Сутінки

Розділ 10 Допити

Вранці я відчайдушно сперечалася з тою половиною себе, котра свято вірила, наче вчорашній день — лише сон. На її боці — логіка і здоровий глузд. Як за рятівну соломинку, я хапалася за те, що аж ніяк не могла вигадати — запах, наприклад. Можу заприсягтися, створити такий аромат моя уява не здатна.

За вікном у напівтемряві стелився туман. Ідеальний день. Жодної причини не приходити до школи. Я вдяглася у теплий одяг, пам’ятаючи, що куртки у мене немає. Зайвий доказ реальності вчорашніх подій.

Коли я спустилася вниз, Чарлі вже поїхав на роботу — я проспала довше, ніж гадала. За три прийоми я проковтнула солодку вівсянку з горіхами та родзинками, запила молоком просто з пакета і помчала до вхідних дверей. Сподіваюся, дощ не вперіщить щосили, перш ніж я перетнуся із Джесикою.

Надворі стояв надзвичайно густий туман; здавалося, повітря перетворилося на молочно-білий океан. Імла крижаними пальцями хапала за голу шкіру обличчя та шиї. Швидше б опинитися у теплій кабіні пікапа! Через густу пелену туману, заледве зробивши десяток кроків по під’їзній доріжці, я помітила авто. Сріблясте «вольво». Серце ледве не вистрибнуло з грудей — зупинилося на мить, потім забилося з подвійною силою.

Я не зауважила, звідки Едвард виник, та ось він переді мною, відчиняє двері.

— Не проти, якщо я підкину тебе сьогодні? — запитав він, тішачись із мого виразу. Знову він захопив мене зненацька. Пропозиції бракувало категоричності. Я насправді мала право вибору — цілком могла відмовитися, він частково сподівався на це. Марна надія.

— Звичайно, не проти, спасибі, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно. Тільки-но я сіла у теплу машину, помітила, що бежева куртка висить на підголівнику пасажирського сидіння. Дверцята зачинилися; не встигла я оком кліпнути, як Едвард уже сидів поруч, запускаючи двигун.

— Я захопив куртку спеціально для тебе. Не хочу, щоб ти захворіла абощо, — запопадливо сказав він. Я зауважила, що на ньому не було куртки, лише легенька в’язана сіра сорочка із трикутним викотом і довгими рукавами. Тканина щільно облягала досконалий мускулястий торс. Величезне спасибі його обличчю, що не дає мені витріщатися на тіло.

— Я не така ніжна, — сказала я, кладучи куртку на коліна і просовуючи руки у задовгі рукави. Мені не терпілося переконатися, чи справді куртка пахне так, як здалося вчора. Ні, навіть краще.

— Хіба? — тихо заперечив він. Я не зрозуміла, сказав він це мені чи собі.

Ми їхали спеленаними туманом вулицями, ми мчали й почувалися ніяково. Принаймні я. Вчора ввечері мури між нами зникли. Майже всі. Я не знала, чи можемо ми бути відвертими сьогодні, тому вважала за краще тримати язика за зубами. Чекала, поки заговорить він.

Едвард обернувся до мене, на вустах грала самовдоволена посмішка.

— Як — сьогодні ти не засипатимеш мене запитаннями?

— Тебе хвилюють мої запитання? — полегшено зітхнула я.

— Не так сильно, як твоя реакція на мої відповіді, — схоже, він жартував, утім — хто його знає.

Я насупилася.

— Я реагую неправильно?

— В тім і біда. Ти сприймаєш усе неприродно спокійно. Що змушує мене гадати, щó ти насправді думаєш.

— Я завжди кажу те, що думаю.

— Після попереднього редагування, — звинуватив він.

— Ну, зовсім трішки.

— Достатньо, щоб зводити мене з глузду.

— Ти не захочеш це слухати, — промимрила я майже пошепки. Щойно слова злетіли з вуст, я про них пошкодувала. Печаль у голосі була ледве чутна, залишалося сподіватися, що Едвард її не помітив.

Він не сказав нічого. Цікаво, зіпсувала я йому настрій чи ні? Коли ми заїжджали на шкільну стоянку, його обличчя нагадувало згорнену книгу. Раптом мене осяяло.

— Де твої родичі? — запитала я. Не те щоб я не раділа можливості побути з ним наодинці, але вони зазвичай їздять разом.

— Їх підкинула Розалія, — знизав він плечима, припарковуючись поруч із блискучим червоним красенем із відкинутим верхом. — Претензійні колеса, правда?

— Угу, — видихнула я. — Якщо у неї є оце, чому вона їздить із тобою?

— Як я сказав, це доволі претензійне авто. Ми намагаємося не виділятися із загалу.

— У вас не дуже виходить, — розсміялась я, похитавши головою, коли ми вийшли із машини. Ми не спізнилися — завдяки навіженому водінню Едварда прибули навіть раніше, ніж треба. — То чому сьогодні Розалія поїхала на своїй машині, коли її автівка так впадає в очі?

— Ти не помітила? Я порушую усі правила, — він почекав мене біля «вольво». Коли ми йшли шкільним подвір’ям, він тримався зовсім поруч. Мені хотілося скоротити відстань, щоб можна було простягнути руку і торкнутися його, та я побоювалася, що йому це не сподобається.

— Чому ви взагалі придбали такі машини? — вголос міркувала я. — Якщо прагнете не привертати уваги?

— Це — наша слабкість, — зізнався він із пустотливою посмішкою. — Ми любимо їздити швидко.

— Сімейка Показух, — нечутно пробурчала я.

У Джесики, що чекала на мене, примостившись біля кафетерію під укриттям піддашка, очі ледве на вилізли на лоба. У руках, благослови її Боже, вона тримала мою куртку.

— Привіт, Джесико! — сказала я, коли ми підійшли ближче. — Дякую, що не забула.

Вона мовчки віддала куртку.

— Доброго ранку, Джесико! — ввічливо привітався Едвард. Він не винен, що має спокусливий голос. І не усвідомлює, на що здатний його погляд.

— Е-е-е… здоров, — вона перевела погляд широко розплющених очей на мене, намагаючись зібрати думки докупи. — Давай, побачимось на тригонометрії.

Вона багатозначно зиркнула на мене, я придушила зітхання. Заради всього святого, що я їй розповім?

— Давай, до зустрічі на уроці.

Вона попрямувала геть, двічі призупиняючись, щоб крадькома через плече стрельнути очима на нас.

— Що ти збираєшся їй розповісти? — пробурмотів Едвард.

— Агов, я думала, ти не можеш залазити у мою голову! — прошипіла я.

— Не можу, — спантеличено відповів він. Потім очі заблищали, я побачила, що він зрозумів, у чому річ. — Одначе читати її думки я можу. Вона лаштує на тебе засідку в класі.

Я застогнала, знімаючи його куртку й одягаючи натомість свою. Отримавши майно назад, Едвард перекинув його через плече.

— То що ти збираєшся їй розказати?

— Допоможеш мені? — заходилася благати я. — Що вона хоче почути?

Він похитав головою, лукаво шкірячись.

— Так не чесно.

— Ні, ти не хочеш поділитися тим, що знаєш сам, — ось це нечесно!

Едвард на мить поринув у роздуми, ми йшли далі, зупинившись лише біля дверей мого першого на сьогодні класу.

— Їй цікаво, чи не зустрічаємося ми таємно. Ще вона хоче знати твої почуття до мене, — зрештою розколовся він.

— Капець! Що їй сказати? — я намагалася вдавати втілення невинності. Народ, що поспішав на урок, проходив повз нас і, напевно, витріщався, та мені зараз було не до того.

— М-м-мм… — Едвард замовк, перехопив мій неслухняний кучер, що не втримався у хвостику на шиї, і повернув його на законне місце. Серце моє забилося швидко-швидко. — Гадаю, на перше запитання можеш відповісти «так» (якщо ти, звісно, не проти) — правдоподібнішого пояснення не вигадати.

— Я не проти, — прошелестіла я ледь чутно.

— Щодо другого запитання… я краще сам послухаю, що ти їй розповіси.

Один куточок вуст припіднявся у моїй улюбленій напівусмішці. Не встигла я прийти до тями, щоб відреагувати на останні слова, як Едвард розвернувся і пішов.

— Побачимося на ланчі, — кинув на ходу. Троє людей у дверях вклякли на місці, здивовано втупившись у мене.

Почервоніла й роздратована, влетіла я до класу. Викрутень ходячий, от він хто. Ще більше переймаючись, що скажу Джесиці, я сіла на постійне місце й щосили жбурнула сумку на парту.

— Доброго ранку, Белло! — привітався сусіда, Майк. Я подивилася на нього: він мав незвичний вигляд, майже відсторонений. — Як з’їздили у Порт-Анджелес?

— Усе минуло… — (ех, немає на світі слів, щоб описати вчорашній день), — чудово, — непереконливо закінчила я. — Джесика придбала відпадну сукню.

— Вона не розповідала про нашу вечерю? — поцікавився він. Зауваживши, як заблищали у Майка очі, я посміхнулася, радіючи, що розмова завернула в цей бік.

— Вона казала, що ви чудово провели час разом, — запевнила я.

— Чесно? — загорівся він.

— Щоб мені з місця не зійти.

Тут містер Мейсон почав урок, закликавши клас до тиші й наказавши здавати письмові роботи. Англійська та правознавство промайнули, як одна суцільна пляма. Думки постійно крутилися навколо того, як пояснити все Джесиці й чи справді Едвард слухатиме мене, читаючи думки моєї співрозмовниці. Маленький геній буває досить незручним — коли не рятує мені життя.

До кінця другого уроку туман майже розсіявся, та день не став світлішим — вгорі ходили низькі гнітючі хмари. Я щасливо всміхнулася небу.

Звісно, Едвард не помилився. Коли я зайшла на тригонометрію, Джесика сиділа на задньому ряду, ледве не падаючи зі стільця від нетерплячки. Я неохоче попрямувала до неї, переконуючи себе, що чим швидше пройду через це, то краще.

— Розкажи мені все! — закомандувала вона, не встигла я сісти.

— Що ти хочеш знати? — ухилилась я від прямої відповіді.

— Що трапилося минулого вечора?

— Едвард пригостив мене вечерею і відвіз додому.

Вона явно скептично витріщилася на мене.

— Як ти дісталася додому так швидко?

— Він їздить як навіжений. Це було щось страшне й сумне, — (сподіваюся, він слухає).

— Це було типу побачення — ви домовлялися зустрітися там?

Я про таке й не думала.

— Ні, я дуже здивувалася, побачивши його у Порт-Анджелесі.

Безсумнівна чесність тону змусила Джес закопилити губки.

— Але сьогодні він підкинув тебе до школи? — не здавалася вона.

— Так, повна несподіванка для мене. Вчора ввечері помітив, що я без куртки, — пояснила я.

— То як, ви збираєтеся зустрітися знову?

— Він запропонував звозити мене у Сієтл у суботу, на його думку, довга подорож не для пікапа. Рахується?

— Ще б пак, — кивнула вона.

— Ну, значить, так.

— О-го-го! — розтягнула вона на три склади. — Едвард Каллен.

— Еге ж, — погодилась я. «Ого» не достатньо.

— Стоп! — її руки злетіли вгору, долонями до мене, як у поліцейського, що зупиняє дорожній рух. — Він тебе поцілував?

— Ні, — промимрила я. — І не схоже, щоб збирався. Вона була розчарована. Зуб даю, я теж.

— Думаєш, у суботу…? — звела вона брови.

— Чесно кажучи, сумніваюся, — відповіла я з погано замаскованим незадоволенням у голосі.

— Про що ви балакали? — пошепки випитувала вона з метою отримати більше інформації. Урок почався, але містер Ворнер не дуже переймався дисципліною, не ми одні продовжували теревенити.

— Не знаю, Джес, багато про що, — прошепотіла я у відповідь. — Трошки поговорили про твір з англійської…

Дуже, дуже трошки. Думаю, Едвард згадав про нього між іншим.

— Белло, будь-ласочка, — заканючила Джесика. — Розкажи подробиці.

— Ну… гаразд, слухай. Бачила б ти, як офіціантка фліртувала з ним, ледве що не кидалась! А він не звертав на неї уваги, взагалі.

Нехай сама робить висновки.

— Хороший знак, — кивнула вона. — Офіціантка гарненька?

— Дуже, мабуть, років дев’ятнадцять-двадцять.

— Супер. Ти йому точно подобаєшся.

— Я думаю — так, але напевно сказати важко. Він такий загадковий, — зітхнувши, підлила я олії у вогонь.

— Не знаю, як ти не боїшся залишатися з ним наодинці, — видихнула вона.

— Чому? — ошелешено запитала я, та вона не запідозрила нічого дивного.

— Він мене… лякає. Я б не знала, що йому сказати, — скривилася вона, вочевидь, пригадавши сьогоднішній ранок чи вчорашній вечір, коли він спрямував на неї нездоланну силу своїх очей.

— У мене інколи відбирає мову, коли я поруч із ним, — визнала я.

— О так. Він неймовірно шикарний, — Джесика знизала плечима, наче останній факт міг компенсувати будь-який недолік. Втім, для неї так і було.

— У ньому є щось більше.

— Невже? Наприклад?

Краще б я тримала язика за зубами. Краще б, сподівалась я, він пожартував про підслуховування.

— Не можу пояснити до пуття, та він… він неймовірніший, ніж здається.

Вампір, котрий прагне бути хорошим, котрий ганяє навколо, рятуючи людей, щоб не бути чудовиськом… Я вп’ялася поглядом у протилежну стіну класу.

— Це можливо? — захихотіла вона. Я промовчала, вдавши, що слухаю містера Ворнера.

— Ну, зізнайся, він тобі подобається? — від Джесики так легко не відкараскаєшся.

— Так, — коротко відрізала я.

— Ні, я маю на увазі, він тобі по-серйозному подобається? — наполягала вона.

— Так, — повторила я, червоніючи до кінчиків вух. Сподіваюся, це не відіб’ється у її думках.

Тим часом Джесика вирішила перейти до складніших запитань.

— Як сильно він тобі подобається?

— Занадто сильно, — прошепотіла я. — Більше, ніж я йому. Не знаю, як цьому зарадити, — зітхнула я, знову почервонівши.

На щастя, містер Ворнер викликав Джесику. До кінця уроку їй більше не трапилася нагода продовжити допит. Тільки-но пролунав дзвінок, я пішла у контратаку.

— На англійській Майк запитав мене, чи ти розповідала про понеділок, — мовила я.

— Серйозно?! Що ти сказала? — ледве не задихнулася вона, відразу забувши про мене з Едвардом.

— Я відповіла, що ти розказувала, як ви чудово провели час. Здається, він зрадів.

— Скажи мені точно його слова, і дослівно, що ти відповіла!

Решта дороги проминула за аналізом структури речень, левову частку іспанської ми присвятили найдетальнішому відтворенню Майкової міміки. Нізащо в світі не займалася б довго такою дурнею, якби не побоювання, що в іншому разі розмова повернеться у небезпечне русло.

Потім пролунав дзвінок на обід. Коли я зірвалася з місця, абияк запихаючи книжки до сумки, мій піднесений настрій не залишився непоміченим.

— Сьогодні за ланчем ти сидітимеш не з нами, правда? — припустила вона.

— Поживемо — побачимо.

Не можу бути стовідсотково впевнена, що Едвард не зникне, поставивши мене у незручне становище.

Та за дверима іспанського кабінету, прихилившись до стіни, чекав на мене Едвард Каллен, більше схожий на грецького бога, ніж на людину. Джесика зиркнула на нього, закотила очі й залишила нас.

— До зустрічі, Белло, — багатозначно прощебетала вона. Можливо, доведеться вимкнути звук у телефоні.

— Привіт! — сказав він водночас задоволено й роздратовано. Жодних сумнівів, підслуховував нас.

— Привіт!

У голову не лізла годяща тема для розмови, Едвард мовчав — очікував свого часу, вирішила я, тому прогулянка до кафетерію минула без слів. Іти поруч із Едвардом у тисняві й штовханині обідньої перерви — наче повернутися у перший день у школі. Всі витріщаються.

Він мовчки приєднався до черги, хоча допитливий погляд ковзав по моєму обличчю що кілька секунд. Мені здалося, що роздратування бере гору над задоволенням, стаючи домінантною емоцією. Я почала нервово гратися змійкою на куртці.

Він підійшов до прилавка і вщерть заповнив тацю.

— Що ти робиш? — запротестувала я. — Сподіваюся, це все не для мене?

Він похитав головою, збираючись платити за їжу.

— Звісно, половина — моя.

Я підняла догори брову.

Він попрямував туди, де ми сиділи минулого разу. З протилежного кінця довгого столу група старшокласників здивовано спостерігала, як ми сідаємо один навпроти одного. Едварду, схоже, було байдуже.

— Бери, що хочеш, — сказав він, підштовхуючи тацю до мене.

— Мені цікаво, — сказала я, взявши яблуко й крутячи його в руках, — що б ти робив, якби тебе підбили скуштувати людської їжі?

— Завжди тобі цікаво, — скривився він, похитавши головою. Вп’явся у мене очима, не дозволяючи відвести погляд, взяв із таці піцу, повагом відкусив чималий шматок, швидко пережував і проковтнув. Я спостерігала з розтуленим ротом.

— Якби тебе підбили з’їсти грязюку, ти б змогла, правда? — поблажливо поцікавився він.

Я зморщила носа.

— Якось я їла бруд… на спір, — зізналась я. — Не так і гидко. Едвард розсміявся.

— Чомусь я не здивований… Здається, щось за моїм плечем привернуло його увагу.

— Джесика аналізує мої дії, щоб потім розкласти все по поличках для тебе, — підштовхнув він решт у піци до мене. На згадку про Джесику на його риси впала тінь минулого роздратування.

Я поклала яблуко й відкусила піцу, старанно уникаючи дивитися на Едварда. Зараз почнеться допит.

— Кажеш, офіціантка була гарненькою? — ніби між іншим поцікавився він.

— Ти справді не помітив?

— Ні. Не звернув уваги. Мене хвилювали інші запитання.

— Бідолашна, — я могла дозволити собі бути милосердною.

— Дещо з того, що ти розповіла Джесиці… скажімо так, непокоїть мене, — він не захотів підіграти мені, перейшовши на жартівливий тон. Голос звучав хрипкувато, з-під опущених вій у мене впивалися стурбовані очі.

— Не дивно, що тобі сподобалося не все почуте. Ти в курсі, що говорять про любителів підслуховувати, — нагадала я.

— Я попереджав тебе, що слухатиму.

— А я попереджала, що тобі не захочеться дізнаватися мої думки.

— Правда, — погодився він, не змінюючи тону. — Втім, ти помиляєшся. Я дуже хочу знати, про що ти думаєш, — все. Просто мені хотілося б… щоб ти не думала деякі речі.

Я насупилася.

— О, це все міняє.

— Мова зараз про інше.

— Про що?

Ми схилилися над столом, тягнучись одне до одного. Едвардові білі довгі руки підперли підборіддя, я гойднулася вперед, поклавши праву долоню Едварду на шию. Я постійно мала нагадувати собі, що ми сидимо у переповненій їдальні, де за нами, напевно, спостерігає не одна пара цікавих очей. Як легко з головою поринути у нашу напружену маленьку приватну розмову!

— Ти справді віриш, що я тобі небайдужий більше, ніж ти мені? — промимрив він, нахиляючись ближче, пронизуючи мене темно-золотавими очима.

Довелося негайно пригадувати, як дихати. Спроба увінчалася успіхом, лише коли я відвела погляд.

— Знову ти за своє, — прошепотіла я. Від здивування його очі стали ще більшими.

— Що?

— Засліплюєш мене, — зізналась я, намагаючись не втратити самовладання, подивившись на нього.

— О! — насупився він.

— Ти не винен, — зітхнула я. — Це мимовільно.

— Ти відповіси на поставлене запитання?

Я опустила очі.

— Так.

— «Так» у сенсі: ти відповіси — чи «так» у сенсі: ти дійсно віриш? — розлютився він.

— Так, я справді у це вірю.

Я зосередилася на розгляданні стола, блукаючи очима по візерунку — імітації дерев’яних дощечок на пластику. Мовчанка затягнулася. Я вперто затялася цього разу не заговорити першою, борючись зі спокусою крадькома зиркнути на Едварда.

Нарешті я почула м’який шовковий голос.

— Ти помиляєшся. Я підвела голову, щоб зустрітися з ніжним поглядом.

— Ти не знаєш, — пошепки не погодилась я, із сумнівом похитавши головою, хоча від його слів серце ледве не вискочило із грудей. Як мені хотілося, щоб це було правдою!

— Чому ти так думаєш? — рухливі топазові очі проникливо дивилися прямо у душу, здавалося, марно намагаючись витягнути правду просто з моєї голови.

Я втупилася в Едварда, намагаючись при цьому зберегти чіткість мислення і знайти спосіб все пояснити. Поки я відчайдушно копирсалася у голові в пошуках годящих слів, Едвард почав виказувати ознаки нетерпіння, насупився, збентежений моїм мовчанням. Я забрала руку із шиї і підняла палець догори.

— Мені треба подумати, — зауважила я. Судячи з виразу, йому полегшало — він зрадів, що я взагалі збираюся відповідати.

Я поклала праву руку на стіл, поряд із лівою, щоб мої долоні зустрілися. Витріщилася на руки, сплітаючи пальці у замочок і розплітаючи, і врешті-решт заговорила.

— Ну, якщо забути про очевидне, інколи… — завагалась я. — Не впевнена, не вмію читати думки, та інколи складається враження, що ти маєш на увазі «до побачення», хоча говориш нібито зовсім інше.

Це було найточніше вербальне втілення страждання, у яке час від часу занурювали мене Едвардові слова.

— Проникливо, — прошепотів він, підтверджуючи побоювання і змушуючи вищезгадане страждання виринути на поверхню. — Одначе в цьому криється причина твоєї помилки, — почав пояснювати він, аж раптом примружився. — Що ти хотіла сказати словом «очевидне»?

— Господи, поглянь на мене, — (абсолютно зайва пропозиція, він не зводить із мене очей). — Я звичайна пересічна людина — ну, хіба що за винятком здатності притягувати погане, як ті кілька випадків, коли я ледве не загинула, і майже інвалідної незграбності. І подивися на себе, — повела я рукою у бік приголомшливо досконалої істоти.

На мить його брова розгнівано поповзла вгору, потім вирівнялася. В очах забриніло розуміння.

— Знаєш, ти маєш не цілком правильне уявлення про себе. Я визнаю, ти ідеальний магніт для неприємностей, — похмуро захихотів він, — проте ти не чула думок кожної особи чоловічої статі у свій перший шкільний день.

Я ошелешено кліпнула.

— Не можу повірити… — тихо пробурмотіла я.

— Повір мені бодай цього разу — ти незвичайна!

Моя ніяковість виявилася сильнішою за задоволення від того, як він подивився на мене, кажучи це. Я хутко нагадала свій початковий аргумент.

— Не я намагаюся відшити тебе, — підкреслила я.

— Ну, чому ти не хочеш зрозуміти? Це доводить мою правоту. Ти дуже дорога мені, бо якщо я зможу, — він похитав головою, здається, борючись із думкою, — якщо покинути тебе буде правильно, я ладен зробити боляче собі, щоб уберегти від страждань і небезпеки тебе.

Я пильно поглянула на нього.

— Ти не припускаєш, що я вчинила б аналогічно?

— Тобі ніколи не доведеться робити такий вибір.

Зненацька, ні сіло ні впало, його непередбачуваний настрій змінився. Неймовірна пустотлива посмішка осяяла риси.

— Звісно, піклування про твою безпеку починає перетворюватися на щоденну роботу, яка вимагає постійної присутності.

— Зранку зі мною не трапилося жодної халепи, уявляєш? — нагадала я, вдячна за перехід до легшої теми. Не хочу, щоб Едвард продовжував говорити про «прощання». Якщо доведеться, гадаю, я навмисне вляпаюсь у темну історію, тільки б він залишався поруч… Треба викинути ідею із голови, перш ніж Едвардове метке око прочитає її на обличчі. Бо в іншому разі на мене точно чекають проблеми.

— Досі не трапилося, — виправив він.

— Досі, — погодилась я. Раніше я б заходилася сперечатись, але тепер хотілося, щоб він постійно перебував насторожі — ану як зі мною щось трапиться.

— У мене є ще одне запитання, — пустотливо додав він.

— Давай.

— Ти справді збираєшся у Сієтл у суботу — чи це лише ввічливий варіант сказати «ні» численним залицяльникам?

Я скривилася, пригадавши пов’язані з цим події.

— Знаєш, я не пробачила тобі історії з Тайлером, — попередила я. — Ти винен, що він вбив собі у голову, ніби я піду з ним на учнівський бал.

— Припини, він знайшов би можливість запросити тебе й без моєї допомоги. Мені ж страшенно хотілося поспостерігати за тобою під час розмови, — розсміявся Едвард. Я розлютилася б набагато більше, якби його сміх не був таким чарівним. — Якби я запросив тебе, ти відмовила б? — поцікавився він, не припиняючи скалити зуби.

— Швидше за все — ні, — визнала я. — Та потім скасувала б похід на бал — прикинулася б хворою чи зімітувала б вивих суглоба.

Я його здивувала.

— Навіщо? Я невесело похитала головою.

— Схоже, ти ніколи не бачив мене на фізкультурі, втім, усе одно міг би й здогадатися.

— Маєш на увазі, що хтось не може пройти по рівній твердій поверхні, щоб не відшукати, через що перечепитися?

— Геніально.

— Це не проблема, — впевнено заявив він. — Усе залежить від того, хто веде у танці, — помітивши, що я збираюся протестувати, він обірвав мене. — Ти не відповіла мені — ти твердо налаштована їхати у Сієтл чи в принципі не проти, якщо ми вигадаємо дещо інше?

Тільки-но я почула «ми», решта перестала мати значення.

— Я схвально поставлюся до цікавих пропозицій, — визнала я. — Але хочу попросити про послугу.

Едвард підозріливо покосився на мене, як завжди, коли я просила дозволу щось запитати.

— Яку?

— Можна, я поведу?

— Чому? — насупився він.

— Ну, здебільшого тому, що коли я сказала Чарлі, що збираюся у Сієтл, він конкретно запитав, чи їду я сама, що на той момент відповідало дійсності. Якщо він запитає знову, я, швидше за все, не брехатиму; втім, навряд чи він запитає. Коли я залишу пікап удома, це стане зайвим приводом підняти тему. Крім того, мене лякає твій стиль водіння.

Він закотив очі.

— З усього, що могло б нажахати тебе у мені, ти переймаєшся через водіння, — він несхвально похитав головою, потім очі стали серйозними. — Чому б тобі не сказати батькові, що проведеш день зі мною? — у тоні запитання причаївся прихований зміст, якого я не розуміла.

— Що менше Чарлі знає — то краще. — (Щодо цього я не мала жодних сумнівів). — До речі, куди ми збираємося?

— Погоду обіцяють хорошу, отже я заберуся подалі від людських очей… Якщо хочеш, можеш скласти мені компанію.

Він знову залишив мені право вибору.

— Покажеш мені, що мав на увазі — пам’ятаєш, про сонце? — запитала я, не в змозі стримати збудження від думки, що відкрию нову таємницю.

— Гаразд, — посміхнувся він, потім замовк. — Та коли ти не захочеш… залишатися наодинці зі мною, я наполегливо раджу тобі не їхати самій у Сієтл. Мене трусить на саму думку про неприємності, які ти зумієш знайти у місті такого розміру.

Я не на жарт розлютилася.

— Фенікс утричі більший за Сієтл за кількістю населення. Якщо говорити про площу…

— Очевидно, — перебив він, — у Феніксі твій час не настав. Тому на твоєму місці я б не відходив від мене далеко, — в очах затеплилося почуття. Так нечесно!

З цими очима й такою мотивацією особливо не посперечаєшся, так чи інак питання обговоренню не підлягає.

— Коли так, я не проти побути наодинці з тобою.

— Знаю, — замислено сказав він. — А Чарлі розповісти варто.

— Навіщо, скажи, будь ласка? Раптом у його очах спалахнула лють.

— Щоб дати мені невеличкий стимул повернути тебе йому.

Я хапнула ротом повітря. Але, подумавши хвильку, вже не вагалася.

— Думаю, я ризикну. Едвард розлючено видихнув і відвів погляд убік.

— Змінімо тему, — запропонувала я.

— Про що хочеш поговорити? — запитав він досі роздратовано.

Я роззирнулася довкола, переконуючись, що ми — поза межами досягнення чужого слуху. Блукаючи очима по залі, я зустрілася поглядом з Едвардовою сестрою Алісою, котра пильно дивилася на мене. Решта не зводили очей з Едварда. Я хутко відвернулася, перевівши погляд на нього, і запитала перше, що спало на думку.

— Чому ви на минулих вихідних їздили у Каскадні гори… полювати? Чарлі казав, там погане місце через ведмедів.

Він витріщився на мене так, наче я не розумію очевидного.

— Ведмеді?! — важко видихнула я, і він самовдоволено вишкірився. — Знаєш, зараз не можна полювати на них, не сезон, — суворо додала я, намагаючись приховати шок.

— Якщо уважно прочитати закони, вони стосуються лише полювання зі зброєю, — повідомив він.

Едвард із насолодою спостерігав, як змінюється моє обличчя, коли до мене почало доходити.

— Ведмеді? — насилу вичавила я.

— Еммет полюбляє гризлі, — голос розслаблений, та очі пильно стежать за моєю реакцією. Я зробила спробу зібратися з духом.

— М-м-м, — промимрила я, відкушуючи наступний шматок піци як виправдання, щоб опустити очі. Повільно пережувала, зробила великий ковток коли, все ще не підводячи очей.

— Отже, — сказала я за хвилину, врешті-решт зустрівшись із його наразі нетерплячим поглядом, — кого полюбляєш ти?

Він звів брову, куточки вуст несхвально опустилися донизу.

— Пуму.

— О, — сказала я увічливо-байдужим тоном, зосередившись на розгляданні газованки.

— Звичайно, — вів він далі аналогічним моєму тоном, — ми маємо бути обережними, щоб не нашкодити навколишньому середовищу нерозважливим полюванням. Ми намагаємося полювати на територіях, де популяція хижаків перевищує норму, мандруючи так далеко, як доведеться. Тут завжди вдосталь оленів і сохатих, нормальна їжа, та як повеселитися? — піддражнюючи, вишкірився він.

— Справді — як, — прочавкала я з повним ротом піци.

— Еммет найбільше полюбляє полювати на ведмедів ранньої весни. Вони дратівливіші, ніж зазвичай, коли прокидаються від зимової сплячки, — посміхнувся Едвард, очевидячки, пригадавши щось кумедне.

— Що може бути веселішим за розлюченого гризлі, — погодилась я, киваючи.

Він тихо засміявся, похитавши головою.

— Будь ласка, скажи мені, що ти думаєш насправді.

— Намагаюся уявити, але не можу, — зізналась я. — Як ви полюєте на ведмедів без зброї?

— А-а-а, у нас є зброя, — блискучі зуби сяйнули у короткій загрозливій посмішці. Я намагалася стримати тремтіння, перш ніж воно мене викаже. — Тільки трохи іншого плану, ніж те, яке мають на увазі автори мисливських правил. Якщо ти бачила по телевізору напад ведмедя, можеш уявити, як полює Еммет.

Тепер уже дрож, що блискавкою промчав униз по хребту, стримати не вдалося. Я крадькома блимнула в протилежний кінець кафетерію на Еммета, вдячна долі, що він не дивиться на мене. Численні ремені м’язів, що оперізували його руки і торс, дивним чином видалися грізнішими, ніж завжди.

Едвард прослідкував за моїм поглядом і тихо хихотнув. Я кволо подивилася на нього.

— Ти теж схожий на ведмедя? — неголосно поцікавилась я.

— На пуму — принаймні так кажуть, — безтурботно відповів він. — Мабуть, наші уподобання говорять самі за себе.

Я зробила спробу всміхнутися.

— Мабуть, — повторила я. У голові нуртували прямо протилежні картинки, котрі ніяк не вдавалося зібрати докупи. — Мені часом не можна подивитися, як ви полюєте?

— Ні! Це виключено! — обличчя зненацька побіліло, в очах спалахнула неконтрольована лють. Я смикнулася вбік, шокована і — хоча нізащо не зізналася б — злякана його реакцією. Він також відхилився назад, складаючи руки на грудях.

— Я дуже злякаюся? — запитала я, коли оволоділа голосом.

— Якби річ була в цьому, я взяв би тебе з собою сьогодні ввечері, — в’їдливо зазначив він. — Тобі потрібна здорова доза страху. Це не принесло б нічого, крім користі.

— Тоді чому? — присікалась я, намагаючись не звертати уваги на розлючений вираз.

Довгу хвилину він не зводив із мене очей.

— Потім, — зрештою змилостивився він. Одним граційним рухом звівся на ноги. — Ми спізнимося на урок.

Я кинула оком навколо, здивовано помітивши, що він має рацію. Кафетерій майже повністю спорожнів. Коли я поруч з Едвардом, місце й час перетворюються на розмиту пляму — неважко загубити їм лік. Я скочила з місця, хапаючи сумку, що висіла на спинці стільця.

— Гаразд, потім, — погодилась я. І я не забуду.