Сутінки

Розділ 18 Полювання

Один по одному на відстані дюжини метрів вигулькнули вони з-під лісового покрову. Перший у ланцюжку відразу відступив назад, щоб дати дорогу іншому. Судячи з його поведінки, було чітко зрозуміло, що той — високий, темночубий — і є ватажком зграї. Третя — жінка; на такій віддалі я бачила тільки її вбивчо-руде волосся.

Вони зімкнули ряди й обережно рушили до Едвардової родини, демонструючи природну повагу прайду хижаків, що наштовхнувся на незнайому групу представників свого виду.

Коли вони наблизилися, я побачила, наскільки вони відрізняються від Калленів. У ході було щось котяче — здавалося, от-от припадуть до землі, щоб за мить стрибнути на жертву. На них був звичайний туристичний одяг — джинси, прості сорочки з цупкої водонепроникної тканини. Втім, їхні лахи мали поношений, пошарпаний вигляд, всі були босі. У чоловіків короткі стрижки, а в жовтогарячому волоссі жінки повно листя, галузочок із дерев.

Меткі очі гостей швидко зауважили бездоганну, сповнену гідності поставу Карлайла, котрий сторожко виступив наперед, щоб їх зустріти. Еммет і Джаспер йшли обабіч на крок позаду. Хоча я не помітила, щоб вони перекинулися й словом, обидва випросталися, набули парадної осанки.

Найперший чоловік, понад усякий сумнів, був найвродливіший; усупереч звичній для вампіра блідості, його шкіра відливала оливковою барвою, чорне волосся сяяло. Статуру він мав середню, мускулясту, але до Еммета йому було далеко. Він невимушено всміхнувся, спалахнувши сліпучо-білими зубами.

Жінка на вигляд була дикуватіша, вона без упину перебігала поглядом від чоловіків попереду неї — до розосередженого клану, що обступив мене; її скуйовджене волосся тріпотіло на легенькому вітерцеві. Вона невимовно нагадувала представницю родини котячих. Другий чоловік ненав’язливо тупцював позаду, він був худіший за ватажка, русяве волосся та правильні риси важко було описати. Абсолютно нерухомі очі, втім, дивним чином здавалися найпроникливішими.

Очі у них також були інші. Не золотаві чи чорні, як я могла б очікувати, а насиченого темно-червоного кольору, тривожні та зловісні.

Темноволосий чоловік, досі посміхаючись, зробив крок назустріч Карлайлові.

— Нам здалося, ми почули гру, — невимушено сказав він із ледь відчутним французьким акцентом. — Я — Лоран, а це Вікторія та Джеймс, — жестом указав він на вампірів позаду.

— Я — Карлайл. Це моя родина: Еммет і Джаспер, Есме та Аліса, Едвард і Белла, — він називав нас по двоє, навмисне не привертаючи ні до кого особливої уваги. Почувши своє ім’я, я отетеріла.

— У вас знайдеться місце для кількох гравців? — товариськи поцікавився Лоран.

Карлайл відповів не менш дружнім тоном.

— Та ми, власне, якраз закінчуємо. Але, звісно, наступного разу ласкаво просимо. Ви довго плануєте залишитися у цій місцевості?

— Чесно кажучи, ми прямували на північ, та нам стало цікаво, хто є поблизу. Ми давно не натрапляли на наших.

— Так, регіон зазвичай порожній, не рахуючи нас та випадкових гостей як ви.

Напружена атмосфера поступово розрядилася до звичної розмови; я здогадалася, що Джаспер використовував свій особливий дар, щоб тримати ситуацію під контролем.

— На яких територіях ви полюєте? — між іншим поцікавився Лоран.

Карлайл не звернув уваги на припущення, що крилося за запитанням.

— Олімпійські гори тут, час від часу мандруємо уздовж берегових хребтів. Неподалік розташоване наше постійне місце проживання. На півночі мешкають Деналі — ще один клан на кшталт нашого.

Лоран ледь помітно похитнувся на п’ятках.

— Постійне місце проживання? Як вам вдається? — у голосі прозвучала непідробна цікавість.

— Чому б вам не завітати до нас додому, де ми зможемо поговорити у зручних умовах? — запросив Карлайл. — Це досить довга історія.

Почувши слово «дім», Джеймс і Вікторія обмінялися здивованими поглядами, Лоран краще володів обличчям.

— Звучить дуже цікаво і гостинно, — доброзичливо всміхнувся він. — Ми прополювали всю дорогу від Онтаріо й не мали нагоди причепуритися.

Схоже, він оцінив вишуканий вигляд Карлайла.

— Будь ласка, не ображайтесь, та ми будемо дуже вдячні, якщо ви утримаєтеся від полювання у нашому районі. Ви розумієте, ми маємо не привертати зайвої уваги.

— Звичайно, — кивнув Лоран. — Звісно, ми не будемо вдиратися на вашу територію. Тим паче, ми трохи перекусили біля Сієтла, — розсміявся він. Холодок поповз у мене по хребту.

— Якщо ви не проти пробігтися з нами, ми покажемо вам дорогу. Еммете, Алісо, можете піти з Едвардом і Беллою по джип, — додав він ніби між іншим.

Поки Карлайл говорив, три речі відбулися, здається, одночасно. Легенький вітерець підхопив моє волосся, Едвард заціпенів, другий вампір, Джеймс, раптом різко закрутив головою, пильно оглядаючи мене, його ніздрі роздулися.

Джеймс похитуючись ступив крок уперед, схиляючись до землі, решта нерухомо завмерли. Едвард вишкірив зуби, займаючи захисну стійку, з його горлянки вихопився дикий рик. Зовсім не такий, як ті грайливі звуки сьогодні вранці, — це було найзагрозливіше гарчання, яке я в житті чула. Я захолола від маківки до п’ят.

— Що це? — відкрито вигукнув Лоран, не втримавши здивування. Ні Джеймс, ні Едвард не змінили агресивних поз. Джеймс зробив невеликий обманний випад у бік Едварда, той ухилився у відповідь.

— Вона з нами, — різка Карлайлова відсіч спрямована була на Джеймса. Схоже, Лоран не так чітко, як Джеймс, відчув мій запах, та наразі на його обличчі прокльовувалося розуміння.

— Ви привели закуску? — запитав він, недовірливо витріщаючись та мимоволі роблячи крок уперед.

Едвард заричав лютіше, агресивніше, губи високо піднялися над сяючими оголеними зубами. Лоран відступив.

— Я сказав, вона з нами, — твердо виправив Карлайл.

— Вона ж людина, — запротестував Лоран. У голосі не було ворожості, лише здивування.

— Так, — складно було не помітити Еммета, що стоїть біля Карлайла, не зводячи очей із Джеймса. Той повільно випростався, втім, ні на мить не перестаючи поїдати мене поглядом, ніздрі досі були розширені. Едвард завмер переді мною, напружений як лев.

Коли Лоран заговорив, його тон виявився заспокійливим — він намагався розрядити несподівано ворожу атмосферу.

— Гадаю, нам треба багато дізнатися одне про одного.

— Справді, — стримано відповів Карлайл.

— Ми б хотіли прийняти ваше запрошення, — його очі блимнули на мене, потім назад на Карлайла. — Звичайно, ми не скривдимо людської дівчини. Як я сказав, ми не полюватимемо на вашій території.

Джеймс недовірливо й розлючено зиркнув на Лорана, обмінявся швидким поглядом з Вікторією, чиї очі досі нетерпляче перебігали від обличчя до обличчя.

Перш ніж заговорити, Карлайл якусь мить вивчав щирий вираз Лорана.

— Ми проведемо вас. Джаспере, Розаліє, Есме? — покликав він. Каллени зібралися докупи, затулили мене, ставши поруч. За мить Аліса опинилася біля мене, Еммет повільно задкував до нас, не зводячи очей із Джеймса.

— Ходімо, Белло, — тихо й безрадісно пролунав Едвардів голос.

Під час розмови я стояла нерухомо, заціпенівши від жаху. Едвардові довелося схопити мене за лікоть і різко потягнути, щоб вивести з трансу. Аліса й Еммет трималися поблизу, затуляючи мене. Я перечіплюючись пленталася поруч з Едвардом, прибита жахом. Не чула, чи інші теж залишили поле. Ми рухалися з людською швидкістю в напрямку лісу; Едвардове нетерпіння відчувалося майже фізично.

Щойно ми заховалися за деревами, Едвард, не зупиняючись, закинув мене на спину. Я вчепилась якнайміцніше, він побіг, Аліса й Еммет вчинили аналогічно. Я не підводила голови, та розширені від переляку очі відмовлялись заплющуватися. Ми привидами мчали крізь темний ліс. На пожвавлення, що раніше завжди переповнювало Едварда під час бігу, не було й натяку, натомість з’явилася лють, що підганяла його й змушувала рухатися чимшвидше. Навіть зі мною за плечима Едвард залишив родичів далеко позаду.

Ми дісталися джипа неймовірно швидко, Едвард, майже не сповільнюючись, закинув мене на заднє сидіння.

— Пристебни Беллу, — наказав Еммету, коли той прослизнув усередину.

Аліса впала на переднє сидіння, Едвард заводив двигун. Той із ревом прокинувся до життя, ми розвернулися на звивистій дорозі.

Едвард прогарчав щось зашвидко для мого розуміння, щось дуже схоже на лайку.

Цього разу трясло ще гірше, темрява довкола додавала подорожі моторошності. Еммет і Аліса вдивлялись у вікна.

Ми вилетіли на шосе, швидкість зросла, та я хоч могла тепер краще бачити, куди ми їдемо. Ми прямували на південь, подалі від Форкса.

— Куди ми їдемо? — запитала я. Ніхто не відповів. Ніхто навіть не глянув на мене.

— Чорт забирай, Едварде! Куди ти мене везеш?

— Ми повинні вивезти тебе звідси… забрати далеко… негайно.

Він не обернувся, очі прикипіли до дороги. Спідометр показував 105 миль на годину.

— Повертай назад! Ти мав відвезти мене додому! — заволала я і заходилася люто відстібати ідіотські ремені.

— Еммете, — похмуро сказав Едвард. Сталева Емметова хватка скувала мої руки.

— Ні! Едварде! Ти не можеш так вчинити!

— Я повинен, Белло, тому, будь ласка, посидь тихо.

— Нізащо! Ти маєш відвезти мене назад, інакше Чарлі зателефонує до ФБР! По твою родину прийдуть — по Карлайла, по Есме! Їм доведеться поїхати з міста, постійно переховуватися!

— Белло, заспокойся, — холодно сказав Едвард. — Ми знаємо, що це таке.

— Тільки не через мене, ні, ти цього не зробиш! Ти не зруйнуєш свого життя через мене! — оскаженіло й цілком безрезультатно борсалась я.

Тут уперше заговорила Аліса.

— Едварде, з’їдь на узбіччя. Він злісно зиркнув на неї і піддав газу.

— Едварде, давай просто обговоримо ситуацію.

— Ти не розумієш! — незадоволено заревів він. Ніколи раніше я не чула, щоб він говорив так голосно; в обмеженому просторі джипа його голос оглушував. Стрілка спідометра наблизилася по позначки сто п’ятнадцять.

— Він мисливець, Алісо, невже ти не бачила? Він мисливець, той, хто йде по сліду!

Я відчула, як поруч заціпенів Еммет; хотіла б я знати, чому він так відреагував на це слово. Для них трьох воно означало щось більше, ніж для мене. Я прагнула зрозуміти, та не мала нагоди запитати.

— З’їдь на узбіччя, Едварде, — Аліса говорила розважливо, та в її тоні чулися владні нотки, яких я не помічала раніше.

Стрілка спідометра перетнула позначку сто двадцять.

— Давай, Едварде.

— Послухай, Алісо. Я прочитав його думки. Вистежувати жертву — його пристрасть, його нав’язлива ідея. Алісо, він хоче Беллу, конкретно її. Він вийде на полювання вже цієї ночі.

— Він не знає де… Едвард перебив її.

— Як ти гадаєш, багато часу знадобиться йому, щоб уловити в місті запах? Він усе спланував, перш ніж Лоран встигнув розтулити рота.

Я мало не задихнулася, бо знала, куди приведе мій запах!

— Чарлі! Ви не можете залишити його там! — замолотила я по ременях.

— Вона має рацію, — сказала Аліса. Ми трошки скинули швидкість.

— Давай принаймні розглянемо можливі варіанти, — переконувала Аліса.

Джип пригальмував, цього разу помітніше, потім ми різко, під вищання коліс, зупинилися на узбіччі траси. Я гойднулася вперед, вдарилася об ремені й гепнулася назад на сидіння.

— Немає ніяких варіантів, — прошипів Едвард.

— Я не покину Чарлі! — заверещала я. Він повністю проігнорував мене.

— Ми повинні відвезти її назад, — нарешті подав голос Еммет.

— Ні! — невблаганно відповів Едвард.

— Він ніщо проти нас, Едварде. Він не зможе її торкнутися.

— Він чекатиме. Еммет посміхнувся.

— Я теж умію чекати.

— Ти не бачив — ти не розумієш. Якщо він вийде на полювання, його не зупиниш. Нам доведеться його вбити.

Здається, Еммет не мав нічого проти такого розвитку подій.

— Варіант.

— А жінка! Вони разом. Якщо дійде до бійки, до них приєднається ватажок.

— Нас достатньо.

— Є ще один варіант, — тихо сказала Аліса.

Едвард оскаженіло повернувся до неї, голос його нагадував розлючене ревіння.

— Іншого — варіанту — немає!!!

Ми з Емметом отетеріло втупилися в нього, та Аліса, схоже, не здивувалася. Тиша затягнулася на довгу хвилину, Едвард з Алісою гралися у «хто кого передивиться». Я перервала їх.

— Хто-небудь хоче вислухати мій план?

— Ні! — загарчав Едвард. Аліса глипнула на нього, нарешті розсердившись.

— Послухайте! — благала я. — Ви відвозите мене назад…

— Ні! — перебив він. Я уважно глянула на нього і вела далі.

— Ви відвозите мене назад. Я кажу татові, що хочу повернутися додому у Фенікс. Складаю валізи. Ми чекаємо, коли мисливець з’явиться поблизу, тоді втікаємо. Він переслідує нас і залишає Чарлі у спокої. Чарлі не спустить ФБР на вашу родину, а ви зможете відвезти мене в будь-яке кляте місце, в яке захочете.

Всі троє приголомшено витріщилися на мене.

— Ідея справді непогана, — Еммет був так здивований, що аж образливо.

— Це може спрацювати. До того ж ми не можемо залишити Беллиного батька беззахисним. Ти знаєш, — сказала Аліса.

Всі поглянули на Едварда.

— Занадто небезпечно — я не хочу, щоб мисливець опинився в радіусі ста миль від неї.

Еммет був надзвичайно впевненим.

— Едварде, він не пройде повз нас. Аліса замислилася на хвильку.

— Я не бачу, щоб він нападав. Він чекатиме, коли ми залишимо її саму.

— Я вимагаю, щоб мене відвезли додому, — я силкувалась говорити категорично.

Едвард притиснув пальці до скронь, заплющив очі.

— Будь ласка! — сказала я тихіше. Він не підвів очей. Коли заговорив, голос здавався вицвілим.

— Ми їдемо сьогодні вночі, незалежно від того, спостерігатиме мисливець чи ні. Ти скажеш Чарлі, що не витримаєш у Форксі й хвилини. Вигадаєш якусь переконливу історію. Спакуєш перше, що потрапить тобі до рук, і сядеш у пікап. Мені байдуже, що тобі казатиме батько. Маєш п’ятнадцять хвилин. Ти мене чуєш? П’ятнадцять хвилин із тої миті, коли ти ступиш на поріг.

Джип загуркотів, Едвард розвернув його, завищали шини. Стрілка на спідометрі рвучко поповзла вгору.

— Еммете? — гукнула я, вказуючи поглядом на руки.

— Ой, вибач, — звільнив він мене.

На кілька хвилин запанувала тиша, яку перебивало хіба що ревіння двигуна. Потім заговорив Едвард.

— Усе буде так. Коли ми дістанемося будинку, якщо там не буде мисливця, я проведу Беллу до дверей. У неї буде п’ятнадцять хвилин, — пильно поглянув він на мене у дзеркало заднього огляду. — Еммете, на тобі зовнішній периметр будинку. Алісо, займешся пікапом. Я залишатимуся в будинку, доки там буде Белла. Потому як вона вийде, ви двоє відженете джип додому і розповісте все Карлайлові.

— Нізащо, — втрутився Еммет. — Я з тобою.

— Подумай іще раз, Еммете. Я не знаю, як надовго доведеться поїхати.

— Доки ми не знаємо, як далеко це зайде, я з тобою. Едвард зітхнув.

— Якщо мисливець уже на місці, — похмуро продовжив він, — ми їдемо далі.

— Ми дістанемося туди першими, — переконано сказала Аліса.

Здається, Едвард їй повірив. Якою б не була причина їхньої незгоди, зараз він не сумнівався у сестрі.

— Що робитимемо з джипом? — запитала вона. У його голосі забриніли гострі нотки.

— Ти відженеш його додому.

— Ні, не віджену, — спокійно відповіла вона. Він знову нерозбірливо лайнувся.

— Ми всі не вліземо у пікап, — прошепотіла я. Схоже, Едвард не почув мене.

— Я гадаю, вам варто дозволити мені поїхати самій, — сказала я тихіше.

Тепер він почув.

— Белло, будь ласка, зроби, як я кажу, хоча б одного разу, — відповів він крізь зціплені зуби.

— Послухай, Чарлі не імбецил, — запротестувала я. — Якщо завтра тебе не буде в місті, він щось запідозрить.

— Це справи не стосується. Ми переконаємося, що він у безпеці, решта не має значення.

— А як щодо мисливця? Він помітив твою поведінку сьогодні ввечері. Він подумає, що ти зі мною, де б ти не був.

Еммет недовірливо поглянув на мене, знову образивши своїм подивом.

— Едварде, послухай її, — порадив він. — Гадаю, вона має рацію.

— Так і є, — погодилась Аліса.

— Я не можу піти на це, — крижаним голосом відказав Едвард.

— Еммет також повинен залишитися, — вела далі я. — Я впевнена, Джеймс не міг його не помітити.

— Що? — накинувся на мене Еммет.

— Для Джеймса буде гірше, якщо ти залишишся, — погодилась Аліса.

Едвард недовірливо витріщився на неї.

— Ти гадаєш, я маю дозволити Беллі поїхати самій?

— Звісно, ні, — сказала Аліса. — Її повеземо ми з Джаспером.

— Я не можу піти на це, — повторив Едвард, та цього разу в голосі забриніли ознаки поразки. Він поглянув на речі з логічного боку.

Я спробувала говорити переконливо.

— Потусуйся тут тиждень… — побачивши у дзеркалі вираз його обличчя, я виправилася, — кілька днів. Нехай Чарлі побачить, що ти не викрадав мене, заплутай Джеймса, спрямуй його у хибному напрямку. Переконайся, що він насправді загубив мій слід, і приїзди до мене. Звісно, спочатку ти поїздиш кругами, а потім Аліса та Джаспер зможуть повернутися додому.

Я побачила, що він усерйоз починає розглядати пропозицію.

— Приїзди куди?

— У Фенікс. Куди ж іще.

— Ні! Він збагне, що ти поїхала саме туди, — нетерпляче сказав Едвард.

— Це ж очевидно: ти зробиш так, що все скидатиметься на хитрий маневр. Джеймс знатиме, що ми знаємо, що він слухає. Він ніколи не повірить, ніби я насправді вирушаю туди, куди кажу, що їду.

— А вона — диявольська штучка, — хихотнув Еммет.

— Що коли твій план не спрацює?

— Населення Фенікса складає кілька мільйонів, — повідомила я.

— Не так важко знайти телефонний довідник.

— Я поїду не додому.

— Невже? — зацікавився він із небезпечною ноткою у голосі.

— Я досить доросла, щоб зняти квартиру чи номер у готелі.

— Едварде, ми будемо з нею, — нагадала Аліса.

— І що ти збираєшся робити у Феніксі? — в’їдливо поцікавився він.

— Сидіти в хаті.

— Взагалі план мені подобається.

Понад усякий сумнів, Еммет міркував, як би краще притиснути Джеймса.

— Еммете, стули пельку.

— Дивися, якщо ми спробуємо вколошкати Джеймса, поки Белла перебуває поблизу, існує набагато більша можливість, що хтось постраждає — вона, наприклад, чи ти, коли намагатимешся її захистити. А якщо ж у нас будуть розв’язані руки… — не договорив Еммет, радісно вишкірившись. Я не помилилася.

Джип повільно повз по дорозі, ми в’їздили в місто. Незважаючи на хоробрі теревені, я відчувала, що волоссячко на руках стоїть дибки. Думала про Чарлі, котрий зараз сидить удома сам, і намагалася бути мужньою.

— Белло, — м’яко сказав Едвард. Аліса та Еммет втупилися за вікно. — Якщо ти дозволиш, щоб із тобою щось трапилося — будь-що, — я вважатиму тебе особисто відповідальною за це. Ти зрозуміла?

— Так, — хапнула я ротом повітря. Він повернувся до Аліси.

— Джаспер упорається?

— Повір у нього, Едварде. Він чудово тримався останнім часом — відмінно, враховуючи все.

— А ти впораєшся? — запитав він.

Мініатюрна граційна Аліса скривила губки у жахливій гримасі й розтулила їх із гортанним риком, що змусив мене злякано втиснутися в сидіння.

Едвард усміхнувся до неї.

— Але тримай свою думку при собі, — ні з того ні з сього пробурмотів він.