, ніби він був розділений, одна частина хотіла пізнати, а інша – знайти Аніту. Вихор над головою Збишека став ще густішим, рука стала ногою, а постаті оповив туман. Миготіли страшні обличчя, кружляв гарматний пил, летіло каміння з–під гусениць невидимих ​​танків.

Він поволікся ліворуч. Історія огорнула його повністю. У коридорі, серед пострілів і спалахів, прусські солдати штурмували фортецю, намагаючись прорватися через пошатковану стіну. У облягаючих одностроях з поганої тканини, штанях до литок і шкіряних чоботях вони були схожі на привидів. Солдати крутилися біля його ніг, один з них виліз і тут же вдарився, перескочив через нього, теж упав, через трупи своїх друзів, повернувши до Юрека своє налякане, напудрене обличчя, його очі витріщилися, ніби він бачив його крізь час і простір. Нещасний прийняв хлопця за примару, за наближення смерті.

У кімнаті графіків дикуни гналися за змученим мамонтом. Їх було близько двадцяти, напівголих, за винятком пов’язок на стегнах, вони були не вищими за сьогоднішніх дванадцятирічних дітей і встромляли загострені палиці у волохаті боки тварини. Мамонт, ослаблений втратою крові, хитався з кожним кроком, його хобот тремтів, мов мокрий шматок мотузки, він стрибнув і зарився в пилюку, прямо біля Юрекових ніг. Далі по коридору. Тут мусить бути недалеко, Збишек не вважав, ніби Маречек простить. Більше приміщення їдальні, хлопець навіть бачив довгі столи та кавомашини, з–поміж яких, ніби з картини, що ожила, висипалася біднота. Хлопчики босоніж і в дерев'яних сабо. Схудлі чоловіки у фартухах, старі, що спираються на палиці чи спини своїх синів, жінки в хустках, що закривають люті обличчя. Кожен із палицею та каменем. Вони рушили просто до Юрека, до чогось, що було приховано за його спиною, що тільки вони могли бачити. Вони здіймали кулаки й викрикували власну злість, поки не настала мить вагання, їхні очі примружилися, побачивши нову небезпеку, яку Юрек не бачив; купець із першого ряду помітив, що відбувається, але було вже пізно. Юрек міг поклястися, ніби чув відлуння пострілів, перший ряд розвалився, ніби їм відрізало ноги. Натовп миттєво розсіявся, залишивши позаду мертвих і вмираючих. Молода дівчина повзла, тягнучи ногу з розбитим коліном. Худий чоловік сидів, оглядаючи рану на животі, приклавши закривавлену руку до рота, здавалося, не вірячи тому, що з ним щойно сталося. Юрек утік.

Коридор перетворився на вулицю Швідницьку, ще стару, вимощену німецькою бруківкою. Багато квітів. З кам'яниць звисали цілі гірлянди, ними були прикрашені дерева та радісна дітвора. Зверху сипали квіткові пелюстки. Візники зупиняли коней, перехожі гальмували, бо в розкішній кареті їхав з непокритою головою сам імператор: його маленькі очі бігали по місту і людям, по незбагненним місцям і подіям. Промигнула і сама Зала, чи то раніш, чи то пізніше, в оточенні дам і вусатих міліціонерів. Шпиля ще не було, але ангел повернувся до воріт. Прийшла вода і все змила, несучи легкоозброєних воїнів, серед яких упав сліпий імператор Іоанн Люксембурзький. Монахи били себе в груди на монастирській вежі. Гусит перерізав горло пораненому лицареві. Навколо – Юрек уже біг далі – горіли книги, спалені і священиками, і простими людьми, і фашистами. Під ноги хлопця повзли язики полум'я.

Бухгалтерія зазнала іншого перетворення. Та сама кімната, тільки порожня, з голою лампою, що висить на шнурі, без меблів, крім трьох сундуків на замку під брудним вікном. Під цим вікном дивився на світ старий чоловік із зачесаним назад волоссям, сивими вусами і в пожмаканому костюмі. Макс Берґ тихо обернувся, дуже слабкий, очі його були каламутні, в руці він тримав кинджал із перламутровою ручкою.

Старий випробував лезо на зап’ясті. Глибоко.

Берг дивився на стіни. Він приклав сталеве лезо до шиї, його руки тремтіли, ніби він не був певен, але ж був. Юрек теж. Він зрозумів миттєво.

Ех, фраєр, так дозволити себе обманути.

Берґова рука стиснула рукоятку, готова вдарити. Ще й відкрив рота. Промовив слабко не своїм, але жіночим і прекрасно знайомим голосом:

– Юрусь...

Берг зник, сундуки зникли.

Аніта лежала під чорним письмовим столом.

***

Вони не обмінялися ні словом. У Юрека не було чим перерізати стрічку на зап’ястях дівчини, тому він безглуздо ходив, викидаючи з шухляд їх вміст. Ніж для паперу не надавався, скріпка також: нарешті затріщало скло. Вони потягнули один одного. Він її, вона його.

Ще метрів п’ятдесят, вони пролетять у двері, перестрибнуть через нещасного Маречка, якому, мабуть, справді не повезло, і опиняться надворі, далеко від вируючої історії та Збишека, що закликає вічність. Аніта встала і зупинилася, опираючись, Юрек мало не впав.

– Давай! – він закричав. – Зараз нам буде хана!

– НІ.

– Давай, кажу!

– Я не твоя власність!

Цього разу він одразу зрозумів. Дурна дівчина, а він, все ж таки, її зрозумів.

– Ти, мабуть, розлютилася! – хлопець навіть не думав відпускати.

– Як ти думаєш, навіщо я все це зробив! Чому я так далеко зайшов! Тобі наплювати, але я хочу знати!

Вона борсалася, марно. Дівчина кинулася на Юрека з кігтями, той схопив її за зап’ястя і ледве втримав. Її волосся прилипало до білої голови. Він відчув на собі гаряче дихання: Аніта дихала люттю.

– Відпусти!

– Він усіх обдурив!

– Про що, в біса, ти говориш?

Це завжди спрацьовує, Юрек отримав удар коліном у пах, зігнувся вдвічі, Аніта відскочила, він побіг за нею, намагаючись зловити.

– Берг!

Юрек наздогнав Аніту прямо біля входу, збив, і сам впав. Він отримав черевиком у щелепу, дівчина поправила прямо в чоло, спробувала підвестися, а він на ній повис.

– Припини! Я тебе вб'ю, сучий сину!

– Ошукав! – Юрек сплюнув кров’ю. – Я бачив. Пригадай собі. Що сказав Райтох! Напис у Смика! Смик знав, Смик це відкрив!

– Сама дізнаюся.

Юрек не очікував такого удару. Прямо між очима, спрямованого зверху. Юрек повис на Аніті.

– Не ти, – простогнав він.

– Ти милий, хороший хлопець, – прошипіла вона. – А зараз відпусти мене, або...

– Справа не в тому, щоб пізнати якийсь сенс! – вигукнув Юрек. – Це все димова завіса! Вони дозволили себе обманути, Дзєшинський та інші! Це, власне, Смик і знав! Я бачив...

– Відстань від мене!

– Берг зачарував Історію не для того, щоб хтось чогось там дізнався, йому було наплювати! Тут річ про нього! Про Макса Берга, – крикнув Юрек, а навколо кружляли тіні. – Він зачарував в Залі власне життя.

Аніта завмерла. Лише на мить. Досить було її повалити і притиснути колінами до землі. Вона смикала головою, і била Юрека ногою по спині. Він ніколи не бачив такого сердитого обличчя, рота, як відкрита рана, і таких гарячих очей.

– Слухай. Берг зачаровував історію в цих стінах, але також і своє власне життя. Він помер тут! Для цього він і приїхав. Він вигадав дурне товариство, обдурив його перспективою пізнання чогось там, тільки щоб ці ідіоти охороняли будівлю і щоб через сто років хтось сюди прийшов. Саме в цю хвилю. Хто завгодно.

– Відпусти! Я тебе вб’ю, чуєш, колись тобі доведеться відпустити, а тоді я тебе вб’ю.

Хлопець притис дівчину до землі.

– "Зараз" у світі і "Зараз" у Залі стають тим самим, – крикнув Юрек. – І дух Берга повертається з цих стін. Йому потрібне тіло, чуєш? Будь-яке тіло, щоб знову жити! Цей ідіот тут...

– Добре, добре. Говори.

– Що я маю ще сказати? Сталася афера, шахрайство. Вся ця байка з товариством, з прагнення Історії, вона ж до біса дешева, як недопалок у підворітті, про що ти думала, що ми думали? Ти розумієш? Збишек помиляється. Він пішов, збожеволів і незабаром стане посудиною для Берга. Ти підеш, у кожного з вас п'ятдесят відсотків шансів... Розумієш? Анітко, ти розумієш?

Дівчина трохи заспокоїлася і закрила очі, щоб показати, що так.

– Я задихаюся… – прошепотіла вона.

– Гаразд. – Він скотився з неї. Війська всіх часів замкнули коло навколо безмовного Збишка, жінки били місто і місили гній, м'язисті різники довгими ножами різали свиней, тут відбувалася і "Ніч довгих ножів", лицарі, селяни, табори біженців з 1945 року. – Добре, – повторив Юрек. – Що ми робимо з цим дурнем?

Йому не сподобався її погляд, але було трохи запізно. Аніта повторила старий номер: вона вже бігла до купола, а Юрек стискав свої яйця. Вона наближалась до входу, коли всередині щось змінилося. Танцюючі фігури, що розплутувалися, швидко зникали, тепер нагадуючи вицвілі на сонці перевідні картинки. З–поміж них, як король, що входить у натовп табору, вийшов чоловік п’ятиметрового зросту, одягнений лише в повзучі тіні. Його сиве волосся було зачесане назад, ніс гострий, вуса гострі та зовсім білі. Цього чоловіка Юрек пам’ятав вже з фотографій.

Аніта зупинилася, тримаючи руку на дверній ручці. Вона відступила на крок, перед Юреком. Приклала руку до рота.

Чоловік прямував прямо до Збишека, який не мав уявлення про те, що відбувається, і піднімав руки в бік згасаючих примар, що віддалялися. Хлопець стиснув кулак у безсилій люті, спробував схопити їх, але було вже пізно. Спочатку він помітив Юрека та Аніту, які стояли прямо перед колом чудес. Він з ревом, мов тварина, кинувся до них, і його погляд упав на напівпрозорого велетня, що стояв поряд. Вони чітко почули стогін. У ньому були і здивування, і страх перед незворотнім. Збишек весь трусився, відступив на крок, мабуть, зрозумів, що не втекти, і впав на коліна, точніше, хотів упасти. Величезні, але ніжні руки, пальці, гідні архітектора, схопили його й потрясли, примарне обличчя трохи схилилося, ніби перевіряючи, хто тут прийшов, хто відгукнувся на заклик. Збишек щось лепетав. Величезна постать знову струснула його, застромила палець йому в рот, Збишек бив ногами в повітрі. Його руки тріпотіли, наче хотіли злетіти.

Велетень відвів щелепу хлопця й обійняв його цілком, згорбився над ним, сплів йому руки, мов бліді мотузки. Збишек мало не зник у цій великій тіні, зникла й тінь, вона влилася в розтулені губи, посипалася по грудях і шиї, вусата голова почала розсипатися, а бабине літо волосся злетіло високо, аж до склепіння. На мить запала тиша, коли людина і привид повільно кружляли над залишками сцени. Западала темрява. Руки нагадували лише криві прути, тіло – папірець, роздутий Збишек. Його голова, як вітрило, хиталася, розірвана вітром століть. Він упав на спину, і все затихло.

Аніта спробувала підійти.

– Ще ні, – Юрек поклав руку їй на плече. Він міцно тримав, але не обіймав. Аніта повернулася до нього. За її спиною внутрішній простір Зали, темний і тихий, ніби там нічого не сталося.

– Я не знаю, що сказати.

Юрек тільки зітхнув, бо що ту ще можна балакати?

– Мене звати Аніта. Мене звати Аніта. Ісусе. Що я собі думала?

Хлопець не чув жалю в її голосі. Тільки розчарування.

– Пішли.

Юрек йшов, як качка, присвічуючи запальничкою. Аніта намагалася допомогти, дозволяла йому обіпертися на її плече. Він махнув рукою, ні в якому разі, я ж хлопець, так? Чим далі, тим темніше. Десь, з боку сцени, почулося шаркання. Хтось підіймався на ноги. Вони на мить зупинилися, ледве помітні. Аніта пригорнула Юрека до себе і щось прошепотіла, але він не зрозумів її слів.

Збишек, чоловік, який раніше був Збишеком, стояв під обгорілим стовпом, заплутавшись у поліцейській стрічці. У нього були очі сліпого, але він рухався до них, час від часу спотикаючись, з опущеною щелепою та похиливши голову. Він зупинився, коли побачив їх. Вони ж ледь бачили його в тьмяному світлі, але думали, що до нього повернувся зір. Він зробив ще один хиткий крок і впав на обличчя. За мить вони опинилися біля нього. Хлопець жив.

– Спокійно, – сказала Аніта зовсім не спокійно. – Ми витягнемо вас звідси.

Юрек ризикнув.

– Was willst du hier?[31]

Збишек кліпав очима. Він самостійно сів. Потім схилив голову.

– Was ich hier mache?[32] – запитав він.

***

Берг невпевнено йшов поміж ними, відкидаючи руки допомоги й вивчаючи своє нове тіло, наче шукав собі місця, випробовуючи силу м’язів і прислухаючись до серцебиття. Він раз у раз зупинявся, притулившись до стіни Зали, ніби черпав із неї життєву силу. Аніта запитально подивилася на Юрека – що будемо робити? Той лише знизав плечима у відповідь. Та нічого. Дивні речі відбуваються у світі. Вони вже це знали.

Вони пустили Берга вперед. У того відновилася рухливість, він ходив не так, як Збишек, рівно і впевнено, як стипендіат, що впевнено прямує до заслуженої нагороди. Юрек був здивований, коли відчув долоню Аніти на своїй руці. Її теплий подих. Йому потрібен був перепочинок, і хоча він знав, що ця дівчина прийшла не без причини, сьогодні вранці він шукатиме її в ній. Цього світанку ніхто не помре, і якщо чиєсь серце зупиниться, то десь далеко від ліжка. Вони будуть лежати до обіду, пити каву і замовлять китайську їжу, яку повільно їстимуть перед телевізором. Потім він піде перевірити, чи стоїть ще гуртожиток, чи є там його речі і чи не встановили для нього там чарівним чином туалет. Вони зустрінуться за день, може, за два, повечеряють і знову ляжуть спати, буде обід, сніданок у перерві між великою невідомістю, і нарешті телефон замовкне. Він виїде. Або Аніта. Саме так, власне, і станеться, але він не відчував жалю з цієї причини.

Вони залишили будівлю Зали. Берг ніби налякався відкритого простору. Він зупинився, піднявши руку в захисному жесті. Дивився на шпиль, якого не знав. І не міг знати. Він похитнувся. Юрек з Анітою підтримали його. В очах Берга збентеження змішалося з вдячністю. Він зашипів і спробував піти сам. Далеко не зайшов. Схопився за Юрека, а той, який і сам ледве ходив, потягнув його за собою. Біля машини Макс Берг завмер і відмовився заходити всередину.

– Es wird dir nichts passieren, – сперечався Юрек. – Du hast sie schon gesehen[33].

– Sie waren aber anders[34]. – прошепотів він. – Alles ist anders und doch gleich[35].

Вони посадили Берга на заднє сидіння. Поруч Аніта тримала його за мокру руку. Її очі були абсолютно нейтральними. Юрек, який не мав водійських прав і був за кермом багато років тому, відчуваючи, що голова не зовсім варить, повернув ключі.. Вони якось рушили, і їхали досить мляво, тому що Берг бив руками і верещав, коли машина почала набирати швидкість. Куди ми йдемо, запитав себе Юрек. Куди я їду, – теж собі відповів, – я везу столітнього архітектора в нетверезому стані, а якщо мене спіймають, то я сяду за їзду без прав. Втеча з лікарні. Життя.

Вони тягнулися з швидкістю підводи, близько до узбіччя. Вони їхали повз тусовщиків, які повертались додому. Їхні костюми, їхні банки з напоями, їхні електронні сигарети. Вроцлав спалахнув у небо мільйонами вогнів, повз них пронеслося таксі, а Берг згорбився на сидінні, прикриваючи очі передпліччям дівчини. Ряди дерев, вирізані із житлових масивів. Сяючі реклами. Могутні культуристи з білими собаками на ланцюгах.

На висоті Сольного майдану Макс Берг почав кричати голосніше, ніж раніше. Він чіплявся за вікно, як людина, яку силоміць вивозять із рідного дому. Поглинав Вроцлав. Тупотів ногами, ляскав руками й раптом замовк, ніби засоромлений своєю поведінкою.

– Halten wir an! Kann das Ding stehen bleiben?[36]

Юрек проїхав повз автобусну зупинку. Ліворуч – довоєнні кам’яниці, яким несприятлива історія додала трохи сірості епохи ПНР. Там були веселі вивіски хостелів, реклама фінансових послуг, дешевої їжі, ще чогось. Праворуч скляна офісна будівля і дорога прямо на Ринок. Берг уже збирався підвестися, коли побачив себе (обличчя Збишека) у дзеркалі з боку водія. На мить він втратив контроль над собою. Хитаючись, нахилився вперед і торкнувся своїх повік і щік, ніби хотів їх подряпати, щоб побачити себе старим. Рішучим рухом він пригладив волосся, звів лопатки й вийшов з машини. З іншого боку стояла чорна "тойота".

– Welches Wunder hält die Welt noch zusammen? – запитав Берг. – Ihr halbnackten Menschen... warum seid ihr nicht untergegangen?[37]

– Das ist nicht so einfach, – відповів Юрек, викликаючи посмішку Берга. – Wir schlagen uns irgendwie durch[38].

– А wo ist Gott?[39]

Юрек відповів знизанням плечима.

– Hat Gott die Menschen verlassen? – запитав Макс Берг тремтячим голосом. – Oder nur mich[40]?

– Ich habe keine Ahnung. – розвів руками Юрек. – Vielleicht gibt es ihn irgendwo, vielleicht auch nicht[41].

– Dann muss ich ihn ja suchen[42].

Берг поклав руку на плече Юрека в сором’язливому жесті вдячності. І пішов вперед.

Спочатку він ледь йшов. Через колії, у бік старого міста, між вітринами, повними сучасних скарбів, захищених броньованим склом, поміж пунктів обміну валюти, шикарних банкоматів, біля воріт, з яких б'є припаленою марихою, повз людей, що диміли синтетичними цигарками, у бік пастельних багатоквартирних будинків, кришталевих фонтанів, у бік підвалів, де пульсуюча музика намагалася гармоніювати з ритмом сердець останніх танцюристів. На виїзді з вулиці Ставової він завмер і похитнувся, наче від серцевого нападу. Юрек і Аніта були відразу за ним.

– Mein Gott… – прошепотів він. – Ist das wirklich meine Stadt[43]?

– Так, – відповів Юрек польською, – Ваше.

Він стежив за силуетом, що зникав серед вогнів. Крок Макса Берга набирав впевненості. Він кинув погляд на табуни молоді, що пливли з боку барвистого фаст фуду. Один із них, хлопець у капюшоні, мало не протаранив його. Макс Берг просто зігнувся й відштовхнув його рішучим рухом, який можна побачити лише у старих. Молодий відскочив, упустивши свою колу, вилаявся і зник.

З чорної "тойоти" вийшли дві знайомі постаті. Райтох, що спирався на тростину, і випрямлений Кокошка. Берг уже доходив до перехрестя, і вони пішли за ним, як пацюки за ватажком стада, як слухняні ченці за хрестом. Юрек сховався в ніші.

Він хотів запитати Аніту, що далі, але дівчини вже не було.

Велика подяка Марченко Людмилі за редагування

Жовтень 2023