Сутінки

Розділ 12 На краю прірви

— Біллі! — заволав Чарлі, вискочивши із машини.

Я розвернулася і пішла до будинку. Пірнувши під прихисток ґанку, знаком покликала Джейкоба. Я чула, як позаду мене Чарлі голосно вітався із гостями.

— Я вдам, що не помітив тебе за кермом, Джейку, — невдоволено казав він.

— Нам у резервації рано видають дозвіл на водіння, — відповів Джейкоб, у той час як я відімкнула двері й увімкнула на ґанку світло.

— Не сумніваюся! — засміявся Чарлі.

— Мені треба якось їздити…

Я легко впізнала звучний голос Біллі, хоча востаннє чула його багато років тому. Він раптом змусив мене відчути себе молодшою, дитиною.

Я зайшла всередину, не зачиняючи дверей, і навіть не знімаючи куртки, кинулася вмикати світло. Потім стояла у дверях і насторожено спостерігала, як Чарлі з Джейкобом виймають Біллі з машини і садять у візок.

Я втекла з дороги, коли вони втрьох поквапилися всередину, струшуючи дощові краплі.

— Ти мене здивував, — казав Чарлі.

— Ми довго не бачилися, — відповів Біллі. — Сподіваюсь, я не невчасно, — погляд темних очей обпалив мене. Що причаїлося у їхній глибині — таємниця.

— Ти що, навпаки! Сподіваюсь, ти залишишся на матч. Джейкоб радісно вишкірився.

— Думаю, у тому й справа. Наш телек зламався минулого тижня.

Біллі перекривив сина.

— Крім того, певна річ, Джейкобу не терпілося зустрітися з Беллою, — додав він. Джейкоб кинув на батька сердитий погляд і похнюпив голову. Я боролася із нападом докорів сумління. Напевно, я занадто переконливо грала на пляжі.

— Їсти хочете? — запитала я, розвертаючись у напрямку кухні. Мені страшенно хотілося втекти геть від пильного погляду Біллі.

— Нє-а… ми поїли, перш ніж їхати, — відповів Джейкоб.

— А ти як, Чарлі? — гукнула я, не повертаючись, і вислизнула з кімнати.

— Звісно, голодний, — відповів він, судячи зі звуку, прямуючи до вітальні, отже, до телевізора. Я чула, як візок їде за Чарлі.

Сандвічі з сиром лежали у сковорідці, я саме кришила помідори, коли відчула, що хтось стоїть за спиною.

— Ну, як життя? — запитав Джейкоб.

— Досить непогано, — всміхнулась я. Важко було опиратися його захопленості. — А ти як? Машину закінчив?

— Ні, — насупився він. — Потрібні запчастини. Цю машину ми позичили, — тицьнув він великим пальцем у бік вулиці.

— Вибач. Мені нічого не трапилося на очі… а що ти шукав?

— Головний гальмівний циліндр, — вишкірився він. — Якісь проблеми із пікапом? — зненацька поцікавився він.

— Ні.

— О. Я запитав, тому що ти під’їхала на іншій машині.

Я втупилася у сковорідку, припіднімаючи краєчок сандвіча, щоб поглянути, як він поживає знизу.

— Друг підкинув.

— Класна тачка, — у голосі Джейкас почувся захват. — Втім, я не впізнав хлопця за кермом. Я думав, що знаю більшість однолітків у Форксі.

Я ухильно кивнула, не підводячи очей і перевертаючи сандвічі.

— Мені здалося, що тато звідкись його знає.

— Джейкобе, ти не міг би подати пару тарілок? Вони у шафці над раковиною.

— Звісно.

Він мовчки дістав тарілки. Я сподівалася, що на цьому розмова урветься.

— Хто це був? — запитав він, ставлячи біля мене дві тарілки. Я зітхнула. Мене приперли до стінки.

— Едвард Каллен.

На моє здивування, він розреготався. Я зиркнула на нього — він мав трохи збентежений вигляд.

— Думаю, це все пояснює, — сказав він. — А я бив собі голову, чому тато дивно поводиться.

— Правда, — сфальшувала я безневинний вираз. — Він не любить Калленів.

— Старий у мене забобонний, — ледь чутно пробурмотів Джейкоб.

— Ти не думаєш, що він розповість Чарлі? — не стрималася, щоб не запитати, я. Слова вилетіли тихою скоромовкою.

Якусь мить Джейкоб пильно дивився на мене, я не могла розгадати виразу темних очей.

— Сумніваюся, — нарешті відповів він. — Гадаю, Чарлі минулого разу дав йому добрячого прочухана. Відтоді вони майже не спілкувалися. Сьогодні у них щось на кшталт возз’єднання. Не думаю, що він підніме цю тему.

— А, — сказала я, намагаючись видатися байдужою. Потому як я принесла Чарлі вечерю, я залишилася у вітальні, вдаючи, що дивлюся матч. Джейкоб без кінця щебетав зі мною, я дослухалася до розмови чоловіків, пильнуючи, щоб не проґавити момент, коли Біллі надумає мене продати, й водночас намагаючись вигадати, як спинити його, якщо це станеться.

Вечір видався довгим. На мені висіло багацько невиконаної домашньої роботи, але я боялася залишати Біллі наодинці з Чарлі. Нарешті матч закінчився.

— Ви з друзями скоро приїдете на пляж? — запитав Джейкоб, підштовхуючи візок, щоб той заїхав на поріг.

— Я не впевнена, — ухилилась я від прямої відповіді.

— Вечір промайнув весело, Чарлі, — сказав Біллі.

— Приїздіть на наступну гру, — запросив той.

— Звісно, — сказав Біллі. — Щоб ти не сумнівався. На добраніч, — очі перебігли на мене, посмішка зникла. — Бережи себе, Белло, — додав він серйозно.

— Добре, дякую, — промимрила я, дивлячись убік.

Поки Чарлі махав їм рукою, стоячи у дверях, я попленталася до сходів.

— Не тікай, Белло, — гукнув він.

Я зіщулилася. Невже Біллі встиг щось вибовкати, перш ніж я приєдналася до них у вітальні?

Та Чарлі здавався розслабленим, ще радіючи через неочікуваний візит.

— У мене не було нагоди поговорити з тобою сьогодні. Як минув день?

— Добре, — поставивши ногу на першу сходинку, я вагалася, підбираючи події, якими можна безпечно поділитися. — Моя команда з бадмінтону виграла усі чотири гейми.

— Ого, не знав, що ти граєш у бадмінтон.

— Чесно кажучи, граю я нікудишньо, а от мій напарник — гравець хоч куди, — зізналась я.

— Хто він? — помітно зацікавився Чарлі.

— М-м-м… Майк Ньютон, — неохоче відповіла я.

— А, так, ти казала, що потоваришувала із малим Ньютоном, — пожвавився він. — Хороша родина, — замислився він на хвилинку. — Чому ти не запросила його на танці на вихідних?

— Тату! — простогнала я. — Він узагалі-то зустрічається з моєю подругою Джесикою. Плюс, ти знаєш, я не вмію танцювати.

— Так-так, — пробурмотів він. Потім засоромлено посміхнувся мені. — Знаєш, гадаю, добре, що ти їдеш із міста у суботу… Я запланував поїхати на риболовлю з хлопцями зі станції. Обіцяють теплу погоду. Але якщо ти захочеш відкласти поїздку, поки не знайдеш попутника, я залишуся вдома. Я знаю, що занадто часто кидаю тебе саму.

— Тату, ти робиш мені велику послугу, — посміхнулась я, сподіваючись, що він не помітить полегшення. — Я ніколи не проти побути наодинці з собою — я схожа на тебе, — підморгнула я. На вустах Чарлі розцвіла коронна усмішка зі зморшками біля очей.

Тієї ночі я спала краще — була занадто стомлена, щоб бачити сни. Вранці я прокинулася у блаженно-щасливому гуморі у перлинно-сірому світі. Напружений вечір у компанії Біллі та Джейкоба наразі видавався дрібницею, я вирішила геть-чисто про нього забути. Затягуючи волосся заколкою, я спіймала себе на насвистуванні, яке не припинилося, коли я помчала сходами вниз. Чарлі помітив.

— Ти сьогодні веселенька, — зауважив він за сніданком. Я знизала плечима.

— П’ятниця.

Я носилася наче несповна розуму, щоб бути готовою, коли Чарлі поїде. Сумка у руках, черевики на ногах, зуби почищені; хоча я помчала до дверей, тільки-но переконалася, що Чарлі мене не побачить, Едвард усе одно виявився прудкішим. Він чекав у блискучій машині з опущеними вікнами і вимкненим двигуном.

Цього разу я не вагалася, миттю окупувавши пасажирське сидіння, щоб чимшвидше побачити Едвардове обличчя. Він подарував мені загадкову посмішку, завдавши значної шкоди моєму диханню і серцебиттю. Не вірю, що янголи бувають прекраснішими. В Едварді немає нічого, що потребувало б удосконалення.

— Як спалося? — запитав він. Цікаво, він хоч приблизно розуміє, наскільки принадливий у нього голос?

— Чудово! А як провів ніч ти?

— Приємно, — задоволено посміхнувся він. Склалося враження, що я проґавила якийсь жарт.

— Можна поцікавитися, чим ти займався? — запитала я.

— Ні, — вишкірився він. — Сьогодні ще мій день.

Того дня він хотів дізнатися про людей: більше про Рене, її захоплення, чим ми займалися у вільний час. Про бабусю — одну, яку я знала; про кількох шкільних друзів, збентеживши мене запитанням про хлопців, із якими я зустрічалася. Яке полегшення, що я по-справжньому ні з ким не гуляла, обговорення не зайняло багато часу. Як і Джесику з Анжелою раніше, його, здається, здивувала убогість мого амурного літопису.

— Отже, ти ніколи не зустрічала хлопця, з яким хотіла б бути? — запитав він серйозним тоном. От би дізнатися, про що він зараз думає.

Я відповіла гранично чесно.

— У Феніксі — ні.

Його губи стиснулися у тонку лінію.

На той момент ми сиділи у кафетерії. Половина дня промчала повз мене, як нечітка пляма. Це швидко перетворюється на звичний хід речей. Я скористалася із короткої паузи, щоб відкусити шматочок рогалика.

— Я мав би сьогодні дозволити тобі приїхати на пікапі, — заявив Едвард ні сіло ні впало під акомпанемент мого чавкання.

— Чому? — запитала я.

— Після ланчу ми з Алісою поїдемо зі школи.

— О, — зніяковіло та розчаровано кліпнула я. — Нічого страшного, прогуляюся пішки, не так далеко.

Він нетерпляче насупився.

— Я не збираюся змушувати тебе йти додому пішки. Ми приженемо пікап і поставимо його на стоянці.

— Я не взяла ключів, — зітхнула я. — Чесно, я не проти прогулятися.

Я проти того, щоб втрачати час, який ми могли б провести разом.

Едвард похитав головою.

— Пікап стоятиме на місці, ключі знайдеш у запаленні. Якщо, звісно, не боїшся, що його можуть поцупити, — останнє припущення його розсмішило.

— Гаразд, — погодилась я, підібравши губи. Я точно пам’ятала, що ключ лежить у кишені в джинсах, які я вдягала у середу, а джинси — під купою одягу у пральні. Нехай Едвард вдереться до будинку, чи що він планує зробити, усе одно ніколи в житті не знайде ключа. Схоже, він відчув виклик у моїй згоді, бо самовпевнено вишкірився.

— Куди збираєтеся? — запитала я якомога байдужіше.

— На полювання, — жорстко відповів він. — Якщо я планую залишитися завтра з тобою наодинці, то маю вжити всіх можливих застережних заходів, — його обличчя спохмурніло… і набуло прохального виразу. — Ти будь-якої миті можеш відмовитися.

Я опустила очі, боячись проникливої сили його погляду. Відмовляюсь переконуватися, що треба боятися Едварда, байдуже, наскільки реальною є небезпека. Мені байдуже, — повторювала я про себе.

— Ні, — прошепотіла я, мандруючи поглядом на його обличчя. — Не можу.

— Напевно, ти маєш рацію, — невесело промимрив він. Я зауважила, що очі помітно темнішають.

Я змінила тему.

— О котрій годині ми зустрінемося завтра? — запитала я, засмучена тим, що ми от-от розлучимося.

— Треба подумати… Це субота, ти не хочеш поспати довше? — запропонував він.

— Ні! — випалила я занадто швидко. Він стримав посмішку.

— Тоді як завжди, — вирішив він. — Чарлі буде вдома?

— Ні, поїде на риболовлю. Я аж засяяла, пригадавши, як зручно все влаштувалося.

— А коли ти не повернешся додому раніше за нього, що він подумає? — в’їдливо поцікавився Едвард.

— Не маю ані найменшої гадки, — спокійно відповіла я. — Він у курсі, що я планую влаштувати велике прання. Можливо, подумає, що я впала у пральну машину.

Він кинув на мене сердитий погляд, я відповіла тим самим. Його гнів справляв набагато більше враження, ніж мій.

— На що полюватимете сьогодні? — запитала я, переконавшись, що безнадійно програла у «хто кого злісно передивиться».

— На все, що трапиться у лісі. Ми не підемо далеко.

Здається, Едварда приголомшила моя легковажність на згадку про його таємне життя.

— Чому ти вирушаєш з Алісою? — поцікавилась я.

— На Алісу… можна покластися, — кажучи це, він насупився.

— А решта? — несміливо запитала я. — Які вони? На коротку мить його брови зійшлися на переніссі.

— Здебільшого налаштовані скептично.

Я швидко й крадькома зиркнула назад, на Калленівський столик. Усі вони сиділи, зосереджено відводячи погляди, точнісінько як тоді, коли я вперше їх побачила. Тільки зараз за столом було четверо: їхній прегарний брат із бронзовим волоссям сидів навпроти мене. У золотавих очах плескалася тривога.

— Я їм не подобаюсь, — припустила я.

— Річ не в цьому, — заперечив він, вираз очей був занадто невинним. — Вони не розуміють, чому я не можу відмовитися від тебе.

— Я, власне кажучи, також, — скривилась я.

Едвард повільно похитав головою, звів очі до стелі, перш ніж зустрітися зі мною поглядом.

— Я казав тобі — ти не бачиш себе збоку. Ти не схожа на жодну людину, яку я зустрічав досі. Ти мене зачарувала.

Я витріщилася на нього, впевнена, що він дражниться. Розшифрувавши мій вираз, він посміхнувся.

— Володіючи певними перевагами, — пробурмотів він, легенько торкаючись лоба, — я краще за інших бачу людську природу. Люди — передбачувані створіння. А ти… ти ніколи не робиш те, чого я очікую. Завжди захоплюєш мене зненацька.

Пригнічена і незадоволена, я відвела погляд, очі знову перебігли до Едвардової родини. Його слова змусили мене відчути себе піддослідним кроликом. Хотілося посміятися над собою за те, що сподівалася на інше.

— Цю рису досить легко пояснити, — вів далі він. Я відчувала, що він дивиться на мене, та не могла і зиркнути на нього, хвилюючись, що він прочитає у моїх очах сум і розчарування. — Але є ще дещо… Щось, що важко передати словами…

Він говорив, а я витріщалася на Калленів. Раптом Розалія, запаморочливо вродлива білявка, повернулася, щоб кинути оком на мене. Ні, не кинути оком — уп’ятися темними холодними очима. Я хотіла відвести погляд, та вона пригнітила мою волю, доки Едвард не обірвав речення на півслові й ледь чутно не видав сердитий звук, щось на кшталт шипіння.

Розалія відвернулася, мене було звільнено. Я поглянула на Едварда. Впевнена, він зауважив сум’яття і страх, що розширили мої зіниці.

Його обличчя було напруженим, коли він пояснював.

— Вибач за це. Вона просто хвилюється. Бачиш… для всіх нас буде небезпечним, якщо, провівши стільки часу з тобою на людях, я… — опустив він очі додолу.

— Ти?

— Якщо це закінчиться… погано, — він затулив обличчя руками, як того вечора у Порт-Анджелесі. Що він страждає, помітно було неозброєним оком, я всім серцем бажала розрадити Едварда, проте не уявляла, як це зробити. Рука мимоволі потягнулася до нього, втім, я хутко прикувала її до столу, побоюючись, що мій доторк тільки погіршить ситуацію. До мене повільно починало доходити, що його слова мали б викликати жах. Я чекала на його прихід, та все, що я наразі відчувала, — біль через Едвардову муку.

І незадоволення — незадоволення тим, що Розалія завадила йому висловити думку до кінця. Тепер я не знала, як знову про це заговорити. Він досі сидів, затуливши обличчя руками.

Я зробила спробу запитати звичайним голосом:

— Тобі треба вирушати просто зараз?

— Так, — підняв він обличчя. Якусь мить воно зберігало серйозний вираз, потім настрій змінився, Едвард усміхнувся. — Гадаю, це на краще. У нас залишилося п’ятнадцять хвилин клятого фільму на біології. Терпіти це понад мої сили.

Я здригнулася, зненацька побачивши, хто стоїть в Едварда за плечима. Коротке вугільно-чорне волосся ореолом зі свавільних шпичаків оточувало надзвичайно витончене ельфійське обличчя. Аліса. Мініатюрна, гнучка й тоненька фігурка, навіть коли Аліса стояла на місці, мала граційний вигляд.

Едвард привітав її, не відриваючи очей від мене.

— Привіт, Алісо!

— Привіт, Едварде! — відповіло високе сопрано, що могло б посперечатися у чарівності з його голосом.

— Алісо — Белла, Белло — Аліса, — відрекомендував він нас із кривою посмішкою на вустах.

— Привіт, Белло, — (прочитати вираз сяючих обсидіанових очей було неможливо, та на губах грала привітна посмішка), — приємно нарешті з тобою познайомитися.

Едвард метнув на неї недобрий погляд.

— Привіт, Алісо, — сором’язливо пробурмотіла я.

— Ти готовий? — запитала вона.

— Майже. Зустрінемось у машині, — холодно відповів він.

Вона залишила нас, не сказавши ні слова. Пластичність та елегантність її ходи змусили мене відчути різкий напад заздрощів.

— Можна побажати тобі весело провести час — чи обійтися без зайвих сентиментів? — запитала я, повертаючись до Едварда.

— Ні, «весело провести час» підійде не гірше за інше, — вишкірився він.

— Тоді гарно вам повеселитися, — я щосили намагалася вдати, що говорю щиро. Звичайно, його не надуриш.

— Докладу всіх зусиль, — не припиняв шкіритися він. — А ти, будь ласка, спробуй не вскочити у халепу.

— Не вскочити в халепу у Форксі — ото завдання.

— Для тебе це складне завдання, — напружилися його щелепи. — Пообіцяй мені.

— Обіцяю берегти себе й не вскочити у халепу, — урочисто проголосила я. — Сьогодні я займуся пранням — справою, як відомо, багатою на різні небезпеки.

— Не впади у пральну машину, — вирішив познущатися він.

— Докладу титанічних зусиль. Він звівся на ноги. Я теж підвелася.

— До завтра, — зітхнула я.

— Це довгий відрізок часу для тебе, чи мені здається? — замислено поцікавився він.

Я невесело кивнула.

— Я буду на місці вранці, — пообіцяв він із фірмовою посмішкою. Потягнувся через стіл, щоб доторкнутися до мого обличчя, як і раніше, легко провівши пальцями по вилиці. Потім розвернувся і пішов із зали. Я невідривно дивилася вслід, доки він не зник за дверима.

Ідея забити сьогодні на решту уроків, особливо на фізкультуру, видавалася надзвичайно спокусливою, але мене зупинив інстинкт. Я знала, що коли зараз змиюся, Майк та інші вирішать, що я накивала п’ятами з Едвардом. А він переймається через час, який ми проводимо разом на людях… коли щось піде не так. Розум відмовлявся затримуватися на останній можливості, натомість зосереджуючись на тому, як полегшити Едвардові життя.

Інтуїтивно я знала — і він теж, я відчувала це, — що завтра настане поворотна мить. Наші стосунки більше не можуть балансувати на лезі ножа. Ми опинимося на одному чи на другому краю прірви; на якому — цілком залежатиме від Едвардових рішень чи інстинктів. Моє рішення було ухвалене ще до того, як я зробила усвідомлений вибір, я приречена йти до кінця. Адже не існує для мене на світі нічого жахливішого й нестерпнішого за думку, що доведеться від Едварда відмовитися. Це нереально.

Я пішла на урок із почуттям виконаного обов’язку. Чесно кажучи, у пам’яті не відклалося, що ми робили на біології; голова була забита думками про завтра. У спортзалі Майк припинив бойкот, ми побалакали, він побажав добре провести час у Сієтлі. Я завбачливо пояснила, що скасувала поїздку, не впевнена у пікапі.

— Ти підеш на бал із Калленом? — запитав він, раптом насупившись.

— Ні, я взагалі туди не збираюсь.

— Чим тоді займатимешся? — занадто зацікавлено запитав Майк.

Першим бажанням було сказати йому: відвали. Натомість я натхненно збрехала.

— Треба випрати купу речей, підготуватися до тесту тригонометрії, інакше я його провалю.

— Каллен допомагатиме тобі вчитися?

— Едвард, — підкреслила я, — не допомагатиме мені з тригонометрією. На вихідні він їде з міста.

Цього разу збрехати мені вдалося природніше, ніж зазвичай, здивовано зауважила я.

— О, — повеселішав він. — Знаєш, ти могла б піти на бал із нашою компанією, було б класно. Ми по черзі танцюватимемо з тобою, — пообіцяв він.

Уявна картинка обличчя Джесики примусила мій голос прозвучати різкіше, ніж потрібно.

— Я не ходжу на танці, Майку, зрозуміло?

— Добре-добре, — знову спохмурнів він. — Я тільки запропонував.

Коли навчальний день зрештою добіг кінця, я неохоче попленталася на стоянку. Мені, звісно, не дуже хотілося повертатися додому пішки, та я не бачила реальної можливості, щоб Едвард підігнав пікап. З іншого боку, він майже змусив мене вірити, що для нього не існує поняття «неможливе». Друга здогадка виявилася правильною — на місці, де він уранці припаркував «вольво», стояв пікап. Я похитала головою, не вірячи власним очам, відчинила незамкнені двері й побачила ключ у запаленні.

На водійському сидінні лежав складений шматочок білого паперу. Перш ніж розгорнути його, я сіла всередину і зачинила двері. Два слова, написані вишуканим почерком.

Ревище, з яким пікап повернувся до життя, налякало мене. Я розреготалася сама з себе.

Коли я повернулася додому, верхній замок був замкнений, нижній ні — все, як я зоставила вранці. Зайшовши всередину, я помчала просто до пральні. Вона мала точнісінько такий вигляд, як коли я її залишила, перш ніж поїхати до школи. Я перерила купу брудного одягу, відшукала джинси й перевірила кишені. Порожньо. Напевно, я таки залишила ключ на видноті, вирішила я, похитавши головою.

Прислухаючись до інстинкту, що підказав збрехати Майкові, я зателефонувала Джесиці, нібито для того, щоб побажати удачі на балу. Коли вона заходилася зичити мені добре провести день з Едвардом, я розповіла їй про зміну в планах. Вона розчарувалася більше, ніж варто сторонній людині. Я не стала затягувати розмову.

За вечерею Чарлі був неуважним. Гадаю, хвилювався через проблеми на роботі, можливо, через баскетбол — а чи йому дійсно сподобалася лазанья, — маючи справу з Чарлі, ніколи не знаєш напевно.

— Знаєш, тату… — почала я, перериваючи його польоти у хмарах.

— Ти щось хотіла, Білко?

— Я думаю, ти мав рацію щодо Сієтла. Я почекаю, доки Джесика чи хтось інший зможе поїхати зі мною.

— О, — здивовано сказав він. — Добре, гаразд. Ти хочеш, щоб я залишився вдома?

— Ні, тату, не міняй планів. У мене накопичилися тисячі справ… домашні завдання, прання… треба сходити у бібліотеку, у крамницю. Я мотатимусь туди-сюди цілий день… Ти їдь, відпочивай.

— Ти впевнена?

— На сто відсотків, тату. Крім того, запаси риби у холодильнику катастрофічно тануть — а туди можна завантажити стільки, що вистачить років на два-три.

— Як легко з тобою живеться, Белло, — всміхнувся він.

— Можу сказати те саме про тебе, — відповіла я, беззвучно шкірячи зуби, та Чарлі не помітив, що у сміху вимкнули звук. Мені стало дуже соромно, що я обманюю Чарлі; я ледве не дослýхалася до Едвардової поради і не розповіла, куди насправді збираюся. Ледве.

Після вечері я склала одяг і запхала наступну партію у сушилку. На жаль, це робота для рук, не для мозку. Безперечно, коли він отримує забагато свободи, то виходить із-під контролю. Я дрейфувала між передчуттям — настільки концентрованим, що майже болючим, і підступним страхом, що підточував рішучість. Доводилося нагадувати собі, що я ухвалила рішення і не збираюся відступати. Я раз за разом витягувала записку з кишені, щоб підзарядитися від двох написаних там слів. Едвард хоче, щоб зі мною нічого не трапилося, знову і знову повторювала я. Тож я триматимусь за надію, що кінець кінцем це бажання візьме гору над іншими. Втім, хіба у мене був вибір? Викреслити Едварда зі свого життя? Нестерпно. До того ж відтоді як я переїхала до Форкса, моє життя справді, здається, крутиться тільки навколо нього.

Та крихітний черв’ячок у глибині мозку не міг заспокоїтися, роздумуючи, наскільки боляче було б Едварду… якби все закінчилося погано.

Мені полегшало, коли настала година достатньо пізня, щоб зі спокійною совістю вкладатися спати. Я знала, що занадто схвильована, аби заснути, тому зробила те, чого не робила ніколи. Навмисно взяла не потрібні з медичної точки зору таблетки від застуди, що вимкнуть мене годин на вісім. За інших обставин я не дозволила б собі подібного вчинку, але завтрашній день і так буде достатньо складним. Не вистачає ще, аби я викидала колінця через недосипання. Чекаючи, поки ліки звалять мене з ніг, я висушила чисте волосся до бездоганної прямоти і розклала одяг на завтра.

Приготувавши все на ранок, я нарешті впала у ліжко. Мене переповнювала енергія, я без кінця вовтузилася. Я підвелася, перелопатила коробку з-під взуття, де зберігалися диски, і знайшла збірку Шопенових ноктюрнів. Тихенько ввімкнула їх і знову лягла, зосередившись на розслабленні одну по одній окремих частин тіла. Коли я дійшла приблизно до середини вправи, подіяли таблетки, я щасливо провалилася у пустоту.

Прокинулась я рано, завдячуючи здоровим відпочинком без сновидінь необґрунтованому прийому ліків. Хоча я добре відпочила, мене охопив аналогічний учорашньому гарячковий шал. Я похапцем вдягнулася, підправила комірець на шиї, покрутила темно-жовтий светр, поки він не сів на джинси на поясі ідеально. Крадькома кинула блискавичний погляд у вікно, щоб переконатися, що патрульної машини немає на місці. Тоненька габа із бавовняних хмар помережила небо. Схоже, це не надовго.

Я поснідала, не відчуваючи смаку їжі; закінчивши, чимшвидше помила посуд. Знову визирнула з вікна — пейзаж залишився без змін. Я щойно закінчила чистити зуби і збиралася йти назад, униз, коли неголосний стукіт ледве не змусив серце вискочити з грудей.

Я полетіла до дверей. Трохи помучившись із простим нижнім замком, я зрештою рвучко відчинила двері навстіж. На порозі стояв Едвард. Тільки-но я поглянула на його обличчя, від тривоги не лишилося й сліду. Я відчула безкінечний спокій і полегшено видихнула. Вчорашні страхи здавалися смішними, коли я перебувала поруч з Едвардом.

Спочатку він не усміхався, на обличчі застиг серйозний вираз. Та коли він окинув мене очима, воно проясніло, він розсміявся.

— Доброго ранку, — пирснув він.

— Що не так? — оглянула я себе, щоб переконатись, чи не забула одягти щось важливе — взуття, наприклад, чи штани.

— Ми до біса пасуємо одне до одного, — знову розсміявся він. До мене дійшло, що на ньому довгий жовто-коричневий светр, із-під якого визирає білий комірець і блакитні джинси. Я посміялася разом з Едвардом, приховуючи таємний напад заздрощів — ну чому у нього вигляд, як у хлопчика-моделі щойно з подіума, а в мене — ні?

Я замикала двері, він попрямував до пікапа й зупинився біля пасажирських дверей зі змученим виразом, який легко можна було зрозуміти.

— Ми домовилися, — самовдоволено нагадала йому я, залазячи на водійське сидіння і тягнучись через кабіну, щоб відімкнути двері. — Куди їдемо? — запитала я.

— Пристебнися, я починаю нервувати. Я глипнула на нього, та виконала прохання.

— Куди їдемо? — зітхнувши, повторила я.

— Прямуй по трасі 101 на північ, — наказав він.

Зосередитися на дорозі, відчуваючи його пильний погляд на собі, виявилося навдивовижу важко. Довелося компенсувати власну неуважливість, їдучи сон ним містом обережніше, ніж зазвичай.

— Скажи мені, будь ласка, до твоїх планів входить виїхати за Форкс до настання темряви?

— Пікап достатньо старий, щоб уважатися дідусем твого авта. Май повагу, — відрізала я.

Незважаючи на Едвардів песимізм, ми незабаром виїхали за межі міста. Замість газонів і будинків потягнувся густий підлісок поміж спеленутих зеленню стовбурів.

— Поверни праворуч на трасу 010, — скомандував Едвард, коли я збиралася поцікавитися подальшим маршрутом. Я мовчки під корилася.

— Тепер їдь до кінця асфальту.

Я виразно почула у голосі посмішку, але занадто боялася злетіти з дороги, довівши тим самим його правоту, щоб поглянути й пересвідчитися напевно.

— А що буде там, де закінчиться асфальт? — поцікавилась я.

— Стежка.

— Ми підемо пішки? Слава Богу, я вдягнула тенісні черевички.

— Це проблема? — запитав він так, наче очікував саме на таку реакцію.

— Ні, — я доклала зусиль, щоб збрехати переконливо. Коли він вважає, що пікап повільний…

— Не хвилюйся, там пройти заледве п’ять миль. Ми нікуди не поспішаємо.

П’ять миль. Я промовчала, щоб він не почув панічного тремтіння в моєму голосі. П’ять миль підступних коренів і хаотично розкиданих камінців, що сплять і бачать, як я підвертаю кісточку або в інший спосіб перетворюсь на інваліда. Принизлива перспектива.

У машині на якийсь час запанувала тиша. Я малювала в уяві той жах, що чатував на мене у кінці асфальту.

— Про що думаєш? — зрештою не витримав Едвард. Я знову збрехала.

— Хотілося б знати, куди ми прямуємо.

— Це місце, куди я люблю ходити за гарної погоди.

Після його слів ми обоє визирнули з вікон на хмари, що мали от-от розійтися.

— Чарлі казав, сьогодні буде тепло.

— Ти розповіла Чарлі про плани на сьогодні? — запитав він.

— Ні.

— Але Джесика вважає, що ми разом поїхали у Сієтл? — здається, ця думка його підбадьорила.

— Ні, я сказала їй, що ти скасував поїздку. Це ж правда.

— Ніхто не знає, що ти зі мною? — тепер він розлютився.

— Залежно, як рахувати… Ти, напевно, розповів Алісі?

— О так, це тобі допоможе, Белло, — гиркнув він. Я вдала, що не почула останньої репліки.

— Форкс настільки діє тобі на нерви, що ти вирішила накласти на себе руки? — припустив він, коли я його проігнорувала.

— Ти казав, що у тебе можуть виникну ти неприємності… коли люди знатимуть, що ми проводимо час разом, — нагадала я.

— Отже, ти переймаєшся через неприємності, що спіткають мене — мене! — коли ти не повернешся додому? — у голосі його почулися злість і в’їдливий сарказм.

Я кивнула, не відриваючи очей від дороги.

Едвард пробурмотів щось під носа, так швидко, що я не вловила ні слова.

Решту поїздки ми провели мовчки. Я відчувала, як від нього на мене котяться хвилі злісного осуду, та не могла нічого сказати.

Потім дорога закінчилася, звузившись до тоненької пішохідної стежки з маленьким дерев’яним дороговказом. Я припаркувалася у вузенькій кишеньці й вийшла з пікапа, переймаючись, що Едвард дотепер гнівається, а наразі у мене немає виправдання у вигляді дороги, щоб не дивитися на нього. Надворі було тепло, тепліше, ніж будь-коли з часу мого першого дня у Форксі. Через хмари стояла майже задуха. Я стягнула светр і обв’язала його навколо талії, радіючи, що одягла наспід легеньку сорочку без рукавів. Особливо якщо попереду чекає п’ятимильна прогулянка.

Я почула, як грюкнули двері, й обернулася, щоб побачити, що Едвард також зняв светр. Він стояв до мене спиною, обличчям до суцільної стіни лісу біля пікапа.

— Нам сюди, — сказав він, роздратовано зиркаючи через плече, тоді пірнув у темну гущавину.

— А стежка? — перелякано запитала я і помчала навколо пікапа, щоб не відстати від Едварда.

— Я сказав, що в кінці дороги буде стежка, але не говорив, що ми по ній підемо.

— Не по стежці? — відчайдушно перепитала я.

— Я не дам тобі заблукати, — обернувся він, насмішкувато шкірячи зуби. Я вклякла на місці з розтуленим ротом. Біла сорочка без рукавів розстебнута, гладенька біла шкіра шиї вільно перетікає у мармурові обриси грудей, досконала мускулатура більше не просто натяк, прихований під верхнім одягом. Він занадто ідеальний, зрозуміла я, і відчай гострим кинджалом проштрикнув серце. Не може бути, щоб це божественне створіння призначалося долею для мене.

Едвард пильно подивився на мене, збентежений моїм засмученим виразом.

— Хочеш повернутися додому? — тихо сказав він голосом, повним зовсім іншого болю.

— Ні, — йшла я вперед, поки не опинилася поруч з ним, палко бажаючи не змарнувати жодної секунди з того часу, скільки б його не було, котрий мені судилося провести з Едвардом.

— Що з тобою? — ніжно запитав він.

— Я не дуже хороший турист, — відповіла я без особливого ентузіазму. — Тобі знадобиться чимало терпіння.

— Я можу бути терплячим — якщо дуже-дуже постараюся, — посміхнувся він, не даючи відвести очі у спробі вирватися із лап несподіваної, незрозумілої печалі.

Я спробувала всміхнутися, вийшло непереконливо. Він пильно вивчав моє обличчя.

— Я поверну тебе додому, — пообіцяв він. Я не зрозуміла, мав він на увазі негайне повернення чи говорив загалом. Я знала, він гадає: я засмучена через страх, і знову пораділа, що я єдина людина, чиїх думок він не чує.

— Якщо ти хочеш, щоб я здолала п’ять миль і продралася крізь хащі до заходу сонця, краще не гаючи часу показуй дорогу, — саркастично зауважила я. Він насупився, відчайдушно намагаючись розгадати мій тон і вираз.

За хвильку він здався і пішов уперед у ліс.

Усе виявилося не так важко, як я боялася. Ми йшли здебільшого по рівній місцевості, Едвард прокладав дорогу, щоб на моєму шляху не трапилося вологої папороті чи сітки з моху. Коли пряма «стежка» приводила до повалених дерев чи валунів, Едвард допомагав мені, підтримуючи за лікоть. Щойно я долала перешкоду, він негайно відпускав мене. Не було жодного разу, щоб холодний доторк на моїй шкірі не змусив серце тріпотіти, як пташку в клітці. Двічі я зауважила на його обличчі вираз, котрий переконав мене, що він якимось чином це чує.

Я щосили намагалася не витріщатися на ходячого містера Досконалість. Вдавалося рідко. Його краса щоразу сумом краяла серце.

Переважно ми йшли мовчки. Час від часу він ставив випадкове запитання, до якого не дійшла черга за два попередні дні опитування. Він поцікавився моїм днем народження, вчителями у початковій школі, домашніми тваринками з дитинства. Довелося зізнатися, що я відмовилася тримати домашніх улюбленців потому, як по черзі довела до смерті трьох акваріумних рибок. Він розсміявся голосніше, ніж я звикла, — схожа на дзвоник луна повернулася до нас із дикої пущі.

Через мене похід затягнувся майже до обіду, та Едвард жодного разу не виказав натяку на нетерпіння. Навколо безкінечним лабіринтом старезних дерев простягався ліс; я починала нервувати, що ми не знайдемо дороги назад. Едвард почувався невимушено й упевнено серед зеленої імли, здавалося, жодного разу не сумніваючись у правильності обраного напрямку.

За кілька годин світло, що просочувалося крізь зелений балдахін, змінилося, темно-оливковий відтінок перетворився на яскравіший жовтувато-зелений, нефритовий. День виявився сонячним, як ми і передбачали. Вперше з моменту, коли ми зайшли у гущавину, я відчула захоплене збудження, що швидко переросло у нетерплячку.

— Ми вже на місці? — піддражнила я Едварда, імітуючи сердитий погляд.

— Майже, — всміхнувся він, зауваживши переміну настрою. — Бачиш просвіт попереду?

Я витріщилася у густі зарості.

— М-м-м, а там є що бачити? Він самовпевнено вишкірився.

— Мабуть, справді зарано для твоїх очей.

— Пора відвідати окуліста, — пробурмотіла я. Едвардова самовдоволена посмішка розтяглася до вух.

Та потім, трохи менше ніж за сто метрів, я чітко побачила попереду просвіт поміж деревами і жовтий відблиск замість зеленого. Я пішла швидше, нетерпіння зростало з кожним кроком. Едвард пропустив мене вперед, беззвучно йдучи назирці.

Я дісталася до межі залитого світлом простору й, переступивши останній ряд папороті, опинилася у найчарівнішому місці, яке мені коли-небудь випадало бачити. Невеличка галявина ідеально круглої форми вкрита була безліччю диких квітів — фіолетових, жовтих, ніжно-білих. Звідкись неподалік долинало музикальне дзюрчання струмка. На небі просто над головою сяяло сонце, заливаючи коло маревом яскраво-жовтих променів. Я повільно йшла, охоплена благоговійним зачудуванням, крізь м’яку траву, квіти, що колихалися від вітру, крізь тепле позолочене повітря. Я напівобернулася, бажаючи розділити красу з Едвардом, та позаду мене, там, де він мав би йти, було безлюдно. Я покрутилася навколо, з несподіваною тривогою шукаючи його. Нарешті я його вирахувала. Він досі стояв під густою тінню зеленого шатра на краю просіки, не зводячи з мене уважних очей. Лише тоді я пригадала те, що мене змусила забути краса галявини, — таємницю стосунків Едварда й сонячного світла, яку він обіцяв відкрити сьогодні.

Я зробила крок йому назустріч, очі аж заблищали від цікавості. Його погляд був напружений, неохочий. Я підбадьорливо всміхнулася і покликала Едварда жестом, роблячи ще один крок назустріч. Він застережливо підняв долоню, я засумнівалася, хитнувшись назад на п’ятах.

Здається, Едвард глибоко вдихнув і вийшов під яскраве сяйво полудневого сонця.